|
Ми бігли босоніж по траві. Я втікала, а він наздоганяв. Чесно кажучи, він бігав куди швидше ніж я, але його, судячи з усього, теж бавила ця гра і, виявляючись зовсім близько, він непомітно давав мені фору, а я використовувала цю можливість і щосили намагалася додати темп, і із заливчастим сміхом бігла по цьому, що вже стало рідним, полю. Вітер розвіював моє волосся, посмішка не сходила з обличчя, а бездонні, іноді такі сумні очі кольору неба, світилися теплими проміннячками щастя. Я не думала ні про те, що буде потім, ні про те, що було до цього, нібито усе моє життя полягало тільки в цьому моменті, в цій гонитві. Він намагався набути загрозливого вигляду і обіцяв жахливу помсту за усю мою безкрайню шкідливість. Ці загрози викликали в мені ще більший потік дзвінкого сміху...
Починалася смуга ромашкового поля, ромашки, ніби підключалися до гри, ніби були безмовними глядачами, які уважно спостерігали, хто ж переможе, сміялися і ляскали в долоні в особливо напружені моменти. Судячи з усього, вони були не на моїй стороні, тому що бігти в них виявилося складніше, ніж по траві, і я зачепилася... на цьому сутичка обіцяла бути закінченою моєю поразкою. Хоча, якщо бути чесною, я вже давно програла...
Програла, коли перший раз подивилася в його очі, коли глибоке море моїх очей раптом набралося сміливості подивитися на вогонь в його очах.
Я була упевнена, що моє море переможе, море - воно ж сильне, воно ж велике, воно ж просто подивиться на цей маленький вогник, якого ніколи не бачило - і забуде. І знову хвилюватиметься, і переживатиме штиль. Але не могло моє море забути того вогника, хотілося йому такий же, адже в морі неможливо розвести вогонь. І нічого вже не радувало моє море: ні штиль, ні хвилі.І розсердилося воно, розсердилося до неймовірної жорстокості. Воно вирішило загасити ненависний маленький вогник і знову відшукало його через річки і озера.
Подивилося востаннє і люто кинулося гасити. Але не знало море, що вода тільки розпалює вогнище і робить вогонь тільки сильніше і довго воно боролося, сподіваючись на свою перемогу, а коли зрозуміло, що наробило, було вже надто пізно, вогонь виріс до тієї ж міри, що і море і ось вже їм мало було місця для боротьби. Увесь сенс моря був тепер у боротьбі з вогнем, але не було воно тепер упевнено, що переможе його.
Його злякала своя одержимість цією боротьбою, адже є окрім цієї боротьби ще маса цікавих речей, але знову воно бачило вогонь, і забувало усі минулі страхи...
і не могли мої очі відірватися від його погляду,у якому горів вогонь жорстокий, всепоглинаючий, але для мене він був якимсь незрозумілим магнітом, я немов перевіряла себе на міцність, всякий раз кидаючи виклик цьому вогню. Як і зараз.Про що я думала, коли нарвалася на цю гру.Звичайно ж ні про що. А варто було б....І знову море і вогонь зустрічаються і усі мої розсудливі помисли покидають мене, віддаючи місце правому бою.
Він сміється, він ще не знає, що його перемога глобальніша, ніж виграш в цій гонці. Втім, може і не дізнається ніколи. Це не наша історія, це історія моря і вогню.
ID:
428342
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.05.2013 16:58:35
© дата внесення змiн: 30.05.2013 16:59:48
автор: Юліанка Бойчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
Важко боротися зі стихійними лихами.
А ромашкове поле взагалі зачарувало! 
