|
"Ой, земле - чорним-чорна
накрий її, не будь горда...",-
-Слава Ісу!
-Навіки Богу слава!
-А коли то, цьоцю, Парастас за Лисовою Маренькою?
- Та на шесту...а темно вже, міг би священик узимку і на п"єту правити...
-Та міг...
Моя бабця, Марія Лис – з роду Юсик - померла сьогодні. Вона була останньою з представників покоління "екстра" в нашій сім"ї. Тепер ми "на передовій". Вона була вродлива - не те слово. Хтось бачив Поліщук у "Вавілоні ХХ",- така статна, темноволоса, з безмежно-синьо-фіолетовими очиськами. Вперше заміж пішла за коханням в 15, - але чоловіка на четвертий день по весіллю забрали на вОйну. Там і залишився. Вдова у 15. Другий чоловік і мій дідо Микола Лис не лише за прізвищем, а й за суттю,був: малий, верткий,з широкими вилицями, як татарин, впертий, а ще з величезним почуттям гумору (вбивчо-цинічного,часом) і непоборного духу до життя. Він, швидкокровний, прирізав за дрібне ще за кавалєрки поляка і мусів ховатись (ніколи не мізкував над-то хто і що), поки війна його не застала полоном і вивезенням. Втікав з концтабору з товаришем "по нОчах". І вижили обоє. Дістався переселенців з власного села. І Марію Юсик - молоду вдовицю, красуню, по якій він втрачав сон ще в рідному для них селі Башня, що тепер на польській території опинилось, - примусом чи марУдством одружив на собі. Зачав дитину і навік його - були разом. Тепер жили в Совєтах, село Борщовичі, Львівська область. Все життя на господарці...поле...поле...поле. А так, щоб совєти менше турбували, то хату си вимурували на самій межі з полем. Бо хтіли мати багато: і столярку( як дідо любив деревину: навчився сам робити і двері, і вікна,- я з малОго пам»ятаю, як потону у стружці духмяній, що аж паморочить, та на ластівок дивлюсь під стріхою, а дідові двері у стіл сучасний переробила тепер,- зберегла), і худобу...і тої землі стіко, що до останнього бабця мала щось "до чинєня" з сусідкою по межі. Ще й як мала......... Судилася, бо було їй мало...і ту земельку, що поруч з обійстям, але не її, не могла тій сусідці простити. По-усілякому намагалась відібрати. Листи куди тільки не писала, які тільки аргументи не наводила - зась. То мені якось каже : "Знаєш, донцю, що мені си снило? Шо я маю поставити пам"ятника переселенцям нашим. Але то не на цвинтарю, а в полі. І знаєш де? Та то на межі з тою Хмизикою, що не хоче поступитись землею!". Вона ніколи не признавала :"Ні" . На кожне таке "ні" шукала, як би то "так". А коли захворіла і мусила відірватись від полів своїх безконечних і лягти у лікарню, то була у мами моєї, своєї доньки на "реабілітації". Ось де ми спокій втратили. З рана-раненька у нас був офіс. Усі владні структури, хто мав інтернет-адресу, бомбардувались листами, бабцею "склепані" і нами відретушовані і надіслані. Але крім оцього , якою ж непомітною вона намагалась бути. До останнього не визнавала ні хворіб, ні болю. Ніц їй не заважало працювати, вишивати і співати: як ми усі, за її слідом горланимо колядки, і весільні на усіх забавах, і ріжні, а весілля в селі – столииииии – кінця-краю нема і танці, і празник – на Зелені свята в нас, і Пасха, Різдво,Різдво…вже буде без Вас, бабцю.
А ще якось, років два тому, взяла я її , вже тоді слабку на прогулянку довкола. Супермаркет новий їй сподобався найбільше. І ліфт скляний, і магазин для тварин з модним одягом для них, і плазма на пів-стіни у кафе, де абсолютно не кремпувалась. А найбільше її сполонив мій леп-топ. Зір мала цупкий до останнього. Все стежила, як той працює. А коли на іменини, була вже у себе і ми приїхали її привітати і я купила плитке велике блюдо у подарунок, вона, побачивши, сплеснула у долоні, і аж запищала : "ах, комп"ютер!!!!!!!!!", - ми так і гепнулись у сміх, а вона таки у свої 88 - хтіла персонально свого комп"ютера. І вона би його подужала. Точно!
Не любила згадувати, як дідо наш Микола Лис помирав, як праведник: нагодував худобу, траву насічкував та й тихо сів під грушкою і заснув довіку, тихо-назавжди, - то бабця його добрих років на 20 пережила, - так її тая земля не пускала і ще б жила, якби не хвороба ту їхню пуповину розітнула. «Отак, доньцю, ніц ми не бОлить, тіко дихання збиває і ходити не можу». А якби й ту землю ще дали до хОду і до роботи тої безконечної, - то жила б ще і жила. «Не рОбите Ви коло неї, шо то буде, шо то буде…», - чи хватить нам, бабцю, після Вас, ні, не сили, ДУШІ, на землю вашу???
ID:
300029
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 14.12.2011 21:53:00
© дата внесення змiн: 18.12.2011 00:24:24
автор: Маріанна Вдовиковська
Вкажіть причину вашої скарги
|
