Проводжала сина мати
В далеку дорогу;
Зажурилася, що дати
Немає нічого.
Голі стіни, гола хата –
Прости, мій синочку...
Оце все, чим я багата:
Вишила сорочку.
Розумію, що не модна –
У шафу закинеш,
І на свято Великодне
Навряд чи й одінеш,
Все ж візьми її, - благає –
Мов рушник у пісні...
Бачиш – вишивка – аж сяє!
І кольори різні.
Примовляє... а в самої
Серце ридма плаче,
Кров’ю плаче, не сльозою!
Син того не бачить.
І не бачить, і не чує,
Що там матір каже, -
Він гостинці все пакує.
Він «кравчучку» в’яже...
Повернувшись до старої,
Хижо стрепенувся:
Це – мені? – Ну, отакої!
Що я вам, - рехнувся?!
В сорочках таких по сцені
Ходять лиш артисти,
І оці ще – навіжені – націоналісти!
Зараз в моді все турецьке...
Так що – вибачайте!
Ви... сорочку цю простецьку
В скриню заховайте.
Відказала мати, з болем
Дивлячись на сина:
Недарма забута Богом
Бідна Україна;
Недарма усі ці злидні,
Сліпота, свавілля,
Нісенітниці огидні
Чинного застілля...
Недарма усе це, сину, -
Те є Божі знаки:
Що в могилу Україну
Зведуть потурнаки.
А приймач на підвіконні
Наче згоден з тим:
«Ой, мамо, шики-дим, шики-дим,
Ой, мамо, шики-дим...»
ID:
261054
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 22.05.2011 17:59:21
© дата внесення змiн: 22.05.2011 17:59:21
автор: Василь Царинюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
