Волає пам’ять - стільки втрат
над німотою гострою...
Обрубок тіла – друг чи брат
Афгана тінь наповстує.
Повік націлені жалі
у серце, ніби снайпери:
-Ми ще живі, ми ще живі,
ми забуттям не знайдені.
Немислимо чужа війна-
мужів державних вигадка.
Жах смерті, пізнаний сповна –
розбитим серцем вибухнув.
Не спить ночами, б’є під дих,
не щезне, не забудеться…
Довіку пам’яттю про тих,
кому не повернутися.
Страждання скільки, скільки сліз
з-під крил „тюльпана" чорного.
Останній в вічність перевіз
човна до Лети зчовгував.
Кого скосила - тих змела
чи горем, а чи кулею.
Дістати тільки не змогла
завбачливо „відкуплених".
Афганістан. – прокляття, біль.
Хто зламаний, хто вистояв.
У перший серця солоспів
Афган смертельно вистрелив.
Пече війна – тавро проклять,
по кому смерчем пройдено.
А рани крізь роки болять…
Нема вцілілих – жодного.