За плечима літо, на порозі осінь.
Чом душі торкаєш струни золоті?
Літо відгоріло, пам"ятаю й досі...
Попрошу я пам"ять: не торкай ті дні.
Що колись було, вже тому не бути.
Просльозились хмари проливним дощем.
Те, що найрідніше, зав"яжу у вузлик,
Потайки загляну, продивлюсь бігцем.
Торкати не буду те, що було боляче.
Посміхнусь помилкам, подивлюсь їм вслід.
Час - найкращий лікар, бо лікує зболене,
На нестерпні рани прикладала лід.
Поки не вітаюсь, осене, з тобою.
Я ще відсмакую теплі весни дні,
І роки зі мною побіжать юрбою.
Осене-красуне, ще скажу я - НІ!
А коли подують холоднії вітри,
Я скажу тоді: здрастуй, люба осінь,
Ось тепер до себе ти мене прийми.
Йти до зими разом дуже тебе прошу...
Чудово, Надійко! Душевно. Зворушливо.
Торкати не буду те, що було боляче.
Посміхнусь помилкам, подивлюсь їм вслід.
Час - найкращий лікар, бо лікує зболене,
На нестерпні рани прикладала лід.
Надюшко, дуже сподобався вірш. Хоча не дуже той час і лікує, ні, ні, та й запече серце за втраченим. 
