Зірвався дощ... Тривожно, як у дзвін,
Краплини ударяли по металу,
А я тебе зовсім іще не знала,
Не розуміла, чи бажаєш змін.
Не знав і ти. Майнула дивна тінь.
На осінь схожа? чи на пізнє літо?
Із-за тривог ти вже почав сивіти,
Чи може від життєвих потрясінь.
Мій кіт мурчав, йому би – до тепла…
Горіх вбрання скидав брудне, зів’яле,
А я твій голос під ребро вбирала,
Щоб відновити силу джерела.
І ти вливав по крапельці снагу,
Таку живильну, серденьку потрібну,
Я відчувала, що ми – майже рідні…
Дощ тамував задавнену жагу…
Гарний вiрш, Оксано. Вийшли у вас такi психологiчнi проблеми, своерiдна гра на почуттях.
Тiльки от у вас у словi "зовсiм" змiнюеться наголос, все таки ж частiше у цьомi словi наголос на першому складi. А може вам, аби не змiнювався наголос, 3 рядок трохи змiнити - "Повiр, я тебе зовсiм ще не знала".
Вийшли у вас такi психологiчнi проблеми, своерiдна гра на почуттях.
