Давно пора не довіряти людям -
під масками - банальна пустота,
і хай мене за ці слова осудять
однак їх зїсть душевна темнота...
Надію покладаю на самого себе
хоч як тягар схиляє до землі,
та думати щораз про тебе -
бензином розгорятися в огні...
Коли в довіру влізли покидьки ідеї,
коли немає часу для простих думок -
ви робите із мене Прометея
зриваючи печінки черговий шматок...
А я терплю...мовчу...відводжу очі
ховаю погляд сповнений зневаги,
як висновок виписую щоночі
рядки, щоб звабить ідеали...
Та ви пусті, як чаша від вина,
продажні маникени бутіків
із вас щораз впиваються до дна
мільйони губ чоловіків..
І недоступні скелі біля моря
зруйнує хвиля...ще одна,
така вже зрештою і ваша доля -
уламком гір спуститися до дна...
Я знову пишу "брєд" віршами
оцінений у мене в голові на "три",
я той хто не вертається з словами-
"проїхали .скоріше сльози втри...
