Ні, то не вітер стогне за вікном,
То душа моя невтішна плаче.
Що втратила навік твою любов,
Вона мені ніколи не пробачить.
Не буде більше дотику очей,
Не буде дух захоплювати від шептання.
Не буде вже тепла і ніжності ночей,
Не буде слів, обіймів аж до рання…
Ніхто вже так, як ти один умієш,
Не вимовить з любов’ю імені мого.
Я навіть мріяти, що це повториться, не смію,
Лиш берегтиму спогадів п’янке тепло.
Нехай воно мене турботливо зігріє
Серед безсонних і спустошених ночей.
Я в серці все-таки плекатиму надію
Пірнути знов у глибину твоїх очей.
Я вчуся жити й дихати без тебе,
Але чи можна це назвать життям?
Я просто вчуся відчувать потребу,
Я знову вчуся вірити словам.
Ти не хвилюйся, я нічим не потурбую:
Ні поглядом, ні словом, ні дзвінком..
Для тебе я давно вже не існую,
І кожен з нас піде своїм шляхом.
