Які ж смішні ми малороси.
То все «але» в нас, то «якби».
Воюють владці - кровососи,
А ми - знаряддя боротьби.
Мабуть солодка кістка влади,
Із маком владницький пиріг,
Всі, мов скажені, сунуть в ради
Один одного валять з ніг.
Уже не колють, не кусають,
Мов люті пси на шмаття рвуть.
Прощає Бог. Ці ж не прощають.
Загонять, здавлять, підло вб’ють.
Щоби жилося, краще кралось,
З трибун проллють єлей – слова
Про те, як чесно їм дісталась
Гетьманська славна булава.
А ти мовчи! Мовчи та слухай:
«але», «якби», добавлять «щоб».
Щоб не чесалось, дужче чухай
Собі потилицю та лоб.
Покажуть дулю - нюхай! Нюхай!
Ти це робив роки, віки!
Сідницю теж свою почухай,
Там - головні твої думки.
Які ж смішні ми – малороси,
З отим «але», з отим «якби».
Гризуться клани - пси-барбоси,
Один в одного рвуть чуби.
Сміється світ, мені ж не смішно,
Заплакать хочу, закричать:
«Сміятись з вбогих, люди, грішно!»
Така вже в нас, "хохлів", печать.
Таку вже маєм, бідні, долю -
Продатись, здуру, за п’ятак.
І знов чекаєм тую волю,
Вона прийде, як свисне рак.
Ах малороси, малороси,
З своїм «але», з своїм «якби»,
Як довго нас, наївних, носить
В бісівськім вирі боротьби.
ID:
491427
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 09.04.2014 21:07:29
© дата внесення змiн: 01.05.2014 09:30:54
автор: Івашина В.І. 2
Вкажіть причину вашої скарги
|
