«Буду йти сумна.
Буде темна ніч.
Я тепер одна,
В тебе – гора з пліч.
Ледве повіва
Вітер де-не-де.
Голос твій, слова…
Голова гуде.
Кажеш, не було?
Кажеш, не кохав?
Вийду за село –
Ось і Відьмин став.
Сестри! Та хіба ж
Завинила чим?
Так кохала! Аж
Був для мене всім:
Батько, матір, брат,
Друг, і цар, і бог.
А тепер утрат
Маю за обох!
Серце віддала.
Що ж …І не знайду…
Чом же не змогла
Відвести біду!?
Вже й не мила, ні.
Чом чужа я знов?
Як забути зміг
Все, що про любов
Говорив-співав,
Всі ті ночі й дні,
Коли обіймав
Палко, навіть в сні,
Як вінчали нас
Зорі у саду,
Як була весна,
Як шептав «прийду»,
Як сміялась я,
Сумувала з ним
І клялась «твоя»,
Як перед святим?
Як забути міг?
Як брехати смів?
Мій майбутній гріх
До ставка привів.
Не прошу простить –
Вирішать самі.
Сестри, я просить
Вас прийшла: прийміть!
Тут нема життя,
Сили вже нема,
Як і вороття.
Я тепер сама…
То хоч ви впустіть,
Не коріть лишень.
Хай він мимохіть
Взнає через день.
Хай не їсть, не спить,
Хай з’їда журба
І хай кожну мить
Діє ворожба!»
Так сказала та й
Геть – на дно ставка.
Не знайшли – і край –
Хоч її вінка…
Через тиждень знов
Зник і хлопець теж.
Відьмина любов.
Та не знає меж…
"...печальная история" 
