Ти маниш поглядом очей чарівних
медовим запахом хвилястого волосся,
і хай я буду у юрбі наївних
повірю все ж...що прийде відголосся...
Надія іноді не дозволяє спати,
зомбує душу в почуттів кайдани
з собою звик вже розмовляти ,
замазуючи воском свіжі рани...
Твій образ - неймовірне поєднання -
кинжальний смуток і п*янка краса,
зарано це іменувать "кохання",
та щось подібне шепчуть небеса...
Звичайно важко зрозуміти долю,
її осяжність створює проблеми,
усякий раз знущаючись до болю
вона стосунків створює поеми...
А наша роль читати кожен звук
листаючи сторінки неквапливо,
не випустити цінну книгу з рук
допоки не закінчиш чтиво...
Кінець у кожного оригінальний
та річ важлива з*єднує слова -
подій потік такий реальний
дикутє долі власна голова...
