Почекати із неба натхнення,
Попросити у серця води,
Що в думках наших плине щоденно?
З чого зведені наші мости,
На яких ми йдемо безоглядно,
Чи в страху підступити не в змозі,
Написати все просто чи складно,
Чи спинити слова на порозі?
Затулити натомлені очі,
Знов підставити власне плече,
Все життя нас зневіра лоскоче,
Неможливість вогнями пече…
Бути разом – приреченість наша?
Чи це просто бажання німе,
Що в душі народилось і плаче,
Розриваючи серце твоє?
Не потреба сама нас неволить,
Не пускаючи нарізно шлях, –
Незнання сліпить очі і кволить
Твої руки, опущені в страх…
Прибери цю примарну завісу
І побач свою правду в собі, –
Вийти б душам з дрімучого лісу…
Чи ж готові до цього вони?
Не слова справжню правду говорять,
А лиш те, що відчула душа,
Нащо долю ти слухаєш знову?
Вона ж просто погратись прийшла…
Не неси морю сльози солоні,
Його дощ напуває без тебе,
Потримай сірий сум на припоні, –
Тільки радість дістанеться неба…
06.10.2013
