Тихо тягнеться ніч за старезною тою горою,
Сіла,сукня із снів кольорових,та хто їй пошив?
І танцює,кружляє сьогодні вона з дітворою,
Вітер старий все листя у тому танку сполошив.
А ти йшов попід ліс,та не сам,так дивився на неї.
Чи кохав?Чи ті самі квітки,що мені дарував?
Та ніколи вона не любила ці божі лілеї.
Що ти думав,коли всі ці квіти в саду позривав?
Вона кинула їх,бо чекала від тебе троянди,
Потоптала ногами,неначе кохання святе.
Вітер всі пелюстки позбирав і поклав до веранди.
Бо ці божі квітки я любила...А нічка вдягне
Порозшивану золотом сукню,що так їй пасує.
Чобітки із нитками із зір золотих,золотих.
Вітер знов на вікні мені дощ пресумний намалює.
І дарує ікону святу для людей дорогих.
Для усіх ворогів;для немічних;для хворих;нещасних.
Для всіх тих,хто немає ні рідних,немає близьких.
А в дощах так багато хвилинок настільки прекрасних,
Що здається-не буде вже в світі ніколи сумних.
І всі будуть щасливі,всі будуть лише посміхатись,
Омине всіх хвороба,залишить нещасних біда...
І закохані будуть кохатись,завжди цілуватись...
А я буду із вітром...З дощем...Не одна...Не одна...
