Знов повторюються у дворі «плачі»,
Знов підкидають песиків безжально;
І знов це чується вночі,
А серце стискує сльоза печальна.
Жорстокість й біль пронизують цей світ
І переповнюються кривдами вокзали;
Розвозять поїзди вже сотні літ
В усі кінці знедолені печалі.
І дивляться на нас крізь дим століть
Страждаючі осиротілі очі;
До них би небо прихилить,
Зігріть холодні омертвілі ночі.
Життя у ночах тих нема,
Лиш зашкарублі на вітрах сльозинки;
І вічна у снігах зима,
І в серці замерзаючі кровинки.
А скільки їх на цій Землі
Вигнанців долі по підвалах, попідтинню?
У серце й душу ввібрані усі жалі,
І біль за ними ходить тінню.
Можливо песика хтось підбере
І десь в теплі він заночує.
Та хто знедолених знайде,
Хто крик душі і біль почує?
Проблему вирішити цю не вдасться,
Бо надто зачерствілі стали ми.
Хоча й існує у людей поняття щастя,
Та птаха зникла, стріпнувши крильми.
