Ти з братом лаялась завжди,
Знаходячи якісь причини,
Він, огризнувшись, йшов туди,
Де рідній доці був до спини.
Хоча й квартиру їй віддав,
Дочка й поспати не пускала,
Тож він на сходах ночував
Хоч холодом ніч дошкуляла.
А нині плакала вже ти,
Коли, відмучившись на світі,
Пішов він в кращії світи
У цьогорічнім теплім літі.
Дочка ж й не знала, що помер
Хто дав їй в світ цей народитись,
За ним не плакала й тепер,
Байдужості вдалось навчитись.
Чому ми лаємо живих,
А плачемо коли померли,
Мо’ це якийсь психічний звих,
Щоб за життя ми рідних жерли.
Нащадок щоб не відчував
До батька й матері любові
І на рідню свою начхав,
Щоб був би із лукавим в змові.
Так дичавіє людський рід
І розум із голів тікає,
Чи так поводитись нам слід,
Чи хай байдужа сила грає.
14.10.12.
Гарний вірш.
