У кімнаті на простому табуреті сидів хлопець років тринадцяти. Його ноги були занурені в керамічний, покритий білим глазурем з голубими драконами таз ( очевидно старої східної роботи). Малий поливав на ноги з ковшика абсолютно білого й прозорого у місцях, де пробивалось крізь нього сонце,- цівку води. Десь посеред шляху зі ковша додолу цівка перетворювалась у лискучо-срібний пісок. Ступні хлопця тонули в тому порошкові. Він бавився. Любив змінювати картинки довкола. Скільки себе пам"ятав,- умів це. Після одного випадку, коли просто на вулиці запустив у повітря птаха, ( вже згодом батько сказав йому, що то з вигляду був голуб, бо птахів малий зроду не бачив) й тим налякав перехожих поруч,- його віддали "на навчання" у пансіон закритого типу.
Лука,- так звали хлопця,- не переймався тривалими розлуками з батьками, не сумував за домом. Він, взагалі, був сам у собі й самотність, яка пропагувалась у пансіоні не гнітила малого, а навпаки.
Він не почув, як до кімнати зайшов Учитель й тихо роздивлявся на забавку Луки з водою.
Малий так спокійно, ніби продовжив нещодавно перервану розмову, спитав:
- А хто такі ті Творці?
- Ти - Творець...
- Я?
- Від того, що Ти не знаєш що міститься в скриньці,- вона не стає легшою в руках...
- Добре, я - Творець! А що містить ця скринька?
- Дві речі: перша - Творець мусить бути людиною,- знати Все Своє Добро і Все Своє Зло. І вміти від свого зла відмовлятись.
- Друга?
- Мусить вміти бути Тут і Зараз: не в скорботі за минулим, не в мріях у майбутньому, не в любові і не в ненависті......та й навіть не в голоді за скорообіднім салатом... Тут і Зараз!
Цівка зависла у повітрі на мить, далі зі стелі полився дрібнокраплевий дощ.
Учитель усміхнувся у відповідь на це:
- Добре... захочеш поговорити,- знайдеш мене в саду...
(...далі буде)
Дивно. Таке враження, ніби є якась велика мозаїка на підлозі, вкрита тоненьким шаром піску -- а ти потрошку розгрібаєш клаптики цієї чарівної мозаїки. З нетерпінням чекатиму продовження.
