Хто? Куди втікає?
Мчиться дзеркалом, кричить.
Хто? Чого чекає?
Вітру в вакуумі, мовчить.
Світ мечем розгорне пил,
Скує голосом зозуля
Букет квітів - букет сил.
Сто пелюсток зіб’є куля.
Сто від стуку у серцях
Розбіжаться в дивне поле,
Лиш в залізних двох бронях
Затвердіє пил любові.
Десять з ста лиш долетять.
Стануть з дивного казковим.
Усі решта погорять
Й спалять терни на дорогах.
У космічних поясах
Розцвіте зерно любові
За тих десять що горять
Розіб’є броню. І знову
Розлетяться по світах,
Подарують "дивне" світло,
Понесуть по полюсах
Дивні квіти - дикі квіти.
Мало хто уже збагнув
Він один - безмежна сила!
Світ давно би потонув
Якби в решту любов стихла.
За найменше каяття
Ми отримуємо щастя.
В чому сенс того буття?
В чому сенс того "ледащо"?
В дуалізмі марить світ
І любов пливе крізь призму
В зачарований магніт
Ідеалу й скептицизму.
І як важко тій зорі!
І як важко тій кометі
У малому небутті,
Бо до сонця ще далеко.
Всі ми прагнем безтурботно
Жити в променях світила
Всі тікаєм не зворотно
Із орбіти де прожили.
А чи варто бути ближче
До омріяного «щастя»?
Може краще бути нижче
Чим згоріти від зухвальства?
А можливо краще іншим!
Ніж плисти із маси в масу…
Ризик стане чимось більшим
Чим черговий спалах часу.
Хто сказав що щастя сонце
Яке ми створили дітьми?
Може щастя це морози
З яких ми встаємо сильні?
Може щастя це тривога,
Яка робить нас людьми.
Може щастя це дорога
У незаймані світи...
З яких ми завжди стрибаєм
У яри своїх бажань.
Виявляється стрибаєм
У яри своїх страждань.
Треба тільки пережити
Зрозуміти де був старт
Зрозуміти – пережити!
І розкрити де фінал.
Я стою тут невагома
Я не зірка й без орбіти
Я не сонце! Я не сонце!
Та для когось світ із світу!
Хтось для мене світ із світу!
Хтось віддалена зоря.
Кожен з нас нестримний вітер
І зваблива течія.
Кожен сам собі світило
В кожному частина світу
Кожен сам собі Людина
В симбіозі дуалізмів.