Пустила по воді я жабку,
Вода від вічних кіл тремтить,
А озеро проклало кладку,
Любов моя по ній біжить.
А кола в озері чарують,
Неначе бачиш хід планет.
В повітрі почуття вирують,
Горить минулого скелет…
Біжу по кладці в руки твОї,
Волосся світиться в пітьмі,
Сплелись в палітрі кола мОї,
І розійшлись по всій Землі.
Відкрило озеро свічадо,
Моя любов летить до тебе,
Ці почуття - немов торнадо,
Серед замріяного неба.
Ти бачив, як сніги падуть?
Засипали скелет забутий.
Думки по кладочці бредуть,
ЩобИ твої думки почути.
Не забирай сирої кладки,
Хоч слизько – я не потону.
В коханні є свої порядки,
Візьму на себе всю вину.
Візьму вину за лютий сніг,
За жабки, кола, і скелет.
Візьму на плечі спільний гріх,
Тобі віддам свій амулет.
Ти кинь мій амулет у воду,
І кола в вічність розійдуться,
А потім, в сонячну погоду,-
У сходи золоті складуться!
НЕ бійся більше, це – Любов!
А сходи – наше майбуття!
Блищить на сонці наша кров,
На кладці відбулось злиття!
А час летить по гіпер - колу,
В воді лишились наші жабки,
У кожного своя розмова,
У кожного своя є кладка!
дякую!) 
