Я хочу зазирнути у майбутнє,
але моя уява крил не підійма,
Бо злиднями страшного сьогодення
занадто вже обтяжена вона.
Боюсь угледіти там риси невиразні
чи контури розмиті, нечіткі…
Та роздуми нав’язливо – печальні
напрочуд виявляються чіткі.
І я спрямовую свій погляд у майбутнє –
німіє серце, завмира душа,
Холодний обливає піт й від жаху
волосся піднімається з чола.
Бо там – густа пітьма навколо
все щільно крилами своїми огорта,
Скрізь відчувається скорбота сивочола
і стогін всі приглушує слова…
Куди подівся нарід волелюбний?
Чом похилився наче скошена трава,
Чому покрились мороком й туманом
чепурні наші села і міста?
Хто забруднив гаї, поля, озера?
Поділась де гармонія й краса?
Чому над багатющою землею
економічна криза нависа?
Хто винен, що вмирають немовлята,
що старість незахищена така,
Чом з гнізд не вилітають пташенята,
а світ знівечила безжалісна рука?
Хто скаже, чом обман у нас панує,
чом безробіття буйно проросло,
Дволикість, ворожнечу, бездуховність
виплескує на вулиці воно.
Поміж людей хто густо сум посіяв?
Не чути сміху серед лихоліть…
Народе мій, чи ж про таке ти мріяв,
вдивляючись у глибину століть?!
З тривогою розглядую майбутнє.
Де ділись наші мудрії мужі,
Що захищали самовіддано країну,
в якій родились, у якій зросли?
Що дбали про народ, як про родину,
що піднімали край свій із руїн,
Що прославляли чесністю й терпінням
свою державу серед всіх країн?
Майбутнє наше – повна невідомість
та ще жевріє іскорка одна ,
Що у душі підтримує надію.
Моя Вітчизно, ти іще жива!
Ти встанеш гордо, наберешся сили
і скинеш з плеч усе тобі чуже.
Вкраїно, ти жила і будеш жити!
Я завжди буду вірити у це.
