Крадеться ніч на високих підборах,
стукає в шибки холодних доріг
торохтить об залізні підкови
зелених чи блакитних поїздів.
Дихає темінь пихата неоном,
мацають тіні німі перехожих.
Тягнетья сутінь сквером без втоми
гойдаючи стелю, підлогу і ложе.
Вперто плетуть ліхтарі полотно,
загортають будинки в помарачеві шалі...
Руками хапає нудьги джерело,
заходить у гості, збивається в зграї.
Самотня ніч засиджується довго
в кав"ярнях димних й слабозорих,
ховається в міських підземних штольнях,
й танцює з вітром майже непритомна.
Вона вишукує зірчасті льохи,
смакуючи небесні откровення,
вона п"яніє, і щоразу її руки
стискають горло хтивій порожнечі!
Ніч укладе тебе у ліжко,
припне до себе ланцюгами снів,
І буде пестить, буде ніжить,
вмочати в насолоду душу. Спів...
Співати, мружитись на сонці,
і рахувати, рахувати пелюстки...
Аби тобі, закоханому в простір,
наблизитись до мрії крізь віки.
Самотня ніч не залишається ніколи
надовго в котромусь із ліжок,
І знову стукотять її підбори -
йде гордовито, не лишаючи записок...
Навмисне лінькувато й кволо
пручаюсь із обіймів п"янючого в кохання
роздягненого, мов піжон, Морфея...
(Автор малюнку Gala.vita)
23.12.2010р.
Приємно від Вас таке чути! 
