Ранок.
Холод.
Сіль на губах.
Руки і коліна потроху замерзають.
Видихаючи холодну пару йду невідомим маршрутом.
Крок і ще один, а за ним біг навпростець у невідомість.
Стомлена трава ламається під ногами.
Не думав, що буде настільки холодно,
особливо зранку, коли сонце губиться за мовчазним лісом.
Нещодавно будило сонце – тепер безжальний холод…
Усі собаки ховаються у теплих гніздах і тихо скиглять.
З приміського вокзалу вщент завантажені
вагони рухаються на північ оминаючи усі кордони та блокпости.
Із полів вже давно позабирали усі пахучі урожаї,
що будуть довго дурманити цей осінній порив.
Холодні з присмаком солі дощі вкриваються мороком,
від чого починають кровоточити ріки на весні.
Час поглинає пам’ять семи секунд,
що породжує короткочасні спогади про майбутнє,
якого не існувало у цьому вимірі.
Вже надто пізно змінювати дорогу, по якій
пробігаю сьогодні своїми очима.
Я не той, за кого себе видаю ззовні…
Точніше не той, ким би хотів бути насправді.
Руки і коліна потроху приходять до тями.
Відчуваю кров у венах, що пульсує.
Відчуваю сірий холод у легенях.
Серце навмання стріляє по мішенях,
безжально хапаючи кисень.
Ранок.
Тепло.
Піт на чолі.
А це значить, що все продовжується…
