Нещасливе кохання, о! – скільки сил ти забрало!
Оцієї душі, що плакала в плині життя.
Ти у вірному серці мов ватра осіння палало,
Навздогін за нездійсненим слало своє почуття.
Наче пташка на волю з грудей воно вилітало
І за мрією вслід все рвалось з обіймів імли,
А за ці марні мрії примари нічні поставали
У яких ніжні ласки, гарячі обійми були.
Нещасливе кохання! Залиш назавжди мою душу!
Вже, - напевно, - пора отямитись, в розум прийти.
Я до нової казки обличчям звернутися мушу,
До реального щастя реальну дорогу знайти.
Чи свою синю птицю у цьому житті ще зустріну,
А чи станеться знову невдалої спроби обман?
Вже з далеких країв я чую як кличе людина,
Аби я відгукнувся, не линув в рожевий туман.
А мені в ніч минулу знов чомусь вперто не спалось
І обличчя бажане тривожило спокій душі.
І з глибин підсвідомості слово до слова складалось,
Щоб кохання моє засвідчити в новім вірші.
Як втомилося серце омріяне щастя чекати!
У реальній в’язниці терпіти скорботи й жалі…
Та чи вже не пора до нових реалій звикати,
Бо живемо лиш раз на Богом нам даній Землі.
Вже і так стільки літ змарновано в марній погоні!
А мета не досягнута, гине душа в самоті.
Золочену карету понесли запінені коні,
Та вінчальний набат не буде звучати в житті.
Королево моя! Чому ти не стала моєю?!
Чи твоє миле царство без мене не знає біди?
Безкінечна розлука явилась лихою змією,
Не дає новим веснам прийти своєчасно сюди.
Нещасливе кохання! Тебе назавжди відпускаю!
Вибачаю розлуки, весь розпач безсонних ночей,
Та чи зможу я жити без тебе – їй,- Богу! – не знаю!
Як не бачити більше знайомих до болю очей?
Прийде нова весна, відбудуться нові знайомства,
І ймовірно, що прийде до серця нове почуття,
Зачарована Муза народить у віршах потомство
І ми пустимо книгу в щасливе і плідне життя!
02.10.2019
