Коли у небі загорілася зірка,
У мене виросли крила кохання.
Тоненько в душі зазвучала сопілка,
Дихання зникло, було тільки зітхання.
Я плигнув у небо, хотів полетіти!
І слів не було, було тільки благання.
Щоб в серці її, той лід розтопити,
У відповідь слухав тільки мовчання.
Той час був нестерпним, себе ледь не знищив.
Девізом життя - стало слово «чекання».
Здавалось це все, мені не злетіти,
В душі приберіг нице слово «прощання».
Та якось непевно, зірка мигнула,
І спалахнула вогником зрання,
Я вирішив ще раз, до неї злетіти,
Бо в серці з’явилося знов сподівання.
І я доторкнувся до форм її милих,
Вдихнув її запах, то було вітання.
Схотів я назавжди там залишитись,
Бо зірка у небі була остання.
Не в сенсі, що небо було пусте,
А тільки ніхто не полонив так мене.
Існує у небі зірка одна…
Її зберігає крилата душа.
