Щось душу розриває на шматки,
Щось крає серце, залишає рани,
У груди забиває гострії кілки,
Ніколи не щезне, залишаться шрами.
І боляче на стільки, що здається,
Що кожний подих – то останній.
Та зупинитись серцю ніяк не вдається,
А посприяти тому – сил не стане.
Адже слабка душа, безсила воля,
Терпітиме гніт, та нічого не зробить.
Та я не маю права докоряти долі,
Сама я винна, лиха за мною доволі.
В усіх є минуле, та інколи лячно
Самому собі у всьому зізнатись.
На скільки ми часом буваєм невдячні,
Згадається все – і нічим пишатись.
Скільки бездушних «кохаю», «люблю».
Ми людям безсоромно дарували.
Скільки завдали страждань без жалю,
І нікому нічого взамін не віддали.
Як низько ми впали, та кого це турбує?
Все міцніше нас морок гріхів огортає.
Та ніхто нас від себе самих не врятує,
Аби душа лишилась, все інше життя залатає.
