Вона була мов ранок світла, світла
і сонце грало в ніжних пелюстках.
Була як щастя зоряне привітна
троянда біла й чиста наче птах.
Незнала кривди, бо жила у мирі
допоки час призначив виклик їй -
це строга доля обітнула крила
й зів'яли мрії праведні її.
Вона уміла світу посміхатись,
несла лиш радість в росяних руках.
Ніхто не вірить як могло так статись,
що зло лишило слід свій на вустах.
Жила, цвіла і не відчувши лиха
із садом розпрощалась назавжди
троянда ніжна, легка і тендітна,
мов барви літа, - в тебе на столі.
Ніхто не чує - її серце плаче,
болить ця рана, що лиха мов звір,
але так треба, світ їй не пробачить
лиш стануть судом докори німі.
Чому так важко жити у полоні
очей чужих і незнайомих рук.
Незнала квітка - сонце на долонях,
вона вмирала тихо і без мук..
Її спасти було уже несила,
вона боролась за своє буття.
Бажання було сильне, як надія,
зостатись квіткою та тільки не в руках..
