Напишу я не поему – антивірш,
Зроду-віку ще якого не писав,
Перемелю антисвіт і мікросвіт.
- Антигелій, - скаже вчений, - тут відстав.
- Надоїло, - не вгаває знов дружина, -
Ти за космосом своїм усе забув,
На землі закони голосно пружинять,
Не звертаючи уваги на стрільбу.
Он дочка твоя вже перші кроки робить,
Час би й розум мати замість слів…
Світку ж ти мій милий, це ж хвороба –
Відірватись так далеко від землі.
Я поліз до пана-Бога в гості,
А життя – воно весь час тече,
І всі труднощі тут зрозумілі й прості,
Якщо ти в якусь відпустку не втечеш.
І дививсь на плями Сонця сонях,
Погляду не відриваючи від них,
Посміхався, як завжди, сусіда-конюх –
У плечі свинець з триклятої війни.
Все я згадував, немовби для анкети,
Мама повиймала з печі хліб.
Вказівний мій палець схожий на ракету,
Ноги ж мої завжди на землі.
