Продовження геніального твору київського поета Євгена Юхниці (по великій скромності і сором’язливості не завершеного самим автором), присв’яченого ним трудівницям-мученицям найдревнішої професії, які завжди стоять (лежать) на передньому рубежі боротьби за виживання народу (особливо «київських поетів») і є рушійною силою його зворотньо-поступального руху до кращого життя.
Де ти? Де ти? Повіє - зозулечко1
Сиротливе дитя нічних вуличок,
Завсігдайка нічних балаганів,
Маячок при дорозі в тумані.
Для душі і для тіла подушечка,
Лялька «Барбі», забавка, ігрушечка.
Всезнайка, матрьошечка-знімашечка,
Всеумійка, натуралочка-роздівашечка,
Шлюшечка, хвойдушечка, давачечка,
Недопита пляшуня-заначечка,
Простяшечка, розфарбовка-невідмовляшечка
Багатьма надкушена м’ясо-ляшечка.
Прилітай. Ти у мене одна п о н і м а й к а;
Вже заждавсь тебе мій Ванька-встанька,
Ти для нього завжди п і д н і м а й к а;
І бажання його завждизнайка;
Лиш з тобою він Неваляшечка,
Ти для нього «Віагри» пляшечка,
Палочка-виручалочка, всіхприймашечка...
Де ти? Де ти? Вухатий мій зайчик.
Прилітай. Вже дали гонорарчик.
Вже так хочеться, що аж жуть...
Ти одна мені вірна, єдина, -
Бо всі інші чомусь не дають...
