блакитною зимою тягнеться пам’ять в мені…
вона проростає тюльпаном на дні недопитої кави.
Квиток в незакінчені дні залишає право на вічність,
І вітер в дорозі загубить мої перламутрові ночі-
це буде сьогодні доречно…
мій поїзд втопить мене і русалки сховають у мушлю,
їхні довгі ножі перетворять мій одяг у сітку.
срібним лаком покриються втомлені навиком риби,
я вкраду їх шкіру і собі приклею на спину.
сорок днів залишилось до заходу сонця у воду,
я чекаю його, щоби вкрасти останнє проміння.
в мене сотні думок, з них я роблю собі намисто,
в мене хворі жінки, що накриті прогнившим листям.
я лікую свій страх новим елементом у ліжку,
якщо хочеш, то можеш зварити розсипану каву…
і русалки, що тихо співають в мені,
заберуть тебе в море, так само ритмічно і п'яно.
