Опада на плечі сизий терпкий дим,
В табачній гіркоті - пекучий і сльозливий,
В ньому вкутаний старенький Никодим,
Він п`є горілку, втішений і щасливий.
"Вам, діду, вже десь дев`яносто,
Як прожили життя, й дістались цих часів"?
"Ох, синку, це було не просто,
Та не несу в собі я ні на кого лютий гнів.
Любив дівчат, і зроду пив горілку,
І як воляка, заради їх я гарував,
Скільки поту пролилося по затилку,
Стільки й дівоньок я,синку, милував."
"Де ж ,дідусю, ваша вся родина?"
"Вже синочки всі мої в землі,
Внуки ж відцурались, клята ж бо година,
Люди всі тепер якісь холодні й злі.
Не було нам, хлопче, а ні трохи легше,
Плакати хотілось, та я співав пісень,
Ех, пам`ятаю, як закохався вперше,
Я мав одні штани тоді старі лишень..!"
Пройшли роки, нема вже Никодима,
І вже не те , якесь сумне, село,
Немов минула молодість його незрима,
Немов забуло,як в молодості воно колись жило...
ID:
209223
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 04.09.2010 00:18:23
© дата внесення змiн: 04.09.2010 00:18:23
автор: Межа реальності
Вкажіть причину вашої скарги
|
