Прощальна мите, мите незабутня,
Остання хвиле, хвиле золота.
Загублена, людьми забута,
Рідненька доленько моя.
Не слухай, що говорить час,
Не слухай, що шепоче вітер.
Я все забуду, я забуду й Вас.
І закарбую погляд у століттях.
Я попрощаюсь із пташками,
Скажу навік «прощай» весні.
я кину погляд свій востаннє
травинці, небу і Тобі.
Покину землю - свою неньку
Піду далеко, ген за обрій.
Відверну погляд і рученьку
За сотні миль від своїх мрій.
Серденько б’ється на уламки,
І посмішка згасає на лиці.
Руйную долю, наче, замки
Я покидаю Вас в журбі.
Якби Ви знали як це гірко
Якби Ви знали як болить…
Якби Ви знали, що нестямно
усе всередині горить.
Тож може більше б цінували…
Не нарікали на своє життя,
І легковажно не кидали
На простір вітру ті слова.
Слова про матір-батьківщину,
Слова про рідний степ і гай.
Ти бережи любов до неї у цю днину
Й у серці трепетно тримай.
23.01.10 р.
Перші два куплети взагалі - во!
І зміст який!
Щодо ритму, - в кого не буває, ми ж тільки вчимося
Ксю... відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі. Перші дві строфи писала відразу, а потім дописувала вірш. відповідно натсрій був уже не той. Ритм збився, не вдалося написати так, як би мені цього хотілось
во!
