Айше. Дорога, яка ніколи не закінчується...
Над Кримом висів той самий місяць, що й у ночі, коли Айше вперше побачила, як плачуть дорослі. Він був жовтий і важкий, наче стиглий плод граната, готовий впасти на землю й розкрити свої червоні таємниці. Айше, жінка, чиї зморшки нагадували ріки, що колись текли до моря, а тепер висохли, щоночі відкривала шафу. Не ту, що стояла в кутку її кімнати, а ту, що жила в її грудях — стару, зітріту шафу пам’яті, де спогади, наче бурштинові комахи, брязчали крильцями у темряві.
Їй було десять років, коли стук у двері розколов світанок навпіл. Чужі голоси, грубі й холодні, як зимовий вітер, наказали їм виходити. Мати, жінка, що колись сміялася так голосно, що квіти розквітали на її сукні, тепер стояла нерухомо, наче її вирізьбили з каменю часів, що давно перетворилися на пил. Батько, чоловік із руками, здатними втихомирити навіть найдикішого коня, загорнув у хустину шматок хліба — останній шматок їхнього життя, який тепер пахнув страхом і піском.
Потім був вагон. Він прийшов до них сам, наче сталевий звір, який виповз із туману, щоб проковтнути їхні душі. Запах сосни змішувався з солоним потом малих дітей, що вже не плакали, бо їхні сльози вичерпалися, наче джерело в пустелі. Айше пам’ятала, як її сестричка, легка, наче пір’їна, засинала у її обіймах, а прокинувшись, більше ніколи не промовила ні слова. На одній із зупинок, де час зупинився, щоб перепочити, солдати взяли її тіло, загорнуте в ту саму хустину, що колись прикривала хліб. Вони сказали, що поховають її під яблунею, але Айше знала: яблуні там не було, лише безкінечні поля, де вітер вив, наче голодний вовк.
Роки потому, коли Айше повернулася до Криму, їй здавалося, ніби море вкрило землю крижаним покривалом. Її дім тепер належав сім’ї, чиї діти гралися в саду, де колись росла виноградна лоза, яка, за легендою, випила сльози її матері. Вона торкалася стіни, і камінь шепотів їй історії минулого: ось тут стояв стіл, де батько читав казки, ось тут вона ховалася від дощу, який завжди приходив у суботу. Але діти сміялися, і їхній сміх, легкий і безтурботний, змушував камінь замовкати.
На площі, де колись ринок гув, наче вулик, тепер стояв пам’ятник. Не з каменю чи бронзи, а з тіней тих, кого забрали тієї ночі. Айше бачила їхні обриси: жінка з дитиною на руках, старий із торбиною хліба, дівчинка, що тримала в руці засохлу квітку. Вона клала руку на холодний постамент, і тіні починали рухатися, наче хотіли розповісти їй щось важливе. Але слова розчинялися в повітрі, залишаючи лише присмак солі — море, яке ніколи не забуває.
Вночі, коли місяць знову набував форми граната, Айше чула, як у вагоні, що досі їхав десь у її грудях, хтось плакав. То був голос її сестри, яка все ще блукала тими полями, шукаючи яблуню. Але Айше вже не боялася. Вона знала: дорога додому ніколи не закінчується, бо домівка — це не місце, а час. І вона йшла, несучи в собі Крим, який жив у її зморшках, у запаху старої шафи, у тінях, що ніколи не покидали площу.
Так, як колись море поверталося до берега, вона поверталася до спогадів. Бо лише вони були вічними.
ID:
1039987
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 18.05.2025 13:14:40
© дата внесення змiн: 18.05.2025 13:14:40
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат
Вкажіть причину вашої скарги
|
