Ніна Незламна

Зі святою Трійцею! / Нехай всміхнеться світанок/

         Шановні  друзі  !

Щиро  вітаю  зі  святою  Трійцею!
Миру,  щастя  і  здоров`я  Вам!
Нехай  свято  наповнить  серця  любов`ю,
Принесе  радість  у  кожну  світлину!

         ****
Ой  почекай,  не  поспішай    ранок,
Ти  гарно  вимий  ніжки  у  росі,
Нехай  всміхнеться,  мило  світанок
У  зачарованій,  ясній  красі.

Землю  туман  обійме  так  ніжно,
Вранішній  одяг-  криштальна  вуаль,
Нині  у  квітах,  з  сонцем  побіжно
Віддасть  вітриську  розвіять  печаль.

Розвеселяться,  квіти  проснувшись,
Солодкий    смак  прохолоди,  роси,
Впаде  проміння  і  огорнувшись,
Заіскрять  трави,  придавши  краси.

Величне  сяйво  стрімко  погляне,
Устелить  стежку,  немов  до  раю,
О,  яке  ж  літо,  тепле,  духмяне,
Сьогодні  ж  свято,  його  стрічаю.  
                 
Травень  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736246
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2017

Кажуть, я крикуха ( загадка)

Кажуть  всі,  що  я  крикуха,
Затикають    собі  вуха
Я  цим    -  і  не  переймаюсь
Собою,  завжди    пишаюсь

Що  хіба  така  погана?
Поведінка  бездоганна….
Це    сама,    я  добре  знаю
Тож  уваги,  не  звертаю

Всі  бачать  і    це  не  секрет
Я    ношу  сіренький  жилет
Чорні  крила,  дзьоб  гостренький
Та  і  погляд  ,  мій  хитренький

Завжди,  при  нагоді  вкраду
Тягну,  свою  серенаду….
Я  зовсім    не  полохлива
Ще  й  добра,  дуже  вродлива

Кар  та  кар  -  лунає  всюди
Все  сміюсь,    на  повні  груди.
Ну  вгадали,  хто  ця  пташка?
Тож  скажіть  мені  будь  ласка!

                                           (  Ворона)

                                   Травень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2017

Жінка - мати

Її  думки,  при  надії,  на  життя,
Вона  в  очікуванні  на  дитя,
Вже  до  віконця  ніжно  поглядає,
Шептіння  уст,-  Хай  Бог  допомагає.

Ледь  закриває  зморені  повіки,
У  сподіванні,  щопочує  крики,
Цей  подарунок,  вже  побачить  Божий,
Принесе  радість,  їй  світанок  гожий.

І  заспіває  жваво  соловейко,
Про  все  забуде,  як  –то  було  тяжко,
Тож  народилося  солодкомуко,
Сонячний  погляд,  на  руках  дитятко.
.
Життя  -    прекрасне,  то  ж  днина  золота
Нехай  маля  у  любові  підроста  !
Дружина  –  мати-  щедрий  дар  природи,
Є  симвіл  миру,  щастя  і  свободи!

29.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2017

Хочу кохати

 

Гомінкий  день,  спливав,  жага  чекати,
Дрімає  сонечко,  хочу  кохати,
Бачу    миленького,  серденько  мліє,
Погляд    спокуси  так  душеньку  гріє.

Лиш  один  дотик,  кипить  у  жилах  кров,
У  клітці  пташкою  -  пізнаю  любов,
Наснились  очі,  то  ніби  смарагди,
Тобі  я  буду,  сонечком  назавжди.

Хай  темна  нічка,  пригортаюсь  ніжно,
Душа  співає,  я  знаю  -  це  грішно,
У  небо  синь  лечу,  солодко  цілуй,
Я  у  вогні  згорю,  почуття  вгамуй.      





1990р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2017

Йду до лісу

Все  йду  до  лісу,  примружую  повіки,
Іскриться  сонце,  аж  вгледіти  не  можу,
А  попід  ним,  розкладені  мозаїки,
Тут  радість,  квіти  -  чародійство  знаходжу.

 Від  пахощів,    немов  у  раю,  хмелію,
З  жасмином,вже  у  білосніжній  вуалі,
Калина  -  наречена  квітне,  радію,
Одягнуті  шипшини  -  рожеві  кралі.

Довкола,  неначе  гул,  спів  ведуть  бджоли,
За  всім  заворожено  спостерігаю,
Красу,  я  цю,  ні,  не  забуду  ніколи,
Напевно,  із    соловейком  заспіваю.


29.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2017

Дан і Дік /казка/

                                                                             Дан  і  Дік  /  казка/

На  одному  обійсті  жила  була  мама  -  миша  Юша    і  два  синочки.  Багато    наробили  нірок  скрізь,  жили  не  далеко  від  сараю,  за    купою  хмизу,  під  старим  покинутим  хлівом  змайструвала  гніздо.
Колись  в  хліві  тримали  поросят,  тоді    всім  мишам  вдосталь  було  їсти  і  взимку    було  тепло  і  затишно.
Та  прийшов  такий  час,  дідусь  з  бабусею  зовсім  старенькі  стали,  поросят  вже  не  тримали,  бо  не  мали  здоров`я    їх  обходити.
   Кури  та  качки  весело    копошилися,  хазяйнували  по  обійсті.
 А,  ще  на  підвіконні  часто  спав    чорний,  як  хмара,  старий    кіт  Василь.  
 В  нього  очі  великі  і  в  них  неначе  весь  час  горить  вогонь.  Його  всі  миші  в  окрузі  знали  і  дуже  боялися,  бо  часто  на  них  полював.
 Скрутно  стало  мишам,  де  шукати  їсти?  Всі  десь  розбрелися,  інше  житло  знайшли,  а  Юша  залишилася  зимувати  з  двома  синочками  тут.
Осінь  з  частими  дощами  надокучала,  далеченько  бігти  до  сараю,  ще  й  похолодало.
 Близнята  Дан  і  Дік    хоча  були  дуже  непосидючі    та  часто  жалілися  мамі,    що  мерзнуть.
 Одного  разу    принесла  вона  тканину,  щоб  пошити  синочкам  штанці,  все  ж  гадала  їм  буде  тепліше.
 Дуже  старалася,  уміло  розкроїла  тканину.  Майже  цілий  день  провозилася  ,  нарешті  пошила,  одному  синочку  штанці  з  кишенею,  а  другому  на  кишеню    тканини  не  хватило.  Бідкалася  та  ,що  поробиш,  вже  так  і  буде,  думала  миша.
       Мишенята  ледь  не  пересварилися,  кому  які  штанці  дістануться.
 Дан  тягнув  в  свою  сторону,  а    Дік  наполегливо  в  свою,  аж  крутився  і  сопів.
 Мама  не  витримала  суперечки,  дуже  на  них  сварилася,  сказала,  що  порвуть  і  тоді    один  з  них  залишиться  зовсім  без  штанців.
 -  Добре,  -  сказав  Дан,  задравши  голівку  догори.
-  Нехай  бере,  тож  тоді  йому  прийдеться  зерно  нести  на  запас.
 Миша  занепокоїлася  і  голосно  запищала,
-  Нічого  і  нікуди    не  треба  нести,  ще  десь  можна  застрягнути.
 -І  взагалі,  не  смійте  без  мене  кудись  бігти!  Ще  треба  трохи  підрости!  Чуєте!
 -Я  не  дозволяю!
                 Сама  ж  весь  час  бігала  до  сараю,  там  ночували  кури  і  качки.
 Тож  завжди  можна  було,  щось  знайти  поїсти    і  додому  діткам  принести.
 Але  з  осторогою  бігала,  бо  теж  боялася,  цього  великого  кота,  який  часто  грівся  на  сонці.
 Завжди  було  все  довкола  огляне,  тільки  потім  швидко  біжить  в  сарай.  Туди  давно  вирила    вхід,  зробила  не  великим,  щоб  ніхто  не  помітив.
     Якось  одного  разу,  під  вечір,  миша  міцно  спала.
 Мишенятам  надоїло  тихенько  сидіти,  вони  порадилися  між  собою  і    вирішили,  мамі  нічого  не  говорити,  наважилися  самі  побігти  в  сарай.
     Вузенька  доріжка,  вже  добре  втоптана,  тягнулася    від  самої  нірки  прямо  до  сараю.  Кіт,  як  завжди  в    цей  час  дрімав  на  підвіконні.
     Дан  вискочив  першим,  голівкою  крутнув  у  різні  сторони….
 Ой  лихо,  кіт  примруживши  очі,  лежав  і  ледь-ледь  поворушив  хвостом.  Зупинився  Дан  під  хмизом,  почекав,  позирав  у  сторону  кота  і  вирішив  ,що  той  не  побачив.
 Але  мишенята  не  знали,  що  кіт  тільки  зробив  вигляд,  що  їх  не  помітив.  Насправді  ж,  він  вирішив  почекати,  коли  мишенята  будуть  повертатися  назад.  Задоволено  кліпав  очима,  вже    мріяв,  як  ласуватиме  ними.
 Дан  махнув  лапкою  до  брата,  той  вмить  вже  був  біля  нього.
 У  сараї  тихо…    Дрімають  кури  на  сідалах,  а  каченята  збилися  до  купи,  поховали  голівки  під  крила,  сплять.
 Причаїлися  мишенята,  позирали  в  різні  сторони.  
-Щось  не  видно  на  землі  зерняток,  мабуть  всі  поїли,  гайда  по  кутках,  може  там,  щось  знайдемо,  -  тихо  пропищав  Дік.  
У  кутку  і  насправді,  зверху  дров  стояв  мішок  з  зерном.  Зраділи  мишенята,  ото  вдача,  підвезло.  Швидко  зубами  прогризли  мішковину,  зерно  сипалося  неначе  само  просилося  до  них.  Та  стільки  мишенятам  треба,  швидко  наїлися  досхочу.
Дік  декілька  зерен  взяв  у  кишеню,  задоволено  підморгнув  братику,
-Давай,  йдемо  вже  додому!
Дан  першим  промчався  по  -  під  хмиз  і  вже  був    у  одній  із  нірок  біля    свого  дому.  
   А  Дік,  неначе  відчував  небезпеку,  дріботів  лапами,  йшов  не  поспішаючи,  тож  тяжко,  бо  для  матусі    ніс  зернята.  
І  ось,  вже  попід  хмиз  заліз  та  раптом  потягнув  його  хтось  за    штанці,  боявся  оглянутися  назад,  здогадався  напевно  кіт  Василь  його  настиг….
 Впирався  лапками  туди,  сюди,  подалі  б    від  біди.  Відчув  штанці  з  нього  сповзли,  сердите;  «  Мя  -  у-у»  пролунало  навкруги  і  сильний  шурхіт  хмизу.  Добряче  розсердився  кіт,  бо  залишився  голодним.
 А  Дік  в  той  час  пулею  вскочив  у  першу  ж  нірку  і  за  мить  був  біля  братика.
Хіхікав  Дан,  лукаво  позирнув,
-Ну  ,що?!  Я  не  прогадав,  що  маю  штанці  без  кишені.  А  ти  тепер  зовсім  не  маєш….
Дік  не  переймався,  навіть  тішився,
-Нічого  страшного,  зате  живим  залишився.  Та  тільки  не  знаю,  що  тепер  мамі  скажу,  брехати  ж  не  можна.
Вже  тихенько,  крадучись,  лягли  спати  недалеко    від  мами.
       Вже  наступила  нічка,  Юша  відкрила  очі,  повернулася  на  другий  бік.  Зирнула,  у  куточку  мило  спали  обійнявшись  синочки.
Та  ,що  це?  Де  ж  поділися  штанці?  Дан  мав  штанці  ,а  Дік  то  ні!
 Як  це  трапилося?  Напевно  десь  бігав,  загубив,  роздумувала  миша.
 І  відправилася,  як  завжди  в  сарай.
     Ранок…  Надворі  ледь-ледь  до  землі  припадали  перші    сонячні  промінці.
 Після  нічних  промислів  за  зерном,  Юша  розбудила  синочків,
-Щось  довго  спите,  може  ситі?  Чому  не  просите  їсти?
     Дан  мовчав  ,а  Дік    хвилюючись,  тихенько  пищав,  але  все  розповів….
     Ох  і  сварилася  мама  на  них  і  за  провину    поставила  обох  у  куток,  на  цілу  годину.
 Та  тільки  тепер,  від  тієї  пори,    мишенята,  якщо  і  носять  штанці  то  тільки  без  кишені,  подалі  від  біди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735220
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 27.05.2017

Изведать любовь

Всё  хочешь,  изведать  полёт  любви,
Он  так,  часто  печальным  бывает,
Предательство…  познав,  переживи,
Душа,  больна,  всё  же  побеждает.

Изранен,  а  ведь  ещё  так  молод,
Надежды…  пусты,  где  миг  сладости,
Всё  тело,  пронзил  собачий  холод,
Уж  кажется,  нет  в  жизни  радости.

Но  рана,  ведь  не  скоро  заживёт,
На  всё,  будешь  смотреть  с  оглядкой,
Травой,  полынью  тропа  зарастёт
Любовь,  не  всегда  узнаешь  сладкой.

Один,  уж  совсем  изнемогая,
Все  раны  зажили,  мечта  взлетать,
Любовь,  горько  -  сладкая  земная,
Ты  снова  отправляешься  искать.

Февраль  2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735218
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.05.2017

Дівчина і ліс / ода /

Недалеко  біля  лісу  стояла  хатина
З  малих  літ  там  жила,  одна  красива  дівчина
Босоногою  бувало  лісом  мандрувала
Піде  зранку  й  до  вечора,  все  вона  гуляла.
Сиріткою  в  дитинстві,  на  жаль…  рано  стала
Коли  журба,  коли  радість  до  лісу  тікала…
Хоч  у  місті  є  хатина…  Не  хоче    дівчина
Туди  поспішати  та  з  лісу  від’їжджати.
Не  лежить  її  сердечко  покинути  ліс
На  душі  лягає  смута,  їхати  кудись
Все  до  лісу  поспішає,  сердечку  тепліше
Як  огляне  все  довкола,  вже  на  душі  ліпше.
Зимою  досить  важко  та  знов  йде  до  лісу
Бачу,  багато  несе,  за  спиною  хмизу
Вся  закутана,  в  чоботях,  вітер  у  обличчя
А    їй    насолода,  то  вже  напевно  звичка.
Десь  побачила  сліди  хитрої  лисиці
Заховався  зайчисько  в  сніговій  спідниці..
А  дерева  чорно-сизі,  ніжно  обійме
Вже  від  холоду    сльози  -  та  вона  не  піде.
Все  милується  зимою,  її  красою
І  весь  час  втішається  казкою  земною.
Сонце    підіймалось  вище,  відійде  зима
Тож  пом`якшають  морози,  наступить  весна
А  весною  серце  рветься,  нові  почуття
Як  у  полі  річка  ллється,  ллється  в  майбуття.
Знову  в  лісі  не  сама,  птахи  прилетіли
Аж  співає  серденько,  проснулись    надії.
І    трави  всі  шовковисті,  до  гори  піднялись
Вона  їх  вже    відчула,  бо  геть  капці  знялись
Повсюди      м’яко,  тепло,  прямо  насолода
І  хоче,  щоб  довіку    була  ця  природа.
Скрізь,  кольорові    килими    розстелилися
Вже  й,  яскраві  фіалки    униз  спустилися
Від  дороги  смужкою  барвінок  всміхався
Оченята  синенькі,  з  сонцем  забавлявся
Там,  галявина  широка,    по  боки  кущі
І  радіє  око,  скрізь  суниці  пахущі
А  під  кущ  стоять  дзвіночки,  майже  чути  дзвін
Кольори  -  блакитні,  ніжні  лягали  до  ніг.
Очі  догори  зведе,  всюди  зеленіє
Ой,  як  гарно  навкруги,  душенька  говіє
Любить  ліс,  як  не  любить?  Красу  Богом  дану
Як    можна  не  радіть  соловейку  славному?!
А  повітря  чисте-  чисте,  як  дитячі  сльози
І  вже  знову  завітали  літні,  теплі  грози.
А  як  дощ  весь  ліс  помиє,  повсюди,  аж  блищить
Гарно  сонечко  пригріє,  пташка  знов  злетить.
Теплий  літній  вітерець  осушив  травицю
Та  горобчик  –  молодець,  встиг  води  напитись.
І  не  може  ця  дівчина,  ліс  покинути
Тут  зростала!  І  хоче  все  життя,  тут  бути
Богу  дякує  за  красу,  що  на  землі  є
В  ліс,  кожного  разу    біжить,  там…  щастя  має
Ой,  як  гарно,  насолода,  для  неї  життя
Бо    природа  дарує  найкращі  відчуття….

                                                                                                                   2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2017

Тече річечка

Там  під  лісом,  під  лісочком,
Три  тополі,  три  вербички,
Тече  річка  та  й  струмочком,
Загубила  черевички.

Лише  вчора  воду  брала,
Назбирала  букет  квітів,
Так  раділа  й  ноги  мила,
Так  чекала,  кращий  в  світі.

Та  не  вийшло,  як  гадалось,
Сонце  хмари  затулили,
І  навколо  все  здригалось,
Вороги  все  захопили.

Рідну  землю,  мою  стежку,
По  якій  з  милим  ходила,
Розбомбили  нашу  кладку,
Там  кохала  і  любила.

Снаряд  влучив,  проклятущий,
У  вогні,  земля  стогнала,
Пішов  ворог,  ой  хитрющий,
Канонада    -  не  змовкала.

Тече  чорна  у  річку  кров,
Черевички  загубились,
Чому  ірод,  забрав  любов?!
Адже  вдвох,  ми  так  любились….


Лютий  2017
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2017

Ганна Верес, відгукніться! ( Мої сни) /проза

   
         Надворі  ніч….    Зненацька    проснулася  ,  наче  щось  шукала,    клопоталася.  Не  могла  знайти,  що  поставити  на  стіл,  наче  збиралася  когось  пригостити.  Мабуть    розпочну    свою    розповідь,  що  надихнуло  мене    написати.  Але  почну  здалеку…
     Звичайно  в  житті  всього  не  пригадаєш  та  мабуть  те,  що  кожного  особисто  торкається  не  забуваєш,  хочу  сказати,  про  значні  події,  не  щоденні.  Хоча  життя  й  складається  з  років,  місяців  і  днів.  І  ми  живемо  цим  життям,  чи  хтось  нам  його  написав  і  передбачив  все  в  ньому.  Я  хочу  поділитися  з  моментами  життя  з  такими  напевно,  що  бувають  і  у  вас.  
         Сни…  Чому  вони  приходять  до  нас  і  хто  та  що  ними  керує?  Це  напевно  загадка  для  всіх.  А  може  ангели  -    охоронці  наші,  адже  вони  напевно  є  в  кожного,    хочуть  нас  попередити,  чи  інколи  і  оберегти  від  неприємностей,  а  можливо  комусь  спасти  життя.
           Ми  всі  знаємо  свято  Андрія  Первозванного,  на  нього  все  ворожили  дівчата,  тож  я  була  не  винятком  серед  всіх.  Поставила  під  ліжком  блюдечко  з  водою,  а  через  нього  дві  тростини.    А  по  них    просто  поклала  сірники,  немов  кладку  зробила.  Так  і  справді  наснився  мені  сон,  що  високий  хлопець,  світло  русявий  в  синій  формі  взяв  мене  за  руку  і  ми  пішли  з  ним  по  кладці.  Я  добре  пам`ятаю,  не  дійшли  до  кінця,  я  з  неї    перша    ступила  на  землю,  а  він  залишився  там.  Цікаво,  як  складеться  далі  життя  та  ми  поки,  що  разом.  Я  тоді  його  ,ще  не  знала,  але  познайомилися  ми  з  ним  у  грудні  того  ж  року.  На  той  час  було  мені  цікаво,  чому  в  синьому  костюмі  та  вже  невдовзі  з`ясувалося,  що  він  залізничник.
Ось,  це  один  із  снів,  які  збулися  в  моєму  житті.
А  далі    було  цікавіше,  адже  не  думала  я,  що  ми  поберемося,  він  сам  здалеку  був,  де  зараз  ми  живемо.  Так  зустрічі  були,  коли  був  у  нашому  місті,  але  поїхав,  так  треба  було,  додому  і  нічого  не  обіцяв.
 Та  пройшло  три  місяці  приїхав  в  гості,  два  дні  побачення  і  знову  поїхав.
 І  про  одруження  зовсім  нічого.  І  ось  знову  веду  до  чого….
 Наснився  мені  сон…  Йду  по  полю,  саме  цікаво,  те  поле,  що  навпроти  моєї  оселі,  де  жила.  Прямо  по  пшениці  ступаю,  а  скрізь  високі    хліба,  колоски  повні,  аж  геть  прихилялися  до  мене.    Яскраво  світило  сонце  і  небо  світло  –  блакитне,  чисте  -  чисте,  жодної  хмаринки  і  неначе  золотом  слова  Ніна  +  Володя.  Можливо,  хтось  і  засміється  та  так  було….
Тоді  в  той  час,  дивувалася,  до  чого  той  сон?  Так  зустрічі,  поцілунки  були,  зізнання  в  коханні,  але  мови  про  одруження  не  було.  Та  після  сну    не  пройшло  і  два  тижні,  як  я  отримала  рекомендованого  листа,  а  там  заява  на  реєстрацію  шлюбу.  А  згодом    переговори,  якщо  не  проти,  щоб  занесла  до  належної    інстанції,  ось      і  відбулося  невеличке  весілля.
 Хто  попередив  мене  в  снах,  про  те,  що  мало  бути?  Відповідь  на  це  запитання  здається  зовсім  ніхто  не  може  дати,  тільки  все  якісь  здогадки  вчених.  Та  хто  може  проникнути    в  наші  мізки  і  взнати,  чому  приходять,  як  кажуть  віщі  сни….
           Проживши  стільки  років,  маю  онуків  і    майже  кожного  разу  сни  приносили  наперед  звістку,  кого  народить    моя  донька.    Одна  з  них  навіть,  ще  не  знала,  що  вагітна  та  я,  вже  знала  і  запитала,  що  наважилися  на  друге  дитя?  Та  тільки  усмішка  була    і  здивування,  а  потім  через  два  тижні    все  підтвердилося.  Я  припускаю  собі  такі  моменти,  добре,  це  кровні,  родина,  але  ж  було  кілька  раз  так,  що  зовсім  чужі  снилися  мені.  Звичайно  зв`язки  якісь  були.
         Колектив  на  роботі  в  нас  був  дружним,  завжди,  як  треба  підмінити  раніше  на  роботі,  чи  вийти  комусь  на  заміну  в  скрутний  час,  з  цим  проблем  не  було.  І  ось  одного  разу  наснився  мені  сон…
Наснилася  мені  мама  співробітниці,  а  я  її  добре  знала,  бо  дачі  майже  поряд,  тож  спілкувалися  часто.    Це  було    пізньої  осені.  Наче  вона  стоїть  на  зупинці  в  білій  сукні,  а  по  проїжджій  частині  дороги  їде  автомобіль.  Багнюки  не  було  видно  та  раптом  на  неї    вона  летить  цілими  шматками,  разом  з  чорною  водою.  Багато  писати  про  це  не  буду  та  не  пройшло  й  доби,  як  у  цієї  жінки  стався  інсульт.  Мені  просто  цікаво  знати,  чому  до  мене  прийшов,  цей  сон?  Адже  навіть  рідній  донці  не  дали  знати    про  цю  біду.
 А  навесні  знов  вона  мені  сниться,  йде  по  дорозі,  саме  цікаво  в  тому  самому  місті,    на  зупинці,  але  перед  нею  велика  яма.  Я  проснулася  без  п`ятнадцяти  шість  ранку,    кажу  чоловікові,  що  мабуть  в    Світлани  мама  помре.  Рівно  о  шостій  ранку  дзвонить  телефон,  а  я  й  кажу  чоловікові,  мабуть  дзвонить  Світлана.
І  знову  запитую,  чому  до  мене  ,приходять  такі    сни?
   Це  мабуть  не  одна  я  така….  .  Але  ж  живу  від  родини  на  відстані  800  кілометрів    та  до  мене    приходили  сни  наперед,  знала,  що  мав  хтось  захворіти,  чи  померти.
 В  житті    так  склалося,  що  ми  на  одному  обійстя  жили  з  свекрухою  двадцять  дев`ять  років.  Будинок  з  чоловіком  побудували  біля  неї,  він  виріс    в  неї  один,  без  батька,  тож  все  життя  поруч.  Як  кажуть  не  значні  моменти,  щоденні  в  житті,  проходять  майже  не  помічаючи.  Та  є  такі,  що  і  не  забуваються.
   Було  свекрусі  вже  вісімдесят  три  роки  добре  доглянута,  тож  було  кому  подбати,  вона    хворіла,  вже  не  вставала  з  ліжка.  Пізно  ввечері  ми  з  чоловіком  все  її  провідували,  так  і  цього  разу.
     Здається  і  сну  не  було,  сниться  мені,  що  я  сапаю  бур`ян  по  стежці,  яка  веде  до  хвіртки,  хоча  самого  бур`яну  майже  немає,  тільки  курна  земля,  а  це  ж  було  літом.  Чую  голос  свекрухи,
-Ти  ,що  мені  дорогу  приготувала?!  Ну,  то  посієш  тут  нагідки,  не  забудь!
   А  її  не  бачу,  тільки  хвіртка  стукнула,  зачинилася,  я  ж  залишилася  на  обійсті.
 Зірвалася  ,  думаю  напевно  померла  та  чоловіка  будити  шкода,  лягли    ж  спати  опівночі,  а  зараз  була  тільки  п`ята  година.  Мабуть  піду  сама  навідаюся,  так    вирішила  я.  Страшно  було,  чесно  признаюся,  хоча  мої  батьки  були  старші,  повмирали  раніше,    чого  боятися?    Але  ж    я  сміливості    все  таки  набралася,  перехрестилася,  відчинивши    двері….    Знову  збувся  сон….
То  це  все  так  собі  гадаю,  мабуть  бо  ж  спілкування,  тому  й  сняться  такі  сни,  що  збуваються.  Але  пригадую,  за  два  тижні  перед    революцією  гідності,  в  листопаді,  сниться  мені  сон…  
           Великі  собори,  храми,  дахи    з  куполами,  а  над  ними  вогонь  і  цікаво,  що  вони  не  горіли,  а  над  ними  полум`я,  неначе  хмиз  горів.  Що  то  було?  Адже  й  не  думала  й  не  гадала,  що  така  біда  прийде,  що  нашій  молоді  прийдеться  таке  пережити,  ховатися  в  соборі.  І  знову  запитання,  хто  приносить  ці  сни?  Адже  в  той  час    я    в    Києві  навіть  не  була,  ні  думки  ,ні  розмов  ніяких  на  цю  тему  не  було.
         А  вже  на  Водохреще  мені  наснився  сон,  я    жахнулася,  бо  все  коли  мені  в  таку  ніч  сон  снився,  він  збувався.  Все  думала  і  не  могла  розгадати  до  чого  таке  наснилося?    Якийсь  чорний,  здоровий  чоловік,  з  довгим  волоссям,  тільки  його  зрівняла  з  Карабасом-  Барабасон  з  казки»  Золотий  ключик».  Він  у  руці  тримав  здорову  в`язку  ключів  і  комусь  її  віддав,  а  кому  я  не  бачила.  Проснувшись,  сон  розповіла  чоловікові,  журилася,  що  хто  це  має  віддати  ключі  ,це  ж  по  моїм  дослідженням  ключі  ,  замки,  це  значить  віддати  дім,  а  це  велика  в`язка  ключів.  Вже  пізніше    віддали  Крим  і  почалася  війна.  Що  це  збіг  обставин?
Я  напевно  б  і  не  писала  сьогодні  про  це  все.  Та  декілька  днів  поспіль  журюся,  що  немає  в  КП    чудової  поетеси  Ганни  Верес.    Наша  поетеса,  майстриня  слова,  вірша,  не  виходить  до  нас,  не  пише  нам  свої  чудові  твори.  Можливо,  щось  сталося?  Запитувала  в  декого  з  КП  та  на  жаль  ніхто,  нічого  не  знає.
І  ось  наснилося  мені  цієї  ночі  У  мене  тут,  за  комп`ютером,    сидить,  якийсь  чоловік,  моложавий,  я  так  зрозуміла  з  розмови,  що  заїхали  до  мене  в  гості    Ганна  і  її  син.  Ганна  чомусь  лежить  в  ліжку  тут,  поруч  з  комп,ютером  в  цій  кімнаті,  в  в`язаних    шкарпетках,  вони  чомусь  трохи  замурзані,  але  не  дуже,  знаєте,  як    ото  буває  після  взуття.  Обличчя  бачу  розпливчато,  те,  що  колись  бачила  її  на  фото  і  вона  мені  говорить,
-  Втомилася  я    з    дороги,    посплю  трохи…
Знову  бачу  уві  сні,  ми  з  чоловіком  накриваємо  стіл,  а  поруч  чомусь  вбрана    ялинка,  як  на  Новий  рік.  І  я  залізла  на  стілець,    дістаю  з  серванту    в  круглій  тарілці,  завернуті    в  кольоровий  папір  цукерки,  а  чоловік  мені  говорить,
-Там  торт  стоїть,  давав  сюди!
Побачила  шоколадний  торт,  не  круглий,  а  мав  вигляд  серця.  І  я  проснулася….
Не  можу  бути  байдужою.  Чому  так  наснилася  мені?
І  вкотре  даю  собі  запитання,  хто  присилає  мені  ці  сни?
Ось    і  пишу,  прошу  Ганнусю  відгукніться.  Щоб  ми  за  Вас  не  хвилювалися.
Чекаємо  на  Вас  і  ваші  твори.  Хай      в  Вас,  все  буде  гаразд!  
                                                                                                                                                                                                     22.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2017

Кажуть, що колючий ( загадка)

Кажуть,  що  колючий  дуже
Та  не  бійся  мене  друже
Хоч  на  вид  трохи  страшненький
Та  насправді,  я  гарненький.
Чорні  очі,  гострий  носик
Скажу  правду,    малий  хвостик
Як  скручуся,    я  клубочком,
Серед  поля,    став  горбочком.
На  колір,  немов  земелька.
Така,      одежка  хитренька
Мишей    ловити,    я    мастак
А  називають  всі  -  їжак!

                             16.05.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734382
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2017

Чекав на вокзалі ( віршована розповідь)

             Чекав  давно,  я  тебе  на  вокзалі
У  ресторані,  в  великому  залі
І  позирав,  весь  час  на  вхідні  двері
Вже  лізли  в  голову,  думки  химерні.

 Знову  чомусь  коники  викидаєш
 Не  помічаєш  мабуть,  що  втрачаєш….
Я  теж  був  (гарний),що  можна  сказати
Мо»  геть  здурів,  як  зміг  приревнувати.

Що  місток  між  собою  місток  зруйнували?
Тож    щирі,  радісні,  почуття  мали…..
Невже  зітремо  зблиск  наших  побачень
 Тепер  все,  що  було  не  має  значень?

Як  два,  береги  розлогої  річки
Завжди,чекали  зоряної  нічки.
Нам  верби,  так  тихенько  шепотіли
Любили…  Один  одного  хотіли.

В  компанії    всіх  вражала    красою
Але  ж,  була    люба  тільки  зі  мною
Чи  це  інтриги?  Чи  мені  здавалось?
З  іншим  всміхалась…  Серце  розривалось…

 Вже  сам,  боявся,  що  увірветься  терпець
Бурхливому  коханню  прийде  кінець…
В  цей  вечір  чудовий,  горить  надія
Побратися    з  тобою  живе  мрія

 Перед  очима  тепер    твоя  краса
Той  ніжний  дотик  і  солодкі  уста….
Раптом  проникливий  погляд    ловлю
Діждавсь,  щасливий,  в  душі  кричу-люблю!

                                               Жовтень  2016р
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2017

Подружилися / дитяча розповідь/

                                 Подружилися.

Ой  надворі  за  вікном  сонечко    вже  сяє,  підіймаюсь  з  ліжка  я  бігом  і  в  кімнату    до  мами.  Тю,  немає,  де  поділись?!  Та  й  до  Тані  в  кімнату,
-Сестро-сонько  стільки  можна  спати?  Кожен  день  так  довго  спиш,  чуєш  ми  вдома  самі.  Гайда  підіймайся!
Таня  очі  ледь  відкрила,  потягнулася,  зівала,
-Як?  Ми  самі    вдома?
-А  ,що  хіба  не  можна  нас  самих  залишати,  адже  я  дорослий.  Тож  восени  йду  до  школи,  буду  за  тобою  наглядати.
Раптом    собака  на  повір`ї  ,так  гучно  загавкав.  Поспішив,  одягався  на  ходу,  зашпортнувся,  впав.  Підбігла  до  мене  Таня,
-  Ромчику  забився?
-Почекай,!  Ні!  За  штанці  зачепився.
В  кімнату  двері  відкрились,  прийшли  мама  й  тато.
-  О!  А  ви  вдома!  Ми  думали  вас  немає!    А    чому  собака  гавкав?      Що,  до  нас  хтось  приходив?  -  я  швидко  запитав.
Мама  до  Тетянки,
-Сонечко  моє,  не  дали  тобі  поспати.  А  ми  курочок  купили  і  півника  гарненького.
Я  вже  швидко  в  двері,  мама  закричала,
-  Вони  нікуди  не  втечуть,  треба  вмитися  та  зуби  почистити.  Мусю  слухатися,  що  поробиш,  дисципліна  має  бути,  мені  весь  час  так  говорить  тато.
             З  Танею  біля  рукомийника,  чистимо  зуби.  Я    то  швидко,  а  вона,  ще  ж  мала,  чотири  роки,  треба  їй  допомагати,  все  мені  так  мама    каже.  
           Надвір  нас    не  пустили,  я    трохи  засумував.  Мама  сказала  після  сніданку.  То  ми  з    сестричко  їли  на  перегонки,  хто  швидше  з  `їсть.    Я  ж  звичайно  першим  справився.  А    вона  неначе  навмисно,  візьме  в  рот  каші  і  тримає,  тримає.  Неначе  зі  мною  дражниться.
 Морщить  носа,  очами  водить,  а  потім  їх  закриває.  Махає  під  столом  ногами  і    майже  весь    час  всміхається.  Часом  так  хочеться    на  неї  крикнути  та  знаю,  цього  робити  не  можна,  вона  ж  моя  сестричка.  Та,  ще,  така  мала.  Взагалі,  тато  вчить,  що  чоловіки  повинні  жінок  захищати.  Правда,  чому?  Я  цього  не  розумію.  Ото  й  хочеться  іншого  разу  просто  стукнути,  коли  заважає  малювати,  чи  гратися  машинками.  Бо  ,щоб  не  взяв  в  руки,  вона  теж  відразу  хоче,  ще  й  за  чуба  тягне.  
Ну  нарешті….  Взяв  сестричку    за  руку    і  ми  пішли  надвір.  
-Ви  ж  в  загорожу  не  заходьте,  бо  злякаються,  -  попередила  мама,  коли  виходили.
Таня  схватилася  двома  руками  за  сітку    і  підплигуючи  дивилася  на  курей.
Я  ж  задоволено  роздивлявся  навкруги.  Курочок  нарахував  шість,  всі  біленькі.  А  півник,  не  зовсім  білий,  з  хвоста  тирчали  сірі  пір`їни  і    звисали  майже  до  самого  низу.  Він  побачивши  нас  почав  марширувати,
 а  потім,  як    підскочить  до  сітки,  де  стояла  Таня  і  ,  як  закричить!  Таня  з  переляку  кинулася  до  мене,  я  її  обійняв.  А  сам  напевно  очі  витріщив,  бо    не  очікував,  трохи  теж  злякався.  Потім  дуже  розсердився….  
Півень  такий  високий  на  ногах,  ще  й  плигати,  до  моєї  сестрички!  Ну  думаю,  я  тобі  зараз  задам.  Тані  наказав,  що  стояла    на  місці  і  мовчала.
   Сам  взяв  палку,  таку  величеньку    і  до  нього  в  загорожу.  Ой,  як  почали  кури  кричати,  кудахкати,  а  півень  теж  кричав  і  скакав,летів  на  мене.
 Таня  злякалася,  розчервонілася  і  верещала  на  весь  двір.  Аж  тут  і  тато  з  мамою  прибігли.
-Ой  лишенько,  Ромчику,  -  він  тебе  не  клюнув,  схватила  мене  мама.
Таню  тато  вже  тримав  на  руках,  вона  відразу  заспокоїлася.  І  сердито  до  мене,
-  Ану  в  куток,  швидко!
Сестричка,  обійняла  його,  щось  шепотіла,  він    позирнув  на  мене,
-Ну  добре,  стій,  не  ходи!
Я    стояв  опустивши  голову,  відчував,  як  пашіли  щоки.  Хитренько    позирав  з  під  чубчика,    думав,  що  буде?
Ми    всі  пішли    до  хати.  Мама  сіла  біля  мене,
-Розповідай,  як  було  діло.
 Ну  то  я  все  й  розповів.  А  в  кінці  сказав,
-А  чого  він  на  неї  скакав?!  Ви  ж  мене  вчите,  щоб  захищав  Таню,  от  я  і  хотів  захистити.  А  він  чого  такий  сердитий?  Чого  з  нами  не  хоче  дружити?
Мама  похитала  головою,
-Ну  гаразд,  пішли  !
 Тато  залишився  в  хаті,  а  ми  ж  троє  пішли,  я  думав,  до    курей.  Та  ні,  не  до  курей,  мама  повела  нас  в  садок.  Заставила  в  торбу  рвати  траву.
Ми  з  сестричкою  дуже  старалися  і  швидко    нарвали.  Мама  теж  допомагала,  як  було  пів  торби,    пішли  до  курей.
Вона  зайшла  разом  з  нами  за  загорожу,  Таня  ховалася  за  нею.  Я  ж  стояв,  сердито  дивився  на  півня,  чекав,  що  знову  буде  скакати.  
-Ось  дивіться,  -  мама  взяла  кинула  курям  трави.  Вони  не  звертаючи  уваги  на  нас  стали  її  скубати.  А  півень  трусив  головою,  що,  аж  сережки  гойдалися.  Цікаво!    Він  зовсім  на  нас  не  хотів  плигати.    Підзивав  до  себе  курей  і  теж  дзьобав  траву.  
-Ну  от  і  подружилися,  бачиш,  Ромчику!  -  всміхаючись  сказала  мама.
-  Як  з  палкою  будеш  в  руках,  то    дружби  ніколи  не  буде  запам`ятай!  І  ти  Таню,  зовсім  не  бійся,  він  добрий!  Бачиш,  як  зазиває  курочок.  Будете  рвати  травичку,  давати  їм  зерно,  будете  друзями,  -  вчила  мама.
             Від  тої  пори  кожного  ранку  нам  півник  співав  пісні,  частенько  пробуджував  і  ми  після  сніданку  йшли  по  травичку.  А  потім  годували  своє  хазяйство,  як  каже  мама.
Так,  насправді,  ми    були  дуже  раді,  що    подружилися.  Курочкам  навіть    давали  їсти  зерно  з  долонь,  а  вони  ходили  задоволено  кокали.    А  наш  красивий    півник,    тільки  позирав    гордовито,  неначе  охороняв  їх.  Курочки  нас    напевно  полюбили,    бо  кожного  дня  несли  яєчка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734086
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 19.05.2017

Де ж ви гори, полонини…/ пісня/

Де  ж  ви  гори  полонини,  за  вами  сумую
Там    далеко,  понад  гаєм,    я  трембіту  чую
Хоча  тут  і  не  зростала,  для  мене  це  казка
Чарівна  моя  країна,  на  те  Боже  ласка.

Ой,  смереки,  дуби  пишні,  вами  я  горджуся
В  гірську  річку,  стрімку,  дзвінку  радо  наважуся
Придасть  силоньки,  здоров`я,  повітря  чарує
А  джерельна  водиченька  тіло  загартує.

Скрізь    ялини  величні,  мов  дістають  до  сонця
Понесу  я  радість,  щастя  у  своїх  долонцях
І  сердечку  так  тепленько,  аж  кортить  співати
 Та  й  душі  пташечкою,    хочеться  політати.

Ой  стелись,  стелись  барвінку,  зустрічаю  літо
У  віночку  з  Іван-чаєм,  з  пурпуровим  цвітом
Радо  бачу  в  Україні,  красу  незрівнянну
Та  й  довіку  не  забуду  рідну,  сокровенну.

Ой  квітуча  моя  земле,  ця  краса  безмежна
Прошу  Бога,  щоб  Держава  була  Незалежна
Ой  ви  гори,  полонини,  з  вами  я  говію
Повернутися  я    хочу,  про  вас  часто  мрію.

Квітень  2017
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733969
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2017

Кроличка Нюся

Я  кролика  хотіла,  щоб  був  біленький
Матуся  вже  купила…  Та  він  руденький
Ой,    любить  стрибати  ,  з  ним  в  хованки  граюсь
Повсюди  шукаю,    а  потім  ховаюсь

Я  нарву  травички,  буде  смакувати
Та  оце  думаю,  як  його  назвати?
Плиг  -    туди,    плиг  –  сюди.  Весело,  сміюся
Ой,  та  це  ж  не  кролик,  це  кроличка  Нюся.

                                         17.05.2017р
           



                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733968
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2017

З нею схожа / загадка/

З  нею  ми,  хоч  і  родина
У  нас  схожа  одежина
Кажуть  бджілка  –  трудівниця
У  нас  є,    прозорі  крильця

Не    буду,    я  отакою
Добрячою,    клопіткою
Гарна  у  мене  житуха
Навіть  не  образить  муха

 Тож  ужалить,  добре  вмію
Налетіть,    перша  посмію
Я  все  смакую    солодке
Добре,  пахуче  і    в’язке

Хоча  мед  і  не  збираю
Та  від  нього,    радість  маю
І,  як  бджілка,  люблю  квіти
Та  бояться,  мене  діти…..

Вірш  -  загадка,  немов    роса
Відгадали?      Це  я  –  (Оса)

                                         Квітень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2017

Горобчики

   
Ясний  ранок..  Чудо  промінчик
Скік  –  скік  скаче…  Неначе  зайчик
Який  яскравий…  Чудовий  світ
Всюди  лунає  -  Привіт!  Привіт!

Відважні,    цвірінь  –  горобчики
Ото,    забіяки  -      хлопчики
Бешкетники    смілі,    веселі
Літають  навколо,  оселі  …

Чи  то  зернятко,  чи  черв`ячок
Чи  сховатися,  встиг  світлячок
Хитренькі,  уміло    спіймають
Вже  стрімко,  швидко  відлітають…

На  курінь  хутко,    все  скік  та    скік
Щоб  кіт  не  бачив,  подалі  в  бік
Вже  чистять  крильця  на  бузочку
Раді  квітучому  садочку.

                                   03.05.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2017

Живе село… /проза/

               Напевно  щось  сталося  з  природою…  Може  це  відгомони  воїн?    Таке  забруднення  атмосфери,  чи  заводами,  чи  іспитами  нової  хімічної  зброї?  Чи  що?  Що  сталося?    Чому  так  холодно?  Це    мабуть  загадка    для  багатьох….
 Дивуються  люди  в  невеликому  селі,  адже  живуть  майже,  як  жили  п`ятдесят  років  тому.
           Село  в  низині,  огорнене  квітучим  бузком,  потопає  між  невеликими  пагорбами,  по  яких  тягнуться  ліси.  З  однієї  сторони    майже  одні  сосни  та  де-не-де  ялини,  по  іншу  сторону  листяний  ліс,  цей  ближче  до  села.
             Можна  вийти  з  обійстя  і    здалеку  побачити    чорні,  похмурі  граби,  майже  однакові  з  дубами  і  між  них  видніються    старі  товсті,  пишні  квітучі  черешні,  вони  неначе  вбралися  в  весільний  одяг,    аж  нахилилися  до  землі.  Та  чи  цього  року  вродять?      Адже  в  самий  цвіт  так  похолодало,  що  по  долині  було  біло-  біло,  а  дахи  хат  покриті  шифером,  по  яких  подекуди  завжди    виднівся  мох,  стали  неначе  одягнуті  в  капронову  білу  вуаль.  Звичайно  вразило  око  та  настрій  геть  пропав.  Та  картопелька,  що  зійшла,  одягла  білі  капелюшки,  а  як  перші  сонячні  промені  дістали  її,  геть  зморщилася,  як  старенька  бабуся,  прив`яла.  Куди  не  глянь,  одне  розчарування.  По  городах  полуниці,  навіть  були  вже  ягоди,  почорніли,  а  цвіт  схилився  в  зажурі.  Горіхи  ж,  неначе  їх  оголили,  адже  цвіли    та  ранком  біля  себе  встелили  по  зелененькій  травичці  майже  зовсім  чорну  мереживну  вуаль.    Подивлюся  довкола  болить  серце.  Що  подарує  людям  цей  рік?  Добре  хоч  зеленіє  трава,  тож    є  надія,  що  худобі,  кроликам  та  курям  буде,  що  дати.  Але  ж  відразу  думаєш,  а  кролики  не  почнуть  падати,  вмирати,  як  кілька  років  поспіль.  Кислотні  дощі  приность  біди.Як  жити?  Кожен  задає  питання,  тут  в  селі  може  з  десяток  сімей  молодих,  а  то  всі  пенсіонери,  хіба  можна  вижити  на  жебрацькі  пенсії,  а  тепер,  ще  й  не  знати,  що  буде  з  врожаєм.  Хіба  молити  Бога,  щоб  вродив  хліб  та  й  якось  буде.  Молиться  кожна  людина,  щоб  Бог  не  покинув,  не  дав  знову  впасти  в  п`ятидисяті  роки  минулого  століття.
           Як  живе  це  село?  Нема  нікому  діла,  там,  на  Сході  війна,  декілька  чоловіків  пішли  захищати  країну,  їх  мало,  так  само,  як  мало  ходить  дітей  до  школи  в  сусіднє  село.  Кожного  дня  збираються  невеличкою  юрбою  і  п`ять  кілометрів  долають  майже  щодня  тільки  в  одну  сторону.  Бо  автобус,  той,  що  виділили,  майже  весь  час  на  ремонті.  Таке  життя…
           Більшість  людей  коли  хворіють  намагаються  лікуватися  травами,  а  там,  як  Бог  дасть.  Є  одна  фельдшерка,  часом  укол  зробить,  як  криза,  а  вже  потім,  що  чекає  цю  людину,  немає  нікому  до  цього  діла.Самотужки  не  добереться  до  містечка,  треба  транспорт,  а  його  не  завжди  знайдеш  при  потребі.
 Але    ж  люди    тут  добрі    живуть,  один  одному  все  в  допомозі  і  дуже  працьовиті.
Ледь  -  ледь  сонечко  піднялось…
Просинається  село,  півні  немов  на  параді  все  виспівують  пісні  один  за  одним.  Легенький,  весняний  вітерець,  але  прохолодний  гойдається,  ховається  між  молодим  листям  дерев  та  кущів,ледь-  ледь  прихиляє  травичку….  Вже  десь  гайнув  у  саму  середину  долини,  там  невеличкий  ставочок.  Декілька  незначних  джерел  підтримують  прохолодну  воду,  яка  тече  між  пагорбами  в  місцеву  річку.  Це  для  села  радість,  при  нагоді  можна  наловити  риби.  Добре,  хоч  це  в  села  не  забрали,  кожен  має  доступ  сюди  і  дітлахам  літом  справжня  насолода,  можна  викупатися  та  позасмагати.
     А  поля  навкруги  де-не  –де  засіяні,  ще  чорніють,  лише  декілька  видніються  озимою  пшеницею.  А  то  більше  полів  все  ледь  -  ледь  зелені,  видно  торішні  сухі  бур`яни.
     Вже  з  однієї  сторони  села,  то  з  іншої  чути  ревіння  корів    та  перегукування  гусей  й  відразу  гавкання  собак.
         Бачу  йде  старенький  дідусь  на  город,  а  під  ногами  рушником  стелиться  барвінок,  синенькі  оченята  разом  з  листочками,  здалеку  привітно  поблискують.  Дід  роздивляється  довкола,  підносить  голову  до  гори  і  хреститься.  Напевно,  як  завжди  просить  у  Бога  допомоги,  щоб  зберіг  урожай.  А  небо  сьогодні  ясне  –  ясне,  ні  хмаринки,  тішиться,  може  вже  буде  тепло.  Задумався,  прислухався  до  зачарованих  пісень  птахів.  Здалеку,  з    лісу  чути  соловейка,  а  зовсім  поряд  щебече  шпак,  інколи  наче  передражнює  горобців.Згодом,  так  заллється  піснею,  аж  завмирає  серце  від  радості.  Яскраве  сонце  своїм  промінням  покрило  землю  навкруги.  Живе  село,  живе  в  надії….
                                                                                                                                               15.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2017

Троянди для мами

                                                                 До  річниці  мами          

Червоні  троянди,  дві  ненці  несу,
До  рідного  дому,  давненько  не  йду,
Не  видно  стежинок,  густенька  трава,
Душа  так  страждає  та  біль  зажива.

Ой  доле,  доленько,  нас  розлучила,
І    вірно  любити  мене    навчила,
Я  все  пригадаю,  вишневий  садок,
Мої  гусенятка,    туманний  ставок.

Далеко  до  яру  ,  туди  мене  кличуть,
Ледь    -  ледь  засвітає,  радо  ґелґочуть,
Піду    до  криниці,  вода  там  свята,
Чому  ж,  мов  на  крилах  літають  літа.

Я  поруч  с  тобою,вже  сонце  сідає,
Немов,  наді  мною  твій  погляд  літає,
Троянди,  он  бачиш,  знаю,  їх  любила,
Та  йти,  не  хочу,  геть  покинула  сила.

Матусю,  люба  ,  ми  весноньку  зустріли,
Згадаю,  ніжні  дотики  рук  так  гріли,
Коли  знемагала,    так  дуже  хворіла,
В  той  час,  була  би,  як  той    листок  зіпріла.

Не  спала,  ти  завжди  ночами  втішала,
Голівку  гладила,  потім  цілувала,
Навчилатак    багато  чого  по  житті,
Мені,  все  пригодилося    у  майбутті.

Матусю,  дякую  та  мені  пора  йти,
Рідненька,знаю,  мене  дуже  любиш  ти,
Онуки  та  діти,  вже  чекають  тепер,
Чекай,  не  журися,  ще  прийду  до  тебе.


                                 13.05.2017…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2017

У спогадах

Гай  зелененький,  у  спогадах  моїх,
До  колін  трави,  там  повно  дітлахів,
Яскраве  сонечко,  пісні  солов`я,
Я,  мов  літаю  й  летить  думка  моя.

Всі  босоногі,  із  ляльками    грались,
Щасливі  миті,  все  по  житті    мчались,
Скрізь  сміх  лунав,  тут  вже  м`ячик  крутився,
Заб’ють  гол  хлопці,  народ  веселився.

І  ґелґотали  гуси.  Йшли  купатись,
Моє  дитинство  прагнуло  погратись,
Поряд  ставочок,  жабки  хлюп-  хлюп  та  хлюп,
У  воді  ноги,  аж  захоплює  дух.

Від  задоволення..Спина  у  рясці,
Хвала  дитинству,  воно  мов    у  казці,
То  справжнє  щастя,  отакою  бути,
Як  не  радіти?    Чи    й  можна  забути.

Вітрець  легенький,  враз  сполохав  думки,
Хай  знов  полину,  я  у  них  залюбки,
 Зачекай  час!  Прошу  швидко  не  лети!

14.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2017

Я пам`ятаю. .

       Шановні  поетеси-Матері  і  мої  читачі!  

Вітаю  з  Днем  Матері!!!
Здоров`я,миру  і  добра!
Достатку,щастя  і  тепла!
Щоби  були  радісні  очі
Щоб  спокійно  спали  щоночі
Поваги  Вам  від  онуків,дітей
Нехай  співає  для  Вас  соловей!!!  

 *****

Ти  заплела  у  косу  стрічку,
І  одягала  вишиванку,
Все  цілувала,  мене  в  щічку,
Вставала  дуже  спозаранку.

І  невгомонна  й  клопітлива,
Мудра    і  щира,  теплі  очі,
Матуся  добра  і  чутлива,
Оберігала,  сон  щоночі.

 Я  пам’ятаю  усі  пісні,
Пригріли  серце,  йшла  у  життя
 І  поцілунки,  ніжні,  рясні
 Подарувала  ласку,  щастя.

Життя  розправило  вітрила,
До  тебе  б  ніжно  пригортатись,
В  дарунок  доля    дала  крила,
Прийшлось  з  тобою  розпрощатись.

 Немов  для  мене  чарівниця,
Тоді    дорогу  освітила,
І  вуркотіла,  як  та  птиця,
За  мене  Боженьку  просила.

Давно  пішла  у  світ  незнаний,
Я  так  далеко,  на  чужині
Зі  мною  погляд,    твій  жаданий,
Цей  спогад  гріє,  душу  й  нині,
Допомагає,як  і  завжди.

10.  05.  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2017

Набрався емоцій / розповідь/

Прийшла  постукала  в  вікно  нічка….    Весняна  нічка  трохи  темніша  ніж  взимку,  бо  ж  снігу  давно  немає.  Він  зовсім  розплакався  від  сонячних  променів,  від  тепла  і  стік  струмочками  води,  приховався  десь  в  землі.  
 Скрізь  виросла  зелененька    травичка,  краса…
Молоденькі  листочки  дерев  і  кущів  виблискують  на  сонці  ,  вбралися  в  цвіт  абрикоси,  черешні  і  вишні,  розцвіли    різні  квіточки.  
А  пташок  стільки  багато  стало!  Співають  щодня,  весело  надворі  та  тільки  ж  не  вночі.
         Ось,  це  я,  лежу  в  ліжку    і  все  думаю,  я  то  сплю  вночі,  а  там  за  вікном  не  все  спить.  А  я  давно  приготувався  до  сну,  почистив  зуби  і  з  під  ковдри  виглядаю,  чомусь  ніяк  не  можу  заснути.  Кручуся,  верчуся,  немов  став  дзигою  І  не  можу  збагнути  від  чого  це  …  Позираю  у  віконце….
 Ой,  на  небі  зірочки,  як  маленькі  дітки  ліхтариками  світять.  Що  не  погляну  у  вікно,  немов  мені  моргають  весь  час.    І  ледь  -  ледь  мерехтять,  часом,  як  на  одній  ніжці  стрибають,  а  часом  на  місці  стоять.  А  поруч    місяць  рогом,  неначе  за  щось  зачепився  і  теж  моргає  блідим  сяйвом,  веселиться  серед  зірочок-діточок.
 Йому  напевно  веселіше  зараз.  І  вже  сам  себе  заспокоюю,  мені  теж  було  сьогодні  весело.  Такий  був  чудовий,  сонячний  день…..
Прийшли  до  мене  друзі,  вони  правда  старші  за  мене,  мені  ж  п`ять  років.  Але  нічого,  після  Нового  року  буду  мати  шість.  Ото  вже  тоді  буде  зі  мною  заморока,  так  мама  з  татом  кажуть,  бо  будуть  готувати  до  школи.
Ага,  я  вже  знаю,  що  це  таке,  мій  друг,  Сашко,  туди  ходить.  Розповідає,  що  там  треба  робити  те,  що  говорить  вчителька,  а  не  те,  що  хочеш  ти.То  я  вирішив,  що  туди  не  хочу,  але  ж  прийдеться  йти,  як  і  всім.
Чую,  хтось  двері  відкриває  ,а  це  мама…
-  Синку,  чому  не  спиш?  -  і  зашморгнула  штори.
-  Нащо  в  вікно  позираєш?  Про  що  думаєш,  чи  мрієш  ?
 -  Та,  ото  мамо,  дивлюся  зірочкам    добре!  Скачуть  ,танцюють,  стільки  хочуть,  стільки  й  літають,  а    я  ,  тут,  як  подумаю  про  школу….  Геть  сон  тікає.
-  А  чому  ти  так  зарано  переймаєшся,  ще  далеко  до  того  часу?
-  Тож  був  сьогодні  з  нами  на  лузі  Сашко,  ой  стільки  нам  розповідав  про  школу.  Ну  ,я  все  зрозумів,  туди  не  хочу!
Мама  засміялася,  поцілувала  в  чоло,  поправила  ковдру,
-Це  ти,  ще  не  знаєш,  як  цікаво  в  школі!    Адже  там  дітки  узнають  про  все,    все    на  світі  і  про  небо  й  про  зорі  і  про  літаки.    Це  спочатку  тяжкувато,  а    згодом,  будеш  мати  бажання,  буде  легко  навчатися.  Ну  спи,  моє  маленьке  чудо!  Ти  напевно  дуже  зрадів,
 що  на  дворі  тепло,  добре  наганявся,  емоцій  набрався,  як  кажуть,  через  край.
-Так  мамо,  ми  гралися    майже  цілий  день!  Бабуся  тільки  на  обід  нас  погукала.  Ми    дуже  швидко  з  ним  розправилися  і  знову  погнали  на  долину.
-  Я  Сашкові  двадцять  голів  зумів  забацати,  а  він  мені  тільки  шість.
-  Щось  ти  дуже  збуджений,  досить  про  це  думати  і  про  школу,  спи  вже!
-  Чуєш,  мамо,  а  потім,  м`яч  впав    у  стару  криницю,  хтось  залишив  її  відкритою.  То  ми  погукали  на  допомогу  діда  Семена,  він  нам  його  дістав.  Знаєш,  спускався    прямо  у  криницю,  у  здоровецьких  чоботах,  ми  всі  його  обступили,  дивилися,  як  він  це  зробить.  Я  теж,  як  виросту  так  зумію,  правда  мамо?
Вона  присіла    збоку  на  ліжко  і  просто  дивилася  й  усміхалася.
І  я  продовжив,
-Ой,  як  би  ти  бачила,  як  Сашко  ввечері  гусей  заганяв!  Ми    йому  всі  допомагали,  ну  ніяк  не  хотіли  йти  з  долини.  А  той  гусак,  мені  здалося,  що  він  більший  за  мене,  як  схватив  мене  за  штанці,  я  думав  залишуся  без  них.  Геть  по  коліна  мені  стягнув,  я,  аж  упав,  правда  Сашко  відразу  підбіг,    відігнав  його.  Я  був  відразу  злякався,  а  потім  вже  сам  з  себе  сміявся,  адже  це  просто  гусак,  не  якийсь  монстр,  як  в  кіно.  Але  ж  крику  було  на  всю  долину,  кричали  гуси,  а  ми  їх  ганяли,  ганяли  та  нарешті  вдалося  загнати  додому.
-Ну  в  тебе  справді  був  сьогодні  день  пригод  та  вже  вгамуйся,  досить!
-Мамо,  але  ж  класно,  що  весна,  що  тепло,    не  те  ,що  взимку,  тоді    було,  лише  трішки  погуляю  і  вже  мерзну.  А  зараз  краса  і  одягу  багато  не  треба.
Мама    дивилася  і  покачала  головою,
-  Почекай  -  но  прийде  літо  ,побачиш,  яка  краса,  достигнуть  суниці,  черешні  і  буде  не  те  що  тепло,  а  буде    дуже  жарко.  Ти  ж  напевно  пам`ятаєш  в  тому  році?
-Ні  мамо,  мабуть  я  був  малим,  тепер  же  я  вже  дорослий!
У  мами  сльози  на  очах  і    чую  тихенький  сміх,  прикрила  уста  рукою,
-  Звичайно    дорослий  будеш,  тільки  ,ще  треба  трішечки  підрости.  А  зараз  повернися  на  бік  і  спати,  моє  сонечко,  спати!
-А  може  казочку  розповіси?  Чи  ти  дуже  заморилася  на  роботі?
-Ну  гаразд,  тільки  оченята  закрий  і  слухай  уважно,  уважно…
-  Десь  далеко,  далеко    за  горами    котило  великі    хвилі  море.  А  посеред  нього    виднілася  величезна  гора,  вона  вночі  сяяла  від  місячного  світла.    Здалеку  здавалося  від  неї  відлітали  в  небо  зорі,  тільки  мерехтіли  вони  різними  кольорами..
О,  подумав,  я  ,мама  знає,  що    люблю  казки  про  небо,  про  інопланетян,  як  в  кіно.  Вже  вмостився  гарненько  і  переді  мною  почали  танцювати  зірочки.
 А    я    за  ними  все  біг  і  біг,  ніяк  не    міг  догнати,  вони  ж  мені  все  мерехтіли  і  мерехтіли.  Здалося    немов  провалився  у  їхній  світ….  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733272
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 13.05.2017

Чути крики журавлів

Засеребрились    коси  вже  у  матерів,
Не  повернулися  синочки  із  війни,
Перед  очима,  часто  в  росі  ранковій,
Як  босоногі,  були  маленькі    вони.

Кожного  разу  вдивляється  у  фото,
Ті,теплі  спогади…  Непрохана  сльоза,
Тих,  ясних  днів  було  в  житті    не  багато,
Війна  прийшла  на  Україну,  як  гроза.

І  тільки  ранок…поглядає  у  небо,
Знову  стрічає.  Чути  крики  журавлів,
 Вже  проводжа.Чом,  у  інший  світ    понесло?
За  що  вбиває,  клятий  ворог  синочків?

Ой  стільки  ж    Боженьку,  діточок  полягло…

                                                   08.05.2017р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733182
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2017

Приречена / проза /

     Вечоріло…  Небо  вбиралося  в  сіру  вуаль  і  де-не-де  проявлялися    зорі…    злегка  мерехтіли,  небу  придавали  окраси…
   Біля  обрію  місяць  серпанком,  мов  позирав  до  землі,  зустрічав  ніч.Весняний  вітерець,  ще  не  вгамувався,  не  лягав  спати  в  очікуванні  ночі,  під  хатою  колисав  бузок.  Одна  з  гілок,    вся  вбрана  в  квіточки  червоно  –  пурпурового  кольору,  час  від  часу  стукала  в  вікно.  З  вікна  на  кущ  падало  світло,  гілка  інколи  ледь  чутно  торкалася  скла,  немов,  про  щось  хотіла  розповісти  Тані.  А  можливо  втішити…  Вона  дивилася  на  квіти,  а  то  здіймала  очі  позирала  на  небо,  витирала  непрохані,  солоні  сльози.  Вони  небажано  з`являлися,    самі  по  собі,  потрапляли  на  уста.  Їх  присмак,  ще  більше  тривожив  душу,  не  давав  вгамувати  біль,  щеміло  під  серцем.  Після  завтра  сорок  днів  по  мамі…  Залишила  її  саму,  одну  однісіньку  на  всьому  світі,чи  й  не  заплачеш  тут.
         «Приречена  «  -  в  голові  згадувалися  слова,  які  їй  часто  повторювала  мама.  Але  ж  чому?  Стільки  раз  собі  задавала  це  запитання,  хіба  це  така  завелика  завада?  Так,  у  неї  одна  нога  на  п`ять  сантиметрів  коротша  за  другу,  як  качечка  ходить…
         Люди  в  селі  її  трохи  жаліли,  бувало  прямо  при  ній  говорили  матері,  що    це  довіку  твоя  опора  й  помічниця.  Гарна  й  красива  твоя  доня,  губи  малинові  пишні  коса  русява,  гарна,  і  очі    чорні,  заворожуючі.  Та  не  буде  їй  щастя,  бо  приречена  на  одинокість,  каліка…  кому  буде  потрібна?
         Вже  зовсім    стемніло…      Місяць  піднявся  вище,  переливався  перламутром,  немов  підморгував  до  неї,  вона  все,  ще  біля  вікна,  поринала  в  спогади…
     Їй  було  років  десять,  як  батько  покинув  їх.  Вдома  часті  сварки,  приходив  на  підпитку,  чіплявся  до  матері.  Рвав  на  ній  одяг,  верещав  не  своїм  голосом,
-Скільки  раз  кажу  народила  дівчину  каліку,  не  могла  родити  нормальну,  то  хоч  сина  мені  народи,  щоб  міг  у  душі  мати  розраду,  а  не  дивитися  на  це  каченя.
 Вона  забивалася  в  куток,  довго  плакала,  навіть  було  таке,  скрутившись  в  клубочок,    засинала  на  підлозі.  Просиналася  від  теплих,  ніжних  маминих  рук,  коли  її  переносила  в  ліжко.  
   Та  якось  одного  разу,  це  сталося  пізно  ввечері,  батько  знову  прийшов  на  підпитку,  мама  не  витримала  почала  просити,  щоб  більше  не  пив.  Він  з  розмаху  вдарив    її  по  обличчю,  перед  очима,  до  цієї  пори  та  кров,  що  дзюрком  текла  з  носа,  мати    довго  не  могла  її  зупинити.  Злякана,  але    мамі  приносила  холодну  воду,  намочувала  хустинку  й  прикладала  до  перенісся.  Ранком,  мати    зібрала  його  речі  в  валізу  й  виставила  біля  дверей.  Від  тої  пори,  ні  разу  не  бачила  батька,  тільки  знала,  що  аліменти  вони  не  отримували.
         Одного  разу,  запитала  маму,  що  могло  статися,  що  народилася  такою?  Вона  плакала,  витирала  сльози,  розповідала,  як  в    Дніпропетровську  зустрілася  з  батьком.  Вони  працювали  на  виробництві  лаків  й  фарб,  там  познайомилися,  згодом  побралися.  Батько  був  з  іншого  села,    так  як  і  мама,  щодня  автобусом  їздив  на  роботу.  Та  вирішили  жити  тут,  у  непоганій  хаті,  яка  залишилася  від  бабусі  та  діда.    Коли  завагітніла,  не  підозрювала,  що  якось  може  відобразитися  на  дитині,  продовжувала  працювати  до  декрету,  чомусь  ніхто  не  попередив,  що  це  може  зашкодити.
       Час  минав….    Мама  щодня  автобусом    їздила  на  роботу,  а  Таня  займалася  господарством.  Вдома  кролі,  кури,  каченята  та  гуси  були  її  найліпшими  друзями.
         Вже  закінчивши  школу,  кілька  раз  розпочинала  з  мамою  розмову  про  навчання  в  місті.Та  вона  -    її  тільки  приголублювала,  як  в  дитинстві,цілувала  в  щічки,  обіймала,  в  котрий  раз  говорила,
-Ти  не  журися,  в  нас  все  є,  хіба  тобі  погано  вдома,  ти  ж  мені  помічниця,за  гроші  не  хвилюйся,  нам  досить.  Навіщо  тобі  те  навчання  й  місто,  щоб  хтось  ображав,  кидав  вслід  зневажливі    погляди,  насміхався  над  твоєю  ходою.
   Одного  року    в  колгоспному  садку  добре  вродили  яблука,  груші.  На  допомогу,  на  два  тижні  приїхали  студенти  з  педінституту.  Молодь,  щоб  не  їздити  з  міста  щодня,  зупинилася  по  сільських  хатах.  Гуртожитків  при  колгоспі  не  було,  тож  сільські  люди  пішли  назустріч  голові  колгоспу.
         Хлопця,  що  зупинився  в  них,  звали  Віктором.  Доволі  симпатичний,  середньої  статури.  Він  ночував  у  літній  кухні,  там  було  досить  затишно,  при  нагоді  можна  й  подивитися  маленький  телевізор.  Таня,  тільки  побачивши  його,  весь  час  ховалася.  Інколи  ввечері,  коли  в  хаті,  разом  пили  чай,  вона  весь  час  сиділа,  при  ньому  соромилася  встати.
 Їй  минуло  вісімнадцять……  Саме  вік  закохатися,  так    і  сталося.
     Вона  тільки  в  кіно  бачила,  яким  буває    кохання,  часом  до  пізньої  ночі    зачитувалась  книжками.В  них  знаходила  відповіді  на  свої  запитання,  як  це  кохати,  чи  колись  з  нею  це  станеться  чи  ні?  
   Сусідка  -  баба  Марія,  декілька  раз  запитувала  її,  чому  мати  не  відпускає  в  місто  вчитися  та  вона,  як  завжди  соромлячись  тільки  усміхалася    й  відповідала,
-Як  маму  покину?  Я  ж  її  опора.
 Сама  швидко  йшла  до  хати,    в  руки  хапала  любу  книжку,  щоб  відволіктися  від  думок,  Давив    ком  в  горлі,  здригалося  тіло  від  болю  в  душі,  котилися  сльози.  В  собі  ховала  біль,  страждання,  що  такою    народилася  на  світ.
               Одного  вечора    мати  затрималася  на  роботі,  мала    добиратися  додому  міжміським  автобусом,  який  відправлявся  з  Дніпропетровська  о  двадцять  першій  годині.  Сільський  в  таку  пору  вже  не  їздив,    від  траси  до  села,  йти    добрих  три  кілометра.  Тож  додому  добереться  опівночі,  в  кінці  місяця  таке  буває,  коли    не  виконують  план.  Таня,  без  матері,  не  наважилась  запросити  хлопця  на  чай.  Сиділа  в  хаті,  тільки  тишком  -  нишком  позирала    надвір,  чи  горить  світло  в  літній  кухні.
       Віктор  виключив  світло  і  впав    ниць  на  ліжко.  Носом  зарився  в  м`яку  подушку,  о  напевно  з  пуху  гусей,  подумав.  За  мить  подумав  про  неї,  яка    красива,  цікава  дівчина.  Господарює  в  цьому  домі,  чому  не  йде  вчитися,  не  зрозуміло,  може  їй  запропонувати  в  наш  інститут,  при  нагоді  допоміг  би    в  навчанні.  В  котрий  раз  перевертався  з  одного  боку  на  інший,  поглядав  на  вікно  в  хаті,  там  ще  світилося.
           Таня  нарешті    дочекалася,  щоб  пропало  світло  в  літній  кухні,  щоб  змогла  вийти  надвір,  присісти  на  лавку,  почекати  маму.
Віктор  почув,  як  пес  зашкряботів  ланцюгом  по  землі,  зірвався  з  ліжка.  Світло  з  вікон  хати  добре  освітлювало  подвір`я,  він  побачив  її,  завмер…  
Взута  в  кімнатні  тапочки,  трохи  шкутильгала,  біля  неї  крутився    пес,  ставав  на  задні  лапи.  Кинула    йому  окраєць  хліба,  той  піймав,  задоволено  повиляв  хвостом,  поніс  його  в  буду.  Так,  він  не  помилився,  це  йому  не  здалося,  правою  ногою  вона  стояла  майже  на  пальчиках.  Від  побачено  кинуло  в  піт,  в  голові  гуділо,  це  ж  треба,  така  славна  й  така  біда.  Не  керував  собою,  якась  сила  підняла  й  понесла  його  надвір.    На  її  плечах,  лежала  велика,  кольорова  хустка.  Від  несподіванки,  вона  закуталася  в  неї,
-О!  Не  спиться?  А  я  ось,  маму  чекаю,  сьогодні  затримується.
-  Та  я  це,  -  від  хвилювання  почав  говорити  хлопець.  Сам  не  міг  зрозуміти,  як  потрапив  на  повір`я,
 -  Води  хочу….    Холодненької  з  криниці….
Вона  почувалася  незручно,  добре,  що  мене  не  бачив,  як  я  ходжу,  не  встану  доки  мама  не  приїде,  планувала    в  думках…  
       Криниця  зовсім  близько…  Чути,  як  з  відра  хлюпала  вода,  він  ривками,  поспішаючи,  крутив  корбу.  
Намагалася  не  дивитися  на  нього,  відвела  голову  в  сторону,  спостерігала,  як  мерехтіли  зорі,  прислухалася  до    музики,  десь  зовсім  недалеко  грав  приймач.
Віктор    припав  до  води,  пив  прямо  з  відра,  намагався  водою  вгамувати  своє  хвилювання.
 -Це  мабуть  наші  десь  розважаються,  чуєш  музику  ?
-Звичайно,  напевно  весело  вам,  коли  всі    разом.  А  навчатися  важко?  -  запитала  Таня.
-Та  ні  !Ти  давай  приїжджай  до  нас,  якщо  треба  я  допоможу  в  навчанні,  ми  ж  тільки  на  третьому  курсі.
Почули  чиїсь  кроки…
-О!  напевно  мама!
-Я  !  Я!    А  ви,  що  тут  удвох,  не  спиться?
Хлопець  трохи  зніяковів,
-Та  я  вийшов  води  напитися,  з  криниці,  холодненької.  Вже  йду,  на  добраніч!
Мати  суворо  подивилася  на  доньку.  Заходили  в  хату,  бурчала,
-Ти  ба!  Тільки  затрималася  вже  шури  –  мури  крутиш.  Ти  думаєш  йому  потрібна  будеш?  Вони  хлопці  зальотні,  сьогодні  тут  завтра  там,  нікому  не  можна  вірити.  Мабуть,  як  кіт  мурликав.  Вони  всі  гарно  співають  та  тільки  потім,  пісні  боком  виходять.
У  відповідь  змовчала,  пішла  в  свою  кімнату.
   В  літній  кухні  світло  горіло  не  довго.    Віктор  радів,  що  заспокоївся,    взяв  в  руки  книжку,  читаючи,  почав  дрімати.
 Таня,  після  материних  слів,  зо  дві  години  не  могла  заснути.  Брав  розпач,  на  душі  гидко,  хіба    я  така  страшна?  І  мене  ніхто  не  зможе  покохати?  Адже  є  люди  з  гіршими  захворюваннями  й  то    одружуються.  От  би  насправді  поїхати,  спробувати  поступити  в  інститут,  але  ж  на  жаль,  в  цьому  році  вже  пізно.
     Сонце  давно  заглядало  в  вікно.  Їй    не  хотілося  вставати,  чула,  як  мама  поралася  біля  плити.  Надвір  відчинила  вікно,  любувалася    природо.  З  садка  плинули  медові  пахощі,  це  так  пахли  груші  й  жовті  сливи,  які  росли  зовсім  поруч,  немов  підглядали  в  вікно,  запрошували  їх  скуштувати.
         Цей  був  останній  день  для  студентів,  адже  через  два  дні  розпочнуться  навчання.  Таня  дивилася  й  чекала,  коли  з  літньої  кухні  вийде  Віктор.  Пес  зашарудів  ланцюгом,  вона  зрозуміла,  напевно  вийшов,  тихенько  зайшла  в  кімнату,  присіла  за  стіл.
Мати  була  вдома,  тож  вихідний  сьогодні,  субота,  спішити  не  було  куди.  Побачивши  доньку  в  літньому  платті  з  воланами,  воно    гарно  лежало  на  грудях,  обтягувало  її  стан,  хотіла  щось  сказати.  Та  раптово  відчинилися  двері,  заходив  Віктор,
-  Можна  зайти?  Я  вже  зібрався,  ми    ідемо  через  дві  години.
Від  його  погляду  Таня  розчервонілася,  гучно  забилося  серце,  опустила  голову.
-Надіє  Вікторівно  я  вам  дуже  вдячний    й  тобі  Таню  за  гостинність.
-Та  ти  сідай,  поснідаєш  й  можеш  йти,  як  треба.
Він  слухняно  присів  навпроти  Тані.  Поглянувши  на  нього,      вона  зашарілася,  але  насмілилася  заговорити,
-    Мам,  вчора  Віктор  сказав,  щоб,  як  треба  можна    взяли  в  колгоспі  яблук.  За  допомогу,кожному  дали  по  двадцять  кілограм,  а…
Він  перебив  її,  
-    Так,  я  брати  не  буду,  в  нас  вдома  є,  ми  давно  маємо  дачну  ділянку.    Досить    гарні  на  смак,в    цьому  році  теж  вродили.  А  тут,    ми    зібрали  дуже  смачний  сорт,  бачу  в  вас  таких  немає.  Я  розумію,  Таня  не  зможе  піти  забрати,  може    ви  зі  мною  підете,  подивитися,чи  сподобаються.  Я  принесу,а  тоді    вже  піду  на  автобус.  Не  хвилюйтеся,  я  встигну,  ще  час  є.
Надія    кивнула  головою,  подала  сніданок.
 Таня    все  зрозуміла,  він  бачив  її  ваду,  вона  напевно  зблідла,  бо  відчула  холод  по  всьому  тілі.
-Надіє  Вікторівно,  у  мене  пропозиція  до  вас,  наступного  літа  приїдьте  до  нас  з  донькою,  хай  поступає  в  наш  інститут.  Мені,  ще  два  роки  навчатися,  я  допоможу  в  навчанні  і  за  гуртожиток    не  хвилюйтеся,  думаю  їй  кімнату  виділять.
Таня  завмерла,  по  судинах  закипіла  кров,  відчувала,  як  в  обличчя  вдарив  вогонь.
Мати  снідала  й    уважно  слухала  хлопця,  час  від  часу  позирала  на  доньку.  Вона  зрозуміла,  що  Таня  сподобалася  йому,  але  настрій  в  неї  зовсім    зіпсувався  та  стрималася,  промовчала.
 Вже  поснідали,  Надія    вставала  з-за  столу,
-  Треба  дожити  до  наступного  року,  там  буде  видно.
Віктор  поклав  на  столі  невеличкий  шматок  паперу,
-Це  наша  адреса,  там    мій  номер  домашнього  телефона,  приїдете,  подзвоніть,  я  батьків  попереджу.
     Таня  дивилася  вслід,  коли  вони  виходили  за  хвіртку,  раділа,  може  насправді  мама  дозволить,  було  б  добре.
       Минав  час,  як  злітали  листки  календаря…  Таня  чекала  весну,  хоча  мати  мовчала,  ні  пари  з  вуст.  Вона  інколи    починала  розмову  за  навчання,  мати  відразу  кидала  сердитий  погляд,
-Не  маєш,  що  робити,  бери,  он  рушники  вишивай,  продам,  будуть  гроші.
Коли  Таня  при  ній  читала  книжки,  мати  відразу  гучно  включала  телевізор,  намагалася  про  щось  запитати,  відволікти.  Вона    вперто,  не  хотіла  від  себе    відпускати  доньку.
       Одного  разу,  перед  Новим  роком,  Надія  біля  хвіртки  відкидала  сніг.  Поштарка  принесла  для  доньки  лист  від  Віктора.    Наодинці,  в  літній  кухні,  з  лукавою  усмішкою,  з  перекошеним  обличчям  прочитала  лист,  порвала,  кинула    в  пічку.  Примружуючи  очі,  
-Святоша!  Ха  -ха!  З  Новим  роком  вітає……  
   В  тому  листі,  нічого  не  було  про  кохання,  тільки  писав,  що  радий  буде,  якщо  вона  приїде.  З  задоволенням  допоможе  вступити  до  інституту.  Що  немає  чого  в  селі  затримуватися,  в  місті  життя  зовсім  інакше.  І  те,  що  вона  має  ваду,  це  вже  не  так  страшно,  бо  в  місті  можна  замовитити  взуття,  щоб  було  зручніше  ходити.
 Зневага,  злість  ховалася  в  її  душі,  бурчала,
-    І  без  тебе  обійдемося    голубе,  гарно  стелиш  та  я  тобі  доньки  не  віддам!
         Кілька  днів  після  цього  листа,  була  сердита,  збуджена,  по  дрібницях  чіплялася  до  доньки.  Таня  не  знала  причини,  зачинялася  в  кімнаті,  читала  книги.
     Нарешті  літо……  Перші  теплі  привітні  дні.  В  дівчини  піднявся  настрій,  здається  пташкою  б  злетіла  від  радості.  Чекала  на  мамину  відпустку,  надіяла  поговорити  про  навчання.
   Таня  на  городі  підгортала  останню  картоплю.  Зморена,  але    в  надії,  що  поїде  вчитися,  відчувала  в  собі  сили.  Саме  гаряча  пора,  город  п`ятнадцять  соток  тільки  під  картоплею,  а  ще  грядки,  буряки  та  кукурудза,  загалом  тридцять  соток,  є  де  наробитися.  
 Та  вже  з  роками  втягнулася,,  адже  з  десяти  років  з  мамою  на  городі.  Овочі  продавали,з  міста  автомобілем  приїжджала  мамина  співробітниця,  що  треба  забирала,  все  ж  якась  копійка  в  хаті.
             Надія    й  Таня  зранку  зайнялися  косметичним  ремонтом  хати,  побілити,  підфарбували,  як  кажуть,  щоб  не  гірше,  як  у  людей.
 В  хаті  свіжо,  пахне  вапном,  вікна  чисті,  немов  дзеркала,  дівчина  з  вулиці  заглядала  в  них,  бачила  своє  відображення,  морщилася,  задоволено  всміхалася.  Згодом,  до  хати  заносили  речі,  розставляли  все  на  місця.  Вже  Таня  подавала  мамі  тюль,
-Мамо!  Ну  от  і  все,  зі  всім  впоралися,  тепер  можна  й  про  навчання  подумати,  коли  поїдемо?
Мати  миттєво  потемніла  на  обличчі,  сердито  поглянула,
 -Не  мороч  голови,  яке  навчання?  Тобі,  що  погано  живеться?  Здається    одягу  досить  і  їсти  є,  не  голодна,  телевізор  є.  Може  хочеш,  я  тобі  музичний  центр  куплю,  чи  якийсь  новий  одяг?
-Ні!  Мамо,  ні!  Відпусти  мене  в  Дніпропетровськ,  тож  Віктор  адресу  залишив,  телефон,  обіцяв  допомогти  з  навчанням.
За  мить,  ледь  не  оглухла  від  крику  матері.  Після  крику  істерика,  плач,  почала  причитати,  на  кого  її  саму  залишить.  Сердитий  погляд,    ледь  заспокоївшись,
-Якби  ти  була  потрібна  йому,  то  б  чи  приїхав,  чи  хоч  би  раз,  чи  два  написав.  Майже  рік  пройшов,  він  про  тебе  вже  й  забув.  А  може  ти  розраховувала,  що  сподобалася  йому?  Навіть  і  не  думай,  знаєш  скільки  в  місті    дівчат  -    красунь,  не  приречених?
Донька  розплакалася,  руками  обійняла  свою  голову,  скрутилася  на  стільці.  Їй  боліло,  пекло  в  грудях,  почала  тяжко  дихати,  нею  трусило.  Надія    з  переляку  вилила  на  нею  воду,  що  стояла    на  столі  в  горщику.  Але  це  нічого  не  дало,  дівчина  взахлеб  плакала,  ловила  повітря.
-Мамо  не  губи  мене!  На  що  ти  мене  народила?  Щоб  я  все  життя  біля  тебе  була?  Чи,  щоб  страждала  все  життя?-  знову  плакала.
 Немов  п`яна  сиділа  на  стільці,  пеленкою  витирала  сльози.  Вона  не  помітила,  як    мати  вийшла  з  хати,  руки  трусилися,  не  могла  себе  опанувати.  Ледве  вийшла  на  подвір`я,  присіла  на  лавку,  що  на  обійсті.
     Пройшло    не  менше  години,  як  Таня  нарешті  заспокоїлася,  пила  криничну  воду,  пригадувала  Віктора.  Знову  плакала,  тільки  все  тихіше  й  тихіше,  а  в  голові  звучали  слова  матері,  -  «Приречена!  Нам  ніхто  не  потрібен!».
   Вже  пізніше  вона  побачила,  як  мати  на  городі  рвала  цибулю,  здалеку  тільки  подивилася  на  неї  й  відвернулася.  Невже  їй  мене  не  жалко!  Чому  так?!
     У  відчаї  йшла  в  свою  кімнату,  в  ліжку  з  головою  зарилася  під  простирадло.  Намагалася  заспокоїтися,  нарешті  засинала.
   Вранці  мати  зайшла  в  кімнату,
-Ти  доню,  це  викинь  з  голови,  нам  з  тобою  ні  до  чого  сварки.  Я  не  винна,  що  ти  каліка,  змирися,  як  жили  так  і  будемо  жити.  Не  нервуй  мене,  не  ті  вже  роки,  в  мене  болить  за  тебе  серце,  але,  що  я  вдію.  Напевно  доля  така,  прислухайся  до  моїх  слів.
Вона  нахилилася  до  доньки,  хотіла  приголубити  та  Таня  ривком  відвернулася  від  неї  до  стіни,  ні  слова.
         Час  плинув…  минуло  чотири  роки…
Відносини    ніяк  не  могли  покращитися,  неначе  холодний  айсберг  ліг  поміж  них.  Дівчина  замкнулася  в  собі,  лише  холодний,  сумний  погляд  бачила  мати.  Сама  ж  намагалася  її  познайомити  з  жінками  на  десять,  п`ятнадцять  років  старшими  за  неї,  які  організували  в  селі    «Молитовний  дім».  П`ятидесятники,  так  про  них  говорила  сусідка,  сама  туди  почала  ходити,  інколи  й  Таню  звала  з  собою.  Таню.  Вона  дуже  рідко  туди  ходила,  ото  було  прийде  послухає,  в  стороні  посидить  і  все.  Їй  до  душі  не  лежало  це  все,  вона  ж  православної  віри,  туди  йшла,  щоб  себе  кудись  подіти,  щоби  швидше  минув  день.
         Надія  поралася  біля  хазяйства,  коли  почула  гавкіт  Дружка.
Біля  хвіртки,  з  квітами  в  руках  стояв  Віктор,
-  Доброго  дня!  До  вас  можна!
Здивувалася,  з  усмішкою  на  обличчі,  
-Можна  -  можна,  заходь  хлопче.
 В  хату  не  запросила,  запропонувала  присісти  на  лавку.
-Я  до  Тані.  Все  не  наважувався  приїхати  та  зрозумів,  мені  її  конче  треба  побачити.  Навчатися  не  приїхала,  як  вона,  де?  Не  мав  як  приїхати,  по  закінченню  навчання,  по  направленню,  два  роки  працював  в    невеликому  селі  Харківськівськой  області.  Оце  тільки  звільнився,  давно  зрозумів,  що  вона  потрібна  мені,    дуже  хочу  побачити.
Надія,немов  маску  одягла  на  обличчя,  посміхалася.  Радо  повідомила,  що  Таня,  ще  тоді  відразу  поїхала  до  батька  в  Київ,  там  вийшла  заміж.  Живе  правда  з  батьком  та  задоволена,  має  синочка,  оце  рік  минув,  що  недавно  туди  їздила.  Вона  так  уміло  збрехала,  що  він  навіть  не  міг  запідозрити.
-Вибачте,  я  радий,  що    в  неї  все  так  склалося,  -  сказав  хвилюючись  і  віддав  їй  квіти.  
Вона  відразу    встала,  задоволено  подивилася  на  нього,  дала  зрозуміти,  що  йому  пора  йти.  В  душі  ж  хвилювалася,  щоб  не  зустрілися,  адже    донька    вже  мала  повернутися  з  «  Молитовного  дому».
-Ну  тоді  я  піду,  не  марнуватиму  час,  буду  повертатися.
Надія    проводжала,  бажала  щасливої  дороги  й  успіхів  у  житті.
   Він  швидко  прямував  до  зупинки,  хвилин  би  дві  й    він  би  не  встиг  на  автобус.  Біль  стискав  груди,  журився,  що  втратив  надію,  запізнився.  Шкодував,  що  не  сказав,  що  сподобалася  йому,  що  соромився  приїхати  раніше.  Розмірковував  -  апевно  не  доля,  засмучений  повертався  додому.
           З  приймача  в  кімнаті  линула  пісня  »Час  рікою  пливе»,Таня  вишивала  рушник.  Думала  про  Віктора  »  Так,  час  рікою  пливе,  навіть  не  написав,  на  все  Божа  воля,  мабуть  не  доля.  А,  що  ж  далі,  мені  ж  вже  минуло  двадцять  п`ять  років?«  Журилася,  серце  стискалося  від  спогадів.
З  часом  звикла  до  такого  життя,  книги,  вишивання,  телевізор,господарство.  Це  її  відволікало  від  спогадів,  думок  та  коли  дивилася  фільми  про  кохання,  знову  згадувала  Віктора.
           Пройшло  два  роки….  Відступала  сніжна  зима,  пахло  весною,  розтавав  сніг,  стікав  струмками.  
 Вечоріло….  Таня  поралася  біля  господарства,  мати  мала  повернутися  з  роботи.  З  думками  крутилася,  треба  все  встигнути,  щоб  не  бурчала,  а  то  знову  називатиме  ледачою.  
     Раптом  під    хвіртку  під`їхала  автівка.  Загавкав  пес,  рвався  з  ланцюга.  Хто  б  це  міг  бути,  поспішила  назустріч.  Біля  хвіртки  стояла  жінка  років  п`ятидесяти,  представилася  Валентиною,  з  Профкому  заводу,  де  працювала  мати.  Вруках  тримала    велику  торбу,  з  неї,  тирчав  батон.  До  них  підійшла  бабця  Марія,
-Що  тут  Таню?  Хто  це?
-  Може  зайдемо  до  хати,  розмова  є,  -  запропонувала  Валентина.
-Так  ,так,  пішли    всі  до  хати,  тут  холодно  говорити,  -  запросила  Таня.
               Сусідка  за  ці  роки,  стала  зовсім  старенька.  Жінка  жила  сама,  діти  та  онуки  приїжджали  на  свята,  інколи  на  вихідні,  щоб  щось  допомогти  в  городі.    До  Тані  ставилася  добре,  жаліла  її,  інколи,  коли  Надія  була  на  роботі,  де  в  чому  допомагала.
       Марія  присіла  біля  Тані,  обійняла  однією  рукою,  неначе  відчувала,  що    жінка  має  про  щось  повідомити.  
-Тут  таке  діло,-  почала  жінка,  трохи  хвилюючись.
Та  Таня    не  дала  договорити,    запитала,
-Ви  щось  від  заводу  привезли?
-Ні,  Таню,  тримайся,  зараз  маму  привезуть.  Розумієш  вона  підіймалася    по  сходах,  чи  оступилася,  чи  в  неї  голова  запаморочилася…
-Ото  біда!  Що,  щось  зламала  собі  ?  -  запитала  баба  Марія.
-Та  ні,  це  сталося  о  десятій  годині,  впала  з  третього  поверху,  розбилася  на  смерть.
             В  хаті  тихо  Таня  забилася  в  куточок,  як  мале  дитя,  плакала.
 Здавалося  де  тим  сльозам  братися.  Вже  скільки  виплакала  сліз  та  тільки,  щось  пригадає,  знову  течуть  сльози.    Згадувала  дитинство,  як  мама  її  обіймала,  цілувала,  розповідала  казки.
     Баба  Марія,  сусіди  та  від    роботи  з  Профкому,  організували    похорон  й  поминки.  Марія  не  покидала  Таню,  боялася,  щоб  та  собі,  щось  не  заподіяла.  Знала  в  душі  дівчини  скільки  болю  й  відчаю  та  образи  на  життя.
       А  час  минав…  За  три  дні  -  сорок  днів  по  матері.  Таня  боялася  одна  залишатися  в  хаті.  Вкотре  просила  Марію  переночувати.
       Вдвох  з  нею  обходять  господарство,  потім  бабця  дрімає,  а  Таня  вишиває  рушник  й  плаче.  Болить  душа,  згадує    Віктора.  Стискає  ком  у  горлі,  згадує  слова  матері  -  «  Приречена..…Нам  ніхто  не  потрібен…  ».  І  сама  собі  задає  запитання,  а  хіба  така  має  бути  любов  до  дитини?  Вона    ж  себе  жаліла,  не  хотіла  сама  залишитися,  але  ж  я  страждала  й  страждаю.  Любила…  Любила  мене,  але  не  думала  чи  я  щаслива?  І  дбала  тільки  про  себе,  щоб  їй  зручніше,  що  хтось  є  в  хаті,  хтось  є  біля  господарства.  Чому  настільки  стала  чоловіків  зневажати?  Все  ганьбила  їх,  але  ж  другі  живуть.  Чому  вдруге    не  вийшла  заміж?  Що  за  любов  така,  щоб  не  побачити  своє  дитя  щасливим?  А  тепер,  що?  Як  жити  далі  й  чи  варто?  Після  завтра  зберуться  сусіди.  Поминки…  То  добре,  що  є  добрі  люди,  що  є  бабуся  Марія,  допоможуть  їй  все  зробити,  як  потрібно,  втішала  себе.  А,  що  через  три  дні,  що  далі?    Ні…  Вона  не  знайшла  собі    відповіді  на  це  запитання,  знову  взялася    вишивати  рушник.  А  поряд,  в  ліжку  тихенько  сопіла  бабуся.
       По  декілька  чоловік  розходилися  люди  по  домівках,    зажурено  дякували  дівчині.  Марія,  як  завжди  потихеньку  топталася,  трохи  шаталася  з  сторони  в  сторону  та  все  ж  зі  столу  збирала  посуд.  Таня  сидячи  перемила    гору  посуди,  полегшено  перевела  подих,
-Ну,  от  зараз  переполоскати  і  все,  ви  бабусю,  вже  пристали,  я  сама  далі,  потихеньку.
             -Ну  ти,  як  дитино,  по  грошах  вклалася?  Жити  ,  ще  є  за  що  ?    
-Якраз  вклалася,  голова  колгоспу  трохи  дав  помочі  та  залишилися,  ще  ті  з  похорон,  тоді  ж  з  заводу  теж  дали.  А  тепер,  он    рушники  віддам  тітці  Горпині,  поїде  в    місто,  буде  свої  продавати,  може  й  мої  продасть,  вона  ж    весь  час  так    нам  і  допомагає.
-  Пішли  в  літню  кухню,  ти  там  нічого  не  знайшла?
-Що  там  можна  знайти,  я  й  не  шукала,  може  скарб?  
     У  Тані  від  несподіванки,  перехопило  подих,  руки  трусилися,  як  відкрила  пакуночок,  що  лежав  далеко  захований  в  під  запічку,  в  трьох  літровій  банці,  в  самому  кутку,  де  кожного  літа  сидить  квочка  на  яйцях.
Марія  радо  обійняла  її,  як  малу  дитину,
-  Ну  от  і  добре!  Надія  мені  колись  по  секрету  розповіла,  що  для  тебе  гроші  збирає,  хотіла  повести  до  лікарів  та  чому  так  не  зробила  не  знаю.  Багато  помилок  в  житті  людина  робить,  так  само  не  знаю,  чому  більше  Віктор  не  приїхав,  адже  приїжджав,  люди  говорили,  відразу  на  другий  день.
-  Який  день?    Коли  приїжджав?  А  я  де  тоді  була?-  знервовано  зі  сльозами  на  очах,  майже  криком,  у  відчаї  ,-  запитала  Тетяна.
-Ми  з  тобою  саме  на  службі  були.  Я  намагалася  з  Надією  поговорити  та  все  марно.  Мусила  поклястися,  що  тобі  нічого  не    скажу.  Ти  ж  знала  її  характер.
Мовчки  сиділи  в  хаті,  кожен  у  своїх  роздумах.  
 Марія  порушила  тишу,
-Тисячу  рублів  маєш,  що  будеш  робити?  Гроші  гарні,  на  багато  часу  стане.  Але  рушники  вишивай,  ще  молода,  все  життя  попереду,  гроші  зайвими  не  бувають.
В  голові  Тетяни  копошилися  думки,  треба  в  лікарню  та  як?    Захоче  з  нею  поїхати,  бабця,  хоч,  як  рідна,  але  ж  старенька.
-Чуєш,  бабусю,  а  ваш  Дмитро  в  відпустку  коли  йде?  Може  б  я  наважилася  попросити  його,  щоб  зі  мною  в  Дніпропетровськ  з`їздив,  в  лікарню.  Гроші  є,  вистачить  і  на  бензин,  може  й  на  якусь  операцію.  
Марія  дивилася  на    неї,  як  на  свою  онучку.  Все  життя  дівчини  перед  очима,  хіба  зможуть  відмовити.
-Він  майже    завжди  бере  відпустку  в  вересні,  сама  розумієш,  курортний  сезон,  по  путівці  їздить  відпочивати  на  пару  тижнів,  а  потім  тут,  в  селі,  ти  ж  бачила.  Я  поговорю  з  ним,  не  втрачай  надію.
         Плинув  час,    дні  проходили  в  праці.  Тетяна,  як  качечка,  не  поспішаючи  посадила  городину  та  вже  менше,  ніж  завжди.  Хіба  змогла    встигнути,  вже  літо  заглядало  в  вікна.
         По  селі  сигналив  автомобіль,люди  здавали  врожай.  Гарно  вродили  помідори,  цибуля,  а  за  яблука  та  груші  то  вже  сказати  багато  не  можна  було.  Ламалися  гілки  від  пахучих  плодів.
     Тетяна  сиділа  на  лавці,  згадувала  той  рік,  як  колись  приїжджав  Віктор,  пригадала  його  погляд,  заплакала.  Напевно  не  судилося  бути  щасливою,  напевно  не  доля.  І  десь  далеко,  здавалося  було  чути  голос  матері  -»  Ти  приречена».  Ні  мамо,  ось,  побачиш,  я  таки  поїду  в  лікарню,  адже  бабуся  пообіцяла,  мала  мову  з  сином,  тож  є  надія,  хіба  я  не  хочу  людського  щастя,  заспокоювала  себе.
   Серпень  був  спекотним…    Собака    виліз  з  буди  пару  раз  гавкнув  й    заховався.  Таня    сиділа  на  веранді,  щось  гундосила  під  ніс,  вишивала  рушник.
 Біля  хвіртки  стояв  голова  колгоспу,  побачивши    її  усміхнувся,
-Це  йшов  мимо,  думаю  дай  зайду,  запитаю.  Тут  таке  діло,  приїдуть  студенти  на  збір  яблук,  може  візьмеш  пару  чоловік  на  ночівлю?
 Задоволено  зирнула,  
-Тільки  дівчаток  звичайно.  Мені  веселіше  буде,  вже  відколи  сама  ночую,  бабця  Марія  каже,  щоб  сама  звикала  жити.
       Минула  кілька  днів,  Таня  навела  порядки,  чекала  гостей.
     Ранок  пробудив    яскравим  промінням…  У  відчинене  вікно  чути  спів  пташок.  Як  добре,  хоч  мами  немає  та  чомусь  на  душі  легко,  не  дарма  кажуть,  що  час  загоює  рани.
- Хтось  вдома  є?!  Агов!  -  почулося  здалеку.
Загавкав  пес….  Таня  накинула  халат,  виходила  на  подвір`я.  Рукою  кивнула  до  Дружка,  щоб  заспокоївся.  Від  здивування  присіла  на  лавку,  на  неї  чекали  дві  дівчини  і  Віктор.
   Він  розгублено    дивився  на  неї,  не  міг  й  слова  сказати.  Дівчата  переглянулись,  чому  він  нічого  не  говорить?  Здивовано  позирали,  то  на  нього,  то  на  неї.  А  пес  гарчав,  ледь  не  зривався  з  ланцюга.
-Вікторе    Петровичу,  ви  знайомі,-  торкнула  його  руку,  одна  з  них.  
На  його  обличчі  вираз  розгубленості,  здивування.  Дівчата  помітили,  що  тут  щось  не  так,  відійшли  в  сторону,  одна  сказала,
-Ми  вас  тут  почекаємо.
Він  немов  пробудився,    різко  кивнув  головою,  сміливіше  зайшов  на  подвір`я.
-Таню,  ти  тут?  Що  в  гості  приїхала?  А  Надія  Вікторівна  є?
Її  тіло  тремтіло,  немов  від    холоду,  серце  гучно    калатало,  здавалося  вискочить.
-Таню,  щось  не  так?    Чи  може  не  впізнала?
-  Та  ні  впізнала,  -  вже  трохи  опанувавши  себе  тихо  промовила  до  нього,    ховала  очі.
Ті  очі  були  повні  сліз,  їй  хотілося  розплакатися,  кинутися  в  його  обійми  й  залишитися  там,  не  відпускати  від  себе.  Він  присів  поруч  з  нею,  мовчки  дивився,  намагався  все  ж  заглянути  в  очі,  які  часто  снилися  йому.
-Я  хочу  запитати,  ви  двох  моїх  студенток  візьмете  на  проживання?
 У  відповідь  кивнула  головою,  намагалася  дивитися    на  дівчат.
-  Я  зараз,  вибач,  одну    хвилинку  !-  гукнув  на  ходу.
Про  щось  поговорив  з  дівчатами,  ті  озираючись  відходили  від  паркану.
 Повертаючись,  Віктор  позирав  на  вікна.
-Ти    кого  там  дивишся?  Бачу  маєш  своїх    студенток,  де  викладаєш?  -  тихо  запитала  Таня.
 -  Та  сьогодні  ж  субота,  знаю    Надія  Вікторівна  має  бути  вихідна,  хотів  з  нею  привітатися.Напевно  з  онуком  кудись  пішла.  А  ти  в  гості  чи,  як?  
Вона    задумливо  слухала  запитання,  їй  хотілося  присісти  з  ним  поговорити  та  не  наважувалася.  В  голові  неначе  дзвін,  не  могла  второпати,  який  онук?  Чому  в  гості?
Він  перервав  її  роздуми,
-  Може  запросиш  до  хати…  на  чай?!
-Так  -  так,  нам  треба  поговорити.
       В  хаті  затишно,  чути,  як    тікає  годинник….
         На  серці  в  Віктора  стало  тепло  й  радісно,  вони  проговорили  майже  дві  години.  Він  розповів  про  себе,  викладав  в  інституті  економіку,  мав  свою  групу.  Жив  окремо  від  батьків,  на  спадок  бабуся  з  дідом  залишили  непоганий    приватний  будинок.  З  батьками  залишився  жити,  менший  на  чотири  роки,  брат,  який  мав  за  два  тижні  одружитися.    
І  лише  в  кінці  розмови,  взяв    її  за  руку,  хвилювався,
-Таню,  я  не  одружений,  щось  ніяк  не  мав  часу,  а  може  не  доля  було  знайти.  Не  розумію,  як  так  трапилося,  той  лист,  що  я  писав  і  коли  я  приїздив,  чому  мама  тобі  не  сказала?    Не  розумію…
-Вікторе,  нікуди.  я  не  їздила,  ніякого  чоловіка,  ніякої  дитини  немає  і  мами  теж  вже  немає,  тож  про  це  краще  не  будемо  говорити.
 Яскраві,теплі  останні  дні  серпня…    Автобус  з  студентами  під`їхав  до  обійстя  Тетяни.
       Сусідка  бабця  Марія  витирала  сльози,  наказувала  Дмитрові  допомогти  молодим.Той  слухав,кивав  головою,  нарешті  розвернувся,  взяв    дві  валізи,  ніс  до  автобуса.
     Не  поспішаючи  з  хати  виходив  Віктор,  обережно,  під  рук  тримав  Таню.
 Очі  радісні,  сповнені  щастям,  як  кілька  років  назад  спалахували  вогниками,  коли  вони  поглядали  один  на  одного.
   Студенти  в  автобусі  притихли,  прилипли  до  віконного  скла,  дивилися,  як  молоді  люди  йшли  до  автобуса.
Таня  кинулася  до  бабці  обійняла,  цілувала  руки,  дякувала.  На  очах  сльози,
-Ми  обов`язково  приїдемо  провідати  вас.
Від`їжджав  автобус…  Марія  крізь  сльози  дивилася  вслід,
- Дитинко,  дай  Боже,  щоб  був  щасливим  і  довгим  ваш  життєвий  шлях.
                                     
                                                                           
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2017

Вітерець і квіти /казка /

                                   Вітерець  і  квіти
Гарний  весняний  день…  Яскраве  сонечко  мандрувало  ближче  до  заходу….
Але  промінці,  ще  весело  витанцьовували,  мерехтіли  по  землі.
 Теплий,  веселий  вітерець  гуляв  поміж  дерев,  вони  ж  раділи,  що  нарешті  тепло.  Листочки  у  захваті  перемовлялися  між  собою,  шелестіли.
 Аж  раптом  почули  розмову  двох  синеньких  фіалочок,
-Ой,  яке  ж  сьогодні  сонечко  світило,  ти  бачила  сестрице?
Та  саме    з  вітром  обіймалася,    легенько  стрепенулася  і  дуже  приклонилася,
-  Не  тільки  бачила,  а  й  відчуваю.  Мене  гріли  промені  ласкаво  і  теплий,  теплий  вітерець  обіймав,  що  ти  не  помітила  хіба?
-  Бачиш,  як  бешкетує,  геть  до  землі  мене  хотів  покласти.
Аж  враз  ледь-ледь    почули  спів  тоненький  між  листочків,
-А  ну,  хто  тут  про  мене,  щось  розповідає  ?
-  Ой  вітре,  це  ти  ?,-  одночасно  запитали  фіалочки.
-  Звичайно  я!  А  хто  ж    іще  вас  може  так  ніжно  обіймати?  -  запитав  вітер.
       Зовсім  поруч  росла  яскраво-жовта  куль  -  бабка.  Вона  усміхалася  до  всіх,  останні  сонячні  промені  придавали  їй  блиску,  але  вона  вже  згорталася,  потихеньку  готувалася  до  нічного  сну.  Уважно  слухала  цю  розмову,  наважилася  приєднатися,  погомоніти,  
-    Ну,  то  й  добре,  що  нарешті  теплий,  дочекалися!  Щось  цього  року  така  капризна  весна  ,то  тепло  було,  то  раптом  сніг  повалив.  Добре,  що  нас  прикрив  від  морозу.  Так  би  напевно  загинуло  багато  квітів  серед  нас…
-Так,  так,  ти  права  куль-бабко,  -  зашепотіли  квіти
-  Це  завдяки  сонечку  я  теплий,  -  продовжив  розмову  вітер.
-  Його  промені  добре  гріють  та  зараз  заховаються  і  я  вже  буду  віяти  холодніше.
Квіти  підняли  галас,
-  Не  треба!  Не  треба!  Краще  відпочинь,  не  літай!
-Ой,  що  це  за  гамір  ви  такий    підняли?  -  обурилася  конвалія,  вона  ще  не  цвіла,  але  вже  тримала  при  собі    маленькі  закриті  квіточки.
-  Хіба  не  бачите,  вгомоніться,  гадаю  ніч  приходить  для  того,  щоб  відпочити,  набратися  сили,  а  потім  вдень,  більше  підрости.  Тож  не  заважайте  дрімати  ,
-  продовжила  конвалія.
Ніжно-зелена,  шовковиста  травичка    все  слухала  уважно  і  теж  подала  голос,
-Ти  справді  вітре,  наберись  терпіння,  ще  нагуляєшся  досхочу.  І    так  ночі  прохолодні,  як  віятимеш,  знову  стане  холодно  .Хай  би  ми  всі  ,ще  трішки  підросли,  стали  дужчими.
         Притих    вітер,  уважно  всіх  послухав  а  потім  тихенько,  тихенько  заговорив,
-Та  я  вже  бачу  сутінки  довкола  огорнули  землю  і  в  лісі  вже  набагато  тихіше,  менше  пташки  співають,  напевно  теж  вкладаються  спати.    Не  знаю,  що  з  вами  робити?  Може  й  справді  перепочити,  а  проснутися  з  світанком,  тоді  погуляти.
Аж  тут  дерева  почали  просити,
-Ти  вітре,  нам  сьогодні  всім  гарно  коси  розчесав,  можеш  і  відпочити,  нехай  би  ми  теж  трохи  подрімали.  А  проспати  не  бійся,  не  проспиш.  Наш  зяблик    все  починає  спів  тільки  ледь-ледь  світанок  просинається.  А  там  і  дрізд    свою  пісню  заведе,  почуєш,  гарно  співають  наші  друзі.  А  спів  соловейка  неперевершений,  ото  вже  дзвінкоголосий  птах,  він  заводить  свої  чарівні  пісні  і  вдень,  і  вночі.
-  Ну  добре,  -  позіхнула,  вже  зовсім  згорнула  свою  квіточку  куль  -  бабка.  Мабуть  я    перша,  вже  майже  сплю,  тож  на  добраніч  всім.
Бачать  дерева,  фіалочки  обійнялися,  застигли,  теж  дрімають.
А  трави  всі  принишкли  до  землі.
Серед  листочків  дерев  шепіт  вітру  промайнув,
-  Ну  так  і  буде!  Напевно  я  теж  сховаюся  поміж  вас,  посплю  до  ранку,  гадаю,  що  не  просплю.  Тоді  всі  разом  будемо  стрічати  ніжне,  ясне  сонечко  весняне.  Тоді  я  весело  розбуджу  всіх,  щоби  раділи  теплому  сонечку  і  квітучій  панянці-весні.
 -  На  добраніч!  На  добраніч  всім!  –лунало  в  лісі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732684
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 10.05.2017

Пам`ятаємо

Подих  травневий,  по  всій  Україні,
День  Перемоги  -  святкуємо  нині,
Могил  багато  у  селах,  містах
Рядами  тонуть  у  первоцвітах.

День  Перемоги!  Скільки  лягло  життів,
Ворогів  гнали,  розбили  фашистів,
У  жалобі,  схилимось  сьогодні  ми,
Спогади  щемні,  із  гіркими  слізьми,
Все  памя`таємо,…..  Під  серцем  щемить,
Мов  сіль  на  рані,  так  нестерпно  болить.

Тож  не  забудемо  часи  жахливі,
Та  всі  ветерани,    стоять  щасливі,
Зустрічі  раді  із  побратимами,
Маємо  борг,  назавжди  перед  ними.
…
Щира  подяка  за  променисті  дні,
Згадаймо  всіх!Ми  скажемо  -»НІ»  війні!
Хвилина  тиші.  Лунають  салюти,
Ніщо  й  ніхто,народом  не  забутий!


                                         О6.05.2017
         
Вітаю  всіх  з  Днем  Перемоги!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732521
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2017

Візьми мене

 Мене  візьми,  чуєш,  візьми  перлиною,
Така,  як  є,  я  знаю,  що  з  провиною,
Прошу  забудь,  коханий  мій,  благаю  я,
Колись  давно,  у  перший  раз,  була  твоя.

Життя  штормило,  як  море  до  берегів,
Вірною  чайкою,  була  коли  хотів,
Сизий  туман,  приліг,  сріблився,  десь  пропав,
Відчула  серцем,  ти  мене  гучно  гукав.

Нехай  все  час,  на  своє  місце  розставить,
Збере  гріхи  у  безодню.  Нам  оновить,
Любов  і  ніжність,  як  обійми  моря,
Щоб  завжди  разом,  не  пізнали  горя.



02.05.2017
     


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732379
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2017

Яка глибока рана

     Глибока  рана,  яка  так  кровоточить,
Як  зупинити  Україні    цю  війну,
Напевно  досить!  Час  Росії    віддячить,
І  відсіч  дати,    кремлівському  пахану.

День  Перемоги,  вітають  ветеранів,
А  там,  на  Сході,  знову  б`ють  канонади,
Як  зупинити  ненаситних  теранів,
Як  зберегти  можна  людей  від  неправди.

Кожен  день    лине,  від  ТБ  одна  брехня,
На  мою  рідну    Незалежну  країну,
Тож  говорили,  ми  братами,  це  ж  маячня,
Віками  хоче  встромити  ніж  у  спину.

Хоч  пройде  час    та  прощення  їм  не  буде,
Усім  болить,  матері  у  чорних  хустках,
Гадаю  кара,  Божа,  нарешті  прийде,
Великий  гріх,  лежить  на  ворожих  руках.

   
05.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732378
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2017

Любов, чи хтось знає…

Любов  -чи  хтось,  що  її  знає,
Пече,  у  грудях.Завмирає,
Сердечко  й  враз  болі,  тріпоче,
Все  ж  молодість  -  щастя  дівоче.

Давно  літають  світлі  мрії,
Чутки  ж,  повзуть  неначе  зміїЮ
Чи  варта,  ти    його  кохати?
 Жорстокий  світ,  вміє  брехати.

Від  заздрощів  руйнують  долі,
Немов,  зірвані  квіти  в  полі,
Бліді,  зів`ялі,  вже  без  життя,
Всяк  час    не  згорять  їх  почуття.

У  світі  безжальнім  до  зірок,
Зробить,спроможні  останній  крок,
Щоби  життя  лишить  жахливе,
Давно  собі,знайти  щасливе.


Лютий  2017
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2017

Розпочинався новий день

     
Світлішав  схід,  сонце  до  землі,
Мов  подарунки  кидав    теплі,
Туман    сріблився,  над  травою,
Падав  криштальною  росою.

Хоч    небо  сиве,  вже  ясніше.
У  лісі  пташці  веселіше,
Заводить  пісню  на  новий  лад,
Диво  –  мотив,  плине  серенад.

Вже  новий  день  розпочинався,
Бузок  до  сонця  усміхався,
Скрізь  пурпурові  сяють  квітки,
Раділи  ранку  і  зірочки.


О2.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2017

Онук і ноутбук / проза /

       Яскраве,  привітне,  тепле  літо  збігало  до  кінця…  Сонячний  ранок…    Ледь  -  ледь  роса  з  легким  туманом  припала  до  трав  і  квітів.  Яблуні  й  груші    добре  вродили,  на  сонці  блистіли,  воно  ж  до  них  неначе  усміхалось.  Червонобокі  пахли  медом,  біля  них  вже  з  самого  ранку  літали  бджоли  й  оси.
         -Ото  врожай  цього  року!  –    серед  городу  йшов  дід,  розводив  руками,  тішився,  -  І    картопля  й  огірочки,  помідори,  морква,  цибуля  все  вродило,  як  слід,  на  душі  так  добре,  тепло.  
     Тільки,  як  це  все    самим  з  бабкою  зібрати,  давно  перестигають  помідори,  треба  соку  зробити.  Онучок  любе,  приїде,  зрадіє,  роздумував  дід.  
                 Ось,  таке  життя,  мав  двох  діток,  а  тепер  тільки  доньку  та  онука,  все  з  автобуса  виглядає.  Син  давно  живе    з  сім`єю  в  Польщі,  приїжджає  раз  в  три  роки.  А  донька,  правда,  недалеко,  в  містечку,  має    щоденну  роботу  в  супермаркеті,  все    жаліється,  що  немає  часу  приїхати.
         Раніше,  як  онук  меншим  був,  то  все  літо  і  канікули  тут.  І  на  рибалку  з  дідом,  і  по  гриби,  і    тут    вже  друзів  має.  А,  як    на  річку  ходив,  то  дідусь  був  за  сторожа.  Чатував,  щоб  хлопця  не  образили  та,  щоб  часом  якоїсь  біди  не  трапилося.    
-Вже  другий  рік  не  приїжджає,  каже  часу  немає,  -  бубонів  дід  під  носа,  зайшов  до  хати.
-Чуєш,  бабцю,  подзвоню  я,  нехай  приїдуть,  допоможуть.  Я  помідори  зберу,  закриєш  соку,  а  картоплю  треба  копати,  самі  не  потягнемо,  багато  вродило.  Та  і  онука  ж  давно  не  бачили,  напевно  підріс.
Дружина  дала  телефон,
-  Бери…  на,  обережно  цифру  «2»  натисни.
Задоволений  дід,  усміхнувся,  почув  голос  доньки,
-  Оксаночко,привіт!  Оце  дзвоню,  приїдьте,  вродило  все,    наберете  всього,  що  захочете.
-О,  я  ще  забув,  меду  ж  викачав.  Вродили  яблука,  а  груші,  як  дині  солодкі,  приїздіть!  
Запала  тиша…
-Ало!  Ало!  Ти  де  пропала?  Га?  Чую..  Чую!  Добре!  Нехай  він  приїжджає,  так  і  буде,  будемо  чекати.
 То  стоячи  розмовляв,  а  то,  аж  присів  на  стілець,  розхвилювався,    хустинкою  витирав  чоло,
-Ну  таке  діло,  завтра  після  обіду  приїде  Андрійко,  наш  помічник,  ото  вже  нам  радості.  А  вона,  каже  не  зможе  приїхати,  немає  часу.  Ох  ота  робота  і  так  завжди…
-  Ну  так  і  буде,  що  поробиш.  Я  на  ніч  тісто  поставлю,  хлібчик  та  пиріжечки  спечу.  А  ти  зарубай  півника,  засмажу.  І  ковбаска    в  морозильній  камері  в  холодильнику  є  і  сальце,  і  м`ясце,  тож  завтра    треба  закоптити,  -    почала  клопотатися  стара.
 -Нехай  онучок  потішиться,  в  місті  такого  немає,  а  як  є,    то  хіба  таке  на  смак.  Він  же  дуже  любить  томатний  сік  з  ковбаскою.  Десь  -  то  красень,  в  одинадцятий  клас  іде.  У  липні  обіцяв  приїхати,  чомусь    не  приїхав….
-  О!    Напевно  ти  забула,  тож  в  таборі  відпочивав  ,-  підтримав  розмову  дід.
       Не  світ,  не  зоря  встали  старі.  Дід  помідори  надворі  на  пічці  варить,  томатний  сік  робить  і  раз-  по  -  раз  тупцює  до    м`ясних  продуктів  подивитися,  щоб  вогонь  невеликий  був,  навкруги  смачно  пахло  копченостями.  А  в  бабці  на  кухні  жарко,  все    смажиться,  печеться.  Позирає  на  годинник,  хоч  би  встигнути  приготувати  страви.  Все  до  діла  поробили,  пристали  та  й  вже  на  доріжку  поглядали,  коли  ж  їхнє  сонечко,  онучок,  там  з`явиться.  
 Аж  під  вечір,в  сторону  стежки  загавкав  песик.  Дід  з  бабкою  з  городу  поспішили,  вже  почали  картоплю  копати.  Бачать  йде  онучок,    ну  прямо…  парубійко  славний.  А  в  руці,  як  професор,  тримає  дипломат.
Стоять,  як  перед  іконою,  завмерли,  дивляться  на  онука,  як  на  святиню.  Дід  руку  подав,  як  дорослому,  той  лукаво  усміхнувся,  подав  руку,
-Привіт  діду!
У  бабці  сльози,  як  горошини,  на  очах,
-Ой,  як  же  ти,  онучку  виріс!  Йди  поцілую  в  чоло,  бо  до  тебе  вже  й  не  дістану.
-Ха,  я    що  вам  маленький,  щоб  мене  цілувати.
Відступила  назад,  чомусь  їй  так  незручно  стало.  Дід    позирнув  на  нього  та  на  неї,  запропонував  йти  до  хати.
 Онук,  все  добре  пам`ятає  ,  відразу    пішов  в  свою  кімнату,  переодягнувся,  відкрив  дипломат.  Аж  тут  дід  зайшов,
-От  трасця,  а    це,  що  в  тебе  таке?
-Що  не  знаєш  діду?  Дивись!  -  Витягнув    ноутбук  .
-О!  Таке  тільки  по  телевізору  бачив,  -  роздивляючись  бурмотів  старий.
         Добре  повечеряли,  правда  майже  мовчки,  онук  все  скуштував,  неначе  трохи  соромлячись.  Кілька  запитань  задали  та  тільки  й  відповіді  -
-Нормально!
 Щодо  планів    дід  запитав,  куди  вчитись  піде  та  онук  тільки  прицмокував  та  усміхався,  -
-  Та  то  це…  моє  діло….  побачу.
     Бабця  все  позирала  на  онука,  як  змінився,  слів  немає,  чомусь  неначе  на  куски  серце  крає.  Не  вийшло  нормальної  розмови,  швидко  подякував  і  пішов  до  себе  в  кімнату.  
         Світанок  мерехтів…  Згодом  сонце  розсівало  перші  промені  до  землі.  Співали  півні  по  селі,  вже  чути  корів,  вели  на  пасовисько.
       Дід  з  бабкою    теж  раненько  встали,  потихеньку  займалися  господарством,  потім  дід  пішов  на  город,  копав  картоплю.
Сонечко  підійнялося  вище,  тішиться  старенький,  от  і  добре,  напевно  проснувся  онучок,  зараз  прийде  допомагати.
   Давно  стіл  накритий  до  сніданку.    В  хаті  тихо,  невже,  ще  спить?  Журилася  старенька  та  будити  ж  не  буде,  якось  не  зручно.
Старий  зайшов  до  хати,  дивився  на  годинник,
-Ох,  трохи  пристав,  напевно  пора  поснідати.Оце,  так  -  так!  Вже  майже  одинадцята,  чому  не  звала  їсти?    Я  вже  добрий  кусочок  картоплі  викопав,  а  онучок,  ще  спить?  Зараз    погляну…
Андрій  -    тільки  проснувся.В  ліжку  напівлежачи,  в  ноутбуці  натискав  на  клавіши.  
-О!  Що  це  ти  так  довго  спиш?  Тож  снідати  пора  та  й  картопля  чекає,  я  вже  почав  копати.
-Та  я  так  рано  не  їм,  тільки  очі  продер….  Мене  не  чекайте  снідати,  я  ж  зайнятий  та  і  спішити  немає  куди  ,-  не  відриваючись  від  ноутбука  незадоволено  сказав  хлопець.
Дід  потоптався  на  місці,  здивовано  зирнув,  погладив  лису  голову,  махнув  рукою  й  пішов.  Та  дружині  говорити  нічого  не  став,  нащо,  подумав,  буде  нервувати.
-Давай  снідати!  Він  потім  сам  собі  знайде,  щось  поїсти,  тож  на  столі  все  є,  копченості  й  на  солодке  пиріжки,  мед.  Захоче  буде  їсти  не  журися,  пізніше  до  нас  вийде  на  город.
   Десь  час  минув,  а  може  два,  старі  обоє  на  городі,  все  виглядають  та  тільки  поглядають  один  на  одного,  а  онука  все  немає.
     Пішла  бабця  курям  кинути  зерна,  чує  в  кімнаті  голоси,музика  лунає.  Ледь-ледь    відчинила  двері,  бачить  онук  смакує  пиріжки,  усміхається  до  екрану.  Напевно  якийсь  фільм  дивиться  та  добре,  думає  стара,  хай  вже  сьогодні  відпочине.
Смеркало…  Дід  ледь  ноги  волік.  Сумний,  опустив  голову  попив  молока  й  мовчки  ліг  спати.  Жінка  його  не  докучала,  хіба  не  зрозуміло,  напевно  сердитий,  краще  нічого  не  запитувати.
   Наступний  день  майже  нічим  не  відрізнявся.  За  винятком,  що  онук  вийшов  у  садок,  нарвав  у  миску,  яблук  й    грушок.  До  городу  навіть  оком  не  повів,  а  дід  все  бачив  та  лише  сопів.
       -  Вже  три  дні  поспіль,  як  приїхав,  а  на  городі  так  і  не  був,-  не  витримав  старий  на  четвертий  день.  Сердито  вуса  потирав  та  весь  час    собі  гладив  голову  лівою  рукою,  вказівним  пальцем  правої  руки,  немов  сварив.
-  Слухай  діду!  Тож  зайнятий  був,  що  не  бачив,  до  ночі  не  сплю.  А  зараз  дощ  січе  мілкий,  я  що  дурень  йти  такою  погодою  копирсатися  в  землі.  
Дід  очі  витріщив,
-Йди  подивися!  Хіба  то  дощ!  Хмаринка  підпливла,  трохи  зверху  пилюку  прибила.  Саме  добре  копати  й  не  так  жарко!
-Та  досить  діду  буркати,  не  маленький,  не  розумію  чи  що?  Я  ж  завтра,  ще  додому  не  їду.  Встигнемо  викопати,  стільки  вам  її  треба,  що  насаджуєте  багато?
Старий    наче  остовпів,  
-  Так  ви  ж    весь  час  берете  все,  що  на  городі  вирощуємо…
Онук  не  дав  договорити,
-Завтра  ,  чуєш,  завтра.  Тільки  давай  зранку  сходимо  на  рибалку,  а  вже  потім,  обіцяю,  як  трактор  буду  рити.
У  діда  добра  душа,  зирнув  на  онука,
-  Ну  добре,  домовилися,  тільки  ж  раніше  ляж  спати,  бо  треба  вдосвіта  вставати.
Бабця  все  чисто  чула,  швидко  розвернулася,  щоб  дід  не  побачив,  поспішила  на  город.
       Червонів  обрій,  сонце  вже  майже  заховалося,  старі  поверталися  з  городу.  
-Нічого,  ще  один  день  так  з  тобою  попрацюємо  та  й  по  картоплі,  -    шепотіла  стара.  Правда,  силоньки  покидають  та  нічого,  якось  воно  буде...
           До  Андрія    вікно    відчинене  надвір,  дід  помітив,  як  онук  стукав  по  клавішах,
-А  я  тобі,  ось  так!  Ось  так  !  Ха!  Ха!  Получив!
     -Бачиш,  дитина  в  «танки»  грає,  не  спить,  а    завтра  має  встати  рано,збирається  на  рибалку.  Пообіцяв,  що  пів  городу  картоплі  викопає  ,  -  хитаючи  головою,  продовжив  дід,
-  О  –  хо  -  хо,  дочекалися  помочі,  що  сказати.
-Я  оце  діду  тобі  скажу,  на  наступний  рік,  менше  будемо  садити  бараболі,  бо  вже  силоньки  покидають,  не  молоді….
-Та  ти  кожного  року  так  говориш.  А,  як  донька  приїде,  забере  все,що  хоче,  тоді  бідкаєшся,  що  мало  посадили,  -  заперечив  він.
Жінка  дивилася  на  нього,  кивала  головою,  
-Твоя    правда….  Ми  звикли  так  жити.  Нічого  не  зробимо,  зараз    така  молодь,  не  дуже  рветься  до  роботи.  Тож  і  ми  давай  потихеньку,  не  поспішаючи…
     Світанок,  заглядав    у  вікно…..    Десь  чути  спів  зяблика…
 Старий    вийшов  надвір,  яка  краса,  тішився,  буде  чудовий  день.
Піднявши  голову  догори,  дивився  на  чисте,  синьо  -  блакитне  небо,  тільки  десь  далеко  виднілися  білі  хмари.  Дід  зібрав  все  для  рибалки,  пішов  будити  онука,
-Андрійко,  хлопчику  вставай,  ми  ж  домовлялися,  що  сьогодні  йдемо  на  рибалку.
Той  спав,  як  кажуть,  без  задніх  ніг,  ледве  догукався  його  дід.
-Ти  йди,  я  зараз,  до  вітру,  тебе  по  дорозі  дожену.
             Клювало  не  погано  та  все  більше    в  діда.  Андрій  не  тільки  рибу  ловив,а  ще  й  грав  у  свої  «танки».
-То  напевно  в  тебе  хвороба,  не  можеш  покинути  свій  ноутбук.
-Що  ти  діду  розумієш,  я  ж  очки  заробляю.
     Скверно  на  душі  в  діда  і  хотів  з  онуком  по-чоловічому  поговорити  та  боявся,  ще  почне  кричати  й  злякає  всю  рибу.  Вдома  сказати  теж    не  наважився,  не  хотів  засмучувати  дружину.
   Високо  світило  сонце,  риба  вже  не  клювала,  старий    позирав  на  онука,  а  той,  аж  підскакував  біля  ноутбука.
-Пішли,  вже  досить,  не  клює.  Сховалася  рибка  в  глибину  від  сонця,  гайда,  будемо  йти  додому.
Підходили  до  села,  на  онука    напала  зівота,  йшов  витягувався,  крутив  головою,
-Ох,  ось  зараз  висплюся….
Дід  від  несподіванки  витріщив  очі,
-А  копати  картоплю,  там  вже  небагато  залишилося,  як  в  трьох  станемо  й  по  картоплі!
-І  виспатися  встигну  й  викопати,  до  вечора  далеко  ,-  буркнув  хлопчисько.
За  пів  години  зварилася  юшка,  пообідали  та  й  лягли    відпочити.
-Ви  мене  не  будіть,  я  сам  прийду  на  город,  не  журіться  ,-  промовив  онук,  насвистуючи  якусь  мелодію.
   Вже  вечоріло….  День  справді  видався  сонячним  і  теплим.
 Дід  з  бабкою  вже  й  не  поглядали  на  хату,  не  чекали  онука,  спішили  копати,  бо  почули  по  радіо,  на  завтра    обіцяли  дощ.
   Бабця  ледь  тягне  лопати  додому,  ледве  ноги  переставляє.  Зазирнула  в  вікно  до  онука,  а  він    усміхається  до  ноутбука  і  весело  качає  головою,  весь  час  перебирає  пальцями.  Ото  біда  хлопцеві,  з  тим    бісом,  роїлись  думки.
Ранком  тільки  встали,  донька  дзвонить.  Каже  відправляйте  Андрія  додому,  треба  до  школи  зібратися,  купити  новий  одяг.
Онук,  відразу  тут,  як  тут,
-Доброго  ранку,  щось  я  почув  телефон,  що  мама  дзвонила?
-  Збирайся…  -  Картопля  вся  в  підвалі,  тож  вже  допоміг  -  сердито  буркнув  дід  й  вийшов  з  хати….
 Бабця    в  сумку  клала,  ковбаску,  м`ясце,  сальце,  пиріжки    та  й  до  онука,
-Пізніше  приїде  мама,візьме,  що  захоче.  Ти  грушок  та  яблук    сам  візьми,  які  кращі  вибери,  не  перестиглі…
Андрій  переодягався,  кропився  парфумами,  аж  було  чути  в  кімнату,  де  чекала  бабця.
       Надворі  ранкове  сонечко  підіймалося  все  вище.  З  саду  свіжий  вітерець  доносив  пахощі.  Лунав  веселий  переспів  птахів.
Дід  чекав  на  онука,  тож  треба  провести  (  помічника),  на  душі  кепсько.  Трохи  нило  серце,  що  зростає  таким  безвідповідальним  і  байдужим  до  життя  та  немає  поваги  до  старших.
 Онук  вийшов  примружив  очі  до  сонця,  потягнувся,
-О!  Мені  в  дорогу  сонечко  світить,  буде  гарний  день…  Все  добре,  тільки  проводжати  не  треба,  що  дороги  не  знайду?
-Та  ми  ж  тільки  за  хвіртку  ,-  вже  стояла  поруч,  промовила  бабця.
Онук  подав  діду  руку,  той  з  під  лоба  подивився  та  все  ж  усміхнувся,
-Приїжджайте  з  мамою,  багато  всього  вродило,  тільки  сказав  дід,  а  в  горлі,  неначе  ком,  здавило.
Бабці  онук  підморгнув,
-Бувайте  здорові!
 І  пішов,  не  озираючись.  В  одній  руці  дипломат,  у  другі  торба  гостинців,  задоволений  поспішав  на  автобус.
Бабця  дивиться  вслід,    маленькою  хустинкою  витирає  гіркі  сльози  та  й    каже  до  діда,
-  Ні!  Таки  гарний  в  нас  онук!  Хай  пропаде,  отой  ноутбук!

                                                                                                                                                                           30.04.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017

Сердитий вітер

Сердитий  вітер,  бджілоньку  підносив,
Легка,  не  здатна,  справитися  із  ним,
Навіщо  ж  так,  ти  розчісуєш    коси,
Яскравим  квітам  і  травам  молодим?

Черешня  гнеться,  розкішна,  як  краля,
Стоять  старається,  досить  рівненько,
У  небі  високо,чорнюща  хмара,
Всміхалась  блискала,  зовсім  низенько.

Добряче  злила,  тішилась,  спішила,
Моргала  вітру,  швидко  неслась  далі,
Водиця  чиста,  землю  освятила,
Вона  засяяла,  мов  у  кришталі.

Вгамуйся  вітре,  вимийся  у  сонці,
Нехай  проміння,сильніше  прогріє,
Черешню  стиглу  візьму  у  долонці,
Зі  мною  бджілка,  разом  порадієм.


30.04  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017

Хто ці птахи? /загадка/

 Вже  завітала  веснянка
Диво,  яскрава  панянка
Первоцвіти  й  ніжні  трави
     Прикрасилися  діброви

Сонечко  дарить  промінці
Летять  весняні  посланці
Ой  хто  ж  це,  там  в  домівочці  ?
             Сховавсь  в  темній  сорочечці

Зовсім  поряд    на  гілочці
Гарно  грав    на  сопілочці
Пересмішники  чудові
Хто  птахи,  ці  загадкові?

         Здатні  всіх  передразнити
Вміють  добре  звеселити.
Деревам  й  полю  лікарі
Хоробрі,  смілі  рицарі.
***
Так  хто  ж,  вгадали  все  -  ж  –таки?
Все  вірно,    дітки  це  –  Шпаки.

                                                   25.04.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2017

Хай буде казкою / пісня під гітару /

                             Хай  буде  казкою
                                                                                         Пісня  під  гітару
Піду  пройдуся  в    гай,  радо  спішу  я  в    гай,  за  рікою
І  знаю  там  знайду,  вірю  зустрінуся,  мила  з  тобою
Квітуча  веснонько  ,  радіє  серденько  -  краса  земна
І    тільки  ми    удвох,  знаю  довіку  вдвох,  доля  одна.
                                                                                     Останні  2  строчки  2  рази
В  фаті  калинонька,  уста  малинові,  солоденькі
Мила  дівчинонька,  серця  закохані,  молоденькі
В  чарівну  небо  синь,  немов  окрилені,  ген,  злітаймо
Дорога  у  життя,  хай  буде  казкою,  упізнаймо.
                                                                                   Останні  2  строчки  2  рази
Взялись  за  руки  ми,  співають  солов`ї,  кохаю  я
Освітив  місяць  шлях,  душі  пізнали  рай,  тепер  сім`я.
Шануємось  удвох  і  наш  чарівний  гай,  разом  навіки
Хай  буде  все  гаразд,  щастячко  є  у  нас,  зростають  дітки..
                                                                                                             Останні2  строчки  2  рази  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731168
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2017

Ранкова прогулянка ( казка)

                           Ранкова  прогулянка.  /казка/

Був  дуже  гарний  ранок  і    сонечко  всміхалося  до  землі.  Ледь  сизий  туман,  ріденький  спадав  донизу,    травичку  вкривав  крапельками  роси.
 Та  раптом  десь  взявся  вітерець,  спочатку  стиха  повівав,  а  потім  сильніше    і  темна  хмаринка  підпливла    по  небу  і    неначе  зупинилася…
Малий  зайчисько  саме  в  цей  час  по  лісі  гуляв,  вирішив  зробити  ранкову  прогулянку  ,  подивитися    на    схід  сонечка.  Трохи  забарився,  вдивлявся  ,  як  туман  припадав  до  землі  і  ранок  ставав  яснішим.  Мама  з  татом  вдома,  у    лігві,  в  цей  час  солодко  спали.
-  Ой  ,ой,  що  за  вітерець  з`явився  ,-  проговорив    зайчик  і    роздивлявся  на  всі  сторони,  побачив,  як  на    деревах  стали  гойдатися  гілочки  і    зашелестіло  листячко.    А  потім  задер  голову  догори    і  вже  сидячи  покосився  на  небо.
-  Так,  так,  напевно  буде  дощик,  тож  тікати  треба….
Аж  раптом    почув  позаду  шурхіт  між  кущами.  Ой,  злякався  !
 Вже  не  барився,  відразу  під  кущиком  заховався,  весь  тремтів.
Уздрів,  як  лис  тікав  у  інший  бік  і  весь  час  оглядався.  А  за  ним  поспішали  два  мисливці,  уважно  роздивлялися  на  всі  боки  і    зовсім  тихо  говорили.  
У    зайчика  серденько  ледь  не  вискочить.  О!  Це  вже  погане  діло,  як  мене  побачать,  думав  він,  то  вже  може  бути  біда.  І  геть  приліг  в  травичці  так,  щоб  навіть  ні  вушок,  ні  хвостика  не  було  видно.  Часто  кліпав  оченятами,  дивився  на  ту  ,темно  –  сіру      хмару.  Йому  здалося,  що  вона  вже  скривилася  і  хоче  плакати.  Хоч  би  не  змокнути,  може  якраз  все  минеться,  розмірковував  зайчисько.
   Раптово  все  навкруги  притихло,  навіть  пташок  не  чути..  
Почав  мжичити  маленький  дощик…Та  до  зайчика  краплинки  не  потрапляли,  він  тільки  почув    скрізь  легенький  шурхіт  і  далеченько,    там  на  галявині  було  видно,  як  сіяв  міленький  дощик.
   Гучно  пролунав  постріл,  з  переляку  неначе  приклеївся  до  землі.  Та  оговтавшись    зрозумів,  це  стріляли  напевно  мисливці,  бо  було  чути  з  тієї  сторони,  куди  тікав  лис.
Десь  здалеку  загриміло,  по  небу  прокотився  грохот.    
Йому  здалося,  що  це  зовсім  близько,  неначе  поряд  за  спиною,  аж  мурашки  пішли  по  шкірі.  Та  враз  набрався  сміливості….  Зайчик  наставив  вушка,  присів,  оглядався  довкола,  зрозумів  ,що  загрози  немає,  але  ж    напевно  йде  гроза,  треба  терміново  додому.
У  лісі  стало  темніше,  але  дощик  перестав  сіяти  та  пташки  не  наважувалися  вилазити  зі  схованок.
 Зайчик  обтрусився    від  старих  сухих  листочків,  які  лежали  поміж  зеленою  травичкою.  Виліз  з  -  під  кущика,  на  нього  полились  струмочки  дощової,  прозорої    водички,  які  затрималися  на  листочках.
--Ух!  Ух!  -  пропищав  тихенько
Вже  швидко  вискочив  на  галявину,  небо  майже  все  покрите  темно  -    синіми  і  темно  -    сірими  здоровецькими  хмарами.  Десь  далеко  бурчало,  немов  сварилося  на  зайчиська,  погрожувало  йому.    Він    спочатку  легенько  плигав,  підіймався  на  дві  лапки  скакав,  а  потім  пулею  тікав  поміж  дерев  і  кущів  до  своєї  домівки.
 Ось,  біля  лігва  відхекався,  подивився  в  небо,  хмари  тікали  так  швидко,  що  йому  здалося,тікали  від  нього  і  вже  сміялося  сонечко,  припадало  до  землі.  Теплі  промінчики    ласкаво  пригріли  маленького.  Тут  вже  спокійно,  небезпечно,  подумав  зайчик  і  приліг  на  травичку..  Він  пригадав,  як  біг  лис,  тікав  від  мисливців,  але  ж  який  гарний  в  нього  хвіст,  от  би  мені  такий,  я  напевно  теж  був  би  таким  красенем.
Ледь  за  роздумами  не  задрімав,  зовсім  поруч  почув  пташиний  спів,  треба  додому….
 Мама  з  татом,  ще  дрімали,  зайчик  обережно  підняв  лапу  тата  і  притулився  до  нього.  Той  підняв  одне    вушко,  потім  відкрив  очі  ,
-  От  тебе  сон  не  бере!  Поспи  вже,  от  зайчисько,  от  крутько!  Дай  мені  трішки  подрімати,  непосидючий,  полежи  спокійно,  а  то  маму  розбудиш.  
Зайчиха  потягнулася  і  встала  з  ліжка,
-Мабуть  снідати  пора.
Зайчик  зрозумів,  що  вже  ніхто  не  буде  спати,  звернувся  до  тата,
-  Чуєш  татусю,  хочу  запитати,  чому    лис  красивіший  за  нас?  В  нього  такий  великий,  красивий    пишний  хвіст  і  колір  червоно-бурий.  Я  захоплююся  ним…..      Чому  я  не  такий?
Заєць  з  зайчихою  переглянулися  і  вже  тихо  хіхікали.
-  Бо  ти  наш  синок,  тому  такий    же  ,  як  і  ми,  -  відповів  старий  заєць.
         -Я  бачив  одного  разу,  як  тікав  лис  від    мисливців,  але  я    заховався  під  кущиком.  У  траві      вони  мене  не  помітили,  дуже  за  ним  поспішали,  переслідували  його.
-  Не  шкодуй  синку,  що  в  тебе  немає  такого  хвоста  .Напевно  ,якби  був  такий  великий,  як  у  лиса  ,  не  важливо  чи  білий  чи  сірий,  то  тебе  б  точно  побачили  мисливці.  Тоді  б  вже  тобі  було  не  добре,  це  точно.  Як  ти  думаєш?  –  запитав  батько.
Вже  зайчик  крутнувся  ,  ліг  на  спину,  закинув  лапу  на    лапу,  роздумував.  Раптом  до  розмови  приєдналася  мама  зайчиха,
-  А  це  коли  ти  бачив  лиса?  Хіба  я  тобі  дозволяла  вдень  виходити  !  Не  смій!  Це  дуже  небезпечно,  ми  маємо  тільки  вночі  шукати  собі  їсти.  Тим  паче,    у  нас  є  запаси,  без  нас  нікуди  не  ходи!
Зайчисько  мовчав,  лише  тишком  –  нишком  підглядав  то  на  маму  ,то  на  тата.  Та  нарешті  промовив,  -
-Ти  тату,  правду  кажеш,  швидше  можна  потрапити  до  мисливців,  якщо  мати  такого  красивого  хвоста.  То  напевно  хай  в  мене    буде  такий,  як  є..
Зайчик  трохи  скрутився,  напевно  зморений  ранковою  прогулянкою,    почав  дрімати,    згодом  тихенько  засопів.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730738
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 27.04.2017

Сиза голубка

Не  питай  чому  сумую,
Я  вдивляюся    у  вікно,
Там  побачила  голубку,
Що  лишила  своє  гніздо.

 Зазирнула    їй  у  очі,
У  розгублених,блиск,  сльоза,
Нещаслива,  плач  щоночі,
У  пір`їнах,  є  сивина.

Залишилась  тепер  сама,
Нема  друга,  уже  пішов,
Якби  ж  не  кровава  війна,
Там  осколок  його  знайшов.

Серед  нас,  те  ж  часто  бува,
Жаль  у  серці…  таке    життя,
А  чи  знайде    голубка  та,
Те    щасливе  собі  буття.

Не  питай,  чому  сумую,
Я  той  біль,  сердечком  чую.


20.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2017

Не поспішай старість

Життя…  летять  роки,  не  поспішайте,
Благаю,  пташкою  не  відлітайте,
Не  хочу,  нині,  щоб  догнала  старість,
Хто  знає,  кажуть,  яка  з  нею  радість.

Природи  цвіт,  та  краса,  що    навесні,
І  жайвір,  плинуть  задушевні  пісні,
На  світі  хочеться  все  розпізнати,
Всякчас  втішатись,швидко  ідростати.

Красуня  квітка,  із  землі  п`є  воду,
Прекрасну  має,    бездоганну  вроду,
Всього  добУла  і  пишаєшся  ти,
Весняно  мрієш,  когось  покохати.

Клосок  в  полі,  достиг,  радо  збираєш,
Дітей,  як  зернят    на  долоні  маєш,
А  хтось  пізнав,  яке  то  щастя  мати,
Від  бід  зумів  під  крилом  присховати.

Було  щоб  тепло,  світло  і  любилось,
Младе  сердечко,  щоби  чітко  билось,
А  час  летить,  сватів  ждеш  на  порозі,
Пізніш    оглянешся  по  тій  дорозі.

Роки  пробігли,  у  косах  сивина,
Минули  швидко  і  це    не  дивина,
Онукам  радий,  зростом  доганяють,
 Навіщо  стрімко,  літа  поспішають?

Природа  квітне,  хутко  відцвітає,
Мине  найкраще,  вдалич  відлітає,
У  танці  сяйвом  мерехтить  світанок,
Стрічаю  радо,  тож  вийшла  на  ганок.

Я  дуже  прОшу,  не  поспішай  старість,
Почуй  мене  і    не  забирай  радість.
                           

20.04.2017

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2017

Встретил тебя

Бежит,  спешит,  длинна  дорога,
Стремглав  летит,  всё  куда    -  то  вдаль,
Живет  в  моей  душе  тревога,
Уж  навевает  грусть    и  печаль.

Узнать  бы  сразу,  мчишься  куда?
Где  счастье  там  и  что  впереди?
Что  б  для  меня    не  была    чужда,
Сказала  б  сразу,  смелей  иди.

Встретил  тебя,  ручьи  запели,
Сладость  весны,  я  хотел    ласки,
Пойдём  вдвоём,  слышны  капели,
О,  как  чудны,прекрасны    глазки.  




2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730412
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.04.2017

Вона вірила, він прийде ( 18+. проза)

             Минули  перші  весняні  дні…    Розтали,  стекли  струмками  останні,    майже  руді,  приховані    від  сонця  крижинки  снігу  й  льоду.    Поля    проснулися,  почорніли  й  озимі    культури  яскравіше  зазеленіли,  тягнулися  до  сонця.  Попід  лісом,    у  лісі,    в  гаях,    на  пагорбах  і  майже  в  кожного  на  обійсті    майоріли    підсніжники,      проліски,  привітно  прихилялися    до  всіх,  немов    у  поклоні.    Молода  травичка,  невеличкими  килимками  пробивалася  з  землі,  яскравіше  зеленіли  листки  барвінку.  Перелітні  птахи  повертаються  в  рідний  край,  виводять  веселі  трелі.    Весняний  вітерець  хоч  прохолодний  та    все  ж  осушував  землю  після  першого  дощу.  На  кущах  агрусу,  смородини,    бузку    -  пнулися  перші  ніжні  світло-  зелені    листочки.    
           Весна…    Це  слово  пробуджувало  не  тільки  природу  ,  а  й  серця,  бажання  кохати,  позбутися  самотності  .  В  кімнаті  майже  темно…    Ледь  –  ледь,  через  штори,    на  підлогу  падало  світло.  Годинник,    мов    молоточком,  впевнено  вистукує,  -  Тік  -  так,  тік  –  так.  Через  тюль  видніється  повний,    блідий  місяць.
         Оксана  встала  з  ліжка,  шовковий  пеньюар  рожевого  кольору  облягав    її  стрункий  стан,    потягуючись  підійшла,  припала    до  вікна.  Небо    ледь  –  ледь  світліло,  ближче  до  заходу  виднілося  декілька    зірок,    решта  десь  поділася,  наче  їх  й  не  було.
     Ну  от  вже  світає…  буде  гарний  день.  Та  де  той  настрій?  Сьогодні    не  приїхав.    І  чому?  З  пересердя  впала  на  ліжко,  як    гусінь    крутилася,  мов  у  кокон,  закручувалася  в  ковдру.  Холодна  постіль  пронизала  тіло,  а  їй  хотілося  тепла,    ніжності,  міцних  обіймів,  пристрасних  поцілунків.  А  ще…  того  потаємного  зближення    і  завмирання  від  задоволення.  Себе  відчути  справжньою  жінкою,  досягти  вершини  збудження.  П`яніти  від  кохання,  відчути  прилив  гарячої  крові  по  судинах  молодого  тіла,  в  собі  відчути      його  бажані  дотики.  Заграти  в  екстазі,  стати  скрипкою  для    смичка.    Сльоза  скотилася  на  подушку  –  подружку,    це  тільки  вона    знала  всі  її  страждання,  хвилювання  від  невизначності  в  житті.
         Вона  в  селі  залишилася  жити.Їй  у  спадок  батьки    залишили    маленький  приватний  магазин.    На  жаль,  їм  ще  не  було  й  по  шістдесят  років,  як    пішли  в  інший  світ.
           Село  невеличке,  людей  небагато,  майже  вся  молодь  роз`їхалася    на  заробітки,  лише  навідуються  до  батьків  і  то,    дуже  рідко.  Неподалік,  за  кілометрів  дванадцять,  за  лісом,  біля  річки  теж    розташоване  село.  Трохи  більше  ніж  це,  там    є    колгосп,  робота,  тому  й  молодих  сімей  було  більше.
           Три  роки  назад  Оксана  познайомилася  з  Романом,  коли  схоронила    маму,  яка  лише  рік  прожила  після  смерті  батька.    Вона,  залишилася    одна,  як  волошка  в  полі,  змучена  сухим  вітром,  одна    однісінька,  нікого  більше  з  рідних.  А  далі,  що?  Їй  вже  тридцять  два  роки,  знає,  має  великий  гріх    та  сама  з  собою  не  може  впоратися.Здавалося  в  тілі  градуси  підіймалися  вище  сорока,  кров  закипала  в  судинах,    гріховне    бажання  переповнювало,  коли  поряд    був    Роман.  Іншим  разом,    на  самоті  бідкалася  в  душі,  нащо  народилася  така  сексуальна,  чому  так  нагородила  природа?  Вже  й  трави  заварювала,  пила    заспокійливі  чаї,  все  дарма….
     Та  було  цікаво  і    їй  самій  те,  що  ж  в  магазині,  інколи    молоді  чоловіки  пропонували  зустрітися,  навіть    такі,  що  цілували  руки  та  до  них  холодна,  як  крижана  скеля.  Часом  слухала  зізнання  в  коханні,    ніжні  слова    та  в  неї  навіть    брова  не  здригнеться,    байдужа,  навіть  не  усміхнеться.    Чому  не  можу  бути  привітною?  Іінколи  задавала  собі  запитання.  Вже  думка,  може  мене  хтось    напоїв  чарами?
Одного  разу  він  зайшов,  попросив  води,  залити  в    бак  вантажного    автомобіля.  На    ньому  працював  у  колгоспі,  після  того  навідувався  все  частіше  й  частіше.
       Майже  пів  року,    просто  дружнє  спілкування,  а  потім…..
                 Ні  вона  не  встояла  перед  ним,    коли  вперше  її  поцілував,  розтала,  як    сніг  на  сонці,  неначе  втратила  свідомість.  Зблідла,  судорога  з  струмом  пронизала  все  тіло,.  вперше  в  житті  відчула  цей  поштовх  до  близькості.  Немов  у    тумані  дивилася  на  нього,а    він  усміхнений,  заніс  її  в  спальню.
Жадане  сталося,  тоді  їй  було  двадцять  дев`ять  років.  Уміло  зірвав  давно  розквітлу  квітку,здивувався,  але  вона  жадала,  він  насолоджувався  нею.  Від  поцілунків  п`яніла,  в  голові  дурман,  але  хотіла  його  ніжності,  віддалася  зі  всією  жіночою  пристрастю,  якою  її  нагородила  природа.  
Але  згодом  трохи  розварувалась,  адже  він  одружений  та    мовчала,    їй  з  ним  було  добре.  Себе  ловила    на  тому,  що  мала  шматочок  щастя  в  житті,  яке  від  радості  її  підносило  до  пташиного  польоту.Такого,  з  них  ніхто  не  очікував,    їм  так  було    добре,  що  більше  ні  про  що  не  думали.  Він  мов  Геракл  володів  нею  і  тремтів  від  її  поцілунків,  відповідав  на  них  пристрасно,  з  насолодою.  То  долі  милість,  думала  вона,  нарешті    пізнала,  що  таке  кохати,  яка  я  справжня  жінка.
Одне  бажання    в  обох,  як  він  говорив,
 -      Народимо  дитя,  тоді  одружимося,  присягаюся.
Кохала,  вірила,    знала,  що  вже  п`ять  років  він  одружений,  а  діточок  немає.  Мова  була  на  цю  тему,  лікарі  казали,  що  його  дружина    може  народити  та  надіїї  були  марними.    А  він  з  лікарями  справ  не  хотів  мати,  вірив  у  свою  спроможність.  Сам  з  великої  сім`ї,  їх    п`ять    братів,  вже    четверо    старших,одружених  братів  мали  дітей,  лише  в  нього  не  було.  Навіть  не  припускав  такої  думки,    почувався  добре,  був  впевнений,  що  здатен  задовольнити  жінку  й    мати  дітей.
     Аж  ось  здалося….    Чи  насправді  почула  гул    автомобіля,  мов    ошпарена    кропом,  заскочила  в  душову  кабінку,  на  ходу  крутнула  ключа  в  замку  вхідних  дверей.  Якщо  він,  то  почую,  як  ні    то  хто,  ще  може  зайти,    думала,  втішала  себе,  обливаючись    настоями  пахучих  трав.  І  в  котрий  раз,  зі  сльозами  на  очах,    просила  Бога  простити    за  гріх,  від  якого  не  мала    сили  відмовитися.  Спокуса,    жага  кохання…  Їй  не  довелося  довго  чекати,  він  стояв  поряд,  в  чому  народила  мати,  вона  ж  тремтіла,  немов  кульбабка  від  вітру,  що  з  себе  скидала  з  пухом  зернята,  від  задоволення  стогнала  і  знову,  й  знову  його  бажала.
 Як  цінний  скарб    виніс  на  руках,  ніжно  поклав  у  ліжко,    насолоджувався    її  солодким  тілом,  вона  ж  вигиналася  під  ним,    він  ловив  поцілунками,  задовольняв    її  примхи.  
         На  дворі  зовсім  видно,  проснулися    від  співу  півня.  Оксана  задоволено  лежала,  очі  сяяли  щастям,  щоки  кольору  рожевої  троянди,  аж  блистіли.  Розсипане    біляве  волосся    ледь    -  ледь  прикривало  оголені  груди  .  
-О,  бідний  півень,  аж  захрип,  напевно  сердитий,  що  я  їх,  ще  не  відчинила,  чуєш,  як  горлопанить?
 Роман,  відкрив    чорні  очі  і  знову  заворожив  її.
 -Ромчику,  підіймайся,  не  спокушай,  чуєш  ,-  тихо  -  тихо    вимовила    і  з  новим  бажанням  припала  до  вуст.
             Засвистів    чайник,  Роман  ще  і  ще    задоволено  припадав  до  грудей,  які  ледь  виднілися  з  під  пеньюару.  Оксана    обома  руками  обійняла  його  голову  ,
-Досить,  лиши  на  завтра,  ти  ж  приїдеш,  сонце  моє?
Так,  він  мав  задоволення  чути  такі  слова,  обожнював  її  за  це,  бо  дружина    в  ліжку  була  холодна.  І  хоч  він  інколи  з  нею    спав  та  це  було    обов`язком,  не  вміла  так  заохотити,спокусити,  як  це  робила  Оксана.    Часто  думав    піти  від  дружини  і  знав,  що  піде  та  коли,  сам  не  знав  цього.  Ні  він  не  боявся  пересудів,  боявся  своєї  совісті,  яку  напевно  втратив  перед    дружиною.    Але  ж  ,  як  бути?  Йому  добре  з  Оксаною  і  в  ліжку,  і  в  розмовах,    і  гарна  господиня,  і  красива  ж,  все  рівно  прийде  до  неї.  Одного  разу  обов`язково  зважиться,  хоч  і  не  буде  вагітна,    з  валізою    назавжди  прийде  до  неї  .
Вони  снідали  мовчки  і  весь  час  усміхалися  один  одному.
                   Автомобіль  від`їхав,  а  Оксана  пішла  в  душову  кабіну.
 Знесилена,  але  щаслива  підійшла  до  фото  мами,  поцілувала,
 -  Прости  мамо,  ,  знаю  ти  мене  такою  бути    не  вчила….      Але  я  його  кохаю,  не  можу  втримати  своєї  пристрасті!  Прости  рідненька….
     І  котилися,  як  горошини,  ледь  стримані  сльози,  плакала  немов  дитя,  це  вже    не  вперше,  а  в  котре,    вона  не  рахувала.  Тільки  знала  і  відчувала,  що  в  чомусь  винна  та  вірила    він  прийде,  обов`язково  прийде.      І  завтра,    і  потім,  а  згодом  назавжди,  тільки    треба  трохи  почекати….
                                                                                                                                                                           22.04.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729892
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2017

Кожен зі мною дружить ( загадка)

Добрий    ранок!  Всіх  вітаю!
Радо,  весело  стрічаю
 Кожен,  зі  мною  дружить
Вміло,  добре  чистять  зуби!

Дуже  люблять,    всі  малята
 Моя  подружка  -    це  паста
Зробим    їх,    всі  чисті  й  білі
Щоб  ніколи,  не  боліли
 
Хочу  дітки,    запитати
 Ви  зумієте    впізнати
Хто  ж  це  я,    спритна  така?
Ваша  -      (щіточка  зубна).

                 01.04.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729890
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2017

Повернення шкільного кохання / проза /

                         Сонячне  літо…    жарке,  майже  бездощове,  з  суховіями.    Вранці    лиш  де  –не  -  де  росило,  земля,  де  немає  трави,  здавалося  ставала  попелом.
     Від  містечка,  в  сторону  долини  –  далеченько  тягнулася  широка  дорога.  Ближче  до  річки,  буяли,  виблискували    шовкові  трави,    роса  на  сонці  вигравала  кольорами  веселки.  Вода  в  річці  чиста-чиста,  переливалася  блакитним    та  сріблястим  кольорами.  Ближче  до  берега    плавали  темно  -  зелені    водорості,  серед  них    де-не-де  виднілися    очі  жаб.    Час  від  часу  по  воді  розходяться  круги,  то  бабка  присяде,    то  рибка    спливе  до  поверхні,  хапає  ротом  повітря.  Пташки  на  льоту  підхоплюють  воду,    а  клопітливих  горобців  зовсім  не  видно,  принишкли  а  кущах.    Великі  кущі  шипшини  та  глоду,  немов  притулилися  до  річки.  Глід  вже  відцвів,  а  по  щипшині,  ще  деінде  є  квіти.  А  далі  на  пагорбку    тягнеться    листяний  ліс.  Під  ним    рожеві  й  білі  рожі….  ті,  що  в  затінку  стоять  немов  у  поклоні,  тягнуться  до  сонця,  поміж  них    видніються    синенькі  дзвіночки.
     Валя  сиділа  біля  самої  річки,тримаючи  в  руках  букет  квітів,  які  щойно  нарвала.    Тут,  біля  самої  річки,  якщо  треба,    навіть  можна  сховатися.  Широколистий  старий  клен  захищав  від  спекотного  сонця.  Він  трохи  схилився  донизу,  дуже  крутий  схил,  ще  зо  два  метри  і    можна  шубовснутися  в  воду.  Неподалік,  цілими  букетами,    росла  висока  квітуча    м`ята,  скрізь  відчувався  її  запах.  
           Дівчина  раптово  почула  голоси….  Це  молодь    збиралася,  весело  гомоніла    і  вже  линув  сміх,  який  топився  в  річці.  Всі  поспішали  сюди,    завтра    свято  Івана  Купала  .Як    і  кожного  року,  хлопці    й    дівчата  будуть  гуляти    цілу  ніч.  Вона    прийшла  раніше,    трохи  соромилась,  що  одягнена  не  так,  як  всі,    немає    вишиванки,  не    мала  модного  одягу.  Знайшла    біленьку  з  мереживом  сорочку,  до  неї    шпилькою  прикріпила  тоненьку  синьо  -жовту  стрічечку.  Зараз    це  модно,  патріотично,  ці  символи  стали  єднати  людей.  Після  подій  на  Майдані    Росія  забрала  Крим  і  на  Сході  другий  рік    йшла  війна.    Хоч  по  країні  об`явили,    що    АТО  та  люди  впевнені,  що  це  справжня  ,  як  її  назвали,  гібридна  війна.  
Знайомі    побачили  її  поблизу  річки,  махали  руками,  звали  до  себе.
 Недавно,  їй    минуло  двадцять  років,  в  компанії    однокласники,  також  дівчата  і    хлопці  з  містечка.  Вони  навчаються  в  Києві,  в  Вінниці,  на  літні  канікули    приїхали  додому.  Також  є  старші  за  неї,  одружені  й  молодші,  які  в  цьому  році  закінчили  школу.  
               Валя  працювала  на  кар`єрі  ,  контролювала,  відправляла    автомобілі,  які  возили  відсів,  гравій,  щебінь,  каміння  на  замовлення.  Добре,  що  в  такий  складний  час,  була  робота  на  місці,  бо  ж  здавалося  все  кругом  руйнується.  Її    прийняли  на  роботу  замість  мами,  бо    із-за  горілки,  вона    не  раз  запізнювалася  на  роботу,  чи  зовсім  не  з`являлася.
     Вони  жили  вдвох….  батько  давно  покинув,  поїхав  ,  а  куди  й  ніхто  не  знав,  навіть  аліментів  мати  не  отримувала.  Дівчина  трохи  пам`ятала  його,  красивого,  високого,  їй  було  тоді  всього  шість  років.  Стільки  минуло  часу…    потроху  все    забувається.  Тільки  й  може  пригадати  сварки    через    друзів,  які    все  вешталися    з  пляшками  горілки  до  матері.  Та,  що  вона  може  вдіяти,  добре,  хоч  останнім  часом  мати  менше  стала  пити.  А  може  вже  соромиться  людей,  бо  ж    донька  виросла.  Адже  вона    часто  сварилася  з  нею  за  цих  друзів  -  пияк,  за  горілку.
   Валя  -    гарненька  дівчина,  чорнява,  виразні  карі  очі  прикрашали  тоненькі  смужечки  брів.  Це,  як  кажуть,  було  взято  від  батька,  а  красиві  пишні  уста    успадкували  від  мами.  Вона  ні  з  ким  не  зустрічалася,    лише  по  роботі  спілкувалася  з  водіями  автомобілів    та    вони  майже  всі  мали  сім`ї.
   Гнівань  -    містечко  невеличке,  молоді  не  було  де  зустрічатися.    Круті,  частіше  гуляли  по  кафетеріях,  часто  їздили    до  Вінниці,  це  ж  недалеко.  Так  туди    треба    більше  грошей  мати  ,  щоб  розважитися,  а  вона  де  ті  гроші  може  мати?  Мама      не  працювала,  тож  приходилося  дівчині  всю  свою  зарплатню  витрачати  на  прожиття  та  на  комунальні  послуги.  
                   Барвінок,  фіалки,  васильки,  ромашки,  м`яту  -Валя    вплітала  в  вінок,  щось  наспівувала  про  себе.
-О!  Привіт,  сусідко,  давно  не  бачились!  Ти  як?  -  привітався  хлопець.  
-Ромко!  Ти  де  взявся?  Точно,  давно  з  тобою  не  бачилися,  -    весело  позирнула  на  нього.
 Приміряла    на  себе  вінок,усміхаючись  йкривлячись  запитала,
-Ну,  як    я  ?  Скажи  постаріла?  
-  Давай  ,  плети,  ще  одного,  знаю  заміж  не  вийшла,  може  пора  вже  до  причалу,  чи  плануєш  ще  навчатися?
-Я  одружився,  он  там  ,  бачиш    у  жовтому  костюмі  дівчину,  то  моя  Олександра.  Обоє  працюємо    на  фірмі,  квартиру  винаймаємо,  поки    задоволені,  а  далі  життя  покаже.
 Вона  задерла  голову,  дивилася  в  сторону  молоді,  намагалася  побачити  його  дружину.
-  Молодець!    Гарненька,  струнка  !  А    в  Києві  зараз  спокійно?  Ви  на  довго  сюди?
-У  відпустку,  на  пару  тижнів.  А  там  не  знаю,  хоч  би  на  війну  не  забрали.  Правда    в  мене    зі  спиною  проблеми  та  все  може  бути,  тільки    туди  б  не  хотілося.
Дівчина  уважно  слухала  й  доплітала  другий  вінок,
-Так,  я  чула  ,  там  таке  твориться,  кожного  дня  вбивають,  багато  поранених.  Досить  з  Майдану  стільки  калік  повернулося,  а  тепер,  ще  ця  війна.  А  з  заміжжям  треба  почекати,  немає  за  кого  йти.  Може,  як  війна  закінчиться,  тоді    всі  повернуться  в  Україну.  Ти  ж  бачиш,  багато  хто  поїхав  на  заробітки  в  Польщу,  в  Москву  та  ти  ж  знаєш,  що  тобі  розповідати.  Добре  хоч  я  маю  роботу,  надіюся,  що  працюватииу  на  кар`єрі,  дороги  ж  ремонтують,    обіцяють  капітальні    ремонти  робити.
                   Сутеніло…  Хлопці  для  вогнища  носили  хмиз.  Біля  річки,  опустивши  ноги  в  воду  сидів  Роман  з  дружиною  й  Валентина,  спілкувалися,  жартували.  
-О!  Дівчата    подивіться,  по  ту  сторону  річки  теж  хтось  є,    бачу,  здається  один  хлопець.  Вже  погано  видно,  думаю  не  рибалить,    вудочок  не  видно,-    помітив  Роман.
-  Це  мабуть  не  з  наших,  може  хтось    до  когось  в  гості  приїхав  ,  наші  всі  знають  ,  що    завжди  тут  збираємося,  -  сказала  Валентина.
 В  вогнищі  потріскувало  …  вітерець  розносив  запах  диму.  Вогонь  жвавіше  підстрибував    догори,  облизував    хмиз,  легенький  попіл  підіймався,  час  від  часу  іскрив  сильніше  -  маленьким  феєрверком.  Займалися  сухі  гілки  від  дерев,  хлопці  притягнули  товсте,  сухе  дерево,  двигали  ним  потроху,  щоб  швидше  спалахнуло.
             Дівчата  й  хлопці    зібралися  колом  біля  багаття,    від  нього,  аж  припікало,  любувалися,  бачили,  як  витанцьовувало  полум`я,  освітлювало  все  навколо.  Дівчата  заспівали  пару  журливих  пісень  про  кохання  й  пішли    до  річки,    в  воду  кидати  вінки.
       По  долині  линув  cміх….  Хлопці  ,  дивлячись  на  дівчат,    про  щось  гомоніли,  сміялися  та  вже    хтось  біг,  доганяв  вінок,  а  дехто  тільки  позирав  у  сторону  дівчат,  спостерігав,    усміхався.
     Лише  двоє  хлопців  з  вінками  підійшли  до  дівчат,  а  решта  розмахували  руками  .  Було  чути,  як  розповідали,  що  лише  ці    були  близько  біля  берега.  Вінок  Валі    та    вінки    декількох  дівчат  понесло  течією    в  сторону  залізничного  мосту.  Хто  там  туди  поженеться!    По  перше  пагорби  обривисті,  по  друге,    місцями  ріс  очерет,  в  пітьмі  хіба,  щось  побачиш?    Та  й    далеченько,  ніхто  не  наважився  кинутися  в  річку,    попід  берег  можна    відразу    глибоко  погрузнути    в    мул.
       Ближче  до  півночі  молодь  стрибала  через    багаття,  хтось    у  парі,  а  деякі  хлопці    хизувалися,  показували  своє  уміння.
         Зоряна  ніч…  Жарти,  пісні,  анекдоти,  підіймали  настрій.  Дівчата  пригощали  хлопців  солодощами  та  напоями.  Близько  третьої  години  ночі    дехто  поспішав  додому,    мав  їхати  в  гості.  А  хтось  залишався  до  ранку,  біля  річки  насолоджувався    прохолодою    та    слухав  музику,  що  линула  з  приймача.
Роман  з  посмішкою  підморгнув  дівчатам,  взяв  під  руки  дружину    й  Валю,
-  Гадаю  досить!  Погуляли  гарненько,  повеселилися,  гайда  додому,  треба  хоч  трохи  поспати.  Нині  приїдуть  теща  з  тестем,    треба  зустріти  на  висоті,  як  кажуть,тож    вперше  гості    навідаються  до  нашої    оселі.    
     Валя  прийшла  додому,  відразу  вклалася  спати.  Копошилися  думки,  в  інших  все  добре,  а  мені  навіть  немає  з  ким  пофліртувати.  Яке  складеться  життя  далі?  Поворожити  б  чи,  що?  Але  тут  же,  в  душі  сміялася  над  собою.
           Проснулася    майже  в  обід,  розбудив  пес,  дуже    рвався  з  ланцюга,  гавкав,    так  гарчав,  аж  захрипав.
Вона  в    привідчинене  вікно  висунула  голову,  біля  хвіртки  стояли  двоє  чоловіків  похилого  віку.  По-  святковому  одягнена  мати  виходила  з  хати,  обіймалася,  цілувалася  з  ними.  О,  має  гості,  за  матір  промайнула  думка.  Знову  впала  в  ліжко,  вкрилася    ковдрою,  навіть    сховала    голову,    заснула.
         Розбудив  її  гучний  сміх,  накинула  літній  халатик,  зайшла  в  кімнату.Що  тут  дивитися  та  говорити,    п`яні  очі  матері  все  розповіли.  Чоловіки  з  обох  сторін  тримали  чарки  з  горілкою,  умовляли  її  випити.  Вона  різко  відчинила  навстіж  двері,
-Не  знаю  хто  ви  і  не  запитую,  прошу  покинути  наш  дім.
Мати  здивовано  відреагувала  на  ультиматум  дівчини,  встала  із-за  столу,  ледь  втрималася  на  ногах,  волосся  з  під  хустки  закривало  частину  обличчя.Намагалася  втримати  рівновагу,  почала  кричати,
-  Це  мої  двоюрідні  брати!  Ти,  що  доню  сказилася  ?!  В  такий  день  виганяти  гостей!  Бач,  господиня  знайшлася!  Не  смій!  Сама  звідси  забирайся!  Скільки  будеш,  ще  дівувати,  мені  заважати  жити?!
Її  немов  ошпарили  окропом.  Це  вже  не  вперше  такий  концерт,  але  ж  було  давненько,  щоб  так  напитися,  майже  рік  минув.  Вона  думала,  що  мати  нарешті  схаменулася,  адже  клялася  ж,  що  не  буде  пити.  Поспішила  в  свою  кімнату,  похапцем  одяглася  в  штани,  на  всякий  випадок  взяла    тоненьку  курточку,  може  ввечері  буде  прохолодно.  В  пакет  склала  парасольку,  пляшку  з  водою  та  пачку  печива.  Треба  зникнути  з  очей  на  якийсь  час,  хай  втихомириться.
       Йшла  до  річки    немов  у  тумані,    від  болю  рвало  душу.  Ну,  чому  ж  так?  Яка  несправедливість!  І  в  той  же  час  думала,  що  ж  мати  ?  Тож  без  неї  зовсім  пропаде,  не  працює,  а  що,  як  знову  зведеться  з  алкашнею,  тоді    вже  не  знати  чого  чекати.  Але  добре,  хоч  хата  оформлена  на  неї,  то  вже  не  проп`є,  витирала  непрохані  сльози,  заспокоювала  себе.
       Сонце,  ще  добре  припікало,  але  віяв  невеличкий  вітерець,  який  час  від  часу  куйовдив  коротко  підстрижене  волосся.  Здалеку  відчувався  запах  квітучої  гречки.  Вже,  проходила  вздовж  неї  та  й  зупинилася,  вдивлялася  в  красу    поля,  яке    від  вітру  хвилями  переливалося  білим  і  рожевим  кольорами.  Метушливі  бджоли      швидко  перелітати  від  одної  квітки  до  іншої,  збирали  нектар.  Присіла,  обома  руками  обійняла  частину    квітучих  стебел,  немов  у  букет,  пригорнула  до  себе,
-Ой,  яка  ж  краса,  яка  насолода,  яка  гарна  моя  земля!  Ні  ,  куди  їхати?  Тільки  тут  жити,  в  своєму  містечку….
Раптово  маленька  пташечка  пролетіла  над  нею,  від  несподіванки  примружила  очі.    Різко  повернулася,  поправивши  волосся,  довкола  все  озирнула.  Добре.хоч  ніхто  не  бачить  мене,  а  то  б  напевно  сміялися.  Поспішила    до  річки.      .
Вона  не  йшла  до  розлогистого  клена,  мала    напрямок    ближче  до  залізничного  мосту.  Там,  за  пагорбком,  був  невеликий  пляж,  щоб  менше  мулу,  колись  завезли  багато  піску.  Тут  можна  гарно  відпочити,  покупатися,  тільки  одне  заважало,  це  гудіння  потягів.  Навіть  у  вихідні  дні,  сюди  приходило  мало  відпочивальників.  В  цьому  місці  з  обох  сторін    річку  охороняли  кущі  шипшини  та  глоду,  де  -  не  -  де    росла  малина  та  ожина.
 Раптово  зірвався  вітер….  Де  й  взялпся  хмара,  падав  густий  дрібний  дощ.  Відкрила  парасольку,  ховалася    між  кущі.  З  них  вилетіло  декілька  горобців  й  неподалік  знову  сховалися  в  кущах.
     Вона,  трохи    далі,в  сторону  від  пляжу,  за  кущами,  біля  самого  берега  побачила  човен.  В  ньому  сидів  чоловік,  був  одягнений,  голова  накрита    рожевим,  поліетиленовим    пакетом.  Він  ухилявся  від  дощу,  вода  швидко  стікала  з  пакета  за  комірець,  вже  раз  -  по  -  раз  намагався  рукою  струсити  воду.
Зацікавилася,  уважно  придивлялася,  хто  б  це  міг  бути?  Раптом  побачила,  як    він  підняв  вудочку,  на  гачку    тріпалась  гарна  рибина.
-Ого!  Нічого  собі  -  голосно  вирвалося  з  її  уст  .
Чоловік  зняв  пакет,  озирнувся,  напевно  почув,  роздивлявся  на  всі  сторони.  Він  таки  побачив  її  парасольку,  поспішав  до  неї.  Тікати,  куди,  та  й  чого?  Дощ  хлюпав,  але  рідший,  знову  з`явилося  сонце  та  воно  вже  котилося  ближче  до  заходу.  Вона  піднялася  назустріч,  чомусь  раптово  почервоніла.  Ух!    А  він  нічого,  бігаючи  очима  з  під  парасольки,  оцінювала  його.
-  Доброго  дня!  Ще  одна  жертва  дощу,  як  і  я,  -  сміливо  з  усмішкою,  прикриваючись  руками  від  дощу  проговорив  хлопець.
Ой,  це  ж    хто?  Десь  бачила  його?  Бігаючи  очима  по    його  обличчі,  намагалася  пригадати.  Смарагдові  красиві  очі…її    кинуло  в  піт.  Загупало  серце,  зараз  пригадаю,  наполегливо  думала  вона.  Ні,  мабуть    таки  Сергій,  хіба  могла  помилитися?  
-Валю!  Що  забула,  не  пам`ятаєш,  не  впізнала  ?А,  ну,  подивися,  ти  ж  весь  час  в  школі  кепкувала  з  моїх  балухатих  очей,,  пригадай!
Її,  як  окропом  обілляли,  аж    здригнулася.  Він  спритно  підхопив  парасольку,  ховався  поруч  з  нею.  Така  несподіваність,  тремтіла,  як  листок  під  дійством  вітру.  Не  могла  сказати  й  слова,  розгублено  позирала,  ховала  очі.  Сюрприз,  це  ж    Сергій  зі  школи.  На  два  роки  старший  за  неї,  в  дев`ятому  класі  марила  ним,  перше  кохання,  але  на  жаль  не  взаємне.  Та  він  про  це  не  знав,  які    в  душі  хвилювання  вона    приховувала  при  зустрічах.  Лише  один  рік  і  він  закінчив  школу,  з  часом  здавалося  все  згасало,  але  десь  далеко  час  від  часу    жевріло.  Як  згадає    школу,  так  відразу  й  тьохкало  сердечко,  от  хоча  би  ще  раз  зустріти,  побачити  його,  який  він  зараз?
 Вони    жили  по  різних  кінцях  містечка,  напевно  тому  й  небачилися  кілька  років.
Він  взяв  її  за  підборіддя,  заглянув    в  очі,  а  там  немов  сонячні  зайчики.    Вона  не  пручалася,  її  уста  манили,  він  ніжно  поцілував.
-Сергію,  що  ти,  -  голос  тремтів,  раптово    відпихнула  його.
Він  підслизнувся,  махав  руками,  але  вдалося  вхопитися  за  кущ  малини.    Відчув  біль,  голочки  залізли  в  долоню,  скривився,  
-  Ах!  
Не  могла  зрозуміти  в  чому  справа.  Та  вже  побачила  в  руці  малину,
-  Ой  Сергію!  Вибач,  все  це  так    зненацька,  я  не  хотіла.  
Він  намагався  не  хвилюватися,
-  Та  ні,  це  ти  вибач,  побачив  твої  пухкенькі  уста,  не  втримався,  пробач,  але  ж  ти  така  гарненька  стала.
Вони  світили    ліхтариком  від  телефону,  витягали  з  долоні,  з  пальців  маленькі    голочки  малини.
       Закінчився  дощ,  зовсім  стемніло,  Сергій  наносив    хмизу,  розпалював  огнище,
-  Валю,  бачу  додому  не  спішиш….  Може    вночі  разом  порибалимо?  Перекусити  в  мене  є  дещо  та  й  юшки  можна  зварити,  є  каструля,  цибуля,  лавровий  лист  й  сіль  знайдеться.Що  скажеш?
Опустивши  голову  донизу,  усміхнулася,  
-Та  я  це…  Не  думала  йти  додому,  до  мами  гості  прийшои,  ти  ж  напевно  знаєш  які.  Надіялася  на  гарну  погоду,  думала  тут    нікого  не  буде,    передрімаю,  а  завтра  й  на  роботу.
Сергій  відчував,  як  вона  хвилюється,  обійняв  за  плечі,
-Ти  мене  не  бійся!  Я  нічого  не  заподію  поганого,  просто  повір  мені,  розкажи,  яким  життям  ти  зараз  живеш?
   Біля  вогнища  Валентина,  як  на  сповіді,  розповідала  про  своє  життя.  Вона,  зважуючи  кожне  слово,  говорила  не  поспішаючи.  Він  уважно  слухав  й  одночасно  варив  юшку.
   Вже  смакували  з  каструлі,  як  малі  діти,  по  черзі,  їли  по  десять  ложок.  Ложка    ж  була  одна,  треба    ж    якось  поділитися.
-  Гарного  карася  спіймав,  смачнючий  ,-  облизувала  ложку,  крадькома,  на  ньому  зупиняла  погляд.
Зажеврів  вогник  кохання,  задоволено  дивилася  на  нього,  раділа,що  зустріла.  Після  гарячої  юшки,  в  теплих  обіймах,  засинала  в  човні.
   Світало…  По  небу  вигравали  рожево-фіолетові  промені.  Лунали  голоси  птахів,  цвірінькали  горобці,    в  пошуках  їжі,  перелітали  з  одного  куща  на    інші.
Вона    відкрила  очі,    в  човні  сама.  Неподалік,  побачила  Сергія,  не  поспішаючи,  важкою  ходою,  з  пакунком  в  руці,  підійшов  до  неї.
-  Доброго  ранку!  Проснулася,  ще  трохи  зарано.  Я  тут,  перейшов  до  друга,  взяв  термос    та    дещо  на  сніданок.
 Приємно  вражена  його  поведінкою,
 -  Тож  далеченько!  В  мене  печиво  є  до  чаю  .Зараз  заваримо  з  м`ятою,  смакота  буде!
Він  уважно  придивлявся  до  неї,    підморгував,  
-А  ти  зранку,  ще  краща,  ніж  ввечері.
Зніяковіла,  відвернулася  до  річки.  Він  сміливо  взявся  за  її  плечі,  розвернув  до  себе.  Вид    розквітлої  троянди,  щоки  горіли,  личко  ніжне,  біленьке,  в  очах  вогники  кохання.  Він  все  зрозумів,  приголубив  до  себе,  за  якусь  мить  поцілував.
Як  тепло  в  його  обіймах,  які  солодкі  поцілунки  та    раптово  випурхнула,  як  птаха,  з  його  обіймів,  відійшла  в  сторону.
-Що  таке,  Валю?  Щось  не  так?  Не  тікай,  я  тобі,  що  противний?
Їй  стало  не  по  собі,  зашарілася,
-Та  ні,    просто  я  ж  про  тебе  нічого  не  знаю.  І  ось,  так  відразу  поцілунки,  провела  з  тобою  ніч.
Веселий  сміх  пролинув  над  річкою,  
-Щоб  так  всі  люди  проводили  ночі,  мабуть  би  вже  на  землі  й  нікого  не  було.
-Я,  щось  не  так  сказала?  –    почала  несміливо  виправдовуватися.    
-  Все  буде  добре!  Чого  ти?  Не  хвилюйся,  ще  все  попереду.  Ось,  сьогодні  після  роботи,  як  буде  погода  знову  порибалимо,  я  тобі  все  про  себе  розповім.  А  зараз  давай  будемо  снідати.
   Нахабні  горобці  побачили    на  рушникові  продукти,  почали  скакати,  підбиратися  ближче.  Вона  сміялася  з  них,  а  вони  здавалося    дражнилися  з  нею.  Коли  кусала  печиво,  здавлося  намагалися    залетіти  прямо  в  рота.  Він  сміявся,  часто  підморгував  й  пив  чай  з  одноразового  стакана,  що    приніс  від  друга.
         Вона  поспішала  на  роботу,  ввечері  знову  мали    зустрітися.    Дивився  вслід,  почухував  чуба,  вкотре  поправляв  волосся  на  голові.  Ой,  гарненька  ж  стала,  бентежить,  чи  я  закохався?    Тоді  така  худенька,  як  гидке  каченя,  а  зараз  славна,  жадана,  як  в  полі  квітка  польова.  Тю,  ти  дивись,  що  це  мене  так  думки  заносять?  Ще  почну    писати  вірші  про  кохання.      Позирнувши  на  річку,  посерйознішав,  але  ж,  як  далі  бути,?  Як  їй  сказати,  що  я  інвалід?  Мабуть  цього,  ще  не  помітила,  А    помітить,  що  скаже?
Роздягався,  знімав  з  себе  одяг  і  протез.  Граната  пошкодила  ступню,  прийшлося  зовсім  зостатись  без  неї.  Це  добре,  що    на  лікування  попав  в  Ізраїль,  вдалося  ногу  спасти.  Протез  зроблений  по  нових  технологіях,  в  капцях    майже  не  помітний.  Він  інколи  задумувався  про  минуле,  бажання  жити  краще  покликало  на  Майдан.  Тому  й  пішов  добровольцем    захищати  Україну,  майже  рік  воював,  потім    поранення.  Добре,  хоч  признали  учасниками  бойових  дій,  тепер  має  групу.  Та  все  частіше  огортає  розпач,  ще  йде  війна,    а  допомогти  нічим  не  може.  Два  місяці,  як  вдома,  в  військкоматі  пообіцяли  взяти  на  роботу.  Погляд  до  річки,  а  думки  за  вечір,  як  вона  відреагує?  Не  міг  визначитися,  як    краще  їй  сказати.
         Біготня,  розмови,  цілий  день  Валентина  біля  автомобілів.  На    кілька  хвилин  зайшла  в  кафетерій,  щоб  випити  чаю.  За  столом  Роман  з  Олександрою  насолоджувалися  кавою.    Привіталася,  з  чашкою  чаю  присіла  біля  них,  Роман  відразу  запитав,
-Ти  .де  пропала?  Вчора  ввечері  зайшов,  хотів  на  вечерю  запросити,  а      в  вас  вдома    «весілля»  та  тільки  без  тебе,  в  когось  ночувала?
-Та  потім  якось  розповім,  зараз  не  маю  часу,  буду  бігти,  я  ж  на  роботі.  На  ходу  допивала  чай,  поспішила  до  виходу.  Відрвзу  думка-    треба  зайти  подивитися,  може  гості  вже  поїхали.
         Цілий  день,  як  білка  в  колесі,  пилюка    стояла  стовпом.    Жарко,  і  душно,  зовсім  не  відчувалося,  що  вчора  пройшов  дощик.  Завантажився  останній  автомобіль.  Вона  в  зошиті    підбила  підсумки  дня,  занесла  диспетчеру  й  поспішила    додому,  подивитися,  що  там  відбувається.
         Навстіж  відчинені  двері,  тихо…    ця  тиша  злякала  її,    може  раптово    матері  стало    зле?    Тихе  сопіння  линуло  з  її  кімнати,  мати  й  двоє,  так  званих  братів,  покотом  спали  на  дивані,  одягнені,  навіть  взуті.  Від  них  дуже  смерділо  перегаром.  Страшно  подумати,  щоб  це  побачив  Сергій,    хіба  захоче  зі  мною  діло  мати.  Напевно  таких  людей  стороною  обходить.  Бідкалася  в  душі,  від  думок  хололи  руки.
       Не  поспішаючи  милася,    в  літньому  душі,  думала,  чи  варто  йти  до  нього?    Все  ж  в  серці  мала  надію,  полетіла  б    в  його  обійми,  щоб  відчути    той,  солодкий  поцілунок,  який  ще  відчувала  на  устах.
На  столі  залишила  записку,  збрехала,  що  пішла  ночувати  до  однокласниці.  Знала,  що    не  шукатиме,  коли  в  запої,  ніколи  не  думала  про  неї..  Їй  часто  доводилося  ночувати    в  сусідів,    а  інколи  й  в  однокласниць.
       Валя  вийшла  з  магазину,  купила  дещо  з  продуктів.  З  гарним  настроєм  йшла  до  Сергія.  Вітер  пестив  обличчя,  їй  здавалося    студив  розчервонілі  щоки  та    стрімке  бажання  побачити  його.
         Він  все  спланував  за  день,  рано  наловив  риби,  приніс  додому  і    попередив  батьків,  що  може  завтра  прийде  з  дівчиною,  хоче  їх  познайомити.  Батько  з  під  лоба  зирнув  на  сина,
-Вона    з  наших,  чи  чужа?  Знає,  що  ти  інвалід?
Сергій  стримано  заговорив,
-Не  журіться  дівчина  гарна,  правда  без  батька  виросла,  покинув  їх,  мати  трохи  хвора,  любе  випити.Думаю  діло  поправне,  підлікується,  все  буде  добре.  Валя  гарна,  роботяща,  я  її,  ще  зі  школи  знаю.Та  вам    все  одно  з  нею  не  жити,  он  Танюха  підростає,  вже  майже  дівка.
Батько  сердито  заперечив,
-Ти,  що  не  знаєш,  що  дівчата  з  хати  йдуть  ,  а  не  хлопці,  показуєш  на  сестру,  їй  допіру  п`ятнадцять  минуло.
-  Так,  то  ж  колись  так  жили,  а  зараз  кожен  мріє  окремо  і  я  теж.
   Мати    Сергія  працювала  вчителькою  початкових  класів.  Завжди  зважено  ставилася  до  любої  теми,  почувши  розмову,  звернулася  до  чоловіка,  
-Ти  Дмитре  не  спіши,  час  покаже,  все    розставить    по  своїх  місцях.  Йому  жити,  кого  знайде  так  і  буде,  де  захоче    жити,  хай  сам  вирішує.
Сергій,  задоволений  такою  розмовою,  спішив  до  річки.  Мати  взнавши  за  дівчину,  наказувала  бути  серйозним,  не  спішити  з  почуттями,  щоб  часом  не  образив  її,  раз  дитина  виросла  без  батька  та,  ще  така  мати,  то    десь-то  не  солодко    їй  живеться.
             Валентина  летіла…  в  душі  відчуття  крил,  мов  птаха.    Немов  на  перше  побачення.    Від  думок  частішало  серцебиття,  що  буде  сьогодні,  що  розкаже?  А  може  справді  вона  його  зможе  кохати  так,  як  хотіла  тоді  в  школі,  коли  мріяла  засинати  в  його  обіймах.  І  навіть  йому  писала  вірші.Згодом  вечорами    потай  читала  й  з  ними  засинала,  немов  в  вишневому  гаю.  
«В    обіймах,  тут,  у  вишневому  гаю
Де  серце  завмирає  від  почуттів
Будемо  разом  в  нашому  раю
Сп`яніємо  від  запаху  пелюстків
Подаруй  мені  смарагдові  очі
Коханий,  я    давно  в  думках    твоя
Будуть  у  нас  солодкі,  ніжні  ночі
Віддам  тобі…  всі    пристрасті  дівочі
Ми  знайдемо  з  тобою  наше  щастя…
Тю,  дивина,  пригадала,  це  ж  треба!    Вже  йшла  й  сміялась  про  себе,  колись  і  правда  може  прочитаю  та  чи  сприйме  він  мене  такою….
                     Він  вже  чекав  на  неї,    на  всю  долину    пахла  риба.  Підійшовши,  побачила,  як  шашлики,  підвішена  риба  смажилася  над    жаром.  
Радо  обійняв,  хотів  поцілувати,  але  вона  вирвалася.
-Ух,  Сергію,  не  треба,  так  не  далеко  й  до  гріха  ,-  випалила  зненацька  й  опустила  голову.
     Сиділа  мовчки,  неначе  спостерігали  за  річкою  та  насправді  кожен  думав  про  своє.А  вода  в  річці  виблискувала  на  сонці,    від  вітру  рябіла,  деінде    з`являлисялися    круги..  Біля  берега,  хвилі  немов  гралися  з  водоростями,  вкотре    їх  відносили  на  пісок  й  знову  забирали  з  собою.
За  вечерею  Сергій    розповідав  про  своє  життя  після  школи.  Закінчиши    курси  водіїв,  якийсь  час  працював  в  автопарку  на  маршрутці,  а  потім  поїхав  в  Київ  на  Майдан.  Відчувала,  йому  боляче  згадувати  страшні  події,  тож  намагався  розповідати  стисло,  без  подробиць.  Коли  почав  розповідати  про    Донбас,  зненацька  почули  голос,
-Ось  ти  де?  А  ми  облазили  мабуть  з  кілометр,  вже  думали    біля  річки  тебе  немає,  прийшли  на    запах  смаженої  риби,-  Роман  говорив  трохи  збудженим  голосом,  біля  нього  стояла  дружина.
-Валю  ,  тобі  треба  додому,  мати  до  нас  прийшла,  вся  труситься.  Ми,  визвали  швидку,    дуже  тиск  піднявся,  їй    щось  вкололи,  але    від  лікарні  вона  відмовилася.
Сергій    відразу  її  заспокоїв,
-  Не  хвилюйся,  підемо  разом,    я  тільки  з  тобою,  заперечення  не  приймаються.
Олександра    йшла  поруч  з  Валентиною,  намагалися  йти,  як  найшвидше.  Позаду  йшли  чоловіки,  про  щось  не  дуже  голосно  розмовляли.
Роман  трохи  знав  Сергія,  адже    вчилися  в  одній  школі,  він  старший  за    нього  на  два  роки,  
-Ти  дивися  не  ображай  дівчину,  вона  непогана,    я  сусід,  її  добре  знаю,  виросла  на  очах.  Правда  з  матір`ю  проблеми    та  вона  теж  непогана  жінка,    інколи  буває,    ця  клята  горілка  її  затягує.  Скільки  раз  говорилося,  щоб  полікувалася,  не  хоче,  ти  не  уявляєш,  як  дівчині  живеться.
 На  мить  зупинилися,  Сергій  збуджено  заговорив,
-Ти  знаєш,  я  пам`ятаю  її,  ще  зі  школи,  мені  здавалося,  що  я  їй    подобався  та  й  зараз,    бачу  вона  не  проти  зі  мною  бути.  Я  готовий  хоч  завтра  з  нею  під  вінець  та    є  одна  проблема.  Був  на  Майдані,  потім  на    Донбасі,    тут,  таке  діло,  розірвалася  граната,  добре  ,  що    живий  залишився,  але  маю  протез.
 Роман    відкопилив  губу,    хитнув  головою,
-Я  бачу,  ступаєш  обережно,  помітив,  що  йдеш  не  поспішаючи,  почекай  хвилинку.
 Роман  догнав  дівчат,
-  Ви  йдіть,  нам  треба  в  одне  місце  зайти,  ми  вас  доженемо
Валя    хвилюючись,
-Він,  що  з  тобою?
-Так-  так,  не  хвилюйся,  ми    не  довго.
-А  може  йому  краще  всього  не  бачити,  хай  не  йде  з  нами,  мабуть  хай  йде  додому.
-Та  ні,  слухай,  він  вирішив  з  нами  йти,  хай  йде,  я  не  можу  заборонити.  Ти  не  хвилюйся,  ти    подобаєшся  йому,  я    ж  бачу,  в  цьому  трохи  розуміюся,  ще  в  тебе  на  весіллі  погуляємо.
             Сергій  розповів    Роману,  про    свою  інвалідність,  про  те,  що  обіцяли  взяти  на  роботу  в  військкомат.  Хвилювався,  як    як  має  їй  про  все  розповісти.
Роман  підтримав  його  в  розмові,
-Я  думаю  все  буде  добре  та  про  це  маєш  сам  розповісти,  наодинці,  без  свідків,  ти  ж  чоловік,  маєш  мати  достатньо  сили  волі.
             Вже  майже  ніч,  по  всій  хаті  горіло  світло.  На  вулиці      в  гамаку  лежала  мати,  вона  тільки  спостерігала,  що    робила  молодь.  З  хати  були  винесені    деякі  речі.  Валя  з  Олександрою  вапном  білили  кімнати,  чоловіки  на  веранді  фарбували  вікна  та  панелі.  Роман  ,  як  старший  серед  них,  керував,  що  і  ,  як  все  робити,  він  з  Олександрою,  немов  родина  допомагали  зробити  все  до  пуття.
     Світало….  на  подвір`ї    пахло    фарбою  й  сосисками,  які  смажилися  на  вогнищі.  Молодь  весело  спілкувалася.  Валентина  посміхалася,  їй  хотілося    обійняти  всіх,  поцілуватийі  подякувати  за  допомогу.  Вона  не  могла  не  помітити,  як  старанно  все  робив    Сергій.  На  якусь  мить,  себе    відчувала  щасливою.
       Проснулася  Надія…  просила  пробачення,  з  під  лоба  позирала  на  доньку.  Їй  соромно,  що  при  таких  обставинах  познайомилася  з  Сергієм  та  Олександрою.  Вже  згодом,    наодинці    з  донькою,  пообіцяла,  що  зовсім  не  буде  пити  горілки.  Валентині  хотілося  в  це  вірити,  але  вмовила  піти  до  лікаря,  поїхати  в  Вінницю  на  лікування.  Мати  зайшовши  в  хату  заплакала,
-О!    Все  встигли  зробити,  а  я  думала  вже  помру.
-Мамо,  на  кого  мене  залишиш?
-А  ,  що  хіба  Сергій  не  твій  хлопець,  він  наш,  чи  звідкись?
-Наш  мамо,  ми  в  одній  школі  вчилися,    живе  в  ту  сторону,  за  кар`єром.  Та  я  не  впевнена,  що  він  мій  хлопець,  про  це  зарано  говорити.
-Та  я  б  так  не  сказала.  Бачила,  як  він  на  тебе  дивиться,  дурному  зрозуміло,  може  в  тебе  з  ним  вже,  щось  було?
-Це  тебе  не  обходить,  ти  ж  знаєш,  я  давно  сама  вирішую,  що  і  ,як  буде  в  моєму  житті,  не  маленька  вже.  Лише  одне  прошу  ,  не  впирайся,  якщо  хочеш,  щоб  я  вийшла  заміж,  як  всі  дівчата  і  була  щаслива,  не  заважай  мені,    прошу  покинь  пити,  лягай    в  лікарню,  підлікуйся.
Валя  проводжала  Сергія  до  хвіртки….    їй  було  трохи  ніяково,  ховала  очі,
-Дякую  тобі,  вибач,  але  я  так  живу.  
Поцілунок  в  щоку…  прошепотів  на  вухо,
-Я  ввечері  прийду…
Роман    і  Олександра    спілкувалися  з  Надією,  розповідали  про  своє  життя  в  Києві.
Вже  йдучи  додому  Роман    з    Валентиною  перекинувся  кількома  словами,  щоб  більше  ніхто  не  почув.  Дещо  запитав    про  рибалку  та    чи  поообіцяв  прийти  Сергій.
Валя  повеселіла,
-  Обіцяв  ввечері  прийти….
Сергій    усміхнувся,  підморгнув,
-Ну  -  ну,  давай  -  давай,  а  то,  як  кажуть  зима  не  за  горами.
       Декілька  хвилив  і    в  начальника  кар`єру,  підписала  заява  на  два  дні  за  рахунок  відпустки.  
 Після  лікарні,    з  направленням  їхала  в  Вінницю.  Вдалося  покласти  маму  на  лікування.  Мати  вже  майже  не  сперечалася,  без  нарікань  підкорилася  донці.
           Валентина  вже  одягла  улюблений,  літній  сарафан,  який    підкреслював  її  стан.  Квітучі  соняхи    на  одязі  дуже  пасували  їй.  На  вигляд,  як  молоде  закохане  дівчисько,  з  трепетом  чекала  приходу  хлопця.  Саме  на  вечерю  смажила    картоплю.  Сергій    одягнений  в  білу  футболку  й  сині  джинси  переступив  поріг.  В  руках  букет  червоних  троянд.  Ой,  який  красивий,  затаїла  подих,  не  в  в  тому  рябому  одязі.Поцілунок  в  щоку,  прийнявши  квіти,  подякувала,  притулилася  до  нього,
-А  ну,  посмакуй,  яка  я  куховарка?  Оціни!
Вмить  на  вилку  підхопила  кілька  шматочків.
-Е  ні,  справжній  поцілунок,  тоді  посмакую.
Поцілунок  був  довгим.  Згодом  покуштував,
-  Мабуть  таки  поцілунок  кращий  за  картоплю,-  усміхнений,  обійняв    її.
За  вечерею  вона  все  йому  розповіла    про  маму  та  про  лікарню.
-  Завтра  завезу  їй  деякий  одяг  й  піду  на  роботу,  без  мене  там  завал.  Слухай,  давай  сходимо  на  річку,  скупаємося.  Така  жара…  Тобі  в  джинсах  гарно  та  чи  не  жарко?  Бачу  хлопці  ходять    у  бріджах,  чи    ти  соромишся?  Вважаєш  себе  старим?  -    запитала,  морщила    личко,  весело  з  усмішкою,  зазирала    в  очі.
За  мить  помітила,  ледь  зблід…  Він  встав  із-  за  столу,  відійшов  до  вікна.  В  її  грудях  похололо,  затерп  язик,  забракло  слів,  зіпсувався    настрій,.  В  душі  картала  себе,  от  дурепа,  язик  теліпається,    несу  не  те,  що  треба.
Запала  тиша….  Він  задумливо    дивився  в  вікно,
-Я  б  хотів    цими  днями  познайомити    тебе  з  батьками  ,  що  ти  на  це
 скажеш  ?
Вона  мовчала  ,  відчула,  тіло    хвилею  огорнуло  теплом.
-Гаразд,  давай  на  вихідні,  я  згодна.
Присів  біля  неї,  задоволено  зажав  в    обіймах.  Гарячі  поцілунки,  визвали  феєрверк  в  почуттях  до  нього,  вже  сама  обіймала  його,  зазирала  в  очі,    цілувала.  Згодом  запитала,
-То  йдемо  купатися  чи  ні?
Збентежено,  як  вітерець  моталася  по  кімнаті,  збирала  деякі  речі.
     Вони  минали  останній  будинок  на  вулиці,  а  далі  долина.  Йшли  взявшись  за  руки,  веселі,  позирали  один  на  одного.
Сутінки  прилягали  до  землі…Сергій  перервав  мовчанку,
-Валю,  я  інвалід,  на  групі,  мав  поранення    на  Донбасі,  лікувався  в  Ізраїлі.
Перехватило  подих,  кров  прилинула  до  її  обличчя,    відразу  думка,  може  не  здатен,  як  чоловік,  чи  може  дітей  не  буде?
Обоє  мовчали,  він  чекав,  що  вона  перша,  щось  скаже,  а  вона,  як  підстрелена  пташка,  не  знала,  як  діяти  далі.  
Вже  підійшли  до  річки,  вона  на  ходу  зняла  халат,  подумала,  невже  я  його  не  зумію  звабити,  як  в  кіно,  це    роблять  жінки?  Хіба  я  така  вже  потвора,  здається  ж  не  гірше  декого,  заспокоювала  себе.  І  шубовснулася  в  воду,  весело  охаючи  та  ахаючи  від  задоволення,  вміло  поплила    проти  течії.
   Він  роздягався,  нахилявся,  їй  було  пагано  видно,  що  він  там  робить,  розвернулася,  підпливла  ближче.  В  цей  момент,  їй  здалося  небо    накрила  суцільна  чорна  хмара.  Від  побаченого  розхвилювалася,  кілька  раз  вмилася.  Це  вона  побачила  протез,  який  він  щойно  зняв.  Їй  вперше  в  житті  довелося  це  побачити.  Здалося  в  річці  зупинилася  вода,    немов  у  іншому  світі  знаходилася,  серце  гучно  билося,  зморозило,  відчула,  що  тремтить.
-Валю,  ти  зможеш  такого  покохати?  -    голосно  запитав  й  кинувся  в  воду,  як  подалі  від  неї.
Від  цих  слів,  завмерла  душа,  в  голові  зашуміло,  стрепенулася,  вийшла  з  води.ЇЇ  погляд  там,  в  річці,  де  плавав  він,  сильно  розмахуючи  руками,  немов  бився  з  якимись  перепонами.
Прийшовши  до  тями,  освідомивши,  переваривши  все  в  собі,  що  побачила,  намагалася  заспокоїти  себе.  Тьху  ти,  це  що  я,  чому  така  реакція?  Але  ж  бачила  по  ТБ,  чому  так  вразило  мене?    Дурепа,  подумала  про  інтимне.  Але  ж  я  про  нього  мріяла,  так  хотіла  зустріти,  а  тепер  відмовитися  від  своєї  мрії?  Ні,  тільки  не  це!  Так  і  буде,  це  не  завадить  його  кохати.Якби  він  мені    тільки  освідчився,  пішла  б    за  нього  на  край  світу  й  не  думала  б.  Вже  спокійно,  зважено  роздумувала  вона.  Залпом  з  пляшки  випила  мінеральної  води  й  кинулася  в  воду.  Пливла  до  нього.
Сергій,    побачивши  її,  став  плевти  назустріч,  раптово  зник  в  воді  та  за  мить  з`явився  перед  нею,
-Ну,  що  підеш  за  мене,  я  згорів    в  собі,  відколи  тебе  побачив.  Чи  покрутиш  і,  як  непотріб  викинеш?-    запитав  хвилюючись.
Обома  руками  обійняла,  повисла  на  шиї,
-  А    ти  ,  що  освідчуєшся  тут,  у  воді?  Кличеш    мене    заміж,  чи  як?
Підхопив  її    на  руки.
- Я  кохаю  тебе!    Чуєш,  кохаю,-  гучно  линуло    над  водою,  полетіло,  розвіялось  по  долині.
   Отямившись  від  поцілунків,  вона    вискочила  на  берег,  щоб  він  не  відчув  незручності,  з  рушником  у  руці,  побігла  на  пагорб.
Він  одягався,  не  озираючись.  Вже  стояв  дивився    на  річку,  посміхався,  здається  не  злякала,  щирий  погляд.
Вона  підійшла  ,  тілом  припала  до  його  спини,
-Я  тебе  давно  кохаю,  чуєш!
Набравшись  хоробрості,  прочитала  йому  той  вірш,  що  колись  писала.  Заворожено,  здивовано  дивився  на  неї,  
-Це  хто  писав?  Такого  я  не  чув,    ніде  не  читав…
-Ці  слова  написані  тобі,  ще  коли  ти  закінчував  одинадцятий  клас,  пригадай  вечір  в  школі,  пам`ятаєш,  були  конкурси.  Вже  тоді  моє  серце  страждало  за  тобою,  ще  тоді  я  закохалася  в  тебе.  Кохання  тліло,  ти  знову    з`явився  в  моєму  житті,  розпалив    вогонь.
Присмак  гарячих  поцілунків,  відчувався  на  устах,  п`яніли  від  ніжностей.
                 Тихо…  Ясно  світив  місяць,  загадково  мерехтіли  зірки.
 Давно  всі  спали…  Усміхнені,  щасливі,  після  ніжного  кохання  й  пристрастей,  вони  поверталися    додому.
Сергій  додому  не  пішов,  залишився  в  неї…
         В  вересні    на  вихідні,    приїхав  Роман  з  дружиною,  допомагали  зробити  курінь,  готувалися  до  весілля.
     Минув  рік…  Дві  родини  й  друзі  зібралися  за    святковим  столом,  хрестили  малого  Іванка,  йому  допіру  виповнився  місяць,  назвали  на  честь  прадіда,  який  загинув  у  Велику  Вітчизняну  війну.
           Валентина  й  Сергій  усміхнені,  щасливі    сиділи  поруч,  раділи  життю,  задоволено  дивилися  на  гостей.    Роман,  хрещений  батько  Іванка,    схилився  над  коляскою,  з  цікавістю  дивився    на  сонного  малюка.  А  поруч  ,  з  усмішкою  на  обличчі,  на  нього  позирала  вагітна  Олександра.
       Надія,  припрошувала  сватів  й  молодь  відвідати  страви.  Вона  тішилася  донькою  й  зятем,  не  відчувала  одинокості,  раділа  щастю,  що  прийшло  в  їхню  оселю.

                                                                                                                                                                                     17.04.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2017

Лунають дзвони… Христос Воскрес!

Умилось  сонце,  сміється  росами,
Блакитність  неба,  перші  первоцвіти,
Синенькі  й  білі  сплелись  віночками,
А  нам  так  хочеться,  всьому  радіти.

Піднялось  сонце,  до  Пресвятих  небес,
Лунають  дзвони,  люди  у  храм  спішать,
Приніс  Великдень,  слова  -  Христос  Воскрес!
По  всій  землі,  всіх  із  радістю  вітать.

Вклонімось  люди,  каючись,  до  Христа,
У  дні  пасхальні  просимо  прощення,
Благаєм  кращого  нам    дати    життя,
Усі  молімось  за  це  воскресіння.
І  на  честь  сина,  запалимо  свічу.

Скріпить  молитва,    всім  зболені  серця,
У  каятті  просимо  щастя  й  миру,
У  дні  Пасхальні,  прославимо  Творця,
Уклін  й  подяка  за  щедроти  земні,
За  його  ласку  і  яскраве  сонце,
За  почуття  світлі,  благословенні,
У  наші  душі  прислав  на  долонці.
     ***
Христос  Воскрес!  Христос  Воскрес!
Нехай  лунає  до  блакитних  небес!
Щиро  вітаю,  Вас  шановні  читачі
Бажаю  миру,  добра  і  щастя  від  душі!
Нехай  ця  радість  прийде    в    кожну  хатину
І  за  святковим  столом  збере    родину!
Христос  Воскрес!  Христос  Воскрес!

                   Воістину  Воскрес!

                                   10.04.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2017

Берізка коси розпускає…

Берізка  коси  розпускає,
 Всі  чарівні,  ледь  -  ледь  пухкенькі,
А  поряд  пташечка  співає,
Файні  пісні  та  веселенькі.

Зустріла  сонечко  раденько,
Берізка  ніжно  колихнулась,
І    мені  так,  стало    тепленько,
Уже  до  неї  посміхнулась.

     Поряд  жовтесенькі  кульбабки,
Яскраві  сонечка,  ясненькі,
Із  вітром  гралися  залюбки,
Між  них  фіалочки  синенькі.

О  земле  рідна  і  чарівна,
Стільки  тепла  мені  даруєш,
Ти  одяглась,  як  королівна,
Тож  моє  серденько  лікуєш.

Хочеться  глибоко  вдихнути,
 На  повні  груди,  немов  дитя,
Щоби  духовно    воскреснути,
Й  насолодитися  цим  життям.

Берізко  –  подружка,  красуня,
Я  їй  ніжненько  шепотіла,
Знала  давно,  що  не  самотня,
Із  нею  я,  дуже    раділа.


15.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2017

Чудовий день

Чудовий  день    у  небо  сині,
Хмарки  цілуються  біленькі,
Неначе  птАшечки  красив,
Вальсують  поспіхом,  дрібненькі.

Радо  журавликів  стрічають,
«  Курли,  курли  »  пісенно  лине,
Усіх  із  вЕсною    привітають,
Радіє  пара  лебедина.

Земля  рясніє  у  смарагдах,
Проснулись  трави  шовковисті,
Ніжні  сережки  на  березах,
Верба  вклонилась  у  намисті.

Веселивсь  вітер  із  промінням,
Мерехтять  зайчики,  дзеркальні,
Джерело    срібне  між  камінням,
Скачуть  краплиночки  криштальні.

                                             05.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2017

Ти цього ніколи не узнаєш

Напевно  ти,  для  мене  ясне  сонечко,
Тож  можеш  міцно  обійняти  й  пригріти,
Кожного  разу  бачу  за  віконечком,
Йдеш  на  роботу,  я  ж  бажаю  зустріти.

Твій  ніжний  погляд,  дуже  мене  бентежить,
І  вже  чуприна,  мокра  від  хвилювання,
Лиш  ти  не  знаєш,  як  можеш  розтривожить,
                                                             Я  не  пізнаю  солодкого  кохання.

Часто  милуюсь,  радію  твоїй  вроді
Зачарувала  мені  серце  і  душу,
Клята  війна,  прийшла,  захищав  на  Сході,
Бачиш  життя,  я  у  ліжку  лежать  мушу.

Тільки  цього,ні  ніколи  не  узнаєш,
Бо  мармурові  між  нас  стіни,  безодня,
Йдеш  на  роботу,  летиш,  все  оминаєш,
Як  тепле  сонце,  на  жаль,  серденько  краєш.

02.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2017

Весняний подих

Роси  намистом,  зеленіє  трава,
Весняний  подих  -  придасть    мені  сили,
Туман  із  сонцем  звабливо  заграва,
Щоранку  усмішка  від  небосхилу.

Там  кольори,  ніжно-  голубі  кличуть,
Душа  й  натхнення  у  вирії  весни,
ЧарівнІ  сили,  про  твори  шепочуть,
Наповнять  запахом  квітучі  сади.

Повітря  свіже  -  бажання  писати,
Цвітіння  буйне  повсюду  навесні,
Хочеться  щастя  та  радість  пізнавати
На  серці    нині,  добре,  тепло  мені.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2017

Я хочу…

Я  хочу,  щоб  ти,  мене,  кохав  все  життя,
Оберігав,  як    калиноньку  у  цвіту
І  відчували  один  такт  серцебиття
Разом    змогли,  побороти  любу  скруту.

Ми  ж  такі  гарні  із  тобою,  молоді,
Цвітіння  час,  у  сонячному  промінні,
У  наших  душах,  ще  співають  солов`ї,
Проживемо  всякчас  у  порозумінні.

Хай  у  калиникетяги  достигають,
Наша  любов,  принесе  на  землю  дитя,
Нехай  до  нас,  лиш  біди  не  заповзають,
Буяє  щастя  й  тепле,  світле  майбуття
.
Кохай  мене,  чуєш,  щоб  вогонь  у  душі,
Завжди  повага,  лебедина  відданість,
Ми  розпізнаємо  миті  найсолодші,
І  у  стосунках  збережемо  впевненість.

05.02.2017
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2017

Голубка та ясен

 Сіла  голубка  на  ясен  відпочити,
Тож  нелегка,  й  далека  була  дорога,
Зовсім  знесилена,  де  б  води  попити?
Не  покидав,  біль  під  серцем,  тривога.

До  неї  ясен,  зашелестів  тихенько,
Нема  дощів,  давно  висохли  криниці,
І  чомусь  річка,  доволі  далеченько.
Поклюй  листочків,  моїх    замість  водиці.

І  розкажи  ,  де  була    та  що  бачила,
Мені  так  сумно,  лишився    зовсім  один,
Чуєш  свистить,  клята    війна  оточила,
Жити  підтримує,  мене  лише  спомин.

Сиза  голубка,  раптом  просльозилася,
А  що,  давно  вже  тут  нікого  немає?
Сина  побачити  понадіялася,
Думки  про  ворога,що  вже  відступає.

О,  якби  знала,  які  були  тут    бурі,
Немов  гроза,  у  змові  із  снарядами,
Тремтячим  голосом,  шептав  у  зажурі,
Різало  землю,безжально  мов  лезами.

На  жаль  забрали,  синочки  у  полоні,
Живі  сам  бачив,  не  журися,  благаю,
Донизу  капали  сльозинки  солоні,
Світлая  душенька  злетіла    до  раю.
                     
Серпень2015
                         
-      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2017

Не вважай життя грою

А  що  життя,  розчарування,  мрії,
Ще,  як  народишся,  одні  надії,
Зумітв  зробити  уже  перші  кроки,
Від  старших  ти,  отримуєш  уроки.

Перші  слова  сказати  --  мама,  тато,
Часом  здається  вражень  забагато,
Вже  розумієш,  що  маєш  бути  тут,
Лиш  треба  вибрати  свій  шлях  і  маршрут.

Ким  хочеш  стати,  чогось  досягнути,
Своє  життя,  не  вважай  грою.  Зможеш,
Здійснить  бажання,  здолать  перепони,
І  жити  краще,  чим  живуть  мільйони.

Ти  намалюй,  свій  світ,    світлий  у  очах,
Злітай    до    неба,  немов    крилатий  птах,
Там  ясне  сонце,  жага  думок,  бажань,
Скарби    найкращих  омрійних  сподівань.

Будь    завжди  чесним,  сміливим  і  сильним,
Себе  відчуєш,  лиш  тоді  щасливим,
І  цим  життям  наповнись,  аж  по  вінця
Бо  ти  дитя  -  Бога,  землі    і  сонця.

20.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728124
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2017

Вбралась вербичка….

 Шановні  пані  і  панове!  Щиро  вітаю
З  ВЕРБНОЮ  НЕДІЛЕЮ!
Сердечно  бажаю  Вам  і  Вашій  родині
Миру,  радості,    здоров`я!
Злагоди,  добра  і  щастя!!!

 ***
Ховалась  нічка,  багріли  промінці,
Вже  кольорами  світанок  танцював,
Верба  вдягалась  у  весняні  штанці,
 До  сонця  «  котик»,  рученьки  простягав.

Дари  природи,  ой  чубчики  пухкі,
У  позолоті  жовті  і  сріблясті,
Всюди  літають,  чародійства    пахкі,
Земля  радіє  у  цій  чарівності.

Вбралась  вербичка,  святково  у  красу,
Всміхалось  сонечко  щодня  ясніше,
І  розплітала  весняночка  косу,
Земля  квітчає  пишніше  й  рясніше.

01.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2017

Під охороною янгола / проза /

                           Початок  літа…    У  вікно    заглядала  ніч.    Зоряно,  місячно,  неначе  в  казці.
           На  годиннику  три  години.  Тоня  дивилася  в  вікно.  Далеко  виднілося  мерехтіння    кольорових  вогників  від  літака.  Добре,  що  не  було  дощу,  треба  збиратися  та  йти  на  дизель-поїзд,  їхати  на  дачну  ділянку.  Співробітниця,  сусідка  по  дачі,  попередила,  що  молодий  колорадський  жук  взявся  за    картоплю,  тож  треба  терміново  кропити  хімікатами.
     Зазирнула  в  дитячу  кімнату,  дві  донечки,  шести  та  дев`яти  років  солодко  спали.  Сьогодні  вихідний,  чоловік  у  відрядженні,    прийдеться  самій    їхати,  спасати  врожай.  Дизель  -  поїзд  їздить  тільки  два  рази  на  день,  вибору  не  було,  щоб  надовго  не  полишати  дітей  самих,  треба    їхати  тільки  так  рано.  А  потім,  вже  о  сьомій  ранку  назад,  якщо  ж  не  встигнути,  то  прийдеться    лишатися  до  дев`ятнадцятої  години  та  такий  варіант  жінці  зовсім  не  підходив.
   Ділянки  під  дачі  дали  в  дуже  красивому,  мальовничому    місці,  біля  ставу.  Їхати  до  станції  Лопатинці,  а  потім    від  залізниці  йти  хвилин  тридцять,  не  менше.  Загалом  незручно  добиратися;    якщо  ж  від    автомобільної  траси  йти,  ще  довше,    добрих  хвилин  сорок  п`ять.
   Вже  вдягнувшись,  вона  перехрестила  дітей,  присіла  на  диван,  прочитала  молитву  й  вийшла  надвір.  Прохолода  вдарила  в  обличчя,  але  все  одно  тепло,  тож  початок  літа,  прямувала  до  станції.  Дітей  попередила,  якщо  вразі  проснуться  раніше,  чи    щось  треба,  щоб  гукнули  сусідку,  бабусю  Феню.    
Їм    повезло,    що  мають  добрих    сусідів.  Що  її  чоловік  -  дід  Ігнат,  що  вона,  люди  ,  чуйні,  при  потребі  завжди  прийдуть  на  допомогу.  Обом  вже  близько    семидесяти  років,  єдина    донька  мешкає  в  іншому  містечку.        Тоня,  на  чужині,    часом  так  потребує  поради,  чи  допомоги,  все  до  бабці  Фені.Вона  ж  завжди  вислухає,  як  рідну  доньку,    порадить.  А    коли  треба,  то  й      пару  годин  пригляне  за  дітьми.
           З  провулка    вийшла  на  центральну  дорогу,  по  ній    часом  проїжджають  автомобілі,      тоді  хоч  трохи  видніше,  бо  вуличні  ліхтарі,  що  мали  світити,    майже  всі  розбиті.  Аж  раптом,  зовсім  поруч  ,  через  паркан  хотів  переплигнути  пес,    від  страху,    зненацька,  аж  запекло  в  грудях.  Йшла  далі,  в  думках  себе  картала,  ото  роззява,  забула,  що    тут  все  відв`язаний.  Здоровий  пес,  хоча  здається  породистий  та  напевно  все  ж  дурний,адже  до  нього  на  обійстя  ніхто  не  намагається  пролізти.  Ну,  ось  нарешті  здалеку  почула  гул,  їхало  таксі,    спереду  трохи  освітило  дорогу.    По  ній  нікого,от  і  добре,    зробила  глибокий  подих,    впевненіше  йшла  вперед.
     Дизель-поїзд  напевно  на  платформу  подали  давно,,  в  вагоні  людей  багатенько.  Завжди    більшість    пасажирів  їдуть  до    Хмельницького,  на  великий  речовий  базар.  Вона  роздивлялася  на  всі  сторони,  може    хтось  знайомий  з    дач,  чи  хтось,    так  раненько,  їде  на  рибалку?  Та  ні    -  нікого.  Все  ж  надію  мала,  може    хтось    в  інших  вагонах  їде  -  заспокоювала  себе.  Їхати  недовго,  всього    двадцять  хвилин.
   Надворі  майже  темно,  місяця  вже  не  видно,  а  зорі    немов    десь  провалювалися,  зникали.  Тоня  зійшла  на  платформу,  одна    однісінька.  Озирнулася  ,  з  вікон  вагонів  прникало  світло  на  платформу,  нікого.
Самої  станції  тут    немає,  неподалік  будинок  на  два  господаря.  Це  для  працівників  залізниці,  путеобходчиків.    Дачники    знали,  що  там  давно  живуть  пенсіонери,  завжди  водилась  алкашня,  яка  часто  промишляла    по  дачах,  щоб  щось    вкрасти  на  закуску.  
Дизель-поїзд  забрав  з  собою  світло.  Знову    майже  темно,  ні,  це  очам  так,подумки  втішала  себе,  зараз  звикну.
     З  надією  позира  до  сходу  сонця.  По  небу  танцювали  фіолетові  й  рожеві  кольори,  а  вище  ледь-  ледь  світліло  небо.    Ще  б  хвилин  двадцять  і  вже  можна  було  б    сміливо  йти,але  ж  стояти  не  буде  одна,  вирішила  потихеньку  йти.    З  залізничного  полотна,    між  травою  чорніє  стежка,  тягнеться  донизу,    а  далі  посадка.
                 Скрізь  тихо  -  тихо,  тільки  шурхіт  від  щебеню,  що  під  ногами  губиться  поміж    дерев  посадки.  Ой,  подумала,  якби  це    пройти  ці    тридцять  метрів,  щоб  нічого  не  злякатися.  По  чолу  холодний  піт,  по  судинах,  немов  протікали    жарини.  В  руках  сумка  з  відром  й  віником,  вже  думала,  якщо  щось,  то  буде  відбиватися  цим  знаряддям.  Наблизилася  до  посадки,  перед  самим  носом,    пролетіла  пташка.  Вона  завмерла,    якісь  секунди  слухала    шурхіт  листя.  На  мить    отямилася,    прискорила  ходу,  вийти  б  швидше,  там  за  посадкою  видніше,  вже  ж    світанок,  заспокоїла  себе.
Вийшла  з  посадки,  відчувала,  як  тремтить,  чи  то  від  страху,  чи  від  ранкової  прохолоди.  Стала  дивилася  донизу,    що  це,  якась    непроглядна  сивина,  весь  низ  потопав  у  тумані.  Ні  річки,  ні  ставу,  ні  тим  паче  за  річкою  де  дачі,  зовсім  нічого  не  видно.  Стояла,  а  в  душі  ,  якийсь  мандраж,  заспокоювала  себе,  треба  йти,  все  буде  добре.  Але  ж  йти  далеченько,  спочатку  вздовж  посадки,  майже  кілометр,    потім  донизу,  до  ставу  по  дамбі,  яка  теж    не  менше    метрів  чотириста.  Але  ж  там  біло,  як  туди  йти?  Миттєвий  шурхіт  перервав  тишу,  з    посадки  в  метрах    двадцяти  вискочив  заєць,    побіг  спереду.  Від  несподіванки,  аж  присіла,  тремтячим    голосом  заговорила,
-  От  бешкетник  налякав,  я  ж  тебе  не  збиралася  чіпати,  нащо  мене  налякав?
     Відразу  збентежено  обернулася,  чи  часом  немає  когось  позаду.  Заєць  на  якусь  мить  став  на  дві  лапи  позирав  в    її  сторону  й  знову  біг  вперед.  А  далі,  вже,  як    чкурнув,    то  тільки    його  й  бачили.
Серед  трави  до  дамби  виднілася  стежка.  Все  довкола  сповите  туманом.  Але  вже  не  таким  білим,  не  пеленою,  туман    частково  розпливчатий,  то  густіший,  то  рідший.  Вже  добре  чути,  як    вода  протікала  через  шлюзи.
   Тоня  хотіла  спускатися  в  сторону  ставу.  Озирнулася  назад,    на  сході    перші  сонячні    промені  лагідно,  не  поспішаючи  освітлювали  небо.  Здавалося,  ще  трішки    й  вони  зможуть  дістатися  землі.  Прочитала  молитву  й    пішла  призиваючи  ангела  охоронця,  щоб  допоміг  їй  пройти  без  страху,  який  весь  час  її  переслідував.
     Зненацька  зупинилася,  -  Ой,  що  це?
В  метрах  п`ятидесяти,  над  дамбою,    побачила  образ  феї.  Ні,  вона  не  збожеволіла,  ні!    Озирнувши  все  довкола,    нічого  примітного  не  було  ,а  над  дамбою  немов  летіло    тіло.  Ніг  не  видно,  внизу  все  в  пелені  туману,  а    вище  ,  де  туман  був  рідшим,  немов  летіла  якась  жінка.  В  сукні  синього  кольору  з  розпущеним,    світло  –  блакитним    волоссям,  повертала  голову,  то  в  один  бік  ,  то  в  інший.  Одночасно    махала  руками,  ні  не  так  ,  як  пташка  крилами,  а  немов  брала  розбіг,  тільки  ж  знову  рук  не  було  видно,  тільки  немов  широкий  рукав  і  довгий,  сукня  розвівалася    при  кожному  русі.  Та  фея  летіла  й  Тоня  теж  неначе  летіла,  бо  не  відчувала  під  ногами  землі.
     За  якийсь  час,  фея  прилетіла  до  кінця  дамби,    озирнулася  назад,  немов  показувала    в  сторону  сходу  сонця.  Сама  ж  зникала  за  пагорбом,  де  росли  берізки,  по  них  вже  ледь  -  ледь  мерехтіли  перші  сонячні  промені.  
 Тоня    перевівши  подих,зупинилася.  Так  вона  вже  пройшла  дамбу,  але  все,  ще  зачаровано  дивилася  в    той  бік  де  зникла  загадкова  фея.  Туди,  ще  нижче,  виднілися  якісь  кущі,  а  по  ліву  сторону  біля  ставу    долина,  майже  вся  покрита  зіллям,  очеретом  та  високою  травою.    Вона    повернула  в  сторону,  ближче  до  ставу,  тепер  треба  забратися  на    великий,  крутий  пагорб.  Хоч  і  спекотні  дні  та  на  ньому  де-не-де  сріблилася  роса,  від  променів    мерехтіла,  блищала.
   Підійнялася  на  пагорб,  з  нього  все  видно,  як  на  долоні.  А  далі  виднілися  дачні  будинки,  контейнери,    ділянки.  От  і  добре,  що  нікого    з  чужих  не  зустріла  ,  заспокоювала  себе.  Нею  керувало  якесь  почуття  радості,  задоволення  і  водночас  зацікавленості,  що  ж  то  було?  Та  роздумувати  не  було  часу,  треба  поспішати.
       Сходило  сонце,  золоті  промені    прилягали  до  землі.  Вона  стояла    й  немов    заворожена,  роздивлялася  навкруги,  краса  чарувала  її.  А  в  сторону,    донизу,  ближче  до  ставу,  теж  тягнулися  дачі.  Став  виблискував  на  сонці  ,  немов  сяяли    дзеркала,  вода  переливалася  часом  зеленим,  інколи  синім  кольорами  і  де-не-де  фіолетовим  кольором,  разом  з    блакитним.  По  іншу  сторону  ставу,  поміж  очеретом    виднілися  рибаки.  Напевно  ночували  тут,  а  можливо  чужі,  бо    дачники  завжди  рибалять  зі    своєї  сторони.
           Вона  дістала  речі  з  контейнера,  переодяглася  і  весело  з  відром  подалася  до    ставу.  Ніжно  віяв  легенький  вітерець,  а  в    небі  білі  хмаринки  немов  вальсували,  підбадьорювали  до  роботи.
-Хлюп,  хлюп,  -  почула  підходячи  до  води.
 Це  жабки,  напевно  почули  шурхіт,  поплигали  в    воду.    А    вона  така  тиха,  чиста  –  чиста,  видно,  як    зграйками  швидко  плавали  маленькі  рибки.
     На  кладці  набирала  воду.  Посміхнулася,відчувши  яка  вона  тепла,  промайнула  думка  -»Можна  буде  скупатися»..  В  метрах  п`ятнадцяти  від  кладки  ,помітила    знайомих  дачників,    мовчки  уважно  спостерігали  за      поплавками.  Вода  рябила….  А  риба  тут  є,  водяться    карасики,  краснопірка,  короп,  щука,  а  як  повезе,  можна  спіймати  товстолобика    та  навіть  сома.  А  туди,  далі  біля  самої  дамби,    інколи  діставали  раки.  Любителів    порибалити  влітку,    завжди  є  багатенько.  Навіть  з  містечка  і  інших  сіл    на  автомобілях,  мотоциклах    приїжджають  сюди.  Влітку-  студенти  часті  гості,  приїжджають  групами,  навіть  з  з  ночівлею.
         Справно,  з  гарним  настроєм  кропила  жуки,час  від  часу  позирала  на  годинник,  тож  треба  поспішати.
Десь    в  кінці  дач  чула  чиїсь  голоси,  напевно  хтось  таки  ночував,  зробила  висновки.  Будинків  небагато  побудовано,  тож  роздали  ділянки  всього        чотири  роки  назад,    дехто  приволік  собі  контейнер.
               Закінчиіши  роботу  ,  взяла  рушник    й  побігла  до  ставу….
   Яка  насолода,  вода  холодила  розгарячене  тіло.  Адже  добре  набігалася    вверх  та  вниз.  Земля  суха,  аж  тріщини  по  ній,  давно  не  було  дощів,тож  пилюки  набралася  достатньо.  Запливала  недалеко,  приємно  в  воді,  неначе    в  ній  залишала  втому.
 По  дорозі  назад,    думками  з  феєю,  що  ж  то  за  сила  така?  Що  ж  то  за  янгол  охоронець?    Напевно  Бог  дає  випробовування  і  в  той  же  час  допомагає  в  скрутну  хвилину.  Вона  розуміла,  то  було  послання  від  Всевишнього,  адже  з  дитинства  вірила  в  нього.    Пригадала,  як  колись,  в    шкільні  роки  вчителька    викладала  українську  мову  й  літературу.  Така  вся  з  себе  ,  як  кажуть  пані,  занадто    ділова  й  гордовита.  Часто  говорила,  що  Бога  немає.  Дуже  вихвалилася  ,  що  поступила  в  комуністичну  партію,  що  тепер    при  такому  званні,  як  член  партії  треба,  щоб  більше  прислухалися  до  її  порад.    Одного  разу  дозволила  собі  принизити  учнів,  це  було    після  Провідної  неділі,  як  завжди  вдома  всі  фарбували  яйця,  а  фарби  були  такі,  що  залишали  сліди.  Якщо    було  візьмеш  в  руку,  то  вже  залишався  слід,  а  відмивався  дуже  довго,  було  таке,  що  й    до  тижня.  Після  Провідної  неділі      більше  десяти  учнів  з  класу  прийшли  з  пофарбованими  пальцями.
 Ой,  що  тоді  було  …      Кричала  не  своїм  голосом,  аж  слина  з  рота  летіла.  Здавалося,  аж  школа  здригалася,  розчервонілася,  а  очі  світилися,  як  у  демона.  Потім  тих  учнів  вигнала  з  класу  ,  відправила  додому,  щоб  привели  батьків.  Та    вдома,  розповівши    мамі  про  таке  ставлення,  вона  тільки  усміхнулася,  сказала,  щоб  завтра  йшла  до  школи,  не  звертала  уваги.  Запам`ятався  цей  випадок;  під  дверима  класу,  всі  учні    весело  спілкувалися,  а  в  клас  запросив    директор  школи.  І  немов  не  було  того  інциденту,  навчання  продовжувалося  без  ніяких  нарікань.  Між  собою  учні  шепотіли,  що  хтось  з  батьків    був  у  школі,  з  вчителькою    і  з  директором    мав    серйозну  розмову.  Правда,  мабуть  з  тиждень    її    в  школі  не  було,  говорили,  що  пішла  на  лікарняний.
 Тоня  знала,  що  цей    випадок    запам`ятає  на  все  життя.    Вона  завжди  в    душі  вірила,  що  Бог  є    і  при  нагоді  захистить  її.
Йшла  по  стежці  біля  посадки,  сонце  світило  прямо  в  очі,  усміхаючись    жмурила    їх  й  рвала  польові  квіти,  васильки,  ромашки,  дзвіночки  ,  а    з  ними  приходили    слова,
-Ой,  тумани  -  тумани,  чародійства  казкові
Та  для  мене  ви  стали  подарунки  ранкові
 Пестить  сонця  промінчик,  янгел  поряд  зі  мною
Хто  ж  та  фея  чарівна,  мабуть  була  святою…  
Та  красуня  з  туманом  придали  мені  сили
Неприємності    і  острах  побороти  навчили…
Я  нарву  букет  квітів,  до  ікони  поставлю  
Помолюся  і  Боженьку,  навіки  прославлю…..
           Літній  вітерець  шелестів    листочками      по  всій  посадці,  весело  переспівувалися  пташки.
Радісно  на  душі,  все  встигла,  позаду    залишився  страх  та,    ще  трохи  не  покидала    тривога,  щоб  вдома  все  склалося  добре.
Дизель-поїзд  приїхав    в  Жмеринку,  Тоня      хвилюючись,  немов  пташечка  летіла,    спішила  додому.
 Хотіла  відчинити    вхідні    двері  будинку,  закрито  на  замок.  О  ,значить  ,  ще  сплять,  подумала,  перевела  дух    й  спокійно  зайшла  в  дитячу    кімнату.  Дівчатка    задоволено  відкрили  очі,  одна    перед  одної  раділи,  що  мама  вже  повернулася..  А  Тоня  сиділа  задоволена,  їй  здалося,  що  сьогодні  вона  отримала  шматочок  щастя,  яке  дається  в  житті.    Усміхалася  і  в  той  же  час    думала,  щоб  ви  діточки  знали,  як  страшно  було  вашій  мамі.  Та  все  те  розповіла  дітям  лише  згодом,  як  одного  разу,  літнього  дня,  разом  їхали  на  дачу.
Від  тої  пори  минуло  більше  ніж  тридцять  років,  а  в  Тоні  все  перед  очима  та  чарівниця  -  фея,  яка  допомогла  їй  в  скрутний  час.  Проживши  цей  відрізок  життя  вона,  ще  більше  впевнилася,  що  то  був  янгол,  який  і  зараз  оберігає    її  життя.

                                                                                                                                                                                               08.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2017

Квітневий ранок

Світанки,  у  тих  очах,  голубенькі,
Омріяні  у  квітучому  ранку,
Проснулись  первоцвіти  веселенькі,
Землицю  одягли  у  вишиванку.

Барвінок,  гіацинт,  диво  -    фіалки,
Де  глянь,скрізь  оченята  вже  синенькі,
Літають  стрімко  трудівниці  бджілки,
Осяйні  сонцем  квіточки  раденькі.

Весняні  дні  й    пишна  верба  стрічає,
Оділа  жовті  котики  –  кофтинки,
Туман  молочний  зранку  обіймає,
Прикрасить  їх  у  сріблясті  росинки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2017

О, моя земле…

         Ой  моя  земле  і  чисте  небо,
Я  люблю  вас  -  так  ніжно,  сердечно,
Я  тут  навчилась  волю  любити,
Благаю  Бога,  хочу,  ще  жити.

Щоби  у  небі,  плинуть,  як  хмари,
Радо  побачити  земні  чари,
Де  колоситься  в  полі  пшениця,
У  срібних  росах  сяє  травиця.

Люблю  Карпати  ,  луги  і  ліси,
Линуть,  пташині  дзвінкі  голоси,
Хитра  зозуля  весело  кує,
Завжди  раденько  роки  роздає.

Тут  соловейко    заливається,
 Дніпро  між  горами  плескається,
Люблю  безмежно  свою  країну
Найщасливішую  Батьківщину.

О,  моя,  земле!  Чарівний  краю,
Я  лише  тут,  добро  відчуваю,
В  моїй  душі,  нехай    квітне  весна,
І  кожен  раз    продовжує  життя.
     
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2017

Весняний дощик

   Шановні  поети  і  поетеси,  мої  чітачі  щиро  вітаю  зі  святом  Благовіщення!!!
Бажаю  здоров*я,миру  і  добра!  Нехай  Бог  нам  принесе  у  кожну  родину,  у  кожну  світлину  радість  ,тепло,достаток  і  благополуччя!            

Весняний  ранок,  сонливий  між    хмаринок,
Щось  не  веселий,  зажурливий  сьогодні,
Там  за  вікном,  весільний  танок  краплинок,
І  всі  радіють,  цій  чарівній  природі  .

Бруньки  всміхаються,вмиваючись  дощем,
І  пробивається    веселіш  листочок,
Бузок  окутується  зеленим  плащем,
Лине  пташиний  наддзвінкий  голосочок.

           Аж  виграє,  проміння  яскравим  світлом,
Ясна  небесна  голубінь  золотиться,
По  срібних  травах  малює  візерунком,
Немов  у  казці  все  раптово  іскриться.

Закружляв  вітер  з  хмаринками  у  вальсі,
Вони  ж  біленькі,  як  лебеді  літали,
Кричали  радо,    пташки  у    піднебессі
З  весняним  дощиком,  усіх  привітали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2017

Украли до країни любов

О  море,  небо  і  моя  земля!
     Усі  Боги,  що  у  небо  сині,
Скажіть  мені,  ви  нині,  звідтіля,
Чому  тут  люди  та  й  не  щасливі?

Земля  в  дарунок,  кожному  життя,
Все  так  батьки,  з  дитинства  навчали,
Завжди,  тут  знайдемо  волю  й    щастя
Всіх  до  роботи  щодня  привчали.

Щоби  уквітчані  всюди  гаї,
Щоб  із  джерел  чиста,свята  вода,
Щоби  співали,  зранку  солов`ї,
Чому  ж  земля  зараз  гірко  рида?

За  що  біда,  гуляє  на  світі?
Забули,  як    треба  все  зберегти,
На  жаль,  давно  не  у  буйно  цвіті,
   Навіщо  хочуть  усе  розтягти.

Геть  рзірвати  і  розділити,
Повік  розтерти  людські  надії,
За  що  землицю  рідну  палити?
Чому  прийшли  сюди  лиходії?

Тужливо  ранок,  ледь  просинався
Всюди  –  воронки,  тече,  чорна  кров,
Чому  народ,  наш  не  об`єднався,
За  що  украли  надію  й    любов?

Та,  як    же  можна?    То  ж  хаменіться!
Тут    ваші  пращури  завжди    жили,
Ви  рідній  неночці  поклоніться,
Адже    її,  раніше  любили.

Терпка  роса,  потемніла,  лежить,
Дзвінких  пісень  не  чутно  пташиних,
Он  із-під  попелу  струмок  біжить,
Скажіть  тепер,  де  шукати  винних…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2017

Ловлю вітер…

Я  ловлю  вітер,  теплий,  ніжний,
Тож  обійма  ніжно  за  плечі,
Небесний  простір  дивовижний,
Там  чути  крик-  «Кру  –кру  «лелечі.

Сріблить  роса,  ігристий  промінь,
У  кришталі  ранок  стрічає,
Небо  яснить,  здалеку  пломінь,
Земля    із  вЕсною  співає.

Над  небокраєм  золотиться,
Все  розшиває  візерунком,
Поміж  хмарин  уже  іскриться,
Сонце  чаруючим  дарунком.

 Вітрець  тримає  у  обіймах,
Той  п`янкий  трунок  первоцвітів,  
За  мить  розсипавсь,  як  у  ритмах,
Припав  цілунком  до  всіх  квітів.

Люблю  вітрець,  я  у  веснянці,
Скрізь  килими,  барвні  по  полю,
З  ними  втішаюся  панянці,
Відчула  щастя,  святу  волю.  
                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2017

Миленького виглядала / з гумором /

Ой  кувала  зозуленька,  кувала,  кувала
А  я  свого  милого  у  вікно  виглядала
Десь  пішов,  гарно  вдягнувся...Боюсь,  що  нап`ється
Бачу  в  двері  заглядає…  Та  й  хитро  сміється.
 Коси  зовсім  помокріли,  очі  веселенькі
Язиком  ледве  ворочав,  каже,  -  Ой  гарненькі!
В  небі  зорі  казкові...  Ой,  мабуть,  заблудився
Чомусь  в  Сонічки,  не  знаю…  В  ліжку  опинився?
На  коліна  припадає,  рученьки  цілує
А,  я  ж  бачу,  він  паскудник,  занадто  хитрує
Взяла  пательню,  тихо  питаю,  -  Було  діло?
А  він  мені,  -  Що  ти,  люба,  навіть  не  свербіло
Чесно  признаюся,  то  напевно  спокусив  біс
Нечиста  сила,  точно  туди  він  мене  приніс
Їй  Богу,  присягнусь,  не  цілував,  пам`ятаю
Та  де  й  коли  штани  подів,  зовсім  не  згадаю.
За  дверима  ж  ,  то  не  бачу…Вздріла,  лише  в  трусах
Де  й  взялась,  та  мужицька    силонька  в  моїх  руках.
Поміж  плечі  кулаками,  взяла  за  чуприну
-Я  ж  тебе  кохаю,  дурня,  як  оту  дитину
Все  готую,  перше  й  друге,  пиріжечки  печу
Запитала  гнівно,  -  Гідність,  де  подів,  козачу?
Нащо  пішов  до  кацапки,  що  свої  не  маєш?
Чи    може  та,    Московськії  чари  підливає?
Бач,  знайшов,  якусь  жердину,  ні  грудей,  ні  стану
Почекай,  прийде  день  завтра,  знайду  ту,  окаянну.
Темнота  давно  надворі,  скрізь  по  небу  зорі
Біля  нього  всю  ніченьку,  немов  на  дозорі
Дала  випить    кислячку  …  На  лоб  клала  ганчірку
А  під  ранок,  вже  для  нього  смажила  печінку
За  віконцем  посіріло  …  Наступав  світанок
Прилетіла  зозуля  …  Стрічали  ясний  ранок
Знов  кувала,  зозуленька,  весело  кувала
А  я  свого  миленького  ніжно  обіймала.

                                                                                     2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2017

Танцюй весно…

Весна  літає,  відтворює  музичний  ритм,
 Немов  джерельце,дзвенить,  чи  пташиним  співом,
Поет  бажає    підібрати  слова  для  рим,
Слово  звеличує,    душу  огорне  сяйвом.

Краплі  емоцій  пізнати,  радіти  життю,
Не    у  самотності,  вже    мелодію  відчуть,
Щоб  поєднатися  із  щасливою  миттю,
Там  у  гаєчку,  де  солов’ї  защебечуть.

Танцюй  же  весно,  у  ніжнім,  веснянім  вальсі,
Із  ясним  небом,    яскравим  сонцем,    розмаєм,
Теплі  слова,  хай  завжди  у  римах  на  часі,
Земля  квітуча,  рідна,  буде  справжнім  раєм.
                                         


2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2017

Весняний ранок

Яскравий  блиск,  іскрить  весняний  ранок,
І  фіолетово  -  срібний  світанок,
 Мерехтять  промені,  ясні  у  вальсі,
Фарби  міняються  у  піднебессі.

Уперті  хмари,  злетіли  вдалечінь,
 Земля  проснулася,  від  світлих    мигтінь,
Як  із  долонь,  сонце  зазолотило,
Срібні  вуалі  всюди  пробудило.

Вже  первоцвіти  у  ніжних  обіймах,
Ще  ліс  дрімав,  у  казкових  дивних  снах,
 Верба  й  береза,  сонно  позіхала,
Дзвінкоголоса  пташка  щебетала.

Вміло  веснонька,  танцює,  літає,
Скрізь  теплим  подихом  вінки  сплітає,
Земля  уквітчана  в  різні  кольори,
Знов  спів  пташиний  розносили  вітри.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2017

Дуби у зажурі

Душа  тремтить,  коли  кину  оком,
Давно  забуті,  величні  дуби,
Там  недалеко,  он  за  горбочком,
Вони  є  свідки  страшної  війни.

Течуть  струмки  весняні  із  кров`ю,
Ридає,  стогне    рідненька  земля,
Берегла  мир,  завжди  з  любов`ю,
Уже  хлібами  пишніють  поля.

Схід  сонця  в  попелі,  знов  журливий,
І  роси  темні,  неначе  смола,
Колись  світанок  щодень  щасливий
Чарівно  пахла,скрізь  матіола.

А,що  ж  тепер…  дуби  у  зажурі,
Не  роси,    а  гіркі  сльози  всюди,
То  смерть  літає,  ще    у  повітрі,
Біда,  страждають,  ридають  люди.

Страшенний  біль,  запекло  у  серці,
Не  покидає  душу  тривога,
І  знову  ненька  у  чорній  хустці,
Скажіть    до    миру,  де  та    дорога?
Дуби  столітні…снять  у  зажурі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2017

Не дав зотліти

Он  там,  далеко  море  безкрає,
Здалось  долоні  вже  підставляє,
Й  ти  далеченько,  поринуть  хочу,
У  простір  хвиль,  до  тебе    шепочу.

Тож  повертайся,  горить  бажання,
Пристрасть  зтліває,  нема  кохання,
У  морі  хвилі,  мов  виринають,
Почуття  щирі,  ні,  не  згасають!

Десь  загубивсь  у  морскім  тумані,
Та  ми  ж  тобою  навік  зв’язані,
Ти    скарб  й  доля,  а  хвилі    плескочуть,
Мої  уста  цілувати  хочуть.

Тебе  єдиного,  у  надії,
Сумніви  сховані,  я  розвію
Ласкають  хвилі,  ніжні  привіти,
Кораблі  бачу,  не  дав  зотліти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2017

Подруги / проза/

     Середина  літа…  ясний  день.  Яскраве  сонечко  привітне,  немов  всміхалося  до  землі.  Пташиний  спів  лунав  довкола    і  достигали  абрикоси,  пахли,  біля  них    кружляли  оси.
           Ті  оси,  Любі  не  давали  спокою.В  колясці  поклала  донечку  спати,  прикрила    густим  тюлем,  щоб  часом  не  потрапила  туди  непрохана  гостя  -  оса.  За  будинком,  на  мотузку  розвішувала  дитячі  речі.
-  Любо,  доброго  дня  ,-  привіталася  сусідка  Марія.
-  Ти  знаєш  є  новини,  мого  чоловіка  племінник-  Толя,  одружився  ,  служив  в  Дніпропетровській  області  .  Звідти  привіз  гарну  дівчину,  тепер  вже    дружину,  як  і    твій  Сергій,  а  ти  теж  звідти?
-  Ні  -  ні,  я  з  Сумської....
-  Ну  все  рівно,  ти  на  чужині    й  вона,    схожі  долі,  закинуло  вас  сюди.  Може  б    ви  подружилися,  напевно    й  рока  ми  однакові.  Вони  купили    земельну  ділянку  тут,  внизу  по  вулиці,  будуть  будувати  будинок,,  як  і  ви,  -  голосно  говорила,  підходила  до  паркану    жінка.
-  Може  колись,  до  вас  у  гості  зайде,  покличете  мене,  -  відповіла,    поспішаючи..
-  Так  вони  ж    через    п`ять    будинків  винаймають  квартиру,  в  тітки  Галини.,  познайомлю  вас  ,  -  наполегливо  продовжила  Марія.
             Пройшов  час…Люба,  хотіла  з  Нового  року  вийти  на  роботу,  маленьку  Валю    оформила  в  ясла,  сидіти    вдома  нема  за  що.
Сергій  працював  на  залізниці    та  з  заробітків    сто  десять  карбованців  не  збудуєш  будинок.  Він  виріс  без  батька,  був  єдиним    сином,  а  мама    мала  малу  пенсію,  тридцять  два  карбованці.  Помочі  не  було  від  кого  чекати,  в  Люби    батько  теж  був  на  пенсії  ,  а  мама  ніколи  не  працювала,  виховувала  дітей,  в    сім`і    було  ще  троє.
В  своїх  клопотах  жінка  забула  про  розмову  з  сусідкою.
Перед  Святим  вечором,    вона    тільки  прийшла  з  роботи,  почула  стук    у  вікно,
-  Добрий  вечір,  буду  колядувати,-  весело  зауважила  сусідка,    заходячи    в  кімнату.
-.  Зайдіть  до  нас  на  вечерю,  познайомлю  тебе    з  Зоєю,  буде  вам  веселіше…
           Люба  працювала  до  двадцятої  години,  чоловік  забирав  донечку  з  ясел,  треба  було  малу  нагодувати  ,  помити  та  вкласти  спати,  сама  ж  дивилася  на  чоловіка,  що  скаже  ?  Та  він  був  завжди  мовчазним,  не  любив  ходити  по  гостях,  більше  любив  читати.
Проводжала  Марію,  пообіцяла,  що  може  навідається  сама.    Сергій  відреагував  на  пропозицію  трохи  здивовано,  хоч  і  жив      тут  давно  та    з  старшими    за  себе  не    дуже  мав  охоту,  спілкуватися,  тим  паче  з  жінками.
Вже  була  майже    десята  вечора,  коли    зробила  всі  справи  і  побігла    до  сусідки.
 За  великим  столом  сиділа,    напевно,  вся  родина,  їх  всіх  Люба    не  знала,  бо  минуло  лише    два  роки,  як  приїхала  сюди.  Вона  з  своїм  чоловіком    познайомилася  в  Сумах,    він  там  служив,  там  і  побралися,  приїхали  жити  на  його  батьківщину.
У  Марії  рот  не  закривався,  все  про  всіх  знала,  все  про  всіх  чула,  за  кожного  розповідала.  Вона  -  старша  за  Любу  всього  на  вісім  років,  але  вже  мала    дев`ятирічного  сина  і  донечку  двох  років.  Сиділа  вдома,  на  роботу  не  ходила,  чоловік  працював  та  дві  родини  допомагали  матеріально,  за  роботу  не  журилася.  
Люба  не  довго  була    в  гостях  в  основному  розмову  вела  з  Зоєю,  згадували  свої  весілля.  Що  їх  поєднувало  -  це  те,  що  приїхали  на  чужину.  Не  дарма  так  кажуть;    куди  голка,  туди  й  нитка,  але  журилися  жіночки,  як  воно  далі  життя  складеться.
       А  далі,  Люба  поступила  заочно  вчитися  в  КЕМТ,  чоловік    вже  там  навчався,    теж  заочно,  закінчив  перший  курс.
       Кожен  у  своїх  клопотах,  Люба  з  чоловіком  самотужки  будували  дім,  взяли  в    кредит  на  два  роки  »Каркасний  будинок».  Матеріал  то  добре,  але  ж  його  треба  було  зліпити  до  купи.  Правда  батьки  Люби  на  будівництво,  підкинули  п`ятсот  карбованців,  то  вже  було  легше.  
Анатолій  та  Зоя  задумали  будувати  великий  будинок,  з  високим  ламаним  дахом,  щоб  зробити  там,  ще  одну  кімнату.  Їм    допомагала  вся    родина,    з  села  приїжджав  цілий  гурт  людей  працювати.    Він    був  із  села  і  всі    продукти    харчування    були  звідти.  Батьки    заможні,  мали  ,  ще  одного  старшого  сина,  який  жив  у  містечку,  вже  мав  сім`ю.  А  Зоїн  батько  працював  фельдшером  в  селі,  Тож  вона  часто  отримувала  посилки  з  копченостями  та  салом.  Про  це  Люба    дізналася  від    Зої,  якось  у  вихідний  день  зустрілися  біля  магазину.      Вона  поділилася,  що  працевлаштувалася  на  завод  лаборантом.
           Пройшов  час…    Марія  підказала  Любі,  що  Анатолій  працює  водієм,  їм  для  штукатурки  не  ставало  піску.  Тож  вирішила  до  нього  звернутися  за  допомогою.  
               Влітку    день  великий…  Люба    -  іноді  по  вулиці    гуляла  з  донькою,  де  часом  й  зустрічалася  з  Зоєю,  спілкувалися.
                   Проминув  рік…..  Зоя    народила  хлопчика,  назвали  Валентином.  Прийшла  до  них,  просила,  щоб  Сергій    став  хресним  батьком.    Та  в  ті  часи,  яке  там  хрещення,  церкви  були,  але  ,  щоб  похрестити  офіційно,  це  значить  на  роботі  наразитися  на    неприємності.  Сергій  саме  в  цей  час  йшов  на  підвищення    та  все  ж  не  відмовився,  можна  сказати,  заради    дружби  жінок.  Тим  паче  поїхали  в    глухе  село,  в  малесеньку,  непримітну  церкву,  там  і  охрестили,  тож  тепер  стали  кумами.
         Пізня  осінь,  вечір...    .Надворі  буря  й  лупить  холодний  дощ.  Під  ногами  калюжі  з  купами  опалого  листя.  Та  Зоя  майже  нічого  не  бачила,  вона  бігла  до  Люби.  В  душі  тривога,    разом  з  дощем  сльози.  Прямо  на  голову    накинула  курточку,  яка  ледь  прикривала  плечі,  збентежена,  в  розпачі,  стукала  в  вікно.
Вона  саме  прийшла  з  роботи,  вкладала  доньку  спати.Зоя  стояла  змокла  і  бліда,  знервована,  плакала,
-  Син  дуже  плаче.  вже  пів  дня,  не  можу  нічого  зробити.  Господарка  в  село  поїхала  і  мій  теж,  а  звідти,    має  їхати  в  Київ  за  приладами  для  заводу.  Валентин    ніжками  сує  та  животик  опух,  напевно  температура  є  ,  але  термометра  не  маю.
Люба  швидко  з  чоловіком  обговорила  проблему,  побігла  до  Зої.
Правда,  дитя    кричало  на  всю  кімнату.  Це  мабуть  трохи  досвід,  спілкування  з  старшими  по  роботі,    додали  Любі  трохи  більше  знань  та  й  племінники  росли  на  очах.  Справно  все  було  обстежено,    в  малого  було  звичайне  скупчення  газів.
       Після  всіх  процедур  хлопчик  солодко  сопів  у  Люби  на  руках.  Зоя  повеселіла,  усміхнена  й  щаслива  любувалася  сном  сина,    щиро  дякувала  подрузі.
       Після  цього  випадку,  вони  дуже  здружилися.  Люба    сама  частіше    навідувалася  до  Зої.  Адже  бачила,  що  подруга  губилася  в  рішеннях  до  сина,доводилося  підказувати  та  допомогти.
             Одного  вечора  ,  це  було  на  початку  зими,  Люба    прогулюючись  з  донькою,  зайшли  до  Зої.  В  коридорі  було  чути,  як  у  кімнаті,    схлипуючи,    вона  плакала.На  душі  тривожно,що  ж  сталося?
 Над  ліжком  сина  стояла  Зоя,плакала,  а  він  дивився  на  неї,    з  рота  пускав  бульки,  калатав  іграшкою.
-  Ху,-х  ,я  думала,  щось  трапилося…..
За  кілька  хвилин  в  хаті  стало  тихо.  Зоя    мала  не  найкращий  вигляд;  почервоніли,  припухли  очі,вмилася  на  веранді.
-  Не  хочеш  поділитися,  розповісти,  що  сталося?
     Вона  тремтячим  голосом  почала    свою  розповідь…  Анатолій  вдома  майже  не  ночував.  Часто  їздив  у  відрядження  та  пропадав  на  будівництві,  часто  їздив  в  село,  зовсім  не  допомагав  вдома,  не  бавився  з  сином.  Весь  час    вдома  сама  з  сином  залишалася.  Магазин  далеченько,  не  було  на  кого  залишити  малого,адже  треба  купити  хліба  й  інколи  молока.  Хлопчик  був    важкеньким    карапузиком,  часто  капризував,  в  грудях  було  недостатньо  молока.
А  в  магазинах    з  молоком  були  проблеми.    Привозили  мало,  великі  черги,  не  завжди  всім  вистачало.
 Вислухавши  її,  Люба  порадила,  не  звертати  уваги,    знала,  як  важко    працювати  на  будівництві.  Їй  було  трохи  дивно,  але  ж  вона  Анатолія  вважала    відповідальним,  працьовитим.
     Час  летів…Працюючи  позмінно,  Люба  часто  виручала  подружку,  приходила  побавитися    з  малим,  поки  та  скупиться  в  магазині.
         Перед    Новим  роком,  ввечері,  вона    з  донькою  зайшла    до  Зої.  Вся  увага  була  звернена  на    дітей.  Раптом  жінки  почули,  що    на  веранді  хтось  говорив    й  сміявся.  До  хати  зайшла  розфуфирина  жінка,  років  тридцяти,  від  неї    дуже  несло  парфумами,  слідом  за  нею  зайшов  веселий  Анатолій.
-  Добрий  вечір,    -  привіталися  обоє.
Анатолій  крутнувся  з  зухвалістю  промовив,
-  Що  все  плаче?!
Любі    -  ножем  по  серці  та  вона  лише  спостерігала.  Анатолій  представив  жінку,  яка  назвалася  Оксаною,  сказав,  що  це  з  роботи  нарядчиця.  Що  дуже  поспішають,  він  має  їхати  завтра  в  Росію  за  станками.  А  сьогодні  їде  в  село,  скаржився,  що  вдома  із-за  малого  не  відпочине.  Та  Оксану  мав  завести  додому,  вона  жила  в  кінці  містечка,  саме  по  дорозі  до  траси.  Гостя  все  дивилася,  то  на  Анатолія,  то  на  Зою,  з  під  лоба  зирила  на  Любу.  Вже  взявши  документи,  розпрощалися,  Зоя  хотіла  провести  їх  на  вулицю  та  Анатолій  заперечив,  що  вийдуть  самі.  Він  був    дуже  уважний  до  Оксани,  усміхнувся  ,  ніжно  взяв  за  плечі,
-Ну  пішли,  тож  поки  доберемося,  скоро  ж  Новий  рік.  
 Любу  немов  облили  кропом,  коли    побачила  погляди  цих  молодих  людей.  «Ні,  не  спроста  очі    вогниками  світяться»,  подумала  вона.
 Вже  збиралася  йти  додому,  одягала  доньку    побачила,  як    заплакала  подруга.  Лише  запитала,чи  це  вперше  він  приїжджає  сюди  з  нею  і  чи  часто  їздить  в  село?
         Плачучи,  повідала,  відкрила  душу.  Анатолій    часто  їздив  в  село  та,  як  узнала    пізніше  від  свекрухи  в  них  появлявся  раз  у  місяць.  А  часто  був  у  хаті  покійної  бабусі,  тут  же  в  цьому  селі,  там  ніхто  не  жив.  Він  всім  говорив,  що  приїжджає  туди  ночувати,  щоб    пропалити  пічку  та  перед  відрядженням  відпочити.
     Люба    уважно  вислухала,  порадила  їй    більше  приділити  уваги  своїй  зовнішності.  Бо  бачила  подругу  завжди  в  одному  й  тому  самому  халаті,  коси  зібрані  на  шпильку,  як  -  небудь.  Вона  ж  працювала  в  великому  колективі,  де  багато    молоді,  тож    за  собою  слідкувала.  Хоч  одягу  не  було  багато    та  в  халаті  тільки  тоді  ходила,  як  готувалася  лягати  спати,чи  зранку,  коли  збиралася  на  роботу.
               Різниця  в  подругах  була  в  тому,  що  Зоя  дуже  повільна  в  усьому,  трохи  байдужа  до  того,  як  живуть  інші.  Доволі  пухкенька  на  свої  роки,  а  після  пологів  добре  погладшала,  їй  самій  це  подобалося.  Йти  на  роботу  після  року  декрету  навіть  не  думала,  принаймні  так  говорила,  що  так  вирішив  Анатолій.  А  батьки  будуть  допомагати  продуктами  та  фізично  на  будівництві.
               А  в    Люби  ж,    в  руках  все  горіло,  робота,  дитя,  будівництво,  навчання.  Вона  була  змушена    бути  жвавою,  бо  допомоги  не  було  від  кого  чекати.  Завжди  з  нічної  зміни  йшла  додому  з  повними  торбами,  в  її  сім`ї  так  складалися  обставини,  чоловік  вночі  сам  залишався  з  дівчинкою  ,  а    вранці,  по  дорозі  на  роботу,  заносив    в  дитячий  садочок.
       Зустрілися  подруги  вже  після  свят.  Зоя  знову  жалілася,  що    Анатолій  після  Нового  року    вдома  появився,  аж  під  Святвечір.  Приїхав  за  нею  ,  як  завжди  на  службовому  автомобілі,  щоб  разом  поїхати  до  батьків.  Скаржилася,  має  підозру,що  він  їй  зраджує.  Люба  втішала  подругу,  а  сама  в  душі  відчувала,  що  таки  ,  щось    недобре  коїться    між  молодими.  
                     Зима  минала…    добре  відчувався    подих  весни.  Струмочками  збігав  сніг,  поміж  хмар    частішез`являлося  сонечко.  Помітно  теплішало,  веселіше  перегукувалися  птахи.
           Кожна  сім`я  жила  своїм  життям,  своїми  клопотами.  Люба  -  на  три  тижні  поїхала  на  сесію  в  Київ,  чоловік  справлявся  з  донечкою  сам,  свекруха  хоч  й  жила  недалеко  та  часті  проблеми  з  тиском  заважали,  хоч  трохи,  допомагти  йому.  
         Зоя  ж    бавилася  з  сином,  а  Анатолій    все  заробляв  гроші.  Будівництво  підходило  до  кінця,  залишалися  тільки  внутрішні  роботи.  Вони  влітку  хотіли    з  квартири  перейти  в  свій  будинок.                                  Люба  з  чоловіком  теж  закінчували  останню  кімнату  .  Сергій  зробив  так  звані  «козли»,  щоб  жінка  змогла  діставати  до  стелі.  Як  тільки  була  вихідна,      так  і  змішувала  глину  з  тирсою,  з  піском,  водою,  потроху  мастила.  Ще  в  дев`ять  років    мама  всіх  дітей    привчала    до  всякої  роботи,  тож  тепер  це    їй  знадобилося.  Подруги  зустрічалися  рідко,  весняні,  літні  роботи  не  давали  перепочити.  Город,  хоч  і  невеликий,    шість  соток  та  все  ж  треба    вручну  скопати,  засадити  та  обробляти.
         Одного  разу  зустрілися  жінки  біля  магазину,  Зоя,  як  завжди  була  в  домашньому  халаті.  Люба  помітила,  що  подруга  не  прислухалася  до  її  порад,  але  промовчала.  Зоя  поцікавилася    в  подруги  справами  на  роботі    та  вдома.  Помітила  ,  що  Люба  схудла,  запитала,  як  справи,  чи  часом    не  хвора?    Та  тільки  усміхнулась,
-  Займаюся  спортом,  закінчуємо  останню  кімнату.  Хоч  будинок  всього    шість  з  половиною  на  вісім  кв.м.  та  наробитися  біля  нього  треба.  Ще  робота,  навчання  та  це  не  біда.
-А  ми    влітку,  думали    зайти  в  свій  будинок  та  не  виходить,  напевно    зайдемо  восени.  Свекруха  приїде  з  родиною    останній  раз  все  вибілити  та  пофарбувати,  Анатолій  немає  часу,  все  по  відрядженнях,-  трохи  з  сумом  розповідала  Зоя.
Подруга  не  наважилася  запитати,  які  зараз  стосунки    між  молодими.  Але  та,  сама    в  котрий  раз  поскаржилася  на  чоловіка.  Рідко  вдома,  мало  звертає  на  неї  уваги,  став  роздратованим,  брутальним,  що  навіть  не  знає,  що  буде  далі.  Тут  на  квартирі  звикла,  часто  допомагала    хазяйка,  як  сама  буде  справлятися,  не  має  уяви.  Восени    вони  таки    ввійшли    в  свій    будинок.  
         Одного  дня  Люба  напекла  пиріжків  з  капустою  та  з  яблучним  повидлом,знайшла  час  вирватися  до    подруги.  За  чаєм  спілкувалися,  розповідала  про  події  на  роботі,  як  була  на  установчій  сесії  та  про  домашні  клопоти.
   Приблизно  через  пів  години  почули  гул    автомобіля.  За  мить,
   Анатолій,  погукав  дружину,
-Ти,  що  не  чула,  що  я  під`їхав?!  Все  не  маєш  часу,чим  займаєшся?  Через  тебе  вічно  проблеми.
Любі,    стало  не  по  собі.  почула  яким  сердитим  голосом  він  звертався  до  дружини,  не  витримала,  вийшла  слідом  за  нею.
Зоя  вся  зчервоніла,  знервовано  забирала  велику  сумку.  Анатолій  побачивши  подругу  трохи  зніяковів,  привітався,
-А  це  ти  кума  прийшла,  а  я  це…Спішу,  бо  обід  закінчується…
-То  ти  не  будеш  обідати  ?!  
-А  ти  щось  приготувала  окрім  супу?!  Я  знайду  де  поїсти,    
-  пробурчав  і  відкрив  двері    автіомобіля.  Люба  стояла  на  сходах  ,  їй  було  краще  видно,  в  автомобілі  сиділа  та  сама  жінка,  яка  колись  представилася  Оксаною.
       Від`їхав  автомобіль…  Зоя  з  сумки  витягувала  продукти,  які  привіз  чоловік  від  свекрухи,  заплакала,
-  Мені  б  краще  цього  не  віз,  краще  б  я  сама  пішла  купити,  чим  на  мене  весь  час  гримає.
Люба    взяла  за  руку  подругу,  присіла    на  стілець,  
-  Знаєш,ти  давно  помітила,  що    Анатолій    крутить  з  цією  дамою?  Мабуть  рік  пройшов,  як  він  з  нею  приїжджав,  я  саме  тоді  ж  була  у  вас.  Що  ти  зробила,  щоб  завадити    їх  відношенням?  О,  я  б  не  дозволила,  щоб  так  зі  мною  розмовляв!  Ти  не  ображайся  та  ти    так  і  не  звертаєш  увагу  на  свій  вигляд,  чоловіки  люблять  жінок,  які  слідкують  за  своєю  зовнішністю.  Люблять  смачно  поїсти,  я  помітила,  йому  подобаються  вареники,  солодощі.  Тож  приготуй  йому  смакоту,  як  приїде  ввечері.  Накрий  стіл,  постав  квіти,  сама  гарно  одягнися,  а  не  в  цьому  вилинялому  халаті.  Знаю  ж,  хвалилася,  що  були  на  базарі,  що  дещо  купила  собі,  нащо  бережеш?  Треба  бути  для  нього  зіркою,  про  яку  він  мріяв,  не  давати  можливості,  щоб  задивлявся  на  інших  жінок,  маєш  бути  привабливою.  
Вона,  ще  розповідала    деякі  моменти    з  особистого  життя.  В  колективах  де  працювали  Люба  і  її  чоловік  було  багато  молоді,  тож  напевно  серед  них  вона  дечого  навчилася.
           Йшла    додому,  не  могла  збагнути,  як  можна  сидіти  вдома,  щоб  не  йти  на  роботу,  як  їй  не  набридло  таке  життя?
                 Минув  час  …Сувора  зима,  навіяло  багато  снігу.  Лише  один  слід  від  автомобіля  виднівся  по  вулиці.
 О,  напевно  Зоя  вдома,  подумала  Люба,  сліди  вели  донизу  в  кінець  вулиці.  Вона    вчора  приїхала  з    зимової  сесії,  доньку  чоловік  завів  в  дитсадочок,  сама  ж  зайнялася  пранням,  три  тижні  не  була  вдома,  купа  білизни  чекала  на  неї    в  ванні.
Машинка  крутилася  й  Люба  крутилася,  як  білка  в  колесі.  Весело  грав  приймач,  з  гарним  настроєм,  трохи  підспівуючи  під  музику  колотила  налисники,  варився  розсольник.
В  дверях,  як  сніг  на  голову,  з`явилася  Зоя,
-  Привіт,  добре,  що  ти  є,  прийди  до  мене,  хочу,  щоб  ти  побачила  ту,  що  возить  чоловік.
-  Та  я  ж  її  бачила.  А,  що  там,  ще  возить?
-  Прийди!  Я    вклала,  малого  спати  ,  а  вона  в  мене  вдома,
-  вже  витирала  сльози,  які  котилися  немов  горошини.
-  Добре  йди,  десь  через    годину    буду,  постараюся    навідатися,  тільки    не  надовго,  поки  мої  не  прийшли.
             Справилася  з  своїми  роботами,  взяла    кілька  налисників  та  для  малого  цукерок,  іграшкову  машинку  в  подарунок,  спішила  до  куми.  Ото  сюрпризи  -    по  дорозі  думала    про  куму,  не  позаздриш.  Розпашіла,  збуджена  зайшла  в  дім.  
   Перше,  що  помітила,  на  Зої  новий  халат,  відчувала  запах  парфумів.  На  столі  коробка  цукерок,  вино,  мандарини,  печиво.  Двері  в  другу  кімнату  були  відчинені  навстіж.  В  кріслі  сиділа    чорнява  жінка,  ноги  підібрані  під  себе.  З  під  бокового  розрізу  шикарного,  вишневого  кольору  халата,  виднілися  оголені  стегна.  Відкрите  декольте  оздоблене    червоним  мереживом,  яке  дуже  підкреслювало  красиві,  пишні    випуклі  груди.  Вони  вивалювалися    з  декольте,  посеред  них  на    золотому  ланцюжку  висів  хрестик.  Волосся  красиво  закладене,  закріплене  шпилькою  ,  яка  переливалася  перламутром.  Красиві  чорні,    як  вуглинки  очі  підведені  олівцем,  на  округленому  обличчі  блистіла  жирна  пудра    та  рум`янок,    в  очі  відразу  кинулася  яскрава  помада  на  губах.  
Ух,  ні  фіга  собі  -  подумала  Люба,-  оце  так    новорічний    подаруночок!  
Вона  заметушилася,  коли  почула  привітання  жінки.  Валентин    вискочив  з  іншої  кімнати  ,  з  цікавістю  дивився,  що  ж  принесла  тітка.  Малий  з  радістю  забрав  іграшкову  машинку,  пішов  гратись    у  дитячу    кімнату.
Оксана  вийшла    до  них,  з  усмішкою,  зміряла  з  ніг  до  голови  Любу,
-  Добрий  день,  добрий  день!  О!  Давно  не  бачилися…
     Вже  всі  сиділи,    смакували  вино,  розмовляли.  Любі  було  цікаво  поспілкуватися  якомога  довше,  щоб  трохи  більше  дізнатися  про  цю  особу,  як  давно  (дружить  )  з  Анатолієм?
       Оксана  багато  часу  приділила    для  розповідей  про    роботу.  Коли  Люба  запитала  ,  як  реагує  чоловік,  що  вона  має  часто  відрядження,  якими  вона  хвалилася  та  трохи  зніяковіла,
-  З  малим  мама  бавиться  в  селі,  а  я,  так  сказати,  вільна,  поки,  ще  в  школу  не  йде.  Хочу  теж  переїхати  в    містечко,  щоб  десь  тепленько  й    гарненько  та  полюбовно  жилося.  Анатолій    мені  пообіцяв  допомогти,,  маю  трохи  грошей,  хочу  купити  квартиру  чи  будинок.  
         Зоя,  аж  рота  роззявила,  коли  побачила  реакцію  Люби,  на  розповідь  жінки.  Очі  заіскрили,  як  у  вовчиці,  що  хоче  захистити  своє  дитя.  Вона  сиділа  потирала,  руку  об  руку,  думала,  прийшла  б  ти  до  мене,  я  б  тебе  за  шкібарки,  то  напевно  б  залишилася  без  волосся  й  назавжди  б  забула  сюди  дорогу.  Вона  побачила,  що  Оксана  розговорилася,  усміхаючись  запропонувала,
 -  Слухайте,  таке  чудове,  смачне  вино,  давайте  ,  ще  потроху.
Вона    ногою  під  столом  товкнула  подругу,  сама  ж  заговорила  до  хлопчика,  який  вже  пив  чай,  заохочувала  його  з`їсти  печива.
Оксана  повеселішала,
-    Дівчата,  я  закурю  а?  Тут  здається  можна,  бачила  Толик  курив.
   Зоя    малого  понесла  на  горщик,  а  Люба  дивилася  в  одну  точку,  ледь  себе  стримувала,  але    ж,  що  вона,  що?  Треба  мовчати,  є  господиня,  тож  хай  і    робить  зауваження,  якщо  вважає,  що  щось  не  так.  Оксана    вже  поділилася,  що    колишній  чоловік  приревнував  її    до  сусіда  в  селі,  що  прожили  всього  два  роки.  І  він    не  довго  був    сам,  вже    одружився,    має  сім`ю.  Вихвалялася,  що  розуміється  на  чоловіках  і  якщо  піде  заміж,  то  можна  й  за  розвідника,  якби  тільки  був  ласкавим  та  надійним.
       За  розмовами  не  почули,  як  під`їхав  автомобіль..  До  хати  зайшов  веселий  Анатолій,
-О,    бабине  царство  зібралося!  Привіт  кума!  Давненько  тебе  не  бачив!  
Сам  же  очами  бігав    по  хаті,  кинув    хмільний  погляд  на  Оксану,  яка  відразу  поправила  своє  декольте  йволосся.  Закинула  ногу  за  ногу,  гладила  халат  на  стегнах,  здавалося,  хотіла  привернути  увагу.  
 -  Та  коли?  Робота,  навчання,  немає  часу,  .-відповіла  Люба..
-    Ха  ,  робота!  Що  не  може  чоловік  забезпечити?  Он,  моя  вдома  сидить  і    не  піде  на  роботу,  хай  сина  виховує,-  усміхаючись  продовжив  він.
,-Е  ні!  Це  не  в  моєму  характері,  одне  дитя,  бути  під  великим  підбором,  як  же  особистість?  Он,  ще  рік  закінчу  технікум,  буду    мати  гарну  професію,  ще    на  роботі  є  самодіяльність,  де  можна  прикрасити  життя.
Оксана  спостерігала  за    розмовою  із  Анатолія  не  зводила  очей.Почервоніла,  як  варений  рак,    в  очах  спалахували  вогники.
 -  Ні  -ні,то  не  моє,  в  нас  з  Сергієм  навіть  мови  немає,  щоб  вдома  сидіти.  На  одну  зарплатню  не  проживеш  та  й  дитя  одне,  то  не  сім`я.  Закінчу  навчання,  треба  ,  ще    буде  одне  маленьке,  кого  вже    Бог  дасть,-  продовжила  Люба.
Анатолій    пішов  у  іншу  кімнату,  звідти  покликав  Оксану.
Та  швидко,  немов  метелик  усміхаючись,  зиркаючи  по  всіх,  поспішила  до  нього.  Люба  встала  із-за  столу,
-  Зою,  я  вже  піду,  скоро  мої  прийдуть,  засиділася.
За  мить  шепотіла  на  вухо,
-  Тримайся  !  Заходь    на  чай,  може  захочеш  поділитися,  легше  стане,  через  два  дні  буду  вихідна.
Вони  вийшли  із  кімнати  обоє  веселі,  він  тримав  її  за  плечі,
-  Сідайте,  ще  почаюємо,  ти  куди  кума?
-  Ні,  дякую,  я  вже  йду,  пора,  треба  бігти,  ще  свекруха  має  прийти  на  налисники.
Анатолій    пішов  проводжати,  Зоя  трохи    неуважно  і  зажурено  кивнула  головою,
-Я  навідаюся.
-  Ха,  вона  навідається!    Дома  сиди  й    так  не  встигаєш  все  зробити,  без  мене  немає,  що  швендяти,-    підморгнув  до  Люби.
Її  ж  ,  як  током  пронизало  все  тіло,  нічого  собі,  подумала,»Оце  житуха,  дитя,  дім,  обіди,  немов  в  тюрмі.  А  може  пожартував  та  ні,  хіба  так  можна  жартувати,  принизити  при  сторонніх»-  вже  заспокоювала  себе.  Біля  хвіртки,    все  ж  не  витримала,
-А  та  принцеса  твоя  з  роботи,  нічого  така…
Анатолій  розплився    в  посмішці  ,-  Гарна  ,  правда?
Аж  в  жар  кинуло,  випалила,  
-  Дуже  схожа  на  гарну  хвойдочку,  я  б  таку  на  поріг  не  пустила!  Як  кума  терпить,  не  розумію…
Його,  як  окропом  зілляли,  весь  почервонів,  підняв  брови  доверху,  а  потім  опустив  очі  донизу  і  єхидно  посміхнувся,
-А  куди  вона  подінеться?!    
Раптово  труснув  головою,
-  Ти  хоч  свої  пусті  думки  Зойки  не  скажи.
Вона  відразу  сердито  обірвала    розмову,
-А  з  яких  пір  вона  тобі  Зойка  стала?  А  не  Зоя    чи  Зоєнька,  як  колись.  Не  думай,  що  вона  в  тебе,  вибач,    дурепа  ,  вона  все  сама  бачить.  Слухай,  кум!  Я  від  тебе  такого  відношення  до  неї  не  очікувала,  дуже  шкода…    Шануй  її,  вона  ж  на  чужині,  все,  бувай!
Він  мовчки  зачинив    хвіртку.
         Додому  йти  недалеко  та  думки  крутилися  в  голові.  Звичайно,  ця  краля  старша  на  років    сім  чи  вісім,  на  вид  принаймні.  Очі  чорні  красиві,  а  так,  штукатурки  на  обличчі  забагато,  хіба  зрозумієш,  яка  вона.  Ну,  а  вела  себе  занадто  відкрито  й  нахабно,  немов  у  себе  вдома,  вже  перед  очима  згадалися  її  оголені  ноги.  Звичайно  Зоя  поступалася  красою  перед  тією  хвойдою,  але  ж  вона  з  Анатолієм  дуже  схожа,  обоє  світленькі,  навіть    в  обох  очі    смарагдові.
 Через  чотири  дні,  Зоя  забігла  на  декілька  хвилин.
В    емоціях  розповіла,  що  в  той  день  чоловік  поїхав  у  відрядження,  а    Оксану  залишив  з  нею,  сказав,  що  в  село,  до  її  батьків,  дороги  позамітало,  хай  декілька  днів  погостює,  вона  в  відпустці,  тож  немає  куди  поспішати.  Вчора,  тільки    приїхав  з  відрядження,  пообідали  й  відразу  повіз  її  в  село  та  повернувся  дуже  пізно.  Завалився  спати  прямо  одягнений,  весь  час  бурчав,  що  все  не  так.  А  на  ранок  я  розбудила  його,  відбулася  серйозна  сварка,  врешті    все  пішло  на  користь.  Він    дав  згоду  на  роботу,  сказав,  що    можу  йти    з  березня,  а    син  буде  ходити  в  садочок.  Люба  розуміла  подругу,  як  їй  важко,  це  все  бачити  та  тільки  сказала,
-  Якщо  любиш  Анатолія,  борися  за  нього,  бо  можеш  втратити  і  не  навішуй  на  себе  всю  роботу,  хай  хоч  трохи  займається  сином.
 Перед  святом  Восьмого  березня    сусідка  Марія,через  паркан,  виглядала  Любу.  Нарешті  вдалося  побачити,  повідомила  ,  що  Зоя  пішла  на  роботу,  а  сина  Анатолій  возить  на  автомобілі  в  дитсадочок.    Жінка  перевела  подих,  може,  якраз  все  буде  добре,  а  з  голови  не  виходила  та  краля,  може  з  нею    розірве  зв`язки.  Вона  відчувала,  що  в  них    дуже  близькі  відносини.
             Весною  звичайно  робіт  дуже  багато,  тож  по  гостях  немає  часу  ходити.  Подруги  майже  не  зустрічалися,  на  Великодні  свята  Люба  була  на  роботі,  часу  на  все  не  вистачало.
Одного  літнього  дня,  Люба  саме  була  вихідна,  подруга  прийшла  з  сином,  знервована,  заплакана.
Малий  відразу  побіг  гратися  в  пісок.
-Ти  дуже  зайнята?  Я  хочу  з  тобою  порадитися,-  розпочала  розмову.  
-Я  не  знаю,  що  мені  робити,  сьогодні  середа,  малий  був  захворів  у  п`ятницю,  тож    я  зараз  на  лікарняному,  а  Анатолій,  як  поїхав  у  село  так  і  немає.
Подруга  уважно  придивилася  до  неї,
-А  у  вас  все  добре,  сварок  не  було?  Може,  обламався    по  дорозі?
 Зоя    ще  дужче  розплакалася,  повідала  про  сварки,  останній  місяць  Анатолій  ночував  вдома  разів  чотири  не  більше.  Розповіла,  що  запитувала  про  Оксану,  чи  купила  будинок,  чи  квартиру  та  він  тільки      дужче    розсердився,  сказав,  що  це  не  її  діло.  
Задумучись  запитала,
-А  ,  що  ,  щось  запримітила  за  ним,може    це  з-за  роботи  такий?
-Ні  –  ні,  не  з-за  роботи.  На  тому  тижні    прала  речі,  в  кишені  знайшла  презервативи,  розпочату  пачку,  але  ж  ми    ними  не  користуємося.  Навесні,  в  курточці  знайшла  помаду  та  жіночу  носову  хустинку.  Останнім  часом    ввечері    каже,  що  їде  в  село  до  батьків,  а    я,  що,  знаю  правда,  чи  ні?  Щоб  ти  робила  на  моєму  місці?
Люба  здивувалася,  не  очікувала  такого  запитання,
-Я  ?  Я  б  давно  вже  вияснила,  які  відносини  насправді  в  них  ?  І  не  чекала  б    стільки  часу.  І  не  терпіла  б  отаку  гостю.
 -А,  як  ?    Я  з  дитиною,  що  можу  зробити?
Їй  чомусь    стало  трохи  смішно,  як  було  бути  такою  безпорадною.  Емоційно  почала  говорити,
-Ось  так,  взяла  сина  на  руки,  на  автобус  і  в  село,  щоб  тебе  там  ніхто  не  чекав.  Не  чекала  б  я  на  твоєму  місці,  що  колись  би  мене  хтось  завіз  в  село  та  звідти.  А    сама  без  попередження  взяла  і  поїхала  автобусом.  І    до  тієї  самої  свекрухи,  і  так  само  в  ту  бабусину  хату.  Звичайно,  це  важко.  Треба  окрім  малого  сумку  нести,  взяти    штанці  та  води,  якийсь  пряник  в  дорогу,  це  ж  дитина,  щось  раптом    захоче.  Та  це  варто  того,  щоб  нарешті  розірвати  їх  відносини.
Зоя  взялася  за  голову,
-А  ,  як  він  приїде,  а  мене  вдома  немає?
У  відповідь  ледь  не  розсміялася,
-  Ну  ти  подруго!  Напиши  записку  так  і  так,  поїхала  в  село,  в  гості.  Ти  ж  на  лікарняному  до  п`ятниці…..    Що  ж  тут  такого?  Ні,  я    чесно  кажучи,  часу    б  не  гаяла,  не  відкладала  б  це  в  далекий  ящик.
-Знаєш  останній  автобус  о  двадцятій  рівно,    це  там    буду    майже  о  двадцять  першій  годині,-  проговорила  Зоя.
Люба    дивилася  на  неї  й  думала  чи  сказати,  чи  ні  ,  та  все  ж,  трохи    хвилюючись  наважилася,
-  Саме  добре!  Літо,  тож  темніє  пізніше,  ти  саме  вчасно  встигнеш  до  бабусиної  хати.  Якщо  його  там  немає,  значить  сюрприз  зробиш  свекрусі  і  свекрові,  побачиш  будуть  раді.  Ти  запитувала,  щоб  я  зробила?    Я  б  поступила  так,  а  там    твої  справи.
Зоя  від  хвилювання    рвала  листки  з  дерева  і  дрібнила  їх  на  маленькі  шматочки,  поглядала,  то  на  небо,  то  на  сина,  видно  було,  що  думки  заполонили  її.
           -Ти  мене  проведеш  на  автобус?  -  нарешті  видавила  з  себе.
     -Звичайно!  Чому  ні,  я  сьогодні  вихідна,  мої  прийдуть,  повечеряємо  та  й  проведу  тебе  з    донькою.
         Зоя  під`їжджала    в  село,  останній  рейс,  людей    було  багатенько.  При  виході  один  чоловік  помітив,
-Часом  не  до  свекрухи  приїхала?  Що  відпочити  хочеш  трохи  в  селі?  Бачив,  автомобіль  стоїть  біля    Марфиної  хати.
Вона  кивнула  й  поспішила,  бо  небо  захмарилося,  видно  було,  що  можливий  дощ  і  вже  сутеніло.
 Син  весь  час  тягнув    за  руку,  щоб  йшла  швидше,  а  в  неї  здавалося  підгиналися  ноги.
Підійшли  до  обійстя,  от  і    добре,  може  справді  обламався  автомобіль.  Та  думки  про  можливу  зраду,  переслідували  її.Нарешті  тремтячими  руками  ледь    дістала  клямку,  відчинила    хвіртку.  Майже  в    пітьмі  двері  з  веранди  відчинила  в  хату,  в  прихожій  кімнаті    його  не  було.
Валентин    запитав  ,  -  А  тата  немає  ?
Вона  почула  голос  чоловіка,  
-  Одягайся!  Швидше,  чуєш,  що    я  сказав?!  Бачиш  приперлася!
Зоя  стояла  бліда,  як  стіна  та  все  ж  наважилася  зайти  в  ту    кімнату,  відразу  включила  світло.  Він  вже  одягагнув  сорочку,  а  в  штани  напевно  вліз  миттєво.  Оксана  лежала    ледь  з  прикритими,  оголеними  грудьми,  обличчя  її  пашіло,усміхнено  дивилася  на  Зою.  Відразу  до  Анатолія,-
-  Скільки  можна  мене  дурити?  Хай  знає!    Мені    обіцяв,  годував  обіцянками,  завезу  звідки  привіз.  В  тому  році    наполіг,  щоб  зробила    аборт,  присягався,  що  з  тобою  розірве  шлюб.
Зоя  більше  нічого  не  стала  слухати,  їй  здалося,  що    попала  в  полум`я,      в  голові  загуділо  і  вже  дзвеніло.  Різко  схопила  сина  за  руку,    немов  одурманена  поспішила  до  дверей,  як  п`яна    йшла  до    його  батьків.  Ні,  їй  не  хотілося  плакати,  пекло  в  грудях,  боліла  душа,  хотілося  кричати,  вити  від  злості.
 Зовсім  стемніло….    старі  дуже  здивовані,    але  раді.  Свекруха  раз  -  по  -  раз    поглядала  на  Зою,  немов  очікувала  від  неї  пояснень.Дід  з  онуком    повечеряли  й  вклалися  спати.  А    свекруха  знадвору  покликала  її  до  себе.  Вони  присіли  на  лавці,  біля  винограду.  Мати    поклала  руку  на  плече,  ну  поплач,  розповідай,  що  трапилося?  Тільки  тихо,  щоб  ніхто  не  почув,  а  то  будуть  завтра  лепетати  по  селі,  що  і  чого?
Зоя  тихо,  не  поспішаючи,  але  дуже  хвилюючись  розповіла  все  ,  що    бачила    в  бабусиній  хаті  та,  як  вони  живуть.  Сльози  душили,  ком  в  горлі    не  давав  дихати  та  в  неї  достатньо  сили  волі  стримати  їх.  Свекруха  слухала,  час  від  часу    хитала  головою,  багато  не  говорила,
-Що  ти  чекала?  Чому  раніше  не  розповіла?  Чоловіки  є  чоловіки,  за  ними  треба  дивитися  й  дивитися,  вони  гірше  чим  діти.  Ото  тільки  й  чатуй,  підморгне  якась,    не  озираючись  вскочить  в  гречку.
-Та  я  була  б  і  сьогодні,  ще  не  приїхала,  вже  не  знала,  що  робити,  пішла  до  Люби  за  порадою,  ми  ж  дружимо.  Вона    відразу  нічого  не  говорила,  а  потім  все  ж  розповіла,  як  би  сама  вчинила    в  такій  ситуації  .Ось  я  і  приїхала.  А,  що  робити  далі?    Не  знаю….
-  А  нічого  лягаймо  спати  ,  завтра  Бог  дасть  день,  воно  само  покаже,--      встаючи  з  лавки,  сказала  свекруха..
Опівночі  приїхав  Анатолій,  мовчки  вкладався  спати.  Та  батько  почувши,  що  приїхав  син,  взяв  за  комір,
-А  ну  йдемо,  поговорити  треба.
Батько  зростом  був  такий  же,  як  і  син,  силу  в  руках,  ще  мав.  Той  набундючився,  дивився    з  під  лоба,
-  Йду  я,  йду…
Ніхто  не  чув  тієї  розмови.  Навіть  мати,  котра    саме  перед  приїздом  сина  ,  закінчила  чоловікові  розповідати  про  походеньки  сина.
На  ранок  Анатолія,  як  підмінили,  був  уважним,  тільки  від  дружини  ховав    очі.  Вона  набралася  мужності,  щоб    втримати  в  собі  емоції,  при  старих  не  хотіла  ніяких  розмов.  Тільки  одне  зрозуміла,  що  треба  було  давно  це  зробити.
 Під  вечір  наступного  дня  старі  проводжали  неочікуваних  гостей,  були  задоволені,  що  побачилися,  погралися  з  онуком.
Батько,про  щось  довго  розмовляв  з    Анатолієм.  А  мати  обіймала  онука  на  руках  і  шепотіла  невістці,-
         -  Тепер  залежить  все  від  тебе,  захищай  свою  любов,  бережи  її  і  намагайся    не  мовчати,  не    плач,  а  таки  дай  відсіч,  щоб  не      наважився  тебе  більше  ніколи    образити,  а  тим  паче  зрадити.
             В  вихідний  день  Люба  працювала  до  вечора,  як  завжди,  йшла  з  роботи,  з  сумками.  Біля  своєї  хвіртки  побачила  Зою  з  сином,  який  бігав  кругом  неї,  напевно  чекали  її.  З    усмішкою,  привітно  позирнула,  підійшла  до  подруги,
-  Як  добре,  що  ти  мені  підказала,  я  думала  з  тобою  раніше  поділитися  підозрами  та  порадитися    не  наважилася,  ми  ж  одна  одну,  ще  мало  знали.  У  нас  тепер  все  добре,    він  присягався,  що  більше  ніколи    подібного  не  станеться.
Любі    приємно,  що  в  подруги  все  склалося  на  краще,  впевнено  заговорила,
-  Ти  зрозумій  ми  обоє  з  тобою  на  чужині,  до  того,  ще  й  куми,  маємо  триматися  разом,  наскільки  це  можливо.  Ми  ж  не  думаємо  жити  тут  два  чи  три  роки,  а  все  життя.  
                 Люба  через  рік  закінчила  навчання,  згодом  народила,  ще  одну  донечку,    коли  дівчинці  виповнилося    вісім  місяців  ,  вийшла  на  роботу,  а  донечку  носили  в  ясла.
Все  непосидюща,  повна  енергії,  вже  пізніше,  на  роботі  роздавали  землю  під  дачі,  правда    далеченько  та  треба  було  працювати,  щоб  жити  більш  менш  забезпечено.  На  роботі    самодіяльність  підіймала  настрій,  ще  й  чотири  роки  була  депутатом    міської  ради,  зі  всім  справлялася,  цим  жила.
                   А  Зоя  через  п`ять  років  народила  дівчинку,  після  цього  вже    на  роботу  не  пішла,  все  ж  Анатолій  настояв,  щоб  виховувала  дітей.    
       Таке  життя  вирувало,  десь  збігли  роки.  Хтось  з  них  жив  заможніше,  хтось  бідніше,  хтось  працював  все  життя  і  тішився  цим.  А  хтось    все  життя,  як  кажуть  в  чотирьох  стінах  крутився,  домохазяйкою    та  це  не  завадило  дружбі.  Ці  дві  жінки,    в  яких  здавалося  зовсім  різні  долі,  поєднувало  те,  що  вони  більш  ніж    вісімсот  кілометрів  від  рідного  батьківського  дому.  Зуміли  поріднитися,  завжди  чи    радість,  чи  журба  були  підмогою  одна  сім`я  другій.
             Пройшло  більше  ніж    сорок  років,  вони    давно    бабусі  ,  тішаться  онуками  і  правнуками,  а  їх  дружба  стала,  ще  міцніша.
                                                                                                                                                       30.03.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2017

Плачуть небеса

     
   Сьогодні  вкотре,  плачуть  небеса,
І  над  землею  чорна  завіса,
Несуть  героя,  душа  кричала,
Знову  тремтіла,  не  мовчала.

Суворі  дні,  тяжкі,  клята  війна,
Під  серцем  щем,біль,  у  чому  винна,
Сльози  гіркі,  стікають  рікою,
Він  захищав,  мужньо  нас  собою.

Горить  земля,  сніг,  кров  на  долині,
Та  чому  ж  доля,гірка  країні?
Тож  стрепеніться  люди  на  землі!
Хочемо  миру!Скажем  -  НІ  війні!

Як  зупинити  страшне  свавілля  ?
Як  захиститись  від  божевілля?
У  одну  згуртуймося  родину,
         І  збережем,  неньку  –  Україну!            
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2017

Она дрожала как листочек

Она  дрожала  как  листочек,
Украла  счастья,  лишь  кусочек,
Нежна,  красива,  с  ней  быть  не  прочь,
Душа  с  душой,    лишь  миг,  ушла  ночь.

Весна,  солнышко  уж  первый  луч,
Он  прекрасен,  как  Геракл  могуч,
Давно  светлело,  за  окошком,
Шептал-Побудь  ещё  немножко..

Сладостны  губи,  грех,  каялась..
Тёплой  росою  растаяла.



         Стих  из  ларца

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726001
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.03.2017

Ходила весна бережком / пісня /

Ой  ходила  весна,  бережком  раненько
Уквітчала  землю  з  сонечком  гарненько
Розпускайтесь  пагінці,  зелененькі
Нехай    будуть  ліси  і  гаї  раденькі
Розпускайтесь  пагінці,  зелененькі
Нехай    будуть  ліси  і  гаї  раденькі


Розквітати    гарно,  сміятись  і  жити
У  душу    весняночку,  та  й  впустити
Ось  тут  у  лісочку,  радіє  синичка
Весело  співає  джерельна  водичка
Ось  тут  у  лісочку,  радіє  синичка
Весело  співає  джерельна  водичка.


Ой  ходила  весна,  бережком  під  лісом
Заряснів  бузочок,  гарно  ніжним  цвітом
Шовковисті  трави,  ледь  -  ледь  пробивались
В  сонячних  промінцях  із  вітром  купались
Ой  ходила  весна,  бережком  раненько
Уквітчала  землю  з  сонечком  гарненько...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725782
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2017

Виступав ранковий цвіт

Сьогодні,  я    бачила    дивосвіт
У  новому  клубі,  лине  радість
Виступав,  містечка  ранковий  цвіт
Пісні,  танці,    буяла  молодість.

Краплі  натхнення  в  несмілих  віршах
Гарненько,  читав  бравий  хлопчисько
Забавний  гумор,  сміх  на  радощах
За  вмілість  вітали  урочисто.

Лунали  ніжні  музичні  ритми
Тут  вертуози,  саксафоністи
Той  скрипки  звук,стеливсь  печалями
Про  біль  країни  зміг  розповісти.

Сплели    дівчатка,    вінок  весняний
Мерехтіли  первоцвіти  в  танці
У  очах  радісних,  промінь  ясний
Було    тепло    і  весело  бабці.

Онучка  в  кокошнику  «  Веснянку»
Так    уміло,  гарно  танцювала
Котились  сльози  від  дарунку
Босоноге  дитинство  згадала.

Милі  дітки,  славні  онучата
Була  сьогодні  я  немов  в  казці
 Вам  за  свято,    велика  подяка
Зростайте  любі,  завжди  в  мирі  й  в  щасті.

                                                             2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2017

Спогади про тата

Давно  сум  в  душі    панує
В  очах  навіки  образ  твій
В  серці  щем,  ніхто  не  чує
Раділа  музиці  я  тій!
Тато,  гармошка  на  плечі
Ті  звуки,    моє  дитинство
Наче  пісні,  ті  лелечі
Яке  ж  пізнала  блаженство…
Чи  передати  «  Краков`як?
Лунав  чарівно…Віртуоз
Заграв  весело  мій  «  Гопак  »
Привели  спогади  до  «сльоз».
Неначе  чую  всі  звуки
Згадаю  розповідь  твою
Війна,  журба,  страшні  муки
Прикривав  подружку  свою.
Щоб  не  забрали  її  німці
Сховав    у  землі,  сам    живий
Лишивсь,зникав  у  криниці
Та  ворог  наполегливий……
Знайшов  тебе…  Гіркий  полон
Зумів  втекти,  було  не  раз
Вже  в  кайданах…Немов  сон
Не  встигли  виконать  наказ.
Ось,  перемога!  Чути  спів
Подружки  галасливої
Не  можу  скрити  почуттів
Пригадую  баси  її…
По  травичці  босоногі
Серед  дерев  линуть  пісні
Ми  щасливі,  хоч  убогі
Всміхались  яблука  рясні
Я  пам`ятаю  оселю
Не  забуду  туди  доріг
Всі  квіточками    їх  встелю
Там  життя,  мій  рідний    поріг

                         2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2017

Ой, тюльпани /пісня/

                                           Ой,  тюльпани  /пісня/

Розквітають  тюльпани,  пелюстки  ясноокі
Квіточки  такі  ніжні  і  листочки  широкі
Ой  тюльпани,  тюльпани,  веселять  мої  очі
Мов  дівчата,  всі  гарні  ,сняться    майже  щоночі
Ой  тюльпани,  тюльпани,  веселять  мої  очі
Мов  дівчата,  всі  гарні  ,сняться    майже  щоночі…

Ой  піду  поміж  них  я,  загадаю  бажання
Промінь  сонця  лежить,  там  зустріну  кохання
Ой  тюльпани,  тюльпани,  як  дівчата  чарівні
Як  світанки  ранкові  ,як  лебідоньки  ніжні
Ой  тюльпани,  тюльпани,  як  дівчата  чарівні
Як  світанки  ранкові  ,як  лебідоньки  ніжні…

Розквітають  тюльпани,  як  ясні  мої  мрії
Подарують  нам  радість,  тож  збувайтесь  надії
Ой  тюльпани,  тюльпани,  вже  так  хочеться  жити
І  дівчаток  чарівних,  шанувати  й  любити
Ой  тюльпани,  тюльпани,  ой  так  хочеться  жити
І  дівчаток  -  лебідок,  шанувати  й  любити…




 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725238
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2017

Навіть пес біль сприймає

Сидить  тихенько  і  плаче
Сивенька,  старенька  в  кутку
Що  ж  ти  покинув  козаче
Навіщо  залишив  в  смутку
Я  ж  копійчини  не  маю
За  що  тебе  хоронити?
Краще  з  тобою  сконаю
Нащо  зосталася  жити?
Ідуть  люди  до  хатини
Гроші,  вже  в    жменці  тримає
Неначе  до  родини
Радо,  ту    поміч  приймає
Як  же  то,  вижити  нині
Треба  за  все  заплатити
Так  давно,  мов  в  хаті  злидні
Пенсіонер  -  так  став  жити…
Все  обіцянки  роками
Почекати  трішки  треба
 І  тріпають  язиками
Ото  бач,  така  халепа
Їм  все  мало  ростуть  статки
А  людям    -  то  забаганки
Кажуть  нам,  що  їм  монетки?
На  що  їм  вже  ті  світанки?
Хай  конають,  та    чим  швидше
Ми  при  владі  нам  видніше

***
Надворі  пес  завиває
Господарки  біль  сприймає…

                                                             2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2017

Весняні миті

Весняні  звуки,  як  спів  птахів,
 Між  хмар  до  неба,  підіймались,
Теплий  вітрець,  злегка  шелестів,
І  квіти  -  крокуси  втішались.

Нині  проснулись  зимні  від  сну
Тумани  в  полі,  заховались,
Береза  теж  у  світлім  плащу,
Й    верба  із  сонцем  привітались.

 Ніжно  приліг,  промінь  до  землі,
Тепло  відчула,,у  обіймах,
ЧарівнА  мить,  тішить  навесні,
Буял  у  ніжних  первоцвітах..
                                                     

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2017

У дружбі сила / казка/

Цвірінь!  Цвірінь  -  сказала  горобчиха
Мовчить!  Хоч  би,  нам  всім  не  було  лиха
Мої  малята,  погляньте  донизу
Там  біля  гірки,  старезного  хмизу.
Прийшов  небажаний  гість,  буде  лихо
Тож  ви  сидіть  хороші,  тихо  –  тихо
Он  кіт,  удає  з  себе,  що  дрімає
Насправді  ж,  хоче  їсти,  нас  чекає
Завжди  голодний,  бажає  впіймати
Тож  всі  тримайтесь,  гніздечка  -  хати.
 Матуся,  сама  ж  полетіла.  Раптом
 Зустріла  свого  горобця.    Разом
Каже,  треба  кота  -  злодюгу  прогнати
Тож  потрібно  спішить,  друзів    зібрати
Зробить  так,  щоби  забув  він  дорогу
Як  всі  дружньо,  здобудем  перемогу!
По  різні  боки,    чути,  -  Цвірінь  –  цвірінь
А  кіт  хитрющий,    вже  плигнув  на  курінь
Зненацька,  так  миттєво  налетіли
Клювали,  стільки,  стільки    вже  хотіли.
Горобці  –  сміливці,  бились  завзято
Перемога  нині  -  є  справжнє  свято
Бігом  тікав,  з    котиська  шерсть  летіла
Сюди  тепер,  він  не  матиме  діла
Нехай  він  знає  -    тільки    в  дружбі  сила!
Сидить  сім`я,  в  гніздечку  вся  щаслива.

                                             21.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017

Я б журавлем….

   
     Я  б  журавлем,  у  небо  полетіла
Певно  давно,  стала,  сизокрила
Спросила    Бога,у  тому  крАю,
Чому  немає,  на  землі  раю?

Чому  матуся  хоронить  сина?
За  що  дитятко  вже  сиротина?
Ти  поглянь  Боженьку,  аж  до  низу,
Одягла  вкотре,чорну  хустину.

Знов  припада,  мати  на  коліна,
Скажи  за  що,    ця  дитина  винна?
Чи  що  на  світ,  цей  народилась?
Цілує  рученьки,  геть  безсила.

Але  ж  йому,    було  лиш  двадцять  п`ять,
Поглянь  синочку  журавлі  летять,
Вже  над  землицею  твоя  доля,
Хай  би  на  краще,  то  Божа  воля.

У  світ  незнаний,  мені  б  злетіти,
А  тобі  синку,  жити  й  радіти.
                                     
                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017

Її життя / Ода /

До  дня  народження  сестричці  -  трудівниці  

У  тридцять  сьомому,  на  цей  світ  прийшла  
За  всі  роки…Всього  доля  принесла..
Стекло  багато  печалей  в  воду
 В  мулі  по  річці  йшла,  не  знала  броду.
 Страшний  час…  Лише  минав  четвертий  рік
 Війну  бачила  та  Боженько  вберіг  
Неначе  свої  долонці  підставляв
 Жили  в    злиднях,  все  ж  її  життю  сприяв.
 Бомбили,  вона  немов  мала  звичку  
Тремтіли  рученьки,  несла  сестричку  
Матуся  двох  іще  брала  за  руки  
Щоб  не  лякали  дітей  страшні  звуки.
 Худенька,  маленька  в  великій  сім`ї  
Сама,  як  циплятко  не  була  в  пір`ї  
Матусі  завжди  правою  рукою
 Вже  бавилася  з  меншою  дітлашньою.
 Корові  сіна,  свині  втерти  буряк  
Курям,  щось  зварила,  тягне  баняк  
А  потім  під  вагони  за  вугіллям  
З  матусею,  мала  порозуміння.  
Як  було  вижити  ?  В  ті  скрутні  часи
 Треба  працювати,  сім`ю  спасти
 Батько  все  десь  на  роботах  і  в  полі
 Чому  ж  такі  тернисті  людям  долі?
 Неначе  боротьба  за  виживання  
Все  встигнути.  І  бігти  на  навчання.
 Немов  у  прірві,  як  вибратись  у  люди?
 Професію  яку  мати?  Йти  куди?  
Старша  сестра  хитріша,  нащо  спішить
 Зовсім  не  журиться,  працю  полегшить  
Все  керувати  хоче,  дасть  копняка
 Вмилась  сльозою,  чому  ж  доля  така?  
Часом  гірко  плаче….  Мамі  в  пелену.
 Скаржиться,  сховає  душу  скривджену.
 Знову  надовго  подалася  в  поле  
Трактор  після  збору  врожаю  оре
 Десь  залишилась,  якась  картоплинка  
От,  як  звариться!  Аж  потече  слинка…
 Як  голодні  вовченята  біля  столу  
Жадно  їдять  картоплю  охололу.  
У  очі    заглядають,  бачать  втому  
Радіють,  кожен  раз  дню  прийдешньому  
Тож  у  хаті  всі  менші,    іще  п`ять  є  
І    вони  ж  всі,  хочуть  їстоньки    дуже.
 Тяжкий,  голодний  післявоєнний  час
 Сестра  старша,  пішла  заміж  водночас
 Та  недалеко,  в  цій  самій  хатині
 Іще  скрутніше  стало  всій  родині.
 В  місто  поїхала  професію  мати
 «Швачка  -  майстриня  «-  нею  хтіла  стати.
 Нитки,  крючок,  для  неї  насолода  
На    речі  в`язані,  була  мода.
 Мереживні  простирадла  красиві
 На  придане  брали  дівки  вродливі
 Серветки,  комірці  ночами  плела
 На  придане  собі  гроші  замала.
 Виросла  дівчина,  трішки  чорнява  
А,  на  обличчі  -  красуня  білява  
Та  й  до  роботи  -  завжди  роботяща
 Вже  в  хаті  сватання  -  на  «Водохреща»,
 Не  сільський  оком  кинув,  прислав  сватів
 Працювати  в  Радгосп,  з  Ялти  прилетів.  
Воно  б  хотілося  краще  згадати
 Не  пройшло  три  роки,  як  став  гуляти  
В  Компартію,  в  міліцію  подався  
Та  все  партквитком,    завжди  прикривався.  
А  потім  десь  зник,  в  колясці  дитинка
 Батьків  підмога,  є  мала  хатинка  
Надій  не  втрачала,  на  краще  життя  
Маленька  донечка  -  було  майбуття.  
В  Радгоспі  приймальний  пункт  «  Молочарня»
 Вже  й  на  роботу  спішить,  так  зарання  
Лише  перші  півні  пісні  заводять  
Їй  машини  вже  молоко  звозять.
 В  гумових  чоботах  зима  й  літо  
Вся  в  роботі,  чим  серденько  зігріте  ?  
Біль  в  душі  і  все  образа  дістає  
Де  ж  то  в  долі  щастя?  І  чи  воно  є?
 Не  пройшло  три  роки,  як  сніг  з`явився
 На  коліна  падав,  в  сім`ю  просився
 Надії  гарні  -  дитя  хоче  тата  
Чому  ж,  у  житті  дорога  строката?
 Здалось  все  добре,  може  буде  краще?
Та  приходив  знову,  як  чудовище  
Обцілований,  зухвалий  і  п`яний  
Ще  й  починав  битися  окаянний!
 Просять  мати  й  батько,  -  Вернись  додому  
Терпіла...  Боялась  в  селі  сорому  
Як  п`яний,  погрожував  зарубає  
А,  як  тверезий,  простити  благає.
 Донька  вже  доросла,  терпіння  нема
Не  питала  батька  в  чому  причина
 Не  раз  йому  на  двері  указала  
Щоб  їх  покинув,  часто  благала.  
Минав  час,    думала  всім  сваркам  кінець
 Єдина  донечка  збиралась  під  вінець  
Через  тиждень  мала  стати  на  рушник  
 Батька  ніде  нема,  раптово  десь  зник….
 З`явився  п`яний….  Доньку  в  кімнаті  закрив  
Знущався  над  дружиною,  всю  ніч  бив  
Ледве  жива…За  ніч  стала  сивою
 Думала  колись…  буде  щасливою.
Ранок…  Повідчиняв  двері,  десь  пропав
 Думали,  гадали,  мо»  під  парканом  спав…
 Він  у  сараї….Покликав  його  біс  
Зашморг  на  шиї…  Таку  кару  приніс
 Як  те  пережити,  донці  й  дружині?
 Так    біль  пече!  Нема  місця  сльозині…
 Та  тече  ріка  і  минають  літа
 Донька  вже,  доні  косу  запліта  
Бабця  тішиться,  що  все  слава  Богу  
Кум  на  порозі,  прийшов  на  підмогу  
Вже  три  роки  сам,  один  залишився
Жити  разом  наполягав,  просився.
 У  доньки  своя  доленька  не  склалась  
Маленьку  лишила,  кудись  подалась  
Сиділи  часто,  з  кумом  вечорами  
Ніхто  не  чекав  від  життя,  ще  драми.
 Ой  ,чому  ж  доленька  така  гноблива?  
Та  й  скажи  за  що  й  чом  не  справедлива?
 «Рак  »  забрав  друга  і  донька  далеко  
Хоч  онучка  поряд,  жити  нелегко.  
В  свою  рідну  хату,  стільки  вклала  сили  
А  тепер,  продала,  хвороби  скосили  
До  доньки,  в  місто,  купила  квартиру  
З  онучкою  жила..  Щоб  без  докору
.  Навчалась  вона  в  університеті  
На  фізико-хімічному  факульте
 Відмінниця,  кажуть  від  Бога  
Закінчила  ВУЗ  ,а  потім  дорога.  
Саме,  в  ті  часи  почалися  зміни  
Тікала  вся  молодь,  із  України  
Так  доля  напевно  розпорядилась  
Дуже  розумницею  народилась  
В  Німеччині,  в  науковому  центрі  
Туди  привели  знання  і  впертість.  
Життя,  ще  тяжчим  стало,  чи  здалося  
Чи  мало  так  бути  та  відбулося  
Наважилась  донька-  квартиру  здала
 Сама  ж  хворіла,  до  мами  жити  прийшла.
 Чи  не  забагато  бід?  Ох  доленька...  
Пішла  по  гроші  за  квартиру  доненька
 Вбили  безжалісно,  ще  й  прив`язали  
Як  пережити?  Ноги  відказали…  
Скільки  бід,  по  одній  дорозі  життя?  
Чому  ж  так,  мо»  воно  чиєсь  прокляття?  
Та  хіба  ж  змогла  й  за  що  заробила?  
Сама  лишилась,  у  квартирі  безсила.
 Давно  бідкається  все  на  колінах
 А  сонечко  побачить  лише  в  вікнах  
Сміх  загубила.  Виплакані  очі  
Просить  у  Бога  прощення,  не  спить  вночі.
Просить  прийняти,  якщо  на  те  воля  
Та  в  душі  оптимізм,  каже  то    доля….  
А  онучка  там,  за  кордоном…  сама  
Їй  вже  сорок  минуло.  Завжди  зима  
В  її  серці,  зовсім  весноньки  нема  
Вертатись  не  хоче,  бо  зараз  війна…
Забрати  б  бабусю?!  Не  схотіла!  Ні  !
 Хто  хоче  помирати  на  чужині.  
Сидить  біля  столу,  приймач  грає
 Погляне  в  вікно,  десь  біль  притихає  
Та  в  душі  надія  живе,  приїде
 Тож  побачить  онучку,  серце  гріє.
 Ось  цим  і  живе,  бо  сестри  далеко  
Живеться  пенсіонерам  -  не  легко  
Не  близько  розкидала  доленька  всіх
 Та  часом  навідуються,  все  в  поспіх.
 Свою  стежку,  кожен  у    житті  має  
Як  зустрінуться,  серце  завмирає….
 Сидить  біля  вікна  -  війну  згадає  
Полинні  сльози  хусткою  стирає  
Сухі  рученьки  лежать  на  подолі  
Нема  в  пташечки  крил,  немає  волі….  

***  
На  колінах  стоїть,  мене  стрічає  
Майже  десять  років  -  так  виживає
 А  я  все  ж,    хочу  Боженьку  спитати
 Чом  не  зміг  кращу  долю  підібрати?  
В  кімнаті  сама,  мов    у  ріднім  гаю
 В  житті  не  пізнала  земного  раю  …

                                                                                 20.03.2017.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2017

Весняне

Шумиь,  спішить,  річка  навесні,
Змива  вода,  зимові  чари,
Нині  на  серці,  добре  мені,
Голубить  небо  чудні  хмари.

Немов  кораблики  біліють,
По  морських  водах  мандрували,
А  поміж  них,  пташки  радіють
Ясненьке  сонечко  вітали.

Подих  весни,  щирих  почуттів,
Вже  пробудив  земну  сонливісь,
Яка  краса!  Промінь  мерехтів,
Тепло    відчули  і  ласкавість.

О,чари  дивні,  щебіт  пташок,
Моя  душа    хоче  співати,
Втішавсь  пробуджений  пролісок,
Хотів  із  вЕсною  вітатись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2017

Умився дощем

Умивсь  дощем  холодний  березень,
Нема  бажань,  зрадити  веснянку,
Тікав,  ховавсь  від  досадних  зіткнень,
Хотів  зустріти,  пишну  панянку.

Колючий  вітер  -  привіт  від  зими,
Злісно  сміявся,  поквапив  хмари,
Тож  намагавсь  зіткати  килими,
Сипати  білі,  зимові  чари.

А  чи  доречно,  ранок  закричав,
Сніжні  крупинки  -  вже  рясні  сльози,
Сонячний  промінь,  радо  зустрічав,
Хай  теплий  дощик,  класичні  блюзи.

Буйний  розмай  у  музичних  ритмах,
Весни  чарівність  у  дивній  красі,
Проліска  цвіт  у  світлих  обіймах,
У  небо  сині  радісні  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2017

Ну зачем…

Согрешила,  я  согрешила,
Тебя  милый  приворожила,
Мои  глазки  сверкали  огнём,
И  мы  шли  по  дороге  вдвоём.

Тихий  лес  нам    шептал  о  любви,
В  небе  звёзды  нежно  меркали,
Ах  ты  молодость  благослови
Пусть  развеются  все  печали.

В  небе  звёзды,  чуть-чуть  искрились,
И  нам  месяц,    моргал  с  ухмылкой,
Ну  зачем,  с  тобою  встретились?
Ведь  любовь  -  ответил  с  улыбкой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724151
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.03.2017

Світлий день / проза /

                       Вчора  ввечері  пройшов  теплий  дощик….
   Зранку  по  синьо-  блакитному  небі    пливли    невеликі    пухкі    білі  хмаринки.  По  між  них,  сонце  плавно  викотилося,  привітно    світило,  теплі  промені  -  торкалися  квітів  на  балконі.  Вони  всі    немов  усміхалися  до  нього,  покриті    легкими  краплями  кришталевої    води  чи,  ще  від  дощу,  чи  вже    причепурила    їх  роса.  Пелюстки    квітів  виблискували,    переливалися,  змінювали  колір,залежно  від  відтінків.  
   Галина  і    Володимир  -  ці  квіти  розсадили  ранньою  весною,  доглядали    їх  і  вже  разом  з  ними  раділи  літній  порі.
         Між  вазонами,  як  завжди,  сидів  кіт    Мурчик,  хитро  позирав  донизу  та  на  горобців.  Які    скрізь  скакали,  сміливо    сідали  на  перила  балкону.  Вертіли  голівками,    весело  цвірінькали,  немов  дражнилися  з  ним,  але  позирали    з  осторогою.  Між  вікнами,    з  першого  поверху    до  третього,    тягнувся  виноград,  молоді  грона  набиралися    сили.  Від  дотику  пташок,    з  листя  котилися    маленькі  крапельки  води,    на  сонці  переливалися  веселкою,  нечутно  падали  до  землі.
   Мурчик    уважно  спостерігав  за  горобцями  очі  іскрили,  блискали.  Облизувався  і  в  той  же  час,  старанно  вмивався  та  плигнути  не  наважувався,  адже  не  такий  молодий,  щоб  спритно  плигати.
Володимир  закривав  балкон,  гукнув  до  дружини,
-Галинко,  давай  будемо  снідати,  вже  десята  година…  та  подивимося  новини,
Вона  вийшла  зі  спальні  з  газетою  й    з  окулярами  в  руках,
-Та  все  встигнемо,  не  хвилюйся.  Зараз  поснідаємо,  ти  подивишся  новини,  а  я  тим  часом  зготую  обід.
Він  підійшов  до  неї,  поправив    волосся,  яке    трохи  спало  на  очі,  нахилився,  весело  зазирнув  у  них,  усміхнувся,
-  Сьогодні  наш  світлий  день,    ввечері  сходимо  в  парк?  
-  Ну,  прямо  скажеш,  таки  світлий!
-А  хіба  ні  ?  Все  слава  Богу  і  погода  така  чудова,  тепленько,    свіжо,    після  дощику  все    так  пахне.  Ми  з  Мурчиком  виходили  на  балкон,  краса,  гарно,  все  цвіте,    пахне,  аж  дух  перехоплює.
Вона  усміхалася,  ніжно  подивилася  на  чоловіка.  А  в  думках  крутилося  -«А  й  справді,  чого  Бога  гнівити,  правда  без  ліків  не  обходимося  та  сили,  ще    трохи    є.    І  він  майже  завжди  веселий,  з  ним  сумувати  не  приходиться,  знає,  що  сказати,  щоб  підняти  настрій  і  завжди    уважний».
Він  дивився  новини,  про  щось    гучно  говорив.  Поруч,  на  дивані  лежав  кіт,  час  від  часу  примружував  очі,  часто    від  гучного  голосу  здригалися  вуха.  Володимир  з  пересердя,    переключив      телевізор  на  інший  канал,  пролунали  постріли,  вмить  стало  тихо.  Не  поспішаючи  встав  з  крісла,  трохи  повигинався,  вирівнював  спину,  йшов  на  кухню,  
-  Немає  що  подивитися!  Війна…    знервувався,  погані  новини.  Знову  стріляють    Гради,  є  втрати,  багато  поранених.
Дружина  з  тривогою  в  очах,  подивилася  на  чоловіка,
-Хай  Бог  допоможе  синам    в  бою,  що  захищають  нас.  А    матерям  терпіння  і  подяка,  що  виховали  патріотів.
-Давай  краще    кришитиму  на  вінегрет,  допоможу,  бо  від  телевізора  один  негатив,  ніде  немає  пуття,  що  діється!  До  чого  дійшли!  Не  хочу  псувати  настрій,  разом  приготуємо  обід,  будемо  відпочивати.
     Ранок,непомітно  переходив    у  день,  вже  й  до  полудня.  Після  обіду  дивилися    по  ТБ      «  Вечірній  квартал».  Згодом,  кожен    зручно  вмостившись  в  кріслі,  дрімав.
       Після  відпочинку,  вона  з  шафи    дістала    улюблену,  яскраву,  гіпюрову  сукню  ,  яку  дуже  берегла  і  одягала  тільки  в  школу  на  урочисті  лінійки.    Пригадувала  своє  вчителювання  та  учнів,  яких  навчала.  В  очах  іскрилися  вогники  щастя,  перед    дзеркалом  закладала,  ще  трохи  кучеряве,  але  вже  сиве  волосся,
-Ну,  що  збирайся,  сонце  моє,  поки  не  пізно  підемо  прогуляємося.
Володимир  дістав  святкові  штани,    на  яких  завжди  добре  випрасувані  стрілки.  Весело,  усміхаючись  запитав,
-Як  гадаєш  не  спадуть?  
Розпливлася  в  усмішці,
-Ну,  ти  таке  скажеш!  Чого  це?  Ти  в  мене,  як  хлопчик,  правда  став  зростом  трохи  нижчий.  
Сміялися  від  своєї  розмови.  Вона  допомогла  одягнути    жакет,  поправила  комір  білої  сорочки,  покропила  парфумами,
 -Ну,  ти  справді,  як  франт,-      погладила    по  щоці.
Перед    дзеркалом,  покропилася  парфумами,    ніжний  запах    розвіявся  по  квартирі.  
     Він  погукав  кота,
-Мурчик,  Мурчик,  ми  йдемо  гуляти,  знай  своє  місце.  Не  сходь  з  розуму,  не  твори  перевертні,  як  минулого  разу.
Галина  голосно  розсміялася,
-  Та,  я  ж    всі  клубки  з  кошиком  в  шафу  заховала,  думаю  вже  не  нашкодить.
Кіт    зрозумів,  що  до  нього  мова,  піднявся,  зіваючи  витягувався,  подивився  вслід  ,  як  виходили  з  квартири.
         Не  поспішаючи,  вони  спускалися  по  сходах,  чоловік  тримав  її  за  руку,  на  кожній  сходинці    намагався  підтримати,  знав,  що  в  неї  болять  суглоби.
     П'ятиповерховий  дім  знаходився  майже  біля  набережної,  тож  до  парку    йти  недалеко.
         Зі  сторони  Дніпра,  теплий  вітерець  віяв  в  обличчя,    пахло  свіжістю  й    трохи  сирістю.  На  вулиці    гамірно…  як  завжди  після  роботи,  людей  багато.  Біля  переходу  гучно  сміялась  молодь,    неподалік  від  кафе  стояла  автівка,  з  неї  лунала  весела    музика.
                   При  вході  до  парку,  дві  арки    мерехтіли  світильниками.  Неподалік,  з  великої  вази,  жінка  продавала  різнокольорові  ,  пишні  троянди.  
-  Яка  краса!  От  добре!  Зачекай!  -    помітив  чоловік,  попрямував  до  квітів.
 Трохи  виправивши  спину,  усміхнений  ,    поспішаючи,  повернувся,  в  руці  тримав  три  червоні,    чарівні  троянди.
-Це  тобі  люба!  З  нашим  світлим  святом,  адже  сьогодні  п’ятдесят  два  роки,  як  ми  вперше  зустрілися    з  тобою,  тут,  біля  Дніпра.  І  рівно  п`ятдесят    років,  як  побралися,  а  мені  здається,  це  було  зовсім  недавно.  
   Ніжно  взяв  її    пальці  в    свою  долоню  й  поцілував,  елегантно  подарував  квіти.  Вона  щаслива,  від  хвилювання,  ледь  затремтіли    худорляві  руки,  на  очах    замерехтіли  сльози,  повільно  стекали  по  щоках.  Молодь,  яка  проходила  мимо,  раптово  призупинялася,  з  усмішкою    дивилася  на  літню  пару.  Володимир    знав,  що  вона  його,  як  і  вдома  поцілує,  радів,  що    дивилася  на  нього  все,  ще  ніжно  закоханими,  щасливими  очима,  нахилився,  підставив  щоку.  Вона    ж    озираючись,    рукою  легко  доторкнулася  до    його  обличчя,  помітила,  що  перехожі  звертають  на  них  увагу,  зніяковіло  опустила  голову,
-Ну  пішли,    на  нас  всі  так    дивляться,  я  тебе  вдома  поцілую.
Раптово  в  його  кишені  задзвонив  телефон.
-Ну  нарешті    про  нас  згадали!-    він  за  мить  ,  почув  голос  сина.
 Той  вітав  їх  з  річницею,  обіцяв  на  вихідні  приїхати  з  сім'єю  та      з  онуками.  
Задоволений  розмовою,  віддав  телефон  дружині.  Вона    усміхнена,    радісно    розпитала  за  всіх,  дякувала  за  поздоровлення.,
-Я  думала,  вони  забули,  молодці,  невісточка  пообіцяла  спекти  торт.  Сказала,  що  приїдуть  всі,  навіть  правнучків  маленьких  візьмуть.    
-От  добре,  напевно  підросли,  це  минуло  два  роки,  як  ми  бачилися.
-  Час  швидко    біжить,  дивися,  ще    трохи  й  в  школу  підуть.
Вони  були  неймовірно  щасливими,    а  відчуття  радості  переповнювало  кожного  з  них.
     Вечоріло…    Йшли  вздовж  берега…      На  самому  кінці  обрію,  Дніпро  спокійно  поблискував    сріблясто-рожевою  смугою.  Переливався,  то  світло-фіолетовим,  то  синьо  –  зеленим  кольором.  Хвилі    діставали  берега,    вода  пінилася,  наче    гралася  з  водоростями,  то  викидала  їх  на  берег,  то  знову  забирала  з  собою.  Здалеку  чути  гул  моторів    яхт    та  човнів,  деякі  підпливали  до  річкового  вокзалу.  Кременчуцький  річковий  вокзал  здалеку  нагадував  човен,  що  пливе  по  широкій  річці.  По  всьому  узбережжі    свіжо  й  зелено,  тягнуться  мальовничі  липи,  ліщини,  високі    ялини,  каштани  та  розложисті  клени.
       Біля  «  Чортового  колеса  »  гучно  грала  музика,  поруч,  про  щось  весело    спілкувалася  молодь,  галасливо  сміялася.
-Володю,  а    пам'ятаєш,  де  ми  були,  коли  ти    мені  в  коханні  зізнався?
-Галинко,  не  ображай,  навіть  скажу  о  котрій  годині  це  було.    Ось  тут,  на    набережній,  коли  ти    поскаржилася,  що  замерзла,на  годиннику  була  рівно  двадцять  перша  година.  Я  на    твої  плечі,    накинув  свій  жакет,  обійняв    міцненько  йі  освідчився.  Пам`ятаєш,  як  тобі  подобалася    форма  майбутнього  пілота,    я  вже    закінчував  наше  училище.  І  ми  часто  з  тобою  задивлялися  в  небо,  від  чарівної  краси  завмирали  подихи.
-Пригадую,  в  той  час,  ще  дуже  пахли  матіоли,  аж  голову  дурманили.
-А  може,  то  від  кохання?!  –  весело,  з  усмішкою  продовжив  він.  
           Повздовж  алей  горіли  ліхтарі,    назустріч  частіше  траплялися  молоді  пари.  Повертаючись  додому,  проходили  біля  кафе,  увагу  привернула  музика  вальсу.  Ледь  -ледь  зморщила  носа,  хитрий  погляд  на  чоловіка,
-А    я  хочу  морозива….
-То  є  нагода,  давай  зайдемо,  в    мене  є  заничка.  Хіба    в  такий  день,  не  можемо  собі  дозволити?
Підіймалися  по  сходах,  він  тримав  її  за  руку,
-  Давай,      хоч  трохи    посидимо  серед  людей,  послухаємо  музику,  куди  нам  поспішати…        
         Приміщення    закладу  просторе  й  добре  освітлене,  оформлене  у  теплих  помаранчево-  бежевих  тонах,  склало  приємне  враження.  Відпочиваючих  небагато.    Вона  окинула  поглядом  всіх  присутніх,  подумала  -  «Добре  хоч  не  одна  молодь  відпочиває».
Дві  пари,  обіймаючись,  танцювали    повільний  танець.  
   Дехто  звернув  увагу,  як  літня  пара  сідала  за  стіл.  Вона  поклала    троянди.
   Офіціант  приніс    морозиво    з  шоколадом.  Засяяли  очі,  мило  посміхнулася,  
 -  О!  Таке,  як  я  люблю!
     Смакували  морозиво,  слухали  музику.  Десь  губилися  погляди,  кожен  з  них  поринав  у  спогади.  За  декілька  хвилин  він,  поспіхом  встав  із-за  столу,
-Я  зараз  прийду.
Через    кілька  секунд    музика  раптово  зупинилася,  всі  звернули  увагу  на  офіціанта,  який  копошився  біля  музичного  центру.
Володимир  підійшов  до  жінки,  взяв  за  руку,  в  цей  час  зазвучала  пісня  «Листья  желтые»,
 -Прошу,  Галочко,  давай  потихеньку  потанцюємо.
Вона  звернула  увагу,    що  всі  дивилися  на  чоловіка,  все  ж  набралася  сміливості,    не  поспішаюч,    пішла  з  ним.    В  цей  час,  він  мав  вид  щасливого  хлопчиська,  веселий,  усміхнений,  обережно,  немов  скарб,  вів  свою  половинку    в    танці.    До  них  вийшло,  ще  декілька  пар.  Присутні  шоковані  їх  поведінкою.  Кілька  пар  очей  зацікавлено  стежили  за  ними.  Дехто  шепотів,
-  Це  ж  треба…
   В  душі  намагалися  приховати    відчуття  заздрості.
Після  танцю,  всі  аплодували,  вона  навіть  засоромилася,  тулила  обличчя  до  його  грудей.
Задоволені,  цим  чудовим  вечором,  з  гарним  настроєм,  з  теплом  у  душі,  направилися  до  виходу.  Вона  несла  букет  чарівних  троянд,  всім  дарувала  усмішку.
       Як  в  молоді  роки…    щасливі  поверталися  додому.  Немов  сонячні  промені    зігріли  їх  серця,  в  душі  не  відчували,  що  проминуло  скільки  часу.
                                                                                                                                                                                                       18.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2017

Розійшлися дороги

Ти  там,  я  тут,  розійшлися  дороги,
Минає  біль  і  тікають  тривоги,
Та  у  минулому  спогади    лишили,
 Весна  співала,  ми  удвох  любились.

Густий  барвінок,стеливсь  під  ногами,
Казкова  ніч,  гуляли  вечорами,
Та  розірвався,  наш  вінок  надії,
Світанок  зорі,  скидав,  рушив  мрії.

Зрадлива  доля,  вирішила  за  нас,
Промінь  любові,  на  жаль,  давно  погас,
Та  все  ж  не  стерти  спогадів  весняних,
Ніжні  цілунки,тих  щічок,  рум`яних,

Моє  сердечко  сповнили  любов`ю,
Жаль,  не  моя,  сумую  за  тобою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2017

Зустрічаймо весну!

Поете  радо,  зустрічаймо  весну,
Нехай  завжди,  вірші,  як  ніжне  сонце,
Красу  умієш,  списати    небесну,
Країну  любиш,  будь  їй  охоронцем.

Живеш  добрішим,  за  примхи  природи,
У  житті  дні,  є  погожі  й  похмурі,
Щирі  слова,  линуть    як  нагороди,
Ти  все  опишеш,  мов  у  увертюрі.

Чарівність  слів,  як  музика  скрипаля,
Як  той  політ,    у  небо  сині  птахів,
На  серці  тепло,  квітне  моя  земля,
А  промінь  сонця,  кине  щастя  міхів.

Підсніжник  й  крокус,  веснянці  радіють,
Схиливсь  із  усмішкою,  вже    й  пролісок,
Природа  й  слово,  душеньку  зігріють,
Навіє  мрії,  нам  скоролісок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2017

Шепотіла весна

Жваво  гуляв,  колючий  вітрисько,
Смявсь    у  полі,  на  повні  груди,
 І  завивав,  як  справжній  вовчисько,
Заплакав  сніг,  тривожно  повсюди.

Але  ж  учора,  сонце  сміялось,
Вже  підійнялась  рілля  сонливо,
Мабуть  то  їй,  все  просто  наснилось,
Що  так  птахи,  велись  гомінливо.

Вже  погуляв  та  досить,  тихенько,
Весна  шептплп,  ну,  ти  не  злися,
Он  подивись,  сонце  височенько,
Проміннямтим,  візьми  та  й  умийся.  
                                                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2017

О, ясени!

Десь  було  чути  пісню  «  Ясени»,
 Весь  час  приходила,  у  мої    сни,
Спогади  серце,  тісно  давили,
На  душі  туга,  удвох  любили.

Посеред  поля,  знов  у  бліндажі,
Безжальні  круки,  літають  хижі,
Стогін  землі  і  материнський  плач,
Ясени  свідки,  сповива  розпач.

Ясени  прошу,  печаль  розвійте,
Жінкам  серця  й  матерям  зігрійте,
Їх  плач  послухайте,  спиніть  війну,
Тож  подаруйте  щасливу  весну!








                                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2017

Весняна мить

                 Поля  безкраї    –  природи  дар,
Скрізь  неосяжність  надземних  чар,

Тепленький  вітер,  срібні  скельця,
Мигтять  із  блиском  крізь  озерця.

Зима  сльозить,  дивовижний  світ
По  краю  поля,  чарівний  цвіт,

Підсніжник,  пролісок  між  сріблом,
До  сонця  погляд,  кида  ніжно.

Яка  чудова  весняна  мить,
Синенька  квітка,  хмільно  тремтить,

Струмок  веселий,  жваво  біжить,
Дзвінкоголосо  весна  спішить.
               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2017

Бідний народ …

Багато  болю  і  стільки  страждань,
Нам  українцям,  ще  скільки  терпіти?
Не  чує  влада  жодних  нарікань,
Коли  життю  зможем  порадіти?

Давно  нема,  в  душі  насолоди,
Вода  стемніла,  знов  у  джерелі,
Заллято  кров’ю,  прийшли  іроди,
Як  круки  кинулись,  болить  мені.

Вже  третій  рік,  умиті  сльозами,
 Матері  зморені,  на  колінах,
Земля  рида.  Як  зняти  кайдани?
Коли  ж  почне,  квітнуть  Україна?

 Уже  привласнили  все  держмайно,
Як  зупинить,свавілля,  цю  банду,
Тож  багатіють,  втіха  звичайно,
 Бідний  народ,одяг  з  секон  –  хенду.

Скажіть  коли,  спинитесь  Іуди?
Смуток,  печаль,  сіється  по  землі,
Лиш  безнадія  і  розпач  всюди,
Коли  зерно,  проросте  у  імлі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2017

После праздника / с юмором /

Балдела  в  ванне  словно  русалка
Никак  не  мог,    отвести  от  неё  взгляд
Глазам  не  верил,  а  может  сказка?
Ведь  для  меня  ты  милее  всех  наград

Уж  улыбаясь  хотел  подойти
Искупаться  в  нежных  объятиях
Нежно  взглянуть,  в  глаза  -  васильки
Не  сгореть  бы,  в  своих  страданиях

В  страстном  порыве  ветра  прилетел
Услышал  всплеск,  приятна  водица
 Уж  чей  -  то  голос….  Нет,  не  охмелел
Ну  это  надо  же,  так  напиться!

 Прекрасен,  тот  наслаждения  миг
Куда  девалась?  Может  это  сон?
Видать  умопомрачения  достиг
На  полу  в  ванне  лежал  огорчён…

                                                                     2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722812
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2017

Подарунок / проза/

             Багато  снігу  навівало  під  Новорічну  ніч….  За  вікном    завивало,  просився  вітер  в  димохід.  Краса  сипалась  із  неба  -    сріблястий  сніг  іскрився.  Летіли  хмари  немов  на  крилах,  вітер  веселився.  
 Бабця  ледве  добралась  у  хату,  йти  було  не  сила.  Вся  в  снігу,  в  руках  дрова,  в  пуховій  хустині,  ледь  видніється  ніс.  Швидко  зачинила  двері,  з  себе  сніг  струсила..
 -О,    прийшла!  Де  ж  була  люба,  чому  так  довгенько?  Підкидай  ,  швидше  дрова,  щоб  було  тепленько.  Бо  замерз  я,  пічка  майже  загасла.  Та  й  давай  снідати  буду,  чай  та  до  нього  масла.  Не  шкодуй,    поклади  на  хліб,  бачу,  я  вже  зовсім  зблід,-  каже  дід.
 Тріщать    в  пічці  дрова,  затишно  в  хатині.  Гладить  ніжно  плече  бабці,  усміхався  мов  дитині.
 -О  !Тож  це  сьогодні  Новий  рік,  а  я  зовсім  забувся.  Будемо  вдвох  святкувати,  діти  далеченько,  хіба  прийдуть  посівати  та  тож  буде  завтра,  посидимо  гарненько.
 Бабця  дерунів  натерла,сидить  зажурилася,  ті,  аж  тріщать  на  пательні,  
-  Ой  ,  -  вже  спохватилася,  коли  дід  нагадав,  плече  курою  зажав,.
 -  Що  не  чуєш,  вже  горять,чи  ти  може  заснула,  бо  бачу  рукою  бороду  підіпхнула.
 -  Та,  ні  зажурилася,  одна  курочка  залишилася,  бідна,  сидить  сама  в  сараї,  думаю  нудьгу  має.  Це  добре,  що  ми  удвох,а  вона  бідна  одна.  -  Ну,  -  вже  трохи  сердито  дід.  
-  Чого  ти,  мусив  я  зарубати  дві.  Бо  не  могли  обидві  на  сідала  сідати,  тож  бідненькі  упали  на  лапи.  Що  думаєш  це  забаганки  мої?  Чи  не  було,  що  робити  мені?  Не  журися,  донька  хвалилася  в  них  є  три  півника  молодих,  обіцяла  нам  подарувати  одного  із  них.  Ти  готуй  усе,  як  слід!  Треба  ж  буде  пригостити  чимось  особливим,  щоб  був  гарний  Новий  рік,  смачним  та  веселим.  
Пізненько  вкладались  спати,  хто  там  буде    той  час  чекати  …Бо  ж  зовсім  стали  старі,  що  їм,  нині  Новий  рік.  Поруч  з  дідом  лежав  кіт.  Як  завжди  ховав  носа  в  простирадло  і  поводився  зухвало.  Все  лапами  товкав  діда  в  бік,  щоб  мов  пан,  спокійно,  розкішно  спати  зміг.  Бабця  Богу  помолилась,  в  іншій  кімнаті,  постіль  розстелила.
 Вже  давно  ось,  так  ведеться,  кожен  у  своїй  кімнаті,  як  не  спиться,  то  читає,  чи  в  телевізор  заглядає.
За  вікном  світало…
 -  Подивися,  все  кругом  засіяло.  Але  ж  трасця  довга  ніч,-  каже  дід  до  бабці,-.  Хоч    іще  гаряча  піч  та  лежати  не  можливо,  аж  болять  боки.  Хоч  би  швидше  літо,тоді  б  вже  качки…    напевно  спати  б  не  давали.  А  гусочки,  ще  дрімають  у  сараї.  Почекаємо,  засмажимо  в  печі  на  Різдво,  святкувати  будемо,  кажуть  півника  не  можна  рубати,  бо  це  півня  рік,    буде  великий    гріх.
 Довго  сидів,  молився  дід,  знову  до  вікна,  
-Ой  гарна  ж  зима  в  цьому  році,ти  подивись,  як  блищить  сніг,  а  он  там  синичка  заглядає.
 -От,  турок,-  себе  дід  картає,-  Маю  голівоньку  хвору……
 І  поплентав  у  комору.  Відрізав  шматок  сала.За  мить  вчепив  на  вишневу  гілку,  щоб  кіт  чи  чиясь  кішка  не  дістала.  
Бабця  теж  не  барилась….  швиденько,  одяглась,  вмилась.  Заглядала  в  вікно,  усміхалась,  тішилась,  що  гарно.Заходить  дід  з  надвору,
 -Ой  яка  ж  там  краса!Добре  засніжило,  я  трохи  відкидав,  позамітав  та  й  вже  трішечки  пристав,  мабуть  вже  поснідаю.
 Всілися  за  стіл,  сніданок  парує,  коли  дід  раптом  чує,  хтось  до  хати  добирався  й  на  веранді  вже  вітався.
 -Ой,прийшли,-  раділа  бабця.  
-З  Новим  роком!З  Новим  щастям!-  каже  донька  й  велику  сумку  відкриває,  а  звідти  півень  виглядає.    Гребінець  немов  кучері,  а  сережки  -  грона  калинові.  Той,  як  поглянув,  закричав,  немов  його  хтось  різав  .В  різні  боки  головою  вертів,  а  очі  бігали  сердито  поміж  їх  усіх.  Так  бідний  злякався!  Усміхнулась  бабця,
 -От  добре,  що  принесли,  курці  буде  щастя.  Н  буде  в  самоті.Добре  несеться,  зарізати  шкода  та  іще  й    така  рідкісна  порода.  
Дід  витягнув  півня,  взяв  його  на  руки,  а  той  не  сподівався,  головою  крутить,  довкола  роздивлявся.
 -Ой  ,який  гарненький,  молоденький  та  й  кольором,  як  наречена  в  сукні,  майже  весь  біленький,  а  хвіст,  який  пишненький!  
   Тішилися  баба  з  дідом,  що  гарні  гості,  всі  прийшли,  навіть  правнуки  були.  На  півня  дивилися  ,  немов  лицар  він.Задер  голову  догори  і  звисока  подивлявся  на  всіх.
 -  Занеси  його  в  сарай,-  каже  баба,  -  Ото  буде  курка  рада!
 Онуки  дивляться  на  старих,  які  ж  вони  півню  раді  й  заклопотані  такі.  Біля  нього  весело  гомонять,  кожен  хоче  його  в  обійми  взять.  Дід  з  бабкою  оглядаються,  а  онуки  здивовано  дивляться  на  них,  тихенько  сміються,  озираються.
 -  Досить,  неси  вже  його,  за  стіл  будемо  сідати,  -  клопоталася  бабуся.
     Швидко  час  пробіг,  весело  поспілкувалися,  доволі  наговорилися.  Вирячилося  сонечко,  привітно  поглядає.  І  надворі,    як  у  казці,  все  чарівним  виглядає.  Все  переливається,  дерева  сріблясті,  немов  кришталь  по  них,  сніжинки  блискають  на  сонці.  
Старенькі  гостей  проводжають,  клопочуться,  онукам  гостинців  придбали.  Діти  раді,  на  ходу  дякували,-    «Бувайте!»  ,-  кричали.
 Надворі    сутінки….Морозець  на  ніч  сильніше,  йдуть  бабця  із  дідом  на  півня    подивитись  Він  же,  як  почав  кричати,  мабуть  подумав,  що  його    хтось  хотів  хапати.  Курка  довго  не  дивилась,  стала  йому  допомагати,  галасливо  кричати  –  куд  кудах  кати.  Обійнялися  старенькі,  усміхнулися  любенько  та  й  пішли  до  хати  ніченьку  стрічати.
     Гарний  день  для  них  був,    дуже  притомилися  від  спілкування  та  й  гарненько  спали  до  самого  рання.
Вранці  чують,  співає  півень  молоденький,  -  дід  не  змовчав,  усміхаючись  каже,
 -А  голосок,  який  гарненький!  Дзвінкий,такий,    як  у  тебе  був  у  молоді  роки.  Пам`ятаєш,  як  заводила  пісні  ти  ?  Одна  була  така,  на  все  село!Завжди  всіх  переспівувала  голосисто.  Я  тебе  за  те  й  полюбив,  а  ще  за  твої  смарагдові  очі  .Пригадай!  Я  ж  про  це  нашіптував,  ну  майже  щоночі.  
Та  мовчала  довгенько,  згодом  всміхнулася  миленько,
 -Згадала  бабка,  як  дівкою  була,  так  і  ти,  які  були…    А  тепер,  мовчи  вже  старий,  краще  помовчи!
     День  пройшов,  як  завжди,  спокійно.  На  подвір`ї  гелготали  гуси  мелодійно,.  А  песик    невеличкий,    з  буди  лише  ніс  показав,  знову  заховався,  мабуть  холод  діставав.  Півник  з  куркою  надвір  не  виходили  з  сараю,  чи    сніг  на  заваді,  чи  дуже  холодом  проймало.    Бабця  з  дідом  заглядали  в  віконце,  світло  включене  цілий  день.  Щоби  півник  звикав  та  веселіше    й  частіше  пісень  співав.  Дід  навіть  гребінчик  змастив  жиром,  бо  ж  похолодає,    ще  дужче  вечором.  А  раптом  півень  захоче  надвір,  як  приморозить,  казав,  не  простить  собі,  буде  мати  гріх.
Аж  на  третій  день  дід,  вирішив  півня    винести  надвір.Тож  потепліло,  гарно  сонечко  світило.  Мабуть  градусів  мінус  три,  більше  не  було,  вийдуть  кури  погуляти,  пощастило.
 Зразу  в  руки    півень  дався,  але  чи    злякався,  чи  в  чому  справа  не  розібрався.  Як  дід  відпустив,  крилами  радо  махав,    голосно  заспівав.  А  курка,  як  господиня,  сама  по  сходах  вийшла,  стояла,  боком  позирала,  напевно  півня  до  старих  приревнувала.  Гордо  ходила  туди  й  назад,  туди  й  назад,  показувала  свою  територію,  білий  від  снігу,  зимовий  сад.  
Паркан  височенький,  більше  ніж  два  метра  та  й  куди  тікати,  поряд  покинута  хата  ,  ще  й  через  дорогу  теж  якась  розвалюха.  Так,  що  там  нічого  кращого  поїсти  не  знайде.    І  поряд  у  сусідки,  курей  немає.  Вже  діло  йшло  до  вечора,  дід  в  магазин  за  хлібом  подався  швидко,  а  бабця  діду  теплі  шкарпетки  в`язала,  поки  видко.  Тільки  вийшов  він  із  хати,  чує  стара,  як  півень  зо  три  рази  голос  подав,  про  себе  знати  дав.  О-  подумала,  напевно,  дід  не  може  півня  загнати      на  сідало,  дороги,  ще  не  запам`ятав  та  за  мить  знову  стало  тихо.
 Через  пів  години,  дід  прийшов,  топчеться  в  дверях,  
-От,  я  мабуть  стара  тетеря!  Чуєш  люба,  десь  немає  нашого  молодика,    напевно  десь  заховався,  ото  заморока.  Вже  зовсім  стемніло,  нічого  не  бачу,  ліхтарика  мені  дай,  бо  скоро  заплачу.
 В  бабці  серце  йокнуло,  клопоталася,  
-Що  знову  курочка  сама  зосталася?!  Ото  така  біда,  такий  подарунок  та  ще  й  в  рік  півня.  Погана  прикмета,  пошукати  треба.  
 З  ліхтарем  скрізь,  де    було  можна  світили,  шукали,  біля  сараю  весь  сніг  з  дерев  обтрусили.  Та  все  марно,  зморені  зайшли  до  хати,  навіть  вечеряти    не  захотіли..  Бабця  тихо  шепотіла,чай  пропонувала,  дід  сидів  себе  картав,
 -От  це  я,  роззява!  Ой,  який  там  чай!  Краще  -  не  зачіпай!  
Ніч  пройшла,  мов  на  вахті,тільки  й  чути  ліжка  скрипи  та  від  позіхання  звуки.  Аж  під  ранок,  таки  трохи  задрімали.  Бабця  звикла  рано  вставати,  ледь  посіріло  стала  клопотатись,  на  кухні  справами  займатись.  А  дід  сопів  гарненько,    часом…щось  під  ніс  белькотів    тихенько.
 Надворі  добрий  морозець,  подумала  бабця,  напевно  півню  капець!  Де  в  такий  холод  вижити  та  й  де  його  шукати?!  Присідала,  на  коліна  ставала,  вже  й  гукала,  »Тю-тю-тю»,  накричалась  досхочу.  Та  все  було  марно,  бабці  дуже  сумно.  До  покинутої  хати  вже  лізла,  не  йшла.  В  думках  вертілось,  ах  ти  ж  бісова  душа.
 А  снігу  ж  накидало  в  цьому  році,  як  ніколи,  майже  по  пояс,  а  в  бабці  -  вже    й  руки  похололи.  Увесь  сніг  зверху  льодом  покрився,  напевно  від  сонця  просльозився.    Йшла  попід  край  паркану  другого  сусіда,  що  межував,  чує  чийсь  голос,  її  хтось  погукав.  Відповідала,
 -Та  ось  десь  півник  пропав,  такий  біленький,  хвостик  пишненький,  де-не-де  пір`їнки  ледь  сірі,  а  крильця,  то  зовсім  білі  -  білі..  Донька  принесла,  подарувала,  оце  на  Новий  рік,  а  він  взяв,  пустун  ,  кудись  утік.  Тепер  курочка  зосталася  одна,  її  теж  шкода.  Отака  біда!  -сумно  старенька  розповідала,  сама  ледь-ледь  не  плакала.  
Молоденька  сусідка  здвигнула  плечима,  головою  кивнула  ,  що  не  бачила  й  не  чула,  вже  ховалася  за  дверима.  Прийшла  додому  бабця  знесилена.  запихалася,  поки  з  того  снігу  вибиралася.  Голову  схилила,на  діда  поглядала,  
 -Все  я  облазила,скрізь  шукала,  ніде  немає,  вже  його  й  гукала.  Якби,  щось  вкрало,  то  б  якесь  пір`ячко  літало.
 Дід  саме  одягався,    швидко  шукати  подався.
 Не  пройшло  і  три  хвилини,  вже  гукав,
 -Ходи  сюди,  розшукав!  Допоможи  загнати,  знайшов  його  біля  покинутої  хати.  Він  ходив,  роздивлявся  навкруги,  вертів  головою.  Тож  давай  швиденько,  поспіши  за  мною.
 Стали  баба  з  дідом  півника  ганяти,  а  він  ошаленний,  як  почав  скакати,  то  злетить  на  паркан,то  геть  тікає,  а  то  немов  птах  в  повітря  злітає.
 -Ну  давай,-  гукає  дід.
 -Не  скачи!  -  кричить  баба  вслід.
 А  півень  розправив  крила  та  з  сараю,  аж  на  хату,  лапами  мов  на    параді  марширує,  сміливо  по  даху  мандрує.  Дід  бере  довгого  патика  ,  до  півня  кричить,
 -Ах  ти  паскудник  такий,  як  же  тебе  зловить?!  Ну,  злітай  же,  трасця,  тобі  ж  буде  краще.  Бісова  душа  твоя,  зовсім  заморився  я.
 Бабця  біга  кругом  хати,  давай  руками  махати,  щоб  часом  не  полетів,  а  він  знову  дивився  на  обісця  сусідів.  Паркан  невисокий  близько,  тож  скакати  буде  низько.  Дід  вже  лізе  по  драбині,  крекче,  от  лиха  година,  думає  про  себе,  оце  ось  так  треба,  гарний  подарунок,  от  півень  паскудник.
.  Бабця  бачить  дід  заліз  на  дах,  а  там  снігу  багато,  її  взяв  страх.  Давай  кричати  та  до  діда  руками  махати.
 -Ой  дивися,  не  підслизнися,  близько  не  махай  до  нього,бо  знову  десь  полетить,  що  потім  будемо  робить?
 Півень  оглянув  дах  з  одної  сторони,  хотів  летіти,    розправив  крила.Стара    голову  задрала,  не  втрималась  на  ногах  ,  впала,    на  снігу  лежала.
 -Пожалій  вже  нас  старих,-  ледь  промовляє,  переводить  подих.
 Він  раптово,  схилив  голову  донизу,  кудись  дививсь.  Враз  злетів  на  самий  коник  на  даху  хати.  І  там  став  голосно  співати.  Дід  по  даху,  який  під  снігом,  немов  по  величній  горі  прямо  повзе,  баба  вже  до  нього  по  драбині  лізе.  Серце  в  старої  ледь  не  вискочить,  знервовано  кричить,
 -Ой,лишенько  дивись  не  впади,  хоч  би  не  було  нам  біди!  
І  вже  до  півня  стала  сваритись,  дивилася  під  ноги,  щоб  самій  з  драбини  не  звалитись.  Чи  почув,    нарешті  півень  злетів,  знову  скакав  ,  всівсь  на  паркані,  все  навкруги  оглядав.
 Поки  старі  донизу  позлазили,  зовсім  не  мали  сили.  Бідкалися,  що  півника  не  зловили.  Гордовито  зіскочив  півень  на  обісця,  не  тікав.  Роздивлявся,  нікого  не  боявся,  тільки  лапи  закидав,  гонористо  по  подвір`ї  крокував.  У  куточку,  біля  хвіртки,  дід  ледве  не  впав,  схопив  за  лапи,  вже  міцненько  тримав,  з  усмішкою,  головою  покачав.
 -Ох!  Ну  й  подарунок,  цей  день  будемо  пам’ятати.  Але  ж,  гарненький,  спритний  когутик,  будемо  шанувати.  
Рада  бабця,  немов  шило,  де  й  взялася  ота  сила,  з  ножицями  прибігла,    півнику  підстригла  крила.  Ніжно  поглядала  на  півника,  гладила  голівку  й  примовляла,
 -Вже  не  будеш  ти  літати,  купимо  тобі,  ще  курочок  сім,  до  твоєї  хати.  Щоб  не  шукав,  по  чужих  обісцях  собі  коханок,  а  нам  -    щоби  добре  співав  та    ще  й  кожен  ранок.

                                                                                                                                                                     11.03.2017
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2017

Його щире слово

Це  батько  наш,  його  щире  слово,
Яке    писав  завжди  пречудово,
Живе  і  досі  у  наших  серцях,
У  думках  ринув  світлих,найкращих.

Вірші  правдиві,  наче  пророцтво,
Дуже  зненАвиділо  все    панство,
Писав  про  життя,  весну  надворі,
І  не  ганьбився  у  непокорі.

Землю  любив  і  рідну  країну,
Бачив  страждання,  плач  України,
Майже  щодня,  очі  відкривали,
Слова  гучні.  Люди  відчували.

Вірили  Богу,ним  посланий    був,
Знає  весь  світ  і  Дніпро  те  ж  почув,
Він  душі  збуджував,  всіх  піснями,
Його  вірші  століттями  з  нами.

Тут  на  сторожі,  рідного  краю,
Знав  що  немає  кращого  раю,
Просив  у  Бога  щастя  і  миру
Мріяв  побачить  вільну  країну!


                       08.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2017

Встречают весну

Тускло  черные  деревья  видать  вдалеке,
Заблудился  ветер    тёплый,  прилетел  ко  мне,
Пошептал  слегка  над  ушком  -  ведь  согрею  всех,
Он  давно    в  весну  влюбился,  разве  это  грех.

Снега  в  поле  расплакались,  чисты  ручейки,
Побыстрее  до  оврага,  пути  далеки,
Обнимал,  их  ветер  мило,  быстрей  да  быстрей,
Искрит,  ясно  солнышко,  ведь  вместе  веселей.

На  деревьях,  собралось  птиц,  встречают  весну,
Как  нежны,  все  их  песни,  подпевают  ветру,
Где-то  там,  на  полянке,    подснежник  проснулся,
Сини  глазки  открыл,  уж    мило    улыбнулся.

Ах  кудесница  весна,  так  давно  тебя  жду,
Подарила,  свой  аромат,  хмелею,  в  бреду..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722230
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.03.2017

Зі святом!

Ніч  тепла…  свіженький  ранок
Росинки,  впали  на  ґанок
Бачу  сонце  у  віконці
 Простягну  туди  долонці.
 Ой  радості,  так  багато
Бо  в  мами,  сьогодні  свято
Намалюю,  їй  малюнок
Буде  гарний,  подарунок.
Я  люблю  свою  матусю
Міцно  -  міцно  пригорнуся
 Все  очі,    ніжні,  привітні
Вона  найкраща  у  світі!
Чарівна,  мила,  як  фея
А  гарненька,  мов  орхідея
Поцілую    її  в  щічку
Бачу  усмішку  привітну
День  чудовий  і  весняний
Нехай  буде,  настрій  гарний!
Я  всіх  зі  святом  вітаю!
Миру  і  щастя  бажаю!

                               07.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017

Весна і туман

Весна,  туман  сповитий    над  землею,
Як  дід  старезний,  долею  радіє,
Сонно  вітрець,  березневий  зівав,
Десь  приховався,  серед  торішніх  трав.

Наразі  тиша,  але  ж  може  досить?
Весняний  подих,    мов  дитинча  босе,
Сховавсь,  закутий  в  сивині  природи,
Дрімає  сонечко!  Де,  чом  не  сходить?

Дрижить  на  сході,  не  сміло  промінець,
Веде    туман,  під  небоколом  танець,
Мінливі  роси,  спадають  весняні,
Вкрашають  землю  краплинки  сріблясті.


           Шановні  друзі!

Вітаю  всіх  зі  святом  8  Березня!
Бажаю  ,щастя  ,здоров*я,  миру  і  добра!
У  кожну  світлицю  порозуміння  й  тепла!
Хай  зігрівають  сонця  промені  надії!
Нехай  любов  панує  та  збудуться  мрії!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017

Старшей сестре

Сложна  дорога  в  жизни,  ты  прошла,
Всегда  с  гордо  поднятой  головой,
В  душе  лелеяла,  цвела  весна,
Судьба,  ведь  родилась  этой  порой.

Река,  давно  с  собою  унесла,
Все  горечи,  тревоги,    печали,
Не  часто  казалось,  но  иногда,
Что  силушки  хватало  едва  ли.

Но  ты,  упряма,  смогла,  добилась,
Всего,  о  чём  мечтала,  хотела,
Со  всеми  трудностями  справилась,
А  может,  всё  так  судьба  велела?

Прекрасно,  сегодня  День  рождения!
От  чистого  сердца  я  поздравляю!
Здоровья  крепкого  и  вдохновения!
Счастья  и  мира,  добра,  любви  желаю!

И  пусть  всегда,  ранний  искристый  рассвет,
 Согреет  нежностью    душу  и  теплом,
Прожить,  лишь    в  радости  ещё    много  лет,
Всегда    держись  сестрица    молодцом!

И  пусть,  в  лесу  славно  запоют  птицы,
Для  всех,  милых    внуков,  правнуков,  детей,
Тебе,  да  не  узнать  счастья  границы,
И  жизнь  станет  ещё  светлей  и  теплей.

И  жизни  радуйся,  пока  Бог  даёт!
                                                                   Имей  мечту,  смелее  смотри  вперёд!                                                                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721921
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.03.2017

Сосна і весна/ казка/

Сосна  і  весна
                                                                                             Казка
Щось  зранку  в  лісі  вітерець  гайнув  тихенько,  зачепився  за  верхівку  сосни  і  притих,  аж  раптом  з*явилася  маленька  сяюча  іскринка  і  почувся  шурхіт  між  голочок  і  розмова,
-  Весна  це  ти?  Чи  хто  до  мене  завітав  із  сонцем,  -  здивовано  запитала  сосна.
-А  хто  ж  іще,  звичайно,  вгадала  ,це  я,  шур,  шур,  -  спокійно,  ледь  чутно  промовила  весна.
-  Нарешті  місце  собі  знайшла.  Ти  сосна  ,  саме  величніша  тут,  тому  й  сховалась  на  тобі,  це  сонечко  мене  сюди  прислало,  а  вітер  йому  допоміг.  Гадаю,  вже  залишуся  напевно,  тож    місяць  березень  вітром  мені  передав  привіт.  Каже  пора,  а  можливо  він    має  рацію,  он  поглянь  на  хатинку  лісовика  ,  на  дах  і  на    поріг,  стікає,  плаче  там  давненько  сніг….
-А  ти  ж,  така    тепленька  від  сонячного  проміння  і  на  голочках  твоє  потемніння  напевно  від  сонечка,  хіба  ні?  І  ти  скажи,  що  не  рада  мені?  Думаю  досить,  вдосталь    награлася  з  зимою,  ти  ж  поскидала  давно  з  себе  криштальні  бурульки  і  від  вуалі  пухової    зовсім  нічого  не  залишилося.  А  он  там,  поглянь  біля  джерельця,  зовсім  вже  розтав  пухнастий  сніг,  а  між  дерев  листяних,  сховався  слід  зайчика  й  лисиці,  були  глибокі  ями  по  снігу  та    промінчик  до  землі  їх  немов  приклеїв  і  там  зробився  лід    із  чистою  водою,  -  довго  говорила  весна.
Здригнулася  сосна,
 -  Та  я  не  проти,  мабуть  ти  права,  на  все  свій  час,  ти  б  бачила  мене,    яка  красива  я  була  на  Новий  рік.  Обсипала  мене  зима  сріблястим  блиском  і  біля  мене  зовсім  близько  зібралися  всі  лісові  друзі,  ну  звичайно  ж  ті,  що  не  сплять.  Ти  б  бачила  ,який  був  хоровод,,    шкода  ,що  листяні  дерева  дрімали  та  гадаю  їм  напевно  наснився  сон  ,коли  кругом  мене  всі  у  танці  кружляли,  зустрічали  Новий  рік.  І  ніхто  нікого  не  чіпав,  бо  всі  знають,  у  лісі  такий  закон  .Коли    Новий  рік,  ні,  ні  -  нікого  не  можна  чіпати.,  ото  гуляли!  А  розійшлися,  аж  під  самий  ранок.
-  Тож    знай  весна,  що  і  зимою  біля  мене  весело  буває.  І  снігурі  й  синички  прилітали,  заводили  свої  пісні  ,немов  у  хорі.  Що,  аж  здригалися  сніжинки  на  деревах  і  злітали  немов  лебедині  пір*їнки,  ти  б  бачила,  як  вони  веселилися  під  той  спів….
Аж  раптом  з*явилася  хитренька  білочка  на  сосні,
-  Ти  з  ким  шепочешся  ?  Чи  сама  собі?  Чи  може  до  сонячних  промінчиків,  що  заховалися  в  тобі?
Сосна  мовчала,  лише  одна    найвища  гілочка  затрусилася,  а    білочка  сміливо  озирнулася    і    побачила  шишку,  зовсім  повну  з  горішками,  зраділа,  хвостиком  вильнула  ,зірвала  шишку  і  чкурнула….
Сміялася  сосна  з  весною  тихенько,  поглядали  їй  у  слід,  а  сонечко  спускалося  низенько,  до  обрію  поближче,  бо  вже  скоро  мала  прийти  ніч.
Надворі  тихо-тихо  сосна  зашепотіла,
-  Вкладайся  ,дрімай  вже  в  мене,  так  і  буде,  добре  сховайся  між  гілочок,  бо  вночі    може,  ще  прийти  морозець,  а  з  ним  холодний  вітерець.  Захищу  я  тебе  від  них  .Відпочивай,  в  тебе  завтра  багато  роботи,  розпочнеш  із  сонечком,    всіх  хто  спав,    ніжненько  пробуджувати  від  зимового  сну.
Аж  раптом  чути    неподалік,    -  У-у..  У-у….У-у.
Сосна  каже  до  весни,-  Чуєш,сова  проснулася.
-Давай,  вкладаймося  спати,  весно!  Хай  нам  насняться  гарненькі  сни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721714
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.03.2017

Тату, я тебе чекала

           Осінній  ранок….  Перші  сонячні  промені    потрапляли  на  багрове  листя.  Легенький,  ще  трохи  теплий  вітерець  підбадьорював  листочки,  вони  ледь-  ледь  просохли  після  вчорашнього  дощу.  Невеликі  хмари  підтягувалися  з  заходу,  здалеку  здавалося  темно  -  синя  вуаль  накривала    всю  землю.  Невеличке  містечко  районного  значення  восени    потопало  в  різнокольорових  деревах,  пишних  хризантемах  та  астрах.
         Напевно  знову  буде  дощ,-  думав  Іван.  З  закритою  парасолькою  в  руці  поспішав  на  зупинку  автобуса.  Цього  разу  повезло,  майже  на  ходу,  але  встиг  заскочити  в  автобус.
 Сьогодні  вийшов  трохи  раніше,  тому  й  небагато  людей,    навіть  вільні  місця  є.  Це  добре,  бо  ж  знову  не  виспався,  присівши  на  місце,  можна  закрити  очі  розслабитися.  Після  всього,  що  йому  прийшлося  пережити,  зовсім  погано  спиться  та  мабуть  і  не  кожен  може  спати  спокійно.  Йому  лише  двадцять  три  роки,  а  вже  довелося  побачити  жахи  війни.  Ще,  як  розпочалися  протести  на  Майдані,  не  міг  залишитися  осторонь,  вирішив  їхати,  відстоювати  право  на  краще  життя.  Видно  доля  така,    побачити  те,  що  не  передати  словами.  
     Батьки  знали,  що  збирався  їхати  в  Київ,  на  жаль,  їм  не  вдалося  його  зупинити.    Ірина,  старша  сестра,  теж  там  була,  на  щастя  залишилася  живою.  Їй  дісталося  від  беркутів,  як  собаки  кидалися  на  людей,  на  щастя    вдалося  втекти.  Ще  два  тижні    з  друзями  знаходилася  в  Києві,  згодом  Іван  наполіг,  щоб  поїхала  додому.  А  сам,  за  покликом  серця,  пішов  добровольцем  захищати  Україну.
       Це  сталося  під  Донецьком,  вже  мав  їхати  додому,  затримали,  бо  не  прийшла  заміна.  Останній  день  на  передовій  видався  жарким,  отримав  поранення  в  стегно.  Майже  місяць  провалявся  в  лікарні  та  дякувати  Богу,  нога  вціліла,  тільки  трохи  шкутильгав.  
   Він  мешкав  з  батьками  в  приватному  секторі.  А  сестра  з  чоловіком,  згодом    виїхала  в  Київ  на  постійне  місце  проживання.
 Іван  -  через  Військкомат,  слюсарем  працевлаштувався  на  завод.
       Автобус  зменшив  швидкость,  під`їжджали  до  наступної  зупинки.  В  салон,  з  маленькою  дівчинкою  на  руках,    зайшла  молода  жінка.
 Навпроти  Івана  було  вільне  місце.Присівши,  вона  щось  шепотіла  малій    на  вушко.  Та  здивовано,  з  цікавістю  позирала  блакитними  оченятками  на  пасажирів.  Іван  звернув  увагу,  що  дівчинка  дуже  схожа  на  жінку.  Мала,  як  шило  вертілася  на  руках,  роздивлялася  на  всі  сторони,  дарувала  усмішку.
     Підстерегла  думка  -»  Куди  можна  так  рано  везти  дитину?  Адже  по  маршруту,  ні  садочка,  ні  лікарні.  Він  крадькома  поглядав  на  молоду  маму,  брови  смужкою  підкреслювали  виразні  очі,  довгі  вії  придавали  краси.  Дівчинка  почала  гойдати  ніжкою,  зачепила    його  штани,  -
-Ой  вибачте!    Настю,  не  вертися,    вгамуйся  я    сказала.
 Дехто  звернув  увагу,  він  усміхнувся,
-Та  нічого,  то  пусте,  капчики  чисті,  не  хвилюйтеся.
 Маленька  хитро  зазирала  в  очі,усміхалася,  вертіла  головою.  Напевно  надоїло  вертітися,  зосередилася  на  ньому.  Двома  ручками  ховала  своє  обличчя,  за  мить  забирала  їх  і  хіхікала.    Раптова  посмішка  не  зникала  з  його  обличчя,  ледве  стримував  себе,  щоб  не  засміятися.
Біля  заводу  -  це  остання  зупинка,    пасажири  один  за  одним  виходили  з  автобуса.  Йому  хотілося  взяти  дівчинку  на  руки,  допомогти  жінці  та  не  наважився.  Така  ж  гарненька,  думав,  як  квіточка,  світленька  ,  як  мама.
   Він  бачив  цю  жінку  не  вперше,  як  їхав  на  роботу.  Вона  заходила  в  автобус  в  основному  на  задні  двері,    зранку  людей  завжди  багато.  Влітку,  не  раз    бачив,  як  сідала  в  автобус  з  коляскою.
   Минув  тиждень…  Кожного    разу  він  звертав  увагу,чи  сідає  та  жінка  з  дівчинкою.  Вже  кілька  днів  не  бачив  їх,  в  душі  запала  тривога,  може  та  крихітка  захворіла?
     В  п`ятницю,  після  роботи,  вирішив  прогулятися  по  вулиці,  неподалік  від  заводу.  Надіявся  зустріти  їх.  В  голові  крутилося;  а  може  якраз  зустріну?  А  можливо  має  чоловіка?А,  як  ні,  чи  захоче  з  ним  познайомитися,  адже  трохи  шкутильгав  на  ліву  ногу.  Засмучений  повернувся  додому.  Мати  помітила  настрій  сина,  понурений,  майже  нічого  не  їсть,  
-  Ти  часом  не  захворів,  чи  щось  не  так  на  роботі?  
-    На  роботі  все  нормально.  Знаєш  мені  подобається  одна  дівчина,  ну,  як  сказати  молодичка.  Майже  щодня  автобусом  їде  з    дівчинкою,  напевно  чоловіка  не  має,  чи  розлучена,  ні  разу  не  бачив,  щоб  доньку  ніс  хтось  інший..  Дівчинка  така  гарненька,  дуже  схожа  на  маму,  така  потішна,  ніколи  в  автобусі  не  капризує,  всім  усміхається.  
Мати  сіла  навпроти  сина,  від  хвилювання  стиснула  правою  рукою  ліву,  уважно  дивилася,    
-Ну  й,  що,  як    з  дитиною?  Життя  синку  складне,  багато  зараз  молоді  розбігається,  здається  зараз  так  кажуть.  Життя  прожити,  не  поле  перейти,  а  зараз  тим  паче,  стільки  безробітних,  недостатки,  а  терпіння  в  молоді  немає.  А  може  її  чоловік  на  заробітках?
       За  вікном  стемніло…  Іван  валявся  в  ліжку,  дивився  телевізор,    спати  вкладався  пізно,  пішов  у  відпустку,завтра  можна  й  відіспатися.  До  третьої  години  ночі  спав  міцно  та  проснувшись  сон  втік.  Місяць  уповні  збуджував  його,  думки  про  життя,  перед  очима  та  жінка  з    дівчинкою.  
     Надворі  такий  мороз,  що  аж  дух  перехоплює…  падав  перший  сніг.  Іван  іхав  у  автобусі,  позирав  у  вікно,  але  думав  про  неї.  Як  же  вона  з  дитиною  при  такому  морозі?  На  зупинці  заспокоївся,  вона  заходила  в  автобус,    він  відразу  уступив  місце.  Пройшовши  по  салону,  став  неподалік,  від  них  не  міг  відірвати  погляду.  Дівчинка,  як  завжди  крутилася,  щось  говорила,  усміхалася,  задерала  голову,  роздивляла  довкола,  немов  когось  шукала.  Іван  здивувався,    помітивши  його,    мала  всміхалася,  кліпала  оченятами,  водила  ними,  примружувала  їх  і  знову  кліпала.
     З  автобуса  він  виходив  останнім,  вирішив  прослідкувати  за  ними.  Вони  тільки  повернули  в  вулицю,  назустріч  йшла  літня  жінка,    
-  Що  так  довго,  запізнишся  на  роботу,  батько  вже  пішов,  а  тебе  все  нема  й  нема..  
Присіла  біля  дитини,
-Оксаночко,  моє    сонечко,  як  справи?  Бабуся  вже  зачекалася  вас,  сумувала  за  тобою.  
-  Та  встигну,  не  хвилюйся,  я  швидко.  
Жінка    з    дівчинкою  пройшли  кілька  метрів,  зникли  на  одному  з  обійстів.    Іван  вдав,  що  на  когось  чекає,  весь  час  задирав  рукав  курточки,  щоб  поглянути  на  годинник.  Розвернувся  в  сторону  заводу  ,  побачив,  як  вона  пішла  на  прохідну.  О!  То  вона  в  нас  працює,  значить  є  шанс  познайомитися.
       Мати    в  синові  помітила  несподівану  переміну,  став  довше  спати,  краще  їсти,  але  розпитувати  не  квапилася.
 Справжня  зима  не  забарилася,  багато  насипало  снігу.  Було  біля  чого  накидатися  снігу.  За  розміром,  в  них  хата  не  маленька,  на  два  входи.  Ще  коли  були  живі  дід  з  бабцею,  побудували  цей  будинок    Друга  половина  хати  вже  п`ять  років  пустує,  зробили  ремонт.  Інколи  батько  казав,
-  Вже  одружись,чи  що?  Нащо  пустує?  Треба,  щоб  опалювалась,  щоб  відчувала  живий  дух.Чого  доброго  сирість  ляже  по  стінах.  Хлопав  сина  по  плечі,
-Довго  не  гуляй,  життя  коротке.  Треба  продовжити    рід,  щоб  було  кому  жити  на  цій  землі,  захищати  нашу  Україну.
 Батько  Івана  працював  на  заводі  електриком,  а  мама  в  лікарні  медсестрою.  Жили  більш  -  менш  в  достатку,  правда  в  сім`ї  дуже  часто  розмовляли  про  політику,  адже  війна    тривала.  І  були  дуже  розчаровані  діями  влади,  яка  прийшла  після  подій  на  Майдані.
           Автобус  ледве  їхав  по  дорозі,  оминаючи  гулі  льоду,  які  з`явилися  після  ожеледиці.  Людей    дуже  багато,  Іван  не  покидали  думки-«  Як  сьогодні,  з  дитиною  на  руках,  вона  добереться  на  роботу.  Обличчя  враз  посвітліло  ,  коли  побачив,  як  вона  ледве  всунулася  в  автобус,  він  очутився  поруч  з  нею.  Дівчинка  вся  розчервоніла,  напевно  довго  чекали  автобуса,  вирішив  він.  Мала  прямим  поглядом  дивилася    на  нього,  промовила,
-Тато.  Бачиш,  тато!  Я  хочу  до  нього,  ти  мене  дуже  тиснеш.
 Вона  штурхала  її  в  плече.  Жінка  ,  що  стояла  поруч  здивувалася,,
-Тож  важко  тримати,  чого  це  ви  мучитесь,  що  чоловікові  не  довіряєте,  чи  так  шануєте  його?
 Їй  стало  не  по  собі,  дуже  почервоніла,  малій  щось  шепотіла  на  вушко.  Іван  не  стримався,  
-  То  ходи  до  мене.  Давайте  я  потримаю,  буде  легше  й  зручніше  ,  я  ж  вищий  за  вас.
Один  чоловік  підтримав  його,
- Жінку  треба    шанувати,  донька  вже  нелегенька.
Після  почутого,  їй  стало  не  по  собі,  опустивши  голову,  віддала  йому  доньку.  Та  радо  рученятами  торкнулася  його  шапки,
 -  Чого  до  мене  довго  не  йдеш?  Мені  без  тебе  сумно.  
 Він  притулив  її  до  себе,  не  знав,  що  відповісти  цій  крихітці.  Дівчинка    намагалася  дивися  йому  в  очі,  немов  просила  допомоги  від  тисняви.    Нарешті  кінцева  зупинка…  Немов    мішок  розв`ячався,  люди  виходили  з  автобуса.
Жінка  поправивши  комір  пальто,
-Давайте  її  мені..  Дякую  вам,  ви  на  неї  не  звертайте  уваги,  вона  така  вигадниця,  завжди  щось  викине.  
 Він  привітно  подивився  на  неї,
 -Я  проведу  вас  до  бабусі.  Тут  же  недалеко,  вам  же  важко  та  й  незручно,  он  чобітки    на  підборах.  Снігу  багато  насипало,  не  хвилюйтеся,  на  роботу  встигнемо.  
Здивовано  зирнула,  аж  призупинилася,
-Ви  ,  що  десь  тут  живите.?  
Промовчав.    Вона  тільки  звернула  з  стежки    до  обісця,    назустріч  поспішила    її  мати,
- Доню,  ти  не  сама  ..
Брала  онучку  на  руки,  
-Оксаночко,  хто  це  з  вами?
Мала  рукою  торкнулася  його  щоки,  защебетала,
 -Тато,  тато.  Я  там…  у  автобусі  знайшла.  Він  хороший,  бачиш!    Жінка  нічого    не  встигла  сказати,  з  хати  вийшов  чоловік.  Вона  звернулася  до  доньки,  
-  То  вже  познайом  нас,  чи  що?
 Він  не  розгубився,  сказав  своє  ім.`я.  Батько  протягнув  руку,  привітався,
 -О  наш  герой!  Таню,  а  ти  звідки  його  знаєш?  
Вона  миттєво  почервоніла.  Її  голос  трохи  тремтів,
 -  Та  це….  в  автобусі.
 -  Ну,  пішли  молодь,  нам  пора.  Хай  бабця  сама  справляється  з  онучкою,  а  то  запізнимося  ,  -    потурбувався  батько.
 Іван    тепер  знав,  як  звати  цю  славну  молодицю.  Запропонував  свою  допомогу,  щоб  часом  не  підсковзнулася,  взяв  під  руку.  
-Ну,  я  пішов,  доганяйте!  Ото  взуються  в  незнати  що,  підбори  високі,  а  потім  падають.  Йде,  мов  та  корова  на  льоду,  -  поспішаючи,  бурчав  батько,  пішов  вперед.
 -Я  вам  дякую,  що  допомогли,  мені  не  зручно.  Мала  таке  видала,  не  звертайте  уваги.  Напевно  переплутала  вас  з  моїм  колишнім  чоловіком,  -  немов  виправдовувалася.
 -Таню,  нічого  тут  страшного  не  сталося,  зараз  не  маємо  часу  поговорити,  давайте  після  роботи  зустрінемося.  Вона  здивовано  крутнула  головою,
 -  Може  не  варто,  в  мене  дитина.
 Кивнув  рукою,  побіг  до  роздягальні.
.  Тетяна  працювала    в  механічному  цеху,  комірником.  Часу    вдосталь  подумати  про    нього  і  про  своє  життя.  Пройшов  місяць,  як  приїжджав  Олег,  колишній  чоловік  ,  він    ввечері  з`явився  зненацька.  Приїжджав  до  батьків,  вирішив  провідати  доньку.  Пів  року,  як  розлучилися,  поїхав  на  заробітки  в  Москву,  там  і  залишився,  вже  мав  нову  сім`ю.  Вона  знала,  що  вороття  не  буде.  
           Взимку  зарання  темніє…  Під  ліхтарем,  біля  прохідної,  Іван  чекав  на  неї.  
Вона  йшла  вперед,  за  неї  поспішав  батько,
 -Ну,  що  може  на  вечерю,  Іване,  що  скажеш.?  
Татяна  хотіла  заперечити,  та    він  зненацька  взяв  її  за  руку,  трохи  притиснув.  Збентежено,  здивовано  подивилася  на  нього,  промовчала.  Батько  обох    взяв  під  руки,  став  жартувати,  згадувати  про  молодість,  як    в  лікарні  познайомився  зі  своєю  дружиною.  Коли  вона,  тільки  після  училища,    перші  дні  працювала  в  приймальному  відділенні.  Як  його  немічного  привезла  швидка  допомога  з  отруєнням.  Скільки  прийшлося  тоді  їй  набігатися  біля  нього.
- Побачивши  те  молоде  дівчисько,  я  закохався  по  вуха,  -  біля  хвіртки  батько  закінчив  розповідь.  
   Зайшовши  до  хати,  Іван  дістав  із-зі  пазухи  коробку  цукерок,  поклав  на  стіл.  Оксанка  вискочила  із  другої  кімнати,
 -  Тату…  Тату,  я  тебе  чекала.
 Він  не  очікував  такого  повороту,  усміхаючись  поцілував  в  чоло.
 Це    було  так  несподівано…  Всі  стояли  і  дивилися    на    таку  теплу  зустріч.
     Цього  року,  погода  влітку  досить  мінлива…    Та  в  цей    липневий  день,    ласкаво  світило  сонце,    легенький  вітерець  загравав  з  листочками  на  деревах.
 В  центрі  міста  завжди  жваво.  Біля  палацу  одруження  стояло  кілька  прикрашених  автівок.  По  сходах,  у  весільному  вбранні,  спускалася  пара  ,  між  ними,  в  білій  пишній  сукні  йшла    маленька  фея.  Вона  в  руках  тримала  букет  червоних  троянд,  очі  сяяли  щастям,    весь  час  усміхалася.
                                                                                                                                     О5.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2017

Посій добро

У  тобі,  яке  ж  то  зло  сидить,
І  безжалісно  роз`їдає,
І  навіщо  серденько  ятрить,
Вогонь  душу,  аж  спопеляє.

Впусти  промінчик,  вже  сонечка,
І  краплину  чистої  роси,
Та  нехай  зроситься  доленька,
І  Боженьку,  добре  попроси.

Нині  хай,  простить  тобі  гріхи,
У  своїй  душі  зрости  весну,
Вже  відчуєш  полегшення    ти,
Розпізнаєш,  життя  і  красу.

Врешті  викорчуй  із  душі  зло,
Та  добро,  ти  посій  у  слові,
Щоб  в  житті  завжди  повезло
Хай  зростуть  зернятка  любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017

Скрипка плаче

 Стільки  горя,  за  що?    Цій  рідній  землі,
Полетіли,  знов  у  небо  журавлі,
Тяжко-важко  знести  біль  всій  родині
Чому  ж  люди  гинуть  в  роки  молоді?

Вже  не  чути  музик,  плаче  країна,
Хвороблива  ненька  хоронить  сина,
Відчайдушний,  смілий  пішов  до  Бога,
У  хустині  чорній  плаче  небога.

Не  зустріли  весну,  жорстока  доля,
Ну  чому  ж  скажіть,  така  гірка  воля,
Скрипка  плаче,  у  смутку,  у  печалі,
Як  же  вижити    Україні  далі….
 

                                                         03.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017

Виверти долі /проза/

           Зима…  Мороз  за  двадцять,  ще  звечора  небо  затягнула  темно  -  синя  пелена.  Зразу  неначе  легенько    мело,  а  вже  пізніше  вітер  все  сильнішав,  густий  сніг  пасмами  падав  й  загравав  з  вітром.  Розгулялася  хурделиця,  ледь  з  ніг  не  кидала,  з  вітром  в  обличчя,  аж  морозно  по  всьому  тілі.  Вадим  пройшов  вже  не  один  квартал,  трохи  горбився,  скручувався  від  холоду.  Вийшло  так,  що  легко  вдягнений,  замість  теплих  штанів,  спортивні,  хатні,  еластичні,  хіба  такі  нагріють?.  Добре  хоч  є  шапка  та  курточка,  які  викинули  вслід,  напевно  б    без  них  перетворився  на    бурульку.  В`язану  шапку,  з  козирком  не  дуже  натягнеш  на  вуха  та  все  ж  тепліше.  Тільки    й  відчував,  що  не  замерзло  серце,  гучно  билося,    прислухався,  думки,  як  вітер,  ще  ж  не    такий  вже  старий,  щоб  здаватися,  ще  треба  жити.
     Вийшов  на  пряму  дорогу,  з  обох  сторін  по    тротуару  ліхтарі  ,  пішоходів  майже  немає,  здалеку  побачив  парочку  молодих  людей,  поспішали,  зупинили  машину,  яка  їхала  в  сторону  залізничного  вокзалу.  
Від  хвилювання  гупало  в  скронях,  не  відчував  пальців  рук,  постукував  ногу  об  ногу.  Сніг  бив  у  обличчя,  прилипав,  вже  й  змокле  волосся  й  чоло.  Але  ж  швидко  йду,  дивувався,  чому  так  замерз?  Тож  в  чоботах,  можливо  тиск  піднявся?  Перед  собою  вже    майже  нічого  не  бачив,  собачий  холод  брав  за  спину,  цокотів  зубами,  все  ж  намагався  йти  швидше.    Перед  залізничним  вокзалом,  раз  -  у-  раз    проїжджали  обліплені  снігом    автівки,  полегшено  зітхнув,-  Ну,  здається  добрався!
       На  другий  поверх  не  йшов,  а  летів,    кожного  разу  здригався  від  холоду,  от  би  зараз  чаю.  Залізничний  вокзал  великий…    Не  дуже  людно,  тож  друга  година  ночі    та  й  давно  пройшли  новорічні  свята.  В  таку  пору  завжди  пасажирів  менше,  лютий  місяць  сніжив  і  лютував,  показав  свої  здібності.
   В    залі  очікування  …  є  трохи  людей,  загалом    старшого  віку.  Молодь  напевно  в  такий  холод  не  їздить,  позираючи  довкола,  роздумував,  шукав  місце,  де  б  це  присісти  та  зігрітися.  
       Тільки  зараз  помітив,  що  загубив  ґудзика  на  курточці.  Пригадав,  як  син  ,  виштовхував  його  з  квартири,  вслід  викидав  одяг.  Тож  вороття  додому  вже  не  буде.  Хвилюючись    перемацав  всі  кишені,  паспорт  завжди  був  при  ньому,  полегшено    перевів  подих,    от  добре  не  випав.  Та    вмить  защеміло  під  серцем,  адже  в  ньому    знайшов  лише  сто  гривень,хіба  це  гроші….
     Присідаючи  на  крісло,    витирав  хустинкою  обличчя.  Ой,  що  ж  це  я    сьогодні  не  поголився,  на  кого  схожим  став?  Ще  й  до  того,  досить  мокре  волосся,подумають  безхатько.  
Він  все  життя  до  себе  ставився  самокритично,  завжди  підтягнутий  ,  охайний.  Хоч  минуло  два  роки,  як  поховав  дружину  та  за  собою  завжди  дивився.  Всупереч  такого  прикладу,  син  був  ледачим,  байдужим  до  свого  вигляду.
         Вадим  працював    водієм  при  торівельному  центрі,  заробляв  не  погані  гроші.  А  дружина  все  своє  життя  присвятила  дитячому  садочку.  Вони  виховали  єдиного  сина  –  Сергія,  якому    майже  ні  в  чому  не  відмовляли.  В  дев`ятому  класі  мав  мотоцикл,  не  зважаючи  на  те,  що    погано  навчався  й  до  всього  був  байдужий.  Майже  щовечора  з  друзями  десь    пропадав,  інколи    приходив  опівночі.  Коли    він  був  вдома,  з  сином  проводив  бесіди,    на  жаль,  це  тільки  його  дратувало.  Надія  намагалася  догодити  сину,  бідкалася,  що  один,  тож  для  кого,  ще  жити?  Та  добре,  хоч  після  закінчення  школи,  через  рік  здав  на  права    й  пішов    працювати      водієм  на  одну  із  торгівельних  фірм.
Син  мав  свою  копійку,  відносини  зовсім  погіршилися,  часто  намагався  батькам  сказати  в  очі,  що  другі    живуть  краще,  чому  вони  не  спроможні  йому  дати    більше.
     Час  плинув,  син  не  одружувався,  але  ночами  в  когось  пропадав.  Все  ж  намагався  з  ним  поговорити,  дізнатися,  можливо  є  якісь  проблеми,    в  очах  з`являлося  роздратування,  відчувалась  неприязнь.  Єхидна  усмішка  й  запитання,
-А,  що  може  квартиру  купите?
   Хоча  знав,  що  мати  хворіє  на  цукровий  діабет,  майже  всі  гроші  йшли  на  лікування.
В  шістдесят  років  Вадим  попрощався  з  дружиною.  Перед  смертю,  Надія  просила  в  нього  пробачення,  що  не  змогла    правильно  виховати  сина.  Бідкалася,  що  йому  буде  важко  з  ним  на  старості  років.  Сергій  мав  не  погану  зарплатню,  тільки  ніхто  не  знав,  куди  йшли  ті  гроші.  Він  забирав  у  батька  більшу  половину  пенсії  на  комунальні  послуги,    додому  нічого  не  приносив.  Власником  квартири  була  Надія.  За  три  роки  до  смерті  оформила  дарчу  на  сина,  адже  обіцяв,  клявся,  що  з  батьком  все  буде  добре.  Не  пройшло  і  пів  року,  як  не  стало  Надії,  Вадим  зрозумів,  що  вона  зробила  велику  помилку.  Але  хто  ж  знав,  мусив  терпіти,  куди  ж  подінеться.  
 Вже  минув  рік,  як  Сергій  привів  в  дім  жінку  з  хлопчиком,  Денисом,  якому  виповнилося  дев`ять  років.  Дитина,  на  здивування,  добре  вихована,.  Порівнюючи    з  поведінкою  матері  Ірини,    яка  курила  й  часто  крила  матом.  Продукти,  які  він    купував,  приносив  додому,  за  декілька    днів  зникали  з    холодильника.  Він  часто  на  обід  намагався  приготувати    першу  страву  й  коли  зі  школи  приходив  Денис,    разом  обідали,  спілкувалися.  Хлопчику  було  цікаво  з  ним,  грали  в  шахи,  розгадували  кросворди  та  тільки  хтось  з`являвся  вдома,  хлопчик  боязко  дивився,  поспіхом  виходив  з  його  кімнати.
     Сину  минуло  тридцять  сім  років,  хіба  в  такому  віці  можна  чогось  навчити,  чи    порадити.  Декілька  раз  намагався  поговорити  з  ним,  той  відразу  зачиняв  двері,  доводив,  що  їм  мало  місця.  Радив  знайти    якусь  жінку,  щоб    до  неї  перебрався    жити...  Останнім  часом  все  частіше  приходили    їх  друзі    й  пиячили.  Вона  працювала  на  базарі,  мала  свою  »ракушку»,  з  базару  приходили    погрітися.  Це  продовжувалося  до  глибокої  ночі,  Дениско  прибігав  до  діда,  ховався  під  ковдру  й  так  спали  до  самого  ранку.
Ось  і      цього  вечора,  до  півночі  гуляла  молодь,  включили  музику,як  кажуть,  на  всю  горлянку.Він  зробив  зауваження,  цим  і  поплатився.
             В  приміщенні    вокзалу,  час  від  часу,  лунав  голос  диктора.  Вадим    вже  трохи  зігрівся,  навіть  почав  дрімати.Та  раптово    почув  гучну    розмову,  один  поліцейський  вів  безхатченків,  весь  час,  щось  говорив  та  рукою    показував  у  сторону  сходів.  Ще  двоє  проходили  між  рядами,  до  кожного  придивлялися  і  в  декого  перевіряли  документи  та  білети.
     Його  увагу  привернула  славна    жінка.  Вона  обома  руками  тримала  чашку,  щось  пила,  часом  з    цікавістю,  позирала  на  нього.  Не  було  часу  на  роздуми,  що  буде  далі,    швидко  піднявся,  привітався  з  нею,  запитав,    чи  можна    присісти  поруч.    Вона    на  згоду  кивнула  головою,  озирнула  все    довкола,
-  Бачу  не  схожі  на  безхатченка  та  довго  сидите,    далеко  їдете?
     На  вигляд  їй,  років  п`ятдесят  п`ять,  не  більше,  круглолиця,  смарагдові,  випуклі  очі  вказували  на  відвертість  і  доброту.  Принаймні,    йому  так  здалося,  ледь  посміхнувся,
-  Мене  звати  Вадим….    Мені  здається  я  приїхав.
Жінка  уважно  придивлялася,  на  плечах  поправила    сіру  пухову  хустку.  Й  опустивши  очі,    під  білу  в*язану  шапку  ховала  світле,  ледь  сиве  волосся,  що  звисло  на  чоло.  
-  Ви  жартуєте!  Мені  здається  ви  місцевий,  так  одягнені,  надворі  мороз,  напевно  зустрічаєте  когось?
     Поліцейські  направилися    до  них,  про  щось  весело  розмовляли.  Вадим  помітив  їх  і    нахилився  до  жінки,  майже  шепотів,
-А,  як  вас  звати?
-Ну,  добре  скажу  вам  ім`я    та    нащо  воно  вам?  Наталя  Петрівна  ,  можна  Наталя,-  сказала  веселим  голосом  й  поліцейським  подарувала  усмішку.    Він  на  собі  поправив  шапку,  засміявся.  Поліцейські  не  наважилися    завадити    веселій  розмові,  пройшли  далі.  Задоволено  перевів  подих,  коли  ті,  вже    були  на  відстані.
-Наталю,  ви  мене  виручили,  дякую!
Здивовано    зміряла  його  очима,
-  Вас,  що  шукають?  Чи  може  я  помилилася,  може  й  справді  хати  не  маєте,  чи    щось  гірше?
 Вона  уважно,  немов  вивчаючи,  дивилася  на  нього.  На  вид  років  шістдесят,  чимось  схожий  на  мого  чоловіка,    защеміло  під  серцем,  
   Вадим  з  нагрудної  кишеня  дістав  паспорт,  де  й  взялася  банківська  карточка,  на  обличчі  з`явилася  усмішка,  а  в  очах  блиснула  іскра  радості,  як  той  раз  ненамацав?  Задоволений,    показав  жінці  приписку,  навіть  хотів  пожартувати,  що  тут  собі  шукає  жіночку  для  сімейного  життя    та  не  наважився.  Раптом  встав,  трохи  хвилюючись  сказав  ,
-Я  відійду  на  хвилинку,  зараз  прийду.
       За  декілька  хвилин  повернувся,    в  руках  тримав  пакунок  з  гарячими  пиріжками.  Жінка  не  соромилася  з  задоволенням  їла  пиріжок,  а  його    пригостила  чаєм.  Вона  вкотре    дивилася  на  табло,
-  Слава  Богу  вже    чотири  години,  мені  вже    скоро  треба  їхати  на  автовокзал.
Кліпав  очима,  здивувався,
-Я  думав  ви  кудись  їдете.
-  Та  ні,  я  їду  від  сина,  він  в  Кременчуку  живе  .Була  в  гостях,  довго  в  них  висиділа,    від    Нового  року.
-  Який  збіг  обставин,  я  теж  від  сина,  тобто  з  дому,  тільки  він  мене  вигнав.  
 -  Як  так?  -  крутнула  головою.
-Ну,  якщо  маєте  час,  бажання  -    я  вам  розповім.
Наталя  подякувала  за  пиріжки,  зручно  всілася,  прихилила  голову  в  його  сторону.
-  Ну  давайте,  веселіше  буде,  ще  є  час.
Свою  розповідь  почав  з  молодих  років.  Розповів  про  все  своє  життя,  з  повагою  говорив  про  дружину  та  бідкався  за  сина.  Уважно  слухала,    реагувала  на  те,  ,що  він  говорив,  то  хитала  головою,  то  задумувалась,  опускала  очі,  переводила  подих,зітхала.
-Дякую,  що  вислухали,  мені  на  серці  стало  тепліше  й  спокійніше.  Ось  так,  тепер    сам  не  знаю,  що  робити  далі,  повертатися  не  хочу,  а  куди  йти    й  не  знаю.  
Їм  обом  здалося,  що  кругом  них  більше  нікого  немає.  Кожен  задумався,  якийсь  час    мовчали.
Час  від  часу    вона    позирала  на  нього,думала;  що  можна  сказати  цьому  чоловікові,  як  його  підтримати?  При  розповіді  відчула,  з  яким  болем,з  хвилюванням    він  розповідав,  як  тремтів  його  голос.
             Вона  жила  в  невеликому  селі    під  Бахмачем.  Від  Києва    завжди    добиралася  автобусом,  село  розташоване  далеко  від  залізниці.  В  п`ятдесят  років  овдовіла,  син  Андрій    одружився  на  однокурсниці,  ще  коли  навчався  в  інституті,  в  Києві.  Дружина  була  з  Кременчука,  одна  в  батьків,  тож  після  закінчення  поїхали  туди  жити.  Жінка  тішилася  онуками,  мала  хлопчика  й  дівчинку.  Свати  -    люди  інтелігентні,  гостинні,  частенько  до  них  їздила  в  гості.
         Жила  Наталя  по  –  сусідству  з  сестрою,    тож  за  хазяйством  було  кому  подивитися.  Сестра,  старша  за    неї  на  п`ять  років,  дітей  не  мала,  давно  розійшлася  з  чоловіком,  він  виїхав  з  села.
           Жінка  зважувала  розповідь  Вадима,  думала;  воно  б  не  завадило  мати  чоловіка.  Бо  вона  сама    і  сестра  теж,  а  чоловічі  руки  при  господарстві  завжди    потрібні.  Він  звичайно  прожив  у  місті,  але  ж  розповідав,  що  мали  дачу,  на  якій  вирощували  овочі.  Та  й  працював  водієм,  якщо  це  правда,  це  не  панська  професія.
Вадим    уважно  дивився  на  неї,  бачив,  як  погляд  десь  загубився,  зник.  Відчував,  що  вона  йому,  щось  скаже.  Прилетіла  в  думках  надія,  що  в  неї  добре,  щире  серце,  що  може  сказати,  щось  тільки  хороше,  щоб  підтримати  його.
А  вона  мовчала….  Напевно  десь  літали  її  думки.  Нарешті    потрапила  в  реальність,  поправила  шапочку,  наважилася  перервати  мовчанку.
     -  Ну,  що  Вадиме,  якщо  я  запропоную  поїхати  до  мене,
що  скажете?  Я  вдова  вже  вісім  років,  маю  непогану  хату,  невеличке  хазяйство,  біля  якого  треба  ходити.  З  родини  один  син  із  сім`єю  в  Кременчуці  та  поруч  зі  мною  живе  старша  сестра.  Подумайте!  Ви  можете  пожити  зі  мною  деякий  час,  а  далі,як  кажуть,  буде  видно.
Гучно  забилося  серце,  світ  не  без  добрих  людей.  Від  хвилювання  затрусилися  руки,  раз  -    у  -  раз  стискав  їх,  намагався    приховати.  
Вона  помітила,  як  зблід,  на  очах  блискали  сльозинки,  які  ледь  не  падали  донизу,
- Вам  зле?  Чимось  допомогти?  Щось  не  так?
 Намагався  вгамувати  хвилювання,  трохи  соромлячись,
-Я  дуже  вдячний  вам,  вибачте  трохи  розхвилювався.  Ви  не  думайте,  тягарем  я  не  буду,  маю  непогану  пенсію,  банківська  карточка  при  мені.  А  сам  я  родом  з  Попільні,  сільську  роботу  знаю,  дрова  рубати,  ще    є  сила.
Не  поспішаючи  піднялася,  заправила  хустку  під  пальто,  попросила,  щоб    поправив  комір,
-  Ну    тоді  йдемо,  нам  пора.
Вадим  озирнувся,    довкола  провів  очима,  в  душі  вдячність  долі,  що  зустрів  таку  жінку.  Надіявся,  що  тепер  у  нього  буде  все  добре.  Взяв  її  сумку,  пропускав  йти  вперед  та  вона,    з  усмішкою  на  обличчі,  взяла  його  під  руку.  Вони  поспішали  на  автовокзал.
                                                                                                                                                   02.03.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2017

Скажи Боженьку. .

Розривають  Україну  пихаті  й  байдужі,
Вони  знають,  у  країні  лише  гроші  дужі,
Все  купити  і  продати,  їм  це  не  завадить
Знахабніли,  на  всіх  чхають,  навіть  ладні  зрадить.

Ой  та  й  скільки  можна,  Боже,  Державу  ганьбити?
Ви  скажіть,  ради  чого  діточок  хоронити?
Все  кричать,  нема  законів,  а  хто  ж  їх  приймає,
Розікрали    давно,  брешуть  виходу  немає.

А,  як  вибори  співають  (  щиро),  дуже  гарно,
Обіцяють  нам  щастя,  знущаються  безжально!
Розувірилися  люди..  стало  гірше  жити,
Скажи  Боженьку,  скажи,  як  безлад  зупинити?

На  очах  полинні  сльози,  гине  Україна,
Але  ж  хоче  щастя  й  миру,  щоби  була  вільна!
                                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2017

Зовсім круглий/ загадка/

Лунає  крик  на  стадіоні
Немов  вітер,    я  літаю
По  різні  боки  по  полі
Голи  швидко  забиваю.

Вмію  високо  скакати
Покотився  по  доріжці
Доганяйте  швидко  дітки
Загубився,    я  в  травичці.

Кругленький,  іще  й  м`ягенький
Люблю  дитячий  майданчик
Вгадайте  -  хто  хитрий  такий?
Малята    -  та  це  ж  ваш  (М`ячик).

                                   28.02.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017

Кохання

Кохання  -  краплина  чистої  роси,
Крупинка  мала  весняної  краси,
Це  ніжний  дзвін  молодого  джерела,
 Промінчик  теплий  сонячного  тепла.

Нехай  між  всього  буде  земна    любов,
Щасливі,  ми  очистимо  свою  кров,
Гарячі  прибережемо  почуття,
Тож  знайдем  щастя,  збудуєм  майбуття.

Зуміймо,  ми  кохання  захистити!
Як  неньки  любов,  будемо  любити  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017

Коли всі разом

Як  зробити,  скажіть,  нам  одну  родину,
І  чи  можна  об`єднати  Україну?
Запитання,  ми  знаємо,  не  із  простих,
Не  від  закликів,  гадаю  промовистих.

Коли  маєш  сім`ю,  велику  родину,
Із  повагою  розрізаєш  хлібину,
Вже    останню  розділяєш  на  шматочки
Не  згубити,  щоби  ані  крихтиночки.

Ти  це  зробиш  порівну,  щоб  без  обиди,
Щоб  заради  рівноправ`я  і  злагоди,
Ти  поділишся  останньою  водою,
Як  повага,  привітався  із  тобою.

Вже  тоді  до  тебе  матимуть  повагу,
І  запросять,  радо  до  свого  порогу,
Як  всі  разом  то  ж  з`являється  родина,
Чи  то  літні  люди,  чи    мала  дитина,
Відчуває,  тоді  любов  і  турботу,
 І  взаємну  підтримку  має,  доброту.

Тож  міцними,  кращими,  стають  стосунки,
Та  й  із  радістю  одягнуть  вишиванки,
Як  єдності  симвіл,  нашої  країни,
Все  заради  миру  й  щастя  України.

Зустрічаймо,  кожного  привітним  словом,
Хай  хто  прийде  до  нас,    їм  не  буде  дивом,
 Хлібом  –  сіллю,  завжди  гостинно  зустріти,
Щоб  разОм  святій  землі  й  волі  радіти.
                                                                   

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2017

Стою у двери

Стою  я    у  двери
Со  мной  поговори
Открой…
Поверь,меня  прости
Прошу  не  отпусти
Я  твой.
Солнышко,  подойди
И…  В  глаза  погляди
Поверь…
 Без  тебя  ведь  не  жить
Суждено  вдвоём  быть
Теперь.
И  пусть  повздорили
Немного  спорили
Ерунда…
И  что  бы  не  стряслось
Ведь  нам  не  надо  слёз
Никогда.
Зима    -  разлучница
Уже  не  спутница
Отошла..
Открыла  дверь  ты  мне
Весна  зимы  сильней
К  нам  пришла.
Губы  медовые
Взгляды  бредовые
Нет  стыда…
Глаза  твои  нежны
Друг  другу  мы  нужны
Навсегда.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720555
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.02.2017