Ніна Незламна

Сторінки (20/1969):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10»

Моє життя - це ти


Скажи,  в  чому  моя  вина,
П`янію  знову  без  вина,
Відчула  повінь,ти  поряд,,
Кохання  вічне  й  твій  погляд.

Чуття,  нині,  аж  через    край,
Прошу  тебе  не  залишай,
Згорю,  мабуть  у  самоті,
Як    ніченька,  сумно  мені.

П`яніть,    хочу  до  забуття,
Тіл  наших,  жадане  злиття,
Тобою,  дихати  й  цвісти,
Це  ти,  моє  життя…  це  ти!


Вірш  зі  скрині


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2018


Та хто ж й думав…

Не  побачу  я  вітру,    лиш  відчую  його,
Віє  холодом  ,  нащо,  нема  щастя  того,
Що  надіялась  мати,  як  у  душах  весна,
По  дорозі  провалля…  Річка  геть  занесла.

Ні  місточка,    ні  стежки,  сиро  й  зимно  давно,
Ні  не  варто  шукати,  знаю  не  повезло,
Хоч  надворі  краса,  лебединий  пух  вабить,
Так  хто    думав,  гадав,  що  коханий  та  й  зрадить.

24.12.2018р

                                                                             Вірш  не  стосується
                                                             особистості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819005
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2018


Спомин б`є через край

Очі  твої,  б`є  спомин,  через  край,
Хуга  надворі…я  з  нею  лечу,
Хочу  знайти…  доріжку,  у  твій  рай,
Відстань  здолаю,  мрію  не  втрачу.

Місяць  лукавий  -  супутник  життя,
Купу  хмаринок,  загнав  за  обрій,
Нам,  покохатись,  аж  до  забуття,
Хай,  не  побачать,  очі  фурії.

Стегон  торкнувсь….  оголені  тіла,
Квітку  зірвав,  ніжненьку  троянду,
Щоб  у  обіймах,  теплих  розцвіла,
Ти  ж,  богиня,  вип`єм  насолоду.

Груди…  пестить,  вино  смакую  з  уст,
Світ  й  все  довкола,  на  мить  забути,
Хай,  мороз  і  вітриська  гучний  свист,
То,  не  завада,    нам  разом  бути.

Очі  твої,    б`є  спомин,  через  край,
Хуга  надворі…    я  з  нею  лечу
Хочу  знайти…  доріжку  у  твій  рай,
Відстань  здолаю,  мрію  не  втрачу,
Разом  навіки…  запалим  свічу.

 
2014р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2018


Оце зима - справжнє диво

Ой  галасливо  ж  надворі
Прийшла  пора,  всій  дітворі
Політати  на  санчатах
Мов  на  крилах  -    на  лещатах
Пухкий  сніжок  сяє,  іскрить,
Як  же  чудово,  світла  мить!
Все  довкола  у  перлинах
Діаманти  на  перинах
 Всі  дерева    у  мережках
У  золочених  сережках.
Сніг    блищить,  мов  самоцвіти
Як  же  тут  не  порадіти
Оце  зима  -  справжнє  диво
Гайда  тепер,  всі  сміливо
 Політаєм,  мов  сніжинки
Як  пір`їнки  -  балеринки!
           
                                                                               Лещата  -  стародавня  назва  лиж
                         на  Галичині

                                                   25.12.2018р                          





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2018


Я розтану


Я  розтану  в  теплих  руках,
Розтоплюся,  як  білий  сніг,
Поселюся  в  твоїх  очах,
Хоча  знаю,  що  це  є  гріх.

Мені  будеш,  ясним  сонцем,
Тож  промінням,  ніжно  зігрій,
І  зима,  хай  за  віконцем,
Ти  вгамуй,  пристрасті  потік.

Ми  удвох  -  зранені,  птахи,
Це  воно  -  кажуть  кохання,
З’єднала  доля,  два  шляхи,
Сердечне,  наше  бажання.


       Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018


Зимовий вечір

Зимовий  вечір,  легенько  ліг  на  плечі,
Земля  довкола    в  посрібленому  вінку,
Не  відчувала,    я  нині  порожнечі,
Зима  кружляє  у  весільному  танку.

В  небесній  мисці,  набундючені  хмари,
Не  зіпсують,    вони  цей  настрій  нікому
І  я  радію,  що  знову  сипле  чари,
Тож  заховаю,  печаль  під  ними  й  втому.

Грайливий  вітер,  злегка  пестить  дерева,
Пух  лебединий,  злітає  попід  ноги,
Ледь  прокрутилась,  мережка  кришталева,
До  низу  впала,  під  покровом  дороги.

Різноманіттям,  дивує  тихий  вечір,
Краса  зимова,  приваблює  погляд  мій,
Неначе  в  ковдрі,  не  боюсь  холоднечі,
Моргає  місяць  у  оправі  золотій.


09.12.3018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018


Пригода кота / казка/

                                     
На  краю  села,  не  далеко  від  лісу,  стояла  хатинка.  В  тій  хатинці  жили  бабуся  і  дідусь,  був  у  них  котик  Пушок.  Білий  -  білий,  як  сніжок,  до  того  ж  ще  й  дуже  пухнастий.  Він  був  молодим  котом,  хитрим  і  непосидючий.    Мишей  в  коморі  і  в  сараї  справно  ловив,  а  в    ліс  ніколи  не  бігав.  Він,  ще  не  знав,  що  таке  зима,  не  доводилося  бачити  снігу.  
Одного    прохолодного  дня  сидів  на  сходах,  біля  хатинки.  Раптово  з  неба  почав  падати  сніг,  здивовано  позирнув,  що  це  таке  біле  літає?  Кілька  сніжинок  впало  на  ніс,  відчув  холод,  здивувався,
-  Ня  -  у  -  ня-у!
 Дідусь  був  недалеко,  взяв  його  на  руки,  погладив  по  спинці,
-  Це  зима  прийшла,  мій  хороший.  Звикай,  кожушка  маєш  тепленького,  не  замерзнеш.
Посадив  кота  на  лавку,  біля  сараю  і  сказав,
-  Саме  зараз  миші  будуть  шукати  місце  де  заховатися  та  захочуть  поласувати  зерном.  Тож  дивися  будь  за    сторожа,  не  дозволяй  мишам  господарювати.  
 Пушок  торкнув  лапою  купку  снігу,  що  лежала  на  краю  лавки  зрозумів,  що  ніякої  загрози  немає.  Двері  в  сарай  були  привідкриті,  кіт  уважно  спостерігав,  щоб  часом  і  справді  не  забігла  миша.  Довго  чекати  не  довелося.    Вона  вже  сиділа  між  стіною  сараю  й  цеглиною.  Бо  побачила  кота,  чекала,  коли  той  вкладеться  спати.  Та    Пушок,  майстер  ловити  мишей,  знав    їхні  хитрощі,  влігся,  ледь  -  ледь  закрив  очі,  вдав,  що  він  спить…
 Миша  часу  не  гаяла  шмиг….Та  на  заваді  плигнув  кіт,  вона  назад  тікати,  попід  невеличку  купу  хмизу,  а  він  за  нею.  Не  годиться  не  піймати,  сором  буде,  думав  кіт,  треба  цю  хитреньку  спіймати.  Вона  затаїлася  наче  в  засідці,  лише  виднівся  кінчик  хвостика.  Кіт  ткнув  до  хмизу  ніс,  тягнув  до  неї  лапу.  А  миша  з  під  хмизу  шмигула,  тікала  в  ліс,  залишила  маленькі  сліди  на  снігу.  Пушок  поспішав,  плигав  за  нею.  Пухкий  сніг  розлітався  на  всі  сторони  та  він  не  звертав  уваги,  намагався  догнати  мишу.    Вона  шмигнула  під  великий  кущ,  він  за  нею  і  раптово  провалився.  Незчувся,  як  
опинився  в  ямі  з  пожовклим,  старим  листям.  Не  знайшов  сліду  миші.  Вибрався  з  ями,  а  можливо  тут,  поруч,  під  сосною,  подумав  кіт.  Сосна    висока,  пишна    і  густа,  біля  самого  стовбура  купа    на  пів  сухого  листя.  Ні,  на  жаль  і  тут,  не  знайшов  слід  миші.  От,  халепа,  не  спіймав,  засмутився  кіт,  треба  повертатися  додому.    
Він  навіть  не  помітив,  що  здійнявся  вітер,  підносив  сніг  догори  і  з  неба  знову  сипав  густий,  лапатий  сніг.  О,  що  це?  Оглянувся    довкола,  сніг  засипав  всі    його  сліди.  Як  знайти  дорогу  додому?
 А  вітер  завивав,  сніг  сильно  кружляв  в  повітрі.  Повернувся  Пушок  під  сосну,  сховався  від  негоди.  Під  нею  було  затишніше,  вітер    майже  не  діставав  його.  Раптом  за  стовбуром  сосни,  сніг  заворушився.  Відразу  помітив,  ой,  хто  це  може  бути?  Дивина  та  й  годі.  Чи  то  ховатися,  чи  добре  роздивитися,  роздумував  кіт,  щоб  не  було  біди,  не  потрапити  комусь  в  лапи.  Ой,  він  такий  білий,  як  я  та  трохи  більший  за  мене.  І  ненароком  сказав,
-  Ня  -у-  ня-у…
За  мить  почув,    чийсь  писклявий  голос,
-  Гей,  ти  хто?
Пушок  став  на  дві  лапи,  намагався  краще  розгледіти,  хто  ж  то  такий?    За  мить  знову  почув  писклявий  голос,
-  Ти    не  бійся  мене,  я  не  хижий  звір..  Я  зайчик  ,  заховався  від  віхоли.  Бачиш,  як  мете,  світу  білого  не  видно!  
Кіт  побачив  довгі  вуха,  від  здивування  розкрив  рот,
-  Ого!    Я  такого  білого  звіра  ніколи  не  бачив.
Трохи  замислився  і  пригадав,  що    цей  звір  схожий  на  кроликів,  що    живуть  в  них  в  сараї.  Так  –  так,  думав  кіт,  в  них  теж  вуха  довгі.
Поки  він  думав,  вже  зайчик  був  поряд  з  ним,  подав  лапу,
-  Будемо  знайомі,  я  Пижик.
Кіт  тремтячим  голосом  сказав,
-  Я  котик  Пушок…  Розумієш,  до  нас  в  сарай  миші    прибігають    зерно  їсти.  Моє  ж  діло  не  допустити  цього.  Оце  за  одною  гнався  і  напевно  заблукав.  Снігом  замело  мої  сліди,  тепер  не  знаю,  як  повернуся  додому.  
Пижик  привітно  подивився  на  нього,  запитав,
-  А  тремтиш  чого?
 -  Та,  тебе  так  несподівано  побачив,  ще  й  промерз,  -  відповів  кіт.
-  Пижик  обійняв  його  лапами,
-  Ну  давай,  тулися  до  мене.  Ми  зачекаємо  доки  віхола  вгамується,  подрімаємо  разом,  тоді  я  тебе  проведу  додому.  Я  знаю  дорогу  до  села.  Та  туди  не  бігаю,    мама  й  тато  не  дозволяють,  кажуть  це  небезпечно.
Пушок  гарненько  зігрівся  в  обіймах  зайчика  і  справді  задрімав..  Не  знати  скільки  пройшло  часу  та  відкривши  очі  побачив,  що    вітер  вщух,  будив  зайчика,
-  Зайчику,  Пижик,  просинайся,  вже  тихо,  не  мете,  мені  треба  поспішати  додому,  а  то  скоро  стемніє.
-  Зайчик  потягнувся,  кліпаючи  очима,  сказав,
-  Гарненько  поспали,  ну    поглянемо  скільки  тут  насипало  снігу?
Кіт  першим  вибрався  з  під  сосни,  його  майже  не  було  видно,  загруз  в  снігу,
-  Ого,    стільки    насипало!  А  красиво!  Подивися,  як  іскрить  скрізь.  Та,  як  вибратися  звідси  й  знайти  дорогу?
Пижик  вже  стояв  біля  нього  на  двох  лапах,
Не  хвилюйся,    я  по  деревах  і  по  кущах  знаю  дорогу,  те,  що  вони  в  снігу,  то  нічого.  Не  відставай,  доганяй  мене!
Зайчик  робив  великі  стрибки    по  снігу,  Пушок  намагався  від  нього  не  відставати,  хоча  провалювався  в  сніг  та  знову  вибирався    і  плигав  за  зайчиком.    Біля  пишної  ялинки  зупинився  зайчик,  трохи  зачекав  кота.  Кивнув  лапою  вперед  і  сказав,
-  Ну  ось,  за  цією  ялинкою  село,  тільки  туди  мені  не  можна.  Тож  бувай,  забігай  в  гості,  тільки,  як  сніг  зійде,  бо  зараз  холодно.
Пушок    обійняв  Пижика,
-  Я  дуже  дякую  за  допомогу.  Ти  поступив,  як  справжній  друг.  Я  обов`язково    прибіжу,  як  розтане  сніг!
Пушок  махнув  лапкою  й  вискочив  за  ялинку,  здалеку  побачив  рідну  хатинку.  Він  добирався  додому  й  думав,  обов`язкого  навідаюся  в  гості  до  Пижика  навесні,  принесу  йому  морквинку  і  листя  капусти.  Як  добре,  що    я  зустрів  доброго  зайчика!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2018


Дорога додому / проза /

        Широке  поле  із  трав  і  квітів  стелилося  вздовж  дороги  й  посадки.    Колись  -  тут  морем  колихалися  жита,  а  зараз,  то  наче  степ
 майже  по  коліна  квіти  й  трави.…  Ромашки  більше  трималися  купами,  а  волошки  деінде  розсипані  повсюди,  тягнулися  догори,  ближче  до  сонця,  в  надії  після  прохолодної  ночі  отримати  більше  тепла.  Деякі  квіти  відцвіли,  трави  ледь  -  ледь    присохли,  чи  то  змінили  кольори  на  темно  –  зелені,  жовті  й  руді.  Серпневий  вітер  гойдав  квіти,  загравав  з  ними,  легенько  прихиляв  до  землі,  витанцьовував  по  травах,  ховався  поміж  них,  часом    наче  дрімав.  Та,  то  лише  на  декілька  секунд,  а  потім  знову  десь  летів,    пробуджував  птахів.  Ті  стрімко  вилітали  з  густішої,  напівсухої    трави.  А  часом  з  під  листків  великих    будяків  -  лопухів,  що  почувалися  тут  королями.  Височіли  над  всіма,  принижуючи  позирали  на  все,  що  довкола,  виставляли  наперед    свої  пишні,  квітучі  голови.  Вдавали  із  себе  володарів  цього  покинутого  поля.
   Роман  і  Оксана,  посміхаючись  один  до  одного,  щойно  вийшли  з  міжміського  автобуса,  вони  повернулися  з  лікарні.  Він  отримав  поранення  під  Луганськом,  більше  трьох  місяців  пролежав  у  лікарні,  переніс    чотири  операції.  Його  чорне  волосся  підкреслювало  кожну  деталь  блідого,  скрапленого  потом  обличчя.  Трохи  змоклий  чуб,  спадав  на  чоло,  він  зробив  декілька  кроків,  глухо  сказав,    
-  Слухай,    не  поспішай,  дуже  жарко…  Куди  нам  спішити,  три  кілометра  навпростець  й  будемо  вдома.
Вона  поправила    коротке,  русяве  волосся,  ледь  надула  свої    круглі  щоки,  стурбовано  до  нього,
-  Та  ні,  навпростець  не  підемо,  де  там  вже  нам,  там  кроти  горбів  понаривали,  ще  й  трава  висока,  наберемося  реп`яхів….
Заклопотано,  з  сумки  дістала  телефон,
-  О!  І  тут  немає  мережі,  десь  -  то  хвилюються  наші,  що  довго  нас  не  чути.
       Удвох  трималися  за  руки,  дивилися  один  одному  в  очі,  намагалася  побачити  в  них  те,  чого  так  чекали,  ніжності  й  любові,  без  якої  пробули  три  роки  поспіль.  Поранення  далося  взнаки,  він  трохи  шкутильгав  на  праву  ногу,  осколки  снаряду  зрешетили  її.  Дякувати  Богу,  молоде  тіло  спроможне  загоїти  рани,  шкода,  що  вся  нога  в  шрамах,  але  й  добре,  що  все  ж    вдалося  її  зберегти.
         Яскраве  сонце  підіймалося  вище,  розсипало  ясні  промені,  добре  пригрівало,  висушувало  останні  роси  в  густих  травах.  Поодинокі  метелики  перелітали  з  однієї  квітки  на  іншу,  при  цьому,  то  швидко  підіймалися  вище,  то  повільно  спускалися  донизу  і  десь  зовсім  зникали  поміж  трав.  А  трохи  далі,  з  посадки,  линув  дзвінкоголосий  переспів  птахів.  Роман  вдивлявся  туди  й  прислухався,  наче  намагався  відрізнити,  чи  то  спів  пташиний,  чи  звук  снарядів,  які  часто  доводилося  чути.
     Вітерець  пестив  їх  обличчя,  очі    сяяли  від  радості.  Оксана  зорила  своїми  ясними  смарагдовими  очами    і  все,  ще  не  вірила,  що  він  тепер  буде  поруч.  Що    буде  вдома  з  дітьми,  які  так  чекають  на  нього,  невже  й  насправді  позаду  туга,  всі  хвилювання    й      в  роздумах  недоспані  ночі….
   Йти  жарко  під  гарячим  сонцем,  воєнний  одяг  зберігав  тепло,  йому  хотілося,  як  швидше  збутися  його.  Відчути  подих  неньки  -  землі,  цього  рідного  поля,  що  колись    сам  його  орав  трактором.
Вона  вирвалася  вперед,  майже  зайшла  між  дерев  посадки,
-  Давай  сюди,  ось  тут,  за  шипшиною  відпочинемо.  Рідненький  мій,  зовсім  пристав…  Давай  руку,  допоможу  присісти,  спирайся,  чи  тримайся  за  мене,  як  тобі  краще,  сам  дивися.…
Рукою  торкнулася  його  чола,  хотіла  витерти  краплини,  що  з`явилися  знову.  Він  перехопив  рукою  її  руку,  міцно  притулив  до  своїх  грудей,
-  Якби  ж  ти  знала,  як  я  сильно  сумував  за  тобою,  за  твоїм  голосом,  волоссям,  як  пахнеш  вся,  просто  п`яниш….
Солодкий  ніжний  поцілунок,  доля  подарувала  щасливу  мить…  Гучно  забилися  серця,  здавалося  затихло  все  навкруги  і  спів  птахів,  і  шелест  листя  на  деревах.
 Вона  ховалася  в  його  обіймах,  сама  ж  в  душі  немов  замала  крила,  здавалося  летіла  назустріч  сонцю  –  жаром  обпікало  все  тіло.  Як  добре,  що  він  є  -  це  щастя,  моя  доля,  не  буду  я  сама,  як  та  тополя  серед  поля.  Сльозинки  радості  в  очах  і  теплі  погляди.
   Роман  присідав  до  землі,  вона,  сама  худенька,  як  тростинка,  все  ж  намагалася  підтримати  його,  щоб  безболісно,  це  вдалося  зробити,
 -  Ну  ось  відпочинемо  трохи,  давай  зніму  ці  берці  …
 Злегка  почервонівши,  швидко  присіла,  старанно  розшнурувала  взуття,  поспіхом  знімала,  ледь  торкнулася  раненої  ноги,  
-  Дуже  болить?  Будемо  йти  не  поспішаючи  і  правда  куди  й  чого  нам  квапитися…
     Час  від  часу  шелестіло  листя  дерев….  Вони  радісно  перекусили  бутербродами  з  ковбасою  й  сиром,    с  термоса  чай  пили..  Оксана  задивилася  на  нього,  помітивши  сивину  на  скронях,  щось    хотіла  сказати  та  відразу  передумала.  Адже  він  раніше,  ще  в  лікарні,  просив  її,  щоб  про  війну  ні  слова,  щоб  не  сипати  сіль  на  рану,  що  запала  глибоко  в  душі,  яка  не  знати  коли  затягнеться.  Важко  переніс  втрату  побратимів,  молодших  за  нього  хлопців,  які  загинули  на  полі  бою.  Просив  не  торкатися  цієї  теми,  бо  і  так  ночами  здригався,  все  здавалося,  що  десь  знову  свистить  і    на  шматки  рветься  земля.  А  іншого  разу  чув  стогін  й    нестерпний  крик,  від  якого,  аж  гуділо  в  голові.  
Роман  приліг  спиною  на  траву,  підклав  руки  під  голову,  любувався  небесною  синявою.  Де  –  не  -де  білі,  маленькі  розпливчаті  хмаринки  здавалося  стояли  непорушно,  але  все  ж  ледь  помітно  здригалися,  наче  човни  в  тихому  морі.  Як  гарно!  Яка  краса-    думки  летять  в  сонячний  простір,  Боже  дай  мені  душевний  спокій.  Лежачи,  рукою  зірвав  кілька  травин,  підніс  під  ніс,  нюхав,
-  Оксанко,  ти  відчуваєш  запах  трави?  Оце  лежу,  насолоджуюся  пахощами  й  свіжим  повітрям,  мене,  аж  п`янить…
Сидячи  біля  нього,  крутнула  головою  в  сторону,
-  О!  Та  це  ось,  чебрець  росте  близько,  вітер  віє  в  нашу  сторону...
Похапцем  підійнялася,  весело  й  радісно,  з  усмішкою  на  обличчі,  рвала  листочки  й  ледь  присохлі  квіти  чебрецю,
-  Нарву  на  чай.  А  ти  не  п`яній,  а  то,  як  доберемося  додому.
Недовго  думаючи,  Роман  дістав  з  сумки  капці,  взувся,
-  Подай  руку,  цьому  немічному  інваліду,  хай  я  встану….
Оксана  звела  брови  докупи,    трохи  підвищеним  голосом  сказала,  
-  Почекай  траву  покладу  в  пакет.  Ти  це  слово  забудь  Романчику,  все  буде  добре.  Он  поле  -    це  покинуте….  На  тебе  чекає  вже  три  роки  пустує,  далеченько  від  села,  немає  бажаючих  зорати!
               Він  піднявшись,  випрямився,  примружив  очі  від  сонця,  задивлявся  на  поле,
-  Ой  ти  знаєш,  я  б  і  босий  пішов  по  цій  рідній  землі,    так  за  нею  сумував,  хай  би  відчув  її,  думаю,  придала  б  мені  сили.  Інший  раз,  як  на  мить  -    було  задрімаю  в  бліндажі,  поле  насниться,  хвилясте,  то  наче  море  лагідне,  а  колоски  довгі,  повні,  аж  блищали  на  сонці…
Ніжний  погляд  до  нього,
-  Ромчику,  ще  находишся  босоніж,  на  подвір`ї  споришу  багато,  зелений,  м`якенький,  волохатий,  ще  й  височенький  -    в  ньому  купатися  можна…  А,  як  поле  з  житом,  чи  з  пшеницею  побачиш  уві  сні,    люди  кажуть,  на  щасливе    сімейне  життя.  От  бачиш  любий,  все  збулося,  радіймо,  живемо  один  раз  на  світі….      
   Вони  йшли  вздовж  посадки…  Ледь  –  ледь  шелестіло  листя  дерев,    чоловік,  дивлячись  вперед,  про  щось  думав,  мовчав.  Вона,  не  поспішаючи,  йшла  за  ним,  сумку  й  пакет,  перекинула  через  плече,    в  руці  тримала  телефон,
-  О!  Вже  є  мережа,  зараз  до  наших  подзвоню.
Усміхаючись,  призупинилася,  набрала  номер  телефона,  голосно  заговорила,
-  Мамо  Привіт!  Це  я!  У  нас  все  в  порядку.  Ми  приїхали,  зараз    йдемо  по  дорозі,  вздовж  посадки…
Потім  слухала,  що  говорить  мати,  продовжила,
-  Не  було  зв`язку,  тому  й  не  дзвонила.  Гаразд,  до  зустрічі.
Легенько  торкнулася  його  плеча,
-  Не  поспішай,  зараз  назустріч  автівкою  виїдуть.  Сусід  наш,  дід  Микола…  То  старий  козак  –  колись    пізнав,  що  таке  війна,  часто  розпитував,  хвилювався  за  тебе,  хвалив,  що  пішов  захищати  нашу  землю.
Роман  кивнув  головою,  посміхнувся,  ніжно  взяв  її  за  руку,
-  Оксанко,  я  тебе  просив,  менше  розмов,  де  я  був,  що  робив.  Я  просто  обов`язок  виконував    перед  Україною,  якби  не  пішов,  якби  дивився  родині  й  односельчанам  в  очі.  Досить  про  це.
Їм  назустріч  їхав  старенький  «  Запорожець.  Оксана,  побачивши,  як  дитина,  аж  підскочила  від  радості,
-Он!  Вже  їдуть,  бачиш?!
Автівка  під`їхала,  зупинилася.  Різко  відкрилися  двері.  Як  пташенята  вилетіли  із  гнізда,  так  син  і  донька,  вилізли  з  авто,  махаючи  руками  бігли  до  батька.
-Тату!  Тату!  -    гучно  покотилося  полем.  
У  Романа  на  очах  сльози,
-  А  підросли!
Оксана  рукою  змахувала  сльози  радості,  ледь  хвилюючись  сказала,
-Та,  що  ж  ти  хочеш,  Марійка  перейшла  в  п`ятий  клас,  а  Сергійко  в  третій.  
Здавило  в  горлі  від  хвилювання,  вона  не  змогла  більше  нічого  сказати.  Крізь  сльози  дивилася,  як  діти  тулилися  до  батька,  він  ледь  тримався  на  ногах,  боявся  впасти  від  обіймів.
Дід  Микола  тим  часом  виліз  із  автівки,  події  розчулили  його,  краплини  сліз  витирав  на  худорлявому  обличчі.  
-  А  ну,  покажись  соколе,  герою  наш!  Молодець!  Помужнів,  справжній  воїн!
Роман  нахилившись,  обіймав  сусіда,  а  той  пнувся,  чмокав  його  в  щоку.
Старенький  похлопав  по  плечі,
-  Ну  гайда,  їдемо!  З  самого  ранку,  біля  сільради,  з  хлібом-сіллю  чекають  на  тебе  односельчани  й  родина...  Поспішаймо!    
   Оксана,  розпашіла,  як  троянда,  весело    присіла  на  переднє  сидіння  автівки.  Їй  було  дуже  приємно  чути  такі  слова  від  діда,  гордилася  чоловіком.
   На  задньому  сидінні  діти,  з  обох  боків,  обсіли  тата,  один  перед  одного  задавали  питання,  а  він  з  сяючими  очима    пригорнув  їх  до  себе,  гладив  голови,  цілував  в  чоло.
     Автівка  рушила  з  місця….  Роман  чомусь  хвилювався…  Відчуття  радості  гріло  серце,  він  чув,  як  воно  гучно  б`ється.  Яке  то    безмежне  щастя  повернутися  додому….

                                                                                                                                                                                         30.11.2018р
                                             
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018


Ти знайди сили

Очі  сумні,  серед  дня  пелена,
Замкнулася  у  своїй  надії,
І  чомусь  знов,  ти  зосталась  одна,
Любов  же  де?  Й  твої  ясні  мрії?

По  якій  стежці,    підеш  нарешті,
Чого  бажаєш,    в  своєму  житті,
В  розчаруванні…  на  перехресті,
В  думках  літаєш,  де  щастя  миті?

Чи  зрозумієш,  чого  ти  хочеш,
Коли  пізнала,  зневіри  сповна,
Між  трав  шовкових,  стежину  топчеш,
Чому  байдуже?  Де  в  душі  весна?

Вже  засніжило..  сріблиться  поле,
Вітер  розвіяв,    темну  пелену,
Та,  ще  той  спогад,  під  серцем  коле,
Пече  зневір`я….  присмак  полину.

Ти  знайди  сили,  ковток  повітря,
Придасть  бажання  й  віру  в  майбуття,
Сонце  в  зеніті,  подарить  світла,
Замай  упевненість,  шануй  життя.


17.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018


З Днем святого Миколая

Вляглась  віхола  за  гаєм
Спішить  нічка  з  Миколаєм
Несе  він  в  своїй  торбинці
Діточкам  усім  гостинці
Під  подушку  по  пакунку
Тіштесь  любі  подарунку!
Тут  цукерки  і  родзинки
Є  і  ляльки,  і  машинки
Книжки  і  веселий  м`ячик
Маленький  біленький  зайчик
Він  не  взяв  з  собою  різки
Бо  в  нас  всі  хороші  дітки.
Ось  і  ранок  на  порозі
Не  лишайтесь  на  морозі
Завітайте  і  ви  в  хату
Будем  разом  святкувати
Хочу  радо,  всіх  вітати
Та  здоров`я  побажати

                         10.12.2018р

*****
І  Вас  дорогі  друзі!  Шановні  читачі!  Сердечно    вітаю    із  Днем  святого  Миколая  Чудотворця!!!  Хай  прийде  мир  на  нашу  святу  землю!  Бажаю  здоров`я  всім,  достатку,  поваги,  тепла!  Хай  щира  любов  завітає  в  кожен  дім!  Нехай  збуваються  мрії  і  плани!


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018


Це є земна краса

Що  то  за  пташка,    зирить  у  віконце,
Маленькі  крильця,  інеєм  покрились,
Вона  зі  мною  зустрічає  сонце,
Кущі  шипшини,  під  снігом  схилились.

Та  тож    синичка,  прихисток  шукає,
Голівка  сива,  а  лід  неначе  сіль,
Мороз  за  двадцять,  холод  підступає,
Чека  підтримки…  В  зіницях  страх  і  біль.

Творіння  боже,  тебе  я  захищу,
Сала  підвішу,  шматок  на  кватирці,
Чекай  хвилинку,  ще  сіна  підмощу,
Вже  посміхаюсь,  красуні  синичці.

На  підвіконні…  розлігся  промінець,
Ясний,  стрімкий,  пробився  поміж  хмари,
Ніжний,  тепленький,  сонця  посланець,
Він  приніс  радість,  порозсипав  чари.

Яке  то  щастя,  це  є  земна  краса,
Тож  збережімо,  всі  її  завзято,
Весну  зустріти,    надія  не  згаса,
Хай  поряд  з  нами,  тішаться  крилаті.

03.12.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2018


В кутку сховалось лихо…/ віршована розповідь /


Коридор  довгий,      так  прохолодно  й  тихо  –  тихо
Чомусь  здається,  тут  в  кутку  сховалось  лихо
Мов  жде  нагоди,  погуляти  по    кімнатах
Дім  пристарілих….Люди….У  білих  халатах…
По  кабінетах,  розмови  веселі  і  сміх
Мабуть  хтось  скаже,  коли  є  хворі,  то  це  гріх
Певно  на  розсуд  та  ні  краще  промовчати
Із  яким  болем,  бачить,    все  це    відчувати
Треба  триматись.  Хвилюватися  кожен  день
Адже  це  важко,    як  чуєш  плач  замість  пісень…
Спішить  сестричка….Як  до  малої  дитини
Хто  ж  допоможе?  Так  давно  нема  родини
Старенька  просить  ,  –  Погляньте,  он  простирадло
Злізло  із  ліжка….  Дивиться  так  безпорадно
Ошелешено,  з  болем  блимає  очима
Течуть  сльози,  а  хустина,  аж  за  плечима.
А  хтось  зненацька,  до  себе  гукав  в  надії
-  Ось,  сюди,  в  п`яту  -    трусяться  вологі  вії
-  Дайте  водички,  не  можу  сама  дістати…
Губи  присохлі…  Почала    слова…  Путати…
А  потім  ранком  душа  десь  полетіла
Ніхто  не  плаче…..А  вона  ж  жити  хотіла.
І  знову  тиша…  А    за  вікном  хурделиця
Немічна  жінка,  наче  місяць,  блідолиця
Співа  псалом,  то  їй  здалося,  що  у  церкві
Руки  докупи,  мовить  слова  боголюбиві.
Шум  в  коридорі,    метушня,    чиїсь  розмови
Запах  ялинки…Доволі  настрій  святковий
А  ось  хтось  прийде!  Мо»    принесе  апельсину
Чи  то  розстелить,    самобранку  -  скатертину
Поласують,  то  смачного  давно  не  їли
Ясніли  очі,  ждуть,  нехай  би  пораділи.
Вікно  криштальне….  Світу  білого  не  видно
Живе  надія…Стріти  весну  необхідно
 Дуже  холодно,  як    зараз  йти  в  світ  незнаний
Думки  літають….Хай  би  сонце,    в  чому  винний?
Немов  ті  квітки,  що  під  снігом  десь  у  полі
Під  серцем  щемно…  Та  все  ж  дякують  своїй  долі
Ясніли  ранки,  сіяли  хліб,  тож  прожили
Так  працювали,  що,  аж  вилазили  жили.
Життя,  як  літо  тепер  здавалось  їм  усім
Майже  щоночі,  перед  очима  рідний  дім
Тінь  в  коридорі…  Від  кого  ніхто  не  знає
Напевно  лихо,    знов  не  спить,  когось    шукає….

                                                                           08.12.2018р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2018


Екзотичний котик


Є  в  мене,  веселий,  чудернацький  котик
Кузьмою  назвали,  в  нього  довгий  хвостик
Очі  зелені,  а  весь,  як  сніг  біленький
Короткошерстий,  миленький  і  гарненький!
Невсидливий  такий,  то  неначе  шило
Поверне  голівку,  гляне  полохливо
І  такий  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно.
Дуже  розумний,  хоча  й  зимно  надворі
Швиденько  мишку  зловить,  в  темній  коморі.
Клубочок  котиться…  То  його  забави
Носить  на  двох  лапках,  я  ж  радію  завжди
Обійма  хвостичок  і  старанно  миє
От  чистьоха  такий,  справно  морду  вмиє
Муркотіти  любить,  як  погладжу  спинку
Як  голодний,  галас,  кричить  без  зупинки
Залунає  гучно,  на  всю  хату  –  Мя  -у
Як  наїсться  добре,  спатоньки  вкладаю.
Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко
Мені  радість  дарить,  ось  таке  звірятко
Екзотичний  котик…..  Справжнісіньке  диво
В  нас  гадаю,  йому  живеться  щасливо.

                                             10.12.2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2018


Екзотичний котик

Є    в  мене  веселий,  чудернацький  котик
Кузьмою  назвали,  в  нього  довгий  хвостик
Очі  зеленаві,  весь,  як  сніг  біленький
Він  короткошерстий,  миленький,  гарненький!
А  непосидючий,  то  неначе  шило
Поверне  голівку,  гляне  полохливо
 І  такий  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно
Доволі  розумний,  хоч  зимно  надворі
Швидко  зловить  мишку  в  холодній  коморі.  
Котиться  клубочок…  То  його  забави
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди
Хвостик  у  обіймах,    так  старанно  миє
Отакий  чистьоха,  справно  морду  вмиє
Любить  муркотіти,  як  погладжу  спинку
Та  коли  голодний,  кричить  без  зупинки
Залунає    гучно  на  всю  хату  –  МЯ  -У
Як  наїсться  добре,  спатоньки  вкладаю.
Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко
Дарить  мені  радість,  ось  таке  звірятко
Екзотичний  котик…..  Справжнісіньке  диво
Гадаю  живеться,  йому  в  нас  щасливо.

                                                                               10.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817115
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 11.12.2018


Зима плакала …

Безмежне  поле,    у  зимовій  колисці,
Ледь  –  ледь  дрімає,    у  лебединій  свитці,
По  рижих    травах,    ясноокі  сережки,
А  попід  стежку,  кришталеві  мережки.

Ще  снігу  мало,    зима  плакала  нині,
Дощик  хлюпоче,    мілкі  калюжі  сині,
Чому  ж  так  плаче,    посварилась  з  вітриськом,
Чом  такий  теплий  ?  Прощається  із  блиском.

А  він  зрадливий,  недавно  летів  низом,
В  яру  глибокім,  дивився  сни  під  хмизом,
Пристав  напевно,    бешкетував  раненько,
Занадто  довго….тепер  дрімав  гарненько.

Ніч  таємнича,  підкралась,  як  лисиця,
В  мисці  небесній,  засяяла  скарбниця,
Зорі  яніли,  на    хмарі  місяць  вклався,
Втішити  зиму,    з  морозом  намагався.

                                                           08.  12.  2018р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018


І я раділа, як дитя….

Стрімко  летіла,  над    селом  віхола,
Скрізь  клуби  снігу  –  коні,  у  запряжках,
Це  ж  на  кареті,      зима  приїхала,
Красуня  сяє…  В  льодяних  сережках.

Вітер  підносив  у  туман  небесний,
Там  сизо  –  біло…..  її    в  обійми  брав,
Крилом  торкався,    в  потік  атмосферний,
Від  пітьми  далі,  перехресний  товкав.

Зима  сміялась,  іскристі  сніжинки,
У  стилі  танцю  припали  до  землі,
Як  світлоокі,    веселі  перлинки,
То  поцілунок  -    привітання  мені.

І  я  раділа,  як  дитя  всміхалась,
Пух  лебединий,  впав  ніжно  на  чоло,
Вона  з  вітриськом,    у  сріблі  скупалась,
Десь  знову  мчала,  відлуння  замело.

                                     08.12.2018р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2018


Що це за житуха / з гумором /

Ой,  що  це,    в  нас    за  житуха?
Горла  жінка  –  цокотуха
-  У  хатині  нема    пічки
Геть  посиніли  вже  щічки!
Батареї  -        геть  холодні
Чи  жива,    ще  я  сьогодні?!
Чоловік  -  Що  за  причина
Хіба  я,  чи  й  не    мужчина?
Треба  вдвох  спати  вкладатись!
Хоч  старенькі,  чом  ховатись?
 Моє  сонце,  йди  зігрію…
Щоночі,  про  тебе  мрію…
А,  дружина,  гордість  має
Скоса  хитро  позирає
Не  зрівнятись  і    лисиці
Горять  очі,  як  в  тигриці
-  Які  обійми,  до  біса!
Чи  ти  здурів,  гріх  побійся!
Ходи  за  газ  вже  заплати
Підняли  ціни  ті  скоти
Знову  стали  недосяжні..
Вони  всі,  блазні  продажні.
Останні  гроші  вже  здеруть
Все  за  офшори  загребуть
Страшно  жити,  от  холера
Стала  хата  мов  печера
Чи  це…  Кам`яне  століття?
Тих  всіх  –  викинуть  на  сміття!
Сидять  там  -  не  чоловіки
А  зажери  маніяки!
Зникни  кажу!    З  очей  моїх!
Боюсь  заб`ю,  матиму  гріх…
 Руками  прикривав  вуха
Права,    моя  цокотуха
У  скарбничці,    гривні  білі
Беруть  руки…..Задубілі
Мабуть  все  ж,    піду    платити
Якось  треба  вік  дожити…

                                           06.12.2018р




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2018


Здатні нас захистити


Я  піду,  по  стежині  далеко  –  далеко.
По  дорозі  розгублю,  всі  печалі  свої,
Ой,  народу,  живеться  на  світі  нелегко,
Хоча    в  лісі,    нам  співають  пісні  солов`ї.

Є  веселі  та  на  жаль,бувають  й  журливі,
Йде  війна,  на  сході,  знову  палає  земля,
Там  не  сіють  пшеницю,  все    роси  сльозливі,
В  травах,    фосфорні  бомби  –  то  привіти  з  кремля.

Зима  п`ята,  сувора,  мороз  й  заметілі,
Наші  воїни,  славні,  на  посту,  як  завжди,
Стережуть,  кордони,  відчайдушні  і  смілі,
Захистити    нас  здатні,    хоча  сніг  й  холоди.

Я  іду,  по  стежині,  день  зимовий,  ясний,
Хай  бійців,  він  зігріє,  подарує  ніжність,
Нехай  Бог,захищає,  їх  в  цей  час  надважкий,
Поклонюся  солдатам…..
За  відвагу  й  мужність!


06.  12.  2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2018


Гойдалка в снігу


Кругом  білосніжно,  гойдалка  в  снігу,
Ясний  місяченько,  між  хмарин  блукав,
Садок  обледенілий  сад,  наніс  нудьгу,
Лютує  морозець,  задзеркалив  став.

Пухкий  сіє  сніжок,  всюди  іскриться,
Зима  розгулялась,  розплела  косу,
З  думками  про  тебе,  зовсім  не  спиться,
Не  бачиш  коханий,  зимову  красу.

Ти  там  де  стріляють,  палає  земля,
 Патрони  кулеметні,  збивають  з  ніг,
Війна,  біль    й  руїни,  згорілі  поля,
Бездушність  і  стогін,  кров`янистий  сніг.

Безмежно,  я    люблю,  снагу  відчула,
Повернешся,  вірю,  надію  маю,
Хай    вітер  відгонить,  розвіє  тугу,
На  гойдалці,  скажу  -  милий  кохаю.

 
03.12.3018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018


Літа хуга

Ой  надворі,  що  твориться
Літа  хуга,  веселиться
Сніг  розсипає  навколо
Радо    наспівує  соло
Навіває  скрізь  горбочки
Квітнуть  пухом  всі  садочки
Часом  плаче,    то  сміється
Завиває,  об  скло  б`ється
За  віконцем…  Аж  перини
 Сяють  сріблом,  як  перлини
І  хатинка,    біла-біла
 Я  таку,  зиму  зустріла
Скоро  нічка  підкрадеться
Тож  гадаю  спать  вкладеться
А  допоки,  хай  лютує
Іще  трішки  поцарює.

                             01.12.2018р




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018


Яблуко спокуси ( Вони дружили)

        Літо..    Теплий,  сонячний  день.  Сонце  грає  промінням    в  блакитному  небі,    пробивається    між  пухкі  білі  хмаринки  до  землі.
     Яскраві    золоті  промені,  витанцьовують,  мерехтять  з  легеньким  вітерцем,  переливаються  по  траві.  Купаються  в  позолоті  квіти;    васильки  й  ромашки,  а    чебрець  тягнеться  догори,  в  надії  вкотре  отримати  сонячний  поцілунок.
         Доволі  теплі,  сонячні  промені  припікали  майже  голі,  вже    добре  засмаглі  плечі,  заглядали    хлопцям  в  очі,  які  світилися  радістю.    Вітер  крилом  пестив    обличчя,    підіймав,  розвіював  волосся,  бавився  з  ним,  воно  час  від  часу  хвилясто  спадало  на  чоло.  Вони  височенькі  на  зріст,  худорляві,  до  того  ж  босоногі,  в  однаковому  одязі,    в    сірих  майках  й    в  чорних    закочених    по  коліна    штанах,  мали  вигляд  чаплі.    
     Костя  -  чорнявий  красунчик,  так  називали  його  в  школі,  раз  -  по  -  раз  рукою  підбирав  кучеряве  волосся,  вдивлявся  в  ярок.  Толя  ж  русявий  хлопець,  з  зеленими  очима  і  веснянками  на  обличчі,  весь  час  тормошив  його  за  руку,  відволікав  від  погляду.    Це    щойно  прийшли  з    кукурудзяного  поля,  тримаючи  в  руках  по  декілька  молодих  початків,  кинули  їх  на  землю,  присіли  на  самому  краю  обриву  над  яром.  За  звичкою,  спустивши  ноги  донизу,  задоволено    гойдали  ними.
     Кукурудзяне  поле  зовсім  поруч,  лише  широка  вулиця  й  невеликий  пагорб  з  городами  відділяв  хати  від  яру.  Воно  здалеку    здається  зеленим  морем    з  сонячними  променями,    як  що  ж  підійти  ближче,  добре    видно  золотавий  цвіт  верхівок  кукурудзи  і    широкі,  довгі  листки,  які  приховують  молоді  початки.  
     Хлопці  жили  по  -  сусідству,  метрів  сімдесят  один  від  одного,  їх  розділяло  глибоке  урвище.  Воно  утворилося  від  води,  що  стрімко  стікала  з  поля  після  сильних  дощів.
       Як  приємно    насолоджуватися  свободою  після  закінчення  школи.  Попереду    чекало  нове  життя,  навчання    в  місті.  Обоє  мали  бажання  вивчитися  на  слюсаря  по  ремонту  автомобілів,  тому  й  подали  документи    в  професійно  -  технічне  училище.  
     Веселий  галас    долинав  з  яру,  де  паслися  качки  і  гуси  і  тут  же  гралася  дітвора.  Для  дітей,  від  чотирьох  до  дванадцяти  років,  то    наче    земний  подарунок,    було  де  чудово  провести  вільний  час.      Ярок    доволі  широкий  і  глибокий,    приховував  в  собі  невеличкий  ставочок,  можна  сказати  копанку.  Коли  дні  занадто  жаркі,  діти  місилися  ногами  й  руками  в  багнюці,  будували  якісь    загорожі,  замки.    Потім  задоволено  купалися,  вимивалися  та    хлюпалися  й    обливалися  водою,  тішилися  відпочинком.
   Ці  хлопці  теж  мали    таку  насолоду,  тут  промайнуло  і  їх  дитинство.  Яр  вабив  до  себе,  шовкова  трава  виростала  такою  високою,  що    в  ній  можна  було  заховатися,  дітвора  часто  грала  в  хованки.    Дівчата,  здебільшого  тішилися  квітами,  що  росли  попід  самі  обриви  яру,  плели  віночки.  Як  стати  на  пагорбі,  за  дорогою  в  полі,  яр  здається  великою  чашею  наповнений  зеленню  і  квітами,    а  маленький  ставок,    що  майже  в  середині,    здавався  дзеркалом.  По  іншу  сторону  яру  доглянуті    городи,  а  за  ними  в    ряд,  як  під  лінійку,    нові  одноповерхові  будинки.
       Костя  вдивлявся,  спостерігав  за  Танею,  яка  спустилася  в  яр,  з  іншої  сторони,  махала  рукою,  звала  до  себе  шестирічного  брата  Сашка.  Швидкий,  дотепний,  непосидючий,  так  про  нього  відзивалася  дівчина,  коли  щось  розповідала  про  нього.  То  справжнє  шило,  за  яким  треба  добре  дивитися,  чи  часто  навідуватися,  щоб  раптом  не  потрапив  знову    в  якусь  халепу.
     Вона  доганяла  його,  а  він,  як  козлик  скакав,  тікав  від  неї  кругом  ставу.  Діти  в  захваті  дивилися  на  це  дійство,  ніхто  не  наважився  зупинити  малого,  тільки    пищали,  коли  та  майже  доганяла  його  й  гучно  сміялися,  коли  вивертався    з  під    її    рук.
       Толі  було  шкода  дівчини,  він  захоплювався  нею,  відчував  симпатію,    вкотре  махнув  рукою  перед  очима  Кості,  шкірився,
 -  Ти  мене  чуєш?  Агов!  Ну  досить  зуби  показувати  від  задоволення.  Ото  малий  бешкетник!  Такий  неслухняний,  ну  капець!  А  ти,  аж  рота  відкрив,  дивися,  щоб  часом  метелик  не  залетів,  он  бачиш,  який  красивий  літає….
       Таня  симпатична  дівчина,  у  міру  вгодована,  світло  русява,    з    волошковими    очима  красивої  форми.    Обом  хлопцям  подобалася,  кожен  хотів  привернути  до  себе  увагу.  Вона  з`явилася  в  їхньому  житті  три  роки  назад.  Сама  родом  з  Воронезької  області,  батьки,  в  пошуках  кращого  життя,  приїхали  працювати  в  Радгосп.  Спочатку  жили  у  гуртожитку,    а  згодом  купили  будинок,  діти  раділи,  їм  сподобалося  селище.
   Дівчина  навчалася  в  цій  же  школі,  що  й  хлопці,  закінчила  дев`ятий  клас.    Вони    майже  щодня  поряд  з  нею,  кожен  пропонував  провести  зі  школи  додому,  часом  сварилися  між  собою,  хто  буде  нести  її  портфель.  Костя  був  хитрішим  за  Толика,    поводився  вільно,  не  стримував  своїх  емоцій,  міг  притулитися    всім  тілом,  зажати  в  обійми,  не  бажаючи  відпустити.  Таня  ж  на  це  тільки  всміхалася,  хоча  бачила,  що  подобається  Толику.  А  сама  ж    мріяла  про  дружбу  з    Костею,  про  перший  поцілунок,  його  дотики  хвилювали  її,  а  погляд  підкоряв  молоде  сердечко.
         Одного  разу,  мама,  дивлячись  на  неї  сказала,    
   -  Ой,  рано  ти    доню,  розквітла  квіткою  весняною.  До  бабці  вдалася.  Та  мене  в  шістнадцять  народила,  така  ж  була  трохи  пухкенька,  як  ти.  Ой  дивися,  не  зроби  помилки,  як  вона.
Таня  трохи  здивувалася,  потім  хитро  повела  очима,
-  Мамо  та  хіба  ж  то  погано?  Тож    вийшла  заміж  за  дідуся,  ти  є  на  світі….
Та  вдивлялася  в  дівчину,  шукаючи,  чи  часом,  щось  не  змінилося  в  ній,
-  Важкі  умови  життя  заміжньої  жінки,  доню.    Це  тільки  зараз  життя    стає  трохи  кращим,  розбудовується  країна,  відкривають  фабрики  ,  заводи,  а  раніше  з  села  було  не  виїдеш,  не  дозволяли,  а  в  селі  жити  дуже    важко,  сама  ж  знаєш.  Хоча    і  в  селищі  нелегко  та  все  ж  надія  є  ,  що  ти  виб`єшся  в  люди,    навчатися  поїдеш  в  місто.  Прошу,  не  закохуйся  рано,    моя  пташечко.
Почувши  мамині  слова,    в  розмову    вліз  Сашко,
-  Ага,  он  Костя    і  отой  Толик  все  їй,  то  квіти  дарують,  то  цукерками  та  яблуками  пригощають,  напевно  обоє  в  неї  влюбилися.
Скрививши  кирпатого  носика,    задоволено  хіхікав,  дивився  на  реакцію  сестри.  Та  ображено  надула  свої  темні,  як  стигла  вишня,      пухкенькі  губи,
-    Ото  вже  шило,  чого  встряєш,  ану  геть  звідси!  
 Хоча  Костя  і  спостерігав  задоволено,  як  Таня  бігає  за  братом  та  коли  Толик  відволік  його  своєю  промовою,  схрестив  руки  перед  собою,  підморгнув,
-  Так  я  пішов….
Він,  як  вихор  злетів  з  пагорба,  де  не  так  було  круто,  за  кілька  секунд    стояв  перед  Сашком,  розставивши  руки,  спіймав  його.  Малий    дригав  ногами,  пищав,
-  Ой  спасіть  мене,  не  хочу  додому.
Костя    добре  зажав  його  доволі  сильними  руками,
-    Ану,  зізнайся  кукурудзи  хочеш?
Малий  здивовано  закліпав  оченятами,
-  А,  що  вже  є  така,  що  можна  варити?
 Таня  вже  стояла  поруч  з  ними.  Квітчата  сукня  ледь  просвічувалася,  облягала  її  молоденькі  пишні  перси,  від  яких  хлопець,  занімів.  Його  погляд    в  її  очах  горів  вогнищем,  бажанням  доторкнутися,    по  тілу  бив  струм.  Коли  погляди  зустрілися  -  почервонів,  як  варений  рак.  Вона  ж  трохи  зніяковіла,  різко  взяла  брата  за  руку,
-  Йдемо  додому…  Пора  обідати…
Костя,  труснув  головою,  дивився  в  сторону  поля,  шукав  слова,  
-  Оце…  хочу  запропонувати  твоїй  сестрі,  щоб  пішла  зі  мною  по  кукурудзу,  ми  з  Толиком  принесли  трохи  та  не  помішало  б    більше  зварити,  щоб  наїстися  досхочу.  І  в  посадці  яблука  «білий  налив»  є.  
 Сашко  відразу  скумекав,
-    Давай    йди,  я    зараз  сумку  принесу,  а  мамі  скажу,  що  пішла  до  Тоні  побазікати,  музику  послухати…
Таня  й  Костя,  від  здивування    ледь  –  ледь  хитали  головами,  посміхалися,  адже  малий  підтримав  його.
-  Ото  молодець,  а  кажеш  в  тебе  брат  вередливий,  а  він  бачиш  який,    справжній  скарб  мудрості.
Вона  відразу  сердито  заперечила,
-  Ага!    А  потім  продаси?!  Ні,  не  підмовляй  мене…
Костя,  в  надії,  схопив  її  за  руку,
-  Та  ми  ненадовго,  пішли…
 Вони    відразу  відійшли,  як  подалі  від  дітей,  вона    вагалася,  не  знала,  як    краще  поступити.  Але  ж    дуже  хотілося    тих  яблук,  таких  ранніх,    по  –  сусідству,  ні  в  кого  не  було.
Сашко  дивлячись,  що  сестра    вагається,    взяв  напрямок  додому.  Обоє,  мов  схаменулися,  дивилися    йому  вслід,  він  біг    швидко,  миготів  брудними  стопами.    Костя  уважніше  придивлявся  до  дівчини,  намагався  заглянути  в  очі,    сміливіше  взяв  за  другу  руку,
-    Почекаймо,  не  тікай,  такий  гарний  літній  день,  тим  паче  вихідний,    охорони,  ну  об`їждчиків,  сьогодні  не  буде,  в  одного  з  них  день  народження,  хвалилися  пару  днів  назад….
Ховала  погляд,  звільнилася  від  його  гарячих  рук,  відійшла  в  сторону,  позирнула  в  сторону  Толика.  Той  пересів,  як  подалі  від  обриву,  підібгав  одну  ногу  під  себе,  злегка  покачувався,  спостерігав  за  ними,  в  голові  роїлися  думки-    й  про,  що  можна  говорити  так  довго?
             Малий  вже    біг  по  стежці,  що  тягнулася  від  хати,  через  весь  город,    до  яру,  в  руках  тримав  плетену  сумку,  весело  кричав,
-  Гей  –  гей!  Все!    Я  вже  є…  
Він  знову  скакав,  здавалося,  часом  летів,    за  мить  був  біля  них,
-  Таню,  мама  пішла  на  поле,  до  буряків.  Тож  прийде  нескоро,  кажу  йди,  принесеш  кукурудзи,  вона  прийде  похвалить,  що  зварили,  побачиш,  ну  й  яблук,  вони  ж  мабуть  вже  стиглі.    Я  даю  чесне  слово,  пообідаю  і  буду  гратися  в  яру.  Не  віриш?  Ось  тобі  хрест.
Позираючи  на  всі  сторони,  перехрестився,    від  задоволення,  в  очах  грали  бісики.
-  Ну  гаразд,  давай  цю  сумку,  -  погодилася  сестра.
Костя  свистом  привернув  увагу  Толика,  крикнув,
-  Не  чекай  на  нас  !Я  під  вечір  зайду  до  тебе!
 Хлопець  похапцем  піднявся,  кивнув  рукою,  зібрав  качани  кукурудзи  в  руки  й  опустивши  голову,  з  думками    попрямував  додому.  І  куди  це  їх  понесло,  якого  дідька  не  сказав,  що  за  намір  має,  тож  говорив,  що,  як  брати,  всім    треба  ділитися.    А  це,  не  сіло,    не  впало,  десь  пішов,  навіть  додому  кукурудзу  не  заніс.  
     Костя  й    Таня,  тримаючись  за  руки,  йшли  яром  в  сторону,  до    менш  крутого  схилу.  Як  подалі  від  дітвори,  підіймалися  на  гору,  до  дороги,  а  там  вже  й  поле.
   Кукурудза  оточувала  зі  всіх  сторін,  наче  забрала  їх  в  полон.  Йшли  навпростець,  часом    мовчки  пригиналися  під  густо  переплетеними  листками,  кожен  думав  про  своє.
   Які  гарячі  в  нього  руки  і  сильні  -  думала  вона-  напевно  стане,  ще  сильнішим  й  мужнішим,  ще  ж  піде  в  армію,  там  вимуштрують.  Може    не  буде  шукати  собі  молодшу  жінку  за  мене.  Хай  би  разом  довіку,  як  моя  бабця..  І  гарний  же,  хіба  б  були  не  пара?
     Костю  ж  хвилювало  інше  -  як  добре  я  і  вона,  і  більше  нікого.  Така  зваблива,  проста,  як  дрова  і  в  той  же  час  загадкова,  а  очі,  втопився  би  в  них…  Тільки,  як  стримати  себе,  адже  так  манить  її  помацати,  притулитися,  відчути  тепло  тіла.    Ні  –  ні,  більшого  я  собі  дозволити  не  посмію,  адже,  ще  молоденька,  хоча  й  при  ній  все  є.  Хай  би,  ще  пару  років,  туди,  перед  армією,  тоді  б  вже  точно  знав,    що  буде  моя.  Бажання  близькості  треба  вгамувати.  В  книгах  пишуть  одне,  а  як  воно  насправді  вперше,  навіть  не  уявляю.  Та  колись  же    все  одно  маю  стати  чоловіком.  Легкі  удари  листя  кукурудзи  по  обличчі,  відволікли  від  думок.  
 Раптово  взяв  її  за  плечі,  злегка  обійнявши,  дивився  в  очі,  наче,  щось  намагався  побачити  в  них,
-  Ти  така  гарна,  як  квітка…
-  Ого,  певно  не  троянда,  а  ромашка,  бо  світла,-    усміхаючись  заперечила,  намагалася  звільнитися  від  обіймів.
-  Хай  буде  й  так.  Чуєш,  давно  хотів  тебе  спитати,  будеш  зі  мною  дружити?  -  серйозно,  прямим  поглядом,  ще  дивився    в  очі.
-  Так  ми  ж  втрьох  дружимо,  хіба  ні?  -    спитала  й  відразу  наче  присоромилася,  опустила  голову.
Він  наблизився  так  близько,  що    чула  його  подихи.  В  неї  чомусь,  наперекір  бажанню,  закрилися  очі.    Солодкий,  невмілий  поцілунок  сполохав  їхні  серця.  Відсахнулася,  не  знала  де  подітися,  почервоніла.  Його  рука  доторкнулася    її  підборіддя,  ледь  стримував  тремтіння  тіла,  
-  Що  не  сподобалося?  Чи  може  я  тобі  противний?
Краплі  поту  виступили  на  лобі.  Говорив  не  поспішаючи,  перехоплював  подих,  щоб  не  відчула  його  хвилювання,  зупинявся  після  кожного  слова.  Миттєво    вирвалася,  як  пташка  вилетіла    з  клітки,  бігла  вперед  до  посадки,
-  Тю,  дурнику,  щось  таке  скажеш.  Давай  спочатку  яблук  нарвемо.  А  потім  вже  кукурудзи.
     Його  серце  ледь  не  вискакувало  з  грудей,  як  зупинити  бажання  спокуси.  Він  здається  читав  у  книжках    про  таке  відчуття.  Хоч  доволі,  ще  ж    хлопчисько  сказати  та  його  тягнуло  до  літератури  про  кохання.  Батько  дуже  любив  читати  про  кохання,  брав  книги  у  бібліотеці,  хтось  привозив  з  Москви,  була  і  йому  нагода  дізнатися  з  книжок  про  почуття,  відчуття  та  звабу  щодо  жінок.  Мабуть  і  зарано  часом  думав  про  себе.  Та  де  подітися,  як  вгамувати  цей  потяг?  Книги  зробили  свою  справу,  він  порівнював    свої  відчуття  до  Тані  з  тими  героями,  про  яких  читав.  Часом,  аж  струм  по  тілу,  як  було  побачить  її  десь  на  одинці,  бажання  цілувати  й  цілувати..
       Мати  ж  не  помічала  чим  захоплюється  син,  коли  лягав  спати,  бачила,  що  за  книгами,  а  за  якими  не  цікавилася.  Навчався  непогано,  не  палив,  що  ще  треба  матері,  здавалося  в  сім`ї    все  нормально.    Їй    ледь  вистачало  часу  впоратися  по  господарству;  зварити  їсти,  прибрати,  а  потім  в  поле  на  буряки.  Взимку,  то  менше  роботи,  так  старша  сестра  приносила  доньку,  Наталочку,  щоб  побавила,  їй  щойно  виповнився  тільки  один  рік.    Її  чоловік    з  батьком  Толика  працював    в  місті  на  ХТЗ.  Рано  їхали  на  роботу,  пізно  приїжджали,  де  там  їм  до  дітей.  Часто  на  заводі  працювали  по  дві  зміни,  виконували  план.
   Таня  підскакувала  біля  яблуні,  намагалася  дістати  жовтувате  яблуко.  Кректала,  підіймаючи  руки  догори,  вкотре  ставала  на  ціпочки  та  на  жаль  не  могла  до  нього  дотягнутися..  Костя  вийшов  з  кукурудзи  й  зупинився.  Досить  і  так  коротка  сукня,  підіймалася,  ще  вище,  її  оголені  пружні  стегна  притягували  погляд,  відчував  збудження.  Швидко,  обома  руками,  схопив  її  вище  колін,  підняв,  щоб  нарешті  дістала  яблуко.  Вона  махала  руками,  діставши  його,  сміялася  від  задоволення.  Вони  хилилися  до  землі,  їй  здалося,  що  падає,  нагнувшись,  обійняла  його  руками  за  шию,  тримаючи  яблуко,  приголубила  до  грудей,  
-  Костю,  дай  я  вкушу,  почекай!  Хай  посмакую,  бачиш  стигле,  жовтесеньке,  -  щебетала  дівчина.
 Опустилися  в  траву,  вона    посміхаючись,  позирала  на  нього,  натягувала  сукню  на  оголені  стегна.  Хлопець  не  задумуючись  впав  поряд  з  нею,  облокотившись  однією  рукою,  спостерігав,  з  якою  насолодою  вона  смакувала  те  яблуко.  Поправивши  своє  волосся,  що  спало  на  чоло,  тягнувся  дістатися    її  руки,
-А  мені,  я  теж  хочу  покуштувати.  
Вона    різко  повернулася  в  сторону  яблуні.  Розплелася  коса,  волосся  розсипалося  по  плечах,  
-  Там  вище    є,    діставай,  що  без  мене  не  дістанеш  -    не  дістанеш?!
Мила  усмішка,  сяючі  очі,  наче  мавка  зачарувала  його.  Це  розпущене  волосся….  Дивився  на  неї,  як  на  святу,  не  в  змозі  зупинити  вулкан  почуттів.  Вона  саме  кусала  яблуко,  коли  він  наблизився,  намагався  одночасно  з  нею  вкусити  його.  Сік    потік  по  бороді,  він    пристрасно  цілував  її  уста,  ховався  в  волоссі.  Ніжні  дотики  губами  до  шиї  сп`янили  обох,  його  пальці  торкнулися  пишних  грудей,  яблуко  покотилося.
   Десь  загубилося…  те  яблуко  спокуси.  Лише  яблуня  й  трава  знали  цю  таємницю.  А  поряд  шелестів  вітер,  загравав  із  листям  і    здалеку  чути  мелодійну  пісню  соловейка.  Неподалік,  не  дуже  високо,    кружляв  рудий  шуліка,  мов  підглядав  до  молодої  оголеної  пари,  яка  сховалася  в  високій,  шовковистій  траві.
     Вона  розчервоніла,  приходила  до  тями.  Соромилася,  намагалася  дивитися  в  сторону,  ховала  очі,  а  він  вкотре  цілував  пружні  пишні  груди  й  повторював,
-  Не  хвилюйся,  ти  тепер  моя.    Тільки  зараз  про  це  нікому  не  треба  знати,  чуєш..  Я  не  боюся  -    ні,  просто  навіщо  ці  розмови,  ми  тепер  дівчина  й  хлопець,  присягаюся,  будемо  разом.  Треба  зачекати,  відслужу,  потім    одружимося.  .
Сором`язливо…  затуляла  руками  груди,  розгублено  до  нього,
-  Досить,  Костику  досить,  благаю.
           Уже  одягнена  лежала    під  яблунею,    а  він,    мовчки  над  нею,  обривав  яблука.
     Поверталися  додому…  Час  від  часу,  він  цілував  її  в  уста.  Від  дотику  закривала  очі,  танула  росою  на  сонці,  наскільки  приємні  їй  були  його  дотики,    ніжність  огортала  все  тіло.
     Мати  Тані  вже  була  вдома,  коли  вони  зайшли  на  обійстя.  Здивовано  дивилася  на  пів  голого  Костю,
-  Ну  ти  даєш,  хоча  б  посоромився  при  дівчині,  ось  так,  вже  легень  здоровий.  Ой,  молодь…  молодь…
Суворо  позирнула  на  обох,  довго  ходили?
 -  Та  ні,  -    заперечила  Таня,  -  Ми  швидко.
 -  Ось  принесли  яблук  й  кукурудзи,  сьогодні  охоронці  гуляють,    завтра  такої  нагоди  не  буде,  -  підтримав  розмову  Костя.
 Біля  криниці  -  на  лавку  викладав  качани  кукурудзи.
-  То  добре,  що  приніс,    дякую.  Тільки,  щоб  в  пелені  нам  донька  подарунок  не  принесла.
Дівчина  відчула  вогонь  по  всьому  тілу,  почервоніла.  Костя    відразу  підійшов  до  неї,
-  Ви  тітко  Олю,  не  хвилюйтеся    я  її  не  ображу,  гадаю  прийде  час,  будемо  разом.  Ну  я  піду    Таню…..    На  все  добре!
-  Та  то  не  тобі  вирішувати,  а  долі,  -  вдогін  сказала  жінка.
З  ніг  до  голови  зміряла  поглядом  доньку,
-  А  ти  йди,  посуд  треба  перемити  й  пообідай,  бачу,  що  не  їла….
 О  -  хо  -  хо  –  хо  -  хо…  Час  летить….Будемо  разом  -    це  ж  треба  такого!  Ще  молоко  на  губах  не  обсохло,  а  він  –  будемо  разом…
     Тані  наче  ніж  по  серцю,  мовчки  йшла  на  кухню.  Але  ж  він  мені  подобається  мамо  і    до  чого  це  бурчання.    Що    хіба  будеш  проти?  Сама  ж  колись  казала  гарний  хлопець.  Ні,    про  те,  що  сталося  нікому  ні  слова,  навіть  подружці  -    зробила  висновки.
   Галасливо  лунала  пісня  з  приймача.  Костя  -    задоволений  подіями,  вже  вдома  вплітав  зелений  борщ.  Розмірковував,  піти  до  Толика  та  ні,  краще  цим  не  ділитися.    Ось,  як  воно  буває,  це  сталося,  навіть  не  міг  подумати,  наче  солодкий  сон.  Але  ж  дозволяти  собі  такі  щасливі  миті  великий  ризик…  Думай  голово,    думай,  як  уникнути  пастки.
 Та  час  летів,  йому  не  приходилося  про  це  багато  думати.  Таня  почала  тікати  від  нього,  разом    намагалася  бути    лише  в  компанії.      Вони  зустрічалися  раз  на  тиждень,  потай  від  усіх,  ввечері  та  й  зовсім    ненадовго.  Дівчина  намагалася  тримати  дистанцію  між  ними,  не  допускала  звабливих  ніжностей,  лише  поцілунки.  Він  теж  не  наполягав,  знав,  що  так  поводитися  -  небезпечно,  попереду  навчання,  а  потім  армія.
   Хоча  Костя  нічого  не  сказав  Толику  про  потайні  відносини  з    Танею  та  той  все  ж  помітив,  якими  закоханими  очима  вони  дивилися  один  на  одного  при  зустрічах.  В  нього  боліло  серце  й  душа,  адже  він  мав  намір  запропонувати  їй  дружбу,  як  колись,    в  восьмому  класі,  тоді  відказала.  Зараз  знову  чекав  нагоди  та  на  жаль  друг  випередив  його.
     Час  летів…  Навчання  в  училищі,  робота  на  городі  і  раз  на  тиждень  зустріч  з  Танею  влаштовували  Костю.  Він  помужнів,    мати  косо  позирала,  качала  головою,
-  Ой  парубче,  дивися  не  попади  в  крижану  воду,  не  провались  під  лід,  дивися  на  життя  як  слід,  будь  відповідальним  за  свої  вчинки,  щоб  не  плескали  в  магазині  про  тебе  нічого  поганого.
 Він    у  відповідь  чмокне  у  щоку,  вкотре  всміхнеться,
-  Не  хвилюйся    все  під  контролем.
 Розумів,  що  грається  з  вогнем  та  все  ж  пару  раз,  ходив  з  Танею  по  солому  для  корови.  Обоє  розуміли,  що  варто  б  було  близькості  не  допустити  та    молода,  гаряча    кров  переповнювала  сосуди,    нестримні  почуття  спокуси    брали  над  ними  верх.  
       Толик  почав  зустрічатися  з  Тамарою,  на  рік  молодшою  за  Таню.  Худенька,  світлоока  дівчина,  доволі  симпатична  привернула  його  увагу,  ще  в  школі,  на  одному  з  вечорів.  Її  рухи  чимось  нагадували  рухи  Тані,  йому  здавалося,  що  вони  навіть  трохи  схожі,  різниця  була  тільки  в  статурі.    Часто  весела  компанія  збиралася  під    його  парканом,  гучна  музика  линула  по  всій  окрузі,    топилася  в  яру.    Їм  разом    добре  та  він  все  ж  задивлявся  на  Таню,  шкодував,  що  друг  завадив  стосункам.  А  Костя  був  наскільки  веселим,  що  часто  навіть  більше  уваги    приділяв  Тамарі,  не  помічаючи  цього  за  собою.  Дівчина  поводилась  легковажно,  розв`язно  ніж  Таня,  могла  не  соромлячись  розповісти  похабний  анекдот,  часто  йому  підморгувала,  зваблювала  веселими  розповідями.  Для  Тані  це  послужило  дзвіночком,  зробила  висновки,  що  більше  ніяких  інтимних  стосунків,  тільки  дружба.
   Воно  напевно  так    й  мало  бути,  доля  писала  нові  штрихи  в  житті.  Час  летів…  Таня  навчалася  в  місті  на  бухгалтера,  Костю  забрали  в  армію.  Відносини  між  ними  стали  трохи  холодніші,  чи  можливо  із  -  за  ревнощів,  чи,  щось  інше,  але  коли  йшов  в  армію,  вмовляв  Таню  піти  з  ним,  залишитись  на  одинці    та  вона  категорично  відмовила,
-  Прийдеш  з  армії,  потім,    ми  ж  тоді  були  майже  діти.  Гадаю  подорослішали,  адже  наслідки  можуть  бути  не  найкращі,  ти  зрозумій  мене,  поїдеш,  не  знати,  що  буде  далі…  
   Щось  і  в  душі  Кості  коїлося,  відбувалася,  якась  війна.  Його  тягнуло  поспілкуватися  з  іншими  дівчатами,  побути  вільнішим  у  стосунках.  Навіть  не  просив  Таню  дочекатися  його  з  армії,  це  її  насторожило.  Та    напевно  гордість,  яка  з`явилася  в  неї  з  роками,  не  дозволила  говорити  на  цю  тему.  Залицяльників    багато,  не  тільки  з  селища,  а    й  міста,  з  тими,  що  навчалася  -  пропонували    дружбу.  Зупиняли  думки  за  Костю,  надія,  що  все  буде  в  них  добре  і  те,  що  сталося  між  ними.  А  часом,  як  поганий  настрій  губилася  в  своїх  думках  і  запитувала  -    а  може  в  мене  вже  до  нього  все  перегоріло?  А  потім  ввечері  в  ліжку,  згадувала  перші  відносини,    тихо  плакала,  ні,  я  без  нього  жити  не  зможу.      
       Минуло  два    роки…  Костя  служив  в  Казахстані,  писав,  що  служба  непогана,  працює  водієм  при  штабі.  Таня  все  рідше  отримувала  від  нього  листи,  хвилювалася,    в  душі  приховувала  відчай,  намагалася,  щоб  ніхто  не  помічав,  що  їй  боляче.  А  тут,  ще  й  Толик  посварився  з  Тамарою,  став  частіше    її  зустрічати  з  електрички.  
     Служити  в  армію  не  пішов,  чи  якісь  проблеми  зі  здоров`ям,  чи,  щось  інше,  дівчина  не  цікавилася  цим.  А  він  часто  жартував,
-  Матуся  не  відпускає.
Один  в  батьків,  можливо  тому  й  не  захотіли  відпускати  своє  чадо.  Тим  паче  дядько    мав  звання  капітана,  при  одній    військовій  частині  в  місті.
     За  останній,  третій  рік,  служби  Таня  отримала  всього  чотири  листи  від  Кості,  вже  й  сама  не  знала,  що  робити.  Толик  же    не  давав  проходу.  Якось  одного  разу  завів  розмову,
-  В  житті  все  буває,  хай  там,  що  було  з  Костею,  це  не  буде  завадою,  для  нашого  кохання.  Ти  лише  почуй  мене,  адже  я  тебе  давно  кохаю.  Ну  так,  я  не  такий  сміливий  був,  як  він  та  він  же  перейшов  мені  дорогу,  зрозумій  це,  давай  зустрічатися.
Лише  всміхнулася  та  все  ж,  наче  соромлячись,  видавила  з  себе,
-  Життя  покаже…
     Одного  вечора  вони  їхали  разом  з  роботи,  він  проводжав  її  додому.  Під  ніжним  поглядом  дозволила  себе  поцілувати.  Він  працював  в  місті  на  ХТЗ  комірником  в  одному  з  цехів,  робота  не  важка,  після  роботи  мав  багато  вільного  часу.  Знав,  що  Костя  майже  не  пише  листів,    при  зустрічах,  вкотре  освідчувався  в  коханні,  приносив  квіти,  цукерки.    Вона  губилася  в  думках.  Дивне  відчуття    пронизувало  тіло  при  поцілунках.  Чомусь  пригадала  восьмий  клас,  як  Толик  пропонував  їй  дружбу,  помічала,  що  був  ніжніший,  уважніший  при    спілкуванні  ніж  Костя.  
   Збігли  три  роки  служби….  Ніякої  звістки    від  Кості    вона  не  отримала.  Одного  разу  в  магазині  баби  шушукалися,  що  мати  Кості  отримала  листа,  хвалилася,  що  має  там  дівчину,  залишився,  ще  на  рік,  по  контракту  на  відбудову  міста.
Ні,  вже  не  плакала  під  яблунею  в  саду,  як  раніше,  коли  так  чекала  від  нього  листи.  В  душі  щось    перевернулося  до  болю.  
         Пройшло  трохи  часу,  Таня  з  Толиком  побралися…    Дім  Толика  був  побудований  на  два  входи,    проблема,  де  будуть  жити  -  відразу  відпала.  Батьки  задоволені  його  вибором,  радо  прийняли  її  в  сім`ю.  Вони  жили  злагоджено,    в  достатку,  через  рік    народився  хлопчик.  Душі  не  чаяли,  тішилися  малим  Максимком,  хлопчик  оченятами  був  схожий  до  неї,  вона  раділа  цьому.  Адже  всі  говорять,  що  діти  будуть  щасливі,  якщо  дівчинка  схожа  на  тата,  а  хлопчик  до  мами.  Толик,  щасливий  тато,  цілував  йому  ніжки  й  примовляв,
-  Ах  ти    наше  щастячко!    І  вкотре  обіймав  й  цілував    Таню.  
       Минуло  чотири  зими,  як  пішов  на  службу  Костя,  всі  думали,  що  там  одружився  і  залишився  жити.  Та  він,  одного  травневого  вечора  з`явився,  як  грім  серед  ясного  неба.
     Мама  Толика  Марія,  здивувалася,  коли  той  зайшов  до  хати,
-  О  Костику,  з  поверненням!  
Оглядала  його,  помітила  нижче  виска  невеликий  шрам  від  опіку.  
-  Помужнів,  справжній  чоловік.  Що  це    на  щоці?  Чи  горів  десь,  від  чого  рубець?  Ти  з  дружиною  приїхав?
Він  присів  на  стілець,
-  Та  це  одного  разу  автомобіль  загорівся.  Але    він  же  невеликий,    майже  непомітний,  а  ви  помітили.  І  не  одружився  я…  з  чого  ви  взяли?
-  Та  Зоя  хвалилася,  що  дівчину  там  маєш,  -    торохтіла  іграшкою  перед  онуком  жінка.
Підправивши  чуприну,  усміхнено,
-  О  мама  є  мама,  я  ж  написав,  що  доглядає  дівчина  в  медсанбаті,  як  потрапив  після  опіку.  Я  тому  і  залишився,  ще  на  службі,  хотів,  щоб  все  добре  зажило.  Нікому  не  писав  про  це  в  листах,  боявся,  що  наважиться  мама  приїхати,  а  це  ж  їхати  далеко,  не  близький  світ  та  й  навіщо,  щоб  охала  та  ахала  біля  мене,  як  квочка  біля  курчат.
 А  малий  схожий  до  Тані,  гарненький  хлопчик,  як  назвали?
-  Максимко  в  нас  є,  бачиш  дядьку,  -      поцілувала  малого  в  чоло,  
-    А  ти  змінився,    подорослішав,  помужнів.
 Тільки  промовила  ці  слова,  відчинилися  двері,  до  хати  зайшли  Таня  й  Толик.
 Таня  відразу  зблідла  побачивши  його,  в  грудях  здавило,  ховаючи  хвилювання,  привіталася,
-  З  приїздом!
 І  забравши  сина,  йшла  в  іншу  кімнату.
-  Ну,  я  пішла…  Таню,  вечеря  на  плиті,  знайдеш,  -    кинула  на  ходу  свекруха.
Хлопці  обіймалися,  дивлячись  один  на  одного.  Толик  весело  запропонував,
-  Ну    не  тікай,  давай  повечеряєш  з  нами.
Він  не  відмовлявся,  лише  поглядав  в  сторону  кімнати,  куди  пішла  Таня  з  сином.
     Травневий  вечір  видався  приємним  в  спілкуванні.  Толик  поставив  на  стіл  пляшку    домашнього  вина.  Першим  тост  сказав  Костя,  привітав  з  сином,  побажав  достатку,  щастя.
 Таня  після  вина  розслабилася,  розпашілася,  годувала  сина  манною  кашею,  раз  –  по  -  раз  чмокала  у  чоло.  Вони  сиділи  за  столом,  як  справжні  друзі,  наче    й  нічого  дивного  не  сталося.
           Життя  продовжилося…  Таня  поводилася  розгублено,  коли  до  них  заходив  Костя.  Толик  інколи  спостерігав  за  обома  та  для  ревнощів  не  було  причин.
       Мати  ж  Кості  хвилювалася,  відчувала,  що  не  забув  перше  кохання,  наполягала,  щоб  менше  спілкувався    з  ними,  не  ліз  в  сім`ю.  Костю  в  місто    зовсім  не  тягнуло,  в  селищі  влаштувався  водієм  на  роботу,  з  пекарні  -  по  магазинах    розвозив  хліб.  
Пройшло  декілька  днів,  в  одному  з  магазинів  він  побачив  Тамару,  трохи  здивувався.  Дівчина  стала  справжньою  жовтою  трояндою.  Вона  побачивши  його,  аж  підскочила,  на  обличчі  розпливлася  привітна  усмішка,
-  Костю,  це  ти?  Сто  років  не  бачила.  Ану  дай  погляну.  Ох  -  ох,  справжній  чоловік  став,  помужнів,  красунчик!  
Веселі  очі  засяяли  від  щастя,  хитро  позирнула  довкола  й  вискочила  із  –  за  прилавка,  так  близько  підійшла,    наче  хотіла  в  ньому  заховатися,  шепотіла  на  вухо,
-  А,  що  легеню,  правда,  що  одружився  чи,  то  все  брехня?    
Він  не  очікував  такої  реакції,  але  не  розгубився,  поцілував  у  щоку  й  тихо,
-  Ні,  ясне  сонечко,  я  в  твоєму  розпорядженні,  якщо  бажаєш.
Дівчина  вирячила  оченята,
-  То  скільки  того  діла,  чекай  після  роботи,  прогуляємося…
Костя  чомусь  розхвилювався,  від  чого  сам  не  міг  зрозуміти.  Та  радий,  що  все  так  склалося,  життя  налагоджується….
       Вони  почали  зустрічатися.  Тамара  рада,  що  він  з`явився  в  житті,  їй  чомусь  все  не  везло  з  хлопцями.  Довгих  стосунків  ні  з  ким  не  було.  Згадували  минуле,  часом  сміялися,  часом  поринали  кожен  в  свої  думки.  Кості  було  приємно  спілкуватися  з  нею,  ніяких  протиріч.  Вона  усміхалася,  намагалася  звабити  і  їй  це  вдалося,  приємні  вечори  з  магнітофоном,  солодкі  поцілунки,  вони  зрозуміли,  що  їм  добре  вдвох.  Костя  згадував  Таню,  посміхався,  інколи  губився  в  думках  та  загубив  я  її,  вмовляв  себе,  загубив,  що  вже  тепер  вдієш.
 Зустрічалися  майже  пів  року,  коли  нарешті  Костя  запропонував  Тамарі  одружитися.  Ні  клятви,  ні  палкого  освідчення  в  коханні  не  було.  Вона  просто,  одного  вечора,  запросила  до  себе  в  гості,  її  батьки  поїхали  відпочивати  в  Ялту.  Чи  мало  так  бути,  чи  взаємне  почуття  бажання  близькості,  все  за  них  вирішило.  Вона  мов  купалася  в  щасті.    А  може  і  справді  він  моя  доля,  замислилася,  можливо  це  і  є  кохання,  хто  знає  яке  воно  насправді.  Колись  думала,  що  Толик  буде  чоловіком,  навіть  тремтіла    в  його  обіймах,  коли  грішили.  А  вийшло  все  по    іншому,  в    нього  давно  сім`я.  Від  роздумів  на  устах  заграла  усмішка,  ясний  блиск  в  очах.  Та  і  тепер  же  ми  дружимо  в  чотирьох,  це  ж  просто  класно,  коли  ніхто,  ні  на  кого    не  ображається.
 Три  вечора  Костя  з  Толиком  будували  намет  для  весілля.  Гостей  на  весіллі  небагато  та  гуляли  весело.  Поздоровлення,  тости,  подарунки,  а  згодом  «Гірко»,  молодь  рахувала  протяжність  поцілунку.  А  потім  танці  під  магнітофон  та  Толик  і  Таня  відразу  пішли  додому.  Свекруха  вже  виглядала  та  й  виглядала  у  вікно,  бо  Максимко  капризував,  без  мами  не  хотів  лягати  спати.
               Пройшло  майже  дев`ять  місяців….  Одного  вечора,  Таня  вкладала  сина  спати,  як  раптом  щасливий  Костя,  з  усмішкою  на  обличчі,  переступив  поріг,
-  Вибачте!  Ой,  привіт,  ти  одна?  А  в  мене  радість,  народився  син,  а  Толик  де?
Таня  приклала  пальця  до  губ,  щоб  не  розбудив  сина,    рукою  вказала  на  другу  кімнату.
Толик  вже    почув  його,  відчинив  двері,
-  Заходь.  Щось  хотів?
Костя    із  -  за  пазухи  дістав  пляшку  вина,
-  Син  в  мене  народився,  чуєш,  син,  хочу  в  честь  діда  назвати  Сергієм.  Прийшов  з  вами  відсвяткувати  цю  подію,  до  своїх  йти  запізно,  хай  там  сплять.  
 -  Ну  то  й    добре,  вітаю!  Хай  росте  здоровим  і  щасливим!  -  привітав  його.
 І  відразу  трохи  хвилюючись,
-А,  як  там  Тамара,  як  здоров`я,  важко  їй  прийшлося?
Костя  трохи  здивовано,
-  Та  все    добре,  все,  як  годиться  -  потерпіти  це  жіноча  справа…
       Таня  зайшла  в  кімнату,  в    руках  тримала  тарілки  з  закускою,
 -Ну,  що  ж  вітаю  Костю!  Хай  росте  здоровим  твій  синочок,  вам  з  Тамарою  на  радість!
Вони  сиділи  зо  дві  години…..    Костя,  розповідав  про  роботу,  про  життя.  Після  весілля  з  Тамарою    жили    в  літній  кухні,  біля  її  батьків,  планували  купити  земельну  ділянку,  збудувати  будинок.  Дівчина  категорично  відмовилася  жити  з  свекрухою,  Костя  й  не  сперечався,  вирішив  можливо  так  і  краще.  В  одній  хаті  з    її  батьками  він  не  захотів  жити,  адже  в  Тамари  ще  був  молодший  брат,  який  закінчував  школу.  
   Пройшов  час….  На  обійсті  в  Толика  весело,  Тамара  кожні  вихідні  приїжджала  з  Сергійком  до  Тані.  Тільки  теплий  день,  вона  вже  тут,  як  тут.  Немовби    подруги  з  дитинства,  ділилися  всякими  новинами,  часом  обоє  тішилися  новим  вбранням,  як  маленькі  діти,  купували  однаковий  одяг.  А  основною  втіхою  було  спілкування  з  дітворою.  Що  матері,  ще  треба  -  щоб  не  хворіло  дитя  та  не  плакало,  зростало  в  радості,  в  достатку.  
Минуло  два  роки….    Костя  й  Тамара  ввійшли  в  новий  дім,  відгуляли  новосілля.  На  святкуванні  Костя  не  одноразово  дякував  Толику  за  допомогу.  За  цей  час  дружба  їх  сімей  стала  ще  міцнішою.  Було  й  таке,  що  Костя  прийде  до  Толика  за  чим  -  небудь,  то  Таня  й  до  столу  запросить  пообідати,  хоча  того  й  вдома      часом  не  було,  чи  побавляться  вдвох  з  малим.  Ніяких  розмов  лише  погляди.    Щось  відбувалося  в  їхніх  душах,  ховали  очі  один  від  одного  та  переступити  межу  дозволеного  не  наважувались,  вслід  одні  зітхання.
 Жінки  між  собою,  наче    сестри,    кожна  ділилася  своїми  поглядами  на  життя,    тішилися  хлопчиками.  Свою  материнську  любов  ділили  навпіл,  чи  плакав  Максимко,  вдвох  втішали,  чи  вередував  Сергійко,  обоє  вмовляли,  намагалися  забавити  іграшками.  Тільки  одну  тему  ніколи  не  підіймали,  тему  про  кохання,  про  особисті  відносини  з  чоловіками,  це    кожна    тримала    при  собі,    ховала  під    потайним  замком.  Та  частіше  за  все,  знаходили  в  журналах  нові  страви,  веселі  суперечки,  що  ж    смачнішого  приготувати  чоловікам.
       Зима  постукала  в  вікно…    Цього  року,  відразу  після  жовтневих  свят,      добре  навіяло  снігу,  тримався  невеликий  морозець.
 Тамара  торгувала  в  магазині  за  графіком  -  тиждень  вдома,  а  тиждень  працює.  Одного  разу  й  зібралася  з  стном  до  Тані  та    хурделиця    стала  на  заваді.  Якось  Костя  прийшов  пізно  з  роботи,  передав  привіт  від  Толика,  бачив  його,  той  біг  в  аптеку,  за  ліками,  бо  всіх  звалив  з  ніг  грип.  На  Новий  рік  захворів  Сергійко,  всі  свята  пройшли  в  лікуванні..
 Одного  вечора,  це  було  після  Водохреща,  Тамара,  Костя    і  Сергійко    в  коридорі  обтрушувалися  від  снігу,  
-  Агов!  Хтось  є  вдома?  Чи  ви  вже  забули  про  нас?  -  весело  гукав  Костя.
 Із-за  дверей  виглянув  Максимко,  навстіж  відчинив  двері,  почав  підскакувати,
-  Ура!  Сергійко  прийшов  з  мамою  й  татом  і  торт  принесли!
 За  кілька  секунд  з`явився    Толик,  всім    допомагав  роздягатися,  
-  О!  Які  гості,  ну  нарешті  вирвалися,  заходьте,  заходьте.
       Дорослі  весело  спілкувалися  за  столом,  хлопчики  посмакували  тортом,  вже  гралися  в  іншій  кімнаті.  Тамара  нахилилася  до  Тані,
-  Ти,  щось  говорила  про  вечір  в  школі?
 Та,  не  поспішаючи  шепотіла,
-  Та,  ще  не  встигла,  куди  поспішати,  ще  є  час…  
-  Еге,  знаю  свого,  йому  треба  заздалегідь  сказати,  
зирила  Тамара  в  його  бік.
Таня  продовжила,
-  Сукні  в  нас  є,  думаю  вмовимо  своїх  мужиків  піти  потанцювати.  Давно  ніде  не  гуляли,  гадаю  не  відмовлять.
Тамара  зразу  ж  чайною    ложкою  постукала  по  склянці,
-  Слухайте  мене!    Увага!  Ми  маємо  пропозицію.  Шостого  лютого  в  школі  зустріч  випускників,  давайте  вирвемося  хоч  в  цьому  році.  Скільки  часу  пройшло,  а  ми    жодного  разу  не  були.  Діти  вже  старші,  думаю  бабусі  посидять,  що  скажете  хлопці?  
Ті  усміхнені,    переглянулись.      Костя  моргнув  Толику,
-  А  не  боїтеся,  що  собі  молодших  знайдемо.
Тамара  на  мить  рукою    прикрила  йому  уста,  сердито  писклявим  голосом,
-  Ну  ото  таке  бовкнув,  подумав,  що  сказав?!  Навіщо  нам  настрій  псувати,  то  гадаю  всі  -    за!
         Через  кілька  днів  двоповерхова  школа    приймала  випускників.    В  спортивному  залі  лунала  музика,  прямо  в  коридорі  вздовж  вікон  стояли  столи,  на  них  пляшки  з  напоями  «  Ситро»,  «  Крем-  
сода»  та  солодощами.  Довкола  тільки  й  чути  привітання,  веселі  розмови,сміх  від  захоплень,  крики  й  вереск.
         Таня  з  Толиком  прийшли  першими.  Він    одягнений  в  чорний  костюм  з  білою  сорочкою,  яку  прикрашала  атласна,  небесного  кольору,  краватка.    Таня  ж    виглядала  круто,  на  ній  гарна  сукня  такого  ж  кольору,  як  краватка,  з  модним  рукавом  кльош.  Вона  облягала  її  красивий  стан,  трохи  приховувала    пишні  груди.  
 Таня  вкотре  озиралася  назад,  шукала  поглядом  Костю,  сьогодні    вирішила  з  ним  серйозно  поговорити,  один  на  один,  бо  іншої  нагоди  не  буде.
 Тамара  не  йшла,  а  плила  павою,  вздрівши  знайомих,  привітно  всміхалася.    На  ній  сукня  такого  ж  покрою,  як  і  в  Тані,  тільки  рожевого  кольору.  Позаду  Костя,  справжній    джентльмен,    в  коричневому  костюмі    в  білій  сорочці  і  рожевій  краватці.  На  них  всі  звертали  увагу,  так  вишукано  ніхто  не  був  вдягнений.
     Вони  тільки  зустрілися  й    привіталися,  як  в  коридорі  всі  заплескали  в  долоні,  з  учительської  вийшли  вчителі  й  директор  школи.  Промови,  вітання,  квіти,  овації,  усмішки.  На  якийсь  час  наче  повернення  в  дитинство….
     Хтось  відкоркував    «  Шампанське»..  Хтось  з  юрбою  посунув  в  клас,  а  дехто  пішов  в  спортивний  зал,  де  грав  магнітофон.
Тамара    тягнула  Таню  за    руку,
-  Йдемо  танцювати,  пішли  до  залу,  чуєш,  це  «  Лада  «,  пішли.
 Костя  задивлявся  на  Таню,  відколи  зустрілися,    з  неї  не  зводив  очей.  Та  Толик    все  тримав  під  контролем,  трохи  здивовано  кліпав,  водив  очима,  то  в  її  сторону,  то  в  його.
В  залі  зазвучала  пісня  «Червона  рута»,  Толик    похапцем  обійняв  Таню,  заглянув  в  очі,
Що  це  ти  чимось  заклопотана,  все  в  порядку?
-  Та  все  в  нормі,  це  тобі  здалося.
 Вони  всміхалися  ,  намагалися  танцювати  в  такт  музики,  хоча  їм  це  не  зовсім  вдавалося.Костя  відійшов  до  однокласників,  за  кілька  секунд  вже  линув  сміх.  Тамара  ж    стояла  з  однокласниками,  про  щось  розповідала,  розмахувала  руками.  На  сцену  піднявся  директор  школи,  сказав  кілька  привітальних  слів  і  об`явив  білий  танець.  Зазвучала  музика    вальсу..  Тамара  поважно  підійшла  до  Толика,  усміхнено,
-  Я  запрошую,  вас  джентльмене,  Таню,  ти  не  проти?  
Та  кивнула  головою.    Вона  повернулася  в  бік  до  однокласників    та  перед  нею    вже  стояв  Костя,
-  Ви  можливо  мене  хотіли  запросити  мадам?!
О!  Саме  вчасно,  -    дивлячись  прямо  в  очі,  помітила  Таня.
Він  обережно,  немов  скарб,    тримав  її  за  талію,  вони  легко  танцювали  під  музику.    Серце  билося  в  тривозі,  з  чого  почати,  як  сказати,  
 -  Костю,  нам  треба  менше  бачитися,  ця  дружба  ні  до  чого  доброго  не  приведе,  ти  над  цим  ніколи  не  задумувався?  
Ледь  -  ледь  притулився  до  неї,  збуджено  шепотів,  
-  Ми  зробили  помилку,  знаю.  Ми  маємо  бути  разом,  хоч,  як  там,  лише  треба  трохи  зачекати.
   Вона  дивилася  прямо  в  очі,  раптово  голос  затремтів,
-  Ой,  руки  сильні,  не  підходь  занадто  близько
Гріха  боюся,  скорюсь,  піддамся  спокусі
Став,  ще  сильнішим,  ніж  тоді,  як    був  хлопчисько
Давай  у  танці,  сховаєм  почуття,  в  русі.
Він    ледь  підняв  її,    в  ритмі  танцю  летіла  пташкою.  Обоє  розчервонілі,  від  задоволення  закривали  очі.  Костя,  переводячи  подих,  заговорив,
-  Люба,  благаю,  не  дивись  на  мене  так
Закривши  очі,  я  відчуваю..  .лечу
Зумів  з  тобою,  як  колись  попасти  в  такт
Все  пам`ятаю,  не  думав,  що  утрачу
Треба  пробачить,  що  винен,  це  я  знаю
Мене  бентежиш,  хочу  тебе  відчути
Ми  розлучились,  навіщо?  Поведи  до  раю
Де  скуштували,    вдвох  яблуко  спокуси
Де  так  любились,  кохались,  не  забути…
         Танець  закінчився…    Перевівши  декілька  раз  подих,  Таня  сміливо  дивилася  в  очі,
-    Що  за  спогади  Костю?  Ти  не  забув…  Пам`ятаєш…    А  я  думала  вже  й  забув…
Вже    веселіше,
-  А  ти  добре  танцюєш,  не  розучився.!  Вміло  вів  у  танці,  геть  закружляв  мене,  як  птах  летів,  я  ледь  встигала  за  тобою.
Він  витримав  її  погляд,    покірно,
-  Я  птах  біля  тебе,  бо  це  ти  даєш  мені  крила.
Відразу  заперечила,  крутнула  головою,
-  Ну  досить,  досить  вже  співати,  пішли!
Вона  відчула  тремтіння  його  руки.  Він  проводив  її,  на  ходу  шепотів,
-  Кажеш    співати?!  Та  я  без  тебе,  як  той  соловей,    що  втратив  голос.  
Вони  підійшли  до  Толика,
-  Забирай  свій  скарб,  бережи,  а  то  правда  хтось  вкраде,  гарно  танцює!  
Таня  радісно,  наче  охмеліла  від  танцю,
-О!  Оце  вечірка,  так  закрутив  у  танці,  що  ледь  капці  не  злетіли.
Всі  дружно  переглянулися,  линув  сміх.  Цей  вечір  видався  чудовим.  Кожен  для  себе  отримав  задоволення  -  маленький  шматок  щастя.
       Минали  дні…    Весняний  переспів  птахів  бадьорив  настрій,  звеселяв  і  вже  давно  бузок  відцвів.  А  Костя  вкотре  згадував  очі  Тетяни,  в  душі  переживав  радість  тої  миті,  як  колись  були  разом.  Насмілився  зробити  крок,  щоб  її  повернути  собі.  Із  хвилюванням  не  один  раз    її  чекав  з  роботи.  Зупинить    автомобіль,  в  стороні  від  дороги,    відкриє  капот,  а  для  чого  і  сам  не  знає,  косо  позирає,  хто  йде  з  електрички,  чекав  нагоди,  коли  одна  йтиме  додому.
     Навесні  та  на  початку  літа  роботи  завжди  багато  на  городах  та  Сергійко    часто  просив  маму,  піти  погратися  з  Максимком.  
   Якось,  одного  разу,  Тамара  запитала  Таню,
-  У  вас  все  в  порядку  вдома?
Та  здивовано  запитала,
-  Чого  це  ти  раптом  про  це    запитуєш?  
-  Тамара  не  забарилася  з  відповіддю,  швидко  пролепотіла,
-  Та  пару  раз  бачила  Толика,  в  забігайлівку  заходив,  вона  ж  поруч  з  нашим  магазином.  Думаю  чого  б  це?  Він  же  здається  пива  не  любить….    
-  Все  в  порядку,  більш  –  менш.  Ти  цим  не  переймайся,  це  в  нього  бувають  дні  такі,  інколи  чомусь  дуже  замислений  ходить.  Я  в  душу  не  лізу,  можливо  на  роботі,  щось  не  так,  він  не  любить  про  роботу  говорити.
Та    не  знала  ні  Тамара,  ні  Таня,  що  Толик  одного  разу  випадково  їхав  додому  не  в  тому  вагоні,  що  дружина.  Згодом  побачив  автомобіль  Кості,  а  потім,  як  Таня  йшла  додому  не  одна,  їхав  в  своєму  напрямку  додому.  Це  його  заінтригувало,  він  декілька  раз  слідкував  за  дружиною  та  нічого  підозрюваного  не  помітив.  Але,  те,  що  стала  часто  відмовляти  в  близькості,  знову  повертало  до    сумних  думок.    То  тоді  чого  б  це?  А  можливо  вони  знову  разом?  
       Одного  літнього  дня-    в  Толика    на  роботі  була  комісія,  після  ситного  обіду  в  кафе,  випровадив  гостей  додому.  І  сам  задоволений,  що  з  перевіркою  все  в  порядку,  вирішив  раніше  поїхати  додому.
   Він  спускався  по  сходах  з  електрички,  за  пару  метрів,    на  першій  платформі  побачив  Тамару.  Вона  ледве  пересувалася  з  сумкою,  вирішив  їй  допомогти,
-  Тамаро,  зачекай!
За  пару  секунд    забрав  в  неї  сумку,
 -  Привіт!  Ти  що  камінців  набрала,  таке    важке  підіймаєш?!  Давай  проведу  додому.
Вона  радо  всміхалася,
 -  Та  я  сьогодні  вихідна,  малого  завела  до  мами,  а  сама  по  зарплатню  пішла.  А  тут  якраз  товар  привезли,  оце  й  отоварилася,  бо  сам  знаєш,  як  зараз  з  продуктами,  не  часто  завозять.  А  ти    чого  сьогодні  так  зарано  з  роботи?
-  Так  склалося,  був  облік.  Раніше  закінчили,  зводив  комісію    в  кафе  та  й  чкурнув  додому.  Таня  сьогодні  затримується  на  роботі,  то  я  звільню  маму  від  Максимка.
     Вони  зайшли  в  хату,  Тамара  відразу  поставила    пательню  на  газову  плиту,
-  Зараз,  за  компанію,    зі  мною  поїси,  потім  підеш  додому,  я  тебе  вином    пригощу.  
 Він  ледь  посміхнувся,
-  Та  я  то  не  голодний,  хіба,  що  за  компанію  та  поспілкуватися.  Як  в  тебе  справи?  Задоволена  життям?  Ми  ніколи  на  цю  тему  не  говорили,  все  всі  разом,  то  діти,  то,  ще  хтось.
У  відповідь  трохи  зажурившись,
-  Та  живемо…  Костя  правда  змінився,  напевно  твоя  Таня  таки  його  турбує…  Хоча  нічого  не  помічала  та  відчуваю.  Наша  дружба  мене  часом  дивує,  але  так  звикли  один  до  одного,  що  навіть  й  не  уявляю,  щоб  ми    не  спілкувалися.  
-  А  ти  знаєш  Тамаро,  я  не  можу  зрозуміти,  що  в  нас  відбувається,  вона  більш  привітніша  стала  до  гостей,  чим  до  мене.
Виклавши  на  тарілки  ковбасу  і  смажені  яйця,  запросила,
-  Давай,  он  вино,  бери,  вип`ємо,  перекусимо,  ти  ж  не  за  кермом.
В  душі  відчував  радість,  що  поруч  з  нею,  посміхаючись,  наливав  вино  у  фужери.  Вона,  немов    ненароком,  притулилася  до  нього,  прилягла  на  плече,
-  Та  ну  їх,  Толику  ти,  що  нічого  не  помічаєш?  Ми  дружимо,  воно  наче  й  смішно  та  не  стану  нічого  казати,  до  чого  приведе  ця  дружба,  скажу  чесно  -    не  знаю.
Запала  тиша…  Випили  вина,  закусили.  Він  ніжно  взяв    за  талію,  
-  Тамаро,  якщо  чесно  -  я    шкодую,  що  не  з  тобою…
           Вже  темніло  коли  Толик  йшов  додому,  йшов  не  по  дорозі,    а  через  колії,  щоб  часом  не  зустрітися  з    Костею.  Відчував  задоволення,  вгамовував  емоції  після  спокусливого  вечора.  Що  далі?  Думки  гризли,  як  оси.  І  відразу  вмовляв  себе  та,  якось  буде,  але  ж  вона  така  жадана  й  гаряча,  як  колись.  Це  напевно  перст  долі,  принаймні,  це  не  погано,  що  ми  знову  разом.
             Одного  літнього  вечора  Таня  затрималася  на  роботі,  робила  звіт  за  квартал,  додому  приїхала  електричкою,  коли    вже  стемніло.  Було  не  людно…  Перейшовши  через  колії,  здивувалася,  побачивши  посеред  дороги    автомобіль  «Хліб»,    Костя,  вздрівши  її,  гукнув  через  відчинене  вікно,  
-  Таню,  давай  сюди!  
Вона  підходила,  до    відкритих  дверей,
-  Ну  нарешті,  а  вдома  за  тебе  хвилюються,  що  так  довго.  Це  я  був    у  вас,    привіз  запчастину  для  авто,  ваша  ж  не  находу.  Сідай  підвезу,  свою    пізніше  зажену  в  гараж….
Таня  чомусь  тремтіла,  гучно  билося  серце,  коли  сідала,  побачивши    на  ньому  білу  сорочку  розстебнуту  до  пояса.  Її    погляд    ковзнув  по  мужніх  оголених  грудях  й  відразу  різко  відвела  донизу.    Він  не  міг  не  помітити,  той  ніжний  погляд    світлих,  блискучих  очей,  пригадав    ті  сяючі  очі  під  яблунею.  Ой,  Таню,  що  ти  робиш  зі  мною,  що  ти  робиш?  Як  витримати  той  потяг  до  тебе?  А  можливо  й  не  треба  нам  ховатися  один  від  одного,  можливо  прийшов  час  знову  бути  разом?
Автомобіль    різко  рушив  з  місця,
-  Що  замерзла?  Та  наче  ж  літо,  правда  серпень,  вечорами  відчувається  прохолода.
Вони  їхали  вздовж  посадки,  Костя    більше  звертав  увагу  на  Таню,  чим  на  дорогу,  хотів  дивитися  й  дивитися  на  неї,  хоча  б  на  мить  доторкнутися  до  її  вуст.
-  Ух!-    Костя  раптово  відсахнувся,  зупинив    автомобіль  перед  пишним  кущем  шипшини,  продовжив,
-  О,  маєш  тобі,  дивися,  як  нас  угораздило,  це  все  твої  очі,    як  поглянеш  мов  заворожуєш,  ой,  не  даєш    ти  мені  спокою.
 -  Здавай  назад,  шкода,  ще  й  такий  рясний  кущ,  -  Таня  похапцем,  трохи  хвилюючись,  вилазила  з  автомобіля.  
Миттєво  був  біля  неї,  взяв  за  дві  руки,  вона  зіскочила  на  траву.  Ховала  очі,
-    Слухай  Костю,  відпусти!  Далі  сама  піду,  одного  не  можу  зрозуміти,  до  чого  нас    приведе  оця  дружба?!  Мені  важко  знайти  причину,  щоб  посваритися  з  Тамарою.  Та  й  не  хотілося  б,  скажу  чесно  та    ми  всі  вже  занадто  часто  зустрічаємося.  Мені  важко  розумієш,  те,  що  було  між  нами,  спогади  хвилюють  мене.
Він  дивився  на  неї  з  болем  в  очах,  з  ніжністю,  трепетом,  теплом    в  душі,  міцно  зажав  в  обіймах,  цілував  в  уста,  в  шию,  вона  не  відчула  під  ногами  землі,  поніс  на  руках  в  посадку.
 Життя…  Таємні  зустрічі  продовжувалися  більше  року…
Тамарина  мати  помітила,  що  все  частіше  Толик    заходив  в  гості  до  її  доньки.  Навіть  хотіла  з  нею  поговорити  на  цю  тему  та  розмови  не  відбулася,  Тамара  відразу  обірвала,
-  Мамо  не  лізь  в  душу!  Моє  життя,  сама  розберуся…  Благаю,  не  треба  повчань,  вже  доросла!
       Стосунки  Кості  з  Тетяною  теж  продовжувались.  Це  ввійшло  в  звичку,  хоч  раз  на  тиждень  та  таки  зустрічалися.  Часом  Костя  їхав  в  місто,  зустрічались  в  готелі,  не  могли  вберегтися  від  спокуси  й  любовного  божевілля,  насолоджувалися    радістю  до  самозабуття.  Не  було  сили  волі  розірвати  стосунки,  хоча  часом  й  задумувались,  як  жити  далі…
 Одного  вечора  Костя  заїхав  до  батьків,
 -  Мамо,  ось  привіз  свіжого  хліба  два  буханці,  був  дуже  гарячий,  придавив  лотком.  Як  ви  тут?  Батько  на  роботі?
Та  сердито  зміряла  сина,
-  Ти  мені  краще  скажи,  як  ви  там?
 Він  лише  посміхнувся,
-  А,  що?    У  нас  все,  як  у  людей,  все  в  порядку…
 Мати  раптово  почервоніла,  стукнула  по  столі  кулаком,
-  Що  ти  дурника  корчиш!  Зупинися,  ну  погуляв  трохи  та  скільки  ж  можна?!  Люди  два  роки  кості  миють,  друзі  зі    школи  до  тепер  та  дружіть,  але  ж    навіщо  зраджувати  дружинам.  Чи  мізків  зовсім  бракує,  що  в  одного,  що  в  іншого.  Тож  маєте  діти,  Максимко  вже    має  йти  в  школу    і  наш  Сергійко  підріс,  як  ти  уявляєш  собі,  як  діти  дізнаються  від  людей,  їм  роти  не  позакриваєш.  Яка  то  рана  буде  хлопчикам?!  Сором  і  ганьба  на  все  селище!
 Костя  більше  не  хотів  слухати  моралі,  як  обпечений  зірвався  зі  стільця,  йшов  до  дверей,  на  ходу  вигукнув…
-  Ма,  ти  так  не  хвилюйся,  я  поговорю  з  Толиком,  ми  щось  вирішимо,  якось  воно  буде,  все  має  стати  на  свої  місця…
     Тікало  літо…  вечоріло….    Костя  з  Тамарою  несподівано  завітали  в  гості  до  Толика  й  Тані.  Їх  зустрів  Толик  з    Максимком,  малий  відразу  запитав,  
-  А  Сергійко  де?  Чому  не  взяли  з  собою?
Тамара  зайшла  останньою,  привіталася,    ніяковіла  перед  поглядом  Толика,  не  знала  де  заховати  очі.  Він  зрозумів,  що  щось  не  так,  але  мовчав,  дивився,  що  відбуватиметься  далі
Костя  поставив  на  стіл  пляшку  вина  й    палку  ковбаси,
 -  Нам  би  поговорити,  можливо  на  дворі  краще,  щоб  без  малого…  
 -  Зараз  Таня  зайде,  вона  понесла    моїм  батькам  продуктів,  я    з  міста  привіз.
Й  відразу  до  сина,
-  Ти  йди  до  бабці  з  дідом,  пограйся  там,  скажи  мамі,  я  так  наказав…
Відчинилися  двері,  зайшла  Таня.  Побачивши  гостей,  посміхнулася.  
-  О!  В  честь  чого  збори?  Ще  й  з  пляшкою,  що    будемо  обмивати?
Толик    з  хати  випровадив  сина,
-  Ну  ось  прийшли  поговорити,  а  про  що,  зараз  дізнаємося.
         Хилилося  сонце  до  сну….  Останні  промені  лизали  хати,  листя  на  деревах,  ховалися  між  соняхами  в  полі,    на  пагорбі  припадали  до  трави.  А  тут,  де  яр,  набагато  темніше,  а  на  самому  дні  світлішою  плямою  виділявся  ставок.  Було  напрочуд    тихо,  лиш  десь  далеко  часом    гавкала  собака.
Вони  сиділи  в  чотирьох,  на  самому  краю  обриву  яру,  спустивши  босі  ноги  донизу.  Костя    вдивлявся  в  яр,  пригадував  дитинство,  а  за  плечима,  неподалік  поле  з  кукурудзою,  яке  нагадувало  про  той  випадок,  про  те  медове  яблуко  спокуси,  яке  колись  поєднало  їх  з  Танею.  Вона  тихо,  наче  миша  сиділа  в  його  обіймах.  А  Толик,  обійнявши  Тамару  за  плечі,  шепотів  на  вухо,  вона  час  від  часу  сміялася,  луна  топилася  в  яру  й  знову  ставало  тихо.
         Розмова,  що  відбулася  нині,  була  настільки  стриманою,  серйозною,  без  крику,  без  дорікань,  без  образ.  Вони  достукалися  один  до  одного,  зрозуміли,  що  варто  все  повернути  назад,  хоча  втратили  час  і    є  діти.  Та  гадали,  що  подальше  життя  не  стане  великою  раною  дітям,  що,  як  і  раніше  будуть  дружити  сім`ями.  А  діти  з  часом  підростуть,  зрозуміють,  що  краще  жити  з  коханою  людиною,    що  від  долі  ніде  не  подітися…  
       Згодом  селищем  пішли  чутки…  Обмінялися  дружинами,  це  ж  треба  такому  статися  –  дивина.      І  хто  б,  колись  зміг  подумати,  що    так  буває    в  житті…
       Минуло  два  роки….  В  кукурудзяному  полі  лунав  сміх  і  вереск,  Максимко  й  Сергійко  з  дітьми  гралися  в  хованки,  вони  тепер  жили  по  сусідству.  А  біля  паркану  Толика,  на  лавці  сиділи  дві  подруги,  поруч  з  ними  дві  коляски.  Таня  тримала    на  руках  чорняву,  кучеряву  доню,    вона  голівкою  вертіла  в  різні  боки,  наче  шукала    когось.  А  Тамара,  час  від  часу  заглядала  в  коляску,  де  солодко  сопіла  донечка…
     То  персти*  долі,  вони  підвладні  їм…  Чи  …    вершин  досягали  в  житті,  чи  в  скрутні  часи,  що  згодом  з`являлися  по  дорозі  життя,  вони  проходили  разом,  підтримуючи  одна  одну.  А  час  летить,  життя  продовжується....

                                                                                                                                                 Персти  –  збіг  обставин  
                                                                                                                                                             Листопад  2018р
 







адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018


Зима сувора…

                                                                                                   В  цей  день  зимовий,  скажу  –  Привіт
                                                                                                   Шановні  друзі!    Я  всіх  люблю
                                                                                                   І  Боженьку  за  вас  молю
                                                                                                   Хай  дасть  здоров`я  й  шматок  щастя!
                                                                                                   Перебороти  нам  удасться  
                                                                                                   Всі  негаразди!  Хай  відійде
                                                                                                   Війна  гібридна!  І  мир  прийде!
                                                                                                   Принесе  радість  у  хатину
                                                                                                   Життя  любімо  й  Україну!

 Зима  сувора…Змінити
Зима  сувора.  То  ж  навмисно,
Прийшла  так  рано,  нас  всіх  страшить,
Принесла  холод    і    в  намисто,
Вдягла  дерева.  Зникла    блакить.

Повсюди  сипле    чари  білі,
Пір`їнки,  пух,  у  снігу  стежки,
Завіє  вітер,  несе  хвилі,
Сріблі  і  златі,    я  залюбки,

Порину  з  ними  в  казковий  світ,
На  серці  тепло,  хоч    лід  іскрить,
Ловлю  очима  блистівок  цвіт,
Душа  радіє…  щаслива  мить.

     

                                                   О2.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2018


Побувала в Європі / віршована розповідь /

Кар-Кар  ворона…  Ой  кар,  як  же  я  пристала
Оце  в  Європу,  щойно  за  бугор  злітала
Їхав  автобус  і  я  вирішила  за  ним
Та  правда  довго,  нюхала  український  пил.
Дороги  наші….Ну  хіба,  що  траса  гарна
А  за  останні….Скажу,  чесно,  наче  жорна
Народ  терплячий,  всі  їдуть  на  заробітки
Ну  я  ж  за  ними,    підбираю,  смачні  об`їдки.
Та  ось  таможня  і  вже  в  напрузі  всі  люди
Чемні  розмови,    доволі  веселі  всюди
Шмону  не  було,  раді,  що  їде  підмога
А  тут  довкола,  де  не  глянь  рівна  дорога.
Та  здивувалась,  такого  мені  не    треба
У  шлунку  смокче…    Час    мов  птах,  поїсти  треба
Ой,  біс  забрав,  би  оцю  жагу  полетіти
 Мені  на  жаль,  не  довелося  порадіти
Якісь  там  баки,  схожі  на  великі    діжки
То  виявилось,  для  всього  сміття  нічліжки.
Ой,  справжнє  лихо,  хоча  б,  з  голоду  не  вмерти
Скрізь  всі  закриті…..Ой,  а  я  ж,  так  хочу  жерти.
Перепочила,  тут,    під  автобусом  одним
Ледь  очманіла,  весь  час  під  ніс  бив  той  згар  і  дим.
Де  там  піднятись,  хтось  схватив,  несе  за  лапу
Ой,  біда  мабуть,  бачу  морду  волохату
Тремчу  від  жаху,  загубила  кілька  пір`їн
Отак  дурепі,  що  захтіла  інших  країн?
Не  дарма  кажуть,  що  вдома  і    стіни  гріють
Невже  в  смітник,  мене  геть  викинуть  посміють?
Та  ні,  це  песик,  підносить  до  чоловіка
Тепло  на  серці,  хвилююсь,  чи  справжня  втіха?
Той  в  рукавичках,  подивився    сумно  в  очі
Бідна  пташина,  певно  дуже  їсти  хоче
А  я  в  печалі,  чекаю,  що  буде  далі
Хай  не  жалів,  краще  би  прочитав  моралі.
Ну  вже  нарешті,    ніжно    на  лавочку  поклав
І  із  пакету,  хліб  й  сало  рідненьке  дістав
Земляк  нпевно,  вирішив  нагодувати
Якби  ж  не  він,    то  чого  б  діждалась  не  знати.
Ой,  дуже  ж  смачно,  просльозилась,  уплітала
Ось,  такі  справи,  так  в  Європі    побувала…
Правда  людей,  бачила  радо  зустрічають
Чула  розмови,  допомогу  обіцяють
Моїй  країні.  Що  вірите  це  задарма?
Ой,  ні  хороші,  ви  мої,  не  ваша  карма
Весь  час  на  когось  працювати,  як  на  пана
Самі    ж  хитріші,  все  їдуть,  де  більша  шана
А  чи  повсюди,  життя  це  так  змінилося,
Пройшло  століття,  та  такого  й    не  снилося
Ніколи,  правда.  Та  раджу  вам,  вдома  краще
Бо  тут  родина,  тож  підставить  плече  завше
Ви  відроджуйте,  нашу  славну  Україну
І  любіть  землю,  рідну  мову  солов`їну
Тут  пахне  хлібом,  колосяться  щедрі  поля
Дихати  краще,  тож  на  повні  груди  -  це  воля  !
Можливо    в  нас,  теж  колись  смітників  не  буде
Ти  не  забудеш,  про  цю,  пташку  -  Кар-Кар  друже.

                                                                         10.11.2018р

     




           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018


Осінній сум

Вже    дозріло  в  полі    колосся,
Ми  з  тобою,  теж  не  молоді,
Доторкнись,  ти    мого  волосся,
Ту  весну,  пригадай,  як  тоді.

Тож  згадай,  музику  любові,
Де  вітрець,  пестив  ранні  роси,
І  світанки,ті  загадкові,
Вже  чомусь,  тепер  прийшла  осінь.

Ти  кохай!  Розвій,  осінній  сум!
Торкнись  ніжно,  плеча  й  щічки,
У  сосудах,  щоб  гарячий  струм,
Тільки    вдвох,  у  полоні  нічки.

Місяченько,  хай  не  підглядає,
Сором  свій,  сховаю  між  хмари,
   Виграє,  вогнище  палає,
І  бажання…    лиш  мною  марив.

Золотий,  лист  спадає  в  танці,
Поцілунок,  солод    на  устах,
А  трава,  колом  у  багрянці,
Знову  ми,  у  жаданих  путах.

Ти  підтримай,  іскри  кохання,
Нехай  дощ,  я    хмари  розведу,
Зірка  в  небі  засяє    рання,
І  сумлінням,  всім  край  покладу.

Вбережи,  любий  між  нас  весну,
Соловей,  хай  пісню  заводить
Тож  кохай,  лише  мене  одну,
А    вже  сумнів,  осінь    відводить.


З0.10.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018


І чай вечорами…


Нехай  все  буде…  так,  як  є  між  нами,
Сповила  осінь,  в  сіреньку  ряднину,
Ми  тільки  вдвох  й  смачний  чай  вечорами,
Пахучий  запах  забрав  порожнину.

Тікає  смуток,    в  пічку  із  дровами,
Вогонь  палає,  хвилясті  язики,
Як  феєрверк,  із  смугами  ясними,
Знов  будоражать  потаємні  думки.

Вітер  шмагає…  дощ  стукав  по  шибці
Погляди  ніжні….    супокій    панує,
Лиш  веселиться,  вирує  у  грубці,
Бурхливий    спогад,  вже  з  димком  воскує..  



13.11.2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2018


У пошуках мати


По  полю  босоніж,  стерня  коле  ноги,
Ішла,    попереду  розбиті  дороги,
До  неба,  зглянеться,    між  хмар  видно  просинь,
Поправить  хустину  і  Боженьку  просить.

Мені,  підкажи,  де  нарешті  шукати?
Синочок,  не  вернувсь,  у  пошуках  мати,
На  фронті…  немає,  може  ж  він  в  полоні?
Журба…  серце  крає  і  сльози  солоні.

Й  гіркі,  полинові,  стікають  додолу,
О  скільки  ж,  ходити,  то  наче  по  колу,
Оббила  пороги,  майже  на  коліна,
Спита    в  генералів,  в  чім  сина  провина.

Розводять  руками,    дайте  листа  в  пресу,
То  марні  надії,    шукать  нема  сенсу,
Він  зниклий  безвісти  -  пролунав,  як  вирок,
Знесилена  горем,  ішла  без  зупинок.

У  смутку  із  осінню,  дубіло  тіло,
З  дерев  багрових,  вже  листячко  злетіло,
По  полю  ніс  вітер.  Проклинала  долю,
Де  ж  рідний  синочок?  Боровся  ж  за  волю!

Війна,  горять  трави,    дитя  загубилось,
Чомусь  і  не  знати  весілля  наснилось,
Та  мов    навіжена…  З  вітром  розмовляла,
А  я  ж,тебе  синку  та  й  благословляла.

Та  скільки  ж,  ще    треба,  матерям  страждати?
Щоб  доньки  й  сини  повернулись  до  хати.

10.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2018


Промчався вітер

Від  землі  миттю….  злетів  до    небес,
Промчався  вітер,  як  кінь,  вороний,
Грива  хвиляста,  рвала  сірий  плес,
 Ледь-  ледь  пробився,  промінь  золотий.

Неслися  хмари…швидко,  не    в  змові,
Зовсім  не    здатні,  всім    суперечить,
А  він  наспівує,  ритми  нові,
Листя  осіннє,  вкотре  столочить.

Скрізь  чорно  й  сіро…  Дрімати  хоче,
І  ліс,    і  поле.  Не  вгамується,
З  осінню  в  танці,  жваво  шепоче,
А  та  в  зажурі,  вже  й  не  сміється.

Останній  промінь,  освітив  землю,
Час,  вже  й  спочити,  його  вмовляє,
Скакун  суровий,  відчував  волю
З  поглядом  хитрим,  знову  літає.

                                                       09.11.2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2018


Ми майже схожі…


Вже  пізня  осінь,  ми  майже  схожі,
Листки  багряні  з  сивим  відтінком,
А  було  ж  літо,    всі  дні  погожі,
Життя  стелилось  синім  барвінком.

Рясні  ромашки,  в  житах  квітучі,
Ми  їх  любили,  удвох  збирати,
В  обіймах  з  вітром,  слова  пекучі,
Плітки  і  заздрість,  змогли  здолати.

Сріблясті    роси…  придали  сили,
Проміння  в  очах,  сердечка  гріли,
Та  тож  на  часі…  як  молодими,
Коханню,  світлу,  й  діткам  раділи.

Відцвіли  вишні…  Мрії  збулися,
Тож  хата  й  в  хаті,  то    все  до  ладу,
Та  коси,  сиві,чомусь  взялися,
Воля  б,  то  моя.  Хто  вибрав  владу?

Десь  грає  скрипка,  на  струнах  печаль,
Війна  на  сході,  ой  ятрить  душу,
Роки  злітають,  з  листками  на  жаль,
Той  біль    під  серцем,  сховати  мушу.

Лишить  відтінок,  знову  на  косах,
Ой  безлад,  сьогодні,у    країні,
Нема  керманичів,  ракло  в  норах,
Журба  і  туга,  сумно  в  хатині.

Ой  пізня  осінь,  ми  майже  схожі,
Темніють  фарби,  листя  сіріє,
Давно  гризуть  нас,  думки  негожі,
Й  моє  волосся,  щодня  тьмяніє.

06.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813298
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2018


Коли жінці сорок п`ять / проза/

                                                                                                                                                   
                   Коли    жінці  сорок  п`ять  ,  вона  ягідка  (опять)
       Так  в  народі  всі  (  судачать  )    й  на  весіллях  і  на  дачах.  Й  на  городах  молодиці,  вбрані  в  гарненькіі  спідниці.  Часом  колінця  покажуть,  лице  кремами  намажуть,  вії,  що  то  вже  сказати,  тоді  й  справді  не  впізнати,  скільки  їм,  чи  сорок  п`ять,  можна  дати  й  двадцять  п`ять,  як  периночки  скриплять…..
   Як  в  парі  жити  ,  то  і  не  тужити,  а  як  самотність  -    сум  долає  і  душенька  все  страждає…  Пора  року  чи  погода,  й  ні  до  чого  її  врода,  гляне  похапцем  у  люстерко,  відразу  тілу  терпко.  Сама  гарна,  все  при  ділі  і  роки  давно  вже  зрілі.  І  красуня,    в  грудях  пишна,  як  на  весні  квітуча  вишня.  Щічки  -  яблучка  рум`яні,  що  й  сказать,  роки,  ще  славні.  А    уста,  немов  малинки,  хто  б  зібрав  із  них  краплинки,  тоді    б  напевно  не  покинув.  Шкода  ,  а  час,  так  швидко  плинув.  
 Так  собі    гадала..  І    наша  Поліна,  часто  стояла  біля  млина,  гладила    голі  коліна  .  Вбралась  файно,  поспішала,  груди  намистом  приклала,  щоб    іще  здались  пишніші,  хлопці  ж  будуть  сміливіші.  Ледь  -  ледь  влізла,  в  вузькі  шорти  зелененькі,  ловила  погляди  -  чоловіки  гарненькі.  Чомусь  проходили  все  поряд,  лише  кидали  дивний  погляд,  Та  тож  напевно  заздрість  їх  їла,  вважала  собі  так  Поліна.
Ось,  виглядала  сусідку,  ну,  ту  -  що  привозила  влітку,  знайомого  генерала,  саме  у  парку  гуляння,  музика  чарівно  грала.
 День  при  дні  ,  навіть  вночі,  як  лежала  на  печі,  те  бажання    не  сховати,  привела  б  його  до  хати…  
-  Генерал,  -  неначе  марить.  Чи  то  тиск  у  мізки  вдарить.  Так  про  себе  дуже  часто  шепоче.    Страждає    душенька,    його  побачити  хоче…
 Чи  то  душа,  то  певно  тіло,  від  спогадів  чомусь  мліло.  Пригадала  цілунок  у  щічку.Й  коли  ходили  на  річку.  Є  на  що  там  подивитись…  От  би  ледь  -  ледь  притулитись.  У  обійми  б,  мов    у  полоні    -    не  були  б  ночі  холодні.  І  в  уяві  з  ним  у  танці,  що  там  молоді  (засранці),  ті  шалені  дівки  -  щебетухи,  налітають  немов  мухи  й  корчать  із  себе  невинних,  від  усмішок  безпричинних.  Куди  Їм    до  генералів,  хай  попробують  капралів,  нащо  високо  літали,  адже  можна  й  низько  впасти.
     А  згодом    закриє  очі,  згадає  вечори  дівочі.Ото  лихо  плинув  час.  Вогонь  кохання  той  погас.  Чом  доля  іншій  віддала,  чому  її    не  спитала.  А  ті  очі  немов  небо.  Та  кому  була  потреба,  їх    озерце  осушити.  Нема  з  чого  воду  пити.  Й    боротись  було  не  сила.  Коли  його  тоді  спросила.  А  він  очі  геть  відводив,  наче  туман  в  них  заходив,  іскри  й  блиск,  десь  погас.    Лише  сказав,
 -  На  все  свій  час.
 Часом  взимку,  як  морози,  проливала  гіркі  сльози,  часто  у  вікно  виглядала,  адже  все  ж  його  кохала…
   Вже  й  весна    і  першоцвіти,  як  то  було  не  радіти.  Щебет  птахів    й  соловейка.  Біля  вікна  все  одненька.    І  неба  синь  їй  усміхалась  ,  а  вечорами  прислухалась.  А  мо»  вже  й  справді  прийде  сусідка,  від  радості  вона  мов  квітка,  відчинить  двері  й  запросить  в  любу  годину,  нехай  би  мала  вже  родину,  а  то  одна,  як  перст  на  світі,  десь  загубилася    в  суцвітті.  
Роки  летіли,  як  птахи  в  вирій,  в  неї  думки,  як  би  ж  то  люди  щирі.  Та  й  не  судили,    в  її  сорок  п`ять…  Як  би  ж  то  знали,  як  важко  чекать.  Щоб  було  з  ким  ввечері  погомоніти,  як  надоїло  самій  крижаніти,  тулитись  до  ледь  теплої  пляшки  з  водою.  Де  ж  ті  роки,    що  була  молодою?  І  піч  не  піч,  чомусь    весь  час    тухне,  а  за  вікном  вже  осінь,  дощ  не  вщухне.  І  одинокість  їсть  настрій,  сум  навіває.…  Весь  час  одна…  Так  серденько  страждає.
 Неначе  шелест,  листя  спадає  до  вікна….  І  знову  наче  хтось  шкребеться…  Здригнулась,
-  Це  ж  треба,    приверзеться….
Та  все  ж  поглянула  у  вікно…  Цього  чекала  так  давно.    Він  під  дощем…  Під  серцем  щем  ..  і    швидко  до  дверей,  вмить  зашарілась.  Від  погляду  відразу  вся  зігрілась..  Нарешті  й  без  сусідки,  прийшов  сам.    Не  вірячи  своїм  очам,  ледь  на  стілець  присіла.  В  душі  то,  так  раділа.  Ті  чорні  очі,  як  вогонь  палали  та  лиш  не  знати,    чи  й  справді    покохали?  Ховався  сумнів,  кидала  ніжний  погляд,  як  тепло  й  добре  коли    поряд.
Стікали  краплі  по  шибці  одна  за  іншою.  Він  доторкнувсь    до  чола  рукою,
-  Ось  вибач,  це  тобі  і  ось  цукерки  в  пакеті.  Поглянь  на  мене  не  тримай  в  секреті.…  Свої  почуття,  до  мене,  я  так  мріяв  бути  разом.  Іще  тоді,  як  гуляли  ми  садом…Пригадуєш  ,-  на  вухо  шепотів,
-  Я    згаяв  час,  зізнаюсь  так  жалів,  що  не  насмілився  тобі  сказати…  Гадаю  зорі,  нас  мають  поєднати.  Хоч  зараз  й  осінь,    й  дощ  хлюпоче…    Радіє  серденько,  пізнати  щастя  хоче..
 Спитати  стільки  йому  літ?    Ні!  Мабуть,  робити  це  не  слід.    Роки…  І  скроні  в  сивині…  Та  чомусь  рідні  вже  мені.  Вона  літала    в  вирій  думок  та  викинула  сумнівів  жмуток  і  пригорнула  до  себе    ніжно,  лагідно  дивилась.  В  його  очах  неначе  утопилась.  Уста  медові  бувають  і  в  сорок  п`ять…  Не  дарма  кажуть,  то  ягідка  (  опять)…..

                                                                                                                                                                           08.10  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018


Замовлю білий танець


Я  дуже  хочу,  запросити  вас  на  вальс,
Ану  партнере,    поправ  швидко  краватку,
Ой,  як    шкода,  що  спливає  уже  наш  час,
Чудові  мрії…  почати    б  все    спочатку.

Ця  осінь  наша.  Як  сонце  ясно  світить,
Благодать  душ,  то  ж  є  бажання  кохати,
Життя  буденне,    ми  наче  в  полі  квіти,
В  думках  літаю,  принцесою    я  стати.

Нехай  же  осінь,  буденна    з  листопадом,
Музику  грає.    Вітер  осінній,  сивий,
Замовлю  танець,  я  білий,  з  зорепадом,
Щоби  партнер  був,  окрилений  і  щасливий.

Приємний  спогад,  усмішки  на  обличчі,
З  осінню  схожі,  срібло  на  рідких  косах,
Ледь  у  спокусі,  знов    тебе  серце  кличе,
У  танці  весело,  як  колись  по  росах.

Місячне  сяйво….  і  я  в  чарівній  сукні,
Тож  попелюшка,  подарувала  нині,
Хай  бачить  осінь,  ці    миті  незабутні,
Пливу  у  вальсі,  як  у  гожі  дні  літні.
.  

Жовтень  2018р.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018


Чотири роки, все погляд до сходу

І  знову  осінь…  так  час  поспішає,
А  чи  я  хочу?  На    жаль  не  спитає,
Жада  підкрастись  і  до  мене    в  душу,
Сльозу  сховаю,  як  листочки  струшу.

Ой  золотава,  пані  яснокрила,
Чемно  попрошу,  подаруй  же  крила,
Щоби  я  птахом  в  небо  синь  злетіла,
Щоби  з  коханим,  в  обіймах  тремтіла.

Чотири  роки,  погляди  до  Сходу,
Напевно  осінь,  відібрала  вроду,
Та  й  сиві  коси,    й  усмішки  немає,
Як  же  шкода  й  досі  війна  триває.

А  я  ж  бажаю,  в  хатину  весноньку,
Щоб  повернувся  і  обійняв  доньку,
Й  білу  троянду,  подарував  мені,
Щоби  насправді,  а  не  так,  як  у  сні.

Осінь  туманна,  зранку  срібні  роси,
А,  я  ж  любила,  ти  розплітав  коси,
Твої  долоні,  тепло  дарували,
А  ми  ж  любились,  а  ми  ж  так  кохали.

Спадає  листя,    сіре  і  багрове,
А  там  на  сході,  небо  пурпурове,
Щемить  під  серцем  і  душа  в  тривозі,
Як  запобігти,  тій  страшній  загрозі.

Молюсь  за  тебе,  соколе  мій  ясний,
Хоча  і  осінь,  прийде  день  прекрасний,
Осяє  сонце,  слово  –  Перемога,
Почує  кожен,  відійде  тривога.

Вкладала  ненька,  янголятко  спатки,
В  надії  стріне,    ясноокі  ранки,
Жовта    троянда,  під  вікном  розквітла,
Тепла  хотіла,  тягнулась  до  світла,
Вона  ж  до  доньки,  ніжно  нахилилась,
Сльоза  із  вії…  з  тремтінням  скотилась.
                                 

                                                                   05.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2018


Туман, туман…. /слова до пісні/

                                                                                 

Туман,  туман…  Густий    туман,  стелився  над  землею
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею
Адже  ми  вдвох,  два  деревця,  так  осені  раділи
Ховали  сум,  в  сухих  листках,  мов  промені  ясніли  -  2  рази

Туман,  туман,    трава  ледь  -  ледь,  багрянцем  полонена
В  обійми  взяв,    легко  крилом,  під  музику  Шопена
Поля  й  луги  в  срібній  росі,  вже  стали  кришталеві
Ліс  наче  спить,  не  чуть  птахів,  зникли  пісні  веселі  -  2  рази

Я  попрошу,  сизий  туман,  розвійся  в  піднебессі
Хай  донесу,  тій,що  люблю,  своє  кохання  в  серці
 Цій  калиноньці,  що  схилила,  червоні  грона  змоклі
Не  зможу  жить,    погляд  сумний,    летять  листки  пожовклі  -  2рази

Молодий  клен,  трішки  гойдавсь…  Через    туман  мінливий
Нашіптував,  ніжні  слова,  втрачав  голос  сонливий
Туман,  туман…  Густий    туман,  стелився  над  землею
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею
         Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею
                     Нащо  скажи...  Вієш  печаль...І      розлучив  нас  з  нею....

                                                                                                                             01.11.2018р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812511
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2018


Ні, не жалію…

[youtube]https://youtu.be/3a32Hb06IFE[/youtube]

Ні,  не  жалію,  що    народилась  на  цей  світ
Де  ясне  сонце,  пестить  моє  серце  й  душу
Силу  черпаю  ,  із  землі  вже  не  мало  літ
Що  дає  доля,    спорожнюю  її  чашу.

Ні,  не  жалію,  колись  птахом  полетіла
В  чужу  сторонку,  де  все  досягала  вершин
Де  в  колективі,  як  радість  друзів    зустріла
Тоді  для  мене,  навіть  не    був  гірким  полин.

Ні,  не  жалію,    як  місячна  ніч,  не  спала
Светра  в`язала  коханому  чоловіку
І  вишивала…    Стежку    рушниками  слала
Щоб  тільки  в  щасті,  прожити  разом    довіку.

Ні,  не  жалію,  що  стояли  на  дорозі
Химерні  люди,  бажали  нас  розлучити
Моя  молитва,  всіх  стрічала    на  порозі
Божа  наука,  навчила,    як  далі    жити…

Ні,  не  жалію,  що  приходилось  прощати
Ростили  діток,    в  злагоді,  заради  сім`ї
Так  я  зуміла  тебе  віддано  кохати
І  нам  весною,    в  саду  співали  солов`ї.

Ні,  не  жалію,    ні  за  чим,    я  просто  живу
Все,  що  минуло,  давно  змилося  дощами
Вже  відболіло,  образи  всі  переживу
Я    насолоджусь...  Спілкуванням  і  віршами…

Ні,  не  жалію,  промайнуло  наше  літо
У  хлібнім  полі,    разом  збирали  зернини
І  по  житті,  все    зустрічали  привітно
Й  ніжні  волошки,  до  народження  дитини…

Ні,  не  жалію….Осінь,  листя  відлітає
І  з  листопадом  припадає  до  землиці
Й  медовий  спомин  від  винограду  лишає
Тож  помандрую  із  думками  до  криниці…

Щира  подяка,  цьому,  вже  рідному  краю
Де  я    п`ю    воду,  мию  ноги  в  срібній  росі
Ясні    світанки  …  Й  вечори  радо  вітаю
Життя  щасливе,    кожен  день  тішуся  красі.

Ні,  не  жалію  та  часом,  може  й  заплачу
Як  ніжний  погляд,    і    квіти,  принесуть  діти
Як  онучаток,  веселих,  щоденно  бачу
Дякую  Богу!  Не  дарма!    Я  на  цім  світі!

Радіймо  люди!  Цінуймо  те,  що  маємо
Шануйте  поле,  кожен  своє  в  цьому  житті
Щоб  мирно  завжди,  ясну  блакить  стрічаємо
Щоби  волошки,  рясніли    по  стиглім  житі!

                                                                           30.10.2918р




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018


Нехай і осінь, нехай і дощ…

Нехай    і  осінь,    і  дрібний    дощ,
Від  злості  каже,  весь  час  нам  хтось,
Що  ми  з  тобою,    зовсім  різні,
Як  в  небі    хмари,  пливуть  грізні.

Ясні  світанки,  ніжність,  ласки,
Собі,  не  одягали  маски,
В  спокусі,  ніжно  розтавали,
Як  роси  з  сонцем…  ми  кохали.

Весняні    грози,  нас  будили,
В  очах  топились,  тож    любили,
Шовкові  трави,  вели  в  літо,
На  душах  тепло,  сяє  світло.

Волошки  квіти  і  ромашки,
Вже  в  нас,    є  діти.  Радість  пташки,
У  світлій,  благодатній  хаті,
З  тобою  любий,  ми  багаті.

Дарує  осінь,миті  щастя,
Спадає  листя  та  нам  вдасться,
Зігрітися,  тут  з  листопадом,
Накритись,  згодом  снігопадом.

Шепочеш…тихо-  нам  добре  вдвох,
Та  дощ  за  вікном,  серця  тьох,    тьох,
Нехай  і  кажуть,  що  ми  різні,
З`єднала  доля,  навік  рідні.

                     Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2018


Можливо досить крутити / віршована розповідь/

           Годинник  чітко,  в  світлині  вибиває
Своє  веселе….  І  дзвінке    тік  -  так  ,  тік  –  так
І  кожна    стрілка,  в  ньому  так  поспішає
Немов  на  крилах,  радісно  лічить    час  в  такт…

А  за  віконцем,  давненько  задощило
Панянка  осінь….Має    все  якісь  примхи
Зовсім    не  спиться….  Я  в  ліжку  наче  шило
Мені  б  від  неї,    маленької  підтримки….

Ніч  чудернацька….  Нащо  вертять  стрілками?
Годинник  стерпить,  мені  ж    по  душі  ножем
Комусь  здаються  маленькими  бджілками
З  ліками  часто…  Боляче,  під  серцем  щем…

Летять  краплини,  аж  дістають  фіранку
Свіже  повітря  придає  трохи  сили
Вікно  відчинене…Як  діждатись  ранку?
Лиш  третя  ночі,    такі  довгі  хвилини….

Скажіть,  а  нащо,  йти  проти  природи
Давно  в  людині  закладено,      як  норма
Вчасно  лягати  й  просинатись.  Чи  згоди
Панам  дали  ми?  Чи  така  наша  карма?

Окраєць  неба  піймали  мої  очі
Ледь  –  ледь  сіріє,  здається  дощ  вщухає
Як  скоротити  небажані  ці  ночі
Лічить  годинник…  Він  людських  бід  не  знає.

Кричать  нація,  має  бути  здорова
Самі  ж  жаднючі,    все  долари  рахують
"Ви  економте",  а  в  них  то,  як  хвороба
А,  що  їм  люди?  Вони,  їх  геть  не  чують..

Шурхіт  в  кімнаті…  Проснулася  онучка
Це  моє  сонце!  -    Спи  зіронько,  ще  рано
-  Котра  година,  що  не  видно  сонечка?
Ой,  цей  час  бабцю,    то  наче  якась  рана…

Поки  я  звикну,  уже  й  весна  настане
Як  циган  сонцем,  знову  почнуть  крутіння
Тоді  вперед  вже,  а  мо»  цей  раз  останній?
-  Не  знаю  люба,    бере  мене    сумління…

Немов  побита,    кепський  настрій,  ще  в  ліжку
Робіт  доволі,    в  кожної  господині
Як  подолати  народу  цю  поразку
Можливо  досить,  крутити  й    нами    нині?

Моя  онучка,  справді  має  рацію
Щоб  росли  діти,  життя  було  щасливим
Щоби  насправді,  думали  про  націю
Та,  як  довести?  Тим    олігархам  впертим?

                                                           28.10.2018р
                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2018


В журбі земля

Їх  бій  тривав,    зо  дві  години,
Поділись  десь,  всі  побратими,
ВІН  зрозумів,  прийшов  до  тями,
Наче  у  сні,  чув  пісню  мами  .

У  голові,  гул,  різко  дзвенить,
Ледь  –  ледь  піднявсь,  принаймні  на  мить,
Тихий  вітрець,  неначе  шепіт,
Під  серцем  біль  й  холодний  трепіт.

Враз  молоде,  пройняв  все  тіло,
І  на  лице,  листя  летіло,
Встати  хотів,  доверху  погляд,
Вкотре  здригнувсь,  грім  -  вибух  поряд.

Скільки  іще,    треба  лежати?
Не  чути  ніг.  Гукає  мати,
Текла  сльоза…  Не  бійся  люба,
Тримав  думки.  ВІН  біля  дуба.

Як  лист,  стогнав  -  я  повернуся,
Ти  зачекай,  вже  підіймуся,
Пронизлий  свист.  І    крислатий    дуб,
У  крові  й  полум’ї,змоклий  чуб.

Впав  на  чоло,  вмить  скляні  очі,
Піднявся  птах,  посеред  ночі,
У  вікно  стук,  померкли  зорі,
В  журбі  земля,  родина  в  горі.

Падає  цвіт,    за  Україну,
Жорстокий  світ,  забрав  дитину,
Плачуть  хмарини,  в  осінній  день,
Птахи  мовчать,  не  чути  пісень.

Хрести  -  хрести,  цвинтар  у  квітах,
А  хтось  гуляє,  по  бенкетах,
Одним  війна,  де  ж  справедливість?
А,  як  здолать,  іншим  лукавість?

На  жаль,  за  них,свідчить  їх  совість,
Як  побороть,  оту  жорстокість?
Купа  питань  -  відповідь  одна,
Унас  же  йде,  убивча  війна.

25.10.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2018


Що ж то за лиха година. .

Виє  вітер,  завиває,  мов  вовчиця  в  лісі,
Купи  листя  підіймає    в  кущах  на  узліссі,
Чи  то  музика  оркестру,  між  дерев  гуляє,
То  тихіше,  то  гучніше,  такти  підбирає.

А  сполохана  пташина,  дивується  світу,
Ой  лиха,  то  є  година,  злякалася  вітру,
Задивляється  до  неба,  в  сіренькій  пелюшці,
Серед  чорних,  хмар  горбатих,  місяць  на  подушці.

То    пропАде,  то  з`явиться,  до  землі  схилився,
То  насупив  сумні  брови,  без  зірок  лишився,
Гей  ти  вітре  –  дідугане,  зась  грати  на  скрипці,
Прийде  ранок,  тож  вгамуйся,  задрімай  в  колисці,
Он  на  дубі,  між  гіллями  в  листянім  намисті,
Віднайди,  врешті  спокій,  згубись  у  падолисті.

Хай  світанок  заясніє,  хмари  відпливають,
А  пташки,  що  залишились,  пісень  заспівають,
Хай  земля  моя  радіє,  з  нею  й  я  щаслива,
Заясніє  в  позолоті,  ця  осінь  мінлива.


25.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2018


По небу…

По  небу,  немов  каруселі,
Гойдає  вітрисько  хмаринки,
Сіренькі  й  біленькі  перлинки,
Здається  вони  невеселі.

Раптово  так  дуже  стемніло,
Що  це?  Ой  щось  чорне  й  горбате,
А  поруч,  мов  пес  волохате,
Гурчало,  сердито,  так  сміло.

Далеко  полинув    той  гуркіт,
Журливих  дістався    хмаринок,
Пробрався  між  білих    хустинок,
Злякались.Турботливий  шепіт.
.
Враз  осінь,  насупила  брови,
Гей  вітре,  прийди  на  підмогу,
Він  дмухав,    проявляв  відвагу,
Недовго,  проводив  розмови.

Розвіяв,  розігнав    те  стадо,
Виднілась  блакить,  поміж  хмар,
І  сонце,  в  пелені  мов  ліхтар,
Всміхнулось  до  осені  радо.


24.09.2018р
             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2018


Я советую всем это прочесть (Последний разговор)

                                                               Я  советую…  Всем  вам    это  прочесть
                                                                   Вы  же  знаете,  что  Бог  на  свете  есть
                                                                                   Придут  расплаты…..  За  грехи    страшные  
                                                                         Лучше  жить  в  мире  -    так  безопаснее
***                                                                    

В  тесной  печурке  извивался  огонь…
Один  остался…  В  жилах  густела  кровь…
Вдруг  кашель  сильный,  поглядел    в  окошко…
Давно  уж  осень….  «Пожить,  хоть    немножко».
Он  на  кровати,  едва  губы  сжимал,
»  А  может  хватит,  ведь  я,  очень  устал».
Старик  промерз,  хотя  одежды  ворох…
Она  не  грела,  вдруг  услышал  шорох..
Нет,  не  подняться,  -«  Кто  здесь?»,  тихо  спросил…
И  снова  кашель,  привстать  не  было  сил…
Взгляд  бросил  на  пол,    всё    в  густом  тумане
Вонь,  прелый  запах,  словно  в  чулане….
Кряхтя  всё  нюхал  -  «  Табак    может  это?»
В  старой  избушке  беззвучное  эхо...
Изнемогая,    едва  приподнялся…
Пред  ним  столб  дыма  ,  в  воздух  расплывался…
Руки  трясутся,  всё  же  протёр  глаза  …
Не  мог  поверить,  не  мог  слова  сказать….
Вытирал  слёзы,  что  бежали  ручьём….
Сынок    перед  ним,    в  фуфайке  и  с  ружьём.
Вновь  дрожь  по  телу,  объятия    нежны
«Чего  ты  плачешь?    Вишь,  вернулся  с  войны
Сын  твой  родимый,    знаешь,  даже  герой!
Я  расскажу  всё,  ты  дружишь  с  головой?
Думаю  не  смог,  совсем  меня  забыть
Не  век  одному,  вот  здесь  же,  тебе  жить!»
Дымок  в  избушке,    поднялся  к  потолку
«  Ты  подыми  ка,    я  сам  встать    не  смогу»
И  вот  сидит  уж,  греет  плечи  кожух
«А  ну  погляжу,  вижу  крепок,  стал  дюж…
Давно....  Беда  то,  годок  назад,  ушла
На  покой  мамка,  изнемогла  душа
Богу  молилась  и    так  тебя  ждала
Да  не  суждено.  Хлопот  мне  предала….
Ох,  как  тяжело  ,  одному  среди  тайги
То  зверь  залезет,  то  чёрт  несёт  других
Тех,  словно  леших,  что  голодны  всегда
Глаз  держи  остро,  гляди  придёт  беда.
Ну  болтать  хватит,    теперь  ты  расскажи
Где  был,  что  видел,  отцу  всё  доложи
Годков  то  двадцать,  с  тобой  не  видались
Да  прошло  время,  за  тебя  боялись…
Мысли  что  женат,  сердца  согревали
Ведь  с  матушкой  то,  о  внуках  мечтали».
«  Ну  хватит  отец,  что  творится,  слушай
Был    в  Украине…  Не  бил  там  баклуши
Война  в  Донбассе,  уж    пятый  год  пошёл
Туда  попал  я,  сказать  счастье  нашёл».
«Сынок  постой  ка,  что  несёшь?  Что  за  бред?
Что  за  война  то?  Ох,  зачем  сколько  бед?»
«Да  всё  не  важно…..  А  тебе  что    так  жаль?»
«Ох,    болит  душа,  ты  принёс  мне  печаль.»
«Ты  чё?  Ну  даёшь!  На  меня  погляди
Смотри  хорошо,  вишь  медаль  на  груди….»
Старик  побледнел,  лишь  глаза  блестели
Ты  сошёл    с  ума,  вы  что  обалдели?!
Это  не  правда,  я  слышать  не  хочу!
«Ну    ладно  отец,  пусть  лучше  промолчу…»
«  Ну  нет,  хочу  знать,  рассказывай,  давай
Нечего  скрывать,  как  на  блюдце  подай!
Осталось  мало,    мне  пожить,  не  молод  »
В  избушке  тепло,  а    к  старику  холод
Пробрался  в  душу,  от  жутких  новостей
«Чё  лямку  тянешь?  Сказывай  побыстрей!»
Впереди    стена,  камнем  показалась
Руки  дрожали,  душа  испугалась
«Да  как  же  это?  Там  родина    моя!
А  ты  говоришь,  война,  горит  земля
Побывал  в  аду?  Что    братьев  убивал?»
«Всего  там  было!  Исправно  воевал.
Дают    медали,  ты  знаешь    не  зазря!»
«Дурья  башка,  что  слушаешь  царя?
Народ  послушай!  Уничтожать  людей?!
Да  ради  чего?  Будет  проклят  злодей!
В  царских  хоромах  …  Ему  жить  то  легко
А  ми  как  живём?  Не  ходи  далеко
Погляди,  где  газ?  Тот,  что  он  продаёт
Хочу  лучше  жить,  я  же  не  идиот…
Всё  земель  мало,  наведи  порядок
На  своей  земле!  Ты  сын  -    стал    мне  гадок!»
Сильно  терзался,  на  лице  покраснел
«Разочаровал….  Зачем  пойти  посмел?»
Собрав  все  силы,  хотел    кричать  старик
Не  получилось,  его  голос  охрип
«Течёт  кровь  в  тебе,  не  только  русская
А  по  прадеду,  то  украинская!»
«Я  узкоглазый    «  -  решил  сын  перечить
«По  прабабушке!  Ты  стал  бессердечен!
Не  перебивай!  Слушай,  что  говорю!
И  я  всей  душой  Украину  люблю!
Там    корни  наши,  дед  любил  калмычку
Вот  и  родила    дитя    -  мальчишку
Что  мне    не  веришь?  Полезай  на  чердак
Там  найдёшь  фото,  думаю    не  дурак
Отец  в  медалях,  тоже  воевал
Да  тот  народ  же,  ведь  свободы  желал
В  девятнадцатом,  добились  своего
Потом  был    Союз,  вроде    и    ничего
Мы  в    одно  время,    жили  всей  семьёй  там
А  потом    мечты,  уж  поехал  на  БАМ….
О  ,если  бы  ты  знал,    люди  приветливы
Совсем  не  жадны,  примут  раздетого
Дадут  одежды,  накормят,  напоют
За  столом  песню,  веселую  споют…
Припомню  как  то-  »  Ніч  яка  місячна»
Мужик  один  пел.  Да  как  мелодично
Какая  нежность,  ты  бы  послушал  её
Все  полюбили,  даже  пели  семьёй.
Перед  глазами  красота  земная
Поют  соловьи,    сердце  замирает
Туда  мысленно…..    Так    часто  летаю
И    во  снах  вижу,  за    рекой  скучаю
О  Днепре  писал,  наш  поэт  Шевченко
Ох,если  бы  знал,  как  болит  сердечко
Да  Украина…..  Довольно  красива!
Я  был  в  Карпатах…  Народ  не  ленивый
А  терпеливый,  даже    не  представишь!
Не  пойму  тебя…  Уснул?  Чего  молчишь?»
Сын  в  карман  полез…  Ухмыляясь  слегка
Бутылка  в  руке,    »  Дорога    далека»
Тихо  произнёс.  Из  горла  начал  пить
А  потом  громко,    »  Я  хотел  лучше  жить.»
На  вот  посмотри,  сколь  бабла  я  привёз!»»
В  руке  доллары,  «Что  доводишь  до  слёз?
Покаяться  нет  !    Не  жди  и  не  буду
Пускай  на  душе  даже  совсем  худо…»
Склонился  старик,  словно  мёртвой  хваткой
Схватил  те  деньги,    посмотрел  с  украдкой
И  резко  к  печке,  отбросил  от  себя
Послушай  не  так!  Воспитывал  тебя!»
Уж  назад  падал,  он  сдержаться  не  смог
Сердито  шептал,  «  Ведь  накажет  же  Бог!
Думаешь  прощу?  Ошибаешься  -  НЕТ!»
Закрывал  глаза,    часто  дёргался  дед….
Вдруг  резкий  кашель,    разнёсся  в  избушке
А  сын  пил  водку,    словно  чай,  из  кружки
Уж  стало  тихо,  только  треск  дровишек
От  печки  тепло,  едкий  запах  шишек…
Свет  бил  в  окошко,    новый  день  наступал
А  сын  одетым,  на  табуретке  спал
Старик  проснулся,    спеша  заговорил
«  Ты,  сын  послушай,  землю  свою  любил
Хотел  вернутся.  Позже  сократили
С  работ  то  многих.  Назад  не  пустили
Независимость,  тогда  объявили  …».
«Да  ладно  батя,  зачем  всё  вспоминать
Скажи  мне  лучше,  где  схоронили  мать?»
И  в  кружку  налил,  в  который  раз  водку
Дай  -  ка  закушу,    ведь  привёз  селёдку
Я  мать  помяну,  может  и  ты  выпьешь?
Смотрю    изнемог,  едва  -  едва  дышишь…»
«Нет,  не  скажу  я…    Где  могила,  не  спорь
Не  ходи  туда,    прошу  нас  не  позорь
Испоганил  род,  облил  грязью  предков
Как  это  гадко  и  довольно  мерзко….
Не  хочу  видеть  ,  уезжай  от  селя!
Как  носит  таких,    родимая  земля….
Ведь  не  ровен  час,    я  уйду  на  покой
Скажи  зачем  знать….»  -  «Нет  -  нет,  отец  постой
Ведь  ты  же  не  прав  и    обязан  простить
Думаю  и  мне  ,  тяжело  будет  жить
С  тем  что  пережил,  что  делал,  что  видал!»
«  Ну  сын  довольно,  я  уж  очень  устал!
Говорю  уйди,  прошу  дай  умереть
Не  могу  боле,  на  тебя  смотреть
Я  очень  хотел,  пожить  ещё  малость
Зачем  принёс  боль,  скажи  мне  на  старость?»
Он  привстал  слегка  и  сильно  закашлял
Не  ожидал  сын,  внезапно  заплакал
Между  губ    в  отца  что  -  то  потемнело
Вот  и  смерть  пришла.    Подошёл  несмело
Поглядел  в  глаза…      И  громко  зарыдал
Прости,  очень  жаль,  что  тебя  я  предал!  »
Стучал  в  окошко,  осенний  мелкий  дождь
Тишина  в  избе,  тело  мучила  дрожь
Толи  от  горя,    а  может  от  страха
Водку  пил  с  горла,    да  жизнь  не  сахар
Мучила  совесть,  в  бега  податься?
Где  в  душе  покой?    Как  с  прошлым  расстаться?
И  как  жить  с  этим?  Вновь  остался  один…
Опять  с    печурки,    повалил  сильный    дым….
***
Умейте  ценить  дружбу  всех  народов
На  мирном  поле  дождусь  новых  всходов…

                                                                                                                                       22.10.2018г


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811008
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.10.2018


Я прийду до тебе


Я  прийду,  чуєш,  до  тебе,  тільки  зачекай,
Шурхіт  листя  під  ногами,  осінь  зустрічай,
Сонце  золотом  покриє,  прикрасить  поля,
У  бурштиновій  вуалі  красуня  земля.

У  думках,у  нас  з  тобою  іще  літні  дні,
Квіти-  маки  збирали,  ти  дарував  мені,
І  нам  сонце  всміхалось,  у  долонях  тепло,
Всі  птахи  в  коло  збирались,  якби  ж  так  було.

Як  прийду,  любий  до  тебе,    хай  неба  блакить,
Вітер  згонить  сірі  хмари,  подарує  мить,
Ясний    промінь  гойдається  на  вітах  кущів,
Нехай  осінь  та  не  хочу,  холодних  дощів.

Тож  стрічай  мене  і  осінь,  листочків  букет,
І  поглянь  в  жадані  очі,  знаю  твій  секрет,
Принесеш  мені  троянди,  які  так  люблю,
Я  цілунок  твій  медовий,  ні,  не  загублю.

                                           2015р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2018


Жила у містечку…. / з гумором/

Жила  у  містечку  Ксюша  чорноброва
Тільки  й  чутки  ходять,  дуже  гонорова
 Не  зналась  з  хлопцями,  нащо  їй  злидота
Весь  час  з  начальством,  погуляти  охота.
Може  з  депутатом,  часом  закрутити
В  Турцію  б  податись,  із  ним  відпочити
Ввечері  стрічала,    місяць  усміхався
І  сама  раділа,  а  він  так  набрався.
На  ніч  не  зостався,  отака  зануда
Невже  я  погана,  славна,  пишногруда
Три  дні  поспіль  тихо,  та  ось  знов  явився
Напідпитку  каже,  -  Я  оце  влюбився.
І  дуже  голодний,  в  животі  шкварчить
Чи  не  подаруєш,  нічку  -  щастя  мить
Ксюша  ж  не  бариться,  запечена  курка
На  столі    і  лине,  по  радіо»  Мурка»
Ледь  язик  вороче,  -  Ах  ти  моя  бджілка
Дякую  наївся  і  гарна  горілка
Та  пора  додому,  давно    люба  Соня
Напевно  чекають,  ще    в  мене  є  доня.
Лишитись  не  можу,  це  прийшов  до  тями
Бо    роздере  Соня  й  заб`є  копитами
Ще  забере  картку,    у  офшорах  гроші
Не  для  мене  бідність,  тож  живу  в  розкоші.
І  не  дай  же  Боже,  комусь  похвалитись
Що  ходжу  до  тебе,  давай  не  сваритись
Нащо  тобі  заміж  й  мені  заморока
Ну  цілуй,  до  завтра,  давай  темноока.
Та  і  ти  за  їдло,  геть  не  переймайся
Помічник  доставить,  ну  то  давай,  тримайся.
Воно  наче  та  свиня,  вилізло  з  сараю
Ой,  не  хоче  Ксюша,    зовсім  такого  раю….
Хай  би  біс  йому  в  бік,  бач  яка  зараза
За  самотні  ночі,  серце  жме  образа…
Якщо  він  депутат,  то  я  не  повія
Аж  зажала  кулак,…  Не  збулася  мрія
Мо»  краще  тракторист,  хай  в  двері  постука
Сама  ж  буду  знати,  що  тепер  не  сука….

                                                           03.10.2018р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018


В пошуках щастя / проза/

       Серпневий  вечір….  Цього  дня    був  мінливий  повний  місяць,  він  часом  сріблився,  переливався,  бліднішав  поміж  темно  сірих  хмар  в  потускнілому  небі.  Здавалося  ті  хмари,  що  вище,  кудись  поспішали,  що  нижче  на  якийсь  час  завмирали,  згодом,  не  поспішаючи  пливли  до  заходу.  Сонце  вже  сховалося.  По  обрію  ледь    -  ледь  виднілися  розпливчаті,    червоні  хмари,  а  трохи  ближче,  велика,  темна  хмара  час  від  часу  світилася  від  блискавки.  Здавалося  блискавка  наче  хотіла  її  розділити  на  декілька    частин,    потім  гуркотіло  й  гуркотіло,  врешті  десь  далеко  губилося.
     Наталя,  йшла  по  дорозі  невеличкого  містечка.  Шкода  парасольку  не  взяла,  напевно  буде  дощ,  позираючи  на  небо,  робила  висновки.  Ото  ж  треба,  хто  просив,  цього  дощу,  так  недоречно,  ще  моя  штукатурка  потече.  Зненацька  зашпортнулася,  все  тіло  здригнулося,  в  душі  з  переляку,  аж  похололо.    Різко  зупинилася  -    от  роззявляка  -  сварила  себе.  Ще  чого  бракувало,  щоб  така  красуня,  як  я  та  простягнулася  перед  людьми,  щось  не  везе  сьогодні,  з  самого  ранку.  Роздивилася,  чи  ніхто  не  помітив,  перевівши  подих,  йшла  далі.  Вбралася  в  нове  вбрання;  червоні  капці  на  підборах,  футболка  жовтого  кольору  з  сріблястою  вишивкою,  ще  й  спідниця  в    червону  смужку  з  чорною,  така  собі  -  міні.  »  До  біса  такі  хвилювання»,    торочила  про  себе,  нехай  би  сьогодні  попався  мені  на  очі  Микола,  вздрів  би  мене,  таку,    напевно  б  приворожила,,  не  відходив  би  від  мене..
     Вона  його  знає  більше  пів  року,  про  таких  говорять  –«душа  компанії».  В  кафе  своя  людина,  завжди  серед  молоді,  як  король,  всім  керував,  веселий,  дотепний,  завжди  знав,  коли  та  що  сказати,  до  того,  ще  й  красунчик.  Їй  подобалися  чорняві  хлопці  і  такі  ж  стрункі,  як  вона.  Він  часом  запрошував  її  на  танець,  але  провести  додому  ні  разу  не  наважився.  Наталя  вже    зо  два  тижні  ходить  в  кафе  щодня  -  в  надії,  що  зустріне  його.
   Їй  подобалося  це  містечко,  приїхала  з  села,  влаштувалася  на  роботу  в  дитсадок    -  вихователькою.  Дуже  зручно,  неподалік  винайняла  квартиру,  ще  й  «Автовокзал»  близько.  Як  треба  й  додому,то  перескочити  можна  швидко,  не  треба  витрачати  забагато  часу.  І  зовсім  близько  кафе  «Стоп»,  де  завжди  людно,  можна  розважитися,  послухати  музику,  випити  коктейль  чи  пахучої  кави.  
Після  щоденної  роботи,  хочеться  відірватися  від  дитячих  клопотів,    ось  і  прямує  в  кафе,  озираючись,  даруючи  усмішку  перехожим.  Ну,  як  не  Микола,  то  може  хтось  інший  з  місцевих  клюне  на  неї.  Тож  здається  й    не  погана,  як  кажуть,  ноги  ростуть  від  плечей,  високі  в  моді    -  думала  дівчина;
 Чорні  брови,  карі  очі
Сумні  вечори  дівочі
Де  ж  Миколко  загубився
Біда,  як  в  іншу  влюбився.
Ото,  знову  в  голові  цей  Микола,  не  має  від  нього  спокою,  хитнула  головою,  переступаючи  поріг  кафе.  Може  вже  сьогодні  його  величність  прийдуть,    шукала,  позираючи  на  всі  сторони.  
   В  салоні  людно,  гуділо,  як  у  вулику,  до  всього  цього,  ще  й    грала  джазова  музика.  Доволі  веселі  розмови  й  раз  –  по  –  раз  в  залі  сміх.
 Аж  раптом,    прямо  на  неї,    йшла  невеличка  на  зріст,  кирпатенька  дівчина,    з  великими,  смарагдовими    очима,  красивої  форми.  На  обличчі  привітна  усмішка,  як  та  золотоволоска,  пишне,  кучеряве  волосся,    кольору  стиглого  жита  з  сонячним  відтінком,  ледь  діставало  до  плечей.Вона  так  поспішала,  мов  пташка  хотіла  вилетіти  з  клітки,  здавалося,перед  собою  нікого  не  помічала.  
-  О!  Руденька  (  стрекоза)  –  Привіт!,  -  доволі  голосно  сказала  Наталя  і  торкнулася  руки  дівчини.  Та  відразу  розпашілася,  наче  з-за  хмари    виглянуло  сонце,  за  мить  зирнула  навколо  себе,  їй  тихо  на  вухо.  
-  Чого  репетуєш,  це,  що  в  школі?
-  О!  Дивися  на  неї!  Оленко,  ти  де  взялася?  Що  теж  в    містечко  потягнуло?  -  здивовано  з  запитаннями  продовжила  Наталя.
Дівчина  наче  засоромилася,    донизу  опустила  голову.
-  Я  тут  проїздом,  з  Вінниці  приїхала.  Ось  купила  булочку,  перекусити  та    й  піду  на  перехрестя  попутну    автівку    зловлю,  треба  ж  якось  додому  дістатися.
-  Ой,  що  село  без  тебе  ніч  не  перебуде?  Давай  залишайся!  Згадаємо  школу,  як  контрольними  роботами  ділилися,  як  один  бутерброд  на  двох  ділили.  Ще  й  гримить,  чуєш,  буде  дощ,    змокнеш,  чого  доброго  захворієш,-  запропонувала  Наталя.
 Сама  ж  дивлячись  на  неї,  хитро  всміхалася  й  про  себе,  -    Ха  –  ха…  А  веснянки  так  трохи  й  залишилися  на  обличчі.  Хто  на  неї    з  хлопців  зазіхне?  Хоча,  правда,  пишні  груди  приваблюють  чоловіків.  А,  що  вмовлю  посидіти  зі  мною,  може  й  справді  та  хтось  на  нас  зверне  увагу.  Хоча  звичайно  місцевих  дівчат  в  цьому  кафе  теж  не  бракує.  Та  чим  біс  не  жартує,  місяць  вповні,  емоції…  Врешті  треба  ж  дізнатися,  що  вона  в  Вінниці  робила?
Наталя,  взявши    її  під  руку,  підвела  до  столика,  
-Гайда,  сідай,  я  пригощаю!
Позирнувши  на  годинника,  що  висів  на  стіні  біля  бармена,  продовжила,  
-  Тобі  охота  так  поспішати  додому?  А  може  в  мене  заночуєш?  Чи  завтра  корови  пасти?  Чого  спішити  додому,  чи  може  кавалера,  якось  замала?  Ану  зізнавайся,  давно  не  бачилися,  -  як  завідна  дзиґа,  гомоніла  Наталя,  кидала  привітний,  допитливий  погляд  на  присутніх  у  кафе.
Олена,  дивилася  на  неї  прямим  поглядом,
-О,  ти  така,  як  була  цокотуха,  така  й  залишилася!  Не  думала,  що  тебе  тут  зустріну,  тільки  ти  мене  так  більше  не  називай,  тож  не  діти,    а    вже  дорослі….
Зробивши  паузу,  ледь  всміхнулася,    продовжила,
 -  Добре,  зараз  передзвоню  батькам,    вони  напевно  думають,  що    я  на  ніч  в  брата  залишилася.  Та  я  вирішила  не  заважати,  тим  паче  в  них  ночувати  залишилися  гості.  Василь  з  Галиною  квартиру  купили  в  Вінниці.    Давно  збиралися,  нарешті  їх  мрія    здійснилася.  Галинка  вагітна,  тож  скоро  стану  тіткою.
-  Гарна  новина!  Посидь,    я  зараз!  -  Наталка  попрямувала    до  бармена.
 Оленка  с  під  лоба  роздивлялася  на  присутніх.  Хтось  пив  каву,  хтось  смоктав  коктейлі.  Майже  всі  столи  були  зайняті  та  тут  де  вони  сиділи,  поруч  за  столом  сиділо  дві  дівчини.  Вони,  про,  щось  перешіптувалися,  кидаючи  погляд,  то  на  Наталю,    то  на  неї.  Напевно  її  тут  знають  -    зробила  висновки  дівчина.  І  в  черговий  раз  поклала  ліву  руку  на  коліно,  наче  приховувала  свої  дірки  на  джинсах.  Вона  то  гарно  одіта,  а  я,  що  я,  так  по  –  робочому  -  думала  Олена.  Та  нічого,  ніхто  ж  не  роздягне,  всміхаючись,  подивилася  до  Наталі.  Чому  так  довго?  Можливо  грошей  немає,  то  в  мене  є.  Так  і  буде,  нащо  втрачати  нагоду,  де  розважуся,  хіба  в  сільському  клубі,  так  для  клубу  вже  стара,  там  одні  підлітки  тусуються.
 Олена  з  сумочки    дістала  телефон….  Вона  попередила  батьків,  що  залишилася  в  Наталки,    додому  приїде  першим  автобусом.  Заперечень  звичайно  не  було,  адже  в  дівчат  чудовий  вік,  минуло  двадцять  років.  Пора  вже  й  самостійність  проявити,  думати  про  своє  майбутнє.  
 Наталя  усміхнено  присіла  за  стіл.  Один  з  офіціантів  приніс  тістечка  й  каву.  Приємні  пахощі  дурманили  голови…  насолода…  Ще  й  зазвучала    лірична  музика.
-  Тільки  б  взяти  якогось  хлопця  й  піти  з  ним  в  (медляк)-  весело  сказала  Наталя  та  шкода,  сьогодні  хлопців  замало,  нікого    з  знайомих  не  бачу…
Дівчата  сиділи  з  пів  години,  кожна  розповідала  про  своє  життя.  
-То  ти  тепер  в  Вінницю  жити  поїдеш,  до  брата,  круто,  от  би  в  мене  був  такий  брат!  А  тут  дві  сестри  маю  й  то  набагато  менші,  ще  до  школи  ходять.  Не  маю  від  кого  чекати  підтримки.  Як  білка  кручуся  в  тому  садочку,  але  що  поробиш….Когось  би  звабити  з  місцевих,  хоча  б  жити  в  цьому  маленькому    містечку,  щоб  недалеко  від  батьків,  щоб  знайти  своє  щастя,  все  ж  таки    не  в  селі,  -  задумуючись,  не  поспішаючи,    говорила  Наталя.
-  Ну,  а  я  платні  курси  бухгалтерів  закінчила  й  толк  який  з  того,  де  зараз  можна  влаштуватися?  Ніде  немає  роботи,  тікають  наші  до  Польщі,  Чехії,  мене  батьки  не  відпускають.  Оце  тільки  й  надії  на  брата,  можливо  в  Вінниці  десь  для  мене  роботу  знайде.  Правда  жити  з  ними  не  хочу,  може    в  якусь  (общагу)  впхне  брат.  Було  б  добре.  А,  щодо  кавалерів,  як  ти  кажеш,  цим  не  переймаюся,  з  моєю  зовнішністю,  хіба  може  клюне  такий,  як  я  рудий.  Та  мені  й  самій  добре,  не  поспішаю..Не  тридцять  же  років  мені,  ще  можна  розважитися,  пожити  для  себе.  Взагалі  ,  мама  каже  приказка  така  є  -  »Від  своєї  долі  ніхто  не  втік».
-  Гарна  приказка  та  я  вважаю  від  самої  теж  багато  залежить.  Які  новини  в  селі?  Я  два  тижні  не  була  вдома,  що  в  нас  нового?  -  нахиляючись  до  Олени,  тихо  запитала  Наталка.
 -  А,  що  нового…    Знову  когось  хоронили  із  героїв  АТО,  мама  бідкалася,  плакала,  я  саме  в  той  день  їхала  до  брата,  то  не  знаю  точно  кого.  Тільки  мама  плакала,  що  дитина  тепер  буде  зростати  на  пів  сирота.  Це  вже  приїду,  дізнаюся.  А  так,    в  селі  зовсім  молодих  не  видно.  З  нашого  класу  тільки  й  залишилися    я  та  Віктор,  баби  Насті,  він  же  без  батька  й  матері  –  сирота.  Військкомат  його  не  чіпає,    а  бабця  сказала,    «Через  мій  труп  підеш  на  війну».  А  хто  за  нею    догляне,  вона  ж  змалку  його  вибавила.
         Біля  бармена  скупчилися  хлопці,  шукали,  включали  раз-  по  -  раз    якусь  музику.  В  цей  час  -  в  двері  ввалилися  четверо  хлопців,  про  щось  гучно,  весело  розмовляли.  Серед  них  Наталка  побачила  Миколу  -  в  білій  сорочці,  як  наречений  -  відразу  подумала  дівчина.  В  лівій  руці  він  тримав  рожеву  троянду.  Став  по  серед  салону,  уважно  придивлявся  до  присутніх.  
   Двоє  хлопців,    з  компанії,    підійшли  до  сусіднього  стола,  де  сиділи  двоє  дівчат,  гучно  відсуваючи  стільці,  присіли  й  відразу  пролунав  сміх,  вони  вже,  про  щось,  спілкувалися.  Ще  один  хлопець  з  компанії  стояв  біля  бармена,  наче  чогось  чекав.
   Нарешті  Миколин  погляд  потрапив  на  Наталку,  їх  погляди  зустрілися,  він  посміхнувся.Але  відразу  до  них  не  підійшов.  Наталка  від  злості,  аж  почервоніла.  Ба,  який  гордий,  от  халепа,  кого  він  чекає?  Адже  ж  прийшов  з  трояндою.  
Оленка  помітила,  як  почервоніла  Наталка,  здивовано  до  неї
-Ти,  що?  Про  що  думаєш?  Щось  сталося?
Наталка  опустила  голову,
-  Не  звертай  уваги,    відчуваю,  що  почервоніла,  може  хтось  дивиться  на  мене,  чи  щось  про  мене  говорить.
Микола,  з  усмішкою  на  обличчі,  таки,  підійшов  до  них,  присідав  на  стілець,  троянду  поклав  серед  столу.  
-О!    Наталі!  Ти,  що  Анжеліку  до  нас  привела,  чи  золотоволоску?  Де  її  викопала?    І  звідки  це  чарівне  сотворіння?  Зізнавайся….
Наталя  ховала  очі,  дивилася  кудись  в  сторону,  злість  розривала  душу.  Це  ж  треба  таке  -  запросила  на  свою  голову!
Він  уважно  дивився  на  Оленку  та  намагалася  дивитися  на  Наталку.  Хлопець  сміливо  взяв  Оленку  за  підборіддя,
-Ох!  ,Ох!  А  очі!  Як  смарагдові  рубіни…  
Їй  настільки  не  зручно,  що  ривком  руки    відсторонила  його  руку,
-А  не  забагато  вільності,  шановний?
Микола  здвинув  бровами,  здивувався,
-  Ти,  що  недоторканна?  Чи  горда  така?
Раптом  у  вікнах  кафе  наче  загорівся  факел,  блискавка  розрізала    небо,  різко,  гучно  шарахнув  грім,  одночасно  потухло  світло.
 Кілька  секунд  темряви….  Біля  бармена  загорілися  одна  за  одною,  з  десяток  свічок.  Він  швидко  розносив  їх  на  столи.
Микола,  поплескав  його  по  плечі,  коли  той  підійшов  до  них,
-  Молодець!    Швидко  впорався!  Преміальні  випишу!  Принеси  нам    безалкогольних,  малинових  три  коктейлі,  я  за  кермом  сьогодні.
Наталя  здивувалася,  він,  що  можливо  власник  цього  кафе?  Вона,  майже  нічого  про  нього  не  знала,  чула,  що  двадцять  чотири  роки  минуло,  що  живе  тут,  біля  мами.  Ще  якось  гомоніли  хлопці,  що  хоче  купити  в  Вінниці  квартиру,  чи  будинок.  
 Микола,  поглянувши  на  Олену,  нагадав,
-  О,  я  вибачаюсь!  Не  представився,  ця  гроза  збила    з  пантелику,  мене  звати  Микола.  Двадцять  чотири  роки,  не  одружений  зараз  і  не  був  одружений,  в  пошуках  для  себе  дружини,  вірної,  скромної,  працьовитої  та  гарної,  щоб  змогла  причарувати.
 На  обличчі  щира,  весела  усмішка,  кивнув  головою,
-  А  тебе  звати….  Я  зрозумів  Оленка!    До  речі  -    ім`я  гарне.  Та  не  схожа  на  обгортку  з  шоколадки  «Оленка»,  краща.
 Олена  -  від  його  слів,  кліпала  оченятами,  ледь  встигала  зрозуміти,  що  він  говорив,  бо  говорив  дуже  швидко.  
В  кафе  стало  тихіше…    По  вікнах  текла  вода,  чутно,  як  хлюпотів  дощ,  до  того  ж  не  малий,  а  справжня  злива  вирувала  надворі…
Мовчки    пили  коктейлі…  На  столі  палахкотіла  свічка.  Микола  уважно  придивлявся  до  Олени,  славна,  носик  симпатичний,  пишні  груди.    Цікаво,  з  одного  села,  а  такі  різні.  Та,  не  знає,  що  на  себе  нап`ялити,  а  ця  така  проста.  І  фарб  ніде  не  видно.  Натуральна    -  копошилися  думки  у  голові.  Вкотре  погляне  на  обох  дівчат,  порівнював  їх  вигляд.  Так,  не  тікати  додому,  а  запропонувати  свої  послуги,  може  не  пошле  подалі,  давав  собі  настанови.
   Оленка,  першою  заговорила,  ледь  схвильовано,
-  Дарма  залишилася,  вже    напевно  була  б  вдома.  Після  такого  дощу  чи  й    буде  їхати    до  села  автобус?  Дорога  паршива,  хоч  дорога    й  висипана    вапняком  та  яма  на  ямі,  тож  не  знати  коли  попаду  додому.
-  О  квіточко,  ти,  що  с  того  села,  що  й  Наталя?  До  речі,  Наталочко,  це  тобі  за  гарний  сюрприз,
-  він  подав  їй  троянду,  в  черговий  раз  посміхнувся.
Наталці  було  приємно,  в  її  очах  немов  з`явилося  сонце,  хоча    вона  не  зрозуміла  за  який  сюрприз  та  все  ж  зацікавлено  зирнула  на  Олену,  яка  її  реакція,  на  те,  що  він  вручив  їй  троянду?
-  Дякую  Миколко!
   Олені  стало  трохи  не  зручно,  опустила  голову,  мовчала.  Наталка,  не  поспішаючи,  демонстративно  підняла  руку,  ніжно  поклала  йому  на  плече,
-  А  що,  може  в  село  її  повезеш,  такою  погодою?
Він  відразу  ж  забрав  її  руку,  поклав  на  стіл,
-  Наталко,  скажи  ти  про  мене,  щось,  колись  погане  чула  ?  Напевно  ні,  тож  на  мене  можна  покластися,  я  буду  вірним,  як  пес.  І  в  повній  цілості  довезу  додому.  В    автівці  тепло,  є  запасна  курточка,  одягнеш,  зігрієшся.  Даю  слово,    чіплятися,  як  банний  лист,    не  буду.  Ми  тебе  Наталко  завеземо  на  квартиру,  чого,  ще  тобі  час  втрачати,  краще  вдома  виспишся,  завтра  ж  робочий  день.  А  я  Олену  завезу,  не  хвилюйся,  -  говорив,  наче,  розмірковував  вголос.
Дівчата  тільки  переглянулися  .  Наталка  зрозуміла,  його  жест,  хотів  показати  свою  незалежність.  Та  нічого,  вирішила  дівчина,    відвезе  її  в  село,  на  цьому    й  кінець.  Мені  ж  подарував  троянду  і  до  Олени,
-Гаразд,  їдь,  не  бійся,  хлопець  слова,  надійний.  Вже  й  здається  дощ  ущух,  маленький  січе.    
-  Я  зараз  прийду,  зачекайте,  хай  вийду  надвір,  подивлюся,  що  там  коїться?  -  поспішив  Микола.
     Ну  нарешті,  думала  Наталка,  тепер  буде  знати  де  я  живу,  можливо  колись  заїде,  хай  завезе  її,  дізнається    з  якого    ми  села.  
   Надворі  сиро,  прохолодно….  Дівчата  сиділи  в    автівці,    Микола  прощався  з  друзями.Одному  з  них  -  шепотів  на  вухо,
-  Гадаю,  в  селі  заночую,  тож  не  переймайтеся,  якщо  завтра  трохи  затримаюся.
Хлопці  весело  плескали  по  плечу,  один    перед    одним  бажали  удачі,-»  Ну  давай,  щасливої  дороги!  Не  злови  ґави,  може  це  доля!».
   Було  близько  двадцять  другої  години,  коли  Наталка  попрощалася,  пішла  до  квартири.  Олена  трохи  боязко    їй  махнула    рукою,як  миша  забилася  в  куток.  Микола  дав  їй  курточку,
-  Зігрійся,  бачу  замерзла!  І  не  бійся,  не  скривджу  тебе,  село  ваше  знаю,  не  хвилюйся.  Мовчки  гнав  авто,  а  серце  тріпотіло,  що  придумати,  щоб  подивитися,  що  за  сім`я?  Де  вона  живе  і  як?  Хотілося    швидше  дізнатися  про  її  життя.  
 Дванадцять  кілометрів  проїхали,  їм  обом  здалося,  що  це  минула  якась  мить.  Оленка,  дивилася  на  його  широкі  плечі,  мужні  руки,  гарний  хлопець,  комусь  буде  добрим  чоловіком,  не  якесь  похабне,  не  виховане    сотворіння.
 Під`їхали  до  дерев`яного  паркану,  ворота  відчинені,  по  всій  хаті  горіло  світло,    на  обійсті  в  купі  сиділи  гуси.  Почувши  гул    авто,  гусак  гучно  заґелґотав,  хтось    надворі  включив  світло.  З  хати  вийшов  батько  Олени.  Чоловік,  років  п`ятдесяти  п`яти,  взутий  в  гумові  калоші,  розвів  руками.  Олена  вискочила  з  автівки,
-  Дякую,  от  я  і  вдома.  Тату,  це  мене  знайомий  підвіз,  не  сварись.  Це  Наталки  Овчинникової  знайомий,  Микола.  
Батько  не  роздумуючи,  підійшов  до  авто.  Хлопець  відкрив  двері,
-  Доброго  вечора  Вам!  Ви  не  сваріться,  в  нас  така  гроза  була  й  дощ  сильний,  що  вона  завчасно  не  мала  чим    дістатися.
 -  То  нічого,  я  Дмитро,  батько  Олени,  -    протягнув  до  нього  руку.  -  Давай  заходь  повечеряємо,  жінка  вже  спить,  скуштуєш    нашого  молодого  вина  з  чорної  смородини.
     Олена,  як  почула  ці  слова,  мов  обпечена  залетіла  до  хати.  Що  робити?  Не  прожене  ж  його,  якщо  дасть  згоду  батькові.  Що  ж  тоді  скаже  Наталка?  Та  чи  він  її  просто  знайомий,  чи  можливо  зустрічаються?  Вона  ж  їй  про  це  нічого  не  говорила.  Оце  так  справи!  От  батько,  компанії  хоче!  А  мені    ж  потім  прийдеться  перед  Наталею  віддуватися.
 Микола  з  батьком  зайшли  до  хати.  Хлопець  привітно  привітався,  Олена  стояла  перед  ним,  як  червона  троянда,  не  знала  куди  подіти  очі.  А  чого  й  сама  цього  не  знала.  Батько  до  неї,
-  Давай  ми  повечеряємо,  там  мати  качку  запекла,  хай  спить,  її  не  чіпай,  сама  накрий  на  стіл.  Батько  запропонував  Миколі  помити  руки…
 Олена,  як  накрила  стіл,  відразу  пішла  до  своєї  кімнати,
-  Ну  на  добраніч!  Дякую  Миколо!  Щасливо  добратися  додому.
Поспіхом,  зайшла  в  свою  кімнату,  серце  здавалося  вискочить,  а  красивий  же    та  куди  мені  до  нього,    втішала  себе.  Лягаю  спати  -    вмовляла  себе.  Повечеряють  та  й  поїде  -  копошилися  думки.  Заснула  не  відразу,  але  день  пригод  її  зморив.
 У  вікно  заглядав  ранок…    Небо,  немов  сіра  пелена,  після  дощу  скрізь  мокро,  з  дерев  стікали  дощові  краплини.  На  обійсті  ґелґотали  гуси,  батько  звав  курей.  Олена  виглянула  й  відразу  відчинила  вікно,  в  обличчя  війнуло  прохолодою,  пахло  сирістю,    на  подвір`ї  стояла  Миколина  автівка.  Що  автівка  зламалась?  А  де  ж  він,    там  і  спить?  Це  перше,  що  прийшло  їй  на  думку.  Вона,  накинувши,    на  нічну  сорочку,  літній  халат,  вискочила  з  своєї  кімнати.  Оторопіла,  коли  побачила,  що  Микола  солодко  спав  на  дивані.  Очі  від  здивування,  ще  більше  округлилися,  лише  одна  мить  і  вона  знову  в  своїй    кімнаті.  В  душі  дивне  хвилювання  й  від  чого-  задавала  собі  питання.  Так  треба  зібратися  і  йти    допомагати  матері,  треба  ж  молоко  процідити,  вона  напевно  вже  корову  погнала  до  череди.
   Коли  Олена  вже  одягнена  зайшла  в  кімнату,  Микола    сидів    на  охайно  застеленому  дивані,  привітно    посміхнувся,
 -  Вибач,  я  не  поїхав,  такий  дощ  линув,  як  з  відра,  батько  твій  не  відпустив,  каже,  ще  вночі  десь  застрягну.  Побоявся  за  мене,  наче  я  йому  якась  родина.  Олена  почервоніла,  як  буряк,  не  могла  й  слова  вимовити.  Він  підійшов  впритул  до  неї.    Ледь  -  ледь  затремтіла,  як  листочок  на  дереві,  хотіла  відступити,
-  Чого  боїшся?
 Ніжно  взявся  двома  руками  за  обличчя.  Погляд,  очі  в  очі.Довгий,  солодкий  поцілунок  -  їх    заворожив..  Вона  й  сама  не  знала,  чому  не  сперечалася.  Той  дотик  до  вуст,  сп`янив  на  якусь  мить.  Наважилася  відійти  від  нього,  чомусь  не  слухалися  ноги,  наче  він  забрав  в  неї  всю  силу,  все  ж  зробила  крок  назад.  Він  втримав  її  за  руку,
-  Не  гони  мене,  краще  пізнай,  подобаєшся  ти  мені,  золотоволоско!
Їй  ніхто  й  ніколи  не  казав  таких  слів.    Її  наче  хтось  доганяв,  схопивши  на  ходу  пусте  відро,  вискочила  з  хати.  Немов  п`яна  йшла  до  криниці,  яка  була  в  в  десяти  метрах  від  літньої  кухні.  Він,  не  гаючи  часу,  поспішив  за  нею.  Побачивши  його  поряд,    поспіхом  спустила    відро  донизу,  відійшла.  Наче  грали  в  мовчанку,  тільки  погляди.  Назад  йшли,  не  поспішаючи,  вона    попереду,    а  він,  з  повним  відром  води,    йшов  слідом  на  нею.  На  обійсті  стояв  батько,  на  обличчі  щира,  весела  усмішка,  й  про  себе  -  »А  жінка  журилася,  коли  вийде  заміж  наша  -  руденька  (стрекоза),    а    воно  бач,  як  -  »  Від  своєї  долі  нікуди  не  втечеш».
На  обійстя  зайшла  мати,
-  О,    всі  повставали….Давай  доню,  сніданок  рихтувати….
   Вони  наче  давно  знайомі,  дружно  снідали  за  столом,  Микола  розповідав  про  себе,  батько  з  матір’ю,    час  від  часу    переглядалися,  задоволено  хитали  головами.
   Тю,  то  це  напевно  Наталя  не  знала,  що  то  його  кафе  -  зробила  висновки  Олена.  Вона  була  здивована  поведінкою  Миколи,  він  так  уважно  слухав,  що  розповідав  батько,  тільки  тепер  дізналася,  що  виріс  без  батька.  Мав  «  Ракушку»  на  базарі  в  Вінниці,  де  торгував  взуттям,  яке  привозив  з  Одеси.
 Ніхто  й  не  думав,  що  так  швидко  пролетить  час.  Після  сніданку,  вже  була  одинадцята  година,  Микола  всім    подякував  за  гарний  прийом,  підморгнув  Оленці,
-Я,  ще  приїду,  тепер  вже  сам  знайду  дорогу….
Він  повертався  в  містечко.  Батьки  дивилися  на  доньку,  батько  не  витримав,
-  Отакого  б  зятя,  гарний  хлопчина!
-  А  я  тут  до  чого?  Тату,  це  просто  знайомий,  -  наче  виправдовувалась  .    
   Пройшло  два  тижні….Наталя  сиділа  в  кафе,  знервовано  дивилася  на  вхідні  двері.  Не  було,  як  поїхати  в  село,  трохи  заслабла,  від  дітей    заразилася  вірусом.  а  по  такій,  дощовій  погоді  куди  їхати?  А  дощі  зарядили  наче  вже  пізня  осінь.  Ці  дні  не  бачила  Миколу,  а  подзвонити  до  Олени,  не  змогла,  картала  себе,  що  не  записала  її  номер  телефона.  Це  очікування  її  дратувало,    підійшла  до  бармена,  
-  Щось  Миколи  давно  не  видно,  не  знаєш  де  пропав?
Хлопець  не  відволікаючись  від  витирання  фужерів,
-  Чому  не  знаю?  Крутиться,  курс  тримає,  то  на  Одесу,  то  на  Вінницю,  (доляри)  заробляє.  Чув,  що  якась  дівка  з  села  обкрутила,  хату    купує  в  Вінниці,  надумав    одружитися,  розпрощатися  з  свободою.Більше  нічого  не  знаю…
     Погода  трохи  покращилася,  але  вже  хазяйнував  вересень….  Наталя  ледве  дочекалася  вихідних,  їхала  в  село.  Як  завжди  вирядилась,  в  яскравому  одязі,  накладні  махрові  вії,  розфарбована  на  обличчі.  Ні,  вона  відразу  не  пішла  з  автобуса  додому,  її  роздирала  цікавість,  прямувала  до  Олени.  І  цілу  дорогу  розмовляла  сама  з  собою,  як  навіжена  -«  Ні  він  не  міг  на  неї  клюнути,  навіть  допустити  цього  не  можу.  Це  ж  якому  треба  бути  дурневі,  щоб  на  неї    зазіхнути.  Сам  такий  славний,  забезпечений,  ні  -  ні.  Та  хоч  запитаю  в  неї,  як    тоді  довіз  її  додому.  Та    нарешті  запишу  її  номер  телефона».  І  знову  думки  про  Миколу-  це    точно  в  нього  хтось  інший,  точно,    не  ця  руда  (стрекоза).  
 Озираючись,  підходила  до    обійстя  Олени,  надворі  гучний  сміх,    почула  її  голос,
 -  Миколо!  Не  обіймай  при  батьках,  не  цілуй.  Так  в  селі  не  годиться  поводитися,  ще  хтось  побачить.
Наталя  завмерла,  була  саме  під  брамою,  йти  назад,  чи  вперед?
Раптом,  зовсім  близько,  біля  хвіртки  заговорив  Микола,
-  Хай  бачать!  Скоро  ж  одружимося,  чого  чекати?  На  Покрову    візьмемо  шлюб,  в  кафе  весілля  забацаємо.  Будеш  моя  золотоволоско!  Все  -  все,  дала  згоду,  значить  назад  дороги  немає,  ні  -  ні  –  ні,  голубонько  моя,  не  відпущу.
Наталя  крадькома  відходила    далі  від  паркану,    присіла  за    великим  кущем    бузку.
Ворота  відчинилися,  автівка  швидко  поїхала  в    напрямку  дороги  -  до  містечка.  Олена,  наче  літала,    щось  приспівуючи,  собі  під  ніс,  зачиняла  ворота.
   Ну  от  і  все,  знервовано,  йшла  стежкою  додому  Наталка.  Шансів  бути  з  ним  ніяких,  проґавила  я  своє  щастя.    Що  він  в  ній  знайшов?  Вкотре  себе  запитувала  дівчина,    а  потім  озирнувшись  назад,  пригадала  слова,    які  говорила  Олена;
 »  Від  своєї  долі  нікуди  не  втечеш».  А  можливо  воно  так  і  є,  хто  знає?  Та  де  ж  та,  моя  доля?  Де  так  довго  блукає  моє  щастя?  Хіба  я  гірша  за  неї?  Чому  все  так?
   В  обличчя    дмухав  осінній  вітерець….  Наталка  намагалася  втримати    непрохані  сльози,  ні  плакати  не  можна  -    втішала  себе,  ще  фарби  потечуть.  Дихати  важко,  переслідувало    неприємне  відчуття,  як  ком  в  горлі,  хотілося,  ридати  ,  кричати….

                                                                                                                                                                       Вересень  2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018


Осінь … жовтень

Ясне  сонечко  дрімає,
Прохолоду  відчуває,
Ото  осінь,  чарівниця,
Все  літає,мов  Жар  птиця.

Чути  пісню  колискову,
Завітала  у  діброву,
У  красу,  всіх  одягала,
Золоту  стрічку  вплітала.

Молодесенькій  берізці,
Розгойдалась  по  верхівці,
Скрізь  під  музику  фантазій,
Щоб  не  було  їй  претензій.

Злата  кинула  довкола,
Вся  трава  майже  пожовкла.
Рудий  жовтень  веселився,
Раптом  дощик  заходився,
Із  листків,  збігла  багрових,
Осінь  в  краплях  кольорових.

15.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2018


До неба задивлюсь…

       
   Задивлюсь  до  неба,  озирнусь  довкола,
Земля  –  ненька,  моя  різнокольорова,
Поцілунок,  шле  сонце,  ясніє  просинь,
Чарівниця  мандрує  -  панянка  осінь.

Задивлюся,  а  ліс,  сумний,  напівголий,
Молоденький  клинок,  вдяг  фартух  пожовклий,
Десь  лишилося,  все  ж  листячко  подерте,
Присоромився,  за  те  вбрання  відверте.

Гра  акорди,  з  вітром  осінь  -  танцівниця,
Закружляла,  в  танці,  радо  веселиться,
Вже  до  неї,    задивлюсь,  мій  сум  розвіє,
Співа  серденько,  то  ж  краса  душу  гріє.


                                                         18.10.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2018


Я в його обіймах

Я  в  обіймах,  тішусь,  о  бабине  літо,
Де  не  гляну,  зразу,    на  душі,  так  світло,
Ясне  сонечко,  добре  сяйвом  світить,
А  промінчик,  теплом,  ніжністю  потішить.

Золотаве  листя…  на  синьому  фоні,
Мов  спадає  з  неба  ,  підставлю  долоні,
О,  чаклунко  –  осінь,  багрові  вуалі,
Я  попрошу,  люба,  геть  розвій  печалі.

Чи  сховай,  під  листям,  притруси  росою,
Налюбуюсь,  нехай  твоєю  красою,
Ступай  осінь,  сміло,  розкидай  намисто,
Ще  добав,    бурштину,  із  веселим  блиском.

Павучок…сховався  павучок,  немов  у  віконці,
З  вітерцем  мережки,  виграють  на  сонці,
Мене  осінь  сповий,  співай  із  сюрчками,
Іще  трішки  змалюй,  жовтими  стрічками.

Щоб  думки,  сонячні  й  сни  добрі  осінні,
Гріли  душу,    в  ці  дні,  холодні  і  зимні.


17.10  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018


ЗІ СВЯТОМ ПОКРОВИ!

Ой  прийшла  Покрова,  вся  травичка  кволо,
Та  й  голівку  схилила,  де  не  глянь,  голо,
Застелила  землю  листячком  багровим,
Покривалом  теплим  й  різнокольоровим,
Тож  спішіть  дівчата,  до  гулянь    весільних,
Та  й  єднайтесь,    люди  до  святкувань  спільних.

Всі  засіки  повні,    вродила  пшениця,
На  Покрову,  свято,  хай  чиста  водиця,
І    довкола    покропить,    ще  й  військо  наше,
Щоб  жилося    вільно  й  набагато  краще.

На  сторОжі,  стоять  козаки  вкраїнські,
Відчайдушні,  горді,  мужні  й  непохитні,
Хай  всміхнеться  доля,  війна  закінчиться,
Хай    у  полі  чистім,  жито  золотиться.

Поможи    в  Покрову  ,  катів  відігнати,
Щоби  ясне  сонце  й  не  плакала  мати,
Ми  вклонімось  з  вдячністю,  перед  тобою,
Захисти,  укрий  від  ворогів  собою!

Богородице!  Нехай  дзвенять  дзвіниці,
Прославляймо,  тебе  у  щирій  молитві,
Нині  чудо  станеться    в  божій  благодаті,
Заживе    все  людство  в  радості  і  щасті!

***
Шановні  друзі  !  Вітаю  всіх  зі  святом  Покрови!
Та  Днем  захисника  України!
МИРУ,  ДОБРА,  РАДОСТІ,  ДОСТАТКУ  І  ЩАСТЯ  ВАМ!

13.10.2018р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2018


В холодный вечер

Ах  осень  -  осень…..  Сонный    месяц  в  тумане
В  холодный  вечер,  сыграю  на  баяне
 С  шорохом  ветра  ,  мелодии  совпали
На  бал  осенний,  с  тобою  мы  попали
Листва  кружится,  измеряя  высоту
Ей  нет  надежды  ,сохранить  всю  красоту
Уж  наблюдая…    А  ветер  с  ней  играет
Мы  словно  в  вальсе,  сердечко  замирает
А  я  желаю,  чтобы  вдвоём  сумели
В  поисках  счастья,  пережили  метели
И  даже  зимы…  Если  пурга  заметёт
Вдвоём    ведь  сможем,  растопить  снега  и  лёд
А    ветер  свищет…  Уж  за  окном  дождливо
По  стеклу  капли,  стекают  так  лениво
Вместе  з  листвою  ,  осень  утопит  слёзы
Мы  притаившись  ,  поникнем  в  свои  грёзы….

                                                                                                     11.10.2016г
                 



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809725
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.10.2018


На перині / з гумором/

Баба  з  дідом  на  перині
 Думки  в  кожного  перлинні
 Рукупоклав  на  подушку
 І  обійняв  мов  подружку
Баба  очі  закотила
-  То  у  тебе,  ще  є  сила
Бач  подушку  обіймаєш
 Мою  душеньку  терзаєш
Хай  би  мене  доторкнувся…
-  Та  я  оце,  те    забувся
Дід  до  неї,  здивувався
Думав  сам    давно  (зостався)
Бо    я  відчув,  що  на  волі
 Тож  допекла  ти  доволі
Все  життя  ми  вдвох  не  в  згоді
Що  сказати  й  на  городі
Все  копай,  мене  ганяєш
Потім  кажеш,  що  страждаєш
Нехай  би  добре  відпочив
Тоді  б  тебе,  я  поняньчив
Обіймав  замість  подушки
-  Ану  дай,  підставляй  губки
Пишні  груди,  лиш  підбери
 Так  ніжненько  їх  пригорни
Бо  боюся,  що  задушиш
       Все  життя…  Ти  мене  мучиш.

                                                     27.09.2018р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018


Осінь в тумані


Жмутами  стелиться  туманна  пелена,
І  ранок  ледве,  зміг,  очі  при  відкрити,
Здаля,  небо  в  імлі,  нема  хмар,  сивина,
Де  сонцю  сили  взять,    щоб  наскрізь  пробити.

Де  теплий  цілунок,  щоб  земля  проснулась?
І  осінь  -  красуня  розправила  крила,
Напевно  б    у    віночку  та  й  усміхнулась,
Й  повсюди  вуалі  яскраві  пошила.

Не  чути  пташини    вітрисько  спить  в  шатах,
Крап  -  крап  тихо  з  листя…    роса  покотилась,
Ледь  -    ледь  засріблилась…..у  багрових  свитах,
Яскравий  промінчик….  осінь  звеселилась.


10.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018


Где то там вдали


Слышен  крик,  где  то  там,  вдали,
Отлетали,  вновь  журавли,
Уж  совсем  покраснел    закат,
Нашей  встрече,  был  очень  рад.

Серебрится  вокруг  земля,
Ах,  лебёдушка  ты  моя,
Ведь  тебя,  я    встретил  сейчас,
И  печаль,  уж  рассеялась.

Впереди  дорога  длинна,
Но  придёт  же,  скоро  весна,
Вновь  развеется    на  ветру,
 Мы  услышим    грустное  -  Кру.

2013г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809424
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.10.2018


Засріблилась осінь


То  замки  багрові  -  дерева  у  лісі,
Крислаті    й  величні,  низькі  на  узліссі,
Не  чути  щебету,  птахи    відлетіли,
А  сосни  -  красуні,  зеленню  рясніли.

Лягла  прохолода….  червоні  віконця,
Це  в  клена  листочки,  від  ясного  сонця,
З  вітриськом  сваряться,    суперечку  ведуть,
П`янливі,  хміліють…  вже  ось  -  ось  опадуть.

У  небі  сизі  хмари,  ледь  роздрібнились,
В  полоні,  поміж  чорних  та  й  поріднились,
Холодний  дощик…  засріблилася  осінь,
Аж  там,  на  небосхилі,  виднілась  просинь.

06.10.2018р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2018


Який день подарує Господь. . / проза /

                       Осіння  пора….  Немов  човни  в  морі,  по  небу  пливли  наввипередки    сірі,  білі  й  темно  сині  хмари.  Одні  пливли  швидко,  інші  на  якусь  мить  зависали,
тулилися  одна  до  одної,  згодом  знову  розсівалися,  пливли  далі.  Інколи  поміж  хмар    просвічується  небо  синь,  а  часом  немов  через  сито,  проб’ється  сонячне  проміння.  А  бо  ж  вишкіриться  сонце  і  вже  на  землі  все  звеселиться.
           Невелике  селище  розділене    залізничним  полотном  потопало  в  зелені.  По  один  бік    більше  хатин  і  садків,    по  інший,    в  напрямку  заходу,  тягнулася    стрічкою  річка  Лопань.  Тут  більше  місця  займала  долина  з  високими,  шовковистими  травами,  а  вздовж  річки  густо  зеленіли  кущі  шипшини.  Які    весною,    всі  квітучі,  наче  гірляндою  прикрашали  її.  А    ближче  до  хат,  росли  старі  високі  тополі,  охороняли  річку  від  населення.  Вздовж  долини,  на  пагорбу  зеленів  величезний  листяний  ліс.
   Погода  мінливою  та  люди  раділи,  що  нарешті  пішли  дощі.  Неврожайне  літо,  посушливе,  спекотне  з  суховійними  вітрами.
     Біля  убогої  старенької  хати,  покритою  соломою  о  очеретом,  вимащеною  глиною,  побіленою  вапном,  росла  висока,  крислата  черешня.  З  неї    тихенько,  один  за  одним  злітали  листочки,  деякі  зовсім  пожовклі,  а  деякі  ледь  -  ледь    почервонілі.  Після  дощу,  що    напередодні  пройшов,  зелені  листки  на  черешні  мокрі,  сонячне  проміння  посилало  до  них  поцілунки  й  вони  виблискували,  раділи,  хоч  маленькому  та  все  ж  теплу.  Та  раптово  проміння    зникало  за  похмурими  хмарами,  зривався  вітер  й  не  жаліючи,  шарпав  листя,    намагаючись  зірвати    його  й  кинути  до  землі.  Після  дощу  холодно  й  сиро,  погода  навівала  сум…  За  черешнею  тягнувся  невеликий  садок.  Деякі  дерева  були  насаджені  предками,  а  деякі  посадили  батьки  й  діти  разом.  В  сім`ї,  як  народиться  дитя  так  і  садили  яблуньку  чи  вишню,  чи  грушку.  Навесні  справжній  рай,  як  йдеш  стежкою,  по  один  бік    в  ряд  цвітуть,  як  наречені,  молоді  вишні,  а  по  інший    бік  крислаті  старі  й  молоденькі  яблуні,  які  п`янять    медовим  запахом.  Довкола  чути  веселий  гул    бджілок,  які  намагалися  не  втрачати  час,  збирали  нектар,  стрімко  то  відлітали,  то  прилітали.
     Велика  сім`я  жила  в  цій  хатині.    Бог  дав  сімох  світлооких  діточок,  шестеро  світло  русявих  доньок  і  одного,    з  ледь  -  ледь  темнішим  волоссям,    синочка…  Ні,  він  був  не  останнім,    в  сім`ї  був  п`ятим  ,  воно  б  може  було  і  менше  мати  діточок  та    лікарів  в  селищі    немає,  ще  й  заборона  на  аборти.  А  доля  дарувала  радість  й  не  запитувала    -    важко  буде  чи  ні  підняти  на  ноги  цих  дітей….
   Тисяча  дев`ятсот  п`ятдесят  третій  рік  всім  видався  дуже  важким.    Із-за  погодних  умов  рік  був  неврожайним,  кожна  велика    сім`я  не  жила,  а  виживала…..
 Хоча  старша  донька  Клава  й  вийшла  заміж,  пішла  жити  до  свекрухи  та  вдома,  ще  шість    ротів,  які  хотіли  їсти.  Одне  спасіння,  що  була  корова    -  Зірка.  Хоч  мама  і  скаржилася,  що  дає  мало  молока  та  кожного  дня    діти  мали  можливість  посмакувати  ним.  Інколи,  відігрівали  кисле  молоко,  робили  сир  та  то  тільки  на  продаж,  він  дуже  цінився  на  базарі.  Вдома  всі  турбувалися  за  корову,  любили  її,  називали  годувальницею.
   Можна  було  доволі  наїстися  бараболі,  яку  приносила    Ліда    з  поля.  Це  вже,  як  приморозки  почнуться,  як  мають  орати  поле  на  зиму.  Лише  тоді  об`їждчики  дозволяли  зайти  дітям,  ритися  в  мокрій,  холодній  землі  в  пошуках  бараболі.  А,  ще    влітку  тішилися  ягодами,    скільки  хотіли,  стільки  й  їли.  Тільки    треба  було  обов`язково  нарвати  на  базар,  щоб  продати.  А  щодо    яблук  і  грушок  то  це  тільки  тих,  що  попадають  до  землі,  чи  залишаться  де  –  не  -  де  на  деревах.  А  кращі  яблука  й  груші  зривали  й  носили  на  базар,  інколи  на  щось  міняли,  тож  треба  в  щось  одягти  цю  ораву.  
   Ліда    -  була  другою  донькою  в  сім`ї,  невеличка  на  зріст,  худорлява,  їй  навесні  минуло  п`ятнадцять  років,  закінчувала  сьомий  клас.  Мала  намір  поїхати  на    швейну  фабрику  на  тримісячні  курси  шиття,  щоб  згодом  там  працювати.  Вона,  права  рука  мами.    В  усьому  допомагала  їй,  була  смирною,  спокійною,  ніжною  й  ласкавою,  доброзичливою  дівчинкою.  Мала  дзвінкий  голос,  любила  співати.  Любила  сестричок  й  братика,  вечорами,  їм  співала  колискові  пісні.  Бачила,  що  мамі  дуже  важко,  не  встигає  зробити  все  до  ладу,  тому  й  допомагала.  Розуміла,  що  треба  виживати,  майже  ніколи  не    сперечалася  зі  старшими.  На  її  плечі  рано  лягла  важка  робота  та  іншого  виходу  не  було.
     Окрім  Ліди,  ще  троє  треба  зібрати  до  школи.  Галинка,  хоч  менша  за  Ліду  всього  на  півтора  року,  зовсім  не  переймалася    хатніми  турботами.  Любила  поспати  та,  все  не  могла  наїстися,  часто  нила,  що  голодна  і  ніхто  на  неї  не  звертає  уваги.  Сама  ж  не  хотіла    приділяти  уваги  меншим.  Катеринка  ж  на  три  роки  молодша  за  Галю,    трохи  бавилася  з  молодшими  сестричками,  адже    в  десять  років,  ще  хочеться  погратися.  Миколка,  як  ковбой,  бігав  грався  в  війну,  робив  рогатку,    дражнився  з  дівчатами.  Дуже  не  хотів  йти  до  школи  та  рано  чи  пізно,  все  ж  треба  навчатися.
   Олі  минуло  чотири  рочки,  найбільше  любила  гратися  сама  під  наглядом  Катрусі.  А  іншого  разу  було    й  разом  з  нею  гралася  в  піску,  чи  то  в  траві,  що  за  старою  дерев`яною  огорожею.    А  далі  йшла  смуга  бузку  і  кущів  шипшини,  яка  відділяла  вулицю  від  поля.  На  поле  батьки  забороняли  бігати,  бо  там  в  часи  Великої  Вітчизняної  війни  були  склади  снарядів.  Ліда,  час  від  часу  навідувалася  до  дівчат,  подивитися  де  знаходяться,  вона  добре  пам`ятала  війну  і,  як  минулого  року  на  цьому  полі  підірвалася  жінка  з  двома  дітьми.
 До  наймолодшої  доньки  Ніни,  комусь  не  вистачало  часу,  а  в    когось  не  було  бажання  бавитися  з  малою,  все  тікали  від  неї.  Вона  народилася  кволою,  худенькою  -  як  трісочка,    часто  плакала,  вередувала.    Як  була  меншою,  то  все  мама  покладе  в  корито  при  землі,  щоб  не  далеко  падати,  скаже,  щоб  старші  приглядали.  Іграшки  б  було  дати,  та  де  ж  їх  взяти,  як  грошей  все  катма.  Оля,  чи  Катя  принесе  дерев`яні  й  алюміневі  ложки,  різні  кришки  від  каструль,  банячків,  ото  й  іграшки  були  для  маленької,  щоб  менше  їх  турбувала.
 Батько  працював  на  залізниці,  слюсарем  в  потягах  далекого  сполучення.  Вдома  був  рідко,  намагався  частіше  їздити  ,  щоб  більше  заробити  грошей.  А  мама  займалася  вихованням  дітей.  Інколи  було  піде  на  роботу  в  «Радгосп»,  в  поле,  покине  діти,  а  потім  хворіють  і  хворіють,  ледве  дасть  ради.
   Народжене  маля  в  сорок  років,  то  вважалася  пізня  дитина.  В  такі  роки  вже  й  сивина  на  висках,  бавили  всі.  Хіба  винна  в  цьому,  дитина,  що  прийшла  на  цей  світ?  Що  чекає  її,  чи  вона  виживе,  чи  благословить  її  Господь  жити  далі?  Часто  задавала  мати  собі  запитання.    Важкий  тягар  на  плечах  несла,    зранку  й  до  ночі,  все  в  роботі.  Зварити  їсти,  майже  щоденне  прання  руками,  ще  й  криниця  далеко.  А  корову,  курей  і  город,  все  треба    обійти.  Дітям  дати  раду,  ще  й  на  базар  якось    треба  вирвати  час,  щоб    продати  яйця,  моркву,  чи  буряк.  А,  як  зовсім  скрутно  то  діло  дійде  й  до  курки,  хоча  вдома  тримали  не  більше  десяти  -  дванадцяти  штук.
   То  добре,  що  в  селищі  були  будинки,  гуртожитки  від  «Радгоспу»,  в  основному  тут  жили  люди  по  найму,  приїжджі,  не  мали  своїх  городів,  тому  й  мусили  купувати  продукти  в  місцевих  господарів.  Хоча  й  за  дітей  серце  боліло  та  приходилося  приховати  якесь  яйце,  щоб  продати,  бо  ж  треба  придбати  взуття  та  одяг.  Менші  діти  завжди  носили  одяг  після  старших  та  час  йшов,    діти  ж  підростали,  треба  було  в    щось  одягати.  А  про  взуття:    чобітки,  черевики,  то  вже,  що  говорити,  по  черзі  в  школу  взували,  бо  не  було  за  що  купити  всім  окремо.  На  батьківську  зарплатню    в  шістдесят  дев`ять  карбованців  не  дуже  розженешся.  Воно,  якби  ж  сім`я  менша,  то  можливо  й  не  погано  було  б,  а  так,  як  вже  є….    
   Коли  Ніні    минуло    вісім  місяців,    вона  дуже  захворіла.  Дитині  б  молока  парного  та  саме  в  цей  час  корова  ходила  тільна.
   Нічний  плач  не  давав  спати  старшим    дітям.  Бліде  дівча  капризувало,  крутило  голівкою  і  дуже  кашляло.    Мати  носила  на  руках,  молилася  Богу,  трохи  помовчить,  а  згодом  скаже,
»  Все  в  руках    Всевишнього.  Як  вирішить  так  і  буде».
     А  потім  гляне  на  дітей,  пригорне  до  грудей  і  зі  сльозами  на  очах,
 -  Та  чи  вона  житиме?».
 Ліда  в  цей  час  вже  працювала    в  Харкові  на  швейній  фабриці.  Та  зранку  й  після  роботи  намагалася  допомогти  по  господарству.  Вона  як  почує  ті  слова  від  матері,  сльози    на  очах,  ставало  страшно  від  таких  слів,  віяло  холодом.  Інший  раз  скаже,
-  Мамо,  вона  ж  як  квіточка  маленька,  що  все  хилить  голівку  донизу  і  чому  так  часто  хворіє…
     Галинка  ж  брала  книжку  до  рук  і  відразу  десь  зникала.    А  Катеринка,  подивиться  на  маму,  ледь  всміхнеться,  за  звичкою,  затисне    зубами  нижню  губу    і  відійде  мовчки.  Миколка,  якому  минуло  сім  років,  не    переймався  домашніми  проблемами,  все  десь,  то    на  печі  грався,  то  в  піску,  чи  просто  в  траві.  А,  як  дощ  надовго,  то  пропадав  у  сусідів,  бігав  гратися  до  однолітка  Сашка.
         Вже  минуло  два  місяці,  а  Ніна  хворіла  й  хворіла….  Батьки  заборонили  дітям  близько  підходити  до  неї.  Одна  за    другою  хвороби,  чіплялися  до  дівчинки.  Спочатку  був  бронхіт,  згодом  запалення  легенів,  після  цього  скарлатина  і  коклюш.  Та  Ліді  мама  дозволяла  бути  з  нею  ввечері,    вкладаючи  маленьку  спати,  вона  співала  колискову  пісню.  Дівчинці    вдома  робили  уколи,  від  лікарні  мама  відмовилася,  бо  лікарня  в  районі,  а  це  ж  далеко,  більше  двадцяти  кілометрів,  тож  не  покине  дітей.…
     Та  життя  продовжується,  час  плинув….  Згодом  Ніні  стало  краще,  кашляла,    але  набагато  менше.  Вона  в  рік  почала  ходити,  правда  хода  була  смішною;  стане,  огляне  всіх,  рівно  зробить  два  -  три  кроки,  а    потім,  як  пір`їнка  летить  до  когось  на  руки…
   Та  ця  радість  прийшла  ненадовго,  мала  знову  захворіла,  ночами  душив  кашель.  Вранці    мати  носила  її    на  долину,  до  річки,  так  радили  старі  люди,  казали,  що  кашель  мине  швидше.
         Останні  дні  жовтня  дощило….  Мати  бідкалася,  що  треба  йти  далеко,  кілометра    три  до  скирт,  щоб  набрати  соломи  для  корови.  На  полях  майже  пусто.  То  раніше,  був  такий  час,  що  згнивала  солома  в  скиртах,  а  цього  року  люди  все  розтаскали.
   Одного  дня  -  таки  трохи  потепліло…  Безхмарне  небо,    лагідно  світило  сонце,  дарувало  тепло,  легкий  вітерець,  ледь-ледь  просушував    землю.
   Хоча  в  Ніни  напередодні  була  підвищена  температура  та  на  ранок  температура  спала  до  норми.  І  жінка  вирішила,  таки    піти  по  солому,  чекати  кращої  погоди  не  варто,  адже  з  кожним  днем  ставало  холодніше  й  холодніше.  Залишити  Ліду  вдома,  думала  та  ні,    вона  ж  найбільше  з  дітей  принесе  соломи,  а    Галинку  лишити,  то  ще  більше  хвилюватиметься,  бо  та  до  всього  байдужа,  їй  якби  поїсти  та  поспати  біля  книжки,  не  пригляне  за  дитиною.  За  інших  і  мови  не  може  бути….
       Катеринка  взяла  Олю  за  руку,
-  Мамо  ми  готові  йти,  вже  одяглися,  подивися.  
Тут  же  підбіг  Миколка  з  простирадлом  у  руці,
-  І  я  готовий,  теж  піду,  не  хочу  з  Сашком  гратися  сьогодні….
       Мати,  з  сумом,  дивилася  на  дітей,  що  робити?  Але  ж  треба  йти!      В  Марії  -    сусідки,    не  залишить,  бо  та  на  роботі  з  чоловіком,  а  свій  був  вдома  коли  саме  дощило,  тепер  теж  на  роботі,  не  знати    куди  поїде  й  коли  повернеться.
Ліда  вийшла  з    кімнати,  тримала  на  руках  Ніну,
 -  Мамо,  то,  може  я  залишуся  вдома,  догляну  Ніну,  дивися,  вона  навіть  на  ніжки  не  хоче  ставати,  відразу  сідає,  хоча  б  їй  зовсім  зле  не  стало…
Вона,  щось  про  себе  шепотіла,  забрала  до  себе,
-  Я  зараз  її  тепліше  одягну    і  посаджу  у  комору.  Розстелю  ватне  одіяло,  напою  молоком,  що  їй,  ще  треба…  Вона  десь  через  годину  -  дві  засне,  а  там  і  ми  повернемося.
 Ліда  зблідніла,  тремтячи  вся  від  хвилювання,
-  Мамо,  а  як  почне  кашляти,  вона  ж  зможе  задихнутися,  чи  зригне  молоко,  як  вчора.Добре,  що  я  підійшла  вчасно,  повернула    на  бік.  
Потім  хитнувши  головою,  дивлячись  прямо  їй  в  очі,
-  Це  в  яку  комору,  що  на  замку,  там  де  сало  в  ящику?
-  Так,  доню,  не  хвилюйся,  їй  буде  тепло!  -    трохи  сердито,  відразу  відповіла  мати.
-  Та  там  же  темно,  комарі  є    й  часом    мухи.    І  павуки  здорові  в  кутку,  я  бачила  колись,  -  майже  кричала  Ліда.
 Мати  кивнула  рукою  в  сторону  дітей,
-  Ви  йдіть  на  вулицю,  тільки  Галі  скажіть,  хай  з  вами  йде,  а  ми  зараз  вас  доженемо…
Ті,  здивовано  дивилися  на  суперечку  та  все  ж  обернулись  і  вирушили  до  дверей.
-  Лідочко,  розумієш,  -  почала  мати,  -  Вона  хворіє  давно,  тому  й  квола.  Ми  робимо  все,  що  можемо  та  бачиш,  нічого  не  допомагає.  Як  вирішить  Бог  на  життя,  то  так  і  буде.  А  помре,  то  руки  ніхто    не  підкладе,  як  прийдемо  буде  жива,  то  думаю  буде  жити.    Який  день,  нам    подарує  Господь,  світлий  чи  темний?  Він  сам  вирішить,  все  в  його  руках..
     Ліда,  зі  сльозами  на  очах,  вибігла  з  хати  на  подвір`я.  Перечити  мамі….  Вона  пригадала  давню  розмову  з  нею,  коли  побачила  під  старою  яблунею  два  горбики,  які  були  колом  огороджені  товстими  патиками.  Довго  допитувалася,  що  то  за  горбики  та  згодом  мама  зізналася,  там  поховані  дві  її  сестрички,  коли  ще  її  не  було  на  цьому  світі.  Адже  так  шкода,  таких  маленьких  та  чим  завадити  я  можу.  Знала,  що  суперечка    нічого  не  дасть,  вона  доганяла  дітей.  Згодом,    поспішаючи,  з  мішком  за  плечима,  йшла  за  ними  мати.
             Миколка  по  дорозі  знайшов  палку,  як  дзиґа  крутився  кругом  всіх,  вдавав  з  себе  воїна,  наставляв  палку,  торохтів,  мов  кулемет.  Дівчатка  поспішали  за  мамою,  вона  намагалася  йти,  якомога  швидше.  Часом  брала  Олю  на  руки,  бо  та    ледь  не  плакала,    жалілася,  що  пристала,  болять  ніжки.
Ще  половина  дороги  була  непоганою,  а  далі,  переоране  поле,  його  прийшлося  обходити,  бо    після  дощів  дуже  мокра  земля.  А  в  такому  взутті,  як  в  дітей,  не  пройдеш.
Ліда  не  розмовляла  з  мамою,  сховалася  сама  в  собі  і  думки  про  Ніну  -  як  вона  там  сама,  моя  квіточка?  Ой,  їй  там  напевно  страшно,  бідненька….  Адже    в  коморі  майже  темно,  тільки  щілини  між  дошками.  Хай  би  заснула  і  щоб  не  кашляла,  дочекалася  мене….
 Довго  прийшлося  йти,  доки  нарешті  побачили  людей,  що  йшли  назустріч,  несли  солому.  Мама,    трохи  зрадівши,  запитала,
-    Це  де  брали,  адже    скирт  не  видно?
-  О,  Варю!  Це,  ще  з  кілометр,  туди,    відразу  за  посадкою,  їх  звідси  не  видно.  Якби  видно  було,  то  вже  б  всю  солому  розмели.  А  ти  прямо  всією  сім`єю  йдеш,  пристануть  діти,    -  показуючи  в  сторону,  а  потім  на  дітей,  говорила  жінка.
Діти,  почувши  ці  слова,  зраділи,  полегшено  перевели  подихи.  
-  Давайте  швидше  діти,  ще  трішки  залишилося,  ось,  рукою  подати,  
-  кивнула  головою  мати.
Де  й  сила  взялася  в  дітвори,  коли  побачили  напіврозібрану  скирту,  поспішали  один  перед  одним.    
 -  Ну  нарешті,  -  знесилено  впала  Галя  на  солому,  -  Давайте  відпочинемо,  в  мене  ноги  болять!
-  І  в  мене,    кліпаючи  очима,  скривила  губки  Оля.
 Миколка  підбіг  до  мами,
-Мамо,  ви  взяли,  щось  гризнути?    Я  дуже  зголоднів!
Мати  з  мішка  дістала,  хустинку  в  ній  кілька  кусочків  чорного  хліба  і  кускового  рафінованого  цукру,
-  На  ось,  роздай  всім,  тільки  чесно  поділися!
Діти  повеселішали,  задоволено  жували  хліб,  облизували  доволі  твердий  цукор.  Ліда  з`їла  хліб,  а  цукор  поклала  в  кишеню,  вирішила  лишити  для  Ніни.
       Сутінки  лягали  до  землі,  коли  вони    поверталися  додому.  Окрім  Олі  всі  несли  солому,  хто  в  мішку,  хто  в  торбі.  Мати  ж  ледь  переставляла  ноги  від  ваги  двох  мішків.  Дякувати  Богу  ,  все  наче  добре,  знервовано  відчинила  двері,  
 -Заходьте!
Діти  роззуваючись  ввалилися  в  двері  і  відразу  до  печі,  грітися,  хоча  і  впріли  та  в  ноги  добряче  всі  замерзли.  Ліда    здивовано  подивилася  на  маму,  не  йде  до  комори,  чому?  Від  хвилювання  колотилося  серце,  як  барабан.  Мати,    не  заходячи,  відразу  в  дверях,
-    Я  зараз  принесу  дров,  бо  вже  прохолодно,  треба  палити…  
 Боялася  заглянути  в  комору,  не  знати  жива  чи  ні?  Та  здається  нічого  такого  не  наснилося.  А,  що,  як  помре,  що  і  як    сказати  дітям?  Як  перенесуть  вони  цю  втрату?  Хай  Бог  відведе.
 Ліда  швидко  зняла  промоклі  капці  й  до  комори.  Витягла  замок,  яким  закривали  комору,  легенько  відчинила…  Присіла….  Не  могла  наважитися  подивитися…  Де  ж  маленька?  Що  з  нею?
Раптом  маленька  ручка    схопилася  за  бік  дверей.  Ліда  на  мить  завмерла,  хвилювалася  -    відчула  мороз  по  шкірі.  Ніна  долонцями  обпиралась  на  двері,  кволо  переставляла  ніжки,  виходила  з  комори.  Виглянула,  як  сонечко,  її  оченята  світилися  щастям,  ледь  замурзане  обличчя,  на  губах  і  біля  них  сиділо  декілька  мух  .  Деякі  з  них  так  прилипли,  що  не  могли  відірватися,  а  деякі  вже  не  мали  ознак  життя.
 Скрипнули  вхідні  двері….  Ліда  наче  пробудилася,  не  могла  відірвати  очей  від  сестрички.    Вона  тільки  тепер  освідомила,  що  дівчинка  жива.  Тіло  пронизав  струм,  водночас  гаряча  кров  підступила  до  обличчя,  від  хвилювання  вся  трусилася,  в  горлі  ком,  ледь  видавила  з  себе,
-  Мамо….  Вона  жива…  Жива..
А  потім  гучно,
-  Чуєте  мамо,  вона  жива!  Значить  буде  жити!  Вона  буде  жити!

                                                                                                                                                                     Вересень  2018р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2018


ДО ДНЯ ВЧИТЕЛЯ

Теплі  спогади…
Шкільні  роки  -    солодкий  дивний  сон
Гучно  птахи…  Співали  в  унісон
Стукіт  сердець…  Легке  хвилювання
І  кожен  встав  сьогодні  зарання
Сяють  очі,  погляди  щасливі
Милі  дітки,  веселі  і  красиві
Хто  з  бантами,  хтось  одів  краватку
Шеренга  руш..  ..Наче  на  зарядку..
Ясне,  літнє  сонячне  проміння
Святковий  день!  Букети,  вітання!
Гріє  душу  й    вчительки  доброта
Знають  всі,    праця  зовсім  не  легка…
Дивлюсь  здаля…
Рідна  школа…Тут  навчалась  колись
Мала  мрії….  Рада,  вони  збулись
Вкотре  переступлю,  я  цей  поріг
Тут  вчителі  –  дитячий  оберіг
Неначе  бачу….
Білі  стіни….  І    в  крейді  дошка
Все    знайоме…    Відразу  усмішка
Немов  голос,  вчительки  своєї
ЇЇ  погляд,    ніби  біля  неї
 Така  стою  ….  Я  зовсім,  ще  мала
В  тім  погляді,  скільки  було  тепла!
Зі  Святом  Вас!
Шановні,  дорогі  нам  вчителі
Низький  і  щирий  уклін  до  землі!
Нехай  стежина  стелиться  гладенька
Й  душа  в  кожного  з  Вас  буде  раденька
Що  Ви  потрібні  …Нам  ,  як  й    Україна
Щоб  всюди  лилась    пісня  солов`їна
Діти  пізнали    любов  і  доброту
Ніжність  відчули,  ласку  й    турботу!
Удачі  Вам!!!
Хай  Мир,  сонячне  небо    і  квіти,
Щиро  зігріють    молоді    серця  і  діти
З  вами  в  щасті,  пізнають  всі    знання!

                                 06.10.  20р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2018


В полоні гір та чорних хмар ( віршована розповідь)

             Тікала  ніч,  вже  срібний  ранок,  на  п`яти  наступав
Густий  туман,  білим  лебедем,  до  річеньки  припав
Наче  стрічка,  вилась  поміж  трав,  кущів  по  долині
Десь  згубилась,  причаїлась  в  багровій  полонині….
Велич  гори,  затримали,  в  полоні  чорні  хмари
Поміж  них  сонячний  промінь  всюди  розсипав  чари
Здавалося,  ще  б  бути  літу,  осінь  поспішає
Із  сумов  птахи  летять,  «  Курли  »,  вітер  розсіває.
В  далечині,  не  видно,  чути  часто  гримить
Яскравий  блиск,  освітить  гори,  протягне  далі  мить
І  котиться,  кудись  луна,  так  далеко  -  далеко
Під  деревом,  у  смутку,  один  -  єдиний  лелека….
Води  краплі,  ледь  -  ледь    стікали  з  низенького  клена
Засріблилась…  Сяяла,  молода  трава,  зелена
Чим  помогти,  юному  журавлю  -  птаху  невдасі?
Треба  спішить,  відпочивати,  зовсім  не  на  часі
Не  радіє,  серденько  бідолашного  лелеки
 Де  сховатись?  Ось  тут  біля  високої  смереки…
Така  біда,  крило  здалося  наче  підломилось
Небесна  вись…    І  тіло  вітру,  швидко  підкорилось
В  зажурі  птах,  як  бути  йому,  що  робити  далі?
Вже  чути  крик,  це  подруга,  розвіяла  печалі
Не  залишить,    нехай  і  в  скруті  та  тільки  пліч  о  пліч
Разом  завжди….  Хоч  осінь  й  зима,  чи  то  день,  чи    то  ніч…
 Танцював…  Дрібний  холодний  дощ.  Листячко  спадало
І  кружляло…..    Мов  золото  стелилось,  зігрівало…
Світла    мрія….Зразу  наповнила,  молоді  серця
Надія…  Знають  спроможні,  удвох,    віднайти  щастя!
Хмари  пливуть,  ще  кілька  днів,  і  птах  розкриє  крила
Тож  пройде  дощ,  сонце  всміхнеться,  де  й  візьметься  сила…
 Їх  обов`язок…  Догнати,  друзів  усіх  й    родину…
Навесні,  щоб  додому,  повернутись,  в  Україну.

                                                       04.09.2018р

             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018


Та , що робити тату…


Швидкісний  потяг,  на  захід    поспішає,
Ховали  хмари,    з  сонцем  осінній  смуток,
Темна  мережка….  Ззоряна  ніч  лягає,
Блукає  сумнів,    думок  вертиться  жмуток.

Чи  вірно  дію?      Вкотре  себе    спитаю,
Мабуть  керує,    мною    доленька  моя,
Все  рветься  душенька,,  до  рідного  краю,
А  потяг  рушив  туди,  де  чужа  земля.

Стрункі  тополі,  осяяні  з  ліхтарів,
Назад  тікають,  а    я  лечу  далеко,
Хтось  запитає…  Ти  можливо  так  хотів,
А  чи  він  знає,    зробить  важко  чи  легко?

Примружив  очі,  сон  закотився  чомусь,
Перед  собою,  бачу  рідненьку  хату,
 З  думками  вкотре,  я    низенько  поклонюсь,
Скажу  не  хочу  та  що  робити  тату?

Нема  роботи,  а  час  так  швидко  летить,
Їхати  треба,  бач,  схожий  на  лелеку,
Адже  я    мрію,    щоб  добре,  як  люди  жить,
Гойдає  потяг,    мчить,  в  дорогу  далеку.

Весь  час  в  надії…    врешті  гніздечко  звити,
Радіти  сонцю,    тут  продовжити  життя,
І    свою  землю,  як  матінку  любити,
Всміхнеться  доля,    то  ж  пізнаєм  майбуття!

29.09.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018


Грішний дід / гумореска /

Вже  дав  Бог  гарну  погоду
Ходить  баба  по  городу
Геть  спітніла,  бідненька  вся
Перерите,  скрізь  обійстя.
З  лопатою,  як  з  кочергою
Сварилась  сама  з  собою
Вже  й  малину  всю  скопала
Де  ж    її,  я  заховала?
Не  голова,  а  біс  зна  що
Мо»  відпочити  покищо.
Тут  на  ґанок  вийшов  Петрусь
Веселенько  в  чоботи  взувсь
-  Чи  ти  любонько  здуріла
Що  це  робиш,  захворіла
Чи  заклинило  вже    клямку
Що,  твориш  з  самого  ранку?
Сміявсь  дід  на  повні  груди
-  Хай  не  сміються  з  тебе  люди
Ну  малина  таке  діло…
Старий    в  очі  дививсь  сміло
-  А  нащо  ж    зрила,    обійстя
Чи  мізків  нема,  от  трясця!
Від  роботи  зчервоніла
Ну  не  знаю  де  поділа
Бутель  сховала,  горілку
Рию  і  рию  без  толку
Дід  сполохався  й  до  баби
-  Тут  нема,  де  діти  правди…
Баба  хап,  його  за  чуба
-  Паразит,    от  моя  згуба
А  ну  зізнайся  дідуган
Що  приховав  її  в  чулан?
-  Та  не  сварись,  дорогенка
Я  ото  все,  так  раненько
Щоб  гарний  апетит  мати
Давненько  забрав  до  хати.
Швидко  баба  зняла  капці
-  Тут  немає  на  лежанці  …
Вона  раком,  вже  під  ліжком
Дід  дивився    тишком  -  нишком
-  Не  шукай  і  не  нервуйся
Я  ото,сказать    забувся...
Допив  же  я….  На  Новий  рік
Прости  мене  за  оцей  гріх….

                             04.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018


В травах серед поля… /слова до пісні/

                                                     
Гей  гуляє  вітер,      минає  долини
Листячко  зриває  з  красуні  калини
А  вона  одненька,    в  травах  серед  поля
 Ой  чому  любенька,  в  тебе  така  доля.

Навесні  розцвіла,  до  дуба  хилилась
Та  війна  ця  клята….  Сама  залишилась…
Скрізь,  одні  снаряди,    урвища  глибокі
Та  й  чому  ж  ви  люди,  отакі  жорстокі.

Дуб  крислатий  поряд,  почорнів  від  болю
Коріння,  доверху,  а  він  хотів  волі
Хтів  всміхатись  сонцю,  зберегти  калину
Щоб  вона  почула  пісню  солов`їну.

В  неї  досить  сили,  щоб  захистить  грона
 Хоч  роса  стікала,  срібляста  солона
Не  піддасться  вітру,  вистоїть  негоду
І  принесе  радість  своєму  народу…

Каравай  весільний  ….  З  гронами    гарненько
Злагодить  матуся,  синові  раденько
Як  прийде  з  війноньки,    скінчиться  свавілля
 Відіграють  люди,  у  щасті  весілля.

Гей  гуляє  вітер,      минає  долини
Листячко  зриває  з  красуні  калини
У  мирі  і  в  дружбі,  хай  дітки  зростають  
А  вітри  холодні,  нехай  позникають….

                                                   2  останні  рядки  по  2  рази  
                                                     в  кожному  куплеті
                 
                                                                           03.10  2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808669
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2018


Золотава осінь….


Золотава  осінь,  бурштинові  очі,
Підфарбує,  ледь-  ледь,  все  посеред  ночі,
А  світанок,  сонно  покладе  на  пензлик,
Фарб  червоних,  жовтих,він  немов  метелик.

Ясноокий    промінь,  збадьорить  природу,
Доки  час,  ще  має  і  має  нагоду,
Золотава  осінь,  очі  бурштинові,
         Зчервонілі,  сяють  грона  калинові.

Світлий  день  загляне,  то  неначе  казка,
Як  пригріє  сонце,  на  те  Божа  ласка.,
 Золотенькі  коси  в  моєї  берізки,
Під  багрянцем,    лежить  трава,  уздовж  річки.

У  пониклім  лісі,  листя  зорепадом,
Я  не.  тішуся  й  своїм  щедрим  садом,
Не  скупа  красуня,  вміло  хазяйнує,
І  знов  нові  фарби…  повсюди    чаклує.

                                         29.09.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2018


В житті так буває /проза/

          Рання  осінь  мандрувала…  Примхлива  погода.  Квітка  голівку  схиляла,  лягла  прохолода.  Вересневі  ночі,  стали  холодніші.  А  в  небі  зорі    мерехтять,    то  ясніші,
то  темніші.    Щедра  осінь  пахла  медом,  грушками,  спілим  виноградом…  Ішла  славна  молодиця  попід  своїм  садом.  Та  й  вгледіла  сусіда,  козака  Миколу,    так  давно  кохала,  мовчала,  не  казала  нікому.  В  саду    чути  спів  пташини,  то  зяблик  заводить,  а  в  душі  свято  в    Галини,  геть  очей  не  зводить.  Так  сердечко    часто  б`ється,    неначе  тріпоче,  а  в  очах  іскринки,  надивитись  хоче.  Вся  почервоніла,  як  в  саду  калина,  ото  закохалася,  немов  та  дівчина.  Скрізь  про  неї  кажуть,  порядна,  гарна  молодиця,  репутація  чистенька,  як    у    криниці  водиця.
     Ледь  -  ледь  вітерець  віє,  свіжістю  проймає  і  Миколі  чуба,  догори  здіймає.  Ой,  бачить,  який  же  красень,  чорнявий,  високий,  немов  славний  селезень  та  іще  й  кароокий.  Мав  упевнену  ходу,  йшов  струнко,  додому  ніс  воду.  Ой,  що  ж  ти  робиш  зі  мною  жінко!  Люблю  ж  твою  вроду.  Пильно  подивився,  геть    перечепився,  водою  криничною  миттєво  освіжився.  Хоч  вона  була  здаля  та  йшла,  як    неначе  краля.    А  в  нього,  йому  здалося,  враз  виросли  крила.  Ой,  бідна    моя  голівонька,  сива,  ото    трясця,    яка  ж    вона  красива!  Перед  ним    як    фея,  чи  то  квітка  орхідея.  Вмить  піднявся,    швидкі  ноги,  геть    пішов  з  дороги.  Який  сором,  ледь  не  плакав,  аж  поруч  песик  загавкав.  Він  той  душ  із  ним  прийняв,  шкода,  його  обійняв.  Кулею  влетів  до  хати.  Осоромивсь,  що  сказати!
       Галя    ж  жінка  гордовита,  виду  не  подала,  за  кущем  калини,  усмішку  сховала.  В  душі  мов  задзвеніла  струна.  Ой    зізналася  собі,  закохалася    вона.  Тьохнуло  сердечко,  все  зирить  у  віконечко.    Ой  помітив  певно,  тож  впав  не  даремно…
 Ледь  -  ледь  місяць  заяснів  та  чомусь  не  прислав  снів…  Вдягла    ніч    темну  вуаль,  на  душі  в  жінки  печаль.  А,  як  лягала    спати,    намагалася  надію  сховати,  може  справді  задивився,  хай    би  зі  мною  одружився.  Ох,  ті  гарні    вуса,  аж  бере  спокуса.  Чому  доля  не  проста.  Відчути  б  його  уста…
     Хоч  ясніше  місяць  світить  та  Миколу  він  не  тішить,  геть    ночі  пропали,  думки  не  дрімали.  В  них  неначе    заблудився,  дуже  злий  на  себе,  чи  родився  я  поганий,    чи  її  не  гідний?    В  дзеркало    моргав  собі,  а  чи  вже  роки    не  ті?  Не  поспішав,  розстеляв    ліжко,  знов  до  дзеркала,  до  себе  ніжно,
-А,  що    хіба  такий  страшний?  Тож  козак  іще      прудкий,  хоч  і  впав,  таке  ж  буває…
Все  сам  себе  умовляє,
-  Хіба  занадто  товстий,  щоб  не  закохатись  і  на  вид  не  крокодил,  щоби  десь  ховатись.  Біда  одиноким  в  житті,    всі    знають,    так  буває..Коли  доля  на  шляху  когось  забирає.
   Ранок…  сонечко  дрімає.Та  не  спиться  козаку.  Все  у  віконце  зазирає,  тішить  свою  думку.    А,  що  хіба  я  старий  ?  Сорок  літ  минуло  !    Довгі  вуса  підкрутив,    хай  би  сумісне  життя  було..
Надворі  вітерець  віє…    десь  зяблика  чути.  Микола  про  Галю  мріє,  як  її  забути?    Чути  голоси  лелечі,  певно  відлітають  і  подумав,  ото    добре,  всі  родину  мають.  Якби  я  та  птахом  став,    не  думаючи  б  до  них  пристав,  бо  ця  одинокість  душу  розриває,  болить  у  грудях,    так    серденько  крає…
Взяв  новесеньке  відро,  пішов  до  криниці.  А  в  самого  погляд,    все  до  молодиці.  Її  бачить  на  обійсті,  уже  хазяйнує.  Курочок  та  гусеняток,  прямо  з  рук  годує.
-О,  сусідко!  Добрий  ранок!  Ну,  як  вам  живеться?  Я  по  воду  бачте  йду,  давайте  відерце.  І  вам  воно  раненько,  свіженькою  краще  вмитись.  А  мені  воно,  оце,  треба,  ну…    хочу  поголитись.
Гусочки  заґелґотали,  кури  копошились.  Очі  світлі  в  молодиці,  от  би  поріднились!    Так  подумав    і  Микола,  як  ішов  по  воду.  Ох  красуня,  зачарувала,  загубить    мою  свободу!  Сонце  промені  кидало,  чоловіка  звеселяло,  бач  не  відвертається  і  вже  не  ховається.  Ох,  цілував  би  уста  солодкі,    до  пізньої  ночі,  мо  «  пізнав  би    її  тіло,  ті  ласки  жіночі.  
         Одне  відро  на  стежині,  вода  чиста,  як  росинка,  а  в  сусідки    –  молодиці    на  вії  сльозинка.  Так  давно  його  кохає,  чому  все  не  помічав?  Кожну  нічку  виглядає,  мінливий  місяць  зустрічав.
Він  привітно  усміхнувся,
-  Будемо  мовчати?
Зашарілась,  почервоніла,
-  Ну….  Йдемо  до  хати.
-  Мені  сорок,  -  мовив  він,  -  А  ти  молоденька,  трохи  соромно  мені  та  ти  ж  така  гарненька.    Вкотре  я  не  можу  спати,  спокій  загубився.  Скажу,  правди  не  сховати,  давно  я  те…  Влюбився.
Галя  ж  мило  усміхнулась,  гладила  коліна,
-  Та  влюбляються  ж    у  щось  ,  а    я  жінка  вільна.    В  мене  можна  закохатись,  трасця  ж  ,  молоді    роки!  Правда  було  кілька  раз  заходили  козаки.  Та  скажу  вам  чесно,  від  них  я  ховалася,  хоч  ви  трохи  старші  та  у  вас  закохалася…
   Сиділи  чаювали,    мов  голуби  воркували,  а  місяць  і  зорі  у  віконце  потай  заглядали…
Розчесав  їй  косу,  нею  любувався..  Оглядав  її  красу,  в  коханні  зізнався…  Мов  сп`янів,  чи  то  від  чаю,  чи  від  її  ласки  та  йому  здалося,  що    попав    у  лоно  казки….
 Заспівали  півні,  гуси  ґелґотали…    Радісні,  щасливі  ранок  зустрічали….  Їм  обом  здалося  -      їх  пташки      вітали…
А  згодом  сусіди,  вдвох    на  рушник    стали.  Не  весна  надворі,  осінь  мандрувала.  То  вона    -  чаклунка,    долі  поєднала..
                                                                                                                                                       Вересень  2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2018


Їдь, не повертайся


Не  бери  за  руку,  не  торкайся  ніжно,
Я  боротись  буду  і  мені  не  смішно,
Мов  той  ніж  під  серцем,  для  мене  твій  погляд,
Бо  ж  ти    зрадив  мене,  не  хочу,  щоб  поряд,
Хвилював  вітром,    гойдав,  як  у  колисці,
Не    принось    квіти,  ми  не  будемо  близькі.

Не  бери  в  обійми    й  не  дивися  в  очі,
Адже  ти,спаплюжив  ті  прекрасні  ночі,
Не  вертайся,  то  ж  їдь  і  не  ятри  душу,
Мужня  я,  знай,  сильна,  все  стерпіти  мушу,
Нехай  сонце  ясне,  нашим  свідком  стане,
Це  зрадливе  кохання,  як  лід  розтане.

28.09.2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018


У барлозі /казка/


Ведмідь  у  барлозі…  Тихо  копошився
-  Ну  ось  вже  нарешті,  я  сам  залишився
І  світлину  маю,  і  медок  свіженький
Хай    зимою  прийде,  ще  сон  солоденький
До  весни  далеко  та  то  все  нічого
Відпочину  добре,  тож  нема  нікого.
Раптом  із  під  лавки,  мишка  клаповуха
Запищала  наче    -  муха  цокотуха
-  Ні,  то,  як  самому,  зима  сум  навіє
Запорошить  снігом,  всюди  побіліє
 Очима  кліпає,  ведмідь  усміхнувся
Це  ти  сусідко,    я  про  тебе  забувся
-  Лиш  поводься  тихо  і  не  пищи  дуже
Не  хвилюйсь,  не  змерзнеш,  ми  ж  то  разом,  друже.
Морози  не  страшні,  сніжком  нас  притрусить
Не  буде  загрози….  Тож  журитись  досить!
 Пахне  чай  на  столі,  з  суничок  напевно
-  Пригощайся,  бери,  не  сиди  даремно…
Все  до  мишки  ведмідь,  радо  поглядає
 Веселіше  разом,    це  сам  добре  знає.

                                                 28.09.2018р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018


На лужайке / басня/

Как  то  утром  на  лужайке
Собрались    резвые  зайки
Ну  братва  повеселимся
В  огород  ,  там  подкрепимся!
Есть  морковка  и  капуста
В  доме  же  не  будет  пусто!
Кто  посмелей,  первый  кричит
Ну  и  хитёр,  другой  ворчит
Самый  старший,  хитро  спросил.
Сам    то    что?  Небось    ты  струсил?
Стало  тихо,  только  взгляды
Друг  на  друга.  Были  бы  рады
Заговорил,  второй  заяц
Иди  вперёд,  коль  ты  боец!
Зайчишка  вдруг,  уж  поджав  хвост
Конечно  путь,  туда  не  прост
И  сторож  там  кажется    есть
Домой  пойду,  имею  честь!
И  драпанул,  между  листвой
Вот  вам  пример,  вот  вам  герой…
Подвёл  итог,  один  из  зайцев
Хорошо  нам  на  лужайке.
Вслед  слышно  смех  и  разговор
Для  зайки  был  как  приговор.
Легко  давать  совет  друзьям
Коль  самому  не  по  зубам.

                                       25.09.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808111
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.09.2018


Осіннє



Сонце  сідало,  все  нижче  й  нижче,
Ніч  наступала,  все  ближче  й  ближче,
Щебет  уйнявся….Так  тихо  в  лісі,
Листя  кружляє,  як  в  шкільнім  вальсі.

З  сумом  спадає,  ледь  -  ледь  шепоче,
 Грітись  під  сонцем,  так  дуже  хоче,
А  вітер  мляво,  немов  в  колисці,
Теж  у  дрімоті,  в  багровім  листі.

Ніч  королева  ..  осінь  стрічає,
Місяць  лукавий,  сміло  моргає,
Тиша  повсюди..    зорі  низенько,
Йде    прохолода,  зовсім  близенько.



                                                         20.09.  2018р





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2018


Нащо чорна хустка в моді? / слова до пісні /

                           
Я  ходила,  все  бродила  по  стежках  багрових
Роса    з  сонцем  засріблила  по  квітах  махрових
Дай  погляну,  подивлюся,    де  твій  слід  згубила
Де  стрічала  й  проводжала,  адже  так  любила.

Вже  не  чую  журавлів  я,  вони  відлетіли
Любувались  їх  любов`ю,  самі  так  хотіли
Та  не  склалось,    не  судилось,  вороги  напали
 Десь  кохання  загубилось,  біда  розтоптала.

І  не  світить  сонце  ясно,  плач  пташиний    лине
Сад  вишневий  зажурився,    ой  час  швидко  плине
Вітер  коси  розвіває,  як  віти  в  берізки
Від  болів  душа  страждає,  геть  розбила  ніжки.

Все  броджу  я  босонога,  хоч  осінь  похмура
Стогне  рідна  Україна,  гуляє  зажура
Досить  мабуть  голосити,  зготуємо  зброю
І  з  братами  на  війноньку,  йдем  вперед  –  «До  бою».

 Не  одній  на  білім  світі  долю  поломали
Щоб  ви  вороги  прокляті  та  й  на  вік  пропали
 Та  стежина  не  багрова,  вже  чорною  стала
 Скажіть,чому,  люди  добрі,  всіх  війна  забрала?

Козаченька  й  тих  янголів,  що  летять  до  неба
Нащо  чорна  хустка  в  моді?  Прошу  вас  не  треба
Зупинімо  цю  навалу,  будем  захищатись
Усіх  паханів  кремлівських  сміло  в  шию  гнати.

Дріботить  дощик  тихенько,  розриває  душу
Туга,  тріпоче  серденько…  Та  стерпіти  мушу
З  дощем  сльози  по  стежині,  гіркі  і  солоні
Хай  би  врешті  закінчилась,    ця  війна  на  Сході
З  дощем  сльози  по  стежині,  гіркі  і  солоні
Хай  нарешті  закінчиться....    Ця  війна....  На  Сході....

 

                                             2  останні  рядки  кожного  куплета
                                           повторюються  2  рази,  окрім  останнього.

                                                                                                           26.09.2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807946
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2018


А я б хотіла…

А  я  б  хотіла,  щоб  іще  було  літо,
Іще  бажала,  щоб  щастя,  для  всіх  квітло,
Не  відлітали  вихорем,  всі  дні  літа,
І  по  дорозі,  завжди  привітно  й    світло,
Щоб  жодна  з  них  та  й  не  тернистою  була.

Нехай  була  б,  не  тільки  я  -  всі  щасливі,
І  в  небі  хмари,  розігнались    журливі,
Війни    не  знали,  люди  на  святій  землі,
Із  щирим  серцем,  клопоти  буденні  всі,
Виконували  для  покращення  життя.

А,  ще    хотіла,  щоб  люди  на  планеті,
Щоб  лише  в  дружбі  і  не  мали  секретів,
Щоб  завше  щирі,  як  барвисті  світанки,
У  срібній  вуалі,  з  ясним  сонцем  ранки.

Творить,  писати  і    надихали  жити,
Прекрасну  землю  берегти,  цінити,
Як  рідний  сад,  щоб    нащадкам  залишити.


25.09.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2018


Повернувсь назавжди

Сьогодні  знову  одна,  ну  й  нехай,
Посиджу  мовчки,    біля  каміна,
Подивлюсь  серіал  і  зазвичай,
Подумаю,  мабуть  я  наївна.

 І  згодом  я,  згадаю  про  тебе,
Мені    зізнавався  у  коханні,
І  тихий  шепіт,  немов  до  мене,
Дрова  тріщали..  А  я  в  бажані.

Не  тут  зігрітися,  лиш  з  тобою,
Відчути,  дотики  теплі  й    ніжні,
Дрімала  ніч,  як  ми  під  вербою,
Ми  вдвох,  смакували  стиглі  вишні.

Ти  часто,  говорив  -  Уста    такі,
Смачні,  солодкі,  вкотре  цілував,
І  зорі,    моргали  немов    п’янкі,
Ми  чули,  як  соловейко  співав.

Від  спогадів,  зігрілася  на  мить,
Червоний  небокрай,  зовсім  стемнів,
Ну  от,  більше  сердечко  не  щемить,
Адже,  сам  розійтися  захотів.

Зненацька,  тихий  стукіт  у  шибки,
І  постать.  Ще  червоні  троянди,
Тремчу  та    зустрічаю  залюбки,
Упевнена…  повернувсь  назавжди.

15.07.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2018


Считать учился чебурашка…


                     (  Из  рубрики  в  стране  сказок)

Считать    учился  чебурашка
Вот  на  траве  сидит  букашка
Одну  видел,  а    потом  вдруг
Пригляделся….  Много  вокруг
Больно  малы,  бегут  откуда
Совсем  не  знать!  И    спешат  куда?
Как  посчитать,  чтоб  не  потерять?
Один,  вот    два,    три,  четыре,    пять
Но  вдруг  один,  свалился  в  пропасть,
В  земле  дыра…  Как  посмел  упасть?
Кто-то  жужжит  –  с  неба  свалился
Зачем  спешил?  Ведь  провалился!
Скажите    мне…  Как  их  посчитать?
Считать  учился  чебурашка
Рядом  увидел  -  вот  ромашка
Ну  здесь,  уж  точно  посчитаю
Все  лепестки  поотрываю
Он  поглядел….  О  как  красива!
И  поклонился  ей  учтиво
Лучше  в    лесу,  уж    погуляю…
Друзей  потом  я  посчитаю…

                                       20.09  2018г


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807364
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.09.2018


Вночі до ікони

Стерня  в  полі    обгоріла  ,    стривожила    душу,
Мій  рідненький,  повернися,    чом  терпіти  мушу,
Нестримні  болі  під  серцем,    тож  тебе  зростила,
Почуй,  сину  не  для  війни,  витримать  не  сила.

Вночі,  до  ікони,  плаче  мати  на  колінах,
До  тебе,  любий,  як  могла    летіла  б  на  крилах,
Вже  досить,  усім    воювати  та  хоронити,
Земля,  стогне,  вся    палає,  як  то  далі  жити.

Там  знаю,  не  один,але  ж  учора  бомбили,
Із  селища,  що  поруч  з  нами,  сина  убили,
Ви  ж  разом  вчилися,  бувало  чай  пили    в  хаті,
Нехай,    згоріли    б  орки,ті,  вороги  прокляті.

Щось  наче  до  вікна  впало,  душа  похолола,
Біда,  лише  тихо  сказала  й  більше  ні  слова,
Летіли  птахи,  над  хатою  гучно  кричали,
Раненько  сонце,  ненька  і  син  не  зустрічали.


29.08  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2018


Мне всех дороже

Попал  в  сети,  твои  и    что  же?      
Я  знаю,  ты…  Мне  всех  дороже,
Пусть,  говорят,  что  мы  не  пара,
Но  для  меня,      судьбы  подарок.

Ведь  видел  я,    птицей  взлетала,
В  глазах  весна,  ты  расцветала,
Очаровала  ,  страстным  взглядом,
Я  околдован…    Сердца  рядом.

Коснусь  волос,  от  них  пьянею,
Но  пригубить,  увы,  не  смею,
Уж  строгий  взгляд…  вот  неудача,
 В  любви  такая  незадача…

А  время  шло,  просто  летело,
В  какой  уж  раз,  тропинкой  смело,
Снова  пришёл,  помилуй,  прошу,
Взгляды  в  глаза,  ты  меня  целуй.

Гордость  уйми,  они  ревнуют,
Счастливы  мы,  пусть  завидуют,
Свела  судьба,  нашли  свой  путь.

И  нипочём,  нам  пересуды
Пускай  увидят  лизоблюды
В  сети  попал…  твои  и  что  же?
Знаю  одна,  мне  всех  дороже.

                                           2018г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807127
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2018


Осінні подарунки / проза /

        Осінь  на  порозі…  Відчинила  двері…  Ніжна  прохолода    з  туманом  лягла.  А  я  подивлюся,  за  згодою  природи,  вона    до  нас  в  гості
з  подарунками  прийшла.  У  саду  моєму,    достигають  груші,  яблука  червоні,  рум`янці  від  сонця,  вже    й  горішок  падає,  стукає  у  віконця,    а  персик  пізненький  вітами  гойдає,  скуштувати  плоди,  до  себе  зазиває.  Яка  насолода,  сливи  пахнуть  медом,  по  них  роса  пледом,  іскрить  бавить  очі,    а  вони  на  вигляд  ,  як  світлії  ночі.  
   Ранок  запізнився,    то  вже  час  такий,  промінь  загубився  він,  ще  лагідний.  Це  бабине  літо,  певно  кажуть  так,  павучок  уміло  в  мереживо  вплітав,  листочок  жовтенький,  в  клені  задрімав.
 О    чарівна,  щедра  осінь,  чаклує  не  дарма.  Знає,  що  робити,    господарює  всюди.    Мов  бурштину  груди,  скрізь  порозсипала,  золотом  поля  й  долини,  вміло  осипала…    Задивлюсь  на  біло  -  жовтий  виноград,  виблискують  на  сонці  грона,  добре  сонце  пригріває,  як  здалеку,  то  наче  корона    на  лозі,    так  яскраво  сяє.  
     Україна  -    моя  Батьківщина!  Велика,    чудова  і  щедра  земля  .  Радіти  б  людям  всім  її  дарам  та  на  жаль  не  все  добре    в  нас.
       Ми  тішимося  дарункам  осені  та  горюємо,  плачемо  від  подарунків  Росії.  Горить…  вже  п`ятий  рік  Донбас,  а  чи  хотів  цього  хтось  із  нас?  Ви  запитайте  в  дітей    і  матерів,  ви  запитайте  всіх    жінок,  тих  хто  поклав  до  землі  похоронний  вінок.  Хто  бачив  всі  оті  страхи,  де  земля,  на  жаль    не  родить,  все  горить,  палає  і  димить.  Ви  запитайте  тих  стареньких,  що  залишилися,  виїхати  нема  куди.Від  горя  так  стискає  у  грудях  і  під  серцем    раз  –  по  -  раз  болить..
     А  тут  де  мирно,  кажуть  йдуть  реформи.  Тільки  не  зрозуміти,  які  ті  мають  форми?  Чому    погіршення  життя?  А  ціни  вже  досягли  неба,  скажіть  кому  в  цьому    потреба?  То  певно  олігархам?    Так!  А,  що  простий  народ    -  бідняк?  Мовчить  і  стогне,  як  Дніпро.  Тож  на  покращення  життя  надіявся  народ!  Будувались  фабрики,  заводи,  по  сорок  років,  за  плечима  всі  в  роботі,  а,  що  тепер?  Кожного  дня  в  скорботі…..  Оті  часи,    здавалось  було  щастя…  Та  хто    і  навіщо    все  змінив  -    от  трасця!  Душа    в  кожного  болить  і  все  в  думках,  як  далі  жити?
         О!  Та  чи  жити,  чи  виживати?  Шкода  залишилась  одненька  чиясь  мати.  Як  зиму  пережити  і  чим  зігрітись,  пічку  чим  палити?  Який  там  газ,  як  в  селі  кілька  хатин,  гляне  довкола,  не  сховає    сліз,  гірких  краплин,  що  котятьс,  з  тремтінням  по  щоках.    Погляне  на  дереві  сидить  птах.  Теж  одинокий,  як  і  вона…  А  може  винна  в  усьому  ця  війна?
           Запитань  так  забагато,  що  сказати,  а  влада,  що?  Що  зможе  вона  дати?  Хіба,  що  теж  зробила  осінній  подарунок?
Допіру  в  магазині,  ось  була,  я  продавчині  двадцять  гривень  дала.  Купила  хліб,  а  вона  мені  на  здачу  паперові  гривні  дві  по  дві  і  копійчину  білу,  як  колись  радянські,  копійки  дві.  Аж  жах  охопив  мене,  а  хай  би  грець,  узяв  тебе,  хто  так  посмів  спаплюжити  ці  гроші,  це  ж  виявились  гривні  дві,  я  вирячила  очі  й  придивлялася  до  них.  Й  народ,  що  в  магазині  був,  від  здивування  весь  притих.  Підходив,  заглядав  у  жменю,  дивився  з  боязню,  що,  ще  ж  чекати  від  міністрів  далі?  І  злоба  й  сором  за  Державу,  невже  й  чому  ми  впали,  що  так  слизько?  Чи  то    кончина  гривні  близько?!    Пригадайте,  тож  колись  гордилися  своєю  національною  валютою.  Чому  не  цінуєте?  історія  стала  забутою?  Навіщо  соромите  країну  ви  скажіть?  В  душі  ридаю,  прошу  збережіть!  Мою  країну  –  Україну,  не  ганьбіть!  Не  в  змозі  працювати,  то  геть  йдіть!  Який  же  сором,  так  впасти  низько  -  низько….  Ці  гривні  –  копійки,  що  можна  з  них,  собі  мабуть  зробить    намисто,  як  памя`тку  мати    щоб  не  розгубити,  бо  вже  за  них  немає,  що  й  купити.  А,  що  хіба  не  так?  Реформи  в  медицині,  всі  кажуть  нині..  Кому  реформи  ,  кому  багатства  цілі  платформи…  Хтось,  від  статків,  так  жиріє,  а  хтось,  від  голоду  мертвіє.Так  і  все  своє  життя,    про  життя  щасливе  лише  мріє.
Зарплати  лікаря,  санітарки,  медсестри,  о  так  шкода,  їх  всі  зрівняли.  Хай  би  із  влади,  хтось  пішов  мити  горшки,  за  ті  підвищені  їм  копійки.  Та  чи  за  операційним  столом  по  три  години,  вистоять  в  напрузі  за  життя  дорослого  чи    дитини.
   Ось  знову  новина,  на  нас  усіх  осінній  подарунок  чекає,  вже  по  ТБ    новина  літає,  підвищення  ціни  на  газ.  Я  вкотре  хочу  запитати,  люди  вас  -  це,  що  хочуть  знищити  українців?  Тобто  нас?  Хто  буде  спроможний    заплатити  за  той  газ  не  знати  і,  як  простому  люду  доживати?
   Руйнується  країна,  а  що  далі?    Їдуть  автівки,  все  ж  вперед,  жмуть  на  педалі…    Молодь  тікає,  хто  на  чому…  їде    до  Європи…  А,  що  ж    влада?  Аж  страх  бере!  О,  що    ти!  Що  ти?  Жену  від  себе  геть  нав`язливі,  погані    думки.  Гадаю,  не  було  б  від  влади    таких  осінніх  подарунків,  якби  позбулись  ми  тих  недоумків,  що  тягнуть  віз,  як  лебідь,  щука  й  рак  і  закінчився  б  врешті  в  країні  цей  хаос  і  бардак  !
   Ледь  стримую  емоції….  Поглядаю  в  свій  сад-  залюбки.Дарує  осінь  нам  щедроти  й    радість,  так  тепло  від  цієї    доброти.  Якби  ж    діти  мали  тут  роботи,  то  не  тікали  б  у  світи.    Напевно  кожному  з  нас  гріє  серце  й  душу  одна  надія,  сподівання  на  краще  життя.  Щоб  діти  та  онуки  мали  щасливе  майбуття!
                                                                                                                                                     16.09.2018р
                                                                                               
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2018


Ото вже забудько / з гумором /

Надворі  літечко,  ми  із  кумом  кайфуєм
Смачна  горілочка,  про  те  -  се  поворкуєм
Солодке  тістечко  -  вгощала,    жінка  поряд
Чи    бачу  погано?  Чи  здалось,  дивний  погляд.
-Та  нащо,  -    до  кума,  -  Варенички  в  макітрі
Закуска  смачніша.  А  в  нього  очі  хитрі…
Вкотре  налив    мені  та  й  став  пісню  заводить
Моя  дружина  все,  як  ота  пава  ходить….
У  келих  сметани,  кумові  підливає
Червона,як  той  рак,  до  нас  обох  моргає
А  вона  ж  красуня,  струнка,  пишненькі  груди
Хай  балакають,  про  неї  люди  повсюди
Знаю    любить,    мене  вкладе,  як  дитя  спати
Сама    до  півночі  смажить,  не  йде  до  хати
Вже  звечоріло  ісяють    зорі,    яскраві
Дружина,  гладить….Чую  слова  ласкаві
Це  в  ліжку  я  лежу…  Горілочка  стомила…
Труснув  головою,  лип,  де  ж  поділась  мила?
Не  видко  місяця,  не  можу  на  ноги  стать
Згадав  розмову,  тож  пішла  з  кумом  поливать
За  парканом  квіти,  городину  і  кущі
Вже  забудько,  нині  легше  стало  на  душі
Все  здалось  добре,  нехай  вдвох,  веселіше
Кум  же  молодше…    І  мені    поспати  ліпше…
Позникали  зорі….За  вікном  півень  співав
В  шовковистій  траві  …Кум  кумоньку  обіймав…
Ой,  чудова  нічка,  цілував  молодицю
Тож  лишень,  учора,  йшов  дощ,  змочив  землицю….

                                                                 07.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018


Снова на встречу тороплюсь


Бежит  река  торопится,
А  мне  любить  так  хочется,
Поёт  уж  песню  соловей,
Ведь  ты  на  свете  всех  милей.

Нарву  цветов,    я  у  реки,
Милы  ромашки,  васильки,
Снова  на  встречу    тороплюсь,
Чудны  глаза,  в  них  утоплюсь.

Моросит  дождик,  ну  и  пусть,
Теплы  объятья,  ушла  грусть,
Река  свидетель  наших  встреч,
Будем  друг  друга,  мы  беречь.
                             

2015р





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806030
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.09.2018


Щоб сни не збувались…

Косу  заплітала,  сумна  молодиця,
Для  чого  й  не  знати,  дивний  сон,  все  сниться,
Бреде  по  полю,  де  гляне,  хрести  й  ями,
Напевно,  то  біда,  що    ж  буде  із  нами?

Ой  Боженьку,  Боже,  нехай  там  на  фронті,
Мій  милий,  виживе.  В  вишитій  сорочці,
На  щастя  оберіг  має,  проводжала,
Йому,  в  той  день  журливий,  подарувала.

Гроза,  загриміла,  світить  блискавиця,
Як  там,  ти  мій  любий?  В  думках  молодиця,
Й  синок  копошиться,  чомусь  сну  немає,
Все  нині,  до  вікна,  думає,  страждає.

Трима  фото  в  руці,  погляд  до  ікони,
Прошу,  Матір  Божа,  щоб  війни  ніколи,
Народи  не  бачили,  щоб  й  не  вбивали,
Та  діти  в  радості    й  щасті  підростали!

Зненацька  вітер,  гучно  гепнувсь  об  шибку,
Здалось,  хтось  до  хати,  то  приніс  ознаку,
З  рук  фото,  упало,  струсилась  бідненька,
Зі  стрАхом  до  сина,  -  Кровинка  рідненька,
Лиха  година,  ой,  то  ж  на  що  чекати?
Та  мати  раптово,  заходить  до  хати.

Спустилась  до  землі,  голова  крутилась,
І  слова,  не  сказала,  лиш  просльозилась,
Скорбота  у  очах,  лице  сіро  –  чорне,
Уже  й  до  онука,    в  розпачі  пригорне.
Ой  дИтятко  моє,  як  нам  жити  далі?
Страх,  відчай,  як  хвиля,  замовкла  в  печалі.

А  потім  зненацька,  телефоном  тиче,
Ось  щойно  сказали  і  тебе  хтось  кличе,
Слова  -    ніж  у  серце,  аж  в  очах  стемніло,
А  здалеку  чути,  десь  птахи  летіти.

Так  гучно  кричали,  між  зірок  в  тумані,
Ятрив,  душу  розпач,  чом  сни  не  в  оманні,
І    троє,обнявшись,  до  вікна  подались,
Мабуть,  краще  б  було,  щоб  сни  не  збувались

                         09.08.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2018


Вона мов хмаринка. Літечко сховалось

Вона  мов  хмаринка

Красуня  айстра,  а    колір  синенький,
Листочок  з  нею,  добре  зелененький,
До  рук  пригорну,  а  вона  мов  хмаринка,
Пухкенька,  ніжна,  ну  така,  як    пір`їнка.

Втішає  очі  і  трішки  пахне  медом,
Роса  срібляста,    її  покрила    пледом,
Поміж  травиці,    джміль  пісеньку  співає,
Стрічати  осінь,  нас  обох  умовляє.


Літечко  сховалось

Колишуться  в  верби  віти,  мов  пісню  співають,
Немає  чому  радіти,  всім  сум  навівають,
Злітає  золотий  лист  у  річку  із  намулом,
Чому  осінь  прилітає,  хай  би  тепло  було.

 Й  день  світлий,  щоб  не  коротшав  і  тепліші  ночі,
То    краще  б,  пісні  слухали,  ми  птахів  співочих,
І  сонечко  височенько,  хай  би  усміхалось,
Керує    скрізь  пані  осінь,  літечко  сховалось.

                                                                         02.09.2018р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2018


Народжена зірка над морем

        Тягнулося  село  по    зеленому    горбочку  до  широкої,    квітучої  долини.  Воно,  як  здалекудивитись,  як  на  п`єдесталі.    Прикрашене  зеленими  садами  й  в  ряди
доглянутими  городами.  Картопля,    наче  посаджена  під  стрічку,  вже  відцвітала,  а  гарбузи  і  кабачки  тільки  входили  в  силу.  Стелилися    з  помаранчевими  квітками  серед  широких,  товстих,  зелених  листків.  Їх  поміж    меж  охороняли  високі  соняхи,  що  все  привітно  крутили,  ледь  схиливши,    квітучі    голови,  вслід  сонцю…  Як  стати  з    обійстя,    глянути  довкола,  ,  від  останніх  городів  до  річки,  здавалося  рукою  подати.  Вона  широкою  змійкою  звивалася  по  долині,  по  якій  часто    паслися  корови.  По  обіч  зеленіли  хлібні  поля,  а  вдалині  -      виднівся  став  зі  старими    розлогими  вербами,  вони  наче  підпирали  ліс.
         Казкова  краса…  зелено,  квітуче  всюди  ..  Крива  стежина,  по  ній  дітвора  бігала  босоніж,  м`який  спориш  лоскотав    ноги,  приємне  відчуття,  насолода.  Хто  ходив,  той  певно  знає.    Хто  ж  ні,  то  нехай  позаздрить!    Тій    веселій  дітворі,  що  бігла,  гучно  перегукувалася.  Вона    прямувала    туди  -  до  води,  до  гірської  красуні  річки  Дністер.
   Гайда,  сільські  дівчатка  й  хлопчики  бігли,    не  дивилися  під  ноги,  а  вище,  до  високих  тополь,  де  від  сонячних  променів  блищало  листя.    Стрункі  красуні  ,  їх  тут  так    багато,  вони  росли  вздовж  стежки,    аж  до  самої  річки.    ЇЇ  берег,    де  -    ін  –де  ховався  за  очеретом  й  пахучім  зіллям,    а  то  між  густих  трав  виднілися  чорні  обриви.  З  них  можна    з  розмаху  шубовснути  у  воду,  налякати  жаб,  які  сполохано,    відразу  поплигають  в  різному  напрямку,  щоби  сховатися  від  несподіваних  гостей.  
Юрбою,  так  радісно  потрапити  в  обійми  теплої  течії,  водночас  відчути  ніжну  прохолоду  і  трохи  побалуватися,  весело  поплавати,    похлюпатися,  поплескатись,    поборюкатися  в  воді.    Адже  діти  знали  тут  кожен  метр  дна,  де  виїмки,    де  занадто  глибоко,  а  де  лише  до  пояса  вода.  Вона  виблискує,  чиста,    прозора,  навіть  видно  маленькі  рибки,  які  зграйками  пливуть  за  течією    йгусті,  темно  -  зелені    водорості,  що  ледь  -  ледь  хитаються.  А  річка  доволі    широка….  Біля  берегів  течія  спокійна,    вода  тихенько  колише    водяні  білі  лілії  -  латаття.  А  трохи  далі  до  середини  річки,    вода    кудись    так  поспішає,  немов    хоче  наздогнати  час…..
     Між  двома  молоденькими  вербичками,  на  шовковистій  траві,  підібгавши  під  себе  ноги,  сиділа  чорнява  дівчинка  Марійка.  Її  каро  –зелені  очі  з  краплинами  дощу  світилися  щастям    від  побаченого,  вона  задивлялася  в  далину  -  по  напрямку  річки.  Там,  одна  за  одною,  наче  падали  до  води  білі  чайки  й  раптово,  знову  підлітали  до  небо  сині.  Напевно  рибу  ловлять,  думала,  яка  краса,  як  добре,  що    вона  тут  й  все  це  бачить.    В  очах  рябіло….  Вода  в  річці  переливалася  кольорами,  то    блакитним,  то  синім    із  сріблом  відтінком,  приваблювала    до  себе.
   Кожна  сім`  я  в  селі    не  мала  в  хаті  скатерті  самобранки,  щоби  виконувати  дорослих  і  дітей  забаганки.  Та  жило  село  і  підростали  діти,  тут  річка,  город  й  трави  шовковисті,  чарівні  мальви,  сокирки,  дзвіночки  й  ромашки.  Ранкове  сонце,  що  ласкаво  світило  в  обличчя,  як  не  радіти,  що  жилося  серед  цієї  краси,де  панує  мир.  Найбільше  тішив  сад  врожаєм,  майже  в  кожного  на  обійсті.  Яка  то  благодать,  зірвати  ягоду,  чи  стигле,  соковите    яблуко,  що  коли  їси,  то  сок,  аж  тече  по  бороді.    Здається  вже  й  не  голодний,  чому  не  погнатися  до  річки?  Щоб  відчути,  ще  одну  радість  й  насолоду.
     Марійка  вперше  сама  пригнала  гусей  до  річки,  мама  й  тато  дозволили,  кажуть,  сім  років,  то  вже  можна  саму  відпустити.  Дівчинка  з  пагорба  дивилася  на  воду  та    боялася  близько  підійти.    Сонячні  промені,  що  вигравали  на  воді  навіяли  на  неї  сум.  Страх  в  душі,  пригадала,  як  їй    було  років  чотири,  чи  то  п`ять,  хтось  підпалив  їм  стайню.Той  страх  ніяк  не  покидав  її.  І  хоч  ходила  вона  з  мамою  до  церкви,  молилася  Богу,  як  навчали  мама  й  тато  та  той  вогонь  ,  все  частіше  з`являвся    перед  очима,  лякав,    здавалося  наче  був  зовсім  поруч.  Тоді  по  селі  була  якась  пошесть,  на  місяць  по  три  пожежі  і  все  вночі  підпалювали.  Тому,    хто  наважився    сказати  щось  проти  голови  сільради,  чи  комусь  та  чимось  не  догодив,  то  вже  жертва.  Якось  в  сусідів  весілля,  а  в  рідної  тітки  підпалили    сінник,  це  було  –  жахливо.  З  часом  так  і  не  дізналися    хто  підпалив,  по  селі  говорили,  -  »  Хтось  від  заздрощів».
         Раптово,  дитячий  сміх  Марійку  відволік  від  спогадів.Хтось  із  дітей  купався,  занурювався  у  воду,  а  ближче  до  берега  хтось  просто  мочив  ноги,менші  діти  гралися  в  піску,  ліпили  з  нього  замки.  
Марійка  поглянула    до  неба  й  згадала,  як  одного  разу  вона  в  садочку,  біля  хати  задивилася  в  небесну  блакить.  Тоді  до  неї  нахлинуло  якесь  дивне  відчуття,    переповнило  її    душу,  вона,  не  поспішаючи,  промовила,
-  Пливе  хмарка  сива
-  А  я  б  хотіла  мати  крила…
Вже  пізніше  зрозуміла,  що  це  були  перші  рядки  вірша.  Їй  здалося,  вона  б  і  зараз,  дивлячись  на  природу,  про  щось  написала,  натхнення  переповнювало  її.    
       Раптово  озирнулася,  здалося,  що  за  нею  хтось  спостерігає.  Це  вона  так  звикла,  бо  біля  неї    завжди  був  старший  брат  -  як  охоронець.  Різниця  вісім  років,  давалася  взнаки,  він  слідкував  за  кожним  її  кроком,  дуже  любив.  Балував,  як  і  батьки,  всі    цяцькалися  з  нею.  Вони  були  вірні  церкві  і  Богу,  і  так  навчали  своїх  дітей.  Адже  батько  входив    у  першу    двадцятку  в  церкві,  яка  наймала  священика,  тому  й  дітей  привчав  до  служби,  прививав  любов  до  Бога.
           Марійка    все  ж  наблизилася  до  річки  і  водночас  звернула  увагу  на  старших  дівчат  й  хлопців,  що  засмагали  неподалік  від  берега.  Один  невірний  крок….  І  вона    опинилися  в  воді.  Плавати  не  вміла,  тому  відразу  пішла  на  дно.
   Одна  дівчинка,  що  сиділа    на  березі  річки,  помітила,    швидко  встаючи    тикала  вказівним    пальцем  на  воду,    схвильовано  закричала,
-  Ой,  та  Марійка!  З  нашої  вулиці!  Шубовснулася  у  воду  і  здається  не  виплила.  Он  там,  на  тому  місці  стояла!  
Хлопці  відразу,  як  обпечені,  зірвалися  з  місця  й  ближче  до  річки,  один,  найстарший  з  них,  знервовано  розвів  руками,
-Так,    без  паніки,  я  зараз!
 Глибоко  вдихнувши  повітря,  кинувся  у  воду.  Всі  знали,  що  хоч  він  ріс  без  батька,  але  вмів  добре  плавати,  тому  й  ніхто  його  не  зупиняв.    За  мить  хлопець  пірнуві  намацав  волосся  Марійки,  впевнено  тягнув  догори.  
     Дякувати  Богу,  вона  відразу  почала  кашляти,  відкрила  очі.  Діти  з  полегшенням  перевели  подихи,  привітно  дивилися  на  неї,  вмовляли,  щоб  не  лякалася,  адже  все  обійшлося.
 Батькам,  ні  в  якому  разі,  не  можна  було  розповідати  за  цей  випадок.  Боялася,  знала,  що  будуть  дуже  сваритися,  бо  ж  втопився  двоюрідний  брат.  А  вони  в  ній  душі  не  чаяли,  оберігали  і  від  дощів,  і  від  сонця.  Вона  була  третя  дитина  в  сім`ї,  першим  був  самий  старший  син,  пожив  лише  декілька  днів  і  помер,  батьки    часто  ходили  на  цвинтар,  болісно  перенесли  втрату.  Їм,  ще    Бог  дав    сина  і  доньку,    вони  дякували  Богу,    любили,  дорожили  ними.
       Час  летів….    Марійка  ходила  до  школи.  ..  Завжди  охайна,  тиха  дівчинка,  як  навчалася  в  молодших  класах,  то  до  школи  водив  брат.  Їй    навіть  сумки    з  книжками  не  довіряв    носити,  вважав,    що  це  для  неї    важко.    Навчалася  гарно,  старанно  виконувала  домашні  завдання  і  в  школі  була  завжди  уважна,  за  те  й  була  декілька  раз  нагороджена  похвальними  листами.
           В  сім`ї  ж,  їй  тільки  й  довіряли  прибрати  в  хаті  та  зварити  бараболю,  можна  сказати  не  випускали  з  хати.  Всі  роботи  по  -    господарству    виконував    брат.  Дитинство  було  солодким  сном,  а  коли  навчалася  в  сьомому  класі,  то  вже  інше  життя.  Мама  навчила  корову  доїти,  з  собою    брала  в  поле.  А  в  полі  на  сонці  з  ранку  й  до  вечори  -  в`язала  снопи.  Поле    далеченько,  за  гаєм,  доволі  велике,  тож  треба  було  працювати  й  працювати.  Тато  був  задоволений,  але    погуляти  ввечері  із  дівчатами  не  дозволяв.  В  домі  завжди  панувала  воєнна  дисципліна.
       Дівчинці  так  хотілося  писати  вірші  про  Бога  та  боялася  осуду.  Дуже  боялася,  що  діти  не  так  зрозуміють,  будуть  дразнити  її  поетесою.  В  той  час,    село  -  можна  сказати,  було  більш  комуністичним.  Коли  ходила  до  школи,  мама  таємно  водила  її  в  церкву,  до  сповіді,  адже  забороняли  брати  шлюб  й  хрестити  дітей.  Класний  керівник  занижувала  оцінки  тим  дітям,    які  вірили  в  Бога.  Одного  разу  в  школі  навіть  розбирали  поведінку  її    і  подружки,  на  той  час  така  була  політика  влади.
 Та  одягалася  вона  в  школі  краще  за  всіх,  завдяки  маминому  брату  і  його  дружині,  які  жили    в  Америці.  Вони  поштою  посилали  дитячі  речі.,  хоча  трохи  поношені,  але    на  вид  були,  як  нові.  Багато    хто  із  дітей  заздрив  їй,  називав  багачкою.  
       Останні  два  роки  в  школі….    Марійку  все  частіше  переслідував  якийсь  страх,  із  –  за  чого  стала  гірше  навчатися.  Все    вдома,  добре  вивчить  вірша  та  в  школі,    лише  від  погляду  вчительки,  відразу  хвилювалася  ,  забувала  слова.  Бідкалася,  тихенько  плакала,  але  мамі  про  це  розповісти  не  наважилася,  вірила  в  Бога,  надіялася  на  його  ласку,  гадала,  що  все  минеться.  Їй  вдалося  закінчити  школу  з  гарними  оцінками.
         Після  школи  думала  навчатися  в  консерваторії,  гадала  туди  буде  легше  поступити,  адже  там    працював  дядько.  Та  на  жаль  батьки  зовсім  не  підготували  її  до  музики,  тому  ця  мрія  була  нездійсненною.  Але  ж  вдома    сидіти  не  буде,  тому  тітка,  що  жила    у  Львові,  допомогла  поступити  в  фінансовий  коледж.
   Студентські  роки,  це  чудовий  час…  Проживання  в  гуртожитку…  Знайомство  з  іншими  студентами.  Дружньо  з  дівчатами    в  кімнаті,  але  кожні  вихідні  їздила  додому.  Так  наполягав  батько,  щоб  в  неділю  та  на  свята  обов`язково  була  на  церковній  службі.
       Красуня,  гордовита  й  трохи  сором`язлива  дівчина  та  дехто  обходив  стороною,  коли  дізнавався,  що  ходить  до  церкви,  вірує  в    Бога….
             Після  закінчення  коледжу  вона  поступила  на  курси  у  Львівський  СГ  інститут.      Навчалася  старанно,  отримала  професію  економіст  -  бухгалтер.
 Пройшов  час…..    Марія  працювала    економістом  в  Управлінні  транспорту  автостанцій.  Залицяльників  на  роботі  багато,  але  вона  була  скромною,  дуже  боязливою  дівчиною.  Віра  в  Бога,    це  для  неї  -  понад  усе.
У  гуртожитку,  в  одній  кімнаті  з  неюі,  проживало  двоє  гарних  дівчат,  Галя  і  Оксана.  Вони  були  щирими  і  доброзичливими.  З  часом    для  неї  стали  справжніми  сестрами,  адже  і  працювали  разом.
     Йшов  1986  рік…    Останні  літні  дні….    На  роботі  запропонували  путівку  в  круїз  з  Одеси,  Марія  не  наважувалася  десь  поїхати  та  подружкам  вдалося  її  вмовити.  А  воно  і  правда,  думала,  чому  б  не  поїхати,  адже  ніде  не  була  крім  Ленінграду,  ще  від  школи  їздила  на  екскурсію.
     Напередодні  поїздки  -  приїхала  додому,  повідомила  батькам,  що  попливе  в  круїз.    Мама  дуже  стурбувалася,  схвильовано  сказала,
-  Що  ти,  доню,  який  круїз,  он  сон  мені  наснився.  Що  я  тону  і  прошу,  щоб  ти  мені  подала  руку.  Покинеш  мене,  а  я?  Як  треба  буде  допомоги,  це  ж  надовго.  Якесь  не  добре  передчуття,  не  спокійно  на  душі,    боюся  тебе  відпускати.
 Марія    уважно  вислухала,    обійняла,
-  Ну  мамочко,  все  буде  добре,  відпустіть!  Я  ж  ніде  не  була,  хай    побачу  світу,    не  сама  ж    їду,  а  з  подружками.
Мати  рукою  погладила  по  голові,
-  Добре  доню,  тільки  сходимо  до  церкви,  попросимо  божого  благословення.  І  я  кожен  день  буду  ходити  до  церкви,  молитися,    щоб  в  тебе    -  все  було  добре.
         Зі  Львова  їхало  тридцять  чоловік  в  круїз  на  кораблі  «  Адмірал  Нахімов».    Молоді,  щасливі,    замріяні  в  прекрасне,  прибули  на  корабель.  На  причалі  людно,  гамірно,  прощання,  поцілунки.  Під  музику  оркестру  відправилися  в  круїз.  …
       З  Марією  було  троє  дівчат….    Галя  запропонувала  поїхати  з  ними    своїй  подружці  Миросі  з  Польщі,  в  дитинстві,  вони  разом    в  таборі  відпочивали.  Їм  показали  каюти  нижчого  класу  -  в  самому  низу  корабля.  Всі  мали  під  подушками  рятувальні  жилети,  розповіли,  як  ними  користуватися.
     Як  це  чудово  по  морю  та,  ще  й  на  такому  великому  кораблі!    Їх  щоранку  будила  гарна  мелодія,  звучали  веселі  пісні.  Добре  харчування,  відмінна  обслуга.  Чарівність  Чорного  моря  приваблювала  очі.  Милувалися  краєвидами  моря  під  Одесою,    а  потім  побували  в  Ялті,  де  відвідали  музей.  В  двадцяти  кілометрах  від  Ялти,  побували  в  «  Ластівчине  гніздо»,    на  вершині  зробили  вражаючі  фото  пляжів,  пальм,  скалистих  берегів,  що  омивалися  хвилями  Чорного  моря.    Далі  корабель  вирушив  своїм  маршрутом.
   Пізно  ввечері  тридцять  першого  серпня  на  верхній  палубі  був  концерт.  Це  Галя  випадково  дізналася  й  вони  вирішили  всі  в  чотирьох  піти  подивитися.  Одягли  найкращий  одяг,  який  взяли  з  собою.  Марія  одягла  гарну  сукню  і  велюровий  піджак,    кольору  темної  вишні,  він  дуже  пасував  їй,  підкреслював  фігуру.
       Після  концерту…  відразу  розпочалися  танці.  Марії  здалося,  що  танцювати  в  жакеті  буде  жарко  й  не  зручно,    хотіла  спуститися  в  каюту,  залишити  жакет.  Але  дівчата  вмовили  залишитися,  вирішили,  що  на  довго  не  затримаються  й  всі  разом  підуть  спати.
         Дівчата  вже  весело  танцювали,  коли  Марію  запросив  на  танець,  якийсь  моряк  при  погонах.  На  жаль  вона  не  бачила  розпізнавальних  знаків  та  це  й  не  було    так  важливо.  Він  мило  всміхався,  легко  вів  у  танці,  ніжно  тримав  за  руку,  наче  боявся  загубити  цей  скарб    та  раптовий  поштовх  в  обочину  корабля  налякав  всіх.Люди  падали,  частина  опинилася  за  бортом…
             Погасло  світло…  Спрацювала  сирена…  Корабель  похилився…  Всі  розбігалися  в  різні  сторони.  На  борту  почалася  паніка,  за  бортом  перші  жертви,  на  воді  крики,  кров,    плями  фарби,  нафтопродуктів,  якісь  дерев`я  уламки,  крісла.
 Дівчата  розгубилися.  Марії  доля  дала    велике  випробування,  вона  не  вміла  плавати.  Та    все  ж  мала  надію  вижити.  Адже  її  назвали  в  честь  двох  бабусь,  які  мали  ім`я    Марія,  вони  були  названі  в  честь  Божої  Матері.  Вона  вірила  в  свого  Ангела,  блаженного,  світлого,  доброго  з  великим  серцем    і  великими  крилами.  Не  тямлячи  себе  бігла  вперед,  наче  хтось  її  підштовхував.  Перед  собою  побачила  чоловіка,  який  біг  назустріч,
-Чуєш!    Допоможи!
А  він  їй  у  відповідь,
-  Дурепа!  Чого  причепилася….
Але  ж  якийсь  вихід  має  бути  -  копошилося  в  голові.  В  паніці  бігла  далі.  А  людей,  як  комах,  на  зустріч  моряк,  вона  бачила,  що  він    по  національності  не  українець  і  не  росіянин  та  в  розпачі  звернулася  до  нього,
-  Я  плавати  не  вмію,  допоможи!  Як  втоплюся,  буде  на  твоїй  совісті,  чуєш…
Хлопець  побачивши  перед  собою  красуню,  не  міг  відмовити,
-  Не  плач,  не  панікуй!  Все  буде  добре!
-  Як  звати  тебе?  -    відразу  запитала  його.
-  Мене  Рома,  а  тебе?  –  поспішаючи,  голосно  запитав  хлопець.
-  Марія,  мене  звати  Марія,  -    тремтяче  вся,  від  хвилювання,    випалила  вона.
Він,  не  вагаючись,    одягнув  на  неї  рятувальний  жилет,  наполегливо  кричав,  здавалося  давав  команду,  
-  Ну  давай!  Скакай  донизу,  на  перший  поверх.
-  Ой,  я  боюся,  дуже  боюся,  чуєш!  –  кричала    в  паніці,  хитаючи  головою.  
Він  тикав  пальцями  донизу,    на  воду,  вже  сердито  закричав,
-  Он  дивися,  наш  капітан  і  його  помічники  вже  в  шлюпках  на  воді!  Давай  сміливіше!  Не  втрачай  час!
Корабель  качало.  Скрізь  крики,  гамір,  плач  і  чути  десь  грає  скрипка.  Марія,  як  навіжена,  по  поручнях  з  ним    спустилася  донизу,    потім  він  штовхнув    її  у  воду.  Задихалася,  вся  в  фарбі,  в  нафтопродуктах,  борсалася,  наче  боролася  зі  страхом,  розкривши  рота  хапала  повітря,  моряк  схопив  її  за  волосся.  Здалося  прийшла  до  тями,  коли  побачила  його  поруч,  потім  Рома  схопив  її  за  руку,  
-Давай  подалі  відпливемо,  швидше,  бо  затягне  на  дно  разом  з  кораблем!
         Він    притягнув  якийсь    продовгуватий  уламок  деревини,  трохи  схожий  на  зламані  двері.  Вони  трималися  за  нього,  він  на  одній  стороні  без  жилета,  а  вона  на  другій  стороні  у  жилеті,  так  тримали  рівновагу.  Пересувалися,  як  надалі  від  корабля,  що  мав  йти  під  воду.  Хвилі  підносили  їх    то  вверх,  то  вниз,  кругом  плавали  трупи,  були  такі  і  з  жилетами  й  без  жилетів.
Марія  роздивлялася  на  всі  сторони,  прислухалася  до  голосів,
-  Чуєш  Ромо,  зі  мною  були  троє  дівчат,  мої  подружки,  всі  десь  розгубилися,  хоча  б  вижили…
-  А  я,  думав,  що  спас  якусь    літню  жінку,  ти  така  вся.  В  нафтопродуктах,  навіть  не  подумав,  що  спас  молоду  дівчину,  -  тремтячим  голосом  кричав  хлопець.
   Неподалік,    він  побачив  одну  жінку,  що  тонула,  потягнув  до  себе,  допоміг    їй  прийти  до  тями,  вона  теж  стала  триматися  за  деревину.
   Від  напруги  та  холодної  води,  руки  в  Марії  стали  дерев`яні,    не  слухняні,  ледве  трималася.  
   Всі  здалеку,  зі  страхом,    дивилися,  як  йшов    під  воду  корабель  «Адмірал  Нахімов».
     -Ой,  скільки  там  добра  пішло  під  воду,  мельхіорові  ложки  в  ресторані  і  інші  цінні  речі.  Уявляєте  всіх  і  мої  речі  потонули,  тільки  й  лишилося  те  ,що  на  мені,  -    схвильовано  кричав  Рома.
Та  деревина  вже  не  витримувала  трьох.Марія      дивилася  на  зоряне  небо,
-  Ой  Боженку,  спаси  і  помилуй!
Задивилася  в  небо,  на  одну  зірку  над  собою  й    тихо  прочитала  молитву;    «Отче  наш».    Зірка  ледь  -  ледь  мерехтіла,  їй  здалося,  що  мерехтіла  ясніше  всіх  зірок,  подумала  -  це  напевно  благословила  мене  на  життя.    Схвильовано,  швидше  пливла  до  шлюпок….
 Скрізь  кричали  люди,  просили  допомоги,  дехто  потрапляв  під  гвинти  корабля  »Петр  Васев».  Всюди  кров,  розлите  мастило,  фарба,  мертві  тіла.
Вона  підпливла  до    однієї  шлюпки    та  там  було  забагато  людей,  її  на  неї    не  взяли.    Напрягши  всі  сили  знову    підпливла  до  іншої  шлюпки,  там  теж  було  повно  людей,  не  хотіли  її  брати.  Дуже  просилася,  бо  зовсім  дубіло  тіло,  плакала  й      вмовляла.  Якийсь  чоловік    змилувався,  подав  їй  руку,  допоміг  залізти  в  шлюпку.  Озираючись  назад,  майже  в  темноту,  вона    вже  не  побачила  Рому  з  жінкою.  
Марія  трохи  відігрілася  між  людьми,  всі  перелякано  дивилися  один  на  одного  й  тулилися,  щоб  було  тепліше.  Шлюпка  плила,  а  дівчина  думала,  як  добре,  що  не  пішла  віднести  в  каюту  жакета,  бо  була  б  там  й  залишилася,  скільки  ж  там  людей  потонуло!  Як  вчасно    зустріла  Рому!  Адже  він  її  спас.  А  тепер,  ще    цей  чоловік,  що  протягнув  їй  руку,  вона  навіть  не  взнає  його  ім`я.  Це  вже  вдруге,  ледь  не  потонула  та  Бог  дає  на  життя,  значить,  має  вижити,  має  далі  боротися  з  холодом,  який  час  від  часу  пронизував  тіло.  
   З  корабля  «  Петр  Васев»  прожектори  освітлювали  кроваве  море,  мертвих  і  живих  пасажирів.    Всі  зі  шлюпки,  як  могли,  різними  уламками  відштовхувалися  від  води,  як  подалі  від  цього  корабля,  щоб  не  попасти  під  гвинти.  Ті  люди,  хто  потрапляв  під  них,  то  вже  було  перемелене  кроваве  м`ясо.
   Їм,  дякувати    Богу,  вдалося    врятуватися….  Було  пів  на  другу  ночі…  І  всю  ніч  хто,  як  міг  так  і  тримався  на  плаву,  рятував  своє  життя.  На  світанку,  ближче  до    шостої    години  ранку,    їх  врятували  рятувальники,  привезли  до  Новоросійська.  Марія  вся  в  мазуті,  з  одним  капцем  на    великому  підборі.
                 В    Новоросійськ  прилетів  міністр  Алієв,  пообіцяв,  що  відправлять  всіх  додому,  щоб  не  хвилювалися,  кожному  повернуть  все,  що  потонуло,  лише  треба  написати  перечень,  хто  та    що  мав  при  собі.  Розпитували  всіх  хто  і  звідки,  все  записували.  Марія  весь  час  роздивлялася  довкола,  хотіла  знайти  подружок,  на  жаль  їх  не  було.  Потім  всіх  запросили  подивитися  на  страшні  фото  понівечених  людей,  щоб  розпізнати  серед  загиблих,  чи  не  має  знайомих.  Подружок    там  не  було.  Але  це  був  тільки  початок  дня,  страшні  думки  лізли  в  голову,    не  дай  Боже,  щоб  були    на  дні  моря.  Відкидала  ці  настирливі  думки,  молилася,  не  втрачала  надії,    гадала,  що  все  ж  таки  знайде    їх    живими.
Всім  роздавали  чистий  одяг,  Марія  вибрала  собі  рожевий  спортивний  костюм,  описала  речі  та  коштовності,  що    загубила.  Звичайно  -  дівчина  шкодувала  за  всім,  що  трапилося  з  ними,    дуже  журилася  за  дівчатами  та  фотоапаратом,  де  були    зняті  чудові  кадри.  Ось  таке  відбулося  знайомство  з  містом  Новоросійськ.
   Згодом,  всіх  пасажирів  поселили  в  якомусь  гуртожитку,  запитували,  хто  чим  хоче  добиратися  додому.  Вона  вагалася,  чим  краще  добратися.  Думала,    на  кораблі  вже    попробувала,    то  ж,  що  буде  те  й  буде,  краще  полетіти  літаком  додому,  бо  потягом  їхати  день  і  ніч  дуже  важко.  
           Від  пережитого,    час  від  часу  торсалося  тіло,  гуділо  в  голові,  тиснуло  в  грудях,  переслідував  страх,  перед  очима  все    море  з  кров`ю,  крики  людей,  тіла  загиблих.  Ніхто  й  ніколи  не  думав,  що  таке  можливо,  щоб  корабель  потонув  за  сім  хвилин.  Самій    в  голові  не  вміщалося,  як  це  все  пережила,  страх  постійно  переслідував  її.    Весь  час  про  себе  читала  молитви,  просила  в  Бога  спасіння  і  терпіння.  Їй  хотілося  якомога  швидше    дістатися  до  рідного  краю,  до  того  поля,  де  в`язала  з  мамою  снопи,  до  гаю,    де  була  криниця,    от  якби  ж  то  птахом  полетіти  до  батьківської  оселі,  до  родини….
       З  Новоросійська  Марія,  з    хвилюванням  в  душі,    подзвонила    знайомому  хлопцеві,  Володі,  колезі,  він  працював  водієм.    Хлопець  почувши  її  голос  дуже  зрадів,  що  вона  жива.  Давно  до  неї  залицявся,  вона  дуже    подобалася  йому.  Вони  домовилися,  що  він  зустріне  її.
         В  літаку,  до  Львова,  було  четверо  людей  з  корабля  »  Адмірал  Нахімов».  На  дорогу  всім    дали  гроші  і  пообіцяли  пізніше,  ще  повернути,  компенсувати,  за  все,  що  втратили.
           Було  трохи  страшно  та    з  Божими  молитвами    Марія  прилетіла  до  Львова.  Її  зустрів  Володя,  вони    автівкою  поїхали  до  гуртожитку.  З  гуртожитку  подзвонила  на  роботу,  повідомила,  що  вона  жива.  Їй    сказали,  що  дівчата,  всі  троє,  що  плавали  з  нею  на  кораблі,  живі.  Дівчина    тішилася,  передала  вітання,  полегшено  перевела  подих  ,  
»  Дякувати  Богу,  з  ними  все  добре!».
Взявши  деякі  речі,    Володя  віз  її  в  село,  давно  мріяв  туди  потрапити,  познайомитися  з  її  батьками.  Дорогою,    дівчина  з  хвилюванням,  розповідала,  про  все,  що  пережила,  про  те  страхіття,  що  побачила,  часом  плакала,  аж  тремтіла,  не  соромлячись  витирала  сльози.  Вона  вже  по  іншому  дивилася  на  життя….
 Їхали  з  великою  швидкістю,  Марія  не  звернула  уваги,    не  помітила,  що  в  автівці  час  від  часу  відмовляли  гальма,  не  могла  зрозуміти,  чому  він  бліднів.  Та  обійшлося  без  пригод,  вони  доїхали  до  села,  але  Марія  його  відразу  попросила  поїхати  додому    у  Львів.  Що  їй  зараз  не  до  цього  знайомства,  не  знала,  як  це  все,  що  сталося  з  нею,  сприймуть  та  переживуть  батьки.  
   Радість  переповнювала  душу,  адже  вона  вдома…
 Батьки  про    аварію  навіть  не  знали.  Коли    Марія  їм    все  розповіла,  звичайно  дуже  рознервувалися.Хоча  чули,  що  якийсь  корабель  потонув  та  і  гадки  не  мали,  що  на  цьому  кораблі  була  їх  донька.  А  ввечері  по  телебаченні,  у  новинах,  передали,  що  затонув  корабель  «Адмірал  Нахімов»,  це  було  друге  вересня,  дівчина  була  просто  щаслива,  що,  так  швидко,  дісталася  додому.
     Після  відпустки  Марія    з  подружками  зустрілася  в  гуртожитку.  Радість,    поцілунки  і    спогади  про  круїз,  про  те  страхіття,  що  їм  прийшлося    побачити,  пережити.    Зі  сльозами  на  очах,    всі  схвильовано    розповідали,  як  спасалися,  боролися  за  своє  життя.  Дівчатам  повезло,  вважала  Марія,  адже  вони  були  в  трьох,  а  вона  одна,добре  що  зустріла  Рому.
   Час  все  кудись  летить...    Марія  зовсім  розірвала  стосунки  з  Володею,  не  подала    надій  на  зустрічі.  Залицявся,  ще  один  хлопець  Тарас    та  і  з  ним    не  наважилася  зустрічатися.  Навіть  начальник  гуртожитку  підбивав  клинці.  А  чому  б  і  ні?  Така  гарна,  видна  дівчина,  чорнява,  волосся  до  самих  стегон  і  одягалася  модніше,  найкраще  всіх.  Адже  дядько  з  тіткою,  не  забували  про  неї,  присилали  одяг,  а  це  ж  в  той  час  був  розкіш,  всі  вважали  її  багатою  дівчиною.  Були  й  хлопці  із  села,  що  залюбки  б  з  нею  зустрічалися  та  вона  ні  на  кого  не  звертала  уваги,  до  жодного  не  лежало  серце.  
         Через  кілька    місяців,  Марія  отримала  запрошення  на  суд  -  в  місто  Одесу,  по  справі    щодо  затоплення  корабля  «  Адмірал  Нахімов».  Вона  приїхала  туди  та  їй  повідомили,  що  її  свідчення    не  потрібні.  Дівчина  вирішила  все  ж  дізнатися  про  того  моряка  Рому,  який  спас  її.
 Уже  задоволена,  що  все  про  нього  дізналася  -    адресу  дало  Чорноморське  морське    пароплавство.  Це  був      матрос  Ромазанов  Гаджімірза,  сам  назвався  Ромою.  Він  жив    в  Одесі,  довго  не  думала,    купила  йому    в  подарунок  мельхіорові  ложки,  цукерки,  торт,  букет  квітів  й  поїхала  віддячити  за  своє  спасіння.
Дружелюбна    зустріч,  як  за  святковим  столом.  Хвилюючи  спогади,    часом  зі  сльозами  на  очах,  згодом  веселіше.  Розмови  про  життя,  а  потім  проводи  й  слова  вдячності  за  подарунок.  Та  Марія    вважала,  що  життя  дорожче  за  подарунок,  від  щирого  серця  подякувала,  поверталася  додому.  Лише  згодом,  Марія  дізналася,  що  його  підвищили  по  службі,  після  того,  як  вона  написала  лист  в  Чорноморське    морське  пароплавство,  в  якому  виразила  свою  вдячність.
   Пройшов  рік…    Літо  видалося  тепле….  Одного  разу,  в  вихідний  день,  двоюрідний    брат  з  дружиною  кликали  Марію  з  собою  на  Дністер.  Вона  наче,  як  злякалася,  адже  після    тих,  страшних  подій,  ні  разу  не  ходила  до  річки,  боялася  води.  Їй  здавалося,  що  знову  обов`язково,  щось  та  трапиться.  Відмовлялася  йти,  адже  та  рана  в  душі,  ще  не  загоїлася.  Вони  намагалися  підійняти  їй  настрій,  довго  переконували.  Він  її  любив,  йому  хотілося,  щоб,  як  швидше  вона  забула  ті  події  під  Новоросійськом,    хотілося,  щоб  не  боялася  води,  поклавши  руку  плече,  зазирнув  в  очі,
-  Ну  Марійко,  все  позаду,  таке  в  житті  трапляється,  але  треба  жити,  на  все  дивитися  простіше.  Ну    купатися  не  будеш,  якщо  боїшся,  то  з  нами  за  компанію,  посидиш  біля  річки,  тож  разом  буде  веселіше.  Чого  самій    вдома  сидіти?
 Схиливши  голову,  думала,  що  робити?  Навіть  закрила  очі,  щоб  трохи  вгамувати  своє  хвилювання.  Та  потім,  піднявши  голову,  ледь  всміхнулася  й  кивнула  рукою,
-  Та  добре  піду….  Піду  вже….  Що  буде  те  буде!
 Брат  з  дружиною,  аж  повеселішали,  коли  вона  дала  згоду.  Підморгнули  один  одному  і  брат  обійняв  Марію,
 -Ну  нарешті,  життя  продовжується,  сестричко!
З  гарним  настроєм  йшли  знайомою  стежкою….    Вздовж  неї  подорожник,  ромашки,  дзвіночки,    шовковиста  трава,  яка  ледь  колихалася  від  вітру,  блищала  на  сонці.….
Біля  річки,  як  завжди  в  літню  пору,  була  молодь.  Хтось  купався,  хтось  засмагав,  слухав  музику,  яка  линула  з  магнітофона.  
-  Марійко,  ти  постій  на    березі,  якщо  купатися  не  хочеш,  а  ми  скупаємося,  вода  тепла,  -  роздягаючись,  запропонував  брат.  
   Вони  з  дружиною,    весело,  всміхаючись,  плавали,  то    занурювалися  у  воду,  то  виринали  з  неї.  
 Марія    з  заздрістю  дивилася  на  них  та  сама  не  наважилась  йти  купатися.    Стояла  трохи    далі  від  берега  та  так  задивилася  на  водорості,  що  сама  не  помітила,  як  зробила    пару  кроків  і  несподівано    гулькнула  у  воду.  Копошилася,  борсалася,  її  тягнуло  донизу,  зі  страхом  била  руками  об  водуйі  кричала  до  брата,  що  тоне,  але  він  з  дружиною  не  чув,  бо    вони  вже  далеко  відпливли  від  берега.
   Почули  хлопці,  що  були  неподалік    й  один  з  них,  набагато  молодший  за  неї,  витягнув    її.  Трусилася,  чи  то  від  переляку,  чи  від  спогадів.  З  тієї  пори  Марія  навіть  близько  боялася  підходити  до  води.
       Та  час  плине...    Прекрасна,  чудова  молодість,  в  селі  весілля,  сватання…  Вже  й  Марії  час  прийшов  подумати  про  особисте  життя.  Багато  хлопців…  не  було  відбою.  Звали  заміж  та  за  кого  йти?    Не  могла  розібратися  в  собі,  як    довірити  комусь  із  них  своє  життя?  Адже  не  відчувала,  що  когось  із  них  кохає.  
     Хлопець  із  села,  Іван,  давно  в  неї  закохався,  тільки    вона  приїде  в  село,  він  вже  тут,  як  тут,  ходив  по  п`ятах  за  нею.  Це  був  двоюрідний  брат  однокласника,  високий,  красивий,    дуже  схожий  
на    співака  Талькова.    Батьки  Івана  теж  ходили  до  церкви,  тому  й  Маріїна  мама  хотіла,  щоб  донька  жила  близько,  щоб  за  нього    вийшла  заміж.  
Вона    не  згодна  з  мамою,  а  батько  з  тіткою,  навіть  паспорт  заховали.  Та  все  ж  сварилася  мама,  щоб  було  по  її,  бо    разом  ходять    до  церкви,  як  в  очі  людям  дивитися,  якщо  не  піде  за  нього?  
Ну,  що  ж….    Марія  вже  не  могла  сперечатися,  звичайно  пізня  дитина  в  батьків,  вони  хотіли,  щоб  вже  мала  сім`ю  і  їм  би,  на  старості  років,  жилося  спокійніше.
     І  було  весілля,  і  взяли  вони  в  церкві  шлюб  та  життя  не  склалося.  Спочатку  жили  з  свекрухою,    за  один  рік  побудували  дім,  пізніше  жили  окремо.  Народила  Марійка    двох  близнят,  хлопчиків  та  Бог  дав  життя  одному,  Богданчику.  За  другого  хлопчика  -    Ігоря,  лікарі  боролися  майже  тиждень  але  він  пішов  в  інший  світ.  Бідкалася,  важко  перенесла  втрату  дитини.На  жаль  сімейне  життя  не  склалося,  не  притерлися,  як  кажуть  люди,  не  злюбилося.  Вони  прожили  більше  десяти  років,  але  розійшлися.  
         Перед  нею  нове  життя….    Ходила  до  церкви,  молилася,  просила  в  Бога,  щоб  дав  сили  жити  далі.  Чому  скільки  біди  на  одні  плечі?  Згадувала  життя.Як  двічі  тонула,  як  з  Володею  їхала    в  село,  відмовили  гальма,  він  лише  через    місяць  зізнався  в  тому,  вона  тільки  тоді  зрозуміла  чого  він  бліднів.  І  вже  пізніше,  коли  працювала  на  заводі,    їхала  в  автомобілі  з  колегою  по  роботі,  автівка  розбилася,  а  вони,  дякувати  Богу,  залишилися  живі,  без  подряпин.  І    в  думках  запитувала  в  Бога,  за,  що  це  все  їй?    Чому  немає  щастя?  І  ось  тепер  знову  на  роздоріжжі.  Треба  виживати,  треба  кудись  їхати,  адже  треба  їй  і  сину  за    щось  жити.  
   З  болем    в  серці,  Марія  їхала  в    Італію.  Хвилювалася  за  сина,  якого  залишила  з  батьками,  але  іншого  виходу  не  було.
Вона    в    Мілані…  Зупинилася  в  племінниці  й  відразу  знайшла  роботу.  Пішла  на  підміну,    на  один  місяць,  допомагати  по  господарству  італійцям.    То  не  солодке  життя.  Робота  важка,  а  платили    мало.  Працювала  по  двадцять  дві  години,  як  пташку  випускали  на  волю,  чи    -то  пса  на  прогулянку.  Після  місяця  роботи,    знову  в  пошуках  роботи  та  все  ж  трохи  заробила  грошей,  винайняла  собі    квартиру.
 Що  робити?  Думала  у  відчаї,  треба,  щось  шукати,  адже  не  повернеться  додому.  Скільки  грошей  вкладено  в  поїздку!  Ні  треба  шукати  роботу!
Кожного  дня  ходила  до  церкви,  просила  допомоги  в  Бога.  Одного  разу  в  церкві  наче  їй  хтось  шепотів,  щось  у  вуха.  Йшла  додому,  думки  зліталися,  як  пташки,  слова,  як  зерна  сипалися  з  гори.  Під  церквою  шукала  ручки,  щоб  записати,  не  забути,  дорогою  додому,  написала  кілька  рядків  вірша.  А  потім,    вночі  не  спалося  і  за  дві  години  були  написані  два  вірша»;
«  Маки  матері»,  і  «  Зіронька  в  ім`я  мами»
             «  Маки  матері  »  
 За  гаєм  на  полях  у  житах  
 я  червоних  маків  назбирала  
 іздалека  лечу  наче  птах,
 щоб  Пречиста  маму  привітала.
 Червоний  мак  квітує  у  полі
 квіти  благодатної  любові
 несуть  радість  чудову  красу
 вінчують  її  осінь  золоту..  
Червоні  маки  квіти  поля
усміхається  щастям  їй  доля
 довгі  роки  на  землі  прожити
 своїм  дітям  сонцем  світити.  
Сива  голубко,  мамо,  матусю
 я  люблю  тебе  моя  нене
 із  чужини,  до  тебе  вернуся
 дочекайся,  тільки  на  мене!  
Лебідкою  прилечу  до  тебе  
вклонюсь  низько  у  ноги  твої
 зацілую,  обніму  до  себе...
 більш  не  буде  розлук  на  землі.
                                                       М.    Чайківчанка.
»  Зіронька  в  ім`я  мами»
Рідна  мамо  -  зіронько  ясна,
Твої  коси  уквітчав  цвіт  весняний,
Золоті  долоні  засівали  поля,
І  дітей  пригощаєш  хлібом  рум'яним.

В  зорянім  небі  ясну  зіроньку  знайду,
Ніч  попрошу,  щоб  сіяла  ясно,
Ім'ям  мами  я  назву,
Щоб  на  землі  дітям  малювала  казку.

Ти  не  дала  розбудити  мене  рано,
І  тихенько  воду  набирала  із  криниці,
Дітям,  внукам  ти  годиш,  рідна  мамо,
В  зорянім  небі  тобі  сяють  зірниці.

За  твоє  щастя  молюсь  до  зорі,
За  твій  спокій  -  у  твоїм  серденьку,
За  любов  твою  і  долоні  золоті,
До  твоїх  ніг  низенько  клонюсь,  моя  ненько!..
                                                                                                         М.  Чайківчанка
Цей  вірш  та  вірші;  «  Твій  вибір  твоє  майбутнє»,  «  На  Україну  повернусь»,  «  Україно  моя  цвіте  весняний»      Марія  послала  в  Рим,  де  друкувався    журнал  для  церкви  -    "  До  світла.  Коли  в  душі  народжується  слово".  Там  читачі  побачили  її  вірші.  Вона  мала    велику  підтримку    від  священників,  Олександра  Сапунко  -  редактор  журналу  в  Римі    і  в  Мілані  -  Олександр  Лісовський,  а  пізніше  -  Іван  Стефарук.  В    2010  році  вийшла  книга  українських  поетів      в  Італії,  де  теж  друкувалися  її  вірші,  на  один  з  них  була  написана  музика  Богданом  Гірським.  По  радіо  стала  звучати  пісня  під  назвою  -  »Звати  мене  українка».
               Марія  шукала  роботу…  На  ту  квартиру,  що  вона  винаймала,  господиня  підселила  їй  одну  жінку  з    України,  (  Лєну  ),  родом  з  Чернівців.  Але  вона  вважала  себе  румункою,  знала  румунський,  молдавський  язики,  тому  їй  було  легше    спілкуватися  з  італійцями.  Марія  в  відчаї  плакала  їй,  що  немає  роботи  та  жінка  у  відповідь  не  втішала,  а  все  повторювала,  -  «  Я,  що  тобі  лікар?».  
Майже  місяць  Марія  вчила  італійську  мову  по  словнику.  І  нарешті  знайшла  роботу,    пішла  працювати  до  однієї  сеньйори,  допомагати  по  господарству.  Та  сеньйора  невдовзі  захворіла,  потрапила  до  лікарні,  Марія  й  там  доглядала  її.  В  цій  палаті  лежала  одна  стара  жінка,  до  неї  приходив  чоловік  в  білому  халаті,  це  був  її  син  Анжело.
 Вона  -    коли  вперше  побачила  його,  якесь  дивне  відчуття  проснулося  в  душі.  Кожного  дня  бачила,  як  він  доглядає  маму  і  їй  хотілося  зловити  його  погляд,  щоб    він  побачив  її    закохані  очі.  
Дивилася  на  нього,  уявляла,  що  це  її  принц  на  білому  коні.
Високий,  статний,  красивий  чоловік,  він  був  для  неї  таким  жаданим,  відразу  заволодів  її    серцем.
І  якось  одного  вечора  про  свої  почуття      написала  вірш  –
 »  Привіт  незнайомцю».  
   Одного  разу,  Анжело  попросив,  щоб  Марія  інколи  допомогла  його  мамі,  коли  його  не  буде.  Навіть  пропонував  гроші  та    вона  не  наважилася  брати.  Він  пригощав  шоколадом,  дав  свій  номер  телефона.  Анжело  не  багатий,  але  й  не  бідний,  не  наймав  доглядальницю,  а  сам  доглядав    за  мамою.  Ту  сеньйору,  біля  якої  була  Марія,  виписали  з  лікарні  і  вона  поїхала  з  нею.  На  жаль  його  номер    телефона  загубила,  а  свій  номер  телефона  чомусь  йому  не  написала.
Не  всміхнулася  доля,  розійшлися  дороги.  Корила  себе,  що  загубила  номер  телефона,  а    думки    то  весь  час  тільки  й  за  нього,  хотіла  хоча  б  на  мить    його  побачити.
Через  пів  року  сеньйора,  якій  допомагала  Марія,    померла.Такий  збіг  обставин,  її  запрошують  на  роботу  в  те  село,  де  живе  Анжело.
         Вона  працює  в  цьому  селі  і  треба  ж  було  такому  статися,  що  одного  разу,    вона    в  автівці  побачила  Анжело    разом  з  мамою,  жінка  бачила  її  та  він  на  жаль  -    не  побачив.    Та  не  буде  ж  кричати,  щоб  звернув  увагу  на  неї,  гордість  не  дозволяла  цього  зробити.
         А  чи…  то  доля  так  вирішує,  чи  в  небі  зорі  так  складають  пазли,  чи  так  душі  тягнуться  одна  до  одної.  Через  якийсь  час,  вони  раптово  зустрілися,  йшли  назустріч  один  одному.  Сяяли  очі.  Вона  зловила  його  погляд,  він  теж  був  дуже  радий,  що  зустрів  її,  адже    йому  було  так  важко  на  душі,  він  декілька  тижнів  назад,  як  поховав  маму.  Зізнався,  що  часто  згадував  про  неї,  в  надії  чекав  дзвінка,  але  ж  не  знав,  що  вона  загубила  його  номер  телефона.
 Дві  одинокі  людини,  якщо  серця  гучно  б`ються,  ніжні  погляди  гріють  один  одного,  то  чи  можна  розійтися?  Ой,  напевно  ж  ні!  
Та  в  італійців  не  заведено  відразу  приводити  в  дім  жінку,  не  дізнавшись  добре  її,  тому  вони  були  просто  друзями.  Анжело  підтримував  Марію    духовно  і  морально.    З  нею  Бусом  передавав  передачі    для  її  батьків  та  сина.  
     Ті  італійці  в  кого  працювала  Марія  обіцяли  зробити  документи,  щоб  вона  в  них  працювала  легально,  адже  вона  приїхала  на  роботу  нелегально.  Та  то  були  тільки  обіцянки.  Вони  не  хотіли  відпускати  її.  Тож  Марія  розповіла  Анжело  про  ці  проблеми  й  вони  разом  зробили  висновки,  що  їй  треба  від  них  тікати.  
   Сумувала  за  домом,  за  рідним  краєм  та,  як  поїхати,  треба  ж  гроші  заробити.  Все  вечорами,  перед  очима  рідні  стежини  і  чудовий  сад.    Це  один  із  віршів,  написаний  про  рідне  село;  
                                         Моє  рідне  село
Моє  рідне  село  -  біленька  батьківська  хата
Мій  казковий  світ  дитинства  на  березі  Дністра
Босоніж  злітає  думка  солодка  крилата
Де  стрункі  тополі  підпирають  небеса.
Моє  село  -  яблуневий  садочок  у  цвіту
І  незабутній  спогад  -    мого  роду  коріння
Тут  моя  весна,  як  ліловий  бузок  у  квіту...
На  зорі,  перше  кохання,  злети,  падіння.
Моє  рідне  село  -  над  ставом  плакуча  верба...
Столітній  дуб,  на  княжій  горі  світлі  хороми,
Пахуча  липа  заквітчала  двори  вздовж  села
Голосний  дзвін  церквиць  кличе  журавлів  додому.
Моє  рідне  село  -  перші  зустрічі  прощання...
Моєї  душі  -  земні  скарби  і  гірка  сльоза
У  мені  весна,  заврунила  -  сонця  світання...
Веде,  в  діброви,  ліс,  гаї,  безкраї  поля.
За  рідним  селом,  в'ється  річка,  як  синя  стрічка,
І  біла  чайка  -  обіймає  своїми  крильми,
Віддає  поклін,  колише  -  зоряна  нічка
Де  над  бистрою  водою  шумлять  ясени.
Де  б  у  світах,  не  була  до  тебе  повертаю  ...
Бо  залюблена,  закохана  як  сходить  зоря..
Тут  від  пісні  жайвора,  душа  розквітає
тут  все  рідне  ,і  дороге..  Водиця  із  джерела.
Рідне  село  -  садочок,  школа,  гігант  завод,
Тут  течуть  молочні  ріки  до  Чорного  моря
Щастя,  л'ється  водограєм  із  мелодійних  нот...
Бо  тут  народилась,  моя  родина  і  доля.
                                                                                                         М.    Чайківчанка
             Одного  дня  їй,  подзвонив  брат,  треба  було    терміново  їхати  додому,  бо  захворіла  мама.  З  тривогою  в  душі,  поверталася  додому.    
     Лише    місяць  доглядала  маму..  Серце  рвалося  на  шматки,  на  жаль  руки  не  підкладеш,  проти  долі  не  підеш,  мама  померла.
Декілька  днів  з  батьком  день  у  день  на  цвинтарі,  але  ж  треба  за  щось  жити.  І  Марія  повертається  в  Італію…
       Знову  робота  і  зустрічі  з  Анжело  -  як  друзі.  Ходила  пригнічена,  боліла  душа,  щеміло  під  серцем.    Вдома  і  в  церкві    з  молитвою.  Жила  в  скорботі.
Пройшло  пів  року…  Марія  з  Анжело  саме  автівкою  їхали  до  церкви  на    службу  Божу,  подзвонив  брат  сказав,  щоб  терміново  їхала  додому,  захворів    батько.  Анжело  тільки  почув,  відразу,    схвильовано,  розвернув    автівку,  їхали  до  квартири.  Він  позичив  їй  гроші  і    господарка  квартири  дала  документи  й  гроші,  бо  були  закриті  всі  банки,  це  був  вихідний  день.  На  великій  швидкості  Анжело  гнав  авто,  щоб  встигнути  на  БУС  в  Україну.…
 Той  БУС  підвіз  її  до  самої  хати.  Горе  за  горем,  знову  чорна  хустка,  розпач  і  журба.    Марія  поховала  батька,  дім  лишила  братові,  а  син  залишився  з  свекрухою.  Вона  щомісяця  висилала  гроші,  бо  де  б    знайшла    кращу  роботу,  щоб  отримувати  непогані  гроші.  Треба  жити  заради  сина,  щоб  він  всім  був  забезпечений.  На  душі  важко,  під  серцем  щеміло  та  тільки  так  вона  могла  йому  дати  все.
     Повернулася  до  Італії,  як  зранена  пташка.  Її  зустрічав  Анжело,  намагався  підтримати  -    в  такий  важкий  для  неї  час.
       Марія  придивлялася  до  Анжело,  дізналася,  що  він  ні  разу  не  був  одружений,  дівчину  яку  мав,  розбилася  на  автівці.  Не  пив  і  не  палив,  майже  кожного  дня  зустрічав  її  з  роботи,  якщо  вона  навіть  затримувалася,    чекав  скільки  треба,  без  ніяких  нарікань.  Мудрий,    інтелігентний,  спокійний,    врівноважений  і  в  той  же  час  веселий  і  добрий.  Не  боявся  ніякої  роботи,  про  таких  кажуть,  має    золоті  руки.  Все  вмів  робити,  ремонтував  авто,  знав  комп`ютер,  вмів  шити,  приготувати  їсти  і  навіть  білити  хату.  Працював  на  французькій  фірмі,  правда  зарплату  платили  не  велику,  але  йому  було  достатньо.
       Анжело    для  Марії  став  справжньою  опорою,  ставився  до  неї,  як  до  пані,  балував  шоколадом,  цукерками.    Разом  їздили  до  церкви,  співчував  їй  в  утраті  близьких,    поруч  з  нею  ставив  свічки  за    своїх  і  за  її  батьків,  за  того  маленького  хлопчика  Ігоря,  який  побачив  світ,  лише  на  мить.  На  авто  возив  на  службу  Божу,  в  українську  церкву  до  Мілана,  до  священика  Арона    Новара.  Вона    в  ньому  бачила  наче  якогось  Ангела,  брата  і  друга,    і  зрозуміла,  що  це  кохання.    Про  свої  почуття  написала    вірш  -
«  В  твоїм  погляді  сяє  весна».
         Пройшло  майже  два  роки,  як  помер    батько  Марії…
 Анжело    вже  вкотре  запропонував  їй  за  нього    вийти  заміж.  Вона  не  вірила,  що    нарешті  зможе  стати  щасливою.  Цього  разу  думала  не  довго  -  дала  згоду.  Марія  відчувала  до  нього  потяг,  коли  був  поруч,  то  тріпотіло,то  завмирало  серце,  душею  відчувала,  що  обожнює  його,  кохає.
             Надворі  осінній,  теплий  день…  Сонце,  то  виглядало,  то  знову  ховалося  поміж    великих  білих  й  сірих  хмар.  Легенький  вітерець    загравав  з  останніми  листочками  на  деревах,  ті  ледь  -  ледь  тремтіли,  мов  сперечалися  з  ним  і  тягнулися  до  сонця.
     Біля  Загсу  стояла  купка  людей,  про,  щось  весело  сперечалися,  раз  –  по  -  раз  поглядали  на  двері,  чекали  на  наречених.
 Хтось  крикнув,  -  Ідуть!
В  дверях,  у  оточенні  родичів,    з`явилися  Марія  і  Анжело.  Вишукано  одягнені,  з  сяючими  обличчями,    вони  всміхалися  один  до  одного,  до  друзів,  родичів.
Радість  переповнювала  душі….
   Анжело  був  задоволений,  що  нарешті  знайшов  свою  половинку,  з  якою  хоче  зустрічати  ранок  і  вечір,  розділяти  кожну  крихтину  хліба  і  щасливо    прожити  все  життя.  Він    ніжно  обіймав  за  плечі,  всміхався  і  все  зазирав  в  її  сяючі  очі.
   А  Марія,  вся,  аж  світилася  від  щастя.  Вона  стала,  ще  вродливішою,  як  квітуча  троянда  під  сонцем  навесні.  Ледь  примружила  очі  від  сонця,  що  світило  прямо    на  неї,    на  мить  задумалась  -    невже  я  живу?  Невже  в  мене    все  буде  добре?  І  перед  очима  та  зірка  над  морем,  що  мерехтіла,  немов  подала  знак.  Значить  вона    благословила  на  життя!  Значить  збулися  мої  мрії!  Вкотре  дякувала  Богу    і  долі,  що  вижила,  адже  смерть  переслідувала  її,  три  рази  тонула  і  два  рази,  ледь  не  загинула  на  суші.  
Вітання,  бризки  шампанського,  букети  квітів,  поцілунки…
 Вони  знайшли  своє  щастя…  
     Марія  продовжує  писати  вірші....  В  2016  році    видається  книга-
"  Прийди  у  мій  сад"  і  зараз  готуються  до  друку  чотири  книги.
   Майстриня  слова  продовжує  свій  творчий  шлях...    
     «  Не  знаю  де  помру»  
Не  знаю  де  помру,  у  якому  краю?
Та  знаю,  одне  що  я  "Українка"  
За  тебе  земле,  душа  кров'ю  стікає...
 Бо  ти  моя  мати,  а  я  твоя  кровинка.
 Допоки  світить  сонце  на  білім  світі,
 В  грудях  ,  б'ється  серце,  носять  ноги
Росою  оживу,  цвіт  калину  на  вітті  
Зашумить,  кущ  рясно  край  дороги.
 Пробач,  що  у  важкий  час  далеко  від  тебе!
 Вимірюю,  відстань  у  думах  словами,  
Я  журавкою,  лечу  у  грозу  у  небо,  прошу,  
У  Бога  миру  під  небесами.  
Я  зажурена  мальва,  лист  кленовий...
 Журавлинна  пісня,    печальна  сльоза
 Сузір'я,  промінь  зорі  світанковий
 Випромінюю  світло  до  твого  вікна.  
Я  солов'їна  мова,  галузка  вербова,
 Крапля  водиці  водограю  Дністра  
З  божої  ласки,  блаженного  духу  мова
 Яка  веде,на  високі  кручі  до  Кобзаря.
 Не  знаю,  де  помру  у  якому  краю?
 У  який  час,  на  груди  зложу  крила...  
Та  знай  ,тебе  люблю,  за  тебе  страждаю,
 Щщоб  грудка  землі  моє  тіло  покрила  .  
І  над  головою,  зацвіла  червона  калина...
 Востанє,  соловейко  заспівав  для  душі,  
Щоб  до  мене,  зійшлась  до  купи  родина  
І  на  могилі,  зацвіли  білі  айстри  навесні.  
                                                                               М.  Чайківчанка.
                                                             Від  автора;
                             Життя  -  не  мед…  Скільки  страхіть  і  бід  вона  пережила
                               І  вирішила  доля…  Хай  світить  зірка    -  живе  дитя…
                           Та  й  дала  в  подарунок…  Два  сильних,  величезних  крила
                             Щоб  під  сонцем  осяйним..Зустріла    щасливе    майбуття.
                                                                                                                                         *****
                                       Викладені  факти  дійсно  мали  місце  в  житті  героїні.                                                                                                          
                                                                                                                                                                 02.09.2018р.
                                                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2018


Знову пишу…

Кілька  раз,  сідаю  писати  і  не  знаю,
Як  почати?  Різні  сюжети  перед  очима,
Тисне  в  грудях,  серцебиття  я  відчуваю,
Чомусь  холодно,  мов  стою  перед  дверима.

Десь  гублюся,  бо  їх    занадто,  так  багато,
Відчинить?То  можливо  я  в  палац  потраплю?
І  що  в  ньому?    А  чи  журба,  чи  якесь  свято?
Тисне  в  скронях,  все  ж  сміло,  поріг  переступлю.

Блукав  погляд,  ой,чомусь  так  тихо  –  тихо,
Лежить  книга,  а  з  неї,  немов  сяйво  сяє,
Як  дитя,  я    радію,  що  знайшла  не  лихо,
Слова-  скарб,    вже  натхнення  тут  давно  дрімає.

В  душі  трепіт,  до  рук  беру  чарівну  ручку,
Світлий    промінь,  враз  на  чистий  аркуш  лягає,
Я  запрошую  у  гості    Музу  –  подружку,
Хай  вона,  все  ж    підтримає,    допомагає.

Пахне  чай,  парує,  солодощі  на  столі,
Знайшла  знову  слова  і  пишу  прози,  вірші,
Я    так  вдячна  подружці,  за  натхнення  усі,
Я  під  сонцем  щаслива,  теплота  на  душі.


                                                                   Серпень  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2018


Ой красуне, черешенько….

 Ой  красуне,  черешенько,  чом  листя  скидаєш,
Все  не  спиш,  і  ранесенько,  сонечко  стрічаєш,
А  воно,  все    нижче  й  нижче,  промінці  лукаві,
Ох,  ця  осінь,  ближче  й  ближче,  всі  ранки  в  тумані.

Дрібний  дощик    часто  скаче….Та  й  так  веселиться,
На    черешеньці  моїй,  укотре  засріблиться,
Скрізь  прикрасить  зжовкле  листя  й  трави  ледь  багрові,
Мов  намиста    в  чорнобривців,  а  айстри  чудові.

В  капелюшках  кольорових,  як  ота  веселка,
Похилила  голівоньку,  трава  молоденька,
Ой  красуне,  черешенько,  не  сумуй  хороша,
Бо  до  мене,  теж  йде    осінь,  на  висках  пороша.

Зустрічаймо  цю    панянку,  хай  фарби  підкине,
Хоч  шкода,  на  душі  сумн,  ой,  час  швидко  плине.

             
                                             29.08.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2018


Довіртесь батьківському слову

Там,  на  сході,  вітер  свище,  все  не  вгамується,
Поміж  люди  розбрат  сіє,  часом  засміється,
Моя  люба,  Україно,  не  підкорись  зраді,
Вороги  –  наші  сусіди,  будуть  цьому  раді.

Бо  бувають,  добрі  й  щирі,  заздрощів  не  мають,
Та  на  жаль,  і  є  такими,  все  життя  нас  лають,
Це  за  те,  що  маєм  жити,  не  гнити  у  рабстві,
Бо  народ,  наш  працьовитий,  не  грузне  в  нахабстві.

ЗадармА,  соромно  люди!  Тож  ми  не  звикали,
Хліба  сіяти,  зростити,    всіх  батьки  навчали,
Бо  земелька,  наша  щедра,  красуня  й  багата,
Тож  дай  Боженьку,  нам  миру,  щоб  не  було  ката.

Сотні  років,  як  же  можна,  совісті  зовсім  не  мати,
Скажіть  нащо  нас  і  за  що,  народ    весь  ламати?
Наші  землі,  підкорити,  щоб  зникли  в  бур`янах,
Як  на  землях,  тих  російських,  щоб  лише  літав    птах.

Птах  той    ворон  -  ненажера,  яструб  двоголовий,
Хижий  погляд  і  ненависть,  щоб  народ  був  голий,
Тож  згуртуймось,  прошу  люди,  не  вірте  нікому,
Лише  пращурам  довіртесь,  батьківському  слову,
Хай  затихне  сильний  вітер,  єдність  справжня  сила,
                             Україна,  знов  розквітне,  житиме  щасливо!

24.08.2018р

                       ШАНОВНІ  ДРУЗІ!

Щиро  вітаю  всіх  з  ДНЕМ  НЕЗАЛЕЖНОСТІ!
МИРУ,  ЗДОРОВ*Я,  ЩАСТЯ,  ДОСТАТКУ!
ПОВАГИ,  ТЕПЛА  І  ЛЮБОВІ!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804250
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2018


Коли ж буде літо… / проза /

     Цього  року  видалося  занадто  плаксиве  літо…  Часті  дощі  всім    стали  на  заваді…  Ще  червень  місяць  куди  не  йшло,  був  більш  приємнішим,біль-  менш  санячним
 хоча  не  таким  теплим,  як  годиться  для  літнього  місяця.  А  ночі,  що  вже  за  них  сказати,  такими  прохолодними,  що  зранку  навіть  не  хотілося  виткнути  носа  з  хати.  А  липень  перевершив  всі  сподівання,  майже  весь  місяць  дощить,  грози  за  грозами  ділили  навпіл    небесну  вись.  А  так  всім  хотілося  відчути  справжнє  привітне,  тепле,  сонячне  літо.
   Марина  -    вчителька  початкових  класів,  як  і  всі  вчителі,  мала  літню    відпустку.  Тільки  цього  року  пішла  у  відпустку  наприкінці  червня,  а  не  на  початку  місяця,  як  того  року.  Максимко  дуже  зрадів,  що  вже  не  піде  в  садочок.  Адже  з  мамою  й  татом  вдома  краще,  тим  паче  знав,  що  влітку  поїде  на  море.  Він  його,  правда,  смутно  пам`ятає,  але  пісочок  і  те  місиво,  що  він  робив    з  нього.    Йому  було  до  вподоби,  згадуючи,  всміхався  і  мріяв,  не  міг  дочекатися,  коли  ж  знову  поїде  туди.    
   Йому    було  два    з  половиною  роки,  коли  мама  вийшла  на  роботу  з  декретної  відпустки.  Зразу  батьки  няньчилися  з  онуком,  а  коли  виповнилося  йому  три  роки,  пішов    у  дитсадок.  Тато  -  працював  на  залізниці  ревізором,  тому  часто  був  у  відрядженнях.  Хлопчик  більше  часу  проводив  з  мамою  й  з  дідусем  та  бабусею,  вони  жили  майже  поруч,  через  два  обійстя.  Сміливий,  як  всі  діти,  трохи  вередливий,  але  занадто  наполегливий.  Хитрощів  йому  теж  не  завадило,  хоча  тільки  недавно  виповнилося  чотири  роки  та  пам`ять  він  мав  відмінну.  В  селищі  гарний  дитсадочок,  вихователі    багато  приділяли  уваги  дітям,  тому  знали  кожну  дитину  і  часто  хвалили  хлопчика.  І    мама  вчителька,  хоча  була  строга  і  дуже  любила  свого  синочка  та  завжди  тримала  все  на  контролі,  про  все  пояснювала,    навчала  розуму.  
 Сьогодні  зранку  пройшла  гроза….  Хоча  надворі    вже  липень  та  на  жаль    сонячних  днів  було  замало.  Здавалося  цей  день  не  буде  похмурим,  високо  в  небі  швидко  пропливали  сірі  й  темно  -  сірі  хмари,  між  них  все  більше  з`являлося  білих.Марина  часто  сварилася  на  сина,  щоб  не  потрапив  під  дощ,  не  виходив  з  хати.  А  він,  все  ж  з  своєї  кімнати    висуне  голову  у  відчинене    вікно,  не  звертаючи  уваги  на  її  попередження,  підставить  свого  білявого  чубчика  під  краплі  дощу  й  кричить,
-А  я    кажу  вже  досить!    Досить  лити,  я  хочу  літа!
Так    було  і  цього  дня…    Знову  накрапав  дощик.  Почувши  його  голос  Марина  зайшла    в  його  кімнату,
-  Максимко!  Вгомонися  нарешті,  щодня  кричиш,  наберися  терпіння.  І  не  вилазь  у  вікно,  бо  звалишся,  заб`єшся,  а  потім  рюмсатимеш,  як  сусідська  Наталочка.  
Син  спустився  з  стільця,  рукою  помацав    вологого  чубчика.  В  його    смарагдових  оченятах  сонячно,  всміхаючись,  вертів  головою,  задоволено  й  весело  до  неї,
-  Мамо,  а  дощик  тепленький.  То  коли  ж  буде  літо?  Кліпав  очима,
-Чуєш!    Ти  так  не  кажи,  я  ж  не  Наталочка,  що  хіба  такий,  як  вона?  Їй  лишень  три  роки,  а  мені  вже  чотири,  значить  я  великий,  тож  сама  так  казала….
Малий    на  руці  загнув  великий  палець,  показував  їй  чотири  пальчики,  крутив  перед  нею  рукою  й  морщив  носика.  Обійняла,  своє  мале  чадо,  поцілувала.
-  Ой  радість  ти  моя!    Це  не  на  цілий  день,  он  бачиш  хмаринка  синьо  –  сіра,  вона  невеличка,  тож  зараз  пропливе  і  дощик  перестане.  Я    вже  не  раз  пояснювала  тобі,  що  зараз  теж  літо.
Він  відкопилив  нижню  губу,  качав  головою  й  вирячивши  оченята  до  неї  хитро,
-  Ага  літо…..  Сама  казала,  коли  тепло,  коли  ми  поїдемо  на  море,  тоді  літо.
-Поїдемо,  поїдемо,  не  хвилюйся,  ще  нахлюпаєшся  у  воді,  відчуєш  справжнє    літечко,  -  Марина  погладила  сина  по  голові…  виходила  з  кімнати,
-  Ти  пограйся  трошки  сам,  мені  на  кухні  треба  дещо    зробити.
     Максимко  взяв  іграшкову  машинку  »  Пожарну»,    на  підвіконні  почав  нею  гратися.  Їздив,  буркав,  гучно  видавав  сирену  і  час  від  часу  позирав  надвір,  все  чекав,  коли  ж  нарешті  перестане  цей  надокучливий  дощ.
   Пройшло  хвилин  тридцять,  сонячні  промені  засліпили  хлопчикові  оченята.  Ну  нарешті,  зрадів  він,  усмішка  на  обличчі  -  дочекався.  Швидко  заліз  на  підвіконня,  спустивши    босі  ноги  донизу.  А  біля  підвіконня  лежала  купа  складених  дошок,    покрита  товстою  плівкою.  Максимко  знав,  це,  колись,  мають    перекривати  дах,  тато  так  казав,  коли  привіз  їх  навесні  й  накрив,  щоб  часом  не  намочили  дощі.  Хитро  озирнувся  назад,  чи  часом  мами  немає,  поставив  босі  ноги  на  плівку.  Вона  -  ще  покрита  краплинами  води,  але  вже  ледь  –  ледь  тепленька.  О  як  добре-  подумав  малий  й  сідницями,  похапцем,  гепнувся  на  плівку.    Оглядаючи  все  довкола,  помітив,  як  стікали  краплинки  дощу  з  великого  куща  троянд.  По  квітах  мерехтіло  сонячне  проміння,  краплини  наче  золотилися  від  нього.  Він  задоволено  усміхнувся,  помітивши  цю  красу  і    задоволено  з`їхав  з  дошок  до  землі,  від  радості  прикрив  очі.  А  потім  пригинаючись,  тишком  -  нишком,  прошмигнув  за  хату.  Вирішив  побродити  по  росистій  від  дощу  траві,  поки  мама  не  бачить  та  від  здивування  зупинився,  роззявивши  рота.  Тут,  по  дорозі  до  садка  прямо  в  траві  вчора  була  мала  калюжа  води,  а  сьогодні  її  вид  його  вразив  -    вона  стала  така  завелика.  Що  його  найбільше  вразило,  то  це  зграя  горобців,  що  дуже  цвірінькали.  Декілька  горобчиків  сиділо  на  калині,  ну,  це  не  можна  сказати  сиділи,  вони  такі  непосидющі,  раз  –  по  –  раз  перелітали  з  одного  місця  на  інше.  А  деякі  горобчики,  сміливо  й  весело  купалися  в  калюжі.  Максимко  кілька  раз  поглянув  в  напрямку  хати,  а  потім  сміливо  побіг  у  калюжу.  В  очах  сяяли  іскринки,  він  відчув  насолоду  від  теплої  води  й    м`якенької  трави  під  нею.  Цвірінькаючи,  горобці  миттєво  розлетілися  в  різні  сторони.  Малий  задоволено  тупотів  по  воді,  не  звертаючи  уваги,  що  вже  замочив  бриджі.
-О  тепер  я  розумію,  що  це  вже  насправді  літо,  -  повторював  про  себе,  тупцяючись,  в  калюжі.  Він  то  розводив  воду  ногою,  то  бив  по  ній,  бризки  летіли  в  різні  сторони,  від  задоволення  хіхікав,
 -Ой,  як  класно,  я  -  як  горобчик,  теж  похлюпаюся  трішки.
 Раптом  почув  ґелґотання  гусей…  Із-за  хати,  сміливо,  виходив  старий  гусак,  витягнувши  шию,  впевнено  прямував  до  калюжі.  Ото  біда,  адже  Максимко  дуже  боявся  гусака,  бо  той  все  шипів  на  нього  -    коли  йому  так  хотілося  взяти  маленьке  гусенятко  до  рук.  Поряд  з  ним  гордо  йшла  гуска.  Побачивши  малого,  гусак  й  гуска  почали  гучно  гелготати,  а  маленькі    гусенята  й  собі  почали  голосно  пищати.  В  який  бік  тікати,  розгубився  хлопчик,  назад  не  залізе,  бо  майже  весь  мокрий,  як  заховатись  від  мами  -  знав,  що  почне  сваритися.Аж  тут    мама  вибігла  із-за  хати,  плескаючи  в  долоні,
-  Ой  лишенько,  що  ж  ти  тут  робиш,  як  потрапив  сюди?  Добре,  що  побачила,  а  то  б    тебе  гусак  покусав!
Вона  підхопила  сина  на  руки,  поцілувала  у  щічку,  ніжно  пригорнула  до  себе.  Він  тулився,  хитро  зазирнув  в  її  очі,
М-а  –а-м,  а  водичка  тепленька.  Ти,  що  будеш  сваритися?
Та  яке  там  сваритися,  хіба  б  змогла.  Дивлячись  на  сина,  пригадала  своє  дитинство,  як  задираючи  спідницю,  ледь  не  вище  голови,  майже  по  коліна  залазила  у  великі  калюжі  з  багнюкою.  А  земля,  справді,  після  дощу  була  тепла  -  тепла,  аж  парувала.
Він  перебив  її  спогади,
 -  Мамусю,  я  так  дуже  хотів  відчути  літо!  От  і  не  втримався.  Он  бачиш,  як  горобчики,  вони  такі  веселі,  купалися  в  калюжі  і  мені    захотілося  похлюпатися  у  воді…  
Його  очі  світилися  щастям,  обійнявши  її  за  шию  обома  рученятами,  продовжив,
-Он  через  віконечко  потрапив,  я  раз  і  по  плівці  з`їхав  донизу.  Ти  не  бійся,  не  поранився,  водичка  тепла,  не  захворію…  Ось  тепер    я  вже  вірю,  що  це  справді  літо.

                                                                                                                                                                     Липень  2018р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2018


Погуляю, ще трошки….

Колоситься    в  полі  колос
 Соловейка  чути  голос
 Скрізь  зарясніли  волошки
Я  погуляю,  ще  трошки
Ось  ромашечка  ясненька
Ой,  яка  ж  вона  гарненька
А    чи  ви  бачили    диво
Між  колосків…  Так  красиво!
Он  там  біленько  й  синенько
Нарву  букет  і  швиденько
Принесу  любій  матусі
Хай  всміхнеться  до  Настусі
Знаю  квіти,  вона    любить
Цьом  –  цьом  в  щічку,  приголубить
В  очах  сонечко    ясніє
Літо  радість  й    щастя  сіє.

                       08.08.2018р




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2018


Проводжала мати… / присвячую всім матерям/

                                               Ці  слова  до  пісні  присвячую  всім  матерям...
                                               На  жаль  їх  сини  загинули  на  війні.

Проводжала  мати  сина  на  війноньку
Та  й  на  мужні  груди,  клала  голівоньку
Сину  мій  рідненький,  миле  соколятко
Нащо  йдеш,  синочку,  моє  янголятко.

Та  втримать  не  можу,  плаче  Україна
Земля  -  ненька  стогне,    все  в  журбі  калина
Й  не  одна  дівчина  стала  вже  вдовиця
Життя  у  скорботі,  виє,  як  вовчиця…

Проводжала  мати  сина  на  війноньку
Тай  просила  Бога…  Тож  за  кровиноньку
За  свою  рідненьку….  За  щастячко  в  полі
Щоб  жилось  усім  нам,  мирно    та  й  на  волі.

Щоб  сонце  всміхалось,  душа  не  боліла
А  наша    сторонка,  вся    барвінком  цвіла
Та  щоб  повернувся,  живий  і  здоровий
Щоби  стіл  накрила…  Раденька,  святковий.

Проводжала  сина  та  й  його  просила
Хоч  текли  сльозини,  стриматись  несила
Прожени  тих  клятих,  ворогів  пихатих
Нащо  їм  ті  землі,  нащо  йшли  до  хати?

Не  гостем  із  хлібом,  а  із  автоматом
А  ти,  колись  нечисть,  називався  братом…
Завмирало  серце,  від  такої  зради
Скажи  мені    Боже,  де  шукати  правди?

Проводжала  сина  й  сонечко  за  обрій
Ховалось  проміння  й  материнський  спокій
Розгулявся  вітер,  ніс  хмари  сльозливі
Ой,  синочку  любий,  чи  й  будем  щасливі?

Полинові  сльози….  Личенько  вмивали
 Завмирало  серце...Птахи  не  співали…
Пішов…  відчайдушний  синок  на  війноньку
Під  хустку….  ховала  сиву  голівоньку…

                                         09.08.2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2018


На долині каченятка


Яскраве,  ніжне  сонечко
Заглянуло  в  віконечко
Над    горами    до  хатини
Й  котилося  до  долини.
Там  в  травичці  каченятка
Примостились  біля  татка
 Матуся  біжить  до  річки
Попробувати  водички
Ой,  кря  -  кря  -  кря  ,    каченятка
Миленькі  хлопці  й  дівчатка
Йдемо  в  річечку  погратись
Ну  ж  любенькі,  гей  купатись!
І  я  з  вами  похлюпочу
Теж  купатись,  дуже  хочу!

                                           2010р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2018


Вітер у полі…

Розгулявсь  вітер  у  полі,
Відчуває,  що  на  волі,
То  ридає,  вже  й  сміється,
Бо  ж  ніяк,  не    вгамується.
То  завиє,  вовком  немов,
Чи  дитям,  як  малим  й  знов,
Вже  до  лісу  добирався,
На  деревах  розгойдався.
Їх  щосили  гнув  донизу,
Та  й  накидав  гори  хмизу,
Веселився    і  гуркотів,
До  небес  і    далі  летів.
Хмари  білі,  сизо  –  чорні,
Розгойдав,  як  човни  в  морі,
І  погнав,  чимдуж  погнав,
Через  луки,  через  став.
При  долині    вже  розлігся,
Далі  віять  не  спромігся,
Втихомирився,  мов  маля,
Сивий  місяць,аж  іздаля,
Слав  цілунок,  усміхався,
Утішавсь,  що  тут  лишався,
Ніжна  постіль  –  пасовисько,
Засинав,  як    той  хлопчисько.

                   12.  07  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2018


Випадковий збіг обставин / проза /

  Він  налив  в  бокали  вино  «Ігристе»і  чомусь  не  міг  кліпнути  очима,  мов  зачарований,  дивився  прямо  в    її  світлі,  волошкові  очі.  Заглядав  в  них,  шукаючи  дна,  хто  вона,  хто
загубив  цей  скарб?  В  нього  бажання  чисте,  без  інтрижок,  забрати  зараз  її  з  собою.  Вона  ж,  як  та  троянда,  рожеві  щічки,  пухкенькі,  мов  пелюстки  троянди  зібрані  до  купи,  круглолиця.  І  в  голові  неначе  дзвін  -    ти,  ще  не  зустрічав  такої.  Ні,  точно,  він    не  зустрічав  кращої  ніде  в  світі,  хоч  побував  і  в  інших  країнах.  Це  ж  треба  зустріти  тут,  на  вокзалі…
   Йому  здавалося    всі  люди,  як  паперові,  метлялися  туди  -    сюди.  Чому    й  сам    не  розумів,  припало  таке  в  голову,  коли  проходили  вздовж  них,  немов  вітер  проймав  і  тільки  подив  від  своєї  ж  думки.
 Це  невеличке  кафе,  вщент  забите  молодими  людьми.  Хтось  часом  затримував  свій  погляд  на  них.  А  він  неначе  голову  втратив,  чи  то  вогонь  палав  так  по  тілу.  Йому  напевно,  не  один  хтось  позаздрив,  дивлячись  на  її  красиві  коліна.  Та  сукня,  облягала  щільно  тіло.  Звичайно  травень  місяь,  тепло,  нащо  вбиратися  в  штани.  Йому  наче  й  не  до  того  б,  бо  свіжа  рана  на  серці.  Та,  як  не  помітити,  коли  сам  дивився  на  неї,  як  кіт  на  сметану.  В  душі  -    якесь  дивне  відчуття.  Хотілося  поділитися  з  нею,  розповісти  про  себе.  Дивно…  вона  немов  магніт  притягувала  до  себе.  Очі  вкотре  хотіли  піймати  її  погляд,  щоб  зрозуміти,  що  в  них,  як  сприйме  все,  що  розповість?  Йому  кортіло,  вилити  всю  душу,  розказати  про  свою  біду.  А  чи  зрозуміє  вона,  яке  серце  має?
 Так    -  перед  цим,за  квитками  стояли    в  одній    черзі.  Вона    так  мило  посміхнулася  до  літньої  жінки,  що  стояла  поруч,
-Бувай  матусю.  Я  повернуся,  ось  тільки  грошенят  зароблю.
Жінка  змахнула  рукою  собі  по  обличчю,  він  зрозумів,  напевно  просльозилася…
-  Бувай  донечко.  Будеш  на  місці,  передзвони!  
І  ніжно  взяла  в  обійми  своє  чадо.  А  та  всміхнулася,  весело  подивилася  й  на  грудях  поправила  волан    сукні.  
 Ось  тоді  й  звернув  на  неї  увагу.  Струнка,  як  берізка,  витончена  талія,  округлі  перси,  красиві  ноги.  Звичайно  навіщо  їй  одягати  штани,  чи  довгу  сукню,  тут  є,  що  показати!  Стільки  ж  їй?  Дивився  прямим  поглядом,  наче  хотів  почути  відповідь  на  це  питання.  Мати  пішла,    на  мить  поглянув  вслід  й    знову  вся  увага  до  неї.  Трохи  поміркувавши,  все  ж  наважився  підійти  та  чомусь  так  нерішуче,  мов  заворожений,  тихо  запитав,
-Ви  часом  не  до  Польщі    їдете?
Всміхнулась,  в  очах  сонячно,  тепло  й  ніжність,    але  трохи  здивовано,
-Що  ви  запитуєте,  адже  перед  вами  брала  квиток.
Уже  про  себе  -    ох  ці  чоловіки,  їм  би  тільки  знайти  якусь  причину,  щоб    познайомитися  з  котроюсь,  так  сказати  з  черговою  лялькою.  І  замати  на  деякий  час  знайомство,  щоб  швидше  пройшов  час.  
   А  він  оцінюючи  дивився,  на  густе,  білокуре  волося,  на  її  стрижку.    Ледь-ледь  всміхнувся,
-  Вибачте,  вам  зачіску  хтось  підпортив,  ви  помітили  це,  ні?
Миттєво  почервоніла,  пухкенькі  губи,  кольором  вишні,  ледь  здригнулися,  до  нього  тихо,
-    Ви    знаєте,  я  б  не  посміла,  ось  так  сказати  прямо  незнайомій  людині,  тим  паче  дівчині.  Вибачте,  на  мій  погляд  це  нахабство  з  вашої  сторони.
 Побачив,  як  вона,  ще  сильніше    почервоніла,  від  цього  ставала,  ще  красивішою,  І  сам  відчув,  як  прилинула  кров  до  обличчя,  фу  -    ти,  відводив  погляд,  що  це  я,  як  хлопчисько.  Рукою  взяв  її  за  руку,  ледь  нахилився  до  неї  й  тихо  на  вухо,
-Та,  я  ж  це  так,  як  зараз,  по  –  модному.  Хіба  молодь  робить  не  так?    Я  відчуваю  ви  мене  вважаєте  старим.    Ну,  я  до  того,  що  позрівнянню  з  вами.  Ви,  як  троянда,  що  тільки  -  тільки  розквітла.
Вона  не  сперечалася,
-Ага,  тільки  не  забувайте,  що  троянди  завжди  з  шипами.
Гордовито  поглянула  на  нього  й  відвела  погляд  в  сторону,  чекала,  що  буде  далі.  Почуття  взяли  верх,  немов  дамбу  прорвало,  він  сміливо  випалив,
-  У  нас,  ще  є  час  до  потяга,  давайте  зайдемо  в  кафе.
Здивовано  повела  оченятами,  тепла  усмішка  на  обличчі  подала  йому  надію.  Змірявши  його  з  ніг  до  голови,  на  знак  згоди  кивнула  головою.  Роман  задоволено  взяв  її  валізу,  свій  рюкзак  закинув  на  плече,
-То  можливо  скажете  яке  ваше  ім`я?    Мене  звати  Роман.
-Я  сам  українець,  живу  тут  в  Києві,  це  працюю  в  Польщі.
Вона  на  декілька  секунд  зупинила  на  ньому  погляд,
-А  мене  звати  Ліна.  Як  вам  таке  ім`я?
Він  показав  їй  рукой,  щоб  йшла  вперед,
-  Прошу!  Гарне  ім`я,  як  на  мене,  ви  йдіть  вперед,  я  вже  за  вами,  як  годиться.
Люди,  як  мурахи,  всі  поспішали,  то  в  одну  сторону,  то    в  іншу.  Добре,  що    кафе  близько,  не  прийшлося  довго  товкатися  між  них.  
     І  ось  вони  удвох…    Він  не  знав,  що  буде  далі  та  відчував  потяг  до  неї,  ні,  такий  шанс  втрачати  не  можна.  Це  ж  треба,  так  недоречно  в  цей  час  зустріти.  Плани  порушити  не  може,  поїхати  за  нею  не  зможе.  Бо  ж  приїздив  з  Польщі  на  похорон  до  мами.  Сам  два  роки  поспіль  їздить  туди.  Працює  на  фірмі  за  контрактом,  це  дали  відпустку,  можна  сказати,    лише    на  п`ять  днів.  А  до  кінця  контракту,  ще  пів  року.  
 Він  не  відводив  від  неї  очей.  Ой,  що  це,  нагадав,  як  часом  люди  кажуть,  -  »Куди  серце  летить,  туди  й  око  глядить».  Не  поспішаючи,  вона  пригублювала  вино,  їй  ставало  трохи  моторошно  від  його  погляду,  час  від  часу  донизу  опускала  очі,  наче  приховувала  сором`язливість.  Молоденька  квітка,  скільки  ж  їй?    Це  питання  мучило  його,  дратувало.  Невже  між  нас  різниця  в  роках  завелика?  Що  це,  закономірність  життя?  Втратити  близьку  людину  йвідразу  знайти  свою  долю?  Цікаво….все  можливо  -    дивлячись  на  неї  копошилися  в  голові  думки,  як  рій  біля  вулика.
       Він  не  пам`ятає  батька....  Йому  було  всього  три  роки,  коли  той  розбився  на  автомобілі.  Є  старша  сестра,  різниця  між  ними  десять  років,  давно  живе  окремо,  має  сім`ю.  Вже  пора  й  йому  мати  сім`ю    та    мабуть,  ще  не  настав  той  час,  ще  ж  тридцятника  немає.  Він  все  так  з  мамою  жартував  -«  Ще  встигну    хомут  на  шию  одягти,  ще  можна  погуляти».    Раптово  пригадалося,  як  вперше  їхав  до  Польщі,  як  вона  давала  поради  і  її  слова,
-  Їдь  синку,  можливо  там  знайдеш  свою  половинку,  тільки  запам`ятай,  повертайся  сюди,  бо  лише  тут  будеш  щасливий,    на  рідній  землі.  І  одружуйся  на  українці,  щоб  не  зганьбити  наш  козацький  рід,  бо  іншої  я  не  прийму,  так  і  знай!  Та  хіба  ж  я  доживу  до  цього  дня….Хіба  доживу…
 Так,  вона  напевно  чомусь  знала,  що  маю  зустріти  цю  красуню.  Можливо  передчувала,  як  складеться  моя  доля.А  можливо  їй,  щось  наснилося,  при  розмові,  ще  сказала,
-  Як  не  там,  то  в  дорозі  зустрінеш  свою  долю.
 Він  мандрував  думками,  тиснуло  в  грудях  від  споминів  про    неї,  кліпав  очима,  намагаючись  відігнати  непрохані  сльози.
Ліна  поглянула  на  мобілку  й  трохи  задумуючись  ,
-  Романе  вибачте,  напевно  нам  пора,  зараз  подадуть  наш  потяг  і  ми  з  вами  розійдемося  по  різних  вагонах.
-  Але  ж  ми  зустрінемося?  Вам  до  Перемишля?  -  відразу  запитав  він.
-Так!Пішли!-    поспішила  до  виходу.
Ледь  –  ледь    сутеніло…  Свіже  повітря  охолодило  їх  почуття  та  серця  гучно  стукали  в  грудях,  що  далі?
Вона  йшла  вперед,  інколи  озиралась.Він,  як  покірний  слуга,  віз  її  валізу  збентежено  дивився  на  неї,  наче  хотів  взяти  на  руки  і  сказати;  »Давай  нікуди  не  поїдемо!  Давай  залишимося!  Можливо  б    і  наважився    це,  якби  не  контракт.  Адже  жити  одним  днем  не  можна,  гроші  треба,  тож  на  похорон  влетів  в  копійку  та  й  далі  треба  якось  жити.Добре,  хоч  квартира  є,  та    за  площу,  за  комунальні  послуги  треба  платити.    Зараз  без  заначки  не  можна  жити,  що  я  їй  запропоную?  Треба  зачекати,  вже  після  закінчення  контракту  зможу  їй  запропонувати  серце  й  душу.  Та  як    не  втратити  це  миле  сотворіння,  не  прогавити,  ой  боюсь,  хтось  вкраде.Тільки  скільки  ж  їй  років?  Його  це  мучило…  Запитати,  ні,  це  не  корректно…  Якби  це  заглянути  в  паспорт?
Вона  підійшла  до  п`ятого  вагону,
-  Ось  ,  це  мій  вагон!
Біля  вагону  стояла  провідниця,  років  п`ядесяти,  а  можливо  й  більше.  Оцінюючи  дивилася    на  пасажирів.  Ліна,  озираючись  на  Романа,  подала  їй    квиток.  Та  взяла  й  відразу  протягнула  руку,
-Давайте  паспорт,  покажіть,  щоб  я  на  митниці  знала,  що  є…  Ви  вибачте  та    на  жаль  так  буває,  білет  на  одне  призвіще,  а  паспорт  на  інше.  Можуть  потяг  затримати,  краще  відразу  перевірити,  чим  потім  нервуватися,  виясняти.
Роман  не  втратив  нагоди,  поспіхом  забрав  у  провідниці  її  паспорт,  Ліна  не  встигла  навіть  відкрити  рота,  щоб  щось  сказати.
Миттєво  відреагувала  провідниця,  заклопотано,
-А  то  ви  разом!  Чому  не  даєте  все  відразу?  Швидше  давайте,  за  вами  ж  люди  стоять.
Дівчина  навіть  не  могла    уявити,  що  вони  будуть  їхати  в  одному  вагоні.  Збентежено  дивилася  на  свій  паспорт,  який  тримав  Роман.    І  моттєва  усмішка  на  обличчі,  вона  поспіхом  легенько  витягнула  свій  паспорт  з    його  рук.  От  халепа,  не  вдалося,  перевів  подих  хлопець.
Провідниця  роздивляласяся  його  білет  й  паспорт,
-  Так  місця  двадцять  два  і  двадцять  три,  проходьте.
 Роман,  подавши  руку,  допоміг  їй  зайти    на  сходи,  а  сам  мов  летів  на  крилах.  Розчервонілий,  задоволений,  поспішив  за  нею.  Це  ж  просто  класно,  що  в  одному  вагоні,  ще  й  місця  в  одному  купе.  В  купе  вже  сиділи,  середнього  віку  чоловік  з  жінкою,  про  шось  клопоталися,  щось  витягували  з  валізи.
     Хлопець  був  на  сьомому  небі,  в  очах  світило  сонце,  коли  дивився  на  Ліну.  О  Боже,  який    випадковий  збіг  обставин,  це  ж  треба,  все  йде,  як  по  маслу!  Трохи  заспокоював  своє  серце,  від  хвилювання  відчував,  як  воно  гупає,  озирався,  йому  здавалося  всі  це  чують.
 Потяг  набирав  хід…  Вони  стояли  в  проході  вагону  біля  вікна.Роман  дещо  розповів  зі  свого  життя.  Коли  сказав,  що  йому    двадцять  вісім  років,  дівчина  мило  всміхнулася,
-А  мені  двадцять  один  минув,  що  на  вигляд  старша?
Від  задоволення  закрив  очі,  підставив  обличчя  до  відкритого  вікна.  О,чарівнице,  королево,  будеш  моя,  сім  років  різниця,  це  ж  зовсім  не  багато.  Гадаю  в  тебе  на  даний  момент  немає  нікого  з  залицяльників,  як  би  був,  то  прийшов  би  провести  на  потяг.  Ні!  Немає  сумніву,  вона  буде  моя  -  запевняв  себе  подумки,  з  полегшенням  переводив    подихи.
   Вона    зацікавлено  подивилася  на  нього,  але  нічого  не  запитала.  Її  в  полон  брав  мандраж,  як  там  в  Польщі?  Що  за  люди?  Чи  впорається  з  роботою  з  тією,що    їй  запропонували?  Адже  є  вища  освіта,  можливо  це  має  значення.
       Кілька  хвилин  мовчанки….  Пристально  задивлялися  у  вікно,  за  яким  виднілися    у    весняній  зелені  дерева,  поля,  квітучі  луки  й  пагорби.  Останні  сонячні  промені  вигравали  по  обрію,  при  ньому  небо  потопало  в  рожевих  та  темно  фіолетових  кольорах,  а  вже  вище  змінювалося  на  темно  синій  колір.  
Мовчанку  порушив  Роман,
     -Ви  довіретесь  мені?  Я    давненько  в  Польщі,  перегляну  ваші  документи  від  роботодавця,  можливо  це  недалеко  від  моєї  фірми.
-А  чом  би  й  ні,  то  добре,  що  хтось  знайомий  буде  в  місті,  буду  знати,  що  вразі  чого,  є  до  кого  звернутися  за  допомогою,
-  говорила  не  поспішаючи,  дивлячись,  то    у  вікно,  то  на  нього.  З  їх  купе    першим  вийшов  чоловік,за  ним    поспішала  жінка,  усміхнувшись,  звернулася  до  них,
 -  Ми  до  ресторану    на  якусь  годинку,  приглянете  за  речами?
Звісно,-  відразу  відповів  Роман.  І  до  Ліни,
-  Ви  напевно  переодягтися  бажаєте,  то  йдіть.  А  я    нам  чай    замовлю,  щось  перекусимо.
-  Гаразд,-  задоволено  відповіла,  посміхнулася  й  метеликом  юркнула  у  купе.
Ну,  той  добре  –  в  нього    думка  за  думкою-  треба  йти  в  наступ,  чого  тягнули  кота  за  хвоста.
Вздовж  купе  проходила  провідниця,
-Все  добре,чоловіче!  Бачу  задоволені,  усміхаєтеся.  Всі  позакривалися,  чи    так  зарано  спати  лягають.    Може  чай,  чи  каву  з  печивом,  чи  з  вафлями?
-Дякую,  я  саме  хотів  замовити,  нам  два  чаю  і  солодощі    -  на  ваш  вибір.
   Задоволений  погляд,    на  згоду  кивнула  головою,    попрямувала  до  свого  купе.
 Надворі  вже  стемніло…  Чай  парував,  по  купе  рознеслись  пахощі.  
-Ну,  що  вип`ємо  за  нас!  І  перейдемо  на  »  ти»    шановна  Ліно…  Ви  не  проти?
Злегка  почервоніла,  в  очах  веселі  вогники,
-А  чом  би  й  ні!
Ледь  не  засміявся,  адже  вона  тоді  теж  так  сказала,  напевно  звичка  така.  Вони  весело  цокнулися  склянками  з  чаєм,  не  поспішаючи,  насолоджувались  ним.  Важко  відвести  очі,  коли  здається,то  його  скарб,  який  щойно  знайшов.  Її  щоки  зарум`янилися,  ловила  його  ніжний  погляд,  на  якийсь  час  завмирала.  От,  це  ж  треба,  такий  кльовий  і  напевно  одружений.  Щось  нічого  не  розповідав  за  дружину,  напевно    хоче  гульнути  -    робила    висновки.  Хитрий,  здалеку  заходить,  не  зрозуміти  чому  себе  відразу  вважав  старим,  не  модним.  Та  так    і  буде,  покажу  йому    документи,  можливо  краще  розбирається..  Не  втрачу  шанс,  корона  з  мене  не  впаде,  як  підтримаю  інтрижку.
     Він  уважно  роздивлявся  папери  ,  не  вірив  своїм  очам,  вона  їхала  на  ту  фірму,  де  працює  він.  О!  До  біса  сумніви,  все  в  порядку.  Чоло  спітніло  від  хвилювання,  напевно    весь  зробився,  як  червоний  рак,  заговорив,
-  Ми  з  тобою  мов  в    полі…
 Як  ті  квіти  на  волі.  
Ти  волошка  небесна…
Поруч  наче  воскресла.  
А  я  схожий  на  мак…
 Нехай  буде  все  так.  
Певно  доля  звела…  
В  казку  ти  привела.
 Казка  та  про  кохання…
 Скажеш…    може  зарання.
 Та  для  мене  ти  квітка…
 Що  ось,  щойно  розквітла.  
Тебе  тільки  любити…  
Все  життя  лиш  кохати…  
Та  чи  згідна  не  знати..  
Моїм  другом  ти  стати?
 Тільки  чути  плавний    стукіт  коліс,  наче  стукіт  двох  сердець…..  Він  дивився  їй  в  очі,  вони  сяяли…  Так  він  готовий  в  них  утопитися…  бачити  їх  все  життя..
Вона  сиділа,  як  зачарована.  Оце  видав!    Її  очі  округлилися,  світилися  щастям.  Ледь  опанувала  себе,  що  за  дива?  Не  фіга  собі!  Оце  його  понесло,  ото  вже  вміє,  а  може  він  ловелас?  Але  ж  красивий,  видно  культурний,  не  нахаба.
Роман  ніжно  взяв  за  руку,
-  Знаєш,  а  я  щасливий,  не  знаю,  як  ти.  Це  ж  треба  такий  збіг  обставин.    Тебе  запросив  на  роботу  мій  роботодавець.  Ти  розумієш,  що  це?  Ми  будемо  разом,  зовсім  поруч.
Знизала    плечима,  здивовано,
-  Що  справді?  Та  я  ж  тільки  на  пів  року  їду,  а  далі  не  знати,  що  і  як  буде?    Чи  сподобається?  Життя  покаже.
-  Так  сонечко,  життя  покаже,  доля  вирішить  за  нас  з  тобою.  Головне,  що  ми  разом.  Я  тобі  не  говорив,  я  щойно  втратив  найближчу  людину,  маму.  Всього  в  житті  не  передбачиш.    Вона  не  була  проти,  щоб  я  поїхав  на  заробітки.  Мені  за  контрактом  залишилося  пів  року.  Гадаю    повернемося  разом  і  влаштуємо  своє  життя.  А  там,  через  рік  можна  буде  й  одружитися.
Ліна  від  почутих  слів  розпашілася,  зніяковіла.  Не  чекала  такої  розмови,  тому  й  мовчала.  Дивилася  на  його  сяючі  очі,  хотіла  все  почуте  переварити  в  собі.
Не  хлопчисько,  розумівся  на  жінка,  побачив  її  реакцію,
-  Ти    зараз  не  поспішай,  краще  нічого  не  кажи.  Згодом  ми  краще  пізнаємо  один  одного,  тоді  й  даси  відповідь.  Головне,  що  ми  будемо  йти  зараз  однією  дорогою.  Хто  знає,  можливо  це  збіг  обставин  та    напевно  це  вирішуємо  не  ми.
Ніжно  поцілував  їй  руку.…Раптово  зніяковіла,  зашарілася,  їй,  ще  ніколи  ніхто  не  цілував  руки.  Але  ж  так  приємно,  забравши  руку,    подарувала  йому  ніжний  погляд,  наче  дала  надію.  
Зненацька  постукали  в  двері.  Чоловік  з  жінкою  зайшли  в  купе.  Ліна    ледь  всміхнулася,  
-  Гаразд.  Життя  покаже…  А  тепер  на  добраніч!
   Роман  поспіхом  заліз  на  верхню  полку.  Він  полегшено  переводив  подихи.  Ну  от,    все  з`ясувалося,  заспокоював  себе,    все  буде  добре.  Сон  не  йшов,  пригадав  мамині  настанови,  не  втрачати  голову,  бути  відповідальним.    Ой,  мамо  -    мамо,    напевно  ти    все  наперед  знала.    Задоволений,прислухався  до  стуку  коліс…  почав  дрімати.
   Ліна  все,  ще  не  спала,  емоції,  переживання    й    невеличкий  шматочок  задоволення,  це  все  треба  було  сприйняти.  Дивувалася  всьому,  що  сталося  за  цей  день.  А  можливо  все  це  має  так  бути,  хто  знає?  А  можливо  і  справді  не  ловелас,  чому  це  собі  вбила  в  голову?    Неначе  відчула    ніжний  дотик…  дотик,  його  губ  до  руки,  стало  тепло  на  душі,  провалювалася  в  сон.
   За  вікном  час  від  часу  мерехтіли  ліхтарі…  Потяг  мчав  на  великій  швидкості,  заколисував  пасажирів.  Він  віз  молодих  людей    в  майбутнє,  ще  не  пізнане  життя.  Ніхто  з  них  не  знав,  чи    складуться  пазли  в  житті  чи  ні?  Та  кожен  мав  надію  на  краще.

                                                                                                                                                                                 1.08.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2018


В шинку /з гумором/

Гуляв  чоловік  у  шинку
Веселий,  тож  продав  свинку
 Тож  сторгувавсь,  ще  й  так  швидко
Гроші  в  хустинці,  не  видко
Гарненько,  їх  всі  зав`язав
 Втішався,  успішно  продав.
А  купила  молодиця
Пишна,  славна,  круглолиця
Ох  жінка!  Краля  з  косою
Не  встояв  перед  красою…
Веселий  дощик  заросив
Її    з  собою  запросив
Вже  випили  йі  закусили
Відчув,  що  втрачає  сили…
Як  втриматись  від  спокуси
Вона  ж  цілувала  вуса
І  на  вушко  шепотіла
Що  щаслива,  його  стріла.
В  шинку  людей  забагато
Для  нього  ніби    то  свято
Вже  всі  кричали  їм  гірко
Він  обіймав  ясну  зірку
Гладив  груди,  тоді  й  нижче
Тіло  пахне,  стало  ж  ближче
Чи  від  парфумів  сп’янило
Затормошилось  (  женило)
Чи  від  диму,  мов  кадило
В  голові    вино  бродило…
Не  відчував    нині  тіла
Вона  всміхалась,  раділа
Він  напевно  у  транс  зайшов
Та  чомусь  гроші  не  знайшов
А  мо»  -    розв`язався  вузлик
Лежав,    на  столі  лиш  бублик
Де  ж  поділась  та  гарненька
Та  ніжненька,  ох,  хитренька
Давно  додому  чкурнула
Оце  такої….Утнула…
Хоч  це  було  й  не  тактовно
Чом  повелась,  отак  дивно
Поросятко  оте    й  гроші
Кожен  знає,  це  ж  не  воші
Забагато  не  буває
Нехай  кожен  тепер  знає
Хай  обходить  усі  шинки
На  таких  чекають  (свинки).

                           08.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2018


Я б хмари накрутила …

Я    б  хмари    накрутила,  всі    на  мотузок,
Й  підвісила,  де  річка,  де  любий    місток,
Нехай,  там  би  дощ    вилив,  свої  печалі,
Занадто  ж…  надоїв.  Наче  по  спіралі.

Й  по  колу,  ще  йде  з  вітриськом  погуляє,
Мов  скрипка,  чути  мелодію,  співає,
Дерева,    всі  промокли  до  серцевини,
За,  що  ?  Гадаю  в  них    немає  провини.
.
Чи  айсберг,  із  липнем    у  танці  кружляє,
Вже  сонце,  палить,  з  нього  кришталь  знімає,
Далеко,  десь  неждані,  страшні  цунамі,
Земля,  нині  дріма,  сповита  в  тумані.

Немає,    втіхи,  то  смерчі,  чи  торнадо?
Душа….  болить,  ти  що  твориш  природо?
Це  ж  літо,  нам  би  та  й  усім  порадіти,
Щоб  трави,  усміхались    й  чудові  квіти.

Я  б  хмари,  всі  намотала  на  клубочок,
Та  й  кинула…  геть,    далеко  за  горбочок,
Хай  плачуть  у  Карпатських  долинах  між  гір,
Та  лИшать  у  снах  і  споминах  й  до  цих  пір,
ЯснИй,  сонячний  блиск  сяйва  на  жоржинах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2018


Немов суничка…

Я    сукню  в  горошок    маю
Йду  в  ліс,  ще  там  погуляю
Воно  в  мене  червоненьке
Ним  втішаюсь,  бо  гарненьке
Дуже  схожа  на  суничку
Ледь  рожева  я    на  личку
Сяють  сонячні  промінці
Їх  сховаю  між  долонці
Ой,  як  тепло,    то  це  ж    літо
Як  красиво,  все  розквітло
Назбирала  букет  квітів
Ой,  щаслива,  мов  в  суцвітті
Я  дівчинка  невеличка
Всі  кажуть,  немов    суничка!

                                   07.06.2018






адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2018


Вечірній пейзаж



Котилось  сонечко…    донизу,
Промінчик  пестив,  купку  хмизу,
Куль  -    баба  вранці,  у  дрімоті,
Павук  тче  килим,  він    самотній.

Тримають  путь,  додому  бджілки,
Нектаром  сповнені,  клітки,
Сховався  вечір,  у  тумані,
Все  небо  в  хмарному  жупані.

Зненацька  пташка,  закричала,
Земля  скорилась,  задрімала,
Спів  соловейка,  чути  з  лісу,
Свою  готує….  ніч  завісу.
                           


22.07.2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801040
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018


Православна віра ….

Ніч  така  тиха…  тарілкою  місяць,
Блискучий,  сяє,  тішиться  уповні,
Принишкли  зорі,  лише  ледь  -  ледь  світять,
Так  на  душі,  гірко,  чом    кепсько  мені?

Думи  торкнулись,  тих,київських  подій,
Чого  ми  прагнемо?  Варто  подумать,
Люди,  як  бджоли,  той,завеликий  рій,
Прийшли  до  Києва,  промову  слухать.

І  поклонитися  Всевишньому  тут,
Попросить  миру,  надія  у  серці,
Війну  спинити!  Відстояти  статут,
Церков  славетних  у  своїм  озерці.

Хоча  всі  зморені  та  духом  сильні,
У  очах  щоденно,  іскринка  щастя,
А  з  неба  ангели,  де  хмари  сині,
То  для  життя  -  охоронці  на  варті.

Погляньте,людоньки!!  Боженко  ж  один,
Це  не  важливо,  що  є    різні  віри,
Тож  поважаймо,  єднання  всіх    родин!
Ми  все  здолаємо,  впевнена,  вірю!

Кричать  політики,  хто  вас  звав  сюди?
Помовчіть  трохи!  Що,  хочете  миру?
У  гріхах  кайтеся,  не  лізьте  всюди,
Не  закликайте,  ви  врешті  Іуди!

І  не  підбурюйте!  Народ  сам  знає,
Заради  миру  й  щастя  всіх  людей,
Богу  влонімось…  серце  відчуває,
За  свято  радість!  Тож  досить  печалей!

Розберемось,  ми  самі,  ви,  як  мухи,
Липкі  й  зухвалі.    То  ж  дсить  літати!
На  жаль,  бажаєте,  усі  розрухи,
Сварок  чекаєте,  щоб  роз`єднати.

Віра  була  православна  і  буде!
Не  сипте  сіль  у  життєвому  полі!
Щедрий  врожай  вродить  і    будуть  люди,
Усі  щасливі.  Дяка    божій  волі!        


                                         28.07.2018р

***
Шановні  друзі  !  Вітаю  всіх  зі  Святом  Володимира  Хрестителя!
Бажаю  всім  миру,  здоров`я,  щастя,  достатку,  тепла,  любові!
І  Божого  благословіння!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018


Я босоніж поганяю

Взуло  літо  черевички
Я  не  маю,  на  те  звички
У  краплинах  всі  сунички
І  червоні  полунички.

Я  ж  босоніж  поганяю
Сонця  промінь,  ой  ласкавий
Його  тепло  відчуваю
Світить  в  очі,  кучерявий.

Попід  лісом  зайчик  скаче
Ой,  який,  він  полохливий
А  на  ставі  качка  кряче
Голосок  в  неї  щасливий.

По  долині,  ще  пройдуся
Ой,  білесенькі  ромашки
Краса  всюди!  Усміхнуся
                   Так  все  пахне!  Є  й  волошки

Чисто  ноги  обросила
Черевичків    хоч    й  не  маю
Я  весела  і  щаслива
     Радо  літо  зустрічаю!

                               26.07.2018р






адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2018


Подземный переход. ( Благодарю за вдохновение поэта)

Благодарю  поэта  »  Капелька»  за  вдохновение,  за
 его  стих  »  Когда  увидишь  кто  –  то  просит».

                             Подземный  переход

Ступеньки  ведут  вниз,  лишь  под  ноги  смотри
С  утра    все  держат  путь,  до  вечерней  зори
Люди  как  муравьи…Переход  до  метро
Кто  -  то  больно  спешит…  Кому  -  то…  Всё  равно.
В  нем  своя  жизнь  течёт…  Иль  бурлит  как  вулкан
Что  сказать,  нету  слов…  Это  же  (балаган)
Посреди  суета…  По  бокам  вся  «братва»
Старцы  тут,  детвора…  Здесь  поют  на  -  »  Ура».
С  гитарой    млад,  бренчит  …  Жаль,  ведь  плачет  душа
Но  стоит  как  гранит…  И  поёт  не  спеша…
Лежит  кепка  у  ног…  Взгляда  не  отводи…
Мелочь  дал,  тот  кто  мог..  Поскорей  забери…
Рядом  просто  алкаш…  А  глаза  -  ведь  он  вор…
Загребёт  и  в  бега…  Зачем  всем  этот  спор…
Бабка    тут  же  сидит…    Ужас,  страшно  смотреть…
Под  нос  что-то  бурчит…  А  чтоб  попу  согреть
Ворох  тряпья  лежит…  На  бетон  же,  не  лечь…
Каждый  хочет  ведь  жить…  И  здоровье  сберечь.
Иногда  в  прохожих…    Взгляды  -    презрение
Да  они,  моложе…  Где,  сожаление?
Как  цветок  женщина…  С  малышом  на  руках
Рукой  едва  тянет  …    И  надежда  в  глазах…
Всё  гуляет  сквозняк…  Вздох  бы  сделать  слегка
Вот  так  жизнь  и  течёт…  Как  в  пещере  река
Громкий  смех,  торгаши…  Хотят  выжить,  все..
Продают  беляши…  По  доступной  цене..
В  камуфляже….  Девка…  А  в  руке  сундучок
Дай,  ведь  ты  жалейка….    Для  войны  пятачок.
Напев  скрипки  слышен…  Душу  рвёт  на  куски…
Мрачный  дед,  старенький…  Горький  плач  от  тоски…
Вдруг  девчонка  кричит…  Кошелёк  (  увели…)
И  карманник  спешит…  По  течению  реки…
Стих  читает  поэт….  Жизнь  такая,  увы….
Славит  »  Новый  завет»…    Страшно  среди  »  братвы»…
Каждый  день…  Всё  тоже…  Вот  так  время  летит…
Их  похожи  судьбы…  И  от  них  не  уйти
Да  не  важно  куда…  Главное  переход…
 Веселей  зесь  всегда….  Копошится  народ…..
Голодный  и  сытый….  Не  поймут  друг  друга
Богатый  ведь    бедного…  Не  считает  другом….
Ты  идёшь  в  переход…  Не  будь  гордым  прошу
Просит  денег  народ,  малость  дай  ты  ему…
И  в  глаза  посмотри…  Ведь  не  ровен  же  час
Среди  этой  «  братвы»…  Может  быть  кто  из  нас…
Времена    тяжелы….  И  увидишь  ты  вдруг…
Так  сказать,  невзначай…  Оказался  твой  друг
Улыбнись  же  слегка…  Да  теплее,  чтоб  взгляд
И  побойся  греха…    Не  суди  всех  подряд!
Безразличным  не  будь!    Не  из  монстров  же  ты
Наверху…..Там  учтут!  Будьте  люди  добры!

                                       25.07.2018г





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800684
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.07.2018


Писала лист…

Давно  розмову  вела  мати  з  сином,
Птахи  летіли…  так  далеко,  клином,
Писала  лист  і  згадувала  роки,
Як,  ще  маленьким…  робив  перші  кроки.

І  слово  »  мама»,  промовив    так  ясно,
Не  відповів,  чом  ти,  на  мій  лист    вчасно?
Думки,,  жура,      ой,  як  же  болить  серце,
Гляне  в  тривозі,  вкотре    у  віконце.

Чи  й  посвітліє?  По  небу  так  сіро,
В  душі  сумління,  вже  давно  засіло,
 Та  чи  отримає,    її  лист    синок?
Коли  ж  нарешті,  буде  мирний  ранок?

Хай  закінчиться,  ця  проклятуща  війна,
Ой,  синку  любий,  не  потрібна  вона,
Яке    всім  горе,  біда,  горять  жита,
Як  стерпіть  людям…  те  гірке  життя?

Сльоза  солона,  по  щоці    стікає,
Знов    його  усмішку,  вона  згадає,
І  оченята  довірливі,  світлі,
Поправить  коси,  майже  зовсім  сріблі.
Перед  очима,  личко    кругле,  миле,
О,  підкажіть,  де  ж  є  життя,  щасливе?

Раптовий  дощик  дріботів  по  вікні,
Чомусь  так  часто,  сни  видяться  сумні,
Земля  палає…  а  там  хрести,  хрести,
Я  прошу  Бога,  щоб  зміг  всіх  зберегти.

Наших  синочків,  що  стоять  за  волю,
За  сонце  в  небі,  за  кращую  долю.,
Ой  самій  важко,  так  тебе  чекаю,
Хоч  є    надія,  все  ж  тужу,  страждаю.

Розрива  серце,  мелодія  дощу,
Сповива  сумом,  весь  час    душу  мою,
А  дощик  мжичить,    стікає  краплина,
Вона  не  знала,  що  втратила  сина.


                                     22.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2018


Нема кращих чудес.



Я  по  полю  ходила…  чудо  -  квіти  збирала,
Скрізь  волошки  й    ромашки  і  тебе  зустрічала,
Та  ще  м`яту  й  фіалки,  вони  так    чарували,
А  червонії  маки,    серденько  зігрівали.

Босоноге  дитинство,в  ріп`яхах  вся  спідниця,
Ліс  далеко  розлігся,  близько  чудо-криниця,
Смакували    водицю,  сміх  летів  до  небес,
РозцвілИ  ніжно  рожі,  нема  кращих  чудес.

Ой,  ти  полечко,  поле,  славний  наш  оберіг,
Волошкове  щастячко,    життя  наше  зберіг,
І  той  місяць,  і  зорі,  світять  нам  в  небесах,
Ми  завждИ  у  любові  освітили  наш  шлях.



2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2018


Любов на чужині /ода/

Бува  в  житті,  чомусь    дорога  по  стерні
Як  босоніж,    боляче,  ще  й  на  чужині
Йти  сміливо  силуєшся,    без  перешкод
Бо  кохаєш….  Та,    як    до  щастя  знайти  код?
Аж  нестерпно,  як  голка,  дістає  серця
А,  коли,  від  грози  небо,  аж  рветься
Де  подітись,  вже    дощ  холодний,  аж  січе
Чом  життя,  буває  таке…    Все  плакуче..
Слова,  як  меч,  невдоволена  свекруха
Чи  це    не  бачиш,  тож  для  сім`ї  розруха
Де  дім  щастя?  Обіцяв  напередодні…
 Мре  надія…    Стосунки,  нажаль  холодні.
Прорікав,  удвох  сіяти  хліб  по  полю
Щоб  любитись    і  мати  впевнено  волю
Зростуть  квіти;  чи    маки,  чи  то  волошки
Тягнув  час,  ще  треба  зачекати  трошки.
Та  блиск  згасав…    В  очах    вже  не  той    погляд
Скажи  чому,  вона  завжди  між  них,  поряд?
Певно  ревність…  Не  знать  нащо  топче  мрію?
Зруйнувати….  Мабуть  мала  надію…
Єдиний  син,  наче  й  можна  зрозуміти
Скажіть  чому,  його    щастю  не  радіти?
Роки  летять…  Все  ж  не  розійшлись  доріжки
Ростуть  в  садку…  Три,  ніжні,  славні  берізки
Пройшло  життя  та  зарання  коси  сиві
Майже  нема…  Де  сонячні  дні,  щасливі  ?
Люди  кажуть,  любов,  як  чиста  криниця
То  неначе,  води  джерельної  напиться
Хай  сказала  б,  для  чого  мул  колотити?
Із  любов`ю…  Ні,  не  можна  буде  пити..
Щоб  відчути,  радість  і  тепло  на  душі
Потім  з    часом,    писати  з  натхненням  вірші.
То  кохання?  Ні,  певно  не  було  воно….
Що  чекать?  Як  шкодА,  все  по  житті  зимно…
В  полі  стоїть,  а  по  ногах  сочиться  кров
Доля  така,  чому  пекуча  ця  любов?
Ой  бережіть,  прошу  вас,  від  стерні  ніжки
Тож  роздивіться  та  кохайте    хоч  трішки
Чи  відданий?    Та  чи  квітучі  стежини?
Дівчата,    ой,  не  йдіть  заміж  на  чужини…

                                                           21.07.2018р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2018


Люблю тебе, моя Україно!

Погляне  сонце,  на  Україну,
Золоті  перли,  розсипа  здаля,
У  рясних  квітах  рідна  країна,
Небо  вінчає  щедрії  поля.

Душа  в    надії,  стиха  радіє,
Вбереться  в  жовте  плаття  колосок,
За  полем  далі,    ліс  зеленіє,
Там  соловейка,чути  голосок.

Неначе  птахом,  погляд    літає,
Ні,  я  не  знаю,  кращого  краю,
Мене  волошка,  мило  вітає,
Від  того  щастя,  аж  завмираю.

Люблю  тебе,  моя    Україно,
Хліба  пахучі,  чистії  ріки,
Щоб    завждИ  в  душах  було  весняно,
І  жити  мирно,  в  злагоді  навіки.


12.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2018


Битий не битого везе / проза/

     Вони  вдвох,  бігли  один  за  одним…Сонячні  промені  світили  в  обличчя,  з  мерехтінням  десь  тікали,  наче  за  ними  хтось  гнався.  Легенький  теплий  вітерець  пестив,розвівав  їх
коротке  волосся,  яке  підіймалося  хвильками  і  знову  припадало  до  голів.  Чи  то  блакитне  небо  й    ранкове  сонце  звало  їх  до  себе,  чи  можливо    шовкова  трава  й    різноманітність  квітів  вкритих    сріблястою    росою.  Задоволення,  відчуття  свободи.    З  сяючими  очима,  усміхненими  обличчями,  розставивши  руки,  немов  летіли  вперед,  до  гаю,  не  звертаючи  уваги,  що  під  ногами.  Їх  переповнювало  відчуття  стати  пташками  й  полетіти  високо  в  небесний  простір,    поміж  білих,  пухнастих  хмаринок,  забивало  подих.  От  би  побачити      всю    земну  красу  звідти,  з  висоти  пташиного  польоту.
   На  пагорбку  молоді  стрункі  берізки  висаджені  в  декілька  рядів,  ховали  між  собою  кущі  шипшини  і  глоду.  Трава  майже  по  коліна.    На  невеличких  галявинах  де  –  не  -  де  поміж  трав    і  квітів    червоніють  полуниці.  
-Ванько!  Ванько….  Не  біжи  так  швидко,  я  вже  запихалася  і  в  ноги  дуже  холодно,
-  махнула  рукою  дівчинка,  -  Не  поспішай  так,  зачекай!
Він  миттєво  зупинився,  озирнувся  до  неї,  раз-  по-  раз    переводячи  подих,  
-  Таню,  ти  не  хитруй!  Тож  домовилися  навипередки.  Ми  ж  іще  не  прибігли  на  наше  місце.
-  От,  який!  Ти  ж  знаєш,  що  все  перемагаєш,  міг  би  так  і  не  поспішати.  Хай  би  дав  мені,  хоч  одного  разу    виграти,  -    сказала  протяжно,  витираючи  рукою    спітнілого  лоба.
 В  її    смарагдові  оченята  потрапили  сонячні  промені,  примруживши  їх  ,  схилила    голову  на  бік  й  хитро  позираючи,  підкрадалася,  наближалася  до  нього.  Він  опустив  голову  донизу,
-  Ой,  а  й  справді  бачу  розчервонілася  не  тільки  на  обличчі,  а  й  ноги  червоні,  добре,  що  бриджі  не  намочила.    А  ну  стій,  давай  я  трохи    розітру  їх  ,  відразу  відчуєш  тепло  в  ногах,  а  потім  і  зігрієшся.  Ти  так  розпашілася,  що  й  не  скажеш,  що  промерзла.  
-  Ага  давай,  роса  така  холодна,  наче  з  кристаликами  льоду  ,    ледь  всміхнулася,  намагалася  приховати  здригання  тіла.
 Лише  якась  мить  і  він      носовою  хустинкою,з  її  ніг    витирав  росу,  ,  усміхаючись  позирав  на  сяюче,    від  задоволення,    обличчя.  Від  сонця  кліпала  очима,  дарувала    усмішку.
-Ну,  що  вже  тепліше?!  Гайда    на  вершину  пагорба!  -  весело  сказав  Іванко  і  вже  коли  побіг,  на  ходу    крикнув,
 -  Гайда,  доганяй!  Звідти  краще  видно  річку!
   Сполохані  птахи  загомоніли  на  весь  гай,  деякі  вилітали  з  кущів,    поспіхом  губилися  між  дерев.  Раптово,  на  березі  закувала  зозуля..
 Вона  підняла  голову,  тицяла  вказівним  пальцем  догори,
-Ваню!  Стій!  Дивися,  я  бачу  зозулю!  Величенька  пташка,  поглянь  яка!  Сіренька,  в  чорно  -  білу  смужку,    така  гарненька!
Вона  не  побігла  за  ним,  йшла  не  поспішаючи,  озиралась  навкруги,  любувалася  казковою  чарівністю  природи.  В  сонячних  променях,  трави    в  росі  виблискували,  переливалися  веселковими  кольорами.  Радо,  глибоко  вдихала  свіже  повітря,  насолоджувалася  його  пахощами,  йдучи,  любувалася  природою.  
         Іванко,  чорнявий  хлопчисько,  вищий  за  неї  майже  на  голову,  вже  стояв  біля  старої  берези,  чекав  на  неї..
-  От  класно,  правда?!  Як  добре,  що  є  куди  поїхати,  позаду  школа,  тепер  суниці,  полуниці,  канікули,  краса!  –голосно  сказав  ,  обійнявши  дерево  двома  руками.  
Таня  знаходилася  вже  зовсім  близько,  підтримала  розмову,
-Ага,  а  потім,  черешні,  пізніше  шовковиця,  яку  я  обожнюю….
-  Ну,  що  -  що  ,  а  це  я  добре  пам`ятаю,  які  в  тебе  уста  були  чорні.  І  не  тільки,  а  майже  все  обличчя,  -  хіхікнув  й  хитро  позирнув.
Вона    зверхньо  зміряла  його    поглядом,  голосно  випалила,
-Ой  -  ой,  держіть  мене,  бо  впаду,    як  пригадаю,  який  ти  був!
Тихіше  продовжила,
-    Можна  подумати    ти  був  чистесенький,  я  вже  не  кажу    за  білу  майку,  що  була  на  тобі,  яка  стала  вся  фіолетова.    Пам`ятаю,  як  я  потім  намагалася  її  випрати  в  річці  та  все  було  марно….
-  Бач,  яка  хитра!  Так  тож    сама  мене  на  дерево  послала,  то  я  й  поліз!  Хочу  отих,  спіліших!  Он  там  їх  більше!  Підскакувала,  задоволено  тицяла  пальцями.…  Пригадай,  як  все  було….    А  вона  і  правда  в  тому  році  гарно  вродила,  де  було  не  доторкнуся,  то  вже  роздавив,  -  вирячивши  очі,  наче  виправдовувався  перед  нею.  
               Поблизу  берези  -  вона  присіла  на  траву.  Далі  пагорб  різко  спускався  донизу,  а,  ще  нижче    ріс    густий    темно  зелений  чагарник  і    по  самому  краю  де  –  не  –де  ледь  виднілося  зілля,  воно  ледь  світліше,  росло  по  самому  краю  берега  річки.  Вона,  то  вужча,  то  ширша,    тягнулася  далеко  між  пагорбами  й    лісом.  Здалеку  здавалася  в  легкому  тумані  і  вже    з  обох  сторін,зовсім  ховалася  між  темних  дерев.
Він  поспіхом    присів  біля  неї,  
-  Ну,  що,  як  там  закінчила  третій  клас,  сімки  є?
-  Таня  хитро    очі  повела  догори,  всміхалася,  розставила  руки  в  різні  сторони,  наче  злегка  потягнулася,
-    Ха!  Я  ж  не  ти!  Тільки  одинадцять  й  дванадцять  в  табелі  маю!  
-  Ти  не  ображай  мене,  -  раптово  набундючився,  перебив  її.
   Відкопилив  губу,  опустив  голову  донизу  й  трохи  замислившись  продовжив,  
-  Так  тож  був  той  рік,  а  тепер  мені  в  четвертому  класі  предмети  більше  сподобалися,  я  старався….    До  речі,  без  сімок,  а  по  літературі  навіть  одинадцять  маю.  
 Поглянув  на  неї,  
-  Мені  батьки    планшет  купили  за  те,  що  я  став  краще  вчитися.
-  А  мені  пообіцяли  на  день  народження!  Це  ж  кругла  дата  –  десять  років!  Думаю  додержать  слова,  отримаю  подарунок.  Бо    в  мене  старий  телефон,  це  тато  свій  віддав,  він  зовсім  простий,  нікудишній,  немає  доступу  до  інтернету.  
Іванко  різко  піднявся,    обома  руками  схопився  за  стовбур  берези.  Намагався  залізти  на  дерево,  звичайно  йому  довелося    напружитися,    зібрати  всі    сили  й    йому  це    вдалося    зробити.    Спромігля  піднятися  вище,  десь  на  пів  метра,  а  можливо  й  більше,  махнув  рукою,
-О!  А  ти  бачиш?  Дивися  там  біля  річки  на  кладці  бачу  наших  батьків,  рибалять.  Значить    на  обід  будемо  мати  юшку.
Відразу,  ледь  розчервонілий,  зіскочивши  з  дерева  нагнувся,  підставив  спину,
-  Спробуй  стати  на  мене!    Давай!  Ти  ж  не  боягузка!  Хапайся  за  дерево.  Тільки  добре!  Не  бійся,  я    сильний,  втримаю.
Вона  всміхалася,    але  боялася  наважитися.  Обійшла  кругом  нього,  дивилася  навкруги,  на  дерево,  з  острахом  поставила  ногу  на  спину,
-Ну,  що  ж  тоді  терпи  -    кажеш  сильний!
-    Так  я  сильний,  бо    щодня  займаюся    фізкультурою,  -  відповів  крехтячи,обома  руками  впирався  в  коліна.
 Ледь  тремтіли  ноги  та  Таня  стояла  на  спині,  міцно  трималася  за  дерево.  Крутила  голову  в  різні  сторони,  нарешті  зосередилася  в  сторону,    де  побачила  кладку,  на  якій  сиділи  їх  батьки.
Погляд  припав  донизу  пагорба,    побачила  сині  квіти.  На  мить  забравши    руку  від  дерева,  махала  нею  в  сторону  і  радо  закричала,
-  Ой,  сокирки,  сокирки!  Он  там,    трохи  нижче!  Яка  краса!  Ото    б  дістати….
Той  крик    відлунням  поплив  вдалину  над  річкою.  Швидко  з  острахом  злізла  зі  спини.  Від  радості  підскакувала,  як  на  пружині,  розчервонілася,  в  її  очах  з`явилися  блискавки,  задоволено  дивилася  на  хлопця.
-  Дякую!  Так  вище,  більше  видно!  Красивий  краєвид!  Бачила  наших  біля  річки.    А  тут  біля  пагорбка,  зовсім  близько  сокирки,  ти  б  бачив  ,  там    їх  так  багато!    Прямо  килимом  ростуть,    правда  трохи  обрив  та  здається  можна  дістати.  
Йому  здалося,  що    вона  схожа  на  красиву  рожеву  троянду.  Ніжно  глянув  на  неї,  на  його    обличчі  розпливлася  усмішка,
-  Сідай,    давай  трохи  посидимо,  подивимося  на  все,  що  довкола  та  й  будемо  повертатися.  Напевно  наші  мами  вже  на  на  сніданок  виглядають,  ще  й  батьків  треба    з  рибалки  забрати.
Вони    присіли  на  траву,  ледь  спустивши  ноги  донизу.  Іванко  продовжив,
-  Я  обіцяв,  що  довго  не  будемо.  А  пізніше,  ще  прийдемо  сюди.  Сьогодні    на  дачах  відпочиваючих    мало,  а    суниць  багато,  ще  встигнемо  наїстися  і  завтра    ж  ще  вихідний,  тож  час  є.
Нахиливши  голову  в  бік,    вона  хитро,    примруживши  очі,      подивилася  на  нього,  
-  А  сокирки…  Я  так  хочу  букет  цих  квітів….  Вони  ж  красиві,  хай  би  в  моїй    кімнаті  в  вазі  стояли,  я  б  ними  любувалася.
Він    трохи  замислився  й  різко  встав,
-  Ну  гаразд,  я  зараз  спробую.
Він  на  сідницях  почав  легко  з`їжджати  донизу,  щоб  вгледіти  ті  квіти,
-  А  бачу,  бачу  їх…
Вона,  ставши  на  коліна,  обперлася  ліктями  на  землю,    слідкувала  за  ним.  Не  поспішаючи,  він  трохи  спустився,  раптом  під  ним  поїхала    невеличка  купа  землі.  Вже    зосереджено  тримався  за  траву  та    раптово  вирвав  її  з  корінням  й    зненацька,  неподалік  падав    разом  з  нею.  Та  вмить  затримався  на  великій  грудці  глини,  що  тирчала,  як  трамплін.  Заболіло  стегно,  напевно  від  грудки  -  подумав  хлопець.  Та  намагався  від  болю  не  скривитися,  це  приховати    від  неї.  Таня  ж,  від  страху  за  нього,  вирячила  очі,заціпивши  губи,  трималася  обома  руками  за  голову.  Розхвилювалася,    сварила  себе  в  душі,  от  дурепа,  навіщо  попросила,  що  тепер  буде?
Та  він  таки    спромігся  дістатися  до  квітів,  лежачи  рвав  їх  у  букет  і  вже  з  усмішкою  до  неї,
-Так,  а  тепер  треба  думати,  як  вилізти,  щоб  далі    з  обриву  не  впасти.  Давай  не  поспішаймо,  я  зараз  все  довкола  огляну,  за  що    краще  можна  схопитися.
На  жаль  на  очі  нічого  не  попалося,  щоб    він    втримався.  Вже  лежав  на  спині,  розмірковував,  що  робити,  як  бути  далі?
-Агов!  Ваню,  чого  влігся?    Я  тобі    зараз  допоможу,  зачекай!  -  гукнула  вона.
Не  встиг  й    слова  сказати,  як  вона  почала  обережно  спускатися  вниз  та  раптом  підсковзнулася,  зачепила  коліном  випуклий  кусок  глини,  відчула  біль,  по  нозі  потекла  кров.    Зіщулилася  від  болю  та  все  ж  втрималася  рукою  за  траву  й  присівши  -  подала    йому  руку,
-  Давай  дотягнися  сюди,    якось  та  я  тебе  витягну!    Тож  не  залишу  тебе  тут  самого.  Думаю  разом  донизу  не  гепнемося.
     Вони  декілька  раз  намагалися  дістати  один  одного  руками  і  нарешті  їм  це  вдалося.    Таня  повернулася    до  дерева.  Лише  кілька  сантиметрів  догори  й  хлопець  впевнено    стояв  на  ногах,  подав  їй  квіти,    приклавши  зусилля  самотужки  добрався  до  неї.
   З  мокрими  від  хвилювання  лобами,    з  переляканими  очима,    розчервонілі,  оглядали  один  одного,  одночасно  розсміялися.
   Він  помітив…  в  неї  на  правій  нозі  подерте  коліно,    з  рани  сочилася  кров,  повільно  стікала  донизу,    
- О!  Чого  мовчиш?  Болить?  Зараз  найду  листок  подорожника,  покладемо  зверху,  а    носовою  хустинкою  перев`яжу.  Все  буде  добре!  Ну  поболить  трохи,  потерпиш.  Ти  ж  не  плакса,  я  зараз  почекай!
Він  різко  зробив  крок  і  відразу  ледь  помітно  присів,  відчув  біль  в  стегні,  вже  йшов  спокійно,  не  поспішаючи,  в  траві  знайшов  подорожник.
         Вони  поверталися  додому….  Таня  несла    в    одній  руці  букет  квітів,  а  другою  рукою  трималася  за  Іванка.  Вона  намагалася    не  згинати  коліно,  щоб  знову  не  потекла  кров,  а  він  ледь-ледь  шкутильгав,  боліло  стегно.  Та  намагався    йти    так,  щоб  вона  цього  не  помітила,  весь  час  їй  повторював,
-  Не  поспішай!  Не  поспішай!  Обережно,  щоб  рана  знову  не  відкрилася.
 З  пагорба,  вони  спустилися  вдало  та  коли  треба  було  йти  знову  на  пагорб  Таня  зігнула  ногу  в  коліні  й  зойкнула.  Він  зажав  її  руку,  
-  Боляче?  Тут  трохи  йти  залишилося,  а  там  далі  вже  по  рівній  дорозі  підемо.  Давай  хапайся  за  плечі,  через  цей  пагорб  я  тебе  перенесу.
-  Ага,  в  тебе  ж  нога  напевно  теж    болить.  Я    помітила  ти  скривився  коли  різко  встав  й  шкутильгаєш  трохи….
-  Та  ні,  ні!  Це  я  так    схилявся,    коли  тебе  підтримував,  -    заперечив  і  продовжив,
-    Давай  мені  букет  і  хапайся,  я  ж  сильний!
Ззаду  обома  руками    обхопила  його  за  шию,  ледь  повисла.Тихо,  не  поспішаючи  крок  за  кроком,  ніс  її.
 -  Ну  давай,  вмовив,  кроків  двадцять  може  пронесеш,
-    з  усмішкою  на  обличчі  шепотіла  йому  на  вухо.  Вона  ледь  торкалася  землі  лівою  ногою,  намагалася  ставати  на  пальці,  щоб  йому  було  легше  нести,    рахувала  кроки,  
-  Один,  два,  три,  чотири…
 На  мить  замовкла,  щось  бурмотіла  собі  під  ніс,
Він,  трохи  запихавшись,  запитав,
-  Що  ти  там  бурчиш?  Не  чую.
 Вона  доволі  голосно    хіхікнула,  
-  Битий  небитого  везе!  Битий  небитого  везе!  Пам`ятаєш  казку    «  Про  хитру  лисицю  і  сірого  вовка»?  Мені    колись  читали.  Ну,    як  я    була  малою,  а  тобі?  Ти  знаєш  цю  казку?  
-  Та  ти  можливо  і    хитра  лисиця,  та  я  не  сірий  вовк.  Давай  злазь,  відчіпляйся,  здається    вже  вилізли.
 Розчервонілий,  спітнілий,  відійшовши  в  сторону,    рукою  витер  змокріле  чоло,
-    На,  тримай  квіти,    пішли,  он  наших  на  кладці  видно!  Ми  майже  прийшли…  
Перевівши  подих,    запитав,
-  Ще  болить    нога?
 -  Та  трохи,  давай  будемо  йти  не  поспішаючи,  щоб  не  помітили,  що  ми    обоє  забились.  А  то  наступного  разу  самих  не  пустять  за  суницями.    А  хустинку  з  коліна  я  зніму,  вже  ж  не  тече  кров.  
   Повівав    вітерець,  приносив  прохолоду,    вода    в  річці    рябила,  переливалася,  виблискувала  на  сонці.  Де  –  не  -  де  по  воді  йшли  круги,  інколи  виринала  риба  й  знову  десь    зникала.
   Батьки  помітили,  як    вздовж  річки  стежкою  йшли  діти.  Коли  підійшли  ближче  до  них,    Танін  батько    привітно  глянув,
-  О,  дивися,    з  букетом!  А  коліно  де  вхитрилася  подерти?  
Донька  схилила  голову  на  бік,  трохи  здивовано  до  нього,
-О!  Побачив!  Та  то  я  на  рівному  місці,  на  росі  підсковзнулася.  
Батько  Іванка  зміряв    обох  пронизливим  поглядом,  підтримав  розмову,
-  То  не  страшно,    до  весілля  заживе!  
Хлопець  почервонів,    хитро  зирнув  на  Таню,  всміхнувся,  відразу,  опустив  голову,  підтримав  батька,
-  Я  теж  так  думаю….
-  До  якого,  ще    весілля….,  -тихо    пробурмотала    Таня,  продовжила  вже  голосніше,
-Пішли,  вже  давно    пора  снідати,  мама  сказала,  щоб  коли  будемо  повертатися,  то  вас  з  собою  забрати.
Усміхнена,  взяла  хлопця  під  руку  й  весело,
-  Ой!  Ну  пішли  вже!  Хай  доганяють  нас!
   Вони  йшли  по  стежці  в  сторону  дач.  Ніхто  не  чув  про  що  Іванко  розповідав  дівчині  та  було  видно,    що  щось  говорив,  бо    розмахував  рукою,  то  в  сторону  дач,  то  в  сторону  річки.
Батьки  кілька  секунд  дивилися  вслід,  потім    з  усмішкою  на  обличчі,  переглянулися.  Батько  Іванка    ледь  покачав  головою,  
-  Таке  воно  життя…..    Хто  знає,  можливо  і  посватаємося,    час  покаже….
І  забравши  вудочки,    чоловіки  поспішили  за  дітьми  …

                                                                                                                                                                               12.06.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2018


Хочу гуляти

Хмари  сірі  й  майже  чорні
Небо  все,  немов  в  полоні
Що  твориться,  там  надворі
Як    погратися  дітворі?
Оце  поспіль,  без  просвітлень
Дощ  дорвався,  вже  третій  день
Правда  довго    підкрадався
От  хитрющий,  оце  взявся
То  тихо  –тихо  шепоче
Ледь  –  ледь  дерева  лоскоче
А  то  мавкою  ридає
Мов  за  ким  дуже  страждає
Часом,  з  вітром  шаленіє
Все  довкола    під  ним  мліє…
Я  виглядаю  з  віконця
Попрошу    Бога,  -  Дай  сонця
Хоч  малесенький  шматочок
Для  слухняних  всіх  діточок
Хай  промінчик,  як  сірничок
 Хай  скрізь  освітить,  зігріє
Кожне  дитя  про  це  мріє
Всім  давно,  набрид  цей  дощик
Бабця  каже,  розбивсь  горщик...
От  би  нині  погуляти
У  футбол  хотів  пограти

                                 01.07.2018р









адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2018


І знов одинокість…


Дивлюся  на  небо    і  думку  гадаю,
Ранкова  година…вже  сонце  стрічаю,
Для  чого  живу?  Та  йду,  топчу  стежину?
Адже,  схоронив,  давненько  дружину.

І  хата,  і  в  хаті….все,  як  годиться,
Чи  нічка  задовга?  Біль,  туга,  не  спиться,
Як  місяць  лукавий  вповні  заглядає,
То  душу  тривожить,  серденько  крає.

Не  сам  на  цім  світі,  є  в  мене  родина,
Далеко  є  доня,  за  кордоном  сина,
Тож  маю,  рідненьких  та  чомусь  так  гірко,
Та  час  не  спинився    й  летить    надто  стрімко.

Дорослі    упевнені,  не  вмію  жити,
Та    дякую  Богу  дякую,  зуміли  зростити.
Усі  живуть,  добре,  квартира,  машина,
Життя,    є  робота,  кажуть,    як  малина.

Онуки  любенькі,  хлопчики  й  дівчатка,
Такі  гарні  й  милі,  як  малі  курчатка,
Мабуть,  не  впізнаю,  школи  покінчали,
 Не  маю  і  гадки,  коли  приїжджали.

Та    років  чотири,  певно  всіх  не  бачу,
Погляну  до  вікон  і  вкотре  заплачу,
Й  без  неї    сумую,  нащо  пішла  рано?
Самого  лишила,  як  зустріну    ранок?

За  плечі,  хто  візьме,  загляне  у  очі,
Себе    все  згадаю,  чом  бурчав  щоночі,
Чомусь,сердитющий,  як  вовчисько  ставав,
Люба  ж  так  годила!  Згадаю,  відчував.

Що  часом,  чомусь,  ображав,    що    сказати,
То  тільки  пішла,    то  зумів  цінувати,
І  чай,  травичкою  пахтів,  на  всю  хату
З  жасмином,  а  часом  чебрецю  і  м`яту,
Добавиш      і  скажеш,  -  Пий  любий,  -  обІймеш,
Так  ніжно,  поглянеш,  і  чашку  залишиш.

Щось  холод  пройма,  чомусь  сльозина  тече?
Ох  люба,  сумую,  під  серцем,  аж  пече!
Тож  хто,  чай  подасть?  Іще  й  слово  ласкаве,
Мені  вкотре  скаже  -  »  Ти  сонце  яскраве».

Все  було  в  житті,  лише  тепер  зрозумів,
Кохана  пробач,  таким  бути  не  хотів,
На  часі  світанок….  ти  десь  так  далеко,
Лебідок  цініть,  бож  одному  нелегко.
.
Як  сонце  ясне,  з  неба,  той  ніжний  погляд,
Прошу,  їх  шануйте,  коли  завжди  поряд!
Благаю,  цінуйте,  вони  ж  наче  квіти,
Любов  їм  даруйте  і  життю  радійте!

Ховалися  зорі.  І  знов  одинокість,
Напевно  таку,  я  заробив  жорстокість.

09.07.2018р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2018


Примхи погоди.


Чомусь  сьогодні  цілий  день,  як  сумний  ранок,
Земля  сповита  в  шовковій,  сірій  вуалі,
І  я  в  печалі,  сонлива,    вийду  на  ґанок,
Примхи  погоди,  довкола  усе    криштальне.

Моя  черешня,  зарано  змінює  вбрання,
Листки  повисли,  від  частих  дощів  зморені,
Темно  зелені    й  жовті,  на  жаль,  так  зарання,
По  них,  ще  краплі,  їм  не  приносять  радощів.

Дріма  троянда,  похилилася  донизу,
Немов  шукала,  десь  захисту  від  свавілля,
Чи  то  ховала  там  журбу,  свою  образу,
Це  ж  літо,  сонечко,  де  горобців  весілля?

І  знову  мжичить,  я  прислухаюсь  до  дощу,
Його  мелодія  -  колискова  для  маля,
Звернусь  до  неба,  плаксиві  хмари  попрошу,
Тож  в  решті  ви,  вгомоніть,  музику  скрипаля.

18.07  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2018


Козлик і котик

Козлик  в  глечик  заглядав
Тож  довгеньку,  шию  мав
Захотів  він  молока
Заморока  отака
Ніяк  дістать  не  може
Кричить  котик,  -  Вельможе
М  -яу  -  я  першим      нап`юсь
А    потім,  вже  умиюсь
Козлик,  аж  сміється
Та  не  так  ведеться
Треба  вмитись  раненько
Потім  снідать  смачненько
Котик  хвостика  підняв
Горлопанить  -    мя  -    у  -  м’яв
І  той  глечик  зачепив
Молочко    за  мить  розлив…
На  ліжку  котик      дріма
З  козликом  дружби  -  нема
Жадібність  -  кепська  штука
Їм  обом  буде  наука.
***
То  не  знав  напевно  козлик
Що  занадто  хитрий  котик
З’їсти  мишку  -    перше  діло
Лиш  тоді  вмиватись  сміло.

                       12.07.2018р





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2018