Ніна Незламна

Сорока і вітер / байка /

Сорока,  з  вітром  подружилась,
У  танці  з  ним    весь  час  крутилась,
Ану  -  кричить,-  Зачіску  не  руш,
Боюсь,  прийдЕться  прийняти  душ.

А,що?  -вітер  дмухнув-Злякаюсь?
Пробач!  Та  цим  не  переймаюсь,
Сьогодні  ,  в  танці    із  тобою,
А  завтра,  з  пташкою  другою.

 Лише,  нині,  зі  мною  танцюй,
Почуй!  Ти  на  усіх  інших,  наплюй!
Ти  класна,  прудкенька  у  танці,
Потішимося  забаганці!
О,ні!  Злетів  вітер  між  хмари,
Тікав,  хутко,  як  від  примари.
**
Хто  вас  не  хоче  –  не  докучайте
І  гордість,  зазвичай,  не  втрачайте.

                                                     17.10.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755800
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2017

Дві сестри / проза /

             Вздовж    поля,    в  ряд  тополі    -  високі,  пищні….  
 Тягнуться  до  самого  села,  воно    розкидане  по  пагорбах,  схилилося  до  річки.  А  в  самій  низині  став,  широкий,  широкий,  ледве  розгледіти,  що  росте  по  іншу  сторону.  Та    добре  видно  лебедів,  вони  один  до  одного  голівки  схилили,  немов  про  щось  шепочуть,  застигли  на  одному  місці.
   А  вода  від  вітру  рябить  і  де  –  не  -  де  круги  по  ній,  вона  така    чиста,  що  здалеку  видно  водорості,  а  де  їх  немає  видніється  дно  і  зграйки  маленьких  рибок,  весь  час  кудись    поспішають.  А  зовсім  близько,  попід
 чагарник  і  зілля,  по  воді,  немов  розкидані,  водяні  лілії.
           Ранкове  сонце  кидало  перші  промені    до  землі.  Миколка  спостерігав    за  поплавком  у  воді  ,  який  час  від  часу  колихався  від  вітру  і  течії.  
Зовсім  близько,  б`ють  джерела,  вода  прохолодна,  інколи,  аж    промерзне  та  він  звик.  Клювало  добре,  тому    й  рибалив,    кожного  дня    додому  приносив  рибу.    Гарний  улов,  коли  зранку,  а  потім  сиди,    хоч  цілий  день  майже  нічого  не  впіймаєш.  Та  він    й  дуже  не  переймався  ,  цієї  риби    достатньо,  щоб  зварити  юшки  та  посмажити.      іншим  разом  скільки  наловить    -    навіть  занесе    тітці  Надії    й  дядькові  Степану.    Правда  він  трохи  соромиться  туди  йти,  бо  там  є  дві  дівчинки  Наталка  і  Ніна.  Та  соромиться    тільки  при  дорослих,  а  так  ні.  Коли  дівчата  купаються  в  ставку,  чи    біля  річки    засмагають,  підходить,    поспілкується,    щось  цікаве  розповість.  Він  старший  за  них  на  два  роки,  йому  минуло  дванадцять  років.  Дуже  схожий  до  мами,  чорнявий,  а  очі  сині,  як  волошки,  зростом  вдався  до  тата,    як  на  свій  вік  –  височенький.
 Між  дівчатками    різниця    в  один  рік.    Обоє  світлоокі,    колір  волосся    теж  схожий,  світло  русявий  з  рудим  відтінком.  І  зростом  однакові,      і  одна,    і  друга    мають  по  обличчі  ластовиння.    Наталка  старша,    пишніша  й  добріша,  завжди  уступить,  якщо  виникає  якась  суперечка.  А  про  Ніну  цього  не  скажеш,  особливий,  жорсткий  характер,  ще  змалку    непосидюча,  вередлива,  хитренька.  У  всьому  намагалася  бути  лідером,  часто  ображала  сестру,  а  іншим  разом,  як  хтось  пригостить  цукерками,  ніколи  порівну  не  поділить,  завжди  собі    більше  візьме.  
Дівчатка    і        школу  пішли  у  один  клас,  так  вирішили  батьки.  
Миколка  жив  з  мамою,  він  народився  -  коли  розпочалася    Велика  Вітчизняна  війна.  Батька  знає  тільки  на  фото,  загинув  взимку,  в  кінці  тисяча  дев`ятсот  сорок  першого  року.  Одній  матері  важко  виховувати  сина  та,  але  що  поробиш.  Часом  треба  чоловіка  вдома,  напиляти  дрова,  чи,  щось  полагодити  біля  хати,  як  був  меншим,  все  бігав  до  дядька    Степана  -    батька  дівчаток,  щоб  допоміг  мамі.  Той  лагідно  погляне  в  очі,  усміхнеться,  погладить  по  голові  і  скаже,
-Гаразд  синку,  прийду.
І  хлопчикові  так  тепло  на  душі,  часто  думав,  от  би  мій  тато  був  живий,  напевно  б  теж  таким  був.  Інколи,    ввечері  прибіжить  до  мами,  присяде  на  коліна  ,  обійме  і  просить,  щоб  розповіла  про  тата.    Вона  ж  кожного  разу,  витирає  сльози,    довго  розповідає,  доки  почує  сопіння  сина.
           Дружба  дітей  ,  як  сонце,  щодня  разом.  В  інше  село  ходили  до  школи,  навпростець  чотири  кілометри,  воно,  то  нічого  коли  погода  гарна,  а  коли  восени  дощами  заливало,  кепсько.  На  уроках    сиділи    в  промоклих  шкарпетках,  чи  в  онучах.    Не  кожен  тоді  мав  добротне  взуття,  все  якісь      низенькі  черевики.    Ще  скрутніше  взимку,  як  завіє!  Світу  білого  не  видно!  Такі  пагорби  сріблястого  снігу  понасипає,  що  застрягали,  аж  по  пояс.  А  часом  навіть  не  виходили  з  хати,  не  йшли  до  школи,  коли  мороз  за  двадцять,  всі  грілися  на  печі.  
Пройшов  час  .....    Весняний  теплий  день  нічого  поганого  не  віщав.
                   Четвертий  клас    здригався    від  галасу,  захворіла  вчителька  з  математики.  За  дорученням  завуча  школи  прийшла  учениця  дев`ятого  класу,  на  дошці  написала    самостійну  роботу.  Приклади  й  задачі  розділила  на  два  варіанти,  в  класі  настала  тиша.  Дехто  справився  швидко  з  завданням,  а  дехто  вертівся,  просив,  щоб  дали  списати.
                 Наталка  вже  зробила  самостійну  роботу,    Максим,  який  сидів  через  ряд,  шепотів  до  неї,  щоб  передала  свій  зошит.  Та  ж  намагалася  не  звертати  уваги,    хоч  і  не  було  вчительки  та  вважала  за  потрібне  бути  дисциплінованою.  Дівчинка  сиділа  ледь  з  повернутою  головою  до  вікна,  раптом    ручка  з  пером  влетіла    в    бік  ока.
-Ой,  -  пролунало  на  весь  клас.
Діти  завмерли  від  несподіванки,    Наталка  підтримувала    рукою  ручку,  з  під  якої  текла  кров.    Ніна  з  переляку  побігла  до  директора  школи,  вже  слідом  за  нею  бігла  медсестра.
На  той  час  в  селах,  яка  там  була  медицина  -  невеличкий  будинок,  в    якому  і  поліклініка  й    лікарня.  Ручку  звичайно  з  пером  витягли,  але  дівчинка    зосталася  понівеченою.  Хоча  вона  на  нього  бачила  непогано,  але    біле  більмо  затягнуло  все  око.    Максим  -  хлопець    з  іншого  села,  директор  школи  визвав  його  батьків,  просили  вибачення  за  те,  що  сталося.  Та    це    нічого  не    дало,  щоб  виправити,    вже  не  повернути  звичайного  вигляду  ока.    
Після  того  випадку  Миколка  був  охоронцем  дівчаткам,  навіть  у  школі,    на  кожній  перерві  підходив  до  них.  Шкода  Наталки,    намагався  розвеселити  дівчаток,  але  більше  йому  подобалася  Ніна.  Хоча  дівчина  була  з    каверзним  характером  та    вона  йому,  ще  з  дитячих  років  більше  подобалася.      
             Микола  закінчував  восьмий  клас,  справжній  парубок,  так  казала  на  нього  мама.  Послала    його  до  дядька  Івана,  це  двоюрідний  брат  матері,  щоб  навчив  водити  автомобіль,  той    возив  голову  колгоспу      на  УАЗі.
                 Час  плинув…    Дружба    продовжувалася,  без  ніяких  пригод,  все  завжди  втрьох.  Корови  пасти,  чи  в  полі  сапати  буряк,  чи  кукурудзу,  ніякої  роботи  не  боялися.  Як  старші,  на  току,  засмаглі,  веселі  дівчата,  хлопець    більше  задивлявся,  любувався      Ніною.
 А  Наталка  кидала  ревнивий  погляд,  дівчина  відчувала  до  нього  ніжність  і  більше  турбувалася  про  нього,  ніж  сестра.    В  спеку    -  з  дому  приносила    компот,  він  дякував,  жартував  з  нею,  думав  Ніна  приревнує  ,  вона  тільки  усміхалася.  
Пройшло  два  роки….    Текля  чистила  рибу  і  дивилася  на  сина,
     -Чому  зажурився,  синку,    в  тебе  щось  трапилося?  Здається  все  добре,  навчився  водити  автомобіль.    Не  озирнешся,  вже  й  останній  дзвоник  у  школі.  Все  добре,  вам  зараз  легше  жити,  чим  ми  жили.  Тішся  синку,  дякувати  Богу,  війни  немає,    підеш  в  армію,  відслужиш  ,  як  годиться,    все  буде  добре.  Як    там,    в  Надії  справи,  приїхала  з  Москви?    Добре  навчилася  торгувати,  має  комерцію,  сало  в  людей  скупить,  повезе  продасть,  сюди    ж  ситець  везе,  якісь    хустинки.  Все  для  дівчат,  прямо  принцеси,    в  селі  найкраще  одягаються..  
-Та  вони  хочуть  в      містечку    купити  хату,  дядько  Степан  піде  працювати  на  залізницю,  він  же  гарний  слюсар,  говорить,  що  пообіцяли  в  депо  взяти.
-А  ,що  Ніна?  Ти    ж  бачу  давно  по  ній  сохнеш….
-Мамо,  давай  не  зараз,  ми  всі  разом    з  молоддю.  Але  вона  гарна  та  чи  не  вискочить  заміж  ,  поки  я  відслужу.  А  зараз  одружуватися,  ще  рано,  боюся  поїде  в  місто,  загордиться,  не  захоче  зі  мною  діла  мати.
Микола  часто  мріяв    про  стосунки  з  Ніною,  якось  навіть  на  побачення  запросив,  вона  тільки  усміхнулася,
-Ми  майже    кожного  дня  з  тобою  на  побаченні,    хіба  не  так?
А  потім  тихо  сміється,  хитро  позирає,  ледь  стримується,    щоб  при  всіх  голосно  не    засміятися.
       Дівчата  закінчували  школу,  а  Микола  йшов  у  армію.      В  сестер    плани  навчатися    в  районному    містечку  на  лаборанта.    
Наталка  і  Ніна,    і  тут,  як  завжди  разом,  хоча  Ніна  мріяла  піти  в  торгівлю,  щоб  переїхати    жити  в  обласне  місто  та  батьки  наполягли  ,щоб    в  училищі  навчалися  разом,  а  там,  час  покаже.
 Микола  писав  одного  листа  на  двох,    розповідав  про  службу,  цікавився  новинами    села.    Писав,  що  дуже  нудьгує  за  обома  й  дуже    хоче  додому.  Але  в  листах  більше  звертався  до  Ніни,  вона  ж  з  цього  лише  сміялася  й  жартувала,  -  Ой  любов  моя!  Чи  будеш  моя?!  Ха!  Ха!  Ха!    Ой,  як  зворушливо!
       Одного  разу,    отримавши  листа,  Наталка  запитала  Ніну,
- То  коли  ти  будеш    їхати  в  місто?  Хай  би  вже  прийшов  з  армії  Коля,  то  ми  б  з  ним  побралися.
Ніна  від  здивування    відкопилила  губу,  витріщила  очі,  
-  Ха!  А  у  вас,  що  любов?  Щось  я  не  помічала?  Чи  може  ти  з  ним  вже  й  цілувалася?
Хитро    її  зміряла,  оглянула  з  ніг  до  голови,    гучно  засміялася.
 -Та  ні,,  але  думаю,  що  він  до  мене  не  байдужий.  Та  і  я  старша  за  тебе,  тож  маю  вийти  заміж  перша,  -  хвилюючись  відповіла  Наталка.
-Не  знаю,  що  тобі  сказати….  Він  якось  мене  на  побачення  запрошував  та  я  відмовила,  з  сільськими  не  хочу  діла  мати,  от  би  якогось  військового  зустріти,  щоб  квартира  в  місті.  А  він,  тим  паче,    водієм  працює,  все  від  нього  несе    соляркою,  завжди    замурзаний,  після  нього  треба    прати  засмальцьовані  речі.  Ні!  Це  не  моє.  Тож  можеш  з  ним  закрутити,  як  прийде  з  армії,  він  мені  не  потрібен.  
             Вечоріло…    Сонце    загубилося  поміж  хмар,    небо  встелене  сірими  і  чорними  хмарами.  Легенький  вітерець  просушував  землю  після  дощу.
       На  лавці  під  хатою  сиділо  кілька  дівчат,  перед  ними  хлопець,  бринькав  на  гітарі  .  Ніна  зачаровано  дивилася  на  нього,  мило  всміхалася,  в  очах    мерехтіли  яскраві    вогники.  Сергій,  приїхав  з  батьком,    з  Криму  -  в  гості  до  баби  й  діда,  вони  жили  тут,  по  –  сусідству.  Дівчата  відразу  звернули    увагу,  коли  на  лавці  біля  двору  почули    звуки  гітари.  Він  вперше  приїхав  сюди,  тому  й  нікого  не  знав,  на  вид,  йому  добрих    років  двадцять  п`ять.  Розповідав,  що  служив  в  мор  флоті,  працює  в  порту  диспетчером.  Ніна,  дізнавшись  все  це  про  нього  -  не  зводила  очей.  
Чорні      брови,  карі  очі,  -  наспівувала  дівчина  під  ніс,  -  Якби  ж  мені  вами  та  заволодіти.
 Кілька  днів  поспіль  Ніна  ввечері  прогулювалася  з  Сергієм  наодинці,  він    взяв  адресу,  обіцяв  написати.
Та,  як  кажуть,  -  »  У  воду  канув,  ні  слуху  ні  духу».  Цілий  рік  дівчина  виглядала  поштарку  та  так  листа  від  Сергія    й  не  дочекалася.
 Пройшов  рік…..    Одного  літнього  вечора  Микола  повернувся  зі  служби,  в  мами  розпитував,  як  тут  ,  що  нового  в  селі  ?  І  в  першу  чергу  запитав,  чи  Ніна  заміж    не  вийшла,  бо  останнім  часом    на  листи  відповідала  Наталка.  Мати  плакала  від  радості,    тішилася,  що  вдома  є  помічник.
-Все  добре  синочку,  ти  довго  не  гуляй,  одружися,  підуть  дітки,  веселіше  буде  в  нашій  світлині.
-Добре  мамо,  добре,  думаю  після  жнив  засватаємо,  а  там  й  зіграємо  весілля.
             На  вулиці  ввечері    гучно,  в    хлопців    і  дівчат,  тільки  й  мови  -  з  армії      прийшов  Микола  .
             Наталка  одягла  найкрасивішу  сукню  ,  колоском  заплела  косу.  В  руках  тримала  капроновий  рожевий  шарфик,  він  пасував  до  обличчя,    зливався  з  кольором  сукні.
Ніна,  не  переймалася  вбранням,  не  відчувала  таких  хвилювань.  Вона    мріяла  переїхати  в  велике  місто,  жити  шикарно,  мати  квартиру,  авто,  ходити    в    театри.
           Микола  -    на  відстані  усміхався  до  всіх,  привітався,  пригощав    цукерками  »  Барбарис».    Наталка    з  нього  не  зводила  очей,  адже    давно  кохала,  тільки  боялася    зізнатися  Ніні.      Він  підійшов  до  сестер,  став  посеред    них,  обох  охопив  руками  й    обох  поцілував    у  щічки.  Задоволено  дивлячись  на    всіх  дівчат,  усміхався,
-Ой!  Які  ж  ви    гарні,  немов  троянди,  красуні  наші  !  Де  тільки  не  був,  а  кращих,  чим  наші  дівчата  ніде  не  бачив.
Того  вечора  наче  й  не  було  для  Наталки,  так  швидко  сплинув    час,  юрбою  слухали  розповіді    Миколи.  Він  відслужив    в  Казахстані,  всього  надивився,  як  там  люди  живуть,  як    відносяться  до  жінок,  було  що  розповідати.
       Ніч  тихо    спустилася    до  землі….  Небо  прикрасилося    яскравими  зірками,  а  місяць  тарілкою,  мінливо    переливався  ,  світив  все  ясніше  і  ясніше.  Його  світло    обливало  землю  синявим  кольором,  десь  недалеко  з  садка  линув  спів  соловейка.
Вже    пізно  -    сестри    спішили  додому,  щоб    часом  від  батька  не  було    прочуханки.  Він      ранком  завжди    сварився,  коли  гуляли  допізна  ,  на  другий  день  не  давав  довго  поспати,  завжди  знайде  якусь  роботу.
 Літо  збігало  до  кінця…  Жнива  закінчилися  давно  та  на  току,  ще  кипіла  робота.  Микола  працював  на  вантажному  автомобілі,  перевозив  зерно,    додому    повертався  дуже  пізно,  не  було  часу  на  вечорниці.  
Одного  разу  ,  в  вихідний  день  молодь,  як  завжди    зібралася    ввечері,  хтось  з  хлопців  навіть  приніс    гармошку.  Веселились,  хлопці  ,щось  розповідали,    жартували,  дівчата,  одна  перед    іншою  наспівували  частівки.    Микола  стояв    поруч      з  сестрами,    як  завжди  уважний,  весело  спілкувався.  А  потім  між  словом  проговорив,
-Думаю  мені    пора  одружитися,  досить,  нагулявся.
Й  до  Ніни,
 -А,  що  сватів  з  хати  не  виженуть,  як  прийду?
Та  хитро  зирнула,
- В    нашій  хаті  є  дівка  на  виданні,  чому  ж  виженуть?  Та  й  загалом,    ми  завжди  раді  гостям.  
Наталка  розчервонілася  і  випалила,
-Ми  давно  рушники  вишили,  тож  чекаємо.
Вже  всі  поспішали  додому…
       Мама,  ще  не  спала,  коли  Микола  зайшов  до  хати,  вона  щось  шила  на  швейній  машинці.
-О,  так  пізно  працюєш!  Все  тобі  не  спиться!    Ну,  що    підемо  сватати  Ніну?
-А  ти  з  нею  поговорив,  вона  тобі  не  відмовить?    Чула  ,  що    по  тобі  Наталка  сохне.    Але  синку  скажу,  мені  більше  до  душі  Наталка,  хоч  біда  в  неї    з    оком,  але  ж  така  добра.
-  Та  ні  ,мамо,  на  вихідні  сватаємо    Ніну,  думаю  не  відмовить.
         Надія    приготувала  страви,  гомоніла  біля  столу,
-  То  добре,  Микола  хлопець  не  поганий,  як  скаже,  так  і  зробить,    роботящий.  Та  і  свекруха  така,  що  невістку  не  образить,  багато    труднощів  зазнала  на  віку,  важко  було  без  чоловіка.
В  хату  зайшло  п`ять  чоловік,  як  за    звичаєм  привіталися,  розсілися  на  лавці,  вели  переговори.
Ніна  і  Наталка    в  другій  кімнаті  слухали  розмови,  які  вели  старости.    Ніна  ледь  голосно  не  засміялася,  коли  почула,  що  просять  її  за  дружину.    
-  Я  за  нього  не  піду,  хіба  він  мене  не  зрозумів.  Тож  ти  йому  за  рушники  сказала,  то  яке  я  маю  діло  до  сватання.  
Надія  зайшла  в  кімнату  до  дівчат,
-  Не  знаю,  що  мені  з  вами  робити,  хіба  годиться  меншу  віддавати  першу?  Не  знаю  такого,  зараз  батька  гукнемо,  що  він  скаже?
 Ніна  почала  говорити  матері,  що  зовсім  байдужа  до  Миколи,  щоб  і  не  думали,  що  вона  колись  піде  за  нього.
Батько  сердито  дивився  на  дівчат,
-Що  обидві  хвостом  вертіли?    Довертілися!
 Наталка    вся    на  нервах,  розпашілася,  ходила  по  кімнаті,  здавалося,  зараз  все  розірве  на  клоччя,  щоб  не  попалося  під  руки.  Тремтіла,  стискала  руки  в  кулаки,  не  витримала  ,    випалила
-  Це  він  мене  мав  сватати,  адже  я  його  кохаю,  чуєте,  ще  з  дитинства!
На  декілька  секунд  всі  завмерли…    Вже  мати  й  батько  шепотіли  між  собою,  розмахували  руками.  Нарешті  батько  взяв  за  руку  Наталку,
-Пішли,  що  Бог  дасть.
В  голові  Наталки,  аж  гуділо  від  хвилювання.    Коли  вийшли  до  сватів  -  розцвіла,  сяяла,  як  на  сонці      квітучий  кущ    калини  .
-Ось,  Миколко  тобі  дружина,  зростили.  Така  доля  дівоча  -  йти  з  батьківської  хати.
 Текля  зирнула  на  сина,  взяла  його  за  руку.  Він  зблід,  стиснув  їй  руку,  хотів  встати.    Вона  стримала,  очима  показала,  щоб    сидів,  прошепотіла,  
-  Синку,  візьми  себе  в  руки,  якщо  тебе  не  хочуть,  не  принижуйся,  а  Наталка  гарна  дівчина,  буде  тебе  все  життя  любити,  побачиш.  Та  і  не  годиться,  йти  з    цієї  хати  з  гарбузом,  адже  тут  дві  дівчини.  Чи    хочеш,  щоб  по  селі  з  тебе  сміялися?  Остудись,  подивися,  яка  вона  щаслива!
Микола  встав,  трохи  усміхнувся,  поцілував  руку  Наталці.
         В  хаті  жваво  велися  розмови    про  весілля.  Наталка  щаслива  сиділа  біля  Миколи,  шалено  стукало  серце,  про  себе  дякувала  Богу,  що  він  буде  її  чоловіком.
                 Рівно  через  місяць  зробили  невеличке  весілля.  Наталка  щаслива,  перейшла  жити  до  Миколи,    а  він  зразу  був  трохи  засмучений  та  згодом  зрозумів,  як  Наталка    кохає    його,  годить,  немов  бавить  малу  дитину,  може  воно  й  на  краще.
 Не  пройшло  і  місяця  Надія  з  Степаном    в  містечку  купили    хату,    ще  й  неподалік  земельну  ділянку  для  Наталки    й  Миколи,  щоб  будували  хату.
Микола    задоволений,  вже  їздив  на  роботу    в  містечко.  Тесть    вже  працював  на  заводі,  тож  проблем  з  роботою  не  було,  по  знайомству  зятя    працевлаштував  вадієм.    
                       Ніна  відразу  поїхала  в  обласне  місто  і    все  ж    таки  працевлаштувалася      в  ЦУМ,  продавцем.  Тож    мріяла  жити    в  великому  місті,  знайти  чоловіка,  як  вона  казала,-«Інтелігентного».
           Роки  поспішали….    Микола  з  Наталкою,  в  сім`ї    чекали  поповнення.  Будинок  майже  готовий,  після  пологів  Микола  планував  сюди  забрати  дружину.
 Минуло  кілька  днів,щасливі  їхали  з  пологового  будинку,  вона  усміхалася,  він  цілував  у  щоку,  дякував  за  сина  -  Ярослава.
         Вдома  в  Надії    -  зібралася  вся  родина,  радісно  зустрічали  гостей.  Тільки  Ніна  не  приїхала,  вона  взагалі  стала  рідко  приїжджати.Все  чимось  не  задоволена,    інколи  з  заздрістю  дивилася  на  сестру,  ніяк  не  могла  зрозуміти,  чому  вона  не  може  бути  такою  щасливою?
Невдовзі,    Ніна  в  ЦУМі    познайомилася  з    інтелігентним    чоловіком,  Едуардом,      він  вибирав    костюм.  Він    старший  за  неї  на    років  вісім,  мав    однокімнатну  квартиру,    автівку,  викладав  курс    економіки    в  торговому  технікумі.  На  вигляд  статечний  чоловік,  доволі  симпатичний,  чорнявий,  доволі  веселий.  Швидко  наполіг  на  одруженні.  Ніна    навіть  батькам    не  встигла    нічого    сказати.  Так  сталося,    відразу  дала  згоду,  через  два  тижні    жила  в  його  квартирі,  вже  чекали  на  дитину.  
Не  пройшло  і  пів  року,  як      Едуард  став  приходити    з  роботи    дуже  пізно  й  на  підпитку.  Згодом,  як  Ніна  народила  дівчинку  -  Катрусю,  його  вигнали  з  роботи.  Вона    не  витримала    такого  життя  приїхала  до  батьків.      
       Та  не  на  довго…    Відчувала  себе  пригніченою,  зрадженою  своєю  долею.  Адже  мріяла  бути  щасливою,  хотіла  жити  в  розкоші.  Хотіла,  щоб  її  кохали,  так,    як  тепер  Микола    кохав  Наталю.  І  жити  в  достатку  так,  як  тепер  жила  її  сестра,  гарний  дім,  вже  й  машину    купили.      Біль,  заздрість  ятрили  душу,    з  сестрою  майже  не  спілкувалася,  хіба,  що  в  батьків  зустрінуться  на  якусь  годину  і  все  подивиться    до  Наталі  з  докором  ,  неначе  вона  винна  в  її    невдачі.  Вирішила  так  буде  краще,    дитину  покинула  батькам,  а  сама  ж  поїхала.    В    матері  за  неї  боліла  душа,  тільки  сльози  ковтала,  себе  картала.  В    думках,  взяла  на  себе  гріх,  треба  було  тоді  вговорити,  щоб  пішла  за  Миколу.  А  згодом  вже  тішилася,  що  Наталка    щаслива  з  ним.  Тому  й  взяла    Катрусю  на  виховання,  мовчки,  хоч  вже  не  молода  та  в  чому  ж  дитина    винна?
         Ніна  майже  пропала,  хоч    знали  недалеко,  там  же,  в  місті  та    приїжджала  тільки  на  день  народження  доньки.  Приїде  розфуфирина,  фарби,  парфуми,    лукава  веселість,    від  мами    ховала  очі.  Жила  в  достатку,  сережки  та  товстий  ланцюг  на  шиї,  все  золоте,  дитині  подарунки  дорогі.    Мати  розмову  починала,  дивлячись  в  очі,  запитувала,  може  заміж  вже  йдеш?    Ніна  відразу  тулила  доньку  до  себе,
-  Нам  нікого  не  треба,  правда  доню?
-  Коли  ти  забереш  дитя?  Я  ж  не  вічна  ,  в  мене  тиск,  а  батько  ледь  ходить,  виразка  шлунку.  Гадаю  вже  п`ять  років,  може  вигулялася,  може  досить?  Хоч  адресу  залиш,  де  ти  зараз  живеш?
Сердито  зібрала  сумку,    мовчки  вийшла  з  хати,  навіть  не  озирнулася…
Пройшло  п`ять  років…    Гарний  літній  день….  В  небі  ні  хмаринки,  лиш  ластівок  політ.    А  поряд  зграї  горобців  і  чути  «Цвірінь,  цвірінь  «.    Катруся  з  мискою  йшла    в  садок….  Нарвала,    червонощоких  яблук,  пахучих,  медових    грушок        «Бера»,    принесла  до  хати.  З  хвилюванням  чекала    свій  день  народження,  адже  мама  прислала  листа,  обіцяла  приїхати.  Перед    цим    днем,вона    з  під  подушки  витягла  мамине  фото,  ще  раз  поглянути,  яка  вона,  бо  ж  за    п`ять  років    жодного  разу  не  приїхала.    Хвилювалася,  вибігала  на  вулицю,  дивилася,  може  вже  йде.
   Весело    зустрічали  гостей….    Миколу,  Наталку  і    їх  діточок,  Ярослава  та  Маринку,  якій  виповнилося    вже  два  роки.    Всі  обіймали  бабцю  й  діда,    вітали  Катрусю,  вона  дуже  любила  двоюрідних  братика  й  сестричку,    обіймала  й  цілувала  їх.
       За  столом  майже  всі,  лише  Катруся  стояла  біля  хвіртки,    раз  –по-  раз  визирала  на  вулицю.  Чекали  на  неї,  переглядалися  один  з  одним,  розуміли,  як  дівчинка  чекає  маму.
 Холодний  трепіт  по  всьому  тілу,  здалеку  побачила  жінку,  яка  махнула  їй  рукою.  В    обличчя  підступила  кров  ,  раптово  почула,  як  стало  гаряче  під  сердечком,  схопилася  за  голову,  не  знаючи,  що  робити,  може  вона?  Може  мама  ?!  Не  розуміючи  нічого,  своєї  поведінки,  розвернулася,  пішла  до  хати.  Всі  помітили,  адже  обличчя    червоне,    на  очах  сльози.  
-  Нічого  ,  сонечко,  вона  приїде,  трохи  пізніше,  не  хвилюйся,-  цілувала  і  обіймала  бабуся.
Вона  не  заплакала,  розгублено  позирала  на  всіх,
-Там  хтось  йде,  по  вулиці  ….
 Запала  тиша…      Дорослі    -  дітям    діставали  страви  з  тарілок,    ті    не  звертаючи  ні  на  кого  уваги,  вже  смакували.
Нарешті  відчинилися  двері.  Ніна  неначе  вчора  всіх  бачила,
-  Усім  привіт,    а  ось  і  я!
 Підійшла  до  Катрусі,  поцілувала  в  щоку,
-З  днем  народження,  донечко!  А  це  тобі,  гадаю,  ще    ляльками  граєшся…
Дівчинка  взяла  подарунок,  соромливо  опустила  очі,  в    тих  очах  розгубленість,  ніякої    іскринки  радості,
-  Дякую  вам!
В  великій  коробці  лежала  світлоока  лялька,  в      красивій  мереживній  сукні  рожевого  кольору,  на  голівці    такого  ж  кольору  капелюшок,  капчики      трішки  темніші.
Всі  загомоніли,  напруга  спала,    проголошували  поздоровлення,  вітали  всі  по  черзі.  Ніна  сиділа  між  Катрусею    й  сестрою,  нічого  не  розпитувала,  позирала  на    Миколу  з  дівчинкою.З  заздрістю  зирила  на  сестру.
 Наталка    спекла  торт  іменинниці,    різала  на  шматки,  всім  роздавала.  Тихо  до  сестри,  щоб  ніхто  не  чув,
-  Ти,  що  все  сама?  Чи  може  маєш  кого,  то  хоч  би  приїхав  з  тобою,  познайомилися  б,побачили  з  ким  ти  живеш.
Суворий  погляд,  як  обрізала,
-Ти  щаслива,  то  й  тішся,  бачу  веселі,  прямо  закохані.  Ну  й  живіть,  до  мене  не  пхайтеся  з  запитаннями.
Наталка  почервоніла,  опустила  голову,  щоб  не  побачили,  як  в  неї    несподівано  почервоніло  обличчя.  Їй    неприємно,  адже    п`ять  років  не  бачилися  і  ось,  так  до  сестри….  
     Катруся    гралася  з  дітьми,  показувала  ляльку  ,  крадькома    позирала  на  маму.  Вже    гості  спішили  додому.  Микола  однією  рукою  тримав  доньку  за  ручку,  другою    обійняв  Наталку,  всміхаючись  звернувся  до  неї,
-Ну  що  мамочко….  пішли,  пора  на  сідало,  завтра  до  праці…
Ніну,  аж  перекосило,  поспішила  в  іншу  кімнату,  сердито    на  ходу,
-  Всього  найкращого….
Катруся  ,  дід  і  бабця  проводжали  гості,  Ніна    доних  більше  не  вийшла.
Вона  вже  збиралася  їхати  назад,    дещо  з  продуктів  клала  в  сумку.
Мати  здивовавалася,  не  витримала,  просльозилася,
-Ну  гаразд  на  нас  гніваєшся,  що  так  склалася  доля,  може  ми  й  винні,  але  ж  ти  за  нього  йти    не  захотіла  ,  а  дитина  в  чому  винна?  Ти  ж  мати,  поспілкуйся  з  нею,  подивися,    порадь  їй    в  чомусь,  підкажи.  Вона  ж  чекає  від  тебе  ласки,  а  не  подарунків.    Наталка    з  Миколою  на  кожні  свята  їй,  щось  приносять.  Дивися,  он  бачиш  стільки  книжок,  то  все  вони.
Ніна    присіла    біля  столу,  зайшов  батько.
-Це  що  за  чортівня,  що  за  мати?  Чому  така  черства  до  своєї  доньки?
Опустивши  голову,
-  Куди  її  заберу,  в  однокімнатну  квартиру?  Вона  ж  нам  буде  заважати.
Батько  почервонів,      з  всієї  сили    кулаком  гепнув    по  столі,
-  А  ну  сиди  і  слухай!  Зробити  дитя  змогла,  а  виховувати  батькам.  Ми  не  відказуємося  допомогти,  хай  би  всі  канікули  Катруся  була  в  нас  та  вона  чекає  маму,    часом  запитує  де  тато  і  хто  він?  Нам  ,що  дитині  сказати?  Ха!  Ляльку  привезла!  Ти  спитала,  чи  є  в  чому  дитині  в  школу  йти?  Ми  її  звичайно  одягаємо  не  гірше  інших,  Наталка  їй  сукні  шиє  та  вона  хоче  матері…
-  Знову  Наталка!  –  зненацька  підняла  голос  на  батька.
Побачивши  його  очі  -    мерехтіли  від  злості  вже  тихо,
-Я  ж  не  маю  чоловіка,  не  везе  мені,  то  один  ,то  інший,  не  хочу  травмувати  дитину,  тому  й  не  забираю….
 -  О  Господи!  -  сплеснула  руками  мати  ,
-  То  вже  мабуть  доню  зупинися,  стільки  ж    можна  їх  міняти  і  хто  тобі  з  таким  характером  вгодить.
Ніна  встала,  взяла  в  руку  сумку  ,зиркнула  на  обох,
-А  ви  он,  Миколі    та  Наталці  годіть  ,  а  мені  не  треба,  цього  не  хочу.  Не  заважайте  мені  жити,  не  вчіть,  а  Катрусю…    я    колись  заберу.
 І    вийшла.  Неподалік  стояла  донька,  напевно  все  чула,    з  оченят  котилися    сльози,  вздрівши  маму,  опустила  голову,  стрімко  побігла  в  садок.
Пройшло  не  менше  години,  як  Катруся  зайшла  до  хати.  Бабуся  у  вікно  бачила,  як  дівчина  плакала  в  садку,  в  миску  збирала  грушки  і  знову  плакала.Наче  нічого  й  не  було,  поцілувала  онучку  у    чоло,
-  Гайда  сонечко,  будемо  рихтуватися    спати,  все  добре.  Не  гнівайся  на  маму,  вона  тільки  владнає  всі  справи  так  і  приїде.
Лягали  спати  Катруся  дивилася  у  вікно,  згадувала  день,  думала,  як  добре,  що  в  мене  є  бабуся  і  краща  ніж  мама,  приголубить,  казку  розповість  і  навіть  допомагає  зробити  уроки.  А  мама…  Що  мама?    Чому  їй  так  не  везе  в    тому  коханні,  що  вона  не  виходить  заміж.    Все  собі  шукає  чоловіка,  нехай  би  вже  швидше  знайшла,  може  б  була  добріша  до  всіх  і  в  мене  був    би  тато.
А  час  летів…  Неначе  синиця  в  небі,  швидко-швидко.
Минуло  багато  часу.    У  школі  випуск…  Усміхнені    і  веселі  діти,  сповнені    радістю,  стояли  на  лінійці,  кожен  дивився  на  своїх  рідних,  знайомих.
         Славна,  чорнява,  височенька,    дівчина    в    гарній  рожевій    сукні,    в  капцях  на  підборах,  стояла  біля  директора  школи.  Очі    сяяли  щастям,  вона  допіру  отримала  золоту  медаль,  привітно  дивилася  на  свою  родину,  яка  прийшла  подивитися  на  випускників.  Дівчина  раптом  помітила,  до    воріт  школи,з  букетом  троянд    поспішала  її  мама.  Їй  було  приємно  і  в  той  же  час  біль  стискав  у  грудях,  подумала-  мені  ж,  ще  не  двадцять,  в  черговий  раз  скаже,  -«  Колись  заберу».  Адже  приїздила  кожного  разу    тільки    через  п`ять  років.
Привітання,  поцілунки…..    Всі  радо  поспішали  додому.  Катя  йшла  між  мамою  і  бабусею.  Дід  тримав    великі  букети  квітів,  задоволено  поглядав  на  онучку,роїлись  думки  -    ну  от,  немов  свою  доньку  зростили,  піде  наша  красуня  в  люди.
             Наталка  з    чоловіком      і  дітьми  йшли  позаду.    Ярослав  та  Марина    усміхаючись,    між  собою  щебетали    про  школу.  Ярослав  став  справжнім  парубком,  схожий  до  мами,  тримав  Марину  за  руку,  розповідав  про  свій  випуск  і    про  навчання  в  технікумі.  Сестра  ж  розповідала  про    шкільні  пригоди.
 -Доню,  тепер  в  який  навчальний  заклад  будеш  поступати?  –  тихо  запитала  Ніна.  
-А  ми  з  бабусею  вирішили,  піду  в  Торгово  –  економічний  інститут,  там  дають  гуртожиток,  -  обіймаючи  однією  рукою  бабусю,  усміхаючись    відповіла  Катя.
 -Та  я    думала  те,  може  в  мене  будеш  жити,  якщо  захочеш  звичайно..
Дівчина    вже  звикла,    що  в  неї  така  мама,  ніяких  образ  не  тримала.
Та    й    таких,  ніжних    почуттів,  як  до  бабусі    в  неї    не    було.
-Навіщо  мамо?    Адже  ти,  ще  заміж  не  вийшла,  живи  своїм  життям,    я  вже  майже  доросла  та  і  в  мене  є  кому  допомогти.  Звичайно  навідаюся,  коли  буду  здавати  екзамени  та  гадаю    нам  разом  не  жити.  
 Ніна  була  задоволена    відповіддю  доньки,  усміхнулась,
-Ну  і  молодець,  що  ми  з  тобою  порозумілися.
 Микола  позаду  доганяв  усіх,  допіру  в  магазині  купив  солодощі.  Наталка  світилася  щастям,  вона  любила  Катрусю,  як  своє  дитя.
   Попереду  нове  життя…  Катя  в  інституті  познайомилася  з  Євгеном,  хлопець  гарно  вихований.  Його  батьки  викладали  в  цьому  ж  інституті,  їм    дівчина    сподобалася.  Дружба  переросла  в  кохання,  вони  на  останньому  курсі  вирішили  одружитися.
           Невеличкий  курінь  був  красиво  вбраний  в  килими,  в  кольорові  кульки  й    квіти.
 Духовий  оркестр,  з  місцевих  музикантів,  грав    веселу  музику.  На  воротах  з  хлібом  –  сіллю,    молодих  зустрічали  рідні.  Бабуся  і  дідусь  одягнуті  в  вишиванки,  Наталка  пошила  їх,  а  Катя  встигла  вишити  до  весілля.    Ніна  стояла  красиво  вдягнена,  поруч  з  нею    привітно  усміхався    трохи  старший    за  неї  чоловік  -    Юрій  Петрович.    Наталка  з  своєю  сім`єю    щосили  плескали  в  долоні,  вітали  молодих,  зустрічали  сватів.
 Гості  по  черзі  підходили,  вітали  щасливих  молодих….
Ніна  нарешті  познайомила  доньку  і  зятя  зі    своїм  чоловіком.    Нікому    не  сказала,  що    недавно  зареєструвала  шлюб.    Боялася,  що  зурочать,    зробила  сюрприз,  знайшла  таку  людину,  яку,  хотіла  мати,  ще  в  молоді  роки.    Правда  він  був    вдівцем,  мав  одруженого  сина,  який  жив    в  Москві,  вже    мав  сина.  Він  всі  роки,  після  закінчення  педагогічного  інституту,  викладав    в  цьому  ж    інституті    англійську  мову,  мав  двокімнатну  квартиру  і    старенький  «Запорожець»,  на  якому  й  приїхали  на  весілля.
Всі    новини  дізналися  від  Каті,  вже  всі  вітали  їх,  тискали  руки  й  обіймали.  Наталка  взнавши  таку  новину,  перехрестилася,    тихо  прошепотіла,
-Ну  нарешті,  може  вже  зупиниться,  може  справді  її  доля,  хай  буде  щаслива.  
Вся  Наталчина  сім`я  привітала  їх,    вручили  великий  букет  троянд,  в  подарунок  самовар.  Ніна  крадькома  позирала  на  Миколу  й  сестру,  думала-  ну  от  нарешті    і  я  буду  щаслива,  тепер  ви  позаздріть  мені!.  
А    музики  грали  й  грали    веселих  танців…
                                                                                                                                                                               Червень  2017р
                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2017

Зустріч / казка /

Над  лісом  стрімко,  стрімко  закружляв  холодний  вітерець.  Він  куйовдив  листя    на  деревах  і  де  –не-де  зривав  його.  Воно  летіло  й  стелилося  до  землі.  Відразу  пташки  притихли,  напружились,  дибом  стало  пір*ячко,  між  собою  гомонять,  що  це  вже  не  літечко.    
       Тож  вже  кілька  днів,  як  осінь  завітала  із  холодним  вітром,  всюди  фарби  розплескала  вона,  так  уміло.  Всі  дерева  вбиралися    у  багровий,  жовтий  та  золотистий  кольори.  Трава  при  землі    теж  частково  змінила  колір,  а  деяка  вже  висохла.  Куди  не  поглянь,  скрізь    розкидане    листя.
               Раптом  під  кущем,  в  купі  листя  почувся  шурхіт  і  показався  носик  їжачка.  Малий  блимав    чорненькими  оченятами,  крутив  головою,  роздивлявся  навкруги.  А  ну  чи  є  тут  хто?  Щоб    ненароком  не  зустріти  ворогів,  думав    він.
Задер  голову  догори  і  сказав,
-О-  хо  –  хо  !  Вже  осіння  пора,  треба  готуватися  до  сну.
       Тут  зненацька  перед  ним  з`явився  зайчик.  Став  на  задні    лапи  і  засміявся,  а  потім  почухав  одне  вушко  і  сказав,
-Який  відпочинок?  Ти,  що  боїшся  осені?  Ха-ха-ха!
-Тихо!  Не  кричи!  А  то  біду  накличеш,  лиска  почує,  буде  тут,  як  тут.  Я  то  клубочком  та  й  котитимусь,  мене  не  дістане,  бо  я  колючий.
А  тобі  не  завадить  бути  обережнішим.  Вона  хитра,  має  колір  схожий  на  осінь.  Тож  десь  між  дерев  та  кущів  сховається,  зненацька  тебе  настигне,  дивись,  щоб  лиха  не  сталося....
Зайчик  присів,  опустив  довгі  вушка  і  почав  озиратися.
       Їжачок  до  нього  наполегливо,
-Мені  вже  другий  рік,  я  знаю,  що  ми  спимо  з  осені  до  самої  весни.  А  ти,  що  хіба  не  знаєш?
Косоокий  хитро  зирнув,
-Це  ти  напевно  вигадав,  ми  ж  зайці,  мама  говорила,  на  зиму  змінюємо  колір    і  ні  про  який  сон  не  було  мови.
Поруч  на  дереві  щось  зашаруділо  і  перед  ними  впав  горішок.  Зайчик  і  їжачок  відразу  принишкли  і  звернули  увагу  на  дерево.
 З  гілочки  на  гілочку  скакала  білочка,  одна  мить  і  вона  стояла  поруч  з  ними.
-Ой,  доброго  дня  вам!  Я    десь  горішка  загубила,  зненацька  випав.  Ви  часом  не  бачили?
 Вона  в  одній  лапі,  ще  тримала  два  горішка  і  відразу  швидко  в  траві  почала  шукати  загублений  горішок.
Зайчик  лукаво  всміхнувся,
-А  ти,  що    теж  спиш  взимку?  Он  їжак  розповідає,  що  готується  до  сну.  А  я  й  сміюся  це  чому  і  навіщо  так  довго  спати?  
Білочка  відразу  знайшла  горішка  і  мило  подивилася  на  зайчика,
 -А  ти,  ще  маленький,  тому    і  не  знаєш  нашого  лісового  життя.
     Зайчик  заперечив,
-Та  ні,  чому?  Мама  і  тато  багато  розповідали  про  лиску,  про  вовка,  про  собак.  Щоб  я  був  обережним,  бо  то  для  нас  найбільша  загроза.
Їжачок  носиком  шмигнув,
-Розкажи  ти  йому  білочко,  бо  він  напевно  не  знає,  хто  спить  взимку?  А  хто  не  спить  ?  І    мені    чомусь  не  вірить!
Вона  дуже  поспішала,  тому  вже  сиділа  на  гілочці,
-Ти  краще  б  додому    поспішав,  хіба  зайці  вдень  гуляють?  Твої  мама  з  татом  де?  Напевно  сплять,  а  ти  чому  по  лісі  гуляєш?  Дорослі  зайці  буває  вдень  шукають  їсти  та  це  дуже  небезпечно.  Тож  краще  прислухайся  до  поради,  відчуваю,  зможуть  тебе  настигнути  неприємності.  
         Аж  тут,  здалеку  почувся  гавкіт  собаки,  білка  відразу  забралась  на  вершину  дерева,  довкола  роздивилася,    одна  мить    і  знову  стояла  поруч    з  ними,
-Тікаймо,  побачила    мисливців,  в  нашу  сторону,  сюди  поспішають!
І  сама  з  гілки  на  гілку  десь  зникла.  Їжак  крикнув  до  зайчика,
-Гей  -  но  додому!  Швидко,  швидко,  щоб  тебе  тут  не  було  видно!
Сам  почалапав  між  кущі,  десь  заховався.
 А  зайчисько,  аж  здригнувся,  так  злякався  і    так  стрімко  біг    і  скакав,  що  під  ногами  землі  не  відчував.
           За  кілька  хвилин,  був  біля  лігва....  Батьки  солодко  спали....
 Він  притулився  до  мами  спинкою,  зігрівся  і  думав,  от  проснуться  мама  і  тато,  треба  у  них,  ще  раз  про  все  розпитати,  бо  я  здається,  ще  багато  чого  не  знаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755594
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 16.10.2017

Яке то страшне слово

Війна,  яке  то  страшне  слово,
Біда,  прийшла  не  випадково,
Не  знало,  ні,  маленьке  дитя,
Що  батько  не  стріне  майбуття.

Як  жити?  Далі  козакові,
Не  взнає,  він  царство  любові,
 Без  радості  тата,    теплоти,
Не  прийме,  те  царство  доброти.

Без  нього,  як  світ    розпізнати,
Весь  час,  у  чорній  хустці    мати,
І  смуток,  у  очах  і  жура,
ОднОму,  як    прожити  завтра?

Злетів  журавлем  у  небо  синь?
 Ти  краще,  любий,  перепочинь,
Приходь,  дуже  чекаєм  тебе,
Діждусь,  тобі  важко  без  мене.


15.10.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2017

Природа и осень

Казалось,  по  кругу  летит  непогода
Холодной  слезой  умывалась  природа
Меняются  краски,  текут  акварели
И  птиц  уж  не  слышно,  давно  улетели

Тропинка  залита,  вся  спряталась  в  луже
Давно  мелкий  дождик….  Капельки  жемчужин
Покрыли  листву…Ручейками  стекают
Посмотришь  иной  раз,  они  засверкают

Покружится  ветер,  встряхнёт  он  калину
И  уж  с  поцелуем,  обнимет  малину
Наполнит  ягоды,  свежим,  терпким  ромом
Воробушек  стая  спряталась  -      все  дома

Повсюду  осенние  песни  звучали
Цветы  приуныли…В  грусти  и  печали
Природа  и  осень…  Наряды  красивы
Уж  взгляд  один  в  небо…  Все  тучи  плаксивы…

15.10.2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755461
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.10.2017

Боріться люди!

Боріться!  Люди  боріться  за  правду!
На  мир,на  освяченій  нашій  землі!
Згуртуймося  у  велику  громаду,
Єдині!  Ми  свого  щастя  ковалі!.

Боріться  ,за  чисте  небо,  яскраве,
Щоб  добре,  було  на  душі  й  спокійно,
Й  завждИ  сонце  обіймало  ласкаво,
Та  радісно  жилося  і  надійно.

Здолаємо,  ми  кремлівську  навалу,
Землі,  не  віддамо  навіть  шматочка,
 Зупинимо  поведінку  зухвалу,  
У  небі,  хай  сяє,    щастя  зірочка.

***
Борімось  за  рідну  країну,  безцінну!
       Й  поля  безмежні,  квітучі  простори!
За  кращу  долю,    волю  дорогоцінну!
Й  Дніпро  широкий  і    за  Карпатські  гори!
Борімось  сміло!  Не  втрачаймо    надії!
Нехай  же  збуваються  кожного  мрії!

***
Вітаю  всіх    зі  Святом  Покрови!
Зі  Святом  Захисника  Вітчизни!
Миру,  щастя,  добра  і  любові!!!

16.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2017

Зранку в небо сині

Зранку  в  небо  сині,  хмаринка  літала
Одненька,  одненька,  трішечки  сіренька
А  я  їй,    раділа,  мило  привітала
В  золотій  оправі,  краплинку  спіймала

Якась  кришталева,  неначе  росинка
А  там,  в  середині,  сховалась  іскринка
Ой,  та  це  ж  напевно,  осінь  завітала
Чарівниця  вміло,  плащик  одягала

У  сріблі  й  золоті,  земля  заіскрилась
Тихеньким  осіннім,  дощиком  умилась
Нарешті  діждалася,  осене  –  чаклунко
Тобою  тішуся  моя  веселунко!

                                                     18.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755298
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2017

Тут справжні дива /розповідь/

                                                       Тут  справжні  дива.
Яскравий  літній  день….  Небо  синьо  –  голубе,    по  ньому  ні  хмаринки.  Дорога    тягнеться  стрічкою  попід  посадку,  перші  дерева  біля  мене,  це  бачу  берізки.  Я  їх  знаю,  біля  нас  неподалік  ростуть  у  сквері.  Чую    пташки  перемовляються  між  собою,  напевно  так,  це  я  собі  так  думаю,  то  тут  біля  мене  в  листві  між  гілочками,  то  там,  десь  далеченько,  то  знову  тут,  чую  дивний,    пташиний  звук.  Задрала  голову  догори,  бачу  верхівки  дерев  ледь-ледь  гойдаються.  А  тут,  здається  можна  дістати  рукою,  майже  біля  мене  листочки  берізок  тріпочуться,  вітерець  їх  так,  прикольно  колише,  а  вони  виблискують  на  сонці,  неначе  граються  з  променями.  І  мені  хочеться  з  ними  погратися,  примружую  очі,  щурюся  і  напевно  рот    на  все  обличчя,  до  самих  вух…
               -Настю!  Дивись  під  ноги,  а  то  носом  зариєш,  будеш  скиглити,    -  раптом  сказала  мама.
-Але  ж  краса  мамо,  подивися,  як  гарно  навкруги,  ось  посадка,  а  там  подалі  ліс    бачу,  такий  здоровецький,  напевно    за  цілий  день  його  не  обійдеш.
 Вже  пригадала  казку  »Червона  шапочка»,  як  онучка  добиралася  до  бабусі  та  тут  безпечно,  розповідала  мама,  що  тільки  зайці  та  їжаки  в  цих  лісах  водяться.  
Мама  мені  тільки  всміхнулася,  але  взяла  за  руку.  Це  ми  від  траси  йдемо  стежкою  до  села,  до  бабусі  з  дідусем.  Я  колись  була  вже  тут,  мама  розповідала  та  нажаль    нічого  не  пам`ятаю.  Чому  забула,  не  знаю,  може  тепер,  як  підросла,  не    буду  все  забувати.  Я  ж  уже  перейшла  в  третій  клас,  мені  тато    при  розмові  кожного  разу  повторює,  вже  доросла,  доросла,  а  я  подивлюся  на  них,  а  потім  на  старшокласників,  яка  я  доросла?!  Нічого  не  розумію!  А  не  розумію  чому,  теж  гарне  запитання,  та  я  собі  думаю  так,  бо  мало,  ще  навчаюся.  Правда  навчатися  не  легко,  от  читаю,  читаю,  можна  сказати  зубрю,  тато  каже,  розповідай,  а  я  вже  все  забула.  Не  знаю  у  вас  так  буває  чи  ні,  а  в  мене,  нажаль  буває,  
-Ой  мамо,  що  там  під  березою?  Щось  темне,  але  не  земля  і  не  схоже  на  сухе  листя,  що  там?
Вирвалася  з    маминої  руки  і  прихиляючись,  йшла  під  берізку.  Ой,  щоб  ви  бачили,  що  я  знайшла,  гриби!  Капелюшки  в  них  темно  -  бурі,    а  ніжки    довгі,  біленькі  і  по  них    чорненькі  цяточки.
-Дивися  мамо  стільки  їх,  аж  три…  
-Не  чіпай  руками,  то  напевно  мухомори…
-Ні  мамо  в  книжці  мухомори  не  такі,  я  бачила,  добре  пам`ятаю.
Мама  задоволено  подивилася,
-От  молодець,  уважна,  це  доню,  підберезники.  Гриби  їстівні,  тож  давай  заберемо    їх  з  собою.
 Вона  обережно  зрізала  їх  маленьким  ножем,
-Бачиш,  доню,  знадобився  ніж,  а  ти  запитувала  нащо  беремо?    Такі  речі  в  дорогу  завжди  треба  брати.
Я  швидко,  крадучись,  тихенько  по  траві  ступала,  під  кожну  берізку  заглядала  і  знову  гукала  маму.  Вона    теж  знайшла  декілька  бабок  і  теж  раділа,  як  я….    Ми  поклали  гриби  обережно  в  пакет,  щоб  не  зім`яти,    усміхнені,  продовжили    йти  далі.  
-Тут  мамо  справжні  дива,  не  думали  і  не  гадали,  а  знайшли  грибочки,  таку  красу!
Яка  я  задоволена,  що  вам  сказати,  від  радості  вже  не  йшла,  а  неначе  підлітала,  бо  раз-по-раз  підскакувала.
Ми  прямували    в  сторону  долини,  тут  невеликий  яр  з  обривами,  а  далі    між  деревами  виднілися  хати.
-О  ,  Настусю  вже  село,  бачиш,  потопає  між  деревами,  -  кивнула  мама  рукою.
.  –От  добре,  там  напевно    вже  є  ранні  яблучка?
-Звичайно  є,  а  ще  напевно  дідусь  мед  викачав,  ти  ласунка,  любиш  мед.
А  хто  його  не  любить,  думаю,  це  тільки  дурень  від  солодкого  відмовиться,  мед  то  люблю,  а  от  бджіл  боюся.  Коли  вони  дзижчать,  аж  мороз  по  тілу.  Мене  того  літа  була  вкусила  якась,  напевно  дуже  зла  бджола,  на  клумбі.  Я  її,  правда,  хотіла  впіймати  скляною  баночкою,  напевно  вона  їй  не  сподобалась,  тож    крику  було  на  всю  вулицю,  люди  зглядалися  і  я  зовсім  не  соромилася  плакати,  бо  було  дуже  боляче.  Потім  мені  мама  нотацію  читала,  що  так  поводитися  не  можна.  А  я  так  і  не  зрозуміла,  чи  то  кричати  не  можна,  чи  ловити  бджолу  не  можна,  гадаю  їй  би  нічого  не  зробилося,  якби  посиділа  в  баночці  кілька  хвилин,  я  б  просто  добре  її  розгледіла  ,а  потім  би  випустила…
По  долині  трава,  ще  в  росі,  здалеку  добре  виблискує  на  сонці,  промінці  по  ній  скачуть  і  я  задоволено  йду  і  всміхаюся,  озираючи    все  навколо.  Де  –  не  -  де  дзвіночки  і  ромашки  геть  похилилися    до  землі,  по  них  роса,  то  сріблом,  то  золотом  переливається.  
Ми  з  мамою  вже  стали  на  якусь  стежку,  що  вела  до  чиєїсь  хати,
-О!  Ми,  що  вже  прийшли?
-Прийшли,  донечко,  прийшли,  ця  стежка  до  сусідів,  а  он  туди,  біля  ряду  вишень,  ще  одна  стежка.
-Ой,  подивися  вишень  стільки  багато…  О,  а  там  на  землі,  я  бачу  яблучка  маленькі,  але  жовтенькі,  -  я  швидко  побігла  взяла  кілька  яблук.
Вже  принесла,    на  ходу,  простягнула  їй  яблучко,
-Понюхай,!  А  пахуче    ж  яке,  понюхай!
-Настю!  Дивися  сама  впадеш  і  мене  кинеш  з  ніг.    Це  білий  налив,  вони  ще  трохи  зеленкуваті,  але  ті  ,  що  вже  впали,  якщо  трішки  жовті,  то  можна  їсти,  але  треба    обов`язково  помити.  
-Гей,  а  ви  до  кого?  Чого  хазяйнуєте    в  чужому  садку?  -    почули  голос    якогось  хлопчиська,  він  виглядав  з-за  дерева.
Я  його  трішки  бачила.  Мама  поруч,  тож  немає  чого  боятися,  підняла  догори  голову,  примружила  очі,  сміливо  до  нього,
-Чого  ховаєшся?  І  звідки  ти  взяв,  що  ми  в  чужому  садку.  Тут  мої  дідусь  і  бабуся  живуть.  А  ти  хто?  Вийди,  покажися….
Мама  поставила  сумки,  всміхалася,  задоволено  спостерігала  за  мною,  
-Миколко,  це  ти?  Виходь,  не  соромся,  що  не  впізнав  мене?
Із  -  за  дерева  вийшов  хлопчик,  на  зріст  майже  такий,  як  і  я,
світлий  чуб  спадав  на  очі.  Одягнений  в    синю  футболку,  яка  ледь  приховувала  пупця,  широкі  шорти  діставали  до  колін.  Він  стояв  босоніж,  ноги  були  мокрі  від  роси,  ледь  червоні.  Напевно  замерз,  я  так  собі  вважаю,  адже  чомусь  почервоніли  і  чому  це  ходити  босому,  не  розумію,  можна  ж  поранитися  колючками,  чи  камінцями,  що  потрапляються  на  доріжці,  а  тим  паче  в  траві,коли  їх  не  видно….
-А,  це  ви  тітко  Надіє,  я  думав,  що  хтось  чужий,  не  пізнав  Насті,  підросла,  -  не  поспішаючи  говорив  хлопчик,  з  під  лоба  дивився  на  мене.
 -Ти  йди  сюди,  я  тебе  не  з`їм,  за  те,  що  ти  мене  не  впізнав,  а  от    я    тебе,    зовсім  не  пам`ятаю,  -  випалила  хитро  я,  витріщивши  очі.
-А,  я  що?!    Я  нічого  не  боюся!    А  мене  не  пам`ятаєш,  бо  я  на  цілий  рік  за  тебе  старший.  Вам  може  допомогти  ?  Давайте  пакет  донесу  до  хати,  бачив    і  бабцю  і  діда,  обоє    вдома.
 Хлопчик  йшов  першим,  мама  таки  дала  йому  піднести  пакет,  я  йшла  за  ним  і  мені  так  було  смішно  від  його  одягу,  що  я  ледве  стримувала  сміх.
Ми  підходили  до  обійстя,  загавкав  собака  і  я  від  несподіванки  витріщила  очі,    на  обійсті  стояв  кінь.
-Оце  сюрприз!  Дивися,  Настю,  який  красень  стоїть.  А  нам  нічого  не  говорили,  що  купили  коня,  -  сказала  мама.
-Мамо,  це  ж  треба,  дивина  справжня,  у  наших,  бабці  і  діда  живий  кінь!  Класно!
 З  літньої  кухні  вийшов  дідусь,  а  за  ним  і  бабуся.  Я  їх  добре  знаю,  бо  вони  до  нас  в  містечко  приїжджають  і  завжди,  щось  смачне  привозять.
Ми  всі  всміхалися,    обіймалися  і  цілувалися.  Микола  стояв  осторонь  і  теж  всміхався.
Дідусь  приніс  відро  води,  поставив  перед  конем,
-Пий,  Красавчику,  свіженька!  А  ви  близько  не  підходьте,  він  не  любить  коли  йому  заважають.
А  він  і  справді,  красивий  та  я  і  не  думала  до  нього  підходити,    хотілося  йому  погладити  шию,  як  це  робив  дідусь,  але  страх  переборював  мене.  Всі  спостерігали  за  конем,  любувалися  ним,  а  він  задоволено  пив  воду  і  здавалося  поглядом  попереджав,  щоб  не  підходили  до  нього.  
-Мамо,    ми  тільки  до  вечора  і  їдемо  назад,  бо  в  мене  в  бухгалтерії  завал,  комісія  має  бути,  -  раптом  сказала    мама  бабусі.
-То  ти  Настю  нам  залишай,  а  сама  їдь,  -  запропонувала  вона.  
-Ні,  ні,  я  їй  путівку  взяла  в    табір  відпочинку,  в  наш.  Нехай  звикає  з  дітьми,  за  нею  треба  добре  дивитися,  а  у  вас  роботи  не  початий  край.
Бабуся    почала  умовляти,  -
-Як  шкода,  тут  повітря  свіже,  їсти  все  своє,  домашнє,  нехай  би  побула,  хоч  кілька  днів,  вона  ж  два  роки  не  була  в  нас.
-Ні  мамо,  он  поснідаємо,  нехай  з  Миколкою  побігає,  досить  одного  дня,  не  виходить  в  мене,  що  поробиш..
Я  слухала  їх  і  думала,  хай  би  залишила,  ото  б  було  добре,  свобода!
Відвела  б  я  душу,  наганялася  б  стільки  хотіла,  тут  є  де  розгулятися,  куди  не  погляну  краса,  що  хочеш  те  й  витворяй,  чи  в  садку,  чи  на  долині,  є  де  гратися  в  схованки,  не  те  щ  о  в  місті,  на  площадці….
Та  прийдеться  змиритися,  мамине  слово  закон,  її  ніхто  не  вмовить.  Бабуся  каже  характер  діда.  Не  знаю,  чому  так  говорить,  бо  дідусь  добрий,  все  мені  всміхається  і  цукерками  пригощає.
           То  насправді  був  день  здивувань…  Я  ніколи  не  була  в  курнику,  мене  бабуся    туди  послала  за  яйцями.  Ото  ви  б  бачили,  як  на  мене  дивився  сірий    півень,  коли  заходила  туди,  то  він  слідом  йшов  за  мною  і  голосно  кричав,  а  потім,  ще  й    кури  той    крик  підхвалили.  А  здивувалася    я  тим,  що  ніколи  не  бачила    де  сплять  кури  і  де  несуться.  По  мультику  то  бачила,  а  так,  насправді,  це  вперше.  Звичайно  пахло  неприємно,  тому  побачивши  в  гнізді  яйця,  швидко  забрала  їх  ,поклала    в  глибоку  тарілку,  яку  дала  мені  бабуся.
Коли  вже  ж  виходила  з  курника,  півень  скочив  на  паркан,  заспівав      своє  любиме  -  »    Ку  –  ка    -  рі  -  ку».  Якби  була  близько  то  напевно  б  оглухла,  ото  голосистий….
         За  столом  всі  старші  весело  розмовляли,  а  ми  з  Миколкою  смакували  яєчню  і  пили  парне  молоко  з  медом.  Яке  ж  воно  смачне,  ви  б  тільки  знали,  а  пахуче,  не  зрівняти  з  тим,  що  у  пакетах.  Я  все  намагалася    привернути  до  себе  увагу  Миколи,  моргала  йому  і  морщила  носа,  хотіла,  щоб  весь  час  мені  всміхався.  А  він  чомусь  був    занадто  серйозним  та  це  мені  подобалося.  
Нарешті  наїлися    і  Миколка  взяв  мене  за  руку,
-Пішли  на  долину!  Там  така  трава  по  пояс,  а  квіток,  які  хочеш  собі  нарвеш  на  віночок.
А  потім  до  мами,
-  Ми  підемо  погуляємо,  тут  недалеко…..    Не  бійтеся  до  річки  сходимо  та  тільки  полюбуємося,  а  в  воду  не  будемо  лізти.
Бабуся  погладила  Миколці  чуба  і  усміхнулася,
-А  ну,  ну    сходіть!  Я  йому  довіряю,  хлопчик  відповідальний,  серйозний,  а  помічник  який,  щоб  ви  тільки  знали…
Миколка    раптово  почервонів,  напевно  присоромився,  бо  опустив  голову.
Він  міцно  тримав  мене  за  руку,
-Гайда,  сюди    по  стежці.
Яскраве  сонце  засліпило  очі,  примружуючи  їх,  я  дивилася  на  долину,  висока  трава    трішки  гойдалася  від  вітру,  виблискувала.  на  сонці.  А  квіти  скрізь,  неначе    килим  вишитий.  Здалеку  побачила  криницю,  із  дерев`яною  пташкою,
-Ой,  а  це,  що  за  пташка  біля  криниці?
Микола  підтер  носа  рукою  і  сказав,
-  Ха!  Ти,  що  не  знаєш?  Це  ж  журавель.  Це  мій  тато  недавно  нового  зробив,  у  старого  крило  відламалося,  от  він  змайстрував  нового,  мені  подобається,  а  тобі?
Я  знизала  плечима,  
-Нічого,  гарненько.
Я  бігла  вперед  до  криниці,  він  не  поспішаючи,  йшов  за  мною.
-О!  А  криниця  закрита,  а  я  хочу  в  неї  заглянути.
Микола  приклав  пальця  до  губ,
-Тихенько,  злякаєш  хазяйку  криниці!
Я  засміялася,
-  Яку,  ще  хазяйку,  видумаєш  таке..
-  Та  не  видумую  я!  Ось,  тихо,  бачиш  щілинку,  подивися,  аж    туди,  вниз,  в  середину.
 Я,  аж  розхвилювалася,  думаю,  що  там  за  хазяйка,  що  за  дивина?  Заінтригував  мене,  від  здивування  роззявила  рот,  коли  у  воді  побачила  маленьку  жабку.  Сонячні  промені  крізь  щілини  потрапляли  в  воду,  мені  було  добре  видно,  як  жабка  вміло    плавала,  дригала  задніми  лапками,  а  передні    розчепірила,  неначе  танцювала  в  воді,  плила  то  в  одну  сторону,  то  в  другу,  то  плила  колом.
-Миколко,  ото  дива,  це  ж  криниця  і  тут  раптом  жабка.
-От  ,бачиш,  мені  не  вірила,  це  джерелянка,  вона  тут  живе.  А  вода  тут  холодна,  як  з  холодильника.  Може  не  будемо  відкривати  криницю,  нехай  там  плаває.
-Нехай,  нехай,  я  добре  побачила,  от  мамі  розповім  про  все,  здивується….
   Озирнувшись  довкола,  ми  з  Миколою  нарвали  квіти,  тут  -  ромашки,  васильки,  куль  -  баби.  Я  все  віддала  йому  в  руки  сама  ж  попрямувала  до  річки.  Вона  така    трішки  широченька,  через  неї  кладка  лежить,  з  брусків  дерева,  по  –  під  берег  висока  трава  і  видно  пісок  з  жабуринням,  біля  нього  сиділа  здорова  жаба  ропуха.
-  Оце  так,  а  очі  які  здорові!  -  від  здивування  голосно  сказала  я.
Раптом,  -«хлюп,  хлюп,  хлюп»
-О  ти  всіх  жаб  полякала,  сказав  Миколка  і  почухав  собі  вухо.
-Та,  я  це,  не  хотіла,  це  так  само  вирвалося.  Ти  б  бачив,  яка  там,  на  жабуринні  здоровецька    жаба  сиділа.
                     -Ти  всьому  так  дивуєшся,  можна  подумати  зроду  не  бачила.  
–Звичайно  не  бачила  у  нас  річки  не  має  і  криниці  теж,  у  нас  це,  вода  з  крану  і  будинок  у  нас  має  п`ять  поверхів.
Ми  сіли  на  горбочку  біля  річки,  я  сплела  два  віночки.  Була  дуже  задоволена  прогулянкою,  оділа  Миколі  вінок  на  голову  і  сміялася,  весело  підстрибувала  розставивши  руки.  Він  морщився  і  весь  час  всміхався  до  мене.  І  мені  це  подобалося,  я  взагалі  люблю  коли  на  мене  звертають  увагу  та,  ще  й  всміхаються,  мені  в  той  час  здається  ,що  я  пташкою  підлітаю  і  мною  всі  любуються….
-Нам  напевно  пора,  ми  вже  давненько  гуляємо,  бачиш  де  сонце,  гайда  додому,  -  сказав  Микола.
 Я  відкопилила  губи,  скривилася  та  все  ж  не  поспішаючи  йшла  слідом  за  ним,  мені  насправді  не  хотілося  повертатися,  адже  тут    так  гарно  і  з  ним  весело.    
Бабуся  здалеку  побачила  нас,
-  Ну,  що  мандрівники,  набігалися!  Гарні  віночки    ти,  Настю  сплела!  Молодець!  Бачиш,  не  забула,  добре,  що  я  тебе  навчила.  Гайда,  мийте  руки  і  за  стіл,  поїсте  і  додому  збирайтеся.  Дядько  Степан  на  мотоциклі  відвезе  вас  до  траси,  а  там  і  автобус.
 Мама  побачивши  нас  за  столом  у  віночках  всміхнулася,
-  Ви  неначе  із  якоїсь    казки!    Так  красиво!  Вам  личить!  
Микола  почервонів,
-  Та  я  це,  не  хотів  її  образити,  старалася,  сплела    віночки,  то  хай  вже  потішиться,  вона  ж  молодша…
 Всі  дорослі  переглянулися  й  засміялися.  І  ми  теж  з  Миколою  сміялися.  А  потім  я  все  ж  не  витримала,
-  Мамо,  мамо,  я  тобі    вдома  таке  розповім,  що  я  бачила  в  криниці,  дивина  та  й  тільки.
-Добре,    будемо  вже  йти.  Вставайте,    понаїдалися,  тепер  в  дорогу,
-  поквапила  мама.
         Микола    подав  мені  руку,    допоміг  залізти  в  коляску  від  мотоцикла,
-Ну  давай!    Щасливої  дороги!  Приїжджай,  ще  в  гості.
 Мама  ж  сіла  позаду  дядька  Степана.  Бабуся  і  дідусь  поцілували  нас,  поклали  в  коляску  сумки  з    гостинцями.  
   Я  задоволено  помахала    всім  рукою  і  подумала,  що  обов`язково,  ще  приїду  в  село,  Адже,  тут  так  гарно!  Так  красиво!  І  дуже  цікаво,  тут  справжні  дива,  в  місті  такого  не  побачиш…..
                                                                                                                                     Липень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754131
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 07.10.2017

Крокує осінь

Яскравий  вигляд,  осінь  має,
Така  струнка  і  гордовита,
Хвилюючись  та  поспішає,
Немов  ягідка,  соковита.

Направо  піде,  усміхнеться,
Відразу  вкриє  все  багрянцем,
Коли  ж  наліво  заманеться,
Ледь-  ледь  соромиться.  Рум`янцем.

Покриє  яблучка,  листочки,
Із  вітром  вже  й  повеселиться,
Розіллє  фарби  на  горбочки,
Росою,  вранці  засріблиться.

Неначе,  подруга  до  сонця,
Цілунок  пошле  й  хитрий  погляд,
Злетить  сміливо,  так  зненацька,
Опиниться,  ну  зовсім  поряд.

У  хмарах,  кольорам  дасть  волю,
До  купи  збере,  розхлюпає,
Темніші  фарби  і  на  землю,
І  блискавку,  вмить  погукає.

У  мандрах  з  дощиком,  в  обіймах,
Як    друзі,  добре  звеселиться,
Іще  сильніший  візьме  розмах,
Довкола,  все  зазолотиться.

І  гордо,  отак    крок  за  кроком,
Іде,  всміхаючись  сміливо,
І  де,  не  кине  вона  оком,
Краса!  Осінь  то  справжнє  диво!

26.09.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754129
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2017

Осінь спішить… /проза/

         Серпанком  місяць  подивлявся  до  землі…  Вже  ніч  розчісувала  коси,  неначе  з  гребінця  зорі  скидала,  вони  то  там,  то  десь  раптом  з`являлись,  іскрились,  переливались…  А  де  –  ін  –  де,  немов  соромилися,  ховалися  за  хмарами.
 Цьогоріч    було  дуже  спекотним  літо  та  догоріло  і  навколо  розлилася  прохолода.  Але  ж  це  зовсім  не  випадково,  ввечері  дощик  міленький  довгенько  землю  кропив  і  з  ним  вітерець  -  хлопчисько,  добре  ноги  промочив.  Частково  з  дерев  знімав  пожовкле  листя  й  вертів  ним,  вертів,  а  потім  прикладав  до  землі.  Високі  напівсухі  трави,  принишкли.Так,  принишкли,  неначе  підглядали,  на,    що  ж  іще  здатні  дощ  і  вітер.  А  їм  так  хотілося,  ще  порадіти  теплу  та  шкода,  час  літечка  збіг.  Адже  знали,  це  від  осені  привіт,  в    ніжні  кольори  забарвлюється  світ…
Котився  місяць,  ледь  всміхався,  він  теж  із  літом  попрощався,  все  по  дорозі  стрічав  темно  -  сірі  хмари,  що  часом  злились,  до  купи  збирались,  а  то  від  вітру  по  всьому  небу  розплескались…
   Аж  ось,  світанок,  небо  плащем  накрив  і  вже  скрізь  по  краю  багровою  стрічкою  відділив  землю.  відкрив  дорогу    сонячним  променям,  які  поспішали    поглянути  на  землю  після  дощу.  Хотіли  подарувати  їй  свою  красу….
Нарешті  сонце  сонно  позирало,  все  ж    посилало  поцілунок  донизу  І  так  навкруги  заіскрило,  все  здавалося  в    кришталі.  Як  промінь  впаде,    то  все  неначе  в  позолоті…  
 Вже  з  лісу  чути  дятла  стук  -»Тук-тук,  тук  -  тук»…  Так  гучно  барабанить,  луна  розходиться  навкруги.  А    в  лісі  осінь  господарювала,  дерева  в  різний  одяг  одягала.    А  кольори  різноманітні,  клени  вдягала  в  червоний  і  багровий,  а  берізці  жовтий  халатик  одягла.  А  грабу,  листя  в  більш  коричневий  колір  підфарбувала,  ясену  плеснула  місцями  оранжевий  колір  з  позолотою.  Вже  по  землі  купками  напівсухе  листя,  з  під  нього  видніються  гарненькі  голівки  опеньок.  А  там  вздовж  стежки,  ще  видніються  білі  й  чорні  грузді.  Та  майже    тихо  в  лісі,  вже  відлетіла  більшість  пернатих  друзів.  Тут  осінь  справжня  трудівниця,  неначе  в  казці  чарівниця.Аж  забиває  подих  свіже  вологе  повітря.  По  край  лісу  плакуча  вербичка  підставляла  до  сонця  віття,  вона  немов  в  жовто  -  зеленому  сарафані.  А  молоденька  калина  чекала  сонця  на  червоні  грона,  які  наповнилися  соком  і  так  неначе  ненароком  приваблювала  до  себе  деяких  пташок  та  горобців…
     Поля  давненько  відпочивають,  хліба  зібрали,  жовта  стерня  виділялася  рядками,  а  поміж  них  не  знати  де  взялися,  ще  синіють  квіточки  -  петрів  батога  (  цикорію).  Лиш  деякі  поля,  ще  зеленіють  листками  буряків  й    дозрілий  сонях  чекає  на  свій  збір…  
 На  долинах  стежки  зовсім  почорніли,  десь  неподалік  -  гуси  загомоніли,  все  ж  йшли  туди,  як  влітку,  в  надії,  ще  віднайти  зелену  травичку,  чи  може  квіточку  якусь,  яка  приховалася  від  осені.    
         Біля  ставків,  річок,  озер  береги  геть  почорніли,  порижіли    і  жаб  не  чути,  сховалися  в  жабуринні.  Лише  в  воді    час  від  часу  рибки  хлюпочуть,  неначе  ловлять  промінці  від  сонця,  які  ховаються  в  воді.  І  вона  колір  раптово  змінює  в  зелено-блакитний,  переливається  в  рожево-  блакитний.
   А    в  садках  останні  червоні  яблука,  виблискували  на  сонці.  Й  жовті  -  жовті  грушки  та  сині  сливки,  все  в  надіях,  що  хтось  їх  зірве.  Що  породило,  зростило  літо,  осінь  збирала  в  засіки….
 Пелюстки  квітів,  що  загубились,  між  травами  заплутались,  немов  сховались  у  обіймах  з  ними.  І  килими,  що  влітку  зеленіли,  місцями  вкрилися  багрянцем,  а  десь,  напівсухі  зовсім  скрутились.    На  пагорбку  трава  майже  суха,  сріблиться  від  дощової  води,  ще  не  встигло  її  сонце  випити.  
           Спішить,  поспішає  осінь  землю  прикрасити,  вуаллю  багрово  –  золотою  вкрити.  Щоб  знову  й  знову  дочекатися  ранку  і  радіти  новому  дню.  З  новою  силою  взятись  до  роботи,  адже  настав  її  час  проявити  себе,  показати  силу,  здібність…      
       Та    все  ж  з  осторогою  позирала,  адже  прийде  зима,  вона  це  знала,  морозом  закує  ставки,  річки,  розстелить  пухові  перини,  простирадла,  махрові  килими.
           Тому  і  поспішала,  ще  жовтню  треба  допомогти,  добавити  фарб,  а  там  й  листопаду.  Прикрити  землю,  неначе  кожушком  і  вже  тоді  піде  осінь  на  відпочинок.  А  земля  буде  дрімати,  відпочивати,  красуню  весну  з  теплим  сонечком  чекати.  А  поки  ж,  осінь    господарює,  поспішає…
                                                                                                                                                     20.09.2017р
                                                                                     
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2017

До Дня Вчителя

Я  так  хотіла,  повернутися  туди,
Переступити,  поріг  своєї    школи,
Стрімке  життя…  та  пам`ятатиму  завжди,
Вчительку  першу..…  ми  з  нею  підростали.

Вона  уміла,  до  усіх  знайти  підхід,
Як  друг  і  мати,  розуміла  діточок,
Ми  дивувались  та  повторювали  вслід,
Слова  і    вірші,  збиралися  в  гурточок.

Всі  біля  неї,  як  маленькі  курчата,
Роти  рознявши,  з  цікавістю  слідили,
Вона  ж  всміхалась,  казала,  -  «Янголята»,
Дуже  раділи,  бо  ми    її  любили.

Ласкавий  погляд  та  здавалась  строгою,
Повелівала    навчатись,  ще  гарніше,
І  часом  ми  дивились  з  насторогою
Наполягала,  вперд  йти,  сміливіше.

Чи    у  житті,  ти  забудеш  перші  кроки?
Тож  ні  звичайно,  бо  кожен  пригадає,
Вже  посріблились  коси  і  збігли  роки,
 Усе  згадавши,  душа  тепло  вчуває.

 ****
Професія  «Вчитель»  -  гордо  звучить,
Людина  ця  кожному  пробачить,
У  пам`яті,  незрадливий  погляд,
 Дорожіть  тих,  хто  йде  з  вами  поряд.

Шануйте  всіх  тих,    хто  може  навчить
Цінуйте  любов,  добро,  світлу  мить
Несіть  сокровенні  мрії    в  життя
Беріть  найкраще  і  творіть  щастя!
         
Напередодні  свята
Всіх  вчителів  хочу  привітати!
Побажати    міцного  здоров`я,  довголіття!
Миру,  тепла,  успіхів  і  сімейного  щастя!
Натхнення  вам!  Мудрості,  поваги  і  терпіння!
І  завжди  досягати  вершин  своєї  мети!
Сміливо,  впевнено,  дорогою  життя  іти!
Уклін  Вам  до  землі  низький
За  труд  учительський  важкий!
Зі  Святом  Вас  дорогенькі!
З  Днем  Вчителя!

20.09.2017  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2017

Запізнились в школу / трішки з гумором/

Я  проснулася  раненько
Зуби  чистила  довгенько
Потім  зустріла  Миколу
Тому  й  не  встигла  у  школу
Його  не  хтіла  лишати
Треба  ж  з  собою  забрати
Тож  всі,  знають,  що  ми  дружим
Том,    мені  й  не  байдуже
 Його,  як  було  покинуть
Намагавсь  він  теж  устигнуть
Та  біда,    м`яч  закотився
Вже  за  нього  зачепився
Його  то  -    я  ж    не  покину
До  дзвінка,  гадала  встигну
Пів  години  змарнували
Тож  ворота    ті  ладнали
Потім,  голи  рахувала
Правда,  трішки  лютувала
Коли,    не  попав  в  ворота
Відпала  в  мене  охота
Досить,  -  сердито  сказала
Ранець  його,  сама  взяла
Ви  запитайте  Миколу
Тому  й  спізнилися  в  школу.

                                       25.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2017

Осінні клопоти

Спеленений,    в  густім  тумані,
Дубок  схилився  при  долині,
Мигтіли  промені  жадані,
Лунали  крики  журавлині.

Осінні  кольори,  рясніють,
Ранкове  сонце,  вербу  ніжить,
Листочки  її,  золотіють,
Від  вітру    й  холоду,  аж  дрижить.

Дрімає  річка,  ледь  блискоче,
Готуються,  в  вирій  лелеки,
А  спритна  рибка,  ледь  плюскоте,
Втікаючи  від  небезпеки.

НовИй,  розпочинається  день,
Та  він  у  клопотах,  коротший,
Хазяїн,  красень,  цей  вересень,
Хай  час,  для  всіх  буде  хороший.

10.09.2017р

     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2017

Дитяче 1

 ******
Я  би  птахом  полетіла
Якби  тільки  захотіла
Одна  біда,  крил  не  маю
Лише  тому,  я  скакаю.

*******
Маю  братика  Миколу
Я  пішла  до  нього  в  школу
 Та  й  кажу,  -  Досить  навчатись
Йдем  додому,  хочу  гратись

*******
В  мене  дуже  болить  зубчик
Бо  не  хочу  їсти  супчик
Оченята  хитрі  маю
Вже  кота,  я  пригощаю…

*******
Україночка  маленька

Я  вплітала  стрічки  в  коси
Оченята  -  ранні  роси
Україночка  маленька
Чомусь  всі,  кажуть  хитренька
Одягла  гарний  віночок
Руки  в  боки  і  в  таночок
Вміло,  станцюю  гопачка
Бачте,  дівчинка  я  така!

       *****
Чекай  зайчисько!

Зайчик  зиркнув  косо  оком
Швидко,  вміло,  скакав  боком
Біля  річки    під  місточок
Ген  до  лісу,  за  горбочок
Чекай  зайчисько!  Не  тікай
Сюди  скакай,  в  зелений  гай
Будемо,  в  хованки  гратись
Я  швидко  буду  ховатись!

*****
Я  не  жадна

Дай,  бабусю  пиріжок
Піду  з  ним,  я  на  лужок
Там  кізонька  пасеться
Так  гарно  сміється
Усе  каже  «Ме»  та  й  «Ме»
Значить  так  любить  мене
Я  ж  не  жадна,  нехай  їсть
Дам  схопити  разів  шість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2017

Есть ли к жизни настроение?

Есть  ли  к  жизни  настроение?
Ты  имеешь  своё  мнение,
Если  утром,  уж  ты  проснулся,
Так  легко,  сразу  потянулся.

Только  миг,  включил  телевизор,
Голова,  гудит  от    без  визы,
Всё  хотят  людей  развеселить,
Коль  без  виз,  значит  не  за  что  жить.

Здесь    какое  будет  веселье?
Там  какое,  настроение?
На  душе,  уж  очень  тревожно,
Разве,  жить,  спокойно  возможно?

Пятьдесят,  долларов  в  кармане,
 Мы  живём,  так  месяц  в  обмане,
Ведь  товаром  манят  прилавки,
Как  капкан,    рекламы  уловки.

На  те  деньги,  как  можно  прожить,
Иль  нам  стоит,  жизнью  дорожить?
Что  напиться,  с  этого  горя,
И  что  ждать,  с  штормящего  моря?

Жжёт    солёная  вода    тело,
А  кому,  разве  есть  уж  дело,
К  жизни  каждого,  разве  из  нас,
Уж    жаль  очень  да  не  ровен  час.

Как  поднять  то  настроение,
Разорвать  существование,
 Всему  край,  положить  на  свете
Кто  за  это,  будет  в  ответе?


24.09.2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752288
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.09.2017

В позолоченій спідниці

 В  позолоченій  спідниці,  пішла  до  криниці,
У  рядочок  чорнобривці,  схилились  дівиці,
Королева,  ота  хто,  пані-  осінь,  ця  жовтнева,
Кришталева  роса  іскрить,  п`янка  чебрецева.

І  вербичка,  радо  зранку,  зустрічала  бранку,
Вже  спіймала  жаринку,  то  ж    одягла  хустинку,
Багрянцевіі  косички,  гарненькі  у  вербички,
Вже  й  сухенькі  листочки,  зажурились  синички.

Горда  осінь    крокує,  та  коси  розпатлані,
У  жупані  сизім,  розляглася  у  тумані,
Золотіє  землиця,  травичка  багровіє,
Вже  повіє  вітетерцем,  аж  холодом  провіє.
 
Ми  зустріли  осінь,  то  ж  лелеки  відлетіли,
Спорожніли  місця,  уже  й  поля  почорніли,
                             Зникав  день,    притомилась,  у  річці  причастилась,
До  земельки  вклонилась,  поміж  трав  згубилась.


25.09  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2017

Молюсь, чекаю…

                 
Шквальний  вітер,  холодний  повіває,
Замерзаю  у  буденній  перерві,
Дощ  колючий    у  шибки  вибиває,
Вже  бажаю  зникнути  у  темряві.

 З  головою  в  ліжку,  під  простирадлом,
Дочекатись  тебе,  мною  обраний,
Тож  приїдь  і  стань  цілющим  джерелом,
Для  життя  водою,  рідний,  коханий.

Там  війна,  я  знаю,  не  відпускаю,
Зі  свого  сердечка,  чекаю  дзвінка,
Як  снаряди  летять,  все  відчуваю,
Із  молитвами  жду,  тут  біля  вікна.

Нехай  зАвжди  Господь  допомагає,
Мужній  вистоїш,  весь  час  вірю  тобі,
Моє  серце  в  надії  застигає,
Я    кохаю,  відбуду  самотні  дні.                          

21.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2017

Солодкі уста /проза /

             Сонце  ховалося  за  обрій…..  Літній,  яскравий  день  поспішав  на  відпочинок.  Небо  ледь  сіріло,  де  –  ін  –  де  виднілась  блакить.  Над  рікою  тихо  –  тихо,  лише  час  від  часу  шурхіт  у  зіллі,  жаб  не  чути,  пройшли  їхні  весілля.  Спека    всіх  доймала,  напевно  зморені,    чекали  прохолоди.  Зненацька,»  Хлюп  «  і  знову  «Хлюп»,  це  рибки  у  воді  танці  заводять.  Вода  кругами  то  ближче,  то  далі,  ставала  з  фіолетовим  відтінком,  а  на  фоні  побагровілого  заходу  ледь  рожевіла,  за  мить  темніла.
 Вони  стояли  біля  річки…  Наталка  -  струнка,  доволі  височенька  білявка,  волосся  розпущене,  ледь  дістає  до  пружних  грудей.  Сергій  стояв  поруч,  немов  Геракл,  чорнявий  красень,  не  міг  від  неї  відвезти  очей.  У  неї  ж    ачі  смарагдові,  світлі  -  світлі,  ніжний  погляд,  добрий,  щирий,  його  причаровував.
Він    її  ніжно  обійняв  за  плечі,  ловив  уста  не  міг  відпустити,  здавалися  йому  солодкі,  ніяк  не  міг  насолодитись.  Тулилася,  немов  дитя,    в  його  обіймах  потопала..  Сама  ж  тремтіла,  почуття  свої  ледь  приховувала,  в  душі  страждала.  Солодкі  поцілунки  п`янили,  ледь  стримувалася,  щоб  не  сказати  кохаю,  бажання  бути  разом,  горіло  та  мала  силу  змовчати.  А,  як  віддатись  тій  спокусі,  щоби  і  слова  не  проронити?  Трепіт  у  серці  та  на  душі  гірко,  журба  бере.  Коли  побачить  свого  друга?
Ось  зараз,  в  останній  вечір,  можливо  востаннє  взяв  її  за  плечі.  А,  що  завтра  рано  на  світанку?  Ні,  не  буде  вона  радіти  ранку!
Літній  вечір  догорав,  а  він  так  ніжно  цілував  і  вже  потопав  в  її  обіймах.  Чоло,  уста,  обличчя  все  обцілувала,зваблювала,  його  бажала.  Раптово  різко  відхилила,  неначе  погляд  свій  втопила,  десь  там,  на  глибині  річки.  
 Підступала  прохолода…  Зненацька,  качка  закричала.  Вони  здригнулися  та  погляди  їх  обіймались.  Сергій    труснув  головою,  здавалося  захмелів,
-Ти,  що  поспішаєш?  Адже  сьогодні  останній  вечір.
Йому    долонею    уста  прикрила,
-Ти  не  кажи  так,  прошу,  не  кажи…    Скажи  чому  і  навіщо  потрібна  нам  всім  -  ця  війна?  А  я  ж  благала  тебе  не  йди,  боюсь  біда  прийде  неждана,  чи  може  тобі  не  кохана  я?  Нащо  покидаєш?  Навіщо  дав  згоду?  А  чи  я  маю  не  гарну  вроду,  щоби  покинув  і  поїхав?
-Наталко!  Навіщо  ведеш  таку  мову?  Адже  ти  знаєш  -  кохаю!  Я  тебе  кохаю!  І  відчуваю  твої  почуття  теж  такі.  
Знов  поцілунки,  ледь  вирвалася.  А  він  хвилюючись,
-Чому  мене  відштовхуєш?    А  якщо  це  востаннє,  ти  ж  знаєш  не  всі  повертаються  з  війни.
-Мовчи,  прошу  мовчи!  
Схиливши  голову,  погляд  під  ноги,
-Нехай!
Вже  ніжно  поцілувала  його  в  уста,  прошепотіла,
-Нехай  так  буде,  візьми  мене…  твоя….
           Край  неба  в  легкім  тумані  повний  місяць,  ледь  –  ледь    помітно  переливався.  Деінде  виринали  зорі,  час  від  часу  несміливо  мерехтіли.  Навкруги  тиша,  неначе  ніч  все  заворожила.
       Світало…    Перший  спів  зяблика  розбудив  Наталю,  не  могла  поворухнутися,  боялась  його  розбудити.  Ковтала  непрохану  сльозу-  як  можна  тепер  мене  залишити!-  подумала  та  раптом  себе  сварила,  якась  дурня  лізе  в  голову.  Пригадала,  як  він  все  шепотів  їй,  що  солодкі  уста,  що  кохає.
       Від    річки  чути  часте  хлюпотіння  води.  На  протилежній  стороні  річки  в    очереті  виднілися    дві  качки,  час  від  часу  ховали  голови  у  воду,  тирчали    лиш  одні  хвости.
 Наталя  тихо  підійнялась,  неподалік,  під  кущами,  побачила  великі  три  ромашки,  поворожити  захотіла.  Біля  річки  кидала  пелюстки,  все  добре,  кохає,  остання  пелюстка  поплила  по  річці.
Сонце  освітило  обличчя  Сергія,  відкривши  очі,  подивився  на  телефон,  позирнув  до  річки,покликав  її,
-Ходи  до  мене  сонце  моє,  будемо  вже  збиратися.  Нас  з  тобою  ніч  благословила,  була  за  свідка,  тепер  ти  мені  перед  Богом  дружина.  Дочекайся,  я  тобі  вірю,  тільки  дочекайся.
           До  села  зовсім  недалеко…  Обіймав  її  і  знову  цілував,  немов  із  уст  пив  нектар  і  вона  теж  не  хотіла  відпускати.  В  грудях  тягар,  наче  камінь  ховався,  а  він  йшов  усміхався.  Серце  щеміло,  як  було  радіти,  останні  хвилини  разом.  Ніжно  дивилася  на  нього,  ловила  погляд  той,  ласкавий,  чогось  боялась.  Як  не  боятись,  адже  йде  воювати,  захищати  неньку  -  Україну  від  кремлівської  навали,  чи  від  чеченців,  від  всякої  багнюки,  яка  там  розвелась  у  Росії.
                 Холодні  руки..  стали  немов  лід,  коли  дивилася  автобусу  вслід,  який    набирав  швидкість,  їхав  до  Києва..…
 Пройшло  два  роки…  Всього  було…    Пів  року  дзвінки,  листи,  а  потім  на  передову.  Журба  і  біль,  переживання  і  страждання.
Стільки  недоспаних  ночей  та  не  вмирала  надія  і  надихало  на  життя,  маля,  що  під  серцем  носила.
Зовсім  обірвався  зв`язок,  три  місяці  лише  одні  страждання,  ні  звістки,  ні  листа.  Якби  ж  він  хоча  б  взнав,  що  вона  носить  дитя.
Пішла  до  церкви…  Боженьку  просила,  щоб  повернувся,  чи  дав  про  себе  знати.  А  вечорами,  зі  сльозами  на  очах,  тужні  пісні  малюку  співала.  Сергійко  неначе  розумів,  дивився  на  матусю  так  уважно,  неначе  щось  сказати  їй  хотів.  А  очі,  ті  очі,  то  від  тата  і  вона  думкою  вже  багата,  повернеться,  обов`язково  повернеться.
       Того  вечора  вороги    йшли    в  сторону  Авдієвки,  бій  був  жорстоким.  Стріляли  -  смерчі,  гради,  гаубиці,  міномети,  земля  здригалася,  стогнала  від  снарядів.
Їх  троє  залягло  в  одній  з  зруйнованих  хатин,  всі  молоді,  неначе  відірвало  від  світу.  Урвище  за  урвищем,  немає  рівної  землі,  побачили,  як  зайшов  ворог,  прочісував  район.  Раптом  голос  тихий,  тихий,
-Синочки,  ось  сюди,  сюди  йдіть,  тут  не  знайдуть  вас.  Старенька,  зовсім  немощна  бабуся  гукала  їх,  в  на  пів  зруйнований  погріб.
 То  напевно  доля  -думав  Сергій  -  були  б  в  полон  потрапили  всі  та  якби  то  сам,  то  пішов  би  на  пролом,  а  там,  що  було  б  так  і  було.  Та  хлопців  шкода,  всі  ж  молодші  нього.
Вже  добре  було  чути  чужинців  голоси,  почала  земля  сипатись  за  комірці.
Згодом  тихіше  чути,  лише  сміх  й  декілька  матюків.
Дивилися  один  на  одного,  як  злякані  лані  та  раптом  усмішка  з`явилася  на  обличчях,  Сергій    витрусив  землю  й  пошепки,
-  Напевно  пішли  пити,  хтось  з  них  кричав,  щось  про  горілку,  мабуть  таки    питимуть.
 Старенька  перехрестилася,
-  Зараз  нап`ються,  треба  почекати.
-Бабусю,  а  ви  не  боїтеся  тут  самі?  -  раптово  хтось  із  хлопців  запитав.
-А,  що  вже  мені,  онучкуі?  Дідусь  два  місяці,  як  перед  Богом  представ,  не  піду  звідси,  он,  там  в  городі  його  поховала.  Як  на  життя  -  виживу,  а  ні,  то  так  і  буде.  Мені  вже  вісімдесят,  може  досить  жити.  Їсти  дещо  є,  он  в  ящику,  тож  не  пропаду,  а  там  дивися,  ця  клята  війна  й  закінчиться,  може  опам`ятається  Росія.
Сергія  немов  током  пронизало,
-А  може  з  нами  підете,  ми  допоможемо.  В  якомусь  селі,  де  не  стріляють,  знайдемо  вам  хатину.
-Ні,  дякую!  Я  діда  любила,  мені  покинути  його  не  сила,  ось  зовсім  стемніє  та  й  повзіть,  в  тому  напрямку,  -    старенька  показувала  рукою  на  захід.
           Аж  через  три  дні    випала  нагода  повернутися  до  своїх.  Стільки  думок,  переживань  випало  на  хлопців.  Сиділи  тихо,  боялися  пчихнути,  чи  кашлянути.  А  бабця  молилася  Богу,  просила,  щоб  онукам  допоміг  дістатись  до  своїх.
     Контракт  закінчувався,  Сергій  схвильовано  писав  листа,  що  скоро  повернеться,  як  тільки  прийде  заміна.  Він  так  про  народження  сина  й  не  дізнався.  Телефон  загубив,  а  потім  якийсь  час    заборонили  спілкуватися.  Не  знав  чому  та  часом  в  голові  гуділо,  неначе  знову  летіли,  свистіли  снаряди,  намагався  згадати  номер  телефону  та    марно.  Навіть  не  допускав  думки,  що    Наталя  не  дочекається  його.  Лише  кілька  хвилин  спокою  і  вже  думками  про  батьків  та  про  неї.
               Яскраве  ранкове  сонце  промінням  било  в  обличчя….  Легенький  вітерець  розвівав  волосся.  Нарешті  вона  на  місці,  біля  річки,  тут  де  вони  були  разом,  два  роки  назад.  Сергійко  по  дорозі,  від  погойдування  возика  заснув.  Накрила  тоненькою  хусткою,  щоб  часом  не  залетіла  муха,  бджола,  чи  якийсь  комар.
 Неподалік,  молоденька  плакуча  вербичка,  а  біля  неї  кущ  шипшини.    Помітила  три  ромашки  і  як  тоді  усміхнувшись,  зірвала  їх.  Ворожила,  обривала  пелюстки,  кидала  в  воду,
-Приїде  -  не  приїде,  кохає  -  не    кохає,  приїде  -не  приїде…  
Вона  дивилася  у  воду  крізь  сльози,  не  хотіла  думати,  про  щось  погане.  Тільки  й  думки,  вже  минуло    два  роки,  ні  слуху,  ні  духу,  а  може  в  полоні?  Що  тоді?  Ні,  якби  щось  сталося,  то  вже  б  всі    в  селі  знали,  заспокоювала  себе.
Відволіклася,  побачила  пару  лебедів,  дрімали  біля  очерету,  прихиливши  один  до  одного  голови.  Велика  жаба,  ропуха,  спокійно  здалеку  поглядала  на  неї.  А  по  воді  йшли  круги  від  риби,  яка  час  від  часу  хлюпалася  в  воді.
Над  річкою  літала  бабка,  раптово,  неначе  завмерла  на  місці.  Вода  у  річці  чиста,  прозора,  видно  водорості  і  зграї  маленьких  рибок,  які    кудись  поспішали.
             Поверталася  додому….  син  міцно  спав.  Приклала  руку  до  лоба,  все  добре.  Такий    міцний  сон,  напевно    свіже  повітря  на  користь.  З  возиком  виїхала  на  пряму  дорогу,  вздовж  неї  верби  і  крислаті  горіхи.  Сонце    світило  прямо  в  очі,  примружилася,  здалося,  що  хтось  йде  назустріч.  Зупинилася,  перевела  подих,  руки  напружено  зажали  ручку  возика.  Чи  це  здається,  чи  ні?  Ледь  не  втратила  свідомість,  шалено  забилося  серце,  голос  тремтів,
-Сергію!  Сергійку!
 Присіла  біля  возика…    Не  вміла  скерувати  емоціями.  Стояла  на  колінах,  склала  дві  руки  до  купи,  приклала  до  грудей,  заплакала,  як  дитина.
       Щасливі,  здивовані  очі,  сльози  радості  бринять  на  віях  і  теплий,  ніжний  погляд,  який  вона  так  чекала.  Він  цілував  її  солодкі  уста  і  час  від  часу,  усміхаючись,  дивився  на  малюка.  Той  спав  розставивши  рученята,  неначе  хотів  обійняти  тата.  Яке  ж    то  щастя,  бути  разом!
                                                                                                                                           Липень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2017

Маленький сюрприз / розповідь /

         Осінній  ранок…    Небо  ледь    сіреньке.    Але  сонечко  ясненьке,    заглянуло  до  мене  в  кімнату.      Промінці  дістали  до  ліжка  й  чомусь  так  швидко,  стали    мене  діставати.    По  мені  мов  танцювали,    веселенько    мерехтіли,  заважали  спати.
 Ну  раз  так,  подумала,  треба  мабуть  підійматись,  напевно  піти  в  садочок,  з  промінчиками  погратись.  Знаю  місяць  вересень  багатий,  все-  все  стало  достигати,  тож  візьму  з  собою  кошик,  так  може  справді,  щось  знайду.  Чи    стигле  яблучко,    може  медову    грушку,  а  можливо  сливку  запашну.  Тільки  ж  потрібно  відразу  одягтись,  вмитись  та  волосся  причесати.
   Мама  напевно  на  кухні  сніданок  готує,  ну  й  нехай,  а  я  тихенько    все,  що  назбираю,  принесу,  тож  зроблю  їй  маленький  сюрприз.
Звати    мене  -  Настуся,  я  в  садочок  не  ходжу,  бо  є  вдома  бабуся,  тож  я  її  стережу.  Правда  коли  мами  вдома  не  має  і  за  господарством    сліджу,  курочкам  вчасно  їсти  даю.  А  мені  бабуся,  як  мама  на  роботі,  завжди  готує  сніданок,  потім  мене  готує    до  школи.  Змушуєє  вчити  букви,  до  купи  їх  складати,  бо  вже  зимою  піду  на  підготовку.  На  жаль  зараз  тата  немає  вдома,  поїхав  у  Київ,  він  там  працює    на  будівництві.  Для  мене  гроші  заробляє,  щоб  я  пішла  в  школу,  як  всі  діти.  Так  мама  часто  говорить,  що  зібрати  мене  в  школу  дорого  обійдеться.  Ось  такі  справи.  
Уже  йду  по  городі,  як  та  господиня,  бачу  гарбуз  жовтенький  лежить,  а  поряд  купа  сухого    листя  та  огудини  з  огірочків.  Їх  вже  немає,  бабуся  каже  сезон  пройшов.  
Ось  зайшла  в  садочок,  під  деревами  росте  пахуча  м`ята.  Треба  в  букет  нарвати,  це  мамі  подарую  замість  квітів.  А  вона  покладе  її  сушити,  а  потім  заллємо  окропом,  м`ята    пахуча,  будемо  чай  пити.
Ну    нарешті,    в  травичці    два  яблучка  червоні,  вже  радію,  от  і  добре  та  треба  ж  третє  знайти,  ще  ж  для  бабусі.  Задерла  голову  догори,  зашпортнулась  і  впала,  
-Ото  вже  така  роззява.
І  подумала,  добре  хоч  вдало,  так  бабуся  завжди  говорить,  коли  я  часом  впаду  й  подеру    коліна.  То  не  страшно,  заспокоює  мене,  говорить,  щоб  менше  літала,  а  то  можна    поламати  руки,  чи  ноги.  Я  звичайно  дівчинка  слухняна,  її  уважно  вислухаю    та  чомусь  про  все  забуваю,  коли  кудись  поспішаю.  Ой,  щось  мені  в  бік  тисне,  коли  дивлюся,  а  це  яблучко.  О,  як  добре,  дуже  зраділа,  тепер  маю  три,  тож  всім  дістанеться.
 Йду  під  грушку,  а  в    траві  жодної  груші  немає.  На    дереві    їх  небагато,  вона    не  висока.  Тож  вперлася  ногами  в  землю,  давай  тормосити  деревце,  може,  якась  впаде.  Тільки  про  це  подумала,  як  з  дерева  грушки  летіли,  вони  такі  стиглі,  рум`яні.  Задоволено  в  кошик    клала  й  рахувала  їх  є    шість.  От  і    добре,  досить  всім.  
   Підійшла  до  винограду,  думаю,  як  це  дістати,  треба  до  листя  дотягнутись,  щоб  його  потягнути  й  грона  зірвати.  Раптом  бачу  оса  сидить  на  гроні,  на  мене  дивиться,  ото  біда,  хоча  б  не  вжалила.  Вона  ж  напевно  мене  побачила,  притихла.  І  я  завмерла,  вирячивши  оченята,  а  ну,  давай  позмагаємося,  хто  кого  передивиться?    Не  довго  знадобилося  чекати,  задзижчала  й  полетіла,  а  я  від  радості  підстрибнула,    діставала  виноград.
Не  витримала,  таки    кілька  штук  посмакувала,  ви  не  уявляєте  собі,  справжнісінький  мед.  Тепер  зрозуміло,  чому  його    оса  любить.  Довкола  позирнула,вже  помітно,    місцями  трава  присохла,  от,  що  значить  осінь.  Деяке  листя  колір  змінило,  незабаром  все  пожовкне  та  підсохне,  як  того  року,    а  потім  впаде  до  землі.  Та  то  нічого,  це  така  пора  року,  це  мама  так  мені  розповідала  і  стільки  їх    є  ,і  які  вони.  Нарешті  добираюся  назад,  бачу  мама  й  бабуся  на  обійсті.  Ледве  тягну  кошик,  крекчу,  важкувато,  але  ж  хочу,  щоб  потішилися,  зробити    їм  маленький  сюрприз.  
Бачу,  уважно  дивляться  на  мене,  а  мама  здивовано,
-Настусю,  а  це  ж    коли  ти  встала?!    Ми  не    побачили,  як  ти  в  садок  пішла….  
А  я  напевно,  як  сонечко  всміхалася,  дуже  зраділа,  що  здивувала  їх.  Значить  мій  сюрприз  вдався,  весело  гучно  сказала,  
-Мамо,  бабусю,  подивіться!  Яка  краса!  От,  яка  ця  осінь,  зовсім  не  скупа.

                                                                                                                                         21.09.2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2017

Любов сильніша

Летів,  сильний  вітер,  розгулявся,
Дерева  схиляються  в  поклоні,
Пішов?  Зі  мною  не  попрощався,
Не  лиш,  у  холодному  полоні.

За  руку,    візьми  ніжно  і  теплом,
Зігрій,  моє  сердечко  і  душу,
Відчуй,  бажання,  гаряче  тіло,
Стіну,  муровану  між  нас  зрушу.

Спинюсь?  Ні,  ні  перед  чим,  милий  знай,
 Любов,    моя,  сильніша  за  вітри,
Тож  дружбу,  не  руйнуй,  серця  не  край,
 Бо  коханню,  нашому,  ще  цвісти!



20.09  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2017

С первого взгляда

На  тебя  долго  смотрел  с  украдкой,
Да  красива,  но  была  загадкой,

Ты  раскройся,  кто  на  самом  деле,
Ведь  прекрасна,  тайна  в  стройном  теле.

Твои  губы,  словно  две  малинки,
А  в  глазах,    то  чёртики  –  искринки,

 Ну,  а  щёчки,  яблочко  наливное,
Что  уж  взгляды,  ну  как  вино  хмельное.

А  цвет  глаз,  как  те  цветы  васильки,
Весь  горел,  хотел,  ведь  будем  близки.

Да    не  смог,    уж    устоять  пред  тобою,
И  наверное,  тайну  открою,

Слышь,  влюбился,  я  с  первого  взгляда,
Знать  судьба,  будешь  ты  мне  награда.

17.09  2017г

                                                                           Стих  написан  к  картинке  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751341
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.09.2017

Здається цим живу

Моя  душа  живе  на  волі,
Часом  здається,  що  в  полоні,
Знов  надихають  це  писати,
Оті  троянди    біля  хати.

За  вікном    кіт,  інколи  нявчить,
Тихий  дощИк,  не  сміло    шурчить,
Пишу  загадки,  прозу,  вірші,
Весь  час  приходять,  чомусь  вночі.
.
Немов  летить,    душа  в  небо  синь,
Раптом  кружляє,    між  гірських  схил,
Я    тут  живу,    на  святій  землі,
Доволі  тепло,добре  мені.

Тут  босоніж,  мандрую  в  поле,
Де  місяць  рогом,  небо  оре,  
Тут  промінь  пеститься,  у  хлібах,
І  ніжна  вруна,  скрізь  у  житах.

Вже  чую  щебет,  соловейка,
Цвіте  калина  молоденька,
Враз  яснить  сонечко,  говію,
Щось  написати,  нове  мрію.

Не  знаю  буде,  як  надалі
Знову  пишу,  гублю  печалі,
 Здається  краще,  із  цим  живу,
У  гості  Музу,  щоночі  жду.


2016  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2017

Порину у осінь. .

Я  порину,  у  осінь  п`янку,
Де  туман,  пливе  долиною,
Поспішає  природа  до  сну,
Відчуваю,йду  стежиною.

Зранку  вітер,  ніби  хвилею,
Піднесе,  мені,  запах  пряний,
Я    радію,  ранку  душею,
Який  він,  насправді  духмяний.

Сповива,  ніжить  прохолода,
В  сухих  травах,  сріблиться  роса,
Це  побачить,то  насолода
Тож    природи,  довічна  краса.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2017

У широкім полі. .

У  широкім  полі,  жита  колосились,
Та  й  з  тобою,  зранку  дуже  заросились,
Соловейко,  радо,  пісеньку  заводив,
Ясноокий  місяць,    в  тумани  заходив.

Сонце  Із-за  обрію  сонце,  ясне,  яскраве,
Обіймало  плечі,  ніжне  і  ласкаве,
 Підіймався  клубком,  туман  височенько,
 Звеселив  ранок    і  кожному  серденько.

Утекла  та  нічка,  що  з`єднала  долі,
 Рехтувала  пташечка  гніздечко  в  полі,
Тож  веселі,  втіха  з  букетами  квітів,
Ми  щасливі  із  тобою,  в  цьому  світі.

Розстелився  рушник  та  то  ж  наша  доля,
Усміхнулось  сонце,  на  те  Божа  воля.


Серпень  2017р


                                                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2017

Там, в косах

Там  в    косах,  у  вербички
Немов  жовтенькі  стрічки
Це  осені  дарунок
ЇЇ  чарівний  трунок
Природи    чародійство
Панянки  ніжне  дійство
Зуміла  прикрасити
Скрізь  фарбами  зросити
Златом  верба  засяє
Сонечко  вже  стрічає
То  раптом  багровіє
Як  вітер  скрізь  повіє
Хоч    за  літом  і  тужить
Та  все  ж  з  осінню  дружить…

                                 11.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2017

Сизокрила пташка

Сизокрила  пташка,  так  сумно  співала,
Про  мандрівку  на  Схід,  всім  розповідала,
Враз  притихла  пташина,  аж  зажурилась,
Там  землиця  у  крові,  шрамами  вкрилась.

Тож  провідала  сина  та  й  серце  болить,
Ви  не  знаєте,  як  же  отам  страшно  жить!
Від  журби,  на  гілку  голову  схилила,
Долетіла,  але  жаль,  зовсім  безсила.

Трепіт  крилами,  аж  душа  завмирає,
За  синочка,  тривога  бере.  Страждає,
Мир  настане,  коли?  Сльози  покотились,
Та  дітьмИ  тішилася  -  не  підкорились.

Ворогам,  тим    клятим,  що  хочуть  топтати,
Нашу  рідну  землю,  воленьку  забрати,
Не  діждуться,  бо  увміють  захистити,
Мужні,  смілі,  орків  здатні  боронити.

Підхопила  пісню  вся  її  родина,
Притих  став    і  зажурилася  долина.

17.09.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2017

В цьому світі

А  чи  радіти,  чи  плакати  в  цьому  світі,
Часом  життя,    наше  здається  в  оксамиті,
Буває  хмари,  сірі  неначе  сповиють,
Зненацька  злісна  громовиця  й  дощ  завиють.

Бажання  є,  заховатися  від  метушні,
У  ліжку  ковдра,там  забитися  уві  сні,
А  чи  достатньо,  в  тебе  на  це  все  терпіння?
 Ти  загартований,  є  сила  волі,  вміння?

Протистояти  всім  життєвим  негараздам,
 І  спромогтись  дати  відсіч  незванним  грозам,
Моя  країна  сонячна  і  кольорова,
В  неї  прекрасна,  сповнена  піснями  мова.

Це  дивовижна  країна,  небо  безкрає,
Довіку  тут,    мрія  живе  і  процвітає,
Душі  заповнені  надіями  й  бажанням,
Серця  теплом  переповнені    й  коханням,
Тож  варто  пізнати  у  цьому  світі  життя,
Щоби  відчути,  волю,  радість,  справжнє  щастя!


12.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750805
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2017

Винні з тобою

Колючий  терен,  ягоди  сині,
Удвох  з  тобою  напевно  винні,
Напевно  рано,  взнали  кохання,
Як  спів  пташиний,  з  ночі  й  до  рання.

Гадали  ми,  що  смак  той  чарівний,
Хоча  солодкий,  все  ж  гірко  –  винний,
Уста  медовії.  Спокусив  нас,
Тепер    я  знаю,  то  не  наш  був  час.

Чому  ж  ти  терен…  шипи  колючі,
Ягоди  зрілі…здались  пекучі,
Спалили  серце  і  мою  душу,
Тебе  навіки  покинуть  мушу.

Гірка  спокуса…  серденько  крає,
Хто  винуватець…    ніхто  не  знає,
Дурманить    запах….  то    ж  смак  омани,
Давно  розлите,    вино  між  нами.
                                 

16.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2017

Де ж ти, літечко….

     
Ой,  де  ж,    ти,  літечко  –  агов,
На  тебе,  я  чекаю  знов,
Ти  ніби,  було  й  не  було,
Навіщо,  так  швидко    втекло.

Давно  сховалася  бджола,
Затихла…  снить  матіола,
Нема,  вже  пахощів,  туман,
Гуляє,  скрізь,  немов  шаман.

Та  ясне,  сонечко  встає,
Та  мало,  нам  тепла  дає,
В  обійми  візьме  вітерець,
Багряний,  лист  як  прапорець.

Колише,  тихо  шле  привіт,
В  осінню  казку  попав  світ,
ДощИк  хлюпоче,    за  вікном,
Напевно,  літо  було  сном.


07.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2017

Запах осені

У  садку,  відчула    запах  осені  винний,
Між  листків  багрових,  виноградно-полинний,
Засріблилися  грона  у  ранковій  росі,
Я  неначе  п`янію,  ловлю  пахощі  всі.

Доторкнулась  устами  криштальних  краплинок,
Пахне  солодом,  медом  між  ніжних  перлинок,
Підіймається  настрій…щедрість  неньки  землі,
Це  -  шматочок  від  щастя…  ой,  як  добре  ж  мені.
                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2017

Доля не запитає….

У  дрімоті  ранок,  туман  покотився,
По  травиці,  всюди  клубком    загубився,
Новий  день  настане,  сонечко  яскраве,
Народився,  хтось  знов,  всміхнеться  ласкаво.

Все  долоні  простягне,  доля    шукає,
 Чи  ти  хочеш,  жити,  чи    ні,  не  запитає,
Подарує  стержень,  то  ж  це  твоє  життя,
Забажаєш,чи  ні,  та  йдеш  у  майбуття.

Ти  радієш,  всьому,  якщо  завжди  гарно,
І  цінуєш,  що  прожив  роки  не  марно,  
Якщо  доля  квітне,  ти  немов  співаєш,
 На  душі,  так  тепло,  весну  відчуваєш.

Коли    плаче,    душенька  від  болів  й  горя,
То  здається,  що  з  дороги  зіб’є  буря,
Вже  до  неї  –  Доле,  скажи  нащо  дала?
Це    життя,  Чому  мене  не    розпитала?

Чи    жити,  я  тут  хочу,  на  цьому  світі?
Чи  залИшуся  у  сухому  суцвітті?
Заясніло,  все  ж  сонце,  стрічаю  ранок,
Переборю,всі  страхи,  вийду    на  ґанок.
Налилися    хліба  бронзою  і  соком
По  стежині  піду  упевненим  кроком.

09.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750378
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2017

В чудовий день

В  чудовий  осінній  день
Співала  пташечка  пісень
І  я  з  нею  подружилась
Зовсім  поруч  примостилась
В  гаю  зібрала    листочків
Сплела  гарненьких  віночків
Тут  від  вільхи,  від  кленочка
 І  від  ясена  й  дубочка…
І  червоні  й  зелененькі
І  багрові  й  золотенькі
Буде,  подарунок  мамі
Здалося…  в  казковім  храмі
Ця  панянка  трудівниця
Осінь    справжня  чарівниця!

                                     10.09.  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2017

Відлітають лелеки

Який  сум,  коли  відлітають  лелеки,
Вже  останнє  коло  і  вирушають  в  путь,
У  них  шлях,напевно  дуже  далекий,
Як    хмариночки  в  небосині  пливуть.

Я  погляну,  їм    вслід,  що  їх  чекає,
Дужі    й  дружні,    в  прощальному  таночку,
 Мов    легенький,  вітер    благословляє,
Дезупинно,  сплелися    у  віночку.

І  повсюди,  чути    крики  «  Курли  –  курли  »,
Чути  здалеку  -  сумна,  остання    пісня,
 Та  здалося,  на  якусь  мить,  завмерли,
Я  у  розпачі,  лИшилась  самотня.


08.09.2017  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2017

Людина і …

         
         Напевно  кожна  людина  вранці,  відкривши  очі,  чи    на  годинник  позирає,  чи  до  вікна  лагідний  погляд    лежить.  Спочатку  вона  тіло  відчуває  і  вже  згадає  про  час,  що  все  кудись  біжить.    Чи  то  зима,  чи  весна,  чи    літо,  чи  золота  осінь,  задум  один,  якби  Бог  дав  гарний  день,  простив  гріхи…
 В  кожного  якісь  плани  щодо  роботи,  чи  є  вона,  чи  йти,    десь  шукати  її.  Тож  треба  хліб  -    сіль  на  столі  мати,  щоби  життя  повноцінним    відчувати.  І  за  це  кожного  дня,  як  у  боротьбі.  Наша  земля  у  красі  потопає,  такою  дав  її  нам  Бог.  І  чисте  небо,  таке  безкрає,  що,    як  поглянеш  перехоплює    подих.  І  кожну  пору  року,  ти  трішки  любиш….
То,  як  зима  готуєшся  до  Нового  року,  до  Різдва.  Вбираєш  світлину,  радієш  тій  красі,  що  за  вікном.  Білосніжні  сніги  й  танці  хурделиці,  зроблять  свою  справу,  прикрасять  повсюди  все  сріблястим  вінком.    А  мороз  розмалює  на  вікнах  шибки  і  скує  річки  й  стави  прозорим  льодом.
 Пройдуть  зимові  свята,  вмиється  земля  першим  весняним  дощем  й  прокинеться  все  навкруги.  Земля  накриється  зеленим  плащем  із  квіточками,  які  нас  немов  пробудять  від  зимового  сну.  І    той  перший  крик  журавлинний,  що  повертається  з  вирію,  сповістить  людям  про  красуню  весну.  І  джерело  з  землі,  заб`є  з  новою  силою  так,    як  ми  радіємо  весні.  Неначе  сили  вона    нам  придає.  Триває  життя  в  весняних  клопотах,  надіях.  Святкуємо,  радіємо  Святу  Паски,    благаємо    у  Всевишнього  ласки,  порятунку.  Просимо    прощення,  вклоняємося  йому.  Дякуємо  за  наше  життя,  бо  немає  нічого  найдорожчого,  дорогоцінного,  як  воно  і  все  те,  що  поряд  з  нами  є….
 А  зійдуть  хліба,  яскраво  зелені,  ти  немов  щастя  пізнаєш  з  весною  і  тішать  тебе  птахи,  що  співають  так  дзвінко  й  бузок,  що  під  вікном  зацвів.  Так  жити  хочеться  тоді,  душа  немов  співає  і  все  поглянеш  на    блакитне    небо,  тобі    здається,  так,  що  так  має  бути,  так  треба,  щоби  твоє  життя  теж  було  таким  чистим…
А  час    так  швидко    плине….  Вже  красне  літечко  теплом  нас  огортає.    І    з  гаю  ,  чи  з  лісу  лине  пісня  солов`їна.    Й  гніздо  журавлинне  поповниться  дитям,    яке  в  надії  поглядом  з  висоти  позирає  на  цей  світ  і  мріє  весь  його  пізнати.  В  квітучім  полі  пташечка  звила  гніздечко,  від  вітру  хвилями  ,немов  море  переливаються  золотом    повні  колоски.  Тут  пахне  хлібом,  поля  прикрашені    в  волошках,  ромашках  і,  як  приємно  нашій  душі.  Це  бачити  і  відчувати,  зростати,  жити  і  ловити  миті  щастя,  які  потрібні  так  мені  й  тобі.
Щедрі  садки    поповняться  яблуками,    пахучими  грушками  й  сливками.  В  них    пахощі    медові  і  п`янкі,    тут  пахне  солодом  й  вином,  яке  вже  дозріває  у  винограді.  Це  нагорода  нам  усім  від  Всевишнього.  Чи  заробили  ми  це  все  ,чи  ні,  вирішує  все  він.  І  ми  радіємо  врожаю,  що  річкою  пливе  в  засіки….
Насолодилися  теплом,  панянка  осінь  поспішає,  ще  більше  нам  поповнить  засіки,  щоб  ми  раділи  немов  діти  і  дякували  землі  за  її  щедроти….
Холодний  вітерець  гайне,  в  обличчя  кине  перші  краплини  осіннього  дощу.  А  вже  пізніше  проведе  в  дорогу,  в  вирій  птахів.  Кружляє  опале  листя,  із  вітром  на  прощання  заспіває  пісню  свою.  Клен  вбрався  в  багрові  й  золоті  кольори,  всміхається  до  яскраво  жовтих  берізок  і  все  ж  красиво  восени,  хоча  від  опалого  листя  не  видно  доріжок.
     Спокійно  за  вікном,  хлюпоче  дощик,  стікають  по  фіранках  краплини,  ти  задивляєшся  у  вікно  і  думаєш,  ось  природа  дарує  відпочинок.  Помріяти,  чи  прочитати    та  чи  принаймні  про  щось  написати  від  душі.  А  хто  здатен,    може  й  написати  вірші,  про  все  –  все,  що  душа  бажає    й  про  те,    що  вона  відчуває.  І  про  життя,  що  попереду  кожного    чекає.  Мрії,  бажання,  думки,  ми  несемо,  тримаємо  завжди  при  собі.  Наше  життя  безцінне,    як  і  все,  що  оточує  нас.  Тож    цінуймо,  що  з  нами  поряд    в  житті,  сприймаючи  його,  радіймо!  Завдяки  цьому,    життя    продовжується,    допомагає  нам,  надихає  нас  жити  і  творити!
                                                                                                                                                                                                                           
                                                                                                                                                                                 07.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750098
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2017

Новини з каналу

Новини  з  каналу  «Інтер»

Я  напевно  зачерствіла  до  кісток
Чи  здалося,    що  пройняв  все  тіло  ток
Від  звістки  очі,  задерлись  до  лоба
Ото  скажу,  занадто  взяла  злоба
По  сто  дванадцятому  калалу  все
Якийсь  Вадим  інформацію  несе
Про  те  що  хтось,  обкрадає  країну
 І  перетворить  Державу    в  руїну.
Часто  уважно  слухала  його  я
Аж  заболіла  голівонька  моя
Тож,  як  наслухалась  –  чистий,  пухнастий
 Здалось  поглянула,  ніби  відвертий
Все  пропонує  владу  нам  змінити
Щоб  жити  краще,  з  голоду  не  вити
Аж  вчора,  немов  сніг  отой,  восени
Дивилася  по    «Інтеру  новини
Ледь  челюсть  не  відпала,здивувалась
На  острові,  ось  -  катаклізма  сталась
От  нещастя,  бідна  його  голова
 Аж  здригнулась,  як  почула  ті  слова
Дванадцять  милліонів  доларів  дав
На  острові  за  ділянку    Сан-  Мартен
На  шість  осіб,  ще  вечерю  заказав
У    ресторані  двадцять  штук  віддав
Новини…  Наче  отримала  ляпас
 Ой,  люди!  З  чого  ж  він  мав  такий  запас?
Напевно  в  пана  гарненька  житуха
В  мене  від  злови  зачухались  вуха
Я  неначе  загорілась  сірничком
Якби  воля,    то    давно  б  дала  пеньком
Під  зад,  з  каналів  та  з  нашої  країни
Від  кого,  нам  чекати  переміни?
Пан  забрехався,  знає  не  покарають
Бо  недотОрканість,  шановний  мають….

                                                       10.09  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2017

Нехай щодня. .

Із  життям,  разом  йдемо  кожен  день,
 І  сприймаємо,  таким,  як    він  є,
Поспіваймо  від  радості  пісень,
Прийшло  свято,  душенька  говіє.

Йдемо  у  церкву,  несемо  квіти,
І  прощення  просимо  за  гріхи,
Богу  молимось,  щоб  зросли  діти,
 Й  щоб  мир  всюди,  навік  щезли  страхи.

Кожен  день,  ми  стрічаємо    сонце,
Воно  ніжно,  цілує  обличчя,
У  надії  підставим  долонці,
Щоб  збороти  усі  протиріччя.

Нехай  клята,  закінчиться  війна,
Принесе,  в  якийсь  день  перемогу,
Щоб  синочків,  зустрічала  жінка,
Вже  щаслива,  дякувала  Богу.

Хай  щодня,  настає  миліший  світ,
І  земля  й  вся  рідна  Україна,
Хай  одягнеться  в  калиновий  цвіт,
Залунає  пісня  солов`їна.

2015р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2017

Розпач ( віршована розповідь)

             
Ніжно  взяв  мене  за  руки
Десь,  звучали  скрипки  звуки
Чарувала  музика  -    ця
Бились  гучно  наші  серця
Нам  не  треба  ніяких  слів
Соловейка,  лиш  ніжний  спів
Він  співав…  Аж  заливався
Мов  в  коханні  зізнавався….
Як  далеко…  Справжні  муки
Не    хотіла,  нам    розлуки
Лише  »  Пробач»  пролунало
Немов  по  серці  кресало.
 Соловей,  неначе  притих
Чарівний,  звук  скрипки  затих
Поник,  в  очі  подивився
Неначе  в  них  заблудився.
Вже  благав  -  Не  треба…Не  плач
На  душі,  так  гірко,  розпач….
-Не  можу  одружитись  я
Не  вільний,  давно  є  сім`я
Біль  в  душі….  Не  кидай,  прошу
Під  грудьми,  я  ж  дитя  ношу!
Він  геть  тікав…  Погляд  у  слід
Гірка  сльоза..  На  серці  лід.

                                                 2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2017

Щиро дякую клубу поезії і моїм друзям

Я  щиро  дякую  клубу  поезії,всім  моїм  друзям    за  привітання  з  Днем  Народження.
Як  сонце  в  осінній  похмурий  день  -  це    мені  привітання.
Дуже  приємно,  що  є  такі  люди  в  клубі,що  не  забувають  про  іменинників.  Щиро  дякую!
Всім  бажаю  миру,добра  і  тепла,успіхів  в  творчості  і  натхнення.

З  повагою  Ніна  Незламна(  Соколова).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749439
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.09.2017

Я проста людина

Проста  людина  –  не  схожа  не  принцесу,
Комусь  я  мати,  вже  бабуся  й  прабабка,
Пращур  однОго  життєвого  процесу,
Скажу  відверто  -    не  моя  забаганка.

Проста  людина,  щодень  шаную  життя,
У  світ  весни,  прийшла  за  покликом  Бога,
Мабуть,  щоб  бачити  на  землі  майбуття,
Мені  дав  долю,  тож  є  своя  дорога.

Я,  як  зернина,  що  у  полі  зростає
У  колос  вибилась,  рада  сонцю,  світу,
Говію,  тішусь,бачу  небо  безкрає,
     Вклонюсь,  Божому  слову,  заповіту.

Достиглий  колос,  є  діточки,  родина,
Мій  рід    продовжать,  будуть  жити,  творити,
Я  розумію,  життя  -  золота  днина,
Йому  всі  здібності  маю  присвятити.

У  праці    зАвжди  досягаєш  вершини,
Нащадкам  успіхи  -  радості  відчуття,
Тож  хай,  на  полю,    зростають  зернини,
Щоби  пізнати,  відчути  справжнє  щастя..
 
04.09.2017р
             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2017

То плескання язиками / проза /

     Весняний  ранок  заглядав  у  вікно.  Чути  голос  зяблика,  ото  пісню  заводить!  Так  здалеку  -  з  лісу,  плине  щебетання  над  селом.
                     Вікно  відчинене  навстіж,  п`янить    півонії  запах,  ті  пахощі    вітерець  приніс  у  кімнату.  Люба  лежала  в  ліжку  й  позирала  надвір,  думала-  буде  гарний  день,  так  сонячно.  Все    добре,    але  напевно  треба  йти  трохи  зранку  прорвати  бурячки,пізніше  буде  занадто  спекотно..
               Вона  вдома  сама,  мама  з  батьком  давно  на  роботі,  адже  така  пора,  що    -  один  день  місяць  годує..  Роботи  вистачає  в  колгоспі,  на  фермі,  біля  корів,  то  доглядає  за  телятами.  А  батько  працює  трактористом,  в  цю  пору  вихідних    немає,  всі  працюють  на  землі,  щоб  вижити.    Та  і  вдома  є  трохи  господарства,  інакше  не  проживеш.  Обласне  місто  далеко,  щоб  їздити  на  роботу  щодня,  заробити  копійчину.  
Після  школи  -  їздила  в  районне  містечко,  вчилася  на  перукаря,  тепер  вдома  стриже  бажаючих.  Чоловіки  приходять  рідше,жінки  ж  частіше,  особливо,  якщо  якесь  свято,  чи  весілля  в  селі.  Людям  подобається,  як  вона  швидко  і  вміло    робить  зачіски,  тому  і  йдуть  залюбки  до  неї.  Хтось  дає  гроші,  а  хтось  принесе  шматок    свіжини,  чи  яєць.  Хоча  молоді  в  селі  залишилося  мало,  частина  виїхала  на  заробітки  в  Росію,  а  частина  в  Київ,  але  добре,  що  є    хоч    трохи  клієнтів,  все  ж  не  без  роботи.  Є  клуб  та  працює  тільки  на  свята,  а  так  людям  немає  часу  гуляти,  не  до  гульок.  Життя  важке,  три  роки,  як  війна  на  Сході,  все  обіцяють  покращення,  яке  може  бути  покращення,  як  немає  роботи?
           Люба  вкотре  потягнулася  в  ліжку  -    як  сумно,  як  далі  складеться  життя?  Адже  їй  вже  двадцять  один  та    хлопця  в  селі    напевно  для  неї  не  було,  хіба,  що  сусід,  Микола,  якого  обожнювала.  Високий,  чорнявий,  ще  й  вуса  запустив,  очей  не  відвести,  красень.  А,  як  погляне  карими  очима,  то  здається  теплий  промінь,  аж  вглиб  до  серця  струменить.  Та  він  одружився  чомусь  так  рано,  з  сусіднього  села  привіз  Надію.  Відразу  всі  думали,  що  вона  вагітна  та  живуть  вже  чотири  роки,  а  дітей    так  і  немає.  Та,  які  можуть  бути  діти,  коли  його  дружина  зовсім  не  тримається  сім`ї.  Вдома  два  тижні,  не  більше  й  знову  в  Москву  на  заробітки,  так  вже  декілька  років.  Микола  був  на  Майдані,  отримав  поранення,  після  цього  його  вже  більше  в  Військкомат  не  визивали.  Довго  лікувався,  розмови    по  селі  ходили,  що  права  рука    розтрощена,  лікарі  дали  третю  групу  інвалідності,  сказали,  що  воювати    більше  не  піде.
     Уже  зірвалася    з  ліжка,  в  нічній  сорочці  ледь  не  вивалилась  з  вікна,  роздивлялася  на  всі  боки.  З  переляку  зграя  сполоханих  горобців  розлетілася  на  всі  сторони.
     -  От  розцвірінчалися  ..  .А  злякалися!  І  що  тут  біля  хати    можна  шукати?  Он,  туди  гайда,  на  кущі,  на  дерева.
На  городі  побачила  Миколу  -,  тьохнуло  серце,  знову  сам.  Високий  на  зріст,  вміло  володів  сапою,  видно  поспішав.  Різко  махав  лівою  рукою,  не  оглядаючись,  нахилявся,  підбирав  бур`ян,  кидав  на  купу.
     Ага-  майнуло  в  голові,  зиркнула  на  годинника  -  все  встигну.  Швидко  накинула  сукню,  на    шпильку  зібрала  русяве  волосся.  З  сапою  в  руках  підходила  до  сусіда,
-Доброго  ранку!  А  помічниці  не  треба?
 Він  злегка  почервонів,  збентежено    випрямився,
-Доброго,  доброго…  Але  Любо,    дядько  Дмитро  та  тітка  Оля  ж  будуть  знати,  сусіди  побачать,  обов`язково  донесуть.  Будеш  мати,  що  слухати,  сваритимуться,  ти  получиш  і  мені  дістанеться.  В  тебе,  що,  вдома  роботи  немає?  
 Вона  дивилася  на  нього  зачарованими    смарагдовими  очима,  в  них  побачив  радість,  від  цього,    ще  дужче  почервонів.  Вмить    зблід  опустив  голову  донизу,  махнув  рукою,
-Краще  додому  йди,  не  відволікай  мене.
 А  в  самого  -  від  хвилювання    голос  тремтів.  Хотів  приховати  свій  неспокій,  перехоплюючи  подих,  відчував,  як  гупало  серце,  неначе  барабан,  здавалося  зараз  вискочить.
         На  кілька  рядків    відійшла    від  нього,  мовчки  почала  сапати.  Він  ледь  стримував  себе,  йому  хотілося  поглянути  на  неї,  адже  колись  вона  йому    дуже  подобалася  та  й  зараз  не  проти  бути  з  нею,  але  ж  як?  Батьки  її  точно  не  дозволять  бути  разом.  Дівчину  віддати  за  розвідника  -  хіба,  що  в  лісі  хтось  здохне.  Та  треба  ж  було  так  закохатися  в  Надію!  Він    розумів,  що  зробив  велику  помилку  в  житті.    Але  виправити  не  наважувався,  хоч  вже  декілька  раз  сварився  з  дружиною,  щоб  не  їздила,  вже  лишалася  вдома,  тож  сім`я,  як  не  як,  може  б  дитя  було.  Про  дитину  вона  й  слухати  не  хотіла,  все  відмовки  -  треба  пожити  для  себе.  Але  ж  молоді,    інкли    Микола  умовляв,  щоб  народила,  але  знову  в  шухляді    знаходив  протизачаточнії  таблетки.
           Люба  -  розчервоніла,  немов  та  троянда,  а  в  очах  блиск,  той  блиск,  ні  з  чим  не  зрівняний,  горів  вогонь  кохання..  Стримуючи  себе,  щоб  не  втратити  самоконтроль  дівчина  підійшла  до  нього,  всміхалася,  весело  заговорила,
 -  Ну  от,  закінчуй  ці  рядки    і  по  бур`янах!  Бувай  здоровий!  
 -  Любо,  з  мене  цукерки,  -  вже  сказав    веселіше.
Вона    ледь  не  затремтіла,  крутнула  головою,  уста  бантиком,  ще  сильніше  почервоніла,  пожадливість  очей,бажання  спокуси.  
 -А    коли  пригостиш?
-Та  хоч  сьогодні,  коли  захочеш,  -  любувався  нею,  зирив  на  пишні  груди.  
-Ну  гаразд  прийду  до  криниці,  як  стемніє,  -  майже  на  ходу  сказала  й    швидко  зникла  за  сараєм.
 З  гарним  настроєм,  як  пташечка  біля  гнізда,  вскочила  в  грядку  з  буряками.  Щось  підспівувала  під  ніс  й  проривала  буряки.
   Закінчувала  роботу,  прийшов  дядько  Степан,  просив,  щоб  підстригла    та  поголила.  В  обідню  перерву    прийшла  продавщиця  з  магазину,  теж  підстригтися.  Ледь  встигла    приготувати    обід,  прийшла  мати,
-О,  привіт    сонечко,  обід  готуєш,  що  ледь  встигаєш?  Чого  до  Миколи    ходила?  Навіщо  допомагала  сапати,  що  вдома  роботи  немає?
 -Мамо,  який  там  сапати,  то  в  мене,  щось  з  мобілкою  зробилося,  заблокувалася,  то  я  до  нього  на  хвилину  забігла,  він,  щось  нажав  і  вже  все  гаразд…..  
-Ой,  не  дури  матір,  гріх!  Сусідка,  тітка  Катерина,  тебе  бачила,  каже,  що  ти  йому  допомагала  сапати.
Хитро  зирнула,    обійняла  за  плечі,
-  Сусідам  мамо,  немає  що  робити,  то    все    плескання  язиками.  
-  Дивися  доню,  в  нього  дружина,  приїде  ,  тобі  стусанів  надає,  що  стріляєш    очима  до  жонатого  чоловіка.  
-Ма  !  Я  не  маленька,  може  із  –за  сусідів    і  зустрічатися  ні  з  ким  не  можна,  мені,  що  сімнадцять  років,  що  я  маю  звертати  увагу  на  те  плескання.
-Ну  добре,  досить,  гуляй  та  тільки  з  розумом,  ото  вже  виросла,  знаєш,  що  сказати…
-Мамо    та  настільки  я  знаю,  коли  закохуються,  точно  розум  втрачають,  -  весело  проговорила,  ледь  стримувала  хіхікання,  швидко  пішла  по  воду..
Мати  вслід  кивнула  рукою,  щось  говорила  та  її    ж  миттєво  не  стало,  наче  й  не  було.    
           Після  трудового  дня    батьки  дивилися  телевізор,  Люба  вертілася  перед  дзеркалом,  вже  в  котрий  раз  поправляла  на  плечах  волосся,
-Мамо  я  пішла,  там  збираємося    юрбою,  повеселимось  трохи  з  дівчатами  й  хлопцями….
 У  відповідь  кивнула  головою,  
-  Тільки  ж  не  до  ранку!  Бо  спати  довго  немає  як,  роботи,  хоч  відбавляй.
         Люба    йшла  до  криниці….      Небо  -    одягло    темну  вуаль,  по  якій  мерехтіли  зорі.  Молодий  місяць  зачепився  рогом,  неначе  підморгував  їй.  Десь  здалеку  чути  гавкіт  собак  та  гул  автівок.
Рівненька  стежка  здавалася  довгою,  їй  так  хотілося  швидше  побачитися  з  Миколою.
«  -Серденько  тріпоче,  а  душа  співає
Ой  напевно  Любка,  Миколу  кохає
Та  не  судіть  же  люди,  бо  мав  бути  мій
Бо  оте  ж  кохання,  справжній  буревій
Я  його  устами  ніжно  зацілую
Не  віддам  нікому…  Ой,  я  не  жартую,  -  підспівувала  тихо,  дивилася  вперед.
Зовсім    поряд,    завівся  трактор,    різко  повернулася,  зашпортнулася  і  впала.
 -Ой,  що  це?  -    відчула  під  собою  величенький  горбик.
-Ото  роззява,  тут  же  мурашник,  хай  йому  грець,  -    голосно,  сердито    заговорила,  намагалася  встати  та  відчула  біль  в  нозі,  внизу  біля  кісточки.
-Отакі  справи!  Де  ж  той  мій  Миколка,  буде  чекати,  а  я  тут  розклалася,  як  стара  баба,  -  бурчала  про  себе.
Раптово  побачила  перед  собою  постать  Миколи,  -
-Любо  ти,  що  забула,  що  тут  мурашник,  а  ну  ходи  до  мене,  бо  зараз  кусати  будуть.  
Серденько  захололо,  як  він  взяв  її  на  руки  і  ніс,  ніс  в  напрямку  до  себе.  Вона  мовчала,  а  серце  здавалося  вискочить,  його  дотики  рук  бентежили.  Втрачала  себе,  неначе  п`яніа  від  його  запаху  тіла,  ледь  –ледь  схилила  до  нього  голову,  а  бажання  -  розтопитися  в  ньому.  
Він  заніс  її  до  хати,  посадив  на  стілець,  включив  світло,  побачив  її  розчервонілу,    на    якусь  мить  завмер,  а  потім,
-Ану,  що  тут  у  тебе?  Покажи…
Декілька  мурах  коричневого  кольору  бігали  по  ногах,  по  сукні-    заклопотано    струшував  їх,
-Ото  насіли,  як  на  мед,  дивися,  бач  які  спритні…
Вона  спостерігала  за  кожним  його  рухом,  намагалася  заглянути  в  очі,  якими  все  життя  марила.
-Тобі  треба  зняти  сукню,  я  зараз,  щось  знайду,  якусь  мою  сорочку,  чи    що.  Щоб    струсити  всіх  комах,  а  ні,  то  зніми,  я  відвернуся,  он    в  ліжку  простирадлом  загорнись,  поки  я  надворі  струшу.  Як  нога,  ще    дуже  болить?    Може  тобі  до  лікаря  треба?
Крутнула  головою,  струсилася,
-Ото  гризуть,  відвернися,  а  нозі  вже  краще…
Він  вийшов  з  кімнати.    Люба  недовго  думаючи,  зняла  сукню,  нирнула  в  ліжко  під  простирадло,
-Заходь!  Он  візьми!  Оце  так  пригода,  такого,  ще  не  було,  чому  вони  такі  злі?
Він  несміливо  зайшов,  з  під  лоба  зирнув  на  неї,  забрав  сукню  і  неначе  пулею  вискочив  з  кімнати.  Але  ж  гарна,  така  пишна  і  в  моєму  ліжку-  думав  -  а  серце  калатало.  Відчував,  як  по  судинах  протікала  кров,  ледь  стримував  почуття,  бажання  бути  поруч  з  нею.
       Вона  сиділа  на  ліжку,  ледь  прикрила  пишні  груди.  Вони    раз-  у-  раз  підіймалися,  манили  до  себе.  На  якусь  мить  завмер,  просто  стояв,  дивися,  а  думки  -  от  якби  спокусила,  щоб  сама,  довіку  був  би  з  нею,  хай  вже  що  буде,  то  буде.  Але  ледь  видавив  з  себе,
-Ти,  як  панночка,    пишна  в  моєму  ліжку,  ось  бери,  здається  немає  мурах,  витрусив,  всю  сукню  обгледів.
Сяючі  очі,звабливий  погляд,  усміхнулася,  взяла  його  за  руку,
-Поглянь  на  ногу,  здається  трохи  почервоніла,  напевно  розтягнула  м`язи?
Уже  відсунулася,  щоб  він  зміг  біля  неї  присісти.  Вони  так  були  близько  один  від  одного    -  так,    як  вона  мріяла.  Обома  руками  обійняла  за  шию,  він  хвилюючись,  обціловував  її  оголене  тіло.
       Біля  відчиненого  вікна    стояв  Микола,  слухав,  як  соловейко  заводив  пісню  й  водночас  думав-    напевно  так    мало  бути,  це  доля,  навіщо  було  молодому  дурневі  одружитись,  поспішав.  Але  вже  не  повернеш  той  час,  треба  жити,  піду  ж  зараз  до  її  батьків,  а  там,  що    Бог  дасть,  гадаю    не  вб`ють.
Після  бурхливих  почуттів,  вона  міцно  спала,  йому  здалося  уві  сні  посміхалася,  піднявся  настрій.Від  спогадів  тепло  на  серці-  яка  вона    щаслива,  радісна  -  коли  шепотіла,  що  кохає».  
               При  вході  на  веранду,  включене  світло…  Микола  підходив  до  сусідів.  Біля  вікна,    її  батько  палив  цигарку.
-Доброї  ночі!  
-О,  це  ти,    привіт,  щось  дівка  наша  загуляла,  довго  немає,  хвилюємося.
-Та  я,  ось  про  це  прийшов  з  вами  поговорити.  
-А  до  чого  тут  ти?
-Та,    я  оце  прийшов  до  вас,  вона  в  мене!
Батько,  не  довго  думаючи,  вдарив  кулаком  в  обличчя.  Микола  похитнувся,  схопив  його  за  плече,  збуджено  заговорив,
-Не  треба,  чуєте,  так  не  годиться  родичатися.  Я  не  підніму  на  вас  руку,  ви  ж  мені,  як  батько.  Все  нас  з  мамою  підтримували,  як  батька  не  стало.  І,  як  ото,  залишився  сам,  це  ж  ви  були  мені  опорою,  вчителем,  все  життя  поруч.
Холодний  піт  виступив  у  старого,  від  несподіванки  розкрив  рота,  витріщив  очі,
-Ти    мене  будеш  вчити,  чоловіче?!  В  тебе  ж  є  дружина!
Дмитро  більше  не  підійняв  руки  на  нього,  зачепила  його  мова  за  живе,  остиг.  Присів  на  лавку,  пригадав    сюжет,  як  Микола,  ще  хлопчиком,  плакав  біля  розбитого  мотоцикла,  припадав  на  коліна,  підіймав  до  верху  руки,  біля  неживого  тіла  батька.
Микола  трусив  головою,  рукою  тримався  за  щелепу,
-Та  я  вже  подав  на  розлучення.  Завтра  суд,  вона    знову  десь  поїхала  та  папери  всі  готові,  нас  нічого  не  поєднує.  Тож  я  наважився  прийти  з  вами  поговорити,  щоб  за  мене    віддали  Любу.
Старий  знову  зірвався,  майже  закричав,
-То  ти  її  зганьбив,  а  тепер  руки  просиш?
Загавкали  сусідські  собаки..
 -Та    вона  в  мене,  бо  підвернула  ногу,  впала  на  мурашник,  як  кудись  йшла.  До  мене  близько,  гукнула,  -  брехав  Микола  і  самому  від  того  було  соромно.  Думав-  добре,  що  не  дуже  видно  обличчя,  а  то  б,    ще  більше  отримав  стусанів.
-Мурахи  трохи  покусали,  жалілася,  що  нога  болить.  До  вас  нести  не  буду,  а  то  й  так  плескають  про  нас.  Оце  прийшов  до  вас,  вона  напевно  вже  заснула.
-О,  ну  тоді  молодець!  Не  ображайся,  а  то  я  відразу  подумав,  знаєш  таке  діло,  сам  був  молодим,  дівок  спокушав,  так  і  про  тебе  таке  подумав,  вибач  вже.  
Микола    ледве  стримував  сміх,  бач,    думав  про  старого-  так  би  напевно  й  не  зізнався,  що  був  гуляка.  Де  ж  ті  дівчата  візьмуться  незаймані,  якщо    є  такі  чоловіки.  А  на  мене  бочку  котить.
-То  ти  говориш,  що  розлучаєшся.  Ну  тоді  добре,  я  дам  згоду  зустрічатися,  знаю  вона  ще  з  дитинства  тобою  марить.  Тільки  ніяких  більше  стосунків,  чуєш.  До  весілля,  ні-  ні!  -    вже  спокійно,  роздумуючи  говорив  батько,  але  в  кінці  мови,  ще  й  посварився  вказівним  пальцем.
     Микола  стояв  перед  ним,  уважно  слухав,на  згоду  кивав  головою.  Хвилювався,  щоб    старий  не  пішов  до  нього  додому,  Люба    ж  спокусливо,  напівгола  спала  в  ліжку,  ще  й  двері  закриті  на  замок..
Старий    поклав  руку  на  плече,
-В  такому  разі,  подалі  від  гріха,  вона  в  тебе  спить,  а  ти,  он  йди,    на  сіно,  в  сарай.  До  ранку  замкну  тебе,  що  б  не  було  забаганки  тобі,  щоб  щось  не  чухалось,  спатимеш  тут.
Микола  поправив  чуба  та  що  робити,  погодився,
-0  добре  дядьку,  добре,  я  тут  переночую,  я  ж  буду  слухняним  зятем,  бо  поважаю  вас,  я  справді  все  життя    її    кохаю.
-Ну,  досить,  досить  вже  кохаю!  Ми  мужики  знаємо  для  чого  вони  нам,  а  ну  чекай,  я  зараз  прийду.
 За  кілька  секунд  старий    в  руці  тримав  пляшку    і  щось  в  пакеті.
-Давай,  заходь  в  сарай,  щоб  часом  моя  не  почула,  бо  нам  тоді  обом  дістанеться.  Знаю  верещатиме,  буде  проти,  думаю  якось  умовлю,  тільки  дай  час,  не  поспішай.  Вона  й  так  скаржилася  мені,  що  люди  про  вас  говорять,  а  вони  й  бач,  все  краще  бачать,  чим  ми.  Все  із-за    роботи,  за  всім  не  подивишся,  -  емоційно  говорив,  вмощувався    на    сіні..  
-Ой,  чекай  ,  забув,  от  дурна  голова,  хліб  забув,  -  зірвався  з  місця,  швидкою  ходою  попрямував  у  хату.
Здавалося  йшов  тихо  та  раптом    голос  дружини,
-Дмитре  ти?  Чого  метушишся?  Люба  прийшла?
-  Та  прийшла,  давно  прийшла,  спить.  І  ти,  спи,  не  хотів  тебе  розбудити,  піду  посмалю  цигарку.  А  її  завтра  підніму,  не  світ  не  зоря,  щоб  знала,  як  довго  гуляти.
Дмитро    виходив  з  хати,  озираючись  на  дружину,  чи  часом  не  встає  з  ліжка.  Але  було  тихо.
Микола    слухняно  чекав  та  роздумував-  як  же  це  воно  буде,  що  він  тут,  а  вона  там  прокинеться,  а  його  немає.  Він,  аж  здригнувся,  коли    весело  заговорив  Дмитро.
-Все  нормально,  спить  дружина,  мусив  збрехати,  що  прийшла  Люба.  А  ми  з  тобою,  це,  як  ти  казав  -  породичаємось.Зроблю  тобі  добру  справу,  дозволю  одружитися  та  тільки,  щоб  ти  її  беріг,  як  зіницю  ока,  вона  ж  в  мене  одна,  як  трояндочка.
-Чую  дядьку,  чую.  Ви  ж  мене  змалку  знаєте.  Шкодую,  що  так  вийшло,  надибав  Надію,  немов  осліпила,  ото  й  одружився.
-Добре,  добре,  хто  знає  свою  долю?  Ніхто!,  -  наливав  в  чарки  самогон,-  Тож  давай,  майбутній  зятю,  по  –нашому,    вип`ємо,  поцілуємося,  як  на  сватанні.
Випили,  Дмитро  покуйовдив  Миколі  чуприну,
-Ти  вже  вибач,  що  спочатку  заліпив.  
Потім  обняв  його,  поцілував  тричі,
-Ну  тепер  будемо  родичами,  закусюй!  -  подав  шматок  сала    з  хлібом.  
-Ось  свіже  яйце,  кислий  огірок,    не  соромся,  пригощайся,  
-  налив  другу  чарку.
-Е,  ні!  Дядьку,  я  більше  не  п`ю,  одну  для  годиться.  
-Стоп!  Тепер  між  нами  можеш  мене  називати  батьком.  Я  хотів  тебе  за  зятя,  знаю,  який  ти  роботящий,  ще  й  патріот.  Знаю  землю  любиш,  село  не  покинеш,  а  я  тішитимусь,  що  донька    поруч.
Раптом  біля  дверей,  щось  зашаруділо,  -  Мяу.
Піднявши  хвоста,  поважно  зайшов  кіт,  принюхувався.
-Ото,    хай  йому  грець!  Сірий!  Ходи  дам  шматочок  сала.  Бач,  прийшов  полювати  на  мишей,  а  ми    його  місце  зайняли.
Микола  гладив  кота,  теж  їв  сало,  а  думки  за  Любу-  як  вона  там?  Хоча  б  не  налякалася  чогось.
Дмитро  скрутився  калачем,  тихо  засопів,  вмить  махнув  рукою,  
-Ти  лягай,  спи,  а  я  зараз  передрімаю  і  тільки    сірітиме  піду,  треба  дівчину  розбудити,  бо  ж  обіцяв  дружині,  що  рано  її  підніму.  Не  хочу,  щоб  знала,  що  в  тебе  ночує,  тоді,  хоч  з  хати  тікай.  А  ти  спи,  як  прийду  вже  потім    підеш  додому.
Та,  яке  там  спи    роздумував  Микола-  я  ж  її  закрив  на  ключ,  як    вийде,  якщо  її  гукне  батько?
Сіріло….    Микола  почав  ногою  шарудіти,  щоб  розбудити  Дмитра.  Та,  той  спав,  міцно,  щось  про  себе  пробурмотів,  почав  хропіти.
Він  всміхаючись,  взяв  соломину,    нею  торкнувся  його  вуха.  Той  відмахувався  декілька  раз,  нарешті    відкрив  очі.  Микола  ж  швидко  закрив  очі,  немов  у  сні,  почухав  носа.  Тільки  старий  зірвався  на  ноги,  як  Микола  неначе  спросоння  запитав,
-Що    вже  йдете?
В  другій  половині  сараю  заспівав  півень.  Старий  виглянув  надвір,
-Так  !  Сіріє,  піду.  Чому  півень  раніше  не  заспівав?  Боюся  моя  проснеться,  побачить,  що  ні  Люби,  ні  мене,  тоді  мені  вже  не  відвертітися.
-А,  я  це,  до  вітру  хочу,  -  позирнувши  на  нього,  сказав  Микола.
 Хоч  і  ледь  видно  та  приховував  очі,  бо  ж  знову  збрехав.  А,  як    було  інакше  зробити,  щоб  на  ключ    сарай  не  закрив?  Роздумував  -треба    швидше  нього  пробратися  на  своє  обійстя,  відкрити  хату,  щоб  не  побачив».
Дмитро,    трохи  хитаючись,  озираючись  навкруги,  відчиняв  хвіртку.  Микола  тим  часом,  шмигнув  в  кущі,  він  знав  де  можна  коротшим  шляхом  пройти  до  хати.
           Ольга  вже  не  спала,  біля  вікна  одягалася,  як  раптом  побачила  чиюсь  постать,  що  промелькнула    до  хвіртки.  Світло  в  цю  пору  все  виключали  по  селі,  то  майже  напомацки,  на  веранді,  всунулася  в  якісь  капці,  крадькома  спішила  з  хати.  Надворі  розгледіла,-  от  бісова  душа  -  думала,    Дмитро!  Куди  ж  це    він  ?  Ото!  Хай  йому  грець!  .  Взулася  в  капці  та  не  в  свої,  завеликі,  зашпортнулася,  ледь  носом  не  зарила.  От  холера,  краще  босою  –  зняла  капці.
       Тим  часом  Микола  відкрив  на  дверях  замок,  сам  заховався  за  кущами  чорної  смородини  й  барбарису,  хотів  побачити,  що  ж  буде  робити  Дмитро?
Той,  не  озираючись,    заговорив  до  собаки,  погладив  його,  потім  різко  відчинив  двері  веранди,  гукнув,
 -Любо,  дочко,  виходь,  треба  швидко  додому.
 Зайшов  на  веранду,  причинив  за  собою  двері.
Дівчина  відкрила  очі  -  хтось  гукав,  чи,  що?  Чи  це  здалося?  Потираючи  очі,    спросоння    хотіла  включити  настільну  лампу  та  світла  не  було.  Гукнула,
-  Миколо,  ходи,  чого  заховався?
-Любо,  це  я,  Микола  в  нас,  у  сараї,  -  знову  заговорив  батько.
-О,  Боже!  Голос  батька  !  Пулею  натягла  сукню  й  до  дверей.  
Тим  часом  Микола  хотів,  повернутися  назад  та,  як  побачив  тітку  Ольгу,  яка    розмахуючи  руками  до  собаки,  спішила  в  хату.  Ой,  що  ж  це  буде,  схопився  за  голову,  треба  спасати  Любу  й  дядька.  
Він  вийшов  із  -  за  кущів,  -  Доброго  ранку!  Ви,  що  так  зранку  до  мене  в  гості?
-Ах  ти  бісова  душа!  А  я  думаю,  чого  не  спить  мій  старий?  Це  що  коханку  привів,  десь-то  сам  водиш,  дружини  немає    і  моєму  Дмитрові    знайшов?
Вона  схопила  з  купи  не  різаних  дров  патику  і  замахнулася    його  вдарити.  Він  відскочив,  не  знав,  що  робити.
Дмитро,  аж  затрусився,  коли  почув    надворі  крик  дружини,  відчинив  двері  веранди,  за    ним,  витріщивши  очі,стояла  донька.
Та  Ольга  здалеку  не  могла  розпізнати,  хто  ж  то?  На  веранді    темно,  вікна  зашторені,  тільки  видно  образ  якоїсь  жінки.Затрусилася,  пасмо  волосся  впало  на  обличчя,  рознявши  рота,  вирячивши  очі,  з  патикою  кинулася  на  чоловіка,  
-Бач,  притон  організували,  ах  ви  хвойди,  той  молодий,  а  той  старий  і  собі!  Ану  покажи,  яка  ***  за  тобою  стоїть?  Хто  це?
Люба  злякавшись,  торкнула  батька  за  плече,
-  Що  це  тут,  тато?
Той  швидко  скумекав,  що  зробити,  схопив  її  на  руки,  виходив  надвір.
Ольга  побачивши  доньку  на  руках,  розвернулася,    ще  з  патикою  в  руках  знову  до  Миколи,
-То  це  ти!  Ти,  що  з  нею  зробив?  Ах  ти  ***  я  тебе  заб`ю!  Живого  місця  не  залишу!  А  бодай  тобі!
-Тітко!  Тітко!  Ви  не  зрозуміли.  Зупиніться  нарешті!  -  втікаючи  від  неї  голосив  Микола.
Крик  линув,  аж  в  долину.  Вже  ніхто  не  говорив,  а  всі  кричали,  неначе  серед  них  хтось  був  глухий.  По  селі  гавкали  собаки,  півні  завели  пісні,  а  гуси  по  обійстях  почали    ґелґотати.
-  Ану  замовкли  всі!  Розкричалися,  все  село  на  ноги  підняли!  Я  сказав,  Ольго,  зупинись!  –  зарепетував  Дмитро,  поставив  Любу  на  ноги.  
-  Слухайте  всі!  Посміховисько    робиш  Ольго.  Ти  б  подякувала  Миколі,  а  ти  з  патикою,  дівчина  впала,  ногу  розтягнула.  Тобі  не  хотіли  говорити,  хотіли,  щоб  спокійно  поспала,  а  вона,  до  нього  з  патикою.  Хай  тобі  грець!  
Ольга    не  розуміючи  майже  нічого,  викинула  патику.  Все  ще  сердито  дивилася,    то  на  чоловіка,  то  на  Миколу,  то  на  доньку,  трохи  збавила  гучність,
-Ану,  докладніше,  щось  нічого  не  можу  зрозуміти.  
   Микола  набрався  хоробрості,
-Давайте  я  понесу  її  додому,  в  неї  ж  нога  болить,  там  і  поговоримо.
Дівчина  почервоніла,  потай  всміхалася  до  батька,  дивлячись  до  матері  кривилася.  
           Затягнулась  пауза,  позираючи  один  на  одного,  всі  йшли  до    Дмитрового  обійстя  .  Микола  ніс  своє  кохання  на  руках,  вона  ледь  стримувала  сміх,  за  ним  гуськом  йшов  Дмитро,  а  позаду  опустивши  плечі  донизу,  часом  оглядаючись  назад  ,не  поспішаючи,  йшла  Ольга.
В  хаті  тихо,…    На  ліжку  сиділа  Люба.    Батько  відразу  пішов  на  кухню  випити  води,  адже  дуже  сушило  в  горлі.  Микола,    трохи  розсіяно,    приклав  до  губ  вказівного  пальця,  тихо  прошепотів,
-Мовчи,  хай  батько  говорить.  
Доки  мати  останньою  заходила  до  хати,  дівчина  добре  натерла  до  почервоніння  ногу,  кривилася.
Батько  взяв  стільця,  присів  навпроти  Люби,  Микола  переминався  з  ноги    на  ногу,  не  знав  де    краще  стати.
-  Слухай  Ольго,  ми  вчора  з  тобою  дивилися    ввечері  телевізор,  як  донька  пішла  до  дівчат,  -  почав  старий.
Вона  поправляла  на  собі  волосся,  -  Ну  той,  що?
-От  бісова  душа,  не  перебивай,  сказав.  Спішиш  поперед  батька  в  пекло,  -  гримнув    на  неї.
-Я  через  десять  чи  п`ятнадцять  хвилин  пішов  курити,  реклама  була.
Бачу  по  стежці  біжить  Микола,  сказав,  що  Люба  впала  біля  мурашника,  нога  болить,  побоявся  дівчину  на  руки  брати,  бо  ж  сама  говориш    по  селі  плескають  про  них.  То  я  швиденько  з  ним  туди,  сам  заніс  до  Миколи,  бо  ж  було  ближче.  Там  вже  обтрусили  її  від  тих  мурах,  а  нога  почервоніла,    там  залишив  її  спати.
Ольга  зблідла,
-  Ти  що  здурів  ?!Тепер  вже  не  відговорюся  від  людей,  вони  ж,  як  оси,  все    сватають  Миколу  до  неї,  гутарять,  що  вони  люблять  один  одного.
-  Сказав    помовчи!  Я  Миколу  забрав  до  себе,  в  сарай,  там  ми  з  ним  всю  ніч  пробули  вдвох.  А  тобі  збрехав,  що  Люба  прийшла,  щоб  спокійно  поспала,  щоб  не  нервувала,  бо  була  б  галасу  наробила  на  все  село.  Пожаліли  ми  тебе,  а  ти  до  нас  з  патиком,-  хитав  головою  й  відразу    серйозно  до  Миколи,
-Пішли  проведу,  гадаю  їй  в  лікарню  не  треба,  почервоніла  нога,  але  ж  не  напухла.  Дякую  тобі!  Подав  руку.
Вже,  як  проводжав  до  хвіртки,  посміхнувся  погладив  себе  по  голові,
-Таке  життя,  часом  треба  й  збрехати!  Не  хвилюйся,  все  буде  добре,  буде    тобі  дружиною,  буде,    трохи  зачекай..
У  Миколи  бажання  не  йти,  а  бігти  від  радості.
Ольга    донці  поставила  компрес    на  ногу,  не  розмовляла,  тільки  охала,  час  від  часу  позирала  на  неї.  Дмитро  тут  же,  на  дивані    вклався    спати,  за    кілька  хвилин  засопів.
   Пройшло  два  дні…Люба    позирала  у  вікно,    в  сторону  сусіда  та  він    на  городі    не  показувався.  Дівчина  ці  дні  сиділа  в  хаті,  нікуди    не  виходила.  Зайшла  мати,
-Оце  так  новина,  Надька  покидає  Миколу!  Ото  біда  буде  мені,  ти  дівко  в  його  сторону  й  не  дивись,  тобі  розвідник  не  потрібен.  Я  розумію,  він  вміє  підійти,  вчений,  ти  мені  дивись,  ні  -  ні!
-Чого  ти  репетуєш?!  –  з  іншої  кімнати  вийшов  батько.
-  Надька  за  речами    приїхала,  будуть  розлучатися….
-  От    новина!  Він  вже  розлучений!  Сам  вчора    бачив  свідоцтво  про  розлучення,-  сказав  батько,  присівши  на  диван  -  замовк.
-  Воно    шкода  хлопця,  батьків  немає,  тепер  вже  й  без  дружини.  Сам  же    не  поганий,  роботящий,  напевно  така  доля.
Від  розмови  розчервонілася,  суворо  дивилася  на  доньку.
 -А  ти  дивися  мені,  щоб  ніде  тебе  з  ним  не  бачила,  бо  тепер,  ще  більше  будуть  про  вас  плескати  язиками,  тільки  дай  привід.
-А  ви  мамо,  щоб  не  плескали  язиками,  віддайте  мене  за  нього  заміж,  -випалила,  немов  з  гарячки  й  відразу  приховала  голову  за  штору  від  вікна.
Мати,  як  стояла  так  й  присіла    поряд  з  чоловіком.  Округлилися  очі,  на  лобі  виступив  піт,  щось  хотіла  сказати  та  її  випередив  Дмитро,  
-А,  що  доню,  якщо  дуже  любиш  його,  то  я  тобі  не  ворог,  я  не  проти.
Ольга  схопила  маленьку  подушку,  вдарила  його  по  голові,
-Ти,  що  здурів?  Єдину  дитину  за  розвідника!  Я  не  дам  згоди!  Чуєте  не  дам!
Обійняв  дружину,  
-Твоя  мати  теж  мене  не  хотіла,  говорила,  що  я  гуляка  та  ми    все  ж  побралися,  пригадай!  Пригадай,  як  потай    зустрічалися.
Ольга  почала  плакати,
-Дмитре,  вона  ж  у  нас  одна,  квіточка  наша,  а  ти…
Витирала  хустинкою  сльози,  притулилася  до  грудей..
-А    що  хіба  погано  буде,  як  вона  поруч  з  нами  житиме?  А  то  найде  собі  якогось,    повезе  світ  за  очі  тоді    що?  Тоді  будеш  плакати,  а  зараз  тішся.  Я  даю  благословення    і  ти  не  вдавай  із  себе  тещу  ягу!
Вона  подивилася  на  доньку-  та  усміхнена,  очі  сяяли  щастям.  Материнське  серце  лагідне,  добра  душа  -  розтав  лід,
-Ну  гаразд,  буде  нагода,  хай  приходить,  поговоримо…
                 Наступив  вересень  місяць…  Гарний  сонячний  день,  хоча  вже  відчувалася  прохолода.  На  обійсті  на  деревах  де-не-де  виблискувало    жовте  листя.  Біля  хвіртки  ледь  похилилися  червоні  хризантеми,  біля  них  на    вишні  прив`язані  різнокольорові  кульки.  На  столі  лежало  два  хліба,  прикрашені  калиною  і  барвінком.
Ольга  і  Дмитро  усміхалися,чекали  на  молодих.  На  обійсті    гучно  грали  музики,  люди  збиралися  на  весілля.  Дмитро  побачивши  дітей,  які  йшли  дорогою,  усміхнені,  щасливі,  обійняв  дружину  за  плечі,
-Ось,  тепер  вже  не  буде  мови  за  нас,  як  ти  там  говорила,?  Тепер    не  плескатимуть  язиками…
                                                                                                                                                                                         Серпень  2017р
                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2017

Я йшла по стежці

Я  йшла,  по  заросшій  стежці,  у  довгій  спідниці,
Чіплялись,  голки  ріп`яхів,  занадто  гостренькі,
Чомусь  поспішала  до  рідненької  криниці,
ПерЕд  очима  ромашки,  як  були  маленькі.

Лелека,  сховався  десь  у  бур’янах,  не  видно,
Тоді    напевно,  із  нами  сміливо  загравав,
Я  вередлива,  -  Лелеко..  -  кричала    нестримно,
Він  земне  диво,  то  підлітав,  то  знов  відлітав.

І  все  насправді,  відбувалось,  мов  у  круговерті,
Отой  смак  літа,  веселим  дитинством  ловили,
Які  ж    тоді,  всі  були    наївні,    дуже  вперт,
В  траві  по  плечі,  шукали  пташку,  все  блудили.

Веселі  бігали,  від  щастя  пищали,  раді,
І  до  сусіда,  смакувать  яблука  червоні,
Здавалось  нам,що  нема  нічого  заваді,
Вони  неначе  запрошували  у    поклоні.

Їх  хитро  крали,  чи  думали,  що  великий  гріх?
Ні,  не  замислювались,  чи    ці  дії    законні,
У    пеленах  блискучі,  від  радощів  лунав  сміх,
Всі  метушливі,збуджені  весь  час  невгамовні.

А,  що  господар?  Покаже  кулак,    сам  сміється,
Але,  іншим  разом,  винесе  грушок  смачненьких,
А  молоденьке,  тіло  тремтіло,  серце  рветься,
Здавалось    вискочить,  боялись  собак  сусідських.

Геть,  аж  принишкла,  від  спогадів,  вдихаю  свіжість,
П`янить  повітря,запахло  різними  травами,
Вже  відчуваю,  у  обличчя  сонечну  ніжність,
В  цей  час  літають,  сміливі  горобці  кругами.

Вже  й  зупинилась  на  рідній  стежині,  припала,
Руками  пестила,    це  рідне,  святе    і  благе,
Моя  душа,  у  краєвидах,мов  потопала,
Яке  ж  воно  неймовірно  безцінне  й  дороге.


14.08.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2017

Зустріне осінь барвисту

Зібрало  літо,  у  валізу  речі,
І,  як  не  важко  та  взяло  на  плечі,
Відрахувало  теплі,  яскраві  дні,
Все  що  було  -  найкраще  на  полотні.

Похмурі  дні,  часто  дощик  накрапав,
З  колючим  вітром  краплини  розсипав,
Вони  захоплено,  танцювали  вальс,
Що  їм  було  до  кольорових  прикрас.

Не  вдягне  плащ,  уквітчаний  літечко,
І  не  збудує    пташина  гніздечко,
На  все  свій  час…  вітер  шепоче  хитро,
Поступись  осені,  хоч  й  дуже    прикро.

Перевернуло,  небо  срібний  горщик,
Хлюп-хлюп    по  травах,  веселенький  дощик,
Земля  радіє,  нап`ється  водиці,
Немов  всміхається  до  громовиці.

Літо  скривилось,  прикрило  повіки,
Щедрі  скарби,  сховало  у  засіки,
Зустріне  панночку  -  осінь  барвисту,
Нехай    одягне,  вуаль  золотисту.

27.08.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2017

У цей яскравий день

Шановні  друзі!  Всіх  вітаю  з  днем  знань!!!


           У  цей  яскравий  день


Нехай,  у  цей  осінній,  яскравий  день,
Птахи,  співають  веселіших  пісень,
Сьогодні,    важливі  справи  у  діток,
Із  ними,  поруч  йдуть,      мама  і  тато.
Всі  знають,  це  вперше  у  житті    день  знань,
Щасливі,  з  квітами,купа  привітань,
Спішать,  у  школі  пізнать  справжнє  свято,
Так  метушні  й  хвилювань  забагато.

Іскряться  оченята  у  надії,
Нехай    збуваються  їх  світлі  мрії,
Науки,  хай  пізнають  й  досягають,
Вершин.І  до  життя  натхнення  мають!
Хай  нашу  Україну  прикрашають!
Й  ніколи,  жахіття  й  війни  не  знають!

Хай  вам  щастить,  по  дорозі  знань,  любі,
У  школі  всі  шануйтеся  у  дружбі,
Щоби  пишалися  батьки    й  країна!
Щоби    підмога    завжди  була  гідна!
Щоб  завжди    процвітала  Україна!

З0.08.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748658
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2017

Примара

Послухай  я  не  знаю  ,  як  тебе  звати,
Весняними  ночами,    спати  не  даєш,
Журливі  думи  звіялись,    де  шукати?
Ясний  світанок,  вже  зненацька  втікаєш..

 Твій  образ  біля  лісу  -  можливо  мавка,
Красуня  -  діва  з  розпущеним  волоссям,
Чи  сплю,  чи  в  очі  вчепилась,    як  та  п`явка,
Блистіли  сльози,  чувся  плач  малим  дитям.

Ти  хто?  Що  завжди  оголена  приходиш,
Спокуса,  тремчу,  збентежує  стрункий  стан,
Дурманить,  туманну  завісу  наводиш,
Припав,  п`яний  цілую  медові  вуста.

Завмер,  лежу  мовчки,  ніби  під  гіпнозом,
Та  серце,  чомусь  наче    гучно  б*ють    дзвони,
Колючо,  вітер    обійняв  з  міцним  морозом,
Вже  очі  відкрив  й  молився  до  ікони.

Лютий  2о17р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017

Плаче скрипка, не змовкає

Плаче  скрипка,  не  змовкає,
То  раптово,  вже  тихіше,
Зі  смичком  гірко  ридає
Як  до  схлипу,  ще  гучніше.

Він  присів,  тут  на  Майдані,
Як  у  бурні,  колись    часи,
Тепер  всі,  мов  у  вигнанні,
Як  міраж,  кличуть  голоси.

Побратимів,  тих  що  нема,
Їх    убила  та    бер  кутня,
Та  мовчить,  влада,  як  німа,
Як  щось  скаже,  то  все  брехня.

А  їм  що,  на  жаль  байдужі,
Давно  честь,  згубили  свою,
Розбудовують    всі  пасажі,
 АДержава  -  над  прірвою.

Змовкла  скрипка,  згадала,
Страшний  бій  під  Іловайськом,
Знов  гучніше  заридала,
За  розстріляними  військом.

Перехожі    у  поклоні,
Плаче  скрипка,  серце  крає,
Скільки  ж  їх,  ще  у  полоні,
Душу  холодом  проймає.

30.08.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2017

Любов не зітліє

Я  подарую  букет  квітів,
Встелю  дорогу    пелюстками,
Лиш  ти  одна  така  на  світі,
Знаю  кохання…  поміж  нами.

Я  подарую,  ясне  сонце,
Теплим  промінням  нас  зігріє,
Все  життя  буду  охоронцем,
Наша  любов…ні…    не  зітліє.

Нехай,  як  сад,  цвіте  життя,
А  ми,  у  ньому  мов  діти,
Нехай  щасливе  майбуття!
Щоби  жилось,  краще  в  світі!


Травень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2017

Прогулянка до річки

Тече  річечка  стрімка
Немов  пісенька  дзвінка
Як  метелик  я  спішу
Ой,  здається  вже  лечу
Мене,    всі  звуть,  –  Кря  –  кря  -  кря
Гуляє  моя  сім`я
Ой,  красиві  ж  маленькі
Оченятка  хитренькі.
Я  найстарший  сере  них
Вмить  позаду  почув    -»  Пчих»
Потім  -«  Кря  -  кричить  здаля
Загубилося  маля
Я  голівку  повернув
Радо    крильцями  махнув
Йде  доріженька,  аж  вниз
Там  горбочком  лежить  хмиз
Вже  хвостики  догори
Як  жовті  прожектори
Гілки  сухі,  ледь    хрустять
Рахую  весело  -  п`ять
Значить  все  в  порядку  тут
Хмиз  неначе  той  батут
Ну  нарешті    водиця
І  зелена  травиця
Як  добре,  це  ж  літечком
 Вся  ряска  намистечком
Вмить  плескаємось    в  воді
«Ой,  кря,  кря!»  -  тішусь  собі.

                 23.07.2017  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2017

Все життя попереду / проза /

                   Їз-  за  обрію  виглядав  місяць,  ледь-  ледь    підіймався  вище,  ховався  між  дерев,  потім  знову  виринав.    Підкрадалася  ніч,  зоряно,  небо  чисте,  ні  хмаринки.  
           Біля  хати  Галини  зібралися  дівчата,  її  чекали,  адже  сьогодні  в  клубі  танці.  Із  сусідньої  вулиці    вийшла  юрба  молоді  ,  в  когось  у  руках  грав  магнітофон.  Привітно  привіталися,  Сергій    -  однокласник    заклав  пальці  в  рот,  свистів.  Собака  ледь    не  зірвався  з    ланцюга,  гарчав.  До  них    вийшов  дядько  Іван  –  батько  Галі.  Одна  із  дівчат  дзвінким  голомом,
-Ну    що,    Галю    на  танці    пускаєте?
Сергій  білявий  хлопець,  найвищий  з  юрби,  сміливо    підійшов,  подав  руку,      привітався,  хитро  позирнув,
-Що  тітка  Настя  знову  Галю  не  пускає?    Адже  контрольні    роботи    вже  всі  поздавали.    Я  обіцяю,      особисто  доставлю    в  цілості  і    збереженості.
 Вмить  з  дверей  виглянула  її  мати,
-Гайда,  вона  нікуди  не  піде,  взяли  звичку,  треба  думати    про  навчання,  а  не  про  гульки.  
Сергій  махнув  рукою.
-Пішли,  з  нею  каші  ми  не  зваримо,  шкода  дівчини,  нічого  не  бачить  окрім  книжок.  
Іван    переступав  з  ноги  на  ногу,
 -Я    що  хлопці,    я  нічого….    Нічого  не  можу  зробити,  тож  хоче  в  університет  поступати  на  фізико-математичний  факультет.
Галя  стояла  біля  вікна,  виключила  світло,  щоб    було  видно  компанію.
Їй  дуже  хотілося  з  ними  піти,  але  мати  сказала  -  »  Ні»  ,значить    «Ні».  Сергій  їй  навіть  дружбу  пропонував    та    хоч  би  раз  вийшла,  тільки  за  хвіртку,  мати  вже  тут,  як  тут.  І  кожного  разу    скаже  ,  
-»  Ще  встигнеш,  все  життя  попереду».
Галя  -    височенька  дівчина,  худорлява,  не  належала  до  найкрасивіших,  мала  на  обличчі  багато  листянок,  волосся    світло  русяве  з  рудим  відтінком.    Вона    подобалася  Сергію,    здавалося  не  помічав  інших  дівчат.  Завжди  одна  з  перших  підтримала  його  в    школі.  
 Батько  Сергія  військовим,  мотався    по  Союзу,  тепер  він    в  районному  містечку    начальником  Військкомату.    Це  було  в  п`ятому  класі,  коли  приїхали  сюди,  чомусь  із  ним  ніхто  не  хотів    сідати  за  одну  парту.  Класний  керівник  посадила  його  з  Галиною,  оскільки  вона    відмінниця,  вирішила  -хлопцю      буде  зручніше  звикнути  в  новій  школі.  Насправді,  ніхто  не  надіявся,  що  це  надовго.  Пізніше  хлопці    пропонували  дружбу,  щоб  не  сидів  з  дівчиною  та  він    про  це    й  не  думав.  Галя  йому  не  давала  списувати  самостійні  чи  контрольні  роботи,  завжди  пояснювала,  завдяки  їй  він  краще  навчався.
     Надворі  червень  ….    Привітно  світило  ранкове  сонце,  на  небі    ні  хмаринки.  Легенький  вітерець    загравав  з  з  листям  на  деревах,  вони  немов  шепотіли  між  собою.  З  акацій  опадав  сухий  цвіт,  а  поряд  цвіли    кущі  сімейних    троянд.  Різні  -  рожеві    й  червоні,  висаджені  немов  під  лінійку  вздовж  алеї,  що  вела  до  самої  школи.  Сьогодні    свято  -    вручення  атестатів,  прощання  зі  школою.
 На  території    людно,      всі    в  святковому  одязі,    хлопці  в    костюмах,    в  білих  сорочках  з  краватками,  дівчата  в    легеньких  красивих    сукнях.  Вся  увага  привернута  до  виступів  вчителів.  Уже  вручали  похвальні  листи.
           Сергій    задоволено  дивився  на  Галю,  її  всі  вітали,  адже  вона  отримала  золоту  медаль.  Він  останнім  підійшов,  привітав,  своєю  постаттюі    заховав  від  усіх,  чмокнув  у  щоку  й  відразу  відійшов.  Вона    миттєво  почервоніла,  заховалася  між  дівчат.  Може  хтось  і  помітив,  але  не    придав  значення.  
         Весела  компанія  йшла  через    долину  до  річки,  неподалік,    невеликий    ліс,    молодь  вирішила  на  природі    відсвяткувати  закінчення  школи..
Гучно  грав  магнітофон,    хтось  пив  «  Сітро»,  а    де-хто  з  хлопців    навіть  вино      й  пиво,  дівчата  ж  в  основному    смакували  солодощі.  Сергій      присів  біля  Галі,  весь  час  приділяв  їй  увагу,  запросив  прогулятися.  Та  раптом  хтось  з  хлопців  запропонував  потанцювати.  Він  відразу  взяв  її  за  руку,
-Пішли,    перший  танець  мій,  а  потім  втечемо,  дивися,  адже  вже  декого  немає,  десь  розбрелися.
 Вони  йшли    мовчки,      один  від  одного  на  відстані,  любувалися  лісом,  сміялися,    раптово    лякалися    від  пташок,    що    вилітали  з  кущів,    з    трави.
-Галю,  ти  молодець,  добилася  того,  чого  хотіла!    Знаю    поступиш  в  університет,  я    впевнений,  а  мене  батьки  відправляють  в    Полтаву,  в    вище  командне  училище  зв`язку.  Далеченько,  але  ж  думаю  будемо  мати  шанс  на  зустрічі,  хоч  не  часто  та  все  ж.
Пдійшов  ближче  до  неї  ,
-Ти  мені  не  байдужа,  я  давно  сприймаю  тебе,  як  свою  дівчину.  Я  тобі  писатиму,  адже  ми  з  тобою  вже  як  рідні,  стільки  років  за  однією  партою.  Вивчимося,  отримаю  направлення  заберу  тебе,  адже  ти  підеш  за  мене?
Вона  дивилася  в  небо,  немов      там  щось  шукала,  зблідніла,  вмить  почервоніла,  опустила  голову  донизу.
-Те,  що  ми  навчалися  разом  нічого  не  означає,  адже  були  дітьми.  Час  покаже,  як    в  кожного    з  нас    далі  складеться  життя.  Може  ти  когось  зустрінеш,    забудеш  мене.    Я  не  планую  відразу  після  інституту  виходити  заміж,  батьки  хочуть,  щоб    навчалася  в  аспірантурі,а    згодом  залишилася  працювати  в  інституті.  Батько  знає    одного  з  деканів,  вони    вирішили  так    буде  краще.
-Чекай,  а  тобі,  як  краще?  Ти,  що  до  мене  зовсім  нічого  не  відчуваєш?
-  Знаєш,  мені  мама  говорить,  кохання  приходить  і  відходить  ,а  дітей  треба    вчити,  ставити  на  ноги  .  Це  велика  відповідальність,  тож  немає  чого  поспішати.
Ніжно  взяв  за  підборіддя,  поцілунком  ледь  доторкнувся  уст.
 Відсахнулася,
-Ну,  що  ти,  це  ще  зарано..
Знервовано  тікала,  ледве  догнав  біля  берези.  Охопивши  руками  разом  з  стовбуром    дерева,  щоб  не  втекла,  припав  у  гарячому  поцілунку.
-Ну  ,що  ти  Сергію,  -  ледь  вирвалося  з  уст
 Та  втихомирилася,  адже  її  ніхто  ніколи    так  не  цілував.  Чому  так  приємно,  розслабилося  тіло,  щалено  билося  серце.  Вже  не  пручалася,  знову  цілував.    Немов  п`яна    зашепотіла,
-Сергійку,  цього  ж  не  можна  робити,  ще  зарано…
Сама      ж  вже  хотіла  тих  поцілунків.  Від  дотику  його  рук,    обіймів,  струмом  пронизувало  тіло.Тремтіла  немов  пташка,а  він  собою  пишався,    відчував,    вона  хоче  його  поцілунків.  Як  одне  ціле,  припали  тілом,  відчула  дотик  його  плоті,  злякано  зашепотіла,
-  Ні  -  ні,  що  ти…
Вмить  відсахнувся,    відійшов  на  кілька  метрів,  різко  розвернувся.
-Галочко,  вибач  ,  я    тебе  ніколи  не  візьму  силою.  Тільки  за  згодою,  тільки,  якщо  покохаєш..
     Сутемніло…      По  обрію  встелилися    синьо  -  червоні  хмари,  під  останніми  променями  сонця  переливалися,  виблискували,    то  фіолетовим,    то  золотистим  кольором.  З  магнітофона  линула  весела  музика,  молодь  поверталася  додому.    Тільки  вийшли  на  центральну  дорогу  назустріч  їхав  мотоцикл  з  коляскою,  відразу    різко  розвернувся    й  зупинився.    Сергій  йшов  під  руку  з  Галиною,  вона  миттєво  відсахнулася  від  нього
Почули  голос  її  матері,
-Що  це  ви  так  розгулялися?  Майже  зовсім  темно…    Сідай  дівко,  ще  нагуляєшся,    давно  пора  бути  вдома.
Молоді  люди  не  заздрили  дівчині,  давно  знали  її  батьків,    тому  мовчки,  лише  позирали  один  на  одного,  йшли  далі.  Сергій    махнув  рукою,      коли  вона  сідала    в  мотоцикл.
«Що  за  сім`я?»-    дорогою  думав  хлопець,»  Адже  всі  свої,  знають,  що  її  ніхто  не  образить,  чомусь  ніколи  не  дадуть  нормально  провести  час.      Пригадав,  як  на  Новорічний  вечір    у  школу    прийшла  мати,  дві  години  сиділа  з  технічками,  чекала,  щоб  забрати  додому.  Тільки  розпочалися  конкурси  та  танці,    Галя    під  наглядом  матері  пішла  додому.»  Якесь  сліпе  піклування,    вона  ж  серйозна  дівчина,  ну  просто  маячня».
       Галя  ж  приїхала  додому,  менший  брат  Максим,  якому  десять  років,  дивився  телевізор,  відразу    до  неї  ,
-Знайшли!    Пристали  до  мене  все  розпитують  з  ким  ти  ходиш?  Та  куди  всі  ходять    гуляти?
До  хати  зайшла  мати,  здавалося,  що  зараз  загримить  грім,  Гучно  й  сердито  заговорила,
-Ти,  що  думаєш  будеш  йому  потрібна!  В  нього  батько  військовий!  А  ми  прості  люди.  Якщо  хочеш  собі  хлопця  такого  рівня,  то  треба  спочатку  освіту  мати.  А  нагулятися  встигнеш,  ще  все  життя  попереду!
-  Мамо,  ні  з  ким  я  не  гуляю,  це  ж    всі  класом.    Я  вже  ж  вирішила  освіта  на  першому  місці.
Плинув  час  …  Сергій    писав  їй  листи  на  домашню  адресу  та  відповіді  не  отримував.  Часто  додому  не  приїдеш,  адже  навчатися  в  військовому  училищі    було  важко,  до  того  ж  дисципліна,  як  кажуть  -    залізна.
 Збігло  два  роки  навчання…..    Сергій    щойно  приїхав  додому  та  лише  на  два  дні.  Неподалік  вокзалу  побачив  Максима.  Він    їхав  на    велосипеді  ,з    торби    виднівся  хліб,
-Привіт  козаче,  як  справи?  
-Та  я  це…  спішу,  бачиш  хмара  находить,  зараз  буде  дощ.
-Та    зачекай!  Це  ж  літо,    не  замерзнеш,    не  розтанеш,  тож  не  з  цукру,  -    взявся  за  кермо    велосипеда.  Дивлячись  прямо  в  очі,  сердито  запитав,
-Галя  вдома?  Не  знаєш  чому    мені  на  листи  не  відповідає?  Як  у  неї  там  в  університеті  ,  все  добре?
Максим  втер  носа,
-Мати  листи  ті  спалює,  я  одного  разу  бачив,  Галка  навіть  нічого  не  знає,  що  ти  пишеш.  А  так  нічого  гризе  науки.  Зараз    працює,  щось    допомагає,    в  них  там  ремонт,  чи  щось  таке,  а  живе  не  в  гуртожитку,    а  в  якоїсь  тітки.
-  То  ти  мені  адресу  даси?  
-А    я    що  знаю.  Та  й  навіщо  вона  тобі,  мама  каже  їй  про    хлопців  треба  забути,  треба    вчитися.
-Добре,як  приїде,  передавай  їй  привіт.  Тільки  обов`язково  скажи,  що  мене  бачив  і    про  листи  скажи,  не  забудь!
         Сергій  не  йшов,  немов  летів,  як  метеор    з    потяга    на  трамвай,  залишалася  година  до  від`їзду.  По  сходах      в  університеті    зустрів  двох  хлопців    з  фарбами  й  щітками,
-Ви  не  скажете,  де  тут  ремонт?
-На  другому  поверсі,  вліво,  -  відповів    один  з  них.
В  аудиторії  кілька  хлопців  фарбували  вікна.
Привітався  ,  здивовано  запитав,
-А  де  ж  ваші  дівчата?  
Хлопці  переглянулися,  один,  трохи  старший  серед  них,  усміхнувшись,  
-А  ми  своїх  дівчат  нікому  не  віддамо,  правда  хлопці?  Та,  якщо  серйозно  ,  ми  їх  відправили  додому,  хіба  самі  не  справимося.
Сергій  подякував  й  вискочив,  адже  треба  швидко  до  вокзалу.
           Потяг  на  Полтаву  вже  відправлявся,  майже  на  ходу    закинув  сумку  й    вскочив  в  тамбур.    Світленька    молода  провідниця  мило    зирнула  на  нього,  уже  тримала  його  сумку  в  руках,
-Добре,  що  встигли,  а  квиток  хоч  маєте?  
 Від  її  погляду  почервонів.  Чорні  оченята    з  цікавістю  дивилися  на  нього.
-Вибачте    є  -    ось  будь  ласка!
Він  попросив,  щоб  занесла  йому  чаю,  хоча  пити  зовсім  не  хотів.  Сам  не  розумів  чому  вирвалося.  Промелькнула  думка-«  така  гарненька,  а  може  познайомитися…,  
             Максим  передав  Галі  про  приїзд  Сергія      майже  через  місяць,  вона  тільки  знизала  плечима,  подумала  –«Хай  почекає,  ще  три  роки  навчань».
 Коли  запитала  маму  про  листи,    вона  усміхнулася,    зробила  вигляд,  що  ніяких  листів,  ні  від  кого  не  отримують  і  не  отримували,  то  все  вигадки.  
                     Згодом  Сергій      перестав  писати  листи,  тож  знову  зустрів  провідницю  -    Світлану.  З  нею  було  комфортно,  адже  він  їздив  додому  і  з  дому  без  квитка.  Завдяки  дівчині  їздив  частіше,  ловив  себе  на  думці,    що  з  кожною  новою  зустріччю  дівчина  йому  більше  подобалася.  До  того  ж  бачив  ,  як    відповідально  ставиться  до  роботи,    уважна,  привітна  до    пасажирів.  
Пройшло  два  роки….    Був    теплий,  літній  вечір,    здалеку  гуркотіло,  насувалася  гроза…    Потяг  прибув  на    станцію..    Блискавка  раз-  у-    раз    розрізала  небо,  довкола  розносився  гуркіт,    йшов  сильний  дощ.
   Сергій,  без  парасолі,  поспішив  вийти,  перебіг  до    найближчого    укриття,зовсім  поруч  помітив  Галю,
-Привіт!  Радо  дивився  в    її  очі,-  Галочко,  скільки  часу  не  бачилися?!    А  чого  на  мої    листи  не  відповідала?
-Що  нагадав,  що  я  є?  Як  поживаєш?  Ти  вже  закінчив  навчання?  -  засипала  запитаннями.
Він  дивився  на  неї,  відчував  -    напевно    час  зробив  свою  справу,  вона  йому  стала  байдужа.  Говорив  з  нею,  а  сам  раз  –у-  раз  дивився  на  небо,  щоб  вже  йти.    Після  дощу  він  таки  провів  її  додому,  майже  до  воріт.  Дорогою  розмова  не  клеїлася,  вона  все  розповідала  про  навчання,  про  книги,  які  читає.  Та  про  свої  плани,  що  навчання,    для  неї  це  все.  А,  як  у  нього  справи  навіть  не  поцікавилася.  
Відчиняла    хвіртку,  кивнула  рукою,
-Я  вже  йду,  бувай  здоровий!
 Хотіла  сказати  пиши  та  зрозуміла,  що    втратила  його.  Хотілося  повернутися,  крикнути,  щоб  почекав  ,  що  вона  вийде  та  він    усміхнувся  і  пішов  не  озираючись.
   Відразу  відчинилися  двері,  стояла  усміхалася  мама,
-Нарешті!    Чому  так  довго?  Тож  потяг  давно  прийшов,  а  тебе  все  немає  ,    вирішила    розважитися.  Думала  обдуриш  батьків,  не  побачимо!  Не  сходь  з  розуму,  ще  рік  інституту,  а  потім  далі,  поки  не  вивчися  ніяких  побачень.
-Та,  що  ти  завелася,  дай  дитині  переодягтися,  що  за  характер!  -  перебив  її  батько.
           Приголомшена,  сиділа  у  своїй  кімнаті,  пригадувала    Сергія,  його  солодкі  поцілунки,  їх  розмови.  Але  ж  в  неї  більше  нікого  не  було.  
             В  руках  червоний  диплом.  За  плечима  навчання  в  інституті,    молодь  збиралася  піти  в  кафе  відмітити  випуск.  Галя  сиділа  вдома,  як  на  голках,
-  Ти  ж  мене  пустиш  мамо?  В  мене  ж  є  сукня  гарна,  нова…  А  зачіску  я  сама  зроблю…
Мати  готувала  обід,  заклопотано  позирала    у  вікно,
-А,  що  обов`язково  йти?  Ще  все  життя  попереду.  Може  когось  вже  знайшла  на  свою  голову?!
Галя  заплакала,  побігла  в  свою  кімнату.  
Вона  таки  поїхала    у  кафе  та  тільки  потім    трохи  шкодувала.  Адже  майже  всі  були  парами,,  мали  знайомих,  які  з  ними  прийшли  відсвяткувати.  Вона  сумно  дивилася,  як  кружляли  закохані.    З  групи  ні  один  із  хлопців    не  запросив    її  на  танець,    від  хвилювання  тиснуло  в  грудях.  Із  заздрістю  дивилася  на  веселих  хлопців  і  дівчат.
     Уже  сиділа  в  електричці    їхати  додому,    в  вагоні  мало  людей,  раптом  в  вагон  влетіли  два  хлопчика  ,  років  чотирьох.  Один  з  них  прокричав,
-Ага!  А  я  перший  ,  перший!
За  ними  зайшли  жінка  й  чоловік.  Електричка  загуділа,  зрушила  з  місця.
 Жінка,  озираючись,  проговорила  впевненим  голосом,  
-Ану  тихо!  Ви,  що  вдома?  Сидіть  тихенько  !  
Вона  почула  знайомий  голос,  здивовано    позирнула  ,
--Зою,  ти?  Ох  нічого  собі!  Це  твої?
--Добрий  вечір!  Наші,--  задоволено  усміхаючись,  проговорив  чоловік.
-Знайомтеся!  Олег  -  мій  чоловік!  Це  Галя  -    моя  однокласниця,  -  мило  усміхаючись  до  чоловіка  сказала  Зоя.
-Гарні!    Кавалери  виростуть,  це  ж  треба,  відразу  двоє.
-  А  ми  й  на  дівчинку  чекаємо,  -  поспішив  повідомити  Олег.
-Так,  а    що  ?  Відразу  поки  молоді  вибавимо,  стільки  того  життя?!  Хата  є  ,  робота  є.  І  ми  з  Олежиком  вдвох    гарно  справляємося,  -    всміхнувшись  похвалилася  Зоя.  
           -  А  ти  ,  як  Галю?  Ще  вчися?  Може  теж  народила  когось?  Розповідай  швидше,  бо  ми  через  зупинку  будемо    сходити,.
-У  мене  все  добре.  Ось,  закінчила  інститут,  запросили  залишитися  працювати,    я  вирішила  так  краще,  буду  одночасно  працювати  й  далі  гризти  науки.
-А  діточок,  що,  ще  не  маєте?  Як  Сергій?  -  запитала  Зоя  й    продовжила,
-  Бачу  зацікавлено  дивися  на  наших  майбутніх  козаків.
Зоя  помітила,  як  Галя  зблідла  й  відвела  погляд  у  вікно.
-Та  ні  !    Ми  з  Сергієм  розбіглися…..
-Ну  нічого!  Ти  ж  не  спішила  заміж,  все  навчання.  Вибач,  не  хотіла  тебе  засмутити.  Все  буде  добре  !Ще  встигнеш!  Удачі  тобі!    А    ми  вже  виходимо,  до  зустрічі!  -  поспіхом  говорила  Зоя,  вже  бігла  слідом  за  чоловіком  й  дітьми  до  виходу.
         Надворі  осінь….  Майже  зовсім    темно,    як  на  зло,  ще  й  електричка  запізнилася.  Галя  йшла  по  дорозі,  ледве  ноги  переставляла,  після  дощу  дуже  слизько.  А  в  душі  розпач  й  тривога,  хоч  би  не  налякатися  когось  і  вже  в  думках  про  своє  життя-«  Стільки  років  буду  сама  сюди  їздити,  адже  знову  три    роки  стекли  наче  у  річку.  А,  що  тепер?    Треба  готуватися  на  кандидата  наук.      І,  що  із  того  ?  Роки  пройшли,  сама  одна,  як    билина,  в  квартирі  навіть  заговорити  немає    з  ким.  Кажуть  маю  щастя,  що  отримала  від  інституту  квартиру  та  хіба  в  цьому  щастя?  Пригадала  слова  батьків»  Все  життя  попереду»,  А  що  в  ньому    -  пуста  квартира,  ніхто  не  зустрічає,  холодна  постіль,  в  якій  самій  не  зігрітись.  Напевно  все  ж  треба  життя  змінити,    треба  таки  когось  знайти,  скоро  стану    вовчицею  й  буду  вити.  А  там,  хай  ,що  хочуть  ,те  й  кажуть.
 В  дверях,  батьки    привітно  зустріли  доньку,  позирали,  чи  немає  когось    за  нею.  Батько  приклав    вказівний  палець  до  губ,  сердито  дивився  на  дружину.  Вона  немов  не  зрозуміла  знаку,  защебетала,
-А,  що  донечко,  а  ми  тебе  чекали  вже  не  саму,  гадаємо  дочекаємось  онуків,  ти  б  вже  познайомила  нас  зі  своїм  другом.
 Здавило  в  грудях,  ледь  видавила  з  себе,
-  Мамо  ,  все  ще  попереду  життя  ,  куди  спішити?  Ви  ж  хотіли,  щоб  я  вивчилася,  ось  закінчила  нарешті,  т  епер  подумаю.
Батько  обійняв    її,    підтримав,
-Тобі  видніше  доню.  
   Вечеряли  майже  мовчки,  мати  все  хотіла,  щось  запитати  та  чоловік  відразу  кидав  сердитий  погляд.  Вона  ж  все  думала  –«  Про  те  «видніше»,що  сказав  батько,-«  Чомусь  тоді    гризли,  нікуди  не  ходи,  ні  з  ким    не  май  справ».
-А,  що  тут  нового  в  нас  ?  Як  сусіди?  Зустріла  сьогодні  однокласницю  Зою  Сербіянську,  має  хлопчиків  ,близнюків,  чекають  на  дівчинку,  каже  щаслива,  -  завела  розмову  Галя.
-    О!  Сусідка  Любка  теж  за  другим  ходить.  Куди  вони  спішать,  хай  би  одне  пішло  до  школи  ,тоді  вже  й  друге  можна.  Та  правда  в  неї  чоловік  славний  і  роботящий,  але  думаю  можна    було  б  і  почекати.
Галя  знервовано  до  матері,
 -Мамо,  почекати  чого?  Коли  вже  минуло  тридцять  два,  можна    і  не  думати,  а    мати  дитину.  В  таких  роках  навіть  і  без  чоловіка..
-Господь  з  тобою,  дитино,  ти  не  журися  в  нас  будуть  онуки,  он  Максим,  не  ночує  вдома,    якусь  приблуду  знайте,  ощасливить  нас.  А  ти    після  навчання  поживи  для  себе,  а  там  може  знайдеться  твоя  половинка.  
-Та  годі  вже!    Теми  іншої  немає  ?-  обірвав  батько.
Наступного  дня    Галяповерталася    в  місто,  
-Мамо,  я  не  матиму  часу  приїжджати  часто.    То  може,  як  щось  треба,  нехай  тато  приїде.  І  багато  їсти  хай  не  везе,  бо  ж  тяжко  та  й    в  мене  зарплатня  непогана.  
По  дорозі  до  станції    батько  все  заспокоював  доньку,  щоб  не  гнівалася  на  матір,  бо  кожна  мати  хоче,  щоб  було  краще.
         Вся  в  роботі,  всі  знайомі,  всі  одружені  і  немає  нагоди,  щоб  з  ким  познайомитися.  Нарешті  її  послали  в  Київ,    у  відрядження,    в  один  із  інститутів  на    семінар  по  обміну  опитом.
                 В  аудиторії    Галя  підмітила  одного  чорнявого,  славного  чоловіка,  років  сорока,  наважилася,  сіла  поруч  з  ним.    Вирішила  ризикнути  ,  як  кажуть  -  «    У  вир  головою».    Познайомилися,  його  звали  Сергієм.  «Це  ж  треба»,  думала  про  себе,  на  душі  відразу  стало  кепсько,  пригадала  однокласника  Сергія  та  все  ж  взяла  себе  в  руки,  вирішила,  іншого  випадку  не  буде.
   Після  закінчення    лекцій,  виступів,  весело  розповідала    про  навчання,  історії  про  студентів,  все  намагалася  заглянути  йому  в  очі,  усміхалася.  Він  сподобався  їй  на  вигляд,    карі  очі,  чорні  брови,  симпатичний.
 Учасники  семінару    жили  в  одному  з  гуртожитків,    недалеко  від  інституту.    Одного  разу  він  запросив  її  до  себе  в  кімнату,  на  чашку  кави.  Був  трохи    здивувався,  коли  вона  відразу  дала  згоду,  вирішив    розважитись,  відчував  -    її  гнобить  самотність.
 Сергій  розповідав,  що  одружений  має  двоє  дітей,  задоволений  дружиною.    Та  відчував,  що  вона    хоче  близьких  стосунків.  Коли  вже  було  розпите  шампанське,  при  теплій  розмові  відкоркували  коньяк,  він  вже  ні  про,  що  не  думав,    cп`янів  від  її  поцілунків.    
       За  вікном  сіріло…..  вона  проснулася  щасливою  жінкою.  Швидко  йшла  до  себе,  а  він  солодко  спав,  адже  вона  йому  добре  напоїла,    щоб  забувся  і  зробив  те,  чого  вона  бажала.
     Його  в  той  день  не  було  в  аудиторії.  Вона  не  переймалася.»  Справу  зроблено,  нехай  «-,думала,-«  Сьогодні  я  тут,  ніхто  нічого  не  взнає,  треба    якось  іще  потрапити  в  його  обійми.
Вона  тримала    на  всяк  випадок  коробку  цукерок  й    коньяк,  чекала,  що  він  зайде  ввечері,  не  помилилася.  
 В  кімнаті  ,    з  радіо    линула  музика,  спокійно,  комфортно,  стук  в  двері  неначе  її  пробудив.  Швидко  зирнула  в  дзеркало,  відчинила  двері,  Сергій    привітно  посміхнувся,
-  Можна  зайти?  –  
-Заходь!  Я  вже  встигла  понудьгувати.  Тебе  на  лекціях  не  було.  
           Ті  дні  вона  згадувала  і  завмирала  від  спогадів.  Він  зрозумів,  ніяких  обов`язків  не  буде  мати,  про  це  сама  сказала  йому.  Не  засуджував  її,  бо  йому,  про  себе    дещо  розповіла.
           В    електричці    їхала  додому,  лише  на  кілька  годин,  боялася,  щоб  мати  не  помітила,  що  вагітна.  Буде  брехати,  так  вирішила,  а    що  було  робити,  де  те  все  життя  попереду?    Вже  за  місяць  тридцять  чотири  роки,  а  сама,  як  билина,  то  хоч  свою  любов,  ніжність  розділить  з  дитям.
 Здивовано  батьки  дивилися  на  доньку,  коли  відчинила    двері.
-О!  Донечко!  -      батько  ніжно  обіймав  її.
Мати  в  цей  час  сиділа  за  швейною  машинкою,  зірвалася  немов  обпечена,  вертіла  головою  в  різні  боки,  немов  когось  шукала,
-О,  сюрприз!    Може  не  сама?
-Не  сама  мамо,  з  новинами  всього  на  пару  годин  і  назад,  
-Ой,  донечко,  ти  похудла  трохи  ,-    клопоталася,  накривала  на  стіл.
Галя  звернулася    до  батька,
-Присядь  біля  мене.  Оце  думаю,  як  вам  сказати,  мене  від  інституту  посилають  на  БАМ.  Я  підписала  договір  на  п`ять  років.  Не  хвилюйтеся,  їду  не  одна,    нас  з  інституту    десять  чоловік.  В  основному    займатимуся  організацією  робочих,  тож  не  перетруджуся.  Писати  буду,  але  ж  самі  знаєте,  що  це  далеко.
Мати  двигала  плечима,  щось  про  себе  бурмотіла  й  обурено,
-Не  встигла  дитина    обзавестися  сім`єю  ,  придумали  послати  у      відрядження  та  ще  так  далеко.  
-Нічого  мамо,    гадаю  на  краще,  можливо  там  моя  доля.  Тож  завтра    їдемо  до  Москви,  потім  далі,  нас  збереться  багато,  цілий  потяг.
Батько  поцілував    у  чоло,
-Хай  тобі  щастить  дитинко,  сумку  мама  зараз  збере.
-Та  тільки  небагато,  ми    в  дорогу  пайки  отримаємо.  
 Вона    відчувала,  як  калатає  серце,  холонуть  руки  від  придуманого,    не  звично  було  брехати  батькам  та  іншого  виходу  просто    не  знайшла.  Як  було  зробити,  щоб  не  шукали  її  в  інституті,  в    місті.
 Час  летів  ….  У  клопотах  із  сином,  малий  Сергійко  -    дуже  схожий  на  неї.    Світленький,  пухкенький  хлопчик,  не  посидючим,  лише  чорні  оченята    -    подарунок  від  батька.
               Раз  в  місяць  Галина  їхала  на  вокзал,  щоб  вкинути  листа  у  поштовий  вагон  потяга,  який  прямував  на  Москву.  Вже  потім  з  московським    штампом    лист  повертався    до  батьків.  Вона  часто  дивилася  на  малюка,  думала,  яке-то  прекрасне  життя      мати  дитину.  Навіщо  слухала  батьків,  хіба  б  я  не  вивчилася,  адже  Сергій  мене  кохав  та  втратила    його  і  цьому  мабуть  сама  винна.  А  тепер  буду  завивати  голодною  вовчицею  та  нічого,  заради  дитя  можна  все  витримати.
                     Вона  вийшла  з  декрету  на  роботу,  для  сина  найняла  сусідку  по  площадці  яка  була  на  пенсії  .  Це  тільки  на  той  час,  доки  дадуть  місце  в  садочку.
 Пройшло  три  роки….      Яскраве  літнє  сонце  світило  у  вікно  електрички.  Сергійко  крутився,  як  шило  ,  зацікавлено    скрізь  роздивлявся.  По  віконному  склі  катав  маленьку  машинку.
-Ну  все  сонечко,  вже  зараз  будемо  сходити,  давай  витру  рученята.
       Вона  відчинила  хвіртку,  собака  почав  гавкати  на  хлопчика,  той  тулився  до  неї.    Двері    з  хати  відчинив  батько,  біля  нього  стояла  вагітна  жіночка,  з  цікавістю  запитала,-
-Це  хто?    Якісь  гості  чи,  що  ?  
Він    на  ходу  витирав  сльози,
-Галю,  дитинко  !  Яке  щастя!    Ще  й  не  сама!  Заходь,  заходь.
 Ніжно  обійняв  поцілував  доньку,  малого    взяв  на  руки,  
-Пішли  до  хати,  а,  як  тебе  звати  соколику  маленький?    А  я  твій  дідусь,  ось  зараз  і  бабуся  прийде,  пішла  в  магазин.  Яка-то  радість,  яка-то  радість.  Галю,  а  це  ж  дружина  Максима  -  Юля,  ми  ж  тобі  писали.
 Вона  викладала  з  торби  гостинці,  в  хату  зайшла  мати.  Побачивши  Сергійка  на  руках    в  чоловіка,    неначе  перекосилася,  дивилася  здивовано  то  на  доньку,  то  на  малого,  немов  впала  на  стілець,
-  Оце  так  БАМ!  Бачиш  де  свою  долю  знайшла,  це  ж  треба,  бачиш,  не  дарма  я  казала,  що  все  життя  попереду.
 Уже  підійшла  до  неї,
-Ну  давай  хоч  обіймемося.
 Вони  обійнялися,  поцілувались.  Мати  взяла  онука  на  руки,    витирала  сльози,
-Не  буде  боятися  нас,  тож    не  знає?
-Та  ні,  він    товариський  хлопчик,  а  ну  скажи  бабусі,  як  тебе  звати…  
       Максим  машиною    заїжджав  на  обійстя,  Галя  побачила  його,
-  Ого,  як  змінився  за  п`ять  років!  Справжній  дядько  став.  Привіт!-  й  до  сина,  -Сергійку,  ходи  до  мами,  я  тебе  познайомлю  з  дядьком.
 Максим  привітно  поцілував    її  в  щоку  ,  подав  руку  малому,
-  Ну  ,давай  дядькові    привіт,  давай  ручку.  
Сергійко  заховався  за  Галю  ,  виглядав    із-за  неї  немов  мишенятко.  
 -Ну  добре,  звикне  потім,  хоча  звикати  немає  часу,  ми  ж  завтра  назад,  до  праці  .
       Поки  Юля  з    свекрухою  крутилися  в    кухні,  Сергійко  грався  машинкою  з  братом.  Під  хатою  на  лавці    сиділа  Галя  з  батьком.  Вона    сьогодні    не  зізналася,  що  не    їздила  на  БАМ,    вирішила  -  так  буде  краще.  А  згодом  може,  як  і  дізнаються,вже  не  буде  мати  значення.  Сказала  батькові,  що  чоловік  залишився  там,  не  захотів  сюди  їхати.    Попросила,  щоб  матері  при  нагоді  сказав,  що    можливо  буде  сама  виховувати  сина,  а  зараз  краще  про  це  розмови  не  порушувати.
     Вже  всі  сиділи  за  столом…  Вся  увага  на  Сергійка,    а  він  перелазив  з  рук  на  руки  і  знову  повертався  до  Галі.    Мати    налила  вина,  усміхалася,  
-  Давайте  вип`ємо  за  нашого  онучка,  бач,  а  мовчала,  не  говорила,  що  одружилася.    Галю,  то  як  звати    чоловіка?
 Мамо  в  мене  син  Сергій  Сергійович,  у  нас  з  ним  все  життя  попереду.  Я  тепер  маю  заради  кого  жити.
                                                                                                                                                                                             Липень  2017  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2017

Хотел взобраться на трон

Это    дело,  было    в  среду,
Царю  снилось,  вот    к  обеду,
Что  на  белом  коне  едем,
Развалился  в  полубреде.

По    Крещатику,    как  будто,
Вспоминает  очень  смутно,
Все  к  ногам,  цветы  бросали,
Ему  славу  воспевали.

Всех  дружков,  на  ковёр  вызвал,
Вот  какая  катаклизма,
Кто-то  слово,  хотел  сказать,
Уж  услышал,  «О,  твою  мать».

Потом  он,  собрал  (мудрецов),
Посылать,  решил  п*длецов
»Немного  мы-сказал,-  схитрим
Погодите,  отожмём  Крым.

Ну,  потом,  наш  славный  Донбасс,
Он  совсем,  ведь  помрёт  без  нас,
Пропаганда,  вмиг  началась,
И  (мудрецы)  кричали  всласть.

Все  в  Московии  хотят  жить,
Нам  с  хохлами,  зачем  дружить?
Течёт  время,  как  овечки,
В  Крыму  ходят  человечки.

И  пошло,  всё    как  по  маслу,
Моторола,  был  в  Крым  заслан,
Ох  предателей    бывало!
Диалог  прошёл  учтиво.

Человечкам,  зелёным  вдруг,
Вот  удача,  взяли  прислуг,
Есть  успех,  врата  открыли,
И  везде    бед  натворили.

 Украина    промолчала,
В  спину  нож  -    не  ожидала,
Веселились,  в  царстве  гуляют,
Новый  план,  свой  утверждают.

Восемь  округов  -  все  наши,
Государство  будет  княжье,
Думал  царь,  все  согласятся,
Но  народ,  решил  подняться.

Все  собрались,    на  досуге,
Не  сдадимся  мы  п*длюке,
О  нас  хватит,  ноги  тереть,
Мы  устали  хамство  терпеть.

И  стоят  всюду  казаки,
Да  в    России  ум  короткий,
Закричал  Донбасс    на  «Ура»,
Будет  новая  культура.

Своих  братьев,  уж  встречает,
Вино  водкой  запивает,
Мать-Россия  –  для  народов,
Не  устала  от  походов.

Ей  сказали    остановись,
Ты  в  дерме    своим  разберись,
Донбасс  то  -  тяжела  ноша,
Подумали  подытожив.

Много  денег,  жрёт  зараза,
От  царя,  лишь  ждут  приказа,
Теперь  делать,    что  не  знают,
Да    друзей  чужих  встречают.

Он  хотел  взобраться  на  трон
Ему  сказали  пошел  вон,
Как  теперь,  вылезть  из  г*вна?
Думал  царь  –  вновь  как  сатана.


24.08  2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747671
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.08.2017

Так дається нам наша воля

За  тих,  двухсотих,  нині  дванадцять,
Ото  привіти  летять  від  (  братів),
Біда,  поранених  –  дев`ятнадцять,
Чекати    можна,  що  ще  від  катів?

Здригнулись  люди,  біля  екрану,
До  низу  руки,  в  рідної  неньки,
Прокляття  шлють,  кремлівському  хану,
Чи  є  примир’я?  То  побрехеньки.

Усі  екрани    російських  ТБ,
Весь  бруд  зливають  на  Україну,
Та  стільки  можна,  вас  біда  не  мине,
За  наклеп,  страх,  будинків  руїни.

За  смерть,  печалі  всіх  побратимів,
Мабуть  Всевишній  накаже,  знаю,
Бажання  врешті,щоб  цар  зрозумів
Йому  дорога,  закрита  до  раю!
                               
***
Ось  так  дається,    нам  наша  свята  воля,
День  Незалежності  -  нажаль  гірка  доля,
Та  все  ж  я  вірю,    настане  час  і  ворог,
Буде  розбитий,  розсіяний  як  порох!
З  колін  повстане  нескорима,  єдина,
Моя  квітуча,  могутня    Україна!
Нашій    рідній  ненці-Слава!  Слава!  Слава!
Нехай  завжди  у  мирі  живе    Держава!
Усіх  вітаю  із  Святом  Незалежності!

24.08.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2017

Я би хотіла політати

Я  би  хтіла  політати
Та  й  до  сонечка  дістати
Одягла    би  капелюха
Хай  поменше  теплом  дмуха

З  ним  би  чемно  привіталась
Мабуть  в  злато  би  убралась
Засіяла,  би    яскраво
Як  проміннячко  ласкаве

Та  чомусь,  воно  далеко
І  давно,  діймає  спека
Ну  й  нехай,  іще  ось  трішки
Осінь    в  руки  візьме  віжки

На  коні,  ген  -  ген    по  світу
Тож  радійте  цьому  літу
Панянка  осінь  вже  спішить
Та  й    спеку  цю,  всю  вгомонить!

                                                     20.08  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2017

Наш прапор

Два  кольори  ясніють  на  балконі,
Величний  стяг  рідної  Батьківщини,
Захисники  відважні  на  кордоні,
Охороняють  спокій  України.

Наш  стяг,  як    колос,  пахучого  хліба,
Й  безмежно  -  чисте  синьооке  небо,
Щоби  завжди    об`єднувала  дружба,
На  цій  землі,  жилося  вільно  й  любо.

Святі  два  кОльори,    ніжні    і    теплі,
На  смерть  герої  за  нього  стояли,
Земля    страждала,  тліла,  як  у  пеклі,
Із    ним  не  раз,  орків  сміло  спиняли.

Наш  прапор  гордість  миру,  землі,  добра,
Свободи  симвіл,  віри  і  надії,
Хай  наша  зірка,  у  небі  не  згаса,
Чатує  нас,  то  ж  із  ним  живе  мрія!
                         
23.08.2017р
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2017

Мой наркотик

Ах,  мой  котик,
Как  наркотик,
Брысь,-  сказала  я  ему,
Вдруг,  ничего  не  пойму,
Он,  опять  хвостик  поднял,
Вновь,  по  квартире,  –  М-я  –у.

Уж,  спинка  стала  дугой,
Что,  хочешь    ты  дорогой,
Уж  заболела    голова,
Ой,  у  висках  жернова.

Дождь,  на  дворе  моросит,
А,  мой  друг  совсем  не  спит,
Но,пришёл,  упрям  котик,
Мой,  понятно,  наркотик.

Нежно  плеча  коснулся,
Медленно  потянулся,
Всё,’мурлыкал,  ушла  боль,
Словно  сказочный  король.

Мур!  Мур-  мур  -  песнь  заводит,
Уж,  в  дремоту  уводит,
Очень,  рада  я  за  нас,
Мой,  наркотик-  просто  класс!



21.08.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747108
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.08.2017

Ой Карпати, гори пишні /пісня/

                                                 /      Пісня  /
                                                   1
Ми  з  тобою  тут,  в  Карпатах
І  п*янить  весняний  запах
Чи  то  може  від  кохання
Гуляємо  все  до  рання.
                   Приспів
Ой  Карпати,  гори  пишні
При  долині  квітнуть  вишні
Не  стихає  гамір  птаства
Яка  краса  ,  яке  щастя
                                                 2
Заховалась  між  гір  нічка
Водопад  і  стрімка  річка
По  весняному  співає
Соловейка  зустрічає
                 Приспів
Ой  Карпати,  гори  пишні
При  долині  квітнуть  вишні
Не  стихає  гамір  птаства
Яка  краса  ,  яке  щастя
                                                     3
Ой  ви  гори,  полонини
Тішуся  я  щохвилини
Розплескалось  сонце  всюди
Дихаю  на  повні  груди
                         Приспів
Ой  Карпати,  гори  пишні
При  долині  квітнуть  вишні
Не  стихає  гамір  птаства
Яка  краса  ,  яке  щастя
                                               4
А  повітря  мов  дурманить
Ген  туди    в  висоту  манить
Темно  сизі  всі  хмарини
 Розляглися  мов  чуприни.
                     Приспів
Ой  Карпати,  гори  пишні
При  долині  квітнуть  вишні
Не  стихає  гамір  птаства
Яка  краса  ,  яке  щастя.
                                           5
А  сонечко  мов  сміється
Ой  ,як  гарно  ж  тут  живеться
Люди  щирі  і  привітні
Тож  зустрінуть  вас,  як  рідні.
                                       Приспів
Ой  Карпати,  гори  пишні
При  долині  квітнуть  вишні
Не  стихає  гамір  птаства
Яка  краса  ,  яке  щастя.
                                               10.  06  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746930
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.08.2017

Стогне село

У    споришах    загубилась  стежина,  ген  попід  хату,
Червоні  мальви,  немов  огорнули  все    й  високу    м`яту,
Схилились  квіти,  аж  до  низу,  підім`явшиь  під  поріг,
КропИви  кущ,  поруч,  наче  від  неприємностей  зберіг.

Щоб  не  заліз,    небажаний  гість,  безхатченко,  чи  крадій,
Тоді  напевно,  оселі    горюй  й    ніколи  не  радій,
Стогне  село,  кинуте,  зневірене  серед  бур`янів,
Стільки  ж  їх  там,  викохано  й  виняньчено  доньок  й  синів.

У  зелен  гаї,  соловейко  сумну  пісню  співає,
Поникла  хата,  у  смутку,  вже  й  гостей  не  зустрічає,
Там  у  надії,    зозуля  сидить  і  жде  на  тополі,
Співа  -    Ку  –  ку.  Його  відлуння    ховається  у  полі.


20.05.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2017

В летний вечер

Уж  лето,  вечер,  я  приглашу  тебя
На  чашечку  кофе,  ведь    с  тобой  друзья
А  там,  за  окошком,  светит  лунный  свет
Быть  может,  сегодня  ты  не  скажешь  НЕТ.

 Вот  вновь,    в  ночном  баре  музыка  звучит,
А  сердце,  одну  тебя  хочет    любить!
Зачем  сердита?  Снова  отводишь  взгляд,
Давно  не  видались,  ведь  я  очень  рад.

За  плечи  нежно  взяв,  в  ней  пылала  страсть,
Как  мне  хотелось,    её    крепко  обнять,
Звучала  музыка,  всё  сильней  и  сильней,
Шептал  на  ушко,  едва  клонился  к  ней.

Иль  мне  казалось,  что  улыбнулась  мне,
Гуляем  нынче,  мы  при  полной  луне,
Напиток-  чудо,  он  нас  очаровал,
И  я  тебя,    нежно,  страстно  целовал..



                           Июль  2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746600
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.08.2017

Мамин подарунок / проза/

                                                         
                     Надворі  весна….  Одного    ранку  яскраве    сонечко  світило  мені  прямо  в  кімнату.  Його  промінці  неначе  витанцьовували  на  підлозі  і  мерехтіли  на    моєму  ліжку.  
Лежу,  чекаю  бабусю,  щось  не  чути…    Напевно  на  подвір`ї    дає  їсти  курям.  Тато,  як  завжди  в  цю  пору  на  роботі,  а  мама  десь  пропала,  вже  кілька  днів  вдома  немає.  Бабуся  сказала    подарунок  привезе,  а    я  боявся    -  може  захворіла,    бо  така  велика  ходила,  повненька,    мене  на  руки  не  брала.  І  я  не  міг  її  обійняти,  все  кричала,  -  »Обережно».
               Ой    що,  це?!  Чую  під`їхала  автівка,  швидко  до  вікна,  бачу  бабуся  стоїть  біля  хвіртки.  Від  здивування,  аж  рот  відкрив,  до  кого  ж  вона  так  усміхається?  Тато  несе  якийсь  великий  пакунок  перев`язаний  рожевими  стрічками,  а    у  мами    великий  букет  троянд  ,    вона  радісно  позирає  до  мого  вікна.  Хочу  швидко  до  них,  але  ж  у  піжамі  не  побіжу,  будуть  сваритися,  назвуть  малим,  а  я  ж  уже  майже  дорослий,  мені  ж    скоро  чотири    роки.      Поки  одягнувся,  чую  скрипнули  вхідні  двері,  отже,  всі  вже  в  хаті..
-  Ось  і  я,  синку,  любий!  -  сказала  мама.
Я  з  цікавістю  дивлюся  на  маму.  О,  вона  вже  не  така  здорова,  побіг  до  неї,  вона  присіла  на  стілець  і  взяла  мене  на  руки.  Цілувала,  обіймала,  гладила  по  голові  і  заглядала    в  очі.    Я  радо  горнувся,  поцілував  у  щічку,    бо  ж  дуже    скучив,
-  Мамо!  Де  ти  так  довго  була?  Я  так  сумував  за  тобою!    Весь  час  була  вдома,  а  одного  ранку    встав,  чекав,  шукав,  а    тебе  все    нема  й    нема.
-  Тож  бачиш,  ходила  за  подарунком,  -    показала  рукою  на  ліжко.
Той  подарунок  лежав,  трохи  ворушився.  Я  ж  хлопчик  вихований  запитав  маму,
-А  можна  подивитися?  Це  тільки  мені  чи  всім  подарунок?
Дорослі  засміялися  .
-  Синку  це  подарунок  для  всіх,  а  насамперед  для  тата,  бо  він  дуже  хотів  його.  А  тобі    і    нам  з  бабусею  він  теж  сподобається,  побачиш  ,-    шепотіла  мені  мама  на  вушко.
Вона  відправила  мене  почистити  зуби  та  обов`язково  помити  руки  з  милом,    тільки  тоді  можна  розвернути  цей  подарунок.
Я  швидко,  підплигуючи  вискочив  з  ванни,  стою  біля  ліжка,  тато  дивиться    до  мене  з  усмішкою,    розв`язує  стрічки.  Ого  ,  бачу  маля  лежить,  кліпає  оченятами,  почало  махати  ручками,    потім  скривилося  йрозплакалося.Я  від  здивування,  почухав  свого  чубчика,  втер  рукою  носа  -  це  в  мене  звичка  така  –дивився  здивовано    на  маму.
 Вона  взяла  маля  на  руки  ,
-Ромчику,  це  твоя  сестричка  Даринка.  І  тепер  вона,  напевно  хоче  їсти  -        мама  відвернулася    і    приклала    дівчинку  до  грудей.    Вона  смоктала  із  заплющеними  очима.
А  мама  усміхалася  до  неї.  Я    чомусь  відразу  почав  ревнувати,    дивився  з  -під  лоба,  відкопилив  губу  і    відвернувся  до  вікна.  Роздумував  собі  -  оце  так  подарунок,  нічого  собі!
А  потім  бабуся  давала    команди,  мама  і  тато  не  заперечували,  в  усьому  її  слухалися,  що  і  як  треба  робити.
 Нарешті  Даринка  лежала  у  візочку  колясці.  В  моєму  візочку,  а  я    ще  думав,  нащо  це  бабуся  дістала  його  з  горища  -тепер    все  зрозуміло.  Зрозумів  я    і  те  ,що    в  нас  стала  більша  сім`я,  не  тільки  є  синочок,    а  від  сьогодні  ,  ще  є  донечка.      
Маленька  дрімала    в  колясці,  а  мама    довго  стояла  поруч,  усміхнено  дивилася,    то  на  мене,  то  на  неї,
-Ромчику,  а  ти  помітив,  що  волосся  в  Даринки  чорненьке,  як  у  тебе?
-Помітив,  помітив!  Ти  довго  тут  будеш?    Все  любуєшся  нею,  а  я  вже  їсти  хочу,  -  пробурмотів  я.
Раптом    з  кухні  погукала  бабуся,  -  Гайда  всі  до  столу,    час  снідати!
У  відразу  пішли  до  кухні.    Бабуся  у  нас,  як  командир,  не  любить,  коли,  хтось  її  не  слухається,  тоді    сердита  ходить  увесь  день.  То  краще  слухатися,  щоб  не  було  непорозумінь.
-То  це  в  нас  свято  !  -  вигукнув  я,  сідаючи  за  стіл.
 На  столі  смакота,  ковбаска,  сир,  мої  любимі  голубці    і  торт.  Я  найбільше    люблю  ковбасу    і  торт.  У  нас  таке  рідко  буває,  бабуся  готує  їсти  завжди  все  смачне,  тому  мама  говорить,  що  краще  їсти  домашнє.
Я  дивився  на  всіх,  які  вони  веселі,  усміхнені  .  Тато  вікоркував  пляшку  вина,  наливав  у  фужери,  а  воно  пінило,    шипіло,  ледь  не  вискакувало  звідти.  Потім  пили  і  вітали  один  одного  з  поповненням    у  сім`ї,  а  бабусю  вітали  з  онучкою.  Про  мене  теж  не  забули,  вітали  з  сестричкою  і    бажали  всім  здоров`я.
 Всі  мовчки  стали  їсти,  я  дуже  швидко  з`  їв  ковбасу  з  голубцями,  ви  б  тільки  знали,  як  смачно!  Ще  коли  дивився  на  торт,  аж  слинка  текла,  майже  не  помітив  ,як  уплів    все,  що  поклали  мені  в  тарілку.
 Бабуся    поглядала  на  мене  і  час  від  часу  усміхалася,  підморгувала..  Вона  загалом  добра  бабуся,  мене  любить  і  казки  розповідає  й  допомагає  одягатися,  як  мене    бере  лінь.    Щоправда,  коли  буває  в  мене  малий  біс  вселиться,  як  вона  каже,  буваю  неслухняним.    Тоді    вона  мене    навіть  у  куток  ставить,  але  ж  заслужено  -  сам  знаю.
Після  сніданку  тато  сказав,  що  підемо  на  подвір`я,  що  я  йому  дуже  потрібен,  є  для  мене  робота.  Мама  пішла  в  кімнату  до  Даринки,  а  я  подумав,  що  вона  з  нею  буде  робити?  Та  й  відчинив    тихенько    двері,щоб  підгледіти.  Насправді    вона    нічого  не  робила,  лягла  в  ліжко  відпочити  –  подумав  я  і  вже  доганяв  тата,  а  бабуся    залишилася  хазяйнувати      у  кухні..
Тато  вже  за  сараєм  рубав  дрова,  я  здивовано  запитав,
-Що  будемо  палити  пічку?  Хіба  в  хаті  холодно?  Нащо  дрова  рубаєш?
-  Так,  треба  пропалити,  будемо  ввечері  купати  Даринку.  Та  і  взагалі  рубаних  дров  немає  вже,  треба  заготовляти    потроху  на  зиму.
-Тату,  так  до  зими  ж    іще  далеко.  Розповідала  бабуся,  що    має  бути  літо,  обіцяла,  що  буде  навіть    спекотно,  -  продовжив  я  розмову  з  татом  і  носив  нарубані  дрова,    складав  під  навісом,  біля  сараю.
                     Уже  заморився,  присів  на  порозі  і  захоплено    дивився  на  тата,  який  він  у  мене  сильний.    Так  багато  нарубав  дров  і    не  втомився,  от  би  мені  бути  таким,  «міцним  горішком!  стати,  як  бабуся  його  називає.
З  городу  йшла    бабуся,  несла  зелену  цибулю  та  петрушку,
-  Пішли  Ромчику,  досить,    заморився,    очі,  як  у  тумані,  пішли,  сонечко  моє,  відпочинемо.
Я  люблю,  коли  вона  мене  так  називає,  задоволено  подав  руку,  відчуваю,  що  ноги  мов  не  мої,  ледве  тягну  їх,  не  слухаються  мене.
Бабуся    зняла      з  мене  одяг  ,
-Йди    вмийся,  замурзався  з  тими  дровами  і  захопи  гребінця,  чубчика  свого  розчеши,    бо  як  у  півня.    
Я  миттю  у  ванну,  а  й  справді,  чомусь  розчервонівся.    Вмився,  причесався,  забіг  до  мами  в  кімнату.
Вона  знову  годувала    мою  сестричку.  От  нічого  собі,  подумав,  така  ж    до  їдла,  як  я,    я  теж  люблю  поїсти.  
Бабуся  принесла  мені    склянку  молока  і  пиріжок,  я    з  задоволенням  їв  і  запивав  його  молоком  .  І  думав,  я    швидше  впораюся  чи  ні.  Вже    немає  пиріжка  і  немає  молока,  точно  -    я  першим  закінчив  їсти,  був  задоволений,  що  перегнав  її.  Поставив  склянку  на  столик  біля  мами,  вже  не  мав  сили,    то  ліг  на  диван  і    чув,  як  хтось  вкривав  мене  простирадлом,  встати  не  міг,  здолав  сон.
Проснувся  від  плачу,  Даринка  вередувала,  мами    поруч  не  було.  Я  заглянув    до  неї,  вся  червона  ,  а  поруч  лежить  соска.
Аж  тут  зайшла  мама,
-О  Ромчику!  Дай  їй  сосочку,  напевно  їсти  знову  хоче,  я  зараз  прийду.  
Я    приклав    їй    соску  до  губ,  вона  відразу  вхопила  її  і  чмокала,    трохи    дивно  та  більше  не  плакала.  Мабуть  вона  смачна,  що  замовчала,  якось  треба  буде  попробувати,  вирішив  я.  
Надворі  почув  голоси,    до  хати  зайшла  Маринка    з  мамою.
-  Ромчику  ,йдіть  поганяйте  в    м`яча  на  подвір`ї.
Я  дуже  зрадів  своїй  подружці,  вона  жила  поруч  і  всього  на  пів  року  була  старша  за  мене.  У  неї  красиві  сині  очі,  бабуся,  каже,  як  квіти  –  волошки.
А  волосся  світле,  не  таке,  як  в  мене,  весь  час  заплетена  косичка,    а  в  ній  синьо-жовта  стрічка.  Вона  каже,  що  тепер  модно  так    заплітати.    Ми  з  нею  завжди  дружно  граємося,  я  ,  як    хлопчик,    повинен  завжди  захищати  дівчаток,  тому  багато  в  чому  їй  поступаюся.  Так  мене  тато  навчив.
-  Мамо  ,я  покажу  Маринці  нашу  Даринку,  можна?
Мама  кивнула  головою  і  я  задоволено  взяв  Маринку  за  руку,  підвів  до  візочка.  На  жаль  Даринка  на  нас  не  звернула  уваги,  натягувала  соску,  час  до  часу  трохи  кривилася.
-  Мамо  вона  зараз  буде  плакати,  бо  кривиться,  -  гукнув  я.
-  Так  ,синку,  зараз  буде  їсти,  а  ви  йдіть  грайтися  надвір.
             Ми  з  Мариною  відразу  пішли  на  кухню,  бо  бабуся  погукала.
 Їли  смачний  зелений    борщ  зі  сметаною.  Потім,  задоволені  гралися  на  обійсті.
-Ромчику,  а  ти  не  покинеш  зі  мною  дружити,  як  Даринка  підросте  ?  -  запитала  Марина.
Я    підійшов  і  шепотів  їй  на  вушко,  щоб  часом  ніхто  не  почув,
-Ти    що,  я  ж  тобі  присягався.  Хіба  забула,  будемо  дружити  все  життя.  Я  слова  дотримаю.  
Ми  довго  гралися  і  вже  надвечір  я  проводив  Маринку  до  її  хвіртки,  вона  задоволено  махнула  рукою,  усміхнулася,
-  Давай  до  завтра,  друже!
В  хаті  було  тепло,  пахла  трава  і  з  ванної  чути  голоси,  мама  з  татом  купали  Даринку.
 Я  тихенько  притаївся  біля  тата  і  дивився  на  закутану  в  пелюшки  сестричку  -    вона  лежала    у  воді,  обличчя    стало  рожеве,  стулила  уста  бантиком  і    кліпала  оченятами.  Мені  було  дивно,  мабуть  їй  подобалося,  мовчала,  не  плакала    і  навіть  не  кривилася.
Я  вперше  бачив  ,як  купають  маленьких,  було  цікаво.
-Синку,  стань  трохи  осторонь,  щоб  не  заважав,  -  попросила  мама.
Задоволено  підсунувся,  радий,  дивився  на  маленьку  сестричку,  яку  вже  звільнили  від  пелюшок.
Які  ж  у  неї  маленькі  пальчики!  Так  і  хочеться  помацати  ,  але  ж  знаю,  що  не  можна.
Мене  погукала  бабуся,  вже  стояв  перед  нею,
-Сідай  вечеряй    і  готуйся  спати,  хай  там  самі  справляються,  вже    побачив,  як  купають,  тепер  не  заважай.
Я  швидко  з`їв    солоденьку  гречану  кашу    з    молоком  і  пішов  у  мамину  кімнату.  
 Мені  так  хотілося  попробувати  на  смак  соску,  чому  так  сподобалася  Даринці?    Мама  колись  розповідала,  що  я  молоко    довго  пив  з  пляшки,    через  соску  та  я  ж  цього  не  пам`ятаю.
 Озирнувся,    причинив    тихенько  двері  і  взяв      у  рот  соску.  Тю,  якась  гумка,  чи  ,що  ?  І    не  солодка  і  не  гірка,  ще  чомусь  твердувата.  Витягнув  і  поклав    у  склянку  з  водою,  бо  бачив    так  мама  робила.    Що  в  ній  доброго?    Навіщо  дають  сестричці  ?  Так  і  не  зрозумів.  
Уже  почув  голоси,  тато  ніс  закутану      у    великий    махровий  рушник  Даринку.
-  Ромчику  тепер  не  заважай,    на  добраніч,  бабуся  казку  прочитає
-  мама  поцілувала  у  щічку,  підморгнула    і  розвернула  мене  за  плечі  до    дверей.  Я  все  зрозумів,  їм  тепер  не  до  мене,  пішов  до  бабусі.  Вона  вже  чекала.  
             Я,  як  завжди,    швидко  зробив  усі  вечірні  процедури  і    вже  лежав  у  ліжку.      Бабуся,  почала  читати  казку,  а  я  все  думав  про  Даринку.  
         «  Ото  бабуся,казала,  що  мама  подарунок  зробить…  Може  й  справді  сестричка  –  чудовий  подарунок.
   Я    задивився  у  вікно,  до  зірочок,    які  мерехтіли,  немов  передавали  мені  привіт,  чи  може  вітали  мене  з  сестричкою.      І  мені      перед    очима  вона,  така    маленька,  неначе  гойдається  серед  них.  
Засинаю  і  думаю,  все  -  таке  добре,  що  тепер    в  мене  є  сестричка.  Може  й  криклива  буде,  чи    капризуватиме,  але  все  ж  чудово,  що  буде  мені  кого  вчити,  як  вчать  усі  мене..…
                                                                                                                                                                   Червень  2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2017

Обоє зажурились / пісня/

                     
Тече  річка  невеличка,  берег  обвалився
Біля  неї  дуб  старенький  ,  зовсім  похилився
І  обоє    зажурились,  як  –  то  далі  жити..
Як  прогнати  москалів  геть,  землю  боронити.
                                                                               2  останні  рядки  2  рази

Тече  річка  ледь-ледь  чути,  як  вода  шепоче
Ой  болить  її  сердечко,  щось  сказати  хоче
А  дуб  гілками  скрегоче,  стільки  воїн  бачив
Він  синочків  біля  себе  так  багато  втратив.
                                                                   2  останні  рядки  2  рази

Тече  річка  вже  струмочком,  Гради  розірвались
Все  засипало  пісочком,  рівчачки  зостались
А  у  дуба  корінь  видно,  не  дістать  водиці...
Скрізь  розкидані  могили,  плачуть  молодиці.

                                                                               2  останні  рядки  2  рази

Прилетіла  сиза  пташка  синочка  шукає
Де  тільки  не  виглядала,  а  його  немає...
Ой  нащо  ж  війна  і  горе,  скажи  мені  Боже
Хай  нарешті  мир  настане,  згинь  клятий  вороже....

                                                                                 2  останні  рядки  2  рази

                                                                                                                     13.08.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746016
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.08.2017

Ночка тёмная дремала / c юмором /

Ночка  тёмная  дремала
/Прочитав  частушки  (  Любови  Ивановой)  

Ночка  тёмная  дремала
 Нам  пел  трели  соловей
Тебя  нежно  обнимала
И  шептала,  -  Ну  смелей.

Он  совсем  же  растерялся
Не  понял  чего  ждала
На  сосну  быстро  забрался
Лошадкой,  я  уж    ржала.

Уж  к  себе  его  манила
Месяц  словно  нам  моргал
Испугался,  вот  верзила
Вот  зануда,  убежал.

Ну  черт  с  ним  -  размышляла
Видать  там,  ничего  нет
У  вино    подмешала
Тех  таблеточек  »Секрет».

Видать  я  ошиблась  малость
Перепутала  стакан
Чересчур  разволновалась
Как  вздымался    тот  карман.

Под  окном  уж  у  соседа
Ну  ка  Ванька,  не  робей
Завелась  у  нас  беседа
Обнимай  меня  быстрей.

Всё  учила  меня  мама
Дочка  замуж  не  спеши
Ну,  я  же,  так  упряма
Дала  сразу  от  души.

                   02.08.2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745614
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.08.2017

Біля бабусі, без тата /проза/

           Літо,  сонячний  день…  Вітерець    розгойдував  гілочки  вишень,  ягоди  виблискували,  одна  перед  одною,  наче  моргали,  шепотіли  хлопчикові  -»  Візьми  мене,  візьми  мене…».  А  він  підіймав  руки  до  гілок,  ставав  на  шпильки,  задирав  голову.  Неначе  дідок  морщився,  крихтів  та  дістати  їх  не  зміг.  Листя  з  вітром  куйовдили  русявого  чубчика,  він  відмахувався  рукою  й  знову  намагався  дістати.  Раз  -  по-  раз  підтягував  тоненькі,  коричневого  кольору  шортики,  які  сповзали,  коли  підіймав  руки,  від  вітру  надувалися  парашутом.
 Вже  підійшов  до  стовбура    вишні,  стукав  його  ногою,  кричав,
-Бабусю!  Бабусю!  Допоможи  дістати!  Вони,  ото…  ті  вишні,  гойдаються.  Напевно  сміються  з  мене,  що  я    невисокий,  не  можу  їх  дістати.
-Ой  лишенько,  не  товчи  вишеньку,  їй  же  боляче    капця  порвеш,  отого,  «макасіна»  якогось,  воно  ж  зараз,таке  взуття  дороге.
Вона  зірвала  кілька  вишень,  він  швидко  запхав  їх  в  рота,  ледь  скривився  та  задоволено  дивився  на  бабусю  блакитними  оченятами,  усміхався.
 -А  баночка  з  жучками  де,  куди  подів,  багато  назбирав?  
-Оті,  твої  жуки,  в  смужку,  такі  вередливі,  я  їх  в  банку,  а  вони  звідти,  я  знов  туди,  вони    знову  назад.
Він  розводив  руками  в  різні  сторони,  одночасно  раз  –  у  -  раз  підтираючи  носа,  уважно  дивився  на  реакцію  бабусі.
Вона,  зав`язана  в  чорну  хустинку,  скривила  носа  від  задоволення,  як  розповідав  онук.  Чмокнула  в  щічку,  обійняла,
-Ох,  ти  ж  золотко  моє,  бідна  моя  сирітка,  помічничок  мій,  то  де  ж  ти  їх  подів?  Де  та  баночка?
Максимко,  усміхаючись  розвернувся,    махнув  рукою,
-  Пішли  покажу!  
 Прямо  в  очі  світило  сонце,  скривився,  приклав  руку  до  чола,
-Чекай,  чекай  зараз  побачиш,  який  я  молодець!  Я  їх  майже  пів  банки  назбирав...
Старенька  йшла  слідом,  легенько  переступала  через  бадилля  картоплі,  а  малий  перескакував,  немов  м`ячик  і  весь  час  обертався  назад,  зирив,чи    вона  не  відстає.
-Ось  тут!
Оченята  сяяли,  як  ліхтарики,  від  був  дуже  задоволений,  адже  збирав  жуки,  заробляв  у  бабусі  на  морозиво.  Вона  хотіла  хлопчика  заохотити  до  роботи  і  в  той  же  час  показати,  що  люба  праця  має  нагороджуватися.
Майже  під  самим  корчем  картоплі  горбочком  зібрана  земля,  а  зверху  дві  картопляні  квітки.
Бачиш,  я  їх  похоронив,  правда,  не  плакав  за  ними,  як  за  татом.
Жінка  припала  на  коліна,  ледь  стримуючи  сльози,  не  могла  й  слова  сказати.  Здавило  в  грудях,  холодний  піт  пронизав  тіло,  опустилася  до  землі.  Присіла  між  рядами  кртоплі,  посадила  онука  на  руки,  витираючи  кінчиком  хустки  непрохані  сльози,  сказала,  
-Давай  посидимо,  радість  моя….
А  голос  глухий,  тремтячий,  очі  немов  скляні.
Хлопчик,  розставивши  ніжки,  сів  в  пелену,  зазирав  у  очі,  рученятами  поправляв  сиві  коси,  які  з  під  хустки  впали  на  чоло.  
-Бабусю!  Не  плач,  бачиш,  я  вже  не  плачу.  Вихователька  в  садочку  сказала,  що  я  вже  дорослий.  Маю  все  розуміти,  адже  вже    восени  піду  в  школу.  Повинен  знати,  що  мій  тато  герой,  бо  загинув  на  війні  і  плакати  за  ним  не  треба.  Бо  йому  там,  на  небі,  буде  погано.  А  ти  плачеш!  Він  же    бачить  нас  звідти.    Ще  розповідала  нам  всім,  що  незабаром  наші  воєнні  переможуть  тих,  російських  бандитів  і    в  нас  знову  буде  мир.
Жінка  притулилася  до  грудей  хлопчика,  обійняла,  ховала  гіркі  сльози,  які  текли  річкою.  Не  могла  стриматися,  здригалися  плечі.
 Онук  замовчав,  він  за  цей  час,  добре  зрозумів,  як  погано  без  тата.  Вже  опустивши  голову  пробурчав,
-І  кому  потрібна  та  війна….Хіба,  це  добре  коли  вбивають?
-Ось  підеш  до  школи,  в  книжках  будеш  читати  кому  вона  потрібна,  гадаю  напишуть.  Будеш  дорослим  все  зрозумієш,    -малого  погладила  по  голові.
-О,  я  нагадав,  вихователька  говорила,  щоб  ти  і  мама  чорну  хустку  зняли,  бо    вже    ж  минуло  більше  року.  Все  мені  говорить,  чому  до  цих  пір  носите  чорні  хустки?  Запитувала,  може,  ще  хто  помер?
Старенька  сумно  дивилася  на  онука,  тихо  запитала,
-А  ти,  що  їй  на  це  відповів?
-Нічого,  промовчав.  Тільки  подумав,  ви  в  мене  в  любих  хустках  найкращі.
Вона  поцілувала  йог  в  лоб,
-Ну  давай,  подивимося,  що  тут  твої  жуки,  де  вони?
Максимко  рученятами  швидко  розгріб  землю,  задоволено  дивився  на  стареньку.  Жуки  копошилися  в    півлітровій  банці,  яка  була  закрита  капроновою  кришкою.
Бабця  ледь  усміхнулася,
-Яка  ж  ти  розумаха,  кмітливий  хлопчик  ростеш!  Додумався,  закрив  кришечкою,  молодець!  Я  гадала,  що  вже  всі  повтікали.
-Бабусю,  а  тато  теж  був  розумахою?  -  запитав,  допитливо  дивився  на  неї,  вже  напружено  заглядав  у  очі.
-Так  сонечко!  Ти  дуже  схожий  на  тата  і  я  цьому  радію.  Дивлячись  на  тебе,  наче  це  він  поряд  зі  мною.
-  Ну  то  й  добре!  Пообіцяй  мені  більше  не  плакати.  Давай,  не  будемо  хвилювати  його,  хай  бачить  мене  розумахою,  а  тебе  веселою.
-  Ну  досить  розмов,  годі,  пішли  вже,  забирай    баночку,  вони  задихнуться,  тоді  будуть  небезпечні,  згодом  їх  надворі  спалимо.
Піднявшись  на  ноги,  поглянула  в  небо,  перехрестилася.Онук,  дивлячись  на  неї,  теж  перехрестився,запитав,
-Бабусю,  а  Бог  теж  і  нас  бачить?
-Бачить,  хлопчику,  бачить…
-  Значить  він  бачить,  що  я  розумаха?
-А  як  же…  і  він  бачить,  і  тато.    Ну,  тепер  гайда  в  магазин  по  морозиво,  заробив,  молодець!    А  потім  будемо  обід  рихтувати,  мама  ж  десь  має    надійти…..
Вона  взяла  онука  за  руку,  не  поспішаючи,  поверталися  з  городу.  Максимко  час  від  часу  поглядав,  то  на  бабусю,  то  на  безхмарне,  блакитне  небо,  неначе  хотів  показати  себе,  який  він  чемний,  слухняний  хлопчик.  Озирнувся  і  вже  знову  розмахував  рукою,  про  щось  розповідав  та  стара  не  чула,  згадувала  сина.  Думала,  як  добре,  що  є  онук,  що  є  розрада.  Мріяла,  що  виросте  такий  же  розумний,  добрий,  чуйний,  сміливий  і  відважний  хлопчик,  як  її  єдиний  син.
                                                                                                                                                                             Червень  2017р


           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2017

Тішусь сонечку

Тішусь  сонечку,  я  літом
Тож  покрита  вся  намистом
З  ним  кожного  дня  вмиваюсь
Наче  в  золото  вдягаюсь

Підморгну  йому    швиденько
Протягну  ручки  раденько
А  воно,  мило  сміється
Вже  тікає,  задається

Хитре  сонечко,    яскраве
І  тепленьке,  і    ласкаве
Та  пливе,    все  вище  й  вище.
І  раптово  так  заблище…

І    зразу,    скрізь  заіскриться
Жар  птицею  засвітиться
Раптом  наче  ворухнеться
І  так  ніжно  усміхнеться..

Я  би  хтіла  з  ним  погратись
Ціле  літо  любуватись
Бо  чесно,  воно  гарненьке
Однісіньке,  золотеньке!

               28.07.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2017

Хто ж вона, хто? /проза/

     Літній  день…  Автівка  мчала  по  трасі…  Вздовж  дороги  від  вітру  вигиналися  дерева.  В  небі  -  великі  синьо-чорні  хмари  буркотіли  між  собою.  Нижче  від  них,  малі  сірі  й  білі  швидко  летіли,доганяли  одна  одну.  Далеко  на  заході  раз-  у  -раз  мерехтіла  блискавка.
           Хоча  б  встигнути  поки  дощу  немає,  думав    Олег.  Подивився  на  спідометр  сто  сорок  км/год,  ого,  добре,  що  дорога    без  вибоїн.  Аж    раптом  по  дорозі    піднявся  стовп  пилу,  вмить  загальмував,  зупинився.  Через  хвилини  три    розвиднілося,  розсіявся  пил,  по  автівці  задріботів  дощ.  Спочатку  великі  краплини  гучно  стукали  по  капоту,  потім  линуло  зливою.  Блискавка  наче  розсікала  небо  навпіл,  скрізь  гуркотіло  й  гуркотіло.
   Вщухав  дощ,  побачив,  що  зупинився  біля  кущів  шипшини  й  глоду,  а  далі    тліло  високе  дерево.  Блискавка  таки  зробила  свою  справу.  То  напевно  моє  щастя,  розмірковував,  добре,  що  тут  зупинився,  як  би  метрів  десять  далі,  то    могла  б  і  в  мене  попасти.  
         Під`їхав  до  повороту  в  сторону  дач,  далі  дорога  з  ракушняка,  з  великими  калюжами.  Тут  їхав,  немов  черепаха,    на  дачі  не  був  два  роки,  дороги  не  пам`ятав,  боявся  попасти  в  халепу.
Олег  вже  кілька  років  працював  зварювальником    в  Польщі,  на  кілька  днів  приїжджав  додому  і  знову  їхав.  Цього  разу  два  роки    поспіль  не  був  вдома,  мрії  збулися,  купив  автівку  і  так  добре  підзаробив  грошенят,  адже  мріяв  придбати  собі  житло.
       Хоча  батьки  мають  трикімнатну  квартиру  та  йому  хочеться  свій,  приватний  будинок.  І  мабуть  пора    вже  одружитися,  адже    за  місяць  двадцять  вісім.  Старі,  як  він  називає  своїх  батьків,  давно  дістали  розмовами,  пора  одружитися,  розбалувався,  пора  сім`ю  мати,  ще    скільки  будеш  за  той  кордон  їздити,  вже  досить.
     Під  впливом  вітру    хмари  поспішали  на  схід,  вже  виднілося  блакитне  небо.  Що  значить  літо,  роздумував,  тут  злива,  вітер  ,а  тут  знову  сонце,  краса,  може,  ще  й    позасмагаю.  Сонячні  промені      світили  прямо  в  очі,  підморгували.  Він,  усміхнувся,  задоволено  включив  музику,  під`їхав  до  дачі.
   Невеликий  будинок  потопав  між  кущів  смородини,  барбарису    і  винограду.  За  ним  садок,  вздовж  стежки  квіти,  шовковиста  трава.  Після  дощу,  на  сонці  все  виблискувало,  заворожувало.  
 О!  Та  тут  прямо    оранжерея,  помітив  дивлячись  на  різноманітність  квітів,  це  мамине  хобі,  ох  вона  ж  любить  їх!  Автівку  підігнав  до  самого  будинку,  оглянувся  навкруги,  здавалося  на  дачах  нікого  не  було,  тільки  десь  здалеку,  від  ставка  чулися  голоси.  Зирнув  на  годинник,    зрадів,  що  добрався    швидко,  ще  не  було  одинадцятої  години.  Можна  трохи  поспати,  потім  засмажити    шашликів  і  вже  розслабитися,  випити  пива.
     В  будиночку  прохолодно,  повідчиняв  вікна,  одне  з  них  виходило  до  сусідів,  але    їх  майже  не  було  видно,  вздовж  межі  плівся  виноград.  Сусіди  -  старі  люди,  останнім  часом  дуже  рідко  приїжджали,  так  попередила  мати,  ще  того  року  хотіли  продати  дачу  та  все  не  знаходилися  покупці.
 Роздягнувся  до  плавок,  впав  на  ліжко  та  відчув,  що  спину  пробирає  холод,    заліз  під  ковдру,  дмухав    під  нею  своє  тепле  повітря  і  вже  зігрівшись  задоволено  заснув.
   Яскраве  сонце  вдарило  в  очі,  зморщився,  задоволено  потягнувся,  здивовано  зиркнув  в  вікно,  почув  легеньку  ніжну  музику.  О,  хтось    на  дачах  з`явився,  але  ж  здається  зовсім  поруч.  Виліз  з  ліжка,  визирав    по  різні  боки    та  хіба  щось  побачиш,  там  виноград,  а    там  клімактіс  зацвів  так  шикарно,  що  нічого  не  видно.  Ну  досить,  мабуть  треба  йти  робити  шашлики.  
       Надворі  -  теплий  вітерець  обіймав  плечі,  стежка  з  бетону  вже  зовсім  суха.  Задоволено  поглянув  в  небо,  краса,  ані  хмаринки,  хто  б  міг  сказати,  що  дві  години  назад  була  злива.  З  автівки  дістав  скляну  банку  з  замаринованим    м`ясом.  От,  добре,  дякувати  мамі  все  приготувала,  тішився,  надівав    пахучі  шматочки  свинини  на  шампури.
         Раптово  стрепенувся,  зовсім  поруч  гучно  заграла  весела    музика,  лунала  пісня;  «  Всё  будет  хорошо».
 Що  це,  сусіди  на  старості  років  таке  слухають?  Від  зацікавленості,  покинув  шампури,  на  ходу  витирав  руки,  розсунув  виноград,  погледіти,  хто  ж  там?  
 О!  Чорт  забирай…  На  розкладачці  виднівся  матрац,  вкритий  білосніжним  простирадлом,  на  ньому,  підібгавши  в  колінах  ноги,    лежала  білявка.
 Завмер,  нічого  собі  краля,  хто  ж  вона?  
Світле    волосся  ледь  прикривало  плечі,  хлопець  милувався  її  засмаглим  тілом,  йому  здалося,  що  воно  все  покрите  шоколадом.  Ого!    Це  де  так  можна  засмагнути?  Напевно  була  на  морі.
     Жовтого  кольору  купальник,  ледь  прикривав  потаємні  місця.  Він  так  обтягував  тіло  -  привертав  увагу,  груди    тирчали,  як  дві  спілі  грушки.  Вона  лежала  з  відкритими  очами,  немов  застигла,  напевно  дивилася  в  небо.  Які  ж  в  неї  очі?  Ой,  щось    я  забарився,  подумав,  махнув  рукою,  знову  приступив  до  шашликів.
 Хлопець  хотів  звернути  на  себе  увагу,    в  автівці  включив  радіо,      лунали  пісні.  Від  шашликів  розвіювався  смачний  запах.  Вирішив  подивитися,  що  ж  вона  робить?  Знову  до  винограду.
Відхиливши  листя,  від  здивування,  аж  рота  роззявив.  Вона  піднявши  гарненьку  ніжку,  натирала  її.  Подумав-  напевно  кремом.  Вже  бачив,  як  вичавлювала  з  тюбика  крем  і  розтирала  по  красивому  стегні.    Його  кинуло  вжар,  здригнувся,  от  халепа,  два  роки  не  мав  стосунків  з  жінками.  Ні,  такі  речі  дивитися  не  можна.  Зняв,  вже  готові  шашлики  й  немов  ошпарений  окропом,  на  замок  закрив  будинок,  поспішив  до  ставка.  Здавалося  від  когось    тікав,  тікав  сам  від  себе,  погасити,  остудити  своє  бажання.  
   Не  поспішаючи,  зходив  в  ставок,  здавалося,  від  нього  кипіла  вода.  Згодом  різко  махнув    руками    йпоринув  у  глибину.  Потім  кидком  поплив    подалі  в  сторону,  де  ріс    чагарник,  біля  нього  виблискували  на  сонці    жовті  і  білі  водяні  лілії.
Заспокоївшись,  з  ліліями  в  руці,    виліз  з  води,  впав  на  траву.
       Він  тільки  тепер  звернув  увагу,  як  красиво  переливалася,  виблискувала  вода  на  сонці.  На  другій  стороні  ставка    поважно  плавала  пара  білих  лебеді.  Йому  здалося,  що  вони  розмовляли  між  собою,  то  опускали  один  до  одного  голови,  то  знову  їх  підіймали.  Яка  краса!  Напевно  в  них  любов,  ось  тут,  де  майже  немає  людей,  де  ніхто  не  заважає…
 Повертався,  по  дорозі  нарвав  великих  ромашок  та  дзвіночків.
Лілії  відразу  поставив  у  воду,  а  букет  квітів  поклав  біля  автівки.
     Незграбно  розмахував  руками,  що  далі.  Шашлики  вже  добре  остигли,  мабуть  треба  поснідати,  чи  пообідати  та,  щось  в  горлі  немов  стиснуло,  одному  не  хотілося  їсти.  Мабуть  поглянути,  чи  є  вона  та  що  робить?
 Дівчина  лежала  ниць,  повернута  до  нього  обличчям  з  закритими  очима.  Помітив  круглолиця…    А  уста…  На  сонці  блищали,  як  стиглі  вишні.  Кинув  погляд  нижче…  Оце  так  стан!    Втратив  рухливість,  аж    знервовано  стрепенувся,  побіг  в  будинок.  З  холодильника  витяг  мінеральну  воду,  вмив    розчервоніле  обличчя,  треба  охолонути.  Роїлись  думки,  де  вона  взялася  на  мою  голову?  Хіба  голодному,  як  вовк  можна  дивитися  на  таку  красуню,  а  сідниці!  А  нехай  там,  що  буде,  то  буде,    з  шашликами  піду  до  неї,  тільки  без  пива,  а  там,  видно  буде.
Оксана  ж,  помітила,  що  за  нею  хтось  спостерігає  та    побачити  добре  не  змогла,  серед  винограду  не  дуже  ж  видно.
   А,  як  була  під`їхала  автівка,  вона  почула,  але  не  хотіла  вставати  з  ліжка.  Два  дні,  як  приїхала  сюди  відпочити,  зараз  у  відпустці.  Після  курсів  «  Бухгалтерський  облік»  працювала  в  бухгалтерії      на  залізниці  й  заочно  навчалася  в  інституті  на  економіста.  Кілька  днів,  як  приїхала  з  сесії,  це  минув  перший  рік  її  навчання.
     Цю  дачу  її  батьки  купили  восени  минулого  року.  Навесні  зробили  невеличкий  ремонт,  відпочивати  тут  комфортно.  Вона  з    задоволенням  приїжджала  сюди,  хоча  далеченько  добиратися  від  містечка,  їхати  електричкою  двадцять  хвилин,  а  потім  іще  йти    стільки  ж.  Але  ж  тут  дуже  красиво,  близько  ставок,  неподалік  ліс.  А  свіже  повітря  з  пахощами  трав,  квітів  немов  дурманило.  В  літній  період  завжди  багато  відпочивальників,  приїжджали  з  усієї  округи.  
Оксана  здивовано  дивилася  на  хлопця,  який  перетнув  межу  від  сусідського  садка,  йшов  по  стежці  до  неї.  Спохопилася,  відчула,  як  до    обличчя  підступив  жар,  сіла,  опустивши  ноги  до  землі,    нижню  частину  тіла  прикрила    кольоровим    халатиком.
Він  йшов  і  не  знав,  чи  вірно  робить,  чи  ні,  але  його  до  неї  немов  несли  якісь  крила.  На  підносі  лежали  чотири  шашлики,  від  яких  дуже    смачно  пахло.
-Доброго  дня  !
Здавалося    проковтнув  язик,  погляд  бігав  по  ній.  Ті  груди,  що  здіймалися  раз-  у-  раз  здавалося,  зараз  вискочать  з  купальника.  Він  зрозумів,  вона  хвилюється,    немов  пожирав  її  очима,  а  потім  зосередився,  уважно  подивився  в  очі.  
Ні  це  не  очі,  це  волошки,  десь  він  вже  бачив  такі.  Сині  -  сині  і  розріз  очей  знайомий  та    де  бачив  не  міг  пригадати.
Вона  сором`язливо  одягала  халатик,  прикривала  тіло,  зібрала  волосся  під  шпильку,
-Вітаю,  що  приїхав,  мандрівник?  
Від  хвилювання  ледве  не  впустив  шашлики.  Не  міг  зрозуміти,  хіба  вони  знайомі?
-Сідай,  зараз  принесу,  щось  випити,  чи  може  підемо  в  будинок  за  стіл.  Правда  він  невеличкий,  його  сюди  можна  винести,  -  кивнула  рукою  на  розкладачку.
-Потримай,  я  сам  принесу,  -    запропонував  хоч  і  розгубився.
Йшов,  а  в  голові  немов  товкло  кувалдою,  ну  пригадай  де  бачив  ці  очі,  як  її  звати?
       Вона  крадькома    дивилася  йому  вслід,  ховала  очі  й    тішилася,  о,    здається  «карасик»  попався  на  гачок.  Нарешті  вдалося  привернути  увагу,  здивувалася,  що  він  її  не  впізнав.
       А  він  хвилювався,  обличчя  пашіло,  губився  в  рухах,  здавалося  зараз  впустить  ножа,  яким  різав  огірки.  Нарешті  запитав,  
-А    ти    напевно  в  Одесу  їздила,  де  засмагала?  
Усміхнена,  в  склянки  наливала  томатний  сік,
 -Так,    не  тільки    засмагала,  ще  й  була  на  сесії,  тож  в  Одеському  інституті  економіки  навчаюся.  У  вільний  час  пропадали  на  пляжі.  
-А  може  я  пива  принесу?  Чи  щось  маєш  проти?
-Та  ні,  трохи  можна  розслабитися.
Олег  забіг  в  будиночок  став  перед  дзеркалом,  дивився  на  себе.  Та  я  здається  на  вид,  ще  не  старий.  Вона  ж  молоденька  світленька,  а  я  чорнявий,  очі  карі,  цікаво,  які  очі  будуть  у  наших  дітей.  Рукою  погладив  маленькі  чорні  вуса,  які  недавно  відпустив.  Підхопив  дві  пляшки  пива,  квіти,повертався.  За  виноградом  завмер,  почув,  у  неї  задзвонив  телефон.
-Мамо,  алло!  Погано    чую,  -  вона  відповіла  і  відразу  переключила  на  гучний  зв`язок.
Почувся  жіночий  голос,
 -  Оксано,  алло,  Оксаночко!  Ти  коли  приїдеш?  Тобі  там  не  сумно?
 -Та  ні!  Я  ще  пару  днів  побуду,  що  там  вдома,  щось  термінове?  
-Та  ні,  в  нас  все  гаразд.  Ну  добре,  бувай  здорова,  відпочивай,  -  пролунало  в  телефоні.
 О  ,то  її  звати  Оксана,  добре  хоч  це  знаю,  зрадів  й  поставив  пиво  на  стіл,  а  з  усмішкою  на  обличчі  подав  квіти.
-  Дякую!  Ти,  що  на  пару  днів  приїхав?  Знову  поїдеш  до  Польщі?  –зазираючи  в  очі,  весело  запитала.
-Та  ні,  оце  пригнав  авто,  вже  буду  якір  кидати,  досить.  Я  й  про  роботу  домовився,    влаштуюся  на  завод,  достатньо  накатався  за  вісім  років.
   З  будинку  приніс  стілець,  присів  навпроти  неї.  Оксана  помітила,  як  він  водив  очима  по  ній,    немов  роздягав,  кидав  погляд  то  на  груди,  то  на  ноги.  Раптово  зустрічав  її  погляд,червонів,  ніяковів.    
Вона  ж  не  соромилася,  закинула  ногу  на  ногу,  час  від  часу  поправляла  халатик,  який  підіймався  від  вітру,  відкривав  її  красиві  стегна.  В  цей  час  він  мінявся  на  обличчі,  ледь  червонів  і  в  очах  з`являлися    яскраві  блискавки.
 В  плечі  пригрівало  сонце,  вітерець  куйовдив  волосся.  Пили  пиво,  Оксана  емоційно  розповідала,  як  поступала  вчитися  та  про  екзамени.  Морщила  красивого  носика,  облизувала  губи,  прицмокувала,  коли  їла  шашлик.
Він  зненацька  запитав,
-А  скільки  тобі  зараз  років?
Вона  засміялася,  хитренько,  спокусливо  зирнула,  стиснула  губи,    
-Так  рідко  додому  приїжджав,  що  не  помітив,  як    я  виросла?
Він  нічого  не  сказав,  підсів  ближче,  майже  шепотів  на  вухо,
-Думаю  заміж,  ще  не  встигла  вискочити?
За  мить  відставила  пустий  фужер,  двома  руками  обійняла  за  шию,  засміялася,  а  потім  серйозно,
-Ні!    Мені  ж    за  три  тижні  двадцять.  Ще  не  зустріла  свою  половину  та  гадаю  в  дівках  не  засиджуся.
Ніжно  зазирнула  в  очі,  він  не  втримався  поцілував  її    в  уста.  Почервоніла,  поправила  волосся,
-Тобі  мабуть  пора…
Чекала,  що  скаже  він…  
А  він  ледь  стримував  себе,  щоб  не  затиснути  її  своїми  могучими  руками.  В  нього  горіло  бажання  прилинути  до  молодого  тіла,  ніжно  взяти  за  пухкенькі  груди.  Зі  стільця  боявся  встати,  щоб  не  помітила  його  бажання  пристрасті,  нахилив  голову.
Обоє  мовчали,  здавалося  слухали    соловейка,  його  спів  линув  з  лісу.  Відразу,  здалеку  почули,  –«  Кру  -  кру».
Оксана  весело  заговорила,
-Ти  чуєш?  Це  лелека!  Чуєш?
 І,  як  дитина,  задоволено  дивилася  на  нього.  
-Може  підемо  скупаємося,  вода  точно  тепла,  бо  знаю,  я    вже    сьогодні  купався.
Кивнувши  головою,  встала,  на  ходу  підхопила  великий  рушник.  в
-Я  зараз  прийду,  дещо  теж  візьму,  -    він  поспішив  до  себе.
Що  це  зі  мною?!  Я  десь  ці  очі  бачив,  чому  не  пригадаю?  Вона  про  мене  все  знає,  не  була  проти  поцілунку.  Як  втримати  себе  від  спокуси,  коли  горить  бажання  кохати,  адже    про  неї  нічого  не  знаю.  Але  ж  так  зваблює,  в  мені  розпалила  вогонь.
Оксана  взяла  його  за  руку,  мило  усміхнулась,
-Ну    то  йдемо,  пізнаємо  тепло  водяного  царства!  Вже  вечоріє,  тож  вода  має  бути  ще  тепліша.
       Ставок  неначе  шепотів…  Від  вітру  вода    тихо  хлюпала    до  берега.  Над  водою  літали  бабки  і  раптово  почулося  »  Хлюп,  хлюп».  Це  злякалися,  не  раді    цим  гостям  жаби,  шубовснулися  в  воду.  Від  сонячних  променів,  вода  злегка  переливалася  синявою.
А  сонце  котилось  майже  до  самого  обрію,  вздовж  нього  смужкою  прилягли  маленькі  хмари,купалися  врожевому  кольорі.
 Знявши  халатик,  Оксана  стояла  на  кладці,на  фоні  заходу  сонця.  Олег  не  міг  відірвати  погляд,  красуня.  Щоб  не  робити  з  себе  голодного  звіра,  кинув  речі,  пірнув  у  воду,  подалі  від  берега.
Вона  може  й  не  зрозуміла,доганяла  його,  він  не  очікував  таких  дій,  завмер.  Відчув,  що  йде  на  дно,  вона  майже  поруч  закричала,    
-Ти,  що  тонеш?  -  кинулася  до  нього.
 Та  ні,  він  не  тонув,  підплив  до  неї  притулився  до  її  спини,  руками  розвернув  і  ніжно  поцілував  в    щічку.
-Ну  що  ти  !  Що  ти!  Ще  втопимося  разом.Не  пливи  за  мною.
 Він  далеко  заплив,  майже  до  середини  ставка.  Задоволена  лежала  на  густій  траві,  усміхалася.  А    Олег,  ще  плавав  і  час  від  часу  дивися  на  неї,  йому  здавалося,  що  вона  з  ним  дражниться.  Бо  ж  лежала    зігнувши  ноги  в  колінах,  немов  показувала  свою  красу.  І  зирила,  а  в  голові  думки,»-  Ну  покохай  мене  таку,  хіба  погана  я?»
 Так  тріпотіло  черце,адже,  ще  з  дев`ятого  класу  за  ним  спостерігала,  а  він  цього  не  помічав.  Правда  тоді  була  не  примітна,  хто  знав,  що  я  виросту,  буду  краля.  І  вже  заспокоювала  себе,  ще  зовсім    трохи    і  він  буде  мій.
     Олег  плив  до  берега,  добрі  думки.  Ні  треба  втримати  себе  в  руках,  вона  ж  така  молоденька  і  хто  вона?  Різниця  вісім  років,  звичайно  багато,  хіба  міг    колись  звертати  увагу  на  багато  менших  за  себе,  заспокоїв  себе.Але  ж  дуже  налякалася,  коли  їй  здалося,  що  йду  на  дно.  Напевно  я  їй  все  ж  таки  не  байдужий,  ще  й  такими  заворожуючими  та  збуджуючими  оченятами  дивиться  на  мене.  Ой,  боюсь,  напевно  я  закохався.
     Майже  темніло…  Заводив  свою  пісню  цвіркун…  Над  річкою  спускалася  темінь.  Вони  йшли  взявшись  за  руки,  на  плечах  гойдалися  рушники,  задоволено  позирали  один  на  одного.
-  Ото  накупалися,  будемо  міцно  спати,  розморило  ,-  перед  самим  будинком    тихо  промовила  Оксана.  
Подарувала  йому  милу  усмішку,  немов  тікала,
-На  добраніч!
 І  швидко  зникла.
Він  здивовано    навздогін  побажав  хороших  снів,  закутавшись  в  рушник,  поспішив  до  себе.  
       Вона    більше  не  хотіла  дратувати  його,  зрозуміла,  що  він  так  і  не  пригадав  хто  вона.  Свої  ж  карти,  відкривати  не  хотіла,  нехай    в  здогадках  мається,  більше  думатиме  про  мене.
В  ліжку  закуталася  в  простирадло,  довго  дивилася  в  вікно  на  зорі,  неначе  шукала  там  відповідь,  що  буде  завтра?
             Олег    здавалося  поглядав    у    відчинене  вікно  та  насправді  ж  крутився  з  боку  на  бік,  не  зміг  заснути.Довго  слухав  цвіркуна,  думав,  напевно  прийшов  час  віддатися  спокусі.  ЇЇ  очі  все  були  перед  очима  і  те  засмагле  тіло  не  давало  спокою.  Ну,  що?  Подумки  розмовляв  до  зірок,  напевно  я  знайшов  свою  зірку,  таки  прийшов  час  гніздечко  звити.
         Ледь  посіріло….    Олег  слухав  спів  соловейка,  позирнув  у  вікно.  Із  задоволенням  зірвався  з  ліжка,  не  обдумавши  ніяких  дій,  взяв  вудочки,  відро,  попрямував  до  ставка.
           Сонце    по  небу  розсипало  перші  промені.  Як  красиво!  Захопився  видом,  усміхався,  роздивлявся  навкруги,  яке  ж  все  таки  прекрасне  літо!
 А  соловейко  не  замовкав,  співав    на  різний  лад,  звеселяв  серце  й  душу.  В  ставку  вода  чиста  -  чиста,  виднілися  зграйки  малесеньких  рибок  й  водоростей.
   Тихенько  зайшов  на  кладку  та  все  ж  налякав  жаб,  хлюпали,  плигали  в  воду.
       Риба  клювала  непогано,  тішився,  оце  запропоную  їй  зварити  юшку,  побачу  чи  здатна  це  зробити?  Чи  може  білоручка?  Може  й  яєчню  не  зуміє  приготувати?  Така  молоденька….    Все  може  бути,  тож  прийдеться  навчити,  в  думках  втішав  себе,  колись  же    мене  мама  навчила.
   Сонце    яскраво  світило  в  вікно,  через  скло  пригріло  обличчя…
Оксана  потягнулася,  немов  дитя,  задоволено  подивилася  в  вікно,  усміхалася.  О,  як  приємно,  коли  виспишся,  зирнула  на  телефон,  ого-го,  на  пів  десяту!  Оце  розслабилася.  Спогад  про  вчорашній  поцілунок,нехай  би  й  зараз  поцілував.Аж  стрепенулася,  але  ж  приємно,  так  приємно  було.Переслідував    дивний  настрій,  полинула  в  мрії.  Оце  б  зараз  обійняти,  припасти  до  мужніх  грудей,  сховатися,  загорнутися  в  його  ніжні  обійми.  Щоб  цілував,  пестив,відчути  ласку  до  сп`яніння,була  єдиною  для  нього  -  як  у  тому  вірші,  пригадала;  
***
"  Меня    лелеил  ты  в  постели
А  за  окном  петухи  пели
Уж  с  неба  звёздочка  летела..
Как  чуден  взгляд…  Ёще  хотела

Уж  посмотрю….  Сама  невинность
Сладостна,  нежна  наша  близость
Рассвет  тихонько,  просыпался
Снова  в  обьятиях  купался

Трастно  пылаю…Хочу  любить
Вершину  айсберга    бы  достичь…
Светло  давненько,  за  окошком
Побудь  со  мной  ещё  немножко…»

Ось    і  я  хочу  так,  а  чи  він  хоче?  Відчула  легке    тремтіння  тіла,  мабуть  замерзла,  пора  надвір…
Вітерець  доносив  пташиний  спів….  Її  в  обійми  взяло  яскраве  сонце,  примруживши  очі,  підставляла  обличчя,  усміхалася,  як  приємно,  як  добре!  Кілька  хвилин  вертілася,як  дзиґа,  розминка  тіла-  зарядка.  А  погляд  все  шукав  сусіда,  невже  так  довго  спить?  Авто  на  місці,  тож  не  поїхав.  Відколивши  губу,  міркувала  -  туди  ж  не  піду,  гаразд,  хай,  ще  поспить….
                 Оксана  в  темних  окулярах,  у  купальнику  лежала  на  розкладачці,  ловила  сонячне  проміння,  немов  дрімала  під  ніжну  музику,  що  линула  з  приймача.
-  Доброго  ранку!  Давно  проснулася?
Вона  повернулася,  лягла  набік,  зняла  окуляри,  усміхнено,    
-  Приві!т  Що  скучав  без  мене?
Він  не  очікував  такого  запитання,  почервонів,  поставив  перед  нею  відро  з  рибою,
-Не  тільки  я,  а  й  оця  рибка,  хоче,  щоб  ти  її  приготували.
Звісила  стрункі  ноги  до  землі,  здивовано  подивилася  в  відро,
-Ого!  ЇЇ  так  багато!  Приготувати…  А  чом  би  й  ні?  Зваримо  юшки  і  на  вогні  засмажимо.
Вона  уміло  справлялася  з  рибою,  ковтала  від  цибулі  сльози.  Часом  зирила  на  нього,  усміхалася.  Він  допомагав  їй  і    думав,  ой  ці  волошкові  очі  зведуть  мене  з  розуму.  Час  від  часу  цілував  у  щічку,  червоніла,  вмить  підставляла  другу  -  удвох  сміялися.
По  всій  окрузі  розносився  смачний  запах  риби.  На  столі  апетитно  лежала  смажена  риба  прикрашена  кропом,  а    з  тарілок  йшов  пар.
-Може  принести  пива?  
-Ні  -  Ні!,  Що  ти  ?!  Так  жарко!  Та  не  варто  псувати  смак  юшки,  що  думаєш,  що  не  смачна?  –  незадоволено  зирнула,  нахнюпилася,  надула  красиві  губки.
-Та  це  я  так,  подумав….  може  ти  хочеш?
-  Це  я  вчора  за  зустріч  випила,  а  так  загалом,  воно  мене  не  приваблює.
Дивився  на  неї,  як  я  зміг  схибити,  подумати,  що  вона  не  вміє  готувати.  Задоволений    сідав  за  стіл.
Вона  чекала,  що  ж  він  скаже,  коли  побачила,  з  яким  апетитом  наминав  юшку.  Так,  вона  йому  дуже  сподобалася.
-О!  Повезе  твоєму  чоловікові,  ти  справжня  чарівниця.  Смачно  приготувала!  Дуже  смачно!  Дякую!
-Тобі  теж  може  повезти,  як  захочеш  ,-  випалила  вона,  не  обдумуючи,  почервоніла,  зашарілася,  відчула,  як  гучно  загупало  серце,  опустила  голову.
Не  забарився,  швидко  доїв,  підсів  ближче,
-  А  хто  сказав,  що  не  хочу?!  Хочу!
Поцілував  їй  пальці  руки,  припав  цілунок  до  щиї,  до  грудей.  У  жилах  закипіла  кров,  вогонь  в  душі,  тремтіння  тіла.  На  руках  поніс  в  будинок,  на  широке  ліжко.
   Вечоріло….  Білі  хмаринки  ледь  -  ледь  пливли  по  небу.  Сонце  втекло  до  обрію,  ховались  промені.
     На  малій  швидкості  до  будинку    під`їхала  автівка.
 Мати  Оксани  -  Валентина  Степанівна  вилізла  з  автівки.  Помітила,  двері  зачинені,
-  Ігор  Валентинович,  дякую!  Добралася!  Щось  доньки  не  видно,  може  на  ставку?!  Я    ж  не  обіцяла  сьогодні    приїхати  та  в  мене    є  ключі.
 Жінка  й  справді,  збиралася  їхати  завтра    та  зустріла  Тамару-  маму  Олега,  узнала,  що  вони  на  дачу  їдуть  сьогодні.  Вирішила  поїхати  з  ними,  а  чоловік  має    електричкою  приїхати  завтра.  
       Оксана  відкрила  очі,  напевно  хтось  розмовляє,  чи  це  почулося?    Та  ми  ж  закриті,  хто  може  бути?  Розмірковувала,  Олег  міцно  спав.Усміхнулася…  пригадала  вчорашні  події.  Так,  сталося  те,  чого  вона  прагнула,  мріяла,  адже  дуже  хотіла  пізнати  його  любов,  мріяла  про  це.  Тільки  тепер,  після    близьких  стосунків,  вона  розуміла,  що  він  її.  Вона  щаслива  і  нікому  не  віддасть  його,  нікому,  бо  давно  кохає.
Знову  почула  якісь  звуки,  визирнула  в  вікно.  Витріщила  очі,  надворі  стояла  мама,  щось  шукала  в  сумочці.  Ой,  чому  вона  сьогодні  приїхала?  Ще  чиясь    автівка.
-Олеже!  В  нас  проблема!  Проснись,  Олеже!
-Сонечко,  хіба  щось  не  так?  Ти  ощасливила  мене  і  ми  тепер  з  тобою  одружимося,  не  хвилюйся.  
-Та  ні,    моя  мама  приїхала  й  не  сама,  а  з  ким  не  бачу,  хтось  в  автівці  сидить.
-Ну  ,то  й,  що?  Познайомлюся  з  твоєю  мамою,  хіба  це  проблема?  
-  потягувався  в  ліжку.
Мабуть  дойшло…    Різко  зірвався,  швидко  одягнув  бриджі.
Вона  вже  накинула  халат  на  голе  тіло,  намагалася  швидше  відкрити    дверну  клямку,  чим  мама  ключ  вставить  отвір  замка  ,  адже    двері  були  зачинені  з  середини.  Встигла,  але  розхвилювалася,  почервоніла,  стояли  по  команді  струнко,  як  школярі  на  фізкультурі.
Мати  ледь  зблідла,    її  очі    ловили  погляд  доньки,  здивовано,  розгублено  запитала,
-О!  Ти  не  сама?  Гей,  Олеже!  А  що  ти  тут  робиш?  Чому  в  будинку,  а  не  надворі?  
 В  Олега  серце  ледь  не  вискочить.  Побачивши  сусідку  по  під`їзду,  Валентину  Степанівну,  тільки  тепер  зрозумів,  чиї  це  волошкові  очі.  Оце  та,  її  донька,  яка  колись  була  сопливим  дівчиськом,  стільки  раз  бачив,  коли  спускався    по  сходах  з  п`ятого  поверху.  А  вона  на  площадці  третього  поверху  капризувала.  
 Оце  так,  так!    Пригадав,  як  закінчував  школу,  як  вона  в  біленькому  фартушку,  волосся  зібране  в  два  хвостики,  на  яких  зав`язані  великі  білі  капронові  банти,  виразно  дивилася  на  нього    синіми  оченятами.  Як  я  не    додумався,  що  оте  дівчисько,  так  могло  швидко  вирости,  стати  справжньою  красунею.  І  чи  думав  я,  що  зможу    в  неї  закохатися?!
Від  радості  зажав  її  руку,
-Та  це  я  тільки,  щойно  зайшов,  не  помітив,  що  були  відчинені,  прихилив,  вони  й  зачинилися.  
Позирнув  до  автівки,  побачив  своїх  батьків.  Вони  здивовано  позирали  один  на  одного,  підійшли  ближче.
 Олег  не  очікував  таких  подій,  але  проявив  себе  справжнім  чоловіком.  Він  обійняв  за  плечі  Оксану,  підморгнув  їй,  всіх  обвів  поглядом,
-От  добре,  що  ви  разом  зібралися,  хочемо  повідомити,  що  ми  одружуємося.    Ось  так!  І  завтра  ж    подаємо  заяву  на  реєстрацію  шлюбу.  О!  І  обов`язкого  повінчаємося.
Батьки  Олега  задоволено  дивилися  на  сина.  Мама  Оксани  від  сліз  витирала  очі.
 Відчутною  хвилею  жар  вдарив    в  обличчя  Оксані,  почервоніла,  дивилася  на  свою  маму.
Та  відразу  з  хвилюванням  запитала,
-  Оксано,  давно  ви  зустрічаєтеся?  Чому  мовчала?  Діло  йшло  до  цього,  а  я  нічого  не  знаю,  чи  батькові  може,  щось  шепотіла?
Відразу  виручив  Олег,  
-Чому  не  говорили…  Ми  хотіли  вам  зробити  сюрприз.  Мої  батьки  давно  мріяли  про  невістку.
Привітно  усміхнувся,  продовжив,
 -  Так    ми  ж  з  нею,  ще  з  дитинства  знаємося.  Ось  так..  виросла  моя  волошка.
-  От  добре!  -  радісно  заговорив  батько.
 -Я  ж  оце  сьогодні  забрав  з  ремонту  свою  автівку.  Ну,  як  подобається  синку?  Як  пофарбували?  Тапер,  як  новенька!  Підійде  на  весілля  коровай  підвезти  до  загсу?  От    на  Петрівку  й  весілля  зіграємо!
     Вже  всі  всміхалися,  обіймалися,  вітали  один  одного  з  новиною.
     Душа    Оксани  хотіла  співати,  танцювати,  десь  летіти,  кричати,  розповісти,  про  все  те,  що  сталося.  Світилася  сонцем,  сині  очі  сяяли  щастям,  тулилася  до  нього,  сердечко  тріпотіло  від  почуттів.  Він  радісно  дивився  на  неї,  з  обличчя  не  сходила  усмішка,  очі  світилися  загадковими  яскравими  вогниками.
       Отямившись,  Олег  був  задоволений  своїм  рішенням,  в  думках  хвалив  себе,    добре,  що  зустрів  її  і  нарешті  наважився  одружитися.  Мріяв  швидше  залишитися  на  одинці  зі  своєю  красунею.
     Надворі,  за  вечерею,  батьки  тільки  й  гомоніли  про  весілля,  а  щаслива  пара,  обнявшись,  йшла  в  сторону  ставка.
                                                                                                     Червень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2017

В пісочниці / гумор/

Двоє  в  пісочниці  грались
Все  розмовляли,  всміхались
«Напевно  хочу    до  школи»-
Каже  дівча  до  Миколи
«Ми  би  з  тобою  погрались
З  дітлашньою  забавлялись
Щоби  знали,  у  нас  дружба
А  для  тебе,  буде  служба
Маєш  ти  охороняти
А  іще  пообіцяти
Тоді,  як  ми    підростемо
Дружбу  -  нашу  збережемо
Ти  попросиш  мене  чемно
Хай    все  буде    це  таємно
Щоб  нареченою  стала
Я  лиш  тебе  би  кохала»
Хлопчик    в  носі  колупався
В  хмуре  небо  подивлявся
Що,-  питає,  -  Назавжди?
Дай,  подумаю,  зажди!
Щось  ти  голову  морочиш
І,  що  ти,    за  все  те  хочеш?
Таня  дістала  цукерки
А  хлопчисько,-  В  небі  хмарки
Вже  й  почав  дощик  крапати
Треба  додому  тікати…
Цукерок  завтра  принесеш
Буду  чекати,  покличеш
Розберусь  в  цьому  питанні
Яка  вигода  в  коханні?

                                     29.07  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2017

Славна кізка

Вередлива  -  кажуть,  -  дуже
Оте  все,  мені  байдуже
Хочу  я,  на  пасовисько
Добре  знаю    -  це  не  близько

Гучно  кричу,  -Ме  -  ме,    ме-    ме
 Тож  поведіть    пастись  мене.
Хочу  волю,    я  пізнати
 Трави  вдосталь  смакувати

Хоч    й  зі  мною  заморока
Славна  кізка,  чорноока
Тож  знайте,  дуже  добренька
Слухняна  я    і  гарненька.

                               Червень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2017

Зростає безнадія

А  що  життя,  кажуть  -«  Зернина  щастя»,
Бачу  повсюди,  зроста    безнадія,
Це  почуття,    повзе    немов  прокляття,
У    людей  страх,  де  глянь  трагічні  дії.

А  де  ж  ті  мрії,  що  буде  благодать,
Горять  надії,  не  лишають  сліду,
А  хіба  можна  від  олігархів  ждать,
Де  ж  справедливість,  від  того  абсурду?!
Що  зараз  коїться    у  нашій  раді,
Одне  базікання,  як  на  базарі,
 Із  мікрофоном,  наче  на  параді
Кореспондентам  дають  коментарі.

Брешуть,  що    жити  всі  будемо  краще,
А  в  магазинах  справжнє  обкрадання,
Уочі  нагло  гляне  –  позорище,
Коли    закінчаться  людські  страждання?

Майдан,  події,а    зараз  йде  війна,
До  нас,аж  вереск  -вже    прийшла    реформа,
Хочу  спитать,  кому  потрібна    вона?
Кажуть,  як  важче,  потім  буде  норма.

Вкраїнців  лИшиться  лиш  половина
На  жаль,  поїдуть,    до  Європи  радо,
Чужина  спалить,ті    життя  –  зернини,
І  скрізь  напишуть  -  це  сталося  чудо.

Життя    -  то  днина  золота.  Нас  вчили,
Мати  й  татусь,  рідну  землю  любити,
Яструби  чорні,  чому  оточили?
Чому  посміли  її  так  зганьбити?

Червень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2017

Я неначе в сонці

Могла  б  сонечко  дістала
Якби  довші  ручки  мала
Ой  напевно  помилилась
Мабуть  зовсім  забарилась

Оченята,  я  примружу
Як  виросту,  надолужу
Як  та  пташечка  полечу
В  небо  синь  і  все  побачу

Ой,  яка  ж  краса  навколо
Немов  в  казці  загадково
Чудове,  яскраве  літо!
Поокрито  все    оксамитом!

Я  неначе  прямо  в    сонці
Простягну  свої  долоньці
Так  тепленько  і  гарненько
Літом  справді,  веселенько!

                     12.06  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2017

Йду по полю

Йду  по  полю,    так  любо,  пахне  літом,
Все  довкола,    покрито  оксамитом,
Та  то  ж  маки  червоніють  у  травах,
Поміж  них,  скрізь  проміннячко  яскраве.

Там  подалі,  молоденький  лелека,
Уже  крила  розправив,зранку    спека,
Летіла  пташка,ближче  до  криниці,
Посмакувать  джерельної  водиці.

Я  люблю  літо,  в  сонячних  обіймах,
Удалечінь  злетіти  б,  мов  на  крилах,
А    загадкове,  небо    синьооке,
У  глибочерзе  пірнула  б,  широке.

Я  попрошУ,    всі  сіренькі  хмаринки,
Не  пошкодуйте,  дощику  краплинки,
Умиє  літо,  личенько  від  спеки,
Впіймаю  радо  на  долоню  бризки.

І  сонце  й  дощик,  ще  бреду  по  полю,
Ой,    які    квіти,    я  тут  маю    волю,
Вклонюсь    землі  –  матінці  і    колоскам,
І  за  щедроти  подякую    Богам.
                                 
01.07.2017р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2017

Я рибку, дуже люблю

Всі  кажуть,  що  я  рибак
Бо  рибку  ловить    мастак
Лиш  помітив,  тут  в  ставку
Ні  -  ні  зовсім,    не  нявчу

Як  годиться….  Тихенько
Крадькома  йду.  Легенько
Плиг  миттєво  у  воді
З  ними  я,    в  хороводі

Упіймав  рибку  за  хвіст
Вона  маленька  на  зріст
То  нічого,  не  скупий
Мабуть  хитрий  і  спритний

Я  рибку,    дуже  люблю
Уміло,    її    зловлю
А,  як  з`їм,  вже  занявчу
Що  наївся  досхочу.

       13.07.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2017

Ще не вдягнув сині штанці світанок…

Ще    не  вдягнув,    сині  штанці  світанок
По  ньому  перший    мерехтів  промінчик
Все,  ще  клубком  котивсь  туман  під  ганок
Здаля  по  обрію  златий  ослінчик.

Почервоніло,  сяйвом  розлилося,
Підмалювало  сонце  піднебесся,
Та  так  зненацька  скрізь  заіскрилося,
А  місяць  рогом  у  землицю  вперся.

Вона  сонливо  моргала  до  сходу,
Різними  барвами  переливалась,
Та  соромливо  приховала    вроду,
             Із  милим  ранком,  ніжно  обіймалась.

                                             Липень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2017

Земля кругла /проза/

 
     Літо…    Яскраве  сонце    пробудило  Валентину…  Вона  в  ліжку,  проміння  падало  прямо  на  обличчя,  пригріло.  Повернулася  на  бік,  нагадала,  що  в  відпустці,  усміхнулася,  можна  довше  поспати.  
     В  кімнаті  тихо,  лише  чути  годинник,  так  чітко  б`є  неначе  крокує,  напевно  відраховує  так  і  роки,  подумала….  Чому  так  поспішають  і  хто  керує  часом  і  життям?!    Здається,  щоб  не  сталося,  а  час  іде  і  годинники  все  його  супроводжують  своїм  музичним  тактом  -»Тік  -  так.  Тік  -  так.  Тік  –  так».  
         Потягнулася,  труснула  головою,  пофарбоване  в  каштановий  колір  густе  волосся  розсипалося  по  подушці,  немов  розчісувала  руками,  від  задоволення  примружувала  очі  і  просто  дивилася  в  вікно.  По  синь  о-  блакитному  небу  немов  розсипаний  пух,  де  –  не  -  де  виднілися  маленькі  біленькі  хмаринки.
                   Треба  вставати,  бабуся  напевно  вже  пішла  на  базар,  а  Сашко    довго  буде  спати,  його,  чи  й  добудися  зранку…
           Так  час  пливе,  вона  добре  відчувала,  дивлячись  на  сина.  Та  помилка  зроблена  в  молоді  роки  залишила  рану  на  серці.  Та  одночасно    придавала  сили.  Дивлячись  на  Сашка,  відчувала,  що  не  все  втрачено,  треба  жити,  радіти.  Адже  хлопчик  ріс  розумним,  винахідливим,  ласкавим,  ще  й  не  дуже  вередливим.  Та  хто  батько  його,  вона  так  і  не  змогла  пригадати.
             Їй  тоді  було  вісімнадцять,  мріяла  вчитися  на  лікаря,  хоча  батьки    говорили,  що  туди  треба  гроші,  так  просто  не  поступиш,  все  ж  наважилася,  хотіла    обійтися  без  опіки.
       Здавалося  все  добре,  вирвалася  на  волю,  від  батьків,  від  їхніх  нарікань,  хотіла  самостійного  життя.  Їм  все  було  не  так,  то  не  йди  до  клубу  на  танці,  то  не  одягай  коротку  спідницю,  то  не  фарбуй  волосся  та  не  роби  макіяж.  А    воно  ж  молодість,  так  хотілося  бути  примітною.  Хоч  і  славна,  очі  –  волошки,  сині  –  сині,  круглолиця,  щічки,  як  рум`яне  яблучко.  Та  хлопці,  все  чомусь  обходили,  як  кажуть  стороною,  немов  не  помічали  її.  
       Так,  вона  одягала  коротеньку  спідницю,  але  ж  було  що  показати,  ніжки  витончені,  красиві.  Все  крутилась  перед  дзеркалом  і  в  думках,  адже  гарна  я…
     Кожному  хлопцеві,  кожній  дівчині  в  такому  віці  хочеться  комусь  подобатися.  Хочеться,  щоб  хтось  звернув  увагу,  адже  це  життя…
       Хоч  село  і  велике  та  хлопців  замало,  десь  роз`їхалися,    хто  на  навчання,  хто  на  роботу.  Роботи  тут  вдосталь  та  працювати  біля  землі  важко.  Дівчина  роботи  не  цуралася,  вдома    завжди  без  нарікань  обходила  господарство.  Але  теж  мріяла  вирватися  з  села,  побачити  світу,  як  живуть    інші  люди.
     Цілий  рік  працювала  в  колгоспі,  на  різних  роботах,  з  весни  на  полі,  засмагала  під  сонцем,  збираючи  полуниці,  згодом  на  току    і  інколи    секретарем    в  приймальні,  вміла    друкувати  на  машинці.
     Ось  і  червень  місяць,  грошей  трохи  склала,  ще  й  батьки  дали    і  задоволена    поїхала  вчитися  в  обласне  місто.
   Документи  здала  в  медінститут.  Познайомилася  з  місцевими  хлопцями  і  дівчатами,  які  теж  мріяли  навчатися,  отримати  диплом  лікаря.  Вони  допомогли  їй  поселитися  в  гуртожиток.  Хлопці  занесли  завідуючій  пляшку  коньяку  й  коробку  цукерок,  вмовили  дати  їй  дозвіл  на  проживання  до  закінчення  здачі  екзаменів.  Вона  мала  бажання  знайти  роботу,  щоб,  ще    трохи  заробити  грошей.  В  одному  з  продуктових  магазинів  влаштувалася  на  сезонну  роботу.  З  ранку  до  вечора  надворі  продавала  морозиво.
Ввечері  збиралася  весела  компанія,  спілкувалися,  гуляли  по  місту,  по  набережній,  а  часом  у  когось  на  квартирі.  Жарти,  танці,  келихи  пива,  коктейлі,  морозиво….  молодь  уміла  веселитися.
         Все  склалося  добре…  Прийшов  час  іспитів  і  вже  позаду  перший  екзамен.Задоволена  компанія  вирішила  відсвяткувати    вдома  в  однієї  з  дівчат.  Батьки  Наді  були  на  дачі.  Весела  компанія,  чоловік  десять,  несла  «Шампанське»,  горілку,  вино…
Дівчата  готували  «закусон»,  як  сказав    Олександр,  який  все  позирав  на  Валю.  Сміливо  підійшов  Євген,  змірявши  її    поглядом  з  ніг  до  голови,  лукаво  усміхнувся  й  відразу  чмокнув  в  щічку.  Вона  непривітно  зирнула  та  він  зауважив,
-Розслабся,  життя  одне,  лови  миті  щастя.
       А  він  гарненький  подумала  та  й  Олександр  нічого,  можна  на  якийсь  час  закрутити.  Та  багато  часу  не  треба….  Вона  добре  «відірвалася»,  вже  себе  не    стримувала.  Хлопці  обіймали  її,  цілували,  коли  танцювала,    то  з  одним,  то  з  іншим.
     Здавалося,  інші  десь  поховалися,  хтось  курив  на  балконі,  хтось  обіймався  в  кутку.  Вона  сиділа  на  дивані  між  двома  хлопцями.  Вони  веселі,  пропонували  випити,  обіймали  за  плечі,  привітно  заглядали  в  очі,  посміхалися.
                           Напевно  добре  вдарило  в  голову  «Шампанське»,  а  може,  щось  підсипали,  вже  потім  думала  дівчина,  коли  вранці  проснулася  в  чужому  ліжку.  Сталося,  те,  що  сталося  та  так  і  буде  заспокоїла  себе,  що  одна  така?!  Чомусь  махнула  на  себе  рукою,  колись  все  рівно  мало  статися.
Надя  зайшла  до  кімнати,  
-Ну,  як  тобі  наші  хлопці?  Ти  молодець,  тихенька,  а  відразу  знайшла    собі  пару.
 У  відповіть  лише  зиркнула,  здавалося  хотіла  запитати  з  ким  була  та  вирішила  не  варто.  Піде  слава,  судитимуть,  що  навіть  не  знаю  з  ким  з  них  переспала.
     Біля  інституту  людно,  один  екзамен  залишився.  Вона  вчора  вистояла  цілий  день  на  сонці,  аж  в  голові  паморочилося,    журилася,  якби  це  вже  здати  останній  екзамен.  Але  ж  ті  здала  добре,  надія  поступити  втішала  її,  все  ж  я  молодець.  Ще  раз  напружитися  і  все,  я  вивчуся  на  терапевта,  ото  буде  класно,  багатіла  думкою.
     Весело  грала  музика,  молодь  збиралася  »  обмити»  останній    екзамен.  На  душі  тривожно,  думки  за  навчання,  може  таки  поступить,  може  досить  балів?  Хвилювалася  за  останній  екзамен,  відчувала,  що  ледве  здала,  яка  буде  оцінка,  чи  все  вірно  написала?
     Сьогодні  Олександра  не  бачила  після  екзамену,  з  ними  на  вечірку    не  пішов.  Зате  Євген  не  не  лишав  її  без  уваги.  Тут  і  цукерки  і  поцілунки,  і  морозиво  одне  на  двох,  кусали  по  черзі,  а  потім  цілувалися.  Євген  все  просив  випити  коктейль  та  їй,  чомусь  не  сподобався  його  запах.  Взагалі  вирішила  сьогодні  нічого  не  пити.  Всі  в  гарному  настрої,  досхочу  натанцювалися,  молодь  раділа,  адже  всі  екзамени  позаду.Євген  запропонував  прогулятися  містом.
Підкралась  ніч...  Місяць  тарілкою,  мерехтів,  то  яснів,  то  ставав  блідим,  зорі  переливалися  від  його  мінливості,  неначе  підморгували,  танцювали.  Місто  потопало  в  світлі  ліхтарів.  Погода  чудова…  тепло  і  привітно  обіймав  легенький  вітерець,  від  річки  несло  прохолодою.
   Йшли  обійнявшись,  неначе  знали  один  одного  багато  років,  розмовляли  про  все,  і  про  життя,    і  про  навчання,  і  про  погоду.  На  набережній  Євген  запросив  в  нічне  кафе,  де  пили  каву,    він  розповідав  про  своє  дитинство,  проте,  що  дуже  любить  своє  місто  і  планує  тут  прожити    все  життя.  Уважно  слухала,    був  приємним  співрозмовником,  до  того  ж  не  поводився  нахабно,  склав  враження  вихованого  хлопця,  не  таким,  як  вона  побачила  його  вперше.
     Під  ранок  поверталася  в  гуртожиток,  старенька  вахтер,  щось    бурчала  під  ніс,  коли  відчиняла  двері,  позираючи  на  Євгена  усміхнулася,
-  Прощайтеся  вже!  Ой,  де  ж  мої  літа…  О  -  хо  –  хо  -хо  –  хо  …  Коли  пробігли,  чому  так  швидко  летить  час…  
       Так,  час  дав  про  себе  знати…  У  Валі  змінилося  ставлення  до  життя,  коли  відчула  не  ладне  з  собою.  Зробила  помилку,  ото  дурепа,  як  так,  чому  відразу?  Ледь  матюки  не  гнула  в  свою  сторону,  витворила,  досягла,  чого?  Себе  ганьбила,  стояла  під  дверима  в  поліклініці,  на  дверях  табличка  «Гінеколог».
   Вийшла  вся  розчервоніла,  в  скронях,  аж  пекло,  гуділо  в  голові    і  серце  здавалося  вискочить.  Ні  аборт,  ні-  ні,  цього  робити  не  можна.  Стільки  було  прочитано  медичних  книг,  краще  не  йти  на  такий    ризик.  А  куди  йти,  що  робити?  Сонце  світило  в  обличчя,  найменший  звук  дратував,  хотілося  кричати,  плакати  і  здавалося  не  йшла,  а    летіла.
   Забрала  документи  з  інституту  там  тільки  знизали  плечима,  адже  шанс  є  поступити,  балів  достатньо.  Та,  що  буде  комусь  розповідати?  То  напевно  так  мало  бути,  сама  винна,  що  кому  говорити.
 Добре,  що  гроші  мала.  Винайняла  квартиру,  треба  працювати,  жити,  а  далі  життя  покаже.  Кілька  ночей  в  ліжку  подушка  мокра  від  ридання,  від  каяття  та,  що  хіба  повернеш  час  і  ту  подію,  що  сталася?!  Біль  у  душі  намагалася  втримати  та  все  ж  знову  й  знову  сльози  текли  річкою.  Та  ні,  треба  себе  брати  в  руки,  невже  така  слабка?  Вкотре  запитувала  себе,  ні,  маю  бути  сильна,  адже  в  мені  є  дитя,  що  воно  винне?!    Мабуть  буде  важко.  Але  вирішила  додому  не  повертатися.
 По  -  перше  не  хотіла  пересудів  односельчан,  по  -  друге,  старша  сестра  заміжня,  не  раз  попереджала,  щоб  не  спіткнулася  в  житті,  вчила,    інший  раз  діставала  розмовами.  А  воно  мабуть  так  все  навмисне  сталося,  думала,  йдучи  по  дорозі  на  роботу.  А  на  п`ять  років    менший  брат,  то  хлопець  -  урвитель,  з  ним  батькам  достатньо  замороки.  Завжди    знайде  з    ким  побитися,  вчився  зовсім  погано,  по  зрівнянню  з  нею,  сьомий  клас,  саме  каверзний  вік,  хоча  помилок  можна  зробити  і  вже  дорослим.  Такий  собі  зробила    висновок  і  думала,  все  думала,  що  робити  далі?
Вирішила  подзвонити  до  батьків  повідомити,  що  в  інститут  екзамени  провалила,  тож  залишиться  працювати  в  місті,  готуватиметься,  щоб  спробувати  на  наступний  рік.
         Закінчилося  літо,  до  інституту  навіть  не  підходила,  не  хотіла  зустрічатися  зі  знайомими,  не  поцікавилася,  хто  поступив,  хто  ні.  
           На  роботі  справи  пішли  краще,  перевели  працювати  в  магазин,  у  відділ  косметики.  Тут  було  легше,  не  так  діставав  токсикоз,  запахи  здавалися  більш  приємні  та  і  не  на  сонці,  хоч  і  вересень  місяць  та  надворі  спекотно.
         На  вихідний  день  вирішила  поїхати  до  бабусі  в  невеличке  районне  містечко.  Це  мама  батька,  хоча  вона  й  не  любила    невістку  та  до  онуків  ставилася  прихильно.  Правда  рідко  приїжджала,  працювала  вчителькою  початкових  класів.
           Добре,  що  електричкою  їхати  не  довго,  година  пролетіла  швидко,  тільки  трохи  нудило.  Ремонтні  роботи  на  вокзалі  відволікли  від  думок,  які  цілу  дорогу  переслідували  її.  Поспішаючи  пройшла,  бо  дуже  смерділо  фарбами.
         Вирішила  пройтися  пішки,  дві  зупинки  від  вокзалу,  це  не  так  далеко.  Цього  дня  погода  трохи  зіпсувалася,  мабуть  вночі  пройшов  невеликий  дощ,  сиро  й  прохолодно.  Небо  частково  затягнуте  сірими  хмарами.
 Катерина  Петрівна  привітно  зустріла  онуку,  адже  не  бачилися,  ще  з  Різдва.  Обіймалися,  цілувалися,  бабуся  швидко  поставила  на  стіл  солодощі  й  каву.  Вже  пригощала  онучку,
-Бери  сонечко,  вибачай,  що  є!  Ще  обід  не  готувала,  ти  ж  знаєш,  одна,  їсти  багато  не  готую.  Та  вже  зараз  ми    з  тобою  разом,  щось  смачненьке  приготуємо.  Ну  розповідай,  як  ви  там  ?  Що  новенького?
-Та  ні  я  кави  не  п`ю,  якщо  можна  чаю.
-Ти  не  соромся,  он,  сама,  візьми  в  серванті,  -  сьорбаючи    гарячу  каву,  запропонувала  бабуся.
Зацікавлено  зирнула  на  дівчину,  адже  знала,  що  та  дуже  любила  каву  ,  вразило  її    і  те,  що  обличчя  зовсім  без  макіяжу.
-У  тебе  мабуть,  щось  сталося,  помітила  по  тобі,  подорослішала,  нарешті  стала  менше  мазюкатися.      
     Валя  випила  чашку  чаю  мовчки.  Але  потім  приподнесла  бубусі,  як  кажуть  на  тарілочці  сюрприз,  все  розповіла.Знала,  що  розмова  відбудеться  без  істерики,  адже  вона  вчителька,  завжди  спілкувалася  стримано,  навіть  тоді,  коли  були  якісь  непорозуміння.  
             Її  сімейне  життя  -  теж  не  подарунок,  чоловік  прожив  з  нею  двадцять  років.  Підняв    двох  хлопців  на  ноги,  дав  середньо  -  технічну  освіту  І  поїхав  у  обласне  місто,  працював  водієм  трамваю,  там  знайшов  собі  жінку,  залишився  з  нею.
         Дівчина  емоційно  розповідала,  розчервонілася,  знову  наливала  й  пила  чай,  час  від  часу  витирала  чоло.Суворий  погляд  бабусі,  уважно  слухала,  зразу  поблідніла,згодом  почервоніла,  хитала  головою.  Взяла  за  руку,  важко  перевела  подих,
-Он  воно,  які    справи….    Значить  вирішила  батькам  не  говорити?!    Думаєш  сама  потягнеш?
Вже  лагідніше  подивилася  на  онучку,  легенька  усмішка  на  обличчі,
-  Будеш  сина  мати.
 І  встала  із-за  столу.  Валя  здивувалася,
-А  ви,  як  знаєте?  
-  Знаю…  І  знаю  те,  що  ти  б  хотіла  в  мене  жити,  хіба  ні?!  Адже  думка  така,  була  напевно?  Я  тобі  відразу  скажу…    
Її  немов  обухом  по  голові  стукнули,  від  несподіванки,  аж  рота  роззявила.    Адже  ж  насправді  так,  вона  думала,  що  це  буде  найкращий  варіант,  якщо  бабуся  запропонує  їй  залишитися.  Знала,  що  самій  важко  виховати  дитя,  тим  паче  не  маючи  своєї  домівки.
-  Підеш  у  декретну  відпустку,  приїжджай,  мені  не  буде  самотньо,  я  вирішила  йти  на  пенсію,  давно  пора,  піду  на  відпочинок.Гадаю  досить,  добре  наробилася,  вже  пристала,  нехай  молоді    собі  пенсії  заробляють.  І  з  вами  буде  веселіше  жити,  не  буду  одна  в  чотирьох  стінах.  Та  й    хата  в  мене  добротна,  ще  й  на  твій  вік  стане  й  непогане  місце,  недалеко  вокзал  й  до  центра  рукою  подати.
       Валя    задоволено  спішила  на  електричку.  Помітила,  що  покращилася  погода,  із  -  за  хмар  привітно  світило  сонце.  Підбадьорювало  її,  ще  більше  підняло  настрій  Навіть  не  мала  гадки,  що  так  легко  вирішить  проблему,  як  добре,  що  є  бабуся.
       Катерина  Петрівна  відразу  сіла  написати  листа  до  сина,  щоб  не  хвилювалися.  Дала  знати,  так,  як  в  інститут  не  поступила  донька,  то  тут  в  містечку  знайшла  роботу,  в  неї  буде  жити,  а  там  час  покаже,  як  буде  далі.  В  листі  все  не  опишеш,  знаючи  сина,  його  запальний  характер,  вирішила  подробиці  не  писати,  гадала,  що  згодом  приїде,  про  все  сам    дізнається.
           Пройшов  час…      Надворі  весна,  Катерина  Петрівна,  біля  паркану,  возила  в  колясці  правнука.  Він  вигинався,  не  хотів  лежати,  ручками  хапався  за  поручні,  підіймався.
           Здалеку  побачила  сина  з  невісткою,  розхвилювалася,  подумавши,  що  на  неї  чекає  серйозна  розмова.  
-О!  Вікторе,  Оксанко,  нарешті  приїхали.  Дивись  Сашенько,  подивися  сонечко,  твої  бабуся  й  дідусь  приїхали,  -  говорила  і  брала  малого  на  руки.
     Вони  подивилися  на  неї  насторожено,  прискіпливо.Мовчали,  вже  позирали,  то  один  на  одного,  то  на  матір  з  хлопчиком.
Оксана  зблідла,  впустила  сумку,  в  очах  мов  блискавиця,  вмить  почервоніла,  розлючено    до  чоловіка,
-  Я    відколи  тобі  говорила,  посилала,  поїдь,  подивися,  як  донька,  провідай  маму.  Відчувала,  щось  не  так,  чому  Валентина  не  приїжджає  так  довго  і  ніякої  мови  за  навчання.
 Свекруха  незадоволено  зирнула  на  неї,
-Так  без  істерик,  он  полюбуйтеся,  який  гарний  онучок.  Самі,  що  хороші  діти?  Що  сказати!  Коли  були  в  мене  останній  раз?  Що  зразу    опустили  голови?!  Йдемо  до  хати,  там  поговоримо.
Малий  крутив  головою  в  різні  сторони,  старенька  ледь    втримувала  на  руках.  Почав  плакати…
 В    кімнаті  тихо-    тихо…    Годинник    продовжував  вести  відлік  часу.  Хлопчик,  розставивши  рученята,  солодко  спав.    
Вони  сиділи  за  столом,  поглядали  один  на  одного,  кожен    при  своїх  роздумах.  Катерина  Петрівна,  зі  своїм  досвідом  вчителя,  уміла  згладити  всі  суперечки,  роз`яснити  немов  дітям,  чому    вирішили  приховати  про  народження  правнука.  Закінчувала  розмову,  повідомивши,  що  в  онучки  все  добре.  Вона  її  влаштувала  на  роботу,  секретарем  в  інтернат.  І  задоволена,  що  живуть  у  трьох.
-А  там  життя  покаже,  звичайно  сама  вона  все  життя  не  буде,  хлопчикові  треба  батька.  Вона  славна  жінка,  думаю  знайде  собі  пару,  в  хаті  місця  всім  вистачить,-  завершила  розмову  жінка.  
                 Валя    поверталася  додому  з  хвилюванням,  адже  бабуся  подзвонила,  що  приїхали  батьки.  По  дорозі  зайшла  в  магазин,  вибрала  торт,  думки  крутилися  в  голові,  що  ж  буде?
   Весняний  вітерець  заспокоював  її,  розсіваючи  каштанове  волосся,  немов  пестив  обличчя,  шепотів,  що  все  буде  добре.
         Вони  чекали  на  неї,  щоб  лише  побачитися,  бо  вже  час  повертатися  додому,  адже  вдома  чекало  господарство.
       -Син  то  залишився  вдома  та  з  нього  користі  мало,  він  звичайно  худобі  їсти  дасть  та  корову  не  подоїть  ,-  клопотався  Віктор,  позираючи  на  зажурену  дружину.
Валя  заскочила  в  кімнату,  обіймала  й  цілувала  батьків.
-  Ой  ти  так  змінилася,  подорослішала,  -  з  радістю  проговорила  мати.
Батько  тримав    на  руках  онука,усміхався,  -
-  Гарненький  хлопчик!  Тільки  на  нас  не  схожий.  Виросте  козак!
Оксана  обійняла  доньку,  позираючи  на  свекруху,
-  Влітку,  всі  приїжджайте  до  нас!  Сир,  молоко,  яйця,  все  домашнє,  для  маленького  краще,  чим  магазинне.  Ми  там  дещо  привезли  з  продуктів,  може  б  і  ти,  коли  навідалася,  хіба  немає,  що  дати.
Розставила  руки  й  продовжила,
-Ну  справляйтеся  тут!  Все  добре,  ну  й  слава  Богу!  Нам  вже  пора,  будемо  йти.
Свекруха  усміхалася,  задоволено  дивилася  на  невістку.  Вона  раділа,  просто  по  -  материнські,  що  обійшлося  без  сварок,  не  буде  її  гризти  сумління,  що  вона,  щось  зробила  неправильно.
         Проводжали  гостей  до  самого  вокзалу.  В  гостинець  брату,  Валя  передала  торт,  пообіцяла,  що  влітку  обов`язково  приїдуть.  
       Плинув  час….    Літо  несе  тепло  і  радість,  думала    Валентина,  ось  так  і  в  мене  в  житті,  чотири  роки  не  була  вдома,  нарешті  йду  рідними  стежками.  Пахло  літом,  пахло  квітами,  яблуками,  грушами  й  медом.  Тішилася,  за  руку  тримала  сина,  а  він,  то  йшов,  то  підскакував,  як  м`ячик,  часто  позирав  на  неї,
-Нам,  ще  далеко  йти?  Де  та  корова,  що  ти  мені  обіцяла  показати?  О!Дивися  стільки  гусей  багацько!  А  вони  не  кусаються?
Катерина  Петрівна  усміхалася,
-От  нам  не  сумно  з  ним,  правда?!  Кмітливий  хлопчик  зростає.  От  би  йому  батька,  сім`я  має  бути  повноцінна.
-Ну,  що  ти  бабусю,  знову  про  своє.  Я  не  готова  до    серйозних  стосунків,  в  мене  є  ким  займатися  і  врешті  прошу,  не  підганяй.  
               Валя  згадала  Романа  Павловича,  вчителя  української  мови,  який  викладав  в  інтернаті.  Він  старший  за  неї  на  сім  років,  не  одружений,  кілька  раз  її  проводив    додому,  коли  затримувалася  допізна    на  роботі.  Вона  поважала  його,  як  колегу,  але  більше  нічого  не  відчувала.  Кілька  разів  напрошувався  в  гості  та  вона  навіть    не  могла  уявити  себе  поруч  з  ним.  Так,  симпатичний,  елегантний,  уважний  чоловік,  але  не  міг  пробудити  до  себе  ніяких  почуттів.
         Ввечері,за  столом  зібралася  вся  родина.Валі  здалося,  що  вперше  в  житті  відчула  від  усіх  тепло  і  не  байдужість  до  себе.  То  завжди  моралі,  повчання  жити,  а  це  атмосфера  поваги,  уважності.  Сашко  бігав,  як  метеор,  зі  всіма  ознайомився,  розповідав  про  дитсадочок,  про  своїх  друзів.  Намагався  пригадати  їх  ім`я  і  коли  бачив,  що  до  нього  вся  увага,  морщив  носа,  задирав  голову  догори,  вже  соромився  і  ховався  в  мамину  пелену.
     Два  дні  гостили,  дід  з  бабусею  не  могли  натішитися  онуком.  Той  ганяв  качок,  таляпався  в  великій  балії  з  теплою  водою,  що  нагрілася  на  сонці.  Пищав  від  задоволення.  Валентина  спостерігала  за  сином,  усміхалася,  коли  до  неї  підійшла  мама,
-Може  залишиш?  Нехай  би  ми,  ще  потішилися  онуком,  а  потім  батько    привезе.  Та  й  продукти  тут  свої,  свободи  більше,  ось  викачаємо  меду.    
-Ні,  що  ти  мамо!  А  ми,  як  без  нього?  Нам  сумно  буде.  У  вас  господарство,  от  брат,  йому  більше  часу  приділяйте.  Адже  школу  закінчив,  хай  десь  поступає,  чого  вдома  сидить?!  А  Саша  ходить  в  садочок,  там  дисципліна,  ні-  ні  за  це  й  мови  не  може  бути.
Розмову  почула  Катерина  Петрівна,  усміхнувшись,  до  онучки,
-Молодець,  хлопчик  має  виховуватися    біля  матері!    Вірніше  сказати  в  сім`ї,  але  про  це,  треба  подумати,  хіба  не  так,  Оксано?
-Ой,  ну  вас,  -    махнувши  рукою,  Валя  пішла  збиратися  до  від`їзду.
               Пройшло    майже  чотири  роки….
   Надворі  задзявкав    Барсик,  напевно  прийшла  вже  бабуся,  треба  вставати.  
-Що,  ще  валяєшся?  Доброго  ранку!  Сьогодні  вже  вилежалася    стільки  хотіла,  ти  ж  мала  з  малим  в    поліклініку  йти,  що  забула?
-Та  ні,  бабусю,  чому  мала  забути.  Нам  з  Сашком  не  тільки  треба  пройти  комісію  в  школу,  а  й  пройтися  по  магазинах,  купити  одяг,  взуття  та    все,  що  треба  для    школи.
З  кімнати  пулею  вискочив  син,  сховався  під  ковдрою.
-Шило,  спокійно!  Виспався?  Пішли  вмивалися  та  йдемо  в  поліклініку,  а  потім    за  обновками,  -  весело  говорила  до  малого.
Він  обійняв  її  за  шию,  стурбовано  заглядав  в  очі,  запитав,
-Мамо,  там  уколи    будуть  робити?
-Ні,  сонечко,  хіба,  що  з  пальчика  візьмуть  кров  та  ти  ж  у  мене  вже  дорослий,  хлюпати,  як  дівчинка  не  будеш.
Малий  крутнувся,  відкопилив  губу,  чухав  голову,
-Звичайно,  це  в  нас  дівчатка  в  садочку  плачуть,  я  ж  не  буду,  правду  кажу,  чого  маю  ганьбитися.
 Людей  багатенько  в  поліклініці,  майже  під  кожним  кабінетом  черга.  З  хірургічного  кабінету  вийшла  молоденька    медсеста,
-Хто  на  комісію,  заходьте!
В  кабінеті  два  лікаря,  чи,  що?    Помітила  Валентина.  Один  сивий,  щось  писав  у  журналі,  а  другий  молодий,  стояв  відвернувшись  до  вікна.
-  Доброго  дня,  -  привіталася.
 Молодий  лікар  різко  розвернувся,  уважно  звернув  увагу  на  неї.  Трохи  зблід,  так  принаймні  їй  здалося,  але  вона  заклопотано  дивилася  в  сторону  старого  лікаря.
       -  Роздягніть  його,  подивимося  осанку,  тож  хлопчик  в  школу  йде.
 Сашко,  вигинався  під  руками  молодого  лікаря,  коли  той  руками  торкався  тіла,  обстежував  хребет,  плечі.  
-О!  Це  що  в  тебе  на  плечі?  Родима  пляма,  помічений….
Її  кинуло  в  жар…  впізнала  Олександра,  який  поступав  разом  з  нею  в  інститут.  Того  Олександра,  що  був  на  вечірці.  Трохи  зніяковіла,  з  хвилюванням  сказала,
-Так,  як    народився  була  маленька  червоненька  плямка,  думали,  це  так  після  пологів  та  згодом  потемніло.  Родима  пляма,    принаймні  так  нам  сказав  дитячий  лікар.
Старший  лікар  обстежив  хребет  сина,
-Все  добре,  одягайтеся!
Олександр,    в  руки  взяв  карточку,  щось  читав,  роздивлявся.
-  Запишіть  Олександре  Павловичу,  тут  все  гаразд,
-  продовжив  розмову  старший  лікар,    дивлячись  на  малого  усміхнувся,
 -Удачі,  тобі,  ковбою!  Старайся,  гарно  вчися,    щоб  мама  й  тато  тішилися  тобою.
 -  Почекайте  за  дверима,  зараз  карточку  винесу,  -  сказала  медсестра.
   Взявши  сина  за  руку,  вийшли  з  кабінету.  Сашко  різко    відірвав  руку,  сердито  поглянув  на  неї,  опустивши  голову    надув  губи,  відійшов  в  сторону.  Вона  нахилилася  до  нього,
-Що  таке,  чому  раптово  розсердився?
-Ага,  бачиш,  лікар  теж  каже,  тато,  мама,  а  ти  мені  все  зачекай,  зачекай.  Он,  Віка  Онисько  їздила  з  татом  в  Київ,  в  зоопарк,  а    я  теж  хочу  і  тата,  і  автомобіль,  щоб  їздити  на  річку,  -  шепотів  малий.  
Вона  шарпнула  його  за  руку,  посадила  на  стілець,
-Так,  досить  цих  розмов!  Посидь  мовчки,  зараз  картку  віддадуть.
   А    голова,  аж  гуділа,  від  несподіванки,  здавалося,  ще  трохи  і  розірветься  від  думок.  
     Тепла  хвиля  підступила  до  обличчя  Олександра,  коли  вона  вийшла    з  кабінета.  Від  несподіванки  почервонів  зніяковів,  роїлися  думки,  від  хвилювання  в  руці  тремтіла  картка.  У  мене  є  син,  адже,  все  сходиться,  рік  коли  ми  поступали,  у  мене  ж  така  пляма.  Він  знервовано  взяв  малий  аркуш  записати  адресу.  Старший  лікар  здивовано  зирнув  на  нього,  а  потім  до  медсестри,
-Олечко,  сходіть  у  регістратуру,  принесіть  аркуш.
Та  здивовано  глянула,  бо  на  столі,  ще  його  було  немало  та  заперечувати  не  стала,  вийшла.
-Олександре,  що  відбувається,  чому  такий  схвильований,  чого  так  нервуєшся?
-Дядьку  Вадиме,  це  мій  син.  Я  мабуть  колись    розповідав,  що  гарна  дівчина  поступала  з  нами  в  інститут  та  раптом  десь  поділася.
-А,  я  так  неначе  помітив,  що  хлопчик  дуже  схожий  на  тебе  та  не  міг  подумати,  що  у  вас  міг  бути  якийсь  зв`язок.  А    й  справді,    в  тебе    теж  є  родима  пляма,  як  я  забув.  То  це  твій  гріх  молодості.  Мабуть  твоя  доля,  що  тебе  Надя  не  окрутила,  але  теж  не  погана  дівчина.  Що  тепер  будеш  робити?
Зайшла  медсестра,  Олександр  віддав  карточку.
В  інших  кабінетах  Валентина    не  могла  зосередитися.  Випадкова  зустріч  вразила  її,  може  він  батько?!  Може,  але  врешті,  як  навіть  так,  то  що?!    Залишивши  картку  на  підпис  головному  лікарю,  поспішила  до  магазинів.  Сашко  був  задоволений  покупками,  йдучи  додому,  від  емоцій  рот  не  закривався.  А  їй  хотілося  забитися  в  куток,  нікого  не  чути,  нікого  не  бачити,  залишитися  на  одинці,  подумати.  
             Катерина  Петрівна  задоволено  дивилася  на  куплені  речі,
-Молодці!  Я  ж  теж  піду  з  тобою  в  школу,  чуєш  ковбою!  Будемо  разом  вчитися.
Сашко  не  розуміючи  нічого,  крутнув  головою,  від  здивування  розставив  руки,  ледь  нахилився,  запитав,
-Мамо,  таких  же  стареньких  не  беруть  вчитися,  правда?!  Хіба  вона  сидітиме  за  партою?  Тож  не  влізе,  дуже  здорова!
Поглядом  зміряв  її  з  ніг  до  голови,  помітив,
-  А!  Напевно  всіх  буде  вчити,  як  колись,    ти    ж  говорила,  що  бабуся  в  школі  працювала.
Катерина  Петрівна  від  сміху  витирала  сльози,
-Та  ні,  я    з  тобою  буду  вдома  навчатися,  бо  напевно  вже,  щось  і  забула.
                   Олександр    з  дядьком  Вадимом    після  робочого  дня  поспішали  додому.  Йому  пощастило,  що  дали  направлення  в  це  містечко,  де  жив  і  працював  лікарем  батьків  брат.
       Вадим  Степанович  час  від  часу  позирав  на  хлопця,  хотілося  запитати  про  хлопчика  та  не  наважувався,  чекав.  Адже  бачив,  що      племінник  поринув  в  думки,  неначе  був  десь,  а  не  поряд  з  ним.  Вже  майже  біля  дому  запитав,
-Ну,  ти  вже  вирішив,  як  поступиш  далі?  Чи  тобі  байдуже,  що  маєш  сина?  Бачу  зовсім  зажурився.  Сміливіше  хлопче,  адже  життя  без  сюрпризів  не  буває.  Ми  часом  робимо  помилки  та  не  завжди  їх  виправляємо,  вже  пізніше  часто  шкодуємо  про  це.
-Так,  дядьку,  я  до  неї  щось  відчуваю  та  боюся,  може  заміжня.  Оце  вирішив,  пройдуся  ввечері,  ось  її  адреса  й    прізвище.
-О,  почекай-но,  адже  це  прізвище  і  адреса  нашої  вчительки.  Її  в  містечку  всі  знають,  вона  вчила  моїх  дітей  і  не  тільки.  Це  ж  в  нашому  районі,  недалеко  звідси.  Ну,  це  справді  сенсація,  адже  я  знав  її  сина,  Віктора,  разом  вчилися  в  школі,  правда  не  знаю,  де    він  зараз,  може  це  його  донька?  Чекай  -  чекай,  але  якщо  прізвище  таке  саме,  значить  вона  не  заміжня.  Ну,  земля  кругла,  точно!  Це  ж  треба  таке!  -  емоційно,  всміхаючись  сказав  дядько.
Олександр  збентежено,  задоволено  взяв  дядька  за  плече,
-  Слухайте  поки,  що  тітці  Марині  може  не  варто  говорити,  треба  все  дізнатися..
-А  чому  ні!  Адже  малий  може  ходити  в  дитячий  садочок  де  вона  працює.  Хоча  вона  завідуюча,  всіх  дітей  не  знає  та  все  одно  і  вчительку  знає,  і  може  все  розізнати,  якщо  це  точно  її  правнук.
Відразу  після  вечері  Олександр  вирішив  пройтися  за  адресою.
       Вадим    мав  гарний  настрій,  усміхаючись  позирав  на  дружину,
- Маринко…  йди,  присядь  біля  мене,  є  новини,  треба  поговорити.
         Вечір…    Сонце  вже  сховалося  за  обрій.  Червоні  й  фіолетові  полоси  виднілися  вздовж  нього,  а  скрізь  по  небу  білі  невеличкі  хмари,  здавалося,  стояли  на  місці,  наче  дрімали.
Ставало    тихіше,  відчувалося,  що  містечко  готується  до  сну.
           Сашко  вже  міцно  спав,  Валентина  ж  ніяк  не  могла  заснути.  Накинула  халат,  йшла  на  кухню,  там  горіло  світло,  Катерина  Петрівна    читала  книгу,
-О,  вам  теж  не  спиться?
 Та  мені  здалося,  що  біля  паркану  хтось    гомонів,  але  вийшла  надвір  нікого.
Бабусю,  я  сьогодні    проходила  комісію  з  Сашком,  зустріла  Олександра,  що  був  тоді,    на  вечірці,  здається,  ще  гарнішим  став.  Він  хотів  стати  хірургом,  таки  ним  і  став,  молодець.  В  кабінеті  було  два  хірурги,  це  ж  так  виходить,  що  він  тут  працює.  В  кабінеті  оглядав  сина,  звернув  увагу  на  родиму  пляму,  не  знаю  пізнав  мене  чи  ні.
-  Таке  життя,  земля  кругла,  можливо,  ще  десь  зустрінетеся.
-  Ви  праві,  все  може  бути.  Цікаво,  чому  він  тут  опинився,  в  цьому  місті?  –  проговорила  й  поспішила  в  свою  кімнату.
 Наступного  дня  вона  сина  завела  в  садочок,  сама  ж  пішла    в  магазин  за  фарбою.  Поки  відпустка  треба  ж    зробити  косметичний  ремонт,  на  веранді  та  з  вулиці  освіжити  вікна.
   Катерина  Петрівна  здивувалася,  щойно  вийшла  з  хати  онучка        з  малим,  як    під  обійстя  під`їхала  автівка.  До  кого  б  це,  здивувалася  жінка,  зацікавлено  на  вулицю  відчинила  двері.
-  Доброго  ранку,  Катерино  Петрівно!
Вчителька  впізнала  завідуючу  дитсадочком,  усміхнулася,
-О,  що  це  ви  так  зранку,  Мариночко,  когось  шукаєте?
-  Їдемо  на  роботу  з  чоловіком,  вирішили  подивитися  на  хату  для  племінника,  тут  кажуть  десь  продається.
-Зайдіть,  Мариночко,  я  одягнуся,  тож  не  будемо  говорити    на  відстані.
Жінка  привітно  усміхалася,  розпитувала,  як  поживає,  адже    від  тої  пори,  як  правнука  здали  в  дитсадочок  так  і  не  бачилися.
-Та,  де  бачитися,  майже  ніде  не  буваю,  онучка  з  ним  водиться.  Виріс  хлопчик,  нічого,  розумним  зростає,  вже  в  школу  йде.  Все  добре  та  тільки  онучка  сама.  Так  склалося,  поступала  в  медінститут,  не  вийшло,  що  поробиш.  Але  вже  кілька  років  працює  секретарем  в  інтернаті,  звиклася,  життя  продовжується.  Мені  з  ними  добре,  є  заморока,  не  приходиться  нудьгувати.  А  будинок  Осадчуків,  тут  через  три  хати.  Раніше  продавався,  зразу  покупців  трохи  було,  запитували,  не  знаю  може  й  продали,  але    там  нікого  не  видно.  На  паркані  номер  телефона  є,  тож  запишіть,    передзвоните,  все  будете  знати.    А  я  на  жаль  більше  нічого  не    можу  сказати.
Марина  встала  з  стільця,  окинула  оком  кімнату,
-У  вас  затишно,  я    напевно  вже  й  не  впізнаю  вашого  правнука  в  садочку,  час  іде,  дітки  підростають.
Катерина  Петрівна  трохи  здивувалася  та    відразу  дістала  з  серванту    фото,
-Ось  подивіться,  який  парубійко  виріс,  це  Валя  недавно  сфотографувала.
Марина,  взяла  до  рук,
-О  точно  б  зараз  не  пізнала.      Відразу  поклала  на  стіл,  щоб  не  викликати  здивування  продовжила,
-Ну  то  пройдетеся  зі  мною?    Разом  подивимося  ту  хату.
         Вже,  як  їхали  на  роботу  Марина  усміхнулася  до  чоловіка,
-Ну  вітаю,  звичайно  схожий  хлопчик,  навіть  мови  немає.
   І  все  можна  сказати  на  краще,  на  фото  бачила  їх  разом.  Дівчину  звати  Валя,  одна  виховує  сина.  Катерина  Петрівна  напевно  все  про  неї    знає,  бо  розповідала,  що  поступала  в  медінститут  та  не  вийшло.  Мабуть  тому  й  не  вийшло.  Гадаю  вона  нічого  не  помітила,  адже  потім  тільки  й  мови  про  продаж  будинків,  -    усміхаючись  закінчила  розмову  Марина.
       Катерина  Петрівна  не  придала  значенню    зустрічі  з  Мариною,    як  тільки  принесла  Валя  фарбу,  взялися  до  роботи.
 Два  дні  поспіль  Валя  водила  сина  в  садочок,  а  ввечері  забирала.  Сама  ж  займалася  косметичним  ремонтом,  як  вона  його  назвала.  Часом    навіть  не  помічала  запаху  фарби,  все  думками  про  Олександра.  І  розмірковувала;  адже  не  піде  й  не  скаже,  давай  зробимо  ДНК,  вважала  це    буде  виглядати  принизливо.  Вирішила,  що  буде,  те  й  буде,  каже  бабуся  земля  кругла,  тож    може  й  насправді  так.  
Серпень  тішив  сонячними  днями….
Стільки  всього  було  передумано  Олександром  і  вже  думав  про  тітку.  От  молодець,  все  розізнала,  напевно  таки  нам  доля  дає,  ще  один  шанс.  Не  дарма  згадував  її  часто,  чомусь  навіть  уявляв  ,що  все  ж  зустрінуся  з  нею,  а  тут,  ще  такий  сюрприз,  маю  сина….
 З  шикарним    букетом  червоних  троянд  й  великим  пакунком  стояв  Олександр  біля  садочка.
 Валя  саме    забрала  сина,  йшла,  міцно    тримала  за  руку  ,бо  він  весь  час  вертівся,  позираючи  навколо,  про  щось  їй  розповідав.
Біля  воріт  вона  не  могла  не  помітити  ті  чарівні  троянди  й    задоволене  обличчя  Олександра,  він  йшов  назустріч.
Сашко  від  несподіванки  витріщив  оченята,  збентежено  випалив,
-Нічого  собі,  як  кавалер!
-Та  ні  козаче,  я  не  кавалер,  а  просто  твій  тато.

                                                                                                                                                 Травень  2017р..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2017

Милі каченята

Кря,  кря,  кря  та  кря,  кря,  кря
Вже  сім`я  зібралась  вся
Такі  милі  й  жовтенькі
Хоч  малі  та  хитренькі
По  траві  каченята
Всі  неначе  близнята
Чап  –  чалап,  весело  йдуть
До  ставка  тримають  путь
Миють  лапки  й  животик
Ще  й  малесенький  хвостик
Хлюп,  хлюп  крильця  по  воді
Начебто    в  хороводі
Радо,  ведуть  таночок
Ховаються  в  тіньочок
Ой,  добре  ж  накупались
Доволі  всі  награлись
 Так  літом  гарнесенько
Під  сонцем  теплесенько.

                 05.07.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2017

Сіла пташка біля річки /застільна журлива пісня/

                                   
                               1
Сіла  пташка  біля  річки
 Тай  так  гірко  плаче
Не  зав`яже  дівка  стрічки
Не  прийде  козаче.
                                 2
Не  заплете  й  не  розчеше
Він  коханій  коси
Не  обійме  й  не  розкаже
Вже  ковтає  сльози.
                               3
Бо  поїхав  так  далеко
На  схід  воювати
Там  війна  йому  не  легко
Звіра  вгамувати.
                             4
У  вогні  земля  палає
Там    москаль  проклятий
А  дівчині  серце  крає
Що  ж  ти  робиш  (  брате)?
                               5
Ой  не  були  ми  братами
Та  й  мабуть  ніколи
Все  знущалися  над  нами
Не  мали  ми  волі.
                             6
Як  зійде  сонце  раненько
Вона  мрію  мала
Зустріне  його  раденько
Як  життя  кохала
                           7
Та  не  так  усе  те  сталось
Налетіли  круки
Не  здійснилось,  як  гадалось
У  полоні….  Муки
                               8
Катували,  ґвалтували
Та  стерпів  він  болі
Серед  поля  закопали
Плакали  тополі.
                         9
На  місточку  вже  стояла
Віночок  тримала
А,  як  пташка  заспівала
Відчула  втрачала.
                                     10
Упав  із  рук  у  річечку
Нащо  ж  народилась
Несла  вода  стрічечку
Дівчина  втопилась.
                                         11
Не  буде  тим  всім  прощення
Що  ламають  долі
Прийде  боже  покарання
Будем  жить  у  волі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742228
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 16.07.2017

Давно пташка не в*є…і

Давно  не  в’є,  пташка  гніздо  на  Сході
Не  голубіє,  все    небо  червоне,
Баюри  там  і  ями  на  городі,
Крилом  змахне,  неначе  захолоне.

Раптом  розвернеться,  сльозини  гіркі,
Губить  на  землю,  як  можна  простити,
Тож  навкруги,  лиш  снаряди  московські
Люди,  хто  зможе,  птахів  захистити?

Посеред  поля  дивилась  у  небо,
Не  жива  жінка,  із  малим  дитятком,
Привіт    з  Росії,  аж  сюди  занесло,
Маленьке  ж  бігло,  на  блок  пост  за  татком.

Неподалік  бетон  тирчить,  ледь  видно,
Мов  переорана,  стражденна  земля,
Кожного  дня  знищують  все  єхидно,
 І  його  татка,  вже  живого  нема.

Рани  оскалками,болить,  все  ж  летить,
У  інший  бік,  мо*  там  знайде  розрадуЮ
Раптово  знову,  гучно  снаряд  свистить
Більше  не  бачити,  рідного  саду….

                                                         14.07.2017р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2017

Піду погуляю

Ой  дзвіночки  дзень  -  дзелень
Лісових  чую  пісень
Йду    радо  погуляю
Суничок  назбираю

А  сонце  яснесеньке
Миленьке,  теплесеньке
 Ой,  щедреє  літечко
Скрізь  з  ягід  намистечко

Бачу  зайчик  скік  та  скік
Тікав  хутко  в  інший  бік
Чомусь,  мене  злякався
За  кущиком  сховався

Візьму  в  руки  квіточки
Тут  ромашки  й  васильки
Букет  тримаю  в  руках
Зоринки  сяють  в  очах.

                   01.07.  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2017

Народилась донечка

Червнева  ніч  -    літають  в  танці  мрії
Неначе    в    казці….  Збулися  надії
Нарешті  крик  почули  –  «У-а-а  ..У-а-а»
На    Божий  світ…  Народилось  немовля.

Сонний  світанок,  ледь  відкривав  очі
Доня    волала  зо  всієї  мочі
Щоб  почули,  що  є,  її  зустріли…
Щоб  батьки,  вже  цьому  щастю  раділи

Довгоочікувана,  очі  сині
Уста  малинові,  такі  красиві
Неначе  фото    забрала  від  тата
Кажуть,  як  виросте  буде  багата

Примружує  маленька  оченята
І    тягне  неуміло  рученята
На  неї  сонечко  світить  яскраво
Гладить  голівку  матуся  ласкаво

З  сльозами  радості  тут  дід  і  бабця
Нехай  квітуча  буде    доля,  щастя!
Хай  зростає  на  радість  всій  родині!
Йде  все  життя  по  рівненькій  стежині!

                                                                 07.07.2017р


                                 У  моєї  подруги  донечка  народила  доню,присвячую  їй  цей  вірш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2017

Тут його зустріла / пісня /

Тут  його  зустріла
                                                 /      пісня  /
                           1
Біля  лісу  тече  річка
Глибока,  глибока
А  надворі  скоро  нічка
А  я    ж  одинока….
                         2
Ой  річечко,  річечко
Пройдусь  погуляю
Яке  тепле  літечко
Щастя  пошукаю
                                           3
Ой,  як  йшла  через  лісочок
Хустку  загубила
Коли  стала  на  місточок
   Я  світ  полюбила
                                 4
Ой  річечко,  річечко
 Тут  його  зустріла
Яке  тепле  літечко  
Коханню  раділа
                               5
Кароокий,  чорнобровий
Знайшов  ту  хустину
Ми  гуляли  по  діброві
Його  не  покину.
                     6
Ой  річечко,  річечко
 Тут  його  зустріла
Яке  тепле  літечко  
Коханню  раділа
                     7
Берег  річку  обіймає
Та  ніжно  шепоче
Каже  милий,  що  кохає
Сердечко  тріпоче
                     8
Ой  річечко,  річечко
 Тут  його  зустріла
Яке  тепле  літечко  
Коханню  раділа
                     9
На  березі  соловейко  
Пісеньку  заводить
А  мій  милий  козаченько
В  очах  моїх  бродить
                       10
Ой  річечко,  річечко
 Тут  його  зустріла
Яке  тепле  літечко  
Коханню  раділа
                         11
 Я  дівчина  молоденька
Смарагдові  очі
А  ну  спробуй,  солоденька?
Цілуй  же  що  ночі
                           12
Ой  річечко,  річечко
 Тут  його  зустріла
Яке  тепле  літечко  
Коханню  раділа
                           13
А  та  ніч,  як  блискавиця
Кажу,  що  боюся
Гарна  дівка,  круглолиця
До  нього  тулюся
                         14
Ой  річечко,  річечко
 Тут  його  зустріла
Яке  тепле  літечко  
Коханню  раділа

                                 15
 Ясна  зірка  мерехтіла  
 Він  цілує  ручку
 Вже  до  шлюбу  захотіла  
Одягав  обручку.
                   16
Ой  річечко,  річечко
Яка  ж    я  щаслива
Гарне,  тепле  літечко
Ніч  була  бурхлива
                         17
Ой  річечко…..  Річечко…
Що  ж  я    й….  Наробила
Ой,  гаряче  ж…..    Літечко….
Дитятко  носила…..
                         2  останні  рядки  2  рази
                                                                   20.06.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741486
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2017

На галявині сунички

На  галявині  сунички
Підставляли  ніжні    щічки
До  сонечка    ближче  й  ближче
Воно  ж  підіймалось  вище

До  ягідок  усміхалось
Промінчиками  гойдалось
Вже  над  вечір  загубилось
То  напевно  притомилось

Співав  вітер  колискову
Зівав  місяць  знову  й  знову
Дрімала  ніч  над  лісочком
Лягав  туман  над  горбочком

Зустрічали  ранком    сонце
Між  дерев  мов  у  віконце
Всі  сунички  червоненькі
Запашні  і  веселенькі.

                                     01.07.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2017

Звертаюсь до Бога

Над  землею  не  літає  ластівка  низенько,
Що  ж  то  буде,  із  урожаєм,  болить  серденько,
Вишні  віти,  опустили,  силоньки  не  мають,
Лед-ледь  ягоди,  червоніють,  вже  засихають.

Народ  має  надію,  що  завітає    дощик,
Врешті    вдягнеться    природа  посріблений  плащик,
 І  насититься  вологою  усе  довкола,
І  підійме    цвіт  голівки  картопелька  квола.

Тонкі  зерна  у  колосках  наберуться  сили,
Трави  виростуть  новенькі,  там  де  вже  скосили,
 Тож  зберуться  щасливі  люди,  біля  криниці,
І  поповниться  діжка  джерельної  водиці.

Прожене  зажуру,  молодий    красень-  лелека,
Надоїла,  дуже  усім,  небажана    спека,
Летить  стрімко  в  небо  до  сіро  -  чорних  хмаринок,
Немов  милостиню  просить,  подайте  краплинок.

На  порозі,  я  стою,  звертаюсь  до  Бога,
Святої,  пошли  водиці,  буде  нам  підмога,
Подаруй,  Всевишній  природі  цю  насолоду,
Щоб  душа  моя  співала,  як  йшла  до  городу.

Щоби  сонце  добре    вмилось,  світило  ясніше,
У  гаю,    солов`їний  спів,  линув  голосніше.
Щоб  хліба  й  волошечки,  по  полю  звеселились
І  духмяні  колосочки  водички  напились.

 Моя  рідна  землиця,  щоби  щедро  вродила,
Збагатилась  країна,наповнила  комори.

                                               08.07.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2017

Просили в неба

Загриміло,  десь  в  глибині  небесного  моря,
Раз  -  у  –  раз  стрекотіло  і  за  мить…  блискавиця,
Розрізала  навпіл,  сіро  -  чорні  хмари  поряд,
 І  від  сяйва,  голову  сховала  лебедиця.

І  неначе  річка  завмерла,  довго  чекала,
У  напрузі,  добавить  дощик,  хоч  трішки  води,
Вже  від  спеки,  майже  зовсім  зміліла    й  страждала,
Давно  рибки  маленькі  не  ведуть  хороводи.

Задивлявся  догори  лебідь,неначе  просив,
Допомоги  у  неба,  полий,  будь  ласка,  почуй,
Адже  в  цих  чарах  зріс,  тут  все  життя,  її  любив,
 І  благав,  доволі  поповни  річечку,    врятуй.

Щоб  повсюди  усе  зазеленіло  і  краса,
Та    довкола,  як  тепла  весна,  весело  було,
Качок  крик  линув,  із  зіллям    очерет  сміявся,
         Й  спів  пташиний  лунав,  пробудив  усе  навколо.

 Колісниця  дощата,сильно  гриміла.  Летів,
           Вітер  листя    рвав    із  дерев,    ховав  у  травицю,
 Паарасолею    здіймав  все  зірване,  двиготів,
 По  землі    клубком  котився,  скидав  у  водицю.

Те  прохання,  мабуть  чули  всемогучі  Боги,
Цих  птахів,  природу,  що  від  засухи  стогнала,
Зупинили,  уже  дощем  вмивали    береги,
Велич-  хмара,  так  раденько  зливою  ласкала.


04.07.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2017

Ця безсонна ніч / проза /

                 Надворі  ніч….    Чи  то  здається  ранок,  подумав  Олег,  втретє    повернувся  на  бік.
 І,  що  це?  Десь  сон  подівся,  чи  десь  заблудився,  якась  безпорадність  огорнула  його.  З  пересердя    витягнув  з  під  подушки  телефон,  крадькома  підглянув  одним  оком  на  табло  -  2.30.  Ого!-  Продер  очі,  потягнувся.
Кімната    добре  освітлена,  в  два  вікна  неначе  прожектором  світило  місячне  сяйво,  напевно    місяць  уповні,  подумав.  Слухав,  як  розповідає  про  себе  годинник,  гучно  крокуючи  по  кімнаті.  «Тік-так»  і  знов  «Тік  –  так»,  от  трасця,  чи  рахувати,  чи,  що  щоб  заснути?  -  незадоволено  шепотів  про  себе.
Напевно  жарко,  скинув  з  себе  ковдру,  зупинив  погляд  на  котові.  Василь,  який  лежав  на  кріслі,  теж  не  спав,  зирив  на  нього  зеленими  очима.  Можливо  я  його  розбудив.  Кіт  зівав,  витягнувся  на  все  крісло,  раптово  наче  незадоволено  зирнув,відвернувся,  струтився  калачиком.
     Ні  мабуть  таки  жарко,    встав  потягнувся,  зівав,  розставивши  руки  в  сторони.  Включив  світло,  відчинив  вікно,    сперся  ліктем,  дивився  на  небо.  О!  Ти,  ще  не  вповні,  немов  надгризений  з  одної  сторони  і  так  світиш,  не  даєш  мені  спати.  Сердито  дивився  на  нього.  Що  за  чортівня,  раніше  навіть  не  помічав  тебе,  а  це  напевно  безсоння  так  діє,  чи  ти    його  посилаєш?    Крутилися    образливі  думки.  Вже  задивився  на  кущ,  який  прямо  під  вікном,  то  кущ  чорної  смородини.  Та  вже  ягоди  обірвали,  між  листків  виднівся  павук,  який  завзято  плів  мереживо.  Ха!  Бач  і  йому  не  спиться,  усміхаючись,  позирнув    на  місяць.  А  той,  здавалося  лукаво  посміхався,  переливався  і  світив  все  ясніше  й  ясніше.  А  зорі,  йому  неначе  відповідали  взаємністю,  мерехтіли,  іскрилися.
Зазирнув  у  телефон,  світився  час  –  3.00.  Прохолода  поступово  охолодила  тіло  хлопця,  здригнувся,  виключив  світло,  з  розгону  вскочив  в  ліжко,  заліз  під  ковдру.  Може  таки  засну,  вмовляв  себе,  крутився,  раз  –  по  -  раз  підіймаючи  ковдру.  О,  що  це?  Під  ногами  кіт,  лапою  торкав  пальці  ніг,  хотів  гратися.
-Е,  ні,  ходи  сюди,  краще  збоку  ляж  біля  мене,  -  брав  кота  рукою,  а  той  грайливо  махав  лапою.
-  О!  Ти  такий  гарячий,  як  я,  одинокі  мужики,  -  гладив  і  пригортав  до  себе,  той,  від  задоволення,  почав  муркотіти.
Раптом    у  вікно  почувся  спів  пташки,  Василь  пулею  вилетів  туди.  От  мисливець,  зівнувши  подумав  Олег,    заховав  голову  під  ковдру.  Та  сон  не  йшов,  прислухався,  до  щебетання,  це  мабуть  шпак,  напевно  про  любов  співає….    А  моя  любов  сьогодні  приїжджає  та,  що  я  їй  скажу?  Знову  скажу,  що  скучив,  а,  от,  як  матері  та  батькові  сказати,  роздумував  Олег,    вкотре  накрив  голову  ковдрою.  Дурненька  моя  Оля  навіщо,  було  так  розгніватися  на  мене,  приревнувати  і  в  поспіх  вийти  заміж  за  Вітьку  –  однокласника.
Не  пройшло  і  дев`ять  місяців  народила  дівчинку,  так  писала  мама,  а  я    навіть  не  мав  часу  розібратися,  тож  після  інституту  пішов  на  службу  в  армію.  Хоча  Софійка  дуже  схожа  на  Олю  та,  щось  все  ж  щемить  серце,  здається  моя  донечка.  Хоч  би  написала,  роздумував.  Ще  й  залишила  доньку  на  батьків,  сама  поїхала  на  заробітки,  вже  встигла  розійтися  з    чоловіком,
»Охо-хо-хо-хо…  Життя..
 Пригадав  поле,  де  гуляли,  ту    ніч    кохання.  Як  він,    старший  за  неї  на  п`ять  років,  спокусив,  ще  незайману,  як  умовляв  і  клявся,  що  все  життя  буде  тільки  її  кохати.  Ніхто  і  ніколи  не  зміг  би  й  подумати,  що  так  станеться.  Та  випадкова,  дурнувата  сварка  в  клубі,  коли  пішла  без  мене,  а  я  здуру,  взяв,  якусь  одну  кралю  в  обійми,  прийшов  на  підпитку.  Це  приїхали  до  когось  дівки  з  міста,  навіть  не  знаю,  як  їх  звати.  Приревнувала,  три  дні  поспіль  ходив  під  хвіртку,  викликав,  не  вийшла.
       Світало…  За  вікном    помітив  безхмарне  небо.  Мабуть  буде  гарний  день.  Пташки    переспівувалися  між  собою,  а  з  сараю  раз  -  у-  раз  чути  дзвінкий  голос  півня.  Почув  голос  мами,  за  мить  відчинила  до  нього  двері,
-Я  теж  не  сплю,  а    чому  й  сама  не  знаю.  Здається  тиск    в  нормі,  а  якась  тривога  бере,  не  знати  й  чого.  А  чого  тобі  не  спиться?  Бачу,  майже  з  середини  ночі  тлумишся,  що  тебе  може  турбувати?  Часом  не  холостяцьке  життя?  Може  нарешті  знайшов  собі    дівчину,  чи  жіночку?  Хто  вас  зараз  знає,  таке  безалаберне  життя  ведете.  В  селі    ж    дівчата  непогані  є,  ти  звичайно  на  дуже  молодих  не  задивляйся,  тобі  треба  таку,  щоб  вже  одружитися.  По  природі  так  треба  синку,  може  тому  і  не  спиш….
-  Та  ні  мамо,  оце  ця  ніч  така,  а  так,  то  я  після  пасажирів  в  маршрутці  стільки  наслухаюся,  перевозячи  їх  цілий  день,  що  сплю  гарно.
-  То  тоді  чого  не  спати?  Місяць  не  вповні,  що  може  тебе  турбувати?
Олег  сів  на  ліжку,  підібгав  під  себе  ноги,  обмотався  ковдрою,  роздумуючи,  дивився  на  неї.  Що  взяти  викласти  все,  що  на  душі?  Вагався,  холодний  піт  виступив  на  чолі,
-А  ти  не  спішиш  мамо?
 -Та  куди  спішити,  сьогодні  вихідний,  а  ти  лягай,  ще  поспи,  здається  і  в  тебе  сьогодні  вихідний.
Серце  колотилося,  в  собі  відчував  бажання  спитати  за  дівчину,
-Мамо,  а  Оля,    Петрунів,  що  давно    розійшлася  з  чоловіком?
-  Давно  синку,  дівчинці  і  пів  року  не  було,  в  них  з  самого  початку  не  ладилося,  так  люди  по  селі  говорили.  
-А  куди  на  заробітки  поїхала?
 -Та  куди  ж,  куди  ?  В  Польщі,  вже  днями  має  приїхати.
-А    я  чув,  люди  в    маршрутці  говорили,  що  сьогодні  приїжджає,  тільки  не  знав  де  вона  була.
-А  тобі,  що  до  неї,  синку?  Вона  тобі  нащо  з  дитям?  Що  дівок  мало?  
 Олег,  хвилювався,  дивлячись  на  неї,  тремтячим  голосом  сказав,
-Мамо,  я  зробив  велику  помилку,  маю  великий  гріх.  Гадаю  прийшов  час  виправити,  якщо  можна  виправити.  
-Ой,  синку,  багато  хто  в  молоді  роки  робить  помилки  та  все  ж,  якось  живуть.Ти  поглянь  на  себе,  гарний,  статний,  при  роботі,  все  життя  попереду,  все  буде  добре,  дасть  Бог  знайдеш  собі  пару.
-Мамо,  я  її  знайшов,  це  Оля,  я  так  думаю,  що  Софійка  моя  донька.
-  Ой  лишенько!  –  гучно  сплеснула  долонями.
Раптом  до  кімнати  зайшов  батько,
-Що  за  безсоння?  Ви  сьогодні  спати  дасте,  чи  ні?
-  То  крутилася  пів  ночі,  то  тепер  теревениш,  ще  й  так  гучно.  Мовчите…  Може  щось  сталося?
В  матері  на  очах  сльози,
-Ти  чув  таке,  каже  про    Олю  Петруків.  Каже,  що  Софійка  мабуть  його  донька.  Ой,  Боже,  що  ж  це  коїться,  мовчав  до  цієї  пори.  Вона  славна  жіночка,  я  тепер  пригадую,  вона  якось  з  дівчинкою  йшла,  тримаючи  її  за  ручку,  так  боком  до  мене.  Мені,  ще  тоді  вздрілося,  щось  знайоме,  хода  дуже  схожа  на  твою.
 Мати  плакала,  витирала  сльози,  які  текли  беззупинно  по  обличчі.  Батько  сів  поряд  з  Олегом,
-Ну  нарешті,  я  давно  чув  від    Дмитра  (  її  батька),  що  може  пора  поріднитися  та  не  міг  зрозуміти  в  чому  справа.  Всі  натяки  пропускав  повз  вуха,  бажаючих  поріднитися  є,  хлопців  в  селі  ж  менше,  чим  дівчат.
На  якусь  мить  замовк,  пристально  подивився  на  обох,  вже  веселішим  голосом,
 -  Значить  Софійка  наша  онучка!  Ну,  то  й  добре,  поїдемо  автівкою.  З  Івано  -  Франківська  потяг  приїжджає  об  одинадцятій  годині.  Так  що  сину,  зустрінемо,  заберемо  сюди,  все  обговоримо.  А  потім,  підемо  разом  з  нею  і  заберемо  онучку.
 Олег  зірвався  з  ліжка,  натягував  спортивні  штани,  поглядав  на  батьків,
-Оце  так-  так!  Я  боявся  зізнатися.  Не  наважувався  вам  сказати.  Напевно  ця  безсонна  ніч  зробила  мене  щасливим.  Я  дуже  радий,  що  ви  мене  зрозуміли.
Він  обійняв  маму,
 -Тільки,  без  докорів,  я  тебе  прошу!  А  жити  будемо  в  бабусиній  хаті,  це  ж  не  далеко,    зробимо  там  ремонт,господарювати  будемо  самі.
-  Я  думаю,  Оля  теж  буде  щаслива,  адже  не  раз  мене  запитувала  про  тебе,  що  ти  і  як?  І  коли  приїдеш?  Тож  я    до  магазину,  за  продуктами,  а  ви  тут  справляйтеся,  готуйтеся  зустрічати  дівчину  -  усміхаючись  проговорив  батько.

                                                                                                                                                                           06.07.2017р
             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2017

Чому живемо так…

Чому,  ми  всі  живемо  так?
Бо  кожен  украсти  мастак,
А  що,  хіба  це  неправда,
Спокуса,  ще  та  зараза.

Ну  хай,  кажуть  він  не  краде,
Погано  лежить,  то  знайде,
Вооно  мо»  йому  й    не  треба,
Хоча,  аж  там  на  край  неба.

Нехай,  додому  згодиться,  
На  Бога  потім  скаржиться,
Чому  й  за  що  негаразди,
Бо  є  забагато  вади.

     Не  можуть  жити  без  неї,
 Тож  хтять  кращі  привілеї,
Душа  підкорена  зраді,
Шикують,  багатству  раді.

Та  вразі  колись  прийдеться,
Як  кажуть,  тоді  ікнеться,
Та  час  розплат,  знаю  прийде,
Рахунки,  Бог  з  нами  зведе.

Не  тільки  за  це,  за  заздрість,
Всі  знають,  за  гордовитість,
Звичайно  за  неповагу,
     Завжди  за  непослух  Богу.

А    заповіді…як  же    всі?
Чи  люди  самі  мудреці?
Під  себе,  кожен  тлумачить,
Рукою  махне-  Вибачить!

Напевно,  ні,  не  буде  так,
 Всевишній  пришле  тобі  знак,
Відбудеш  кару  за  гріхи,
ШкодА  прийдеться.  Бо  шляхи,

Не  ті,  знаходимо    в  житті,
І  вже    -  каємось  на  хресті,
На  жаль  це,  запізно  буває,
Не  всім,  мабуть    Бог  прощає.


05.07  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2017

Цього року вродили черешні /проза/

                 Світанок  веселився  різнобарвним  промінням,а  вище  й  скрізь  на  небі  -  голубіло.  Ледь  прохолодно,    ранкова  свіжість  забивала  подих;    пахло  літом,  суницями  і  черешнями.
           Назар  і  Оксана  йшли  трасою,  а    вздовж  тягнулися    пишні,  старі  черешні.    Під  ними  в  сріблястій    росі  купалися  буйні  трави,  по  них  розсипані  ромашки  і  листатий  подорожник,  а  де  -  не  -  де  колючки,  вирячили  голки  з  листя.  Далі,  до  поля,  блакитніли  дзвіночки,  волошки  і  вузенькою  стрічкою  тягнулися    суниці.
                 Уже    добрі  два  кілометри  подолали  -  вчора  назбирали  в  лісі  багато  суниць,  адже    цього  літа  вони  добре  вродили,  оце  й  несли  продати  на  базар,  у  містечко.
             Вони  дружать  іще  з    дитинства,  адже  живуть  поруч  і  різниця    в  віці  лише  один  рік.  Коли  ще  були  малими,  босоногі,  лише  в  трусиках,  з  друзями    все  бігали    до  лісу.  То    в  хованки  гралися,  а  бувало  підуть  по  суниці,  блукають  до    півдня,  приходять  замурзані,  зморені,  обличчя      червоні,  а  очі  світяться  щастям.
       Як  добре,  що  село  поруч  із  лісом.  Хоча  й  господарство  є  вдома  та  впораються  з  батьками  разом  з  усім  і  гайда  -  знову  в  ліс.  А  там  майже  посеред  лісу,  при  низині  джерело,  біля  нього  невеличкий  став,  він  іще  молодий,  вода  завжди  холодна  купатися  можна  було,  коли  серед  літа  спека,  лише  тоді  прогрівалася,  бо  сонця  мало,  адже  обступили  навкруги  високі,  крислаті  дерева.
               А  вже,  як  підросли,  пішли  до  школи,  то  все  юрбою  йшли  в  містечко,  далеченько,  кілометрів  сім.  Та  за    веселими  розмовами,  спілкуванням,  час  минав  швидко,  до  траси  ж  недалеко,  навесні  та  восени,  як  гарна  погода,  ходили  пішки.  А  взимку,  коли  дуже  засніжить  і  мороз  добрий  прихопить,  йшли  до  траси,  а  далі  вже  автобусом  до  самої  школи.
                   Назар  -  білявий  хлопчисько,  а  очі  немов  ліс,  зеленкуваті,  смарагдовими  їх  називають.  Височенький  на  зріст,  йому  через  місяць    буде    п`ятнадцять    років.  Уже  вибирався  в  люди,  як  кажуть,  з    гидкого  каченя,  виростав  легінь.
             Хлопцеві  часто  доводилося    бавитися    з  меншим  братом,  Максимом  -  йому    минуло  лише  чотири  роки.  Та,  що  подієш,  коли  малий  хворів,  до  дитсадочка  не  ходив,    а  батьки  ж  на  роботі  в  містечку.  Навіть  було  таке,  що  у  школі  пропускав    уроки.  Оксана  частенько    забігала  погратися  з  малим,  щоб  Назар  переписав  шкільні    завдання.
           Оксанку  він  називав  волошкою,  бо  дівчинка  мала  сині  очі.  Сама  ж  русява,    коса  заплетена  колосочком.  Ластовиння  на  носі  додавало  чарівності  її  округлому  обличчю.  Характером  наполеглива,  завжди  вважала  своє  слово  вагомішим  за  слово  Назара.  Це,  мабуть  тому,  що  одиначка  в  батьків,  хлопець  майже  завжди  з  нею  погоджувався.  Часто  задивлявся  на  неї,  крадькома  спостерігав,  як    вона  із  сопливого  дівчиська,  виростала  красунею.    Думки  гули;  копошилися,  «От  виросте-  одружимося».  
           Він  підстелив  простирадло  на  траву  під  черешнею,
-Сідай!  Відпочинь,  я  зараз.
Сам    швидко  заліз  на  черешню,
-Оксаночко,  лови!  
У  прикриту  рушником  пелену  падали  черешні.,  блискучі,  червоні.  Дівчина  від  радості,  підняла  голову  догори,  аж  запищала,
 -Ой,  яка  краса!  А  пахучі!  Із  задоволення  почал  їх  смакувати.
-Назаре,  в  цих  гіркоти  немає,  смачні!
Він  все  цілив,  щоб  черешні  падали  в  пелену,  а  вони  гепали  навколо  неї.  Хлопець    зіскочив  з  дерева,  витягнув  телефон,
-  Поглянь  на  мене!  Яка  ж    ти  красива  серед  черешень,  ти  б  побачила  себе  з  боку.  Як  черешнева    принцеса  !    Зробімо  фото!О!  А  тепер    поряд  поставлю  наші  кошики  з  суницями,  Ти  –  як  подарунок  літа.  Ану,  усміхнися  до  мене,  усміхнися!  
 Оксана    весела,  усміхнена,  кидала  зачарований  погляд,  він  ледве  відводив  від  неї  очі.
   Хлопець  смакував  черешні  й    весело  похапцем  збирав    їх  у  велику  сумку;
-Бачиш,    буде  більше  ніж  відро,    продамо.  Як  захочеш,  можемо  морозива  собі  купити.
-Та  ні,  я  ж  вчора  з  суниць  зробила,  справжнє,  без  добавок,  поставила  в  морозильну  камеру.  Як  повернемося  додому,  посмакуємо  з  дороги.  Бачиш,  як  сонце  зранку  пригріває,  буде  гарний  день,  напевно  спекотний  -  показувала  на  схід  сонця.
             Сонце  вже  добре  гріло,  золотило    пшеницю,  яку  ледь-ледь  колисав  вітер.  Як  добре  влітку,  думав  хлопець,  іще  рік  і  по  школі.  А  далі,  що  далі?
   -  Напевно  пора,    поспішімо,  -  поспішила  дівчина.
-Бачу,  ти  вже  й  ноги  помила,  роса  ж  мабуть    холодна,  давай  витру    серветкою,  -  ніжно  дивлячись  в  очі  запропонував  Назар.
Вона  відкопилила  губу,  усміхнено  відповіла,
-А,  що?!    Витри!    
І  миттєво  почервоніла,  але  все  ж  присіла  на  простирадло.
Він    тримав  серветки  в  руках,  почав  витирати  ноги    від  низу  до  колін,позирав  на  неї.  А  вона  усміхалася    й  час  від  часу  відвертала  голову  в  бік,
- Ну  все  ….  Досить!    Дякую!  
 Певний  час  йшли  мовчки,  автомобілі    частіше  порушували  тишу,  вже  підходили  до  містечка  -  ще  з  кілометр  і  базар.
Люди    пересувалися  в  пошуках  ягід,  вздрівши  молодь    забрали  все  відразу,  оптом.
 Назар  й  Оксана  радо,  взявшись  за  руки  вийшли  з  базару.
-О,    як  добре,  що  ми  швидко  впоралися.
 -А  тепер  що,  додому?  Чи  хочеш,  щоб  я  тобі,  щось  купив?  .
-  Та  ні!  Повертаймося,  будуть  ціліші  гроші,  як  каже  мама.  
 У  місті  людей  було,  як  мурах,  хтось  весело  розмовляв    телефоном.  Хтось    кудись  біг,  поспішав,  штурхався,  ледь  не  збивав  з  ніг  перехожих,  було  помітно,  що  це  вихідний  день.
Не  поспішаючи,    підходили  до  траси,  Оксана  раптом  запитала;
-  Назаре,  які  плани  надалі?  Ти,зовсім  мовчиш;    будеш  дев`ять  класів  закінчувати,  чи    йдеш  у  десятий?
   -Та  ні,  я  тебе  почекаю…  Ти  ж  після  дев`ятого    класу  плануєш    поступати  до  Львівського  техніко  -  экономічного  колледжу,  тож    я  гадаю,  що  для  мене  там  теж  місце  знайдеться.  Чи  ти  проти?  Може  я  тобі  набрид  і  тут,  удома?  -  хитро  позираючи,  запитав.  
 Оксана  почервоніла,    бач  .який  хитрий,  все  йому  так  і  розкажи,  а  потім  весело  запитала,
-А  що?  Як  мама  каже,  куди  голка,  туди  й  нитка?  Тільки  в  нас  навпаки?
Він  зненацька,  взяв  за  плечі  і  поцілував  у  щічку,  почервонів  і  відсахнувся,  думав,  що  вона  його  вдарить.
Дівчина  немов  закам`яніла,  а  потім  підвела  очі  до  неба,    махнула  рукою    вверх,  
-Дивись!  Дивись,  Назаре!  Пташка  за  нами  підглядає,  напевно  вважає,  що  нам  іще  зарано  цілуватися..
Обоє    гучно  засміялися,  вона  побігла  вперед,  не  озираючись.
 Хлопець  напевно  відламав  шматочок  щастя,  був  дуже  задоволений  і  в  цей  момент  -  у  момент  першого  поцілунку.»  Яка  ж  вона  гарна,  напевно    я  не  помилився,  подобаюся  їй,  адже  не  вдарила,  не  прогнала».  Радість  переповнювала    душу,    на  телефоні  включив  музику,  не  поспішаючи  йшов,  зривав  квіти,  збирав  у  букет.
           Оксана  раптово  десь  зникла,  скрізь    шукав  її  очима,  пригнувся,  нарешті  побачив,  що  вона  загубилася  між    густих  гілок  черешні,    ледве  діставала  ягоди.  
-Назаре,  а  підсади  мене,  може  б  я  залізла,  га?  -  кликала  до  себе.
-Е  ні!  Це  чоловіче  діло,  -  похитав  головою.
Він    віддав  їй  квіти  й  ривком  застрибнув  на  товсту  гілку.  Рвав  черешні,  стріляв    ними  в  неї    і  сміявся.  Вона  ж  усміхаючись  смакувала  їх,  а  кісточки  брала  в  руку,  між    великим  і  вказівним  пальцями,  задоволено  притискала  й  тим  же  відповідала  йому.  Гралися  немов  малі  діти,  гучний  сміх  розносився  далеко  в  поле.
           Дівчина  закінчила  плести  віночок,  наділа    на  голову,
,-Ну  що!    Як  я  тобі?
Ромашки,  волошки,    дзвіночки  придали    чарівності,  швидко  зліз  з  черешні,  знімав    її  на  телефон.
             У  кошику  лежали  черешні,    Назар  сидів  зачаровано  дивився  на  дівчину.  Потім  раптово  зблід,  відчув,  як  шалено  почало  битися  серце.    Відчув  тремтіння  тіла    і  немов  ошпарений,  зірвався  з  місця,    на  ходу  схопив  кошик,
-Доганяй,  рухаймося  швидше,  бо  щось  зовсім  ми  розслабилися….
       Оксана  здивовано  роззявила  рот,    рукою  почухала    брову,  знизала  плечима.  Ого,  що  це  з  ним?
 Назар      відчував  прилив  крові»  От  халепа,  був  би  зовсім  зганьбився,  якби  помітила,  як  мене  зваблює».  На  ходу  вмивався  водою  з  пляшки,  швидко  віддалявся.  
-А-у,  мене  загубив!  Почекай!  –  крикнула.
Він  відчув,  що  напруження  відійшла,  впав  на  траву  під  деревом,  дивився,  як  вона  доганяла  його.  
-Боїшся  загубитися?  Та  вже  ж  село  видно!  
 Вона  зняла  вінок,  уважно  подивилася  йому  в  очі,  усміхнулась,
-Ні,  боюся    тебе  загубити.
     Яскраві  вогники  світилися  в  очах.  Він  не  стримався  –  за  мить  уже  стояв  біля  неї…    Міцно  обійняв.  Перший  у  житті    невмілий    поцілунок    в  уста,  відчуття  ніжності,  злету  в  інший  світ.  Їй    здалося,  що  вона  не  змогла  дихнути,  різко  відсторонила  його  руками,
-Ти,  що  здурів?!  Назар!  
А  потім  свій  гнів  неначе  призупинила  і  вже  спокійно,
-  Якщо  ти  хочеш,  щоб  ми  зустрічалися,  я  скажу  «Так»  ,  але  ніяких  поцілунків,  чуєш  -  зовсім.
Він,  стояв  перед  нею,  як  першокласник  перед  вчителькою,  чекав    покарання,  а  потім  усміхнувся  й  запитав,
-І  навіть  на  день  народження  не  можна  буде  поцілувати?  Так  не  чесно,  не  будь  така  сувора….
-Ну  хіба…  Може…  На  мої  шістнадцять…
Він  взяв  її  за  руку,
-Оксанко!  Я  терплячий,заради  наших  стосунків  все  витримаю.
Вони  вже    повернули    на  свою    вулицю,  здалеку,  біля  хвіртки,  побачили  Максимка.  Він    уздрівши  їх,  почав  підскакувати,  плескати  в  долоні    й  кричати,
-О!  Наші  йдуть,  наші!  Я  перший  побачив!
Почувши  крик  малого,  до  своєї  хвіртки  підійшла  Валентина  Петрівна,  мама  Оксани.  Поставила  руки  в  боки,  трохи  збуджено  заговорила,
 -Нарешті!  Довго  вас  не  було,  -  хитро  позирнула  на  Назара.  І  вже  до  доньки,
-Гадаю,  нічого  не  загубили!  Ну,  що  доню    кавалера  запрошуєш  на  морозиво?!  Вчора  ж  так  старалася,  повторювала,  що  це  для  Назара…
 Оксана  почервоніла,  опустила  голову,  а    хлопець  привітно  усміхнувся    до    Валентини  Петрівни,  а  потім  присоромившись,  відвів  погляд  на  Максимка,  який  уже  стояв  поруч  й      уважно  слухав  про,  що  говорили  старші.  Хлопчик    потягнув    Оксану  за  спідницю,  
-  А  про  мене  що  забули?    Я  теж  хочу  морозива,  я    ж  родич….
Від  цих  слів,  усі    весело  засміялися  й  усміхнені  йшли  до  хати….

                                                                                                                                                               18.06.2017.
                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2017

Я дуже літо люблю / дитяча пісенька/

 
1
Ранком  ясне  сонечко
Гляну  у  віконечко
Піду,    я  прогуляюсь
Та  й  з  літечком  пограюсь
Пр.
Ой  люлі,  люлі...  лю,  лю
Я  дуже  літо  люблю
Ой  люлі,  люлі...  лю,  лю
Сонячне  літо  люблю
2
Ой,  яскраве  ж  літечко
Сонце  мов  крізь  ситечко
Промінчики  мерехтять
Усі  мене  веселять
Пр.

Ой  люлі,  люлі...  лю,  лю
Я  дуже  літо  люблю
Ой  люлі,  люлі...  лю,  лю
Веселе  літо  люблю
3
Ще  й  смачненьке  літечко
Із  суниць  намистечко
Я  до  лісу,  вже  прийшла
Вітаміни  тут  знайшла
Пр.
Ой  люлі,  люлі...  лю,  лю
Я  дуже  літо  люблю
Ой  люлі,  люлі...  лю,  лю
Солодке  літо  люблю.
4
Диво  квіти,  чарівні
Які  ж  всі  різнобарвні
Та  й  сіла  на  горбочок
Сплела  гарний  віночок
Пр.
Ой  люлі,  люлі...  лю,  лю
Я  дуже  літо  люблю
Ой,  люлі,  люлі.  лю,  лю
Красу  цю  дуже  люблю
5
В`ється  з  лісу  стежечка
Побіжу  до  сонечка
Пташка  пісню  завела
Вже  додому  провела
Пр.
Ой  люлі,  люлі…  лю,  лю
Я  дуже  літо  люблю
Ой  люлі,  люлі…  лю,  лю
Тепленьке  літо  люблю.

           01.07.2017р
             



                           
                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2017

Красне літечко

Вже  зранку,  я  чую    відлуння,
Ледь  -  ледь  стелиться    по  долині,
Це  спів  соловейка,  тьохкання,
Здіймається  до  небо  сині.

О  красне  літечко,  золоте,
Умилось  ранньою  росою,
Ромашка  в  полі,  давно  цвіте,
Заграє  сонечко  із  липкою.

Вона    уквітчана,    іскрилась,
Мов  дівчина,  вже  на  весіллі,
В  суцвітті  бджілка  заблудилась,
 Господаркою  на  дозвіллі.

Стелились  пахощі  повсюди,
Вітрець  заколисав  у  квітах,
Вдихаю  кисень  на  всі  груди,
Духмяне  літо  у  намистах.

13.06.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2017

Котилася сльоза…

 Сльоза  котилась,  вона  немов  би  німа,
У  небо  гледіла  ніби  у  безодню,
Душа,  тріпнулася,  страждає,  давно  тьма,
Надто  печальна,  одягла  чорну  сукню.

Неначе  рідне,  щось  чула  у  вишині,
У  хмарнім  небі,  закричали  журавлі,
Уста  шепочуть,  -  Рідна  ненька  у  вогні,
Нехай  загинуть,    прокляті  москалі.

Вже  на  колінах,  та  й  питає  у  Бога,
Чому  й  за  що,  прийшли  гнобить  Україну,
Чому  нема,  в  людей  нічого  святого,
За  що  в  крові,    втопили    її  дитину?

Давненько  голову  покрила  сивина,
У  путь  останній,  тихо  колона  руша,
Страшенний  біль,  матері  груди  розпина,
Злетіла  птахом….  сина  молода  душа.

Далеко  зникла,  аж  там  за  небокраєм,
Уважний  погляд.  Не  бачила  вдалині,
Та«  Пливе  кача»  -розносилась  над  гаєм,
А  їй  все  чулись,  ті  крики  журавлинні.

19.06.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2017

Мої роздуми - по закону жити

Жити  маємо,  ми  по  закону,
Та,  як  з  протягнутою  рукою?
День  Конституції  -  свято  нині,
Жити  по  ній,  можна  Україні?

У  ній  багато  списано  чого,
Про  всіх-  старого,  й  навіть  малого,
Краще  живеться  лиш  багатіям,
Для  них  закону  нема,  тільки  нам.

Нам  медицина  і  освіта  є  
Хіба  закон,  все  ж  на  неї  діє?
Ціни  на  ліки  ростуть,  як  бути?
Часом  на  цвинтар  щоб  не  прибути.

Грошей  нема,  то  як  лікуватись?
Та  їх  і  треба,  щоб  поховатись,
Скоріш  всього,  написано    й  таке,
На  жаль,  у  нас,  чомусь,  життя    гірке.

Її  укотре  хочуть  змінити,
Може  ми  краще  будемо  жити?
Так  вже  дістало,  життя  злиденне,
Свято  для  тебе  то,  чи  для  мене?

Жеврів  світанок  по  небокраю,
Та  ні,  не  знаю,  кращого  раю,
Убралось  житечко  у  колоски,
Всюди  волошки  ясні  й  сокирки.

Я  так  радію,  не  зімкну  очей,
А  з  лісу  чути…  співа  соловей,
Нам  святу  землю  Бог  дав    й  цю  красу,
Гадаю    треба,  ще  трохи  часу.

Щоб  закінчилась,  проклята  війна,
Та  й  із  колін  встала  Україна!
Настане  час-  Один    закон  для  всіх!
Хай  врешті  прийде  до  усіх  успіх!

Ми  все  ж  надію,  будемо  мати
Україна  не  має  страждати!

           Шановні  друзі  !  

Щиро  вітаю  з  Днем  Конституції  України!
             Бажаю    Вам  миру,  тепла  і  добра!
             Кожній  родині  злагоди  й  достатку!
             На  краще  життя  -  не  втачаймо  наді
             Процвітати  нашій  ненці  -  Україні!

                                                     28.06.2017р


                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2017

Розбрелися в полі

Колись    з  тобою,  хтів    по  дорозі  йти,
По  тій  незнаній,нині  вибрала  ти,
Ми,  як  волошли,  розбрелися  в  полі,
Напевно  всупереч  щасливій  долі.

Кожен  блукав  у  своєму  озерці,
Наше  кохання,  зберігав  у  серці,
Сім`ї  немає,  коли  скрипка  грає,
Неначе    душу,  на  шматочки  крає.

Дома  навпроти…  є  світло  у  вікні,
Якби  ти  знала…  як  холодно  мені,
Не  поспішай,    знов  закрити    фіранки,
Дивлюсь  на  тебе…пишу,стріну  ранки.

Несеш  у  душеньку  тепло  і  світло,
Здаля  кохати  та    це    ж  не  грішно,
Чомусь  мов  вихор,  пролетів  між  нами,
Давно  пішли,  ми  різними  стежками.

Онука  бачу,  укладаєш  спати,
Таке  життя,  вмію  мовчки  кохати.


22.06.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2017

В цей день нам не дають забути

Нам  не  дають  забути,  що  таке  війна,
Нині  приліз    москаль,  неначе  сатана,
Оскаженілий,    я  не  можу    збагнути,
Ніхто  не  думав,  що  це  можна  утнути.

Кремлівський  (  цар),  повсяк  час  слави  бажає,
У  котрий  раз    ідіотизмом  вражає,
У  день  коли  розпочалася  Вітчизняна,
Почав  (  братів  )  вбивати  з  самого  рання.

Шизофренію,  маразм,  напевно  має,
На  інші  землі,  як  дурень  зазіхає,
І  ми    пригадуємо  страшні  події,
Як  нападали  гітлера  лиходії.

Той  сорок  перший,    де  жахливі  дні  війни,
Коли  в  боях    полягло  людей    мільйони,
 Проти  фашистів,тоді  ішли  пліч-  о  –  пліч,
 Перемогти  змогли,  тепер  же  в  чому  річ.

Чого  прийшов  і  топчеш    безкраї  поля,
Адже    віками,  це    наша  рідна  земля,
Чуєш,  не  смій,  п*скудо  і  не  надійся,
Поки  не  пізно,  зупинись,  заспокойся.

Змогли,    ми  злого  ворога  подолати,
Чти  нас  послухай,  не  зможеш  налякати,
Синочки  здатні  захистити  країну,
Завжди  на  стражі,  бо  люблять  Батьківщину!

                                                                   22.06.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2017

Стрічаю ранок

Диво-  ранок  зустрічаю  на  ґанку,
Ясне  сонечко  сонливо  схилилось,
Вишивало,  з  літечком  вишиванку,
Різнобарвним    промінням  веселилось.

Завзятий,  хитрий    місяць  піддивлявся,
Вже    пора,  йому  йти  на  відпочинок,
Перед  зорями  дуже    вихвалявся,
За  мить  згаснув,  від  сонячних  жаринок.

Від  очей,  ховались  кульки  –  красуні,  
Мерехтіли,  іскрили  на  прощання,
Всюди  свіжість,  запахи  п’янко-  м`ятні,
Закінчилася  казка  до  світання.

Блакить  неба,    у  хмаринах  пухових,
 Ой,  дивуюсь,  літу,  усій  природі,
Потопаю    у  хвилях  світанкових,
Маю  щастю  -,  що    я  живу  сьогодні!


17.06.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2017

Скрипалька

В  переході  скрипка  грає,
На  шматочки  серце  крає,
У  пітьмі  блукають  очі,
У  самотності  дівочі.

Опускає  вечір  вії,
Стоїть  дівчина,  в  надії,
Десь  блука  її  кохання,
Вечорами  до  світання.

Ця  скрипалька  -    чарівниця,
Личко  чистая  водиця,
Кілька  гривнів,  під  ногами,
Їх  несуть,  все  більш  ночами.

Тих  грошей,  вона  не  баче,
ЇЇ  скрипка,    гірко  плаче,
Губить  погляд,  темноокий,
Де  ж  той  хлопець  ясноокий?

В  переході  скрипка  грає…
Доля  щастячка  немає.


17.06.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2017

Цей день чекала два роки /проза /

                   Яскраве  сонце  сліпило  в  очі,  Оксана  йшла    по  широкій,  ґрунтовій    дорозі,  туди,  до  поля.  Йти  трохи  далеченько  та  зняла  капці  і  босоніж,  відчувала  від  землі  насолоду….    Аж  ось,  листатий    подорожник  відчула  під  ногою,  подарував  трохи  прохолоди,    а  шпориш  густенький  здавався  пухким  простирадлом  ,  лоскотав  підошви.  Ото  задоволення    відчула,  впала  на  траву,    оком  окинула  довкола…..
Яка    ж  краса!  Як  добре!  Літо  тепле  і  всього  доволі  та  тільки  тривога  за  коханого.    Лише  вчора    нарвала  відро  вишень,  а  вони  ж  на  вид    червоні  -  червоні,  але  ж  кислі  та  насолоду  все  ж  мала.  Пригадала,  як  два  роки  назад,  з  Володимиром      їх  смакували.  Він    прикладав  їй  до  уст,  потім  цілував,  а  то  було  одну  вдвох  одночасно  їли,  завмирали  в  поцілунку.  
       Там,  в  гаю,  коли  лише  удвох.    Коли  освідчився  в  коханні,  від  щастя  шалено  билося    серце,  адже  вона  його  давно  кохала.  І  вже  напевно  було  б    весілля,  як  би  не    ті  страхіття,  що  бачила  по  телевізору.
 Так,  тоді,  як  грім  серед  ясного  неба,  повістка  в  військкомат.  Ті  події  не  хотіла  сприймати  серйозно,  гадала,  що  все  обійдеться.  Всі  знали,  що  відбувалося    в  Києві  на  Майдані  та    думали,  що    все  владнається.
 Та  не  так    склалось,  як  гадалось,  віддали  Крим,  а  потім    війна…..
               Наталка  задивлялася  в  небо  синь,  там  високо  літали  ластівки,  от  би  мені  туди  злетіти,  думала,  щоб  побачити  коханого,  де  він  зараз  ?  І  по  щоках  текли  непрохані  сльози,  вона  їх  не  відчувала,  лиш    біль    у  грудях.
Стільки  недоспаних  ночей,  стільки  думок,  ятрили  душу?  Чи  знає….  Той  ворог,  проклятущий,  який  -  то  біль  чекати?  Кому  потрібна  ця  страшна,  гібридна  війна?!  Чому  це    чудовище  лізе  на  нашу  землю?    Своєї  мало?!  Яка  біда!  В  душі  розпач.
           Він  підписав  контракт  на  два  роки  і  вже  минули  та  все  нема    додому…  
 І    серце  рветься    на  частини,  отой  зв`язок  згадує  (гарними)  словами.  Що    в  селі  ,  то  є,  то  його  немає,  а  душенька  болить,    страждає.    Позавчора  подзвонив,  що  через  день,  чи    два,    буде  вдома.
     І  немов  пташка  по  світлині  літала,  прибирала,    в  вікно,  не  втративши  надію,    виглядала.  Й  цю  ніч  майже  не  спала,  все  до  телефона  припадала  та  знову  мережі  немає.  А    блідий  місяць  -  переливався,  неначе  хотів  їй  про  щось    розповісти.  Ніч  шепотіла  в  відкрите  вікно,  десь  здалеку  линув  спів  цвіркуна.  Під  ранок  іскрились    й  десь    зникали  зорі,  задивлялася.  Вже,  аж  під  ранок  засинала…      
   Ледь  дочекалася  обіду,  більше  вдома  не  було  сили  залишатись,  взяла  хустинку    й  пішла  в  світ…
Ось  так,  йшла  немов  навмання  та  самі  ноги    йшли  туди,    до  тієї  дороги,  де  два  роки  назад  проводжала…..
             А  літо  веселилось,  із  вітром  загравало.  Ромашки,  волошки,  дзвіночки  голівки  прихиляли,  немов  до  неї  шепотіли.  Вона  ж  дивилася  на  них    і  по  одній  квіточці  брала  в  руки,  сплела    вінок.  Сидячи  на  шовковистій  траві,    серед  квітів,  позирала  на  дорогу,  в  сторону  траси,  а  до  неї,  ще  кілометрів  два,  не  менше.    Вдивлялася  і  шепотіла,
-  Доленько  ,  доле,  хай    я  щаслива  буду,  бо  я  ж  тебе  і      Боженьку    прошу  й  просила,  збережи  коханого  від  кулі,  від  ворога,  щоб  у  нього,  в  житті  була  щаслива  дорога.
Готовий  вінок    тримала  в  руках,  читала  молитву.
   Яскраве  сонце  котилося  до  заходу…  Йшла  по  дорозі,  в  одній  руці  вінок,  в  другій  капці.  Вже  й  трасу  видно,  поряд  посадка,  а  далі  ліс.  Спів  соловейка  зразу  тихо,  згодом  голосніше.  Подумала,  а  загадаю  я,  як  заспіває    весело,  то  приїде,  приїде  зараз,    а    він  раптово  затих.    Здалеку  побачила  автобус,  метрів  триста    залишилось  до  траси.  Чомусь    ноги  не  хочуть  йти.  Душа  в  тривозі,  тож  мав  вже  приїхати.  В  судинах  закипала  кров,  по  тілу  розносився  жар,  а  серце  ледь  не  вискочить,  гучно  стукало  в  скронях.  В  одному  напрямку  закляк  погляд,  до  автобуса,з  нього  вийшло  двоє.  Раптом  почула  веселе,  мелодійне  щебетання    соловейка.  Тіло  тремтіло,    в  сторону  відкинула  капці,  щосили  бігла.  Здавалося  минула  вічність.  Двоє  в  камуфляжах…    Впізнала!  Бентежна  мить…  Щасливі    сльози  на  очах,  вже  потекли  рікою,  шепотіла,
-Любий,  я  тут!  Цей  день  чекала  два  роки!    Лечу  до  тебе,  коханий,  мов  на  крилах,    довіку  я  з  тобою  буду!  
                                                                                                                                                                                                 10.  06.  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2017

Світанок

Розвеселився  вітерець,  до  світанку,
Одягнув  місяцю,  шовкову  хустинку,
Радо  із  хмарами,  мазурку  танцював,
Куйовдив  зачіску,  а  потім  цілував.

Та  у  тумані,  край  неба  заїскрилось,
Сонечко  ясне,  сонливо  пробудилось,
І  вже  яскраве  піднебесся  довкола,
Немов    цвіт  персика,  падає  додолу.

Барвисті  промені,  спустились  до  землі,
Скорився  вітер,    зник  у  ранковій  імлі,
Світанок  жваво  одягнув  вишиванку,
І  всьому  світу  бажав  -  Доброго  ранку!


17.06.2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2017

Ой, стелилась доріжечка /пісня/

                                         Ой  стелилась  доріжечка    
                                                                     
Ой,  стелилась  доріжечка,  смужечкою  слалась
Ой,  люба  матусенько,  я  певно  закохалась
Швидко  йду,  а    теплий  вітер  коси  розвіває
Йому  вірю,  серце  чує  і  ніби  співає.
                                                               2  останні  рядки  2  рази

Ой  у  річці,  попід  берег,  вода  хлюпотіла
Про  любов    тихесенько,  шовковиця    шепотіла
А  під  нею  два  лебеді  голівки  схилили
Своїм  діточкам  в  гніздечку  та  й  дуже  раділи.  
                                                                   2  останні  рядки  2  рази

Ой  погляну  серце  мліє  і  я  теж  так  хочу
Подарую  єдиному,  цю  любов,  дівочу
Золотило  сонечко,  берег  біля  річечки
Заплітав  миленький,  вміло  в  коси  стрічечки.
                                                                     2  останні  рядки  2  рази

                                                                                                                     Березень  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737855
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2017

Втекли із хати

Її  життя,    оце  що  -  жита  зернина?
Що  на  землі  паростком  проросла  в  полі,
Колоском    вибилася  ,  зростила  сина,
А  іще  доню,є  у  неї  родина.

Складне  життя,  то  суховії,  то  зливи,
І  усі  мріють,    хочуть  бути  щасливі,
Чому  ж  стоїть,  отут,  де  ж  її  діточки,
Тож  одягала  в  українські  сорочки.

Немов  птахи,  на    чужину  полетіли,
Чи    їй  здалося?  Неначе  подуріли,
Втекли  із  хати  і  хвіртку  зачинили,
         На  кого  ж  неньку,  рідну  залишили?

Гіркий  полин,  розсіявся  по  обійсті,
Вже  пригадала,  колисала  в  колисці
Болить  у  грудяхак  та  вона  іще  жива,
Стоїть  засмучена,  колискову  співа.


14.06.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2017

Малий горобчик

           
Гей  –  гей,  друже!    Подивися!
Добрий  ранок!  Усміхнися!
Я  проснувся  разом    з  сонцем
Подивись  й  ти  у  віконце.
Хвостик  вліво,  хвостик  вправо
Ясне  сонечко  яскраво
Веселиться  по  травичці
Я  скачу,  знову  позвичці.
З  ним  росою,    я  умився
Ой  напевно,    забарився
Працювати  поспішаю
Шкідників    швидко  шукаю.
Всі  кажуть,  гарненький  хлопчик
Та,  це  ж  -    я,  малий  горобчик!

                     16.05  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2017

Передчуття / проза/

                   В  Київському    електромеханічному  технікумі  дуже  людно.
     Окрім  стаціонарних  учнів  в  холі  багато  заочників.  Поз`їжджалися  звідусіль    на  весняну  сесію.  На  черзі  екзамени,  лабораторні  роботи  та  під  кінець  сесії  захист  курсової  роботи.  Вже  зранку,  поспішаючи,    всі  займали  чергу  на  екзамен  й  кожен  трусився  перед  дверима  в  аудиторію.  Хтось  роздивлявся  в  книжках  схеми,  хтось  повторював,  розрахунки  провисання    проводів  телефонного    зв`язку.  Скрізь  метушня    і  шепіт  між  студентами.  Сьогодні      здає    екзамени  інша  група.    Заходять    по  черзі,    коли  хтось  виходить,  хвилюючись  запитують    кому  й  який  білет  дістався.  Група  студентів    йшла  з  консультації,    в  них  екзамен  завтра  та  все  ж    таки  було  цікаво,  як  здають  інші  групи,  які  додаткові  запитання?  
     Троє  дівчат    весело  позирали  на  тих    щасливих,    хто  вже    в  руках  вертів    залікову  книжку  з  оцінкою,  хвалився,  що  відстрілявся.  
-Ну,  що  дівчата  йдемо,  вже  досить,  набралися    порад,  пішли  вечеряти,  в  нас  завтра  важкий  день,  -  запропонувала  Надя.
Таня  і  Галя  переглянулися  й  одночасно    усміхнулися.  Галя  підморгнула  до  Тані,  приклавши  пальця  до  уст,  промовила,
-  Сонечко,  сходи  купи    всім  кефіруй  постав  варити  картопельку    в  мундирах  ,  ми  скоро  прийдемо,  давай.
Надя,  простенька  жіночка  з  Бахмача,  чорнява  з  ясними  блакитними,  добрими  очима,  весело    підморгнула,
-  Ну  ,гаразд,  даю  вам  пів  години,  не  більше,  я  встигну,  тож  не  баріться,  а  то  вже  дуже  їсти  хочеться.
Дівчата  весело  зирнули,  захоплююче    спілкувалися  з  колегами.
         Тихо  грав  приймач….Дівчат  в  кімнаті  троє,  за  вечерею  розмови.  Надя    старша  серед  них,  заміжня,  виховувала    п`ятирічного  сина,  працювала  електромонтером.  Мала  навики  по  роботі,  багато  в  чому  підказувала  в  навчанні,  вже  мала  досвід  в  роботі.  Таня    зі  Жмеринки,  русява  з  великими  округленими  очима  і  довгими  віями.  Вона  теж  заміжня,  працювала  електромонтером,  мала  доньку  двох  років.  Галя  гарненька,  повненька  дівчина  з  світлими,  смарагдовими  очима.  Мала  біляве,  довге  волосся,  товста  коса  лежала    на  плечі,  досягала  майже  пояса.    Працювала    електромонтером  по  станції  Козятин.  Тож  всім  треба  було  закінчити  технікум,  щоб  отримати  диплом  та  за  фахом  продовжити  кар`єру.
             Вони  з  початку  навчання  разом  в  кімнаті,  дружні,  веселі,  щирі  між  собою    Другий  рік  навчання    в  технікумі  об`єднав  їх,  ділилися  особистим  життям,  радилися  немов  сестри.
 Після      вечері  Галя      взяла  в  руки  гребінець,  підморгнула  Тані,
-Дівчата,  що  я  вам  розкажу,  ну  вгадайте  про  що?  Хто  перший?
Таня    весело  заговорила,
-Ой,    бачила,  бачила,  як  ти  сідала  в  потяг,  тебе  цього  разу  хлопець  проводжав,  той  самий,  що  приїздив  до  тебе  на  установочну  сесію.  Ти  з  ним  таки  помирилася?  Що  я  вгадала?  
В  Галі  засяяли  очі,
-  Я  його  так  кохаю  ,  мені  більше  ніхто  не  потрібен,  за  ним  би  бігла,  здається  на    край  світу.
Зморщила  свого  маленького  носика,  продовжила,
-  Та  мама  все  говорить,  що  він,  як  слимак.  Не  надійний,  бо  дуже  красивий,  каже  не  щирий,  замкнутий,  не  простий,  все  при  розмові    приховує  очі,  дивиться    в  інший  бік.  А  може  він  стидається  мами,  я  хіба  знаю  чому  так?                                
 Надя  взяла    гребінець,  не  поспішаючи  розплела  Галі  косу  й  почала  розчісувати  красиве,  густе  волосся,
-Ой  краса  дівчата,  це  таке  діло,  ви    мабуть  чули    такий  вислів  »  З  личка,  не  п`ють  молочка  »,тож  задумайтеся.  Кажуть  красива  весна    й  красива  молодість  та  прийде  літо,  осінь,  багато  чого  зміниться,  побачите.  
Галя,  немов  кудись  спішила,  крутнула  головою,  з  опалу  вимовила,
-Він  каже,  що  кохає,  тож  сватання  було,  подарував  каблучку  з  камінчиком,  тільки  я  залишила  її  вдома,  влітку  буде  весілля.  
Кров  вдарила    в  обличчя,    розчервонілася,  очі  налилися  сльозами.    Вона  намагалася    стримувала  сльози,  щоб  не    заплакати,    часто  кліпала    очима.
-  Тож  ти  кажеш  ,  що  мамі  не  подобається,  дала  згоду  на  весілля  ?  -  запитала  Надя.
-  Дала,  тому  й  на  літо  визначилися,  -  вже  спокійніше  продовжила  Галя.  -Каже  мені,  щоб  я,  ще  гарненько  до  нього  придивилася.  Ми    зустрічаємося  другий  рік  та  він  часто  в  відрядженнях,  по  пів  місяця  немає.  Така  робота,  водієм  працює  на  консервному    заводі,    кудись  часто  возить    товар.
-То  він  може  за  кордон  їздить?  -      з  цікавістю,    запитала  Таня,  сидячи    з  підібганими  ногами  на  ліжку.
-  Їздить  кудись,  точно  не  знаю,  але  часом  довго  немає.  
-Ой,  Галю  -  Галю,  ти  б  краще  все  розпізнала  про  нього,  а  потім    вже  йшла  заміж,  -  продовжувала  Надя.
-  Я  тобі  чесно  скажу,  я  ж  бачила  його  тоді,  як  він  приїжджав  до  тебе  та  в  мене,  на  жаль  теж  про  нього  враження  не  в  кращу  сторону  склалося.  Пригадай,  ми  ж  тоді  чаювали  разом,  він  був  з  нами  приблизно  з  годину.  Я  тобі  скажу  те,  що  ти  його  кохаєш  це  добре,  але  я  тоді  не  побачила    в  його  очах  до  тебе  вогників  кохання.  Може  він  вже  пізніше  закохався.  Дивись  тобі  видніше  та  краще  не  спішити.  Знаєш,  може  він  тепленьких  шукає,  твій  батько  в  депо  має  гарну  посаду    та  й  роповідаєш,  живите  в  достатку.  А,  що  в  нього  за  сім`я  ?  Сватання  було,    то  вже  треба    було  поцікавитися,  що  за  родина,  як  кажуть,  хто  та  чим  дихає?
Галя    взялася  сама  заплітати  косу,  задумалась,  а  потім  відкрилася,
-Та  вони  теж  не  бідненькі  і  батьки  так  нічого,    я    ж  в  них  була,  він  мене  з  ними  познайомив,  має  меншого  брата,  майже  такий,  як  мій  брат,  тільки  в  різні  школи  ходять.  Правда  він  такий  шибеник,  шостий  клас,  саме  некерований  вік  у  дітей.  Якось  одного  разу    при  мені  дав  Сергію  листа,  а  там  фото  дівчини,  конверт  вже  був  відкритий,    то  Сергій  тоді    почервонів,  відразу    сховав  листа    в  сервант.  Скоро  перевів  тему  розмови,    а  брата  вигнав  з  кімнати.  А  так  все  загалом  нормально,  я  хочу  за  нього…
Таня  встала  з  ліжка,  підійшла  до  дівчини,  обійняла  за  плечі,  -
-Ой,  знаю  я  це  кохання!  Ось,  сама  зважила,  на  чужину  приїхала.
У  мене  теж  чоловік  красивий,схожий  на  артиста.  Ото  закохалася,  що  хіба  думала,  що    на  чужині    так  важко  жити.  Але  нічого,  якось  буде,  будинок  вже  закінчуємо  будувати,  правда  доньку,  таки  прийшлося  завести    до  мами.
На  якийсь  час  в  кімнаті  тихо,  з    коридору  чути,  як  хтось  грає  на  гітарі  й  гучно  розмовляє.
       Вже  вкладалися  спати,  Галя  в  ліжку  продовжила  розмову,
-Знаєте,  у  нас  на  роботі  є  Володимир,  не  дає  мені  спокою,  правда  старший  за  мене  на  чотири  роки,  теж  непоганий  хлопець.  Але  трохи  зануда,  весь  час  мені  щось  пропонує,  чи  чаю,  чи  солодощі.  По  роботі    багато    чого  й  цікаво  розповідає,  кожного  разу  намагається  доторкнутися,  то  за  руку,  то  за  плечі.Зирить  на  мене,  якось  інакше,  не  так,  як  всі  на  роботі,  здається,  якась  занепокоєність,  теплота,  ніжність.  В  той  же  час  очі  блищать,  немов  у  них    вогники.  Кожного  разу,  коли  піймає  мій  погляд,усміхається.
Часто  приходить  на  роботу  з  квітами.  Ставить    їх  у  вазу  і  обов`язково  скаже,  що  це  для    гарних  дівчат.  На  Восьме  березня  мені  подарував  м`яку  іграшку,  песика.  
Дівчата  не  могли  стриматися,  зайшлися  сміхом.
-Це  мабуть  замість  вечірньої  казки  розповідь,  так  сказати,  виливаєш  душевні  почуття,  як  на  сповіді  ,-  помітила  Надя.
-То  він  в  тебе  закохався,  -  перевертаючись    у    ліжку,  весело  сказала  Таня.
-Та  він  так  собі,  якби  Сергія  не  було,  може    б  і  наважилася    я  з  ним  зустрічатися,  колись  мені  пропонував,  як    я  тільки    прийшла  до  них  працювати,  -  тихо  продовжила  Галя.
       По  гуртожитку  метушня,  всі  кудись  поспішають,  Галя  проснулася  вся  знервована,  збуджена,  почала  гойдатися  на  пружинах  й  охати,
-Дівчата,  щось  буде!  Ой,  щось  буде!
Таня  підійшла,  зупинила  гойдання  ,
-  Ну  в  чому  справа?    Гайда,  збирайся  на  екзамен,  нема  коли  розгойдуватися,  що  маленька?  Чого  панікуєш?
Галя    в  паніці  розплітала  косу,  металася  по  кімнаті,  немов  пантера  перед  стрибком,  вже  зі  злобою  шмагала  волосся.
 Надя  зайшла  Надя    з  пательнею  в  руках,  з  якої  парувала  яєчня,
-  О!  Що  це?  Що  погано?  Захворіла?
Галя  скривилася,і  присіла,  
-    Не  піду  на  екзамен,  поїду  додому,  мені  сон    поганий  наснився.
Дівчина  затулила  руками  обличчя,  заплакала,
-  Щось  трапилося,  я  відчуваю.
Надя    приголубила  її,
-  Як  навіть    щось  трапилося,  це  не  кінець  світу.  І  з  чого  ти  взяла,  що  сон  на  погане?  Розповідай!    І  скоро  снідаємо,  бо  вже  треба  йти.
Галя  з  склянки  потроху  пила  воду  й  говорила,.
-Наснилося,  я  йду  з  Сергієм  біля  річки,  вода    в  ній  спочатку  чиста,  а  потім  чорна.  Чомусь  йому  віддаю  ту  каблучку,  що  він  мені  подарував,    раптом    вона  падає  в    воду,  я  потім    підійняла  голову,  роздивляюся  по  різні  боки,  а  його  немає.  Мені  треба  додому,  боюся,  що  з  ним,  щось  трапилося….
Надя  швидко  взяла  Галю  під  руку,  щось    тихо  й  довго  говорила  та  в  відповідь    кивала  головою.
 Таня  зібрала  потрібні  книги  та  залікові  книжки    перша  вийшла  з  кімнати,    за  нею  поспішали  дівчата.
-Ой  зачекайте,  я  забула    сумочку,  там  гроші,    -  повертаючись,  гукнула  Галя.
               Перед  дверима    аудиторії  стояла  майже  вся  група,  Надя    відійшла  з  старостою  групи  про,  щось  шепотіла  та  тільки  позирала  на  Галю.  З  аудиторії  вийшов  перший  студент,  усміхався,
-Все  добре,  наступний!
Староста  взяла  Галю  за  руку,
-  Давай  !  Ні  пуху  ні  пера!
 Дівчата  дуже  хвилювалися  за    Галю.  Дякувати  Богу,  все  склалося  добре.  Вона  вийшла  з  аудиторії  спочатку  розгублена  та  потім  підстрибнула  від  радості,
–  Все,  здала-  здала!  Я  в  кімнату  йду,  поїду  додому,  завтра  уранці  повернуся.
 Таня  побігла  слідом    за  нею,  щоб  забрати  від  кімнати  ключ.
Галя  швидко  переодяглася,  з  сумочки  витягувала  речі
-  Я  ж  кажу,  щось  сталося,  бачиш?
Вона  тримала  в  руках  тріснуте  пополам  дзеркальце,  заплакала.
Таня  почала  умовляти,  заспокоювати  її  і  в  той  же  час  сама  знала,  що  це  погана  прикмета.  Хотіла  забрати  в  неї  дзеркальце  та    дівчина  зазирала  в  нього,  на  ньому    витирала  сльози,  які  стікали  по  щоках.
               Таня  проводжала  Галю  на  потяг.  Галя  хвилювалася,знервовано  позирала  на  всіх.  Потяг  відправився    і  Таня  поспіхом  поверталася  в  технікум,  адже  попереду  екзамен.
                 Галя  знервовано  дивилася  в  вікно,  добре,  що  це  швидкий  потяг,  за  дві  з  половиною  години  буде  вдома.  В  плацкарті    людно  й  галасливо.  Люди  неначе  хотіли  перекричати  один  одного,  це  її,  ще  більше  нервувало.Дівчина    мала  бокове  місце,  на  одній  із  зупинок    навпроти  неї  сів  білявий  хлопець,  вона  відразу  очі  відвела  до  вікна.    Дивилася  в  нікуди,  не  помічала,  що  відбувається  за  вікном,  її  все  нервувало.  Думала,    куди  відразу  піти,  чи  додому  до  батьків,  чи    йти  до  нього  додому.  Він  жив  неподалік  від  вокзалу  в  приватному  будинку.    Роздумувала,  мабуть  не  зручно,  принизливо,  що  сама  прийде    та  все  ж  тільки  потяг  зупинився,  майже  не  відчувала  під  ногами  землі,  швидкою  ходою  йшла  до  Сергія.  
           Біля  паркану  стояла  автівка«Нива».  За  кермом  сидів  чоловік,  палив  цигарку.  Побачивши  її,  через  вікно  викинув  недопалок,  вийшов  назустріч,
-Ви  мабуть  сестра  Сергія,  скажіть  хай  вже  швидше  вирішують,  треба    їхати    поки  світло  надворі.
Галя  підійшла  до  хвіртки,  помітила  біля  дверей    красиву,  біляву  жіночку.  Вона  застібала  ґудзики  в  пальто,  з  під  якого  було  видно  округлений  животик,  вона  була  вагітна.  Позаду  неї  виходив  чоловік  ,  він  голосно  сміявся,  а  потім  весело  проговорив,
-Життя  це  така  штука,тож  Сергійку    подавайте  заяву  та  й  зіграємо  весілля,  поки  не  дуже  видно,  мати  сама  швачка,  тож  плаття  пошиє  широченьке  та  й  по  тому.
Галя  немов  скам`яніла,  почула  в  ногах  слабкість,  ледь  втрималася,  щоб  не  впасти.  Стояла  немов  вкопана,  адже  хвіртку  відчинила,  не  було  куди  тікати,  бо  за  нею  стояв  чоловік,  що  вийшов    з  автівки.  Раптом  з  дверей  показався  Сергій,  кров  закипіла  під  серцем,  їй  не  вистачало  повітря,  опускалася  донизу.
Чоловіки  побачили,  що  дівчина  тихо  опускалася,  підхопили  її,  здивовано  дивилися  на  Сергія,  який  стояв,  від  несподіванки,  як  вкопаний.
-Мамо,  тут  Галя  ,-  гукнув,  повертаючи  голову    назад,  до  хати.
-Це,  що    твоя  сестра,  запитав  чоловік,  який  вийшов  з  хати  перед  Сергієм.
В  Галі  гуділо  в  голові.  темніло  в  очах,  ця  мова  здавалося  линула  здалеку.
           Мати  Сергія  сиділа  біля  Галі,    мокрою  хусткою  витирала  чоло,    
-Господи,  хоча  б  вона  не  була  вагітна  бо,  що  ж  тоді  робити?
Їй  стало  краще,  поправила  косу,
-      Ні  -ні!  Не  хвилюйтеся!  У  нас  з  ним  стосунків  не  було.  Тільки  не  можу  зрозуміти,  навіщо  було  сватання  робити?  Я  так  зрозуміла,  це    його  дівчина,  його  дитя?
Мати  опустила  голову,
-  Пробач  дитино,  ми  не  знали  за  його  гріхи  в  відрядженнях.
-  Ось,  сьогодні  дві  години  назад,  як  сніг  на  голову.
-Сергію,  ти  де?  -    сердито  гукнула  сина.
До  хати  зайшов  знервований  батько,
-Все,  гостей  провели.  Ну,  що  тут  ?  Вже  бачу  краще.  А  де  Сергій,  він  здається  до  хати  йшов.
Старий  вийшов  надвір,  було  чути,  як  гукав  сина.  Минуло  кілька  хвилин,  ні  батько,  ні  Сергій    до  хати  не  з`явилися.  Мати  Сергія  мовчала,  тільки  все  поглядала  на  двері.
Галя  відчула,  що  слабкість  позаду,    
-Вибачте,  я  буду  йти.  Якщо  в  нього  досить  сміливості,  хай  прийде  забере  каблучку.
       Не  озираючись,  вийшла  на  вулицю.  Додому  вирішила  не  йти,  повернула  в  сторону  вокзалу.Вже  майже  заспокоїлася.  Роїлися  думки,  добре,  що  зараз    про  все  дізналася.  Пригадала  мамині  слова,  здається  таки  слимак,    вона    мала  рацію.  Неначе  небо  стало  сизим,  неначе  сонце  десь,  геть  зникло,  а  під  ногами  шурхіт  по  асфальту,  крива  усмішка  на  обличчі.Який  він  жалюгідний  стояв,  пригнічений,  пригадала  його  біля  дверей,  вона  відчула  до  нього  презирство.Не  дарма  кажуть  від  кохання  до  ненависті  один  крок.
 Її    переповнював  гнів,  здалося  вона  його  зненавиділа,  очі  самі,    то    примружувалися,  то  лагідно  кудись  дивилася.  Йшла  дивувалася  сама  собі,  жодної  сльозинки,  але  ж  здавалося  його  кохала.    Ні,  він  все  розтоптав,  зранив  їй  серце,  молоденькій  пташці  тій,  що  думала,  що    не  зможе  без  нього  жити.
 Аж  в  електричці  полегшено  перевела  подих.Три  години  роздумів,  тільки  стала  впевненіша  в  собі,  вірно  зробила,  що  поїхала.  Іще  раз  пересвідчилася,  що  і  сни,    і  прикмети  часом  говорять  правду.
Вже  в  гуртожитку  майже  тихо,  двадцять  друга  година,  постукала  в  кімнату.
Дівчата  не  спали,  який  там  сон,  вся  мова  за  Галю,  як  там,  що  там?
Надя  відчинила  двері  ,Таня  лежала  в  ліжку,  відразу  зірвалася,
-Ну  нарешті,  як  ти,  сонечко  наше?
-Ось  так  дівчата,  поставлена  жирна,  велика  крапка.  Немє  того  Сергія,  що  я  покохала,  нема  надій  і  не  буде  вороття.
Дівчата  переглядалася,  чекали,  що  скаже  далі.
Галя,  знявши  плащ,  присіла  на  стілець,  дівчата,  як  сороки  заглядали  їй  в  очі,  чекали  пояснень.
       Довгої  розмови  не  було.  Вона  розповіла  що  відбулося,  що  відчуває  та  які  має  плани.  Вони  просто  її  не  впізнали,  ні  страждання,  ні  плачу,  ніяких  істерик.  В  кінці  розмови,  ще  раз  пригадала  мамині    слова,
-Слимак,  що  сказати,  мама    відчувала.
     Минув  час…..Осінь    впевнено  стукала  в  вікно.  Жовтень  місяць  вигравав  у  багряних  барвах,  але  погода  була  непогана,    лише  ночами  ставало  холодніше,  а  вдень,  як  кажуть,  було  бабине  літо.
             Біля  гуртожитку  декілька  валіз,  більші,  менші,  а  біля  них  стоїть  славний  високий  хлопець,  позирав  на  вхідні    двері  технікуму.
 Нарешті  двері  відчинилися,  троє  дівчат  поспішили  до  нього.Він  відразу  протягнув  руку  до  Галі  за    повним  пакетом,  -
-Давай  допоможу,  набрала  книг?  А  тепер,  що  йдете    в  гуртожиток?    -  прихиляючись  запитав  її.
-Та  ти  йди!  Ми  вже  самі  підемо,  -  трохи  соромлячись,  тихо  проговорила  дівчина.
-Ні,  я  встигну  на  електричку!  У  вас  он,  стільки  речей,  я  допоможу.
Галя  почервоніла,  їй  було  незручно  перед  дівчатами,  позирала  на  них,  ніяковіла.
         В  кімнаті,  всі  троє  лежали  на  ліжках,  задоволені,  можна  трохи  розслабитися,  це  ж  установча  сесія.Лише  начитка  предметів    та  лабораторні  роботи  й  готування  до  курсових  робіт.
Ліжко  Наді  знаходилося  навпроти  ліжка  Галі,  вона  крутилася  з  боку  на  бік,  позирала  на    неї.    Пружинне  ліжко,  кожен  раз      скрипіло    на  всю  кімнату.
Таня  не  витримала,
-Надю,  що  ти,  як  квочка,  запитуй  вже    Галю,  що  мучишся,  скрипиш  весь  час.  Що  не  зрозуміла,  це  ж  напевно  той  Володимир  з  роботи.
-А,  що  гарний,  такий  собі,  нічого,  правда  сором`язливий,  так  чемно  привітався,    представився  і  все,  більше  ні  слова.
Галя  задоволено  зирнула,
-  Він…  він  дівчата.
-А  ти  стала,  як  трояндочка  розквітла,  щічки    тримають  рум`нець.  І  очі  стали  блистіти,-  вже  хіхікала  Таня  ,  підморгнула  Наді.
-  Так,  я  з  ним  вже  чотири  місяці  зустрічаюся  та  й  на  роботі  разом.
         Ніхто  з  дівчат  не  наважився  запитати  про  Сергія.  Навіщо  людині  лізти  в  душу?  Ворошити  старе,  чіпати    зарубцьовану  рану,  щоб  боліло.
         Та  Галя  сама  розповіла,  як  він  приїхав  до  неї  на  роботу,  в  обідню  пору,  визвав,  переминався  з  ноги  на  ногу,  навіть  не  вибачився.    Віддала  каблучку  і  все,  напевно    ж  за  нею  приїжджав.
 В    останні  дні  січня    студенти  зібралися  на  сесію.
Вона  видалася  насищеною,  екзамени,  лабораторні  роботи,захист  курсових  робіт,  все  так,  як  мало  бути.
 Основною  подією  тішилися  дівчата,  смакували  «  Шампанське».  Стіл  ламався  від  кількості  смачних  трав.  Минув  тиждень,  як  було  весілля,  молодята  Володимир  й  Галя  приймали  від  дівчат  привітання.  Усміхнені,  задоволені,    вони    були  щасливі,  як  два  голуби,  воркували  між  собою.  
                   Таня  з  Надією  від  щирого  серця    читали  поздоровлення    і  бажали  молодятам,  кохання  довіку  і  сімейного  щастя,  час  від  часу  кричали  гірко.
                                                                                                                                                                       Квітень  2017
                                                                                     
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2017

Усім моїм дорогим друзям

Шановні!  Дорогі  мої  друзі!

Хочу    щиро  привітати  Вас  з  Міжнародним  днем  друзів!!!
Нехай  встеляються  доріжки  барвінками,  ромашками
Радію  я  коли  з  Вами  –  з    друзями  й  подружками
Подаю  в  КП    свою  творчість,  хочу  з  нею  поділитись
І    віршами  Вашими    водночас  насолодитись!
Нехай    Вам  сонечко  все    світить  яскраво  –  яскраво!
Нехай  усміхнеться  і    зігріє  промінням    ласкаво!
Хай  квітне  в  кожного  із  нас  доброта,  міцніє  дружба!
Нехай    кожну  світлицю,  кожну  родину  обходить  журба
Бажаю  успіхів,  щастя,  любові  й  душевного  тепла!!!

09.06.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2017

Дощику хотіли

Заховалось,  зовсім  сонце
Що  це  стука  у  віконце?
Ой,  краплиночки  стікають
Все  довкола  звеселяють
Полуничка  шепотіла
Так  давно,  дощу  хотіла
Посміхнулася    хмаринка
Та  й  зраділа  вже  малинка
Ти  полий,  полий,  ще  трішки
Наллємо,  ми  соком  щічки
Я    радо    спостерігаю
Вже  й  сонечко  зазиваю
Вмостись  зручно  на  хмаринці
Та  й  роздай,усім  гостинці
Посвіти,  погрій  гарненько
Щоб  тепер,  стало  тепленько.
Полунички,    я  збирала
Маму  й  тата,  пригощала!

                                           20.05.  2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737001
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2017

Присоромилася весна

Мабуть  дуже  присоромилась  весна,
Так  хитренько  до  літа  поглядала,
Полуницею  почервоніла  вона,
Ніжну  пісню,  прощальну  заспівала.

Та  й  із  вітром  весело  шепотіла,
Поміж  трав,  густих,  шовкових  і  квітів,
Дуже  ранку,  барвистому  раділа,
Про  кохання,  він  мріяв,  ждав  привітів.

Та  ні,  миленько  весна  усміхалась,
І  уквітчала  землю  новим  цвітом,
У  промінцях  сонячних,  вже  купалась,
І  обіймалася  радо  із  літом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2017

Або ти, або нікого… /проза/

             Весна….    Травень  часто  вмивався  дощами….    Останні  дні    небо    неначе  розкололося  навпіл,  часті    грози  давали  про  себе  знати.  Майже  кожного  дня,  то  світить  сонце,  то  знову  пливуть    темно-сині    хмари  й  сердито  сперечаються,  бурчать  між  собою.  Гучно  -гучно  загримить  грім  і  кудись    далеко  тікає,  відлунням    розлітається  над  землею.
               Вже  відцвіли    фруктові  дерева,  смородина  підфарбувала  щічки,    трави  буяли,  виблискували  на  сонці.  Погода  сприяла  цьому,    теплі  дні  і  кожна  ніч  ставала  все  тепліша.    
                   Зранку  знову  гриміло    й  хлюпало  та  недовго….
   Вітя,  неначе  шило  по  подвір`ї,  все  оглянув  після  грози  й  закачав  штанці,  біг,  скакав  по  дорозі,  оббігав  глибокі  калабані.
 -Ху-х  ,-  розчервонілий  зупинився  біля  обійстя  Галинки,  заклав  два  пальці  в  рота,    свистів,  чухав  чуба  й  знову  свистів.
Поміж  молоденьких  вишень    хитро  виглянула  відкопилила  губу,  крутила  головою,
-Що  ?    Чого  свистиш?  Ось  зараз  мама  вийде,  задасть  тобі!
-Та    я  це,  виходь!  Дивися  я  босоніж,  земля  після  грози  тепла,  аж  парує,
-  говорив  хлопець,  лукаво  позираючи  по  різні  боки  й  продовжив,
-Гайда!    Поганяємо  по  калабанях.
-Тю,  немає    мені    що  робити,  -    пішла  до  хати.
Він    присів  під    пахучим    жасмином,  який  вже  розпускав  квіточки,  гойдав  ногами,  ті    були  неначе    в  смолі,  після  походеньок  босоніж.  
Це  така  чорна  земля  з  поля,    її  з  струмками  води  принесло,  бо  воно  неначе  пагорбом    перед    широкою  вулицею.  Як  маленький  дощ,  то  нічого,  а,  як  добряче    вшпаре  ,  то  потоки  води  несуться  разом  з  землею  прямо  на  дорогу.  Іншого  разу  так  замуляє,  що,  аж  застрягнєш.
З  хати  вийшла  Галинка  з  сестрою,  Ліда  всього  на  рік  старша    на  неї.    
Ну  ,що  погнали?  -  весело  запропонував.
   По  вулиці,    де  в  калабані,  по  коліна  води,місцями  по  кісточки,  не  розбираючись,    бігли  навипередки.  Веселі,    від  задоволення,розмахували  руками,  підстрибували,    сміялися.  А,  як  було  не  радіти,  коли  яскраве  сонце  добре  світило  в  обличчя,  немов  обіймало,  цілувало  їх  .
           На  вулицю  вийшла    сестра  Клава,  вона  старша  за  сестер  на  кілька  років.  Від  побаченого,  обома  руками    взялася  за  голову,    сердито  насупилася,  кликала  додому.  Та  їм,  так  не  хотілося  повертатися,  таке  задоволення  не  завжди  отримаєш.    Це  доки  вдома  немає  батьків,    можна  відчути  себе  на  якийсь  час  вільним,  без  нагляду  витворяти,  що  забажаєш.
             Клава  йшла  по  обіч  дороги  під  самими  кущами,що  вздовж  поля.  По  ньому,  ще  боялися  ходити,  бо  пройшло  тільки    два  роки  після  війни.  Там  був    розташований  німецький  склад  боєприпасів.  І  хоча,    здавалося  все  повивозили  та  час  від  часу  хтось  підривався  на  снарядах.  Вона  добре  пам`ятала  війну,  це  менші  дівчатка  її  майже  не  пригадують,  Ліді  тоді  було  шість  років  ,  а    Галинці  майже  п`ять.
Взяла  обох  сестер  за  руки,    сердито  дивилася,  немов  хотіла  щось  сказати.  Та  Вітя  вже  стояв  поруч,  поставив  руки  в  боки,    сердито,  наполягаючи  проговорив,
-Ти  не  сварися,  хоча  і  трохи  старша  за  мене,  та  я  тобі  ображати  Галинку  не  дам.  Принеси  тазик,  я  з    криниці    води  принесу,  вимиємося  всі,  як  нагріється,  а  зараз  пограємося  трохи.
 Клава  махнула  рукою,  -  Добре  ,  тільки  швидко.
 Вода  грілася  на  сонці,  а  дітлашня  задоволено,  з  захопленням  будувала  дамбу  з  болота.  Про  щось  сперечалися,  сміялися.
Знову  з`явилася  Клава,  гукнула    всіх,  щоб  помилися.
       На  лавці  під  хатою,  всі  сиділи  задоволені,  сушили  ноги.  Потім  потім  Вітя  наламав  жасмину,  прикрасив  його  барвінком  і  вручив  Галі,
-На,  візьми,  поставиш  в  кімнаті,  це  ж  краса,  ще  й  пахне  гарно.
           Минуло  трохи  більше  року,  батьки  дівчаток  купили  гуску  з  гусаком  і  згодом    мали  господарство.
Цього  літа  сонце  добре  смалило..  Дітвора  задоволено  ганяла  гусей  і  качок  пастися  в  ярок.    Там  зручно,    ярок  глибокий,    широкий.    А  в  ньому  під  самими  обривами      невеличкий  ставок,  де    купалися  гуси  й  качки.  
         Від    неглибокої  кринички    тягнувся  рівчак,  прозора  джерельна  вода  стікала  в  ставок  .Тут  можна  було  за  цілий  день  і  награтися,  і  замурзатися,  і  навіть  попрати  якісь  речі.      А    просушивши,  вбратися  в  них,  щоб  навіть  ніхто  й    нічого  не  знав.  
             Вітя  пас  качок  з  каченятами,  вони  добре  знали  його,  нікуди  далеко  не  йшли.  А  Галя    комерцію  мала  з  гусьми,  Ліда  та  Клава    залишалися    вдома.
           Тут,  в  ярку  не  тільки  були    вони,  а  приходили  діти  з  усієї  округи  й    разом  гралися.  Коли  мирилися,  а  коли  й  сварилися  та  на  Галинку  навіть  не  можна  було  сердито  поглянути,  Вітя    тут,  як  тут.  
       Вони  жили  через    п`ять  хат    один  від  одного,  тож  тільки  куди  вона  йшла,  він  відразу  поспішав  за  нею,  немов    охоронець.
А  вже  про  школу,  то  немає,  що  й  говорити,  всі  знали,  що  це  тільки  Вітя  може  з  нею  спілкуватися.  Відразу  дасть  стусанів,  якщо  хтось  наважиться  при  ньому    підійти  до  неї.
               Спливав  час,  тікало  дитинство…  Галинка  ходила  в  шостий  клас.  Пухкенька,  зарання  сформувався  стан,    все  при  ній,  як  кажуть,  округлилася.  Побачивши  обличчя,  відразу  помічалися  великі,  красиві,  смарагдові  очі  й  довгі,  темні  вії.  Дівчина  мала  гарну,  світло-русяву  косу,  майже  до  пояса.
                                   Вже  того  Віті,  що  був,  немає,  виріс  справжній  парубійко,  ходив  у  восьмий  клас.  Височенький  на  зріст,  чорняве,  злегка  кучеряве  волосся,часто  спадало  на  чоло,  а  карі    очі  заворожували  дівчат.
Не  було  такого  дня,  щоб  не  сидів    на  лавці  біля  кущів,    чатував,  коли  Галя  вийде  на  вулицю.  Вона  ж  дівка  хитренька,  все    з  жартами  до  нього,  заставить  води  наносити  від  криниці  на  прання  ,чи    щоб  полити  яблуні,  коли  довго  немає  дощів,  а  коли  й  грядку  скопати,  як  треба.
         Минув  рік,  надворі  весна….    Вже  відцвіли  підсніжники  й  крокуси,  куші      вбралися  в  смарагдовий  колір.  А  вишні  й  черешні  обсипані  розбухлими    бруньками.  
         В  цей  час  роботи    завжди  вистачає.    Був  вихідний  день,  до  школи  йти  не  треба.  Дівчата,  Ліда  і  Галя  валялися  в  ліжку,  час  від  часу  позирали  в  вікно.  Вставати  не  хотілося  та  треба  після  зими  скрізь  наводити  порядки.
Ліда  ледь  відкрила  очі,  потягнулася  й  до  Галі,
-Сьогодн  буде  славний  день,    давай  на  вулиці  перед  парканом  викладемо    круглу  клумбу.  Мама    нам    давно  говорила,  щоб  квітів  там  посіяли.
Та  зіваючи,  вставала  з  ліжка,
-Гайда,  давай,  бо  знову  буде  бурчати,  що  нічого  не  робимо.
           Надворі  прохолодно,    Ліда  копала  землю  під  клумбу,  а  Галя  з  відром  пішла  до  криниці.    Тільки  відро  хлюпнуло  до  води,  за  спиною  почула  чиїсь  кроки.  Віктор    радо  привітався,  миттєво  почав  витягувати  воду.
-А  ти,  що  збираєшся  робити?  Багато  треба  води?  То  я  наношу.
Вона  ж  лукаво  позирнула,  посміхаючись,  дивилася  в  сторону  сходу  сонця,  
-Чуєш,  Вітьок!  То  гарне  діло  звичайно!    Та  чому  ти    весь  час  липнеш  до  мене?!    Знаєш,  інший  раз  дратуєш,  через  тебе,    навіть  інші  хлопці    до  мене    бояться  підійти.
Він    двома  руками  тримав    відро  з  водою,  поставив,  раптово    обома  долонями  захопив  воду  й  хлюрнув  на  своє  обличчя.  Вмить  відійшла  в  сторону,  він  весь  почервонів,  а    в  очах    наче  горіли  бенгальські  вогні.  Вона      взялася  за  відро    та  він  став  перед  нею  на  коліна,
-Та  ти,  що,  сліпа?!    Галинко!  Хіба  не  бачиш?!    Я  ж  тебе  з  дитинства  кохаю!  Нікому  не  віддам!  Чуєш!  Тому  й  будеш  моя,  чуєш  моя!
Вихопив    відро  і  наче  побіг  з  ним.  Галя,  знервовано  терла  руки,  як  краще  зробити,  прогнати,  посваритися,  чи  вмовляти,  що  сказати  щоб  відчепився?
Непоспішаючи  поверталася  додому.  Ліда  здивувалася,  коли    він  підійшов,знервовано  схопив  лопату  й  почав  копати,
-Так,    а  далі  що,  цеглою  обкладати  будете?  -  запитав  і  лагідно  заглянув  в  очі    Галі.
Вона    відчула  полегшення,  коли  побачила  ,  що  він  вже  заспокоївся,
-Так,  зараз  будемо  носити.
-  Лідо  бери  сій  квіти  ,а  ти  Галю  поливай!  А  я  сам  принесу  цеглу,  це  не  жіноче  діло.  
           Він  жив  з  мамою,  як  був  зовсім  малим,  батько  поїхав  на  шахти  в  Росію,  там  і  залишився.  Мамі    в  усьому    помічник,    коли  вона  на  роботі,  варив  їсти,    мив  підлогу.  Сварився  з  нею,  коли  до  неї  приходили  подружки,  приносили  самогон,  до  півночі  співали  в  хаті,  не  давали  виспатися.
           Віктор,  як  став  старшим,  не  раз  думав,  може  й  самому    з  горя  випити.  Адже    так  хотів,  щоб  Галина    все  життя  була  з  ним,  душа  боліла,  коли  помічав,  що  вона  на  нього  не  звертає  уваги.  
Після  курсів,  працював  трактористом,  збирав  гроші,  хотів  купити  їй  обручку  і  освідчитися,  нехай  би  тільки  закінчила    школу.  Молився,  щоб  нікуди  не  поїхала.  Нащо  їй  те  медичне  училище,  хіба    б    я  не  забезпечив  свою  сім`ю?  Он  Клава  вийшла  заміж  за  нашого  хлопця,  гарно  живуть,  чи  ми  б  не  змогли  так  жити,  якби  тільки  захотіла.    Та  Галя  мріяла  про  медичне  училище,  ще  з  п`ятого  класу,  тільки  про  це  й  мови.  Коли    говорила  про  медицину,  пашіло  обличчя,    а  в  очах  мерехтіли  вогники,    усміхалася,  неначе  пригадала,  щось  веселе.  
               Пізніми  вечорами  хлопець  часто    сидів      під    її  парканом,  збирав    гурт  молоді,  тільки,    тоді  сестри  виходили  до  них.  
                     Яскраве  літо  вбралося  в  ромашки,  васильки,  дзвіночки,  шовкові  високі    трави  від  вітру  прихилялися  до  землі.  Сонячний,  теплий  день.  Біля  криниці  зібралася  молодь,    юрбою  йшли  до  річки.  Вона  далеченько,  кілометрів  два  йти,  не  менше.    По  великій  долині,  високі  густі  трави,  місцями  смужками  гусячі  лапки.  Галя  ступала  босоніж,  м`яка  трава  визивала  насолоду.  Дивлячись    під  ноги,  усміхалася    від  задоволення.    Ліда  з  ними  не  пішла,  після  закінчення  восьми  класів,  поїхала  в  місто,  працювати  на  пошивну    фабрику.
           Хтось,  про  щось,  весело  розповідав  ,  вже  всі  сміялися.  Аж  тут  здалеку,  на  велосипеді  поспішав  Віктор.  За  мить  під`їхав  задоволено  позирнув,  
-Привіт  всім!  Ви,  що  на  річку?  Куди  без  мене?  Я  теж  хочу.  Тільки  зараз…  На  хвилинку  додому  заскочу.
       Метрів  сто  лишалося  до  річки,  він  вже  догнав  їх  і  відразу,  радо  взяв  Галю  під  руку.
-Привіт  сонечко,  два  дні  не  бачив,    так  скучив  за  тобою.
 При  друзях  вона    не  сперечалася,    змовчала,    а  він    же  дуже  зрадів,    відразу  поклав  руку  на  плече,  немов  обіймаючи.    Йдучи,  ледь  не  зашпортувався,    намагався  заглянути  в  її  красиві  очі.  
           Так  він  нею  марив,  вдома  тільки  й  мови  з  мамою,  що  обов`язково  одружиться  з  нею,  що  жити  без  неї  немає  сенсу.
                     Вода  в  річці  прозора,  відразу  зайти  в  неї  ніхто  не  наважувався.  Легенький  вітерець  припадав  до  води,  вона  рябила,  переливалася  блакитним  кольором,а  часом  світло-фіолетовим,  виблискувала  на  сонці.  Зграйки  малесеньких  рибок  в  воді,  то  раптово  появлялися,  то  зникали.  
Віктор,розмахуючи  руками,
-Що  завмерли  всі?  Заворожила  водиця?    Ану,  я  перший,  розійдись  народ!  
 З  розгону  кинувся    в  річку,  охав  і  ахав  від  задоволення.      Бив  руками  по  воді,
- Галю…    Давай  позмагаємося,  хто  швидше  перепливе?
Всі  знали,  що  Галя  гарно  плаває,  тож    тільки  підтримали  його  пропозицію.
     Вона  зняла  сарафан,    на  якусь  мить  Віктор  завмер.  Не  міг  відвести  від  неї  погляду  і  відразу  думка,  яка  ж    вона    гарна.  Галя  заходила  в  воду,  на  ходу    закладала  заплетену  косу,  щоб  не  заважала  пливти,  а  він  дивився,  любувався  нею.  Сплеск  води,    відволік  від  думки.  Розмахуючи  руками,  поплив  за  нею,  не  спішив,  але  догнав  її.  Посеред  річки,  до  неї  різко  розвернувся,
-Галю  дай  слово,  що  вийдеш  за  мене  заміж,  чуєш,  як  не  даси,  я  втоплюся,
-  Тю,  ти,  що  ,  дурень?    Знайшов  де  говорити  про  це,  гайда  доганяй,  а  то  я  буду  перша.
Так,  вона  перша  вилізла  з  води,  трохи  захекавшись  впала  в    високу  траву.  Він  приліг  біля  неї,  поклав  на  плече  руку,  пригорнув  до  себе  поцілував  в  щоку.  Ні,  вона  не  пручалася,  почервоніла  ,  голос  від  хвилювання  тремтів,
-Вікторе,  я  тобі  серйозно  говорю,  ти  на  мене  не  розраховуй,  я  вивчуся  і  поїду    звідси,  не  буду  тут  жити.  Я  гадаю,  що  ми  друзі  і  більше  нічого.
-Ти  не  кажи  так,  чуєш  і  не  смійся  з  мене,  я    ж  не  маленький    хлопчик.  Подумай,  я  Ниву  куплю,  новий  будинок!  Побачиш,  в  мене  вже  є  гроші,  тільки  нікуди  не  їдь.  Ну  добре,  вивчись  на  медсестру,    так  можна    і    тут,  на  місці  працювати.  Я  заради  тебе  гори  переверну,  якщо  треба  буде,  чуєш.  Зачекай  хвилину,  я  зараз!
Він  піднявся  до  кущів  й  дерев,  що  росли  трохи  далі,  на  пагорбку,  зник  між  ними.
Вона  вже  мала  бажання  йти  в  річку,  коли  побачила    його  з  букетом  квітів,  усміхнулася,
-Нащо    нарвав?    Ой,  дзвіночки,  ромашки,  краса!Шкода  пов`януть.
Віктор  поклав  квіти  біля  її  ніг,
«  Ну  будь  моєю,  я  тебе  благаю
Адже  всім  серцем  давно  кохаю
Ти  озирнись    навкруги,  подивись
Почуй  душею,  до  мене  пригорнись
Для  мене  сонце  ти,  повітря,  життя
Давай  будем  разом.  Давай  майбуття
Нам  буде  за  радість,  як  ранок  в  полі
Назавжди  поєднаєм  наші  долі.
Подумай  ,ти  не  спіши  кохана
Бо  ти  одна,  мій  світ,  одна  жадана.»
                     Вона  відразу  стала  серйозна.  Та  відвівши  погляд,  засміялася,
-Ще  рано    про  це  думати,  як  мама  каже  -  »  Молоко  на  губах  не  висохло».
Весело  з  розгону    кинулася    в  воду,  намагалася  швидко  пливти,  не  озиралася.  Він  взяв  в  руки  квіти,  немов  хотів  у  них  заховати  свій  смуток,  позирав  їй  вслід.
                     Всі  разом  поверталися,    додому    під  парканом    розпрощалися.  Віктор  залишився,  просив,  щоб  Галя  вийшла  до  нього.  В  його  душі  горів  вогонь  кохання,  думки  не  давали  спокою.  Чекав  більше  години,  надіявся,  але  вона  так  і  не  вийшла.  Повертався  додому,    думка  роїлася    в    голові.    А,    якщо  взяти  силоміць…..  Та  ні,  хіба    зможу  її  образити,  буду  наполягати,  нехай  подумає,          я  пропаду  без  неї.
       Чудовий,  літній    вечір  за  вікном….  напевно  комусь  шепотів    про  кохання.  Та  тільки  не  їй,  з  ліжка  задивлялася,  як  на  небі    де-не-де  з`являлися  зорі.  Галя  помітила  його  постать,  він  ходив  туди  й  назад,  туди  й  назад  вздовж  паркану.  Кинулось  в  очі,    бо  прийшов  у  білій  сорочці.    Він  не  поганий,  думала  вона,  як  зробити,  щоб  зрозумів,    мені    ж  зовсім  байдужий.  Он  Таня  -  сусідка,    живе  через  дві  хати,  на  рік  старша  за  мене,говорила,  що    за  ним  вмирає.    Вона  симпатична,  чому  б  йому  з  нею  не  бути…
                 Перше  вересня…  Сонячний  теплий  ранок….        Біля  школи  галасливо,  усміхнені  діти  привітно  віталися    одним  з    одним.    А  Віктор  стояв  в  стороні,  спостерігав  за  Галиною.  Яка  ж  вона  красива,  це  моя  зірочка,  вона  найкраща  всіх,  в  душі    все  ж  мав  надію.
Цілий  рік  зустрічав,  проводжав,  не  полишав  її,  всі  знали,  що  він  її  кохає.  З  заздрістю    спостерігали  за  ними.  А  вона  намагалася  з  собою  брати  компанію,  щоб  не  залишатися  вдвох.Тільки  до  воріт  й  відразу  поспішала  додому.
         Час  спливав,  як  вода  річці….  Галя  збиралася  на  навчання  в  місто,  збулася  її  мрія,  вона  поступила  в  медичне  училище.  Віктор,  хвилюючись,  все  в  надіях,  чекав  за  парканом.  Він  поїде  з  нею,  хоче  побачити  де  вона  буде  навчатися.  Дозволила  поїхати  ,  бо  дуже  просив,  благав.  Вирішила,  що  жаль  його    та  вкотре  повторювала,  що  тільки  друзі.    А  він,    схуд,  змарнів  ,  ловив  її  погляд,  ніжно  дивився  в  очі,  немов  благав,  змилуйся.  Майже  щовечора  зустрічав  з  потяга,  а  коли  і  їздив  за  нею,  біля  училища,  вже  немов  жартував,  що  працює  в  неї    охоронцем,  щоб  тільки  дозволила    бути  поруч.    Не    переймалася,    все  більше  жартувала,  знала,  що  все  одно  з  ним  не  буде,  поїде  туди,  куди  після  навчання  дадуть  направлення.
         Дощова  осінь…    З  вокзалу  незручно  добиратися  додому.  Від  автомобілів  розбита  дорога,  на  шляху  рівчаки,  калабані,  чи  й  пройдеш,  щоб  не  промочити  ноги.
           Одного  дня    Галя  зійшла  з  потяга,  на  неї  чекав  Віктор.  Він  стояв  біля  автівки  »  Нива»,    усміхався,
-Мадам,    таксі  подано!
Зашарілася,    сонячний  погляд,
-Це  ,що  купив?!
-Так  купив!  Я    ж  тобі  говорив,    для  тебе  все,  думай  -  думай,  я  почекаю.
               Мама  й  сестри  дивувалися  Галі,  чому  не  бути  з  ним,  адже  все  заради  неї,  навіть  приходить  роками  картоплю  копає  і  так  багато  в  чому  допомагає.
                 Червень  заглядав  у  вікно.  ..    Зранку  прохолодно  Галя  одягла  нову  сукню,  яку  придбали  батьки,  адже    їхала  за    дипломом.
 Вийшла  надвір,  вітерець    немов    пробудив  її  від  думок,  вона  ж    вночі  майже  не  спала.    Вчора    ввечері,  Віктор    знову  ставав  перед  нею    на  коліна,  просив  взяти  обручку  та  вона  відмовилась.    Адже  не  мала    до  нього  почуттів  і  стільки  раз  йому  про  це  говорила,  що  тільки  друзі,  але  він  впертий,  кожного    разу  наполягав    подумати,  як  і  цього  разу.
       Віктор  під`їхав    автівкою,  не  міг  відвезти  від  неї  погляду,  гучно  забилося  серце,  той  стук  віддавався  в  скронях.
Усміхнена,  весела  ,
-  Привіт  Вітьок!    Добре  мати  такого  охоронця.
Він  кивнув,  але  майже  не  чув,  що  вона  говорила,    біля  неї  уявив  себе    в  білій  сорочці  й  чорному  костюмі.
 Іхали  до  станції,  відганяв  думку,що  вона  скоро  поїде.
           Ввечері  зустріти  не  зміг,    в  полі  поламався  трактор.  Пізно  ввечері  повернувся  додому  та  все  одно  пішов  до  неї,  стукав    у  вікно.
Ліда  вийшла  в  халаті,  сказала,  що    Галя  вже  спить,  він  потираючи  руки  від  хвилювання,  йшов  додому.
                       В  хаті  гості…    Мати  та  її  подружки    дошкуляли  за  дівчину,  що  витирає  об  нього  ноги.  Сердитий,  до  пів  ночі  просидів  надворі,  поки  ті  розійшлися.
             Влітку  о  шостій  ранку,  це  ж  уже  білий  день.  Віктор  зірвався  з  ліжка  немов  ошпарений  окропом,    думав,  що  проспав.  Одягнувся    в  робочий  одяг,  але  ж  треба  йти  на  роботу.  Та  хотів  зранку  побачити  Галю,  розізнати,  як  у  неї  справи,  чи  дали  направлення  і  куди?
Навіть  та  прохолода  і  яскраве  сонце,  що  світило  прямо  в  обличчя  не  відволікло  його  від  думок,  не  підняло  настрій.  Боліло,  стискало  в  грудях    у  області  серця,  хотілося  кричати,  кликати  її,  не  зважаючи    ні  на  кого.
     Присів    під  парканом,  вирішив    трохи    почекати,,  але  ж  ще  рано,  може  спить.  Через  декілька  хвилин  почув  чиюсь    розмову,  батько  відчинив  хвіртку,
-О!    Привіт,  юначе!  Вже  напевно  не  сидітимеш  тут,  їде…    їде  Галинка!  Нарешті  дочекалася,  направлення  дали,  в  саму  Москву.
Від  почутого  загуділо  в  голові,  кинуло  в  піт.    Збентежений,  більше  нічого  не  хотів    почути,
-Мені  до  неї  можна?  Коли  їде?  А  як  же  я?
-Стоп,  стоп!    Через  тиждень,  у  поліклініку  якогось  району,  не  пригадаю.  Сказали  часу  не  гаяти,  треба  їхати  чим  швидше,  туди  людей  треба.  Тож  не  гони  коней,  як  кажуть,  заспокойся,  зберетеся,  якось  вечором,  на  вогнищі  напечемо  картоплі,  проводи  їй  зробимо.  А  зараз  вона  спить,  чи  прийдеш  ввечері,  як  захочеш,  -  говорив  батько  загородивши  дорогу  біля  хвіртки.  
Шалений,  збуджений  ,  не  йшов  додому,  а  летів.  По  столі  блудили  очі,  знервовано  поліз  в  льох.  Кілька  хвилин  і  він  присівши  за  столом  налив  повну  склянку  самогону,залпом  випив,закусював  кислим  огірком.Немов  помутніло  в  голові,  зі  сльозами  на  очах,  гучно  на  всю  хату,
-  «Ой,    пропаду  ж    без  тебе,  знаєш  ти  чи  ні?!
Нащо  я  на  світі?  Краще  б  згоріть  у  вогні    
Не  зникай  голубко,  без  тебе  я  не  я
Кохаю  і  мріяв  буде  в  нас  сім`я.
Ой  навіщо  покохав,    тебе  вродливу
Я,  без  очей  смарагдових    не  проживу
Цілувати  хочу,  лиш  тебе  одненьку
Не  віддам  нікому,  гарну,  молоденьку»
     Мати  зайшла  на  подвір`я,  двері  навстяж,  чула  останні  слова,злякано,
-Ой,  Боженьку!    Синку!  Що  сталося,  синочку?
Він  вже  лежав    на  ліжку  в  робочому  одязі,  всі    ґудзики  на  сорочці  розстебнуті,  волосся    на  голові  тирчало  в  різні  сторони,наче  мокре.На  підлозі  валялася  пуста  пляшка,  а  поруч  стояла  банка  з  огірками.  Злякалася,  вона    таким  сина  ні  разу    не  бачила.  Крутилися  думки,  ще  й  розхрістаний,  може  було  погано,  хоча    б  не  отруївся.
До  пізнього  вечора  вичухувала  його  від  алкоголю….
       На  ранок  в  хаті    галасно,  скандал,  мати  кричала,  що  пора  набратися  розуму,  чи  не  зможе  знайти  собі  іншу,  хіба  немає  дівчат  гарніших  за  неї.
                   Розмови  так,  як  кажуть,  тет  -  а  –  тет,  не  відбулося.  Галя    з  сестрою      поїхали    в  місто,    в  училищі  владнали  всі  справи,  гостювали  в  родини.
Вже  зовсім  темніло…..        На  вулиці  молодь    розпалила  багаття…..
                   Біля  паркану,    великий  стіл  накритий  стравами  та  напоями.  Віктор  прийшов    з    червоними  трояндами,  крутнувся,  позираючи  на  всіх,  відізвав  Галину      в  сторону,    хвилюючись    до  неї,
-Це  тобі!-    поцілував    у    щоку.
-Знай  я  буду  чекати,  гадаю  два  роки  мине  швидко.
Вона  подякувала,
-Вітьок,  не  варто,  зверни  увагу  на  Таню,  вона  за  тобою    здавно  вмирає….
Різко  взяв  її  за  руку,  приклав  до  своїх  грудей,
-Послухай!    Серце  розривається,  я  ж    жити  без  тебе  не  зможу!  Зрозумій,  або  ти,  або  нікого.    А  може  не  їдь,  я  за  все  домовлюся.
-Гей    Галю!    Пішли,  картопля  спеклася    -  гукнула  Ліда.
Сердито  махнув  рукою,  йшов  здовж  кукурудзяного  поля,  прямував  до  яру.
               Повний  блідий  місяць  неначе  був  таким  же  сумним  ,  як  він.  Лише  погляд  кине  до  неба,  здавалося  зорі  підморгували  йому  та  він  не  помічав  тієї  казкової  ночі.  З  яру  долинав  спів    коника  й  час  від  часу  переспів  жаб.      Сів  під  кущем  над  самим  обривом,  дивився  донизу  та  там  була  чорна  пелена,  адже  ярок  був  глибоким.  Не  знати  стільки  просидів,  згадував  дитинство.  Пригадав,  як    вона  одного  разу    застрягла    в  багнюці  між  чагарником.  Діставала  зілля,  він  ледве  витягнув    її  звідти,  виніс  на  руках.  Дуже  замурзалися,  вона  в  ставку  випрала  речі,  бігали  в  одних  трусах,  а    на  кущах  сушився    одяг.  
               Світанок…    Мерехтіння  фіолетових  й  рожевих    променів    пробудили  його,  треба  додому,  в  стільки  ж  вона  їде?  Адже  говорили  їде  сьогодні.
                 По  дорозі  пригадував  розклад  потягів,  які  їхали  в  напрямку  Москви,тут    зупинялися  на  декілька  хвилин.  Треба,  щось  робити….    В  першу    чергу  йти  відпроситися  на  роботі,  одне  знав    точно,  за  трактор  сьогодні  не  сяде.  
               Вітерець    злегка  шелестів  по  деревах.  Неподалік  від  залізничної  колії  літала  зграя  горобців.  А  далі  від  станції  літали,  каркали  ворони,  час  від  часу  сідали  на  щебень,    знаходили  щось  їсти.  На  платформі  людно.    Лише  два  потяги    тут  зупинялися,  а  бажаючих  їхати  багато.
           Галю  проводжали  батьки  і  Ліда  з  сусідкою  Танею.  Дівчата  весело  прощалися,  батьки  цілували,  давали  настанови  в  житті.
             Провідники  всіх  вагонів  зачиняли  двері,  потяг  рушив  з  місця  й  раптово  екстренно  зупинився.
     Машиніст  кілька  раз  подав  сигнал.  Посеред  колії,  розставивши  руки,  стояв    Віктор.
Люди  виглядали  з  дверей,гомоніли,
-Добре,  що  їхав  тихо,  а  так  би  не  знати  ,що  було  б.
 Машиніст  швидко  спустився  на  землю,  криючи  матом,    підійшов  до  нього,
-Тобі,  що  життя  надоїло?  Придурок!  Хотів,  щоб  я  із-за  тебе  за  грати  потрапив?
 Вже  підбігло    декілька  людей  подивитися  на  це  видовисько.
 Мокрий  на  вид,  підбіг  черговий  по  станції,  разом  з  іншими  людьми  відтягнули  його,  закрутивши  руки  назад,  а  він  кричав,
-Галю,  не  їдь!  Галю!  Прошу  не  їдь!  Не  кидай  мене.
Добре,  що  чергував  знайомий,    обійшлося  без  міліції.
Галіни  батьки  його  вели  під  руки,  всю  дорогу  читали  мораль.  Дівчата  йшли  позаду,  емоційно  вели  бесіду  про  те,  що  сталося.
                   Приїхавши  в  Москву,  Галя  зупинилася  в    гуртожитку,  працювала    в  поліклініці  в  регістратурі.  Не  пройшло  й  два  роки,  вона  зустріла  своє  кохання,    Валентина.  Славний,  чорнявий  хлопець,  не  вперше  бачив  дівчину  на  зупинці.  Допоміг  їй  сісти  в  трамвай,  коли  було  занадто  багато  людей,  так  і  познайомилися.  Він  був  у  формі,  останній  рік  навчався  в  воєнному    училищі.Родом  з  Горьківської  області,  туди  його  і  послали  на  роботу.  Їхали    одружені,  Галя    зразу  батькам  нічого  не  писала,  а  вже,  як  були  на  місці,  тоді  повідомила.
                     Віктор  жив  своїм  життям,  робота  і  мрії  в  самотності.  Часом    собі  дозволяв  випити  грам  двісті,  як  він  казав  матері,  щоб  зняти  напругу  в  житті.  Як  минали  два  рок,    то  ще  мав  надію,  що  вона  повернеться.  А  вже  коли  дізнався  від  сестри,  що  вийшла  заміж,  розповідали  сусіди,  що  пив  два  дні,  навіть  швидку  визивали,  ледве  спасли.  А  він  все  бідкався  матері,  що  без  неї  не  хоче    жити.
             Містечко  Арзамас  привітно  зустріло  молодят.  Але  місто  закрите,  розвивався  великий  секретний    воєнний  комплекс.    Воєнний  завод  набирав  швидкості  в  своїй  розбудові.  Валентину  відразу  дали  двокімнатну  квартиру,  Галя  ж  працевлаштувалася  в  лікарню  медсестрою,  в  пологове  відділення.
         Пройшов  час…        Рідна  земля  привітно  зустріла  Галю  з  сином.  Літня  пора  придала  радості,  коли  йшла  знайомими  стежками  додому.  За  ручку  тримала  трирічного  синочка,  Ігоря.  Вона    приїхала  всього  на  два  дні,  проїздом,  мала  путівку  на  відпочинок,,в    місто  Ялту.
       По  вулиці  ж  всі  один  одного  знають,  звістка  швидко  облетіла  сусідів.
-Приїхала,  така  пані,  в  золоті,  славна,  пишна,  сина  за  руку  вела.  То  вже  може  нарешті  зрозуміє  Віктор,  що  не  потрібен    їй.  Може  нарешті  зверне  увагу  на  мене,
-  розказувала  Таня    мамі.
                             Галя  буквально  на  третій  день,  зранку,  йшла  на  станцію.  Батьки  тішилися    малим,  обоє  взяли  за  руки  проводжали  на  потяг.  А  позаду  спішив  Віктор,  намагався  догнати  їх.
Саме  під`їхав  потяг  Галя  подала  квиток    провідниці,  стала  на  сходи,  позаду  почула    голос,
-Я  проводжаючий,    на  секунду?  –  випалив  Віктор.
Провідниця  не  встигла  рота  відкрити  ,  як  він  зачинився  в  купе  ,в  якому  сиділо  дві  літні  жінки.  Ні  на  кого  не  звертав  уваги,  малому  всунув  шоколадку,  її  взяв  за  плечі,
-Благаю,  давай  будемо  разом!  Що  син  то  нічого,  я  пальцем  не    доторкнуся,  не  ображу  дитину,  адже  я  не  живу  без  тебе,  чуєш.  Не  їдь!  Адже  я  кохаю  тебе  більше  за  життя.
 Жінки  здивовано  дивилися,  заніміли  від  несподіванки.
Провідниця  сварилася,  поспішно  відчинила  двері    купе,  біля  неї  стояли  два  міліціонери,
-Ось  він,  без  квитка,  час  їхати,  затримує  потяг.
 Ті  заламали  руки,  виштовхали  з  вагона,  повели  в  напрямку»  Відділення  міліції».    Всі  тільки  хитали  головами  розходилися  з  платформи.
Галина    вибачилася  перед  жінками,  звичайно  було  не  приємно  та  це  все  пропустила  -»  через  сито»,  як  кажуть.  Він  зовсім  для  неї  нічого  не  значив.
     Галя  відчувала  себе  щасливою,  хоча  й  на  чужині,  адже  гарно  жила  з  чоловіком,  відчувала  себе    господаркою.  Він  був  добре  вихований,  любив  її  ,  цінив,  шанував,  вони    мали  намір,  ще  народити  доньку.
Не  пройшло  і    року…  тіло  Віктора    знайшли  в  яру,  біля  ставу.
Поряд  лежало  дві  пусті  пляшки  з  під  самогону  і  записку  в  кишені  -
«  Прости  мамо,  мені  без  Галі  не  жити!  Та  її  не  звинувачуй,  це  я.    В  усьому  винен,  я  сам».
                                                                                                                                           03.06.2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736250
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2017