Прочитаний :  3693
|
Творчість |
Біографія |
Критика
3
Сарна зникнула в кущах,
Не було неначе.
І малий вівчар уздрів,
Що той олень плаче.
- Оленю, - сказав пастух,
Вийшовши зі схову, -
Не лякайсь мене... Я чув
Вашу всю розмову.
Хай твоя сарничка йде
У ліси й потоки.
Хай те серце не болить,
Кротке і жорстоке.
Ти ж ходи на пастівник,
На сінце зелене.
Доглядатимеш ягнят,
Житимеш у мене...
Втішився Золоторіг
Мовою хлопчини.
Біля друга і в біді
Серце одпочине.
Не боліла так тепер
З милою розлука,
Що поранила його,
Мов стріла із лука...
Грудку глею взяв пастух
І для остороги
Пообмазував навкруг
Блискаючі роги.
Хай не притягає віч
Золото нікчемне,
Бо ж недобрий ходить зір
В дербрях потаємне.
Наміри лихі не сплять,
На безлюдді бродять.
Де ніхто не сіяв їх,
Там вони і родять...
І пішли вони оба
Доганять отару.
Став пастушити рогань
З хлопчиком на пару.
Хлопець присилив йому
Дзвоничок до шиї,
Куплений колись давно
Аж у Коломиї.
Відступали барани -
Поводирство строге,
Бо навчились поважать
Оленячі роги.
Добре знав Золоторіг
Всі груні і скали,
І ні разу вівці з ним
В лісі не зблукали.
Він виводив рано їх
На росисті трави,
Ополудні вів у тінь,
В листя кучеряве.
Вечорами, як Василь
Грав у сопілчину,
Олень слухав і жував
Білу конюшину.
І не раз вони всю ніч
Розмовляли стиха,
Наслухаючи, як бір
В сні глибоко диха.
Все Василько розповів
Про свої скорботи
І про наміри тверді
Короля збороти.
Олень про свою біду
Вів невтішну повість:
Хто за золотом біжить,
Той загубить совість!
Дивувалися вони,
Що всі людські вдачі,
Біди, звичаї, думки
Схожі на звірячі...
Так і осінь підійшла,
Почало дощити.
Посхилялися в журбі
Полонинські квіти.
Дрібно дощиком сікло,
Мжичкою із неба.
Повертатися в село
Пастушкові треба.
Треба вже отару гнать
На зимівлю в доли.
Олень каже: - Не люблю
Стайні і стодоли...
Та й не знати, як мене
Там зустрінуть люди.
Може, скажуть: "Нащо нам
Дикої приблуди?!"
Не врятуюся від них
Жодною мольбою.
Тут лишаюсь. Не проси,
Не піду з тобою!
Гладив ніжно пастушок
Оленеві ріжки.
- Повернуся, - говорив, -
Як зійдуть підсніжки!
Олень друга попросив
Зняти з шиї дзвоник,
Потім скочив у кущі,
Як у трави коник.
А Василько череду
З гір плаями зводив.
Грала фрілочка його
Світові на подив.
Грала, ніби та вода,
Що біжить зі скелі
І вихлюпує в бігу
Промені веселі.
|
|
