Прочитаний :  1720
|
Творчість |
Біографія |
Критика
РОЗМОВА З УЧИТЕЛЕМ
Старомодний поет
ген із того наївного часу,
Де ще княжила совість і честь викликали на звіт, -
У якімсь напівсні
відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу вибрався у потойсвіт.
Мов сновида,
бреду у слизькій до огидності твані,
Де жують, і жеруть,
і злягаються на видноті,
І над Вічним вогнем потирають долоні захлані,
І справляють нужду
на солдатські могили святі.
І снують, і кишать,
і розпродують все, до зернини.
В цьому хижому шабаші
я - одинокий, мов перст.
А довкруг - ні душі,
позаяк замість душ - порожнини,
Лиш такий же самотній до ніг моїх тулиться пес.
Що за скрегіт вночі?
Углядаюся в темінь погрозну:
Двоє чад із надгробка здирають дідівську зорю
І здають дефіцитну -
за мірою циніків - бронзу,
І на виручку колються,
сходячи в землю сиру...
І коли вже здушило щось темне відразно і вогко -
Спам'ятався:
стою біля хати в далекім... колись.
Із вікна мені світить дитинства довірливий вогник,
А над книгами звично
мій перший учитель схиливсь.
Він пита мене:
- Сину, а що це ти зблід, як з навроків?
- Та приснилось, - затнувся, -
таке... хоч на дерево лізь.
- То, козаче, не сон.
Прогуляв ти в дитинстві уроки -
Саме ті, на яких ми проходили...
капіталізм.
|
|
