А ти стоїш біля́ вікна
І літній дощ на склі картини намалює
Здається не весела, здається що сумна
А може кличеш ти, та він не чує
Ось краплі намалюють сілует
Це він, в його обличчя заглядаєш
Не просто вже картина, а портрет
І ти вже посмішкою сяєш
Він дивиться у вічі тво́ї чарівні'
Й від погляду в душі все завмирає
Торкнутися б його, його руки'
Тепла і слів його не вистачає
Сміється й він у відповідь — дивак
Ну скільки ж можна під дощем стояти
Зайди на декілька хвилин — та ні, ніяк
Таке лише́ можливо уявляти
Він стільки часу приділив мені
І стільки спогадів у серці залишає
І знову при́йде — і в реальності, і в сні
Як палко й ніжно він кохає....
Та раптом вітер хмари розігнав
Дощ припинився, сонце появилось
Ще мить, й портрет його пропав
Невже усе здало́сь, усе наснилось
Ти далі у вікні стоїш
І хоч нема на склі його портрета
Подарував дощ ще один для тебе вірш
Закоханого в те́бе лірика—поета!
