На волю пробиваються вірші
І стомлено торкаються паперу.
От тільки час знайду і запишу,
А він ще довго їм не дасть померти.
Я так шукала, хто б позичив слух,
З усього міг хоч краплю зрозуміти.
Та визнав той, хто серцем не оглух.
І визнання, а треба заслужити.
Воно прийде, але мені дарма.
І з’явиться, та я вже буду інша.
У тому вимірі, там визнання нема,
Де в глибині моїй беруться вірші.
Та що так перейматись тим життям?
Пробути можна - і не зрозуміти.
Змінити серце до невпізнання
Й буття від небуття не відрізнити.
Не мучитись, не плакать, не страждать.
(А я ще визнання від них хотіла!)
Вірші лише для серця можуть дать.
А їм – пусте. Вони живуть для тіла.
