Пліток, різних, намололи про неї злі люди, -
Вдихнув відчаю коханий через пересуди...
Доки нічка виплітала шовкові вірвечки -
Пізнавали зло і правду їхні суперечки.
Емоційно, але щиро, - мусила зізнатись,
Що колись, таки, ходила сонце зустрічати...
Запевняла, що забуті ті краї й стежини,
Що давно росу п"є серце із нової днини.
Він і вірив, і не вірив - потилицю чухав, -
Вона ніжно цілувала його гострі вуха, -
Щебетала, вихваляла красу його й розум,
Аромат слів виливала в найсолодшу прозу:
- Думай, любчику мій, думай, - голівку не чухай,
Повір мені, мій жагучий, нікого не слухай!
Не рви серце своє, любий і не сумнівайся:
Одного тебе кохаю, - лише не зазнайся!
