Вечоріло… край неба привітне, літнє сонце. Яскраві промені, все ще дарують тепло, злегка миготять при землі. Невеличке містечко, вздовж околиці вулиця. Проїжджа частина дороги виділялася старим потрісканим асфальтом з де – не - де купками пилу та дрібного щебню. Уповздовж залізних парканів та деінде із дерев’яних штахет, ніби рушниками майорять різнокольорові квіти. За ними будинки, хати, збудовані іще в шістдесяті та в сімдесяті роки минулого століття.
Тоня йшла по обіч дороги, здалеку під її парканом видніються білі й рожеві флокси, переплетені глянцевими листками барвінку. Дівчина помітила відчинені ворота, примруживши очі, подумала - О, у нас знову є хтось. Як добре, що батько заробляє гроші, ремонтує машини. Але ж сьогодні неділя, міг би й відпочити. Піднесений настрій, весела хода, зазирнула в білий поліетиленовий пакет, рукою підхопила цукерки, які купила в магазині, по дорозі від подружки. Так - так, де тут м’ятна? І усміхаючись дістала одну, розвернувши, швидко відправила в рот. Смакота, що сказати! Може Вадим прийде, треба пригостити. Вона і цього разу задумалася про нього. Шкода хлопця, більше року назад, батько помер від ковіда, а це вже минуло пів року, як і мами не стало. Як він тепер буде жити далі і де? Бабця в селі, зовсім немічна. Взимку тут була, підтримала онука, та повернулася, як сказала, до рідної оселі. Це поки літо, до нас заходить часто, обідає, а інколи і вечеряє в нас та й сусіди йому продуктами допомагають. А скоро прохолоду принесе вересень і до школи треба. Це якби хоч дев’ятий клас закінчив, пішов би в якусь бурсу, а після восьмого класу куди кинеться?
Тоня і Вадим мешкали на одній вулиці, ще з дитинства гралися з вуличною компанією. З першого классу у школі разом. Хоча й були непорозуміння, але ті сварки на день, чи може на два, не на довше. Хлопець розумний, кмітливий, як кажуть - не балуваний. Він допомагав Тоні з уроками математики. Після четвертого класу, у вільний час, приходив із своїм батьком, вчився ремонтувати автомобілі. Коли ж помер його батько, він майже щодня приходить сюди, із задоволенням допомагає ремонтувати. Загалом хлопець цікавиться технікою, любить автомобілі, з часом в них став добре розбиратися.
Ніби підкрадаючись, Тоня повільно підходила до паркану, чула нерозбірливі слова батька і незнайомий чоловічий голос. Думка, як вістря блискавки - Ага, видно Вадима немає. Та тільки наважилася стати перед ними, виразно почула слова батька,
- А, я що не людина. Розумію, що хлопцю треба допомогти. Прийняв доленосне рішення, подав папери на опікунство. Вчора в село їздив, умовив його бабусю, щоб дала дозвіл виїхати за кордон. Я ж не скажу їй, що це моя рідна кровинка, що це мій син. Мій час настав, за гріхи треба розрахуватися.
Від почутого, Тоня присіла. Знервовано дістала цукерку, розмотала, жадібно схопила вустами, прошепотіла,
- О... це вже мої нерви, як таке в собі переварити? Цмокаючи цукерку, притаїлася, прислухається, що ж буде далі.
Знову почула незнайомий голос ,
- А жінка знає?
- Ой… та хіба ж я собі ворог, щоб залишитися без дружини. У неї проблеми із серцем. не дай Боже дізнається, боюся не витримає. Вона ж не проти, була взяли опікунство, а мені й цього достатньо. Ми ж з його батьком все життя на одній вулиці прожили, разом до дівчат ходили. Покійний мав ваду, то ж догадувався, що не його хлопець. Але радів, що є сім’я, тому й мовчав. Мабуть і не подумав, що це мій гріх.
- А хлопець погодиться поїхати за кордон? Чи, ще нічого не зна?
- Думаю, що захоче, він майже щодня тут, бачу з дочкою ладнає. А що нам робити? Он був у Харкові, їздив по запчастини. Ті хлопці, що були на Майдані, кажуть, як не осінню, то навесні рашка знову полізе. Якби подалі від кордону. А тут, від рашки до Харкова сорок кілометрів, то їм подолати, ще двадцять кілометрів, не завадить багато часу. Я хлопцям вірю, боронитимуть Харків, але ж це війна, жахіття, танки, літаки, ракети, бомби. Боюся і моя Наталія не витрима, треба сім’ю вивозити. Можливо хтось і буде засуджувати, але іншого виходу не бачу. Кошти маємо, в Румунії є родина, теж займається ремонтом автомобілів. Ми з Вадимом гори звернемо, він розумний хлопець.
- Ну, ти ж йому колись розкажеш, що ти батько?
- Та хіба, що коли скаже, що хоче одружитися на Тоні. А, як ні, то цей секрет, із собою в могилу заберу.
- А з хатою що?
-. Он сусідові, діду Миколі довірю, пусте квартирантів. А далі час покаже, мабуть швидше за все продамо.
Запала тиша. Тоня відчула, що затерпли ноги, привстала, топталася на місці. Несподівано, рукою зачепила залізний паркан, різко нахилилася, глухий стук відбився луною по залізу, відразу почула голос батька,
- Чи нас хтось підслуховує, чи якийсь пес треться?
Дівчина випурхнула метеликом, вже стояла перед ними, випалила,
- От чортівня, об траву зашпортнулась, ледь не впала.
- І чого так спішила?- запитав батько.
- Тож спішу, вже моє кіно почалося. Ой, ви мене вибачте, я не привіталася.
Незнайомий, доволі сивий чоловік, із синіми очима, ледь усміхнено,
- Та нічого, головне, щоб на лобі шишку не набила.
Зацікавлено подивилася на батька, хотіла запитати хто це. Та не встигла, він, у його сторону кивнув рукою,
- Доню, це дядько Сергій, ми разом у війську служили. Проїздом у нас, поїде в Кременчуг до батьків. То оце ми пообідали, поспілкувалися, дещо згадали.
- Так, дякую за гостинність, то ж скоро мій потяг, я буду йти – бадьоро промовив чоловік.
- Щасливої вам дороги, - побажала Тоня і поспішила в будинок.
Побачивши, що мати в кухні миє посуд, її серце раптово гучно забилося. Ой, мамочко, якби ж ти знала правду. Але, як тато наважився прийняти таке, доленосне рішення, не розказавши про минуле! Та без його згоди, я не посмію відкрити цю таємницю. Мама ж насправді щодня приймає сердечні ліки. Мені про все почуте, треба просто забути.
За вікноч ніч…Тоні довго не спалося. Тільки закриває повіки, перед очима образ Вадима. Не вкладалося в голові, що він виявляється її брат. Обіймаючи маленьку подушку, що лежала поруч, подумками заспокоювала себе. Він мій брат, але це теж кльово, головне мені не спалитися, не підвести батька. А поїхати за кордон, страшнувато, треба буде вчити іншу мову. Але якось воно буде, батько прийняв правильне рішення. А далі, як він каже, буде видно. Та, якщо навіть пройде років п’ять чи десять, буду старшою, тоді вже й сама в Україну повернутися зможу.
Минали дні, минали ночі, не мали спокою очі дівочі. Погляне на Вадима, аж серце тріпоче, розповісти б йому?! Та ні, я не маю права.
Батько з Вадимом мав серйозну розмову, папери про опікунство були давно готові. На пропозицію поїхати за кордон, хлопець сприйняв з блисками в очах. Його серце наповнилося радістю,
- Що візьмете мене, правда?
Батько кивнув головою,
- Так! Правда хлопче, правда! - поспішив у будинок,
- Тоню, ти чула, я поїду з вами, ти про це знала?
Її хитрий погляд, усмішка та відразу ж звернулася до матері, яка в кріслі, пришивала до сорочки ґудзик,
- Мамо, а можна, я за кордоном, Вадима називатиму братом?
Хлопець засміявся,
- Та хоч цвяхом мене називай, головне, що я з вами поїду.
Мати зазирнула на обох, звернулася до дочки,
- Та чи мені жалко, називай, хто тобі забороняє.
Важко перевела подих, подивилася їм у слід. Діти поспішили вийти на двір.
Минуло два місяці. Тоня і Вадим в багажник автівки складали валізи. Мати, вже сиділа на передньому сидінні, у очах смуток і маленький відблиск надії, що колись, вона повернеться до рідного дому.
З місця повільно зрушила автівка, усміхнені Вадим і Тоня сиділи на задньому сидінні. Озираючись, дівчина рукою помахала дідові Миколі. В її очах прихована тривога, що їх чекає там, на чужині. За мить, опустивши голову, заспокоїла себе Нічого, я витримала два місяці витримала, так і роки витримаю. Не розповім секрет батька, бо тепер це сімейна справа. А такі речі, які багато значать у житті, не обов’язково розповідати.
2022 рік
ID:
1030550
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.01.2025 16:58:14
© дата внесення змiн: 27.06.2025 13:50:48
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
ось і ще одну прозу побачила на вашій сторіночці - із задоволенням прочитаю!
