Ось з дерев позривало геть листя,
листопад роздягає природу,
а трава, ніби лис, золотиста,
в жовто-сірих блукає розводах.
Сірим оловом вкрилося небо,
вогкий простір мов дихає млою...
Все змішалося. Наче шалена
Осінь хлющить на землю тугою.
Тихо в парках, і в лісі тривожно,
холод річки кусає за руки,
й думки ллються несміло, сторожко,
і душа мов понурилась з муки.
Ворон кружить і каркає хрипко,
в серці тільки журба і тривога,
наче дихаєш біля обриву —
зникла геть під ногами дорога.
Та раптово — акорди гітари!
Їх веселий мотив прориває
павутиння ілюзій недбалих,
душу світлом тепла огортає.
Вмить вони забирають на себе
всю увагу й тугу відганяють,
серце збуджують, рясно, миттєво
настрій радістю мов умивають.
А музика все грає натхненно,
дзвоном струн мов карбує про вічне:
«Все мине!» — каже він, мов блаженний,
«Бо Життя, бо життя безкінечне!
Прийде день і повернеться свято,
все розквітне з весняним серпанком.
Сплине час, сонце зійде завзято,
Ночі темряву змиє світанок».
Чудесний вірш. Рада бачити, щось давненько Вас не було у Клубі. 
