| Сторінки (6/569): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
Це помирає не кохання,
а ми самі.
Невинність первісну
Скасовує бажання,
І самозабуття - це інше забуття,
Переплітаються гілки,
Навіщо жити, якщо одного разу пропадеш?
Лише для того, хто бачить
Завжди перед собою очі свого світання,
Лише для того, хто цілує
Ангельське тіло, окрилене коханням.
Скорботні привиди
Далекі, інші,
Ті, хто кохання втратили,
Як спогади у снах,
Могили бачать,
Обіймають порожнечу.
Ось вони, плачучи, ідуть,
Помирають на ходу, живуть під каменем,
Уражені безсиллям,
І пориваються за привидом
З марною ніжністю.
Ні, це помирає не кохання.
[b]Luis Cernuda No es el amor quien muere…[/b]
No es el amor quien muere,
somos nosotros mismos.
Inocencia primera
Abolida en deseo,
Olvido de sí mismo en otro olvido,
Ramas entrelazadas,
¿Por qué vivir si desaparecéis un día?
Sólo vive quien mira
Siempre ante sí los ojos de su aurora,
Sólo vive quien besa
Aquel cuerpo de ángel que el amor levantara.
Fantasmas de la pena,
A lo lejos, los otros,
Los que ese amor perdieron,
Como un recuerdo en sueños,
Recorriendo las tumbas
Otro vacío estrechan.
Por allá van y gimen,
Muertos en pie, vidas tras de la piedra,
Golpeando la impotencia,
Arañando la sombra
Con inútil ternura.
No, no es el amor quien muere.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2025
Павутина заплела розум
у пейзажі, засипаному попелом;
ураган кохання пронісся
і не залишив жодної птиці.
І ніякого листя,
воно зникло, як краплі води
з висихаючого моря,
коли немає більше сліз,
хтось безжальний, як весняний сонячний день,
своєю присутністю ділить тіло надвоє.
Тепер треба зібрати осколки розсудливості,
хоча одного завжди не вистачає,
зібрати порожнє життя,
і піти з надією, що згодом його наповнять,
можливо, знову, як і колись,
невідомі мрії і невидимі бажання.
Ти нічого цього не знаєш,
ти тут, безжальний, як день,
день це світло, яке міцно обіймає сумну стіну,
стіну, чи ти не розумієш?
стіну, перед якою я стою один.
[b]Luis Cernuda Telarañas cuelgan de la razón[/b]
Telarañas cuelgan de la razón
en un paisaje de ceniza absorta;
ha pasado el huracán del amor,
ya ningún pájaro queda.
Tampoco ninguna hoja,
todas van lejos, como gotas de agua
de un mar cuando se seca,
cuando no hay ya lágrimas bastantes,
porque alguien, cruel como un día de sol en primavera,
con su sola presencia ha dividido en dos un cuerpo.
Ahora hace falta recoger los trozos de prudencia,
aunque siempre no falte alguno;
recoger la vida vacía
y caminar esperando que lentamente se llene,
si es posible, otra vez, como antes,
de sueños desconocidos y deseos invisibles.
Tú nada sabes de ello,
tú estás allá, cruel como el día,
el día, esa luz que abraza estrechamente un triste muro,
un muro, ¿no comprendes?,
un muro frente al cual estoy solo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2025
Юнаки
Які ніколи не були зі мною,
Прощавайте.
Юнаки,
Яким ніколи не бути зі мною,
Прощавайте.
Нас розділяє нездоланна
Ріка життя:
На цьому березі весела вільна юність;
На іншому принизлива і хвороблива старість.
Я в юності не розумів
Як бачити красу, її бажати, володіти нею;
У старості навчився
І впізнаю красу, але даремно прагну.
Рука стареча поганить
Тіло молоде, коли його голубить.
Старий повинен з гідністю самотності
Проходити повз запізнілу звабу.
Жадані й свіжі губи поціловані,
А губи неціловані жаданіші й свіжіші.
Чи є від цього ліки, друзі? Що за ліки?
Я добре знаю: їх немає?
Яка це насолода
Жити разом з тобою:
Разом купатися у теплих водах пляжу,
Їсти і пити за одним столом разом.
Сміятися, гуляти, розмовляти,
Дивитися уважно в твої очі, це сяйво й музика.
Іди, отож, іди, такий безжурний,
Коханням ваблячий і ваблячий жаданням.
І не зважай на рану, яку твоя краса і грація наносять
Перехожому, здавалося б, що невразливому для них.
Прощайте, прощавайте, згустки грації і чару.
Я скоро відійду, упевнений,
туди, де з'єднані розірвані нитки, де я скажу й зроблю,
Що не зумів, чого не знав, як говорити і робити у цьому часі.
Прощайте, прощавайте неможливі супутники.
Я зараз тільки вчуся
Помирати, надіюся
Зустріти тебе знову, також прекрасним,
В якомусь іншому житті.
[b]Luis Cernuda DESPEDIDA[/b]
Muchachos
Que nunca fuisteis compañeros de mi vida,
Adiós.
Muchachos
Que no seréis nunca compañeros de mi vida,
Adiós.
El tiempo de una vida nos separa
Infranqueable:
A un lado la juventud libre y risueña;
A otro la vejez humillante e inhóspita.
De joven no sabía
Ver la hermosura, codiciarla, poseerla;
De viejo la he aprendido
y veo a la hermosura, mas la codicio inútilmente
Mano de viejo mancha
El cuerpo juvenil si intenta acariciarlo.
Con solitaria dignidad el viejo debe
Pasar de largo junto a la tentación tardía.
Frescos y codiciables son los labios besados,
Labios nunca besados más codiciables y frescos aparecen.
¿Qué remedio, amigos? ¿Qué remedio?
Bien lo sé: no lo hay.
Qué dulce hubiera sido
En vuestra compañía vivir un tiempo:
Bañarse juntos en aguas de una playa caliente,
Compartir bebida y alimento en una mesa.
Sonreír, conversar, pasearse
Mirando cerca, en vuestros ojos, esa luz y esa música.
Seguid, seguid así, tan descuidadamente,
Atrayendo al amor, atrayendo al deseo.
No cuidéis de la herida que la hermosura vuestra y vuestra gracia abren
En este transeúnte inmune en apariencia a ellas.
Adiós, adiós, manojos de gracias y donaires.
Que yo pronto he de irme, confiado,
Adonde, anudado el roto hilo, diga y haga
Lo que aquí falta, lo que a tiempo decir y hacer aquí no supe.
Adiós, adiós, compañeros imposibles.
Que ya tan sólo aprendo
A morir, deseando
Veros de nuevo, hermosos igualmente
En alguna otra vida.
Desolación de la quimera (1962)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2025
Залиште мені мій голос,
як залишають пампі
її хащі бажань,
її сухі річки серед каміння.
Дозвольте мені жити, як іржавий меч
без руків'я, закинутий у хмари;
я не хочу нічого знати про заздрісну славу
зі спопеляючими хвостом і рогами.
У мене був круг місячного сяйва,
яке розлилося вночі на початку осені;
я віддав його жебракові, такому юному,
що його очі були схожі на два озера.
Друзі мої, я потонув у них;
віднині я сплю там і ніколи не прокидаюся.
Як сумно більше не відчувати себе;
дайте мені гітару збирати в неї мої сльози
[b]Luis Cernuda Déjame esta voz[/b]
Déjame esta voz que tengo,
lo mismo que a la pampa le dejan
sus matorrales de deseo,
sus ríos secos colgando de las piedras.
Déjame vivir como acero mohoso
sin puño, tirado en las nubes;
no quiero saber de la gloria envidiosa
con rabo y cuernos de ceniza.
Un anillo tuve de luna
tendida en la noche a comienzos de otoño;
lo di a un mendigo tan joven
que sus ojos parecían dos lagos.
Me ahogué en fin, amigos;
ahora duermo donde nunca despierto
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2025
Він не говорив слів,
він просто пропонував тіло, яке запитувало,
бо не знав, що бажання - це запитання,
на яке немає відповіді,
листок, для якого немає гілки,
світ, у якому немає неба.
Смуток шукає свій шлях між кістками,
розростається у венах,
доки не явиться у шкірі
фонтанами мрії,
ставши плоттю, яка сумнівається в хмарах.
Досить випадкового дотику,
миттєвого погляду серед тіней,
щоб тіло розкололося навпіл,
жадаючи прийняти в себе
інше замріяне тіло;
половина і половина, мрія і мрія, плоть і плоть,
рівні за формою, рівні в коханні, рівні в бажанні.
Навіть якщо це тільки надія,
бо бажання - це запитання, на яке ніхто
не знає відповіді.
[b]Luis Cernuda No decía palabras[/b]
No decía palabras,
acercaba tan sólo un cuerpo interrogante,
porque ignoraba que el deseo es una pregunta
cuya respuesta no existe,
una hoja cuya rama no existe,
un mundo cuyo cielo no existe.
La angustia se abre paso entre los huesos,
remonta por las venas
hasta abrirse en la piel,
surtidores de sueño
hechos carne en interrogación vuelta a las nubes.
Un roce al paso,
una mirada fugaz entre las sombras,
bastan para que el cuerpo se abra en dos,
ávido de recibir en sí mismo
otro cuerpo que sueñe;
mitad y mitad, sueño y sueño, carne y carne,
iguales en figura, iguales en amor, iguales en deseo.
Aunque sólo sea una esperanza,
porque el deseo es una pregunta cuya respuesta nadie sabe.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2025
[quote]Я тих людей спитати хотіла б, та скорбота
охоплює раптово, наважитись не можу;
незрозуміла мова —
не те, що рідна, гожа,
Габріела Містраль "Краєвиди Патагонії. Відчай" Переклав Григорій Латник[/quote]
[i]Продовження[/i]
Ми обідали, коли Координаційний Центр попередив, що о 21:00 буде зроблена спроба зруйнувати астероїд. Слід розпорядитися, щоб домашній андроїд приготував необхідне для життя в автономному режимі в найближчі два тижні, і обов'язково одягнути протирадіаційні костюми - "марсіанки" - з темними окулярами і додатковим шоломом, захищаючим від ударної радіохвилі. Після вибуху можливий вихід андроїдів з ладу, тому слід все зробити до призначеного часу.
До вечора ми зробили необхідні запаси, вбралися в "марсіанки" й піднялися на оглядовий майданчик. Внизу на вулиці розгулювали ігнобіліси. Вхідні двері були надійно захищені від вторгнень чужаків, тому вони не намагалися пробратися в будинки, лише зацікавлено роздивлялися незнайомі їм предмети, часом збивалися в юрми, розмахували руками і емоційно вигукували щось схоже на слова. Можливо вони не втратили здатність до мовного спілкування. Нік спинив мій порив щось зробити, щоб їх попередити і захистити від можливих наслідків вибуху в космосі - вони не зрозуміють, а моя поява може спровокувати агресію. В будинку ми в безпеці, а захистити всіх живих, залишених на Землі, нам не під силу. Ігнобіліси здавалися дуже схожими на людей - мене гнітила думка, що їм залишається жити останні години. Сапієнси нічого не зробили, щоб їх врятувати.
Нік намагався відмовити мене від спостереження за вибухом з оглядового майданчика і наполягав, що слід укритися за стінами, які захистять від радіації. Але я не поступалася - магнітне поле Землі може бути найкращим захистом, а таке грандіозне видовище до нас могли спостерігати хіба що трилобіти сотні мільйонів років тому, коли ще траплялися зіткнення Землі з астероїдами. Я й зараз не можу пояснити природу мого пристрасного бажання спостерігати вибух астероїда власними очима. Мабуть присутність Ніка провокувала, як колись, на нерозсудливі й нелогічні вчинки. Адже можна без ризику побачити все в нетстарі. Професійна зйомка залишеною автоматикою передасть всі деталі цього явища, записані з різних точок спостереження: з Землі, з навколоземних апаратів, з Місяця, з Марса.
Знову, як і минулого вечора, вибрався на небо старіючий півмісяць і повільно поплив серед сузір'їв. Коли він був між Тельцем і Рибами, на обрії зачервонів астероїд. Чим ближче до 21:00, тим швидше незборима цікавість поступалася місцем наростаючому жаху перед можливою загибеллю.
- Може все ж знайдемо якесь укриття, - обережно запропонував Нік.
- Боїшся?
- Боюся. Ми з тобою так близько зараз до кінця бажаної колись казки: "Жили довго і померли в один день".
- Ніколи я не хотіла померти з тобою в один день.
- А я хотів прожити життя разом з тобою і померти в один день.
Я не втрималася, відірвала погляд від астероїда і подивилася на Ніка. Він посміхався. Як я колись злилася на нього за такі посмішки! Мені здавалося, що він здогадується, які почуття вирують у моєму серці, що я не зуміла приховати їх від нього, він все бачить, все розуміє і сміється з моїх марних потуг удавати байдужість.
- Знову насміхаєшся?
- Лі, ти говориш дурниці. Я ніколи не насміхався з тебе. Можливо, ми останні хвилини ще живі, а тебе знову хвилює, що "наші всі будуть сміятися, як дізнаються". Для тебе завжди важливішим було не те, що ти відчуваєш, а що про тебе можуть сказати інші. Подумай про те, що нас тільки двоє на всій Землі, невідомо, що буде з нами через годину, через день, а ти все оглядаєшся на когось, хто спостерігає за тобою і судить кожен твій крок. Ти все так же боїшся зробити щось неправильно. Скажи, якби мене не було поряд, чи не намагалася б ти зараз роздавати ігнобілісам "марсіанки"?
- Мабуть, спробувала б врятувати, кого зможу.
- Чи вони б дозволили?
Я не встигла відповісти. Яскраве світло боляче вдарило в очі, не врятували навіть темні окуляри. Стало світліше, ніж вдень, світліше, ніж на Меркурії. Знизу донісся болісний скрик ігнобілісів. Там, де мить тому багрянів астероїд, набухало сліпучо-біле сонце. Кілька секунд воно розкреслювало яскравий світ навколо нас різкими чорними тінями. Враз згасло, на його місці замиготіла блідо-жовта хмара. Вона почала розповзатися по небу і раптом знову спалахнуло сліпучо-біле сонце. На півнеба розлилося червоне зарево. Зірки зникли, зник Місяць, потім знову згасло сонце. Під ледь помітним квадратом Пегаса проступив привид Місяця. Астероїда на заході не було. Червоне зарево за кілька хвилин зблідло, його змінило блідо-зелене свічення всього неба. Ще через кілька хвилин в північній частині небі почало пульсувати яскраво-зелене північне сяйво. Вуличне освітлення згасло. Місто занурилося в сутінки. В небі переливалися зелені, жовті, червоні сполохи північного сяйва. Ми не могли відвести очей від цього видовища. І ось від сузір'я Тельця черкнула вниз падаюча зірка. Потім ще одна, ще одна, ще одна. Бліді і яскраві, короткі й довгі сліди падаючих зірок прокреслювали небо все частіше й все густіше. Почався святковий феєрверк, небо палало сполохами північного сяйва і спалахами падаючих зірок. Зовсім близько почувся глухий удар.
- Небезпечно залишатися під відкритим небом, - рішуче сказав Нік. - Ходімо звідси, якщо не хочеш загинути від удару метеорита.
- Ти подивися, яка краса! Не хочеться йти, - заперечила я.
- На красу можна дивитися в вікно, ходімо негайно.
Знову почувся глухий звук удару десь поряд. Я й сама розуміла, що залишатися на даху будинку не можна. Інтенсивність зоряного дощу наростала і невідомо, якими будуть його наслідки. Ліфт не працював. Ми спустилися сходами в мою квартиру. Електрики не було. Не працював астронет. Не працював радіозв'язок ні з Координаційним Центром, ні з Місяцем, ні з Марсом, ні з будь-ким. Ми були відрізані від усього світу.
Ми не уявляли розмірів катастрофи. Було ясно, що Земля не зруйнована, ми живі, на найближчі дні маємо все необхідне, будинки уціліли, в них люди зможуть жити, коли закінчиться метеоритне бомбардування. В повітрі відчувався запах гарі, але місто не охопили пожежі, можливо, задимлення було від згораючих у повітрі метеоритів. Мій андроїд не рухався, його електроніка не витримала ударну радіохвилю. Серед зроблених ним припасів була похідна газова плитка і запас балончиків до неї. Ми зігріли по чашці молочанки, взяли по пакунку печива і сіли біля вікна. Затишна кімната і зоряний дощ за вікном давали відчуття захищеності і причетності до події космічного масштабу.
- Не забудь загадати бажання, коли дивитимешся на падаючу зірку, - пожартував Нік.
- Їх падає стільки, що на всі не вистачить бажань, - підтримала його жарт.
- А ти загадай найголовніші, - наполіг, ніби все ще жартуючи.
- Ти вже загадав?
- Вже.
- Скажеш, що?
- Щоб ми з тобою вижили і залишилися разом на все життя, - і серйозно подивився мені в очі.
- Чи не запізніла друга частина?
- Побачимо.
Якийсь час мовчки сьорбали молочанку. Тепло від неї навіяло сонливість. Не хотілося ні гадати про майбутнє, ні говорити про минулий день. Стук за вікном падаючого каміння вже не лякав. Людина швидко звикає до небезпеки. Ядерний вибух близько від землі, уламки зруйнованого астероїда, ігнобіліси на вулицях - минуло всього кілька годин, як вони змінили нашу реальність, а ми поводилися так, ніби світ все ще такий, яким був тридцять років тому, згадували і обговорювали дрібниці, які невідомо для чого зберегла і підсовувала нам пам'ять. Зустріч з першим коханням через десятки років - річ небезпечна, втрачається об'єктивність сприйняття світу. Ми не помітили, що нас вже підхопило і помчало до невідомого життя чи, навіть, смерті. Облаштувавши дві постелі подалі від вікон, ми спокійно заснули.
Настав звичайний ранок з багрянішим, ніж звичайно, заревом зорі. Невидиме бліде сонце освітило безлюдну вулицю. Ігнобіліси зникли. Треба перечекати кілька днів, доки нас заберуть звідси. Тепло, їжа, питво - всього вдосталь. Ми спробували говорити про свою роботу, але швидко відмовилися від цього. За Ніком, життя астронавта надто математичне. Йому не вистачало фантазії, щоб зробити захоплюючою розповідь про маршрути, координати, азимути і схожі один на один перельоти з пункту А в пункт Б. Мої математичні моделі теж не годилися для романтичних розповідей. Електронні книги зараз були недоступними, електроніка не працювала. Паперові книги виявилися єдиним, чим ми обоє могли розважитися. Я зберегла бібліотеку, яку почав збирати ще прапрапрадідусь. Ми всілися в поставлені поряд крісла кожен з обраною на свій розсуд книгою. Тихе дихання Ніка заспокоювало. Як вчасно він опинився тут. Не уявляю, як то залишитися в спорожнілому домі в безлюдному місті. Мабуть, десь божеволіє від невизначеності і самотності хтось із залишених на Землі пасажирів.
День минув за читанням. Перед сном ми спробували говорити про прочитане. Нік, виявляється, читав Даніеля Дефо "Робінзон Крузо".
- Ти що, зібрався жити серед дикунів? - здивувалася я.
- Все може бути. Досвід Робінзона згодиться, якщо ми затримаємося надовго. А ти що вивчаєш?
- Арістотелеву "Політику", - приготувалася захищати свій вибір я.
- Думаєш, рівень організації ігнобілісів відповідає античним часам? - Нік явно був здивований моїм читанням.
- Ми з тобою нічого про них не знаємо. З чогось треба буде починати налагоджувати контакти, якщо доведеться залишити наш сховок.
- Може краще вивчати описи древніх племен в нетрях Африки чи на островах Океанії? Ігнобіліси, мабуть зараз за рівнем розвитку ближчі до них. Ти щось знаєш про їхнє життя?
Виявилося, що ми знаємо про ігнобілісів менше, ніж про життя коал в штучних бамбукових лісах чи про бегемотів в таких же штучних болотах під штучним тропічним сонцем. Ігнобілісам залишили для життя більшу частину Землі, а вони скористалися нею тільки для того, щоб харчуватися. Ніхто не цікавився долею засихаючої гілки родового дерева людства. Рідкісний випадок: і Нік, і я хотіли одного - уникнути знайомства з людьми, які добровільно перетворилися на тварин. Якби мені сказали, що можливо свідомо залишити напризволяще людей у ризикованих обставинах, я б не повірила. Нас виховували на прикладах надзвичайної відваги, коли мова йшла про порятунок людей, які потрапили в біду. Але ігнобіліси не були людьми.
На третій день після ядерного вибуху з перешкодами запрацював радіозв'язок. Поселення на Місяці зазнали значних ушкоджень внаслідок метеоритного бомбардування. Зараз всі зорельоти зайняті терміновою доставкою на Місяць рятувальних бригад, матеріалів, необхідних для відновлювальних робіт, евакуацією на Марс поранених і хворих. Ми на Землі перебуваємо у відносно безпечних умовах, тому можемо зачекати, доки врегулюються проблеми Місяця. Всупереч моїм сподіванням, вирішення цих проблем затягувалося. Непокоїло, що з 1200 пасажирів, зареєстрованих на мій рейс, на зв'язок з Координаційним Центром не вийшли сімнадцять. Метеорити, ігнобіліси, несправність радіотелефонів - про причини можна було тільки гадати.
Майбутнє все ще залишалося невизначеним. Хоча на що скаржитися? Ми з Ніком чудово ладили. Відновився емпатичний зв'язок між нами. Зараз не лякала, як колись, можливість порушення встановлених подумки границь близькості. Ми чекали, коли нас заберуть звідси, але допускали, що це може статися нескоро. Розвідки Ніка в історію древніх людських спільнот мали наслідком те, що він почав збирати необхідні інструменти і знаряддя, навіть вчився добувати вогонь тертям дерева об дерево. Ігнобіліси мають вогонь, але ми не знали, звідки він у них. Та чи й захочуть вони ділитися з нами? Спроби запалити папір за допомогою сонячного світла і опуклої лінзи були марними - сонячне проміння ледь пробивалося крізь товстий шар хмар.
Минули два тижні затвірницького життя. Джерела електроенергії вичерпувалися - сонячні батареї деградували через підвищену радіацію, альтернативні електростанції в цілях безпеки були зупинені і законсервовані при підготовці до загальної евакуації. Люди вважали, що не скоро повернуться на Землю. Метеоритний дощ припинився, залишивши просякнуте пилом і димом повітря.
Попри попередження не виходити з будинку, ми вирішили вийти і подивитися, що відбувається в місті. Як завжди ми по різному уявляли наші дії. Я хотіла зробити швидку розвідку непомітно для ймовірних ворогів, Нік наполягав на ґрунтовній підготовці до того, що ми можемо не повернутися назад. Ґрунтовність полягала в тому, щоб взяти з собою все необхідне для автономного життя у ворожому оточенні. Необхідними виявилися ножі, запальнички, триденний запас їжі, теплий одяг, похідні казанок і чайник, водонепроникний одяг, запасне взуття. У двох рюкзаках вмістилося до сорока кілограмів необхідних речей. Мої спроби зменшити кількість і вагу припасів наткнулися на жорстку рішучість Ніка відстояти кожну дрібницю. Зрештою він мав досвід виживання в екстремальних умовах, а я - ні. Серйозність, з якою він відбирав кожну річ для виходу з дому, змусила й мене напружити уяву і покласти в свій рюкзак ще один ніж, ножиці, голки, нитки, миючі засоби, похідну аптечку і газопилові маски. Ми наче готувалися до війни. Ігнобіліси з вулиці зникли, але це не означало, що їх немає.
Рано вранці ми вбралися в марсіанки, закинули за спини рюкзаки і вийшли з дому. Вітер закручував і гнав вихори пилу, здіймаючи їх до хмар, які клубочилися низько над головою. Здавалося, що тільки важкі рюкзаки не дають вітрові підхопити й кинути нас в бурхаюче шаленство повітря, пилу і води. Кожен крок давався зі значними зусиллями. Я вже шкодувала, що наважилася вийти. Ми могли спокійно дочекатися евакуації. Лічильники в марсіанках показували підвищений рівень радіації. Марсіанки захищали від неї. Але що сталося з ігнобілісами та іншими земними істотами?
Майже відразу ми знайшли відповідь на це запитання - біля будинку лежав ігнобіліс. Мертва темношкіра людина. Ми з Ніком не уявляли, як виглядять ігнобіліси: зріст, статура, колір шкіри, волосся. Він міг бути смаглявим від природи, а міг засмагнути під дією радіоактивного випромінювання. На нашій лавочці під липою напівлежав ще один смаглявий ігнобіліс. Ми підійшли ближче. Він хрипко дихав, отже був живий. Я покликала: "Чоловіче, вам допомогти?" Дивно, що звернулася до нього, як до людини. Він повернув на голос обличчя з незрячими очима. Випалені очниці сочилися гноєм. Скільки їх вижило після вибуху, сліпих, безпорадних? Це з ними ми збиралися воювати? Він заговорив. Він справді заговорив. Слабкий голос, незрозуміла - але людська! - мова. Він просив допомоги? Запитував, що з ним сталося? Повідомляв щось важливе? Він не бачив, який чудернацький вигляд ми мали. А якби бачив, що б міг про нас подумати? Що робити? Залишити тут помирати чи намагатися врятувати його життя? Сліпий, знівечений радіацією, схожий на людину. Одяг, взуття, мова, людська подоба свідчили, що перед нами справді людина.
Дивно, але в земних зоопарках, де можна було спостерігати життя будь-яких тварин, ніколи не було ігнобілісів. Приматологи запевняли, що цей вид тварин не живе в неволі. Мабуть, травмуючим для психіки людини було б видовище своєї подоби у вольєрі чи клітці. Можливо, вчені помилилися, віднісши ігнобілісів до тварин, чи сталося неймовірне - нас навмисно вводили в оману, переконуючи, що вони не люди. Боляче думати, що наша цивілізація жорстоко обійшлася з людською спільнотою, організованою не так, як наша. Цього не могло бути. Але вигляд знівеченого ігнобіліса свідчив, що сталося саме так.
Нік помітив мій напівпритомний стан:
- Облиш, ти йому вже нічим не допоможеш. Вони схожі на людей, а ми не зробили нічого для їхнього порятунку. Якщо тобі важко бачити трупи, давай повернемося назад.
- Я витримаю. Ходімо далі. Можливо хтось уцілів і ми зможемо допомогти.
- Не перебільшуй наші можливості. Вони приречені.
- Можливо, когось захистили стіни будівель, можливо не всі одержали смертельну дозу радіації. Комусь з них ми зможемо допомогти.
Ми йшли по вулиці, уважно вдивляючись, чи не зустрінемо когось з ігнобілісів. Було тепло, як влітку. Метеорити справді розігріли атмосферу, але не на десятки градусів, як ми очікували. Якби не радіація, можна було б зняти марсіанки. Трупи загиблих розкладалися, але повітряні фільтри захищали від смороду, яким, очевидно, просякло повітря. Валялися на дорозі мертві птахи і якісь дрібні тварини, про існування яких у місті я навіть не здогадувалася. Не знаю, що я сподівалася побачити, чого чекала. Очевидно, що не апокаліптичної картини загибелі людства. Хіба можна було назвати ігнобілісів людством? Я все ще чіплялася за думку, що це схожі на людей тварини. Неможливо врятувати всіх земних тварин. Де їх розмістити? Чим годувати? Ресурси людських поселень у Космосі обмежені. Схоже, я шукала виправдання тому, що бачила.
Ми проходили вулицю за вулицею, але бачили тільки мертвих, іноді помираючих.
- Давай пройдемо до космодрому, там підземні зали очікування і тунельні переходи на злітні смуги. Повідомляли, що ігнобіліси зайняли космодром. Можливо там є не вражені радіацією люди, - Нік не помітив, що вже називає ігнобілісів людьми.
Таксольоти доставили б нас туди за півгодини, але зараз єдиним доступним засобом пересування були наші ноги.
- Ми з важким тягарем за плечима до ночі не дійдемо, - заперечила я.
- В нас є все необхідне, щоб заночувати під відкритим небом. Чи ти хочеш повернутися?
- Ні, не хочу. Ми готові до тривалої подорожі. Ходімо.
Мабуть безпечніше було б заночувати в якомусь з будинків, але ми навіть не обговорювали таку можливість. Пригнічені побаченим і мовчазні ми йшли і йшли знайомою дорогою до космодрому. Нам так не вистачало андроїдів, які зараз могли б нести наші речі.
Коли споночіло, зробили зупинку на узбіччі. Приготували вечерю з концентратів. Поставили намет і лягли спати. Неспокійна ніч лякала незнайомими звуками. Щось потріскувало, шаруділо, скрикувало в непроникній пітьмі. Коли засірів день, поспіхом поснідали й рушили далі. Ми майже не розмовляли. Дорога забирала всі сили. Не хотілося не тільки говорити, а й думати, куди й для чого ми йдемо. Зустріч з Ніком порушила мою здатність до логічного мислення. Потім я не раз задавала собі запитання, що змусило нас покинути безпечне житло з достатніми для життя припасами і обіцяною допомогою, Що спонукало до нерозсудливих дій? Чому ми не зупинили, не відмовили одне одного від ризикованої подорожі? Мабуть, ми обоє переживали емоції, властиві підлітковому віку, наповненому хвилюючими передчуттями чогось значного і невідомого. Хотілося робити щось незвичайне, героїчне, милосердне. Ми ніби почали життя з точки розставання, після якої не було передчувань чогось особливого, тільки ненапружуючі людські стосунки, спокійні емоції, обов'язкова щоденна праця з невидатними досягненнями. Що було предметом гордості колись, не мало ні найменшого значення зараз. Ми тоді ще не здогадувалися, що ступили на дорогу розчарувань і втрат, що допомога прибуде тільки через півроку, а зустріч з ігнобілісами відбудеться надвечір наступного дня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2025
[quote]"Важко описувати рай, коли всі зовнішні ознаки говорять, що ти повинен описувати апокаліпсис"
(Езра Паунд)
[/quote]
Осінь. Туманний вечір. Вуличні ліхтарі пливуть в потоках туману, і пливуть, не торкаючись землі, поодинокі людські силуети. Пливе в потоках туману сум. Наша планета ось-ось перетвориться на рій астероїдів. Закінчиться життя, яке мільярди років творило тут безліч життєвих форм. Кінець творенню. По спіральній траєкторії до Землі наближається астероїд, і в небі то зближаються, то розходяться два Місяці, лякаючи невідворотністю кінця. Ми всі стали знавцями небесної механіки. Не залишилося нікого, хто б не намагався сам розрахувати ймовірність, що астероїд пролетить мимо або буде захоплений земною гравітацією. Нові й нові уточнюючі розрахунки, і все ще живе надія. Астероїд перетворився на грізну кам'яну брилу зі вгадуваними бурими скругленнями пагорбів, чорними тріщинами і сірими западинами.
Людство освоює Всесвіт. На Місяці й на Марсі створені й обжиті самодостатні поселення, вивчаються далекі зоряні світи. Там, розхитувані гравітацією, стикаються, руйнуються, розлітаються блакитні, жовті, багряні сонця і місяці. Космічні катастрофи не лякали. У досяжному просторі завжди була незмінно безпечна Земля з одним єдиним Сонцем і одним єдиним Місяцем.
Паніки немає. Транспортні й пасажирські зорельоти ведуть евакуацію землян на Марс. Кожен може залишити Землю в зручний для нього час. Зорельотів вистачає, щоб забрати всіх до того, як станеться катастрофа. Мої дорослі діти разом зі своїми сім'ями відлетіли тиждень тому. Спакувалися, поцілували на прощання і вже облаштовуються на новому місці. Вони шлють селфі на фоні марсіанських пейзажів, вимагають якомога швидше летіти вслід. А я все ще надіюся, що якась помилка, якесь невраховане гравітаційне збурення, якась випадковість дадуть земному життю шанс. Я залишу Землю за день до прогнозованої катастрофи, коли точно знатиму, що катастрофа неминуча.
Ніби нічого не змінюється, але місто безлюдніє. Життєзабезпечуючі служби працюють як звичайно, і все ж руйнування звичного життя стає все помітнішим. Густий туман підсилює відчуття чужого міста і вже чужої планети. За моїм містом знаходиться один з евакуаційних космодромів, тому сюди прибувають люди з ближніх міст. В очікуванні свого рейсу вони зупиняються в оселях, залишених тими, хто евакуювався. Вийшовши зі свого дому, замість давніх сусідів зустрічаю незнайомих людей.
З інституту, в якому я працюю, обладнання переправили на Марс і розміщують під Куполом. Демонтаж, планування, монтаж, запуск обладнання на новому місці - цим займаються спеціалісти. Я маю можливість відкладати прощання з Землею якомога далі. Скільки сумної насолоди від прогулянок вулицями міста! Прощальними очима дивлюся на квіти, дерева, будівлі - звичні речі не надто хвилювали в житті, яке здавалося незмінюваним, а виявилося таким вразливим.
Я народилася і виросла в домі, де живу зараз. Вже немає моїх батьків. Роз'їхалися, розлетілися хто куди друзі дитинства. У міжзоряному просторі летить зараз до Проксими Віллі, він хотів бути астронавтом і став ним. Лу вийшла заміж і поїхала за чоловіком в інше місто, Грег живе й працює на Місяці. Немає зв'язку з Ніною і Лорою. Я не сумую за ними і не часто згадую. Прийшло інше життя, привело інших друзів. Минулого немає в майбутньому, його місце в спогадах. Мабуть, спогади привели мене до липи, де в моєму дитинстві так само стояла лавочка. Набігавшись, ми без сил падали на неї і починалися розмови. Ми були закохані одне в одного - всі у всіх. Навіть зараз не можу сказати, кого любила найбільше. Хіба в любові можливе більше або менше, вона завжди переповнює вщерть.
Краєм ока помічаю, що з протилежного краю на лавочку сів немолодий чоловік. Ні, не з нашого будинку, мабуть, з відлітаючих, тимчасових. День-два вони залишаються тут, заклопотані, зосереджені. Як пасажири на вокзалі, ще тут, але подумки вже в дорозі.
- Добре, що астероїд не видно крізь туман, - несподівано озвався чоловік.
Щось знайоме в тембрі голосу, манері вимовляти слова змусило глянути на нього.
- Здається, що можна не поспішати з відльотом, - ввічливо відказала перше, що спало на думку. Земляни зараз зосереджені на майбутньому перельоті. Час відльоту і обране місце майбутнього поселення хвилює всіх. Сумніваються, чи не поспішили з вибором часу - можливо, все обійдеться. Переконують, що обрали найкращий з можливих днів для евакуації.
Чоловік теж повернув обличчя до мене. Туман не зміг повністю сховати його риси: довгасте обличчя, великі, чітко окреслені губи, сірі очі з ледь припіднятими зовнішніми кутиками, такі ж здивовано припідняті брови, кирпатий ніс. Колись мені здавався ідеальним цей невеликий задерикуватий ніс! Нік! Хоча, який Нік, певно що вже Ніколас або хтось дуже на нього схожий.
- Лі?! Це ти? Чому ти й досі тут?
- Нік? Багатим будеш! Тебе не впізнати, такий солідний!
- А таки впізнала... Мабуть ще не доріс до солідного. Так чому ти й досі на Землі?
- Мій рейс завтра. Чому ти тут? Що тут робиш?
- Просто гуляю. Знаєш скільки часу я не був на Землі?
- Скільки?
- Десять років, сім місяців і одинадцять днів.
- Зі щасливим поверненням! - і прикушую язик, не випадає говорити про щастя напередодні глобальної катастрофи.
- Дякую. Коли ми дізналися про астероїд, заспішили - хотіли встигнути на Землю, щоб попрощатися до того, як це станеться.
- Далеко був?
- За Ураном. Розвідували корисні копалини для колоністів Титану.
- Ти й на Титані побував?
- А як же.
Посміхаюся на таку відповідь - просто балакун у порівнянні з тим, яким був колись. Міг півгодини йти мовчки поруч. А хотілося слухати, сама не знаю що. Щось надзвичайно важливе. Згадую, як він вперше мовчки провів мене від цієї лавочки до мого дому, зупинився біля входу і мовчить. Я йому:
- Добраніч.
- Не спіши, залишся, - відповідає.
Зупинилася, чекаю, що буде далі. Якими важливими і багатозначними були тоді кожне слово, кожен жест. А він мовчить!
- То я піду вже, - не витримую я. Ну, хіба можна мовчати, коли весна, зорі, Місяць уповні, душа співає від кохання чи то до нього, чи то до всього живого на Землі.
- Почекай, - знову він і знову мовчить.
- То розкажи що-небудь, щоб я залишилася.
- Чуєш, як стрекочуть цикади? - спромігся він нарешті на розповідь.
Я тоді пирхнула від сміху і втекла додому. Скільки нам було? П'ятнадцять чи шістнадцять років. Майже півстоліття минуло.
- То як там Титан? Побував у колоністів? - беру на себе ініціативу в розмові.
- Побував. Зупинялися на тиждень перепочити після перельоту з Землі, а потім ще на тиждень, коли поверталися.
- Як враження? Видно звідти Землю?
- Ти ніби не знаєш. Там така густа атмосфера, що й Сатурн не завжди побачиш. Як під водою, тільки вода темна, жовтогаряча, аж червона. Ми не виходили з-під Купола без потреби. Дуже холодно та й ні за чим. Без скафандра не виживеш, а в скафандрі важко рухатися, повітря надто густе. На Марсі легше, під Куполом міста, там людно. Крізь прозорий Купол видно зорі, Сонце, Землю. Та ти все це бачила в астронеті. Я не розкажу нічого такого, що ще не розказали й не показали.
- Мені хотілося почути твій голос, виговорився, чи знову буде: "Чуєш, як стрекочуть цикади?"
Нік посміхається такою знайомою ніяковою посмішкою, що відчуваю, як обпекло щось давнє і не забуте. Не даю йому заговорити, запитую:
- Сім'я вже перебралася на Марс?
- Мабуть так. Ми з Брендою давно розсталися. Вона вийшла заміж. Каже, що щаслива. Дочка доросла, має сім'ю. А я чумакую в космосі. Привезти, відвезти - така моя робота. А ти як? Заміжня? Щаслива?
Вагаюся, що сказати. Дорослі діти вже на Марсі, а я чекаю на Землі невідомо чого.
- Мої вже всі на Марсі, - уникаю деталей.
- А ти ж чому відстала?
- Не знаю, щось не відпускає. Не уявляю, як воно буде на новому місці. Страшно, і не хочеться нікуди з Землі. Я вже не така мобільна, як колись. Побувала скрізь, де хотілося, правда, не далі Марса, до Титана не добралася. Коли віддаляєшся від Землі, ніби разом з Землею віддаляється і стає незначним все, чим жила. Ніби я повільно зникаю і далі замість мене буде хтось інший. Не люблю це відчуття.
- До нього звикаєш. При виході за орбіту Марса у всіх виникає відчуття, ніби повільно перетворюєшся на іншу людину. Зате коли наближаєшся до Землі, ніби день за днем повертаєшся у власне життя. Ось так я повернувся додому, а в Бренди інше життя. Без мене.
- Дуже переживав?
- Я відвик від неї за час польоту. Переживав, але спокійно переживав. Ніби тепер вже вона відправилася у міжпланетні мандри. У нас з нею не дуже заладилося сімейне життя. Донька ще тримала разом. Вона виросла, і виявилося, що ми чужі одне одному.
- Самотньої старості не боїшся?
- Звичайно ні, астронавти не помирають ні від старості, ні від самотності.
Тепер замовкла я. Колись не було нічого важливішого, ніж назвати незнайомі відчуття, які нас переповнювали, манили і лякали. Зараз ми переповнені пережитими подіями, всі доступні відчуття і почуття вивчені, названі і займають належні місця. Це, мабуть, вікове - бажання стабільності і порядку. Ніби й рада бачити Ніка, і не знаю, як ставитися до нього. Що далі - незручне прощання без обіцянок зустрітися ще раз? Бо для чого зустрічатися? Не буде вже ігор в м'яч і хованки, не зманять відкриттями розвідницькі вилазки за межі міста, не повториться дорослішання і збентеження від випадкового дотику чи несміливих натяків. Ми зустрілися іншими, незнайомими, такими й залишимося. Запанувала тиша, в якій не було напруженого очікування - що далі. Заговорив Нік:
- Після нашого прощання я вперше тут, у нашому дворі. Я знав, що ти так і живеш у цьому домі, міг би прийти, але не пускала образа. А зараз, коли все ось-ось зникне назавжди, захотілося побачити тебе. Надіявся, що ще застану. Бачиш, не помилився.
- Бачу, - посміхаюся йому.
- Ходімо на оглядовий майданчик на дах. Звідти місто таке рідне. Я згадую кожну вулицю, кожен будинок.
- А я нічого й не забувала, я ж тут живу.
Все ж встаю з лавочки і слухняно йду за ним. Зашумів ліфт, піднімаючи нас нагору. Я давно тут не була. Несподівано побачила зоряне небо над головою. Туман залишився внизу десь нижче тридцятого поверху. Мирно миготять знайомі сузір'я. Внизу тихе місто. Поруч Нік, який несподівано прибув з минулого, такий же небагатослівний, як колись. Мені теж не хочеться говорити. Колись здавалося, що словами можна вистелити дорогу в спільне майбутнє. Але пішли ми різними дорогами в різних напрямках.
Обрій на сході ожив, ворухнувся. Там повільно випливала з туману червоняста каменюка, довгаста, як картоплина, з одного краю ширша, з іншого вужча, з округлими наростами, подзьобана темними цятками від зіткнень з космічним камінням. Кілька днів тому, коли туман ще не закрив небо, ця сяюча каменюка здавалася гарною. Зараз красу космічного дійства затьмарювало відчуття небезпеки. Неможливо відвести очі від її неспинного руху, здавалося б, кудись вбік від Землі. Але спинний мозок відчуває загрозу - каменюка падає на Землю, на це місто, на цей будинок, на нас з Ніком. Невже всі наші зорельоти, всі теорії, всі геніальні винаходи не здатні зупинити її падіння! Мабуть, останні слова я мимоволі проказала вголос, бо обізвався Нік:
- Ще є надія.
- Про що ти?
- Є надія, що Земля не загине, - спокійно відповів Нік.
- Ти щось знаєш, чого не знають інші?
- Щось знаю.
О, знову мені, як колись, нетерпеливиться, а він мовчить, замість говорити очікуване.
- Знаєш, але не скажеш, чи знаєш і скажеш? - підштовхую його до розповіді.
- Це не велика таємниця. Ти ж сама здогадуєшся, що люди просто так не дадуть знищити Землю. Ми заклали в товщу астероїда ядерні заряди. Якби наші вчені завчасно вирахували, що астероїд іде на зіткнення з Землею, можна було б зруйнувати його на безпечній від Землі відстані. Але робити все довелося поспіхом, залишається ризик, що астероїд розпадеться на уламки, падіння яких може стати причиною такої катастрофи, як ті, що призвели до великих вимирань. До того ж складно розрахувати можливі наслідки надпотужного ядерного вибуху у космосі близько від Землі.
- Ти знаєш, коли підриватимуть астероїд?
- Мій зореліт тільки доставляв заряд. Я ж казав тобі, що моя робота привезти - відвезти. Сапери спішили, час підриву не називали, бо й самі не знали точно, коли все буде готово. Це складне завдання закласти заряди так, щоб узгодити силу і напрямки вибухів. Вибухнути повинно все одночасно і так, щоб якомога більше уламків направити від Землі.
- Уявляю, який буде феєрверк. Скажи, що можна не залишати Землю. Хтось повинен це побачити, описати вибух і його наслідки.
- Не можна залишатися. Падіння великої маси каміння може розігріти атмосферу на кілька десятків градусів. Тут може бути пекло - органіка горітиме і гнитиме, забираючи з атмосфери кисень і виділяючи вуглекислий газ. З пилу і водяного пару при ударі утвориться густий хмарний покрив. В пітьмі припиниться фотосинтез, якщо десь ще уціліють живі рослини. Загинуть тварини хоч від високої температури, хоч від голоду. Ми можемо врятувати планету для майбутнього життя, але навряд врятуємо нинішнє життя. Сьоме Велике Вимирання неминуче. Доведеться чекати за межами Землі можливо сто, можливо тисячу років, щоб повернутися і відродити земне життя. Яким воно буде, опишуть інші, ми можемо тільки фантазувати.
Нік говорить відомі речі. Але слухаю з надією, ніби зараз він скаже щось, що знає тільки він, від чого зникне страх перед неминучою катастрофою, і знову все буде як досі. Ми так голосно пишаємося переможним поступом Розуму і так тихо відступаємо хоч перед руйнівними земними катаклізмами, хоч перед натиском космічної стихії. Знали завжди про небезпеку зіткнення з астероїдами. Чому тільки спостерігали за ними? Чому заздалегідь не знищили найнебезпечніші з них, всі, один за одним? Скільки існує людство, стільки мудрі провидці попереджають про грядущі катастрофи, а ті, від кого залежить прийняття рішень, шукають і знаходять докази, що все минеться без того, щоб витрачати ресурси, ризикувати людьми, відмовлятися від звичних зручностей. І витрачаються ресурси, і гинуть люди, і доводиться заново починати життя на руїнах.
- Пам'ятаєш нашу останню зустріч? - озвався Нік.
Ось так завжди, він думає про одне, а я про інше. Нічого не змінилося. Але відгукуюся:
- Звичайно, пам'ятаю. Ти намагався обійняти мене, а я тебе лякала, що моя мати нас побачить.
- А що я тобі казав?
- Казав, що зараз вона побачить, як ми цілуємося.
- А пам'ятаєш, що ти мені сказала потім?
Я не люблю згадувати, як ми зізнавалися тоді в коханні, яке вже минуло. Не було очікування чуда, було розуміння, що прощаємося, можливо, назавжди.
- Всі ці роки я намагався згадати, як ти посміхаєшся, а завжди згадую тебе зі сльозами на очах. Чому ти тоді плакала?- знову він.
- Від жалю, що не збулася і ніколи не збудеться наша з тобою щаслива казка.
- Якби ж ти захотіла... Ти ж знала, що я тебе кохав відтоді, як вперше побачив - тоненьку дівчинку з коричневими бантами в косах, у платті з білим комірцем, зі скакалкою. Тобі ж і Грег, і Боб переказували від мене, що я в тебе закоханий. Ти ж знала!
- Знала. Чому ти сам ні разу не сказав?
- Побоявся. А ти не побоялася: "Хочеш, я тобі скажу, що ти був моїм першим коханням". А я тоді, як дурень закричав: "Думаєш, ти не була?! Ти теж була моїм першим коханням!"
Так і було, і сльози від жалю, що ці слова вже нічого не означали і нічого не могли змінити. А він зазирав у очі і повторював:
- Ти плачеш? Не плач! Чому ти плачеш?
- Бо вже пізно.
- А може не пізно?
- Ти сам знаєш, що пізно. От наші всі будуть сміятися, як дізнаються!
- Лі, як ти могла подумати, що я комусь про це розкажу! Я вже на цілий рік старший...
І знову я не можу втриматися від посмішки. Справді, ми обоє тоді стали старшими, бо таки ж поцілувалися - в щоку. І попрощалися назавжди. Легко говорити про кохання, коли знаєш, що прощаєшся назавжди.
- Нік, ти розумів тоді, що ми прощаємося.
- Розумів. А що я міг з тобою зробити, якщо ти вже все вирішила. Мені й зараз боляче згадувати той вечір.
- Я знала, що ти ходиш до Бренди, вона мені розказувала, як сильно ти їй подобаєшся. Ми ж дружили. Я не могла забрати в неї її хлопця.
- Не був я тоді її хлопцем. Чому ти за мене все вирішила, навіть не запитала? Захотіла - забрала, захотіла - подарувала.
- Вибач. Я винна перед тобою. Давай не будемо про це. Однак нічого не зміниш.
Знову мовчання. Величезна глиба поволі зникла за горизонтом. На сході під темними смугами хмар забагряніла смуга ранкової зорі. Зі сходом Сонця почав танути туман. Час додому, треба готуватися до перельоту. І не хочеться прощатися. Знову зринуло з минулого відчування щастя від того, що поряд той, кого кохаєш.
- Глянь, ти це бачиш? - Нік показав на дивний рух в кінці вулиці.
Придивляюся - люди, біжить великий натовп людей. Звідки вони взялися? Вже майже всі залишили місто. Сьогодні зорельоти заберуть останніх, і завершиться Велике Переселення.
- Ти щось розумієш? Звідки стільки людей? Їх забули?
- Ти не здогадуєшся?
- Ні.
- Схоже, що прорвалися ігнобіліси. Їх не повинні були переселяти.
Я знаю, хто такі ігнобіліси. Близько тисячі років тому люди остаточно розділилися на два підвиди: Homo sapiens і Homo ignobilis. Ігнобіліси - незначуща, регресивна гілка еволюції людей. Їхні розумові здібності виявилися недостатніми, щоб виконувати складну роботу. Вони не годилися навіть для виконання простих трудових операцій. Машини справлялися з роботою швидше, надійніше, точніше. З трьох основних функцій людини - споживання, розмноження і творення - функція творення виявилася недоступною для ігнобілісів.
В давнину вважали, що демократія - найкращий спосіб управління суспільством, а соціальний захист населення - надійний запобіжник від суспільних катаклізмів. Демократія дієва, коли більшість здатна приймати розумні рішення, а соціального захисту потребує меншість населення. Непрацюючих ставало все більше, але вони одержували свою частку суспільного блага, яка дозволяла їм жити безбідно. Їм не доводилося напружувати свій розум, докладати зусиль, щоб жити. На жаль, незатребуваний інтелект згасав, але їх було багато, в них було власне розуміння справедливості і саме вони визначали потреби і напрямки розвитку суспільства. Різне бачення майбутнього провокувало міжгрупову агресію, суспільство потерпало від війн і революцій, за якими приходили епідемії. Багатомільярдне населення Землі, кероване нерозумністю і жадібністю, зайнялося самознищенням так ефективно, що його кількість зменшилася до кількох десятків мільйонів.
Подальшу еволюцію людини визначила випадковість. Невелика країна, в якій люди встигли захистити законами державні інститути від проникнення амбітних невігласів, змогла розвиватися настільки ефективно, що до неї звідусюди потягнулися талановиті люди. Кілька сотень років концентрування інтелектуалів у цій країні викликали експоненціальний вибух науково-технічного прогресу. За її межами поглиблювався занепад і відбувалося виродження людей в окремий підвид Homo ignobilis. Сапієнси закрилися від вторгнень войовничих ігнобілісів непроникним силовим полем Великого Захисного Бар'єра. Далі кожен пішов своєю дорогою. Що відбувається за Бар'єром, цікавило лише науковців, які вели спостереження за розвитком суспільства, не схожого на наше.
- Подорож на Марс може не відбутися, - озвався Нік.
- Думаєш, ми не зможемо дістатися до космодрому?
- Думаю, нам доведеться мати справу з ігнобілісами.
- Треба повідомити в Координаційний Центр Переселення про ситуацію, попросити допомоги. На мій рейс зареєстровано 1200 землян. Треба спробувати зв'язатися з ними. Ми ж не єдині, хто може залишитися серед здичавілих людей. Слід продумати, як виживати потім. Нас не покинуть. Якщо не вдасться залишити Землю, і не буде зіткнення з астероїдом, ми зможемо спостерігати такий потужний зоряний дощ, якого не бачили навіть динозаври.
- Ти не змінилася. Завжди маєш наготові пункт перший, пункт другий, пункт третій... І все буде так, як ти вирішила. Встановиш 1199 контактів, помилуєшся зоряним дощем, все зафіксуєш і опишеш, завантажишся в рятувальний зореліт і відбудеш на Марс. Чи ти уявляєш, чого хочуть ігнобіліси? Як ти уникнеш зустрічі з ними? Чи зможуть 1200 людей дістатися на космодром до зорельота? Як ми будемо жити, якщо залишимося тут серед ігнобілісів? Вони можуть поставитися до сапієнсів недоброзичливо? Чим зможеш відповісти на можливу агресію?
- Це ти, Ніку, не змінився. Маєш сто запитань без відповідей і безплідні роздуми замість дій. Твоя нерішучість змушує інших робити помилки. За тебе повинен вирішувати хтось, а ти знову будеш звинувачувати мене, що я тебе не запитала.
- Лі, зупинися. Не час з'ясовувати, хто і в чому був винен колись. Ігнобіліси внизу, ми нагорі. Твій рейс через шість годин. Треба спробувати дістатися до космодрому.
Даремні зізнання, запізнілі звинувачення раптом змусили забути про смертельну небезпеку і невизначене майбутнє. До того, як перетворитися на попіл, треба було встигнути викрикнути слова образи і обманутих сподівань, які, виявляється, зріли, чекаючи свого часу, щоб нарешті бути сказаними гнівно, обурено і з надією. Двоє дорослих людей сварилися, як підлітки, на даху будинку. Внизу були ігнобіліси, і все вище піднімалося Сонце, байдуже до земних емоцій і космічних катастроф.
Координаційний Центр Переселення відгукнувся на виклик. Вони знають про ігнобілісів. Сталася прикра помилка - Захисний Бар'єр вимкнули на добу раніше запланованого часу. Зараз вирішують, як бути з зорельотами, які повинні забрати останніх землян. Звичайно, з нами встановлять зв'язок і додатково повідомлять про можливість евакуації. Ведеться спостереження за ігнобілісами, якщо вони поводитимуться мирно, можливо, планові рейси відбудуться за графіком. Треба чекати.
- Нік, у тебе є зброя? Якщо на нас нападуть, ми зможемо захищатися?
- Не зможемо. Зброя залишилася в музеях. Ми можемо покладатися тільки на власні зуби і кігті. Будемо надіятися, що нас заберуть до того, як доведеться випробувати їхню міцність.
- Ходімо до мене додому. Там є їжа і вода, якийсь час протримаємося.
За годину Координаційний Центр повідомив, що зорельоти сьогодні не прибудуть. Космодром зайнятий ігнобілісами. Вони поводяться спокійно. Зоопсихологи намагаються встановити контакт і зрозуміти їхні наміри. Треба чекати результатів і не залишати помешкання, щоб не потрапляти ігнобілісам на очі.
Ми подивилися в нетстарі сюжет, як ігнобіліси проникли через Захисний Бар'єр. Вони щоранку виконували якийсь містичний ритуал. Чудернацько вбрані люди приходили до Бар'єра і, видаючи гортанні звуки, жбурляли в нього принесені камені. Що Бар'єр зник, вони зрозуміли під час виконанням ритуалу. Камені не відскакували від Бар'єра. Ніщо не заважало їм рухатися далі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039663
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025
Неймовірно ліричні й піднесені концерти
Арка́нджело Кореллі
Звучать для мене з двох колонок
З точки далеко за межею написання
Далеко за межею рук Кореллі
Присутні в Італії
Присутні в Нью-Йорку
Присутні в мені
Опусом №6 як нервова система
І час розсіюється крізь мене зірками нервової енергії
Розтікається у всіх напрямках
Прибуває звідти де я був
Повертає туди звідки я прийшов
Цього холодного, похмурого, прекрасно величного дня
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Ye0cX-i0A3I[/youtube]
Арка́нджело Коре́ллі (Arcangelo Corelli, 17/02/1653 — 8/01/1713) — італійський скрипаль і композитор.
[b]Ron Padgett Poem[/b]
The insanely lyrical and majestic concerti
Of Archangelo Corelli
Are coming to me through two boxes
From a point far beyond the recording
Far beyond too the hand of Corelli
Existing in Italy
Existing in New York
As I am existing
With Opus 6 as a nervous system
And Time scattered through me like stars of nervous energy
Drifting out in all directions
Gone from wherever I was
Back to where I came from
This cold, dark, beautifully elevated afternoon
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025
Я живу в місті.
Життя тяжке,
часто мерзенне, іноді
просто жахливе. Але в ньому є те,
що ми називаємо винагородами.
Наприклад, вбити таргана,
по-моєму, неприглядна справа,
але це тренує рефлекси.
Бах!
і все.
Однак часом прибитий тарган
спинається на перебитих лапках і,
безладно ворушачи своїми погнутими вусами,
кривуляє в пітьму,
попередити інших, які живуть у тіні
великого водоспаду в своїх маленьких тіпі (1).
За ними височіє сяюче блакитно-буре громаддя
Гранд-Тітона (2), увінчаного білим снігом,
який багряніє на світанку і промениться на заході сонця.
Тихі сірі пасма звиваються над жевріючими багаттями.
[i](1) Тіпі - житло північноамериканських індіанців,виконане у вигляді конічного намету з жердин, обтягнутих шкурами
(2) Гранд-Тітон (Grand Teton National Park) - національний парк у США, який включає в себе основні вершини хребта Тітон. Разом з національним парком Єллоустон утворюють екосистему Великий Єллоустоун. Коли на початку ХІХ ст. сюди прибули європейські поселенці, то зустрілися з племенами східних шошонів. У 1868 році шошони були переселені в резервацію Вінд-Рівер.[/i]
[b]Ron Padgett Poema del City[/b]
I live in the city.
It’s a tough life,
often unpleasant, sometimes
downright awful. But it has what
we call its compensations.
To kill a roach, for example,
is to my mind not pleasant
but it does develop one’s reflexes.
Wham!
and that’s that.
Sometimes, though, the battered roach
will haul itself onto broken legs and,
wildly waving its bent antennae,
stagger off into the darkness
to warn the others, who live in the shadow
of the great waterfall in their little teepees.
Behind them rise the gleaming brown and blue mass
of the Grand Tetons, topped with white snow
that blushes, come dawn, and glows, come dusk.
Silent gray wisps rise from the smouldering campfires.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025
Цей стіл накритий для всіх, це м'ясо для справді голодних,
Воно як для грішних, так і для праведних. Я призначив зустріч
для всіх,
Я не дозволю нікого зневажити або прогнати,
Утриманка, нероба, злодій також запрошені,
Раб товстогубий запрошений і венеритик запрошений;
Тут не повинно бути різниці між ними й рештою.
Ось несміливий потиск рук, ось розвівання й пахощі волосся,
Ось мої губи торкаються твоїх, ось шепіт пристрасний,
Ось глибина і висота зображень мого обличчя віддаля,
Ось пильне занурення у себе і знов повернення.
Ти думаєш, я маю якийсь підступний задум?
Дійсно, як мають квітневі зливи й споріднена зі скелею слюда.
Тобі здається, що я вражаю?
Хіба вражає денне світло? Або вражає ранковий
щебет горихвістки
у лісі?
Чи я вражаю більше, ніж вони?
В цей час говорю я про сокровенні речі,
Я не можу довіряти будь-кому, але тобі я довіряю.
[b]Walt Whitman 19. Song of Myself[/b]
This is the meal equally set, this the meat for natural hunger,
It is for the wicked just same as the righteous, I make appointments
with all,
I will not have a single person slighted or left away,
The kept-woman, sponger, thief, are hereby invited,
The heavy-lipp'd slave is invited, the venerealee is invited;
There shall be no difference between them and the rest.
This is the press of a bashful hand, this the float and odor of hair,
This the touch of my lips to yours, this the murmur of yearning,
This the far-off depth and height reflecting my own face,
This the thoughtful merge of myself, and the outlet again.
Do you guess I have some intricate purpose?
Well I have, for the Fourth-month showers have, and the mica on the
side of a rock has.
Do you take it I would astonish?
Does the daylight astonish? does the early redstart twittering
through the woods?
Do I astonish more than they?
This hour I tell things in confidence,
I might not tell everybody, but I will tell you.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025
Плямистий яструб налітає на мене і дорікає,
що я базікаю і байдикую.
Я теж нескорений, я теж незбагненний,
Я викрикую свій варварський клич над дахами світу.
Останній проблиск дня затримується ради мене,
Він кидає моє зображення услід за рештою і розміщує вірно,
як усе в тінистих хащах,
Він підмовляє мене до розсіяння і розмитості.
Я відлітаю, як вітер, я махаю своїми білими пасмами
зникаючому сонцю,
Я зливаюся тілом з круговертю і вплітаю його в мереживні фестони.
Я заповідаю себе ґрунту, щоб вирости травою, яку я люблю,
Якщо я тобі буду потрібен, шукай мене під своїми підошвами,
Ти навряд чи знатимеш хто я чи що я думаю,
Але я для тебе повинен стати добрим здоров'ям, не зважаючи ні на що,
І фільтром і волокном твоєї крові.
Якщо відразу не знайдеш мене, не падай духом,
Запізнишся в одне місце, шукай в іншому,
Я десь зупинився, чекаючи тебе
[b]Walt Whitman 52. Song of Myself [/b]
The spotted hawk swoops by and accuses me, he complains of my gab
and my loitering.
I too am not a bit tamed, I too am untranslatable,
I sound my barbaric yawp over the roofs of the world.
The last scud of day holds back for me,
It flings my likeness after the rest and true as any on the shadow'd wilds,
It coaxes me to the vapor and the dusk.
I depart as air, I shake my white locks at the runaway sun,
I effuse my flesh in eddies, and drift it in lacy jags.
I bequeath myself to the dirt to grow from the grass I love,
If you want me again look for me under your boot-soles.
You will hardly know who I am or what I mean,
But I shall be good health to you nevertheless,
And filter and fibre your blood.
Failing to fetch me at first keep encouraged,
Missing me one place search another,
I stop somewhere waiting for you
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038396
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025
Нові боги йшли за римською армією на пристойній відстані, так, щоб похитування стегон Венери і нестримні вибухи сміху Бахуса не здавалися надто недоречними серед ще теплих згарищ і тіл варварських героїв, урочисто закопуваних жуками й мурахами
Старі дивилися з-за дерев на вторгнення нових без симпатії, але здивовано. Бліді безволосі тіла здавалися слабкими, але привабливими.
Незважаючи на мовні труднощі, відбулася зустріч на вищому рівні. Після кількох нарад були поділені сфери впливу. Старі боги задовольнилися другорядним становищем в провінції. Все ж з нагоди великих урочистостей їх вирізьбили в камені (крихкому піщанику) разом з богами завойовників.
Цернуннос кинув справжню тінь на колаборацію. За порадою своїх колег він прийняв латинське закінчення, але його гіллясті і постійно ростучі роги неможливо було сховати під жодним вінком.
По цій причині найчастіше він селився в лісових хащах. Його часто бачили на тінистих галявинах. В одній руці він тримає змію з овечою головою, другою вимальовує в повітрі заперечні знаки.
[i]Цернуннос – кельтський людиноподібний бог з оленячими рогами на голові. Сидить у буддійській позі, тримаючи в одній руці рогату змію, в іншій - торквес (гривну - шмат срібла вагою близько 204 г). Можливо, був володарем підземного царства і пов'язувався з циклами помирання і воскресіння природи. Його роги втілюють гілки древа, а кожен їхній відросток – початок нового життя. Торквес, який він тримає в правиці – символ влади Короля. Рогата змія, що в його лівій руці, - символ чоловічої родючої сили з одного боку, і символ народження нового життя через скидання, відмирання старої шкіри – з іншого, а отрута змії може стати як смертельною небезпекою, так і засобом зцілення[/i]
[b]Zbigniew Herbert Cernunnos[/b]
Nowi bogowie szli za armią rzymską w przyzwoitej odległości, tak, żeby kolebanie bioder Wenery i nieopanowane wybuchy śmiechu Bachusa nie wydawały się zbyt niestosowne wobec ciepłych jeszcze popiołów i ciał barbarzyńskich bohaterów uroczyście grzebanych przez żuki i mrówki.
Starzy bogowie przyglądali się zza drzew wkraczaniu nowych bez sympatii, ale z podziwem. B1ade nie owłosione ciała wydawały się słabe, lecz pociągające.
Mimo trudności językowych doszło do spotkania na szczycie. Po kilku konferencjach podzielono sfery wpływów. Starzy bogowie zadowolili się drugorzędnymi stanowiskami na prowincji. Wszelako z okazji większych uroczystości rzeźbiono ich w kamieniu (sypki piaskowiec) razem z bogami zdobywców.
Prawdziwy cień nakolaboracije rzucił Cernunnos. Przyjął wprawdzie za namową kolegów łacińską końcówkę, ale jego rozłożyste i stałe rosnące rogi nie dały się przesłonić żadnym wieńcem.
Najczęściej przeto rezydował w ostępach leśnych. Widziano go często na mrocznych polanach. W jednej ręce trzyma węża o głowie
jagnięcia, drugą kreśli na powietrzu niezrozumiałe zupełnie znaki.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KAbj0BnRmw8[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2025
Так часто уночі мене видіння будить,
Що у цю мить пливе в пітьму холодну судно
І прагне моря і минає береги,
Де я зазнав терзань пекучої жаги.
Що у цю мить в краю, який ніхто не знає,
Невидане полярне сяйво полихає.
Що у цю мить рука жіноча, гарна й мила,
Коханого шукає, не подушку білу.
Що вірний друг, якого присудила доля,
В цю мить зустрів сумний кінець далеко в морі.
Що моя матінка, яка мене не знає,
У сні в цю мить мене по імені гукає.
[b]Hermann Hesse - In der Nacht[/b]
An dem Gedanken bin ich oft erwacht
Daß jetzt ein Schiff geht durch die kühle Nacht
Und Meere sucht und nach Gestaden fährt,
Nach denen heiße Sehnsucht mich verzehrt.
Daß jetzt an Orten, die kein Seemann kennt,
Ein rotes Nordlicht ungesehen brennt.
Daß jetzt ein schöner fremder Frauenarm
Sich liebesuchend preßt in Kissen weiß und warm.
Daß einer, der zum Freund mir war bestimmt,
Jetzt fern im Meer ein dunkles Ende nimmt.
Daß meine Mutter, die mich nimmer kennt,
Vielleicht im Schlaf jetzt meinen Namen nennt.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2025
Немає що говорити,
Вже нічого більше сказати.
Лиш хочу з останнім тактом
Скрипку мою розбити.
Розбити - і знову в краї
Податися, де народилась,
Де в юність мою явилась
Пісня Пісень уві сні.
Я мрію, що в тій далині,
самотній і спокою повній -
Повинна явитися знову
Пісня Пісень уві сні.
[i]Герман Гессе "Поезія художника", акварель
Hermann Hesse "Gedichte des Malers", аquarell
[/i]
[b]Hermann Hesse Ich habe nichts mehr zu sagen[/b]
Ich habe nichts mehr zu sagen,
Ich habe alles gesagt.
Nun will ich klingend zum letzten Takt
Meine gute Geige zerschlagen.
Zerschlagen – und wandern wieder
Ins Land, woher ich kam,
Wo ich in Jugendtagen vernahm
Den Traum vom Lied der Lieder.
Ihn träumen will ich wieder
Abseits und ganz allein –
Es muß voll tiefen Friedens sein
Der Traum vom Lied der Lieder.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2025
Наостанок, ніжно,
З-за стін надійної фортеці-дому,
З обіймів міцних оков, крізь щільно закриті двері,
Дай вітрові мене розвіяти.
Дозволь мені розтанути беззвучно вдалині;
Ніжно відкрий замки ключем - шепочучи,
Відкрий же двері, О душа.
Ніжно - не будь нетерпеливою,
(Міцні твої обійми, О тлінна плоть,
Міцні твої обійми, О кохання.)
[b]Walt Whitman The Last Invocation[/b]
At the last, tenderly,
From the walls of the powerful fortress'd house,
From the clasp of the knitted locks, from the keep of the well-closed doors,
Let me be wafted.
Let me glide noiselessly forth;
With the key of softness unlock the locks—with a whisper,
Set ope the doors O soul.
Tenderly—be not impatient,
(Strong is your hold O mortal flesh,
Strong is your hold O love.)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=lmUr2C2N8ZI[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2025
[i]Премія Г'юґо у категорії «Найкраща коротка повість» (Hugo Award for Best Short Story) 2014 р.
[/i]
Коли б ти динозавром був, коханий мій, ти б був Т-рексом. Ти б був малим, всього п’ять футів десять дюймів, такого ж зросту, як був людиною. Ти б мав крихкий скелет, і ти ступав би обережно й делікатно, наскільки дозволяють масивні пазурі. Ти б зиркав насторожено з-під кістяних надбрівних дуг.
Коли б ти динозавром був, коханий мій, я б найнялася в зоопарк, щоб віддавати весь свій час тобі. Давала б я тобі курей ще теплих і кіз живих. Я б милувалася, як на твоїх зубах виблискувала свіжа кров. Зробила б я у тебе в клітці на долівці серед багна свою постіль на листяній підстилці. Коли б тобі не спалося, для тебе я співала б колискову.
Коли б для тебе я співала колискову, то швидко б я почула, що ти підспівуєш мені. Співав би ти своїм низьким тремтливим голосом зі мною в лад в конрапунктурі дивній. Коли б ти думав, що я сплю, ти б плакав серед ночі, співаючи пісні про нерозділене кохання.
Коли б оспівував ти нерозділене кохання, я б влаштувала на Бродвей турне для тебе. Прийшли б ми на Бродвей. Стояв би ти на сцені, в настил ввігнавши кігті. Від красоти твоїх пісень журливих ридала б публіка.
Коли б ридала публіка від красоти твоїх пісень журливих, вона б зібрала кошти, щоб відшукати спосіб відродити загиблі види. Текли б рікою гроші до наукових установ. Біологам направити назад вдалося б еволюцію курей, аж доки не дісталися б до щелеп із зубами. Палеонтологи зуміли б відшукати у скам'янілостях слід колагену. Генетики змогли б з нуля сконструювати динозавра, відкривши, що послідовність в коді ДНК говорить про істоту все, від розміру її зіниць, до здатності радіти сходу сонця. Вінцем роботи стало б створення подруги для тебе.
Коли б вони створили подругу для тебе, я б стала свідком вашого весілля. Я б розглядала знічено смарагдовий шифон, який мені здавався б жовтим, коли я чула ваші клятви. Я, звісно, ревнувала б і журилася, бо я сама хотіла одружитися з тобою. І все ж я б розуміла, буде краще, щоб одружився ти з таким створінням, як сам, що в вас подібні тіло, кістки і генетичний код. Дивилася б, як ви удвох йдете до вівтаря, і я б хотіла для вас зробити більше, ніж тепер. Наповнювало б душу світло, бо знала б я, що ти і я створили в світі щось нове, і в той же час щось давнє відродили. Я брала в борг хоча б тому, що своє щастя віддавала. Все, що мені було б потрібне, це щось блакитне.
Коли б мені було потрібне щось блакитне, то я б побігла через церкву, підборами постукуючи в мармур, дісталася б до вази на першій лаві. Взяла б у ній гортензію з небесним відтінком, притиснула б її до свого серця, і стрепенулося б воно, як квітка. Я б розцвіла. Із мого щастя пелюстки були б, смарагдовий шифон став листям. Блідим стеблом би стали мої ноги, тоненьким пестиком – моє волосся. Збирали б бджоли чарівний нектар із мого горла.
Я б здивувала все зібрання біологів, палеонтологів, генетиків і журналістів, роззяв, фанатів музики, всіх цих людей, яких ознаки динозавра, клонованого за спіраллю зі скам'янілостей, збивають з пантелику. Запевнять науковці, що ти у вигаданому світі жив, у світі магії, де все можливо.
Коли б жили ми в світі магії, де все можливо, коханий мій, ти був би динозавром. Ти був би сильним і відважним, але і лагідним також. Всіх ворогів своїх жахав би залюбки своїми кігтями й зубами. В той час, як будучи людиною – вразливою, привітною – ти мусив покладатися на розум і привабливість.
Т-рекс, навіть маленький, ніколи не стане битися з п’ятьма шаленими чоловіками, просякнутими люттю й джином. Т-рексу досить вищирити зуби, й вони сховаються. Вони залізуть під столи, а не візьмуться їх перекидати знову. Вони не б’ють тебе киями, не кличуть гомик, тюрбанник, трансвестит, тюхтій, латинос, усі епітети, що вигадані ними, чи має це відношення до тебе, чи ні, викрикують, викрикують, а ти сповзаєш у калюжу своєї крові.
Коли б ти динозавром був, коханий мій, я б запахи таких чоловіків тебе навчила впізнавати. Я б привела тебе до них безшумно, о, дуже тихо. І все ж вони помітили б тебе. Вони б втікали. У тебе ніздрі роздувалися б, неначе ти вдихаєш ніч, ти б кинувся на них раптово, як хижак. Я б милувалася, як ти з них зціджуєш червоні ріки, як блискавично розкидаєш їх, як топчеш речі – і я б сміялася, сміялася, сміялася.
Коли б я все сміялася, сміялася, сміялася, то зрештою б відчула, що я винна. Я б поклялася, що ніколи більше так не робитиму. Відводила б я погляд від газет, в яких чоловіків на фотографіях оплакують їх сироти і вдови, так і вони повинні відвертатись від газет, в яких моє облаччя. Бо журналістам полюбилося моє обличчя, обличчя нареченої палеонтолога, з її напівспланованим весіллям, яка замовила гортензії в букетах й весільне плаття з смарагдового шифону. Тієї нареченої палеонтолога, яка чергує біля узголів'я чоловіка, який, можливо, не прокинеться ніколи.
Коли б ти динозавром був, коханий мій, то нас ніхто не зміг би вбити, якщо тебе ніхто не здатен вбити, то і мене ніхто не вб’є. І я б цвіла, як найгарніша квітка. Я б радісно тягнулася до сонця. Я б вірила віднині і довіку, що твої пазури і зуби зуміють захистити від київ, натертих крейдою, від медсестер у капцях зношених, від лікарняних коридорів, від завмирань мого розбитого серця.
[b]Rachel Swirsky If You Were A Dinosaur, My Love [/b]
If you were a dinosaur, my love, then you would be a T-Rex. You’d be a
small one, only five feet, ten inches, the same height as human-you. You’d
be fragile-boned and you’d walk with as delicate and polite a gait as you
could manage on massive talons. Your eyes would gaze gently from beneath
your bony brow-ridge.
If you were a T-Rex, then I would become a zookeeper so that I could spend
all my time with you. I’d bring you raw chickens and live goats. I’d watch
the gore shining on your teeth. I’d make my bed on the floor of your cage,
in the moist dirt, cushioned by leaves. When you couldn’t sleep, I’d sing
you lullabies.
If I sang you lullabies, I’d soon notice how quickly you picked up music.
You’d harmonize with me, your rough, vibrating voice a strange
counterpoint to mine. When you thought I was asleep, you’d cry unrequited
love songs into the night.
If you sang unrequited love songs, I’d take you on tour. We’d go to
Broadway. You’d stand onstage, talons digging into the floorboards.
Audiences would weep at the melancholic beauty of your singing.
If audiences wept at the melancholic beauty of your singing, they’d rally
to fund new research into reviving extinct species. Money would flood into
scientific institutions. Biologists would reverse engineer chickens until
they could discover how to give them jaws with teeth. Paleontologists
would mine ancient fossils for traces of collagen. Geneticists would
figure out how to build a dinosaur from nothing by discovering exactly
what DNA sequences code everything about a creature, from the size of its
pupils to what enables a brain to contemplate a sunset. They’d work until
they’d built you a mate.
If they built you a mate, I’d stand as the best woman at your wedding. I’d
watch awkwardly in green chiffon that made me look sallow, as I listened
to your vows. I’d be jealous, of course, and also sad, because I want to
marry you. Still, I’d know that it was for the best that you marry another
creature like yourself, one that shares your body and bone and genetic
template. I’d stare at the two of you standing together by the altar and
I’d love you even more than I do now. My soul would feel light because I’d
know that you and I had made something new in the world and at the same
time revived something very old. I would be borrowed, too, because I’d be
borrowing your happiness. All I’d need would be something blue.
If all I needed was something blue, I’d run across the church, heels
clicking on the marble, until I reached a vase by the front pew. I’d pull
out a hydrangea the shade of the sky and press it against my heart and my
heart would beat like a flower. I’d bloom. My happiness would become
petals. Green chiffon would turn into leaves. My legs would be pale stems,
my hair delicate pistils. From my throat, bees would drink exotic nectars.
I would astonish everyone assembled, the biologists and the
paleontologists and the geneticists, the reporters and the rubberneckers
and the music aficionados, all those people who—deceived by the
helix-and-fossil trappings of cloned dinosaurs– believed that they lived
in a science fictional world when really they lived in a world of magic
where anything was possible.
If we lived in a world of magic where anything was possible, then you
would be a dinosaur, my love. You’d be a creature of courage and strength
but also gentleness. Your claws and fangs would intimidate your foes
effortlessly. Whereas you—fragile, lovely, human you—must rely on wits and
charm.
A T-Rex, even a small one, would never have to stand against five
blustering men soaked in gin and malice. A T-Rex would bare its fangs and
they would cower. They’d hide beneath the tables instead of knocking them
over. They’d grasp each other for comfort instead of seizing the pool cues
with which they beat you, calling you a fag, a towel-head, a shemale, a
sissy, a spic, every epithet they could think of, regardless of whether it
had anything to do with you or not, shouting and shouting as you slid to
the floor in the slick of your own blood.
If you were a dinosaur, my love, I’d teach you the scents of those men.
I’d lead you to them quietly, oh so quietly. Still, they would see you.
They’d run. Your nostrils would flare as you inhaled the night and then,
with the suddenness of a predator, you’d strike. I’d watch as you decanted
their lives—the flood of red; the spill of glistening, coiled things—and
I’d laugh, laugh, laugh.
If I laughed, laughed, laughed, I’d eventually feel guilty. I’d promise
never to do something like that again. I’d avert my eyes from the
newspapers when they showed photographs of the men’s tearful widows and
fatherless children, just as they must avert their eyes from the
newspapers that show my face. How reporters adore my face, the face of the
paleontologist’s fiancée with her half-planned wedding, bouquets of
hydrangeas already ordered, green chiffon bridesmaid dresses already
picked out. The paleontologist’s fiancée who waits by the bedside of
a man who will probably never wake.
If you were a dinosaur, my love, then nothing could break you, and if
nothing could break you, then nothing could break me. I would bloom into
the most beautiful flower. I would stretch joyfully toward the sun. I’d
trust in your teeth and talons to keep you/me/us safe now and forever from
the scratch of chalk on pool cues, and the scuff of the nurses’ shoes in
the hospital corridor, and the stuttering of my broken heart.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=BguiWbW5j3Q[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2025
Ви, мої пізні проріджені листки на гіллі, яке чекає зими,
І я сам обрізане дерево з поля чи саду;
Ви ознака занепаду і покинутості - (не зараз травневий розмай
чи червневий цвіт конюшини - не зараз серпневе зерно;)
Ви древка зблідлих знамен - ви знецінені прапори - залишені поза часом,
Ви, дорогі моїй душі листки, підтверджуєте все інше,
Вірність - життєстійкість - востаннє.
[b]Walt Whitman YOU LINGERING SPARSE LEAVES OF ME.[/b]
You lingering sparse leaves of me on winter-nearing boughs,
And I some well-shorn tree of field or orchard-row;
You tokens diminute and lorn—(not now the flush of May, or
July clover-bloom—no grain of August now;)
You pallid banner-staves—you pennants valueless—you over-
stay'd of time,
Yet my soul-dearest leaves confirming all the rest,
The faithfulest—hardiest—last.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2025
О, Смерть! чорна непроникна завіса
Навколо тебе і майбутнього;
Очі не здатні бачити, розум не здатен осягнути
Цю містичну долю.
Цей мозок, який зараз шукає варіанти
То зі зростаючою надією, то з похмурим страхом;
Це серце зі всіма мінливими відтінками,
Які несуть минущі пристрасті -
Ця дивна побудова людської форми,
В якій вирують невзаємні жадання,
Ці мозок і серце, і чудова форма
Все повинно однаково зруйнуватися.
Ця пульсуюча кров зупинить свій потік;
Груба битва зі смертю закінчиться; на щоку
Ляже тьмяність і звучний язик
Забуде як говорити.
Мене візьме могила; земля накриє зверху
Холодні мертві кінцівки і землисте обличчя;
Але де, О Природо, де буде
Постійна обитель душі?
Чи буде вона жити? Хоча її світло
Повинне сяяти, доки тіло не зруйнується;
Потім, коли воск життя витратиться,
Чи горітиме свічка й далі?
О протистоячий цьому мозок, безсилий
подолати могутню тайну;
В пітьмі, боячись невідомого, він чекає
звичайної долі, померти.
[b]Walt Whitman Time to Come[/b]
O, Death! a black and pierceless pall
Hangs round thee, and the future state;
No eye may see, no mind may grasp
That mystery of fate.
This brain, which now alternate throbs
With swelling hope and gloomy fear;
This heart, with all the changing hues,
That mortal passions bear—
This curious frame of human mould,
Where unrequited cravings play,
This brain, and heart, and wondrous form
Must all alike decay.
The leaping blood will stop its flow;
The hoarse death-struggle pass; the cheek
Lay bloomless, and the liquid tongue
Will then forget to speak.
The grave will take me; earth will close
O’er cold dull limbs and ashy face;
But where, O, Nature, where shall be
The soul’s abiding place?
Will it e’en live? For though its light
Must shine till from the body torn;
Then, when the oil of life is spent,
Still shall the taper burn?
O, powerless is this struggling brain
To rend the mighty mystery;
In dark, uncertain awe it waits
The common doom, to die.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2025
О голоси, солодкі, вічні, змовкніть;
Ідіть оберігать стада небесні
І їм веліть коритись вашій волі,
З пломеню пломінь, до кінця віків:
Чи відчуваєш, що серця в нас древні,
Що закликаєш птиць і вітер горній,
Хитання гілля і на березі приплив?
О голоси, солодкі, вічні, змовкніть.
[b]William Butler Yeats THE EVERLASTING VOICES[/b]
O sweet everlasting Voices, be still;
Go to the guards of the heavenly fold
And bid them wander obeying your will,
Flame under flame, till Time be no more;
Have you not heard that our hearts are old,
That you call in birds, in wind on the hill,
In shaken boughs, in tide on the shore?
O sweet everlasting Voices, be still.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=5xTX7uTjaxs[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025
Вони кажуть, що море холодне, але в морі є
найпалкіша, найшаленіша, найсміливіша кров.
Всім китам на великих глибинах, жарко так, що вони намагаються
раз у раз запірнути поглибше, поглибше під айсберги.
Антарктичні кити, кашалоти, вбивці молотоглаві,
вони фонтанують, фонтанують, видихають гаряче, потужне, біле дихання моря!
Їх гойдає, гойдає, відчування безсмертя віків
на глибинах семи морів,
їх в солоних морях закружляє оп'яняюча насолода,
а в тропічних морях шаленіють вони від кохання,
їх хвилюють нестримні могутні бажання, як у богів.
І лягає з своєю подругою бик-гігант в бездні синього моря,
і гора натискає на гору від закоханості у життя:
і з ревучої суті нутряного червоного моря китової крові виходить
довге вістря напружене й сильне, і закручує вир, і знаходить свій спокій
у обіймах і ласках самиці, у шаленім єднанні з бездонністю тіла.
Й по мосту із міцного китового фалоса, який з'єднує дивом китів,
Під водою архангели вогненні ходять взад і вперед,
Прибувають блаженства архангели від нього до неї, величавими херувимами
що чекають китів в океані,
у підпертому хвилями моря величному раї китів, як заведено здавна.
І гігантська китова матір мріє, лежачи, про сосунків, про беззахисних китенят,
І замріяні дивні китові очі не заплющаться у воді від початку і до завершення.
І збирають у коло китові самці китенят і самиць,
коли їм на одвічній поверхні потопу небезпека грозить,
і величними гнівними Серафимами захищають їх від загрози,
й пригортають до себе громади кохання.
І все це відбувається в морі, у солоній воді,
де також Бог - любов, тільки безмовна:
І дружина кита Афродіта
Найщасливіша серед щасливих!
І Венера вистрибує з рибами, і їй радісно бути дельфіном,
красуватися серед дельфінів, і на морі
з самцями тунця вона горда й щаслива самиця,
І з ріднею щасливою гнеться, наче темна веселка блаженства у морі.
[b]Whales Weep Not! [/b]
They say the sea is cold, but the sea contains
the hottest blood of all, and the wildest, the most urgent.
All the whales in the wider deeps, hot are they, as they urge
on and on, and dive beneath the icebergs.
The right whales, the sperm-whales, the hammer-heads, the killers
there they blow, there they blow, hot wild white breath out of the sea!
And they rock, and they rock, through the sensual ageless ages
on the depths of the seven seas,
and through the salt they reel with drunk delight
and in the tropics tremble they with love
and roll with massive, strong desire, like gods.
Then the great bull lies up against his bride
in the blue deep of the sea,
as mountain pressing on mountain, in the zest of life:
and out of the inward roaring of the inner red ocean of whale-blood
the long tip reaches strong, intense, like the maelstrom-tip, and comes to rest
in the clasp and the soft, wild clutch of a she-whale's fathomless body.
And over the bridge of the whale's strong phallus, linking the wonder of whales
the burning archangels under the sea keep passing, back and forth,
keep passing archangels of bliss
from him to her, from her to him, great Cherubim
that wait on whales in mid-ocean, suspended in the waves of the sea
great heaven of whales in the waters, old hierarchies.
And enormous mother whales lie dreaming suckling their whale-tender young
and dreaming with strange whale eyes wide open in the waters of the beginning and the end.
And bull-whales gather their women and whale-calves in a ring
when danger threatens, on the surface of the ceaseless flood
and range themselves like great fierce Seraphim facing the threat
encircling their huddled monsters of love.
and all this happens in the sea, in the salt
where God is also love, but without words:
and Aphrodite is the wife of whales
most happy, happy she!
and Venus among the fishes skips and is a she-dolphin
she is the gay, delighted porpoise sporting with love and the sea
she is the female tunny-fish, round and happy among the males
and dense with happy blood, dark rainbow bliss in the sea.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025
Вже благає ніч гріха і зваби,
Вже весняна ніч кричить від болю,
Ти моя неублаганна радість,
Порятунок мій в твоїх долонях!
Якщо доведеться мені знову
Усмиряти бунтівливе тіло,
Ти сама скажи нарешті слово,
Що його почути не хотіла.
Знову цей самум поганський віє,
Знов затьмарення, падіння жаскі!
Пам’ятай, якщо я дичавію,
То від бур рятує тільки ласка!
[b]Julian Tuwim Erotyk[/b]
Już się o grzechy noce proszą,
Już z wiosny znów jak z bólu krzyczę,
Nieubłaganą mnie rozkoszą
Zakuj w ramiona ratownicze!
A jeśli zacznę się na nowo
Wyrywać zbuntowanym ciałem,
Powiedz mi wreszcie pierwsze słowo,
Którego nigdy nie słyszałem.
Bo znów pogański samum wieje
W pędach, zawrotach, burzach, blaskach!
Pamiętaj: kiedy znów zdziczeję,
Odrzyj mnie z wichrów i ugłaskaj
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2025
Безмежне сяйво сонця на світанні
Відчути змушує, яким я темним став,
І знов являє суть, що поривалася
До золота в блакить, її частиною
В мені колишньому мій гартувався дух.
Й вертається із зимного повітря,
Наче ілюзія, яка бентежила
Периферичний зір (1). Первісна наша суть,
Її частина, у зимному повітрі
Гримить, мов прибуває рикаючий лев.
О! Ребе (2), ребе, мою душу бережи,
Дай розуміння її темної природи.
[i](1) Периферичний зір - здатність очей та мозку сприймати об’єкти за межами центрального поля зору. Він охоплює до 180 градусів огляду і визначає здатність людини бачити всю область навколо центральної точки. Відрізняється від бічного зору здатністю бачити не лише з боків, а й зверху та знизу.
(2) Рабин і вчений у творчості Стівенса є частинами його власного «я», які діють як наставники."Рабин - риторичний ребе. Відверто кажучи, постать рабина завжди була для мене надзвичайно привабливою, тому що це постать людини, яка надзвичайно віддана ученості й водночас прилаштовує її для якоїсь користі для людських цілей". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Renato Poggioli, P.786, 1953)
Rembrandt "Old Scholar in a Study" (1640 -1650) oil on panel, Museum of Fine Arts, Budapest
Рембрандт "Старий учений у кабінеті" (1640 -1650) олія по дошці, Музей образотворчого мистецтва, Будапешт
[/i]
[b]Wallace Stevens The sun this march[/b]
The exceeding brightness of this early sun
Makes me conceive how dark I have become,
And re-illumines things that used to turn
To gold in broadest blue, and be a part
Of a turning spirit in an earlier self.
That, too, returns from out the winter's air,
Like an hallucination come to daze
The corner of the eye. Our element,
Cold is our element and winter's air
Brings voices as of lions coming down.
Oh! Rabbi, rabbi, fend my soul for me
And true savant of this dark nature be.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2025
Ось в небі появилися зірки,
А ось їх копії земні - жуки,
Проблискують, як зорі, світляки,
(Зірками їх ніколи не вважали)
Бувало часом зоряне начало.
Тільки недовго сяяння тривало.
[b]Robert Frost Fireflies in the Garden [/b]
Here come real stars to fill the upper skies,
And here on earth come emulating flies,
That though they never equal stars in size,
(And they were never really stars at heart)
Achieve at times a very star-like start.
Only, of course, they can't sustain the part.
[i]1928[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2025
Чи залишилися на цій планеті люди?
Одні - пригнічені, роз'єднані, безсилі.
А інші - істину святу і справедливість
Законтрактують, наче партію свинини.
17/02/2025 Крістоф Хойгсен, Голова Мюнхенської конференції
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2025
Якщо у домі має бути бог, то має
Щось говорити у кімнаті і на сходах,
Як зайчик сонячний хитати на долівці,
По стежці місячній йти привидом Платона
Чи Арістотеля скелетом. Хай гуляє
На стінах зорями. Він має жити тихо.
Він має залишатися німим, закритим,
Як усі інші: проявлятися як світло;
Як кольори, навіть нехай для нас найкращі;
Як форми, які нашими були і зникли.
Він - це людина, але він для нас чужинець,
Людина, що кузеном місяцю не стала.
Він є людиною, що вимагає мови
Від звірів, від не здатної озватись маси.
Якщо у домі має бути бог, хай буде
Такий, який не розуміє слів, нейтральне
Фарбоване ніщо, груда якоїсь маси,
Ми, як його частина, надто віддалились.
[b]Less and Less Human, O Savage Spirit by Wallace Stevens[/b]
If there must be a god in the house, must be,
Saying things in the rooms and on the stairs,
Let him move as the sunlight moves on the floor,
Or moonlight, silently, as Plato's ghost
Or Aristotle's skeleton. Let him hang out
His stars on the wall. He must dwell quietly.
He must be incapable of speaking, closed,
As those are: as light, for all its motion, is;
As color, even the closest to us, is;
As shapes, although they portend us, are.
It is the human that is the alien,
The human that has no cousin in the moon.
It is the human that demands his speech
From beasts or from the incommunicable mass.
If there must be a god in the house, let him be one
That will not hear us when we speak, a coolness,
A vermilioned nothingness, any stick of the mass
Of which we are too distantly a part.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=RQeqxZTJegI[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2025
Бувало, душі верталися на землю, щоб чути його мову,
Коли сидів він і читав, уголос, великі сині письмена,
Це ті, хто з диких зоряних пустель, які чекали на щось більше.
Це ті, хто слухати вернулись, як він читав поему про життя,
Каструлі на плиті, тарілки на столі, тюльпани поміж ними.
Це ті, хто плакали, ступивши босими ногами у реальність,
Вони б і плакали, й сміялися, вони б тремтіли на морозі,
І закричали б, щоб відчути знову, як пальці торкають листя
І натикнувшись на найбільш дошкульні сховані шипи, раділи б.
Сміялися, сиділи і читали у пурпурових письменах
Про правила буття, їх розуміння, прояви, про склад законів:
Поезія, поезія, прообрази героїв, віщування,
Які у їхніх вухах, у тих чутливих, тих утрачених серцях
Знов набували барвів, форми і розміру речей, як вони є,
Розповідали б їм про почуття, яких їм так не вистачало.
[i]Jean Baptiste Siméon Chardin (1699–1779) "A Chemist in His Laboratory" (the Prompter or A Philosopher Giving a Lecture), Portret Joseph Aved (?), 1734, oil on canvas, Louvre Museum
Жан Батист Сімеон Шарден (1699–1779) «Хімік у своїй лабораторії» (суфлер або філософ, що читає лекцію), портрет Джозефа Аведа (?), 1734, полотно, олія, Лувр
Джерелом натхнення для цього вірша могла бути картина Жан-Батиста Сімеона Шардена "Філософ читає лекцію". (Jean Baptiste Siméon Chardin " A Philosopher Giving a Lecture")
"Земля і море, звірі, риби і птахи, небо і кулі, ліси, гори і ріки - не маленькі теми. . . але люди очікують від поета не тільки краси й гідності, які завжди надають німим реальним об’єктам. . . . вони очікують, що він вкаже шлях між реальністю та їхніми душами. (Волт Вітмен "Листя трави", Пролог)[/i]
[b]Wallace Stevens Large Red Man Reading[/b]
There were ghosts that returned to earth to hear his phrases,
As he sat there reading, aloud, the great blue tabulae.
They were those from the wilderness of stars that had expected more.
There were those that returned to hear him read from the poem of life,
Of the pans above the stove, the pots on the table, the tulips among them.
They were those that would have wept to step barefoot into reality,
That would have wept and been happy, have shivered in the frost
And cried out to feel it again, have run fingers over leaves
And against the most coiled thorn, have seized on what was ugly
And laughed, as he sat there reading, from out of the purple tabulae,
The outlines of being and its expressings, the syllables of its law:
Poesis, poesis, the literal characters, the vatic lines,
Which in those ears and in those thin, those spended hearts,
Took on color, took on shape and the size of things as they are
And spoke the feeling for them, which was what they had lacked.
1948
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2025
[quote]"...для пірата в шістнадцятому і сімнадцятому століттях багатство - це сундук, який пливе під іноземним прапором, і все, що треба зробити, це наблизитися до ворожого корабля і захопити його."
П. А. Мендоза, К. А. Монтанер, А. В. Льйоса Посібник сучасного латиноамериканського ідіота
[/quote]
Якщо є карта, на якій позначено місце, де схований скарб, над яким тяжіє прокляття, хтось обов'язково відправиться його шукати. Cкарб, кров, зрада, кохання, відвага - все сплутане в один клубок. В інфарктному фіналі негідники покарані, душі, які стерегли проклятий скарб, знаходять спокій, відважні серця втішаються здобутим щастям. Тисячоліттями сюжет не змінюється: скарб, прокляття, щастя. Капери, корсари, приватири, рейдери, флібустьєри, буканьєри перетворилися в олігархів або добропорядних буржуїв, одержавши преміальні від держави, яка благословила їх на грабежі, а деякі навіть стали титулованими рицарями, як Френсіс Дрейк і Генрі Морган.
Романтичні грабіжники зникли в тумані історії цивілізованого світу. Нецивілізований світ ступає слід у слід за цивілізованим, але на цьому шляху всі сундуки зі скарбами вже знайдені. Залишилися скарби розсипані, розкидані по поверхні Землі і сховані в її надрах. Боротьба за них не менш драматична, ніж за золото і срібло, яке іспанські галеони доставляли з Вест-Індії до Іспанії. Над сучасними скарбами теж тяжіє прокляття - прокляття ресурсів, воно падає вже не на окремих шукачів скарбів, а на цілі держави.
Вперше заговорили про те, що не все гаразд з багатством надр, після відкриття у 1959 році в Голландії найбільшого в Європі Гронінгенського газового родовища. Активний розвиток газовидобування викликав негативні явища в інших галузях економіки. Причини зрозумілі:
- висока прибутковість газовидобування привабила сюди людей і кошти з інших галузей економіки;
- обробні галузі промисловості стали малоприбутковими, а то й збитковими і були вимушені згортати виробництво;
- притік валюти в країну збільшив платоспроможність населення, не підкріплену збільшенням виробництва товарів, що призвело до знецінення грошей, тобто, інфляції;
- почала погіршуватися якість освіти, оскільки для видобування сировини не потрібні спеціалісти з високими професійними якостями;
- зросло безробіття, почався відтік з країни високоосвічених спеціалістів.
Ці явища названі голландською хворобою або ефектом Гронінгена. Багаті надра стають прокляттям для країни, якщо відсутні державні механізми профілактики і лікування голландської хвороби.
Процвітає Сінгапур, який володіє лише такими ресурсами, як пісок та болото. Добробут його населення залежить від розуму і працьовитості. Занепадає Венесуела, яка за об'ємом розвіданих покладів нафти займає сьоме місце у світі. Тут добробут населення залежить від виділеної йому частки доходу, одержаного від продажу нафти.
Джерелом швидкого збагачення стає рента від використання сировинних ресурсів. (Рента - різниця між ціною ресурсу на світових ринках і затратами на видобування). Щоб одержати дозвіл на експлуатацію надр, в хід йдуть підкуп чиновників, захоплення чужої власності, нечесна конкуренція, лобіювання своїх інтересів в органах законодавчої влади. Великі кошти витрачаються на доступ до ресурсів і можливість привласнювати ренту. В державі формується кастове суспільство, в якому права і обов'язки людей визначаються їхнім доступом до ресурсів. Належність до еліти стає спадковою. Виникають групи людей, які привласнюють собі право владарювати і контролювати інших людей.
Участь державних чиновників в розподілі ренти перетворює їх в сторону, не заінтересовану ні в демократії, ні в в розвитку виробничих галузей. Політична система автократизується. Держава значну частину доходів направляє на зміцнення силових структур, які виконують завдання захисту влади і придушення діяльності опозиції. Популістські заходи уряду (пільги, субсидії, соціальні програми) забезпечують підтримку більшості населення і зменшують популярність опозиції.
В державі, добробут якої залежить від експорту сировини, населення зайве. З творця національного багатства воно перетворюється на об'єкт благодійності держави. Під час політичних і економічних криз, при загрозі зовнішнього вторгнення в суспільстві виникає невпевненість у завтрашньому дні, посилюється туга за старими суспільними моделями, активізується вроджений авторитарний рефлекс і наростає готовність передати право визначати долю суспільства сильному лідеру, який дасть краще життя.
Збільшення сировинного сектору економіки з простими технологіями веде до збільшення частки працівників з невисоким рівнем освіти і низькою кваліфікацією, які погано орієнтуються в суспільному житті держави і чутливі до популістських обіцянок, що не сприяє розвитку демократії.
Вже ніхто не сумнівається, що Україна на всю голову хвора на голландську хворобу з перебігом типовим для сировинної економіки. Немає підстав радіти динаміці збільшення частки рентних платежів у зведеному бюджеті Україні з 1, 456 млрд. грн. у 1999 році до 46, 608 млрд. грн. у 2016 році. (З урахуванням інфляційного знецінення гривні різниця не настільки кричуща: 1,259 млрд. грн. і 3,389 млрд. грн.) Це не економічний розвиток, а зростання сировинної залежності.
Зокрема частка ренти за використання лісів збільшилася у 24 рази. Бурштинова рента почала поступати до бюджету лише у 2016 році і склала всього 2,08 млн. грн. - бізнес-групи, які контролюють видобуток бурштину, приховують розмір його добування, щоб ухилятися від сплати реальних платежів за користування надрами.
Найсуттєвішою є рента за видобування природного газу, яка складає 76,7% від суми всіх рентних надходжень. Природно, що газове лобі у Верховній Раді найпотужніше (на думку голови правління НАК "Нафтогаз України" Андрія Коболєва не менше сімдесяти депутатів). Їм вдалося вчергове відтермінувати передачу місцевим бюджетам необхідної для їхнього розвитку частини ренти, притому що території, де сконцентровані поклади мінерально-сировинних ресурсів, перебувають у депресивному стані. Благий намір стимулювати розвиток власного газовидобування зниженням рентних ставок за видобування газу з нових свердловин, розбивається об відмову місцевих органів влади видавати ліцензії на видобуток нафти і газу на своїх територіях. Лише 5 % ренти на видобування газу в Полтавській і Харківській областях могло б дати місцевим бюджетам близько 2 млрд. грн. на рік.
У цивілізованому світі рентні ставки застосовуються для вилучення надвисокої мінерально-сировинної ренти з метою вирівнювання прибутковості в різних галузях економіки і недопущення перекосів на користь розвитку сировинних галузей. В Україні рента є підтримуваним державою джерелом корупції і монополізації економіки. В державі, купленій олігархами, неможливі ні демократія, ні вільне підприємництво, ні процвітання. Її шлях - це шлях занепаду. Революції і державні перевороти, направлені на зміну влади, не вирішують основну проблему - розкрадання багатих надр, які залишаються джерелом корупції, формування олігархії і автократичної форми управління.
Велика радість чекає Україну. Трамп зацікавився українськими родовищами літію. Сучасні технології видобутку цієї сировини прийдуть в Україну. На виготовлення автомобільних літієвих акумуляторів потрібно від 12 до 50 кг літію, а в нас його майже 500 000 т. Вистачить на 10 млн. електромобілів. Правда, руда на глибині до 300 м, правда родовища петалітові або петаліт-сподуменові, а в світі розроблені технології видобування літію зі сподуменових руд. Але ми віримо, що США справляться і нам теж щось обломиться.
Нам - це кому?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2025
Я, смерте, ще не я,
доки не ввійдеш у моє життя
і не наповниш усього мене;
доки мою частину світла не закриє
моя частина тьми
- і хай я вічно балансую
у світовому задумі:
то як його частина сяйва;
то як його частина забуття -.
Я, смерте, ще не я,
доки нарешті не побачиш
душі моєї між блідих кісток.
[b]Juan Ramón Jiménez Cénit[/b]
Yo no seré yo, muerte,
hasta que tú te unas con mi vida
y me completes así todo;
hasta que mi mitad de luz se cierre
con mi mitad de sombra
—y sea yo equilibrio eterno
en la mente del mundo:
unas veces, mi medio yo, radiante;
otras, mi otro medio yo, en olvido—.
Yo no seré yo, muerte,
hasta que tú, en tu turno, vistas
de huesos pálidos mi alma.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025
В наш меркантильний час клопоти про матеріальне витісняють чи й просто нищать духовну складову життя. Все рідше зустрічаються люди, готові присвятити життя служінню високим ідеалам. Все частіше талант використовується як засіб досягти матеріального достатку. Екстаз духовного піднесення забутий, йому на зміну прийшов екстаз споживання. Придбати, з'їсти, випити, одягнути, відпочити - весело, натхненно, з натовпом, який простими словами висловлює просте бажання бути як всі. Аристократія стала плебсом, плебс не став аристократією. Можна впасти в безнадію від перспективи деградації людства, але ж то тут, то там людський дух заявляє про себе, прагне творити, черпає натхнення з океану людських бід, байдужості, бездуховності, вибудовує над ним безлюдний острівець духовності в надії перетворити його на обжитий материк.
Поети першими відчувають небезпечні зміни в свідомості суспільства, втрату ним життєвої сили. Молодь зважується на бунт проти діючих правил, заперечує і відкидає їх, шукає спосіб самореалізації в суспільстві чи поза ним і у всі часи викликає зміни. Один з молодих поетів-бунтарів потрапив у поле зору за кілька місяців після початку війни. Вразив щирий голос, незвична для нашого часу ерудованість, осучаснення тем древньої міфології, філософські розвідки в глибини власної душі, вимогливість до поетичного слова і юнацька задерикуватість у сутичках за чистоту поезії. До майстерні працьовитих ремісників потрапив натхненний бунтар, руйнівник. Його неспокійний розум шукав нові теми як на гноєвищах цивілізації, так і на вершинах людського духу, шукав відповідні їм нові форми. Його поезія мала бути вбраною у білі шати, до яких не пристане бруд реальності.
Якщо він виживе в катаклізмах війни, якщо його не затопче навкололітературна мафія, якщо він вийде переможцем у своїх життєвих змаганнях, колись напишуть історію його життя і проаналізують новаторський шлях в українській літературі.
Не беруся аналізувати написане ним за останні три (чи більше) роки, оприлюднене на різних літературних сайтах, під різними іменами, заблоковане, знищене частково чи повністю адміністраторами сайтів. Вони захищають ніжні почуття білих овечок зі своєї отари від грубих вторгнень чорних козлищ. Мабуть.
Ще не настав час писати про його життєвий шлях. Сподіваюся, колись це зроблять інші. Я поділюся своїм розумінням його твору «Роздуми, коли я дивився на *». (https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031689) Привертають увагу вже перші рядки. Поет розмовляє з богом як рівний йому. Бог пропонує, поет зважує вартісність пропозиції і приймає рішення. Заголовок вірша свідчить, що юнак задивляється на гарну дівчину і бог розуміє його бажання кохати і бути коханим.
[i] Якби промовив бог із хмари:
«Вона твоя – бери навік;
Її краси не згаснуть чари,
Забудь із нею часу лік.
Як добрий пастир для отари,
Для жінки будеш, чоловік!»[/i]
Але чи співрозмірні щастя кохання і щастя творчості? Бог - творець, тому не може пропонувати поетові такий нерівноцінний обмін. Висновок: пропозиція йде від Сатани, антипода бога. З ним розмова не складається, не буде договору, підписаного кров'ю:
[i] ...Сатано!
Господь інакше заповів:
Для нагороди ще зарано...[/i]
Поет відмовляється від спокуси і проголошує готовність йти далі обраним шляхом до своєї мети. Раціональний розум називає можливі майбутні здобутки:
[i] Молитва, прощення й страждання,
І гнів, і заздрість, і пиха,
А ще – даремні поривання,
Жахлива смерть, людські змагання
І праця вічна та суха.[/i]
Мить сумніву в правильності вибору. Звичайне людське щастя манить. А можливо це не щастя, а тільки примара, яка зманює звернути зі шляху служіння ідеалам свого життя.
[i] Лице прекрасне, громи з неба –
Сховати погань ти мастак,
Та я, лукавче, не простак.
Піди; мені цього не треба.[/i]
Ми залишаємо поета в мить роздвоєння: він не готовий на угоду з Сатаною, але й не впевнений, що пропозиція йде від Сатани. Юнацький максималізм не хоче, не допускає компромісів. Але ж бажання щастя властиве будь-якій людині і не є ознакою розуму чи його відсутності. Раціональний розум не готовий відмовитися від нього в бачить у цьому свою слабкість, зраду. Перспектива здається розчаровуючою, прощальною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025
Одного осіннього ранку 1983 року Віктор Інфантес увірвався до мого кабінету в CSIC (ісп. Consejo Superior de Investigaciones Científicas, CSIC - Вища Рада з Наукових Досліджень) на вулиці Дюке де Медінаселі з криком: "Це в мене! Це в мене!". Коли він заспокоївся і зміг говорити чіткими і з розумілими словами, він розповів мені, що це в нього, а саме написаний конкретною рукою Даніеля Айзенберга, експерта з лицарських книг і на той час уже палкого лорколога, рукописний примірник з одинадцяти сонетів, які Лорка в 1937 році назвав "сонетами темного кохання", давши їм таку назву раз і назавжди. Такий вишуканий делікатес не був опублікований у повному обсязі з невиправданих причин, і нам спало на думку відкрити скриньку Пандори, підготувавши включення цих сонетів до збірки Лорки, виготовити їх піратське видання (з примірника, який привіз із собою Віктор), звісно, максимально утаємничений, щоб уникнути прикрих покарань з боку діючої законності. У грудні 1983 року побачили світ 250 примірників нашого піратського видання "Сонетів темного кохання" (1935-1936), яке ми з юнацькою гарячковитістю поспішили опублікувати, щоб якомога швидше відправити їх із Гранади до впливових діячів іспанської культури, що зробить неминучою пулікацію цього чудового з літературної точки зору матеріалу у найближчому майбутньому, незважаючи на всі упередження. Сьогодні, коли примірник від цієї явно бунтівної видавничої компанії з’являється на ринку секонд-хенду чи на аукціоні, вартість нашого дуже скромного 24-сторінкового буклета, надрукованого в Оканьї, досягає астрономічних цифр. Це змушує мене задуматись над тим, наскільки ми з Інфантесом були недалекоглядними, не зберігши принаймні десять чи дванадцять примірників того editio princeps (лат. "перше видання", перше друковане видання, раніше поширюване тільки в рукописах) кожен, але ми так прагнули оприлюднити таку чудову серію заборонених сонетів, що не думали про це. Коли я пишу ці рядки, Віктор Інфантес перебуває на іншому боці дзеркала життя, присвяченого книгам і приправленого численними й глибокими ерудиціями, тож мені одному випало переповісти історію – він уже зробив це за час усього свого життя, одного разу, також сам - нашу пригоду зі збіркою цих одинадцяти любовних сонетів, загалом сумних і в основі своїй, без сумніву, геніального Федеріко. Я також відзначаю отримання в 2021 році нагороди імені поета з Фуенте Вакерос, яку мені вручив мер Гранади в травні 2022 року.
З іншого боку, я пропоную одинадцять дивовижних сонетів темного кохання в тому порядку, в якому вони з’явилися в нашому виданні 1983 року. Це спосіб віддати шану нашому піратському виданню і, перш за все, пам’яті того молодого чоловіка. який пішов у безвість, який увірвався в мій офіс у CSIC з криком? "Це в мене! Це в мене!" сорок років тому, а зараз живе в районі бібліографічного раю.
Мадрид, 19 червня 2022 р
[b]Nota del editor Luis Alberto de Cuenca[/b]
UNA MAÑANA DEL OTOÑO de 1983 irrumpió Víctor Infantes en mi despacho del CSIC (ісп. Consejo Superior de Investigaciones Científicas, CSIC)de la calle Duque de Medinaceli y me dijo: «¡Lo tengo! ¡Lo tengo!». Tan pronto se calmó y pudo articular palabras precisas y razonables, me dijo lo que tenía, a saber, una copia a mano, quizá procedente de una mano concreta, la de Daniel Eisenberg, experto en libros de caballerías y por aquel entonces ya ferviente lorcólogo, de los once sonetos a los que se refirió Aleixandre en 1937 como «sonetos del amor oscuro», acuñando ese título de una vez por todas y para siempre. Tan suculento manjar inédito no había sido publicado en su integridad por motivos injustificables, y se nos ocurrió, con objeto de abrir la caja de Pandora y conseguir que esos sonetos se incorporaran al acervo lorquiano, urdir una edición pirata de los mismos (a partir de la copia que traía Víctor consigo), lo más enmascarada posible, eso sí, a fin de evitar molestas represalias por parte de la legalidad vigente. Y en diciembre de 1983 vieron la luz los 250 ejemplares de nuestra edición pirata de los Sonetos del amor oscuro (1935-1936), que editamos deprisa y corriendo, con ímpetu juvenil, para enviarlos cuanto antes desde Granada a personalidades importantes de la cultura española, haciendo inevitable que material tan espléndido desde el punto de vista literario acabara publicándose en un inmediato futuro, pese a todo prejuicio. Hoy en día, cuando sale en el mercado de viejo o en una subasta algún ejemplar de aquella empresa editorial a todas luces bucanera, nuestro modestísimo cuadernillo de 24 páginas impreso en Ocaña alcanza cifras astronómicas. Eso me hace pensar en lo radicalmente idiotas que fuimos Infantes y yo al no quedarnos, por lo menos, con diez o doce ejemplares de aquella editio princeps cada uno, pero nos urgía tanto dar a conocer tan maravillosa serie de sonetos proscritos que no pensamos en ello. Cuando escribo estas líneas, Víctor Infantes ha cruzado al otro lado del espejo, después de una vida entregada a los libros y sazonada de múltiples y profundas erudiciones, con lo que me ha tocado a mí en solitario la tarea de volver a contar —él ya lo hizo en vida, en alguna ocasión, también en solitario— nuestra aventura con la colección de estos once sonetos de amor, resuntamente oscuros y en el fondo clarísimos, del genial Federico. Conmemoro también con ello la obtención por mi parte en 2021 del premio que lleva el nombre del vate de Fuente Vaqueros y que me entregó el alcalde de Granada en mayo de 2022.
En otro orden de cosas, ofrezco los once prodigiosos Sonetos del amor oscuro en el orden en que aparecieron en nuestra edición de 1983. Es una manera de rendir homenaje a nuestra edición pirata y, sobre todo, a la memoria de aquel joven, hoy desaparecido, que irrumpió en mi despacho del CSIC diciendo «¡Lo tengo! ¡Lo tengo!» hace cuarenta años y que ahora vive en el distrito bibliográfico del cielo.
Madrid, 19 de junio de 2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025
Сюди троянди! швидше! помираю!
Плети вінок! співай! співай! ридання!
що тиснуть горло сутінні тумани,
і світло січня знов мені сіяє.
Так сильно, як і ти, тебе кохаю,
і небо зоряне, і трав хитання,
і темний цвіт, розлитий на поляні,
де анемони цілий рік зітхають.
Втішайся, що ятриться рана нова,
витоптуй очерет, дзвінкі джерела.
Пий кров пролиту на стегно медове.
Спіши! Роз'єднані вуста веселі,
оману душ, руїну від любові
залишить час в покинутій пустелі.
[b]Federico García Lorca Soneto de la guirlanda de rosas[/b]
Esa guirnalda! pronto! que me muero!
Teje deprisa! canta! gime! canta!
que la sombra me enturbia la garganta
y otra vez viene a mi la luz de enero.
Entre lo que me quieres y te quiero,
aire de estrellas y temblor de planta,
espesura de anemonas levanta
con oscuro gemir un ano entero.
Goza el fresco paisaje de mi herida,
quiebra juncos y arroyos delicados.
Bebe en muslo de miel sangre vertida.
Pero, pronto! Que unidos, enlazados,
boca rota de amor y alma mordida,
el tiempo nos encuentre destrozados.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025
Ми двоє уночі, і місяць повний,
Я плакати почав, а ти сміявся.
Була тоді твоя зневага царська,
мій докір бився, як в тенетах голуб.
Ми двоє уночі. Кристали скорбу,
ти сліз своїх невидимих цурався.
Я в болісній агонії звивався,
ти млявим серцем грав виставу горду.
Удвох у ліжку, ранок і обава,
лила зоря кривава без упину
в роти потоки крижаної лави.
Балкон закритий, сонячне проміння,
і в моє серце, убране у саван,
корал життя втикає своє гілля.
[b]Federico García Lorca. Noche del amor insomne[/b]
Noche arriba los dos con luna llena,
yo me puse a llorar y tú reías.
Tu desdén era un dios, las quejas mías
momentos y palomas en cadena.
Noche abajo los dos. Cristal de pena,
llorabas tú por hondas lejanías.
Mi dolor era un grupo de agonías
sobre tu débil corazón de arena.
La aurora nos unió sobre la cama,
las bocas puestas sobre el chorro helado
de una sangre sin fin que se derrama.
Y el sol entró por el balcón cerrado
y el coral de la vida abrió su rama
sobre mi corazón amortajado.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2025
Це сяяння, це жар, що пожирає.
Це навкруги сіріє краєвид.
Це у печалі небо, час і світ.
Це біль, що розуміння вимагає.
Це крові крик, якому промовляє
завмерла ліра, захмеліла хіть.
Це натиск моря, що мене гнітить.
Це скорпіон, що в грудях проживає.
Вони вінок кохання, ложе муки,
розбите серце посеред руїни,
де я, безсонний, падаю в розпуку.
Хоч прагну до розважності вершини,
цикуту й пристрасті гірку науку
даєш ти серцю, що живе в долині.
[b]Federico García Lorca Llagas de amor[/b]
Esta luz, este fuego que devora.
Este paisaje gris que me rodea.
Este dolor por una sola idea.
Esta angustia de cielo, mundo y hora.
Este llanto de sangre que decora
lira sin pulso ya, lúbrica tea.
Este peso del mar que me golpea.
Este alacrán que por mi pecho mora.
Son guirnaldas de amor, cama de herido,
donde sin sueño, sueño tu presencia
entre las ruinas de mi pecho hundido.
Y aunque busco la cumbre de prudencia
me da tu corazón valle tendido
con cicuta y pasión de amarga ciencia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2025
Я боюся, мене твої очі покинуть,
очі дивної статуї, і це дихання
не залишить, боюся, в нічній самотині
на щоці моїй слід від троянди жадання.
Я сумую, що вже наближається днина,
коли дерево гілля втрачає останнє,
що не буду я цвітом, на попіл і глину
перетворююсь я хробаками страждання.
Якщо ти моя тайна безцінна й велика,
якщо хрест мій, моїми сльозами оросений,
якщо пес я, господарю вірний довіку,
зберегти без утрати дарунок мій прошу я,
і твої повноводні прикрасяться ріки
листопадом моєї шаленої осені.
"Сонети темного кохання"
[b]Federico García Lorca Soneto de la dulce queja[/b]
Tengo miedo a perder la maravilla
de tus ojos de estatua, y el acento
que de noche me pone en la mejilla
la solitaria rosa de tu aliento.
Tengo pena de ser en esta orilla
tronco sin ramas; y lo que mas siento
es no tener la flor, pulpa o arcilla,
para el gusano de mi sufrimiento.
Si tu eres el tesoro oculto mio,
si eres mi cruz y mi dolor mojado,
si soy el perro de tu senorio,
no me dejes perder lo que he ganado
y decora las aguas de tu rio
con hojas de mi otono enajenado.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025
Моє кохання тайне, смерть живая,
Чекаю марно я від тебе звістки,
і уявляю, що зів'яла квітка
мого життя, і я тебе втрачаю.
Безсмертний вітер. Нерухомий камінь
не знає волі, не шукає клітки.
Не має серця, не відчує, звідки
холодний мед, що місяць розливає.
Розтяті вени. Як мені терпіти
голубку й тигра у твоєму тілі,
воюють кігті й лілій білі квіти.
Утіш, бо моя мова божевільна,
чи відпусти, дозволь безжурно жити,
ніч у душі зведе в пітьму могильну.
[b]Federico García Lorca El poeta pide a su amor que le escriba[/b]
Amor de mis entrañas, viva muerte,
en vano espero tu palabra escrita
y pienso, con la flor que se marchita,
que si vivo sin mí quiero perderte.
El aire es inmortal. La piedra inerte
ni conoce la sombra ni la evita.
Corazón interior no necesita
la miel helada que la luna vierte.
Pero yo te sufrí. Rasgué mis venas,
tigre y paloma, sobre tu cintura
en duelo de mordiscos y azucenas.
Llena, pues, de palabras mi locura
o déjame vivir en mi serena
noche del alma para siempre oscura.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031851
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025
Ці звуки в грудях дюни оросили,
мед лився у кабіну дерев'яну.
На півдні біля ніг пора весняна,
на півночі цвіт папороті милий.
Сосна сіяє крізь вузькі щілини,
співає без джерел і без світання,
і перший плач мій, наче плач останній
під тихим дахом у вінці надії.
Медовий, дальній голос в серце падав.
Медовий, дальній голос у кохання.
Далеко й солодко звучить розрада.
Далека тайна зраненої лані.
Медова як ридання снігопаду.
Проймає до кісток, медова, дальня!
[i]("Сонети темного кохання")[/i]
[b]Federico García Lorca El poeta habla por telefono con el amor[/b]
Tu voz regó la duna de mi pecho
en la dulce cabina de madera.
Por el sur de mis pies fue primavera
y al norte de mi frente flor de helecho.
Pino de luz por el espacio estrecho
cantó sin alborada y sementera
y mi llanto prendió por vez primera
coronas de esperanza por el techo.
Dulce y lejana voz por mi vertida.
Dulce y lejana voz por mi gustada.
Lejana y dulce voz adormecida.
Lejana como oscura corza herida.
Dulce como un sollozo en la nevada.
¡Lejana y dulce en tuétano metida!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2025
Чи полюбив ти місто, що краплини
води між сосен вирізьбили в скелі?
Чи бачив сни, личини і химери,
і як шмагає вітер болю стіни?
Чи бачив місяця осколок синій,
який пірнає в Хýкар в скло і трелі?
Чи цілували пальці голки терній,
вінець любові на старім камінні?
Чи згадував мене, як поставала
болюча тиша й завмирали змії,
яких цикади й сни зачарували?
Чи помічав в прозорому повітрі
мої жоржини радості й печалі,
що тобі слало моє серце вірне?
[i]("Сонети темного кохання")[/i]
[i][b]Куенка [/b]- місто в центральній Іспанії між річками Хýкар і Хуéкар на висоті 956 м над рівнем моря. В 1966 році занесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як рідкісний зразок добре збереженого середньовічного укріпленого міста.
[b]Зачароване місто Куенка[/b] (Ciudad Encantada de Cuenca) - скельний лабіринт, утворений ерозією води і вітру поблизу міста Куенка.
[b]Хýкар[/b] — річка на Піренейському півострові, яка бере початок на південно-західних відрогах Іберійських гір, перетинає плато Ла-Манча і Валенсійську низовину і впадає у Валенсійську затоку Середземного моря
[/i]
[b]Federico García Lorca El poeta pregunta a su amor por la ciudad encantada de Cuenca[/b]
Te gustó la ciudad que gota a gota
labró el agua en el centro de los pinos?
¿Viste sueños y rostros y caminos
y muros de dolor que el aire azota?
¿Viste la grieta azul de luna rota
que el Júcar moja de cristal y trinos?
¿Han besado tus dedos los espinos
que coronan de amor piedra remota?
¿Te acordaste de mí cuando subías
al silencio que sufre la serpiente,
prisonera de grillos y de umbrías?
¿No viste por el aire transparante
una dalia de penas y alegrías
que te mandó mi corazón caliente?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2025
[b]Ґо́нґорський сонет, в якому поет шле голуба своєму коханню [i][/i][/b]
Голуба Турії до тебе посилаю,
з очима ніжними і оперінням білим,
з ним лаври Греції пришли і вилий
вогонь кохання тихого, де я гуляю.
Його чесноти щирі, він приємну шию має,
з подвійною каймою лагідної піни,
на ній туман, перлини і тремтливий іній
свій слід далекими вустами залишає.
Хай твого білого волосся він торкнеться
і серце снігову мелодію почує,
яка на твою вроду краплями проллється.
Так моє серце уночі і вдень з тобою,
ув'язнене кохання із темниці рветься,
коли тебе не бачить, плаче і сумує.
[i][b]Лу́їс де Ґо́нґора-і-Арґоте[/b] (1561 -1627) — "іспанський Гомер", упродовж тривалого часу вважався незрозумілим, темним, недоступним простому читачеві. Сонети Ґо́нґори вирізнялися яскравим поетичним новаторство, утвердженням ґо́нґоризму як поетичного стилю. Розвиваючи жанр сонета, зразки якого створив Петрарка, Ґо́нґор підсилив ліричний темперамент, ускладнив структуру строф, розширив теми сонетів (любовні, еротичні, бурлескні, сатиричні, хвалебні, епітафії і т.д.), ускладнив гіперболи, використовував несподівані метафори та інтимно-розмовні інтонації. Не порушуючи принципів петрарківського сонету, Ґо́нґора створив сонетний стиль перебільшеного, гіпертрофованого петраркізму.
[i]Турія[/i] - річка довжиною 280 км у Валенсійській долині, яка протікає біля міст Куенка та Альбасете (вони присутні в поезії Лорки) і біля міста Валенсія впадає в Середземне море.[/i]
[b]Federico García Lorca Soneto gongorino en que[/b]
el poeta manda a su amor una paloma
Este pichón del Turia que te mando,
de dulces ojos y de blanca pluma,
sobre laurel de Grecia vierte y suma
llama lenta de amor do estoy pasando.
Su cándida virtud, su cuello blando,
en limo doble de caliente espuma,
con un temblor de escarcha, perla y bruma
la ausencia de tu boca está marcando.
Pasa la mano sobre tu blancura
y verás qué nevada melodía
esparce en copos sobre tu hermosura.
Así mi corazón de noche y día,
preso en la cárcel del amor oscura,
llora, sin verte, su melancolía.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025
Ай темного кохання тайна сила!
ай блеяння вівці без руна! рана!
ай смутку шип, камелія зів'яла!
ріка без моря, місто без будівель!
Ай в ніч безмірну видиво довіри,
гора до неба гордої печалі!
ай пес в моєму серці, голос гнаний,
безмежна тиша, відцвітання лілій!
Облиш мене, пекучий голос льоду,
не хочу я блукати бур'янами,
де небо й плоть жаліються без плоду.
Моїх підозр росте гора уявна,
утіш мене, розвій мою скорботу!
що це природа, що таке кохання!
[b]Federico García Lorca Ay voz secreta del amor oscuro[/b]
Ay voz secreta del amor oscuro
¡ay balido sin lanas! ¡ay herida!
¡ay aguja de hiel, camelia hundida!
¡ay corriente sin mar, ciudad sin muro!
.
¡Ay noche inmensa de perfil seguro,
montaña celestial de angustia erguida!
¡ay perro en corazón, voz perseguida!
¡silencio sin confín, lirio maduro!
.
Huye de mí, caliente voz de hielo,
no me quieras perder en la maleza
donde sin fruto gimen carne y cielo.
Deja el duro marfil de mi cabeza,
apiádate de mí, ¡rompe mi duelo!
¡que soy amor, que soy naturaleza!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025
Повік не знатимеш, як я кохаю,
тому що спиш в мені, ти засинаєш.
Я над тобою плачу й захищаю
від лязгу проникаючої сталі.
Один закон над плоттю і зірками,
він мою душу зараз болем крає
й твої суворі крила обрізає
чужими каламутними словами.
У парках скачуть натовпи без ліку
чатують твоє тіло і вмирання
моїх зеленогривих коней світла.
Але все так же спи, моє кохання.
Почуй, моєї крові рвуться скрипки!
Поглянь, погоня слідує за нами!
[i]("Сонети темного кохання")[/i]
[b]Federico García Lorca 10. El amor duerme en el pecho del poeta[/b]
Tu nunca entenderas lo que te quiero
porque duermes en mi y estas dormido.
Yo te oculto llorando, perseguido
por una voz de penetrante acero.
Norma que agita igual carne y lucero
traspasa ya mi pecho dolorido
y las turbias palabras han mordido
las alas de tu espiritu severo.
Grupo de gente salta en los jardines
esperando tu cuerpo y mi agonia
en caballos de luz y verdes crines.
Pero sigue durmiendo, vida mia.
¡Oye mi sangre rota en los violines!
¡Mira que nos acechan todavía!
[i]"Sonetos del amor oscuro"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2025
З тобою плачу, що душа ятриться,
кохай мене, благаю зі сльозами,
хай солов’ї співають вечорами
про поцілунки і кинджали з криці.
Не хочу залишати очевидців,
які моє цвітіння обірвали,
які мій піт і сльози обертали
в амбари, повні ситної пшениці.
Ніколи прядиво не закінчиться
кохання, пристрасті вогонь палає
як вічне сонце і як древній місяць.
Що не даєш ти і чого не дав я,
все смерть візьме, нічого не лишиться
тремтячій плоті від її бажання.
[i]("Сонети темного кохання")[/i]
[b]Federico García Lorca El poeta dice la verdad[/b]
Quiero llorar mi pena y te lo digo
para que tú me quieras y me llores
en un anochecer de ruiseñores
con un puñal, con besos y contigo.
Quiero matar al único testigo
para el asesinato de mis flores
y convertir mi llanto y mis sudores
en eterno montón de duro trigo.
Que no se acabe nunca la madeja
del te quiero me quieres, siempre ardida
con decrépito sol y luna vieja.
Que lo que no me des y no te pida
será para la muerte, que no deja
ni sombra por la carne estremecida.
[i]"Sonetos del amor oscuro"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031637
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2025
Приходить вечір із далеких далей
з безмовного засніженого бору.
до шибок зимну щоку притуляє,
вслухається, що за вікном говорять.
І затихають в кожному будинку,
задумались на стільчиках старі,
неначе королеви, матері
наказують спинити дітворі
її забави. Челядь в цій порі
вже не снує. Блукає вечір у дворі,
і дослухаються до нього зсередини.
[b]Rainer Maria Rilke DER ABEND KOMMT [/b]
Der Abend kommt von weit gegangen
durch den verschneiten, leisen Tann.
Dann presst er seine Winterwangen
an alle Fenster lauschend an.
Und stille wird ein jedes Haus;
die Alten in den Sesseln sinnen,
die Mütter sind wie Königinnen,
die Kinder wollen nicht beginnen
mit ihrem Spiel. Die Mägde spinnen
nicht mehr. Der Abend horcht nach innen,
und innen horchen sie hinaus
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2025
Хто теж є ти: увечері піди
зі свого дому, де усе відомо;
межа світів лежить круг твого дому:
Хто теж є ти.
Твоїм очам, які навряд чи спали,
на цій утомливій межі дай спокій,
зведи повільно дерево печалі
у небесах: струнке і одиноке.
Ти світ створив. Він неозорий,
й подібний слову, що в мовчанні зріє.
Коли твій розум його сутність зрозуміє,
від нього очі відведи з любов'ю.
[b]Rainer Maria Rilke EINGANG[/b]
Wer du auch seist: Am Abend tritt hinaus
aus deiner Stube, drin du alles weißt;
als letztes vor der Ferne liegt dein Haus:
Wer du auch seist.
Mit deinen Augen, welche müde kaum
von der verbrauchten Schwelle sich befrein,
hebst du ganz langsam einen schwarzen Baum
und stellst ihn vor den Himmel: schlank, allein.
Und hast die Welt gemacht. Und sie ist groß
und wie ein Wort, das noch im Schweigen reift.
Und wie dein Wille ihren Sinn begreift,
lassen sie deine Augen zärtlich los....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2025
Яка притягує мене до тебе сила,
ой-ой, ой-ой, ой-ой, ой-ой,
покірним, скутим, а я вільний був і гордий?
Якщо ти інших без кайданів ув'язнила,
мене без поруху позбавила свободи,
хто здатен захистити від твоєї вроди?
[i]Мікеланджело Буонароті Статуя Джуліано, Каплиця Медічі, Флоренція [/i]
[b]de Michelangelo Buonarroti Chi è quel che per forza a te mi mena[/b]
Chi è quel che per forza a te mi mena,
oilmè, oilmè, oilmè,
legato e stretto, e son libero e sciolto?
Se tu incateni altrui senza catena,
e senza mane o braccia m’hai raccolto,
chi mi difenderà dal tuo bel volto?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2025
[quote]Наша Маланка гарна та красна варила пироги з сиру та масла...[/quote]
І хто ж це тут забув, яке сьогодні славне свято? Хай цьому добродієві по дорозі від столу до рота в чарці горілка прокисне. Ні, я розумію, що тут кожен хотів би народитися у славному селі Покровка, в купальську ніч крастися з лопатою за скарбами до якогось зі скіфських курганів і змалечку шугати своєю вудкою неполоханих карасів у Сірогозькій балці. Але не на часі побрехеньки про Покровку - сьогодні у світі відбувається всіляка чудасія. То з чого почнемо? А давайте-но відступимо в часі на кілька десятків років. Зранку відщедруємо попід вікнами. Перерахуємо і розділимо добуте по справедливості, а не так, як наші олігархи (не в Покровці їх навчали ділитися!), і гайда до вечора кататися на санчатах з греблі – снігу цього року насипало, як ніколи. Коли стемніє, тихенько прокрадемося на вулицю до того двору, де штовханина, сміх, куди дітей не пускають. Ви втримаєтеся, щоб не зазирнути хоча б через паркан? Я – ні! І що ж там наші батьки затіяли? О, сьогодні вони маланкують!
Ось, тітка Наталка, міцна та кремезна, вдягла вивернутого кожуха, регочеться, вимазала щоки сажею, до голови роги ладить і мекає – чисто коза на двох ногах, але ще ж не ніч. Її Колюня спікся в домні на Запоріжсталі – гаряча футеровка печі несподівано обсипалася, коли він щось там лагодив.
Дядька Василя вирядили в спідницю, з-під квітчастої хустки куделя з овечої вовни стирчить на всі боки, щоки йому розфарбували, прималювали червоні губи ледь не до вух. Сьогодні він Маланка. Жартує, відбивається від надто завзятих залицяльників. Його Сашко не повернеться з Афгану.
Тітка Тетяна вирядилася Василем: у чоловіковій шапці, штанях, з намальованими сажею вусами. Дядько Петро привіз її з Волги, де служив у армії, зманив розповідями про красоту нашого Степу і Сірогозьку балку, таку широку та повноводну, що куди Волзі до нашої балки.
Дядько Іван теж розмальований, у спідниці і хустці, впіймав у курнику курку, тримає її під пахвою, та все Маланку норовить обійняти. Він цього вечора за циганку. Регочеться. Його Гриць на танку в’їде в Прагу. Зараз йому не треба тривожитись, чи живим повернеться син додому - Гриць зазирає у двір через шпарину в паркані.
Толя ще не жонатий, але він вже не з нами, а в дорослій компанії, бо відслужив у армії і набрався розуму, не те що ми. Його запрошували до школи розповісти про службу на Кубі. Коли нашу класну покликали за двері, він встиг дати урок кубинської мови, навчив, що означає кубинською мовою „Йо кьєро фукі-фукі”. Не згодилася ця наука нікому, на Кубі після нього ніхто не служив.
Вітьчина мати у білому халаті, вив’язана білою хусткою, на радість усім розмахує великою гумовою грушею для клізм. Нам зрозуміло, що це необхідний лікарський інструмент – вона за лікаря в цьому розвеселому гурті. Її Вітька ледь не потрапив на якусь з арабсько-ізраїльських війн. На його щастя, війна закінчилася так швидко, що їх не встигли туди перекинути. Він, спокійно дослужив у Союзі, згадував тільки про переляк від звістки, що завтра – на війну.
Впізнаю свого батька – в нього в руках балалайка, привезена з Сибіру з цілини, на голові безкозирка і смугаста тільняшка поверх кухвайки – пам’ять про службу на флоті. На весіллях, коли „цигани ходять”, батько завжди за цигана, чорнявий, з хвацькими вусами і з балалайкою. Зараз він циган-морячок ще й у материній квітчастій спідниці, проявляє однаковий нездоровий інтерес і до Василя, і до Маланки.
Тітка Ольга начепила на лоба маску ведмедя, кухвайка в неї, мабуть, за ведмежу шкуру. Її Толік після педінституту працюватиме в Бендерах і загине там під час Придністровської війни. Тітка Таня вдягнена як завжди, хіба що обличчя розмальоване сажею та губною помадою. Зате в неї в руках бубон з дзвіночками, її батька з цим бубном запрошують на всі весілля. Але й тітка Таня теж уміє в бубон вибивати.
Причепурившись і нареготавшись, вся ряджена компанія рушила водити Василя з Маланкою від двору до двору, від хати до хати. Ми намагаємося прилаштуватися за ними, бо ж цікаво, що буде далі. Але нас помічають і відправляють підрости, а потім приходити.
Першими розбрелися додому хлопці, сказано, ще вуса не виросли. А дівчата, пошепотівшись, відправилися ворожити. Чомусь дівчата завжди більше, ніж хлопці, переймаються тим, що ж воно далі буде. Дещо з науки ворожіння відомо кожній. Беремося за найпростіше – обіймати паркан і рахувати, скільки ж штахетин вдалося обійняти. Якщо парно – в цьому році йти заміж, а якщо ні, то далі дівувати. Враховуючи наш шкільний вік, вибухаємо сміхом від обох варіантів майбутнього. Далі відправляємося огинатися під вікнами. Якщо господар крикне: „Ану, йди геть звідси!” – то цей рік ще дівувати, якщо ж покличе: „А хто там, під вікном, заходь до хати”, - то заміжжя в цьому році не уникнути. З господарями не пощастило, сміливих голосно пошуміти не знайшлося то всі наші намагання почути щось віще були марними.
Далі належало кидати чобіт через хату. Куди носком чобіт вкаже, в ту сторону йти заміж. Хати зараз значно вищі, ніж у часи, коли таке гадання починалося. Стоїмо, гадаємо, чи не залишиться чобіт на даху і не доведеться додому в одному чоботі повертатися. Нарешті вирішили гадати біля землянки тітки Люби, через неї чобіт повинен благополучно перелетіти. Покидали чоботи. Чи то вітер в неправильний бік дує, чи то хата на краю села, але майже всім женихів випало виглядати зі Степу. А кожна ж сподівалася, що чобіт покаже в той бік, де живе той, про кого потайки думки були.
Далі відправилися до Варі додому – її батьки маланкують, то нам повна свобода. Замісили кожна кавалок тіста і подалися до будки, де від нас сховався їхній Тобік. Кинули йому свої гостинці і завмерли, чекаючи, до чийого тіста Тобік проявить інтерес. Чиє тісто з’їсть першим, та і заміж піде першою. Не настільки ми були страшними, щоб Тобіка налякати, але він забився в свою будку й не виявляв ніякого бажання вийти. Не могло ж такого бути, щоб всім нам залишитися старими дівами. Варя взялася стимулювати Тобіка до гадання – вхопилася за ланцюг і як він не впирався всіма лапами, витягла його з будки. Почали йому під носа кавалки підсовувати: „На! Тобік! На!”. Але Тобік пішов спати голодним, а ми залишилися незаміжніми.
Надія вмирає останньою. Варя подалася в курник і повернулася з півнем. Тут ми вже розстаралися: розклали перед ним купки зерна, грошей, намиста, книжку, пачку батькових цигарок , пляшку з самогоном, блюдце з водою. Півень своїм вибором повинен був охарактеризувати майбутнього чоловіка. Першою взялася за півня Варя. Тільки півень відчув волю, кинувся рятуватися від проникнення в потойбічні плани. Люба впіймали його на печі. І знову доставила до віщих предметів. Ухеканий півень сів знесилено і зробив велику кучу під себе. Таємне значення, що б це могло означати, ніхто не знав. Подальше штурхання півня розбивалося об його повну байдужість до наших доль. Дурного півня повернули на його сідало.
Було бажання ще при свічці позазирати в дзеркало, звідти повинен був виглянути суджений або плюнути в обличчя чортяка. Страх перед чортякою взяв гору. Вирішили йти додому і далі гадати уві сні. На гребінці, покладеному під подушку, до ранку мало начіплятися волосся тієї ж масті, що в судженого. Але найголовніше – треба зробити місток у мисці з водою, поставленою біля ліжка, і проказавши: „Суджений-раджений, переведи через місток”, - лягти спати. Хто переведе через місток, за того доля заміж піти. Аллина бабуся прибрала цю споруду, ще й понасміхалася: „Під тобою такий місток провалиться, наступного разу роби його міцнішим”.
Пане, пане, господарю,
Пусти нас до хати.
Хочем тобі, господарю,
Заколядувати.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kKW0VDFHFSM[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029733
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2025
Був тихим дім і був спокійним світ.
Читач став книгою; і ніч була
Як книга, розуміюча буття.
Був тихим дім і був спокійним світ.
Немов не з книги мовились слова,
Коли читач схилявся до рядків,
Хотів схилятися, хотів ще більш
Ученості, правдива літня ніч
Являла книги істинні думки.
Був тихим дім, бо мало бути так.
Ця тиша - частка розуму і сенс:
Основа досконалості рядків.
І був спокійним світ. Правдивий світ,
Єдиний сенс якого сам в собі
Спокійний, літо й ніч самі в собі
Й читач схилилися над книгою.
[b]WALLACE STEVENS The House Was Quiet and The World Was Calm[/b]
The house was quiet and the world was calm.
The reader became the book; and summer night
Was like the conscious being of the book.
The house was quiet and the world was calm.
The words were spoken as if there was no book,
Except that the reader leaned above the page,
Wanted to lean, wanted much most to be
The scholar to whom his book is true, to whom
The summer night is like a perfection of thought.
The house was quiet because it had to be.
The quiet was part of the meaning, part of the mind:
The access of perfection to the page.
And the world was calm. The truth in a calm world,
In which there is no other meaning, itself
Is calm, itself is summer and night, itself
Is the reader leaning late and reading there.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2024
Березень. Сіра земля вкрилася тонкою зеленою паволокою. Це трава, розбуджена першим теплом, несміло визирає з-під землі – чи не час? Припали до землі золоті зірочки гусячої цибулі. Летять на північ гуси. Засиніли проліски в Лісопарку. Мій час, як пожухла трава, перетворюється в минуле. Минулися несмілі очікування весни і майбутніх звершень. Весняне сонце будить не очікування, а спогади. Спогади про весну.
З приходом весни 1997 року найгірші часи залишилися позаду. Наші колективні обіди з перлової каші, хріну і чаю без цукру урізноманітнилися – після Нового року подешевшало на базарі сало. Тепер перлова каша заправлялася салом і все так же подавалася з хріном, бо без хріну в горло не лізла. Хріну наші дачники запасли стільки, що вистачить до нового врожаю.
Фінансувалася медицина поганенько, але зарплата, на відміну від заводів, виплачувалася без затримок. Лікарня постійно не вкладалася у планові кошториси. Кожного місяця, побачивши нараховану зарплатну суму, керівництво гарячково шукала способи обрізати її до допустимого розміру. Знайшло. Всім працівникам запропонували писати заяви про надання на тиждень неоплачуваних адміністративних відпусток з виконанням посадових обов'язків у повному обсязі. Проблема, здавалося б, знайшла прийнятне вирішення. Але в кінці зими після шквалу скарг і протестів від скривджених послідували перевірки з обласної профспілки медиків і прокуратури. Адміністративні відпустки припинилися. Почали знімати доплати за нічні чергування у стаціонарі та доплати за стаж роботи. Всім обіцяли виплатити недостаючі суми наступного місяця чи трохи пізніше. Нас, програмістів, це не стосується і ми продовжуємо насолоджуватися перловою кашею з салом і хріном.
Першою звільнилася Тоня - не витримала працювати вдень у лікарні, а вечір і ніч барменом у барі. Пішла в бармени. Через декілька днів на її місце взяли чорняву, невисокого зросту, міцно збиту приємну жіночку. В обідню перерву вона дістала кусень хліба, налила в чашку окропу з колективного електрочайника, сіла в своєму кутку обідати.
- Лідо, сідай до нас, тут веселіше, - покликали її до нашого столу, де вже розставляли свої баночки з кашею та хріном.
- Та я нічого, крім хліба, сьогодні не брала, - знічено відмовилася вона.
- Так ти багачка, неси сюди хліб, поміняємо на кашу. Не соромся, йди до нас, ми тут усі такі, як ти, - припрошує Люда.
Як водиться, від гарячого чаю відігрілися душі, розв’язалися язики. Почали розпитувати: хто, звідки, як до нас потрапила. До кінця обіду вже знали, що зараз тут на лікуванні її син Коля. Два тижні тому її сина збила по дорозі на Холодну гору машина, коли він пізно вночі повертався додому. Водій не зупинився. Підібрали й доставили його вранці в нашу лікарню з травмою хребта і запаленням легенів – довго лежав на безлюдній засніженій дорозі. Щоб бути біля нього, вона відмовилася від роботи сторожем на автостоянці.
- Ви не будете заперечувати, якщо Коля приходитиме до мене? – запитує Ліда.
Чому б то хтось заперечував? Коли вже зібралися йти додому, відкрилися двері і Ліда вкотила інвалідну коляску. З неї ніяково посміхався до нас такий же чорнявий, як Ліда, гарний парубок. Молодесенький, років двадцять на вигляд, не більше. Ліда підкотила коляску до столу, кинулася викладати на стіл кефір, дитячі сирки, пачку печива „До чаю”. Заклопотала біля сина, щоб йому було зручно біля столу, щоб до всього міг дотягнутися. Сіла біля нього, розпитує, що сказав лікар, які були процедури, де болить, чи відчуває ноги.
Назавтра ми кинулися розпитувати, що ж сталося з Колею, який прогноз, чи зможе колись стати на ноги. Усміхнений юнак в інвалідній колясці рвав уяву. Ліда показувала рентгенівський знімок хребта, показувала місце, де від удару розірвався стовбур спинного мозку, про ймовірність пророщування нервових волокон через розрив і відновлення нервових зв’язків... Можливо за кілька років Коля зможе ходити. При інституті імені Ситенка працюють над розробкою методик лікування таких травм і є надія... Коля закінчив медичне училище і до травми майже рік пропрацював у лікарні № 15. Він знає, що треба робити, щоб стати на ноги.
В обід Колю в інвалідній колясці катали по доріжці під нашими вікнами двоє дівчат і парубок. Про щось жваво розмовляли, сміялися. Привітно сяяло березневе сонечко, обіцяло кінець зими, прихід весняного тепла, і що все буде добре. У квітні Ліда забрала Колю додому.
Ліда з Колею недавно поселилися в комунальній квартирі. Колю звинуватили, що він займається квартирними крадіжками. Його упізнала якась бабуся, яка сиділа на лавочці біля під’їзду. Вона ніби то бачила, як Коля залазив у кватирку обікраденої квартири. Ліда знала, що їй не під силу змагатися з нашою системою правосуддя. Щоб врятувати сина від несправедливого вироку, знайшла найпростіший вихід – продала двокімнатну квартиру, заплатила дільничному міліціонерові за сприяння у закритті справи проти Колі, а на залишок коштів купила кімнату в комуналці. Покупка виявилася вдалою - з сусідів залишилася тільки п’яничка, яка на час запоїв подовгу десь пропадала. Ліда сподівалася, що вони її переживуть і комунальна квартира повністю дістанеться їм на законних підставах.
Щоб оформити пенсію по інвалідності, Колю треба доставити на засідання експертної комісії. Але як це зробити? Інвалідна коляска, в якій Коля переміщувався в лікарні, належала лікарні. Платна послуга доставки інваліда на комісію в спеціалізованому автомобілі швидкої допомоги ще й з оплатою роботи санітарів з ношами була не по кишені простим смертним.
Колін батько жив у іншому місті зі своєю новою сім’єю. Жив так само важко, як і всі в той час. Але зміг назбирати п’ятсот доларів і передати їх на лікування синові. Сам він вже пережив дві хірургічні операції – саркома нижньої щелепи прогресувала і шансів вижити не було. Ліда економила кожен долар, який міг би поставити Колю на ноги. Тому почалася боротьба за реалізацію права викликати експертну комісію додому. Ліда перемогла. За два місяці Колі була встановлена друга група інвалідності і призначена пенсія. Він же не встає з ліжка. Чому не перша? Бо руки і голова цілі.
Ви не знаєте, що таке інвалід-спінальник? Ні, давайте переформулюємо питання інакше. Ви не знаєте, що таке інвалід-спінальник у державі, якій немає діла ні до інвалідів, ні до здорових? Вчора ще здорова життєрадісна молода людина складала пісні і співала їх під гітару для друзів або сама для себе. Була закохана у весь світ і в ту єдину, яка теж дивилася закоханими очима. На вихідні з друзями - палатка на традиційному місці біля Сіверського Дінця, пісні, шашлики, рибалка, купання, футбол, жарти, розіграші, розваги – все як у людей. І робота за покликанням – допомагати людям, повертати їм здоров’я і надію, що життя триває і в ньому ще буде багато доброго.
У інваліда-спінальника нічого цього вже ніколи не буде. Він приречений зранку до ночі напівлежати на дивані, застеленому клейонкою, щоб не просяклася постіль неконтрольованим виділеннями. Вдягнений в одну футболку – в кімнати тепло, тому голий нижче пояса. Сам-один у своїй кімнаті з сечоводом, вставленим у горлечко пластикової дволітрової пляшки, перед подарованим вчорашніми друзями комп’ютером і обідом, залишеним поряд на столику. Мама повернеться увечері, обмиє, замінить постільну білизну, а якщо треба, то й футболку. Розпитає, чи не відчуває, як терпнуть ноги (О! Хоча б якась ознака повернення чутливості ніг!), чи не голодний, чи ніхто не приходив. Ключ вона завбачливо залишає під килимком біля входу – для друзів, які спочатку забігатимуть хоча б на декілька хвилин щодня, а потім все рідше й рідше. Разом з друзями, так само ніяково оглядаючись, пішла геть надія.
Хтось нарадив Ліді завести кішку. Мовляв, є особливі кішки – цілительки. Вони відчувають, де в людини хворе місце, лягають на нього і забирають хворобу на себе. Розповідали про випадки, коли такі кішки зцілювали невиліковні хвороби і від цього помирали. Але людина одужувала! Важливо знайти кошенят саме від такої кішки.
Кошенята знайшлися. У бабці минулися болі в серці і переставали боліти колінні суглоби після прогрівання кішкою. Зважаючи на тяжкість синової хвороби, Ліда взяла двох величеньких кошенят. Доки бабця підшукувала для них хороші руки, кошенята встигли добре підрости.
Час летить швидко. Ліда й оглянутися не встигла, як в її квартирі щаслива котяча пара приступила до виховання п’ятьох веселих кошенят. Несміливі пропозиції віддати в хороші руки кошеня від цілющої кішки не знаходили відгуку. Отож лікуванням Колі зайнялися вже сім кішок. Коля радий був їхньому товариству, і вони швидко облаштували собі на Колі і навколо Колі затишні місця для спання, а під його диваном – відхоже місце. Але хто зважав на таку незручність. Цілющим кішкам дозволено було все. Прогодувати їх було складно, тому наступні покоління змивалися в унітаз до того, як вони розчулять серце милими дитячими витівками.
Ліда не могла покинути роботу, щоб доглядати сина – на пенсію по інвалідності і одному інвалідові не вижити. Вона знову почала чергувати на автостоянці, але тільки вночі – грошей не вистачало. Коля почав набирати вагу і обмивати його та міняти під ним постіль ставало все важче. Повернувшись додому, незмінно знаходила Колю на забрудненій клейонці, з якої сповзло простирадло. Часом сповзала і клейонка.
Коля не здавався, підібрав вправи лікувальної фізкультури, яка повинна була допомогти стати на ноги. Сповзало простирадло, відкочувалася баклажка – не біда. Коля робив свої вправи і говорив, що здається, сьогодні відчув поколювання в сідницях. І ми раділи разом з Лідою, вбачаючи в цьому ознаки пророщування нервових волокон через розрив спинного мозку.
Коля не залишав думки знайти роботу через Інтернет – засвоїв роботу з графічними і текстовими редакторами. Та хіба при нинішньому безробітті інвалід міг конкурувати за робоче місце зі здоровими?! Він писав пісні і співав їх, тепер вже тільки самому собі та мамі. Захопився малюванням, і його малюнки зворушували, як зворушує трава, яка розриває асфальт, пробиваючи собі дорогу до сонця.
Взимку на горищі будинку почали ночувати бомжі. У морози, вони стягували туди все, що здатне було горіти, і розпалювали вогнище, щоб зігрітися. Одного вечора Ліда знайшла Колю лежачим біля закритих дверей. Десь щось горіло, і дим почав заповнювати кімнату. Щоб не згоріти живцем, Коля ледве спромігся скотитися на долівку і доповзти до дверей. Але не зміг дотягнутися до замка, відкрити його і покликати на допомогу. Так і лежав у своїх екскрементах, вдихаючи дим, майже голий, доки прийшла з роботи Ліда. І звичайний, і мобільний телефон тоді ще були недоступною розкішшю для більшості з нас.
Ця пригода налякала розумінням, що прибігти, захистити, врятувати сина у разі надзвичайної ситуації вона не зможе. Від бомжів змогла відбитися, почала викликати наряд міліції кожного разу, як помічала їх у під’їзді. Вони подалися шукати гостинніші підвали й горища.
Якось Ліда попросила мене прийти з синами, допомогти обшити клейонкою диван. Сини розважатимуть Колю і допоможуть піднімати й переносити його. Вона винайшла спосіб боротьби зі сповзанням простирадла й клейонки – нашити на кутики простирадла смужки „липучки”, а клейонку з такими ж смужками липучки намертво пришити до дивана.
Наступного дня мої парубки з дисками „Арії” і „Quake” і я з гостинцями видзвонювали під порогом Лідиної квартири. Хлопці подалися встановлювати гру та налаштовувати музику, а ми з Лідою відправилися на кухню готувати вечерю. Давно немита загиджена кухня, сім кішок, які м’явкають і труться об ноги, випрошуючи поїсти, занедбаний посуд – все відразу сприймається без осуду і з виправданням. Знала, як воно розриватися між двома роботами і прикутим до постелі сином.
Ліда поставила на газову плиту сковорідку і в ту ж мить у сковорідку увіткнулися носами дві цілющі кішки. Ліда, ніскілечки не розгубившись, ухопила обох за загривки і скинула на підлогу. Дістала з сумки пакунок з курячими лапками, кинула їх серед кухні. Зголоднілі коти тут же влаштували несправедливий розподіл лапок. Після коротких сутичок справедливість взяла гору і всі семеро жадібно захрумкали кісточками. Ліда почала шаткувати капусту і за мить капуста вперемішку з кавалками якогось м’ясного фаршу зашкварчала на сковорідці.
Серце не стискалося, розривалося на частини від побачених злиднів, бруду і безнадії. У далекому Нью-Йорку наша заводська колега працювала у міській соціальній службі. Там хворі й немічні мають вибір – перебратися у спеціалізовані притулки, де їм місто забезпечує належний догляд, або залишатися в колі сім’ї, де знову ж таки місто надає безкоштовно кваліфіковану сиділку, цілодобово, на ніч, на час, коли члени сім’ї на роботі, поїхали у відпустку чи на пікнік. Колі пощастило народитися в СРСР, де гвинтик має вартість доти, доки працює.
Два роки нерухомого лежання годинами в екскрементах. призвели до появи зопрілостей. Коля не відчував болю – чутливість нижче пояса так і не відновилася. Карета швидкої допомоги забрала його з температурою вищою за 41 градус. Наступного дня він помер. Лікар вголос озвучив Ліді причину смерті – сепсис. Нам сказав простіше – згнив заживо.
Скільки сьогодні інвалідів вийдуть з госпіталів і залишаться сам-на-сам зі злиднями і безнадією? Для скількох доступними ліками будуть тільки цілющі кішки? Для скількох доступною їжею стане перлова каша з хріном? Знову покірно пережидаємо тяжкі часи. Виживуть не всі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029101
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2024
[quote]J’ai passé trop de temps à travailler mon violon, à voyager. Mais l’exercice essentiel du compositeur—la méditation—rien ne l’a jamais suspendu en moi … Je vis un rêve permanent, qui ne s’arrête ni nuit ni jour. (2)
Georges Enesco (3)[/quote]
Чи не Улісс це наближається зі сходу,
Авантюрист затятий? Бруд зими відмитий.
Упорядковані дерева (4). На обрії
Хтось рухається й піднімається угору.
Вогненна форма підступає до кретонів (5)
Пенелопи, збудила світ присутність дика.
Вона так довго готувалася вітати
Його, свого супутника, в своїй уяві,
В притулку тиші двоє, друг і любий друг.
Дерева упорядкувала, це важливо
В надлюдській медитації, більшій за власну.
Вітри як пси (6) не стерегли її вночі (7).
Не треба подарунків, тільки б сам з'явився.
Ніщо не миле. Його руки - її пояс,
Її коралі, найостанніше бажання.
Але чи це Улісс? Чи теплий промінь сонця
На подушці? Ця думка билась в ній як серце.
Удвох продовжували битись. Це тільки день.
Улісс і був, і ні. Але вони зустрілись,
Друг, любий друг і нагорода від планети.
Варварська сила (8) в ній ніколи не погасне.
Розчесує волосся й промовляє вголос
Склади жадані імені його, ніколи
Не забуваючи того, хто завжди близько.
[i]У Стівенса Пенелопа пише власний роман про того, кого вона уявляє своїм любим другом. Для Пенелопи уявне повернення Улісса реальніше, ніж його фактична відсутність. Співіснування двох реальностей підтримує Пенелопу в житті. Реальний світ сприяє достовірності ілюзії, пам’ять повертає в минуле і одночасно, вириваючись з минулого, вторгається в сьогодення, створюючи "сон наяву".
"Світ як медитація" є наслідком обговорення з Сантаяною сімнадцятого розділу його книги "Скептицизм і тваринна віра" про значення пам'яті, Сантаяна вважає, що, жанр філософської поезії як поезії ідей застарів. Наприклад, в De Rerum Natura Лукреція деталі реальності перебувають у тіні ідей. Сучасна поезія протилежна, в ній деталі реальності стоять на першому місці, а ідеї перебувають у тіні. Стівенс конкретизує дискусію, наводячи приклад роботи пам’яті: Пенелопа згадує відсутнього Улісса, спогад про Улісса "наповнює Пенелопу почуттям, абсолютно чужим теперішнім обставинам і повертає в далеке минуле". У Сантаяни в пам’яті відбувається драматична зміна, яка "викреслює всі деталі на свій розсуд"; уява "виходить вперед... на передній план сьогодення".
(1) Медитація в назві має традиційне значення - письмовий або усний дискурс, у якому висловлюються обдумані думки щодо певної теми
(2) [quote]"Я проводив надто багато часу, граючи на скрипці і подорожуючи. Але ніщо й ніколи не зупиняло в мені найважливішу вправу композитора - медитацію - ... Я живу в постійному сні, який не переривається ні вночі, ні вдень".
Джордже Енеско[/quote]
(3) Джо́рдже Ене́ску (George Enescu 19/08/1881- 04/05/1955) — румунський композитор, диригент, скрипаль, піаніст. Основоположник сучасної румунської композиторської школи.
(4)Дерево відіграє особливу роль в історії Гомера. Одніє з перевірок, яка мала переконати Пенелопу, що незнайомець справді Улісс, було подружнє ложе, яке змайстрував Улісс, побудовано з використанням дерева оливи, навколо якої він збудував їхню спальню.
[quote][i]190] Кущ густолистий маслини у мене стояв на подвір'ї,
Пишний, квітучий, із стовбуром грубим, немовби колона.
Спальню круг нього я став будувати, аж поки й докінчив,
Щільно клав мур з камінців та й покрівлю ізверху поставив,
Двері міцні приладнав, до одвірків їх щільно пригнавши.
195] Потім з маслини тієї верхівку відтяв густолисту.
Пень обрубав, обтесавши до кореня мідяним стругом,
Якнайстаранніше брусся я вирівняв пильно по шнуру,
Злагодив ліжку підпору і свердлом усе просвердлив я.
З цього почавши, став ліжко робити, аж поки й докінчив,
200] Золотом, сріблом оздобив його і слоновою кістю,
Ремінь воловий, у пурпур забарвлений, вздовж натягнувши.
(Гомер "Одіссея", 190:202, переклав Борис Тен)[/i][/quote]
Коли Улісс відвідав свого батька Лаерта, який горював за зниклим сином, щоб переконати його у своєму поверненні, Улісс називає дерева, які батько доручав йому посадити.
[quote][i]340] Подарував мені груш тринадцять і яблунь десяток,
Сорок смоковниць; ще й лоз виноградних мені обіцяв ти
Дати рядів п'ятдесят, таких, що весь рік безнастанно
Тут плодоносять, — і зараз ті грона ростуть розмаїті,
Й кожному інша від Зевса пора визрівання спадає".
(Гомер "Одіссея", XXIV, 340:344, переклав Борис Тен)[/i][/quote]
(5) кретони - бавовняна тканина з важким малюнком оббивки Пенелопи, яка, імовірно, стає сяючою та живою у світлі сонця. Цей французький термін 19-го століття, ймовірно, походить від Кретона, села в Нормандії, яке спеціалізувалося на його масовому виробництві. Це інший час і місце з не Егейського регіону. Така, здавалося б, навмисна невідповідність ускладнює пошук ідентичності, тут читач повинен би запитати: "Чи це Пенелопа?"
(6) Собаки обгавкали Одіссея, коли він жебраком увійшов у двір.
[quote]Враз Одіссея угледіли пси, безугавно гавкущі,
30] Й кинулись люто до нього; але Одіссей обережний
Раптом присів перед ними, аж випала з рук його палка.
Тут, у своїй він кошарі, й зазнав би ганебного болю,
(Гомер, "Одіссея", XIV,29:32, переклав Борис Тен)[/quote]
Його упізнав тільки вирощений ним Аргос:
[quote]300] Аргос лежав там, і воші собачі на ньому кишіли.
Щойно почув Одіссея, свого він господаря, близько,
Зразу ж хвостом завиляв і вуха пригнув він обидва,
Та підійти до господаря ближче тепер вже не мав він
Сили.
(Гомер "Одіссея", XVII, 300:304, переклав Борис Тен)[/quote]
(7) "...багата умом Пенелопа", яку собаки й женихи пильнували вдень, уночі розпускала виткане вдень полотно, щоб не виходити заміж за жодного з женихів.
[quote]Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я
Покрив погребний — щоб марно прядіння моє не пропало —
Славному старцю Лаерту на час, коди доля нещадно
145] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,
Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,
Що залишився без савану той, хто надбав так багато".
Мовила так я і дух їм відважний у грудях скорила.
З того часу я все ткала удень полотнину велику
150] Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала.
Цілих три роки морочила цим я лукавством ахеїв.
(Гомер "Одіссея", II, 142:151, переклав Борис Тен)[/quote]
(8) Пенелопа знає, що Улісс в її уяві - це не реальний Улісс . Але вона запевняє себе в їхній тотожності, тому що її психіка адаптована до життя, в якому любий друг ніби присутній. Ця важлива адаптація є її "варварською силою".[/i]
[b]Wallace Stevens The World as Meditation [/b]
[quote]J’ai passé trop de temps à travailler mon violon, à voyager. Mais l’exercice essentiel du compositeur—la méditation—rien ne l’a jamais suspendu en moi … Je vis un rêve permanent, qui ne s’arrête ni nuit ni jour.
Georges Enesco[/quote]
Is it Ulysses that approaches from the east,
The interminable adventurer? The trees are mended.
That winter is washed away. Someone is moving
On the horizon and lifting himself up above it.
A form of fire approaches the cretonnes of Penelope,
Whose mere savage presence awakens the world in which she dwells.
She has composed, so long, a self with which to welcome him,
Companion to his self for her, which she imagined,
Two in a deep-founded sheltering, friend and dear friend.
The trees had been mended, as an essential exercise
In an inhuman meditation, larger than her own.
No winds like dogs watched over her at night.
She wanted nothing he could not bring her by coming alone.
She wanted no fetchings. His arms would be her necklace
And her belt, the final fortune of their desire.
But was it Ulysses? Or was it only the warmth of the sun
On her pillow? The thought kept beating in her like her heart.
The two kept beating together. It was only day.
It was Ulysses and it was not. Yet they had met,
Friend and dear friend and a planet’s encouragement.
The barbarous strength within her would never fail.
She would talk a little to herself as she combed her hair,
Repeating his name with its patient syllables,
Never forgetting him that kept coming constantly so near.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024
Запалюй світло вечора, як у кімнаті
Для відпочинку і, при будь-якій нагоді,
Уявний світ стає для нас найвищим благом.
Отож тому це найнапруженіша зустріч.
Тут у своїх думках зберемо самостійно
Із усього нейтрального єдину сутність:
В центрі одної сутності одною шаллю
Нас, бідних (2), огортає чудодійним впливом,
Душевністю, наснагою, теплом, сіянням.
Тут забуваємо про інших і про себе.
Ми відчуваємо пітьму порядку, цілість,
Свідомість ту, яка нам влаштувала зустріч.
В своєму розумі, в його життєвих межах.
Говоримо, уява й Бог єдине ціле...
Як високо свіча найвища осяє тьму. (3)
Із цього світла, поза центром розуму,
Творимо простір у вечірньому повітрі,
В якому нам за щастя опинитись разом.
[i](1) "Внутрішня коханка" - це муза Стівенса, яка з’являється в інших віршах як приваблива жінка. Муза є уявною істотою, і тому поет наголошує, що він говорить про "внутрішню коханку", тобто уявного двійника, дорогого друга.
(2) Ми "бідні", бо не особливо сприйнятливі чи мудрі, ми лише вибираємо з усього багатства щось одне, що будемо цінувати над усім тим, до чого ми байдужі. Ми робимо це, щоб нав’язати або створити ту близькість, яку ми відчуваємо з нашим мистецтвом, це уявне, обране, друге я, ця внутрішня любов, про яку говорить його назва.
(3) У першій редакції було:
Говоримо, уява й Бог єдине ціле.../ Як високо свіча найвища осяє світ.
Але потім відбулася заміна:
Говоримо, уява й Бог єдине ціле.../ Як високо свіча найвища осяє тьму.
"Тьма — я мав намір використовувати це слово, а не світ". ("Letters of Wallece Stevens", P.701)
"Заключний монолог" мав бути відповіддю на центральний "Розділ XIX. Віра в сутність" праці Джорджа Сантаяни "Життя розуму", але він пішов іншим шляхом. Під субстанцією Сантаяна мав на увазі те, що існує окремо: не-я, природа, існування, матерія, світ у цілому, який є предметом пам’яті та досвіду. Віра в сутність є наріжним каменем у системі Сантаяни, тому що без неї людина була б обмежена соліпсичним світом скептиків, де нічого зовнішнього не визнається.У своїй дискусії про сутність Сантаяна згадує поняття Фіхте про те, що его встановлює не-его. Стівенс дав більш задовільну відповідь на цей розділ у своїй довгій поемі "Скеля". Визнання Стівенсом подібності між Богом і творчим его Фіхте привело його до рівняння, що "уява й Бог єдине ціле", і до висновку, що Его створює не-Его з такою ж божественною свободою, як Бог створює світ.[/i]
[b]Wallace Stevens Final Soliloquy of the Interior Paramour[/b]
Light the first light of evening, as in a room
In which we rest and, for small reason, think
The world imagined is the ultimate good.
This is, therefore, the intensest rendezvous.
It is in that thought that we collect ourselves,
Out of all the indifferences, into one thing:
Within a single thing, a single shawl
Wrapped tightly round us, since we are poor, a warmth,
A light, a power, the miraculous influence.
Here, now, we forget each other and ourselves.
We feel the obscurity of an order, a whole,
A knowledge, that which arranged the rendezvous.
Within its vital boundary, in the mind.
We say God and the imagination are one...
How high that highest candle lights the dark.
Out of this same light, out of the central mind,
We make a dwelling in the evening air,
In which being there together is enough.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2024
І
В належний, звичний час оспівувати свято,
Носити чуб чи гриву, як це робить більшість,
В юрмі разом тріумфувати зичним горлом,
Передвіщати радість і пісні про неї
Нести щасливим людям в дар, відчуте серцем
У цій спільноті, найнадійніший фундамент,
Доволі нескладна ця вправа, Ієронім (1)
Придумав сурми і вогненні струни, які
Збирають золотими пальцями cинь вітру(2):
У хорі голосів, які злітають звідти,
Шукати голос найпохмурішого предка,
Шукати джерело мелодії зі світла,
Яке обрушує нас в надчуттєву форму.
Але при цьому постає складна проблема,
В зображенні, яке ми бачимо, вловити,
Що незбагненна мить ірраціонального,
Коли схід сонця, чи коли глибини моря
Ясні, чи на стіні небесного притулку
Повисне місяць. Це незмінювані речі.
Але ми вражені, вони були неначе.
Ми розуміємо їх розумом пізнішим.
II
Блакитна жінка(3), нерухома, наче з глянцю,
Не хоче за вікном перисту розторопшу(4)
З її холодним сріблом, там перисті хмари
Повинні пінитись, котитися, як хвилі,
І сексуальні квіти мусять спочивати
Від пристрастей своїх, шалених і спекотних,
Насичувати ароматом літні ночі,
Слід збутися її невдалим мріям, у снах
Приймати їх природну форму. Досить цього
Для неї, щоб запам'ятала: розторопша
Приходить навесні у виноградне листя
Шалений пульс її студити; в пінних хмарах
Нема нічого, окрім піни хмар; цвіт пінний
Відходи визрівання сімені; а потім,
Коли гармонія тепла серпневих сосен
Зайде в кімнату, задрімає й затихне ніч.
Їй вистачить того, що спогади навіють.
Блакитна жінка вигляне в своє віконце,
Назве коралами кизил, холодний, чистий,
Холодний, холодно окреслений, реальний,(5)
Ясний і, виключно для ока, не завадний.
ІІІ
Незмінний образ у незмінній пустці, (6)
Лик з каменю в безмежному багрянці,
Багрянець з зеленню, багрянець з синню,
Античний лоб, над ним важке волосся,
Канавки від дощу, багрець, рожевість
Рубіну сточена водою й вітром,
Лоза круг горла, вищерблені губи,
Похмурі брови гріються як змії,
Утрачених чуттів немає й сліду,
Багрянець у багрянці неповторний,
Злегка іржавий і злегка рум'яний,
Злегка загрублий, дикий і корона
Не радує очей, багряна слава
Самотньо віє над охглухлим вухом.
Сіяння гасне, сердолик тьмяніє,
Зневажений без шани. Мабуть бджоли.
Могло так бути, чи було. Померлий
Пастух (7) приніс акорд величний з пекла,
Але проспав овець. Такий переказ.
Несуть з любов'ю діти перші квіти
І розкидають їх. Нема подібних.
IV
Запізно ми міркуємо про справи
В минулому, коли вже зрозуміли
Й побачили своє і їхнє місце.
Укладено в Катавбі (8) серед року
Опівдні шлюб містичний капітана
Прославленого і дівиці Бавди.
Для них був урочистий гімн: бо досі
Коханців ми не одружили. Досі
Один побратись з іншим зарікався,
Вино весільне відмовлявся пити.
Кожен повинен іншого прийняти
Не за принади, вплив, солодку мову,
Не за шу-шу-шу таємничих бубнів.
Слід відчувати іншого як знак, знак,
Стихію здатний стримати, чи вітер
Спинити. Він любив гірську Катавбу,
Тому взяв шлюб, із Бавдою зустрівшись,
І Бавда закохалася, як в сонце.
Був вдалим шлюб, тому що місце шлюбу
Вони любили. Тут ні рай, ні пекло.
Вони кохали, віч-на-віч зустрівшись.
V
Пили Мерсо (9), з манговим чатні (10) їли лобстера
З Бомбея. Нам Кенон Аспірин (11) розповідав
Його сестра жила в розумному блаженстві
В своєму домі. Дві дочки були у неї,
Одній чотири і одній сім років, обох
У скромні кольори вона вдягала. Але
Усе ж їх прикрашала ця доречна вбогість,
Блакитно-сіра, пожовтіла, зі стрічкою,
Для них на ній суворі настанови, світлі,
Недільні перли, це її вдовина радість.
Вона назвала їх простими іменами,
Такими, як її, без мрій про неможливе.
Промовлені слова були почуті нею.
Вона їх бачила такими, як вони є,
Чуття передавали найпростіші фрази.
Як Кенон Аспірин про це розповідав нам,
Відображав, виспівував в режимі фуги
Разом з уявлюваним хором дифірамби.
Як діти засинали, його сестра сама
Потребувала сну, у безтурботній тиші
Являлися їм сни лише про зрозуміле.
VI
Коли в дрімучу північ Кенон засинає
І мимоволі звичні речі позіхають,
Оголюється небуття, відправна точка,
За межами якої факт не буде фактом.
Від цього починається людська наука,
Блідніє золото нічного світла, знову
Внизу, у глибині поверхні його ока
І добре чутний на вершині його вуха
Матеріал, який сприймає його розум.(12)
Так що він в ньому відчував підйомні крила
Й злітав до дальніх зір на зовнішні орбіти,
Від них спускався знову до дитячих ліжок,
Де вони сплять. Вперед вела нестримна сила
Прямо до верхньої межі корони ночі.(13)
Оголювалось небуття, відправна точка,
За межами якої думка вже не думка.
Він мусив обирати. Це однак не вибір
З взаємовиключних речей. Це був не вибір
Між так і ні. Він вирішив вважати речі,
які разом перепліталися, за цілість,
ускладненість, за осереддя гармонії.(14)
VII
Нав'язує чіткі накази на свій розсуд,
Як роблять це лисиця і змія. Рішуче.
Будує капітолії, в їх коридорах,
Біліші воску, урочисті й знамениті,
Встановлює він статуї людей розумних,
Хто був ученішим сови, хто був мудрішим
Слонів. Та нав'язати - це не відкривати.
Закономірності сезону відкривати,
Щоб відкривати літо і розуміть його.
Відкривати зиму, і добре розуміти,
Знайти, не нав'язати, зовсім не думати,
З нічого перейти до величі погоди,
Можливо це, можливо, можливо. Повинно
Можливим бути. Так повинно бути, з часом
Являється реальність із грубих поєднань,
На перший погляд, вивільнився звір, несхожий,
Зігрітий лютим молоком. Пізнати дійсність,
Позбавитись ілюзій всіх, крім однієї,
Ілюзії про абсолютне - ти, Ангеле,
Мовчи у світлосяйній хмарі і слухай
Світлосяйну музику звучання істини.
VIII
Чим є для мене віра? Якщо ангел з хмари,
Спокійно дивлячись в бурхаючу безодню,
На своїх струнах грає про бездонну славу,
Летить на крилах крізь вечірні осяяння,
Донизу в глибину безмежного простору,
Забувши центр золотий і долю золоту.(16)
Чи зігрівається в завмерлому польоті,
Чи уявляю, що цей ангел менш щасливий?
Чи не примарний ляпіс вітру його крила?
Це він чи я так відчуваю їх? Постійно
Невже це я повторюю, години повні
Уявного блаженства, в якому без потреб,
Щасливий, я забуваю руку золоту
Потреб, я задоволений, хоч не величний,
І там, де є година, там і день існує,
Існує місяць, рік існує, час існує,
В якому велич - дзеркало його самого:
Я є, хай не величний, але я є, я є.
Цей простір, що назовні, чим ми заповнимо,
Крім роздумів своїх та ескапади смерті,
Під дахом Попелюшка втішиться собою?
IX
Свисти гучніш, вільшанко в бур'янах (17). Я можу
Робити все, що й ангели. Подобається,
Що вони подібні людям світлим, самотні,
Утішні ангели. Свисти, горніст уявний,
Який біля гнізда виспівує подрузі,
Крик півня, горн, свисток і незначна зупинка,
Вільшанко, спини свої прелюдії, тренуй
Прості повторення. Принаймі це включає
Якісь заняття, управляння і роботу.
Фінальна пісня теж, само собою, гарна:
Один із багатьох повторів завершується
Самостійно і, відповідно, прекрасно, йде
За колом коло, і коло, і тільки коло,
Доки прості повтори стануть остаточним
Благом, як подане вино до столу в лісі.
І ми радіємо як люди, коли листя
Незмінно креслить над столом за колом коло,
Щоб ми дивилися й раділи, помічали
В його кружлянні дивовижну міру. Мабуть,
Герой - людина, а не виключна потвора,
Але його повторення найбільш майстерні.
X
Дівчино пишна (18), Земле, ніч моя і літо,
Мені здається, що шукаю в тобі зміни,
Неспинні зміни, бачу їх мінливий обрис?
Вони впізнавані, та все ще незбагненні.
Вельмишановна, пані, ось я, під деревом,
Це безпричинне відчуванння вимагає,
Щоб я назвав тебе по імені безмовно,
Завадив зникненням, залишив біля себе.
Коли я уявляю твою силу або втому,
За працею, тривожну, втішену, самотню,
Ти залишаєшся як надприродний символ.
Являєш ірраціональну дисторсію (19),
Фантом легкий, проте жаданий, проте рідний.
Це так: понадраціональна дисторсія,
Уявне, що виникає з відчуттів. Ось так.
В Сорбонні (20) це одного разу зрозуміють.
Додому з лекцій повертаючись, збагнемо,
Що ірраціональне є раціональним,
Тоді на осяйній дорозі я відчую,
Й назву твоє ім'я, мій плинний, зелений світ.
І ти припиниш обертатись, крім в кристалі.
—————
Солдат, війна триває між розумом
І небом, між замислами ночі й дня.
Тому цей час - час зоряний поета.
Серп місяця з ним разом у кімнаті
Вергілія рядки твердить, вниз - вверх,
Вниз - вверх. Його війні кінця немає.
І все ж вони залежні. Два є одним.
Вони не схожі, ліве й праве, пара,
Тоді зустрінуться дві паралелі,
Коли зустрінуться їх тіні, прийдуть
В казарму книгою, листом з Малайї.
Закінчиться війна. Ти повернешся.
Прихопиш віскі, ще тушонку візьмеш
Чи просто так прийдеш... Месьє, камраде,
Солдат бідніший без рядків поета,
Плани малі, але слова, як кулі,
Лунає одвічна музика в крові,
Зве ради бою в бій шляхетні душі.
Тоді уява творить справжнього героя;
Тоді солдат іде на смерть з натхненним словом,
Або, як мусить, з цим чесним хлібом слів живе.
[i](1) Латинський переклад Біблії, зроблений приблизно в 405 році н. е. біблеїстом Євсевієм Ієронімом, почали називати Вульгатою, що в перекладі з латини означає звичайна або загальновживана. "Ієронім — це святий Ієронім, який породив сурми, перекладаючи Біблію. Гадаю, це було б зрозуміліше, якби я говорив про арфи". (Letters of Wallace Stevens, P. 435)
(2) У цьому описі Стівенс, можливо, мав на увазі сцену зі старого вітража, освітленого сонцем, так що струни інструментів виглядають як вогонь, а кольори інших інструментів, зникнувши, створюють враження, що золоті пальці перебирають небесну порожнечу.
3) "Блакитна жінка, ймовірно, була погодою недільного ранку на початку квітня минулого року, коли я писав це. У мене було відчуття, що «пернаті аргентинці» мали рацію і що це не допоможе змінити їх на щось інше, так само, як це не допоможе метаморфізувати те, те чи інше (хмари на піну, живі квіти на квіти без життя) , тепло до форми тепла". (Letters of Wallace Stevens P. 444)
(4) периста розторопша (feathery argentines) - ймовірно, мова йде не про аргентинців, а про розторопшу, поява її перистого листя засвідчує прихід весни
(5) "Очевидно, у вірші, складеному з погоди та речей, що пливуть у ній: пір року, думок і почуттів, холодні окреслення навколо займають свої місця без допомоги." (Letters of Wallace Stevens P.444)
(6) "Перші п’ять строф розділу III описують потерту погодою статую, обличчя бога..., єдиний стійкий образ у незмінній реальності,... але це образ бога, який більше не повністю утверджує свою віру (Letters of Wallace Stevens, P. 438)
(7) Застаріла ідея божества могла існувати, але, згідно з міфом, інший бог, Орфей, прийшов і приніс насолоду від музики, насолоду, яка творить уявні образи. Замість безчуттєвого образу статуї насолода музикою приносить любов дітей - свіжість ранніх квітів та їх різноманітність.
(8) Почуття передує розуму. Одруження в Катавбі (річка або регіон у Південній Кароліні) ілюструє це: спочатку була закоханість, потім одруження. Вони люблять місце, де одружуються, так утворюється зв'язок почуття і реальності (місця, де одружуються).
(9) Мерсо - частина району Кот-де-Бон в Бургундії, яка славиться своїми біими винами сорту Шардоне
(10) Чатні – це пряний, інколи гострий соус, що походить з Індії. Його роблять з фруктів або овочів із додаванням спецій, трав, цукру та оцту. Готують чатні зі стебел ревеню, томатний чатні або яблучно-гарбузовий варіант. Такий соус чудово відтіняє смак основних страв з м'яса й асорті сирів.
(11) "Витончена людина Кенон Аспірин - дослідив всі проекції розуму, зокрема свою власну, не обзавівшись власною фантазією, повертається до своєї сестри та її дітей". ( Letters of Wallace Stevens, P.445) Його сестра взагалі ніколи нічого не досліджувала і уникала цього. Він відчуває від цього чуттєвий екстаз і співає хвалу відмові від мрій
(12) Зв’язок зі своєю сестрою "дає йому надовго відчуття нікчемності, оголеності, остаточності й обмеженості; і, лежачи на своєму ліжку, він знову повертається до сьогоднішнього нічного яскравого світла". (Letters of Wallace Stevens, P. 445). Чуттєві речі, які походять зі стану його розуму перед сном "розсіюються", залишається відчуття неадекватності чуттєвих, фактичних речей "Оголюється небуття".
(13) "Якщо він хоче обійти людський пафос і факти , він повинен йти "прямо до верхньої межі корони ночі": знайти свій шлях через уяву або, можливо, до уяви". (Letters of Wallace Stevens, P. 445)
(14) Йому доводиться обирати між реальністю і уявою, і він вирішує, що уява основана на реальності, а сприйняття реальності залежить від уяви. Вони переплітаються і утворюють гармонійне ціле.
(15) Нав’язуваний розумом порядок відрізняється від реально існуючого порядку, наприклад, порядку літа чи зими. Знайти реальне означало б відкинути будь-яку вигадку, окрім тієї, яка містить уявлення про абсолютну реальність. Тому уявний небесний ангел ангел повинен мовчати, щоб чути музику, яка відповідає істинній реальності. Це уявлення може бути або не бути "вищою ілюзією", тому що є різниця між абсолютною ілюзією та ілюзією абсолюту. Проблема Кенона полягає у відсутності вибору: його прагнення охопити все стає заміною реальності, а велика мета - оправданням власних невдач.
(16) Можна уявити ангела, який дивиться на хаос творіння ("бурхаючу безодню"), створює чудову музику ("бездонну славу"), літає крізь те, що являє вечір, звичайний час доби, і не потребує нічого, крім хаосу без "золотого центру" бога чи "золотої долі" небес, який щасливий лише рівновагою свого польоту без подальшої долі чи мети. Чи не є істиною, що хтось уявляє ангела як проекцію свого власного досвіду? Хіба він не вигаданий задля нашого власного задоволення, наповнюючого години блаженством? Людський, а не надприродний досвід, може бути сформульований і зрозумілий через таке творіння, як ангел. Це не він, а людина щаслива без потреб в надприродному (золотої руки потреб), тоді потенційно існує життя, в якому єдина велич і слава ("величність") — це не Бог, а відображення самого себе. Незважаючи на структуру пісні як серії запитань без чітких відповідей, вона вбирає сумніви в структуру ширшого естетичного почуття, а також може розглядатися як аспект людської складності.
(17) Вільшанка в бур'янах відноситься до тварин, яким бракує сили, яка властива поету. Поет може насолоджуватися піснею вільшанки і співом ангелів. Для вільшанки її чудова пісня зводиться для постійних повторів, циклічного процесу, який не має кінця. Її пісня - самоціль, так само як і одноманітна діяльність людини і людському світі. Тому людину радує повторювана пісня вільшанки, кружляння листя, подвиги героїв.
(18) Пишна дівчина - це уособлення землі (Letters of Wallace Stevens, P. 426), звідси епітети в першому рядку. Вона добре відома, але водночас відхиляється (дисторсія) від того, ким вона є, стає невловимою нереальністю (легким фантомом), емоційним (ірраціональним) спотворенням себе. Дорогі обидва її образи. Для Его це її єдина реальність: понадраціональна дисторсія, яка створює фіктивну концепцію про неї, продиктовану почуттями щодо неї. Чергування і взаємозв’язок дійсності й уяви показано на початку вірша через те, що пишна дівчина є "земною"; "моє літо", але не інші пори року (літо для Стівенса — це час, коли реальність найбільш насичена та доступна); і «моя ніч», але не день (ніч - час мрій, день - дійсність). "Моя" підкреслює особисту природу сприйняття, що світ може бути дещо іншим для кожної людини. Автор намагається зрозуміти, як він сприймає світ. Він знаходить пишну дівчину в постійних змінах, які не завершені. Він відчуває до неї любов, як до матері. Людина, охоплена емоціями, створює вигадку, яка є результатом почуттів.
(19) Дисторсія (від лат. distorsio, distortio - викривлення) - аберація оптичних систем, при якій збільшення різне в різних точках поля зору, через що порушується подібність між об'єктом і його зображенням.
(20) "Нотатки про найвищу літературу" були написані під час війни між 28 січня та 1 червня 1942 року. Сорбонна тоді перебувала під владою контрольованого нацистами уряду Віші. Понад тисяча науковців іноземного походження були звільнені з роботи. Фонд Рокфеллера за підтримки спеціального радника Джорджа Сантаяни зміг допомогти п’ятдесяти французьким професорам отримати імміграційні візи до Сполучених Штатів і профінансував для них викладацькі посади в американських університетах. В "Університеті вільної Франції" в Нью-Йорку, який відкрився 8 жовтня 1941 року, читав лекції професор з Сорбонни Жан Валь. Він став першою людиною, яка вказала, що "Нотатки до найвищої літератури" принесли йому задоволення - у листі, надісланому Генрі Черчу, другові Стівенса. Можливо, Стівенс хотів віддати належне у своїй поемі французьким ученим у вигнанні, поставивши Сорбонну в центр людських інтелектуальних зусиль. Саме в Сорбонні філософські концепції раціонального та ірраціонального нарешті будуть вияснені.
"Отже, принести задоволення розумній людині подібними речами - це те, чого можна очікувати; і, звичайно, я дуже задоволений, у французькому розумінні цього слова, тим, що догодив Жану Валю". (Letters of Wallace Stevens, P. 429–30).
[/i]
[b]Wallace Stevens Notes Toward a Supreme Fiction. It must give pleasure[/b]
I
To sing jubilas at exact, accustomed times,
To be crested and wear the mane of a multitude
And so, as part, to exult with its great throat,
To speak of joy and to sing of it, borne on
The shoulders of joyous men, to feel the heart
That is the common, the bravest fundament,
This is a facile exercise. Jerome
Begat the tubas and the fire-wind strings,
The golden fingers picking dark-blue air:
For companies of voices moving there,
To find of sound the bleakest ancestor,
To find of light a music issuing
Whereon it falls in more than sensual mode.
But the difficultest rigor is forthwith,
On the image of what we see, to catch from that
Irrational moment its unreasoning,
As when the sun comes rising, when the sea
Clears deeply, when the moon hangs on the wall
Of heaven-haven. These are not things transformed.
Yet we are shaken by them as if they were.
We reason about them with a later reason
II
The blue woman, linked and lacquered, at her window
Did not desire that feathery argentines
Should be cold silver, neither that frothy clouds
Should foam, be foamy waves, should move like them,
Nor that the sexual blossoms should repose
Without their fierce addictions, nor that the heat
Of summer, growing fragrant in the night,
Should strengthen her abortive dreams and take
In sleep its natural form. It was enough
For her that she remembered: the argentines
Of spring come to their places in the grape leaves
To cool their ruddy pulses; the frothy clouds
Are nothing but frothy clouds; the frothy blooms
Waste without puberty; and afterward,
When the harmonious heat of August pines
Enters the room, it drowses and is the night.
It was enough for her that she remembered.
The blue woman looked and from her window named
The corals of the dogwood, cold and clear,
Cold, coldly delineating, being real,
Clear and, except for the eye, without intrusion.
III
A lasting visage in a lasting bush,
A face of stone in an unending red,
Red-emerald, red-slitted-blue, a face of slate,
An ancient forehead hung with heavy hair,
The channel slots of rain, the red-rose-red
And weathered and the ruby-water-worn,
The vines around the throat, the shapeless lips,
The frown like serpents basking on the brow,
The spent feeling leaving nothing of itself,
Red-in-red repetitions never going
Away, a little rusty, a little rouged,
A little roughened and ruder, a crown
The eye could not escape, a red renown
Blowing itself upon the tedious ear.
An effulgence faded, dull cornelian
Too venerably used. That might have bee.
It might and might have been. But as it was,
A dead shepherd brought tremendous chords from hell
And bad the sheep carouse. Or so they said.
Children in love with them brought early flowers
And scattered them about, no two alike.
IV
We reason of these things with later reason
And we make of what we see, what we see clearly
And have seen, a place dependent on ourselves.
There was a mystic marriage in Catawba,
At noon it was on the mid-day of the year
Between a great captain and the maiden Bawda.
This was their ceremonial hymn: Anon
We loved but would no marriage make. Anon
The one refused the other one to take,
Foreswore the sipping of the marriage wine.
Each must the other take not for his high,
His puissant, front nor for her subtle sound,
The shoo-shoo-shoo of secret cymbals round.
Each must the other take as sign, short sign
To stop the whirlwind, balk the elements.
The great captain loved the ever-hill Catawba
And therefore married Bawda, whom he found there,
And Bawda loved the captain as she loved the sun.
They married well because the marriage-place
Was what they loved. It was neither heaven nor hell.
They were love’s characters come face to face.
V
We drank Meursault, ate lobster Bombay with mango
Chutney. Then the Canon Aspirin declaimed
Of his sister, in what a sensible ecstasy
She lived in her house. She had two daughters, one
Of four, and one of seven, whom she dressed
The way a painter of pauvred color paints.
But still she painted them, appropriate to
Their poverty, a gray-blue yellowed out
With ribbon, a rigid statement of them, white,
With Sunday pearls, her widow’s gayety.
She hid them under simple names She held
Them closelier to her by rejecting dreams.
The words they spoke were voices that she heard.
She looked at them and saw them as they were
And what she felt fought off the barest phrase.
The Canon Aspirin, having said these things,
Reflected, humming an outline of a fugue
Of praise, a conjugation done by choirs.
Yet when her children slept, his sister herself
Demanded of sleep, in the excitements of silence
Only the unmuddled self of sleep, for them.
VI
When at long midnight the Canon came to sleep
And normal things had yawned themselves away,
The nothingness was a nakedness, a point,
Beyond which fact could not progress as fact.
Thereon the learning of the man conceived
Once more night’s pale illuminations, gold
Beneath, far underneath, the surface of
His eye and audible in the mountain of
His ear, the very material of his mind.
So that he was the ascending wings he saw
And moved on them in orbits’ outer stars
Descending to the children’s bed, on which
They lay. Forth then with huge pathetic force
Straight to the utmost crown of night he flew.
The nothingness was a nakedness, a point
Beyond which thought could not progress as thought.
He had to choose. But it was not a choice
Between excluding things. It was not a choice
Between, but of. He chose to include the things
That in each other are included, the whole,
The complicate, the amassing harmony.
VII
He imposes orders as he thinks of them,
As the fox and snake do. It is a brave affair.
Next he builds capitols and in their corridors,
Whiter than wax, sonorous, fame as it is,
He establishes statues of reasonable men,
Who surpassed the most literate owl, the most erudite
Of elephants. But to impose is not
To discover. To discover an order as of
A season, to discover summer and know it,
To discover winter and know it well, to find
Not to impose, not to have reasoned at all,
Out of nothing to have come on major weather,
It is possible, possible, possible. It must
Be possible. It must be that in time
The real will from its crude compoundings come,
Seeming at first, a beast disgorged, unlike,
Warmed by a desperate milk. To find the real,
To be stripped of every fiction except one,
The fiction of an absolute—Angel,
Be silent in your luminous cloud and hear
The luminous melody of proper sound.
VIII
What am I to believe? If the angel in his cloud,
Serenely gazing at the violent abyss,
Plucks on his strings to pluck abysmal glory,
Leaps downward through evening’s revelations, and
On his spredden wings, needs nothing but deep space,
Forgets the gold centre, the golden destiny,
Grows warm in the motionless motion of his flight,
Am I that imagine this angel less-satisfied?
Are the wings his, the lapis-haunted air?
Is it he or is it I that experience this?
Is it I then that keep saying there is an hour
Filled with expressible bliss, in which I have
No need, am happy, forget need’s golden hand,
Am satisfied without solacing majesty,
And if there is an hour there is a day,
There is a month, a year, there is a time
In which majesty is a mirror of the self:
I have not but I am and as I am, I am.
These external regions, what do we fill them with
Except reflections, the escapades of death,
Cinderella fulfilling herself beneath the roof?
IX
Whistle aloud, too weedy wren. I can
Do all that angels can. I enjoy like them,
Like men besides, like men in light secluded,
Enjoying angels. Whistle, forced bugler,
That bugles for the mate, nearby the nest,
Cock bugler, whistle and bugle and stop just short,
Red robin, stop in your preludes, practicing
Mere repetitions. These things at least comprise
An occupation, an exercise, a work,
A thing final in itself and, therefore, good:
One of the vast repetitions final in
Themselves and, therefore, good, the going round
And round and round, the merely going round,
Until merely going round is a final good,
The way wine comes at a table in a wood.
And we enjoy like men, the way a leaf
Above the table spins its constant spin,
So that we look at it with pleasure, look
At it spinning its eccentric measure. Perhaps,
The man-hero is not the exceptional monster,
But he that of repetition is most master.
X
Fat girl, terrestrial, my summer, my night,
How is it I find you in difference, see you there
In a moving contour, a change not quite completed?
You are familiar yet an aberration.
Civil, madam, I am, but underneath
A tree, this unprovoked sensation requires
That I should name you flatly, waste no words,
Check your evasions, hold you to yourself.
Even so when I think of you as strong or tired,
Bent over work, anxious, content, alone,
You remain the more than natural figure. You
Become the soft-footed phantom, the irrational
Distortion, however fragrant, however dear.
That’s it: the more than rational distortion,
The fiction that results from feeling. Yes, that.
They will get it straight one day at the Sorbonne.
We shall return at twilight from the lecture
Pleased that the irrational is rational,
Until flicked by feeling, in a gildered street,
I call you by name, my green, my fluent mundo.
You will have stopped revolving except in crystal.
—————
Soldier, there is a war between the mind
And sky, between thought and day and night. It is
For that the poet is always in the sun,
Patches the moon together in his room
To his Virgilian cadences, up down,
Up down. It is a war that never ends.
Yet it depends on yours. The two are one.
They are a plural, a right and left, a pair,
Two parallels that meet if only in
The meeting of their shadows or that meet
In a book in a barrack, a letter from Malay.
But your war ends. And after it you return
With six meats and twelve wines or else without
To walk another room . . . Monsieur and comrade,
The soldier is poor without the poet’s lines,
His petty syllabi, the sounds that stick,
Inevitably modulating, in the blood.
And war for war, each has its gallant kind.
How simply the fictive hero becomes the real;
How gladly with proper words the soldier dies,
If he must, or lives on the bread of faithful speech.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028489
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2024
Зустрів я подорожнього в чужих краях,
Він бачив: Ноги кам'яні без тулуба
В пустелі височать. Під ними у пісках
Напівутоплений розбитий лик похмурий,
Холодний зверхній усміх на кривих вустах,
Відомі добре майстру пристрасті натури,
Він в безжиттєвій формі оживив
Дбайливе серце і погордий вид скульптури.
Такі слова увіковічнив п'єдестал:
"Мене звуть Озимандісом, царем царів:
Зневірся й споглядай Могутність моїх справ!"
Від них нічого не лишилось. Розпад скрізь,
Тільки руїна колосальна й гола даль,
Навкруг піски, пласкі й безлюдні, розляглись.
[i]Фараон Рамзес II Великий правив Єгиптом 66 років (1279 - 1213 до н.е.). За його правління могутність Єгипту досягла вершини. Його ім'я жило в переказах, які переходили з покоління в покоління. Про славу Рамзеса свідчать величезні будови в Абу-Сімбелі, Карнаці, Луксорі та в інших місцях. Давньогрецький письменник Діодор Сицилійський повідомив про такий напис на підставі однієї з його статуй: "Цар царів — я, Озимандій. Якщо хтось хоче знати, який я великий і де я лежу, нехай перевершить одне з моїх творінь". Історики вважають, що за правління Рамзеса в Єгипті проживав біблійний пророк Мойсей. Саме тоді прийшло в Біблію слово "фараон".
Велике будівництво і війни, які вів Рамзес II, виснажили країну. По його смерті в Єгипті настав хаос, тільки десятий після нього фараон Сетнахт, засновник XX династії, міг про себе сказати: "Я навів лад у всій країні, де раніш не вщухали повстання. Я розгромив повстанців, що були в єгипетській землі. Я очистив великий трон Єгипту".
Шеллі написав Озимандіс під враженням від уламків статуї Рамзеса II, доставлених в Лондон з Єгипту в 1930 році[/i]
[b]Percy Bysshe Shelley Ozymandias[/b]
I met a traveller from an antique land,
Who said—“Two vast and trunkless legs of stone
Stand in the desert. . . . Near them, on the sand,
Half sunk a shattered visage lies, whose frown,
And wrinkled lip, and sneer of cold command,
Tell that its sculptor well those passions read
Which yet survive, stamped on these lifeless things,
The hand that mocked them, and the heart that fed;
And on the pedestal, these words appear:
My name is Ozymandias, King of Kings;
Look on my Works, ye Mighty, and despair!
Nothing beside remains. Round the decay
Of that colossal Wreck, boundless and bare
The lone and level sands stretch far away.”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2024
[b]- І -[/b]
[i]Наснився царю Вавилонії Навуходоносору здоровенний ідол. Голова в нього була золота, груди й руки срібні, живіт і стегна мідні, гомілки залізні, а ступні з того, з чого і в Вавилонії, і в Україні саман роблять, тільки у Вавилонії в заміс поклали не солому, а залізні ошурки. З соломою краще, могли б вік служити. А залізні ошурки - то панські витребеньки, щоб не по-простому, а по-панському. Пропав чудовий ідол через панську пиху. Впав з гори камінь, ідол не встиг відскочити. Камінь поцілив у ступні, вони розсипалися, ідол упав і розбився.
Пророк Даниїл пояснив цареві, що ідол з глиняними ногами - то його держава, яка деградує з золотої до глиняної та й розвалиться. Все це так, але трішечки не так. Деградація починається з того, що державній голові дістається все золото, а ногам залишається тільки глина. До такого комплекту завжди знайдеться влучний камінь.
Вавилонія постійно воювала з сусідами. Багата воєнна здобич єднала навколо царя, живила патріотизм і підвищувала добробут вавилонців. Аж тут Валтасар, біблейський син Навуходоносора, одержав послання "Мене, мене, текел, упарсин" і Вавилонії не стало.[/i]
* * *
Для чого потрібні війни, від яких споконвіку рушаться вавилонії? Тільки не кажіть, що для того, щоб порятувати сусіднє братське населення від дурних правителів, або захопити у сусіда патронний заводик, без якого власна багатосоттисячна армія беззбройна і беззахисна.
Тут би й поговорити про наболіле - РФ і Україну. Але не будемо поглиблювати і усугубляти. Залишаймося у Вавилонії, тобто, в Іраку. В 1979 році президентом і одночасно прем'єр-міністром Іраку став Саддам Хусейн. Як і належить сучасному диктатору, спирався він на партію Баас, Партію арабського соціалістичного відродження, таку як треба, національну, соціалістичну і одностайно згодну. За його правління Баас стала єдиною політичною партією Іраку, а соціалізм - єдино можливим шляхом розвитку з властивими соціалізму пишною демагогією, чистками, стратами і ув'язненнями опозиціонерів, потужною армією з хімічною, біологічною та іншою зброєю і обов'язковим переходом від воєнно-політичної диктатури до тоталітарної держави.
За щасливим збігом обставин на час захоплення влади Саддамом Хусейном вартість бареля нафти продовжувала зростати з 3 $/барель на початку 1970-х років до 35 $/барель у 1980 році (відповідно 10,79 і 104,12 $/барель в перерахунку на нинішні ціни). Доходи від експорту нафти націоналізованої Саддамом нафтовидобувної промисловості зросли від 1 млрд.$ у 1972 році до 26 млрд.$ у 1980 році. Гроші пішли на підвищення зарплат, будівництво доріг і житла, інвестиції в нові виробництва. Економіка розцвіла. Ірак одержав батька нації, який дбає про добробут народу і бореться з ворогами, які зазіхають на цей самий добробут. Диктатор Саддам Хусейн став настільки золотим, що народ аж нетямився від любові до нього. Доглянутому і нагодованому народу подобалося бути овечою отарою у пастуха, який і про овець дбає, і пильнує, щоб вовки і козлища не псували отару. Розстріли опозиціонерів десятками, сотнями стали звичною справою. Але ситі вівці довіряли своєму пастуху - кого треба, того й розстрілюють.
Як заведено в історії, по сусідству з Іраком в Ірані проживав братський іранський народ, щоправда братів-шиїтів там було 89 % (сунітів - 9 %), тоді як в Іраку шиїтів тільки 60 % (сунітів - 20 %, але уряд Іраку і військове керівництво були сунітами). Шиїти, суніти... Це ж не 1258 рік, коли шиїти підтримали армію нащадка Чингізхана Улагу-хана і за обіцянку винищити небратських сунітів відкрили ворота Багдада його війську. Монголи розграбували і знищили місто, не вдаючись у тонкощі релігійних переконань окремих жителів.
Саддам Хусейн готовий був дружити з братським народом Ірану, але у 1979 році не тільки в Іраку, а й в Ірані прийшов до влади новий правитель. Щоправда не шляхом інтриг і вбивств суперників, як Саддам. Аятолу Хомейні на вершину влади підняла Ісламська революція. Перемоги п'янять і позбавляють розуму. В Ірані заговорили про необхідність поширення Ісламської революції на весь ісламський світ. Аятола Хомейні проголосив Саддама ворогом ісламу і змінив на користь Ірану правила сумісного користування рікою Шатт-ель-Араб (злиття Тігру й Євфрату). У Саддама теж прорізалися бажання - Хузистан, багата нафтою провінція Ірану, заселена етнічними братами-арабами, і вся річка Шатт-ель-Араб. Обидва правителі почали фінансувати і підтримувати сепаратизм курдів не у власних, а в братських країнах.
Диктатори хочуть влади і слави. Підданим достатньо хліба і видовищ. Компромісом стає війна, яка за задумом повинна дати диктаторам славу, а підданим - видовища. Далекі від бажаного. У 1980 році іракська армія, в якій Саддам значно прорідив вище командування за змови проти своєї персони, вторглася в Іран. Іранська армія, ослаблена проведеними ідеологічними чистками, відступала, здаючи місто за містом, аж доки з початком осінніх дощів обидві армії не зав'язли в багні бездоріжжя. Обидві держави одержували кредити, зброю і моральну підтримку від уболівальників зі всього світу. Щоб шоу тривало як можна довше, деякі уболівальники підтримували гравців почергово, а то й одночасно обох, як СРСР, який поставляв зброю і в Ірак, і в Іран. Пропаганда переконала народи обох країн, що вони захищаються від ворожої агресії і воювати до перемоги - це справа честі.
Війна тривала 8 років на територіях обох країн, і закінчилася у 1988 році повною і остаточною перемогою Ірану й Іраку - ніхто нічого не здобув і не втратив. Видовище, влаштоване Саддамом, принесло Іраку 120 тис. убитих, 300 тис. поранених, 70 тис. полонених, більше 193 млрд.$ матеріального збитку, 80 млрд.$ зовнішнього боргу, втрату репутації через знищення 182 000 курдів і хімічні бомбардування курдських міст, від чого тільки в Халлабджі загинули близько 5 000 мирних жителів Іраку. Ціна, сплачена за війну Іраном: 300 тис. убитих, 700 тис. поранених, 40 тис. полонених, 700-900 млрд.$ матеріального збитку. Іран розрахувався власними коштами, Ірак набрався кредитів і після війни настав час віддавати борги. Несподівано пересохло джерело, яке наповнювало бюджет - з 1980 року почала падати ціна нафти.
Доки Ірак воював з Іраном, братський Кувейт багатів на експорті нафти і навіть позичив Саддаму 15 млрд.$. Коли закінчилася війна, Кувейт почав наполягати на поверненні боргу. Саддам звинуватив його у незаконному видобутку нафти з прикордонного іракського родовища і виставив вимогу списати борг і приплатити за добуту нафту 2,5 млрд.$. Кувейт відмовився.
За два тижні, 2 серпня 1990 року, Революційний Тимчасовий уряд вільного Кувейту звернувся до Іраку з проханням про воз'єднання. В цей же день 120-тисячна армія Іраку окупувала Кувейт. Сини Кувейта повернулися в сім'ю, анексований Кувейт став дев'ятнадцятою провінцією Іраку. Третина населення Кувейту - 300 тис. біженців - покинули країну.
Рада Безпеки ООН прийняла резолюції № 660 з вимогою негайного виведення військ Іраку з Кувейту і № 661 про повну фінансову, торгову і воєнну блокаду Іраку. Саддам намагався виторгувати переможні умови капітуляції, виграти час і нарощував армію, готуючись до війни. Замість сподіваних слави переможця і скасування кредиторами частини боргів, він був викинутий з Кувейту військами коаліції, очолюваної США. 27 лютого війна закінчилася.
Ірак одержав близько 30 тис. убитих, 40 тис. поранених, більше 30 тис. зниклих безвісти, ембарго, арештовані рахунки в західних країнах і зобов'язання компенсувати Кувейту збитки, причинені війною. Втрати Кувейта: від 2 до 5 тис. осіб загинули, згоріли всі 500 нафтових свердловин, матеріальний збиток 50-70 млрд.$. Втрати коаліції: 343 загиблих військових.
Але ж ми з вами пам'ятаємо, що багата воєнна здобич єднає навколо правителів їхніх підданих, живить патріотизм і підвищує добробут. Світ виконує забаганки переможців. Хто має вишколену армію воїнів і здатен дати їй найпотужнішу, найстрашнішу зброю, той диктує світу свої умови.
Розорений війнами Ірак повстав проти диктатора, на півночі повстали курди, на півдні - шиїти. Але 750 - тисячної армії вистачило, щоб придушити повстання. При цьому загинули від 30 до 100 тис. повсталих. Але кого цікавили внутрішні справи Іраку? Порятунок потопаючих справа рук самих потопаючих.
Року вистачило, щоб пропаганда проголосила перемогу Іраку у війні з Кувейтом. Ірак знову приступив до пошуку можливостей виробляти хімічну, бактеріологічну і ядерну зброю. Санкції і економічна блокада знову згуртували іракців навколо лідера. У бідах країни звинуватили не Саддама, а підлих американців, які хотіли скорити волелюбний іракський народ. Країна голодувала, потерпала від нестачі медикаментів, але вірила в мудрість Саддама.
Саддам зайнявся відновленням військової спроможності держави. У 2001 році на прапорі Іраку, де три зірки символізують єдність, свободу і соціалізм, Саддам власноруч написав "Аллах акбар". Свою поразку він подав як поразку ісламського світу і закликав арабів стати на захист святинь ісламу, проголосити джихад американцям і сіоністам.
5 лютого 2003 року державний секретар США Колін Пауелл продемонстрував на Раді Безпеки ООН ампулу з білим порошком - спори сибірської язви, вирощені в Іраку. 20 березня 2003 року після заяв про наявність даних розвідки, що Ірак розробляє зброю масового знищення, армія США почала військову операцію в Іраку з кодовою назвою "Іракська свобода" ("Шок і трепет") і вже 15 квітня операція була завершена. Генерали обіцяли швидку перемогу і не помилилися. Народ радо зустрів американську армію, яка принесла звільнення від диктатора. За півтора місяці бойових дій втрати армії визволителів склали 172 особи загиблих і 1621 особа поранених.
Військова адміністрація провела люстрацію серед чиновників державного управління і в силових структурах - всі члени партії Баас були звільнені без права відновлення на посадах. Почалася підготовка до перших справжніх демократичних виборів.
Як сталося, що замість очікуваної демократизації і економічного розквіту Ірак одержав повстання проти окупаційної влади, громадянську війну й Ісламську республіка Іраку, яка перетворилася на ІДІЛ?
[b]ІІ[/b]
[i]"Наш вихід з Іраку до того, як буде зроблено всю роботу, створить терористичну державу в самому серці Близького Сходу, терористичну державу, яка буде значно небезпечнішою за Афганістан до того, як ми звідти вибили Талібан, терористичну державу, здатну фінансувати свою діяльність за рахунок нафтових резервів Іраку"
(Джордж Буш-молодший, серпень 2005 року)[/i]
[i]У Колхіді бог війни Арес розвісив у діброві на дубі принаду - золоте руно. Ясону доручили забрати руно, щоб воно не зваблювало пересічних людей. Зі своїми п'ятдесятьма друзями на кораблі "Арго" подався він на завдання. Прибув у Колхіду. Арес загадав, щоб Ясон зорав поле вогнедишними биками і засіяв його зубами дракона. Накинулися бики на Ясона, як люті леви. Герой їх приборкав, запріг у плуг, зорав поле і засіяв зубами дракона. Заворушилася земля, виткнулися з неї списи, за ними шоломи, а затим постали в повен зріст воїни - спарти. За порадою Медеї, доньки Ареса, кинув Ясон величезний камінь у цю юрму. Спарти, не розібравшись, хто їх скривдив, почали битися між собою. Ясон старанно допомагав, доки спарти не полягли всі до єдиного. Вночі забрав він закохану Медею і золоте руно та й накивав п'ятами з Колхіди.
Й донині так: щоб відібрати золоте руно, сіють зуби дракона. Тоді з землі, яка мала б ростити збіжжя, виростають воїни і війни. [/i]
* * *
1979 рік: 11 лютого Національний фронт повсталого Ірану формує уряд, очолюваний аятолою Хомейні; 16 червня до влади в Іраку приходить Саддам Хусейн; 3 липня президент США Джиммі Картер підписує секретну директиву про надання допомоги противникам прорадянського уряду Афганістану; 25 грудня Радянський Союз вводить в Афганістан Обмежений військовий контингент допомагати Демократичній Республіці Афганістан захищати комунізм. З різних країн світу в Афганістан прибувають близько 35 000 добровольців допомагати моджахедам боротися з комунізмом.
Афганістан навчив і загартував воїнів, стратегів і ідеологів войовничого джихадизму. У січні 1980 року там починає боротьбу з комунізмом двадцятидвохрічний син саудівського мільярдера Усама бен Ладен, майбутній організатор, фінансист і керівник всесвітньої терористичної мережі аль-Каїда. У 1989 році, запізнившись на боротьбу з комунізмом, але підоспівши на боротьбу зі США, в Афганістан прибув з Йорданії мало кому відомий "поганий хлопець" Ахмад Фаділь аль-Халейлі, який увійде в історію як засновник Ісламської республіки Іраку Абу Мусаб аз-Заркаві.
Радянське вторгнення в Афганістан стало завершальною стадією "холодної війни" між СРСР і США. Там було забито перший гвіздок в труну світової системи соціалізму і змінено ідеологічне забарвлення міждержавних конфліктів - почалося протистояння ісламської і християнської цивілізацій.
У 1989 році, виконавши свій інтернаціональний обов'язок, СРСР вивів з Афганістану Обмежений контингент військ.
Афганістан: загинули 243 900 військових і більше 670 000 цивільних, кілька мільйонів біженців назавжди покинули країну. Далі громадянська війна і розруха.
СРСР: 15 031 загиблих, 53 753 поранених, 417 зниклих безвісти, щорічні витрати на війну близько 8,2 млрд.$, астрономічна сума витрат на всю війну засекречена. Далі розпад СРСР і розруха.
США: Щорічні витрати на афганських повстанців 285 млн.$.
"Та секретна операція була блискучою ідеєю. Вона дала можливість заманити росіян в афганський капкан... Коли Совєти офіційно перетнули кордон, я написав президенту Картеру по суті: "Зараз у нас виникла можливість забезпечити СРСР їхню власну В'єтнамську війну".(З.Бжезинський)
Чи розумів Бжезинський, що США потрапили у той самий капкан? Попереду війна з Талібаном в Афганістані, вторгнення в Ірак, за результатами співставне зі здобутками СРСР в Афганістані, війна нового типу - з тероризмом.
У 1989 році (наступному після закінчення ірано-іракської війни) помирає аятола Хомейні. Незадовго до смерті він попереджає перебудовника СРСР Михайла Горбачова, що капіталізм не допоможе розплутати клубок економічних проблем соціалізму, бо теж потерпає від головної хвороби всього людського суспільства - бездуховності і кризи віри. Жодна країна більше не буде витрачати свої ресурси, щоб довести переваги комунізму, "хруст кісток якого вже почули нащадки". Горбачов не зрозумів засторогу мудрої людини про руйнівну дію ідеологічного вакууму, який утвориться після відмови від комуністичної ідеології.
З прадавніх часів ідеологічною основою суспільств була релігія. Еволюція відбирає ті релігії, які забезпечують своїм прибічникам виживання і благополуччя. Релігія переконує людину жертвувати своїм добробутом і навіть життям заради інтересів суспільства. Релігія ідеально мотивує суспільство на війну і економічну експлуатацію. За альтруїзм суспільство віддячує герою турботою про його рідню, а безсмертна душа героя одержує найвищу нагороду - рай. Чим більше в суспільстві альтруїстів, тим більші шанси суспільства вижити і процвітати. Чим більше егоїстів, які живуть за рахунок інших, тим вразливіше суспільство до руйнівних впливів, тим ближче до краху. Егоїсти виграють конкуренцію за доступ до благ всередині суспільства, але суспільство альтруїстів перемагає суспільство егоїстів
У ХХІ столітті війни за ресурси набули релігійного забарвлення. Іслам почав священну війну (джихад) проти хрестоносців - спочатку проти комунізму СРСР, потім проти демократії США.
Незважаючи на проголошене у грудні 1989 року завершення війни, в Афганістані розгорілася громадянська війна. За три роки прорадянський уряд був ліквідований, владу в країні захопив Талібан.
Після терористичних актів 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку Усама бен Ладен укрився в Тора-Бора в Афганістані. Уряд Афганістану відмовився видати його США без надання доказів причетності до терористичних актів. 7 жовтня 2001 року в Афганістані почалася військова операція США і Великобританії "Незламна свобода", яка закінчилася за два з половиною місяці розгромом Талібану. Уцілілі моджахеди повернулися в рідні країни відновлювати свої мережі і створювати осередки для майбутньої боротьби з комунізмом і хрестоносцями. Ніхто не звернув на це увагу.
Революції "арабської весни" похитнули стабільність східних деспотій у регіоні, де зосереджена третина світових запасів нафти. Потужні, добре озброєні і навчені армії донедавна були здатні забезпечити стабільність у будь-якому регіоні земної кулі. В'єтнам і Афганістан здавалися прикрим виключенням. Але тільки не двічі битий Ірак... Іракські опозиціонери, шукаючи підтримки у США, запевняли, що народ проти Саддама і не буде його захищати. Вони вимагали: "Буш, введи війська!" Генерали США обіцяли швидку перемогу.
Потрібен був привід для початку військової операції. Так доречно лідер іракської опозиції у вигнанні Ахмад Чалабі передав уряду США інформацію про наявність в Іраку зброї масового знищення і підтримку Саддамом діяльності Аль-Каїди - гарний спосіб нацькувати на диктатора найпотужнішу державу світу. ЦРУ не підтверджувало інформацію Чалабі, але спрацювала вибірковість людського сприйняття. Людина схильна ігнорувати факти, які суперечать її світоглядній системі - ілюзії примиряють з дійсністю. Але коли керівники держави вибірково відбирають факти, які живлять їхні ілюзії, це обертається тяжкими наслідками для держави. Незважаючи на застереження лідерів ісламських держав, що військове вторгнення в Ірак відкриє скриньку Пандори на Близькому Сході, 20 березня 2003 року почалася військова операція США в Іраку. Обійдемо важливі для нас питання, чому уряд Іраку не спромігся організувати опір агресії і чому армія Іраку виявилася небоєздатною. 15 квітня 2003 року Ірак був повністю окупований армією США. Досяг своєї мети і Чалабі - він був призначений головою Тимчасової керівної ради Іраку і залишався ним впродовж року, доки військові США безуспішно шукали в Іраку зброю масового знищення. Безконтактна війна, війна нового типу, виявилася надуспішною.
США і коаліція: 172 загиблих, 1621 поранених.
Ірак: 9200 загиблих військових, 7300 загиблих цивільних.
Етнічна більшість Іраку - араби, які сповідують іслам. Суспільство має племінну структуру. Кожне плем'я відстежує свій родовід від часів Магомета і належить до сунітів або шиїтів. Суніти визнають право бути правителями лише кровно споріднених з Магометом. Шиїти визнають право бути правителями посвячених, кому дано чути вказівки дванадцятого імама Мухаммеда Аль-Махді, схованого від усіх у 873 році за дорученням Магомета. Питання влади було причиною століть кривавих війн між сунітами й шиїтами. Останні сто років вони мирно селилися в одних кварталах, в одних будинках.
В Іраку головні посади в державному управлінні і армії належали сунітам. До часу ця нерівність залишалася в тіні, доки не зайшла мова про ідеологічну основу виживання суспільства. Суспільств виявилося аж три - суніти, шиїти і курди (70 % суніти, решта шиїти, єзиди, алавіти, християни), які домагаються об'єднання курдських провінцій Іраку, Туреччини, Сирії й Ірану в незалежну державу Курдистан.
США йшли в Ірак з благим наміром - дати країні демократію, бо тільки вона може забезпечити ефективне управління державою і створити політичні передумови для економічного зростання. Належало зламати авторитарну систему управління, вибудовану диктатором Саддамом Хусейном і провести демократичні вибори у всі органи державної влади.
Першим кроком у боротьбі з авторитаризмом стала люстрація. Були звільнені без права займати посади всі члени єдино правильної партії Баас, всі державні чиновники, командний склад армії, поліції, служби безпеки... Оскільки в Іраку без партійного квитка не приймали навіть до ВУЗів, інтелігенція теж опинилася на вулиці. Мільйони посад заповнити виявилося ніким.
Країну накрила хвиля мародерства. Розформована поліція зупинити його не могла. Розграбовані були музеї, крамниці, державні установи, наростали лавиноподібно вуличні грабежі і квартирні крадіжки. Окупаційна армія виявилася неготовою і нездатною зупинити розгул злочинності. Зруйнована державна система була безпорадною. Початкову ейфорію населення змінили відчуття безпорадності, незахищеності і нарешті неприязні до тих, кого недавно радісно вітали як визволителів.
За відсутності державної системи управління на перше місце вийшли інші форми організації суспільства. Це були не структуровані мережі КДБ чи організованої злочинності, які швидко знайшли поле для плідної співпраці в СРСР після його розпаду. В Іраку державотворчою структурою стали релігійні об'єднання ісламістів, які мали багато прихильників, були добре організовані, мотивовані і розпоряджалися значними фінансами. Курди ще за Саддама одержали автономію, створили свої органи самоуправління і підтримали армію США, сподіваючись з її допомогою одержати державність. Розвал центральної держави не надто вплинув на курдські провінції. Але для решти території бездержавність поставила на перше місце питання влади і відродила тисячолітню ворожнечу сунітів і шиїтів. Цією ворожнечею скористалася третя сила - чорні прапори прийшли зі Сходу, їх принесли воїни з довгим волоссям і бородами, чиї імена походили від назв їхніх рідних міст.
Арабські афганці готувалися до майбутньої війни з хрестоносцями в таборах Афганістану і Пакистану. Для їхнього фінансування Аль-Каїда мала достатньо грошей від співчуваючих справі джихаду зі всього світу. Для них Ірак став полем битви з хрестоносцями. На ньому свою життєздатність випробували дві ідеологічні течії. Представником першої був Усама бен Ладен і його організація Аль-Каїда. Вони вважали своїм завданням об'єднати конфліктуючі течії ісламу в могутню силу, яка підготує умови для створення майбутнього Всесвітнього Халіфату і приходу очікуваного мусульманами месії - Мухаммеда Аль-Махді, який поведе мусульман до перемоги перед кінцем світу.
Ідеологом іншого напрямку став йорданський відчайдух Заркаві, який починав з дрібної наркоторгівлі і сутенерства у рідному місті Зарка. Людина не здатна жити без ідеалів. Потреба у моральній наповненості життя тим сильніша, чим довше вона залишається не задоволеною. Ставши воїном джихаду в Афганістані, Заркаві знайшов свій ідеал. Будучи малоосвіченим, він розумів Коран буквально - Всесвітній Халіфат повинен бути створений тут і зараз. У битві біля іракського містечка Дабік, напророкованій у хадисах, воїни ісламу переможуть хрестоносців Риму і заволодіють світом. Він усвідомив свою обраність і почав підготовку до переможної битви. Не маючи ні армії, ні озброєння, здатного протистояти армії США, він обрав іншу стратегію і тактику ведення війни - тероризм
- ІІІ -
[i]"Проблема не в тому, як очистити територію від повстанців. Завжди можна сконцентрувати достатньо сил, щоб це зробити... Проблема в тому, щоб не допустити повернення повстанців, коли війська підуть. Цього можливо досягти тільки при підтримці населення... Яка зі сторін конфлікту забезпечить найкращий захист підтримуючому її населенню - та й переможе".
(Давид Галюла "Як вести протиповстанську боротьбу. Теорія і практика")[/i]
Коли у 1990 році Ірак напав на Кувейт, бен Ладен запропонував шейху Кувейта Джаберу аль-Ахмеду аль-Джаберу ас Сабаху свою допомогу - 100 000 підготовлених досвідчених бійців - щоб не допускати немусульманські війська на священну землю ісламу. Шейх проігнорував цю пропозицію і віддав перевагу очолюваній США коаліції християнських і мусульманських країн. Армії коаліції були розміщені в Саудівській Аравії. Армія моджахедів проголосила початок священної війни з хрестоносцями - джихад. Хто тоді почув дзижчання комара?
Але звідки у бен Ладена взялася армія? З Афганістану. З 1980 до 1990 року США виділили на озброєння і підготовку моджахедів 4 - 5 млрд.$. Саудівська Аравія надала 4 млрд.$ офіційної допомоги, крім цього допомога надходила від благодійних організацій, приватних фондів і з пожертвувань, які збирали в мечетях. Тільки у 1980 - 1987 роках в таборах Пакистану пройшли підготовку 80 000 моджахедів. Війна удосконалила засоби ведення сучасної партизанської війни - засідки, убивства, атаки малими силами, самогубці з бомбами. Опитування показали, що терористичні акти самогубців на захист ісламу підтримують 73 % населення в Лівані, 43 % - в Йорданії, 44 % - в Бангладеш, 47 % - в Нігерії, 33 % - в Пакистані, 25 % - в Індонезії.
Еволюція не визнає написаних для неї програм, тільки випробування різних варіантів і відбір найкращого. Якими б продуманими не були стратегічні плани, в них завжди є помилки. Стратегією США в Іраку стало відсторонення від влади Саддама Хусейна і його партії Баас, дебаасизація суспільного життя, підготовка нової іракської армії, передача влади демократично обраному уряду і виведення військових підрозділів США з країни.
Військова операція "Іракська свобода" почалася 20 березня 2003 року. Високотехнологічна, найпотужніша в світі армія США легко здолала слабку армію Іраку, озброєну за технологіями позавчорашнього дня. Як і передбачалося, населення зустріло армію США як визволителів. 1 травня 2003 року Джордж Буш з палуби авіаносця "Авраам Лінкольн" проголосив: "Місія виконана".
Далі розроблена стратегія почала давати збої. Несподіваною виявилася присутність в Іраку Абу Мусаба аз-Заркаві, який ще з лютого 2003 року готував для зустрічі американців "сплячі осередки" повстанців по всій країні. Використовуючи міжнародну мережу Аль-Каїди і власні зв'язки у 30 країнах, Заркаві організував збір розвідувальної інформації, налагодив матеріально-технічне забезпечення для виконання масштабних терактів, доставку секретними каналами коштів і добровольців для джихаду. Він став частиною протиамериканського повстання в Іраку і його керівником.
Дебаасизація країни стала катастрофічною помилкою, яка зруйнувала державне управління, систему держбезпеки і поліцію. Армія США не мала ні потрібної кількості людей, ні виучки, щоб заповнити утворений вакуум влади. Серед безвладдя і хаосу почалися грабежі і мародерство. Без роботи залишилися 185 000 членів партії Баас, більшість з яких була сунітами. Дебаасизовані іракці знайшли підтримку і розуміння у Заркаві. Кваліфіковані військові спеціалісти долучилися до розбудови мережі опору і планування операцій. Цілями стали військові США, колаборанти і "невірні", які сповідували інші релігії або були неправильними мусульманами (не сунітами).
7 серпня 2003 року стався перший терористичний акт в Багдаді. Внаслідок вибуху автомобіля-бомби біля черги за візами в посольство Йорданії 11 іракців загинули і десятки були поранені. Через кілька годин на вулиці вибухнув ще один автомобіль-бомба, вбивши двох американських солдатів.
19 серпня 2003 року вибухнув автомобіль-бомба, припаркований біля офісу представника ООН в Іраку Сержіу Вієйри ді Мелла. Загинули 20 осіб, близько 100 осіб було поранено.
29 серпня 2003 року біля мечеті в шиїтському місті Наджафі після проповіді знаменитого аятолли Мохаммеда Бакира аль-Хакіма у багатотисячному натовпі вибухнув автомобіль-бомба, загинули 90 осіб, близько 500 осіб було поранено.
Хвиля терактів накрила Ірак. Нова технологія вбивства довела свою ефективність. Заркаві вибирав цілі, які демонстрували безпорадність США і забезпечили те, що окупація країни стала тривалою і болючою. Люди не хотіли й боялися співробітничати з окупаційною владою, яка принесла в Ірак хаос і смерть. Масове насилля розбудило вікову ворожнечу між сунітами й шиїтами. Перестрілки між ними спалахували вдень і вночі. Також стріляли американці і в американців. Швидко зростала кількість убитих. Хто вбивав? В умовах безвладдя кожен робив висновки на свій розсуд.
ЦРУ повідомляло, що в Ірак прибувають новобранці з країн Близького Сходу, республік Середньої Азії, Північного Кавказу, Європи... Вони вливаються в підпільні терористичні групи. Пентагон заперечував наявність повстання, керованого з єдиного організуючого центру.
В системах з чіткою ієрархією і єдиним центром прийняття рішень люди схильні приховувати негативні факти і прикрашати дійсність. Говорити правду - програшна стратегія в ієрархії. Система витісняє незручних, підтримує тих, хто грає за її правилами, формується команда однодумців і втрачається керованість. На підставі неправильної інформації приймаються неправильні рішення, які дискредитують систему і ведуть її до загибелі. Міністр оборони Рамсфельд не хотів чути про можливість повстання чи партизанської війни в Іраку. Небажання прийняти реальність погіршувало становище окупаційної армії і відтерміновувало прийняття правильних рішень.
Тим часом мережа Заркаві поповнювалася новими людьми. Тут були і "корисні навіженці", яким належало стати бомбістами-самогубцями, і творчі особистості, які принесли нові ідеї в партизанську війну. Творча енергія повстанців проклала дорогу у віртуальний простір, в якому сьогодні живе пересічна свідомість. Телебачення й інтернет стали дієвим засобом боротьби за серця й розум співчуваючих повстанцям у всьому світі. Сайти джихадистів розповідали в новинах про героїчні перемоги повстанців і безсилля американців, кликали новобранців долучатися до створення ісламської держави за заповідями Аллаха, де не буде бездуховності і несправедливості.
У квітні 2004 року після показу американським каналом CBS відеоматералів про тортури й знущання американських наглядачів над ув'язненими іракцями в тюрмі Абу-Грейб розгорівся міжнародний скандал. Арабський гнів закипів від фотографій, де голих в'язнів водять на повідку як собак, цькують собаками, піддають тортурам і сексуальним приниженням.
7 травня 2004 року Заркаві на відеокамеру власноруч обезголовив молодого американського ентузіаста Ніколаса Берга, який прибув до Іраку допомагати відновлювати економіку. Він, як надалі і всі інші страчені, був одягнений в помаранчевий тюремний одяг, як у в'язнів з Абу-Грейб. Відео страти супроводжувалася текстом: "Як може вільний мусульманин спати спокійно в той час, коли ріжуть іслам, його гідність стікає кров'ю і свідченнями ганьби в новинах про сатанинські знущання над мусульманськими чоловіками і жінками у в'язниці Абу-Грейб. Де ваше завзяття і де ваш гнів?" Було кому писати натхненні промови для просторікуватого бандита з Зарки: "Ви повинні подолати Америку, хоча на це потрібен деякий час. Вона залишиться плямою ганьби на щоці часу".
Незліченна кількість користувачів інтернету у всьому світі переглянули це відео. Апокаліпсис війни перетворився у віртуальний апокаліпсис. Криваве дійство кликало глядачів, яким не було місця в театрі життя, стати акторами в театрі війни, заповнити героїчними подвигами нудний відтинок між народженням і смертю, стати частиною руху, який вершить історію.
Обережні на інтернет-аукціонах продавали своє майно, щоб надіслати кошти на рахунки джихадистів. Відчайдухи подалися таємними маршрутами долучатися до джихаду особисто. Віднині Заркаві не залежав від Аль-Каїди - він мав вдосталь і грошей, і новобранців.
13 травня 2004 року веб-сайти джихадистів розмістили повідомлення про об'єднання іракських повстанців в організацію "Аль-Таухид валь-Джихад" ("Єдність і Джихад") на чолі з Заркаві: "Це об'єднання є силою для народу ісламу і спалюючим вогнем для ворогів Бога, в якому вони будуть горіти до повернення вкрадених прав, і встановлення релігії Бога на Землі... Перемога або мучеництво".
До кінця 2004 року стало зрозуміло, що протистояння між повстанцями і окупаційними військами перейшло в принципово нову фазу. Повстанці зуміли витіснити американців з провінцій у великі міста. Регулярні напади на патрулі і армійські колони в містах змусили американців відступити за стіни власних військових баз. Щодня на фугасах підривалися патрульні автомобілі, бронетехніка і автоколони частин тилового забезпечення. Небаченого розмаху набуло полювання на іракців, які пішли служити в поліцію.
30 січня 2005 року мільйони іракців прийшли до урн на перші демократичні вибори. Планувалося, що на виборах пропорційно будуть представлені суніти, шиїти і курди. Суніти не висунули своїх кандидатів і на вибори не прийшли. Вибори, після яких владу одержали шиїти, ще більше розпалили вогонь війни. Захист і порядок обіцяв Заркаві. Обурені і принижені, суніти спочатку вітали його бійців, в тому числі іноземних ісламістів, які обіцяли вигнати окупантів. Ісламісти були організовані, дисципліновані й безстрашні. Але їхній захист і порядок виявилися далекими від обіцяного. До повстання в сунітській провінції Аль-Анбар, яке стане початком самоочищення країни від благодійників-терористів, було ще далеко.
19 листопада 2005 року у місті Хадіта двадцятирічного американського морського піхотинця розірвало на шматки на закладеній міні. Ще двоє морпіхів були поранені. Один з уцілілих увірвався в приватний будинок і розстріляв всіх дітей. Інші морські піхотинці розстріляли на дорозі опель з п'ятьма іракцями і помочилися на голови вбитих. Потім обшукали будинок за будинком і вбили 24 людини, включно з дев'ятимісячним немовлям.
Трагічна подія стала наслідком напруги, розчарування, втоми й ізоляції окупаційних сил США в Іраку. Смерть вже була настільки звичною справою, що навіть не проводилося ні розслідування трагедій, ні покарання винуватців. І все ж розстріл у Хадіті став переломним для США. Далі або повна катастрофа, або радикальна зміна іракської стратегії.
За перші п'ять років окупації втрати коаліційних сил: 2003—580 осіб; 2004—906 осіб; 2005—897 осіб; 2006—872 осіб; 2007—961 особа. Втрати іракського мирного населення оцінюються приблизно: 80 тис. загиблих, більше 160 тис. поранених (дані правозахисної організації "Iraq Body Count").
Нинішній радник з питань національної безпеки Дональда Трампа Герберт Макмастер (той самий, хто змінив скандально відстороненого з цієї посади Майкла Флінна) захистив докторську дисертацію на розсекречених матеріалах періоду в'єтнамської війни. У 1997 році в гнівній книзі "Невиконання обов'язку" він проаналізував прийняття рішень в ідеальній ієрархії, вибудованій президентом Ліндоном Джонсоном і міністром оборони Робертом Макнамарою. Команда однодумців аналізувала інформацію, яка надходила знизу, узгоджувала спільне бачення подій і передавала вниз команди, обов'язкові для виконання. Робота команди однодумців, яка не сміла заперечувати президенту і не визнавала альтернативних варіантів, обернулася катастрофою. На підставі невірної оцінки ситуації вироблялися помилкові рішення - ідеальна ієрархія призвела до ідеального провалу.
Відома серія експериментів психолога Соломона Аша продемонструвала, чим небезпечна одностайність. В групі з дев'яти підставних осіб і одного піддослідного пропонувалося дати очевидну відповідь на просте запитання. Якщо дев'ятеро давали невірну відповідь, десятий не наважувався відповісти правильно і повторював те, що сказали інші. Коли в групі підставних осіб хоча б один називав вірно очевидне, піддослідний теж наважувався дати вірну відповідь.
У 2003 році полковник Герберт Макмастер командував Третім підрозділом армійської розвідки в Іраку. Після закінчення бойових дій проти іракської армії, його підрозділ був розміщений у містечку Таль-Афр. Йому довелося налагоджувати стосунки з місцевим населенням і перетягувати його на свій бік у боротбі з тероризмом. Генерал Девід Петреус, полковники Герберт Макмастер і Шон Макфарланд знайшли вихід з безнадійної ситуації.
Визнанням важливості зробленого Макмастером у Таль-Афрі стало те, що командування двічі відмовило йому в присвоєнні чергового військового звання. Він став найзнаменитішим полковником армії США - дотримання субординації і безумовне виконання наказів цінується більше, ніж порятунок армії від поразки.
7 червня 2006 року ЦРУ нарешті вистежило Заркаві. Він загинув після ракетно-бомбового удару по будинку, в якому він знаходився. Але справа Заркаві продовжила жити - 15 жовтня 2006 року відбулося проголошення Ісламської республіки Іраку в захоплених повстанцями сунітських районах Іраку.
[b]- ІV -[/b]
[i]Коли захисні механізми виявляються занадто слабкими, в нас зникає віра в можливість вплинути на результати війни, і ми переживаємо події з ганебною байдужістю, ніби ми всі стали заручниками.
(Ж.Бодрійяр "Війни в Затоці не було")[/i]
Ще недавно достатньо було застосувати шантаж, підкуп, обман, залякування провідних політиків, щоб вони дестабілізували і руйнували свої країни. Далі держави-спонсори давали гроші і зброю підготовленим людям і досягали своїх політичних цілей. Перемога в гібридній чи повномасштабній війні виправдовувала варварське ставлення до переможених, яких вважали людьми нижчого сорту.
Але світ змінився. Все частіше доля війни не залежить від геніальності полководців, а народ стає не об'єктом, а суб'єктом історії. Некеровані громадські рухи мають можливість накопичувати кошти і купувати зброю на відкритих ринках або налагодити кустарне виробництво зброї за захопленими зразками - таліби в Афганістані забезпечили себе автоматами Калашникова власного виробництва, ІДІЛ налагодив випуск мінометів.
Офіційна пропаганда, поширювана через центральні ЗМІ, нейтралізується контрпропагандою через неконтрольовані інформаційні мережі, зокрема через інтернет. Захоплення території і підтримка маріонеткових урядів стає початком тривалої громадянської війни, яка знецінює перемогу у високотехнологічній безконтактній війні. Армія здатна перемогти армію, але не здатна перемогти народ.
Чи хтось в уряді США прогнозував, що усунення від влади в Іраку диктатора-соціаліста Саддама Хусейна мобілізує на війну мусульман зі всього світу? Хтось міг завбачити, що ідея побудови комунізму буде заміщена ідеєю побудови Всесвітнього Халіфату? Хтось знав, що знецінене людське життя служитиме не нагромадженню капіталів для обраних, а стане зброєю терористів-смертників? Що пішло не так в Іраку? Почнемо з бездоганної стратегії.
1. Перемога над армією Саддама і усунення його від влади - успішно виконано.
2. Дебаасизація, з метою усунення від влади і позбавлення впливу прибічників Саддама - провалено. Вакуум влади призвів до хаосу, армія США не була готова виконувати поліцейські функції. Наводити порядок на свій розсуд взялися бойовики Заркаві, розпаливши міжконфесійні і міжетнічні конфлікти та ненависть до окупаційної армії США.
3. Підготовка й проведення демократичних виборів і передача влади законно обраному уряду - провалено. Непропорційне представлення в уряді різних груп населення призвело до перекосу влади і ще одного конфлікту між скривдженими й переможцями. Поліцейські загони шиїтів зайнялися винищенням сунітів. Захисником сунітів став Заркаві, його загони почали винищувати шиїтів. Оскільки серед мусульман світу суніти складають близько 87 - 90 %, його рішуча жорстокість не відштовхнула, а додала йому симпатій серед співчуваючих справі джихаду.
4. Підготовка нової іракської армії і поліції, які забезпечать законність у країні - провалено. Армія і поліція не змогли залишитися поза громадянським конфліктом, який охопив країну. Пропаганда створила романтичний образ відважних, сильних чоловіків, які повстали проти окупантів і перемагають найпотужнішу армію світу - США. Реальною владою в Іраку стала армія Заркаві. Погрози і розправи утримували людей від співпраці з окупаційною владою. Безробіття в розореній війною країні стало додатковою причиною, чому чоловіки йшли в краще оплачувану армію Заркаві. Підготовлені американцями військові підрозділи іракців часто у повному складі, прихопивши зброю, дезертирували до Заркаві.
В цих умовах війська США зосередилися в укріплених пунктах передового базування ФОБах (FOB – forward operating base) з кінотеатрами, магазинами, басейнами. Час від часу ФОБіти влаштовували безуспішні рейди на пошук повстанців. Така стратегія дозволила мінімізувати втрати живої сили, але Ірак належав бойовикам Заркаві, озброєним загонам самооборони сунітів, шиїтів і просто бандам грабіжників. Мережева організація Заркаві виявилася більш гнучкою, мобільною, оперативною, ніж централізована військова ієрархія США.
Бойовики Заркаві контролювали двістіп'ятидесятитисячне місто Таль-Афар перед прибуттям туди 3500 вояків Другого танкового підрозділу кавалерійського корпусу під командуванням полковника Герберта Макмастера. Перед відправкою в Ірак його підлеглі на плацу в Форт-Карсоне, штат Колорадо, вивчали культуру Іраку і відпрацьовували різні можливі складні ситуації при контакті з іракцями. Прибувши в Ірак, Макмастер відразу почав налагоджувати стосунки з місцевим населенням, влаштовувати зустрічі сунітів і шиїтів, організував сумісне патрулювання вулиць. Для населення найважливішими є безпека, вода, електрика, транспортна мережа, медицина і санітарія. Підлеглі Макмастера, не стали ФОБітами, а зайнялися налагодженням мирного життя в місті і постійно несли службу на 29 блокпостах. Декілька тижнів підрозділ ніс великі втрати, але потім місцеві жителі стали на бік американців і спільними зусиллями вигнали бойовиків з міста.
Макмастер порушив три головних правила ідеальної ієрархії:
- ігнорував помилкові стратегічні вказівки командування;
- коли командування не реагувало на його запити, звертався до журналістів;
- надав право молодшим офіцерам на блокпостах, не чекаючи вказівок від командування, діяти на власний розсуд відповідно до обставин.
Макфарленд, підлеглий Макмастера, був переведений з Таль-Афару в Аль-Анбар. Перед його прибуттям 1000 підготовлених іракських військових дезертирували відразу після випускної церемонії. Макфарленд вже переконався в недієвості стратегії уникнення втрат і підготовки іракської армії для ведення війни з повстанцями. Тому в Аль-Анбарі він застосував досвід Таль-Афару - налагодив співпрацю з вождями сунітських племен. І тут теж бойовики мусили покинути місто.
Набутий досвід був узагальнений Девідом Кілкалленом в книжечці "28 статей: основи контрпартизанської війни на ротному рівні", яку військові пересилали один одному електронною поштою.
Девід Петреус у 2003 році командував 101 десантною дивізією в Мосулі, найбільшому місті на півночі Іраку. Він теж порушив правила ідеальної ієрархії. Він проігнорував наказ про дебаасизацію і залишив на посаді губернатора Мосула члена Баас. За його розпорядженням були збільшені ціни на пшеницю, що дало можливість селянам більше заробити на її продажу. Всупереч наказу командування, він залишив відкритим кордон для прикордонної торгівлі з Сирією, що народило жарт про те, що Петреус має власну міжнародну політику. Дякуючи підтримці населення, американські операції в Мосулі були найбільш успішними. За це Петреус був зісланий в Канзас командувати військовою базою. Звідти він налагодив електронне листування з Макмастером, Макфарленом, Кілкалленом. Спільними зусиллями вони зайнялися розробкою нової стратегії США в Іраку. Оскільки Рамсфельд не бажав чути інших точок зору, крім власної, Петреусу довелося через ЗМІ поширити розроблене Польове керівництво FM 3-24 з викладом контрпартизанської доктрини.
Хтось в Україні ознайомився з цим детальним документом "FM 3-24 MCWP 3-33.5 Insurgencies and Countering Insurgencies" (Повстання і протидія повстанню) https://fas.org/irp/doddir/army/fm3-24.pdf)? Нам такого не треба, бо в нас АТО, а не повстання. Донбас чекає звільнення від російських терористів.
Катастрофа в Іраку змусили президента Буша 18 грудня 2006 року замість Дональда Рамсфельда призначити міністром оборони Роберта Гейтса, а той 24 січня 2007 року призначив командувачем Міжнародними об'єднаними збройними силами в Іраку Девіда Петреуса замість Джорджа Кейсі. Більше нікого не цікавила думка Рамсфельда, що в Іраку немає ні повстання, ні партизанської війни. Безконтактна високотехнологічна війна з єдиним центром управління одержала альтернативу - у війні з повстанцями перемагає той, на чиєму боці населення. Найважливіші рішення повинні прийматися не в командному центрі за тисячу кілометрів, а тими, хто веде боротьбу, з урахуванням ситуації на місці. Важливо, щоб вони мали повноваження і здатність приймати самостійні рішення.
Щоб уникнути фінансових зловживань з боку військових, кошти для надання послуг населенню за проведеними тендерами одержували приватні компанії. Комісія з військових контрактів, двопартійна наглядова рада, створена Конгресом США у 2008 році, прийшла до висновку, що відкати, шахрайство, зловживання в Іраку і Афганістані набули масового характеру. Це призвело до втрати від 31 до 60 млрд.$.
Військове командування на місці бачило проблеми, але не мало коштів для їх вирішення. Коли нарешті була запроваджена програма децентралізації грошової допомоги, командування одержало можливість витрачати кошти на оплату послуг іракських військових чи вирішення побутових проблем населення. Статистичний аналіз показав, що це стало додатковим чинником зменшення кількості терористичних актів - кожні 200 000 $ на 100 000 населення (2 $ на людину) дозволяли запобігти трьом терористичним актам.
У 2007 році було збільшено чисельність військ США в Іраку за рахунок тисяч свіжих навчених солдатів. Успішна координація антитерористичних груп розвідки США і оперативних сил спеціального призначення, вербування агентури серед місцевого населення, впровадження агентів у середовище бойовиків і, головне, підтримка населення зробили ефективною боротьбу з повстанцями. Міста сунітського трикутника, які служили притулком і операційної базою для бойовиків Заркаві, швидко стали небезпечними для його послідовників. Постійні операції вдень і вночі не давали терористам можливості планувати і координувати складні атаки. Ісламська республіка Іраку була викинута у віддалені важкодоступні гірські райони. Три вищі рівні її керівництва були винищені. У 2011 році війська США передали всю владу уряду Іраку і 15 грудня остання колона військових залишила країну. Спокій у Перській затоці і дешева нафта для економіки обійшлися більше ніж у трильйон доларів з бюджету США, непрямі витрати додали ще один трильйон доларів.
На знак протесту проти сваволі місцевої влади 17 грудня 2010 року в столиці Тунісу вуличний тороговець фруктами Мухаммед Буазізі вчинив самоспалення. Народ вийшов на вулиці. 14 січня 2011 року президент Тунісу пішов у відставку. Арабська весна прийшла у 16 арабських країн, викликавши політичні зрушення в урядах.
15 березня 2011 року на вулиці сирійських міст Дераа, Латакія і Хомс вийшли демонстранти з вимогою політичних реформ. Вони несли Біблію і Коран як символи єдності багатоконфесійної країни. Президент Сирії, головнокомандувач сирійських збройних сил і секретар сирійського відділення партії Баас Башар Асад вивів на вулиці танки і війська, адже саме це потрібно для швидкої перемоги. Ісламський Халіфат одержав другий шанс
[b]- V -[/b]
[i]"Ісламська держава підірвала порядок у західному Іраку і східній Сирії, бо вона виявилася більш ефективною, ніж режими Багдада і Дамаска. Тобто, ІДІЛ встановила компетентну бюрократичну владу, яка поширилася на все навколо... і фактично поєднавшись з каральними заходами, стала непорушною і стабільною. І при такій територіальній захищеності ІДІЛ, без сумніву, перетворилася в центральний диспетчерський пункт, який організує теракти в інших країнах. В кінцевому результаті Ісламська держава може припинити своє існування лише тоді, коли якась інша сила перевершить її в ефективності управління і наведенні порядку". (Бернард Фолл)[/i]
Війни стимулювали зростання об'єму глобального ринку зброї з 56,4 млрд. дол. у 2014 році до 66 млрд. дол. у 2015 році. Експорт зброї зі США - 23 млрд. дол., Росії - 7,68 млрд. дол., Франції - 6 млрд. дол. Сумарні воєнні витрати у 2015 році склали 1,676 трлн. дол., що складає 2,3 % світового ВВП. На відміну від торгівлі пральними машинами чи черевиками, торгівля зброєю перебуває в зоні опіки держави. Уряди заохочують виробників зброї експортними кредитами, державними субсидіями на наукові дослідження й інженерні розробки, допомагають знайти покупців і, в міру можливостей, розпалють війни і долучаються до них, звичайно, за межами своїх кордонів.
"Сучасна російська зброя гідно пройшла випробування, і не на навчальних полігонах, а в реальних умовах, в бою... Сирійський досвід дозволить внести необхідні корективи, підвищити ефективність і надійність техніки, створювати зразки зброї нового покоління, удосконалювати Збройні Сили, нарощувати їхні бойові можливості (З промови В.Путіна 17 березня 2016 року).
Гідні випробування довели ефективну убійну силу російської зброї і дали збільшення частки РФ на світовому ринку зброї на 28 %, у порівнянні з попередньою п'ятирічкою (США - на 27 %).
Торгівля зброєю - це урядовий бізнес і територія корупції. Війни останнього століття перестають бути війнами між арміями, до них у все більшій мірі долучається мирне населення, яке одержало доступ до ринку зброї і перетворилося на його важливу складову. Потужні геополітичні гравці бережуть життя і майно своїх підданих і з'ясовують стосунки на території третіх держав. Так само первісні племена винищували сусідів для розширення території харчування для свого племені. Хто має потужнішу зброю, той перемагає слабших, краще харчується, потужніше мислить, винаходить ще потужнішу зброю... Освячений удосконаленою ідеологією цей цикл повторюється досі. Але необхідність захищатися і відкритість ринку зброї часто приводять до непрогнозованих політичних, економічних і психологічних наслідків. Владу над країною легко втратити, але складно повернути.
Серед арабських країн Сирія була однією з найблагополучніших. У 2010 році ВВП на душу населення - 5 260 дол., рівень безробіття - 8,4 % , інфляція - 4 %, грамотність серед чоловіків 89 %, серед жінок - 73,6 %, безкоштовна освіта і медицина. Курс на побудову соціалізму, як і належить, збільшував частку державних підприємств, їхню збитковість і зниження якості товарів, що забезпечило щорічне скорочення експорту на 10 %. СРСР допомагав зміцнювати соціалістичну економіку - збудував каскад ГЕС на Євфраті, зрошувальні канали, завод азотних добрив і озброїв: у 1982 - 1990 рр. поставив зброї на 11 млрд. дол. і надав нові кредити для закупівлі радянської зброї.
Війна в Іраку зменшила надходження в бюджет Сирії на 30 %. Через сильну посуху і неврожай 2010 року сільське населення кинулося шукати заробітку в містах. Рівень безробіття зріс до 14 %. Надлишок робочої сили знецінив її - середня заробітна плата впала менш ніж до 1 дол./день. Економічне неблагополуччя посилило соціальну напруженість.
15 березня 2011 року на вулиці сирійських міст вийшли десятки тисяч сирійців вимагати реформ від Башара Асада. 18 березня в південному місті Дераа поліція арештувала і катувала підлітків віком від 10 до 15 років за графіті "Народ прагне падіння режиму" (лозунг "арабської весни" в Тунісі і Єгипті) . У відповідь 20 березня натовп підпалив будівлю партії Баас в Дераа. Поліцейські відкрили вогонь бойовими патронами, убивши п'ятнадцятьох і поранивши сотні людей. 25 березня величезні натовпи зібралися на вулицях сирійських міст Хама, Хомс, Алеппо. Башар Асад не був тюхтієм, як Хосні Мубарак. Він не пішов у відставку, а ввів у бунтівні міста армію. Танки забарикадували головні площі Хами, з дахів будинків снайпери відстрілювали протестуючих.
Башар Асад належав до релігійної меншини алавітів (езотеричний різновид шиїтів), які управляли елітними армійськими підрозділами країни і службою безпеки. Ставши президентом, він згідно з Конституцією став сунітом. В Сирії проживали 21 млн. осіб, з них суніти складали близько 72 % населення, християни - 20 %, алавіти - 6 - 10 %, вони не конфліктували між собою на релігійному ґрунті. На початку повстання Асада і опозицію підтримало по третині населення всіх конфесій. Якби Асаду вдалося зобразити повстанців терористами і релігійними фанатиками, це б збільшило кількість його прихильників - народ, наляканий іракською війною шиїтів з сунітами, згуртується навколо лідера. Асад сповістив, що в Сирії починається смертельна битва з джихадистами, які хочуть розпалити релігійну війну і відкинути країну назад у середньовіччя.
Громадянська війна стала питанням часу. В ООН Китай і Росія блокувала будь-які резолюції, які осуджували Асада за вбивство людей, і продовжували поставляти в Сирію зброю й запчастини. Збереження правління Асада дозволяло зберегти в Тартусі єдину російську іноземну військово-морську базу. Падіння в Лівії режиму Каддафі обернулося втратою 4 млрд. дол. для російських виробників зброї, для китайських - 18 млрд. дол. Треба краще берегти своїх "сучих синів".
Європейські країни проголосували за бойкот імпорту сирійської нафти, але союзник Асада - Іран - компенсував втрати, надавши Сирії мільярди доларів у вигляді банківських кредитів і готівки. Ірану важливо було показати себе захисником шиїтів у арабському світі і зберегти сирійський маршрут поставок в Ліван для Хізбалли. Барак Обама не смів підтримати сирійських повстанців - після В'єтнаму й Іраку громадська думка була рішуче проти будь-яких втручань у воєнні конфлікти за межами США. Стурбований снайперами й танками, Обама спромігся лише на розумні слова: "Заради сирійського народу, для президента Асада настав час відійти в сторону". Еге ж, як тільки, так відразу.
Проголошена в перші місяці повстання загальна амністія звільнила з сирійських в'язниць радикальних ісламістів, які мали зв'язки з мережею Заркаві. На той час лідером Ісламської республіки Іраку, яка ледь дихала, став Ібрагім Авада аль-Бадрі - вчений, професор ісламського права з докторським ступенем, син консервативного мусульманського проповідника з іракського міста Самарра. Йому джихадисти дали ім'я Абу Бакр аль-Багдаді.
Коли США почали бомбардування Іраку, тридцятидвохрічний Абу Бакр аль-Багдаді записався до руху опору, був заарештований і потрапив у центр затримань Кемп Букка, де одночасно утримувалися 20 - 26 тисяч ув'язнених. Зібравши разом ісламістських радикалів і простих іракців в умовах беззаконності наметового табору в пустелі, посадові особи США мимоволі створили "університет" джихаду, який поширював радикальні ісламістські ідеї серед затриманих. Академічні знання Багдаді зробили його впливовою людиною в Кемп Букка - він тлумачив закони шаріату і проголошував щоденні молитви. Дружні зв'язки з Кемп Букка згодилися потім, коли він був звільнений і знайшов своє місце у якості радника з питань шаріату в мережі Заркаві.
[i]"Якби не було вторгнення США в Ірак, найбільший кат Ісламської держави, швидше за все, доживав би свої роки професором коледжу. До 2003 року життя направляло його до спокійної кар'єри викладача ісламського права для двадцятирічних, замість обв'язування бомбами їхніх грудей". (Джобі Уоррік "Чорні прапори: сходження ІДІЛ")[/i]
Після загибелі Заркаві Багдаді зайняв його місце. Шаріатський вчений забезпечив релігійне прикриття актам жорстокості, засудженим священнослужителями всього світу як таких, що суперечать ісламу. Підриви самогубців, викрадення, здирництво, війна проти шиїтів, пролиття невинної мусульманської крові Багдаді не тільки схвалював, але юридично виправдовував відповідно до ісламських законів.
Хаос породжує радикалізм. У сирійському повстанні Багдаді побачив резерви, які поповнять його поріділу армію: "Тут, у цій країні, відкрився ринок джихаду і став легкодоступним! Жодна доросла дієздатна людина не матиме ніякого виправдання, якщо залишиться з тими, хто відмовляється від джихаду". Через півроку з початку повстання в Сирії Багдаді направив туди розвідувальну групу визначитися з шансами організації перебратися на нового господаря. Сирія, як донедавна Ірак, була територією насильства і беззаконня, якою вільно переміщалися люди зі зброєю, і не було американців. Бойовики Фронту аль-Нусра, які могли приєднатися до ісламістів, вже билися з урядовими військами. Багдаді не цікавив ісламістський уряд в столицях Сирії або Іраку. Його метою було створення ісламського правління без кордонів - ісламського халіфату, який стане початком Всесвітнього Халіфату. Родовід Багдаді давав йому право бути халіфом. Поширення діяльності на Сирію давало право говорити про ісламський халіфат, який стирає кордони.
У Сирії поширилися чутки про релігійні вбивства і напади. В сунітських містах почали з'являтися на під'їздах листівки, які попереджали про майбутні напади ескадронів смерті алавітів. Одночасно алавіти почали отримувати подібні попередження про сунітів. Банди шабіха ("примари"), викрадали на вулицях жінок і дітей, а потім повертали їх мертвими або побитими і катованими. До кінця 2011 року одним з гасел сирійського протесту стало "Християн у Бейрут, алавітів у гроби". Православним московського і київського патріархату не вистачає такої щирої віри і непримиримості, як у мусульман, інакше тут вже палало б не гірше, ніж в Іраку чи Сирії.
24 січня 2012 року невідоме сирійське повстанське угрупування опублікувало відеоповідомлення, що представництво мережі Аль-Каїди в Сирії почало свою діяльність. За кілька тижнів два ідеально синхронізованих автомобілі-бомби вибухнули в одному з відділень з питань безпеки в Дамаску, вбивши сорок чотири людини. До сирійського протистояння долучилася ще одна сила - ісламський тероризм.
У сунітських арабських країнах Перської затоки і Північної Африки через мережі Ісламської держави в перші місяці 2012 року були завербовані тисячі мусульман для ведення джихаду в Сирії. Ще більше арабів жертвували гроші, коштовні ювелірні вироби на справу сирійських ісламістів. Арабські уряди таємно відправляли допомогу, включно зі зброєю. Проводилися Twitter-аукціони, де продавалося все, за що можна було отримати кошти - на допомогу сирійським повстанцям. Деякі "ангели-інвестори" власноручно доставляли повстанцям валізи з готівкою, бригади повстанців носили імена своїх благодійників.
У значно більшій кількості, ніж колись в Афганістан і Ірак, молоді чоловіки-мусульмани з усього світу направилися в Сирію - присягати халіфові і будувати Всесвітній Халіфат. Вихідці з Західної Європи мали паспорти, які дозволяли їм вільно пересуватися по всій території ЄС і Північної Америки. Мова йшла про тисячі радикалізованих молодих людей, які здатні дестабілізувати світ. Європейці беруть участь у бойових операціях ІДІЛ, відрізають голови журналістам і підривають себе в Сирії й Іраку. Чому ІДІЛ має незбориму привабливість для молоді? ІДІЛ відкинув західний спосіб життя, духовність, ідеологію, мораль, соціальну несправедливість, а головне, знецінення людської особистості. Нова релігія одухотворяє світ, позбавлений духовності. "Зайві люди" одержали ідею, задля якої варто пожертвувати життям.
А що ж Асад? Курдам Асад надав автономію і вони якийсь час не долучалися до конфлікту. В липні 2012 року було прийнято антитерористичний закон, який забороняв надавати медичну допомогу повстанцям. Почалися облави в лікарнях. Лікарі кинулися втікати з країни - в Алеппо, де було у 2013 році близько 6 тисяч лікарів, у 2015 їх залишилося не більше 250. На початок 2015 року відсутність кваліфікованої медичної допомоги призвела до смерті від хвороб і ран близько 200 000 людей.
За даними організації Syrian Network for Human Rights у грудні 2014 загинули 1328 мирних жителів, з них 1049 (з них 203 дитини і 105 жінок) вбиті силами Асада, 72 - радикальними ісламістами. Саме жорстокість Асада змусила сирійців приєднуватися до ісламістів або помірної опозиції. Поліцейські і військові, не бажаючи брати участь у терорі проти своєї країни, масово дезертирували і, об'єднавшись у Вільну сирійську армію, почали війну з урядовими військами.
До кінця червня 2014 року загальний обсяг захопленої ісламістами території від західної Сирії до центральної частини Іраку був більшим, ніж разом узяті території Ізраїлю і Лівану. 4 липня 2014 року Багдаді проголосив створення Ісламської держави Іраку і ал-Шаїму (синонім Леванту). Час працював на ІДІЛ. На захоплених територіях були призначені губернатори, шаріатські радники і військові командири, почав працювати уряд з процедурами, офіційними дозволами, податками, відомствами, які відповідали за соціальні мережі, логістику, фінанси, навчання, безкоштовну медицину, набір кадрів і підготовку кандидатів на самогубні завдання. Казна швидко наповнилася завдяки податкам і продажу понад сорок тисяч барелів сирої нафти в день. ІДІЛ заволоділа нафтовими свердловинами, нафтопереробними заводами, лікарнями, університетами, військовими базами, заводами і банками загальною вартістю в готівці і цінних паперах близько півмільярда доларів. ІДІЛ почав повертати собі залишені міста Іраку.
Повстанці Фронту аль-Нусра і світської Вільної сирійської армії нарікали, що ІДІЛ виграла конкурс на новобранців не тільки тому, що може собі дозволити платити великі зарплати, а й тому, що бореться за щось важливіше, ніж повалення Башара Асада.
Білий Дім обмежувався висловлюванням стурбованості, Росія продавала зброю, Іран давав гроші, весь світ надсилав бойовиків. Тим часом армія ІДІЛ підійшла до передмість Дамаска. Стало зрозуміло, що треба щось робити, бо ІДІЛ сама не розсмокчеться. Варіант зі стіною по периметру і ровом з крокодилами чомусь не розглядався. Хоча цікаво було б подивитися, що зробить з ісламістами мирне населення в умовах повної блокади - саме з'їсть чи згодує крокодилам.
Нарешті очолюване Девідом Петреусом ЦРУ приступило до розробки плану формування, навчання і озброєння помірної повстанської армії, яка повинна буде повалити режим Асада і встановити владу в провінціях, які контролює ІДІЛ. 17 вересня 2014 року Палата представників Конгресу США схвалила план навчання і озброєння сирійських повстанців для боротьби з ІДІЛ. На їхнє навчання в таборах Туреччини й Саудівській Аравії США витратили близько 500 млн.$. Багато з підготовлених сирійців перейшли на бік ІДІЛ або продали свою зброю терористом й емігрували до Європи. Бойовикам, підтримуваним ЦРУ, платили від $100 до $150 в місяць, менше половини того, що одержували бойовики ІДІЛ.
З 22 вересня США почали нічні бомбардування території, контрольованої ІДІЛ.
Надії на мирне врегулювання сирійського конфлікту розтанули. Перемога Асада, підтримуваного Росією і Іраном, здається малоймовірною. Але між учасниками конфлікту немає єдності. ІДІЛ не є головним ворогом для учасників війни. США вважають себе захисниками демократії у світі і вимагають усунення від влади Башара Асада за жорстокі репресії проти мирного населення. Саудівська Аравія ворогує з Іраном, який підтримує Хізбаллу в Лівані й надає фінансову і військову підтримку уряду Башара Асада. Туреччину більше хвилює сепаратизм курдів, які протистоять Ісламській державі на півдні Туреччини. Курди Туреччини, Іраку й Сирії вимагають визнання їхньої власної держави - Курдистану.
Росія давній союзник Башара Асада, надає йому військову допомогу. З0 вересня 2015 року на прохання президента Сирії Башара Асада літаки повітряно-космічних сил Росії з авіабази біля Латакії почали наносити точкові удари по позиціях ІДІЛ. У серпні 2016 року жителі 310 населених пунктів Сирії після складання зброї одержали продовольство, доставлене гуманітарними конвоями Міністерства оборони РФ. Країна належить тому, хто завоює серця й розум населення. Чи не так? Та й важливо засвідчити свою участь у конфлікті, коли настане час розподілу пирога.
А як же ІДІЛ? Аналіз Jane’s Terrorism & Insurgency Centre засвідчив, що у 2014 році з 982 контртерористичних операцій урядових сирійських військ лише 6 % спрямовані проти ІДІЛ, решта проти сил помірної опозиції. Лише 13 % операцій ІДІЛ спрямовані проти урядових сил і об'єктів, решта - проти сил помірної опозиції.
Всупереч заявам Міністерства оборони РФ, 80 % ударів російських військово-повітряних сил спрямовані не на ІДІЛ, а на об'єкти, контрольовані сирійською опозицією. Можливо, метою РФ є знищення життєздатної опозиції, що поставить перед вибором між Асадом і ІДІЛ.
Нафту у ІДІЛ за цінами вдвічі меншими за ринкові купує уряд Сирії і курди, щоб перепродати з суттєвим прибутком Ірану й Туреччині. Війна - вигідний бізнес для одних, каліцтво і смерть для інших. Кожному своє.
Чи не краще створити для ІДІЛ резервацію. Якщо ліквідувати ІДІЛ, її бойовики почнуть повертатися додому і понесуть з собою загрозу тероризму по всьому світу.
До 1989 року 58 % війни закінчувалися перемогою однієї з воюючих сторін, зараз таких лише 13 % . В часи "холодної війни" 10 % конфліктів мали дипломатичне рішення, зараз таких 40%.
Сирійський конфлікт триває шостий рік. За цей час відбулися три раунди дипломатичних переговорів у Женеві, три - в Астані. Планується Женева - IV, не виключається Астана - IV. Тим часом в Сирії проходять випробування нові види зброї і відпрацьовуються тактики ведення сучасних високотехнологічних війн для наступних полігонів. "Якщо на початку п'єси на стінці висить рушниця, то вона повинна вистрілити" (А.П.Чехов)
[i]Березень 2017 року[/i]
Рушниця вистрелила спочатку в Україні, потім - у Сирії.
[i]Грудень 2024 року[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027805
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2024
Боги зібралися в бараці в передмісті. Зевс говорив,
як завжди, довго і нудно. Остаточний висновок: організацію
треба розпустити, досить безглуздої конспірації, слід увійти
в це раціональне суспільство і якось вижити. Афіна схлипувала
в кутку
Чесно кажучи - треба наголосити - поділено останні
надходження. Посейдон був налаштований оптимістично. голосно
рявкнув, що він обійдеться. Найгірше почувалися розпорядники
урегульованих потоків і вирубаних лісів. Подумки всі
вони сподівалися заснути, але про це ніхто не хотів говорити.
Жодних пропозицій не було. Гермес утримався від
голосування. Афіна схлипувала в кутку.
Вони повернулися до міста пізно ввечері, з фальшивими документами
в кишенях і пригоршнями мідяків. Коли вони переходили міст,
Гермес стрибнув у річку. Вони бачили, як він тонув, але ніхто його не рятував.
Думки розділилися; чи був це поганий, чи, навпаки, добрий
знак. В будь-якому разі це стало відправною точкою для чогось нового,
незрозумілого.
[b]Zbigniew Herbert PRÓBA ROZWIĄZANIA MITOLOGII[/b]
Bogowie zebrali się w baraku na przedmieściu. Zeus mówił
jak zwykle długo i nudnie. Wniosek końcowy: organizację
trzeba rozwiązać, dość bezsensownej konspiracji, należy wejść
w to racjonalne społeczeństwo i jakoś przeżyć. Atena chlipała
w kącie.
Uczciwie - trzeba to podkreślić - podzielono ostatnie
dochody. Posejdon był nastawiony optymistycznie. Głośno
ryczał, że da sobie radę. Najgorzej czuli się opiekunowie
uregulowanych strumieni i wyciętych lasów. Po cichu wszyscy
liczyli na sny, ale nikt o tym nie chciał mówić.
Żadnych wniosków nie było. Hermes wstrzymał się od
głosowania. Atena chlipała w kącie.
Wracali do miasta późnym wieczorem, z fałszywymi dokumentami
w kieszeni i garścią miedziaków. Kiedy przechodzili przez most,
Hermes skoczył do rzeki. Widzieli jak tonął, ale nikt go nie ratował.
Zdania były podzielone; czy był to zły, czy, przeciwnie, dobry
znak. W każdym razie był to punkt wyjścia do czegoś nowego,
niejasnego.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2024
Останній круг пекла. Всупереч поширеній думці
не заселяють його ні деспоти, ні матеревбивці, ні навіть ті,
які полюють за тілами інших. Це притулок митців, повний дзеркал,
інструментів і картин. На перший погляд
найкращий круг пекла, без смоли, вогню і фізичних тортур.
Цілий рік тут відбуваються конкурси, фестивалі та концерти.
Не буває розпалу сезону. Розпал є постійним і майже абсолютний.
Кожного кварталу виникають нові напрямки і ніщо,
так здається, не здатне спинити тріумфальну ходу авангарду.
Вельзевул любить мистецтво. Вихваляється. що його хори, його поети
і його художники майже перевершують небесних. У кого краще
мистецтво, у того кращий уряд – це зрозуміло. Незабаром
можна буде порівняти їх на Фестивалі Двох Світів. І тоді ми побачимо,
що зостанеться від Данте, Фра Анжеліко і Баха.
Вельзевул любить мистецтво. Він надає своїм художникам спокій,
добрі харчі і абсолютно ізолює від пекельного життя.
[i]Зі збірки „Пан Когіто”[/i]
[b]Zbigniew Herbert CO MYŚLI PAN COGITO O PIEKLE[/b]
Najniższy krąg piekła. Wbrew powszechnej opinii nie
zamieszkują go ani despoci, ani matkobójcy, ani także ci, którzy
chodzą za ciałem innych. Jest to azyl artystów, pełen luster,
instrumentów i obrazów. Na pierwszy rzut oka najbardziej
komfortowy oddział infernalny, bez smoły, ognia i tortur fizycznych.
Cały rok odbywają się tu konkursy, festiwale i koncerty. Nie
ma pełni sezonu. Pełnia jest permanentna i niemal absolutna.
Co kwartał powstają nowe kierunki i nic, jak się zdaje, nie jest
w stanie zahamować tryumfalnego pochodu awangardy.
Belzebub kocha sztukę. Chełpi się, że jego chóry, jego poeci
i jego malarze przewyższają już prawie niebieskich. Kto ma lepszą
sztukę, ma lepszy rząd - to jasne. Niedługo będą się mogli zmierzyć
na Festiwalu Dwu Światów. I wtedy zobaczymy, co zostanie
z Dantego, Fra Angelico i Bacha.
Belzebub popiera sztukę. Zapewnia swym artystom spokój,
Dobre wyżywienie i absolutną izolację od piekielnego życia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2024
Ще не розшифроване лінійне письмо А (1) розповідає справжню історію князя Мінотавра. Був він всупереч пізнішим пліткам аутентичним сином короля Міноса і Пасіфаї (2). Хлопчик народився здоровим але з ненормально великою головою що провісники розцінили як знак майбутньої мудрості.
Насправді Мінотавр ріс як на свій вік сильним, злегка меланхолійним малолітком. Король вирішив віддати його до стану жерців. Але жерці пояснили, що не можна приймати ненормального князя, бо це може зменшити й так підірваний відкриттям кола авторитет релігії.
Тоді Мінос запросив молодого інженера з Греції Дедала (3) творця відомого напрямку педагогічної архітектури. Так виник лабіринт. Через систему коридорів від найпростіших до все заплутаніших, різницю рівнів і сходи абстракції планувалося навчити князя Мінотавра принципам правильного мислення.
Тинявся тоді нещасний князь, підштовхуваний своїми наставниками, коридорами індукції та дедукції, безтямними очима роздивлявся повчальні фрески. Нічого з того не розумів. Вичерпавши всі засоби король Мінос вирішив позбутися сімейної ганьби. Він викликав (також з Греції, яка славилася талановитими людьми) досвідченого вбивцю Тезея. І Тезей убив Мінотавра. Ця точка зору спільна у міфа й історії. Через вже непотрібний буквар лабіринту Тезей повертається несучи велику закривавлену голову Мінотавра з витріщеними очима, в яких з'явилися перші паростки мудрості, яку звичайно дає досвід.
[i](1)) Лінійне письмо А - різновид критського письма, яке розвинулося з критських ієрогліфів. Фестський диск, можливо, найдревніша пам'ятка писемності (ХХІ - XVII ст. до н.е. ?), виконана лінійним письмом А
(2) Мінос, впевнений у своєму високому призначенні, молився богам, щоб допомогли йому захопити владу на Криті. Посейдон подарував Міносу чудового білосніжного бика для принесення в жертву. Але Мінос пустив цього бика в стадо, а в жертву богам приніс іншого бика. Посейдон розгнівався і навіяв дружині Міноса Пасифаї пристрасть до бика. Вигнаний з Афін за вбивство, Дедал жив тоді у палаці Міноса. Він спорудив для Пасифаї дерев'яну корову на колесах, вкриту справжньою коров'ячою шкірою. Всередину корови забралася Пасифая і согрішила з биком. Від цього зв'язку народився хлопчик з людським тулубом і бичачою головою. Цю ганьбу Мінос сховав у лабіринті, спорудженому Дедалом. Коли син Міноса Адрогей за нез'ясованих обставин загинув в Афінах, Мінос наказав афінянам раз на дев'ять років віддавати йому 7 дівчат і 7 юнаків. Їх заводили до Мінотавра у лабіринт і вони гинули, не знайшовши дороги звідти. Тезей, син царя Егея, був теж заведений у лабіринт. Він убив Мінотавра і вибрався з лабіринту завдяки клубку ниток, який дала йому сестра Мінотавра Аріадна.
Кноський палац був зруйнований дощенту землетрусом у 1700 р. до н.е., відновлений і остаточно зруйнований пожежею у 1450 р.до н.е. Проведені археологічні розкопки руїн 5 - поверхової споруди з 1000 кімнат і заплутаною системою переходів. Знайдено багато фресок, які свідчать про можливе ритуальне призначення палацу, можливо тут був некрополь.
(3) Дедал - талановитий скульптор і архітектор. Скинув зі скелі свого геніального учня і племінника за те, що той винайшов досконаліші інструменти. За це вбивство афінський ареопаг засудив його на вигнання. Знайшов притулок на Криті у царя Міноса. Втік від Міноса на змайстрованих крилах разом зі своїм сином Ікаром. Ікар розбився,.а Дедал добрався до Сицилії. Сюди Мінос прибув за ним, але закохані в Дедала дочки царя Сицилії вбили Міноса, пустивши кип'яток трубами, коли Мінос приймав ванну.[/i]
[b]Zbigniew Herbert Historia Minotura[/b]
W nie odczytanym jeszcze piśmie linearnym A opowiedziano prawdziwą historię księcia Minotaura. Był on – wbrew późniejszym plotkom – autentycznym synem króla Minosa i Parsifae. Chłopak urodził się zdrowy, lecz z nienormalnie dużą głowa – co wróżbiarze poczytywali jako znak przyszłej mądrości.
W istocie Minotaur rósł w lata swoje jako silny, nieco melancholijny – małolatek. Król postanowił oddać go do stanu kapłańskiego. Ale kapłani tłumaczyli, że nie mogą przyjąć nienormalnego księcia, bo to mogłoby obniżyć już i tak nadszarpniety, przez odkrycie koła – autorytet religii.
Sprowadził tedy Minos młodego w Grecji inżyniera Dedala – twórcę głośnego kierunku architektury pedagogicznej. Tak powstał labirynt. Przez system korytarzy, od najprostszych do Coraz bardziej skomplikowanych, różnicę poziomów i schody abstrakcji miał wdrażać księcia Minotaura w zasady poprawnego myślenia.
Snuł się tedy nieszczęsny książe popychany przez preceptorów korytarzami indukcji i dedukcji, nieprzytomnym okiem patrzył na poglądowe freski. Nic z tego nie rozumiał. Wyczerpawszy wszystkie środki król Minos postanowił pozbyć się zakały rodu. Sprowadził (także z Grecji, która słynęła ze zdolnych ludzi) zręcznego mordercę Tezeusza. I Tezeusz zabił Minotaura. W tym punkcie mit i historia są ze sobą zgodne. Przez labirynt – niepotrzebny już elementarz – wraca Tezeusz niosąc wielką, krwawą głowę Minotaura o wystrzeżonych oczach, w których po raz pierwszy kiełkować zaczęła mądrość – jaką zwykło zsyłać doświadczenie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027677
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2024
Курка найкращий приклад того, до чого призводить близьке співіснування з людьми. Вона зовсім втратила пташину легкість і привабливість. Хвіст стирчить над виступаючим задом, як великий капелюх з поганим смаком: вражаюче огидні її нечасті миті натхнення, коли вона стоїть на одній нозі і прикриває круглі очі плівками повік. І на додаток ця пародія на спів, ритуальний крик, наче її ріжуть, над річчю невимовно смішною: круглим, білим, брудним яйцем.
Курка нагадує деяких поетів.
[b]Zbigniew Herbert Kura[/b]
Kura jest najlepszym przykładem, do czego doprowadza bliskie współżycie z ludźmi. Zatraciła zupełnie ptasią lekkość i wdzięk. Ogon sterczy nad wydatnym kuprem jak za duży kapelusz w złym guście: Jej rzadkie chwile uniesienia, kiedy staje na jednej nodze i zakleja okrągłe oczy błoniastymi powiekami, są wstrząsająco obrzydliwe. I w dodatku ta parodia śpiewu, poderżnięte suplikacje nad rzeczą niewypowiedzianie śmieszną: okrągłym, białym, umazanym jajkiem.
Kura przypomina niektórych poetów.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2024
Ангел що грає на лютні схильний до мадригалів
плащ його майорить в повітрі звисають п'яти
"Лети у дощ на Венеру" співав він як небожитель
й дивився з любов'ю великою на Землю теплу як яблуко
Ангел граючий на портативі (1) має тонкі вуста
стискає суворо пальці і радість сопілок гасить
то досконалий ангел він дуже блідий і високий
пташка яка живе тільки в райських садах і пущах
Замкнув їх в нотному стані добрий майстер Орландо ді Лассо (2)
Орландо дай ангелам волю тому який з лютнею дай
за те що кохає землю - дівчину а другому світло і небеса
майстер сміється щиро і зве цей жарт контрапунктом (3).
[i](1)Портатив, орган-портатив (від лат. portare - носити) - мініатюрний переносний орган, поширений в Європі в XII—XV ст.
(2) Орландо ді Лассо (1532 - 1594) - франко-фламандський композитор епохи Ренесансу. У його творчості прослідковується злиття нідерландського й італійського стилів. Зокрема, вплив італійських мадригалістів перетворює старе нідерландський поліфонічне письмо, засноване на рівноправності всіх голосів, у більш сучасний і багатий можливостями стиль. Лассо - один з найбільш відомих композиторів тієї епохи, коли протягом життя двох поколінь складалася нова техніка гомофонно-гармонічного письма у мажоро-мінорній ладовій системі.
(3) Контрапункт (від лат. punctum contra punctum — крапка проти крапки, тобто нота проти ноти) - одночасне поєднання кількох мелодійних ліній. Стиль контрапункт виник у 14 столітті. Термін контрапункт багато в чому синонімічний терміну поліфонія.[/i]
Мелоццо да Форлі (1438 - 1494) - фреска Ангел грає на лютні, 1480, базиліка з церкви Дванадцяти Святих Апостолів, Італія, Рим, Пінакотека музеїв Ватікану
Melozzo da Forli (1438 - 1494) - Fresco An angel Playing the lute, 1480, From the
Marcellus Coffermans (1520 –1575), Maria with Child, detail: angel with portativ, Museum Mayer van den Bergh, Antwerp, Belgium
Марсело Кофферманс (1520 –1575), Марія з дитям, близько 1560 р. Музей Маєра ван ден Берга, Антверпен, Бельгія
[b]Zbigniew Herbert Muzika renesansowa[/b]
Anioł grający na lutni ma sklonność do madrygalów
płaszcz zavrucił na głowę w powietrzu zawiesił pięty
"Leć na deszczowa Wenus" śpiewa jak wniebowzięty
i patrzy z wielką lubością ma Ziemię ciepłą jak jabłko
Grający na portatiwie anioł ma wąskie usta
zaciska palce surowe i gasi piszczałek radość
to jest prawdziva anioł bardzo wysoki i blady
ptak który mirzska tylko w niebieskich drzewach i pustkach
Zamknął ich w pięciolinii mistrz dobry Orlando di Lasso
Wypiść Orlando anioły daj temu z lutnią daj za to
że kocha ziemię - dziewczynę drugiemu eter i światło
mistrz śmieje się chwilę serdecznie i żart ten nazywa kontrapukt
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024
Сьомий ангел
зовсім інший
його навіть називають інакше
Шемкель
це не те що Габріель
золотистий
опора престолу
і балдахін
ані те що Рафаель
розпорядник хорів
ані також
Азраель
правитель планет
геометр нескінченності
досконалий знавець теоретичної фізики
Шемкель
чорний і нервовий
і був багато разів покараний
за контрабанду грішників
поміж безоднею
і небом
його безперервний тупіт
нітрохи не цінує свою гідність
і тримають його в чині
тільки з огляду на число сім
але він не такий, як інші
не як гетьман воїнства
Михаїл
весь в обладунках і плюмажах
ані такий як Азафаель
декоратор світу
опікун буйної рослинності
за крилами як два дуби шумлять
ані навіть такий як
Деадраель
апологет і каббаліст
Шемкель Шемкель
- сварили ангели
чому ти недосконалий
візантійські художники
коли малюють сімох
зображають Шемкеля
схожим на інших
бо думають
що впали б у єресь
якби намалювали його таким як є
чорним нервовим
у старому облізлому німбі
[i] зі збірки "Гермес, пес і зоря"[/i]
[i]Перші три ангели мають спільну рису - нематеріальність. Усі вони пов’язані з небесною сферою і знаходяться поблизу першоджерела, їхні функції пов’язані з управлінням Всесвітом.
Гавриїл знаходиться як під престолом, так і над ним, робить престол центром, навколо якого все відбувається. Він золотистий, тобто є кольором, сяйвом Божої слави, і не може бути заплямований матеріальністю.
Рафаель розпорядник ангельських хорів, теж не має матеріальних ознак. Його сфера – музика та спів, тобто речі, пов’язані з духовним світом, він охороняє гармонію Всесвіту.
Азраель найвіддаленіший із трьох від престолу і найближчий до матеріального світу. Він керує рухом планет. Як геометр нескінченності, він займається вимірюванням того, що не має вимірів. Він також чудовий знавець теоретичної фізики, метою його розділу фізики є формулювання загальних законів, що керують природою. Також, як підкреслюється в тексті, теоретична фізика існує лише в припущеннях і всупереч практиці.
На відміну від Гавриїла, Рафаеля та Азрафаеля, які керують небесною сферою і всім Всесвітом, наступні три ангели тісно пов’язані з земним світом, і їх функції полягають в управлінні цим світом.
Михаїл - гетьман небесного воїнства, що прив’язує його до небесної сфери, але на відміну від попередніх ангелів його характеристики включають назви конкретних об’єктів (весь в обладунках та плюмажах).
Азрафаель - декоратор світу і опікун буйної рослинності. Його зв'язок зі світом флори і земним світом додатково підкреслено тим, що за його крилами шумлять два дуби.
Дедраель - апологет і каббаліст, що асоціює його із земним світом. Апологети - група християнських письменників другого століття, які займалися захистом своєї релігії від звинувачень опонентів, а також були захисниками доктрини чи ідеї. Каббаліст - фахівець з каббали, людина, яка займається метафізичними міркуваннями про сутність Бога і вірить у можливість впливу на явища природи за допомогою комбінації букви божественного імені. Тому Дедраель, як апологет і каббаліст, займається пошуком порядку в створеному світі і доведенням того, що існуючий світ є найкращим із можливих.
Шемкель у вірші розміщений між цими двома трійками. Його призначення - бути посередині. Таким чином, він виконує основну місію, яка міститься в самому слові "ангел" (з грецької Aggtloj перекладається як посланець) - з'єднує небо і землю. Шемкель своїм безперервним тупотом порушує порядок, красу і гармонію, створену іншими ангелами. Часом він контрабандою переправляє через ворота раю душі тих людей, які згрішили з любові. Їх не пропускають охоронці небесних воріт, але вони близькі людському серцю.
[/i]
[b]Zbigniew Herbert Siódmy anioł[/b]
Siódmy Anioł
jest zupełnie inny
nazywa się nawet inaczej
Szemkel
to nie to co Gabriel
złocisty
podpora tronu
i baldachim
ani to co Rafael
stroiciel chórów
ani także
Azrael
kierowca planet
geometria nieskończoności
doskonały znawca fizyki teoretycznej
Szemkel
jest czarny i nerwowy
i był wielokrotnie karany
za przemyt grzeszników
między otchłanią
a niebem
jego tupot nieustanny
nic nie ceni swojej godności
i utrzymują go w zastępie
tylko ze względu na liczbę siedem
ale nie jest taki jak inni
nie to co hetman zastępów
Michał
cały w łuskach i pióropuszach
ani to co Azafael
dekorator światła
opiekun bujnej wegetacji
za skrzydłami jak dwa dęby szumiące
ani nawet to co
Deadrael
apologeta i kabalista
Szemkel Szemkel
- sarkają aniołowie
dlaczego nie jesteś doskonały
malarze bizantyjscy
kiedy malują siedmiu
odtwarzają Szemkela
podobnego do tamtych
sądzą bowiem
że popadliby w herezję
gdyby wymalowali go takim jaki jest
czarny nerwowy
w starej wyleniałej aureoli
[i] Z tomu "Hermes, pies i gwiazda"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024
Що вчора мені сіяло,
Сьогодні смерть забирає,
З дерева опадають
квіти моєї печалі.
Бачу, вони засипають,
Як снігом, мою дорогу.
Кроки вже не лунають,
Настало мовчання довге.
На небі зірок немає,
В серці немає любові,
Мовчать посивілі далі,
Світ став старим і безмовним.
Хто з серцем своїм зладнає,
Коли злі часи настали?
З дерева опадають
квіти моєї печалі.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=3R4f8zRh1Jg[/youtube]
[b]Hermann Hesse TRAURIGKEIT[/b]
Die mir noch gestern glühten,
Sind heut dem Tod geweiht,
Blüten fallen um Blüten
Vom Baum der Traurigkeit.
Ich seh sie fallen, fallen
Wie Schnee auf meinen Pfad,
Die Schritte nicht mehr hallen,
Das lange Schweigen naht.
Der Himmel hat nicht Sterne,
Das Herz nicht Liebe mehr,
Es schweigt die graue Ferne,
Die Welt ward alt und leer.
Wer kann sein Herz behüten
In dieser bösen Zeit?
Es fallen Blüten um Blüten
Vom Baum der Traurigkeit.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024
Це сталося між північчю і першою годиною ночі
На дім накинувся нестримний і шалений вітер,
Дім був весь повністю старий, до всіх прийшла загибель, земля хотіла вирватись з-під дому.
Тому вони упали в відчай, молилися й втішали один одного, не сміючи залишити кімнату.
Вони почули жахливий свист, шипіння, неначе в домі були змії, вужі та інші небезпечні черви.
Тут Фауст прорвався до дверей і став кричати "Допоможіть", "Вбивають", потім наполовину тихше, потім ще тихше і замовк.
З приходом дня студенти увійшли в кімнату, але вони не побачили Фауста, нічого крім кімнати, залитої кров'ю.
Ах... раз-у-раз диявол жбурляв його від однієї стінки до іншої.
Ах... мерзенне, страшне видовище.
Нарешті знайшлося його тіло на купі гною,
Воно було жахливе на вигляд, позбавлене усіх кінцівок і голови.
[i]Кантата, яка пізніше стала частиною опери, написана за "Народною книгою про Фауста" Йогана Шпіса. Історії про Фауста були записані у 1587 році, коли у європейській свідомості відбувається перелом: чуттєве стає важливішим за духовне,, земне виходить на перше місце,, люди починають втрачати віру в Бога. Перші легенди про Фауста - це передчуття небезпечності шляху, на який ступила європейська цивілізація. Фауст у трактуванні Шпіса сам став причиною свого нещастя.
Пізніше Гете і Ніцше поставлять свого героя вище за Бога, над Добром і Злом. На Шнітке вплинуло тлумачення Томасом Манном історії доктора Фауста. Його Фауст не є торжеством пізнання, торжеством людського духу, а є торжеством диявольського, розгулу нечистої сили.
Мефістофель спокушає Фауста тому, що той сам забажав чуттєвих насолод,, тлінне поставив вище вічного.
Шнітке називав Фауста головною темою свого життя.
[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=6mJ4-ChAVnM[/youtube]
[b]Faust-Kantate "Seid nüchtern und wachet..."VII. Es geschah... [/b]
Es geschah aber zwischen zwölf und ein Uhr in der Nacht,
daß gegen dem Haus her ein großer, ungestümer Wind ging,
so das Haus alt allen Orten um gab, als ob es alles zugrunde gehen und das Haus zu Boden reißen wollte.
Darob die Stundenten vermainlen zu verzagen, sprangen aus oder Belt und huben an, einander zu trosten, wollten aus der Kammer nicht.
Sie hörten ein greuliches Pleifen und Zieschen als das Haus Schlangen, Nattern und andeer schädlicher Würme Wäre.
Idem gehet Fausti Tür auf , der hub an zu schreien um "Hilfe" und "Mordio", aber kaum mit halber Stimme Bald hernach hörte man ich nicht mehr.
Tag ward, sind die Studenten in die Stuben gegangen Sie sahen aber keinen Faustum, nichts denn die Stuben voll Bluts gespritzt.
Ah ... well in der Teufel von einer Wand zu andern geschlagen.
Ah ... ein greulich und erschrecklich Spectakel.
Letzwich aber funden Sie seinen Leib heraußen bei dem Mist, welcher greulich anzusehen war, dem in der Kopf und alle Glieder schlolferten.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024
Після зоряного дощу*
на спопелілій долині
всі зібралися під вартою ангелів
з уцілілого пагорба
можна окинути оком
ціле бекаюче стадо двоногих
насправді їх небагато
навіть якщо додати тих які прийшли
з літописів казок і житій святих
але годі цих розмірковувань
перемістіть погляд
на вхід у долину
звідки доноситься крик
після хрипкого вибуху
після хрипкої тиші
цей крик б'є як джерело живої води
це пояснюють нам
крик матерів у яких забирають дітей
бо як виявляється
ми будемо спасенні поодинці
ангельська сторожа не має жалю
і треба визнати що в них важка робота
вона благає
- тримай мене перед очима
за руку в обіймах
залишаймося разом завжди
ти не можеш мене покинути зараз
коли я померла і потребую любові
старший ангел
посміхаючись розвіює непорозуміння
бабуся несе
трупик канарки
(всі тварини померли дещо раніше)
вона була такою милою - каже плачучи
все розуміла
що я говорила -
її голос зникає серед загального крику
навіть лісоруб
якого важко запідозрити в такій справі
згорблений старий як хлопчик
притискає сокиру до грудей
- все життя була моєю
зараз вона теж моя
годувала мене там
прогодує тут
ніхто не має права
- каже він -
не віддам
ті хто скорилися
безболісно виконують накази
вони йдуть похиливши голови на знак згоди
але вони ховають у стиснених кулаках
обривки листів стрічечки зрізані локони
і фотографії
які як вони наївно думають
не будуть у них відібрані
ось так вони виглядять
за мить
до остаточного поділу
на скрежет зубовний
і спів псалмів
[i]* Не що інше, як зображення Судного дня після Апокаліпсису, коли впали зірки, виверглися вулкани і ангели перестали бути охоронцями, а перетворилися на сторожу, яка слідкує, щоб ніхто не втік.[/i]
[b]Zbigniew Herbert U wrót doliny[/b]
Po deszczu gwiazd
Na łące popiołów
zebrali się wszyscy pod strażą aniołów
z ocalałego wzgórza
można objąć okiem
całe beczące stado dwunogów
naprawdę jest ich niewielu
doliczając nawet tych którzy przyjdą
z kronik bajek i żywotów świętych
ale dość tych rozważań
przenieśmy się wzrokiem
do gardła doliny
z którego dobywa się krzyk
po świście eksplozji
po świście ciszy
ten głos bije jak źródło żywej wody
jest to jak nam wyjaśniają
krzyk matek od których odłączają dzieci
gdyż jak się okazuje
będziemy zbawieni pojedynczo
aniołowie stróże są bezwzględni
i trzeba przyznać mają ciężką robotę
ona prosi
– schowaj mnie w oku
w dłoni w ramionach
zawsze byliśmy razem
nie możesz mnie teraz opuścić
kiedy umarłam i potrzebuję czułości
starszy anioł
z uśmiechem tłumaczy nieporozumienie
staruszka niesie
zwłoki kanarka
(wszystkie zwierzęta umarły trochę wcześniej)
był taki miły – mówi z płaczem
wszystko rozumiał
kiedy powiedziałam –
głos jej ginie wśród ogólnego wrzasku
nawet drwal
którego trudno posądzić o takie rzeczy
stare zgarbione chłopisko
przyciska siekierę do piersi
– całe życie była moja
teraz też będzie moja
żywiła mnie tam
wyżywi tu
nikt nie ma prawa
– powiada –
nie oddam
ci którzy jak się zdaje
bez bólu poddali się rozkazom
idą spuściwszy głowy na znak pojednania
ale w zaciśniętych pięściach chowają
strzępy listów wstążki włosy ucięte
i fotografie
które jak sądzą naiwnie
nie zostaną im odebrane
tak to oni wyglądają
na moment
przed ostatecznym podziałem
na zgrzytających zębami
i śpiewających psalmy
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2024
1
Я не встиг
на останній транспорт
я залишився в місті
яке вже не місто
без ранкових щоденників
без вечірніх газет
немає
в'язнів
годинників
води
мені треба
великий спочинок
поза часом
подовго подорожую
крізь алеї згорілих будинків
алеями цукру
розбитого скла
рису
я міг би трактат написати
про несподівані зміни
життя в археології
2
настала велика тиша
артилерія у передмісті
вдавилась своєю відвагою
іноді
чується тільки
набат обрушених стін
і легкий грім
від хитання у повітрі металу
настала велика тиша
перед хижацькою ніччю
часом
з’являється в небі
абсурдний аероплан
розкидають листівки
закликаючи здатися
я хотів би здатися
та не знаю кому
3
зараз я оселився
у найкращім готелі
загиблий портьє
все ще знаходиться в ложі
через гору уламків
просто проходжу
на перший поверх
в апартаменти
колишньої коханки
колишнього шефа поліції
сплю на постелі з газет
вкривши себе плакатом
оголошуючим остаточну перемогу
залишилися в барі
ліки від самотності
в пляшці жовта субстанція
і символічна наклейка
- Джонні
піднявши циліндр
віддаляється швидко на Захід
нікому жалкувати
що я зостався покинутий
не вистачило мені
щастя
і правої руки
під стелею
лампочка
як перевернутий череп
чекаючий переможців
я п'ю за полеглих
я п'ю за дезертирів
я позбавляюся
від поганих думок
мене покидає навіть
передчування сміття
[b]Zbigniew Herbert Porzucony[/b]
1
Nie zdążyłem
na ostatni transport
pozostałem w mieście
które nie jest miastem
bez dzienników porannych
bez gazet wieczornych
nie ma
więzień
zegarów
wody
zażywam
wielkich wczasów
poza czasem
odbywam długie wędrówki
przez aleje spalonych domów
aleje cukru
rozbitego szkła
ryżu
mógłbym napisać traktat
o nagłej przemianie
życia w archeologię
2
jest wielka cisza
artyleria na przedmieściu
udławiła się własnym męstwem
czasem
słychać tylko
dzwon walących się murów
i lekki grzmot
bujającej w powietrzu blachy
jest wielka cisza
przed nocą drapieżców
niekiedy
na niebie pojawia się
absurdalny samolot
zrzuca ulotki
wzywające do poddania
chętnie bym się poddał
ale nie mam komu
3
mieszkam teraz
w najlepszym hotelu
zabity portier
nadal urzęduje w loży
z pagórka gruzów
wchodzę wprost
na pierwsze piętro
do apartamentów
byłej kochanki
byłego szefa policji
śnię na pościeli z gazet
przykrywam się plakatem
zapowiadającym ostateczne zwycięstwo
w barze zostały
leki na samotność
butelki z żółtym płynem
i symboliczną nalepką
– Johnnie
uchylając cylindra
oddala się szybko na Zachód
nie mam do nikogo urazy
że zostałem porzucony
zabrakło mi
szczęścia
i prawej ręki
u sufitu
żarówka
przypomina odwróconą czaszkę
czekam na zwycięzców
piję za poległych
piję za dezerterów
wyzbyłem się
złych myśli
porzuciło mnie nawet
przeczucie śmieci
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2024
вона з Техасу і важить
103 фунти (1)
і стоїть перед
дзеркалом розчісуючи океани
рудуватого волосся
яке спадає вниз
по спині до її сідниць.
волосся чарує і стріляє
іскрами коли я лежу в ліжку
і дивлюся як вона розчісує своє
волосся. вона подібна до когось
з кіно але вона
дійсно тут. ми кохаємося
хоча б раз на день і
вона може розсмішити мене
у будь-який час коли
захоче. Техаські жінки завжди
здорові, і крім цього вона
миє мій холодильник, раковину,
ванну, і вона готує
й годує мене здоровою їжею
і миє посуд
теж.
"Хенк," каже вона мені
тримаючи банку грейпфрутового
соку, "це найкращий зі
всіх."
там сказано: Техаський несолодкий
РОЖЕВИЙ грейпфрутовий сік.
на неї була схожою Кетрін Хепберн (2)
школяркою, і я дивлюся як ці
103 фунти
причесують дворик та як змінюється
рудувате волосся
перед дзеркалом
і я відчуваю її в моїх
зап'ястях і в глибині очей,
і в пальцях ніг і в ногах і в животі
відчуваю її і
в інших частинах теж,
і весь Лос-Анджелес падає вниз
і плаче від щастя,
стіни притулку кохання хитаються -
океан рине в нього і вона обертається
до мене й каже, "чорт візьми це волосся!"
і я кажу,
"так".
[i](1) 1 фунт = 453,6 г, 103 фунти = 46,7208 кг
(2) Кетрін Хепберн - видатна американська акторка, 4 Оскари, 12 номінацій на Оскар[/i]
[b]Charles Bukowski texan[/b]
she’s from Texas and weighs
103 pounds
and stands before the
mirror combing oceans
of reddish hair
which falls all the way down
her back to her ass.
the hair is magic and shoots
sparks as I lay on the bed
and watch her combing her
hair. she’s like something
out of the movies but she’s
actually here. we make love
at least once a day and
she can make me laugh
any time she cares
to. Texas women are always
healthy, and besides that she’s
cleaned my refrigerator, my sink,
the bathroom, and she cooks and
feeds me healthy foods
and washes the dishes
too.
“Hank,” she told me,
holding up a can of grapefruit
juice, “this is the best of them
all.”
it says: Texas unsweetened
PINK grapefruit juice.
she looks like Katherine Hepburn
looked when she was
in high school, and I watch those
103 pounds
combing a yard and some change
of reddish hair
before the mirror
and I feel her inside of my
wrists and at the backs of my eyes,
and the toes and legs and belly
of me feel her and
the other part too,
and all of Los Angeles falls down
and weeps for joy,
the walls of the love parlors shake—
the ocean rushes in and she turns
to me and says, “damn this hair!”
and I say,
“yes.”
[i]from "Love is a dog from hell"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024
Я бачу, як ти п'єш біля кіоска тендітними
блакитними руками, ні, руки не блакитні
вони маленькі, а кіоск у Франції
звідки ти написала мені цей останній лист і
я відповів і більше ніколи не чув про тебе.
ти писала божевільні вірші про
АНГЕЛІВ І БОГА, усі верхнім регістром, і ти
знала відомих художників і більшість з них
були твоїми коханцями, і я вже писав, це нормально,
йти вперед, входити в їхнє життя, я не ревнував
тому що ми ніколи не зустрічалися. ми були близько один раз
у Новому Орлеані, за півквартала, але ніколи не зустрілися, ніколи
не доторкнулися. тож ти йшла зі знаменитими і писала
про знаменитих, і, звичайно, те, що ти дізналися
полягало в тому, що знаменитих хвилює
їхня слава - не прекрасна молода дівчина в ліжку
з ними, яка дає їм це, а потім прокидається
вранці писати великі вірші про
АНГЕЛІВ І БОГА. ми знаємо, що Бог мертвий, казали вони
нам, але слухаючи тебе я не був впевнений. чи
це був верхній регістр. ти була одним з
найкращих поетів жінок, і я казав видавцям,
редакторам, "друкуйте її, друкуйте її, вона божевільна, але вона
магічна. в її вогні немає неправди". Я тебе любив
як чоловік любить жінку, якої він ніколи не торкнеться, тільки
пише їй, зберігає кілька фотографій. Я любив би
тебе більше, якби сидів у маленькій кімнаті, розминаючи
сигарету і слухав, як ти мочишся у ванній,
але цього не сталося. твої листи стали сумнішими.
твої коханці зраджували тобі. мала, відповідав я, усі
коханці зраджують. це не допомагало. ти розповідала, що
у тебе була лавочка, щоб плакати, і вона була на мосту і
міст був над річкою, і ти сиділа на лавці
плачу щовечора і плакала за коханцями, які зробили
боляче і забули тебе. Я відповів, але ніколи
не одержав відповідь. друг написав мені про твоє самогубство
через 3 чи 4 місяці після того, як це сталося. якби ми з тобою зустрілися,
я, мабуть, був би несправедливим з тобою, а ти
зі мною. Так би було краще.
[i] З "Кохання - це собака з пекла"[/i]
[b]Charles Bukowski an almost made up poem[/b]
I see you drinking at a fountain with tiny
blue hands, no, your hands are not tiny
they are small, and the fountain is in France
where you wrote me that last letter and
I answered and never heard from you again.
you used to write insane poems about
ANGELS AND GOD, all in upper case, and you
knew famous artists and most of them
were your lovers, and I wrote back, it’s all right,
go ahead, enter their lives, I’m not jealous
because we’ve never met. we got close once in
New Orleans, one half block, but never met, never
touched. so you went with the famous and wrote
about the famous, and, of course, what you found out
is that the famous are worried about
their fame—not the beautiful young girl in bed
with them, who gives them that, and then awakens
in the morning to write upper case poems about
ANGELS AND GOD. we know God is dead, they’ve told
us, but listening to you I wasn’t sure. maybe
it was the upper case. you were one of the
best female poets and I told the publishers,
editors, “print her, print her, she’s mad but she’s
magic. there’s no lie in her fire.” I loved you
like a man loves a woman he never touches, only
writes to, keeps little photographs of. I would have
loved you more if I had sat in a small room rolling a
cigarette and listened to you piss in the bathroom,
but that didn’t happen. your letters got sadder.
your lovers betrayed you. kid, I wrote back, all
lovers betray. it didn’t help. you said
you had a crying bench and it was by a bridge and
the bridge was over a river and you sat on the crying
bench every night and wept for the lovers who had
hurt and forgotten you. I wrote back but never
heard again. a friend wrote me of your suicide
3 or 4 months after it happened. if I had met you
I would probably have been unfair to you or you
to me. it was best like this.
[i]from "Love is a dog from hell"
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024
Височіє
гранітна сірість.
Сірість форми, твоя
незрячість, зрячість каменю, яким
з нами Земля тут поставлена, олюднена,
на язичницькі тропи пітьми і світла,
в надвечір’ї, перед
тобою, в небесну прірву.
Втаємничений, сюди доставлений, зі спини
вдарений в серце. Жорнами
моря перемелюваний.
Світлокрилість твоя височіє, вранці,
серед дроку і каменю,
п'ядуном** непримітним.
Чорний, кольору
філактерій***, просто чекав їх,
їх, мо-
литвою з’єднаних.
[i](Зі збірки "Троянда - Ніхто")
* Le menhir (фр. менгір) – найпростіша культова споруда у вигляді обробленого людиною дикого каменю, у якого вертикальний розмір значно більший за горизонтальний. Вік 2 – 3 тис. років. Пауль Целан з дружиною провели літо у 1960 і 1961 роках у Бретані. Ймовірно, описано менгір Керлоас (Горбань), на спині якого добре видно впадину ніби від удару.
** П'ядун - невеликий метелик — шкідник дерев, гусінь якого пересувається, вигинаючи середню частину тіла вгору, наче міряє простір п'ядями.
*** Філактерії – дві шкіряні коробочки, в яких іудеї зберігають написані на пергаменті молитви і висловлювання з Тори. Їх підв'язують під час ранкової молитви до лоба і до лівої руки.[/i]
Paul Celan Le menhir
Wachsendes
Steingrau.
Graugestalt, augen-
loser du, Steinblick, mit dem uns
die Erde hervortrat, menschlich,
auf Dunkel-, auf Weissheidewegen,
abends, vor
dir, Himmelsschlucht.
Verkebstes, hierhergekarrt, sank
über den Herzrücken weg. Meer-
mühle mahlte.
Hellflüglig hingst du, früh,
zwischen Ginster und Stein,
kleine Phaläne.
Scwarz, phylakterien-
farben, so wart ihr,
ihr mit-
betenden Schoten.
[i]in Die Niemandrose, 1963[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024
Вночі, коли гойдає маятник кохання
між Вічно і Ніколи,
б’єш твоїм словом в Місяць серця,
і твоє блакитне грізне
око сягає тверді неба.
З глибини, із сонної пітьми
лісів до нас приносить вітер шепіт,
й блукає спізнення, значне, як обрис майбуття.
Що зараз лиш підноситься й спадає,
призначений в душі глибинах поховати:
сліпий як погляди, якими обмінялися,
як поцілунок часу на устах.
Paul Celan Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt
Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt
zwischen Immer und Nie,
stösst dein Wort zu den Monden des Herzens
und dein gewitterhaft blaues
Aug reicht der Erde den Himmel.
Aus fernen, aus traumgeschwärztem
Hain weht uns an das Verhauchte,
und das Versäumte geht um, gross wie die Schemen der Zukunft.
Was sich nun senkt und hebt,
gilt dem zuinnerst Vergrabnen:
blind wie der Blick, den wir tauschen,
küsst es die Zeit auf den Mund.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2024
Відчиняй усі двері: які ведуть до золота,
які ведуть до влади, які ховають тайну
кохання, які таять незбагненну загадку
щастя, які дають тобі вічне життя
з радістю досконалого бачення.
Відчиняй усі двері, де тобі не показують диковини
не надають значення плямам крові
якими забризкані стіни заборонених
кімнат, без прикрас на стелях,
без губ, які шукають твою тінь,
без священного слова, скритого за порогами.
Безнадійно, ввічливо,
стримуючи сміх, витираючи сльози,
на краю світу, в кінці дороги,
прислухаючись, як свистять кулі ворогів
навколо і як співають солов'ї,
не сумнівайся, брате: відчиняй усі двері.
Однак за ними немає нічого.
[b]Luis Alberto de Cuenca ABRE TODAS LAS PUERTAS[/b]
Abre todas las puertas: la que conduce al oro,
la que lleva al poder, la que esconde el misterio
del amor, la que oculta el secreto insondable
de la felicidad, la que te da la vida
para siempre en el gozo de una visión sublime.
Abre todas las puertas sin mostrarte curioso
ni prestar importancia a las manchas de sangre
que salpican los muros de las habitaciones
prohibidas, ni a las joyas que revisten los techos,
ni a los labios que buscan los tuyos en la sombra,
ni a la palabra santa que acecha en los umbrales.
Desesperadamente, civilizadamente,
conteniendo la risa, secándote las lágrimas,
en el borde del mundo, al final del camino,
oyendo cómo silban las balas enemigas
alrededor y cómo cantan los ruiseñores,
no lo dudes, hermano: abre todas las puertas.
Aunque nada haya dentro.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024
Чи ти відчиниш мені двері? Важливо
уявляти, що принесеш ти.
Або чого не принесеш. Чи що
залишиться у параклаузитироні (1).
Все літо я провів в фантазіях,
як ти підходиш до дверей,
як возишся з замками,
як зрештою являєшся мені
і кажеш: "Заходь, не залишайся
тут. Ніч довга, нескінченна. (2)
Не сплять ніколи в цьому домі."
[i](1) Параклаузитирон - форма любовного вірша, в якому закоханий оплакує двері, які відділяють його від коханої.
(2) "Дуже довга ця ніч безконечна, й не час нам у домі/ Спати." (Гомер, "Одіссея", Пісня 11, 330. Цими словами Алкіной заохочував Одіссея продовжити розповідь про свої мандри[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca PUERTA CERRADA[/b]
¿Me abrirías la puerta? Era importante
pensar qué llevarías puesto entonces.
O qué no llevarías. O si aquello
se quedaría en un paraklausíthyron.
Pasé todo un verano imaginando
cómo te dirigías a la puerta,
cómo manipulabas los cerrojos,
cómo, al fin, te mostrabas a mi vista
y me decías: «Pasa, no te quedes
ahí. La noche es larga, interminable.
En esta casa no se duerme nunca.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024
Я надто близько, щоб йому наснитись.
Не в'юсь навколо нього, не ховаюсь
під коренями дерева. Я надто близько.
Не моїм голосом співає риба в сіті.
Не з мого пальця перстеньок скотився.
Я надто близько. Запалав великий дім,
на порятунок звуть без мене. Надто близько,
Щоб у моїм волоссі вдарив дзвін.
Надто близько, щоб я могла прийти як гість,
перед яким розсовуються стіни.
Я не помру ніколи вдруге так легко,
так швидко поза тілом, неусвідомлено,
як в його сні колись. Я надто близько,
надто близько. Я чую шикання
і бачу полиски луски тих слів,
завмерла я в обіймах. Він спить,
в ту мить доступніший єдиний раз в житті
касирші мандрівного цирку з єдиним левом,
ніж мені, лежачій поруч.
Зараз перед ним зростає в нім долина
червонолиста, заперта сніжною горою
у лазуровому повітрі. Я надто близько,
щоб до нього впасти з неба. Мій крик
його б міг тільки розбудити. Бідолашна,
обмежена своєю особистістю,
а я була березою, а я бувала ящіркою,
я являлася з часів і атласів
у переливах барвів шкір. Я мала
щастя зникати перед здивованими очима,
що є багатством із багатств. Я надто близько,
надто близько, щоб снитися йому.
Я вивільняю руку з-під голови заснулого,
затерплу, повну різьблених шпильок.
На вістрі кожної, до зникнення,
є збитий ангел.
[b]Wisława Szymborska JESTEM ZA BLISKO, ŻEBY MU SIĘ ŚNIĆ[/b]
Jestem za blisko, żeby mu się śnić.
Nie fruwam nad nim, nie uciekam mu
pod korzeniami drzew. Jestem za blisko.
Nie moim głosem śpiewa ryba w sieci.
Nie z mego palca toczy się pierścionek.
Jestem za blisko. Wielki dom się pali
beze mnie wołającej ratunku. Za blisko,
żeby na moim włosie dzwonił dzwon.
Za blisko, żebym mogła wejść jak gość,
przed którym rozsuwają się ściany.
Już nigdy po raz drugi nie umrę tak lekko,
tak bardzo poza ciałem, tak bezwiednie,
jak niegdyś w jego śnie. Jestem za blisko,
za blisko. Słyszę syk
i widzę połyskliwą łuskę tego słowa,
znieruchomiała w objęciu. On śpi,
w tej chwili dostępniejszy widzianej raz w życiu
kasjerce wędrownego cyrku z jednym lwem
niż mnie leżącej obok.
Teraz dla niej rośnie w nim dolina
rudolistna, zamknięta ośnieżoną górą
w lazurowym powietrzu. Ja jestem za blisko,
żeby mu z nieba spaść. Mój krzyk
mógłby go tylko zbudzić. Biedna,
ograniczona do własnej postaci,
a byłam brzozą, a byłam jaszczurką,
a wychodziłam z czasów i atłasów
mieniąc się kolorami skór. A miałam
łaskę znikania sprzed zdumionych oczu,
co jest bogactwem bogactw. Jestem blisko,
za blisko, żeby mu się śnić.
Wysuwam ramię spod głowy śpiącego,
zdrętwiałe, pełne wyrojonych szpilek.
Na czubku każdej z nich, do przeliczenia,
strąceni siedli anieli.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024
Я загубила кількох богинь дорогою з півдня на північ,
а також багатьох богів дорогою зі сходу на захід.
Для мене згасли раз і назавжди пара зірок, розкололося небо.
Для мене затонув у морі один острів, другий.
Мені невідомо точно, де залишила пазурі,
хто носить моє хутро, хто живе в моєму панцирі.
Моя рідня померла, коли я виповзла на сушу,
і тільки якась кісточка в мені святкує ці річниці.
Я виповзала зі шкіри, транжирила хребці і ніжки,
втрачала розум дуже багато разів.
Давно я закрила на все це третє око,
махнула на це плавником, знизала гіллям.
Розділялася, зникала, розвіювалася чотирма вітрами.
Сама собі дивуюся, як мало від мене залишилося:
єдина персона в тимчасовому людському роді,
яка вчора забула в трамваї всього лиш парасольку.
[b]Wisława Szymborska Przemówienie w biurze znalezionych rzeczy [/b]
Straciłam kilka bogiń w drodze z południa na północ,
a także wielu bogów w drodze ze wschodu na zachód.
Zgasło mi raz na zawsze parę gwiazd, rozstąp się niebo.
Zapadła mi się w morze wyspa jedna, druga.
Nie wiem nawet dokładnie, gdzie zostawiłam pazury,
kto chodzi w moim futrze, kto mieszka w mojej skorupie.
Pomarło mi rodzeństwo, kiedy wypełzłam na ląd
i tylko któraś kostka świętuje we mnie rocznicę.
Wyskakiwałam ze skóry, trwoniłam kręgi i nogi,
odchodziłam od zmysłów bardzo dużo razy.
Dawno przymknęłam na to wszystko trzecie oko,
machnęłam na to płetwą, wzruszyłam gałęziami.
Podziało się, przepadło, na cztery wiatry rozwiało.
Sama się sobie dziwię, jak mało ze mnie zostało:
pojedyncza osoba w ludzkim chwilowo rodzaju,
która tylko parasol zgubiła wczoraj w tramwaju
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024
Як пензель -
дитя звичайного віника,
який доводиться кузеном мітли двірника,
так я - зубна щітка,
коли це стосується щетини,
недостатньо сердитий
чи можливо надто сердитий,
щоб берегти свою щетину незайманою
бо мені відомо що сміття
у світі занадто багато
щоб я міг з ним упоратися.
Якби я міг урятувати світ,
ставши розіп'ятим,
звичайно я б погодився.
Але хто розпинатиме
зубну щітку на хресті?
[b]Ron Padgett Toothbrush[/b]
As the whisk broom
is the child of the ordinary broom,
which is cousin to the janitor’s broom,
I am a toothbrush
when it comes to bristling,
insufficiently angry
or maybe too angry
to keep my bristles intact
since I know the debris
of the world is too great
for me to handle.
If I could save the world
by being crucified
I certainly would.
But who would nail
a toothbrush to a cross?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2024
Хтось був першим, хто сказав
"Я вважаю світ твоїм"
і як він чи вона це вигадали?
Це така річ яку
одні приписують богу
або великому філософу
або збожеволілому
одного чудового дня. Зараз
це кліше
тому що ми не здатні про це думати,
ми здатні лише почути себе, сказавши це.
Є багато речей, про які ми думати не здатні
або не хочемо. Це важко
наприклад
уявляти шкіру як орган -
одним з органів є нирка або музичний інструмент
або навіть видання -
але запитайте будь-якого лікаря
і лікар скаже
"Так, шкіра це орган."
Уявіть собі, що цей орган видалити
(обідрати шкіру з живого)
або краще не треба
принаймні не так вражаюче.
Краще ставити бар'єр
між собою і речами
які можуть бути жахливими
як життя.
Не ходи по кругу цілий день
думаючи про життя -
роблячи так, ставиш бар'єр
між собою і його митями.
Тобі потрібні ці миті
щоб ти міг бути присутнім в них,
і мені потрібно, щоб ти в них був зі мною
бо я вважаю світ нашим
і містичні барикади
які роблять це можливим.
Але ти кажеш
"Спочатку ти пропонуєш прибрати бар'єр
а потім не прибирати".
Так, тому що це
два різні бар'єри,
один бар'єр проти життя
інший бар'єр проти того, щоб бути живим.
Бути живим це добре, життя це погано.
"Отже, як щодо бути мертвим?
Це погано?
А як щодо неба?"
Я не задумуюся як бути мертвим
тому що я не можу пам'ятати як це,
але я знаю
що це страшно і радісно бути частиною небес
і не відомо, це яка з твоїх частин.
Якщо ти не думаєш про це,
лише за умови що ти не думаєш про це,
в такому разі
ти знаходиш себе, дивлячись угору і кажеш
"Це найсмачніший кукурузний коржик, який я коли-небудь їв."
Услід за цим позіхаєш наприкінці довгого і насиченого дня,
все затихає і радує
всередині свідомості оточеної ніччю
в якій знаки оклику перетворюються в єдину крапку.
[b]Ron Padgett The World of Us[/b]
Who was the first person to say
“I think the world of you”
and how did he or she come up with it?
It’s the kind of thing
one ascribes to a god
or a great philosopher
or a lunatic
on a good day. Now
it’s a cliché
because we can’t think it,
we can only hear ourselves saying it.
There are a lot of things we can’t think
or don’t want to. It’s hard
for example
to think of skin as an organ
—an organ is a kidney or a musical instrument
or even a publication—
but ask any doctor
and the doctor will say
“Yes, the skin is an organ.”
Imagine having that organ removed
(being skinned alive)
or rather don’t
at least not too vividly.
It’s better to keep a barrier
between oneself and things
that can be horrendous
like life.
Don’t go around all day
thinking about life—
doing so will raise a barrier
between you and its instants.
You need those instants
so you can be in them,
and I need you to be in them with me
for I think the world of us
and the mysterious barricades
that make it possible.
But you say
“First you say to raise a barrier
and then not to.”
Yes, because these
are two different barriers,
one a barrier against life,
the other a barrier against being alive.
Being alive is good, life is bad.
“So, what about being dead?
Is that bad?
And what about heaven?”
I don’t know about being dead
because I can’t remember what it was like,
but I do know
that it is awful and amusing to be part heaven
and not know which part of you it is.
Unless you don’t think about it,
in which case
you find yourself looking up and saying
“That is the best cornbread I’ve ever eaten.”
Along with it comes a yawn at the end of a long and satisfying day,
everything quiet and thrilling
inside a consciousness surrounded by a night
in which exclamation marks are flying toward a single point.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2024
Жне золото Дух Осені Жушоу,
Тонкий, як тятива, над морем Місяць,
Дзвенять цикади, і пливе журбою
Безмежною їх нескінченна пісня.
Куди поділися щасливі дні?
Які нам зміни Небо провіщає?
Осінній холод і вітри сумні,
Пітьма безмірна і зірки не сяють.
Така журба, що краще помовчати,
Лиш ранку сум піснями передати.
[i]744 р.
За перекладом С.Торопцева
Жушоу - дух сьомого місяця року за місячним календарем, першого місяця осені. Його зображували, як він зі змією за лівим вухом летить на двох драконах.
Золото - один з п'яти елементів світоустрою, співвідноситься з заходом і осінню.
Молодий місяць традиційно зображувався як лук з натягнутою тятивою.
Море - ймовірно водний простір, утворений осіннім розливом рік і озер в Цюпу, де знаходився Лі Бо
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024
Громади гір у небі променистім
Неначе намальовані стоять.
Тут два потоки обнімають місто,
І два мости веселками висять.
Платанам сумно в вогняній одежі,
Палають клени в золотій красі.
Піднявшись в місті на Північну вежу,
Вірші Се Тяо згадують усі
За перекладом О.Гітовича
Се Тяо — знаменитий поет V ст., майстер пейзажної лірики. Будучи губернатором в Сюаньчені, Се Тяо збудував вежу у північній частині міста, звідки відкривася прекрасний краєвид. Лі Бо дуже любив вірші Се Тяо
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025761
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2024
Хто розписав наші обличчя наче віспою
каліграфічним почерком виводячи свої „о”
а від кого маю подвійне підборіддя
від якого ненажери якщо вся моя душа
зітхала за аскетизмом для чого очі
посаджені так близько то ж він а не я
видивлявся з хащів набіг венедів
вуха надто відтопирені дві мушлі зі шкіри
мабуть спадок від пращура який ловив відлуння
гуркочучого бігу мамонтів в степу
чоло не надто високе думок надто мало -
жінки золото землі не дадуть звалитися з коня –
князь думав про них але вітром мчав по дорогах
роздирав пальцями мури і раптом з голосним криком
падав у порожнечу щоб повернутися в мене
і все ж я купував у мистецьких салонах
пудру мікстури мазі
помади для шляхетності
прикладав до очей мармурову зелень Веронезе
Моцартом стирав вуха
удосконалював ніздрі запахом старих книг
у дзеркалі успадкований мною
мішок обличчя для ферментації древньої плоті
середньовічної хтивості і гріхів
палеолітного голоду і страху
яблуко падає біля яблуні
тіло скуте різновидом ланцюгів
так я програв поєдинок з обличчям.
[b]Zbigniew Herbert PAN COGITO OBSERWUJE W LUSTRZE SWOJĄ TWARZ[/b]
Kto pisał nasze twarze na pewno ospa
kaligraficznym piórem znacząc swoje "o"
lecz po kim mam podwójny podbródek
po jakim żarłoku gdy cała moja dusza
wzdychała do ascezy dlaczego oczy
osadzone tak blisko wszak to on nie ja
wypatrywał wśród chaszczy najazdu Wenedów
uszy zbyt odstające dwie muszle ze skóry
zapewne spadek po praszczurze który łowił echo
dudniącego pochodu mamutów przez stepy
czoło niezbyt wysokie myśli bardzo mało
- kobiety złoto ziemia nie dać się strącić z konia -
książę myślał za nich a wiatr niósł po drogach
darli palcami mury i nagle z wielkim krzykiem
spadali w próżnię by powrócić we mnie
a przecież kupowałem w salonach sztuki
pudry mikstury maście
szminki na szlachetność
przykładałem do oczu marmur zieleń Veronese`a
Mozartem nacierałem uszy
doskonaliłem nozdrza wonią starych książek
przed lustrem twarz odziedziczoną
worek gdzie fermentują dawne mięsa
żądze i grzechy średniowieczne
paleolityczny głód i strach
jabłko upada przy jabłoni
w łańcuch gatunków spięte ciało
tak to przegrałem turniej z twarzą
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
Це буде ніч в глибокому снігу
який зуміє приглушити кроки
глибокі тіні перетворять
тіла на дві калюжі тьми
ми лежимо спинивши подих
і найтихіший шепіт думки
якщо не вистежать вовки
й людина в шубі не стряхне
на наші груди наглу смерть
треба зірватися і бігти
під оплески сухих коротких залпів
на той жаданий берег
всюди одна і та ж земля
вчить розуму людей повсюди
прозорими сльозами дня
виходить місяць
і зводить білий дім для нас
то буде ніч тяжкої яви
й підпільних задумів
що мають смак хліба і горілки легкість
та вибір залишатись тут
підкріплюється сном про пальми
сон обірветься вмить приходом
поважних трьох з заліза й гуми
які засвідчать імена засвідчать страх
й накажуть йти униз по сходах
нічого не дадуть з собою взяти
окрім співчутливих облич сторожі
еллінське римське середньовічне
індійське італійське єлизаветинське
насамперед французьке можливо
трохи веймарське й версальське
так рухаємо ми свої вітчизни
по одному хребту єдиної землі
але єдина та яку ти захищаєш
вважаєш кращою і найєдинішою
це та де ти у землю ляжеш
або лопати рішуче дзвякання
вириє задумам велику яму.
[b]Zbigniew Herbert ODPOWIEDŹ[/b]
To będzie noc w głębokim śniegu
który ma moc głuszenia kroków
w głębokim cieniu co przemienia
ciała na dwie kałuże mroku
leżymy powstrzymując oddech
i nawet szept najlżejszy myśli
jeśli nas nie wyśledzą wilki
i człowiek w szubie co kołysze
na piersi szybkostrzelną śmierć
poderwać trzeba się i biec
w oklasku suchym krótkich salw
na tamten upragniony brzeg
wszędzie ta sama ziemia jest
naucza mądrość wszędzie człowiek
białymi łzami dzień
księżyc wschodzi
i biały dom buduje nam
to będzie noc po trudnej jawie
to konspiracja wyobraźni
ma chleba smak i lekkość wódki
lecz wybór by pozostać tu
potwierdza każdy sen o palmach
przerwie sen nagle wejście trzech
wysokich z gumy i żelaza
sprawdzą nazwisko sprawdzą strach
i zejść rozkażą w dół po schodach
nic z sobą zabrać nie pozwolą
prócz współczującej twarzy stróża
helleńska rzymska średniowieczna
indyjska elżbietańska włoska
francuska nade wszystko chyba
trochę weimarska i wersalska
tyle dźwigamy naszych ojczyzn
na jednym grzbiecie jednej ziemi
lecz ta jedna której strzeże
liczba najbardziej pojedyncza
jest tutaj gdzie cię wdepczą w grunt
lub szpadlem który bardzo dzwoni
tęsknocie zrobią spory dół.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
І
Пан Когіто ніколи не довіряв
фокусам уяви
фортепіано на вершині Альп
грало йому фальшиві концерти
він не цінував лабіринти
сфінкс викликав у нього відразу
він жив у будинку без підвалів
дзеркал і діалектики
джунглі заплутаних образів
не були його вітчизною
він зрідка літав
на крилах метафори
потім падав, як Ікар
в обійми Великої Матері
любив тавтологію
тлумачив
idem per idem (1)
що птах є птахом
неволя неволею
ніж є ножем
смерть смертю
любив
плоский горизонт
прямі лінії
земне тяжіння
2
Пан Когіто буде зарахований
до категорії незначних
він байдуже прийме вирок
майбутніх дослідників літер
він вживав уяву
для зовсім інших цілей
хотів зробити з неї
знаряддя співчуття
прагнув зрозуміти до кінця
- ніч Паскаля
- природу діаманта
- печаль пророків
- гнів Ахіллеса
- шаленство людиновбивців
- мрії Марії Стюарт
- страх неандертальців
- відчай останніх ацтеків
- тривалу агонію Ніцше
- радість художника з Ласко (2)
- зростання й падіння дуба
- зростання й падіння Риму
потім воскрешати мертвих
дотримуватися укладених угод
уява пана Когіто
здійснює рух маятника
направлений точно
від страждання до страждань
в ній немає місця
для штучних вогнів поезії
він хоче залишитися вірним
сумнівній ясності
[i](1) Idem per idem (лат.) - те ж саме через те ж саме.
(2) Печера Ласко - одна з найважливіших палеолітичних пам'яток за кількістю, якістю і збереженням наскельних зображень. Ласко називають "Сикстинською капелою первісного живопису».[/i]
[b]Zbigniew Herbert Pan Cogito i wyobraźnia[/b]
1
Pan Cogito nigdy nie ufał
sztuczkom wyobraźni
fortepian na szczycie Alp
grał mu fałszywe koncerty
nie cenił labiryntów
sfinks napawał go odrazą
mieszkał w domu bez piwnic
luster i dialektyki
dżungle skłębionych obrazów
nie były jego ojczyzną
unosił się rzadko
na skrzydłach metafory
potem spadał jak Ikar
w objęcia Wielkiej Matki
uwielbiał tautologie
tłumaczenie
idem per idem
że ptak jest ptakiem
niewola niewolą
nóż jest nożem
śmierć śmiercią
kochał
płaski horyzont
linię prostą
przyciąganie ziemi
2
Pan Cogito będzie zaliczony
do gatunku minores
obojętnie przyjmie wyrok
przyszłych badaczy litery
używał wyobraźni
do całkiem innych celów
chciał z niej uczynić
narzędzie współczucia
pragnął pojąć do końca
– noc Pascala
– naturę diamentu
– melancholię proroków
– gniew Achillesa
– szaleństwa ludobójców
– sny Marii Stuart
– strach neandertalski
– rozpacz ostatnich Azteków
– długie konanie Nietzschego
– radość malarza z Lascaux
– wzrost i upadek dębu
– wzrost i upadek Rzymu
zatem ożywiać zmarłych
dochować przymierza
wyobraźnia Pana Cogito
ma ruch wahadłowy
przebiega precyzyjnie
od cierpienia do cierpienia
nie ma w niej miejsca
na sztuczne ognie poezji
chciałby pozostać wierny
niepewnej jasności
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024
Ні в головах де гаснуть гострі тіні прапорів
ні у розтятих грудях кинутих в стерню
ні у руках тримаючих холодний скіпетр і державу
ні в дзвоні серця
ні в підніжжі собору
не вміщується все
ті, які котять возики поганим бруком передмість
і утікають від пожежі з банкою борщу
які приходять на руїни не для пошуку загиблих
а щоб знайти димар залізний з пічки
голодні - закохані в життя
у морду биті - закохані в життя
яких назвати важко цвітом
але вони тіла
то є живуча плазма
з двома руками затуляти голови
з двома ногами швидко утікати
придатні добувати їжу
придатні дихати
придатні дати життя під мурами в'язниці
ті гинуть
що закохані в прекрасне слово більш ніж у ситні запахи
але на щастя їх небагато
народ живе
і повернувшись з повними мішками з дороги втечі
возводить тріумфальну арку
прекрасно вмерлим.
[b]Zbigniew Herbert substancja[/b]
Ani w głowach które gasi ostry cień proporców
ani w piersiach otwartych poniechanych na rżysku
ani w dłoniach dźwigających zimne berło i jabłko
ani w sercu dzwonu
ani pod stopami katedry
nie zawiera się wszystko
ci którzy toczą wózki po źle brukowanym przedmieściu
i uciekają z pożaru z butlą barszczu
którzy wracają na ruiny nie po to by wołać zmarłych
ale aby odnaleźć rurę żelaznego piecyka
głodzeni - kochający życie
bici w twarz - kochający życie
których trudno nazwać kwiatem
ale są ciałem
to jest żywą plazmą
dwoje rąk do zasłaniania głowy
dwoje nóg szybkich w ucieczce
zdolność zdobywania pokarmu
zdolność oddychania
zdolność przekazywania życia pod murem więziennym
giną ci
którzy kochają bardziej piękne słowa niż tłuste zapachy
ale jest ich na szczęście niewielu
naród trwa
i wracając z pełnymi workami ze szlaków ucieczki
wznosi łuk triumfalny
dla pięknych umarłych
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2024
Сьогодні плаче лист, висить на гілці, рветься
На вітрі, небуття зими стає все ближче.
Там повно крижаних примар й потвор зі снігу.
Це плаче лист... Тримається і просто плаче.
Це щирий плач, який направлений до когось.
Повторює, що він частина загального,
Що в цьому є конфлікт, що має місце спротив;
Залишитись частиною - зусилля слабне:
Він відчуває життя того, хто дав життя.
Це плаче лист. Не плач до Бога про увагу,
Не дим розвіяних героїв, не плач людей.
Це плаче лист, що він себе не перевершив,
Фантазія відсутня, чи замало сенсу
Останні слухачі знайдуть у його суті,
Доки нарешті його плач не обірветься.
[i]1952
В пізніх віршах, написаних після 70 років, Воллес Стівенс продовжує досліджувати природу поезії, роль творчої уяви, бореться зі своєю тривогою старіння, втомою та страхом, що його поетична сила занепадає. Хіба не відчувається, що мертвий лист, який чіпляється за гілку - образ старіння й смерті? Хіба його плач, що «він себе не перевершив», не є відображенням страху Стівенса, що він не зміг подолати обмеженість своєї особистості?
[/i]
[b]Wallace Stevens The Course of a Particular[/b]
Today the leaves cry, hanging on branches swept by wind,
Yet the nothingness of winter becomes a little less.
It is still full of icy shades and shapen snow.
The leaves cry . . . One holds off and merely hears the cry.
It is a busy cry, concerning someone else.
And though one says that one is part of everything,
There is a conflict, there is a resistance involved;
And being part is an exertion that declines:
One feels the life of that which gives life as it is.
The leaves cry. It is not a cry of divine attention,
Nor the smoke-drift of puffed-out heroes, nor human cry.
It is the cry of leaves that do not transcend themselves,
In the absence of fantasia, without meaning more
Than they are in the final finding of the ear, in the thing
Itself, until, at last, the cry concerns no one at all.
1952
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2024
Моя кохана, час настав прощатись,
Й піти, як йдуть закохані, навіки;
Лишився вечір разом полежати,
Упакуватися, зробити мітки.
За газ сплатив я свій останній шилінг
Й дивлюсь, як впав твій одяг на коліна,
Й лежу спокійно, так що шерхіт гребінця
З'єднався з шелестом дерев осінніх.
Запам'ятаю речі незлічимі,
Сповила голову мумійна тиша:
Я п'ю, наливши воду із графина;
Ти кажеш: "Коштує гінею ліжко",
Вслід: "Газу і тепла залишить варто
Жильцям наступним, й ці засохлі квіти",
І відвернешся, боячись сказати
Важкі слова, що випала нам Вічність.
Цілунками закриєш мої очі,
Мов вразив страхом Бог дитячий позір;
Блисне вода в розкритій чаші часу
Чи то його прозорі марні сльози.
Відмовимося від всього, крім себе;
Наш егоїзм піде від нас останнім;
Залишені сліди засипле снігом.
Зітхання наші - це землі дихання,
Зробився всесвіт нашим рідним домом,
Наш подих вітром ніздрі нам назвали,
Наші серця - фортеці насолоди,
Крізь сім морів смертей покрокували.
Коли все станеться, з смарагдом перстень,
Дарунок мій, на пальці щоб лишила,
Я ж берегтиму на старій шинелі
Ті латки, що ти ввечері нашила.
[i]1942
Алана Льюїса (01/07/1915 - 05/03/1944) вважають одним з найвидатніших поетів Другої світової війни.
Вірш "Прощання" він написав для своєї дружини Гвено Меверід Елліс, з якою познайомився у 1939 році і одружився 05/07/1941 року, коли вже проходив медичну комісію перед зарахуванням у Королівське інженерне військо. Чутливий юнак не годився для війни. Він не хотів убивати, і спочатку мав намір відмовитися від військової служби з релігійних переконань. Але неприйняття того, що Гітлер і нацистський режим робили в Європі, не дозволили йому залишатися осторонь, коли інші воюють. Ще у травні 1939 року він писав: "Армія, кривава, дурна, смішна, червонолиця армія - у своєму криваво-нудному хакі - не дай мені, Боже, приєднатися". І вже через кілька місяців: «Я, ймовірно, приєднаюся… У мене глибоке фаталістичне відчуття, що я піду. Частково тому, що я хочу відчути життя в такій мірі, на яку я здатний… Але я не знаю – я не збираюся вбивати. Можливо, натомість вб’ють мене".
Історія Льюїса, безперечно, є трагедією – це життя, обірване жахливою війною, війною, яку він ненавидів. Він написав дві невеликі поетичні збірки та дві короткі книжки прози. Вони витримали випробування часом. Хтозна, чого б він досяг, якби мав хоча б ще кілька років життя і творчості.
Алан Льюїс загинув у віці 28 років у Бірмі через "трагічну випадковість". Постріл у голову зі свого пістолета великодушно не назвуть самогубством.[/i]
[b]Alun Lewis Goodbye[/b]
So we must say Goodbye, my darling,
And go, as lovers go, for ever;
Tonight remains, to pack and fix on labels
And make an end of lying down together.
I put a final shilling in the gas,
And watch you slip your dress below your knees
And lie so still I hear your rustling comb
Modulate the autumn in the trees.
And all the countless things I shall remember
Lay mummy-cloths of silence round my head;
I fill the carafe with a drink of water;
You say ‘We paid a guinea for this bed,’
And then, ‘We’ll leave some gas, a little warmth
For the next resident, and these dry flowers,’
And turn your face away, afraid to speak
The big word, that Eternity is ours.
Your kisses close my eyes and yet you stare
As though God struck a child with nameless fears;
Perhaps the water glitters and discloses
Time’s chalice and its limpid useless tears.
Everything we renounce except our selves;
Selfishness is the last of all to go;
Our sighs are exhalations of the earth,
Our footprints leave a track across the snow.
We made the universe to be our home,
Our nostrils took the wind to be our breath,
Our hearts are massive towers of delight,
We stride across the seven seas of death.
Yet when all’s done you’ll keep the emerald
I placed upon your finger in the street;
And I will keep the patches that you sewed
On my old battledress tonight, my sweet.
1942
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2024
Ти один в порожнечі,
Самота серце палить,
Тебе з прірви вітає
Чорна квітка печалі.
Розчепірило гілля
вгору дерево горя
Нескінченності птиця
Співає у кроні
Змовкла квітка печалі
Не знаходить ні слова,
Пнеться дерево в хмари,
Птах не змовкне ніколи
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UKUF6xghrjQ[/youtube]
[b]Hermann Hesse Blume, Baum, Vogel[/b]
Bist allein im Leeren,
Glühst einsam, Herz,
Grüßt dich am Abgrund
Dunkle Blume Schmerz.
Reckt seine Äste
Der hohe Baum Leid,
Singt in den Zweigen
Vogel Ewigkeit.
Blume Schmerz ist schweigsam,
Findet kein Wort,
Der Baum wächst bis in die Wolken,
Und der Vogel singt immerfort.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024
Що граєш, хлопчику? Заповнюється сад,
немов шепочуть кроки повеління.
Що граєш, хлопчику? Дивись, твоя душа
заплутається в заростях сірінги*.
Як виманиш її? Ці звуки як темниця,
вона в них загубилась, заблукалась;
сильніша за твоє життя ця пісня,
що з твоїх мрій, ридаючи, прорвалась.
Вели їй змовкнути, нехай душа спокійно
вернеться звично до припливів і відпливів,
туди, де виростала мудро й вільно,
перш ніж ця ніжна гра її заполонила.
Як її крила падають безсило:
Ти, здатен, мрійнику, польоти погубити,
твої сумні пісні підріжуть її крила,
щоб через мур до мене не злетіла,
коли покличу радість розділити.
[i]* Сірінга – одна з німф-гамадріад, які народжуються й гинуть разом з деревом. Сірінга шанували Артеміду і берегла свою цноту. Боги й сатири не раз домагалися кохання прекрасної діви. Закохався в неї і сатир Пан. Втікаючи від нього, Сірінга кинулася до річки Ладон, благаючи своїх сестер наяд захистити її. Наяди перетворили її на очерет, який колихаючись від вітру видавав жалібні звуки. Пан зробив з очерету багатоствольну флейту, яку називають панфлейтою або сірінгою. За іншою легендою сірінга й авлос були винайдені Марсієм.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=uICysLwkzDA[/youtube]
[b]Rainer Maria Rilke MUSIK [/b]
Was spielst du, Knabe? Durch die Garten gings
wie viele Schritte, flüsternde Befehle.
Was spielst du, Knabe? Siehe deine Seele
verfing sich in den Stäben der Syrinx.
Was lockst du sie? Der Klang ist wie ein Kerker,
darin sie sich versäumt und sich versehnt;
stark ist dein Leben, doch dein Lied ist stärker,
an deine Sehnsucht schluchzend angelehnt. -
Gieb ihr ein Schweigen, daß die Seele leise
heimkehre in das Flutende und Viele,
darin sie lebte, wachsend, weit und weise,
eh du sie zwangst in deine zarten Spiele.
Wie sie schon matter mit den Flügeln schlägt:
so wirst du, Träumer, ihren Flug vergeuden,
daß ihre Schwinge, vom Gesang zersägt,
sie nicht mehr über meine Mauern trägt,
wenn ich sie rufen werde zu den Freuden.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024
Стане плодом кожен цвіт,
Кожен ранок стане ніччю,
На землі ніщо не вічне
Чи то зміни, чи то плід.
Вслід за найгарнішим літом
Прийде в'янення і осінь.
Тиші, листю слід терпіти
Коли вітер іх відносить.
Гри твоєї не спинити,
Що повинно, бути тому.
Хай тобі потрібний вітер
Дме у напрямі до дому.
[b]Hermann Hesse Welkes Blatt[/b]
Jede Blüte will zur Frucht,
Jeder Morgen Abend werden,
Ewiges ist nicht auf Erden
Als der Wandel, als die Frucht.
Auch der schönste Sommer will
Einmal Herbst und Welke spüren.
Halte, Blatt, geduldig will,
Wenn der Wind dich will entführen.
Spiel dein Spiel und wehr dich nicht,
Laß es still geschehen.
Laß vom Winde, der dich bricht,
Dich nach Hause wehen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024
Ще вчора повні благородства й чару,
Плоди століть, довершені думки,
Враз всохли, обезглузділи, зів’яли,
Як нотний запис, у якому завитки
Дієзів і ключів затерлись; зникла
Магічна сутність побудов, залепетала,
Хитнулася невпевнено і зблідла,
Здалось гармонія навіки відлунала.
Можливо образ цей, розумний, древній,
В який шанобливо вдивлялися, здрібнів.
Й натхненне сяйво світла морок смерті
в своїй затійливій даремній грі згасив.
Можливо наших мрій найвищі почуття,
Ледве народжені, потворить кривда,
Яка всередині живе передчуттям:
Все мусить всохнути, померти, згнити.
Та над рівниною, де владарює ницість,
Все ж постає печальний і безгрішний
Дух, повний прагнення, палкий провісник,
Долає смерть і здобуває вічність.
[b]Hermann Hesse BEIM LESEN IN EINEM ALTEN PHILOSOPHEN[/b]
Was gestern noch voll Reiz und Adel war,
Jahrhundertfrucht erlesener Gedanken,
Plötzlich erblaßt’s, wird welk und Sinnes bar
Wie eine Notenschrift, aus deren Ranken
Man Kreuz und Schlüssel löschte; es entwich
Aus einem Bau der magische Schwerpunkt; lallend
Wankt auseinander und zerlüdert sich,
Was Harmonie schien, ewig widerhallend.
So kann ein altes weises Angesicht,
Das liebend wir bewundert, sich zerknittern
Und todesreif sein geistig strahlend Licht
In kläglich irrem Fältchenspiel verzittern.
So kann ein Hochgefühl in unsern Sinnen
Sich, kaum gefühlt, verfratzen zu Verdruß,
Als wohne längst schon die Erkenntnis innen,
Daß alles faulen, welken, sterben muß.
Und über diesem eklen Leichentale
Reckt dennoch schmerzvoll, aber unverderblich,
Der Geist voll Sehnsucht glühende Fanale,
Bekriegt den Tod und macht sich selbst unsterblich
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2024
Круг світла мерехтить побіля ніг -
Чи осінь розсипає білий іній?
Погляну вгору – місяць угорі,
Погляну вниз - згадаю дім свій рідний.
者李白《静夜思》
床前明月光，
疑是地上霜。
举头望明月，
低头思故乡。
[i]За перекладами О.Гітовича, С Торопцева, А. Штейнберга, Ю.Шуцького, Ша Аньчжи, В. Перелєшина, Г. Стручалиної, Венедикта Марта, В. Меньшикова
Цей вірш описує почуття ліричного героя на чужині. Осінньої ночі він дивиться на місячне світло біля ліжка і сумує за рідним домом. Є різні тлумачення ієрогліфа 床, це ложе - постіль, чи ложе колодязя, погляд поета направлений на місячну доріжку на підлозі, чи на відображення місяця в воді колодязя.
Дослідники вважають, що вірш написаний в монастирі Силін поблизу Янчжоу (нини провінція Цзянсу), де ченці прихистили його хворого і без грошей, бо одержані від батька гроші на подорож він швидко витратив.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2024
[i]Стислий переказ ІМХО[/i]
[i]або що намагається сказати небагатослівний автор[/i]
65 млн. років тому в Землю врізався велетенський Чиксулубський болід, значно більший за Чебаркульський і, ймовірно, з іншим призначенням. Раптова зміна клімату знищила цивілізацію динозаврів, яка процвітала майже 150 млн. років. В ІМХО розглядаються перспективи еволюції динозаврів за умови, якби катастрофи не було. Чи змогла б ця спільнота створити для всіх динозаврів, як травоїдних, так і м’ясоїдних, аналог комунізму або хоча б соціалізму?
* * *
[b][i]Емоції отупляють, вони перетворюють людину на емоційного наркомана. Не довіряйте людині, яка маніпулює емоціями. (Тімоті Лірі «Сім мов бога»)[/i][/b]
Партія сповідувала релігію демократичного централізму, де першою заповіддю написано, що немає в Партії людини розумнішої від вождя, а другою заповіддю написано, що саме Партія - розум, честь і совість епохи.
За дорученням Сталіна честь і совість підготувала Постанову Ради Міністрів СРСР № 3192 «Про заповідники» від 29 серпня 1951 року. Зі 125 заповідників площею 12,6 млн. га було закрито 88, решті 40 заповідникам залишено площу 1,465 млн. га. В Україні сталінську постанову продублювали 25 вересня 1951 року і закрили 19 заповідників, решті зменшили площу на 33 000 га (на 60 % від заповідної території). Дізнавшись про розгром заповідників, Головліт послужливо вилучив з бібліотек книги про заповідники. Згідно зі вченням Трофима Лисенка природу слід не охороняти, а підкорювати. При соціалізмі природа не потребує охорони.
Потім вождем партії був М.С.Хрущов. Науково-популярний фільм „Золоте озеро” про Алтайський заповідник і Телецьке озеро накликав нову біду на заповідники. Фільм подивився вождь, поставлений партією пильнувати, щоб не пропала жодна народна копієчка, не спожита номенклатурою. Вражений розмахом державних витрат на захист природи від радянського народу, він з властивою йому емоційністю і властивою невігласам безпосередністю поділився своїми враженнями з партією: «Дуже багато настворювали скрізь заповідників. Я бачив, та й ви, мабуть, бачили кіно про заповідник в Горному Алтаї. Кіно дуже добре зроблене. Там показано чоловіка з квітучим здоров’ям, ймовірно, ученого – якщо заповідник, там всі учені (веселе пожвавлення в залі)... – лежить на камені і спостерігає в бінокль, як білка гризе горіхи. Потім зміщує бінокль і дивиться, як іде ведмідь.
Що це за заповідник? Це заповідник для тих, хто там проживає. Вони й пасуться там, пасуться краще, ніж ведмеді й білки. Ось якби тих людей там не було, білка однак би гризла горіхи. Їй то байдуже, є там учений чи його немає. Але різниця в тому, що зараз вона гризе горіхи під наглядом ученого, а учений за це гроші одержує й хороші гроші (веселе пожвавлення в залі). (М.С.Хрущов, Промова на січневому (1961 р.) Пленумі ЦК КПРС)
[b]"Карл Маркс був правий, соціалізм працює, просто він застосував його не до того виду тварин". (Е.О.Вілсон)[i][/i][/b]
Вказівка вождя припинити випасання учених в заповідниках була взята партією до виконання. Постановою № 521 „Про упорядкування мережі державних заповідників і мисливських господарств” від 10 червня 1961 року закрито 16 заповідників загальною площею 2,2 млн. га і у 8 заповідниках площа зменшена на 491,2 тис. га. Однією з перших учених голів полетіла голова харків’янина О.П. Крапивного, який за державні гроші "підглядав" за життям лелеки і сірої чаплі. В партійній газеті "Правда" з'явився фейлетон "З точки зору лелеки"; тему підхопив партійно-сатиричний журнал "Крокодил". Цькування було організовано за перевіреною схемою - звинувачення в бездіяльності і розтраті державних коштів на лелек і чапель, які не дають народу ні яєць, ні пір’я, ні м’яса. Свідомі науковці пропонували позбавити Крапивного ученого ступеня, одержаного за дослідження лелек і чапель. Несвідомі щось лепетали про наукове значення робіт Крапивного і високий індекс цитування у західних наукових журналах, недоступний більшості корисних для народу радянських наукових робіт. Його викликали у Вищу атестаційну комісію. Виявилося, що дисертація захищена по темі ЮНЕСКО. Щоб уникнути міжнародного осуду, довелося обмежитися тільки звільненням з роботи. Олександр Павлович повернувся в Харків. Талановита й принципова людина, він зробив визначний внесок у розвиток української науки і заслуговує, щоб його іменем називали вулиці.
Хвиля партійного невігластва покотилася далі й докотилася до заповідника Асканія-Нова. „Ніде в Європі немає таких величезних заповідників,” - обурився Хрущов. У 1951 році заповіднику Асканія-Нова залишили 518 га, решту 21 600 га передали створеному племінному радгоспу. Радгосп встиг переорати 20800 га цілини і припинив існування. Відібране повернули заповіднику. У 1961 році площу заповідника знову зменшили на 6200 га. Коли плуг знову різав асканійський переліг, селяни плакали – розуміли, що втрачали. Партійне керівництво рапортувало про перемогу - площа орних земель в Асканії-Нова збільшилася з 14 174 га у 1961 році до 20 290 га у 1964 році.
В Україні площа заповідників на 1990 рік склала 0,6 % від загальної площі території, тоді як у Німеччині – 13 %, в Англії – 6 %, у США – 15 %, в Китаї – 17 %, в Бразилії – 28 %. А в нас пріоритетом стали військові полігони і бази, які зайняли 4 % площі країни.
То для кого оберігали природу при соціалізмі?
[b][i]«Поведінка окремих соціальних комах еволюціонувала в напрямку того, який внесок вона робить для спільноти, в той час як генетична придатність людини залежить від того, наскільки добре вона може індивідуально використовувати суспільство.» (Е.О.Вілсон)[/i][/b]
Щоб добре дбалося про народ, до якого не відчуваєш нічого, крім зневаги й агресії, народним обранцям треба полювати. Коли на всіх обранців почало не вистачати дичини в мисливських господарствах, почалися полювання в заповідниках. З 9 серпня 1957 року радянські заповідники Біловезька пуща, Кримський і Азово-Сивашський були реорганізовані у заповідно-мисливські господарства з бенкетними залами, саунами, вертолітними майданчиками і неконтрольованими полюваннями для народних обранців. Все за рангом: Залісся тільки для Брежнєва і закордонних гостей, Яготинське господарство – для членів українського Політбюро, Дніпровсько-Тетерівське для Ради Міністрів України, Панська поляна для КДБ, Білозерське – для міністерської дрібноти, Березова кладь для інструкторів ЦК КПУ і керівників областей. Полювали в будь-яку пору року, вдень і вночі, з вертольотів, бронетранспортерів, танків, до останнього патрона і ледь не до останнього подиху.
Останнє полювання Леніна відбулося 18 січня за три дні до смерті. Він вже не міг говорити, не міг тримати в руках рушницю, за нього й для нього стріляли інші, вождь лише радів влучним пострілам. Брежнєв любив бити дичину з-під фар. Коли одряхлів, бив прив’язаних за лапки злітаючих птахів і зв’язаних сікачів, лежачи в мисливській хатині. Після того, як після віддачі рушниця кілька разів розбивала йому обличчя, рушницю в нього забрали. Він міг тільки дивився, як стріляють за нього і для нього. Востаннє "полював" за добу до смерті.
І знову про Асканія-Нову. Надалі в заповідному Степу випасалися лише ті, кому належало випасатися. Не буде розповідей про коня Пржевальського, якого для людства врятували асканійські учені (у відповідності з генеральною лінією партії відкоригувавши йому гени), про антилоп канна, яких навчили давати молоко для народу, про африканських страусів, чиє пір’я, яйця і м’ясо перевершило курячі відповідники, про єдине в Європі стадо американських бізонів, про єдину в Європі ділянку Степу, яка ніколи не знала плуга…
Буде розповідь про те, що заповідний Степ став базою розведення такої кількості овець і свиней для радянського народу, що зайвих диких тварин довелося планово відстрілювати. Після розгрому у 1933 році бажаючих плювати проти вітру залишилося небагато. Тоді були відправлені на перевиховання в ГУЛАГ 21 учений з Асканії-Нова. Одним з видів шкідницької діяльності цієї групи було визнано огороджування 5 400 га заповідного степу проволочною сіткою на залізних стовпах з бетонною основою. Розроблені вченими методи акліматизації тварин були засуджені як контрреволюційні. Зате які розкішні сафарі влаштовувалися віднині для люблячих екзотику народних обранців. З заповідника до столу радянських вельмож без контрреволюційних вивертів поставлялася затребувана кількість будь-якого м'ясива. Революціонери одержали необмежене право розпоряджатися ресурсами країни.
Соціальність тварин еволюціонувала за двома типами. Досконалу соціальність демонструє мурашник, в якому життя кожної мурахи служить суспільному благу і кожна мураха не одержить ні на йоту менше чи більше за інших. Людське суспільство еволюціонує за іншим типом - доступ окремої людини до суспільного блага визначається можливостями групи, до якої вона належить. Чим потужніша і впливовіша група, тим більше благ вона споживає, тим більшу загрозу створює існуванню всього суспільства. І що з цього? Я проти виборів за партійними списками.
[i][b]«Тільки незначна кількість білих людей, які монополізували майже всю родючу землю острова, одержали вигоду з такої системи. І вони, забезпечивши своє майбутнє, покинули цю землю, з якої вичавили все, зробивши непридатною для проживання…» (Орландо Петерсон «Соціологія рабства»)[/b]
[/i]
* * *
Скажете, а де ж обіцяна еволюція динозаврів. Можливо, ідеальний мисливець, найстрашніший з тиранозаврів Рекс (Tyrannosaurus rex) знищив свою харчову базу, травоїдну і м’ясоїдну, і зник сам. Можливо досконаліші форми життя поступово витіснили динозаврів на задвірки еволюції. А можливо Направляючий Розум поклав край пануванню динозаврів, зневірившись у їхній здатності долучитися до еволюції молочногалактичного розуму. Гідне загибелі загинуло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023593
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2024
Коли кохання спалахне, ніхто не знає,
і хоч його не помічають, та зеленіє карутал,
гуаманчито розцвітає і рвуться пута.
Коли кохання спалахне, ніхто не знає,
і хоч його не помічають, та зеленіє карутал,
гуаманчито розцвітає і рвуться пута.
Кінь із савани, адже він уже старий
і натомився, та чи хто-небудь розуміє,
що коли серце у полоні, без узди
кінь шаленіє.
Коли зустріне старий кінь руду кобилку
молоду, на волю рветься його серце
воно не схибить і не здасться і його
не спинять пута.
Коли кохання спалахне, ніхто не знає
немає в тім його вини, воно не має
ні розкладу, ні календарних дат, що дозволяють
з'єднатись разом.
Коли кохання спалахне, ніхто не знає
немає в тім його вини, воно не має
ні розкладу, ні календарних дат, що дозволяють
з'єднатись разом
Кінь із савани, в нього час ще залишився,
і завтра вранці крок за кроком поспішить він
назустріч до кобилки молодої яка
його зманила.
У жеребця так мало часу, він вже старий,
але не може старий кінь той цвіт втрачати,
який дарований йому, бо не буває у житті
другого шансу.
"Старий кінь не хоче втратити час"
Коли кохання спалахне, ніхто не знає,
немає в тім його вини, воно не має
ні розкладу, ні календарних дат, що дозволяють
з'єднатись разом.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=1ooqT5HtZSE[/youtube]
SIMÓN DÍAZ "CABALLO VIEJO"
Cuando el amor llega así, De esta manera,
uno no se da ni cuenta, el carutal reverdece y el
guamanchito florece y la soga se revienta.
Cuando el amor llega así, De esta manera,
uno no se da ni cuenta, el carutal reverdece y el
guamanchito florece y la soga se revienta.
Caballo de la sabana, porque está viejo y
cansao, pero no se dan ni cuenta que un
corazón amarrao cuando le sueltan la rienda
es caballo desbocado.
Y si una potra alazana caballo viejo se
encuentra, el pecho se le desgrana y no le hace
caso a falseta, y no lo obedece a freno ni lo
para un pasarrienda.
Cuando el amor llega así, De esta manera
uno no tiene la culpa, quererse no tiene
horarios, ni fecha en el calendario cuando las
ganas se juntan
Cuando el amor llega así, De esta manera,
uno no tiene la culpa, quererse no tiene
horarios, ni fecha en el calendario cuando las
ganas se juntan.
Caballo de la sabana, y tiene el tiempo contao,
y se va por la mañana con su pasito
apurao, a verse con su potranca que lo tiene
emparrascao.
El potro da tiempo al tiempo porque le sobra la
edad, caballo viejo no puede perder la flor que
le dan, porque después de esta vida no
hay otra oportunidad.
"El caballo no quiere perder el tiempo"
Cuando el amor llega así, De esta manera,
uno no tiene la culpa, quererse no tiene
horarios, ni fecha en el calendario cuando las
ganas se juntan.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2024
Мадам, чи не дозволите мені,
на болеро хмільне Вас запросити,
сіяє місяць над Парижем
і обіймаються серця?
Така тривожна зараз ніч,
щоб жити, слід прийти до тями,
мадам, я звуся Дон Жуаном,
я тут шукаю забуття.
Тут біля Ваших ніг джентльмен,
втікач з Іспанії, з чужих земель,
замріяний знавець коханння,
католик і сентиментальний.
Ви мов троянда чарівна,
я відчуваю, кров кипить,
хто має зараз двадцять літ,
той витрачає їх з мадам!
Вона пливе, як хвиля в морі,
з таким воркуючим акцентом,
і я хотів би втратить розум
і я хотів би з нею вмерти,
уст ангельских її торкнутись
цілунком пристрасним, гарячим,
щоб цей цілунок не забути
у пенсіонній мряці.
Прийдіть, залиштеся зі мною,
Я Вам відкрию свою тайну,
я як коханець вийшов з моди,
я лиш шезлонги спокушаю.
Не відмовляйте, Вас прошу я,
мадам, тепло ціни не має,
почніть спочатку і байдуже,
прощатися чи разом далі.
Я підніму шампанського бокал,
щоб привітати Вас, мадам.
Для того, хто усе втрачав,
мадам, дозвольте танець з Вами?
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=etfrmieUfoE[/youtube]
[b]El Último Bolero de Carlos Cano[/b]
Madame, ¿désirez-vous danser
este bolero embriagador,
bajo la luna de París
y arrimadita al corazón?
En esta noche de ansiedad,
quiero la vida recobrar.
Madame, yo me llamo Don Juan,
y estoy aquí para olvidar.
A sus pies un caballero sincero,
que viene de tierra extraña, de España,
soñador, de profesión amante,
católico y sentimental.
Y está usted tan deliciosa de rosa,
que siento la sangre hervir.
¡Quién tuviera veinte años de antaño
pa' derrocharlos con Madame!
Se mueve usted mejor que el mar,
con ese acento arrullador,
me hace perder to'a la razón,
muero en deseos de estampar
en esa boca angelical,
ardiente, un beso de pasión,
un beso para recordar
en la humedad de la pensión.
Ande y venga, siéntese a mi la'o,
quiero contarle mi secreto a solas:
soy un amante que pasó de moda,
un seductor de la chaise longue.
No se vaya que la invito yo,
no tiene precio su calor, madame,
papel de imprenta y eso qué más da,
va por la vida y se acabó.
Alzo mi copa de champán
a la salud de vous madame.
Y por aquello que perdí,
madame, ¿desirez vous danser?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024
Зачерпну з джерела
Гомінкої швидкої води
І поставлю кипіти
Бірюзово-зелену глибінь...
Тільки жаль,
Що не можу
Чашку чаю
Смачного налити
Й надіслати далеко –
Людині,
Закоханій в чай.
[i]За перекладом Л.Ейдліна[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024
Після того, як листя опало, ми вертаємося
До простого сприймання речей. Так ніби
Ми досягли границі фантазії,
Неудохотвореної байдужої пристойності,
Важко навіть підібрати визначення
Цій холодній пустці, безпричинному смутку.
Велична споруда перетворилася на малу хатину.
Ніхто в шляпці не бродить змалілими поверхами.
Ніколи теплиця так не потребувала фарби.
Димарю п'ятдесят років і він похилився.
Фантастичні зусилля зазнали краху, повтор
У повторюваності людей і мух.
Все ж зникнення фантазії слід
Було собі уявити. Великий ставок,
Звичайний його сенс без відблисків, листя,
Грязь, брудне скло води, демонструє своєрідне
Мовчання, мовчання щура, що вийшов глянути,
На великий ставок і залишки лілій, все це
Слід уявляти собі як неминуче знання,
Потрібне на вимогу необхідності.
[b]Wallace Stevens The plain sense of things[/b]
After the leaves have fallen, we return
To a plain sense of things. It is as if
We had come to an end of the imagination,
Inanimate in an inert savoir.
It is difficult even to choose the adjective
For this blank cold, this sadness without cause.
The great structure has become a minor house.
No turban walks across the lessened floors.
The greenhouse never so badly needed paint.
The chimney is fifty years old and slants to one side.
A fantastic effort has failed, a repetition
In a repetitiousness of men and flies.
Yet the absence of the imagination had
Itself to be imagined. The great pond,
The plain sense of it, without reflections, leaves,
Mud, water like dirty glass, expressing silence
Of a sort, silence of a rat come out to see,
The great pond and its waste of the lilies, all this
Had to be imagined as an inevitable knowledge,
Required, as a necessity requires.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2024
Знов важко слухати північний вітер,
Дивитись, як хитає він дерева.
Хитає низько й голосно, з зусиллям
Слабкішим, ніж емоція чи мова,
Говорить і говорить, наче речі
Проявлять те, що ще не є знаннями:
Колись їх одкровенням час настане.
Вони ще заперечать Богу, світу
Й людській душі, яка сидить в задумі
На пустці трону власної пустелі.
Шумніше й нижче, нижче і шумніше
Гойдаються, гойдаються дерева.
[b]Wallace Stevens The Region November[/b]
It is hard to hear the north wind again,10
And to watch the treetops, as they sway.
They sway, deeply and loudly, in an effort,
So much less than feeling, so much less than speech,
Saying and saying, the way things say
On the level of that which is not yet knowledge:
A revelation not yet intended.
It is like a critic of God, the world
And human nature, pensively seated
On the waste throne of his own wilderness.
Deeplier, deeplier, loudlier, loudlier,
The trees are swaying, swaying, swaying.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UYW7mrY8Dg0[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2024
[i]Цю дивну відвагу
ти дай мені, древня зоря:
Самотньо сіяй, зустрічаючи сонце,
від нього не взявши ні частки! (1)[/i]
І
Самотньо сіяй, нагою сіяй, сіяй наче бронза,
яка не дзеркалить мій лик чи будь-яку частку
моєї душі, сіяй, як вогонь, який не дзеркалить нічого.
ІІ
Не дай жодну частку юрмі, що наповнить
тебе власним світлом.
Ранковим фантомом не будь,
Напівзірка, напівлюдина.
Не май інтелекту,
Як пташка в'юрок
Або кляча стара.
[i]"Нюанси теми Вільямса" 1918 року - дивний вірш у дивному стилі, своєрідна співпраця двох гігантів американського модернізму ХХ століття, Вільяма Карлоса Вільямса та Воллеса Стівенса. Педіатр з Патерсона та адвокат з Гартфорда були друзями, об'єднаними спільним інтересом до нового європейського мистецтва. Вільямс і Стівенс продовжували тепле листування протягом майже 40 років, зокрема Стівенс написав вступ до збірки віршів Вільямса, щоб допомогти Вільямсу її опублікувати.
(1) Вірш Стівенса "Нюанси теми Вільямса" починається зі включення повного тексту Вільямса "El Hombre", виділеного курсивом.
Вільям Карлос Вільям El Hombre*
Цю дивну відвагу
Ти дай мені, древня зоря:
Самотньо сіяй зустрічаючи сонце,
від нього не взявши ні частки!
[i]William Carlos Williams El Hombre
It’s a strange courage
you give me ancient star:
Shine alone in the sunrise
toward which you lend no part!
Подальші рядки стали не дослідженням цього вірша, а критикою того, що Стівенс вважав недоліками: а саме сентиментальність, антропоморфізацію та романтичну відстороненості автора, присутню особливо в перших двох рядках.
(2) Птах є давнім символом жіночої інтуїції, тому в'юрок може бути відомим джерелом дивних знань. Колись сільські жителі вважали, що старий кінь "знає". Стівенс не потребує ні інтуїції, ні розуму![/i]
[b]Wallace Stevens Nuances of a Theme by Williams[/b]
It’s a strange courage
you give me, ancient star:
Shine alone in the sunrise
toward which you lend no part!
I
Shine alone, shine nakedly, shine like bronze,
that reflects neither my face nor any inner part
of my being, shine like fire, that mirrors nothing.
II
Lend no part to any humanity that suffuses
you in its own light.
Be not chimera of morning,
Half-man, half-star.
Be not an intelligence,
Like a widow’s bird
Or an old horse.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2024
Цю дивну відвагу
Ти дай мені, древня зоря:
Самотньо сіяй зустрічаючи сонце,
від нього не взявши ні частки!
[i]* El Hombre (ісп. людина) - родина Вільямса мала тісні зв’язки з Пуерто-Ріко, його батьки вдома розмовляли іспанською, а не англійською. Цим заголовком Вільямс засвідчує свою частково іспано-американську приналежність [/i]
[b]William Carlos Williams El Hombre[/b]
It’s a strange courage
you give me ancient star:
Shine alone in the sunrise
toward which you lend no part!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2024
І
Живе тут безтілесний змій(1). У нього
З вітру голова. Ніч під його хвостом,
Відкриті очі дивляться з усіх небес.
Чи це хтось інший вибрався з яйця (2),
Чи інші образи в кінці печери (3),
Чи інша безтілесність його тіла?
Живе тут безтілесний змій. Ось гніздо -
Ці пагорби, поля, барвисті далі
І сосни над і вздовж, і біля моря.
Ця форма, поглинаюча безформність,(4)
При зміні шкіри зникнення і спалах,
І тіло змія мерехтить без шкіри.
Це ява висоти, в її основі
Ці виблиски, що полюсів сягають
Опівночі, ось там шукайте змія,
В іншім гнізді володар лабіринту
З повітря й тіла, форми і зображень,
Неублаганно володіє щастям.
Це його трута: вірити не можна
Йому (5). Ці роздуми у папороті,
Ці порухи, щоб відчувати сонце,
Не переконливі. Ми помічали
Чорний бісер в скелі, тварину в плямах,
Рух трав, як індіанець на галяві.
ІІ
Ідея, прощавай...(6) Стоїть хатина,
На березі, безлюдна. Вона біла,
Як прийнято, чи відповідно темі
Попередників, чи внаслідок ходи
Безмежності. Вдовж стінки білі квіти,
Злегка засохлі (7), своєрідні міти
Як намір пам'яті згадати - білий
Тут був, або якийсь торішній інший,
Або не білий, давній з надвечір'я,
Нудний, холодний, як зимова хмара,
Як зимнє небо, з краю і до краю.
Пісок долини переносить вітер (8).
Тут, бути видимим і бути білим,
Вагомо білим бути, завершальна
Вправа екстремальної активності...
Кінець сезону. Вітер студить берег.
Все довші й довші лінії, безлюдно,
Пітьма згущається, але не впала,
І білизна тьмянішає на стінці.
Ступає чоловік наосліп по піску.
Він дивиться, як наростають зміни
На півночі, її холодний виблиск,
Червоно-сині сполохи, полярний
Зелений пломінь, крига, і самотність.
III
Ідея, прощавай... Обличчя материнське,(9)
Натхнення для поеми, яке заповнює
Кімнату. Тут вони разом, тут її тепло.
Ніякого передчування снів майбутніх.
Вже вечір. В домі вечір, напіврозсіяний,
Наполовину недоступний розумінню,
Зіркова тиша. Мати, яку забрали ті,
Які дають прозорість нинішньому світу.
Її дар ніжності для тих, у кому ніжність.
І все ж вона також туманна, розсіяна.
Вона дає прозорість. І вона старіє.
Намисто - видимість, але не поцілунок.
Її ласкаві руки - рух, але не дотик. (10)
Руйнується будинок, і згорають книги.
Їм буде затишно у прихистку уяви
В будинку - де і уява, і вони, і час
Укупі, всі укупі. Ця бореальна ніч
Морозною здається, наблизившись до них,
До матері, що зараз розсіюється сном,
І як говорить на добраніч, на добраніч. (11)
Вгорі світитимуться вікна, не кімната.
Розвіє вітер свою вітряну величність
Навкруг, постукає немов прикладом в двері.
Накаже вітер їм неублаганним співом.
IV
Ідея, прощавай... Ніколи ні знищення,
Ні небуття не остаточні. Батько сидить (12)
У космосі, будь-де сидить, з суворим видом,
Як той, могутній, з прозорливими очима.
Він каже ні на ні і так на так. І так
На ні; сказавши так він каже прощавайте.
Він визначає співрозмірну швидкість зміни.
Він з неба в небо перестрибне щонайшвидше,
Коли злі ангели стрибають з неба в пекло.
Та зараз він сидить удень в зеленій тиші.
Ввібравши швидкість простору, перелітає
Від хмар в безхмарря, і з безхмарря до чулого
В польоті ока й вуха, там найвище око
І найнижче вухо, глибинне вухо, чує
Вечорами , все явлене, доки сприймає
Свої прелюдії містичні особисті, (13)
До миті, коли очі ангела помітять,
Що в своїх масках наближаються актори.
Сидить серед вогню володар, о володар,
І все ж у просторі і нерухомо, і все ж
Завжди мінливе свічення все яскравіше,
Бездонне, і все ж король і все ж корона, глянь
На цей реальний трон. Яке тут товариство,
У масках, чи це хор його із голим вітром?
V
Скликає мати людство в дім до свого столу, (14)
Приводить батько казкарів і музикантів,
Які мовчать багато, музика казкова.
Веде сам батько негритянок танцювати
Серед дітей, ніби яскраві виникають
Візерунки, у танці визріває форма.
Їм музиканти грають зманливі мотиви,
Захоплюють простим дін-доном інструментів.
Сміються діти, брязкають бляшанки часу.
Ось батько добуває конкурси з повітря,
На театральній сцені краєвиди лісу,
Й завіса схожа на наївну яву мрії.
Вражають музиканти підсвідомим віршем.
Свої стада, що розбрелись, збирає батько,
Варварська мова, рабство, боязливий видих
З грудей, його сурми слухняний дотик. Тоді
Це Шатійон (15), або щось інше приємне нам.
Ми опинилися серед сум'яття свята.
Якого свята? Це безладні гультіпаки?
Госпітальєри це? Звіроподібні гості?
Повторюють трагедію ці музиканти,
Вона складається із цього а-даб, а-даб:
Чи слів немає говорити? Немає гри. (16)
Чи не те ж саме роблять люди, присутні тут.
VI
Театр цей, який крізь хмари випливає,(17)
Сам хмара чи туманна скеля, наче з моря
Хвиля за хвилею накочуються гори
Крізь хвилі світла. Перевтілюються в хмари
Щоб знову хмари виникали, бездієво,
Змінюють колір нескінченно пори року.
Без зиску марнотратять в змінах самих себе,
Зміняють жовте світло золотим, золото -
Елементами опалу, вогненні втіхи
Розбризкуються широко, бо люблять пишність
І розкіш насолод величного простору
Потоки бездієвих хмар крізь форми напів-
Задумані. Театр повен польотів птиць,
Клин дикий, як з вулкану дим, пальмововидний,
Зникаючий, як павутина, в коридорі
Чи грандіозний портик. Ось Капітолій,
З'являється, можливо, щоб щойно виникши,
Розтанути. (18) Розв'язку треба відмінити...
Ніщо те, шо не міститься в самій людині,
Ніщо, доки воно не назване на ймення
Й не знищене. Він відкриває двері дому
Вогню. Дослідник однієї свічки бачить (19)
Полярне сяйво спалахує на контурах
Всього, що є у ньому. Його проймає страх.
VII
Чи плід уяви той, який сидить на троні, (20)
Як добрий так і невблаганний, як праведний
Так і неправдивий, який спиняє влітку
Фантазії зими? Коли вмирає листя,
На півночі своє займає місце, стрибок,
І звитий, осяйно кришталевий, сідає
У ніч найвищу? Чи прикрашає небеса
І провіщає білим початок чорного,
Його потоком навіть гасяться планети,
Навіть земні, навіть уявлені зі снігу,
Крім виняткових, необхідних для величі
Небес, як то корона й алмазна кабала?
Крізь нас стрибає він, крізь наші небеса,
Одну за одною планети наші гасить,
Зникає все, де ми були, на що дивились,
Де зналися і дбали один про одного,
Тремтливий залишок, холодний і забутий,
Лиш виняток корона й містична кабала.(21)
Він не наважиться у небуття стрибати.
Змінитись має все від доль до витребеньок.
Отож, потік трагедій, і його скрижалі,
І форма, і громаддя скорбний рух шукають
Щось здатне знищити його, і з ним, можливо,
Під небом місячним безжурне спілкування.
VIII
Завжди можливо бути часу невинності. (22)
Можливо їй немає місця. Чи час не той,
Якщо не в часі справа і якщо не в місці,
Існуючий, самотній, у своїй ідеї,
Для сприйняття трагедії не менш реальний,
Для мудрого прадавнього філософа,
Існує або може бути час невинності
Як чистий принцип. Його природа - це кінець,
Що може бути, та не буде, атрибутом,
Що викликає жаль нещасної людини,
Як книга на ніч, гарна, але не правдива,
Як книга про буття красиве і правдиве.
Це як ефірне щось, яке існує майже
Як твердження, але цей час існує, він є,
Існує, його видно, він є, він є, він є.
Отож, це сяйво тут не є закляттям світла,
Чи віщуванням з хмари, але невинністю.
Невинністю землі, а не фальшивим знаком
Чи символом злобливості. Що ми причетні,
Ми засинали наче діти в їх святості,
Наче, прокинувшись, ми в тиші сну лежали,
Наче в пітьмі співала нам невинна мати
В кімнаті під акордеон, заледве чутно,
Творила місце й час, в якому ми дихали...
IX
І думали про себе — ідіомою
Про працю, ідіомою невинності(23)
Землі, не загадками про гріховні сни.
Ми цілий день були як данці в Данії,
Знайомі один з одним, щирі земляки,
Для кого день прийдешній тижня дивом був
Дивнішим за неділю. Думок подібність
Зробила нас братами в цьому домі, тут,
Де побратимами були, ми тут росли,
Як на медових сотах годувалися.
Жили у цім театрі - засинали в нім.
Це усвідомлена невідворотність доль -
Це місце зустрічі, куди прийшла вона,
Буде її прихід свободою для двох,
Всамітненістю, що на двох поділиться.
Нас двох повісять на деревах навесні?
Буде нещастям ця невідворотність доль:
Дерева й ноги голі, вітер - гостра сіль?
Зорі вдягнуть свої блискучі пояси.
Вони закутаються в осяйні плащі,
Прощальне убрання величних тіней.
Можливо прийде завтра звичними словами,
Майже частиною невинності, майже
Щонайніжнішим, найправдивішим кінцем.
X
Нещасні люди у щасливім світі (24)
Назви, равине, розрізни ці фази.
Нещасні люди у нещаснім світі -
Багато тут у дзеркалах нещастя.
Щасливі люди у нещаснім світі -
Це неможливо. Що перебирати
Здобуток мови емоційне ікло.
Щасливі люди у щасливім світі -
Блазенському! Бал, опера і бар.
Вернись туди, де і коли початок:
Нещасні люди у щасливім світі.
Давай, озвуч врочисто тайне слово.
Зачитувати зібранню, сьогодні
Заради завтра, це, таке надмірне,
Складне переплетіння спектрів сфери,
Знайди баланс щоб утворити ціле,
Найголовніший і постійний геній
Здійснення задумів, малих, великих.
Він розуміє цих нещасних цілість,
Здійсненність долі, здійснення удачі,
Ніби прожив життя, щоб пізнавати,
У домі відьми, а не в тиші раю,
Торг вітром і погодою, і сяйвом
Як взимку спалах літньої соломи.
[i](1) "Живе тут безтілесний змій". Стівенс звертається до образу змія, представленого в міфах про творення майже в усіх міфологіях світу. Його змій охоплює весь космос: згорнутий кільцями, він символізує циклічність усього; обвиваючий космічне яйце, дерево чи щось інше, пробуджує життєву енергію; оберігає таємницю народження і смерті; він символ прихованої сили як творчої, так і руйнівної.
(2) "Чи це хтось інший вибрався з яйця..." - уява не здатна забезпечити емпіричну достовірність образу змія. Розум дистанціюється як від видимих фактів, так і від відчуття, що вони відображають реальність.
(3) "образи в кінці печери" - відома алегорія, використана Платоном у 7 книзі діалогу "Держава" для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається основою платонізму і об'єктивного ідеалізму. За Платоном печера уособлює чуттєвий світ, в якому живуть люди. Подібно затворникам в печері, вони гадають, що своїми органами чуття пізнають істинну реальність. Але це ілюзія. Про істинний світ речей вони можуть судити за тінями на стінках печери. Філософ може мати більш повне уявлення про світ ідей, задаючи запитання і знаходячи відповіді. Однак зробити ці знання здобутком суспільства неможливо: натовп не здатен збавитися від ілюзій щоденного сприйняття.
(4) "Ця форма, поглинаюча безформність" свідчення того, що уява упорядковує і поглинає аморфну реальність, яка, у свою чергу, формується уявою, усвідомленням
(5) "Це його трута: вірити не можна/ Йому" - нещасні люди смакують гіркоту своїх думок у своїх тілах. Аналогії змія та людини, гіркої отрути та думки зведені до символу зі змієм, як даністю, та людським розумом, як можливістю. Отрута змія та гірка думка людини зливаються й стають отрутою скептицизму, який заперечує загробне життя в раю.
(6) "Ідея, прощавай..." відкриває три пісні "Полярних сяйв осені". Ідеї існують лише суб’єктивно, і ці "прощавай", здається, стосуються трьох задуманих представників людства: "я", матері й батька. Вони свідомо звільняють займане ними місце, а отже, прощаються з самим життям.
(7) "...білі квіти, Злегка засохлі". Білий - колір хатини на березі; він може бути перейнятою звичкою предків або наслідком вицвітання барв з плином часу. Засохлі квіти біля стіни - це залишки життя, повного почуттів, можливо, очікування певної постійності білого, який відрізняється від свіжості цвітіння. Зловісна білизна перетворюється на порожнечу, створену власною уявою.
(8) "Пісок долини переносить вітер" - метафоричне зображення плину часу, натяк на рух піску в пісочному годиннику.
(9) "Обличчя материнське" - риторика Стівенса викликає взаємність ніжності між вчинками матері та емоціями тих, хто її пам’ятає. Впевненість у безпечному перебуванні вдома у світі є оманливою. Пам’ять — це абстракція минулого, мати безпорадна перед потоком часу. Вона вже тільки спогад про те, що станеться, про тих, хто був разом у кімнаті.
(10) "Її ласкаві руки - рух, але не дотик" - образ матері живий в уяві, але не в реальності.
(11) "І як говорить на добраніч, на добраніч" - алюзія на слова Офелії: "Але ніяк не вгамую сліз, згадавши, що його покладено в землю холодну. Мій брат мусить дізнатись про це, – отож дякую вам за добру пораду. Де ж моя карета? На добраніч, вельможні пані, на добраніч, добрі пані. Добраніч, добраніч" (Вільям Шекспір "Гамлет", Дія 4, сцена 5, переклад Освальда Бургардта). За цим прощанням слідує смерть.
(12) "Батько сидить /У космосі" Архетипічний батько чує найнижчим вухом надприродні прелюдії, найвищим оком бачить акторів, надприродних істот у масках.
(13) "прелюдії містичні особисті" - тут слово "прелюдії" набуває зловісного значення, неочевидного в першому значенні музичного терміну: адже "прелюдія" вказує на те, що вона йде попереду, і тут вона набуває значення хорового співу про надію проти смерті як абсолюту , навіть тоді як плин часу реальності запевняє голосом вітру, що всі повинні загинути
(14) "Скликає мати людство в дім до свого столу" - мати-земля, запрошує людей в дім до свого столу, щоб задовольнити фізичні потреби земної людини, батько постає в образі того, хто милостиво дарує розваги. Вигадка уяви створює всі витвори мистецтва, театру, карнавалів, ярмарків, церемоній, навіть у первісних народів, навіть ігри дітей. Все це гра випадковості.
(15) Шатійон (Chatillon) - французьке слово, яке стосується спільноти чи дому, тут використане для опису варварського свята.
(16) "Немає гри" - все відбувається випадково, реальність, у якій ми живемо, не має плану. Свято завершується словами: "Немає гри".
(17) "Театр цей, який крізь хмари випливає" - алюзія на відомий вислів "Так, світ — театр, / Де всі чоловіки й жінки - актори./ Тут кожному приписаний свій вихід,/ І не одну з них кожне грає роль". (Вільям Шекспір "Як вам це сподобається" Дія 2, сцена 7, переклад О.Мокровольського) Далі слідує серія яскравих описів театру, творцем якого виступає людина.
(18) "Ось Капітолій,/ З'являється, можливо, щоб щойно виникши,/Розтанути" - Тут, знову малюнок неба як розуму, хмар як думок, що пливуть там. Описуючи мислення, Стівенс, міг мати на увазі рух хмар: «В основі такого роду речей лежить дрейф ідей» (Letters of Wallace Stevens, To Bernard Heringman, P.636).
(19) "Дослідник однієї свічки бачить/ Полярне сяйво спалахує на контурах/ Всього, що є у ньому. Його проймає страх." - вогню свічки уяви спостерігача протиставляється полярне сяйво. Відбувається усвідомлення символічного північного сяйва як ознаки згасання вогника його єдиної свічки.
(20) "Чи плід уяви той, який сидить на троні" - "Ідея Бога є продуктом уяви. Ми більше не думаємо, що Бог був, а що був уявленим. Ідея чистої поезії, сутнісної уяви, як найвища мета поета, видається, принаймні потенційно, такою ж великою, як ідея Бога, і, якщо вже на те пішло, більшою, якщо ідея Бога є лише одним з продуктів уяви.". (Letters of Wallace Stevens, To Hi Simons, P.369)
(21) Кабала — стародавнє вчення, хоча сама назва "кабала" - середньовічна. В Талмуді термін "кабала" часто використовується для позначення пророчих книг. Згідно з кабалою, Всесвітом правлять кілька божеств різного вигляду і сили, породжених Першопричиною. Ця Першопричина породила спочатку бога чоловічої статі, що іменується "Батьком" або "Мудрістю", а потім богиню "Матір" або "Знання". Кабала Стівенса особлива - вона зроблена з одного із найтвердіших і найяскравіших матеріалів на землі: алмазу.
(22) "Завжди можливо бути часу невинності" - заява про невинність не може не викликати спогади про те, що колись зробив змій. Він став причиною вигнання з раю, але також дав можливість глибокого співчуття, необхідність праці на землі, яка стала історичною сценою. Бажання одночасно невинності та співчуття в християнській міфології приходить лише після гріхопадіння.
(23) "І думали про себе — ідіомою/ Про працю, ідіомою невинності(23)" "У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий (Біблія "Буття", 3, 19, переклад Івана Огієнка). Дев'ята пісня поеми бажає одночасно невинності та соціальності співчуття, яке в християнській міфології приходить лише після гріхопадіння. Стівенс намагається використати мову як інструмент для створення нової віри. Необхідним в ній має бути відчуття спільної долі і місця на землі, яке зазвичай створюється міфологією та релігією. У міфопоезії Стівенса створюється час і місце, в якому ми дихаємо. Стівенс намагається описати світ як невинний, вільний від таких понять, як християнська доктрина людської зіпсованості, яка проголошує, що всі люди, навіть уся земля, починають життя у стані моральності та духовної зневаги. Натомість він стверджує, що все існуюче починається не як несправедливість і не як зло, а зі стану невинності.
(24) "Нещасні люди у щасливім світі" - Стівенс ніби підсумовує життєвий цикл людини, починаючи з "нещасні людей у щасливім світі", невинних серед жахів світу. Далі "нещасні люди в нещасливім світі", розчаровані світом, який відкривають, потім "щасливі люди в нещасливім світі", які живуть у стані заперечення світу, за якими йдуть "щасливі люди у щасливім світі" з відвідування балів і барів. І, нарешті, знову "нещасні люди у щасливім світі" в старості, повертаються до стану невинної юності. Коли спалахує полярне сяйво, час готуватися до смерті.
[/i]
Wallace Stevens The Auroras of Autumn
This is where the serpent lives, the bodiless.
His head is air. Beneath his tip at night
Eyes open and fix on us in every sky.
Or is this another wriggling out of the egg,
Another image at the end of the cave,
Another bodiless for the body's slough?
This is where the serpent lives. This is his nest,
These fields, these hills, these tinted distances,
And the pines above and along and beside the sea.
This is form gulping after formlessness,
Skin flashing to wished-for disappearances
And the serpent body flashing without the skin.
This is the height emerging and its base
These lights may finally attain a pole
In the midmost midnight and find the serpent there,
In another nest, the master of the maze
Of body and air and forms and images,
Relentlessly in possession of happiness.
This is his poison: that we should disbelieve
Even that. His meditations in the ferns,
When he moved so slightly to make sure of sun,
Made us no less as sure. We saw in his head,
Black beaded on the rock, the flecked animal,
The moving grass, the Indian in his glade.
II
Farewell to an idea . . . A cabin stands,
Deserted, on a beach. It is white,
As by a custom or according to
An ancestral theme or as a consequence
Of an infinite course. The flowers against the wall
Are white, a little dried, a kind of mark
Reminding, trying to remind, of a white
That was different, something else, last year
Or before, not the white of an aging afternoon,
Whether fresher or duller, whether of winter cloud
Or of winter sky, from horizon to horizon.
The wind is blowing the sand across the floor.
Here, being visible is being white,
Is being of the solid of white, the accomplishment
Of an extremist in an exercise . . .
The season changes. A cold wind chills the beach.
The long lines of it grow longer, emptier,
A darkness gathers though it does not fall
And the whiteness grows less vivid on the wall.
The man who is walking turns blankly on the sand.
He observes how the north is always enlarging the change,
With its frigid brilliances, its blue-red sweeps
And gusts of great enkindlings, its polar green,
The color of ice and fire and solitude.
III
Farewell to an idea . . . The mother's face,
The purpose of the poem, fills the room.
They are together, here, and it is warm,
With none of the prescience of oncoming dreams.
It is evening. The house is evening, half dissolved.
Only the half they can never possess remains,
Still-starred. It is the mother they possess,
Who gives transparence to their present peace.
She makes that gentler that can gentle be.
And yet she too is dissolved, she is destroyed.
She gives transparence. But she has grown old.
The necklace is a carving not a kiss.
The soft hands are a motion not a touch.
The house will crumble and the books will burn.
They are at ease in a shelter of the mind
And the house is of the mind and they and time,
Together, all together. Boreal night
Will look like frost as it approaches them
And to the mother as she falls asleep
And as they say good-night, good-night. Upstairs
The windows will be lighted, not the rooms.
A wind will spread its windy grandeurs round
And knock like a rifle-butt against the door.
The wind will command them with invincible sound.
IV
Farewell to an idea . . . The cancellings,
The negations are never final. The father sits
In space, wherever he sits, of bleak regard,
As one that is strong in the bushes of his eyes.
He says no to no and yes to yes. He says yes
To no; and in saying yes he says farewell.
He measures the velocities of change.
He leaps from heaven to heaven more rapidly
Than bad angels leap from heaven to hell in flames.
But now he sits in quiet and green-a-day.
He assumes the great speeds of space and flutters them
From cloud to cloudless, cloudless to keen clear
In flights of eye and ear, the highest eye
And the lowest ear, the deep ear that discerns,
At evening, things that attend it until it hears
The supernatural preludes of its own,
At the moment when the angelic eye defines
Its actors approaching, in company, in their masks.
Master O master seated by the fire
And yet in space and motionless and yet
Of motion the ever-brightening origin,
Profound, and yet the king and yet the crown,
Look at this present throne. What company,
In masks, can choir it with the naked wind?
V
The mother invites humanity to her house
And table. The father fetches tellers of tales
And musicians who mute much, muse much, on the tales.
The father fetches negresses to dance,
Among the children, like curious ripenesses
Of pattern in the dance's ripening.
For these the musicians make insidious tones,
Clawing the sing-song of their instruments.
The children laugh and jangle a tinny time.
The father fetches pageants out of air,
Scenes of the theatre, vistas and blocks of woods
And curtains like a naive pretence of sleep.
Among these the musicians strike the instinctive poem.
The father fetches his unherded herds,
Of barbarous tongue, slavered and panting halves
Of breath, obedient to his trumpet's touch.
This then is Chatillon or as you please.
We stand in the tumult of a festival.
What festival? This loud, disordered mooch?
These hospitaliers? These brute-like guests?
These musicians dubbing at a tragedy,
A-dub, a-dub, which is made up of this:
That there are no lines to speak? There is no play.
Or, the persons act one merely by being here.
VI
It is a theatre floating through the clouds,
Itself a cloud, although of misted rock
And mountains running like water, wave on wave,
Through waves of light. It is of cloud transformed
To cloud transformed again, idly, the way
A season changes color to no end,
Except the lavishing of itself in change,
As light changes yellow into gold and gold
To its opal elements and fire's delight,
Splashed wide-wise because it likes magnificence
And the solemn pleasures of magnificent space
The cloud drifts idly through half-thought-of forms.
The theatre is filled with flying birds,
Wild wedges, as of a volcano's smoke, palm-eyed
And vanishing, a web in a corridor
Or massive portico. A capitol,
It may be, is emerging or has just
Collapsed. The denouement has to be postponed . . .
This is nothing until in a single man contained,
Nothing until this named thing nameless is
And is destroyed. He opens the door of his house
On flames. The scholar of one candle sees
An Arctic effulgence flaring on the frame
Of everything he is. And he feels afraid.
VII
Is there an imagination that sits enthroned
As grim as it is benevolent, the just
And the unjust, which in the midst of summer stops
To imagine winter? When the leaves are dead,
Does it take its place in the north and enfold itself,
Goat-leaper, crystalled and luminous, sitting
In highest night? And do these heavens adorn
And proclaim it, the white creator of black, jetted
By extinguishings, even of planets as may be,
Even of earth, even of sight, in snow,
Except as needed by way of majesty,
In the sky, as crown and diamond cabala?
It leaps through us, through all our heavens leaps,
Extinguishing our planets, one by one,
Leaving, of where we were and looked, of where
We knew each other and of each other thought,
A shivering residue, chilled and foregone,
Except for that crown and mystical cabala.
But it dare not leap by chance in its own dark.
It must change from destiny to slight caprice.
And thus its jetted tragedy, its stele
And shape and mournful making move to find
What must unmake it and, at last, what can,
Say, a flippant communication under the moon.
VIII
There may be always a time of innocence.
There is never a place. Or if there is no time,
If it is not a thing of time, nor of place,
Existing in the idea of it, alone,
In the sense against calamity, it is not
Less real. For the oldest and coldest philosopher,
There is or may be a time of innocence
As pure principle. Its nature is its end,
That it should be, and yet not be, a thing
That pinches the pity of the pitiful man,
Like a book at evening beautiful but untrue,
Like a book on rising beautiful and true.
It is like a thing of ether that exists
Almost as predicate. But it exists,
It exists, it is visible, it is, it is.
So, then, these lights are not a spell of light,
A saying out of a cloud, but innocence.
An innocence of the earth and no false sign
Or symbol of malice. That we partake thereof,
Lie down like children in this holiness,
As if, awake, we lay in the quiet of sleep,
As if the innocent mother sang in the dark
Of the room and on an accordion, half-heard,
Created the time and place in which we breathed . . .
IX
And of each other thought—in the idiom
Of the work, in the idiom of an innocent earth,
Not of the enigma of the guilty dream.
We were as Danes in Denmark all day long
And knew each other well, hale-hearted landsmen,
For whom the outlandish was another day
Of the week, queerer than Sunday. We thought alike
And that made brothers of us in a home
In which we fed on being brothers, fed
And fattened as on a decorous honeycomb.
This drama that we live—We lay sticky with sleep.
This sense of the activity of fate—
The rendezvous, when she came alone,
By her coming became a freedom of the two,
An isolation which only the two could share.
Shall we be found hanging in the trees next spring?
Of what disaster in this the imminence:
Bare limbs, bare trees and a wind as sharp as salt?
The stars are putting on their glittering belts.
They throw around their shoulders cloaks that flash
Like a great shadow's last embellishment.
It may come tomorrow in the simplest word,
Almost as part of innocence, almost,
Almost as the tenderest and the truest part.
X
An unhappy people in a happy world—
Read, rabbi, the phases of this difference.
An unhappy people in an unhappy world—
Here are too many mirrors for misery.
A happy people in an unhappy world—
It cannot be. There's nothing there to roll
On the expressive tongue, the finding fang.
A happy people in a happy world—
Buffo! A ball, an opera, a bar.
Turn back to where we were when we began:
An unhappy people in a happy world.
Now, solemnize the secretive syllables.
Read to the congregation, for today
And for tomorrow, this extremity,
This contrivance of the spectre of the spheres,
Contriving balance to contrive a whole,
The vital, the never-failing genius,
Fulfilling his meditations, great and small.
In these unhappy he meditates a whole,
The full of fortune and the full of fate,
As if he lived all lives, that he might know,
In hall harridan, not hushful paradise,
To a haggling of wind and weather, by these lights
Like a blaze of summer straw, in winter's nick.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2024
Товариш, який читає для нас вірші, неспинний.
Ніщо йому не заважає:
ні задушлива спека; ні закопчені стіни
з підсвіченими годинниками;
ні господар, який стурбовано переминається
з ноги на ногу.
Ввічливі оплески згасли до мертвої тиші:
ніхто не плеснув у долоні,
не кивнув. Ніхто не позіхнув.
Напевно, йому слід зрозуміти, що наші сім'ї
чекають нас, ми повинні
бути вранці на роботі.
Це крісло терзає мою спину.
Капучіно
незбагненно нагадує смак сечі.
Яскраві плакати кориди тремтять
у червоному люмінесцентному світлі -
І раптом я зрозумів, що я помер,
і мене цим надто багатослівним читанням
засудили
на вічне сидіння в цьому проклятому кафе.
Ескадрильї величезних мух
дзижчали навколо чашки з сечею
яку я пив.
В цю мить, поет нашого вечора
посміхнувся,
перегорнув у кінець списку,
і продовжив читати.
[b]Steve Kowit I ATTEND A POETRY READING[/b]
The fellow reading poetry at us wouldn’t stop.
Nothing would dissuade him:
not the stifling heat; the smoky walls
with their illuminated clocks;
our host, who shifted anxiously
from foot to foot.
Polite applause had stiffened to an icy silence:
no one clapped
or nodded. No one sighed.
Surely he must have understood we had families
waiting for us, jobs
we had to get to in the morning.
That chair was murdering my back.
The cappuccino
tasted unaccountably of uric acid.
Lurid bullfight posters flickered
in the red fluorescent light —
& suddenly I knew that I had died,
& for those much too windy readings of my own
had been condemned
to sit forever in this damned cafe.
A squadron of enormous flies
buzzed around the cup of piss
I had been drinking from.
Up at the mike, our poet of the evening
grinned,
& flicked his tail,
& kept on reading.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2024
Бачиш, осені скільки!
Повно, як в цебрі вина,
Це початок лиш тільки,
Вона ледь-ледь почина.
Роззолочений серпень
Свої кошики носить,
А трава яка буйна,
так і просить покосу.
Літо в пляшки розлите,
Солод буряно бродить
Корки виб'є в повітря,
Як тримати не годні.
Та старіє і в’яне
Винно-яблучна днина,
Наче листя багряне
На скляному графині.
На гарячім камінні
Спинку ящірка гріє
Трави, трави, як змії,
Вітром вигнуті з міді.
Запах меду і сіна,
Вітер в лузі дрімає,
То зітхне, то повіє,
То ві сні завмирає.
В став хмаринки упали
Пелюстками на воду.
Плюскотять обережно,
Щоб не зрушить погоду.
Сонце глибоко входить
В воду, в мене і в землю,
Вітер очі нам мружить
У дрімоті приємній.
Голки варяться хвойні -
В кухні пахощі лісу,
Із олії і бору
Мій відвар золотистий
Я і вірші примислив.
Знати б, чи допоможуть,
Тихо мовлю, повільно
Про любов і тривогу.
Ось і ти, мій читачу,
Поволі, тихо читай.
Велич літа вмирає,
Величну осінь вітай.
В опустілому парку
Вип’ю осені келих,
В світлі місяця впаду
На остуджену землю...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=I0kB9gQKAq8[/youtube]
[b]Julian Tuwim STROFY O PÓŹNYM LECIE [/b]
Zobacz, ile jesieni!
Pełno jak w cebrze wina,
A to dopiero początek,
Dopiero się zaczyna.
Nazłociło sie liści,
Że koszami wynosić,
A trawa jaka bujna,
Aż się prosi, by kosić.
Lato, w butelki rozlane,
Na półkach słodem się burzy.
Zaraz korki wysadzi,
Już nie wytrzyma dłużej.
A tu uwiądem narasta
Winna jabłeczna pora.
Czerwienna, trawiasta, liściasta,
W szkle pękatego gąsiora.
Na gorącym kamieniu
Jaszczurka jeszcze siedzi.
Ziele, ziele wężowe
Wije się z gibkiej miedzi.
Siano suche i miodne
Wiatrem nad łąką stoi.
Westchnie, wonią powieje
I znowu się uspokoi.
Obłoki leża w stawie,
Jak płatki w szklance wody.
Laską pluskam ostrożnie,
Aby nie zmącić pogody.
Słońce głęboko weszło
W wodę, we mnie i w ziemię,
Wiatr nam oczy przymyka.
Ciepłem przejęty drzemie.
Z kuchni aromat leśny:
Kipi we wrzątku igliwie.
Ten wywar sam wymyślilem:
Bór wre w złocistej oliwie.
I wiersze sam wymyślilem.
Nie wiem, czy co pomogą,
Powoli je pisze, powoli,
Z miłoscią, żalem, trwogą.
I ty, mój czytelniku,
Powoli, powoli czytaj
Wielkie lato umiera
I wielką jesień wita
Wypiję kwartę jesieni,
Do parku pustego wrócę,
Nad zimną, ciemną ziemię
Pod jasny księżyc się rzucę.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2024
Правда, що ріки рили рилами як свині,
Підкопували береги, вони, здавалось,
Булькочуть тихо в брюхах сонних улоговин,
Що згущує повітря дихання свиняче
І дихання неперетравленого літа,
Обтяженого гуркотом раттаполаксу**,
Що чоловік, який звів хижину, засіяв
Це поле й доглядав його доволі довго,
Не знав ніяких фантазійних забаганок,
Що з часом його безбарвні, висушені дні
Стали гротеском на підритий рилом берег,
На сонні улоговини і раттаполакс,
Ніби вони жили в засушеній істоті,
Кормилися як ці свиноподібні ріки,
Доки пливли до моря, до морського гирла.
[i]Воллес Стівенс заперечив зменшення довжини заголовка. "Якби, наприклад, ви скоротили назву заголовка й назвали його "Жаби їдять метеликів", це мало б ефектний вигляд, що мені б не сподобалося". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Gilbert Seldes P.225)
* Раттаполакс (rattapallax) - цього вигаданого Стівенсом слова немає в жодному словнику. Він ніби пропонує дати волю своїй уяві.[/i]
[b]Wallace Stevens Frogs Eat Butterflies. Snakes Eat Frogs. Hogs Eat Snakes. Men Eat Hogs.[/b]
It is true that the rivers went nosing like swine,
Tugging at banks, until they seemed
Bland belly-sounds in somnolent troughs,
That the air was heavy with the breath of these swine,
The breath of turgid summer, and
Heavy with thunder’s rattapallax,
That the man who erected this cabin, planted
This field, and tended it awhile,
Knew not the quirks of imagery,
That the hours of his indolent, arid days,
Grotesque with this nosing in banks,
This somnolence and rattapallax,
Seemed to suckle themselves on his arid being,
As the swine-like rivers suckled themselves
While they went seaward to the sea-mouths.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024
[i] „Куди піти нам за останнім рубежем?
Куди птахам летіти за останнім небом?”
Махмуд Дарвіш(1)[/i]
Мовчить в Єрусалимі телефон, бо набирається вигнанцями.
Дісталась дивна доля вам: на чужині лишаєтесь вигнанцями.
Ти відкриваєш серце вписати список ненароджених галактик,
Не закривай шухляду в ній земний реєстр складається вигнанцями.
Нехай світання наступає над полями з пшеницею Єгипту,
Нехай зі сквашеного каменю хліб випікається вигнанцями.
Розіп'ятий Мансур (2) залишився на самоті з Самотністю:
Скорбота Бога - тільки лиш Його - складається вигнанцями.
В Гудзоні знаходиться Кашмір, доставлений із Палестини (3) -
На піаніно його шаль, Бах повертається з вигнанцями.
Скажи мені, хто буде хворі перли(4) зціляти вечорами?
Тільки такий як ти, дитя пустелі, лишається з вигнанцями.
Маджнун(5) (він на колінах на килимі, залитому вином)
Але молитва марна, якщо вона читається вигнанцями.
"Довести можна навіть безперечні істини." (6) Чи навіть їх?
Мистецтвом не клянись, Оскар Уайльд, ним присягаються вигнанці.
Не плач за тим, що до молитви не лунає заклик, О Сакві (7) -
Наповни келих перше ніж вино споганиться вигнанцями.
Що - буду за останнім небом - буде цей різновид пожежі:
Гнітючий пил осіннього туману дістанеться вигнанцям?
Коли я з ворогом моїм наодині, беззбройні його руки,
Моє невинне серце, обвите шовком, вручається вигнанцям.
Якщо ти будь-коли, мій любий Незнайомцю, зустрінешся з Шахідом -
побачиш як обидві неминучості приймаються вигнанцями?
[i](1) Махмуд Дарвіш (13/03/1942 - 09/08/2008) - найшанованіший палестинський поет, писав арабською
(2) Мансур аль-Халладж (858 - 22/03/922) - великий містик, суфіст, вважав шлях екстатичного єднання з Богом єдино істинним і не потребуючим додаткових обрядів благочестя. Кинутий у темницю за проголошене ним "Я - істина" і був розіп'ятий після 11 років ув'язнення
(3) Емігранти з охоплених війною Кашміру і Палестини знайшли притулок у США. Їх об'єднує спільна доля - вигнання з рідної землі, яка стала втраченим Едемом
(4) Середня тривалість життя перлин 150 років. З часом перлина втрачає свій колір і блиск, мутнішає і згодом перетворюється на порошок. Існує повір'я, що перли вмирають, коли їхній власник робить неблаговидні вчинки. При обмеженні доступу повітря перли можуть зберігатися тисячоліттями. Під дією соляної кислоти зруйнована поверхня розчиняється, перлина "виліковується". В Індії хворі перлини давали склювати птахам, яких забивали через кілька годин після цього і діставали з них вилікувані перлини.
(5) Лейла і Маджнун – закохані зі старовинної арабської легенди про трагічне кохання. Маджнун збожеволів від кохання після того, як Лейлу видали заміж за іншого і вона за якийсь час померла.
(6) "Even things that are true can be proved." (Oscar Wild "The Picture of Dorian Gray") - "Довести можна навіть безперечні істини." (Оскар Уайльд "Портрет Доріана Грея") https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=21
(7) Сакві Фарукі (21/12/1936 - 19/01/2018) - відомий індійський поет, писав мовою урду. Емігрував з Горакхпура (штат Уттар-Преш, Індія) в Карачі (Пакистан) і далі до Лондона. (Saqi Farooqi)
[/i]
[b]Agha Shahid Ali Ghazal (By exiles) [/b]
[i] "Where should we go after the last frontiers,
where should the birds fly after the last sky?"
-- Mahmoud Darwish[/i]
In Jerusalem a dead phone's dialed by exiles.
You learn your strange fate: you were exiled by exiles.
You open the heart to list unborn galaxies.
Don't shut that folder when Earth is filed by exiles.
Before Night passes over the wheat of Egypt,
let stones be leavened, the bread torn wild by exiles.
Crucified Mansoor was alone with the Alone:
God's loneliness -- just His -- compiled by exiles.
By the Hudson lies Kashmir, brought from Palestine --
It shawls the piano, Bach beguiled by exiles.
Tell me who's tonight the Physician of Sick Pearls?
Only you as you sit, Desert child, by exiles.
Match Majnoon (he kneels to pray on a wine-stained rug)
or prayer will be nothing, distempered mild by exiles.
"Even things that are true can be proved." Even they?
Swear not by Art but, dear Oscar Wilde, by exiles.
Don't weep, we'll drown out the Calls to Prayer, O Saqi --
I'll raise my glass before wine is defiled by exiles.
Was -- after the last sky -- this the fashion of fire:
autumn's mist pressed to ashes styled by exiles?
If my enemy's alone and his arms are empty,
give him my heart silk-wrapped like a child by exiles.
Will you, Beloved Stranger, ever witness Shahid --
two destinies at last reconciled by exiles?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2024
Земля для нас закрита, виштовхує нас на останній перехід, і
наші руки й ноги ми відриваємо щоб вибратись.
Земля нас витісняє. Хочеться бути пшеницею, щоб ми могли вмирати
і знову оживати. Я хочу, щоб земля була нам матір'ю.
Щоб стала доброю до нас, щоб стали дзеркалами наших мрій наші зображення на скелях.
Ми бачили обличчя тих хто убивав останніх з нас на втраченому рубежі душі.
В День поминання (2) оплакували ми своїх дітей. Ми бачили обличчя тих, хто
викидав у вікна наших дітей з останнього притулку. Наша зоря застрягла в дзеркалах.
Куди піти нам за останнім рубежем? Куди птахам летіти за останнім небом?
Де спати травам за останнім рухом вітру? Ми наші імена напишемо червоним димом.
Ми знищуємо суть пісень, які зникають разом з нами.
Ми тут помремо, тут на останнім переході. Тут і тут з нашої крові виросте олива.
[i](1) Махмуд Дарвіш (13/03/1942 - 09/08/2008) - найвідоміший палестинський поет, писав арабською. Він народився в селі Аль-Бірва в Західній Галілеї. Після того, як ізраїльські війська зайняли їхнє село в червні 1948 року, сім'я втекла до Лівану. Село було зруйноване ізраїльською армією, щоб запобігти поверненню його мешканців у свої домівки в новій єврейській державі. В поезії Махмуда Дарвіша Палестина стала метафорою втраченого Едему, символом народження і воскресіння, а також страждання через виселення і вигнання.
(2) День поминання - Накба ( يوم النكبة "день катастрофи") відмічається палестинськими арабами 15 травня. Це наступний день після проголошення держави Ізраїль. 29 листопада 1947 року було прийняте рішення ООН про розділ Палестини на єврейську і арабську частини з наступним створенням відповідних держав. 15 травня 1948 року закінчився термін дії британського мандату в Палестині. Перші арабські біженці почали покидати свої домівки в єврейській частині Палестини ще в грудні 1947 року. Розправи єврейських бойовиків над арабами, арабо-ізраїльська війна і Шестиденна війна викликали ісход 725 000 арабських біженців, були зруйновані 418 сіл. Щорічно в день Накби араби хвилиною мовчання поминають загиблих під час виселення, проводять мітинги й демонстрації. Символом Накби стали ключі, які демонструють право палестинців повернутися в свої домівки.
[/i]
[b]Mahmoud Darwish THE EARTH IS CLOSING ON US[/b]
The earth is closing on us, pushing us through the last passage, and
we tear off our limbs to pass through.
The earth is squeezing us. I wish we were its wheat so we could die
and live again. I wish the earth was our mother
So she’d be kind to us. I wish we were pictures on the rocks for our dreams to carry as mirrors.
We saw the faces of those to be killed by the last of us in the last defense of the soul.
We cried over their children’s feast. We saw the faces of those who’ll
throw our children Out of the windows of the last space. Our star will hang up in mirrors.
Where should we go after the last frontiers? Where should the birds fly after the last sky?
Where should the plants sleep after the last breath of air? We will write our names with scarlet team.
We will cut off the head of the song to be finished by our flesh.
We will die here, here in the last passage. Here and here our blood will plant its olive tree.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2024
Ніколи двічі він не був тим самим біля річки,
Яка текла й ніколи двічі не була та ж сама, (2)
Текла через багато місць, завмерши на одному,
Як озеро незрушна, пурхали тут дикі качки,
Хвилюючи зображення уявних Монадноків.(3)
Здавалася апострофом, який не проказати (4).
Було багато справжнього й уявного водночас.
Хотів він відчувати знов і знов одне й те ж саме.
Хотів він, щоб текти продовжила та ж сама річка,
Щоб зберегла невпинний плин. Іти хотів вздовж неї,
Серед платанів, під надійно прибитим місяцем.
Хотів, щоб зупинилось серце, вгамувався розум
У остаточнім усвідомленні, без диких качок,
Чи гір, що горами не були, щоб знати, що буде,
Дізнатися, як це, звільнятися від розпадання,
Вдихати архаїчний ляпіс (5), стаючи бронзовим,
Ніякого планетного кружляння туди-сюди, (6)
В лазурний центр часу видихати бронзові слова (7).
[i]Поезія Стівенса не виставляє напоказ імена філософів і не містить прямих цитат з них. На відміну від своїх сучасників Езри Паунда та Еліота, Стівенс не з тих письменників, які скажуть нам, звідки беруть свої ідеї, або почнуть згадувати імена. І все ж Стівенс - це той тип письменників, який цілком усвідомлював спорідненість між більшою частиною свого власного світогляду та ідеями когось, наприклад, Геракліта (який вважав, що світ постійно змінюється) або хто розмірковуватиме про свою суперечливу особисту спорідненість із філософськими рухами античності, такими як скептицизм, стоїцизм та епікурейство
(1) усамітненість потоку - усамітненість, згадана в назві, - це ізольоване місце, яке Стівенс уявляє (чи, можливо, згадує) під час роздумів; потік (cataract) у віршах Стівенса - це вода, що падає, тут річка, що тече біля гори. "Усамітненість потоку"- перебування біля річного потоку викликає бажання більшої постійності реальності.
(2) "річка/Яка текла й ніколи двічі не була та ж сама". "Сократ: Геракліт десь каже: "все рухається, і нічого не залишається на місці, і ще порівнює все суще з течією річки (ροή), він каже, що "двічі тобі не увійти в одну й ту ж річку". (Платон "Діалоги": Кратил, 402a)
(3) "Вираз "зображення уявних Монадноків "можна найкраще пояснити, змінивши його на "Монаднокоподібні думки". Образ гори в глибині озера набуває другорядного характеру. Від блиску поверхні вона стає трохи нереальною: схожою на думку. Гора Монаднок - гора Нової Англії. Це в Нью-Гемпширі". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Rena to Poggioli, P.823)
(4) "апостроф, який не проказати" - красу природи неможливо передати словами, як неможливо озвучити апостроф.
(5) "архаїчний ляпіс" означає блакитне небо, як у старій космографії та теології, але також може представляти камінь ляпіс-лазур. Ляпіс-лазур (від лат. lapis – камінь та араб. azul – блакить або пізньолат. – lazur – синій, лазуровий колір) – рідкісний мінерал класу силікатів, колір лазурово-синій, блакитний, зеленувато-сірий, фіолетовий; блиск скляний; непрозорий або напівпрозорий.
(6) "У цьому ж вірші є наступна фраза, яка може бути не зовсім зрозумілою для вашого перекладача "the oscillations of planetary pass-pass". Це означає уявне обертання планет вдень і вночі". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Rena to Poggioli, P.823)
(7) Уявлення про те, що слова утворюються від дихання, є давнім. Порівняйте Коріолан Шекспіра (дія III, сцена 1): "Так мої легені будуть вигадувати слова".
[/i]
Paul Klee "Fish Magic", 1925, oil and watercolor on canvas on panel, Philadelphia Museum of Art, Philadelphia, Pennsylvania, U.S.
Пауль Клее "Магія риб", 1925, олія та акварель на полотні на панелі, Музей мистецтв Філадельфії, Філадельфія, Пенсильванія, США
[b]Wallace Stevens This solitude of cataracts[/b]
He never felt twice the same about the flecked river,
Which kept flowing and never the same way twice, flowing
Through many places, as if it stood still in one,
Fixed like a lake on which the wild ducks fluttered,
Ruffling its common reflections, thought-like Monadnocks.
There seemed to be an apostrophe that was not spoken.
There was so much that was real that was not real at all.
He wanted to feel the same way over and over.
He wanted the river to go on flowing the same way,
To keep on flowing. He wanted to walk beside it,
Under the buttonwoods, beneath a moon nailed fast.
He wanted his heart to stop beating and his mind to rest
In a permanent realization, without any wild ducks
Or mountains that were not mountains, just to know how it would be,
Just to know how it would feel, released from destruction,
To be a bronze man breathing under archaic lapis,
Without the oscillations of planetary pass-pass,
Breathing his bronzen breath at the azury center of time.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2024