Зоя Бідило

Луїс Сернуда Знецінення Химери

Полуденну  жару,  яка  згущалася  
Задухою  туману,  розсіяли  піски.
На  фоні  чистої  блакиті  ночі
Не  здатне  литися  водою
Холодне  сяйво  зір,
Погордлива  хода  молодика,
Який  у  вишині  освітлює  недбало
Звірині  кістяки  на  кладовищі.
Шакали  виють  вдалині.

Немає  ні  води,  ні  листя,  ні  кущів,  ні  трав.
У  сяєві  краси  охороняє  місяць
Химеру  миршаву,  ерозія  її  каміння
У  пустелі,  як  кукса  чи  скалічене  крило;
Понівечені  часом  пазурі  і  груди;
Щілина  замість  носа,  а  у  витках
Волосся  знайшли  притулок
Огидні  птахи,  у  яких  пожива  
Знецінення  і  смерть.  

Коли  торкає  світло  місяця  Химеру,  
Вона,  здається,  оживає  у  риданні,
Молінні,  що  іде  не  від  руїни,
А  від  віків,  які  у  неї  втілені,  безсмертні.
Вона  оплакує,  що  неможлива  смерть  у  формі,
Породженій  людиною.  Що  помирати  важко,
Але  не  мати  змоги  вмерти,  коли  все  помирає,
Мабуть,  ще  важче.  Химера  шепотить  до  місяця,
Її  солодкий  голос  примиряє  зі  знеціненням.

Ні  жертв  немає,  ні  закоханих.  Де  люди?
Вони  мені  не  вірять,  І  загадки,  які  загадувала  я,
Не  розгадали,  І  Сфінкс,  моя  суперниця  й  сестра,
Їх  більше  не  цікавить.  Божественне  існує,
Мінливе  і  багатоформне,  навіть,  коли  померли  боги.
Тому  в  мені  живі  не  знищені  бажання,
Хоча  минула  моя  форма,  і  я  навіть  не  тінь;
Збувається  моє  бажання,  коли  я  бачу  зневірену  людину,
Налякану,  покірну  мені  і  зову  нерозгаданої  тайни.

   
Людину,  як  і  тварину,  приборкує  нагайка,
Але  ж  які  у  ній  чудові  краса  і  сила,
О  боги,  що  за  чари.  Людина  це  джерела  насолоди;
Коли  людина  прекрасна,  у  ній  є  насолода.
Відтоді  віки  минули,  коли  людина  покинула  
Мене  з  моїми  зневаженими  тайнами.
І  добре,  що  до  мене  ще  приходять  іноді
Поети,  хоча  я  в  них  не  бачу  чарів,  але  коли  заледве
Спокушаю  їх  своїми  тайнами,  то  бачу  в  них  красу.

Худий  і  кволий,  лисий,  в  окулярах,
Беззубий.  Це  фізичні  риси
У  запізнілого  мого  слуги;  і  саме  такий  його
Характер.  Нині  небагатьох  цікавлять  мої  тайни,
Вони  у  жінці  бачать  власну  сумуючу  Химеру.
І  добре,  що  мене  забули,  що  не  приходять,
Коли  міняють  підгузок  немовляті
Чи  витирають  йому  носа,  роздумуючи  
Про  хулу  чи  похвалу  від  критика.

Як  можна  вірити  у  те,  що  ти  поет,
Якщо  в  тобі  немає  більше  ні  сили,  ні  шаленства
Повірити  у  мене  і  в  мої  тайни?
Для  тебе  краще  місце  в  академії,  
Не  посуха,  руїни  й  смерть,
Відзнаки,  які  я  давала  щедро  моїм  жертвам,
Як  тільки  полонила  їхню  душу,
Як  тільки  обирала  людина  і  поет
Міраж  безжальний,  а  не  буржуазну  ясність.

Були  для  мене  зовсім  іншими  часи,
Коли  щаслива  і  безжурна,  заводила  у  лабіринти,
Де  погубила  одних  людей,  і  наділила  інших
Своїм  одвічним  божевіллям:  уявою  про  щастя,  мріями  про  майбуття,
Надіями  кохання  і  світлої  дороги.
Та  будучи  розсудливою,  нищила  людину
У  своїх  сильних  пазурах,  бо  дрібка  божевілля  -
Це  сіль  життя.  Зважаючи  на  те,  ким  я  була,
Я  людям  більше  не  даю  ніяких  обіцянок.

Наче  у  дзеркалі,  ковзає  місяць  
По  темному  піску  пустелі,
Він  покидає  серед  тіней  Химеру,
Її  солодкий  голос  -  це  чаруюча  мелодія  без  слів.
І  як  у  морі  зникають  підводні  течії,
Збавляючи  своєї  магії  берег,
Так  зникає  чарівний  голос,  пустелю  залишає
Ще  непривітнішою,  її  дюни
Сліпі  і  тьмяні,  без  давніх  міражів.
 
Затінена  і  тиха,  Химера  ніби  відступає  
У  прадавню  ніч,  у  предковічний  Хаос;
Де  ані  боги,  ані  люди,  ані  їх  творіння
Не  гинуть,  якщо  вони  були  народжені;
Вони  ідуть  до  згубного  кінця,  зникаючи  в  піску.
Сумна,  безноса,  нерухома,  Химера  вдихає
Прохолоду  світанку,  що  наступає,  світанку  нового  дня,
Який  не  принесе  їй  милосердну  смерть,
А  навпаки,  продовжить  її  знецінене  буття.

[i]Химера  -  міфічне  вогнедишне  чудовисько  родом  з  Лікії  (південно-західна  Мала  Азія).  Найчастіше  її  уявляли  трьохголовою:  левина  голова  спереду,  козина  зі  спини,  зміїна  з  хвоста.  Породження  Тифона  і  Єхидни,  Химера  розоряла  землі  Лікії.  Беллерофонт,  герой  з  Коринфа,  осідлавши  крилатого  коня  Пегаса  убив  її,  поціливши  у  левину  пащу  свинцевою  стрілою.  Свинець  від  вогню  розплавився,  пролився  у  пащу  і  знищив  Химеру.    (Гесіод  Феогонія  319-25).  
Химера  –  плід  уяви,  щось  нездійсненне,  що  уособлює  реальність.  Її  мати  Єхидна  спокушала  вродливим  обличчям,  сестра  Сфінкс  спокушала  хитрими  вигадками,  Химера  теж  загадувала  міфопоетичні  загадки  про  суть  природи  і  людського  буття,  але  Сфінкс  мала  людське  обличчя  і  могла  говорити,  а  зооморфна  Химера  була  німою,  тільки  своїм  тілом  вона  ієрогліфічно  повідомляла  тайну  свого  тіла  і  свого  імені.  Люди  платили  життям  за  спроби  зрозуміти  тайну  буття.

[b]Химера  з  Ареццо,  близько  400  до  н.е.,  бронза,  (Національний  археологічний  музей,  Флоренція)  Права  передня  нога  (внизу)  містить  дарчий  напис  етруською  мовою:  «tinścvil»,  що  означає  «Приношення,  яке  належить  Тіні»[/b][/i]

[b]Luis  Cernuda  Desolación  de  la  quimera[/b]
Todo  el  ardor  del  día,  acumulado
En  asfixiante  vaho,  el  arenal  despide.
Sobre  el  azul  tan  claro  de  la  noche
Contrasta,  como  imposible  gotear  de  un  agua,
El  helado  fulgor  de  las  estrellas,
Orgulloso  cortejo  junto  a  la  nueva  luna
Que,  alta  ya,  desdeñosa  ilumina
Restos  de  bestias  en  medio  de  un  osario.
En  la  distancia  aúllan  los  chacales.

No  hay  agua,  fronda,  matorral  ni  césped.
En  su  lleno  esplendor  mira  la  luna
A  la  Quimera  lamentable,  piedra  corroída
En  su  desierto.  Como  muñón,  deshecha  el  ala;
Los  pechos  y  las  garras  el  tiempo  ha  mutilado;
Hueco  de  la  nariz  desvanecida  y  cabellera,
En  un  tiempo  anillada,  albergue  son  ahora
De  las  aves  obscenas  que  se  nutren
En  la  desolación,  la  muerte.

Cuando  la  luz  lunar  alcanza
A  la  Quimera,  animarse  parece  en  un  sollozo,
Una  queja  que  viene,  no  de  la  ruina,
De  los  siglos  en  ella  enraizados,  inmortales
Llorando  el  no  poder  morir,  como  mueren  las  formas
Que  el  hombre  procreara.  Morir  es  duro,
Mas  no  poder  morir,  si  todo  muere,
Es  más  duro  quizá.  La  Quimera  susurra  hacia  la  luna
Y  tan  dulce  es  su  voz  que  a  la  desolación  alivia.

»Sin  víctimas  ni  amantes.  ¿Dónde  fueron  los  hombres?
Ya  no  creen  en  mí,  y  los  enigmas  que  yo  les  propusiera
Insolubles,  como  la  Esfinge,  mi  rival  y  hermana,
Ya  no  les  tientan.  Lo  divino  subsiste,
Proteico  y  multiforme,  aunque  mueran  los  dioses.
Por  eso  vive  en  mí  este  afán  que  no  pasa,
Aunque  pasó  mi  forma,  aunque  ni  sombra  soy;
Afán  que  se  concreta  en  ver  rendido  al  hombre
Temeroso  ante  mí,  ante  mi  tentador  secreto  indescifrable.

Como  animal  domado  por  el  látigo,
El  hombre.  Pero,  qué  hermoso;  su  fuerza  y  su  hermosura,
Oh  dioses,  cuán  cautivadoras.  Delicia  hay  en  el  hombre;
Cuando  el  hombre  es  hermoso,  en  él  cuánta  delicia.
Siglos  pasaron  ya  desde  que  desertara  el  hombre
De  mí  y  a  mis  secretos  desdeñoso  olvidara.
Y  bien  que  algunos  pocos  a  mí  acudan,
Los  poetas,  ningún  encanto  encuentro  en  ellos,
Cuando  apenas  les  tienta  mi  secreto  en  en  ellos  veo  hermosura.

Flacos  o  flácidos,  sin  cabellos,  con  lentes,
Desdentados.  Ésa  es  la  parte  física
En  mi  tardío  servidor;  y,  semejante  a  ella,
Su  carácter.  Aun  así,  no  muchos  buscan  mi  secreto  hoy,
Que  en  la  mujer  encuentran  su  personal  triste  Quimera.
Y  bien  está  ese  olvido,  porque  ante  mí  no  acudan
Tras  de  cambiar  pañales  al  infante
O  enjugarle  nariz,  mientras  meditan
Reproche  o  alabanza  de  algún  crítico.

¿Es  que  pueden  creer  en  ser  poetas
Si  ya  no  tienen  el  poder,  la  locura
Para  creer  en  mí  y  en  mi  secreto?
Mejor  les  va  sillón  en  academia
Que  la  aridez,  la  ruina  y  la  muerte,
Recompensas  que  generosa  di  a  mis  víctimas,
Una  vez  ya  tomada  posesión  de  sus  almas,
Cuando  el  hombre  y  el  poeta  preferían
Un  miraje  cruel  a  certeza  burguesa.

Bien  otros  fueron  para  mí  los  tiempos
Cuando  feliz,  ligera,  hollaba  el  laberinto
Donde  a  tantos  perdí  y  a  tantos  otros  los  dotaba
De  mi  eterna  locura:  imaginar  dichoso,  sueños  de  futuro,
Esperanzas  de  amor,  periplos  soleados.
Mas,  si  prudente,  estrangulaba  al  hombre
Con  mis  garras  potentes,  que  un  grano  de  locura
Sal  de  la  vida  es.  A  fuerza  de  haber  sido,
Promesas  para  el  hombre  ya  no  tengo.»

Su  reflejo  la  luna  deslizando
Sobre  la  arena  sorda  del  desierto.
Entre  sombras  a  la  Quimera  deja,
Calla  en  su  dulce  voz  la  música  cautiva.
Y  como  el  mar  en  la  resaca,  al  retirarse
Deja  a  la  playa  desnuda  de  su  magia,
Retirado  el  encanto  de  la  voz,  queda  el  desierto
Todavía  más  inhóspito,  sus  dunas
Ciegas  y  opacas,  sin  el  miraje  antiguo.

Muda  y  en  sombra,  parece  la  Quimera  retraerse
A  la  noche  ancestral  del  Caos  primero;
Mas  ni  dioses,  ni  hombres,  ni  sus  obras,
Se  anulan  si  una  vez  son:  existir  deben
Hasta  el  amargo  fin,  perdiéndose  en  el  polvo.
Inmóvil,  triste,  la  Quimera  sin  nariz  olfatea
Frescor  de  alba  naciente,  alba  de  otra  jornada
Que  no  habrá  de  traerle  piadosa  la  muerte,
Sino  que  su  existir  desolado  prolongue  todavía.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2025

Луїс Сернуда Для когось жити

Для  когось  жити  -  це  ходити  босими  ногами
по  склу;  для  когось  -  дивитися  прямо  на  сонце.

Берег  веде  облік  годин  і  днів  кожної  дитини,
яка  помирає.  Розцвітає  квітка,  руйнується  вежа.

Незмінно.  Я  протягую  руку;  дощу  немає.
Я  наступаю  на  скло;  сонця  немає.  Я  дивлюся
на  місяць;  немає  берега.

Хіба  це  важливо?  Твоя  доля  дивитися
як  постають  вежі,  цвітуть  квіти,  помирають  діти;
окремо,  як  гральна  карта  із  загубленої  колоди.

[b]Luis  Cernuda  Para  unos  vivir[/b]
Para  unos  vivir  es  pisar  cristales  con  los  pies  desnudos;  
para  otros  vivir  es  mirar  el  sol  frente  a  frente.

La  playa  cuenta  días  y  horas  por  cada  niño  que  muere.  
Una  flor  se  abre,  una  torre  se  hunde.

Todo  es  igual.  Tendí  mi  brazo;  no  llovía.  Pisé  cristales;  
no  había  sol.  Miré  la  luna;  no  había  playa.

Qué  más  da.  Tu  destino  es  mirar  las  torres  que  levantan,  
las  flores  que  abren,  los  niños  que  mueren;  aparte,  
como  naipe  cuya  baraja  se  ha  perdido.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2025

Луїс Сернуда Я чекав один

Я  чекав  чогось,  не  знаючи  чого.  Щосуботи  
чекав  вечора.  Одні  давали  милостиню,  інші
йшли  мимо,  не  помічаючи  мене.

Я  тримав  у  руці  квітку;  не  пам'ятаю  яку.
Юнак  ішов  мимо  і  не  дивлячись,  торкнувся
до  неї  своєю  тінню.  Я  простягнув  руку.

Падаючи,  квітка  стала  горою,  за  яку  заходило
сонце;  не  пам'ятаю,  чи  було  воно  чорним.

Моя  рука  порожня.  На  долоні  проступила  крапля  крові.

[b]Luis  Cernuda  Esperaba  solo[/b]
Esperaba  algo,  no  sabía  qué.  Esperaba  al  anochecer,  
los  sábados.  Unos  me  daban  limosna,  otros  me  
miraban,  otros  pasaban  de  largo  sin  verme.

Tenía  en  la  mano  una  flor;  no  recuerdo  qué  flor  era.  
Pasó  un  adolescente  que,  sin  mirar,  la  rozó  con  su  
sombra.  Yo  tenía  la  mano  tendida.

Al  caer,  la  flor  se  convirtió  en  un  monte.  Detrás  se  
ponía  un  sol;  no  recuerdo  si  era  negro.

Mi  mano  quedó  vacía.  En  su  palma  apareció  una  gota  de  sangre.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2025

Луїс Сернуда Інші руїни

Вежа,  зведена  за  допомогою  машин,
Стараннями  машин  перетворена  на  руїну,
Після  наведення  порядку  почали  діяти
Сили,  які  провокують  небажані  новації:
Голод,  який  ніколи  не  може  насититися,
Ситість,  яка  ні  в  чому  не  хоче  знати  міри;
Двома  ворогами  стали  один  супроти  одного
Голод  і  холод  з  одного  боку,  пиха  й  жадоба  з  іншого.

Руїна  забрала  собі  стільки  стін  
У  зіяючі,  безформні  провалля  учорашніх  осель,  
Від  яких  залишилася  бездомною  іронічна  деталь:
Уцілілий  димар,  закопчений  димом  ночей,
Зниклих,  як  тіла,  зігріті  ним  узимку,
Або  сходи,  які  вели  у  небуття,
У  якому  пожильці  зникали  з  ошелешеним  видом,
У  грі  випадку  не  зважають  на  долі.  

Ніщо  не  уціліє,  навіть  якщо  видається  
Міцним,  як  оті  сусідні  будинки,
У  чиїх  залах  вікна  дозволяли
Миготіти  дзеркалам  у  золоті  оздоби,
Серед  яких  буяло  урочисте  марнославство
Знаменитої  знаті,  відомих  політиків,  багатих  фінансистів,
Чия  мова  викликали  відгомін  захопленого  шепоту
І  пошани  відповідно  до  рангу  і  статків.  

Кімната,  у  якій  дами,  наливаючи
Чашечку  чаю,  відміряли  і  відповідну  гостеві  посмішку,
При  безлічі  свічок  під  її  стелею  облаштовували
Інтимні  побачення  і  пишні  бенкети,  чи  іноді
Бажаний  вигідний  шлюб  між  двома  родинами,
Сьогодні  тут  порожньо  і  розміщено  тільки  
Штаб  із  надзвичайних  ситуацій,  до  офісу  якого
Прибувають  примарні  уцілілі.

Ці  насторожені  непривітні  вулиці,
Які  ведуть  у  алеї  якогось  парку,  
У  перспективі  узгоджені  з  похмурим  небом,
І  кроками  випадкового  перехожого,
Ранкового  вершника  чи  нічного  екіпажа
Та  його  перламутрового  кольору,  брудного  від  сажі,
Щодня  порушують  їх  спокій  брутальні  
Передряги  триваючого  життя.

Ніби  у  пустелі,  юрми    
Марширують,  загубивши  визначальний  шлях.
Це  місто  було  безплідне.  Воно,
Зневірене  знаннями,  намагалося  рухати  гори.
Усе  це  жахлива,  ущербна  маса:
Її  пожива  -  плоди  далеких  колоній,
Її  жадання  -  марне  змагання  з  простором  і  часом,
Її  вигуки  -  одурманення  свідомості.

Людина  і  місто  пов'язані  
Як  сни  грішника  і  таємна  вина;
Вона  у  ньому  відмовилася  від  мирних  речей,
Аж  до  останнього  захисту:  незайманого  неба,  
З  якого  небезпечні  птахи  посилають  смерть
На  грішне  стадо,  скупчене  і  беззахисне,
Бо  той,  хто  більше  не  знає,  як  жити  у  самоті,
Більше  не  повинен  помирати  у  самоті.
Руїна  -  найвищий  дар  людині  від  Бога.  

[i]Під  час  свого  вигнання  у  Великобританії  між  1938  і  1948  роками,  іспанський  поет  Луїс  Сернуда  написав  два  тексти  про  руїни.  Перший  має  просту  назву  «Руїни»  і  нагадує  твори  романтичних  поетів,  зокрема  П.Б.Шеллі  «Озимандіс».  Відсутність  людей  і  натхненний  опис  древніх  руїн  ведуть  до  висновку,  руїни  є  результатом  плину  часу.  Другий  вірш  «Інші  руїни»  ніби  перегукується  з  першим.  Написаний  у  1946  році,  він  передає  враження  поета  від  Лондону,  напівзруйнованого  німецькими  бомбардуваннями.  Увага  зосереджена  на  недавніх  руїнах  британської  столиці,  миттєво  зруйнованої  винайденими  людьми  машинами.
[/i]
[b]Luis  Cernuda  Otras  ruinas[/b]
La  torre  que  con  máquinas  ellos  edificaron,
Por  obra  de  las  máquinas  conoce  la  ruina,
Tras  de  su  ordenación  quedando  a  descubierto
Fuerzas  instigadoras  de  torpes  invenciones:
La  carencia  que  nunca  pudo  esperar  hartura,
La  saciedad  que  nunca  quiso  guardar  templanza;
Como  dos  enemigos  frente  a  frente,
Hambre  y  frio  de  una  parte,  soberbia  y  avaricia  de  la  otra.

La  ruina  ha  clamado  por  suyos  tantos  muros
Sobre  huecos  disformes  bostezando,  ayer  morada
De  la  cual  sin  cobijo  subsiste  irónico  detalle:
Chimenea  manchada  por  humo  de  las  noches,
Idas  como  los  cuerpos  allá  templados  en  invierno,
O  tramo  de  escalera  que  conduce  a  la  nada
Donde  sus  moradores  irrumpieron  con  gesto  estupefacto,
En  juego  del  azar,  sin  coherencia  de  destino.

Intacto  nada  queda,  aunque  parezca
Firme,  como  esas  construcciones  adyacentes,
Hacia  cuyos  salones  las  ventanas  permiten
El  vislumbre  de  espejos,  oros  sobrecargados,
Entre  los  cuales  discurria  la  vanidad  solemne
De  ilustres  aristócratas,  eminentes  politicos,  acaudalados  financieros,
Que  al  hablar  despertaban  un  eco  de  murmullos  complacidos
y  el  respeto  debido  al  rango  y  la  fortuna.

La  discreción,  reticente  de  estas  calles,
Rumbo  a  las  alamedas  de  algún  parque,  todas
En  perspectiva  acorde  con  el  cielo  moroso,
Hechas  para  los  pasos  de  ocioso  transeúnte,
El  matinal  jinete  o  la  nocturna  carretela,
Ve  su  color  de  perla  por  hollin  mancillado,
Ofendido  a  diario  su  sosiego  entre  las  sacudidas
Vulgares  de  la  vida  que  aún  subsiste.

Como  desierto,  adonde  muchedumbres
Marchan  dejando  atrás  la  ruta  decisiva,
Estéril  era  esta  ciudad.  Aquella
Que  con  saber  sin  fe  quiso  mover  montañas;
Toda  ella  monstruosa  masa  insuficiente:
Su  alimento  los  frutos  de  colonias  distantes,
Su  prisa  lucha  inútil  con  espacio  y  con  tiempo,
Su  estruendo  limbo  ensordecedor  de  la  conciencia.

El  hombre  y  la  ciudad  se  corresponden
Como  al  durmiente  el  sueño,  al  pecador  la  transgresión  oculta;
Ella  y  él  recusaron  al  silencio  de  las  cosas
Hasta  el  refugio  último:  el  aire  inviolado,
De  donde  aves  maléficas  precipitaron  muerte
Sobre  la  grey  culpable,  hacinada,  indefensa,
Pues  quien  vivir  a  solas  ya  no  sabe,  morir  a  solas  ya  no  debe.
Del  dios  al  hombre  es  don  postrero  la  ruina.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2025

Луїс Сернуда Руїни

У  тиші  й  самоті  годується  трава,
Вона  серед  руїн  буйніє  і  зникає,
І  доки  ластівки  шалені  крики
Пронизують  повітря,  вітер
Ледь  чутно  листя  на  гіллі  ворушить,
Наче  торкаючи  його  незримими  руками.
Ясний,  у  срібному  тумані  виходить
Тонкий  серп  місяця,
І  розливає  на  поля  спокійну  тишу,

І  у  хиткому  світлі  мармурні  руїни  
Постали  дивними  музичними  ладами,
В  яких  збулася  мрія.
Це  людина.  Дивися
На  ряди  гробниць  і  кипарисів,  і  вулиці,
Які  ведуть  у  серце  великого  майдану,
Відкритого  для  пагорбів  на  горизонті:
Усе  те  ж  саме,  але  це  лиш  тінь
Того,  що  тут  було  віки  тому,  і  без  людей.

Здіймає  величавий  акведук  
Сухі  руїни  арок  над  дикою  долиною,
Де  розрослися  мирти  й  анемони,
І  звільнена  вода  блищить  у  очереті,
Являє  загадкову  пишномовність  
Своєї  вроди,  і  перемагає  смерть.
В  гробницях  опустілих  урни  без  праху,
Вишукані  барельєфи  вшановують
Померлих,  які  перетворилися  
На  анонімну  безмірну  смерть,

Хоча  легкі  покрови  їхні  уціліли:  
У  чашах  вже  немає  ароматів,  перснів,  коштовностей    
Або  лукавих  амулетів  сильної  статі,
Які  пробачила  б  трагічна  зневага  часу.
Бруківка,  на  яку  ступали  живі  ноги
Століття  тому,  ще  залишається  
на  тому  ж  місці,  і  на  майдані
колони  засвідчують  змагання  політичні,  
І  вівтарі,  куди  приносили  пожертви  і  завмирали,
І  стіни,  за  якими  ховали  тілесні  насолоди,  
Вони  самі  не  з  нами.  Ця  тиша
наче  чекає  на  повернення  того  життя.
Та  люди  утворені  фрагментами  матерії,
яку  з'їдає  час,  навіть  якщо  вони
творити  здатні  те,  що  чинить  опір  часу,
ті,  чиїм  розумом  задумується  вічне,
як  кісточку  у  фрукті,  містять  смерть.

О  Боже.  Ти,  який  творив  нас,
щоб  ми  померли,  для  чого  наділяєш  
жагою  вічності,  яка  творить  поета?
Як  можеш  дозволяти  ти,  віками,
Наче  кульбабове  насіння,  розвіювати  нас,
Творіння  світла,  у  жадібну  пітьму?

Але  тебе  немає.  Ти  лише  ім'я,
яке  дає  людина  своєму  страху,  своєму  безсиллю,
життя  без  тебе  видається  схожим  на  ці
руїни,  чудові  у  своїй  покинутості;
видіння  світла  у  завмерлій  ночі,  
видіння,  мабуть,  дивне,  нетривале  і  легке.

Усе  прекрасне  являється  на  мить  і  проминає.
Тому  важливо  втішатися  і  вічністю,  і  миттю.

Я,  Боже,  не  завидую  тобі;  залиш  мене  у  самоті
з  моїми  справами  людськими,  недовговічними:
бо  швидкоплинне  бажання  створювати  
вічне  вартує  всемогутності  твоєї.

Це  людина.  Тож  розумій  і  припини
ганятися  за  вічними  оглухлими  богами,
ти  живиш  їх  молитвами  своїми  і  нищиш  забуттям.

Хіба  твоє  життя  не  є  прекраснішим  за  квітку,
яка  росте  і  розквітає  в  обіймах  смерті?
Священна  і  загадкова  приходить  ніч,
ласкава  як  рука  закоханого  друга,
і  зараз  у  її  обійми,  в  яких  колись
відпочивали  інші,  я  віддаюся,
щоб  мирно  споглядати  тихі  поля  й  руїни.
                 [i]"Як  той,  хто  чекає  світанку"[/i]

[b]Luis  Cernuda  Las  ruinas[/b]
Silencio  y  soledad  nutren  la  hierba
Creciendo  oscura  y  fuerte  entre  ruinas,
Mientras  la  golondrina  con  grito  enajenado
Va  por  el  aire  vasto,  y  bajo  el  viento
Las  hojas  en  las  ramas  tiemblan  vagas
Como  al  roce  de  cuerpos  invisibles.
Puro,  de  plata  nebulosa,  ya  levanta
El  agudo  creciente  de  la  luna
Vertiendo  por  el  campo  paz  amiga,

Y  en  esta  luz  incierta  las  ruinas  de  mármol
Son  construcciones  bellas,  musicales,
Que  el  sueño  completó.
Esto  es  el  hombre.  Mira
La  avenida  de  tumbas  y  cipreses,  y  las  calles
Llevando  al  corazón  de  la  gran  plaza
Abierta  a  un  horizonte  de  colinas:
Todo  está  igual,  aunque  una  sombra  sea
De  lo  que  fue  hace  siglos,  mas  sin  gente.

Levanta  ese  titánico  acueducto
Arcos  rotos  y  secos  por  el  valle  agreste
Adonde  el  mirto  crece  con  la  anémona,
En  tanto  el  agua  libre  entre  los  juncos
Pasa  con  la  enigmática  elocuencia
De  su  hermosura  que  venció  a  la  muerte.
En  las  tumbas  vacías,  las  urnas  sin  cenizas,
Conmemoran  aún  relieves  delicados
Muertos  que  ya  no  son  sino  la  inmensa  muerte
anónima,

Aunque  sus  prendas  leves  sobrevivan:
Pomos  ya  sin  perfume,  sortijas  y  joyeles
O  el  talismán  irónico  de  un  sexo  poderoso,
Que  el  trágico  desdén  del  tiempo  perdonara.
Las  piedras  que  los  pies  vivos  rozaron
En  centurias  atrás,  aún  permanecen
Quietas  en  su  lugar,  y  las  columnas
En  la  plaza,  testigos  de  las  luchas  políticas,
Y  los  altares  donde  sacrificaron  y  esperaron,
Y  los  muros  que  el  placer  de  los  cuerpos  recataban.
Tan  solo  ellos  nos  están.  Este  silencio
parece  que  aguardarse  la  vuelta  de  sus  vidas.
Mas  los  hombres,  hechos  de  esa  materia  fragmentaria
con  que  se  nutre  el  tiempo,  aunque  sean
aptos  para  crear  lo  que  resiste  al  tiempo,
ellos  en  cuya  mente  lo  eterno  se  concibe,
como  en  el  fruto  el  hueso  encierran  muerte.

Oh  Dios.  Tú  que  nos  has  hecho
para  morir,  ¿por  qué  nos  infundiste
la  sed  de  eternidad,  que  hace  al  poeta?
¿Puedes  dejar  así,  siglo  tras  siglo,
caer  como  vilanos  que  deshace  un  soplo
los  hijos  de  la  luz  en  la  tiniebla  avara?

Mas  tú  no  existes.  Eres  tan  sólo  nombre
que  da  el  hombre  a  su  miedo  y  su  impotencia,
y  la  vida  sin  ti  es  esto  que  parecen
estas  mismas  ruinas  bellas  en  su  abandono:
delirio  de  la  luz  ya  sereno  a  la  noche,
delirio  acaso  hermoso  cuando  es  corto  y  es  leve.

Todo  lo  que  es  hermoso  tiene  su  instante  y  pasa.
Importa  como  eterno  gozar  de  nuestro  instante.

Yo  no  te  envidio,  Dios;  déjame  a  solas
con  mis  obras  humanas  que  no  duran:
el  afán  de  llenar  lo  que  es  efímero
de  eternidad,  vale  tu  omnipotencia.

Esto  es  el  hombre.  Aprende  pues,  y  cesa
de  perseguir  eternos  dioses  sordos
que  tu  plegaria  nutre  y  tu  olvido  aniquila.

Tu  vida,  lo  mismo  que  la  flor,  ¿es  menos  bella  acaso
porque  crezca  y  se  abra  en  brazos  de  la  muerte?
Sagrada  y  misteriosa  cae  la  noche,
dulce  como  una  mano  amiga  que  acaricia,
y  en  su  pecho,  donde  tal  ahora  yo,  otros  un  día
descansaron  la  frente,  me  reclino
a  contemplar  sereno  el  campo  y  las  ruinas.
                 [i]Como  quien  espera  el  alba[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2025

Луїс Сернуда Ще одна зустріч

Повітря  чисте,  нопаль,  пальма,
На  цій  окраїні  здаються
Майже  такими  й  не  такими,
Які  були  в  твоїй  країні.

Ти  теж,  здається,  не  змінився,
Майже  такий,  як  був  раніше:
У  цьому  майже  полягає
Різниця  між  учора  й  нині.

У  безнадійному  сьогодні
Не  жаль  того,  що  не  збулося,
Минуле  вже  давно  минуло,
І  мертве  вже  давно  померло.

На  це  майбутнє  не  зважає,
Оманами  своїми  манить:
Там  так  і  ні  ще  мають  шанси,
Там  десь  і  щось  тебе  чекає.

Ти  думаєш,  хоча  й  не  певен,
Що  між  людей  так  повелося,
Навіть  не  хочеш  довіряти,
А  довіряєш  мимоволі.  
[i]Нопаль  -  ацтекська  назва  кактуса  Opuntia  ficus-indic,  пагони  якого  широко  використовуються  в  мексиканській  кухні.  Нопаль  родом  з  Мексики,  але  також  поширений  в  Андалусії.  Роздуми  поета  про  подібність  ландшафтів  Мексики  і  його  рідної  Андалусії  приводять  до  роздумів  про  плин  часу  і  зміни,  які  принесло  нове  життя  у  новій  країні.[/i]

[b]Luis  Cernuda  Otra  fecha[/b]
Aires  claros,  nopal  y  palma,  
En  los  alrededores,  saben,  
Si  no  igual,  casi  igual  a  como  
La  tierra  tuya  aquella  antes.

También  tú  igual  me  pareces,                        
O  casi  igual,  al  que  antes  eras:  
En  él  casi  sólo  consiste,
De  ayer  a  hoy,  la  diferencia.

En  tu  hoy  más  que  precario
Nada  anterior  echas  de  menos,                  
Porque  lo  ido  está  bien  ido,  
Como  lo  muerto  está  bien  muerto.

El  futuro,  a  pesar  de  todo,
Usa  un  señuelo  que  te  engaña:  
El  sí  y  el  no  de  azar  no  usado,                      
El  no  sé  qué  donde  algo  aguarda.

Tú  lo  sabes,  aunque  tan  tibio
Es  tu  vivir  entre  la  gente,
Pues  si  nada  crees,  aun  queriendo,  
Aun  sin  querer  crees  a  veces.                        
             [i]Con  las  horas  contadas[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2025

Луїс Сернуда Пісня заходу

Вершник  без  голови,
Вершник,  як  дитина,  яка  шукає  у  стерні
Тільки-но  загублені  ключі,
Звабливі  змії,  стихійні  біди,
Кораблі  тихо  виходять  на  береги  з  плоті,  
З  плоті,  яка  помирає  разом  з  людиною.
Далеке  
Вогнище  перетворює  спогади  на  попіл,
Ночі  з  однією  єдиною  зіркою,
Кров,  витікає  з  вен  за  один  день,
Лють  кольору  кохання,
Кохання  кольору  забуття,
Гідне  зараз  лише  занедбаного  горища.  
Співає  далекий  захід,
Той  захід,  який  руки  давніх  років
Думали  ухопити,  як  місячний  вітер;
Але  місяць  -  це  дерево,  руки  зникають
За  краплею  крапля,  як  сльози.
Забуваємо  все,  навіть  сам  захід;
Забуваємо,  що  одного  дня  сьогоднішні  погляди
Засіяють  уночі  багатьом  закоханим
Далеко  на  заході,
Над  ще  віддаленішим  коханням.

[b]Luis  Cernuda  LA  CANCIÓN  DEL  OESTE[/b]
Jinete  sin  cabeza,
Jinete  como  un  niño  buscando  entre  rastrojos
Llaves  recién  cortadas,
Víboras  seductoras,  desastres  suntuosos,
Navíos  para  tierra  lentamente  de  carne,
De  carne  hasta  morir  igual  que  muere  un  hombre.
A  lo  lejos
Una  hoguera  transforma  en  ceniza  recuerdos,
Noches  como  una  sola  estrella,
Sangre  extraviada  por  las  venas  un  día,
Furia  color  de  amor,
Amor  color  de  olvido,
Aptos  ya  solamente  para  triste  buhardilla.
Lejos  canta  el  oeste,
Aquel  oeste  que  las  manos  de  antaño
Creyeron  apresar  como  el  aire  a  la  luna;
Mas  la  luna  es  madera,  las  manos  se  liquidan
Gota  a  gota  idénticas  a  lágrimas.
Olvidemos  pues  todo,  incluso  al  mismo  oeste;
Olvidemos  que  un  día  las  miradas  de  ahora
Lucirán  a  la  noche,  como  tantos  amantes,
Sobre  el  lejano  oeste,
Sobre  amor  más  lejano.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2025

Луїс Сернуда Монолог доглядача маяка

Чим  я  можу  наповнити  тебе,  самотній,
Окрім  самим  собою.

Хлопчиком,  серед  злиденних  закапелків  землі,
Завмерши  у  темному  кутку,
Я  шукав  тебе,  сіяючу  гірлянду,  
Мої  майбутні  світанки  і  нічні  тайни,
І  в  тобі  я  побачив  її,  
Невимушену  і  точну,  вільну  і  вірну,
Схожу  зі  мною,
Схожу  з  тобою,  вічну  самоту.

Тоді  я  блукав  по  неправедній  землі
Шукаючи  друзів  чи  незнаних  коханих;
Чужий  для  світу,
Я  у  тихому  світлі  і  у  несвідомому  бажанні,
У  похмурому  дощі  або  у  ясному  сонці
Шукав  істину,  яка  б  не  зрадила,
Забуваючи  у  своїй  жазі,  
Що  крила  втікача  творять  власну  хмару.

І  коли  мої  очі  застилали
Хмара  за  хмарою  проливної  осені,
Промінь  тих  днів  проблискував  від  тебе,
Я  зрікався  тебе  за  щось  незначне,
За  мале  кохання,  щире  чи  удаване,
За  тиху  дружню  розмову  і  дотики,
За  пестливе  ім'я  у  світі  примар,
За  древні  заборонені  насолоди,
Або  за  нудотні  дозволені,
Придатні  для  вишуканих  салонних  пересудів,
У  брехливих  вустах  і  байдужих  словах.

Для  тебе  я  знаходжу  зараз  відлуння  колишньої  людини,
Яка  була  мною,
Яку  я  сам  заплямував  тими  юнацькими  зрадами;
Для  тебе  я  зараз  знаходжу  себе,  сузір'я  відкриттів,
Очищене  від  інших  бажань,
Сонце,  мого  бога,  шепіт  ночі,
Дощ,  вічну  спорідненість,
Ліс  і  його  язичницьке  дихання,
Море,  море,  яке  чудове  його  ім'я;
І  над  усіма  ними,
Темне  і  струнке  тіло,
Я  знаходжу  в  тобі  тебе,  мою  самоту,
І  ти  даєш  мені  силу  і  слабкість,
Як  кам'яніючі  крила  натомленому  птаху.

Схилившись  з  балкона,  пожадливо  дивлюся  на  хвилі,
Слухаю  їхні  похмурі  прокляття,  
Споглядаю  їхні  бліді  любощі;
І  стоячи  над  колискою,  пильний,
Як  нічний  діамант,  обертаюся,  застерігаючи  людей.
Заради  кого  живу,  навіть  не  знаючи  їх;
І  так,  далеко  від  них,
Їх,  чиї  імена  вже  забуті,  я  люблю  їхні  юрми,
Охриплі  й  шалені,  як  море,  моя  обитель,
Чисті  в  очікуванні  вогняної  революції,
Або  зраджені  й  покірні,  яким  може  бути  море,
Коли  настає  година  спокою  його  переможної  сили.

Ти,  самотня  істина,  
Відкрита  пристрасть,  моя  вічна  самота,
Твої  безмежні  обійми;
Сонце,  море,
Пітьма,  степ,
Людина  і  бажання,
Розлючена  юрма,
Що  вони,  як  не  ти  сама?

Для  тебе,  моя  самота,  я  шукав  їх  одного  дня;
У  тобі,  моя  самота,  я  люблю  їх  зараз.

Luis  Cernuda  Soliloquio  del  farero
Cómo  llenarte,  soledad,
Sino  contigo  misma.

De  niño,  entre  las  pobres  guaridas  de  la  tierra,
Quieto  en  ángulo  oscuro,
Buscaba  en  ti,  encendida  guirnalda,
Mis  auroras  futuras  y  furtivos  nocturnos,
Y  en  ti  los  vislumbraba,
Naturales  y  exactos,  también  libres  y  fieles,
A  semejanza  mía,
A  semejanza  tuya,  eterna  soledad.

Me  perdí  luego  por  la  tierra  injusta
Como  quien  busca  amigos  o  ignorados  amantes;
Diverso  con  el  mundo,
Fui  luz  serena  y  anhelo  desbocado,
Y  en  la  lluvia  sombría  o  en  el  sol  evidente
Quería  una  verdad  que  a  ti  te  traicionase,
Olvidando  en  mi  afán
Cómo  las  alas  fugitivas  su  propia  nube  crean.

Y  al  velarse  a  mis  ojos
Con  nubes  sobre  nubes  de  otoño  desbordado
La  luz  de  aquellos  días  en  ti  misma  entrevistos,
Te  negué  por  bien  poco,
Por  menudos  amores  ni  ciertos  ni  fingidos,
Por  quietas  amistades  de  sillón  y  de  gesto,
Por  un  nombre  de  reducida  cola  en  un  mundo  fantasma,
Por  los  viejos  placeres  prohibidos,
Como  los  permitidos  nauseabundos,
Útiles  solamente  para  el  elegante  salón  susurrado,
En  bocas  de  mentira  y  palabras  de  hielo.

Por  ti  me  encuentro  ahora  el  eco  de  la  antigua  persona
Que  yo  fui,
Que  yo  mismo  manché  con  aquellas  juveniles  traiciones;
Por  ti  me  encuentro  ahora,  constelados  hallazgos,
Limpios  de  otro  deseo,
El  sol,  mi  dios,  la  noche  rumorosa,
La  lluvia,  intimidad  de  siempre,
El  bosque  y  su  alentar  pagano,
El  mar,  el  mar  como  su  nombre  hermoso;
Y  sobre  todos  ellos,
Cuerpo  oscuro  y  esbelto,
Te  encuentro  a  ti,  tú,  soledad  tan  mía,
Y  tú  me  das  fuerza  y  debilidad
Como  el  ave  cansada  los  brazos  de  piedra.

Acodado  al  balcón  miro  insaciable  el  oleaje,
oigo  sus  oscuras  imprecaciones,
contemplo  sus  blancas  caricias;
Y  erguido  desde  cuna  vigilante
Soy  en  la  noche  un  diamante  que  gira  advirtiendo  a  los  hombres.
Por  quienes  vivo,  aun  cuando  no  los  vea;
Y  así,  lejos  de  ellos,
Ya  olvidados  sus  nombres,  los  amo  en  muchedumbres,
Roncas  y  violentas  como  el  mar,  mi  morada,
Puras  ante  la  espera  de  una  revolución  ardiente
O  rendidas  y  dóciles,  como  el  mar  sabe  serlo
Cuando  toca  la  hora  de  reposo  que  su  fuerza  conquista.

Tú,  verdad  solitaria,
Transparente  pasión,  mi  soledad  de  siempre,
Eres  inmenso  abrazo;
El  sol,  el  mar,
La  oscuridad,  la  estepa,
El  hombre  y  el  deseo,
La  airada  muchedumbre,
¿Qué  son  sino  tú  misma?

Por  ti,  mi  soledad,  los  busqué  un  día;
En  ti,  mi  soledad,  los  amo  ahora.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2025

Луїс Сернуда Осінні почуття

Ще  все  зелене,  ллє  осінній  дощ,  як  і  тоді
На  древній  мармур,
Зникають  аромати,  які  живили  мрії,
Зневірилося  тіло.  

Прозорі  постаті  явилися  в  долині;
Фонтани  зачаровані,
І  в  безмірі  побляклого  повітря
Засяяли  небесні  крила.

У  дзвоні  голосів  незгасні  ореоли
Дівиці  смерті.
Незначимі  здобутки  і  утрати,
Зникає  мляво  пам'ять.

Все  істинне,  заціпеніла  ненависть,
Як  сіре  небо,
Яке  даремно  розливало  золото,  
Доки  не  стало  тінню  гніву.

[b]Luis  Cernuda  Sentimiento  de  otoño[/b]
Llueve  el  otoño  aún  verde  como  entonces
Sobre  los  viejos  mármoles,
Con  aroma  vacío,  abriendo  sueños,
y  el  cuerpo  se  abandona.

Hay  formas  transparentes  por  el  valle;
Embeleso  en  las  fuentes,
y  entre  el  vasto  aire  pálido  ya  brillan
Unas  celestes  alas.

Tras  de  las  voces  frescas  queda  el  halo
Virginal  de  la  muerte.
Nada  pesa  ganado  ni  perdido.
Lánguido  va  el  recuerdo.

Todo  es  verdad,  menos  el  odio,  yerto
Como  ese  gris  celaje
Pasando  vanamente  sobre  el  oro,
Hecho  sombra  iracunda.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2025

Луїс Сернуда Я розповім тобі як виникають

Я  розповім  тобі  як  виникають  заборонені  насолоди,
які  бажання  породжують  вежі  жаху,
загрозливі  ґрати,  бліда  шаленість,
закам'янілі  кулаки  уночі,
для  вас  усіх,  навіть  бунтуючих,
які  можуть  жити  тільки  без  мурів.

Захисна  броня,  списи  і  кинджали,
годиться  все,  що  нівечить  тіло;
ти  бажаєш  пити  цей  похітливий  напій
або  дрімати  у  розбещуючій  воді.
Неважливо;
вони  вже  виявили  твою  нечисту  душу.

Неважлива  невинність,  дар,  який  доля
піднімає  нетлінними  руками  як  птицю;
неважлива  юність,  більші  за  людські  мрії,
шляхетна  посмішка,  спокій  берега  перед  бурею
порушених  правил.

Заборонені  насолоди,  земні  планети,
мармурові  руки  зі  смаком  літа,
викинуті  з  моря  сім  губок,
металеві  квіти,  гулкі,  як  людські  груди.

Горда  самота,  скинені  корони,
воля  незабута,  юності  покрови;
Нехтуючий  цими  плодами,  німий,
гидкий,  як  король,  як  тінь  короля,
плазує  покірно,
щоб  увірвати  клапті  життя.

Я  не  знаю  нав'язаних  обмежень,
обмежень  заліза  чи  паперу,
випадок  змусив  відкрити  очі  на  горнє  світло,
яке  не  бачать
безплідні  будні,  тухлі  закони  і  правила,  
щури,  руйнуючі  пейзажі.

Якщо  там  простягнути  руку,  
знайдеш  гору,  яка  забороняє,
непрохідний  ліс,  який  заперечує,
море,  яке  поглинає  бунтуючих  підлітків.

Але  якщо  гнів,  обурення,  ганьба,  смерть,
ікла,  жадаючі  плоті,
погрожують  обрушити  свої  потоки,
то  з  іншого  боку  ви,  заборонені  насолоди,
бронза  гордості,  брутальність,  яка  нічому  не  заважає,
пропонуєте  тайну  своїми  руками.
Скуштуй  те,  що  не  псує  ніяка  гіркота,
небеса,  палаючі  нищівними  блискавками  небеса.

Внизу  безіменні  манекени,  
тіні  тіней,  страждання,  заповіді  туману;
іскра  цих  насолод  
засяє  у  час  розплати.
Її  спалах  може  зруйнувати  ваш  світ.

[b]Luis  Cernuda  Diré  cómo  nacisteis[/b]
Diré  cómo  nacisteis,  placeres  prohibidos,
como  nace  un  deseo  sobre  torres  de  espanto,
amenazadores  barrotes,  hiel  descolorida,
noche  petrificada  a  fuerza  de  puños,
ante  todos,  incluso  el  más  rebelde,
apto  solamente  en  la  vida  sin  muros.

Corazas  infranqueables,  lanzas  o  puñales,
todo  es  bueno  si  deforma  un  cuerpo;
tu  deseo  es  beber  esas  hojas  lascivas
o  dormir  en  ese  agua  acariciadora.
No  importa;
ya  declaran  tu  espíritu  impuro.

No  importa  la  pureza,  los  dones  que  un  destino
levantó  hacia  las  aves  con  manos  imperecederas;
no  importa  la  juventud,  sueño  más  que  hombre,
la  sonrisa  tan  noble,  playa  de  seda  bajo  la  tempestad
de  un  régimen  caído.

Placeres  prohibidos,  planetas  terrenales,
miembros  de  mármol  con  un  sabor  de  estío,
jugo  de  esponjas  abandonadas  por  el  mar,
flores  de  hierro,  resonantes  como  el  pecho  de  un  hombre.

Soledades  altivas,  coronas  derribadas,
libertades  memorables,  manto  de  juventudes;
quien  insulta  esos  frutos,  tinieblas  en  la  lengua,
es  vil  como  un  rey,  como  sombra  de  rey,
arrastrándose  a  los  pies  de  la  tierra
para  conseguir  un  trozo  de  vida.

No  sabía  los  límites  impuestos,
límites  de  metal  o  papel,
ya  que  el  azar  le  hizo  abrir  los  ojos  bajo  una  luz  tan  alta,
adonde  no  llegan  realidades  vacías,
leyes  hediondas,  códigos,  ratas  de  paisajes  derruidos.

Extender  entonces  la  mano
es  hallar  una  montaña  que  prohíbe,
un  bosque  impenetrable  que  niega,
un  mar  que  traga  adolescentes  rebeldes.

Pero  si  la  ira,  el  ultraje,  el  oprobio  y  la  muerte,
ávidos  dientes  sin  carne  todavía,
amenazan  abriendo  sus  torrentes,
de  otro  lado  vosotros,  placeres  prohibidos,
bronce  de  orgullo,  blasfemia  que  nada  precipita,
tendéis  en  una  mano  el  misterio.
Sabor  que  ninguna  amargura  corrompe,
cielos,  cielos  relampagueantes  que  aniquilan.

Abajo,  estatuas  anónimas,
sombras  de  sombras,  miseria,  preceptos  de  niebla;
una  chispa  de  aquellos  placeres
brilla  en  la  hora  vengativa.
Su  fulgor  puede  destruir  vuestro  mundo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2025

Луїс Сернуда Іспанський диптих

[b]І.  Шкода,  що  ця  країна  була  моєю[/b]
                                                   [i]Карлосу  Отеро  (1)[/i]
Коли  говорять  деякі,
Що  мої  вірші  народилися
З  розлуки  й  ностальгії
За  тим,  що  ця  країна  колись  була  моєю,
Чи  чують  вони  тільки  найдавніші  мої  голоси?
Звучать  в  поеті  різні  голоси:
Поcлухайте  їх  злагоджений  хор,
Де  домінантна  віра  -
лише  один  із  голосів.

Що  дух  людський
Добився  для  людського  духу
За  століття,
Це  наша  спадщина  і  спадщина
Людей  майбутніх.
Якщо  терпіти  заборону
і  поневолення,  людина  деградує,
Наскільки?  у  жорсткому  інтервалі
між  звіром  і  людиною.

Це  відбувається  і  у  твоїй  країні,  країні  мертвих,
Де  нині  все  народжується  мертвим,
Існує  мертвим  і  вмирає  мертвим;
Нав'язливий  кошмар:  багатолюдна  процесія
Поновлених  регалій  і  реліквій,
Під  проводом  мундирів  і  традицій,
Посеред  тиші:  всі  німі,
Спустошені  хронічним  хаосом,
Над  ними  панує  незборимий  страх.

Життя  завжди  помститься  тим,
хто  заперечує  його:
Історію  моєї  країни  творили
Закляті  вороги  життя.
На  жаль  не  вчора,  не  сьогодні,
Але  завжди.  Саме  тому  сьогодні
Іспанське  існування  досягло  свого  загострення,
Дурного  і  жорстокого,  як  торжество  кориди.

Народ  без  розуму  давно  засвоїв
Віру,  що  розуму  не  треба  гідність,
і  його  безкарно  переконують:
Що  розум  мертвий,  йому  призначено
Схилятися  перед  кайданами,(2)
і  цей  ганебний  культ  веде  його  туди,
Де  бачимо  його  сьогодні:  у  кайданах,
Без  радості,  свободи,  думки.

Якщо  іспанець  я,  то  я  такий
Як  ті,  які  не  можуть  бути
Кимось  іншим:  і  серед  інших  тягарів,  що  доля,
Коли  я  народився,  призначила
Мені,  цей  був  найважчим.
Я  не  зрікаюся  країни,
Це  неможливо  для  тих,  які  до  смерті
Єдині  з  мовою,  з  потребою  поезії.

Поезія  говорить  в  нас
Тією  мовою,  якою  говорили  раніше,
Задовго  до  нашого  народження,
Люди,  що  стали  коренями  нашого  буття;
Говорить  нею  не  лише  поет,
А  й  мовчазні  вуста  його  народу,
Якому  він  дає  свободу  й  голос.

Чи  можна  це  змінити?  Ні  один  поет
Не  обирає  ні  свої  традиції,  ані  свою  країну,
Ні  свою  мову;  він  вірно
Служить  їм,  наскільки  може.
Але  найвища  вірність  -
Це  його  совість;  і  я  їй  служу.
Коли  я  їй  служу,  то  одночасно
Служу  поезії.

Я  мимоволі  іспанець,
Якому  краще  жити  десь  далеко  від  його  країни
Без  нарікань  чи  ностальгії.  Я  вчуся
На  гіркому  досвіді  мистецтву  бути  людиною,
Тому  я  вірю  в  це.  Настільки,  що  хотів  би
Не  повертатися  в  країну,  віра  якої,  якщо  вона
ще  є,  вже  не  моя,  чиї  шляхи
Не  часто  були  моїми  власними,
Де  стали  спогади  ворожими  до  мене
і  від  якої  відчужили  мене  розлука  й  час.

Я  не  звертаюся  до  тих,  кого  глумлива  доля
Зове  моїми  земляками,  говорю  я  до  себе
(Хто  говорить  до  себе,  надіється  колись  говорити  до  Бога)  (3)
Або  до  тих  небагатьох,  хто  слухає
З  приязним  розумінням.
До  тих,  хто  як  і  я,  шанує
Свободу  волі  вільної  людини,
Влаштовує  своє  життя,  яке  сьогодні  наше,
Висловлює  думки,  які  тримають  наше  життя.

Яку  ми  спадщину  отримуємо,  крім  цієї?
Яку  ми  спадщину  залишимо,  окрім  цієї?

[b]ІІ.  Добре,  що  ця  країна  була  твоєю  (4)[/b]
Коли  ти  став  для  нього  другом?
У  десять  чи  одинадцять  років  відкрив  ти  його  книги?
Ти  був  дитиною,  коли  одного  дня
На  батьковій  полиці
Знайшов  ці  книги.  Відкрив  одну
І  до  малюнків  прикипів  очима;
Почав  читати  сторінку  за  сторінкою,
Привабила  цікаво  ілюстрована  історія.(5)

І  ти  ступив  через  поріг  чаруючого  світу,
До  іншої  реальності  за  межами  цієї:
Габріель,  Інéс,  Амаранта,
Соледад,  Сальвадор,  Дженара,  (6)
Як  багато  людей  творив  для  вічності
Його  потужний,  щедрий  геній,
Вони  прийшли  в  твоє  життя
Частиною  іншої  Іспанії,

Живішими  за  інших  людей,
Які  йшли  мимо  тебе  такі  бліді,
Вони  найперші  пробудили  у  тобі  любов;
Улюблені  герої  у  героїчнім  світі,
Павутина  твого  життя  переплелася  більше
З  їхнім,  ніж  із  життям  твоїх  братів,
Міс  Флай,  Санторказ,  Тілíн,  лорд  Грей,(7)
Які,  завжди  неугомонні,  роздумували
Про  життя  в  погоні  за  нездійсненною  живою  мрією.

Вони  провокували  долю  дитини,
Доки  вона  не  вирішила  бути  схожою  на  них,
І  жити  як  вони,
Як  Сальвадор  (8),  уражена
Тією  ж  причиною,  тією  ж  шаленістю,
Лишатися  гарячим,  вірним  цій  меті,
На  батьківщині  й  за  кордоном,
Багато  спустошених  химер,
Із  вірності  яким  ніколи  не  прийде  розчарування.

А  після  світу  Епізодів
Ти  увійшов  у  світ  Романів:
Розалíя,  Елоíза,  Фортуната,
Маурісія,  Федеріко  Вієра,
Мартíн  Муріель,  Острів  Морено,
Скільки  їх,  які  тобі  відкрили
Приховувану  драму  буденного  життя:
Спокійне  реальне  існування,  а  під  ним
Людські  трагедії,  парадоксальність  буття  живих.

Книги  улюблені,  ти  ще  перечитаєш  їх
Не  раз,  хлопчиком,  юнаком  і  чоловіком,
Ще  глибше  ти  зануришся  у  їхні  тайни
І  знайдеш  їх  оновленими,
Коли  оновиться  твоє  життя;
Ти  їх  побачиш  іншими  очима,
Якими  вони  дивляться  на  світ.
Як  небагато  книг  спроможні
Давати  нам  змінений  погляд
У  кожну  нову  пору  нашого  життя.

У  твоїй  країні  і  за  її  межами
Вони  приносили  незмінно
Чари  Іспанії,  не  розгубивши  їх,
Хоча  вони  відсутні  у  твоїй  країні.  Читаєш
Назви  вулиць,  місць
(Портільйо  де  Жілімóн(9)  або  Саль  сі  Пуедес(10)).
І  в  тобі  пробуджується  ностальгія
За  неможливою  вітчизною,  що  не  від  світу  цього.

Назва  міста,  району  чи  містечка
На  усьому  сонячному  іспанському  просторі
(Пуерта-де-Тьєрра  (11),  Плаза-де-Санта-Крус(12),  Лос-Арапілес  (13),
Кадіс,  Толедо,  Аранхуес,  Жирона),
Названа  ним,  вона  завжди  приносила,
Незалежно  від  того,  знайоме  чи  незнайоме  тобі  це  місце,
Подвійне  бачення:  уявне  і  реальне,
Обидва  дорогі,  обидва  надпрекрасні.

Сьогодні,  коли  тобі  твоя  країна  непотрібна,
Навіть  у  книгах  цих  вона  тобі  потрібна  й  дорога,
Реальна  і  напівомріяна  більше,  ніж  інша:
Сьогодні  не  та,  а  ця  твоя  країна  (14).
Ось  ця,  з  якою  познайомив  тебе  Гальдос,
В  якій  він,  толерантний  до  вірних  іншому,
Відповідно  до  звичаю  великодушності  Сервáнтеса,
Жив  героїчно  і  боровся  героїчно
За  майбуття,  яке  було  його,
А  не  за  зле  минуле,  куди  вертались  інші.

Для  тебе  справжня  не  та  Іспанія,  ганебна  і  гнітюча,
В  якій  сьогодні  заправляє  натовп,
А  саме  ця,  жива  й  завжди  шляхетна  Іспанія,
Яку  творив  у  своїх  книгах  Гальдос.
Ця  утішала  нас  раніше  і  зціляє  зараз.

[i](1)  У  червні  1960  року  Луїс  Сернуда  читав  лекції  у  Каліфорнійському  університеті  в  Лос-Анджелесі.  Там  він  потоваришував  з  Карлосом  Отеро,  який  того  року  захистив  докторську  дисертацію  на  тему  «Поезія  Луїса  Сернуди».  Дружба  з  ним  повернула  йому  смак  до  життя.  Після  повернення  до  Мексики  він  знову  почав  писати  вірші.  Вірші,  написані  восени  та  взимку  1960-61  років,  стали  основою  його  останньої  збірки  «Спустошення  химери».
(2)  «Хай  живуть  кайдани!»  -  вигукували  деякі  іспанці  в  1823  році  після  відновлення  абсолютизму  Фердинанда  VII  за  допомогою  Людовика  XVIII  Французького  та  армії  герцога  Ангулемського.  У  той  час  в  Іспанії  лише  найосвіченіші  представники  середнього  класу  та  частина  армії  були  лібералами,  тоді  як  антиліберальні  настрої  були  дуже  сильними  серед  простого  народу.  Цього  разу  французьких  солдатів,  яких  так  ненавиділи  за  часів  Наполеона  Бонапарта,  іспанці  зустріли  оплесками.  Саркастичний  вигук  «Хай  живуть  кайдани!»  нібито  вперше  почули  в  Севільї.  Контрреволюційний  рух  у  цьому  місті  знайшов  наслідувачів  майже  в  кожному  місті  провінції.  Натовп,  сп'янілий  від  радості,  чинив  ексцеси  та  звірства,  переслідуючи  лібералів  та  грабуючи  будинки.
(3)  Фраза  «...хто  говорить  до  себе,  надіється  колись  говорити  до  Бога»  -  це  рядки  з  вірша  Антоніо  Мачадо  «Портрет».  «...  quien  habla  solo  espera  hablar  a  Dios  un  día»  (Antonio  Machado  Retrato).  У  ньому  Мачадо  розмірковує  про  людську  природу,  взаємозв'язок  між  людиною  та  власною  совістю  та  пошуком  глибшого  сенсу  в  житті.  Фраза  говорить  про  те,  що  внутрішній  діалог,  розмова  з  собою,  може  бути  шляхом  до  трансцендентності,  до  розуміння  вищого  буття.
Quien  habla  a  solas  espera  hablar  a  Dios  un  día:  «Хто  говорить  до  себе,  надіється  колись  говорити  до  Бога».  (Луїс  Сернуда  "Іспанський  диптих")
...quien  habla  solo  espera  hablar  a  Dios  un  día:  «...хто  говорить  до  себе,  надіється  колись  говорити  до  Бога».  (Антоніо  Мачадо  "Портрет")
(4)  У  творчості  Луїса  Сернуди  автобіографічний  аспект  дуже  рідко  зникає.  Поет  говорить  майже  завжди  про  себе,  навіть,  коли  вдається  до  «ти»  чи  «він».  Це  «сернудівське  ти»,  очевидна  фігура  банального  об’єктивуючого  розщеплення  поета,  яке  іноді,  здається,  також  звернене  до  читача.
(5)  У  десять  чи  одинадцять  років  у  батьківській  бібліотеці  Луїс  Сернуда  знайшов  книги  Беніто  Переса  Гальдоса  (Benito  Pérez  Galdós,  10/05/1843  -  04/01/1920)  «Національні  епізоди».  Це  збірка  із  сорока  шести  історичних  романів,  написаних  Беніто  Пересом  Гальдосом  між  1872  і  1912  роками.  Вони  поділені  на  п'ять  серій  і  охоплюють  історію  Іспанії  приблизно  з  1805  до  1880  року.  Їхні  сюжети  вплітають  долі  вигаданих  персонажів  у  розповідь  про  основні  іспанські  події  19  століття,  від  Війни  на  Піренейському  півострові  (розділ,  який  Гальдос,  ще  дитиною,  знав  з  розповідей  свого  батька,  солдата,  який  брав  у  ній  участь  і  воював),  до  років  Реставрації  Бурбонів  в  Іспанії,  періоду,  який  пережив  сам  письменник.
(6)  «Габріель,  Інес,  Амаранта,  Соледад,  Сальвадор,  Дженара».  Головні  позитивні  герої  перших  двох  серій  «Національних  епізодів»  Габріель  Араселі  та  Сальвадор  Монсалуд.  Ліберал  Сальвадор  Монсалуд,  незаконнонароджений  син,  солдат  короля  Іспанії  Жозефа  I,  незадоволений  абсолютизмом  перших  шести  років  правління  Фердинанда  VII  (1814–1820),  звеличений  під  час  Ліберального  триріччя  (1820–1823)  та  переслідуваний  під  час  Зловісного  десятиліття  (1823–1833).  Сильними  другорядними  персонажами  в  сюжеті  цього  другого  сезону  будуть,  разом  із  Монсалудом,  його  дівчина  Дженара,  «прекрасна,  пристрасна,  фанатична,  безкомпромісна  та  безплідна:  традиційна  Іспанія»,  та  доповнююча  її  Соледад,  «мила,  тиха,  уважна,  активна,  благодійна,  символ  майбутньої  Іспанії».
(7)  «Міс  Флай,  Санторказ,  Тілін,  лорд  Грей».  Суперечливі  персонажі  в  різних  сюжетах,  такі  як  Амаранте,  Дженара,  Санторказ,  Тілін,  міс  Флай  та  лорд  Грей  допомагають  уникнути  категоричного  поділу  на  добро  і  зло,  стимулюють  прагнення  зрозуміти  причини  поведінки  кожного.  Названі  не  лише  позитивні  персонажі,  такі  як  Інес  та  Соледад,  але  й  суперечливі  персонажі,  такі  як  Амаранте,  Дженара,  Санторказ,  Тілін,  міс  Флай  та  лорд  Грей.  Сернуда  згадує  благородну  зверхність  романтиків,  роялістські  заповіти  або  серця,  що  діяли  зі  злості.  Він  сам  виявляє  ту  толерантну  волю  до  людського  розуміння,  яку  хотів  підкреслити  в  Гальдосі,  і,  уникаючи  поділу  на  добро  і  зло,  прагне  зрозуміти  причини  кожної  поведінки.  Життєво  важливі  виклики,  з  якими  вони  стикаються,  змушують  порушувати  правила  і  дивитися  зі  співчуттям  на  міс  Флай  і  лорда  Грея,  коли  Габріель  Араселі  через  серйозні  розбіжності  в  поглядах  мав  фатальну  дуель  з  ним.
(8)  Персонаж,  з  яким  ототожнює  себе  Луїс  Сернуда,  -  Сальвадор  Монсалуд.  Він  знайшов  у  ньому  глибокі  причини  для  братерства  через  ворожнечу,  яку  обоє  пережили  у  своєму  житті  -  сімейну,  політичну  та  любовну  -  відсутність  розуміння,  що  призвела  до  розриву  з  батьківщиною.  Антиіспанські  настрої  Монсалуда,  плід  людського  жорстокого  поводження,  спричиненого  впливом  клерикалізму  та  абсолютизму,  легітимізують  почуття  розриву  з  Іспанією  Луїса  Сернуди.  Поет  обирає  Монсалуда  в  якості  вісника  про  себе.
(9)  Кампільйо  Жіль  Імона    -  невелика  брама  для  доступу  до  стін  Мадрида.  Вона  зникла  в  19  столітті.  Свою  назву  отримала  від  ліценціата  Бальтасара  Жіля  Імона  де  ла  Мота,  мешканця  та  власника  кількох  будинків  і  земельних  ділянок  у  цьому  районі.  Він  був  прокурором  Королівської  ради  Кастилії  та  президентом  скарбниці  у  1622  році,  і  вулиця  та  її  перехрестя  пізніше  були  названі  на  його  честь.  Беніто  Перес  Гальдос  згадує  про  неї  у  кількох  своїх  творах
(10)  Памплона  -  столиця  автономної  області  Наварра,  одне  з  найдавніших  міст  країни,  виникло  як  баскське  прикордонне  укріплення,  у  70-их  роках.  н.  е.  На  його  місці  римський  полководець  Помпей  заснував  місто,  назване  на  його  честь.  Найкоротша  міська  вулиця  Саль  Сі  Пуедес  («Sal  si  puedes»  -  «Заходьте,  якщо  дозволять»)  довжиною  20  метрів  -  тупикова  вулиця,  яка  веде  до  монастиря  босих  кармелітів,  фасад  якого  зроблений  за  пректом  Флоренсіо  Ансоленги  у  1900  році.
(11)  Пуерта-де-Тьєрра  (Puerta  de  Tierra)  —історичні  міські  ворота,  які  є  частиною  старої  фортечної  стіни  міста  Кадіс.  Вони  побудовані  в  середньовіччі,  перша  стіна  -  в  16  столітті,  в  1574  році  її  розширили,  щоб  захистити  двома  бастіонами.  У  18  столітті  вона  набула  свого  остаточного  вигляду.  У  центрі  будівлі  знаходиться  мармуровий  портал,  спроектований  Хосе  Барнолою  в  1756  році.  Задуманий  радше  як  релігійний  вівтар,  ніж  військове  укріплення,  він  був  виконаний  під  керівництвом  Торкуато  Кайона.  Для  фасаду,  що  веде  до  міста,  було  побудовано  мармуровий  портик,  що  нагадує  тріумфальну  арку.  Вежу  Пуерта-де-Тьєрра  зведено  наприкінці  1850  року,  щоб  вона  служила  вежею  номер  57  для  андалузької  оптичної  телеграфної  лінії  Хосе  Марії  Мате,  яка  могла  надсилати  повідомлення  з  Міністерства  внутрішніх  справ  (у  Мадриді)  до  Кадіса  майже  за  дві  години,  якщо  дозволяли  погодні  умови.  Цей  оптичний  телеграф  працював  з  1851  року  до  кінця  1857  року,  коли  його  замінила  електрична  телеграфна  станція  в  колишній  митниці  в  Кадісі.  Вежа  Пуерта-де-Тьєрра  відома  з  кінця  ХІХ  століття  як  «Вежа  Мате»  на  згадку  про  директора  Оптичних  телеграфних  ліній,  який  створив  Телеграфний  корпус  у  1855  році.
(12)  Севілья  відома  з  доримської  епохи.  Під  час  Пунічних  війн  місто  було  ареною  боротьби  між  Карфагеном  та  Римом:  карфагеняни  заволоділи  містом  у  216  році  до  н.  е.,  а  римляни  відвойували  його  в  206  році  до  н.  е.  Плаза-де-Санта-Круз  (площа  Санта-Круз)  має  давню  історію.  Тут  була  первісна  церква  Санта-Круз,  зведена  міською  радою  на  місці  зруйнованої  синагоги  у  1391  році  за  часів  правління  Енріке  III  Кастильського.  В  ній  був  похований  відомий  севільський  художник  Бартоломе  Естебан  Мурільйо.  Церкву  знесли  у  1810  році  за  розпорядженням  французького  окупаційного  уряду,  що  призвело  до  появи  відкритого  простору,  який  зараз  утворює  площу.  У  центрі  саду,  який  прикрашає  площу,  стоїть  кований  залізний  хрест,  виготовлений  Себастьяном  Конде  у  1692  році.  Він  перенесений  на  його  нинішнє  місце  в  1918  році  під  час  реконструкції  площі  Санта-Круз,  спроектованої  архітектором  Хуаном  Талавера-і-Ередія.
(13)  Лос-Арапілес  знаходиться  на  відстані  8  кілометрів  на  південь  від  Мадрида,  ці  два  пагорби  та  велика  рівнина,  оголошені  історичним  місцем.  Там  22  липня  1812  року,  відбулася  одна  з  найважливіших  битв  Війни  за  Незалежність.  Армія  союзників  -  англійці,  португальці,  німці  та  іспанці  -  під  командуванням  герцога  Веллінгтона,  перемогла  французьку  армію  під  командуванням  маршала  Мармонта.  У  боях  брали  участь  понад  100  000  солдатів  з  обох  сторін.  Французи  зазнали  12  500  втрат,  а  їхні  противники  -  близько  5  200.  Для  істориків  поразка  французів  у  Лос-Арапілес  означала  початок  кінця  для  Наполеона.  На  вершині  Арапіл  Гранде  стоїть  монумент,  який  вшановує  цей  подвиг.
(14)  ...навіть  якби  повернення  до  нашої  Іспанії  було  реально  можливим  у  майбутньому,  духовно  воно  все  одно  було  б  неможливим.  У  1944  році  «наша  Іспанія»  стала  «Іспанією».  …сьогодні  я  відчуваю  глибоку  відчуженість  від  Іспанії.  Я  не  хочу  повертатися  до  Іспанії…  Я  усвідомлюю,  що  втратив  усі  зв’язки  з  батьківщиною.  (Луїс  Сернуда)[/i]

[b]Luis  Cernuda  DÍPTICO  ESPAÑOL[/b]
[b]I.  Es  lástima  que  fuera  mi  tierra[/b]
                                                     [i]A  Carlos  Otero[/i]
Cuando  allá  dicen  unos
Que  mis  versos  nacieron
De  la  separación  y  la  nostalgia
Por  la  que  fue  mi  tierra,
¿Sólo  la  más  remota  oyen  entre  mis  voces?
Hablan  en  el  poeta  voces  varias:
Escuchemos  su  coro  concertado,
Adonde  la  creída  dominante
Es  tan  sólo  una  voz  entre  las  otras.

Lo  que  el  espíritu  del  hombre
Ganó  para  el  espíritu  del  hombre
A  través  de  los  siglos,
Es  patrimonio  nuestro  y  es  herencia
De  los  hombres  futuros.
Al  tolerar  que  nos  lo  nieguen
y  secuestren,  el  hombre  entonces  baja,
¿Y  cuánto?,  en  esa  dura  escala
Que  desde  el  animal  llega  hasta  el  hombre.

Así  ocurre  en  tu  tierra,  la  tierra  de  los  muertos,
Adonde  ahora  todo  nace  muerto,
Vive  muerto  y  muere  muerto;
Pertinaz  pesadilla:  procesión  ponderosa
Con  restaurados  restos  y  reliquias,
A  la  que  dan  escolta  hábitos  y  uniformes,
En  medio  del  silencio:  todos  mudos,
Desolados  del  desorden  endémico
Que  el  temor,  sin  domarlo,  así  doblega.

La  vida  siempre  obtiene
Revancha  contra  quienes  la  negaron:
La  historia  de  mi  tierra  fue  actuada
Por  enemigos  enconados  de  la  vida.
El  daño  no  es  de  ayer,  ni  tampoco  de  ahora,
Sino  de  siempre.  Por  eso  es  hoy.
La  existencia  española,  llegada  al  paroxismo,
Estúpida  y  cruel  como  su  fiesta  de  los  toros.

Un  pueblo  sin  razón,  adoctrinado  desde  antiguo
En  creer  que  la  razón  de  soberbia  adolece
y  ante  el  cual  se  grita  impune:
Muera  la  inteligencia,  predestinado  estaba
A  acabar  adorando  las  cadenas
y  que  ese  culto  obsceno  le  trajese
Adonde  hoy  le  vemos:  en  cadenas,
Sin  alegría,  libertad  ni  pensamiento.

Si  yo  soy  español,  lo  soy
A  la  manera  de  aquellos  que  no  pueden
Ser  otra  cosa:  y  entre  todas  las  cargas
Que,  al  nacer  yo,  el  destino  pusiera
Sobre  mí,  ha  sido  ésa  la  más  dura.
No  he  cambiado  de  tierra,
Porque  no  es  posible  a  quien  su  lengua  une,
Hasta  la  muerte,  al  menester  de  poesía.

La  poesía  habla  en  nosotros
La  misma  lengua  con  que  hablaron  antes,
y  mucho  antes  de  nacer  nosotros,
Las  gentes  en  que  hallara  raíz  nuestra  existencia;
No  es  el  poeta  sólo  quien  ahí  habla,
Sino  las  bocas  mudas  de  los  suyos
A  quienes  él  da  voz  y  les  libera.

¿Puede  cambiarse  eso?  Poeta  alguno
Su  tradición  escoge,  ni  su  tierra,
Ni  tampoco  su  lengua;  él  las  sirve,
Fielmente  si  es  posible.
Mas  la  fidelidad  más  alta
Es  para  su  conciencia;  y  yo  a  ésa  sirvo
Pues,  sirviéndola,  así  a  la  poesía
Al  mismo  tiempo  sirvo.

Soy  español  sin  ganas
Que  vive  como  puede  bien  lejos  de  su  tierra
Sin  pesar  ni  nostalgia.  He  aprendido
El  oficio  de  hombre  duramente,
Por  eso  en  él  puse  mi  fe.  Tanto  que  prefiero
No  volver  a  una  tierra  cuya  fe,  si  una  tiene,  dejó  de  ser  la  mía,  Cuyas  maneras
rara  vez  me  fueron  propias,
Cuyo  recuerdo  tan  hostil  se  me  ha  vuelto
y  de  la  cual  ausencia  y  tiempo  me  extrañaron.

No  hablo  para  quienes  una  burla  del  destino
Compatriotas  míos  hiciera,  sino  que  hablo  a  solas
(Quien  habla  a  solas  espera  hablar  a  Dios  un  día)
O  para  aquellos  pocos  que  me  escuchen
Con  bien  dispuesto  entendimiento.
Aquellos  que  como  yo  respeten
El  albedrío  libre  humano
Disponiendo  la  vida  que  hoy  es  nuestra,
Diciendo  el  pensamiento  al  que  alimenta  nuestra  vida.

¿Qué  herencia  sino  ésa  recibimos?
¿Qué  herencia  sino  ésa  dejaremos?

[b]II.  Bien  está  que  fuera  tu  tierra[/b]
Su  amigo,  ¿desde  cuando  lo  fuiste?
¿Tenías  once,  diez  años  al  descubrir  sus  libros?
Niño  eras  cuando  un  día
En  el  estante  de  los  libros  paternos
Hallaste  aquéllos.  Abriste  uno
Y  las  estampas  tu  atención  fijaron;
Las  páginas  a  leer  comenzaste
Curioso  de  la  historia  así  ilustrada.

Y  cruzaste  el  umbral  de  un  mundo  mágico,
La  otra  realidad  que  está  tras  ésta:
Gabriel,  Inés,  Amaranta,
Soledad,  Salvador,  Genara,
Con  tantos  personajes  creados  para  siempre
Por  su  genio  generoso  y  poderoso.
Que  otra  España  componen,
Entraron  en  tu  vida
Para  no  salir  de  ella  ya  sino  contigo.

Más  vivos  que  las  otras  criaturas
Junto  a  ti  tan  pálidas  pasando,
Tu  amor  primero  lo  despertaron  ellos;
Héroes  amados  en  un  mundo  heroico,
La  red  de  tu  vivir  entretejieron  con  la  suya,
Aún  más  con  la  de  aquellos  tus  hermanos,
Miss  Fly,  Santorcaz,  Tilín,  Lord  Gray,
Que,  insatisfechos  siempre,  contemplabas
Existir  en  la  busca  de  un  imposible  sueño  vivo.

El  destino  del  niño  ésos  lo  provocaron
Hasta  que  deseó  ser  como  ellos,
Vivir  igual  que  ellos
Y,  como  a  Salvador,  que  le  moviera
Idéntica  razón,  idéntica  locura,
El  seguir  turbulento,  devoto  a  sus  propósitos,
En  su  tierra  y  afuera  de  su  tierra,
Tantas  quimeras  desoladas
Con  fe  que  a  decepción  nunca  cedía.

Y  tras  el  mundo  de  los  Episodios
Luego  el  de  las  Novelas  conociste:
Rosalía,  Eloísa,  Fortunata,
Mauricia,  Federico  Viera,
Martín  Muriel,  Moreno  Isla,
Tantos  que  habría  de  revelarte
El  escondido  drama  de  un  vivir  cotidiano:
La  plácida  existencia  real  y,  bajo  ella,
El  humano  tormento,  la  paradoja  de  estar  vivo.

Los  bien  amados  libros,  releyéndolos
Cuántas  veces,  de  niño,  mozo  y  hombre,
Cada  vez  más  en  su  secreto  te  adentrabas
Y  los  hallabas  renovados
Como  tu  vida  iba  renovándose;
Con  ojos  nuevos  los  veías,
Como  iban  viendo  el  mundo.
Qué  pocos  libros  pueden
Nuevo  alimento  darnos
A  cada  estación  nueva  en  nuestra  vida.

En  tu  tierra  y  afuera  de  tu  tierra
Siempre  traían  fielmente
El  encanto  de  España,  en  ellos  no  perdido,
Aunque  en  tu  tierra  misma  no  lo  hallaras.
El  nombre  allí  leído  de  un  lugar,  de  una  calle
(Portillo  de  Gilimón  o  Sal  si  Puedes).
Provocaba  en  ti  la  nostalgia
De  la  patria  imposible,  que  no  es  de  este  mundo.

El  nombre  de  ciudad,  de  barrio  o  pueblo,
Por  todo  el  español  espacio  soleado
(Puerta  de  Tierra,  Plaza  de  Santa  Cruz,  los  Arapiles,
Cádiz,  Toledo,  Aranjuez,  Gerona),
Dicho  por  él,  siempre  traía,
Conocido  por  ti  el  lugar  o  desconocidp
Una  doble  visión:  imaginada  y  contemplada
Ambas  hermosas,  ambas  entrañables.

Hoy,  cuando  a  tu  tierra  ya  no  necesitas,
Aún  en  estos  libros  te  es  querida  y  necesaria,
Más  real  y  entresoñada  que  la  otra:
No  ésa,  mas  aquélla  es  hoy  tu  tierra.
La  que  Galdós  a  conocer  te  diese,
Como  él  tolerante  de  lealtad  contraria,
Según  la  tradición  generosa  de  Cervantes,
Heroica  viviendo,  heroica  luchando
Por  el  futuro  que  era  el  suyo,
No  el  siniestro  pasado  donde  a  la  otra  han  vuelto.

La  real  para  ti  no  es  esa  España  obscena  y  deprimente
En  la  que  regentea  hoy  la  canalla,
Sino  esta  España  viva  y  siempre  noble
Que  Galdós  en  sus  libros  ha  creado.
De  aquélla  nos  consuela  y  cura  ésta.
                     [i]Desolación  de  la  quimera  (1956-1962)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2025

Луїс Сернуда Плач і надія

Дітьми  деякі  з  нас  мріяли,  завмираючи
У  безмірні  години  самотнього  дозвілля
Біля  лампи  над  книгою  з  малюнками,
Про  революцію.  І  ми  бачили  її  сяюче  крило,
Яке  жне  могутні  тіла,  наче  жниця.

Тоді  юні  мали  далекі  уявлення
Про  світ,  у  якому  хаос  і  несправедливість
Пітьмою  заливає  жадібні  міста,
Наповзаючи  на  поля,  забирає  їхнє  повітря.
І  ми  мріяли  про  революцію:  море,  
Яке  синім  гнівом  поглине  стільки  холодного  горя.

Людина  -  це  хмара,  її  мрії  -  вітер.
Хто  розпізнає,  де  думка,  де  мрія?
Зрозумійте  це  ви,  хто  завидує  майбутньому  дню,
Тиша  -  це  дихання  смерті,  яка  несе  нас,
Крокуючи  через  руїни,  у  просякле  кров'ю  болото.

Континент  торгашів  і  акторів
Дивиться  на  цю  шалену  країну  і  чекає,
Коли  вона  сама  потоне,  переможена  долею,
Щоб  ухопити  собі  клапті  її  давньої  слави.
Її  підтримує  лише  власна  велика,  болюча  історія.

Якщо  душа  загартована  болем,  її  не  здолати;
Але  біль,  як  і  кохання,  має  бути  німим:
Не  кажи  про  нього,  страждай  з  надією.  Одурений  
Народ  довше  страждатиме,  готовий  до  смерті,
І  побачите  його  розквітлим,  вічною  трояндою  у  морі.

[b]Luis  Cernuda  LAMENTO  Y  ESPERANZA[/b]
Soñábamos  algunos  cuando  niños,  caídos
En  una  vasta  hora  de  ocio  solitario
Bajo  la  lámpara,  ante  las  estampas  de  un  libro,
Con  la  revolución.  Y  vimos  su  ala  fúlgida
Plegar  como  una  mies  los  cuerpos  poderosos.

Jóvenes  luego,  el  sueño  quedó  lejos
De  un  mundo  donde  desorden  e  injusticia,
Hinchendo  oscuramente  las  ávidas  ciudades,
Se  alzaban  hasta  el  aire  absorto  de  los  campos.
Y  en  la  revolución  pensábamos:  un  mar
Cuya  ira  azul  tragase  tanta  fría  miseria.

El  hombre  es  una  nube  de  la  que  el  sueño  es  viento.
¿Quién  podrá  al  pensamiento  separarlo  del  sueño?
Sabedlo  bien  vosotros,  los  que  envidiéis  mañana
En  la  calma  este  soplo  de  muerte  que  nos  lleva
Pisando  entre  ruinas  un  fango  con  rocío  de  sangre.

Un  continente  de  mercaderes  y  de  histriones,
Al  acecho  de  este  loco  país,  está  esperando
Que  vencido  se  hunda,  solo  ante  su  destino,
Para  arrancar  jirones  de  su  esplendor  antiguo.
Le  alienta  únicamente  su  propia  gran  historia  dolorida.

Si  con  dolor  el  alma  se  ha  templado,  es  invencible;
Pero,  como  el  amor,  debe  el  dolor  ser  mudo:
No  lo  digáis,  sufridlo  en  esperanza.  Así  este  pueblo  iluso
Agonizará  antes,  presa  ya  de  la  muerte,
Y  vedle  luego  abierto,  rosa  eterna  en  los  mares.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2025

Луїс Сернуда І. Сальвадор

Рятуй  його  чи  осуди,
Віднині  твоя  доля
Тобі  вже  не  належить,  

Якщо  спаситель  ти,  рятуй  його,
Його  й  себе;  не  допускай  насилля,
Якщо  з  тобою  він  -  це  не  єдине  ціле.

Якщо  ти  не  єдиний  з  ним,  вина  його,
Що  волею  твоєю  
Прийшли  печалі  інші.

Рятуй  його  чи  осуди,
Але  не  дозволяй  йому,
живому,  втратити  тебе.
[i]З  "Вірші  для  тіла"
Сернуда  вказав  рік,  коли  він  почав  працювати  над  "Віршами  для  тіла":  1951.  Двадцятирічний  мексиканський  бодібілдер  Сальвадор  Аліг'єрі  став  джерелом  натхнення  при  написання  цих  віршів.  Сальвадор  вже  був  одружений,  мав  двох  дітей  і  проблеми  з  дружиною.  Вони  познайомилися  у  Мехіко  в  спортзалі.  Сальвадор  неодноразово  захищав  його  від  насмішок  через  вік  і  не  властиву  мексиканцям  іспанську  вимову  Сернуди.  Поет  закохався  у  ідеал,  у  неможливе,  його  стосунки  з  коханою  людиною  залишалися  платонічними.  Це  кохання,  як  питання  релігійної  віри,  залишається  поза  раціональною  інтерпретацією  і  має  бути  прийняте  таким,  яким  воно  є.  Сальвадор  для  Сернуди  -  суміш  темряви  та  світла,  напівбог  у  Великому  Ланцюзі  Буття.
Сальвадор  тільки  після  смерті  Сернуди  дізнався,  що  той  присвятив  йому  "Вірші  для  тіла".  Він  був  зворушений  до  сліз.  "Мені  сказали,  що  Луїс  щойно  помер  (5  листопада  1963  року),  і  я  був  у  депресії.  Бо  після  стількох  років,  проведених  нарізно,  я  зрозумів,  що  його  більше  немає.  У  мене  ніколи  більше  не  було  такого  друга,  як  він,  такі  друзі  бувають  лише  раз  у  житті,  і  сьогодні  я  дуже  сумую  за  ним".  (Сальвадор  Аліг'єрі)
[/i]

[b]Luis  Cernuda  І.  Salvador[/b]
Sálvale  o  condénale,
Porque  ya  su  destino
Está  en  tus  manos,  abolido.

Si  eres  salvador,  sálvale
De  ti  y  de  él;  la  violencia
De  no  ser  uno  en  ti,  aquiétala.

O  si  no  lo  eres,  condénale,
Para  que  a  su  deseo
Suceda  otro  tormento.

Sálvale  o  condénale,
Pero  así  no  le  dejes
Seguir  vivo,  y  perderte
De:  Poemas  para  un  cuerpo

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2025

Луїс Сернуда II. Прощання

Самотня  вулиця  опівночі
Твої  відлунювала  кроки.
На  розі  настала  поворотна  мить;
Зведена  зброя,  порожнеча.

Це  ти  пішов,
Це  ти  зламався  першим,
Так  у  самотності  ламається  душа,  
Яка  боїться  волі.

У  тебе  заходить  ніч,  твоя  реальність,
Безмежна  її  пустеля
Тепер  оголена  без  люблячого  тіла,
Яке  було  єдине  із  твоїм.  
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  ІІ.  DESPEDIDA[/b]
La  calle,  sola  a  medianoche,
Doblaba  en  eco  vuestro  paso.
Llegados  a  la  esquina  fue  el  momento;
Arma  presta,  el  espacio.
 
Eras  tú  quien  partía,
Fuiste  primero  tú  el  que  rompiste,
Así  el  ánima  rompe  sola,
Con  terror  a  ser  libre.
 
Y  entró  la  noche  en  ti,  materia  tuya
Su  vastedad  desierta,
Desnudo  ya  de  cuerpo  tan  amigo
Que  contigo  uno  era.
[i]De:  Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044253
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2025

Луїс Сернуда ІІI. Тобі, нікому

Мало  просто  запам'ятати,  
Коли  ще  маєш  час,

І  той,  хто  віддаляється,
Озирається  назад,

Або  той,  хто  пішов,
Є  у  чомусь  присвоєному,

Листі,  портреті,
У  матеріальних  речах

Залишає  надійні  ознаки
Земної  присутності,

А  я,  Луїс  Сернуда,
Невідомий,  який  існує

Лише  у  малому  проміжку
Вірного  кохання

Доки  не  вийде  час
Життя,  до  тебе,  уявного,  

Такого  дорогого,  звертаюся
Тут,  у  моїх  думках,

Хоча  ти  їх  і  не  побачиш,
Промовляючи  до  твоєї  відсутності,

Я  пишу  ці  рядки,
Тільки  щоб  бути  з  тобою.
[i]З  "Вірші  для  тіла"
[/i]

[b]Luis  Cernuda  ІІІ.  Para  ti,  para  nadie[/b]
Pues  no  basta  el  recuerdo,
Cuando  aún  queda  tiempo,

Alguno  que  se  aleja
Vuelve  atrás  la  cabeza,

O  aquel  que  ya  se  ha  ido,
Es  algo  posesivo,

Una  carta,  un  retrato,
Los  materiales  rasgos

Busca,  la  fiel  presencia
Con  realidad  terrena,

Y  yo,  este  Luis  Cernuda
Incógnito,  que  dura

Tan  sólo  un  breve  espacio
De  amor  esperanzado,

Antes  que  el  plazo  acabe
De  vivir,  a  tu  imagen

Tan  querida  me  vuelvo
Aquí,  en  el  pensamiento,

Y  aunque  tú  no  has  de  verlas
Para  hablar  con  tu  ausencia

Estas  líneas  escribo,
Únicamente  por  estar  contigo.
De:  Poemas  para  un  cuerpo

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2025

Луїс Сернуда ІV. Моя тінь

Я  добре  розумію,  образ  цей,
Який  живе  в  моїй  уяві,
Не  ти,  а  тінь
Любові,  яка  в  мені  живе,
Доки  не  вийде  час.
Моє  кохання,  таке  видиме,  здається,
Наділяє  мене  тією  благодаттю,
Що  змушує  страждати,  плакати,  часом  впадати  
У  відчай  від  усього,  а  часом
Возноситися  до  небес  у  нашому  житті,
Дарує  насолоду,  яку  ховають
Лише  для  обраних  по  той  бік  світу.
І  хоча  я  знаю  це,  я  потім  думаю,
Без  тебе,  без  рідкісного
Приводу,  який  ти  мені  дав,
Моє  кохання,  явлене  своєю  ніжністю,
Сьогодні  все  ще  у  мені,
Спить  і  чекає
Когось,  хто  своїм  покликом
Примусить  його  радісно  озватися,
Тому  я  дякую  тобі  й  кажу:
Для  того  я  прийшов  у  світ,  щоби  тебе  чекати;
Для  того  я  живу  заради  тебе,  як  ти  живеш
Заради  мене,  навіть  якщо  про  це  не  знаєш,
Заради  великого  кохання,  яке  я  відчуваю  до  тебе.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  ІV.  SOMBRA  DE  MÍ[/b]
Bien  sé  yo  que  esta  imagen
Fija  siempre  en  la  mente
No  eres  tú,  sino  sombra
Del  amor  que  en  mí  existe
Antes  que  el  tiempo  acabe.
Mi  amor  así  visible  me  pareces,
Por  mí  dotado  de  esa  gracia  misma
Que  me  hace  sufrir,  llorar,  desesperarme
De  todo  a  veces,  mientras  otras
Me  levanta  hasta  el  cielo  en  nuestra  vida,
Sintiendo  las  dulzuras  que  se  guardan
Sólo  a  los  elegidos  tras  el  mundo.
Y  aunque  conozco  eso,  luego  pienso
Que  sin  ti,  sin  el  raro
Pretexto  que  me  diste,
Mi  amor,  que  afuera  está  con  su  ternura,
Allá  dentro  de  mí  hoy  seguiría
Dormido  todavía  y  a  la  espera
De  alguien  que,  a  su  llamada,
Le  hiciera  al  fin  latir  gozosamente.
Entonces  te  doy  gracias  y  te  digo:
Para  esto  vine  al  mundo,  y  a  esperarte;
Para  vivir  por  ti,  como  tú  vives
Por  mí,  aunque  no  lo  sepas,
Por  este  amor  tan  hondo  que  te  tengo.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2025

Луїс Сернуда V. Закоханий надіється

О,  Господе,  це  я  тобі  надокучаю,
благаючи,  щоб  повернув  мені
те,  що  я  втратив,  раніше  втратив,
а  Ти  вернув  те,  що  здається  неможливо  зберегти.

І  знову
я  молю  Тебе  про  милосердя,  бо  це  єдине,
чого  я  дуже  хочу,  і  від  Тебе  єдиного
чекаю  допомоги.

Благаючи  Тебе,
я  розумію,  те,  що  прошу  у  Тебе  -  гріх,
умова  для  гріха,
і  все  ж  я  не  мовчу,
І  не  корюся  остаточно,  зрікаючись.

Стільки  років,  прожитих
у  самоті  й  печалі,  в  печалі  й  бідності,
з  собою  принесли  це  щастя,
для  мене  таке  глибоке,  що  зараз  можу  я
ним  оправдати  своє  минуле.

Тому  я  ще  наполягаю,  Господе,  тому  приходжу  знову
до  Тебе,  зі  страхом  і  упевненістю,
шо  хоча  це  богохульство,  я  буду  прощений:
О  Господе,  верни  мені  мою  утрату,  
саме  того,  для  кого  хочу  жити.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  V.  El  amante  espera[/b]
Y  cuánto  te  importuno,
Señor,  rogándote  me  vuelvas
lo  perdido,  ya  otras  veces  perdido
y  por  ti  recobrado  para  mí,  que  parece
imposible  guardarlo.

Nuevamente
llamo  a  tu  compasión,  pues  es  la  sola
cosa  que  quiero  bien,  y  tú  la  sola
ayuda  con  que  cuento.

Mas  rogándote
así,  conozco  que  es  pecado,
ocasión  de  pecar  lo  que  te  pido,
y  aún  no  guardo  silencio,
ni  me  resigno  al  fin  a  la  renuncia.

Tantos  años  vividos
en  soledad  y  hastío,  en  hastío  y  pobreza,
trajeron  tras  de  ellos  esta  dicha,
tan  honda  para  mí,  que  así  ya  puedo
justificar  con  ella  lo  pasado.

Por  eso  insisto  aún  ,  Señor,  por  eso  vengo
de  nuevo  a  ti,  temiendo  y  aún  seguro
de  que  si  soy  blasfemo  me  perdones:
devuélveme,  Señor,  lo  que  he  perdido,
el  solo  ser  por  quien  vivir  deseo.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2025

Луїс Сернуда VI. Після розмови

Ти  не  умієш  мовчати
Про  своє  кохання.  Хіба  воно  важливе
Для  інших?
Мовчи,  мовчи  зараз,

Страждай,  але  не  кажи  нічого.
У  цьому  суть  кохання,
Що  його  псують  розмови:
Воно  являється  у  мовчанні,

Живе  у  мовчанні,
У  мовчанні  зацвітає,
Як  квітка.  Не  говори  про  нього;
Страждай  від  нього,  але  мовчи.

Якщо  воно  помирає,  ви  помираєте  разом;
Якщо  воно  живе,  ви  живете  разом.
Поміж  смертю  і  життям  мовчи,
Бо  воно  не  потребує  доказів.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  VI.  Después  de  hablar[/b]
No  sabes  guardar  silencio
Con  tu  amor.  ¿Es  que  le  importa
A  los  otros?
Callado,  callado  ahora

Sufre,  pero  nada  digas.
Es  el  amor  de  una  esencia
Que  se  corrompe  al  hablarlo:
En  el  silencio  se  engendra,

Por  el  silencio  se  nutre
Y  con  silencio  se  abre
Como  una  flor.  No  lo  digas;
Súfrelo  en  ti,  pero  cállate.

Si  va  a  morir,  con  él  muere;
Si  va  a  vivir,  con  él  vive.
Entre  muerte  y  vida,  calla,
Porque  testigos  no  admite.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo
[i][/i][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2025

Луїс Сернуда VII. Пізнє розквітання

Серед  останніх  бутонів
троянда  не  здається  дивною,
і  злітає  жайворонок,
не  зважаючи,  що  сонце  запізнюється,
і  останньому  грону  винограду
байдуже,  чи  зів'яла  лоза.
Тільки  твоє  нове  кохання
думає,  що  воно  запізнилося.

Але  пісня  жайворонка
Звично  наповнює  ранок,
і  троянда,  і  гроно  винограду
завжди  манять  очі,
то  впусти  його,  не  думай,
що  воно  запізнилося.  Чи  запізнілі
аромат  і  роса
чи  тріпотіння  якогось  крила?

Відчини  двері  часу,
так  пізно  постукало  кохання.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  VII.  Haciéndose  tarde[/b]
Entre  los  últimos  brotes
la  rosa  no  se  ve  rara,
ni  la  alondra  al  levantarse
atiende  a  que  el  sol  retrasa,
o  el  racimo  ya  tardío
cuida  si  es  mustia  la  parra.
Pero  tu  cariño  nuevo
la  estación  piensa  acabada.

Pues  la  alondra  con  su  canto
siempre  puebla  la  mañana
y  la  rosa  y  el  racimo
siempre  llenan  la  mirada,
entonces,  deja,  no  pienses
en  que  es  tarde.  ¿Hubo  tardanza
jamás  para  olor  y  zumo
o  el  revuelo  de  algún  ala?

Fuerza  las  puertas  del  tiempo,
amor  que  tan  tarde  llamas.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2025

Луїс Сернуда VIII. Живі мрії

Стільки  років  минуло
Наодинці  з  моєю  самотністю,
І  сьогодні  ти  спиш  біля  мене.

Це  примхи  долі,
Хоча  через  її  виверти
Скільки  часу  я  змарнував.

І  ось  нарешті  ти  явився
За  руку  з  нею,  і  я  досі  не  вірю,
Коли  прокидаюся  і  бачу  тебе.

Темне,  як  дощ,  
Твоє  життя,  і  твої  очі,
Хоча  вони  сіяють,  темні.

Але  шо  було  би  зі  мною,
Якби  ти  не  став  причиною,
Яка  доповнює  життя.

Я  дивлюся  і  шукаю  країну:
В  ній  немає  нічого  дорожчого,
Ніж  проста  твоя  присутність.

Коли  комусь  здається,
Що  я  сильно  заблукав,
Вони  мало  знають  про  кохання.

Але  дивно,  що  в  цей  же  час
Я  розумію,  тебе  немає
Поза  моєю  уявою
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  VIII.  VIVIENDO  SUEÑOS[/b]
Tantos  años  que  pasaron
Con  mis  soledades  solo
Y  hoy  tú  duermes  a  mi  lado.

Son  los  caprichos  del  sino,
Aunque  con  sus  circunloquios
Cuánto  tiempo  no  he  perdido.

Mas  ahora  en  fin  llegaste
De  su  mano,  y  aún  no  creo,
Despierto  en  el  sueño,  hallarte.

Oscura  como  la  lluvia
Es  tu  existencia,  y  tus  ojos,
Aunque  dan  luz,  es  oscura.

Pero  de  mí  qué  sería
Sin  este  pretexto  tuyo
Que  acompaña  así  la  vida.

Miro  y  busco  por  la  tierra:
Nada  hay  en  ella  que  valga
Lo  que  tu  sola  presencia.

Cuando  le  parezca  a  alguno
Que  entre  lo  mucho  divago,
Poco  de  cariño  supo.

Lo  raro  es  que  al  mismo  tiempo
Conozco  que  tú  no  existes
Fuera  de  mi  pensamiento.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2025

Луїс Сернуда IX. Звідки ти родом

Якщо  колись  я  почую  від  тебе
Про  батька,  матір,  братів  і  сестер,
Моя  уява  не  зможе  прийняти  диво,
Що  твоє  існування  бере  початок  в  інших,
Повторене  в  інших,
Тоді  як  мені  здається,  що  воно  особливе,
Створене  моїм  коханням;  як  дерево,
Хмара  чи  вода,
Які  існують,  але  наші,
Вони  є  і  породжені  нами,
Бо  колись  ми  їх  побачили  такими,
Якими  ніхто  й  ніколи  їх  не  бачив.

Невинне  знайомство  дало  тобі  життя.  
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  IX.  DE  DÓNDE  VIENES[/b]
Si  alguna  vez  te  oigo
Hablar  de  padre,  madre,  hermanos,
Mi  imaginar  no  vence  a  la  extrañeza
De  que  sea  tu  existir  originado  en  otros,
En  otros  repetido,
Cuando  único  me  parece
Creado  por  mi  amor;  igual  al  árbol,
A  la  nube  o  al  agua
Que  están  ahí,  mas  nuestros
Son  y  vienen  de  nosotros
Porque  una  vez  les  vimos
Como  jamás  les  viera  nadie  antes.

Un  puro  conocer  te  dio  la  vida
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2025

Луїс Сернуда X. З тобою

Моя  земля?
Моя  земля  -  це  ти.

Мій  народ?
Мій  народ  -  це  ти.

Вигнання  й  смерть
для  мене  там,
де  ти  відсутній.

А  що  моє  життя?
Скажи  мені,  моє  життя,
це  що,  якщо  не  ти?
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  X.  Contigo[/b]
¿Mi  tierra?
Mi  tierra  eres  tú.

¿Mi  gente?
Mi  gente  eres  tú.

El  destierro  y  la  muerte
para  mi  están  adonde
no  estés  tú.

¿Y  mi  vida?
Dime,  mi  vida,
¿qué  es,  si  no  eres  tú?
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2025

Луїс Сернуда XI. Закоханий блукає

Можливо,  час  у  пеклі  має  
таку  ж  фіктивну  міру,  як  у  нас,
або,  можливо,  таку  ж  незмірність
безцінних  митей  у  житті.
Не  знаю.    Але  там  час,  гадають,
іде  назад,  щоб  знову  ми  жили  своє  життя.
Отож  оцю  історію,  мою  й  твою
(краще  не  згадувати,  що  у  ній  моєї  більше,
хоча  важливі  твої  причина  і  мотив,
що  не  дрібниця)  ми  проживемо  знову
ти  і  я  (або  лиш  я  один)  з  кінця  і  до  початку.
Здається  дивним  
перейти  тоді  від  забування
до  того  ілюзорного  захоплення,  коли  усе
ти  оживляв  собою,  бо  жив,
і  звідти  до  невідання
тебе,  до  нашого  упізнавання.
Але  у  пеклі,  відповідно,  
я  віру  втратив  би,  і  одночасно
відкинув  би  ідею  раю.  
Пекло  і  рай,
хіба  вони  не  наші  власні,  у  житті  земному,
для  якого  ми  створені,  їх  не  достатньо?
Пекло  і  рай
ми  створюємо  тут,  своїми  діями,
коли  разом  приходять  любов  і  ненависть,
і  повертають  бажання  жити.  Я  не  хочу
життя,  в  якому  тебе  немає:
ні  забування  тебе,  ні  незнання  тебе.
Угору  шлях
і  шлях  донизу
однакові;  і  я  хотів  би
щоб  у  кінці  обох,  
в  ненависті  або  в  любові,  у  забуванні  чи  в  пам'яті,
ти  залишався  там,  був  моїм  пеклом  і  моїм  раєм.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  XI.  El  amante  divaga[/b]
Acaso  en  el  infierno  el  tiempo  tenga
la  ficción  de  medida  que  le  damos
aquí,  o  acaso  tenga  aquella  desmesura
de  momentos  preciosos  en  la  vida.
No  sé.  Mas  allá  el  tiempo,  según  dicen,
marcha  hacia  atrás,  para  irnos  desviviendo.
Así  esta  historia  nuestra,  mía  y  tuya
(mejor  será  decir  nada  más  mía,
aunque  a  tu  parte  queden  la  ocasión  y  el  motivo,
que  no  es  poco),  otra  vez  viviremos
tú  y  yo  (o  viviré  yo  sólo)  de  su  fin  al  comienzo.
Extraño  será  entonces
pasar  de  los  principios  del  olvido
a  aquel  fervor  iluso,  cuando  todo
se  animaba  por  ti,  porque  vivías,
y  de  ahí  a  la  ignorancia
de  ti,  anterior  a  nuestro  hallazgo.
Pero  en  infiernos,  de  ese  modo,
dejaría  de  creer,  y  al  mismo  tiempo
la  idea  de  paraísos  desechara;
Infierno  y  paraíso,
¿no  serán  cosa  nuestra,  de  esta  vida
terrena  a  la  que  estamos  hechos  y  es  bastante?
Infierno  y  paraíso
los  creamos  aquí,  con  nuestros  actos
donde  el  amor  y  el  odio  brotan  juntos,
animando  el  vivir.  Y  yo  no  quiero
vida  en  la  cual  ya  tú  no  tengas  parte:
olvido  de  ti,  sí,  más  no  ignorancia  tuya.
El  camino  que  sube
y  el  camino  que  baja
uno  y  el  mismo  son;  y  mi  deseo
es  que  al  fin  de  uno  y  de  otro,
con  odio  o  con  amor,  con  olvido  o  memoria,
tu  existir  esté  allí,  mi  infierno  y  paraíso.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2025

Луїс Сернуда ХІІ. Життя

Коли  сонце  зазирає
У  якийсь  земний  закапелок,
То  виганяє  з  нього  убогість,
Заповнює  його  зеленим  сміхом,
Так  і  твоя  поява  приходить
У  моє  непомітне  існування,
Щоб  піднести  його,  дати  йому
Сяяння,  щастя,  красу.

Але  ти  теж  зникаєш,
Як  сонце,  і  виростають
Навколо  мене  тіні
Самотності,  старості,  смерті.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[i][/i][/i]

[b]Luis  Cernuda  XII.  LA  VIDA[/b]
Como  cuando  el  sol  enciende
Algún  rincón  de  la  tierra,
Su  pobreza  la  redime,
Con  risas  verdes  lo  llena,

Así  tu  presencia  viene
Sobre  mi  existencia  oscura
A  exaltarla,  para  darle
Esplendor,  gozo,  hermosura.

Pero  también  tú  te  pones
Lo  mismo  que  el  sol,  y  crecen
En  torno  mío  las  sombras
De  soledad,  vejez,  muerte.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2025

Луїс Сернуда XIII. Кінець видимості

Ти  мимоволі  знищив
Усе,  чим  є  моє  життя,
Але  не  нерушимий  центр
Буття:  глибинний,
Остаточний  і  нетлінний.
Я  часто  у  своїй  уяві
Боявся  і  чекав
Кінця  тієї  видимості,
Що  наділяє  цінністю  людину
Для  людини  в  світі.
Але  якщо  ти  нехтуєш  
Усім,  що  перейняв  у  мене,
То  цим  даєш  мені  нове  життя;
Як  первісне  людина,
Невинний  я  на  самоті
З  собою  і  з  тобою.
Той,  хто  дає  життя,
дає  і  смерть.  
Відірваний  від  світу
Ради  твого  кохання,  покинутий
Тобою  з  моїми  життям  і  смертю.
Здається,  помирати  легко,
Життя  -  дошкульна  річ:
Я  вже  не  знаю,  як  справитися
Із  його  даремною  
Роботою  тебе  кохати,
Яка  тобі  не  треба.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  XIII.  FIN  DE  LA  APARIENCIA[/b]
Sin  querer  has  deshecho
Cuanto  mi  vida  era,
Menos  el  centro  inmóvil
Del  existir:  la  hondura
Fatal  e  insobornable.
1uchas  veces  temía
En  mí  y  deseaba
El  fin  de  esa  apariencia
Que  da  valor  al  hombre
Para  el  hombre  en  el  mundo.
Pero  si  deshiciste
Todo  lo  en  mí  prestado,
Me  das  así  otra  vida;
y  como  ser  primero
Inocente,  estoy  solo
Con  mí  mismo  y  contigo.
Aquél  que  da  la  vida,
La  muerte  da  con  ella.
Desasido  del  mundo
Por  tu  amor,  me  dejaste
Con  mi  vida  y  mi  muerte.
Morir  parece  fácil,
La  vida  es  lo  difícil:
Ya  no  sé  sino  usarla
En  ti,  con  este  inútil
Trabajo  de  quererte,
Que  tú  no  necesitas.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2025

Луїс Сернуда XIV. Ціна тіла

Коли  прекрасне  тіло,
Як  у  тебе,  вабить  нас
До  себе,  воно  цього  не  розуміє.
Тільки  коханець  і  кохання  це  знають.
(Кохання,  жах  людської  самоти.)
Це  принизливе  рабство,
Потреба  віддавати  ніжність
Істоті,  яку  ми  творимо
Своєю  уявою,
Я  живу  наше  життя.
Воно  є  причиною,
Ти  її  даєш;  бо  ти  є
Зовні,  як  тінь  чогось,
Ідеальна  тінь
Того  бажання,  яке  належить  закоханому,  мені.
Якби  я  тобі  розвповів,
Як  кохання  пояснює
Свій  сенс  життя  і  своє  божевілля,
Ти  б  не  зрозумів.
Ось  чому  я  мовчу.
Краса,  не  здогадуючись
Про  свою  пастку,  забрала  здобич,
І  вона  не  зникає.  Так  за  кожну  мить
Насолоди  платиться  ціна:
Це  пекло  пристрасті  і  жаги.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  XIV.  PRECIO  DE  UN  CUERPO[/b]
Cuando  algún  cuerpo  hermoso,
Como  el  tuyo,  nos  lleva
Tras  de  sí,  él  mismo  no  comprende,
Solo  el  amante  y  el  amor  lo  saben.
(Amor,  terror  de  soledad  humana.)
Esta  humillante  servidumbre,
Necesidad  de  gastar  la  ternura
En  un  ser  que  llenamos
Con  nuestro  pensamiento,
Vivo  de  nuestra  vida.
Él  da  el  motivo,
Lo  diste  tú;  porque  tú  existes
Afuera  como  sombra  de  algo,
Una  sombra  perfecta
De  aquel  afán,  que  es  del  amante,  mío.
Si  yo  te  hablase
Cómo  el  amor  depara
Su  razón  al  vivir  y  su  locura,
Tú  no  comprenderías.
Por  eso  nada  digo.
La  hermosura,  inconsciente
De  su  propia  celada,  cobró  la  presa
Y  sigue.  Así  por  cada  instante
De  goce,  el  precio  está  pagado:
Este  infierno  de  angustia  y  de  deseo.
[i]De  Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2025

Luis Cernuda XV. Ревнивий Бог

Чотири  первісні  елементи
Визначають  моє  буття:
Тіло,  покірне  часу,
Завжди  жадає  тебе.

Час  нашого  кохання  вартує
Цілої  вічності,
Де  людина  вже  не  самотня.
І  є  ревнивий  Бог.

Дозволь  мені  кохати  тебе  зараз.  
Колись,  рано  чи  пізно,  Бог
Накаже,  щоб  закохані
Відмовилися  від  свого  кохання.
       [i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  XV.  Divinidad  celosa[/b]
Los  cuatro  elementos  primarios
               Dan  forma  a  mi  existir:
Un  cuerpo  sometido  al  tiempo,
               Siempre  ansioso  de  ti.
 
Porque  el  tiempo  de  amor  nos  vale
             Toda  una  eternidad
Donde  ya  el  hombre  no  va  solo.
             Y  Dios  celoso  está.
 
Déjame  amarte  ahora.  Un  día,
             Temprano  o  tarde,  Dios
Dispone  que  el  amante  deba
             Renunciar  a  su  amor.  (PC,  457)
 [i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025

Луїс Сернуда XVI. Чоловік зі своїм коханням

Якби  всі  слова  були  сказані
І  вже  був  підведений
Підсумок  між  нами,  я  залишаюся  
Винен  твоєму  тілу.

Бо  хто  може  оцінити
Цей  спокій,  забутий
У  тобі,  який  в  кінці  мої  губи
Відчули  на  твоїх  губах?

У  злагоді  з  життям,
Не  знаючи,  не  бажаючи  нічого,
Безнадійно:  твоя  присутність
І  моє  кохання.  Цього  досить.

Ти  і  моє  кохання,  доки  я  бачу,
Як  спить  твоє  тіло,  коли
Світає.  Так  Бог  
Дивиться  на  своє  творіння.

Але  моє  кохання  бездіяльне,
Якщо  не  дозволяє  твоє  тіло:
Воно  лише  творить  міф
З  твоєї  прекрасної  матерії.
[i]        З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]XVI.  UN  HOMBRE  CON  SU  AMOR[/b]
Si  todo  fuera  dicho
Y  entre  tú  y  yo  la  cuenta
Se  saldar,  aún  tendría
Con  tu  cuerpo  una  deuda.
 
Pues  ¿quién  podría  precio
A  esta  paz,  olvidado
En  ti,  que  al  fin  conocen
Mis  labios  por  tus  labios?
 
En  tregua  con  la  vida,
No  saber,  querer  nada,
Ni  esperar:  tu  presencia
Y  mi  amor.  Eso  basta.
 
Tú  y  mi  amor,  mientras  miro
Dormir  tu  cuerpo  cuando
Amanece.  Así  mira
Un  dios  lo  que  ha  creado.
 
Mas  mi  amor  nada  puede
Sin  que  tu  cuerpo  acceda:
Él  sólo  informa  un  mito
En  tu  hermosa  materia.
         [i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025

Луїс Сернуда Де живе забуття

Де  живе  забуття,
У  безкраїх  садах  без  світанку;
Де  один  тільки  я
Знаю  камінь,  закопаний  у  кропиві,
Над  яким  від  безсонної  ночі  ховається  вітер.

Де  ім'я  залишило  це  тіло,
У  якому  мене  обіймали  століття,
Де  немає  бажань.

У  великім  краю,  де  кохання,  жахаючий  ангел,
В  моїх  болісних  грудях
Не  ховає  сталеве  крило,
Як  повітря  граційний,  сміється  з  пекельного  болю.

Затихають  бажання,  зникає  вимога
До  усіх  керуватись  зразками  чужого  життя,
Горизонту  немає,  тільки  очі  вдивляються  в  очі.

Де  печалі  і  радості  тільки  слова,
Рідне  небо  й  земля  залишилися  спомином;
Де  нарешті  я  вільний,  не  знаючи  як,
Розчинився  в  тумані,  непомітний,
Непомітний,  як  втрачене  тіло  дитини.

Десь  далеко-далеко;
Де  живе  забуття.

[b]Luis  Cernuda  Donde  habite  el  olvido
[/b]
Donde  habite  el  olvido,
En  los  vastos  jardines  sin  aurora;
Donde  yo  sólo  sea
Memoria  de  una  piedra  sepultada  entre  ortigas
Sobre  la  cual  el  viento  escapa  a  sus  insomnios.

Donde  mi  nombre  deje
Al  cuerpo  que  designa  en  brazos  de  los  siglos,
Donde  el  deseo  no  exista.

En  esa  gran  región  donde  el  amor,  ángel  terrible,
No  esconda  como  acero
En  mi  pecho  su  ala,
Sonriendo  lleno  de  gracia  aérea  mientras  crece  el  tormento.

Allí  donde  termine  este  afán  que  exige  un  dueño  a  imagen  suya,
Sometiendo  a  otra  vida  su  vida,
Sin  más  horizonte  que  otros  ojos  frente  a  frente.

Donde  penas  y  dichas  no  sean  más  que  nombres,
Cielo  y  tierra  nativos  en  torno  de  un  recuerdo;
Donde  al  fin  quede  libre  sin  saberlo  yo  mismo,
Disuelto  en  niebla,  ausencia,
Ausencia  leve  como  carne  de  niño.

Allá,  allá  lejos;
Donde  habite  el  olvido.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043278
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2025

Луїс Сернуда Старе запитання, стара відповідь

Куди  йде  кохання,  яке  забули?
Не  те,  у  якого  ти  запитував,
А  те,  яке  відповідає  сьогодні.
Або  інше,  якому  ще  кілька  років  життя
Дають  можливість,  якої  не  було  у  тебе,
Знайти  відповідь.
Іграшки  хлопчика,  який  зараз  чоловік,
Куди  поділися  вони,  скажи?  Ти  це  знав,
Ти  міг  це  добре  знати.
Від  них  нічого  не  залишилося,  їхні  уламки,
Безформні  і  знебарвлені  серед  сміття,
Забрав  час.
Людина,  яка  старіє,  помічає  у  своєму  розумі,
У  своїх  бажаннях  порожнечу,  без  чарів,
Куди  йде  кохання.
Але  якщо  кохання  помирає,  воно  не  відпускає
Кохану  людину:  залишається  її  тінь,
Залишається  на  місці  хіть.
Куди  йде  кохання,  яке  забувають?
Не  те,  у  якого  ти  запитував,
А  те,  яке  відповідає  сьогодні.

[b]Luis  Cernuda  PREGUNTA  VIEJA,  VIEJA  RESPUESTA[/b]
¿Adónde  va  el  amor  cuando  se  olvida?
No  aquel  a  quien  hicieras  la  pregunta
 Es  quien  hoy  te  responde.
Es  otro,  al  que  unos  años  más  de  vida
Le  dieron  la  ocasión,  que  no  tuviste,
 De  hallar  una  respuesta.
Los  juguetes  del  niño  que  ya  es  hombre,
¿Adónde  fueron,  di?  Tú  lo  sabías,
 Bien  pudiste  saberlo.
Nada  queda  de  ellos:  sus  ruinas
Informes  e  incoloras,  entre  el  polvo,
 El  tiempo  se  ha  llevado.
El  hombre  que  envejece,  halla  en  su  mente,
En  su  deseo,  vacíos,  sin  encanto,
 Dónde  van  los  amores.
Mas  si  muere  el  amor,  no  queda  libre
El  hombre  del  amor:  queda  su  sombra,
 Queda  en  pie  la  lujuria.
¿Adónde  va  el  amor  cuando  se  olvida?
No  aquel  a  quien  hicieras  la  pregunta
 Es  quien  hoy  te  responde.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043277
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2025

Луїс Сернуда Докори сумління під покровом ночі

Безбарвна  людина  пропливає  у  вуличному  тумані;
Ніхто  її  не  помічає.  Вона  -  порожнє  тіло;
Порожнє,  як  пампа,  як  море,  як  вітер
Пустелі,  такі  гіркі  під  безжальним  небом.
Час  минув,  і  нині  її  крила
Шукають  серед  тіней  бліду  силу;
Це  докори  сумління,  яке  вночі,  вагаючись,
Тихо  підкрадається  до  своєї  необачної  тіні.
Не  потискай  цю  руку.  Всесильний  плющ
Повзе  угору,  оплітаючи  зимові  стовбури.
Невидима  у  тиші,  проходить  людина.
Хіба  ти  не  чуєш  померлих?  Але  світ  оглух.

[b]Luis  Cernuda  REMORDIMIENTO  EN  TRAJE  DE  NOCHE[/b]
Un  hombre  gris  avanza  por  la  calle  de  niebla;
No  lo  sospecha  nadie.  Es  un  cuerpo  vacío;
Vacío  como  pampa,  como  mar,  como  viento
Desiertos  tan  amargos  bajo  un  cielo  implacable.
Es  el  tiempo  pasado,  y  sus  alas  ahora
Entre  la  sombra  encuentran  una  pálida  fuerza;
Es  el  remordimiento,  que  de  noche,  dudando,
En  secreto  aproxima  su  sombra  descuidada.
No  estrechéis  esa  mano.  La  yedra  altivamente
Ascenderá  cubriendo  los  troncos  del  invierno.
Invisible  en  la  calma  el  hombre  gris  camina.
¿No  sentís  a  los  muertos?  Mas  la  tierra  está  sorda.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2025

Луїс Сернуда Який тихий звук

Який  тихий  звук:
листок  треться  об  шибку,
вода  голубить  гальку,
дощ  цілує  юне  чоло;

який  легкий  дотик:
босих  ніг  до  дороги,
пальців,  пізнаючих  перше  кохання,
холодного  простирадла  до  самотнього  тіла;

яке  швидкоплинне  бажання:
блиску  шовку  при  світлі,
зустрічного  стрункого  юнака,
туги  за  тим,  щоб  бути  більше  ніж  людиною;

як  це  життя,  яке  не  моє,
і  все  ж  моє,
як  це  невловиме  бажання,
яке  не  моє,  і  все  ж  це  я;

все,  що  зблизька  чи  здаля
торкає  мене,  цілує  мене,  ранить  мене,
твій  образ  зі  мною,  зовні  і  всередині,
це  моє  власне  життя  і  не  моє  життя,
так  само  як  листок  за  листком
є  образом  вітру,  який  їх  несе.

[b]Luis  Cernuda  Como  leve  sonido[/b]
Como  leve  sonido:
hoja  que  roza  un  vidrio,
agua  que  acaricia  unas  guijas,
lluvia  que  besa  una  frente  juvenil;

como  rápida  caricia:
pie  desnudo  sobre  el  camino,
dedos  que  ensayan  el  primer  amor,
sábanas  tibias  sobre  el  cuerpo  solitario;

como  fugaz  deseo:
seda  brillante  en  la  luz,
esbelto  adolescente  entrevisto,
lágrimas  por  ser  más  que  un  hombre;

como  esta  vida  que  no  es  mía
y  sin  embargo  es  la  mía,
como  este  afán  sin  nombre
que  no  me  pertenece  y  sin  embargo  soy  yo;

como  todo  aquello  que  de  cerca  o  de  lejos
me  roza,  me  besa,  me  hiere,
tu  presencia  está  conmigo  fuera  y  dentro,
es  mi  vida  misma  y  no  es  mi  vida,
así  como  una  hoja  y  otra  hoja
son  la  apariencia  del  viento  que  las  lleva.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042743
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2025

Луїс Сернуда Кохання у часі

Час  проникає  у  твоє  тіло,
як  хмара  пилу  в  прозорий  фонтан,
руйнує  колишню  чарівність
і  навіває  на  мене  німий  смуток.

Раніше  до  мене  інші  бачили,
а  інші  ще  побачать,  як  описувати
кохану  струнку  фігуру,  пам'ятати,
яка  насолода  бачити  прекрасне  тіло.

Але  ми  пізнаємо  самотнє  життя,
щастя  і  біль  пропонують  одне  одному
незайманий  світ  кожної  людини;
тому  мій  незбагненний  смуток  новий.

Новий,  як  у  першої  людини,
яку  викинули  з  раю  разом  з  коханням,
і  вона  побачила,  як  тінь  перемагає
небо,  як  старіє  кохане  тіло.

[b]Luis  Cernuda  Amando  en  el  tiempo[/b]
El  tiempo,  insinuándose  en  tu  cuerpo,
tal  la  nube  de  polvo  en  fuente  pura,
aquella  gracia  antigua  desordena
y  clava  en  mí  una  pena  silenciosa.

Otros  antes  que  yo  vieron  un  día,
y  otros  luego  verán,  cómo  decir
la  amada  forma  esbelta,  recordando
de  cuánta  gloria  es  cifra  un  cuerpo  hermoso.

Pero  la  vida  solos  la  aprendemos,
y  placer  y  dolor  se  ofrecen  siempre
tal  mundo  virgen  para  cada  hombre;
así  mi  pena  inculta  es  nueva  ahora.

Nueva  como  lo  fuese  al  primer  hombre,
que  cayó  con  su  amor  del  paraíso
cuando  viera,  tal  cielo  ya  vencido
por  sombra,  envejecer  el  cuerpo  amado.
de  "Como  quien  espera  el  alba")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2025

Луїс Сернуда Бажання

У  тиші  вересневого  поля,
Лист  з  жовтіючої  тополі,
Як  згасаюча  зірка,
Кружляє,  падає  на  землю.
Якби  так  нерозуміюча  душа,
Повелителька  зірок  і  листя,
Відійшла  полум'яною  тінню,
З  життя  у  смерть!

[b]Luis  Cernuda  Deseo[/b]
Por  el  campo  tranquilo  de  septiembre,
Del  álamo  amarillo  alguna  hoja,
Como  una  estrella  rota,
Girando  al  suelo  viene.
¡Si  así  el  alma  inconsciente,
Señor  de  las  estrellas  y  las  hojas,
Fuese,  encendida  sombra,
De  la  vida  a  la  muerte!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2025

Луїс Сернуда Німфа і пастух Тіціана

Що  рухає  святим,
Відмова  від  святого
(Відмовся  від  своїх  бажань
І  лиш  тоді  знайдеш
До  чого  прагне  серце),
Надлюдське.  Там  вклонися  і  проходь,
Одні  народжені  святими  бути,  
А  інші  для  буття  людьми.
Можливо,  наближаючись  до  часу,  коли  іти  з  життя,
Не  каючись  ні  в  чому  і  завжди  кохаючи
Із  пристрастю,  яка  не  суперечить  святості,
Хотів  би  ти,  як  той  старий  художник,
Ще  раз  намалювати  людське  тіло,
Без  слів,  із  розумінням,  що  нині  викликає  захват,
Ти  розглядаєш  цю  картину,
Вже  не  в  її  реальності,  у  спогаді
Оголена  лежача  німфа,
Пастух  побіля  неї  захоплений  
Тілесною  красою.
Нейтральний  фон,  заледве  промальовується
Пензлем.  Все  світло  випромінюється
Тілом  німфи,  яка  у  центрі
Полотна,  це  його  сутність,  його  щастя;
Відбиток  творчості  на  ній  нестримний,
Відбиток  пальців  закоханих,
Що  оживили  її  своєю  ласкою    
З  тваринною  чуттєвістю  й  земною  безсоромністю.
І  ми  самі,  оголені  й  розкуті,  задивлені  
У  вигин  чарівний  її  спини  внизу,
Де  майстер  затримався  і  скористався
Не  пензлями  майстерними,  а  лагідними  пальцями,
У  прагненні  кохання  й  праці,
Що  є  єдиним  дійством,  символом  життя,
Наприкінці  довершено,  подібно  сонцю,
Яке  найяскравіше  сяє  на  заході.
О  як  же  сильно  він  кохав,  як  сильно  жив,
Як  малював,  коли  творив  це  тіло:
У  майже  неймовірні  сто  років;  
Але  його  людський  порив,  подяка  світу,
Все  ще  невинним  залишався,  як  в  юності,
Приречений  на  самоту  навіки.

[i]Тіціан  "Німфа  і  пастух"  близько  1570  р.,  олія  на  полотні,  Музей  історії  мистецтв,  Відень
Titian  "Nymph  and  Shepherd",  c. 1570,  Oil  on  canvas,  Kunsthistorisches  Museum,  Vienna  

Розмиті  контури,  що  набувають  форми  лише  при  погляді  з  певної  відстані,  особливо  мотиви  на  задньому  плані,  та  кольорова  гама,  завуальована  сірою  вуаллю,  характерні  для  пізнього  періоду  творчості  Тіціана.  Ця  картина  -  одна  з  останніх  робіт  художника.  Він  малює  не  конкретну  сцену,  взяту  з  міфології  чи  літератури;  це  -  пастораль,  тип,  що  розвинувся  у  венеціанському  мистецтві,  починаючи  з  1500  року.  «Пастух»,  готовий  почати  грати  на  флейті,  підійшов  до  жіночої  фігури  ззаду,  коли  вона  відпочивала  в  тіні  дерева.  Він  повернений  до  неї,  вона  оглядається  через  праве  плече,  помилково  посміхаючись  глядачеві.  Німфа  лежить  на  шкурі  пантери,  що  разом  з  козою,  яка  дереться  на  пеньок  безплідного  дерева  на  задньому  плані,  символізує  хтивість..  Живопис  демонструє  свій  потенціал  конкурувати  з  поезією.  Як  і  на  початку  XVI  століття,  зміст  визначається  ліричною  поезією  ранньомодерної  епохи,  що  склалася  під  впливом  Петрарки:  її  основним  мотивом  є  прагнення  ідеального  кохання,  яке  зрештою  неможливо  здійснити
[/i]
[b]Luis  Cernuda  NINFA  Y  PASTOR,  POR  TICIANO[/b]
Lo  que  mueve  al  santo,
La  renuncia  del  santo
(Niega  tus  deseos
Y  hallarás  entonces
Lo  que  tu  corazón  desea),  
Son  sobrehumanos.  Ahí  te  inclinas  y  pasas,
Porque  algunos  nacieron  para  santos
Y  otros  para  ser  hombres.
Acaso  cerca  de  dejar  la  vida,
De  nada  arrepentido  y  siempre  enamorado  
Y  con  pasión  que  no  desmienta  a  la  primera,
Quisieras,  como  aquel  pintor  viejo,
Una  vez  más  representar  la  forma  humana,
Hablando  silencioso  con  ciencia  ya  admirable.
El  cuadro  aquel  aún  miras,  
Ya  no  en  su  realidad,  en  la  memoria;
La  ninfa  desnuda  y  reclinada
Y  a  su  lado  el  pastor,  absorto  todo
De  carnal  hermosura.
El  fondo  neutro,  insinuado  
Por  el  pincel  apenas.
La  luz  entera  mana
Del  cuerpo  de  la  ninfa,  que  es  el  centro
Del  lienzo,  su  razón  y  su  gozo;
La  huella  creadora  fresca  en  él  todavía,
La  huella  de  los  dedos  enamorados
Que,  bajo  su  caricia,  lo  animaran
Con  candor  animal  y  con  gracia  terrestre.
Desnuda  y  reclinada,  contemplamos
Esa  curva  adorable,  base  de  la  espalda,  
Donde  el  pintor  se  demoró,  usando  con  ternura
Diestra,  no  el  pincel,  mas  los  dedos,
Con  ahínco  de  amor  y  de  trabajo
Que  son  un  acto  solo,  la  cifra  de  una  vida
Perfecta  al  acabar,  igual  que  el  sol  a  veces  
Demora  su  esplendor  cercano  del  ocaso.
Y  cuánto  había  amado,  había  vivido,
Había  pintado  cuando  pintó  ese  cuerpo:
Cerca  de  los  cien  años  prodigiosos;
Mas  su  fervor  humano,  agradecido  al  mundo,  
Inocente  aún  era  en  él,  como  en  el  mozo
Destinado  a  ser  hombre  sólo  y  para  siempre

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2025

Луїс Сернуда Жити в Сансуеньї (1)

Її  омиває  море,  посередині  месета,  (2)
Спекотна  й  обідрана.  Вона,  мачуха,
Прообраз  для  таких,  як  ти,  які  сумують
Без  неї  і  за  нею  плачуть.
Вона  недосяжна  земля,  яка  створила  тебе  за  своєю  подобою,
Щоб  викинути  геть.  У  ній  людина,
Яка  не  може  бути  кимось  іншим,  помилково  народжена,
Насправді  пропадає,  наче  покарана
Випадково  за  вічні  помилки  інших.
Незмінно,  серед  буремної  невизначеності,
Дивися  на  неї,  думай  про  неї.  Суха  земля,  плідне  небо,
Зі  снігом  і  сонцем,  повенями  і  посухами;
Мигдаль  і  опунції,  ковила  і  апельсини
Ростуть  на  ній,  то  пустеля,  то  оаза.
Біля  собору  звичайна  хата,
Біля  палацу  гральний  притон,
Хрипкий  крик  і  спокійна  мова,
Кохання  поряд  з  ненавистю,  ніжність  
Поряд  з  тортурами.  Там  все  непомірне.
Прості  шляхтичі  і  шляхетне  простолюддя,
Народ,  народжують  селян  і  тореадорів,
Священників  і  конокрадів,  пройдисвітів  і  пророків,
Коханців  і  партизанів.  Агов,  співвітчизнику,
Хоча  тебе  це  може  відштовхувати  від  її  фауни,
Речі  мають  ціну.  Влада  має  ціну,
Корупція  має  ціну,  невзаємне  кохання;
І  за  те,  що  ти  живеш  на  цій  землі,  ти  платиш  тим,
Що  не  живеш  ніде:  бредеш  у  вакуум  і  ніщо,  
Крізь  світ,  який  нічого  не  знає  про  Сансуенью  і  її  дітей.
Якби  колись  вона  стала  нашою.
Колись  чужі  народи  боялися  й  ненавиділи  її,
І  було  чудово  бути  нею;  потім  вся  її  
Вроджена  нерозумність  перетворилася  на  божевілля,
Наче  нав'язаний  дивовижний  парадокс.
Вона  жила  смертю,  так,  але  зі  страхітливою  
Славою.  Сьогодні  ми  закінчуємо  життя
В  чужих  закапелках.  А  тим  часом
З  неї  і  її  незворотних  руїн  черви
Виповзають  і  процвітають.
Виживи,  щоб  це  побачити.
Виживи,  щоб  це  побачити.
[i](1)  Сансуенья  -  образ  утопічного,  ідеалізованого  або  втраченого  світу
(2)  Мeseta    (Іберійська  Месета  або  Кастильське  плоскогір'я)  —  плато  в  Іспанії  та  Португалії,  яке  займає  більшу  частину  Піренейського  півострова  [/i]

[b]Luis  Cernuda  SER  DE  SANSUEÑA[/b]
Acaso  allí  estará,  cuatro  costados
Bañados  en  los  mares,  al  centro  la  meseta
Ardiente  y  andrajosa.  Es  ella,  la  madrastra
Original  de  tantos,  como  tú,  dolidos
De  ella  y  por  ella  dolientes.
Es  la  tierra  imposible,  que  a  su  imagen  te  hizo
Para  de  sí  arrojarte.  En  ella  el  hombre
Que  otra  cosa  no  pudo,  por  error  naciendo,
Sucumbe  de  verdad,  y  como  en  pago
Ocasional  de  otros  errores  inmortales.
Inalterable,  en  violento  claroscuro,
Mírala,  piénsala.  Árida  tierra,  cielo  fértil,
Con  nieves  y  resoles,  riadas  y  sequías;
Almendros  y  chumberas,  espartos  y  naranjos
Crecen  en  ella,  ya  desierto,  ya  oasis.
Junto  a  la  iglesia  está  la  casa  llana,
Al  lado  del  palacio  está  la  timba,
El  alarido  ronco  junto  a  la  voz  serena,
El  amor  junto  al  odio,  y  la  caricia  junto
A  la  puñalada.  Allí  es  extremo  todo.
La  nobleza  plebeya,  el  populacho  noble,
La  pueblan;  dando  terratenientes  y  toreros,
Curas  y  caballistas,  vagos  y  visionarios,
Guapos  y  guerrilleros.  Tú  compatriota,
Bien  que  ello  te  repugne,  de  su  fauna.
Las  cosas  tienen  precio.  Lo  es  del  poderío
La  corrupción,  del  amor  la  no  correspondencia;
Y  ser  de  aquella  tierra  lo  pagas  con  no  serlo
De  ninguna:  deambular,  vacuo  y  nulo,
Por  el  mundo,  que  a  Sansueña  y  sus  hijos  desconoce.
Si  en  otro  tiempo  hubiera  sido  nuestra.
Cuando  gentes  extrañas  la  temían  y  odiaban,
Y  mucho  era  ser  de  ella;  cuando  toda
Su  sinrazón  congénita,  ya  locura  hoy,
Como  admirable  paradoja  se  imponía.
Vivieron  muerte,  sí,  pero  con  gloria
Monstruosa.  Hoy  la  vida  morimos
En  ajeno  rincón.  Y  mientras  tanto
Los  gusanos,  de  ella  y  su  ruina  irreparable,
Crecen,  prosperan.
Vivir  para  ver  esto.
Vivir  para  ver  esto.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2025

Луїс Сернуда Цезар

Острів,  на  його  крутій  неприступній  скелі
Безпечно;  це  єдиний  прихисток  Цезаря,  бо
Цезар  може  жити  тільки  тут.  (1)
Навколо  колони  олеандрів  і  кипарисів,
Вологі  й  пахучі;  внизу  безсонне  море;
Вгорі  повітря,  повітря,  яке  не  тисне
На  мене.  І  безкраїй  клімат  літа.
Усе  тут  усамітнене,  самотнє,
Як  совість  глухої  ночі,
Вільне  від  докорів.  Я  впевнений,
Що  лик  людини,  вже  нестерпної
Тиранії,  не  порушить  цю  магію.
Місто  далеко,  і  спогад  про  нього  -  це  сон,
Заспокоєний    його  нереальністю,
Я  все  ще  здатний  бути  задоволеним.
Наодинці  з  собою,  я  Цезар,  володію
Собою  і  своїм  світом.  Мої  володіння
Як  видимі,  так  і  невидимі,  
Відокремлюю,  як  бог,  бо  я  божественний,
Від  страху  і  ненависті  людських  істот
Двома  крилами,  страхом  і  надією.
Але  чи  це  справжній  спокій?  Чи  немає  небезпеки
схованих  у  гіллі  кинджалів?
Ще  далеко  до  світанку
З  його  липким  безсонням  чи  видіннями
Кошмарних  снів,  за  які  розплачуюся
Сльозами  і  стогонами.  Але  мені  не  слід
Думати  про  це,  краще  милуватися  трояндами,
Невинними  і  розпусними,  як  істоти,
Що  з  задоволенням  стежать  за  моїми  насолодами,
Поглинаючі  і  дикі,  гідні  старого  Цезаря.
Я  застарий  для  насолод.  Іноді  я  хочу,
Як  у  часи  статевого  дозрівання,  повторити  його
У  досконалішій  формі.  Все  ще  порив
Чудовий;  ні:  краще  подавити  його
(Зухвале  золото  її  волосся,
Зневажливо  струнке  тіло,
Легкі  ухильні  рухи),
Принижувати  її,  коли  я  ковзаю  по  ній,
Як  слимак  по  свіжій  пелюстці,
Кусати,  завмираючи  від  захоплення,
Від  приємного  збудження,  принизливої  насолоди.
Коли  я  цілую  губи,    то  уявляю
Що  цю  голову  зітнуть,
Якщо  я  скажу  хоч  слово,  все  ще  прагне
моя  насолода  за  її  природні  межі.
Хіба  ми  не  катуємо  тортурами  тіло,
яке  насолоджується  собою.  Хіба  наша
Тілесна  радість  не  є  відлунням  інстинкту
Жорстокості,  який  спить  всередині  нас?
Хіба  я  не  старий?  Якоїсь  миті
Я  відчуваю  в  собі  юність,  повну,  позачасову,
Ніби  я  ніколи  не  жив  у  швидкоплинному  часі;
Юність  дорожить  собою  як  найбільшою  цінністю.
І  роки  проживаються  не  для  того,
Щоб  їх  втратити,  а,  певно,  щоб  підняти  
До  ідеального  зеніту.  Але,  услід,  іншої  
Миті,  час  з  його  екстремальним  
Тягарем,    гнітить  і  я  намагаюся  його  скинути.
Все  це  ілюзії:  життя  -  це  щось  інше.
Коли  під  час  короткої  передишки  тіло  і  розум
Заспокоюються  під  теплою  легкою  ковдрою,
У  темряві,  у  своїй  постелі,  я  чую
Дощ,  фонтан,  хвилі,
Які  б'ють  у  мармур  чи  скелю,
Ніби  оживають  води  минулого,
Які  повертаються  і  топлять  мене.
Неспішні    і  стримані.
Чи    буде  передвіщене  мені  життя  таким  чистим?
Якщо  доля  поверне  перше  кохання,
Тоді  все  буде  спотворене,
І,  можливо,  я  нарешті  помщуся  за  те,
Що  справи  Держави  змусили  мене
Зраджувати  бажання  свого  єства  (2)
Через  хтиві  примхи  божевільної  жінки.  (3)
Хай  навіть  так,  хіба  не  чекає  пересичення
Усім,  коханням  і  пристрастю?
Для  чого  винити  когось  у  чомусь?
Загублені  прагнення  щедрої  молодості,
Які  оберігалися  і  мали  призначення  збутися.
Коли  лаври  і  багряниця  радували
Після  ратних  подвигів  чи  в  мантії,
Коли  залізні  списи    і  бронзові  
Строї.  Коли  слонові  бивні  і  кедри  
Похитувалися  у  натовпі,
Наче  корабель  серед  хвиль,  під  ревище
Потужних  горлянок,  так  звучить
Жорстока  музика  простолюддя,
Чиї  сліпе  поклоніння  і  ненависть  вражають.
Влада,  хто  відчував  її  так,
Як  я?  З  нажаханістю  інших,
З  їх  підступною  жадібністю,
Яка  світиться  в  очах,  зраджуваною
Уявною  довірою  чи  щедрістю;
У  мовчазній  пожертві  всієї  своєї  суті,
Душі  і  тіла,  земного  і  небесного,
Бо  навіть  ієрофант  торгує  з  богами.  (4)
Влада,  хто  міг  відчути  її
Як  я?  Влада  руйнує
Душу,  як  прихована  хвороба  
Руйнує  тіло.  Хай  навіть  так,  дивовижно,
що  мені,  усамітненому,  судилося
Спостерігати  справи  людські  здаля,
Так  само  орел  спостерігає  їх  з  висоти.
Руйнівна  велич,  яка  тягне  і  возносить,
Тримає  в  рівновазі  цей  смертний  залишок
Мого  існування,  такий  неспіврозмірний  і  слабкий.
Але  нечутно  наближаються  кроки,
Приховані  шовком  завіси,
Мене  переслідує  незначний  шум
У  будь-який  час.  Влада  не  руйнує,
Вона  позбавляє  розуму  та  ізолює.  Хтось
Ховається  у  залі,  шукаючи
Перстень  (5).  Мої  охоронці  чатують,
Щоб  ніхто  не  міг  увійти.  Можливо,  їх  підкупили.  (6)
Я,  переможець,  такий  слабкий,  настільки,
Що  вага  пір'їни  жахає  моє  горло.
Це  кров,  стільки  пролито  крові;
Хіба  чутка  про  неї  не  витає  в  повітрі,
Не  взиває  даремно?  Стільки  смертей,
Друзів  і  незнайомців  ,  від  отрути
Або  кинджала;  вражаючих  миттєво
Або  відтермінованих,  щоб  краще  усвідомили.
Я  сказав  друзів?  Кохані  чи  рідня,  всі  незнайомі.
Коли  я  роздивляюся  свої  кволі  руки
При  вогні  факелів  (ах,  жар
Нового  потрясіння:  вони  червоні,  а  я  думав
Закляклі),  які  більше  тривожать,  ніж  освітлюють  ніч,
Спокій  гардеробу,  жодна  росинка  крові
Не  забарвлює  їх:  вони  наче  мертві  й  невинні.
Невинні,  вимиті  своєю  давньою  білизною,
Як  у  діви,  яка  пряде  і  молиться,
Не  зважаючи  на  світ,  як  тварина,  
Паралізована  страхом.  Даремно  я  запитую;  ні  вони,
Ні  хтось  інший  не  розуміють  користі  від  пролитої  крові,
Жертва  провокує  невинність  ката,
І  кров  не  звинувачує,  кров  корисніша,  
Необхідніша,  ніж  вода  для  землі.

[i]Коли  у  1936  році  почалася  Громадянська  війна,  Луїс  Сернуда  зміг  покинути  Іспанію.  Збірка  "Життя  без  життя"  (1944–1949)  писалася  спочатку  у  Кембріджі,  потім  Лондоні,  далі  в  США.  Назва  свідчить  про  стан  душі  поета  в  той  час,  коли  він  опинився  в  чужих  країнах,  де  майже  нікого  не  знав.    Пожадливе  читання  стало  його  життям.  Попереду  не  було  нічого,  крім  смерті.  Типовий  вірш  з  цієї  збірки    -  "Цезар".  Цезар  став  проекцією  думок  Сернуди,  і  водночас  самостійною  постаттю,  яка  обдумує  власне  життя.  

(1)Пробразом  Цезаря  є  Тиберій,  римський  імператор  у  14  -  37  рр.до  н.е.  Постарівши,  Тиберій  живе  у  палаці  на  Капрі,  де  розмірковує  про  свою  самотність  і  добровільне  віддалення  від  світу  та  людей.  Його  почуття  мізантропії  майже  ідеалізовано.  Він  розмірковує  про  владу,  свій  вік,  пролиту  кров,  чутки  про  себе,  свої  жалі  та  почуття  провини,  про  те,  як  це  –  бути  старим  і  жадати  молодого  тіла.  

 (2)  Імператор  Август  Октавіан  усиновив  Тиберія.  За  його  наказом  Тиберій  одружився  з  далекою  родичкою  Августа  Віпсанією  Агрипиною.  Шлюб  виявився  щасливим.  Але  за  черговим  наказом  Августа  цей  шлюб  був  розірваний.    Побачивши,  як  Тиберій  сумує  за  коханою  дружиною,  Август  наказав  їй  покинути  Рим.

(3)  Тиберій  мусив  одружитися  зі  вдовою  полководця  Агріппи,  донькою  Августа  Юлією,  щоб  Тиберій  зміг  стати  імператором,  як  спадкоємець  Августа.    Юлія  зневажала  Тиберія,  мала  багато  коханців  і  не  приховувала  цього.  Вона  писала  Августу  наклепницькі  листи  на  Тиберія,  що  змусило  його  перебратися  з  Риму  на  острів  Капрі.  Ставши  імператором,  Тиберій  часто  жив  на  цьому  острові  в  одній  зі  своїх  вілл.  Тут  він  віддавався  розпусті  і  наказував  довго  й  вигадливо  катували  засуджених  на  смерть.  Після  цього  їх  скидали  в  море  зі  скелі.  Внизу  матроси  баграми  і  веслами  добивали  жертв,  щоб  ніхто  не  вижив.

(4)  Ієрофант  —  це  жрець,  який  у  Стародавній  Греції  проводив  церемонії  посвячення  у  священні  містерії.  Під  час  цих  містерій  новачки  пили  напій,  кікейон,  виготовлений  з  м'яти  та  ячменю,  розчинених  у  воді.  Він  містив  метиламід  лізергінової  кислоти  та  ергоновін,  легкорозчинні  алкалоїди,  що  містяться  в  деяких  паразитичних  грибах  злаків.  Було  доведено,  що  просте  вживання  хліба  та  вина  після  суворого  посту  має  чітко  виражений  психоактивний  ефект,  який,  можливо,  також  є  тим  самим  ефектом,  який  відчувають  учасники  мітраїстичних  обрядів  або  християнської  Євхаристії  під  час  підношення  хліба.  Спілкування  Ієрофанта  з  богами  відбувалося  тому,  що  в  кожному  містичному  культі  містичне  єднання  з  божеством  полегшується    використанням  якогось  стимулятора.  Якщо  цей  стимулятор  є  легальним  наркотиком,  його  використовують,  і  жерці  намагаються  монополізувати  його  використання.

(5)  Перстень  є  універсальним  символом  вічності  та  вічного  життя,  безперервності,  цілісності  та  вічного  союзу.  Перстень  єпископів  та  священиків  символізує  не  лише  їхній  духовний  союз  або  шлюб  з  Церквою,  але  й  місію  тих,  хто  його  носить,  що  означає  непорушну  віру  та  вірність

(6)  Тиберій  був  задушений  у  своєму  ліжку

Руїни  вілли  Тиберія  на  острові  Капрі
[/i]
[b]Luis  Cernuda  El  CÉSAR[/b]
Isla,  en  su  roca  escarpada  inaccesible,
Segura;  sola  morada  para  el  César,  como
El  César  sólo  ser  para  morar  en  ella.
En  torno  a  las  columnas  adelfas  y  cipreses
Mojados  y  olorosos;  abajo  el  mar  insomne;
Encima  el  aire,  el  aire  que  no  oprime
Sobre  mí.  Y  el  clima  ilimitado  de  un  estío.
Todo  aquí  en  soledad,  a  solas
Como  conciencia  en  alta  noche,
Mas  libre  de  su  angustia.  Seguro
Estoy  de  que  la  faz  humana,  ya  insoportable
Tiranía,  no  romperá  esta  magia.
La  ciudad  está  lejos,  y  un  sueño  es  su  memoria,
De  cuya  irrealidad  tranquilizado
Soy  capaz  de  contento  todavía.
Conmigo  estoy  ,  yo  el  César,  dueño
Mío,  y  en  mí  del  mundo  .  Mi  dominio
De  lo  visible  abarca  a  lo  invisible,
Cerniendo  como  un  dios,  pues  que  divino  soy
Para  el  temor  y  el  odio  de  humanas  criaturas,
Las  dos  alas  gemelas  del  miedo  y  la  esperanza.
Pero  ¿es  cierta  esta  calma?  ¿No  hay  zozobra
Entre  las  ramas  de  un  puñal  al  acecho?
Lejos  aún  está  la  madrugada
Con  su  insomnio  tenaz,  o  su  vista
De  horribles  sueños,  que  me  cuestan
Lágrimas  y  gemidos.  Mas  no  debo
Pensar  en  eso,  sino  mirar  las  rosas
Cándidas  y  lascivas,  como  las  criaturas
Que  a  ni¡  placer  atienden,  con  delicia
Absorbente  y  feroz,  digna  del  viejo  César.
Para  el  placer  soy  viejo.  Quiero  a  veces,
Junto  a  la  pubertad  rendida,  replicarla
Con  forma  tan  perfecta.  Todavía  un  impulso
Generoso;  no:  mejor  abatirla
(La  insolencia  dorada  del  cabello,
Los  miembros  lisos  desdeñosos,
El  ágil  movimiento  esquivo),
Humillarla,  mientras  repto  por  ella,
Como  babosa  sobre  pétalo  nuevo,
Mordiendo  sin  aliento,  en  arrebato
De  rencor  placentero  ,  de  gozo  degradante.
Al  besar  una  boca,  el  pensamiento
De  que  aquella  cabeza  caería
Si  una  palabra  digo,  aún  extiende
Mi  gozo  más  alla  de  sus  fronteras
Naturales  .  ¿Acaso  al  cuerpo  de  que  se  goza
Una  tortura  no  imponemos?  ¿Un  eco  no  es  el
gozo  Corporal  nuestro  del  instinto
De  crueldad,  que  adentro  duerme?
Acaso  no  soy  viejo  .  Algún  instante
Siento  la  juventud  en  mí,  plena,  sin  tiempo,
Como  jamás  lo  fuera  en  su  tiempo  caduco;
Juventud  que  valora  su  calidad  preciosa.
Y  los  años  vividos  no  parecen
Aminorarla,  antes  acrisolarla
Por  su  cenit  perfecto.  Mas  luego,  en  otro
Instante,  el  tiempo  con  su  apremio  extrema
La  carga  que  doblega  y  que  pretendo
Arrojar.  Ilusiones  aún:  la  vida  es  otra  cosa.
Cuando  en  tregua  fugaz,  calmados  cuerpo  y  mente,
Quieto  bajo  la  lana  cálida  y  ligera,
A  oscuras,  oigo  en  mi  yacija
la  lluvia,  el  surtidor,  el  oleaje,
Batiendo  contra  el  mármol  o  la  roca,
Resucitar  parecen  las  aguas  del  pasado,
que  vuelven  y  me  ahogan.
Lentas  y  reprimidles
¿Sería  así  la  vida  que  puras  me  auguraban?
Si  tuerce  el  sino  de  un  amor  primero,
Todo  es  deforme  entonces;
Y  acaso  yo  vengara  largamente
Que  la  razón  de  Estado  me  forzase,
Traicionando  el  deseo  de  mis  entrañas
Por  el  capricho  lujurioso  de  una  loca.
Pero  aún  así,  ¿la  saciedad  no  acecha
Todo,  al  amor  y  al  capricho?
¿A  qué  culpar  de  nada  a  nadie?
Propósitos  perdidos  del  mozo  generoso
A  quien  temple  y  destino  hostigan  de  consumo.
Cuando  laurel  y  púrpura  eran  gratos
Tras  hazaña  de  armas  o  de  togas,
Que  las  picas  de  hierro  y  el  bronce  de  los  haces
Orillas.  Cuando  marfil  y  cedro  iban
Entre  la  multitud  mecidos,
Como  nave  entre  olas,  al  estruendo
De  las  gargantas  agrias  ,  donde  suena
La  música  brutal  del  populacho,
Cuyo  admirar  y  odiar  ciego  confunde.
El  poder,  ¿quién  lo  habrá  conocido
Como  yo?  En  el  terror  de  otros,
En  su  codicia  insinuante,
Que  asoman  a  los  ojos,  traicionando
Asumida  confianza  o  largueza;
En  la  tácita  oferta  de  todo  el  ser,  en  alma
Y  cuerpo,  lo  terreno  y  lo  celeste,
Pues  hasta  el  hierofante  con  los  dioses  trafica.
El  poder,  ¿quién  ha  de  conocerlo
Como  yo?  El  poder  que  corrompe
Espíritu,  como  una  enfermedad  oculta
Corrompe  carne.  Pero  aun  así,  divino
Es,  que  aislado  me  destina
A  ver  las  criaturas  allá  lejos,
Lo  mismo  que  las  ve  el  águila  en  el  aire.
Grandeza  corrompida  que  arrastra  y  que  levanta,
Mantiene  en  equilibrio  este  mortal  residuo
De  mi  existir,  tan  desmedido  y  flaco.
Mas  suena  sigilosa  una  pisada,
La  seda  reticente  en  la  cortina;
Me  obsesiona  un  rumor  inexistente
A  toda  hora.  El  poder  no  corrompe,
Enloquece  y  aísla  .  Acecha  alguno
En  el  vestíbulo,  viniendo  en  busca
Del  anillo.  Mis  guardas  me  protegen,
Que  nadie  pueda  entrar.  Acaso  están  vendidos.
Tan  débil  yo,  el  victorioso,  tanto,
Que  el  peso  de  una  pluma  aterra  a  mi  garganta.
Es  la  sangre,  tanta  sangre  vertida;
Su  rumor  ¿no  sube  por  los  aires,
Clamando  en  vano?  Tanta  muerte,
De  amigos  y  de  extraños,  administrada  con  veneno
O  con  puñal;  súbita  asombrando
O  demorada,  por  mejor  conocerla.
¿Amigos,  dije?  Amante  o  familiar,  extraños  todos.
Cuando  mis  manos  fláccidas  contemplo
Al  fuego  de  las  hachas  (ah,  las  brasas
Del  nuevo  terremoto:  rojas  están,  y  las  creía
Yertas),  que  inquietan  más  que  alumbran  la  nocturna
Calma  del  camarín,  ningún  rocío  de  sangre
Las  colora:  muertas  parecen,  e  inocentes.
Inocentes,  lavadas  en  su  blancura  vieja,
Como  las  de  una  virgen  que  hilara  y  que  rezara
Ajena  al  mundo  ,  al  animal  espasmo
Emparejado.  En  vano  las  pregunto  ;  no  conocen
Ellas  ni  nadie  el  beneficio  de  la  sangre  vertida,
La  víctima  provoca  al  verdugo  inocente,
Y  la  sangre  no  acusa,  la  sangre  es  beneficio
Mayor,  necesaria  igual  que  el  agua  es  a  la  tierra.
[i]Vivir  sin  estar  viviendo  (1944–1949)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2025

Луїс Сернуда Це не кохання помирає

Це  помирає  не  кохання,
а  ми  самі.
Невинність  первісну
Скасовує  бажання,
І  самозабуття  -  це  інше  забуття,
Переплітаються  гілки,
Навіщо  жити,  якщо  одного  разу  пропадеш?

Лише  для  того,  хто  бачить
Завжди  перед  собою  очі  свого  світання,
Лише  для  того,  хто  цілує
Ангельське  тіло,  окрилене  коханням.

Скорботні  привиди
Далекі,  інші,
Ті,  хто  кохання  втратили,
Як  спогади  у  снах,
Могили  бачать,
Обіймають  порожнечу.

Ось  вони,  плачучи,  ідуть,
Помирають  на  ходу,  живуть  під  каменем,
Уражені  безсиллям,
І  пориваються  за  привидом
З  марною  ніжністю.

Ні,  це  помирає  не  кохання.

[b]Luis  Cernuda  No  es  el  amor  quien  muere…[/b]
No  es  el  amor  quien  muere,
somos  nosotros  mismos.

Inocencia  primera
Abolida  en  deseo,
Olvido  de  sí  mismo  en  otro  olvido,
Ramas  entrelazadas,
¿Por  qué  vivir  si  desaparecéis  un  día?

Sólo  vive  quien  mira
Siempre  ante  sí  los  ojos  de  su  aurora,
Sólo  vive  quien  besa
Aquel  cuerpo  de  ángel  que  el  amor  levantara.

Fantasmas  de  la  pena,
A  lo  lejos,  los  otros,
Los  que  ese  amor  perdieron,
Como  un  recuerdo  en  sueños,
Recorriendo  las  tumbas
Otro  vacío  estrechan.

Por  allá  van  y  gimen,
Muertos  en  pie,  vidas  tras  de  la  piedra,
Golpeando  la  impotencia,
Arañando  la  sombra
Con  inútil  ternura.

No,  no  es  el  amor  quien  muere.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2025

Луїс Сернуда Павутина заплела розум

Павутина  заплела  розум
у  пейзажі,  засипаному  попелом;
ураган  кохання  пронісся
і  не  залишив  жодної  птиці.

І  ніякого  листя,
воно  зникло,  як  краплі  води
з  висихаючого  моря,
коли  немає  більше  сліз,
хтось  безжальний,  як  весняний  сонячний  день,
своєю  присутністю  ділить  тіло  надвоє.

Тепер  треба  зібрати  осколки  розсудливості,
хоча  одного  завжди  не  вистачає,
зібрати  порожнє  життя,
і  піти  з  надією,  що  згодом  його  наповнять,
можливо,  знову,  як  і  колись,
невідомі  мрії  і  невидимі  бажання.

Ти  нічого  цього  не  знаєш,
ти  тут,  безжальний,  як  день,
день  це  світло,  яке  міцно  обіймає  сумну  стіну,
стіну,  чи  ти  не  розумієш?
стіну,  перед  якою  я  стою  один.

[b]Luis  Cernuda  Telarañas  cuelgan  de  la  razón[/b]
Telarañas  cuelgan  de  la  razón
en  un  paisaje  de  ceniza  absorta;
ha  pasado  el  huracán  del  amor,
ya  ningún  pájaro  queda.

Tampoco  ninguna  hoja,
todas  van  lejos,  como  gotas  de  agua
de  un  mar  cuando  se  seca,
cuando  no  hay  ya  lágrimas  bastantes,
porque  alguien,  cruel  como  un  día  de  sol  en  primavera,
con  su  sola  presencia  ha  dividido  en  dos  un  cuerpo.

Ahora  hace  falta  recoger  los  trozos  de  prudencia,
aunque  siempre  no  falte  alguno;
recoger  la  vida  vacía
y  caminar  esperando  que  lentamente  se  llene,
si  es  posible,  otra  vez,  como  antes,
de  sueños  desconocidos  y  deseos  invisibles.

Tú  nada  sabes  de  ello,
tú  estás  allá,  cruel  como  el  día,
el  día,  esa  luz  que  abraza  estrechamente  un  triste  muro,
un  muro,  ¿no  comprendes?,
un  muro  frente  al  cual  estoy  solo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2025

Луїс Сернуда Прощання

Юнаки
Які  ніколи  не  були  зі  мною,
Прощавайте.
Юнаки,
Яким  ніколи  не  бути  зі  мною,
Прощавайте.

Нас  розділяє  нездоланна
Ріка  життя:
На  цьому  березі  весела  вільна  юність;
На  іншому  принизлива  і  хвороблива  старість.

Я  в  юності  не  розумів
Як  бачити  красу,  її  бажати,  володіти  нею;
У  старості  навчився
І  впізнаю  красу,  але  даремно  прагну.

Рука  стареча  поганить
Тіло  молоде,  коли  його  голубить.
Старий  повинен  з  гідністю  самотності
Проходити  повз  запізнілу  звабу.

Жадані  й  свіжі  губи  поціловані,
А  губи  неціловані  жаданіші  й  свіжіші.
Чи  є  від  цього  ліки,  друзі?  Що  за  ліки?
Я  добре  знаю:  їх  немає?

Яка  це  насолода
Жити  разом  з  тобою:
Разом  купатися  у  теплих  водах  пляжу,
Їсти  і  пити  за  одним  столом  разом.
Сміятися,  гуляти,  розмовляти,
Дивитися  уважно  в  твої  очі,  це  сяйво  й  музика.

Іди,  отож,  іди,  такий  безжурний,
Коханням  ваблячий  і  ваблячий  жаданням.
І  не  зважай  на  рану,  яку  твоя  краса  і  грація  наносять
Перехожому,  здавалося  б,  що  невразливому  для  них.

Прощайте,  прощавайте,  згустки  грації  і  чару.
Я  скоро  відійду,  упевнений,
туди,  де  з'єднані  розірвані  нитки,  де  я  скажу  й  зроблю,
Що  не  зумів,  чого  не  знав,  як  говорити  і  робити  у  цьому  часі.

Прощайте,  прощавайте  неможливі  супутники.
Я  зараз  тільки  вчуся
Помирати,  надіюся
Зустріти  тебе  знову,  також  прекрасним,
В  якомусь  іншому  житті.

[b]Luis  Cernuda  DESPEDIDA[/b]
Muchachos
Que  nunca  fuisteis  compañeros  de  mi  vida,
Adiós.
Muchachos
Que  no  seréis  nunca  compañeros  de  mi  vida,
Adiós.

El  tiempo  de  una  vida  nos  separa
Infranqueable:
A  un  lado  la  juventud  libre  y  risueña;
A  otro  la  vejez  humillante  e  inhóspita.

De  joven  no  sabía
Ver  la  hermosura,  codiciarla,  poseerla;
De  viejo  la  he  aprendido
y  veo  a  la  hermosura,  mas  la  codicio  inútilmente

Mano  de  viejo  mancha
El  cuerpo  juvenil  si  intenta  acariciarlo.
Con  solitaria  dignidad  el  viejo  debe
Pasar  de  largo  junto  a  la  tentación  tardía.

Frescos  y  codiciables  son  los  labios  besados,
Labios  nunca  besados  más  codiciables  y  frescos  aparecen.
¿Qué  remedio,  amigos?  ¿Qué  remedio?
Bien  lo  sé:  no  lo  hay.

Qué  dulce  hubiera  sido
En  vuestra  compañía  vivir  un  tiempo:
Bañarse  juntos  en  aguas  de  una  playa  caliente,
Compartir  bebida  y  alimento  en  una  mesa.
Sonreír,  conversar,  pasearse
Mirando  cerca,  en  vuestros  ojos,  esa  luz  y  esa  música.

Seguid,  seguid  así,  tan  descuidadamente,
Atrayendo  al  amor,  atrayendo  al  deseo.
No  cuidéis  de  la  herida  que  la  hermosura  vuestra  y  vuestra  gracia  abren
En  este  transeúnte  inmune  en  apariencia  a  ellas.

Adiós,  adiós,  manojos  de  gracias  y  donaires.
Que  yo  pronto  he  de  irme,  confiado,
Adonde,  anudado  el  roto  hilo,  diga  y  haga
Lo  que  aquí  falta,  lo  que  a  tiempo  decir  y  hacer  aquí  no  supe.

Adiós,  adiós,  compañeros  imposibles.
Que  ya  tan  sólo  aprendo
A  morir,  deseando
Veros  de  nuevo,  hermosos  igualmente
En  alguna  otra  vida.
Desolación  de  la  quimera  (1962)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2025

Луїс Сернуда Залиште мені мій голос

Залиште  мені  мій  голос,
як  залишають  пампі
її  хащі  бажань,
її  сухі  річки  серед  каміння.

Дозвольте  мені  жити,  як  іржавий  меч
без  руків'я,  закинутий  у  хмари;
я  не  хочу  нічого  знати  про  заздрісну  славу
зі  спопеляючими  хвостом  і  рогами.

У  мене  був  круг  місячного  сяйва,
яке  розлилося  вночі  на  початку  осені;
я  віддав  його  жебракові,  такому  юному,
що  його  очі  були  схожі  на  два  озера.

Друзі  мої,  я  потонув  у  них;
віднині  я  сплю  там  і  ніколи  не  прокидаюся.
Як  сумно  більше  не  відчувати  себе;
дайте  мені  гітару  збирати  в  неї  мої  сльози

[b]Luis  Cernuda  Déjame  esta  voz[/b]
Déjame  esta  voz  que  tengo,
lo  mismo  que  a  la  pampa  le  dejan
sus  matorrales  de  deseo,
sus  ríos  secos  colgando  de  las  piedras.

Déjame  vivir  como  acero  mohoso
sin  puño,  tirado  en  las  nubes;
no  quiero  saber  de  la  gloria  envidiosa
con  rabo  y  cuernos  de  ceniza.

Un  anillo  tuve  de  luna
tendida  en  la  noche  a  comienzos  de  otoño;
lo  di  a  un  mendigo  tan  joven
que  sus  ojos  parecían  dos  lagos.

Me  ahogué  en  fin,  amigos;
ahora  duermo  donde  nunca  despierto

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2025

Луїс Сернуда Він не говорив слів

Він  не  говорив  слів,
він  просто  пропонував  тіло,  яке  запитувало,
бо  не  знав,  що  бажання  -  це  запитання,
на  яке  немає  відповіді,
листок,  для  якого  немає  гілки,
світ,  у  якому  немає  неба.

Смуток  шукає  свій  шлях  між  кістками,
розростається  у  венах,
доки  не  явиться  у  шкірі
фонтанами  мрії,
ставши  плоттю,  яка  сумнівається  в  хмарах.

Досить  випадкового  дотику,
миттєвого  погляду  серед  тіней,
щоб  тіло  розкололося  навпіл,
жадаючи  прийняти  в  себе  
інше  замріяне  тіло;
половина  і  половина,  мрія  і  мрія,  плоть  і  плоть,
рівні  за  формою,  рівні  в  коханні,  рівні  в  бажанні.

Навіть  якщо  це  тільки  надія,
бо  бажання  -  це  запитання,  на  яке  ніхто  
не  знає  відповіді.

[b]Luis  Cernuda  No  decía  palabras[/b]
No  decía  palabras,
acercaba  tan  sólo  un  cuerpo  interrogante,
porque  ignoraba  que  el  deseo  es  una  pregunta
cuya  respuesta  no  existe,
una  hoja  cuya  rama  no  existe,
un  mundo  cuyo  cielo  no  existe.

La  angustia  se  abre  paso  entre  los  huesos,
remonta  por  las  venas
hasta  abrirse  en  la  piel,
surtidores  de  sueño
hechos  carne  en  interrogación  vuelta  a  las  nubes.

Un  roce  al  paso,
una  mirada  fugaz  entre  las  sombras,
bastan  para  que  el  cuerpo  se  abra  en  dos,
ávido  de  recibir  en  sí  mismo
otro  cuerpo  que  sueñe;
mitad  y  mitad,  sueño  y  sueño,  carne  y  carne,
iguales  en  figura,  iguales  en  amor,  iguales  en  deseo.

Aunque  sólo  sea  una  esperanza,
porque  el  deseo  es  una  pregunta  cuya  respuesta  nadie  sabe.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2025

Астероїд

[quote]Я  тих  людей  спитати  хотіла  б,  та  скорбота
охоплює  раптово,  наважитись  не  можу;
незрозуміла  мова  —
не  те,  що  рідна,  гожа,
Габріела  Містраль  "Краєвиди  Патагонії.  Відчай"  Переклав  Григорій  Латник[/quote]
[i]Продовження[/i]
Ми  обідали,  коли  Координаційний  Центр  попередив,  що  о  21:00  буде  зроблена  спроба  зруйнувати  астероїд.  Слід  розпорядитися,  щоб  домашній  андроїд  приготував  необхідне  для  життя  в  автономному  режимі  в  найближчі  два  тижні,  і  обов'язково  одягнути  протирадіаційні  костюми  -  "марсіанки"  -  з  темними  окулярами  і  додатковим  шоломом,  захищаючим  від  ударної  радіохвилі.  Після  вибуху  можливий  вихід  андроїдів  з  ладу,  тому  слід  все  зробити  до  призначеного  часу.
До  вечора  ми  зробили  необхідні  запаси,  вбралися  в  "марсіанки"  й  піднялися  на  оглядовий  майданчик.  Внизу  на  вулиці  розгулювали  ігнобіліси.  Вхідні  двері  були  надійно  захищені  від  вторгнень  чужаків,  тому  вони  не  намагалися  пробратися  в  будинки,  лише  зацікавлено  роздивлялися  незнайомі  їм  предмети,  часом  збивалися  в  юрми,  розмахували  руками  і  емоційно  вигукували  щось  схоже  на  слова.  Можливо  вони  не  втратили  здатність  до  мовного  спілкування.  Нік  спинив  мій  порив  щось  зробити,  щоб  їх  попередити  і  захистити  від  можливих  наслідків  вибуху  в  космосі  -  вони  не  зрозуміють,  а  моя  поява  може  спровокувати  агресію.  В  будинку  ми  в  безпеці,  а  захистити  всіх  живих,  залишених  на  Землі,  нам  не  під  силу.  Ігнобіліси  здавалися  дуже  схожими  на  людей  -  мене  гнітила  думка,  що  їм  залишається  жити  останні  години.  Сапієнси  нічого  не  зробили,  щоб  їх  врятувати.
Нік  намагався  відмовити  мене  від  спостереження  за  вибухом  з  оглядового  майданчика  і  наполягав,  що  слід  укритися  за  стінами,  які  захистять  від  радіації.  Але  я  не  поступалася  -  магнітне  поле  Землі  може  бути  найкращим  захистом,  а  таке  грандіозне  видовище  до  нас  могли  спостерігати  хіба  що  трилобіти  сотні  мільйонів  років  тому,  коли  ще  траплялися  зіткнення  Землі  з  астероїдами.  Я  й  зараз  не  можу  пояснити  природу  мого  пристрасного  бажання  спостерігати  вибух  астероїда  власними  очима.  Мабуть  присутність  Ніка  провокувала,  як  колись,  на  нерозсудливі  й  нелогічні  вчинки.  Адже  можна  без  ризику  побачити  все  в  нетстарі.  Професійна  зйомка  залишеною  автоматикою  передасть  всі  деталі  цього  явища,  записані  з  різних  точок  спостереження:  з  Землі,  з  навколоземних  апаратів,  з  Місяця,  з  Марса.
Знову,  як  і  минулого  вечора,  вибрався  на  небо  старіючий  півмісяць  і  повільно  поплив  серед  сузір'їв.  Коли  він  був  між  Тельцем  і  Рибами,  на  обрії  зачервонів  астероїд.  Чим  ближче  до  21:00,  тим  швидше  незборима  цікавість  поступалася  місцем  наростаючому  жаху  перед  можливою  загибеллю.
-  Може  все  ж  знайдемо  якесь  укриття,  -  обережно  запропонував  Нік.
-  Боїшся?
-  Боюся.  Ми  з  тобою  так  близько  зараз  до  кінця  бажаної  колись  казки:  "Жили  довго  і  померли  в  один  день".
-  Ніколи  я  не  хотіла  померти  з  тобою  в  один  день.
-  А  я  хотів  прожити  життя  разом  з  тобою  і  померти  в  один  день.
Я  не  втрималася,  відірвала  погляд  від  астероїда  і  подивилася  на  Ніка.  Він  посміхався.  Як  я  колись  злилася  на  нього  за  такі  посмішки!  Мені  здавалося,  що  він  здогадується,  які  почуття  вирують  у  моєму  серці,  що  я  не  зуміла  приховати  їх  від  нього,  він  все  бачить,  все  розуміє  і  сміється  з  моїх  марних  потуг  удавати  байдужість.
-  Знову  насміхаєшся?
-  Лі,  ти  говориш  дурниці.  Я  ніколи  не  насміхався  з  тебе.  Можливо,  ми  останні  хвилини  ще  живі,  а  тебе  знову  хвилює,  що  "наші  всі  будуть  сміятися,  як  дізнаються".  Для  тебе  завжди  важливішим  було  не  те,  що  ти  відчуваєш,  а  що  про  тебе  можуть  сказати  інші.  Подумай  про  те,  що  нас  тільки  двоє  на  всій  Землі,  невідомо,  що  буде  з  нами  через  годину,  через  день,  а  ти  все  оглядаєшся  на  когось,  хто  спостерігає  за  тобою  і  судить  кожен  твій  крок.  Ти  все  так  же  боїшся  зробити  щось  неправильно.  Скажи,  якби  мене  не  було  поряд,  чи  не  намагалася  б  ти  зараз  роздавати  ігнобілісам  "марсіанки"?
-  Мабуть,  спробувала  б  врятувати,  кого  зможу.
-  Чи  вони  б  дозволили?
Я  не  встигла  відповісти.  Яскраве  світло  боляче  вдарило  в  очі,  не  врятували  навіть  темні  окуляри.  Стало  світліше,  ніж  вдень,  світліше,  ніж  на  Меркурії.  Знизу  донісся  болісний  скрик  ігнобілісів.  Там,  де  мить  тому  багрянів  астероїд,  набухало  сліпучо-біле  сонце.  Кілька  секунд  воно  розкреслювало  яскравий  світ  навколо  нас  різкими  чорними  тінями.  Враз  згасло,  на  його  місці  замиготіла  блідо-жовта  хмара.  Вона  почала  розповзатися  по  небу  і  раптом  знову  спалахнуло  сліпучо-біле  сонце.  На  півнеба  розлилося  червоне  зарево.  Зірки  зникли,  зник  Місяць,  потім  знову  згасло  сонце.  Під  ледь  помітним  квадратом  Пегаса  проступив  привид  Місяця.  Астероїда  на  заході  не  було.  Червоне  зарево  за  кілька  хвилин  зблідло,  його  змінило  блідо-зелене  свічення  всього  неба.  Ще  через  кілька  хвилин  в  північній  частині  небі  почало  пульсувати  яскраво-зелене  північне  сяйво.  Вуличне  освітлення  згасло.  Місто  занурилося  в  сутінки.  В  небі  переливалися  зелені,  жовті,  червоні  сполохи  північного  сяйва.  Ми  не  могли  відвести  очей  від  цього  видовища.  І  ось  від  сузір'я  Тельця  черкнула  вниз  падаюча  зірка.  Потім  ще  одна,  ще  одна,  ще  одна.  Бліді  і  яскраві,  короткі  й  довгі  сліди  падаючих  зірок  прокреслювали  небо  все  частіше  й  все  густіше.  Почався  святковий  феєрверк,  небо  палало  сполохами  північного  сяйва  і  спалахами  падаючих  зірок.  Зовсім  близько  почувся  глухий  удар.
-  Небезпечно  залишатися  під  відкритим  небом,  -  рішуче  сказав  Нік.  -  Ходімо  звідси,  якщо  не  хочеш  загинути  від  удару  метеорита.
-  Ти  подивися,  яка  краса!  Не  хочеться  йти,  -  заперечила  я.
-  На  красу  можна  дивитися  в  вікно,  ходімо  негайно.
Знову  почувся  глухий  звук  удару  десь  поряд.  Я  й  сама  розуміла,  що  залишатися  на  даху  будинку  не  можна.  Інтенсивність  зоряного  дощу  наростала  і  невідомо,  якими  будуть  його  наслідки.  Ліфт  не  працював.  Ми  спустилися  сходами  в  мою  квартиру.  Електрики  не  було.  Не  працював  астронет.  Не  працював  радіозв'язок  ні  з  Координаційним  Центром,  ні  з  Місяцем,  ні  з  Марсом,  ні  з  будь-ким.  Ми  були  відрізані  від  усього  світу.
Ми  не  уявляли  розмірів  катастрофи.  Було  ясно,  що  Земля  не  зруйнована,  ми  живі,  на  найближчі  дні  маємо  все  необхідне,  будинки  уціліли,  в  них  люди  зможуть  жити,  коли  закінчиться  метеоритне  бомбардування.  В  повітрі  відчувався  запах  гарі,  але  місто  не  охопили  пожежі,  можливо,  задимлення  було  від  згораючих  у  повітрі  метеоритів.  Мій  андроїд  не  рухався,  його  електроніка  не  витримала  ударну  радіохвилю.  Серед  зроблених  ним  припасів  була  похідна  газова  плитка  і  запас  балончиків  до  неї.  Ми  зігріли  по  чашці  молочанки,  взяли  по  пакунку  печива  і  сіли  біля  вікна.  Затишна  кімната  і  зоряний  дощ  за  вікном  давали  відчуття  захищеності  і  причетності  до  події  космічного  масштабу.  
-  Не  забудь  загадати  бажання,  коли  дивитимешся  на  падаючу  зірку,  -  пожартував  Нік.
-  Їх  падає  стільки,  що  на  всі  не  вистачить  бажань,  -  підтримала  його  жарт.
-  А  ти  загадай  найголовніші,  -  наполіг,  ніби  все  ще  жартуючи.
-  Ти  вже  загадав?
-  Вже.
-  Скажеш,  що?
-  Щоб  ми  з  тобою  вижили  і  залишилися  разом  на  все  життя,  -  і  серйозно  подивився  мені  в  очі.
-  Чи  не  запізніла  друга  частина?
-  Побачимо.  
Якийсь  час  мовчки  сьорбали  молочанку.  Тепло  від  неї  навіяло  сонливість.  Не  хотілося  ні  гадати  про  майбутнє,  ні  говорити  про  минулий  день.  Стук  за  вікном  падаючого  каміння  вже  не  лякав.  Людина  швидко  звикає  до    небезпеки.  Ядерний  вибух  близько  від  землі,  уламки  зруйнованого  астероїда,  ігнобіліси  на  вулицях  -  минуло  всього  кілька  годин,  як  вони  змінили  нашу  реальність,  а  ми  поводилися  так,  ніби  світ  все  ще  такий,  яким  був  тридцять  років  тому,  згадували  і  обговорювали  дрібниці,  які  невідомо  для  чого  зберегла  і  підсовувала  нам  пам'ять.  Зустріч  з  першим  коханням  через  десятки  років  -  річ  небезпечна,  втрачається  об'єктивність  сприйняття  світу.  Ми  не  помітили,  що  нас  вже  підхопило  і  помчало  до  невідомого  життя  чи,  навіть,  смерті.  Облаштувавши  дві  постелі  подалі  від  вікон,  ми  спокійно  заснули.
Настав  звичайний  ранок  з  багрянішим,  ніж  звичайно,  заревом  зорі.  Невидиме  бліде  сонце  освітило  безлюдну  вулицю.  Ігнобіліси  зникли.  Треба  перечекати  кілька  днів,  доки  нас  заберуть  звідси.  Тепло,  їжа,  питво  -  всього  вдосталь.  Ми  спробували  говорити  про  свою  роботу,  але  швидко  відмовилися  від  цього.  За  Ніком,  життя  астронавта  надто  математичне.  Йому  не  вистачало  фантазії,  щоб  зробити  захоплюючою  розповідь  про  маршрути,  координати,  азимути  і  схожі  один  на  один  перельоти  з  пункту  А  в  пункт  Б.  Мої  математичні  моделі  теж  не  годилися  для  романтичних  розповідей.  Електронні  книги  зараз  були  недоступними,  електроніка  не  працювала.  Паперові  книги  виявилися  єдиним,  чим  ми  обоє  могли  розважитися.  Я  зберегла  бібліотеку,  яку  почав  збирати  ще  прапрапрадідусь.  Ми  всілися  в  поставлені  поряд  крісла  кожен  з  обраною  на  свій  розсуд  книгою.  Тихе  дихання  Ніка  заспокоювало.  Як  вчасно  він  опинився  тут.  Не  уявляю,  як  то  залишитися  в  спорожнілому  домі  в  безлюдному  місті.  Мабуть,  десь  божеволіє  від  невизначеності  і  самотності  хтось  із  залишених  на  Землі  пасажирів.  
День  минув  за  читанням.  Перед  сном  ми  спробували  говорити  про  прочитане.  Нік,  виявляється,  читав  Даніеля  Дефо  "Робінзон  Крузо".  
-  Ти  що,  зібрався  жити  серед  дикунів?  -  здивувалася  я.
-  Все  може  бути.  Досвід  Робінзона  згодиться,  якщо  ми  затримаємося  надовго.  А  ти  що  вивчаєш?  
-  Арістотелеву  "Політику",  -  приготувалася  захищати  свій  вибір  я.
-  Думаєш,  рівень  організації  ігнобілісів  відповідає  античним  часам?  -  Нік  явно  був  здивований  моїм  читанням.
-  Ми  з  тобою  нічого  про  них  не  знаємо.  З  чогось  треба  буде  починати  налагоджувати  контакти,  якщо  доведеться  залишити  наш  сховок.
 -  Може  краще  вивчати  описи  древніх  племен  в  нетрях  Африки  чи  на  островах  Океанії?  Ігнобіліси,  мабуть  зараз  за  рівнем  розвитку  ближчі  до  них.  Ти  щось  знаєш  про  їхнє  життя?
Виявилося,  що  ми  знаємо  про  ігнобілісів  менше,  ніж  про  життя  коал  в  штучних  бамбукових  лісах  чи  про  бегемотів  в  таких  же  штучних  болотах  під  штучним  тропічним  сонцем.  Ігнобілісам  залишили  для  життя  більшу  частину  Землі,  а  вони  скористалися  нею  тільки  для  того,  щоб  харчуватися.  Ніхто  не  цікавився  долею  засихаючої  гілки  родового  дерева  людства.  Рідкісний  випадок:  і  Нік,  і  я  хотіли  одного  -  уникнути  знайомства  з  людьми,  які  добровільно  перетворилися  на  тварин.  Якби  мені  сказали,  що  можливо  свідомо  залишити  напризволяще  людей  у  ризикованих  обставинах,  я  б  не  повірила.  Нас  виховували  на  прикладах  надзвичайної  відваги,  коли  мова  йшла  про  порятунок  людей,  які  потрапили  в  біду.  Але  ігнобіліси  не  були  людьми.
На  третій  день  після  ядерного  вибуху  з  перешкодами  запрацював  радіозв'язок.  Поселення  на  Місяці  зазнали  значних  ушкоджень  внаслідок  метеоритного  бомбардування.  Зараз  всі  зорельоти  зайняті  терміновою  доставкою  на  Місяць  рятувальних  бригад,  матеріалів,  необхідних  для  відновлювальних  робіт,  евакуацією  на  Марс  поранених  і  хворих.  Ми  на  Землі  перебуваємо  у  відносно  безпечних  умовах,  тому  можемо  зачекати,  доки  врегулюються  проблеми  Місяця.  Всупереч  моїм  сподіванням,  вирішення  цих  проблем  затягувалося.  Непокоїло,  що  з  1200  пасажирів,  зареєстрованих  на  мій  рейс,  на  зв'язок  з  Координаційним  Центром  не  вийшли  сімнадцять.  Метеорити,  ігнобіліси,  несправність  радіотелефонів  -  про  причини  можна  було  тільки  гадати.  
Майбутнє  все  ще  залишалося  невизначеним.  Хоча  на  що  скаржитися?  Ми  з  Ніком  чудово  ладили.  Відновився  емпатичний  зв'язок  між  нами.  Зараз  не  лякала,  як  колись,  можливість  порушення  встановлених  подумки  границь  близькості.  Ми  чекали,  коли  нас  заберуть  звідси,  але  допускали,  що  це  може  статися  нескоро.  Розвідки  Ніка  в  історію  древніх  людських  спільнот  мали  наслідком  те,  що  він  почав  збирати  необхідні  інструменти  і  знаряддя,  навіть  вчився  добувати  вогонь  тертям  дерева  об  дерево.  Ігнобіліси  мають  вогонь,  але  ми  не  знали,  звідки  він  у  них.  Та  чи  й  захочуть  вони  ділитися  з  нами?  Спроби  запалити  папір  за  допомогою  сонячного  світла  і  опуклої  лінзи  були  марними  -  сонячне  проміння  ледь  пробивалося  крізь  товстий  шар  хмар.
Минули  два  тижні  затвірницького  життя.  Джерела  електроенергії  вичерпувалися  -  сонячні  батареї  деградували  через  підвищену  радіацію,  альтернативні  електростанції  в  цілях  безпеки  були  зупинені  і  законсервовані  при  підготовці  до  загальної  евакуації.  Люди  вважали,  що  не  скоро  повернуться  на  Землю.  Метеоритний  дощ  припинився,  залишивши  просякнуте  пилом  і  димом  повітря.
Попри  попередження  не  виходити  з  будинку,  ми  вирішили  вийти  і  подивитися,  що  відбувається  в  місті.  Як  завжди  ми  по  різному  уявляли  наші  дії.  Я  хотіла  зробити  швидку  розвідку  непомітно  для  ймовірних  ворогів,  Нік  наполягав  на  ґрунтовній  підготовці  до  того,  що  ми  можемо  не  повернутися  назад.  Ґрунтовність  полягала  в  тому,  щоб  взяти  з  собою  все  необхідне  для  автономного  життя  у  ворожому  оточенні.  Необхідними  виявилися  ножі,  запальнички,  триденний  запас  їжі,  теплий  одяг,  похідні  казанок  і  чайник,  водонепроникний  одяг,  запасне  взуття.  У  двох  рюкзаках  вмістилося  до  сорока  кілограмів  необхідних  речей.  Мої  спроби  зменшити  кількість  і  вагу  припасів  наткнулися  на  жорстку  рішучість  Ніка  відстояти  кожну  дрібницю.  Зрештою  він  мав  досвід  виживання  в  екстремальних  умовах,  а  я  -  ні.  Серйозність,  з  якою  він  відбирав  кожну  річ  для  виходу  з  дому,  змусила  й  мене  напружити  уяву  і  покласти  в  свій  рюкзак  ще  один  ніж,  ножиці,  голки,  нитки,  миючі  засоби,  похідну  аптечку  і  газопилові  маски.  Ми  наче  готувалися  до  війни.  Ігнобіліси  з  вулиці  зникли,  але  це  не  означало,  що  їх  немає.
Рано  вранці  ми  вбралися  в  марсіанки,  закинули  за  спини  рюкзаки  і  вийшли  з  дому.  Вітер  закручував  і  гнав  вихори  пилу,  здіймаючи  їх  до  хмар,  які  клубочилися  низько  над  головою.  Здавалося,  що  тільки  важкі  рюкзаки  не  дають  вітрові  підхопити  й  кинути  нас  в  бурхаюче  шаленство  повітря,  пилу  і  води.  Кожен  крок  давався  зі  значними  зусиллями.  Я  вже  шкодувала,  що  наважилася  вийти.  Ми  могли  спокійно  дочекатися  евакуації.  Лічильники  в  марсіанках  показували  підвищений  рівень  радіації.  Марсіанки  захищали  від  неї.  Але  що  сталося  з  ігнобілісами  та  іншими  земними  істотами?  
Майже  відразу  ми  знайшли  відповідь  на  це  запитання  -  біля  будинку  лежав  ігнобіліс.  Мертва  темношкіра  людина.  Ми  з  Ніком  не  уявляли,  як  виглядять  ігнобіліси:  зріст,  статура,  колір  шкіри,  волосся.  Він  міг  бути  смаглявим  від  природи,  а  міг  засмагнути  під  дією  радіоактивного  випромінювання.  На  нашій  лавочці  під  липою  напівлежав  ще  один  смаглявий  ігнобіліс.  Ми  підійшли  ближче.  Він  хрипко  дихав,  отже  був  живий.  Я  покликала:  "Чоловіче,  вам  допомогти?"  Дивно,  що  звернулася  до  нього,  як  до  людини.  Він  повернув  на  голос  обличчя  з  незрячими  очима.  Випалені  очниці  сочилися  гноєм.  Скільки  їх  вижило  після  вибуху,  сліпих,  безпорадних?  Це  з  ними  ми  збиралися  воювати?  Він  заговорив.  Він  справді  заговорив.  Слабкий  голос,  незрозуміла  -  але  людська!  -  мова.  Він  просив  допомоги?  Запитував,  що  з  ним  сталося?  Повідомляв  щось  важливе?  Він  не  бачив,  який  чудернацький  вигляд  ми  мали.  А  якби  бачив,  що  б  міг  про  нас  подумати?  Що  робити?  Залишити  тут  помирати  чи  намагатися  врятувати  його  життя?  Сліпий,  знівечений  радіацією,  схожий  на  людину.  Одяг,  взуття,  мова,  людська  подоба  свідчили,  що  перед  нами  справді  людина.  
Дивно,  але  в  земних  зоопарках,  де  можна  було  спостерігати  життя  будь-яких  тварин,  ніколи  не  було  ігнобілісів.  Приматологи  запевняли,  що  цей  вид  тварин  не  живе  в  неволі.  Мабуть,  травмуючим  для  психіки  людини  було  б  видовище  своєї  подоби  у  вольєрі  чи  клітці.  Можливо,  вчені  помилилися,  віднісши  ігнобілісів  до  тварин,  чи  сталося  неймовірне  -  нас  навмисно  вводили  в  оману,  переконуючи,  що  вони  не  люди.  Боляче  думати,  що  наша  цивілізація  жорстоко  обійшлася  з  людською  спільнотою,  організованою  не  так,  як  наша.  Цього  не  могло  бути.  Але  вигляд  знівеченого  ігнобіліса  свідчив,  що  сталося  саме  так.
Нік  помітив  мій  напівпритомний  стан:  
-  Облиш,  ти  йому  вже  нічим  не  допоможеш.  Вони  схожі  на  людей,  а  ми  не  зробили  нічого  для  їхнього  порятунку.  Якщо  тобі  важко  бачити  трупи,  давай  повернемося  назад.
-  Я  витримаю.  Ходімо  далі.  Можливо  хтось  уцілів  і  ми  зможемо  допомогти.
-  Не  перебільшуй  наші  можливості.  Вони  приречені.
-  Можливо,  когось  захистили  стіни  будівель,    можливо  не  всі  одержали  смертельну  дозу  радіації.  Комусь  з  них  ми  зможемо  допомогти.  
Ми  йшли  по  вулиці,  уважно  вдивляючись,  чи  не  зустрінемо  когось  з  ігнобілісів.  Було  тепло,  як  влітку.  Метеорити  справді  розігріли  атмосферу,  але  не  на  десятки  градусів,  як  ми  очікували.  Якби  не  радіація,  можна  було  б  зняти  марсіанки.  Трупи  загиблих  розкладалися,  але  повітряні  фільтри  захищали  від  смороду,  яким,  очевидно,  просякло  повітря.  Валялися  на  дорозі  мертві  птахи  і  якісь  дрібні  тварини,  про  існування  яких  у  місті  я  навіть  не  здогадувалася.  Не  знаю,  що  я  сподівалася  побачити,  чого  чекала.  Очевидно,  що  не  апокаліптичної  картини  загибелі  людства.  Хіба  можна  було  назвати  ігнобілісів  людством?  Я  все  ще  чіплялася  за  думку,  що  це  схожі  на  людей  тварини.  Неможливо  врятувати  всіх  земних  тварин.  Де  їх  розмістити?  Чим  годувати?  Ресурси  людських  поселень  у  Космосі  обмежені.  Схоже,  я  шукала  виправдання  тому,  що  бачила.
Ми  проходили  вулицю  за  вулицею,  але  бачили  тільки  мертвих,  іноді  помираючих.    
-  Давай  пройдемо  до  космодрому,  там  підземні  зали  очікування  і  тунельні  переходи  на  злітні  смуги.  Повідомляли,  що  ігнобіліси  зайняли  космодром.  Можливо  там  є  не  вражені  радіацією  люди,  -  Нік  не  помітив,  що  вже  називає  ігнобілісів  людьми.
Таксольоти  доставили  б  нас  туди  за  півгодини,  але  зараз  єдиним  доступним  засобом  пересування  були  наші  ноги.
-  Ми  з  важким  тягарем  за  плечима  до  ночі  не  дійдемо,  -  заперечила  я.
-  В  нас  є  все  необхідне,  щоб  заночувати  під  відкритим  небом.  Чи  ти  хочеш  повернутися?
-  Ні,  не  хочу.  Ми  готові  до  тривалої  подорожі.  Ходімо.
Мабуть  безпечніше  було  б  заночувати  в  якомусь  з  будинків,  але  ми  навіть  не  обговорювали  таку  можливість.  Пригнічені  побаченим  і  мовчазні  ми  йшли  і  йшли  знайомою  дорогою  до  космодрому.  Нам  так  не  вистачало  андроїдів,  які  зараз  могли  б  нести  наші  речі.
Коли  споночіло,  зробили  зупинку  на  узбіччі.  Приготували  вечерю  з  концентратів.  Поставили  намет  і  лягли  спати.  Неспокійна  ніч  лякала  незнайомими  звуками.  Щось  потріскувало,  шаруділо,  скрикувало  в  непроникній  пітьмі.  Коли  засірів  день,  поспіхом  поснідали  й  рушили  далі.  Ми  майже  не  розмовляли.  Дорога  забирала  всі  сили.  Не  хотілося  не  тільки  говорити,  а  й  думати,  куди  й  для  чого  ми  йдемо.  Зустріч  з  Ніком  порушила  мою  здатність  до  логічного  мислення.  Потім  я  не  раз  задавала  собі  запитання,  що  змусило  нас  покинути  безпечне  житло  з  достатніми  для  життя  припасами  і  обіцяною  допомогою,  Що  спонукало  до  нерозсудливих  дій?  Чому  ми  не  зупинили,  не  відмовили  одне  одного  від  ризикованої  подорожі?  Мабуть,  ми  обоє  переживали  емоції,  властиві    підлітковому  віку,  наповненому  хвилюючими  передчуттями  чогось  значного  і  невідомого.  Хотілося  робити  щось  незвичайне,  героїчне,  милосердне.  Ми  ніби  почали  життя  з  точки  розставання,  після  якої  не  було  передчувань  чогось  особливого,  тільки  ненапружуючі  людські  стосунки,  спокійні  емоції,  обов'язкова  щоденна  праця  з  невидатними  досягненнями.  Що  було  предметом  гордості  колись,  не  мало  ні  найменшого  значення  зараз.  Ми  тоді  ще  не  здогадувалися,  що  ступили  на  дорогу  розчарувань  і  втрат,  що  допомога  прибуде  тільки  через  півроку,  а  зустріч  з  ігнобілісами  відбудеться  надвечір  наступного  дня.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2025

Ілюзія неминучості

[quote]"Важко  описувати  рай,  коли  всі  зовнішні  ознаки  говорять,  що  ти  повинен  описувати  апокаліпсис"  
(Езра  Паунд)
[/quote]

Осінь.  Туманний  вечір.  Вуличні  ліхтарі  пливуть  в  потоках  туману,  і  пливуть,  не  торкаючись  землі,  поодинокі  людські  силуети.  Пливе  в  потоках  туману  сум.  Наша  планета  ось-ось  перетвориться  на  рій  астероїдів.  Закінчиться  життя,  яке  мільярди  років  творило  тут  безліч  життєвих  форм.  Кінець  творенню.  По  спіральній  траєкторії  до  Землі  наближається  астероїд,  і  в  небі  то  зближаються,  то  розходяться  два  Місяці,  лякаючи  невідворотністю  кінця.  Ми  всі  стали  знавцями  небесної  механіки.  Не  залишилося  нікого,  хто  б  не  намагався  сам  розрахувати  ймовірність,  що  астероїд  пролетить  мимо  або  буде  захоплений  земною  гравітацією.  Нові  й  нові  уточнюючі  розрахунки,  і  все  ще  живе  надія.  Астероїд  перетворився  на  грізну  кам'яну  брилу  зі  вгадуваними  бурими  скругленнями  пагорбів,  чорними  тріщинами  і  сірими  западинами.
Людство  освоює  Всесвіт.  На  Місяці  й  на  Марсі  створені  й  обжиті  самодостатні  поселення,  вивчаються  далекі  зоряні  світи.  Там,  розхитувані  гравітацією,  стикаються,  руйнуються,  розлітаються  блакитні,  жовті,  багряні  сонця  і  місяці.  Космічні  катастрофи  не  лякали.  У  досяжному  просторі  завжди  була  незмінно  безпечна  Земля  з  одним  єдиним  Сонцем  і  одним  єдиним  Місяцем.  
Паніки  немає.  Транспортні  й  пасажирські  зорельоти  ведуть  евакуацію  землян  на  Марс.  Кожен  може  залишити  Землю  в  зручний  для  нього  час.  Зорельотів  вистачає,  щоб  забрати  всіх  до  того,  як  станеться  катастрофа.  Мої  дорослі  діти  разом  зі  своїми  сім'ями  відлетіли  тиждень  тому.  Спакувалися,  поцілували  на  прощання  і  вже  облаштовуються  на  новому  місці.  Вони  шлють  селфі  на  фоні  марсіанських  пейзажів,  вимагають  якомога  швидше  летіти  вслід.  А  я  все  ще  надіюся,  що  якась  помилка,  якесь  невраховане  гравітаційне  збурення,  якась  випадковість  дадуть  земному  життю  шанс.  Я  залишу  Землю  за  день  до  прогнозованої  катастрофи,  коли  точно  знатиму,  що  катастрофа  неминуча.  
Ніби  нічого  не  змінюється,  але  місто  безлюдніє.  Життєзабезпечуючі  служби  працюють  як  звичайно,  і  все  ж  руйнування  звичного  життя  стає  все  помітнішим.  Густий  туман  підсилює  відчуття  чужого  міста  і  вже  чужої  планети.  За  моїм  містом  знаходиться  один  з  евакуаційних  космодромів,  тому  сюди  прибувають  люди  з  ближніх  міст.  В  очікуванні  свого  рейсу  вони  зупиняються  в  оселях,  залишених  тими,  хто  евакуювався.  Вийшовши  зі  свого  дому,  замість  давніх  сусідів  зустрічаю  незнайомих  людей.  
З  інституту,  в  якому  я  працюю,  обладнання  переправили  на  Марс  і  розміщують  під  Куполом.  Демонтаж,  планування,  монтаж,  запуск  обладнання  на  новому  місці  -  цим  займаються  спеціалісти.  Я  маю  можливість  відкладати  прощання  з  Землею  якомога  далі.  Скільки  сумної  насолоди  від  прогулянок  вулицями  міста!  Прощальними  очима  дивлюся  на  квіти,  дерева,  будівлі  -  звичні  речі  не  надто  хвилювали  в  житті,  яке  здавалося  незмінюваним,  а  виявилося  таким  вразливим.
Я  народилася  і  виросла  в  домі,  де  живу  зараз.  Вже  немає  моїх  батьків.  Роз'їхалися,  розлетілися  хто  куди  друзі  дитинства.  У  міжзоряному  просторі  летить  зараз  до  Проксими  Віллі,  він  хотів  бути  астронавтом  і  став  ним.  Лу  вийшла  заміж  і  поїхала  за  чоловіком  в  інше  місто,  Грег  живе  й  працює  на  Місяці.  Немає  зв'язку  з  Ніною  і  Лорою.  Я  не  сумую  за  ними  і  не  часто  згадую.  Прийшло  інше  життя,  привело  інших  друзів.  Минулого  немає  в  майбутньому,  його  місце  в  спогадах.  Мабуть,  спогади  привели  мене  до  липи,  де  в  моєму  дитинстві  так  само  стояла  лавочка.  Набігавшись,  ми  без  сил  падали  на  неї  і  починалися  розмови.  Ми  були  закохані  одне  в  одного  -  всі  у  всіх.  Навіть  зараз  не  можу  сказати,  кого  любила  найбільше.  Хіба  в  любові  можливе  більше  або  менше,  вона  завжди  переповнює  вщерть.
Краєм  ока  помічаю,  що  з  протилежного  краю  на  лавочку  сів  немолодий  чоловік.  Ні,  не  з  нашого  будинку,  мабуть,  з  відлітаючих,  тимчасових.  День-два  вони  залишаються  тут,  заклопотані,  зосереджені.  Як  пасажири  на  вокзалі,  ще  тут,  але  подумки  вже  в  дорозі.
-  Добре,  що  астероїд  не  видно  крізь  туман,  -  несподівано  озвався  чоловік.
Щось  знайоме  в  тембрі  голосу,  манері  вимовляти  слова  змусило  глянути  на  нього.
-  Здається,  що  можна  не  поспішати  з  відльотом,  -  ввічливо  відказала  перше,  що  спало  на  думку.  Земляни  зараз  зосереджені  на  майбутньому  перельоті.  Час  відльоту  і  обране  місце  майбутнього  поселення  хвилює  всіх.  Сумніваються,  чи  не  поспішили  з  вибором  часу  -  можливо,  все  обійдеться.  Переконують,  що  обрали  найкращий  з  можливих  днів  для  евакуації.  
Чоловік  теж  повернув  обличчя  до  мене.  Туман  не  зміг  повністю  сховати  його  риси:  довгасте  обличчя,  великі,  чітко  окреслені  губи,  сірі  очі  з  ледь  припіднятими  зовнішніми  кутиками,  такі  ж  здивовано  припідняті  брови,  кирпатий  ніс.  Колись  мені  здавався  ідеальним  цей  невеликий  задерикуватий  ніс!  Нік!  Хоча,  який  Нік,  певно  що  вже  Ніколас  або  хтось  дуже  на  нього  схожий.
-  Лі?!  Це  ти?  Чому  ти  й  досі  тут?
-  Нік?  Багатим  будеш!  Тебе  не  впізнати,  такий  солідний!
-  А  таки  впізнала...  Мабуть  ще  не  доріс  до  солідного.  Так  чому  ти  й  досі  на  Землі?
-  Мій  рейс  завтра.  Чому  ти  тут?  Що  тут  робиш?
-  Просто  гуляю.  Знаєш  скільки  часу  я  не  був  на  Землі?
-  Скільки?
-  Десять  років,  сім  місяців  і  одинадцять  днів.
-  Зі  щасливим  поверненням!  -  і  прикушую  язик,  не  випадає  говорити  про  щастя  напередодні  глобальної  катастрофи.
-  Дякую.  Коли  ми  дізналися  про  астероїд,  заспішили  -  хотіли  встигнути  на  Землю,  щоб  попрощатися  до  того,  як  це  станеться.
-  Далеко  був?
-  За  Ураном.  Розвідували  корисні  копалини  для  колоністів  Титану.
-  Ти  й  на  Титані  побував?
-  А  як  же.
Посміхаюся  на  таку  відповідь  -  просто  балакун  у  порівнянні  з  тим,  яким  був  колись.  Міг  півгодини  йти  мовчки  поруч.  А  хотілося  слухати,  сама  не  знаю  що.  Щось  надзвичайно  важливе.  Згадую,  як  він  вперше  мовчки  провів  мене  від  цієї  лавочки  до  мого  дому,  зупинився  біля  входу  і  мовчить.  Я  йому:
-  Добраніч.
-  Не  спіши,  залишся,  -  відповідає.
Зупинилася,  чекаю,  що  буде  далі.  Якими  важливими  і  багатозначними  були  тоді  кожне  слово,  кожен  жест.  А  він  мовчить!
-  То  я  піду  вже,  -  не  витримую  я.  Ну,  хіба  можна  мовчати,  коли  весна,  зорі,  Місяць  уповні,  душа  співає  від  кохання  чи  то  до  нього,  чи  то  до  всього  живого  на  Землі.
-  Почекай,  -  знову  він  і  знову  мовчить.
-  То  розкажи  що-небудь,  щоб  я  залишилася.
-  Чуєш,  як  стрекочуть  цикади?  -  спромігся  він  нарешті  на  розповідь.
Я  тоді  пирхнула  від  сміху  і  втекла  додому.  Скільки  нам  було?  П'ятнадцять  чи  шістнадцять  років.  Майже  півстоліття  минуло.
-  То  як  там  Титан?  Побував  у  колоністів?  -  беру  на  себе  ініціативу  в  розмові.
-  Побував.  Зупинялися  на  тиждень  перепочити  після  перельоту  з  Землі,  а  потім  ще  на  тиждень,  коли  поверталися.
-  Як  враження?  Видно  звідти  Землю?
-  Ти  ніби  не  знаєш.  Там  така  густа  атмосфера,  що  й  Сатурн  не  завжди  побачиш.  Як  під  водою,  тільки  вода  темна,  жовтогаряча,  аж  червона.  Ми  не  виходили  з-під  Купола  без  потреби.  Дуже  холодно  та  й  ні  за  чим.  Без  скафандра  не  виживеш,  а  в  скафандрі  важко  рухатися,  повітря  надто  густе.  На  Марсі  легше,  під  Куполом  міста,  там  людно.  Крізь  прозорий  Купол  видно  зорі,  Сонце,  Землю.  Та  ти  все  це  бачила  в  астронеті.  Я  не  розкажу  нічого  такого,  що  ще  не  розказали  й  не  показали.
-  Мені  хотілося  почути  твій  голос,  виговорився,  чи  знову  буде:  "Чуєш,  як  стрекочуть  цикади?"
Нік  посміхається  такою  знайомою  ніяковою  посмішкою,  що  відчуваю,  як  обпекло  щось  давнє  і  не  забуте.  Не  даю  йому  заговорити,  запитую:
-  Сім'я  вже  перебралася  на  Марс?
-  Мабуть  так.  Ми  з  Брендою  давно  розсталися.  Вона  вийшла  заміж.  Каже,  що  щаслива.  Дочка  доросла,  має  сім'ю.  А  я  чумакую  в  космосі.  Привезти,  відвезти  -  така  моя  робота.  А  ти  як?  Заміжня?  Щаслива?
Вагаюся,  що  сказати.  Дорослі  діти  вже  на  Марсі,  а  я  чекаю  на  Землі  невідомо  чого.
-  Мої  вже  всі  на  Марсі,  -  уникаю  деталей.
-  А  ти  ж  чому  відстала?
-  Не  знаю,  щось  не  відпускає.  Не  уявляю,  як  воно  буде  на  новому  місці.  Страшно,  і  не  хочеться  нікуди  з  Землі.  Я  вже  не  така  мобільна,  як  колись.  Побувала  скрізь,  де  хотілося,  правда,  не  далі  Марса,  до  Титана  не  добралася.  Коли  віддаляєшся  від  Землі,  ніби  разом  з  Землею  віддаляється  і  стає  незначним  все,  чим  жила.  Ніби  я  повільно  зникаю  і  далі  замість  мене  буде  хтось  інший.  Не  люблю  це  відчуття.
-  До  нього  звикаєш.  При  виході  за  орбіту  Марса  у  всіх  виникає  відчуття,  ніби  повільно  перетворюєшся  на  іншу  людину.  Зате  коли  наближаєшся  до  Землі,  ніби  день  за  днем  повертаєшся  у  власне  життя.  Ось  так  я  повернувся  додому,  а  в  Бренди  інше  життя.  Без  мене.
-  Дуже  переживав?
-  Я  відвик  від  неї  за  час  польоту.  Переживав,  але  спокійно  переживав.  Ніби  тепер  вже  вона  відправилася  у  міжпланетні  мандри.  У  нас  з  нею  не  дуже  заладилося  сімейне  життя.  Донька  ще  тримала  разом.  Вона  виросла,  і  виявилося,  що  ми  чужі  одне  одному.
-  Самотньої  старості  не  боїшся?
-  Звичайно  ні,  астронавти  не  помирають  ні  від  старості,  ні  від  самотності.
Тепер  замовкла  я.  Колись  не  було  нічого  важливішого,  ніж  назвати  незнайомі  відчуття,  які  нас  переповнювали,  манили  і  лякали.  Зараз  ми  переповнені  пережитими  подіями,  всі  доступні  відчуття  і  почуття  вивчені,  названі  і  займають  належні  місця.  Це,  мабуть,  вікове  -  бажання  стабільності  і  порядку.  Ніби  й  рада  бачити  Ніка,  і  не  знаю,  як  ставитися  до  нього.  Що  далі  -  незручне  прощання  без  обіцянок  зустрітися  ще  раз?  Бо  для  чого  зустрічатися?  Не  буде  вже  ігор  в  м'яч  і  хованки,  не  зманять  відкриттями  розвідницькі  вилазки  за  межі  міста,  не  повториться  дорослішання  і  збентеження  від  випадкового  дотику  чи  несміливих  натяків.  Ми  зустрілися  іншими,  незнайомими,  такими  й  залишимося.  Запанувала  тиша,  в  якій  не  було  напруженого  очікування  -  що  далі.  Заговорив  Нік:
-  Після  нашого  прощання  я  вперше  тут,  у  нашому  дворі.  Я  знав,  що  ти  так  і  живеш  у  цьому  домі,  міг  би  прийти,  але  не  пускала  образа.  А  зараз,  коли  все  ось-ось  зникне  назавжди,  захотілося  побачити  тебе.  Надіявся,  що  ще  застану.  Бачиш,  не  помилився.
-  Бачу,  -  посміхаюся  йому.
-  Ходімо  на  оглядовий  майданчик  на  дах.  Звідти  місто  таке  рідне.  Я  згадую  кожну  вулицю,  кожен  будинок.
-  А  я  нічого  й  не  забувала,  я  ж  тут  живу.
Все  ж  встаю  з  лавочки  і  слухняно  йду  за  ним.  Зашумів  ліфт,  піднімаючи  нас  нагору.  Я  давно  тут  не  була.  Несподівано  побачила  зоряне  небо  над  головою.  Туман  залишився  внизу  десь  нижче  тридцятого  поверху.  Мирно  миготять  знайомі  сузір'я.  Внизу  тихе  місто.  Поруч  Нік,  який  несподівано  прибув  з  минулого,  такий  же  небагатослівний,  як  колись.  Мені  теж  не  хочеться  говорити.  Колись  здавалося,  що  словами  можна  вистелити  дорогу  в  спільне  майбутнє.  Але  пішли  ми  різними  дорогами  в  різних  напрямках.
Обрій  на  сході  ожив,  ворухнувся.  Там  повільно  випливала  з  туману  червоняста  каменюка,  довгаста,  як  картоплина,  з  одного  краю  ширша,  з  іншого  вужча,  з  округлими  наростами,  подзьобана  темними  цятками  від  зіткнень  з  космічним  камінням.  Кілька  днів  тому,  коли  туман  ще  не  закрив  небо,  ця  сяюча  каменюка  здавалася  гарною.  Зараз  красу  космічного  дійства  затьмарювало  відчуття  небезпеки.  Неможливо  відвести  очі  від  її  неспинного  руху,  здавалося  б,  кудись  вбік  від  Землі.  Але  спинний  мозок  відчуває  загрозу  -  каменюка  падає  на  Землю,  на  це  місто,  на  цей  будинок,  на  нас  з  Ніком.  Невже  всі  наші  зорельоти,  всі  теорії,  всі  геніальні  винаходи  не  здатні  зупинити  її  падіння!  Мабуть,  останні  слова  я  мимоволі  проказала  вголос,  бо  обізвався  Нік:
-  Ще  є  надія.
-  Про  що  ти?
-  Є  надія,  що  Земля  не  загине,  -  спокійно  відповів  Нік.
-  Ти  щось  знаєш,  чого  не  знають  інші?
-  Щось  знаю.
О,  знову  мені,  як  колись,  нетерпеливиться,  а  він  мовчить,  замість  говорити  очікуване.
-  Знаєш,  але  не  скажеш,  чи  знаєш  і  скажеш?  -  підштовхую  його  до  розповіді.
-  Це  не  велика  таємниця.  Ти  ж  сама  здогадуєшся,  що  люди  просто  так  не  дадуть  знищити  Землю.  Ми  заклали  в  товщу  астероїда  ядерні  заряди.  Якби  наші  вчені  завчасно  вирахували,  що  астероїд  іде  на  зіткнення  з  Землею,  можна  було  б  зруйнувати  його  на  безпечній  від  Землі  відстані.  Але  робити  все  довелося  поспіхом,  залишається  ризик,  що  астероїд  розпадеться  на  уламки,  падіння  яких  може  стати  причиною  такої  катастрофи,  як  ті,  що  призвели  до  великих  вимирань.  До  того  ж  складно  розрахувати  можливі  наслідки  надпотужного  ядерного  вибуху  у  космосі  близько  від  Землі.
-  Ти  знаєш,  коли  підриватимуть  астероїд?
-  Мій  зореліт  тільки  доставляв  заряд.  Я  ж  казав  тобі,  що  моя  робота  привезти  -  відвезти.  Сапери  спішили,  час  підриву  не  називали,  бо  й  самі  не  знали  точно,  коли  все  буде  готово.  Це  складне  завдання  закласти  заряди  так,  щоб  узгодити  силу  і  напрямки  вибухів.  Вибухнути  повинно  все  одночасно  і  так,  щоб  якомога  більше  уламків  направити  від  Землі.
-  Уявляю,  який  буде  феєрверк.  Скажи,  що  можна  не  залишати  Землю.  Хтось  повинен  це  побачити,  описати  вибух  і  його  наслідки.
-  Не  можна  залишатися.  Падіння  великої  маси  каміння  може  розігріти  атмосферу  на  кілька  десятків  градусів.  Тут  може  бути  пекло  -  органіка  горітиме  і  гнитиме,  забираючи  з  атмосфери  кисень  і  виділяючи  вуглекислий  газ.  З  пилу  і  водяного  пару  при  ударі  утвориться  густий  хмарний  покрив.  В  пітьмі  припиниться  фотосинтез,  якщо  десь  ще  уціліють  живі  рослини.  Загинуть  тварини  хоч  від  високої  температури,  хоч  від  голоду.  Ми  можемо  врятувати  планету  для  майбутнього  життя,  але  навряд  врятуємо  нинішнє  життя.  Сьоме  Велике  Вимирання  неминуче.  Доведеться  чекати  за  межами  Землі  можливо  сто,  можливо  тисячу  років,  щоб  повернутися  і  відродити  земне  життя.  Яким  воно  буде,  опишуть  інші,  ми  можемо  тільки  фантазувати.
Нік  говорить  відомі  речі.  Але  слухаю  з  надією,  ніби  зараз  він  скаже  щось,  що  знає  тільки  він,  від  чого  зникне  страх  перед  неминучою  катастрофою,  і  знову  все  буде  як  досі.  Ми  так  голосно  пишаємося  переможним  поступом  Розуму  і  так  тихо  відступаємо  хоч  перед  руйнівними  земними  катаклізмами,  хоч  перед  натиском  космічної  стихії.  Знали  завжди  про  небезпеку  зіткнення  з  астероїдами.  Чому  тільки  спостерігали  за  ними?  Чому  заздалегідь  не  знищили  найнебезпечніші  з  них,  всі,  один  за  одним?  Скільки  існує  людство,  стільки  мудрі  провидці  попереджають  про  грядущі  катастрофи,  а  ті,  від  кого  залежить  прийняття  рішень,  шукають  і  знаходять  докази,  що  все  минеться  без  того,  щоб  витрачати  ресурси,  ризикувати  людьми,  відмовлятися  від  звичних  зручностей.  І  витрачаються  ресурси,  і  гинуть  люди,  і  доводиться  заново  починати  життя  на  руїнах.
-  Пам'ятаєш  нашу  останню  зустріч?  -  озвався  Нік.
Ось  так  завжди,  він  думає  про  одне,  а  я  про  інше.  Нічого  не  змінилося.  Але  відгукуюся:
-  Звичайно,  пам'ятаю.  Ти  намагався  обійняти  мене,  а  я  тебе  лякала,  що  моя  мати  нас  побачить.
-  А  що  я  тобі  казав?
-  Казав,  що  зараз  вона  побачить,  як  ми  цілуємося.
-  А  пам'ятаєш,  що  ти  мені  сказала  потім?
Я  не  люблю  згадувати,  як  ми  зізнавалися  тоді  в  коханні,  яке  вже  минуло.  Не  було  очікування  чуда,  було  розуміння,  що  прощаємося,  можливо,  назавжди.
-  Всі  ці  роки  я  намагався  згадати,  як  ти  посміхаєшся,  а  завжди  згадую  тебе  зі  сльозами  на  очах.  Чому  ти  тоді  плакала?-  знову  він.
-  Від  жалю,  що  не  збулася  і  ніколи  не  збудеться  наша  з  тобою  щаслива  казка.
-  Якби  ж  ти  захотіла...  Ти  ж  знала,  що  я  тебе  кохав  відтоді,  як  вперше  побачив  -  тоненьку  дівчинку  з  коричневими  бантами  в  косах,  у  платті  з  білим  комірцем,  зі  скакалкою.  Тобі  ж  і  Грег,  і  Боб  переказували  від  мене,  що  я  в  тебе  закоханий.  Ти  ж  знала!
-  Знала.  Чому  ти  сам  ні  разу  не  сказав?
-  Побоявся.  А  ти  не  побоялася:  "Хочеш,  я  тобі  скажу,  що  ти  був  моїм  першим  коханням".  А  я  тоді,  як  дурень  закричав:  "Думаєш,  ти  не  була?!  Ти  теж  була  моїм  першим  коханням!"
Так  і  було,  і  сльози  від  жалю,  що  ці  слова  вже  нічого  не  означали  і  нічого  не  могли  змінити.  А  він  зазирав  у  очі  і  повторював:
-  Ти  плачеш?  Не  плач!  Чому  ти  плачеш?
-  Бо  вже  пізно.
-  А  може  не  пізно?
-  Ти  сам  знаєш,  що  пізно.  От  наші  всі  будуть  сміятися,  як  дізнаються!
-  Лі,  як  ти  могла  подумати,  що  я  комусь  про  це  розкажу!  Я  вже  на  цілий  рік  старший...
І  знову  я  не  можу  втриматися  від  посмішки.  Справді,  ми  обоє  тоді  стали  старшими,  бо  таки  ж  поцілувалися  -  в  щоку.  І  попрощалися  назавжди.  Легко  говорити  про  кохання,  коли  знаєш,  що  прощаєшся  назавжди.
-  Нік,  ти  розумів  тоді,  що  ми  прощаємося.
-  Розумів.  А  що  я  міг  з  тобою  зробити,  якщо  ти  вже  все  вирішила.  Мені  й  зараз  боляче  згадувати  той  вечір.
-  Я  знала,  що  ти  ходиш  до  Бренди,  вона  мені  розказувала,  як  сильно  ти  їй  подобаєшся.  Ми  ж  дружили.  Я  не  могла  забрати  в  неї  її  хлопця.
-  Не  був  я  тоді  її  хлопцем.  Чому  ти  за  мене  все  вирішила,  навіть  не  запитала?  Захотіла  -  забрала,  захотіла  -  подарувала.
-  Вибач.  Я  винна  перед  тобою.  Давай  не  будемо  про  це.  Однак  нічого  не  зміниш.
Знову  мовчання.  Величезна  глиба  поволі  зникла  за  горизонтом.  На  сході  під  темними  смугами  хмар  забагряніла  смуга  ранкової  зорі.  Зі  сходом  Сонця  почав  танути  туман.  Час  додому,  треба  готуватися  до  перельоту.  І  не  хочеться  прощатися.  Знову  зринуло  з  минулого  відчування  щастя  від  того,  що  поряд  той,  кого  кохаєш.
-  Глянь,  ти  це  бачиш?  -  Нік  показав  на  дивний  рух  в  кінці  вулиці.
Придивляюся  -  люди,  біжить  великий  натовп  людей.  Звідки  вони  взялися?  Вже  майже  всі  залишили  місто.  Сьогодні  зорельоти  заберуть  останніх,  і  завершиться  Велике  Переселення.
-  Ти  щось  розумієш?  Звідки  стільки  людей?  Їх  забули?
-  Ти  не  здогадуєшся?
-  Ні.
-  Схоже,  що  прорвалися  ігнобіліси.  Їх  не  повинні  були  переселяти.
Я  знаю,  хто  такі  ігнобіліси.  Близько  тисячі  років  тому  люди  остаточно  розділилися  на  два  підвиди:  Homo  sapiens  і  Homo  ignobilis.  Ігнобіліси  -  незначуща,  регресивна  гілка  еволюції  людей.  Їхні  розумові  здібності  виявилися  недостатніми,  щоб  виконувати  складну  роботу.  Вони  не  годилися  навіть  для  виконання  простих  трудових  операцій.  Машини  справлялися  з  роботою  швидше,  надійніше,  точніше.  З  трьох  основних  функцій  людини  -  споживання,  розмноження  і  творення  -  функція  творення  виявилася  недоступною  для  ігнобілісів.
В  давнину  вважали,  що  демократія  -  найкращий  спосіб  управління  суспільством,  а  соціальний  захист  населення  -  надійний  запобіжник  від  суспільних  катаклізмів.  Демократія  дієва,  коли  більшість  здатна  приймати  розумні  рішення,  а  соціального  захисту  потребує  меншість  населення.  Непрацюючих  ставало  все  більше,  але  вони  одержували  свою  частку  суспільного  блага,  яка  дозволяла  їм  жити  безбідно.  Їм  не  доводилося  напружувати  свій  розум,  докладати  зусиль,  щоб  жити.  На  жаль,  незатребуваний  інтелект  згасав,  але  їх  було  багато,  в  них  було  власне  розуміння  справедливості  і  саме  вони  визначали  потреби  і  напрямки  розвитку  суспільства.  Різне  бачення  майбутнього  провокувало  міжгрупову  агресію,  суспільство  потерпало  від  війн  і  революцій,  за  якими  приходили  епідемії.  Багатомільярдне  населення  Землі,  кероване  нерозумністю  і  жадібністю,  зайнялося  самознищенням  так  ефективно,  що  його  кількість  зменшилася  до  кількох  десятків  мільйонів.
Подальшу  еволюцію  людини  визначила  випадковість.  Невелика  країна,  в  якій  люди  встигли  захистити  законами  державні  інститути  від  проникнення  амбітних  невігласів,  змогла  розвиватися  настільки  ефективно,  що  до  неї  звідусюди  потягнулися  талановиті  люди.  Кілька  сотень  років  концентрування  інтелектуалів  у  цій  країні  викликали  експоненціальний  вибух  науково-технічного  прогресу.  За  її  межами  поглиблювався  занепад  і  відбувалося  виродження  людей  в  окремий  підвид  Homo  ignobilis.  Сапієнси  закрилися  від  вторгнень  войовничих  ігнобілісів  непроникним  силовим  полем  Великого  Захисного  Бар'єра.  Далі  кожен  пішов  своєю  дорогою.  Що  відбувається  за  Бар'єром,  цікавило  лише  науковців,  які  вели  спостереження  за  розвитком  суспільства,  не  схожого  на  наше.
-  Подорож  на  Марс  може  не  відбутися,  -  озвався  Нік.
-  Думаєш,  ми  не  зможемо  дістатися  до  космодрому?
-  Думаю,  нам  доведеться  мати  справу  з  ігнобілісами.
-  Треба  повідомити  в  Координаційний  Центр  Переселення  про  ситуацію,  попросити  допомоги.  На  мій  рейс  зареєстровано  1200  землян.  Треба  спробувати  зв'язатися  з  ними.  Ми  ж  не  єдині,  хто  може  залишитися  серед  здичавілих  людей.  Слід  продумати,  як  виживати  потім.  Нас  не  покинуть.  Якщо  не  вдасться  залишити  Землю,  і  не  буде  зіткнення  з  астероїдом,  ми  зможемо  спостерігати  такий  потужний  зоряний  дощ,  якого  не  бачили  навіть  динозаври.  
-  Ти  не  змінилася.  Завжди  маєш  наготові  пункт  перший,  пункт  другий,  пункт  третій...  І  все  буде  так,  як  ти  вирішила.  Встановиш  1199  контактів,  помилуєшся  зоряним  дощем,  все  зафіксуєш  і  опишеш,  завантажишся  в  рятувальний  зореліт  і  відбудеш  на  Марс.  Чи  ти  уявляєш,  чого  хочуть  ігнобіліси?  Як  ти  уникнеш  зустрічі  з  ними?  Чи  зможуть  1200  людей  дістатися  на  космодром  до  зорельота?  Як  ми  будемо  жити,  якщо  залишимося  тут  серед  ігнобілісів?  Вони  можуть  поставитися  до  сапієнсів  недоброзичливо?  Чим  зможеш  відповісти  на  можливу  агресію?
-  Це  ти,  Ніку,  не  змінився.  Маєш  сто  запитань  без  відповідей  і  безплідні  роздуми  замість  дій.  Твоя  нерішучість  змушує  інших  робити  помилки.  За  тебе  повинен  вирішувати  хтось,  а  ти  знову  будеш  звинувачувати  мене,  що  я  тебе  не  запитала.
-  Лі,  зупинися.  Не  час  з'ясовувати,  хто  і  в  чому  був  винен  колись.  Ігнобіліси  внизу,  ми  нагорі.  Твій  рейс  через  шість  годин.  Треба  спробувати  дістатися  до  космодрому.
Даремні  зізнання,  запізнілі  звинувачення  раптом  змусили  забути  про  смертельну  небезпеку  і  невизначене  майбутнє.  До  того,  як  перетворитися  на  попіл,  треба  було  встигнути  викрикнути  слова  образи  і  обманутих  сподівань,  які,  виявляється,  зріли,  чекаючи  свого  часу,  щоб  нарешті  бути  сказаними  гнівно,  обурено  і  з  надією.  Двоє  дорослих  людей  сварилися,  як  підлітки,  на  даху  будинку.  Внизу  були  ігнобіліси,  і  все  вище  піднімалося  Сонце,  байдуже  до  земних  емоцій  і  космічних  катастроф.
Координаційний  Центр  Переселення  відгукнувся  на  виклик.  Вони  знають  про  ігнобілісів.  Сталася  прикра  помилка  -  Захисний  Бар'єр  вимкнули  на  добу  раніше  запланованого  часу.  Зараз  вирішують,  як  бути  з  зорельотами,  які  повинні  забрати  останніх  землян.  Звичайно,  з  нами  встановлять  зв'язок  і  додатково  повідомлять  про  можливість  евакуації.  Ведеться  спостереження  за  ігнобілісами,  якщо  вони  поводитимуться  мирно,  можливо,  планові  рейси  відбудуться  за  графіком.  Треба  чекати.
-  Нік,  у  тебе  є  зброя?  Якщо  на  нас  нападуть,  ми  зможемо  захищатися?
-  Не  зможемо.  Зброя  залишилася  в  музеях.  Ми  можемо  покладатися  тільки  на  власні  зуби  і  кігті.  Будемо  надіятися,  що  нас  заберуть  до  того,  як  доведеться  випробувати  їхню  міцність.
-  Ходімо  до  мене  додому.  Там  є  їжа  і  вода,  якийсь  час  протримаємося.
За  годину  Координаційний  Центр  повідомив,  що  зорельоти  сьогодні  не  прибудуть.  Космодром  зайнятий  ігнобілісами.  Вони  поводяться  спокійно.  Зоопсихологи  намагаються  встановити  контакт  і  зрозуміти  їхні  наміри.  Треба  чекати  результатів  і  не  залишати  помешкання,  щоб  не  потрапляти  ігнобілісам  на  очі.
Ми  подивилися  в  нетстарі  сюжет,  як  ігнобіліси  проникли  через  Захисний  Бар'єр.  Вони  щоранку  виконували  якийсь  містичний  ритуал.  Чудернацько  вбрані  люди  приходили  до  Бар'єра  і,  видаючи  гортанні  звуки,  жбурляли  в  нього  принесені  камені.  Що  Бар'єр  зник,  вони  зрозуміли  під  час  виконанням  ритуалу.  Камені  не  відскакували  від  Бар'єра.  Ніщо  не  заважало  їм  рухатися  далі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039663
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025

Рон Паджетт Вірш

Неймовірно  ліричні  й  піднесені  концерти
Арка́нджело  Кореллі
Звучать  для  мене  з  двох  колонок
З  точки  далеко  за  межею  написання
Далеко  за  межею  рук  Кореллі
Присутні  в  Італії
Присутні  в  Нью-Йорку
Присутні  в  мені
Опусом  №6  як  нервова  система
І  час  розсіюється  крізь  мене  зірками  нервової  енергії
Розтікається  у  всіх  напрямках  
Прибуває  звідти  де  я  був
Повертає  туди  звідки  я  прийшов
Цього  холодного,  похмурого,  прекрасно  величного    дня
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Ye0cX-i0A3I[/youtube]

Арка́нджело  Коре́ллі  (Arcangelo  Corelli,  17/02/1653  —  8/01/1713)  —  італійський  скрипаль  і  композитор.

[b]Ron  Padgett  Poem[/b]
The  insanely  lyrical  and  majestic  concerti
Of  Archangelo  Corelli
Are  coming  to  me  through  two  boxes
From  a  point  far  beyond  the  recording
Far  beyond  too  the  hand  of  Corelli
Existing  in  Italy
Existing  in  New  York
As  I  am  existing
With  Opus  6  as  a  nervous  system
And  Time  scattered  through  me  like  stars  of  nervous  energy
Drifting  out  in  all  directions
Gone  from  wherever  I  was
Back  to  where  I  came  from
This  cold,  dark,  beautifully  elevated  afternoon

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025

Рон Паджетт Поема міста

Я  живу  в  місті.
Життя  тяжке,
часто  мерзенне,  іноді
просто  жахливе.  Але  в  ньому  є  те,
що  ми  називаємо  винагородами.
Наприклад,  вбити  таргана,
по-моєму,  неприглядна  справа,
але  це  тренує  рефлекси.
Бах!
і  все.
Однак  часом  прибитий  тарган
спинається  на  перебитих  лапках  і,
безладно  ворушачи  своїми  погнутими  вусами,
кривуляє  в  пітьму,
попередити  інших,  які  живуть  у  тіні
великого  водоспаду  в  своїх  маленьких  тіпі  (1).
За  ними  височіє  сяюче  блакитно-буре  громаддя
Гранд-Тітона  (2),  увінчаного  білим  снігом,
який  багряніє  на  світанку  і  промениться  на  заході  сонця.
Тихі  сірі  пасма  звиваються  над  жевріючими  багаттями.

[i](1)  Тіпі  -  житло  північноамериканських  індіанців,виконане  у  вигляді  конічного  намету  з  жердин,  обтягнутих  шкурами
(2)  Гранд-Тітон  (Grand  Teton  National  Park)  -  національний  парк  у  США,  який  включає  в  себе  основні  вершини  хребта  Тітон.  Разом  з  національним  парком  Єллоустон  утворюють  екосистему  Великий  Єллоустоун.  Коли  на  початку  ХІХ  ст.  сюди  прибули  європейські  поселенці,  то  зустрілися  з  племенами  східних  шошонів.  У  1868  році  шошони  були  переселені  в  резервацію  Вінд-Рівер.[/i]

[b]Ron  Padgett  Poema  del  City[/b]
I  live  in  the  city.
It’s  a  tough  life,
often  unpleasant,  sometimes
downright  awful.  But  it  has  what
we  call  its  compensations.
To  kill  a  roach,  for  example,
is  to  my  mind  not  pleasant
but  it  does  develop  one’s  reflexes.
Wham!
and  that’s  that.
Sometimes,  though,  the  battered  roach
will  haul  itself  onto  broken  legs  and,
wildly  waving  its  bent  antennae,
stagger  off  into  the  darkness
to  warn  the  others,  who  live  in  the  shadow
of  the  great  waterfall  in  their  little  teepees.
Behind  them  rise  the  gleaming  brown  and  blue  mass
of  the  Grand  Tetons,  topped  with  white  snow
that  blushes,  come  dawn,  and  glows,  come  dusk.
Silent  gray  wisps  rise  from  the  smouldering  campfires.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025

Волт Вітмен 19. Пісня про себе

Цей  стіл  накритий  для  всіх,  це  м'ясо  для  справді  голодних,
Воно  як  для  грішних,  так  і  для  праведних.  Я  призначив  зустріч
для  всіх,
Я  не  дозволю  нікого  зневажити  або  прогнати,
Утриманка,  нероба,  злодій  також  запрошені,
Раб  товстогубий  запрошений  і  венеритик  запрошений;
Тут  не  повинно  бути  різниці  між  ними  й  рештою.
 
Ось  несміливий  потиск  рук,  ось  розвівання  й  пахощі  волосся,
Ось  мої  губи  торкаються  твоїх,  ось  шепіт  пристрасний,
Ось  глибина  і  висота  зображень  мого  обличчя  віддаля,
Ось  пильне  занурення  у  себе  і  знов  повернення.
 
Ти  думаєш,  я  маю  якийсь  підступний  задум?
Дійсно,  як  мають  квітневі  зливи  й  споріднена  зі  скелею  слюда.
 
Тобі  здається,  що  я  вражаю?
Хіба  вражає  денне  світло?  Або  вражає  ранковий
                     щебет  горихвістки
                                             у  лісі?
Чи  я  вражаю  більше,  ніж  вони?
 
В  цей  час  говорю  я  про  сокровенні  речі,
Я  не  можу  довіряти  будь-кому,  але  тобі  я  довіряю.
 
[b]Walt  Whitman  19.  Song  of  Myself[/b]
This  is  the  meal  equally  set,  this  the  meat  for  natural  hunger,
It  is  for  the  wicked  just  same  as  the  righteous,  I  make  appointments
with  all,
I  will  not  have  a  single  person  slighted  or  left  away,
The  kept-woman,  sponger,  thief,  are  hereby  invited,
The  heavy-lipp'd  slave  is  invited,  the  venerealee  is  invited;
There  shall  be  no  difference  between  them  and  the  rest.
 
This  is  the  press  of  a  bashful  hand,  this  the  float  and  odor  of  hair,
This  the  touch  of  my  lips  to  yours,  this  the  murmur  of  yearning,
This  the  far-off  depth  and  height  reflecting  my  own  face,
This  the  thoughtful  merge  of  myself,  and  the  outlet  again.
 
Do  you  guess  I  have  some  intricate  purpose?
Well  I  have,  for  the  Fourth-month  showers  have,  and  the  mica  on  the
side  of  a  rock  has.
 
Do  you  take  it  I  would  astonish?
Does  the  daylight  astonish?  does  the  early  redstart  twittering
through  the  woods?
Do  I  astonish  more  than  they?
 
This  hour  I  tell  things  in  confidence,
I  might  not  tell  everybody,  but  I  will  tell  you.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025

Волт Вітмен 52. Пісня про себе

Плямистий  яструб  налітає  на  мене  і  дорікає,  
                   що  я  базікаю  і  байдикую.
 
Я  теж  нескорений,  я  теж  незбагненний,
Я  викрикую  свій  варварський  клич  над  дахами  світу.
 
Останній  проблиск  дня  затримується  ради  мене,
Він  кидає  моє  зображення  услід  за  рештою  і  розміщує  вірно,  
                   як  усе  в  тінистих  хащах,
Він  підмовляє  мене  до  розсіяння  і  розмитості.      
 
Я  відлітаю,  як  вітер,  я  махаю  своїми  білими  пасмами
                   зникаючому  сонцю,
Я  зливаюся  тілом  з  круговертю  і  вплітаю  його  в  мереживні  фестони.
 
Я  заповідаю  себе  ґрунту,  щоб  вирости  травою,  яку  я  люблю,
Якщо  я  тобі  буду  потрібен,  шукай  мене  під  своїми  підошвами,        
 
Ти  навряд  чи  знатимеш  хто  я  чи  що  я  думаю,
Але  я  для  тебе  повинен  стати  добрим  здоров'ям,  не  зважаючи  ні  на  що,  
І  фільтром  і  волокном  твоєї  крові.
 
Якщо  відразу  не  знайдеш  мене,  не  падай  духом,
Запізнишся  в  одне  місце,  шукай  в  іншому,
Я  десь  зупинився,  чекаючи  тебе

[b]Walt  Whitman  52.  Song  of  Myself    [/b]
The  spotted  hawk  swoops  by  and  accuses  me,  he  complains  of  my  gab
           and  my  loitering.
 
   I  too  am  not  a  bit  tamed,  I  too  am  untranslatable,
   I  sound  my  barbaric  yawp  over  the  roofs  of  the  world.
 
   The  last  scud  of  day  holds  back  for  me,
   It  flings  my  likeness  after  the  rest  and  true  as  any  on  the  shadow'd  wilds,
   It  coaxes  me  to  the  vapor  and  the  dusk.
 
   I  depart  as  air,  I  shake  my  white  locks  at  the  runaway  sun,
   I  effuse  my  flesh  in  eddies,  and  drift  it  in  lacy  jags.
 
   I  bequeath  myself  to  the  dirt  to  grow  from  the  grass  I  love,
   If  you  want  me  again  look  for  me  under  your  boot-soles.
 
   You  will  hardly  know  who  I  am  or  what  I  mean,
   But  I  shall  be  good  health  to  you  nevertheless,
   And  filter  and  fibre  your  blood.
 
   Failing  to  fetch  me  at  first  keep  encouraged,
   Missing  me  one  place  search  another,
   I  stop  somewhere  waiting  for  you

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038396
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025

Збіґнєв Герберт ЦЕРНУННОС

Нові  боги  йшли  за  римською  армією  на  пристойній  відстані,  так,  щоб  похитування  стегон  Венери  і  нестримні  вибухи  сміху  Бахуса  не  здавалися  надто  недоречними  серед  ще  теплих  згарищ  і  тіл  варварських  героїв,  урочисто  закопуваних  жуками  й  мурахами
Старі  дивилися  з-за  дерев  на  вторгнення  нових  без  симпатії,  але  здивовано.  Бліді  безволосі  тіла  здавалися  слабкими,  але  привабливими.
Незважаючи  на  мовні  труднощі,  відбулася  зустріч  на  вищому  рівні.  Після  кількох  нарад  були  поділені  сфери  впливу.  Старі  боги  задовольнилися  другорядним  становищем  в  провінції.  Все  ж  з  нагоди  великих  урочистостей  їх  вирізьбили  в  камені  (крихкому  піщанику)  разом  з  богами  завойовників.
Цернуннос  кинув  справжню  тінь  на  колаборацію.  За  порадою  своїх  колег  він  прийняв  латинське  закінчення,  але  його  гіллясті  і  постійно  ростучі  роги  неможливо  було  сховати  під  жодним  вінком.
По  цій  причині  найчастіше  він  селився  в  лісових  хащах.  Його  часто  бачили  на  тінистих  галявинах.  В  одній  руці  він  тримає  змію  з  овечою  головою,  другою  вимальовує  в  повітрі  заперечні  знаки.

[i]Цернуннос  –  кельтський  людиноподібний  бог  з  оленячими  рогами  на  голові.  Сидить  у  буддійській  позі,  тримаючи  в  одній  руці  рогату  змію,  в  іншій  -  торквес  (гривну  -  шмат  срібла  вагою  близько  204  г).  Можливо,  був  володарем  підземного  царства  і  пов'язувався  з  циклами  помирання  і  воскресіння  природи.  Його  роги  втілюють  гілки  древа,  а  кожен  їхній  відросток  –  початок  нового  життя.  Торквес,  який  він  тримає  в  правиці  –  символ  влади  Короля.  Рогата  змія,  що  в  його  лівій  руці,  -  символ  чоловічої  родючої  сили  з  одного  боку,  і  символ  народження  нового  життя  через  скидання,  відмирання  старої  шкіри  –  з  іншого,  а  отрута  змії  може  стати  як  смертельною  небезпекою,  так  і  засобом  зцілення[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  Cernunnos[/b]
Nowi  bogowie  szli  za  armią  rzymską  w  przyzwoitej  odległości,  tak,  żeby  kolebanie  bioder  Wenery  i  nieopanowane  wybuchy  śmiechu  Bachusa  nie  wydawały  się  zbyt  niestosowne  wobec  ciepłych  jeszcze  popiołów  i  ciał  barbarzyńskich  bohaterów  uroczyście  grzebanych  przez  żuki  i  mrówki.
Starzy  bogowie  przyglądali  się  zza  drzew  wkraczaniu  nowych  bez  sympatii,  ale  z  podziwem.  B1ade  nie  owłosione  ciała  wydawały  się  słabe,  lecz  pociągające.
Mimo  trudności  językowych  doszło  do  spotkania  na  szczycie.  Po  kilku  konferencjach  podzielono  sfery  wpływów.  Starzy  bogowie  zadowolili  się  drugorzędnymi  stanowiskami  na  prowincji.  Wszelako  z  okazji  większych  uroczystości  rzeźbiono  ich  w  kamieniu  (sypki  piaskowiec)  razem  z  bogami  zdobywców.
Prawdziwy  cień  nakolaboracije  rzucił  Cernunnos.  Przyjął  wprawdzie  za  namową  kolegów  łacińską  końcówkę,  ale  jego  rozłożyste  i  stałe  rosnące  rogi  nie  dały  się  przesłonić  żadnym  wieńcem.
Najczęściej  przeto  rezydował  w  ostępach  leśnych.  Widziano  go  często  na  mrocznych  polanach.  W  jednej  ręce  trzyma  węża  o  głowie
jagnięcia,  drugą  kreśli  na  powietrzu  niezrozumiałe  zupełnie  znaki.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KAbj0BnRmw8[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2025

Герман Гессе Уночі

Так  часто  уночі  мене  видіння  будить,
Що  у  цю  мить  пливе  в  пітьму  холодну  судно
І  прагне  моря  і  минає  береги,
Де  я  зазнав  терзань  пекучої  жаги.
Що  у  цю  мить  в  краю,  який  ніхто  не  знає,
Невидане  полярне  сяйво  полихає.

Що  у  цю  мить  рука  жіноча,  гарна  й  мила,
Коханого  шукає,  не  подушку  білу.
Що  вірний  друг,  якого  присудила  доля,
В  цю  мить  зустрів  сумний  кінець  далеко  в  морі.
Що  моя  матінка,  яка  мене  не  знає,
У  сні  в  цю  мить  мене  по  імені  гукає.

[b]Hermann  Hesse  -  In  der  Nacht[/b]
An  dem  Gedanken  bin  ich  oft  erwacht
Daß  jetzt  ein  Schiff  geht  durch  die  kühle  Nacht
Und  Meere  sucht  und  nach  Gestaden  fährt,
Nach  denen  heiße  Sehnsucht  mich  verzehrt.
Daß  jetzt  an  Orten,  die  kein  Seemann  kennt,
Ein  rotes  Nordlicht  ungesehen  brennt.

Daß  jetzt  ein  schöner  fremder  Frauenarm
Sich  liebesuchend  preßt  in  Kissen  weiß  und  warm.
Daß  einer,  der  zum  Freund  mir  war  bestimmt,
Jetzt  fern  im  Meer  ein  dunkles  Ende  nimmt.
Daß  meine  Mutter,  die  mich  nimmer  kennt,
Vielleicht  im  Schlaf  jetzt  meinen  Namen  nennt.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2025

Герман Гессе Немає що говорити

Немає  що  говорити,
Вже  нічого  більше  сказати.
Лиш  хочу  з  останнім  тактом
Скрипку  мою  розбити.

Розбити  -  і  знову  в  краї
Податися,  де  народилась,
Де  в  юність  мою  явилась
Пісня  Пісень  уві  сні.

Я  мрію,  що  в  тій  далині,
самотній  і  спокою  повній  -
Повинна  явитися  знову
Пісня  Пісень  уві  сні.

[i]Герман  Гессе  "Поезія  художника",  акварель
Hermann  Hesse  "Gedichte  des  Malers",  аquarell
[/i]
[b]Hermann  Hesse  Ich  habe  nichts  mehr  zu  sagen[/b]
Ich  habe  nichts  mehr  zu  sagen,
Ich  habe  alles  gesagt.
Nun  will  ich  klingend  zum  letzten  Takt
Meine  gute  Geige  zerschlagen.

Zerschlagen  –  und  wandern  wieder
Ins  Land,  woher  ich  kam,
Wo  ich  in  Jugendtagen  vernahm
Den  Traum  vom  Lied  der  Lieder.

Ihn  träumen  will  ich  wieder
Abseits  und  ganz  allein  –
Es  muß  voll  tiefen  Friedens  sein
Der  Traum  vom  Lied  der  Lieder.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2025

Волт Вітмен Останнє прохання

Наостанок,  ніжно,
З-за  стін  надійної  фортеці-дому,
З  обіймів  міцних  оков,  крізь  щільно  закриті  двері,
Дай  вітрові  мене  розвіяти.

Дозволь  мені  розтанути  беззвучно  вдалині;
Ніжно  відкрий  замки  ключем  -  шепочучи,
Відкрий  же  двері,  О  душа.

Ніжно  -  не  будь  нетерпеливою,
(Міцні  твої  обійми,  О  тлінна  плоть,
Міцні  твої  обійми,  О  кохання.)

[b]Walt  Whitman  The  Last  Invocation[/b]
 At  the  last,  tenderly,
   From  the  walls  of  the  powerful  fortress'd  house,
   From  the  clasp  of  the  knitted  locks,  from  the  keep  of  the  well-closed  doors,
   Let  me  be  wafted.

   Let  me  glide  noiselessly  forth;
   With  the  key  of  softness  unlock  the  locks—with  a  whisper,
   Set  ope  the  doors  O  soul.

   Tenderly—be  not  impatient,
   (Strong  is  your  hold  O  mortal  flesh,
   Strong  is  your  hold  O  love.)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=lmUr2C2N8ZI[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2025

Рейчел Свірськи Коли б ти динозавром був, коханий мій

[i]Премія  Г'юґо  у  категорії  «Найкраща  коротка  повість»  (Hugo  Award  for  Best  Short  Story)  2014  р.
[/i]
Коли  б  ти  динозавром  був,  коханий  мій,  ти  б  був  Т-рексом.  Ти  б  був  малим,  всього  п’ять  футів  десять  дюймів,  такого  ж  зросту,  як  був  людиною.  Ти  б  мав  крихкий  скелет,  і  ти  ступав  би  обережно  й  делікатно,  наскільки  дозволяють  масивні  пазурі.  Ти  б  зиркав  насторожено  з-під  кістяних  надбрівних  дуг.
Коли  б  ти  динозавром  був,  коханий  мій,  я  б  найнялася  в  зоопарк,  щоб  віддавати  весь  свій  час  тобі.  Давала  б  я  тобі  курей  ще  теплих  і  кіз  живих.  Я  б  милувалася,  як  на  твоїх  зубах  виблискувала  свіжа  кров.  Зробила  б  я  у  тебе  в  клітці  на  долівці  серед  багна  свою  постіль  на  листяній  підстилці.  Коли  б  тобі  не  спалося,  для  тебе  я  співала  б  колискову.
Коли  б  для  тебе  я  співала  колискову,  то  швидко  б  я  почула,  що  ти  підспівуєш  мені.  Співав  би  ти  своїм  низьким  тремтливим  голосом  зі  мною  в  лад  в  конрапунктурі  дивній.  Коли  б  ти  думав,  що  я  сплю,  ти  б  плакав  серед  ночі,  співаючи  пісні  про  нерозділене  кохання.
Коли  б  оспівував  ти  нерозділене  кохання,  я  б  влаштувала  на  Бродвей  турне  для  тебе.  Прийшли  б  ми  на  Бродвей.  Стояв  би  ти  на  сцені,  в  настил  ввігнавши  кігті.  Від  красоти  твоїх  пісень  журливих  ридала  б  публіка.
Коли  б  ридала  публіка  від  красоти  твоїх  пісень  журливих,  вона  б  зібрала  кошти,  щоб  відшукати  спосіб  відродити  загиблі  види.  Текли  б  рікою  гроші  до  наукових  установ.  Біологам  направити  назад  вдалося  б  еволюцію  курей,  аж  доки  не  дісталися  б  до  щелеп  із  зубами.  Палеонтологи  зуміли  б  відшукати  у  скам'янілостях  слід  колагену.  Генетики  змогли  б  з  нуля  сконструювати  динозавра,  відкривши,  що  послідовність  в  коді  ДНК  говорить  про  істоту  все,  від  розміру  її  зіниць,  до  здатності  радіти  сходу  сонця.  Вінцем  роботи  стало  б  створення  подруги  для  тебе.
Коли  б  вони  створили  подругу  для  тебе,  я  б  стала  свідком  вашого  весілля.  Я  б  розглядала  знічено  смарагдовий  шифон,  який  мені  здавався  б  жовтим,  коли  я  чула  ваші  клятви.  Я,  звісно,  ревнувала  б  і  журилася,  бо  я  сама  хотіла  одружитися  з  тобою.  І  все  ж  я  б  розуміла,  буде  краще,  щоб  одружився  ти  з  таким  створінням,  як  сам,  що  в  вас  подібні  тіло,  кістки  і  генетичний  код.  Дивилася  б,  як  ви  удвох  йдете  до  вівтаря,  і  я  б  хотіла  для  вас  зробити  більше,  ніж  тепер.  Наповнювало  б  душу  світло,  бо  знала  б  я,  що  ти  і  я  створили  в  світі  щось  нове,  і  в  той  же  час  щось  давнє  відродили.  Я  брала  в  борг  хоча  б  тому,  що  своє  щастя  віддавала.  Все,  що  мені  було  б  потрібне,  це  щось  блакитне.
Коли  б  мені  було  потрібне  щось  блакитне,  то  я  б  побігла  через  церкву,  підборами  постукуючи  в  мармур,  дісталася  б  до  вази  на  першій  лаві.  Взяла  б  у  ній  гортензію  з  небесним  відтінком,  притиснула  б  її  до  свого  серця,  і  стрепенулося  б  воно,  як  квітка.  Я  б  розцвіла.  Із  мого  щастя  пелюстки  були  б,  смарагдовий  шифон  став  листям.  Блідим  стеблом  би  стали  мої  ноги,  тоненьким  пестиком  –  моє  волосся.  Збирали  б  бджоли  чарівний  нектар  із  мого  горла.
Я  б  здивувала  все  зібрання  біологів,  палеонтологів,  генетиків  і  журналістів,  роззяв,  фанатів  музики,  всіх  цих  людей,  яких  ознаки  динозавра,  клонованого  за  спіраллю  зі  скам'янілостей,  збивають  з  пантелику.  Запевнять  науковці,  що  ти  у  вигаданому  світі  жив,  у  світі  магії,  де  все  можливо.
Коли  б  жили  ми  в  світі  магії,  де  все  можливо,  коханий  мій,  ти  був  би  динозавром.  Ти  був  би  сильним  і  відважним,  але  і  лагідним  також.  Всіх  ворогів  своїх  жахав  би  залюбки  своїми  кігтями  й  зубами.  В  той  час,  як  будучи  людиною  –  вразливою,  привітною  –  ти  мусив  покладатися  на  розум  і  привабливість.
Т-рекс,  навіть  маленький,  ніколи  не  стане  битися  з  п’ятьма  шаленими  чоловіками,  просякнутими  люттю  й  джином.  Т-рексу  досить  вищирити  зуби,  й  вони  сховаються.  Вони  залізуть  під  столи,  а  не  візьмуться  їх  перекидати  знову.  Вони  не  б’ють  тебе  киями,  не  кличуть  гомик,  тюрбанник,  трансвестит,  тюхтій,  латинос,  усі  епітети,  що  вигадані  ними,  чи  має  це  відношення  до  тебе,  чи  ні,  викрикують,  викрикують,  а  ти  сповзаєш  у  калюжу  своєї  крові.
Коли  б  ти  динозавром  був,  коханий  мій,  я  б  запахи  таких  чоловіків  тебе  навчила  впізнавати.  Я  б  привела  тебе  до  них  безшумно,  о,  дуже  тихо.  І  все  ж  вони  помітили  б  тебе.  Вони  б  втікали.  У  тебе  ніздрі  роздувалися  б,  неначе  ти  вдихаєш  ніч,  ти  б  кинувся  на  них  раптово,  як  хижак.  Я  б  милувалася,  як  ти  з  них  зціджуєш  червоні  ріки,  як  блискавично  розкидаєш  їх,  як  топчеш  речі  –  і  я  б  сміялася,  сміялася,  сміялася.
Коли  б  я  все  сміялася,  сміялася,  сміялася,  то  зрештою  б  відчула,  що  я  винна.  Я  б  поклялася,  що  ніколи  більше  так  не  робитиму.  Відводила  б  я  погляд  від  газет,  в  яких  чоловіків  на  фотографіях  оплакують  їх  сироти  і  вдови,  так  і  вони  повинні  відвертатись  від  газет,  в  яких  моє  облаччя.  Бо  журналістам  полюбилося  моє  обличчя,  обличчя  нареченої  палеонтолога,  з  її  напівспланованим  весіллям,  яка  замовила  гортензії  в  букетах  й  весільне  плаття  з  смарагдового  шифону.  Тієї  нареченої  палеонтолога,  яка  чергує  біля  узголів'я  чоловіка,  який,  можливо,  не  прокинеться  ніколи.
Коли  б  ти  динозавром  був,  коханий  мій,  то  нас  ніхто  не  зміг  би  вбити,  якщо  тебе  ніхто  не  здатен  вбити,  то  і  мене  ніхто  не  вб’є.  І  я  б  цвіла,  як  найгарніша  квітка.  Я  б  радісно  тягнулася  до  сонця.  Я  б  вірила  віднині  і  довіку,  що  твої  пазури  і  зуби  зуміють  захистити  від  київ,  натертих  крейдою,  від  медсестер  у  капцях  зношених,  від  лікарняних  коридорів,  від  завмирань  мого  розбитого  серця.

[b]Rachel  Swirsky  If  You  Were  A  Dinosaur,  My  Love  [/b]
If  you  were  a  dinosaur,  my  love,  then  you  would  be  a  T-Rex.  You’d  be  a
small  one,  only  five  feet,  ten  inches,  the  same  height  as  human-you.  You’d
be  fragile-boned  and  you’d  walk  with  as  delicate  and  polite  a  gait  as  you
could  manage  on  massive  talons.  Your  eyes  would  gaze  gently  from  beneath
your  bony  brow-ridge.
If  you  were  a  T-Rex,  then  I  would  become  a  zookeeper  so  that  I  could  spend
all  my  time  with  you.  I’d  bring  you  raw  chickens  and  live  goats.  I’d  watch
the  gore  shining  on  your  teeth.  I’d  make  my  bed  on  the  floor  of  your  cage,
in  the  moist  dirt,  cushioned  by  leaves.  When  you  couldn’t  sleep,  I’d  sing
you  lullabies.
If  I  sang  you  lullabies,  I’d  soon  notice  how  quickly  you  picked  up  music.
You’d  harmonize  with  me,  your  rough,  vibrating  voice  a  strange
counterpoint  to  mine.  When  you  thought  I  was  asleep,  you’d  cry  unrequited
love  songs  into  the  night.
If  you  sang  unrequited  love  songs,  I’d  take  you  on  tour.  We’d  go  to
Broadway.  You’d  stand  onstage,  talons  digging  into  the  floorboards.
Audiences  would  weep  at  the  melancholic  beauty  of  your  singing.
If  audiences  wept  at  the  melancholic  beauty  of  your  singing,  they’d  rally
to  fund  new  research  into  reviving  extinct  species.  Money  would  flood  into
scientific  institutions.  Biologists  would  reverse  engineer  chickens  until
they  could  discover  how  to  give  them  jaws  with  teeth.  Paleontologists
would  mine  ancient  fossils  for  traces  of  collagen.  Geneticists  would
figure  out  how  to  build  a  dinosaur  from  nothing  by  discovering  exactly
what  DNA  sequences  code  everything  about  a  creature,  from  the  size  of  its
pupils  to  what  enables  a  brain  to  contemplate  a  sunset.  They’d  work  until
they’d  built  you  a  mate.
If  they  built  you  a  mate,  I’d  stand  as  the  best  woman  at  your  wedding.  I’d
watch  awkwardly  in  green  chiffon  that  made  me  look  sallow,  as  I  listened
to  your  vows.  I’d  be  jealous,  of  course,  and  also  sad,  because  I  want  to
marry  you.  Still,  I’d  know  that  it  was  for  the  best  that  you  marry  another
creature  like  yourself,  one  that  shares  your  body  and  bone  and  genetic
template.  I’d  stare  at  the  two  of  you  standing  together  by  the  altar  and
I’d  love  you  even  more  than  I  do  now.  My  soul  would  feel  light  because  I’d
know  that  you  and  I  had  made  something  new  in  the  world  and  at  the  same
time  revived  something  very  old.  I  would  be  borrowed,  too,  because  I’d  be
borrowing  your  happiness.  All  I’d  need  would  be  something  blue.
If  all  I  needed  was  something  blue,  I’d  run  across  the  church,  heels
clicking  on  the  marble,  until  I  reached  a  vase  by  the  front  pew.  I’d  pull
out  a  hydrangea  the  shade  of  the  sky  and  press  it  against  my  heart  and  my
heart  would  beat  like  a  flower.  I’d  bloom.  My  happiness  would  become
petals.  Green  chiffon  would  turn  into  leaves.  My  legs  would  be  pale  stems,
my  hair  delicate  pistils.  From  my  throat,  bees  would  drink  exotic  nectars.
I  would  astonish  everyone  assembled,  the  biologists  and  the
paleontologists  and  the  geneticists,  the  reporters  and  the  rubberneckers
and  the  music  aficionados,  all  those  people  who—deceived  by  the
helix-and-fossil  trappings  of  cloned  dinosaurs–  believed  that  they  lived
in  a  science  fictional  world  when  really  they  lived  in  a  world  of  magic
where  anything  was  possible.
If  we  lived  in  a  world  of  magic  where  anything  was  possible,  then  you
would  be  a  dinosaur,  my  love.  You’d  be  a  creature  of  courage  and  strength
but  also  gentleness.  Your  claws  and  fangs  would  intimidate  your  foes
effortlessly.  Whereas  you—fragile,  lovely,  human  you—must  rely  on  wits  and
charm.
A  T-Rex,  even  a  small  one,  would  never  have  to  stand  against  five
blustering  men  soaked  in  gin  and  malice.  A  T-Rex  would  bare  its  fangs  and
they  would  cower.  They’d  hide  beneath  the  tables  instead  of  knocking  them
over.  They’d  grasp  each  other  for  comfort  instead  of  seizing  the  pool  cues
with  which  they  beat  you,  calling  you  a  fag,  a  towel-head,  a  shemale,  a
sissy,  a  spic,  every  epithet  they  could  think  of,  regardless  of  whether  it
had  anything  to  do  with  you  or  not,  shouting  and  shouting  as  you  slid  to
the  floor  in  the  slick  of  your  own  blood.
If  you  were  a  dinosaur,  my  love,  I’d  teach  you  the  scents  of  those  men.
I’d  lead  you  to  them  quietly,  oh  so  quietly.  Still,  they  would  see  you.
They’d  run.  Your  nostrils  would  flare  as  you  inhaled  the  night  and  then,
with  the  suddenness  of  a  predator,  you’d  strike.  I’d  watch  as  you  decanted
their  lives—the  flood  of  red;  the  spill  of  glistening,  coiled  things—and
I’d  laugh,  laugh,  laugh.
If  I  laughed,  laughed,  laughed,  I’d  eventually  feel  guilty.  I’d  promise
never  to  do  something  like  that  again.  I’d  avert  my  eyes  from  the
newspapers  when  they  showed  photographs  of  the  men’s  tearful  widows  and
fatherless  children,  just  as  they  must  avert  their  eyes  from  the
newspapers  that  show  my  face.  How  reporters  adore  my  face,  the  face  of  the
paleontologist’s  fiancée  with  her  half-planned  wedding,  bouquets  of
hydrangeas  already  ordered,  green  chiffon  bridesmaid  dresses  already
picked  out.  The  paleontologist’s  fiancée  who  waits  by  the  bedside  of
a  man  who  will  probably  never  wake.
If  you  were  a  dinosaur,  my  love,  then  nothing  could  break  you,  and  if
nothing  could  break  you,  then  nothing  could  break  me.  I  would  bloom  into
the  most  beautiful  flower.  I  would  stretch  joyfully  toward  the  sun.  I’d
trust  in  your  teeth  and  talons  to  keep  you/me/us  safe  now  and  forever  from
the  scratch  of  chalk  on  pool  cues,  and  the  scuff  of  the  nurses’  shoes  in
the  hospital  corridor,  and  the  stuttering  of  my  broken  heart.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=BguiWbW5j3Q[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2025

Волт Вітмен Ви, мої пізні проріджені листки

Ви,  мої  пізні  проріджені  листки  на  гіллі,  яке  чекає  зими,
І  я  сам  обрізане  дерево  з  поля  чи  саду;
Ви  ознака  занепаду  і  покинутості  -  (не  зараз  травневий  розмай
чи  червневий  цвіт  конюшини  -  не  зараз  серпневе  зерно;)
Ви  древка  зблідлих  знамен  -  ви  знецінені  прапори  -  залишені  поза  часом,
Ви,  дорогі  моїй  душі  листки,  підтверджуєте  все  інше,
Вірність  -  життєстійкість  -  востаннє.

[b]Walt  Whitman  YOU  LINGERING  SPARSE  LEAVES  OF  ME.[/b]
You  lingering  sparse  leaves  of  me  on  winter-nearing  boughs,
And  I  some  well-shorn  tree  of  field  or  orchard-row;
You  tokens  diminute  and  lorn—(not  now  the  flush  of  May,  or
July  clover-bloom—no  grain  of  August  now;)
You  pallid  banner-staves—you  pennants  valueless—you  over-
stay'd  of  time,
Yet  my  soul-dearest  leaves  confirming  all  the  rest,
The  faithfulest—hardiest—last.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2025

Волт Вітмен Час повертатися

О,  Смерть!    чорна  непроникна  завіса  
         Навколо  тебе  і  майбутнього;
Очі  не  здатні  бачити,  розум  не    здатен  осягнути
       Цю  містичну  долю.
 
Цей  мозок,  який  зараз  шукає  варіанти
         То  зі  зростаючою  надією,  то  з  похмурим  страхом;  
Це  серце  зі  всіма  мінливими  відтінками,
       Які  несуть  минущі  пристрасті  -
 
Ця  дивна  побудова  людської  форми,
       В  якій  вирують  невзаємні  жадання,
Ці  мозок  і  серце,  і  чудова  форма
     Все  повинно  однаково  зруйнуватися.
 
Ця  пульсуюча  кров  зупинить  свій  потік;
     Груба  битва  зі  смертю  закінчиться;    на  щоку
Ляже  тьмяність  і  звучний  язик
       Забуде  як  говорити.
 
Мене  візьме  могила;  земля  накриє  зверху  
       Холодні  мертві  кінцівки  і  землисте  обличчя;
Але  де,  О  Природо,  де  буде  
     Постійна  обитель  душі?
 
Чи  буде  вона  жити?  Хоча  її  світло
           Повинне  сяяти,  доки  тіло  не  зруйнується;
Потім,  коли  воск  життя  витратиться,
         Чи  горітиме  свічка  й  далі?
 
О  протистоячий  цьому  мозок,  безсилий
           подолати  могутню  тайну;
В  пітьмі,  боячись  невідомого,  він  чекає
           звичайної  долі,  померти.
 
[b]Walt  Whitman  Time  to  Come[/b]
O,  Death!  a  black  and  pierceless  pall  
       Hangs  round  thee,  and  the  future  state;  
No  eye  may  see,  no  mind  may  grasp  
       That  mystery  of  fate.  
 
This  brain,  which  now  alternate  throbs  
       With  swelling  hope  and  gloomy  fear;  
This  heart,  with  all  the  changing  hues,      
       That  mortal  passions  bear—  
 
This  curious  frame  of  human  mould,  
       Where  unrequited  cravings  play,  
This  brain,  and  heart,  and  wondrous  form  
       Must  all  alike  decay.  
 
The  leaping  blood  will  stop  its  flow;  
       The  hoarse  death-struggle  pass;  the  cheek  
Lay  bloomless,  and  the  liquid  tongue  
       Will  then  forget  to  speak.  
 
The  grave  will  take  me;  earth  will  close  
       O’er  cold  dull  limbs  and  ashy  face;  
But  where,  O,  Nature,  where  shall  be  
       The  soul’s  abiding  place?  
 
Will  it  e’en  live?  For  though  its  light  
       Must  shine  till  from  the  body  torn;  
Then,  when  the  oil  of  life  is  spent,      
       Still  shall  the  taper  burn?  
 
O,  powerless  is  this  struggling  brain  
       To  rend  the  mighty  mystery;  
In  dark,  uncertain  awe  it  waits  
       The  common  doom,  to  die.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2025

Вільям Батлер Єйтс ВІЧНІ ГОЛОСИ

О  голоси,  солодкі,  вічні,  змовкніть;
Ідіть  оберігать  стада  небесні  
І  їм  веліть  коритись  вашій  волі,
З  пломеню  пломінь,  до  кінця  віків:
Чи  відчуваєш,  що  серця  в  нас  древні,
Що  закликаєш  птиць  і  вітер  горній,
Хитання  гілля  і  на  березі  приплив?
О  голоси,  солодкі,  вічні,  змовкніть.
 
[b]William  Butler  Yeats  THE  EVERLASTING  VOICES[/b]
O  sweet  everlasting  Voices,  be  still;
Go  to  the  guards  of  the  heavenly  fold
And  bid  them  wander  obeying  your  will,
Flame  under  flame,  till  Time  be  no  more;
Have  you  not  heard  that  our  hearts  are  old,
That  you  call  in  birds,  in  wind  on  the  hill,
In  shaken  boughs,  in  tide  on  the  shore?
O  sweet  everlasting  Voices,  be  still.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=5xTX7uTjaxs[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025

Девід Герберт Лоуренс Кити не плачуть!

Вони  кажуть,  що  море  холодне,  але  в  морі  є
найпалкіша,  найшаленіша,  найсміливіша  кров.

Всім  китам  на  великих  глибинах,  жарко  так,  що  вони  намагаються
раз  у  раз  запірнути  поглибше,  поглибше  під  айсберги.
Антарктичні  кити,  кашалоти,  вбивці  молотоглаві,
вони  фонтанують,  фонтанують,  видихають  гаряче,  потужне,  біле  дихання  моря!

Їх  гойдає,  гойдає,  відчування  безсмертя  віків
на  глибинах  семи  морів,
їх  в  солоних  морях  закружляє  оп'яняюча  насолода,
а  в  тропічних  морях  шаленіють  вони  від  кохання,
їх  хвилюють  нестримні  могутні  бажання,  як  у  богів.
І  лягає  з  своєю  подругою  бик-гігант  в  бездні  синього  моря,
і  гора  натискає  на  гору  від  закоханості  у  життя:
і  з  ревучої  суті  нутряного  червоного  моря  китової  крові  виходить
довге  вістря    напружене  й  сильне,  і  закручує  вир,  і  знаходить  свій  спокій
у  обіймах  і  ласках  самиці,  у  шаленім  єднанні  з  бездонністю  тіла.

Й  по  мосту  із  міцного  китового  фалоса,  який  з'єднує  дивом  китів,
Під  водою  архангели  вогненні  ходять  взад  і  вперед,
Прибувають  блаженства  архангели  від  нього  до  неї,  величавими  херувимами
що  чекають  китів  в  океані,
у  підпертому  хвилями  моря  величному  раї  китів,  як  заведено  здавна.
І  гігантська  китова  матір  мріє,  лежачи,  про  сосунків,  про  беззахисних  китенят,
І  замріяні  дивні  китові  очі  не  заплющаться  у  воді    від  початку  і  до  завершення.

І  збирають  у  коло  китові  самці  китенят  і  самиць,
коли  їм  на  одвічній  поверхні  потопу  небезпека  грозить,
і  величними  гнівними  Серафимами  захищають  їх  від  загрози,
й  пригортають  до  себе  громади  кохання.
І  все  це  відбувається  в  морі,  у  солоній  воді,
де  також  Бог  -  любов,    тільки  безмовна:
І  дружина  кита  Афродіта
Найщасливіша  серед  щасливих!

І  Венера  вистрибує  з  рибами,  і  їй  радісно  бути  дельфіном,
красуватися  серед  дельфінів,  і  на  морі
з  самцями  тунця  вона  горда  й  щаслива  самиця,
І  з  ріднею  щасливою  гнеться,  наче  темна  веселка  блаженства  у  морі.

[b]Whales  Weep  Not!          [/b]                              
They  say  the  sea  is  cold,  but  the  sea  contains  
the  hottest  blood  of  all,  and  the  wildest,  the  most  urgent.  

All  the  whales  in  the  wider  deeps,  hot  are  they,  as  they  urge  
on  and  on,  and  dive  beneath  the  icebergs.  
The  right  whales,  the  sperm-whales,  the  hammer-heads,  the  killers  
there  they  blow,  there  they  blow,  hot  wild  white  breath  out  of  the  sea!  

And  they  rock,  and  they  rock,  through  the  sensual  ageless  ages  
on  the  depths  of  the  seven  seas,  
and  through  the  salt  they  reel  with  drunk  delight  
and  in  the  tropics  tremble  they  with  love  
and  roll  with  massive,  strong  desire,  like  gods.  
Then  the  great  bull  lies  up  against  his  bride  
in  the  blue  deep  of  the  sea,  
as  mountain  pressing  on  mountain,  in  the  zest  of  life:  
and  out  of  the  inward  roaring  of  the  inner  red  ocean  of  whale-blood  
the  long  tip  reaches  strong,  intense,  like  the  maelstrom-tip,  and  comes  to  rest  
in  the  clasp  and  the  soft,  wild  clutch  of  a  she-whale's  fathomless  body.

And  over  the  bridge  of  the  whale's  strong  phallus,  linking  the  wonder  of  whales  
the  burning  archangels  under  the  sea  keep  passing,  back  and  forth,  
keep  passing  archangels  of  bliss  
from  him  to  her,  from  her  to  him,  great  Cherubim  
that  wait  on  whales  in  mid-ocean,  suspended  in  the  waves  of  the  sea  
great  heaven  of  whales  in  the  waters,  old  hierarchies.  

And  enormous  mother  whales  lie  dreaming  suckling  their  whale-tender  young  
and  dreaming  with  strange  whale  eyes  wide  open  in  the  waters  of  the  beginning  and  the  end.  

And  bull-whales  gather  their  women  and  whale-calves  in  a  ring  
when  danger  threatens,  on  the  surface  of  the  ceaseless  flood  
and  range  themselves  like  great  fierce  Seraphim  facing  the  threat  
encircling  their  huddled  monsters  of  love.  
and  all  this  happens  in  the  sea,  in  the  salt  
where  God  is  also  love,  but  without  words:  
and  Aphrodite  is  the  wife  of  whales  
most  happy,  happy  she!  

and  Venus  among  the  fishes  skips  and  is  a  she-dolphin  
she  is  the  gay,  delighted  porpoise  sporting  with  love  and  the  sea  
she  is  the  female  tunny-fish,  round  and  happy  among  the  males  
and  dense  with  happy  blood,  dark  rainbow  bliss  in  the  sea.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025

Юліан Тувім Еротичне

Вже  благає  ніч  гріха  і  зваби,
Вже  весняна  ніч  кричить  від  болю,
Ти  моя  неублаганна  радість,
Порятунок  мій  в  твоїх  долонях!
Якщо  доведеться  мені  знову
Усмиряти  бунтівливе  тіло,
Ти  сама  скажи  нарешті  слово,
Що  його  почути  не  хотіла.
Знову  цей  самум  поганський  віє,
Знов  затьмарення,  падіння  жаскі!
Пам’ятай,  якщо  я  дичавію,
То  від  бур  рятує  тільки  ласка!

[b]Julian  Tuwim  Erotyk[/b]
Już  się  o  grzechy  noce  proszą,
Już  z  wiosny  znów  jak  z  bólu  krzyczę,
Nieubłaganą  mnie  rozkoszą
Zakuj  w  ramiona  ratownicze!
A  jeśli  zacznę  się  na  nowo
Wyrywać  zbuntowanym  ciałem,
Powiedz  mi  wreszcie  pierwsze  słowo,
Którego  nigdy  nie  słyszałem.
Bo  znów  pogański  samum  wieje
W  pędach,  zawrotach,  burzach,  blaskach!
Pamiętaj:  kiedy  znów  zdziczeję,
Odrzyj  mnie  z  wichrów  i  ugłaskaj

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2025

Воллес Стівенс Сонце цього березня

Безмежне  сяйво  сонця  на  світанні
Відчути  змушує,  яким  я  темним  став,
І  знов  являє  суть,  що  поривалася
До  золота  в  блакить,  її  частиною
В  мені  колишньому  мій  гартувався  дух.
Й  вертається  із  зимного  повітря,
Наче  ілюзія,  яка  бентежила
Периферичний  зір  (1).  Первісна  наша  суть,
Її  частина,  у  зимному  повітрі
Гримить,  мов  прибуває  рикаючий  лев.
О!  Ребе  (2),  ребе,  мою  душу  бережи,
Дай  розуміння  її  темної  природи.

[i](1)  Периферичний  зір  -  здатність  очей  та  мозку  сприймати  об’єкти  за  межами  центрального  поля  зору.  Він  охоплює  до  180  градусів  огляду  і  визначає  здатність  людини  бачити  всю  область  навколо  центральної  точки.  Відрізняється  від  бічного  зору  здатністю  бачити  не  лише  з  боків,  а  й  зверху  та  знизу.
(2)  Рабин  і  вчений  у  творчості  Стівенса  є  частинами  його  власного  «я»,  які  діють  як  наставники."Рабин  -  риторичний  ребе.  Відверто  кажучи,  постать  рабина  завжди  була  для  мене  надзвичайно  привабливою,  тому  що  це  постать  людини,  яка  надзвичайно  віддана  ученості  й  водночас  прилаштовує  її  для  якоїсь  користі  для  людських  цілей".  (Wallace  Stevens  Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Renato  Poggioli,  P.786,  1953)

Rembrandt  "Old  Scholar  in  a  Study"  (1640  -1650)  oil  on  panel,  Museum  of  Fine  Arts,  Budapest
Рембрандт  "Старий  учений  у  кабінеті"  (1640  -1650)  олія  по  дошці,  Музей  образотворчого  мистецтва,  Будапешт
[/i]

[b]Wallace  Stevens  The  sun  this  march[/b]
The  exceeding  brightness  of  this  early  sun
Makes  me  conceive  how  dark  I  have  become,
And  re-illumines  things  that  used  to  turn
To  gold  in  broadest  blue,  and  be  a  part
Of  a  turning  spirit  in  an  earlier  self.
That,  too,  returns  from  out  the  winter's  air,
Like  an  hallucination  come  to  daze
The  corner  of  the  eye.  Our  element,
Cold  is  our  element  and  winter's  air
Brings  voices  as  of  lions  coming  down.
Oh!  Rabbi,  rabbi,  fend  my  soul  for  me
And  true  savant  of  this  dark  nature  be.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2025

Роберт Фрост Світляки в саду

Ось  в  небі  появилися  зірки,
А  ось  їх  копії  земні  -  жуки,
Проблискують,  як  зорі,  світляки,
(Зірками  їх  ніколи  не  вважали)
Бувало  часом  зоряне  начало.
Тільки  недовго  сяяння  тривало.

[b]Robert  Frost  Fireflies  in  the  Garden  [/b]
Here  come  real  stars  to  fill  the  upper  skies,  
And  here  on  earth  come  emulating  flies,  
That  though  they  never  equal  stars  in  size,  
(And  they  were  never  really  stars  at  heart)  
Achieve  at  times  a  very  star-like  start.  
Only,  of  course,  they  can't  sustain  the  part.
[i]1928[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2025

* * *

Чи  залишилися  на  цій  планеті  люди?
Одні  -  пригнічені,  роз'єднані,  безсилі.
А  інші  -  істину  святу  і  справедливість
Законтрактують,  наче  партію  свинини.
17/02/2025  Крістоф  Хойгсен,  Голова  Мюнхенської  конференції

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2025

Воллес Стівенс Все менш і менш людський, о дух первісний

Якщо  у  домі  має  бути  бог,  то  має
Щось  говорити  у  кімнаті  і  на  сходах,

Як  зайчик  сонячний  хитати  на  долівці,
По  стежці  місячній  йти  привидом  Платона

Чи  Арістотеля  скелетом.  Хай  гуляє
На  стінах  зорями.  Він  має  жити  тихо.

Він  має  залишатися  німим,  закритим,
Як  усі  інші:  проявлятися  як  світло;

Як  кольори,  навіть  нехай  для  нас  найкращі;
Як  форми,  які  нашими  були  і  зникли.

Він  -  це  людина,  але  він  для  нас  чужинець,
Людина,  що  кузеном  місяцю  не  стала.

Він  є  людиною,  що  вимагає  мови
Від  звірів,  від  не  здатної  озватись  маси.

Якщо  у  домі  має  бути  бог,  хай  буде
Такий,  який  не  розуміє  слів,  нейтральне

Фарбоване  ніщо,  груда  якоїсь  маси,
Ми,  як  його  частина,  надто  віддалились.


[b]Less  and  Less  Human,  O  Savage  Spirit  by  Wallace  Stevens[/b]
If  there  must  be  a  god  in  the  house,  must  be,
Saying  things  in  the  rooms  and  on  the  stairs,

Let  him  move  as  the  sunlight  moves  on  the  floor,
Or  moonlight,  silently,  as  Plato's  ghost

Or  Aristotle's  skeleton.  Let  him  hang  out
His  stars  on  the  wall.  He  must  dwell  quietly.

He  must  be  incapable  of  speaking,  closed,
As  those  are:  as  light,  for  all  its  motion,  is;

As  color,  even  the  closest  to  us,  is;
As  shapes,  although  they  portend  us,  are.

It  is  the  human  that  is  the  alien,
The  human  that  has  no  cousin  in  the  moon.

It  is  the  human  that  demands  his  speech
From  beasts  or  from  the  incommunicable  mass.

If  there  must  be  a  god  in  the  house,  let  him  be  one
That  will  not  hear  us  when  we  speak,  a  coolness,

A  vermilioned  nothingness,  any  stick  of  the  mass
Of  which  we  are  too  distantly  a  part.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=RQeqxZTJegI[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2025

Воллес Стівенс Великий чоловік у червоному читає

Бувало,  душі  верталися  на  землю,  щоб  чути  його  мову,
Коли  сидів  він  і  читав,  уголос,  великі  сині  письмена,  
Це  ті,  хто  з  диких  зоряних  пустель,  які  чекали  на  щось  більше.

Це  ті,  хто  слухати  вернулись,  як  він  читав  поему  про  життя,
Каструлі  на  плиті,  тарілки  на  столі,  тюльпани  поміж  ними.
Це  ті,  хто  плакали,  ступивши  босими  ногами  у  реальність,  

Вони  б  і  плакали,  й  сміялися,  вони  б  тремтіли  на  морозі,
І  закричали  б,  щоб  відчути  знову,  як  пальці  торкають  листя
І  натикнувшись  на  найбільш  дошкульні  сховані  шипи,  раділи  б.

Сміялися,  сиділи  і  читали  у  пурпурових  письменах
Про  правила  буття,  їх  розуміння,  прояви,  про  склад  законів:
Поезія,  поезія,  прообрази  героїв,  віщування,

Які  у  їхніх  вухах,    у  тих  чутливих,  тих  утрачених  серцях
Знов  набували  барвів,  форми  і  розміру  речей,  як  вони  є,
Розповідали  б  їм  про  почуття,  яких  їм  так  не  вистачало.

[i]Jean  Baptiste  Siméon  Chardin    (1699–1779)    "A  Chemist  in  His  Laboratory"  (the  Prompter  or  A  Philosopher  Giving  a  Lecture),  Portret  Joseph  Aved  (?),  1734,  oil  on  canvas,  Louvre  Museum      
Жан  Батист  Сімеон  Шарден  (1699–1779)  «Хімік  у  своїй  лабораторії»  (суфлер  або  філософ,  що  читає  лекцію),  портрет  Джозефа  Аведа  (?),  1734,  полотно,  олія,  Лувр

Джерелом  натхнення  для  цього  вірша  могла  бути  картина  Жан-Батиста  Сімеона  Шардена  "Філософ  читає  лекцію".  (Jean  Baptiste  Siméon  Chardin    "  A  Philosopher  Giving  a  Lecture")
"Земля  і  море,  звірі,  риби  і  птахи,  небо  і  кулі,  ліси,  гори  і  ріки  -  не  маленькі  теми.  .  .  але  люди  очікують  від  поета  не  тільки  краси  й  гідності,  які  завжди  надають  німим  реальним  об’єктам.  .  .  .  вони  очікують,  що  він  вкаже  шлях  між  реальністю  та  їхніми  душами.  (Волт  Вітмен  "Листя  трави",  Пролог)[/i]

[b]Wallace  Stevens  Large  Red  Man  Reading[/b]
There  were  ghosts  that  returned  to  earth  to  hear  his  phrases,
As  he  sat  there  reading,  aloud,  the  great  blue  tabulae.
They  were  those  from  the  wilderness  of  stars  that  had  expected  more.

There  were  those  that  returned  to  hear  him  read  from  the  poem  of  life,
Of  the  pans  above  the  stove,  the  pots  on  the  table,  the  tulips  among  them.
They  were  those  that  would  have  wept  to  step  barefoot  into  reality,

That  would  have  wept  and  been  happy,  have  shivered  in  the  frost
And  cried  out  to  feel  it  again,  have  run  fingers  over  leaves
And  against  the  most  coiled  thorn,  have  seized  on  what  was  ugly

And  laughed,  as  he  sat  there  reading,  from  out  of  the  purple  tabulae,
The  outlines  of  being  and  its  expressings,  the  syllables  of  its  law:
Poesis,  poesis,  the  literal  characters,  the  vatic  lines,

Which  in  those  ears  and  in  those  thin,  those  spended  hearts,
Took  on  color,  took  on  shape  and  the  size  of  things  as  they  are
And  spoke  the  feeling  for  them,  which  was  what  they  had  lacked.
1948

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2025

П'ятнадцять їх на сундук мертвяка/ йо хо хо і барило рому

[quote]"...для  пірата  в  шістнадцятому  і  сімнадцятому  століттях  багатство  -  це  сундук,  який  пливе  під  іноземним  прапором,  і  все,  що  треба  зробити,  це  наблизитися  до  ворожого  корабля  і  захопити  його."
П.  А.  Мендоза,  К.  А.  Монтанер,  А.  В.  Льйоса  Посібник  сучасного  латиноамериканського  ідіота
[/quote]
Якщо  є  карта,  на  якій  позначено  місце,  де  схований  скарб,  над  яким  тяжіє  прокляття,  хтось  обов'язково  відправиться  його  шукати.  Cкарб,  кров,  зрада,  кохання,  відвага  -  все  сплутане  в  один  клубок.  В  інфарктному  фіналі  негідники  покарані,  душі,  які  стерегли  проклятий  скарб,  знаходять  спокій,  відважні  серця  втішаються  здобутим  щастям.  Тисячоліттями  сюжет  не  змінюється:  скарб,  прокляття,  щастя.  Капери,  корсари,  приватири,  рейдери,  флібустьєри,  буканьєри  перетворилися  в  олігархів  або  добропорядних  буржуїв,  одержавши  преміальні  від  держави,  яка  благословила  їх  на  грабежі,  а  деякі  навіть  стали  титулованими  рицарями,  як  Френсіс  Дрейк  і  Генрі  Морган.
Романтичні  грабіжники  зникли  в  тумані  історії  цивілізованого  світу.  Нецивілізований  світ  ступає  слід  у  слід  за  цивілізованим,  але  на  цьому  шляху  всі  сундуки  зі  скарбами  вже  знайдені.  Залишилися  скарби  розсипані,  розкидані  по  поверхні  Землі  і  сховані  в  її  надрах.  Боротьба  за  них  не  менш  драматична,  ніж  за  золото  і  срібло,  яке  іспанські  галеони  доставляли  з  Вест-Індії  до  Іспанії.  Над  сучасними  скарбами  теж  тяжіє  прокляття  -  прокляття  ресурсів,  воно  падає  вже  не  на  окремих  шукачів  скарбів,  а  на  цілі  держави.
Вперше  заговорили  про  те,  що  не  все  гаразд  з  багатством  надр,  після  відкриття  у  1959  році  в  Голландії  найбільшого  в  Європі  Гронінгенського  газового  родовища.  Активний  розвиток  газовидобування  викликав  негативні  явища  в  інших  галузях  економіки.  Причини  зрозумілі:
-  висока  прибутковість  газовидобування  привабила  сюди  людей  і  кошти  з  інших  галузей  економіки;
-  обробні  галузі  промисловості  стали  малоприбутковими,  а  то  й  збитковими  і  були  вимушені  згортати  виробництво;
-  притік  валюти  в  країну  збільшив  платоспроможність  населення,  не  підкріплену  збільшенням  виробництва  товарів,  що  призвело  до  знецінення  грошей,  тобто,  інфляції;
-  почала  погіршуватися  якість  освіти,  оскільки  для  видобування  сировини  не  потрібні  спеціалісти  з  високими  професійними  якостями;
-  зросло  безробіття,  почався  відтік  з  країни  високоосвічених  спеціалістів.
Ці  явища  названі  голландською  хворобою  або  ефектом  Гронінгена.  Багаті  надра  стають  прокляттям  для  країни,  якщо  відсутні  державні  механізми  профілактики  і  лікування  голландської  хвороби.
Процвітає  Сінгапур,  який  володіє  лише  такими  ресурсами,  як  пісок  та  болото.  Добробут  його  населення  залежить  від  розуму  і  працьовитості.  Занепадає  Венесуела,  яка  за  об'ємом  розвіданих  покладів  нафти  займає  сьоме  місце  у  світі.  Тут  добробут  населення  залежить  від  виділеної  йому  частки  доходу,  одержаного  від  продажу  нафти.
Джерелом  швидкого  збагачення  стає  рента  від  використання  сировинних  ресурсів.  (Рента  -  різниця  між  ціною  ресурсу  на  світових  ринках  і  затратами  на  видобування).  Щоб  одержати  дозвіл  на  експлуатацію  надр,  в  хід  йдуть  підкуп  чиновників,  захоплення  чужої  власності,  нечесна  конкуренція,  лобіювання  своїх  інтересів  в  органах  законодавчої  влади.  Великі  кошти  витрачаються  на  доступ  до  ресурсів  і  можливість  привласнювати  ренту.  В  державі  формується  кастове  суспільство,  в  якому  права  і  обов'язки  людей  визначаються  їхнім  доступом  до  ресурсів.  Належність  до  еліти  стає  спадковою.  Виникають  групи  людей,  які  привласнюють  собі  право  владарювати  і  контролювати  інших  людей.
Участь  державних  чиновників  в  розподілі  ренти  перетворює  їх  в  сторону,  не  заінтересовану  ні  в  демократії,  ні  в  в  розвитку  виробничих  галузей.  Політична  система  автократизується.  Держава  значну  частину  доходів  направляє  на  зміцнення  силових  структур,  які  виконують  завдання  захисту  влади  і  придушення  діяльності  опозиції.  Популістські  заходи  уряду  (пільги,  субсидії,  соціальні  програми)  забезпечують  підтримку  більшості  населення  і  зменшують  популярність  опозиції.
В  державі,  добробут  якої  залежить  від  експорту  сировини,  населення  зайве.  З  творця  національного  багатства  воно  перетворюється  на  об'єкт  благодійності  держави.  Під  час  політичних  і  економічних  криз,  при  загрозі  зовнішнього  вторгнення  в  суспільстві  виникає  невпевненість  у  завтрашньому  дні,  посилюється  туга  за  старими  суспільними  моделями,  активізується  вроджений  авторитарний  рефлекс  і  наростає  готовність  передати  право  визначати  долю  суспільства  сильному  лідеру,  який  дасть  краще  життя.
Збільшення  сировинного  сектору  економіки  з  простими  технологіями  веде  до  збільшення  частки  працівників  з  невисоким  рівнем  освіти  і  низькою  кваліфікацією,  які  погано  орієнтуються  в  суспільному  житті  держави  і  чутливі  до  популістських  обіцянок,  що  не  сприяє  розвитку  демократії.

Вже  ніхто  не  сумнівається,  що  Україна  на  всю  голову  хвора  на  голландську  хворобу  з  перебігом  типовим  для  сировинної  економіки.  Немає  підстав  радіти  динаміці  збільшення  частки  рентних  платежів  у  зведеному  бюджеті  Україні  з  1,  456  млрд.  грн.  у  1999  році  до  46,  608  млрд.  грн.  у  2016  році.  (З  урахуванням  інфляційного  знецінення  гривні  різниця  не  настільки  кричуща:  1,259  млрд.  грн.  і  3,389  млрд.  грн.)  Це  не  економічний  розвиток,  а  зростання  сировинної  залежності.
Зокрема  частка  ренти  за  використання  лісів  збільшилася  у  24  рази.  Бурштинова  рента  почала  поступати  до  бюджету  лише  у  2016  році  і  склала  всього  2,08  млн.  грн.  -  бізнес-групи,  які  контролюють  видобуток  бурштину,  приховують  розмір  його  добування,  щоб  ухилятися  від  сплати  реальних  платежів  за  користування  надрами.
Найсуттєвішою  є  рента  за  видобування  природного  газу,  яка  складає  76,7%  від  суми  всіх  рентних  надходжень.  Природно,  що  газове  лобі  у  Верховній  Раді  найпотужніше  (на  думку  голови  правління  НАК  "Нафтогаз  України"  Андрія  Коболєва  не  менше  сімдесяти  депутатів).  Їм  вдалося  вчергове  відтермінувати  передачу  місцевим  бюджетам  необхідної  для  їхнього  розвитку  частини  ренти,  притому  що  території,  де  сконцентровані  поклади  мінерально-сировинних  ресурсів,  перебувають  у  депресивному  стані.  Благий  намір  стимулювати  розвиток  власного  газовидобування  зниженням  рентних  ставок  за  видобування  газу  з  нових  свердловин,  розбивається  об  відмову  місцевих  органів  влади  видавати  ліцензії  на  видобуток  нафти  і  газу  на  своїх  територіях.  Лише  5  %  ренти  на  видобування  газу  в  Полтавській  і  Харківській  областях  могло  б  дати  місцевим  бюджетам  близько  2  млрд.  грн.  на  рік.
У  цивілізованому  світі  рентні  ставки  застосовуються  для  вилучення  надвисокої  мінерально-сировинної  ренти  з  метою  вирівнювання  прибутковості  в  різних  галузях  економіки  і  недопущення  перекосів  на  користь  розвитку  сировинних  галузей.  В  Україні  рента  є  підтримуваним  державою  джерелом  корупції  і  монополізації  економіки.  В  державі,  купленій  олігархами,  неможливі  ні  демократія,  ні  вільне  підприємництво,  ні  процвітання.  Її  шлях  -  це  шлях  занепаду.  Революції  і  державні  перевороти,  направлені  на  зміну  влади,  не  вирішують  основну  проблему  -  розкрадання  багатих  надр,  які  залишаються  джерелом  корупції,  формування  олігархії  і  автократичної  форми  управління.

Велика  радість  чекає  Україну.  Трамп  зацікавився  українськими  родовищами  літію.  Сучасні  технології  видобутку  цієї  сировини  прийдуть  в  Україну.  На  виготовлення  автомобільних  літієвих  акумуляторів  потрібно  від  12  до  50  кг  літію,  а  в  нас  його  майже  500  000  т.  Вистачить  на  10  млн.  електромобілів.  Правда,  руда  на  глибині  до  300  м,  правда  родовища  петалітові  або  петаліт-сподуменові,  а  в  світі  розроблені  технології  видобування  літію  зі  сподуменових  руд.  Але  ми  віримо,  що  США  справляться  і  нам  теж  щось  обломиться.
Нам  -  це  кому?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2025

Хуан Рамон Хіменес Зеніт

Я,  смерте,  ще  не  я,
доки  не  ввійдеш  у  моє  життя
і  не  наповниш  усього  мене;
доки  мою  частину  світла  не  закриє
моя  частина  тьми
-  і  хай  я  вічно  балансую
у  світовому  задумі:
то  як  його  частина  сяйва;
то  як  його  частина  забуття  -.

Я,  смерте,  ще  не  я,
доки  нарешті  не  побачиш
душі  моєї  між  блідих  кісток.

[b]Juan  Ramón  Jiménez  Cénit[/b]
Yo  no  seré  yo,  muerte,
hasta  que  tú  te  unas  con  mi  vida
y  me  completes  así  todo;
hasta  que  mi  mitad  de  luz  se  cierre
con  mi  mitad  de  sombra
—y  sea  yo  equilibrio  eterno
en  la  mente  del  mundo:
unas  veces,  mi  medio  yo,  radiante;
otras,  mi  otro  medio  yo,  en  olvido—.

Yo  no  seré  yo,  muerte,
hasta  que  tú,  en  tu  turno,  vistas
de  huesos  pálidos  mi  alma.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025

Про «Роздуми, коли я дивився на *»

В  наш  меркантильний  час  клопоти  про  матеріальне  витісняють  чи  й  просто  нищать  духовну  складову  життя.  Все  рідше  зустрічаються  люди,  готові  присвятити  життя  служінню  високим  ідеалам.  Все  частіше  талант  використовується  як  засіб  досягти  матеріального  достатку.  Екстаз  духовного  піднесення  забутий,  йому  на  зміну  прийшов  екстаз  споживання.  Придбати,  з'їсти,  випити,  одягнути,  відпочити  -  весело,  натхненно,  з  натовпом,  який  простими  словами  висловлює  просте  бажання  бути  як  всі.  Аристократія  стала  плебсом,  плебс  не  став  аристократією.  Можна  впасти  в  безнадію  від  перспективи  деградації  людства,  але  ж  то  тут,  то  там  людський  дух  заявляє  про  себе,  прагне  творити,  черпає  натхнення  з  океану  людських  бід,  байдужості,  бездуховності,  вибудовує  над  ним  безлюдний  острівець  духовності  в  надії  перетворити  його  на  обжитий  материк.  
Поети  першими  відчувають  небезпечні  зміни  в  свідомості  суспільства,  втрату  ним  життєвої  сили.  Молодь  зважується  на  бунт  проти  діючих  правил,  заперечує  і  відкидає  їх,  шукає  спосіб  самореалізації  в  суспільстві  чи  поза  ним  і  у  всі  часи  викликає  зміни.  Один  з  молодих  поетів-бунтарів  потрапив  у  поле  зору  за  кілька  місяців  після  початку  війни.  Вразив  щирий  голос,  незвична  для  нашого  часу  ерудованість,  осучаснення  тем  древньої  міфології,  філософські  розвідки  в  глибини  власної  душі,  вимогливість  до  поетичного  слова  і  юнацька  задерикуватість  у  сутичках  за  чистоту  поезії.  До  майстерні  працьовитих  ремісників  потрапив  натхненний  бунтар,  руйнівник.  Його  неспокійний  розум  шукав  нові  теми  як  на  гноєвищах  цивілізації,  так  і  на  вершинах  людського  духу,  шукав  відповідні  їм  нові  форми.  Його  поезія  мала  бути  вбраною  у  білі  шати,  до  яких  не  пристане  бруд  реальності.  
Якщо  він  виживе  в  катаклізмах  війни,  якщо  його  не  затопче  навкололітературна  мафія,  якщо  він  вийде  переможцем  у  своїх  життєвих  змаганнях,  колись  напишуть  історію  його  життя  і  проаналізують  новаторський  шлях  в  українській  літературі.  
Не  беруся  аналізувати  написане  ним  за  останні  три  (чи  більше)  роки,  оприлюднене  на  різних  літературних  сайтах,  під  різними  іменами,  заблоковане,  знищене  частково  чи  повністю  адміністраторами  сайтів.  Вони  захищають  ніжні  почуття  білих  овечок  зі  своєї  отари  від  грубих  вторгнень  чорних  козлищ.  Мабуть.
Ще  не  настав  час  писати  про  його  життєвий  шлях.  Сподіваюся,  колись  це  зроблять  інші.  Я  поділюся  своїм  розумінням  його  твору  «Роздуми,  коли  я  дивився  на  *».  (https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031689)  Привертають  увагу  вже  перші  рядки.  Поет  розмовляє  з  богом  як  рівний  йому.  Бог  пропонує,  поет  зважує  вартісність  пропозиції  і  приймає  рішення.  Заголовок  вірша  свідчить,  що  юнак  задивляється  на  гарну  дівчину  і  бог  розуміє  його  бажання  кохати  і  бути  коханим.  
[i]                  Якби  промовив  бог  із  хмари:
                 «Вона  твоя  –  бери  навік;
                 Її  краси  не  згаснуть  чари,
                 Забудь  із  нею  часу  лік.
                 Як  добрий  пастир  для  отари,
                 Для  жінки  будеш,  чоловік!»[/i]
Але  чи  співрозмірні  щастя  кохання  і  щастя  творчості?  Бог  -  творець,  тому  не  може  пропонувати  поетові  такий  нерівноцінний  обмін.  Висновок:  пропозиція  йде  від  Сатани,  антипода  бога.  З  ним  розмова  не  складається,  не  буде  договору,  підписаного  кров'ю:
[i]                            ...Сатано!
                 Господь  інакше  заповів:
                 Для  нагороди  ще  зарано...[/i]
Поет  відмовляється  від  спокуси  і  проголошує  готовність  йти  далі  обраним  шляхом  до  своєї  мети.  Раціональний  розум  називає  можливі  майбутні  здобутки:  
 [i]                Молитва,  прощення  й  страждання,
                 І  гнів,  і  заздрість,  і  пиха,
                 А  ще  –  даремні  поривання,
                 Жахлива  смерть,  людські  змагання
                 І  праця  вічна  та  суха.[/i]
Мить  сумніву  в  правильності  вибору.  Звичайне  людське  щастя  манить.  А  можливо  це  не  щастя,  а  тільки  примара,  яка  зманює  звернути  зі  шляху  служіння  ідеалам  свого  життя.
[i]                  Лице  прекрасне,  громи  з  неба  –
                 Сховати  погань  ти  мастак,
                 Та  я,  лукавче,  не  простак.
                 Піди;  мені  цього  не  треба.[/i]
Ми  залишаємо  поета  в  мить  роздвоєння:  він  не  готовий  на  угоду  з  Сатаною,  але  й  не  впевнений,  що  пропозиція  йде  від  Сатани.  Юнацький  максималізм  не  хоче,  не  допускає  компромісів.  Але  ж  бажання  щастя  властиве  будь-якій  людині  і  не  є  ознакою  розуму  чи  його  відсутності.  Раціональний  розум  не  готовий  відмовитися  від  нього  в  бачить  у  цьому  свою  слабкість,  зраду.  Перспектива  здається  розчаровуючою,  прощальною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025

Примітка редактора Луїса Альберто де Куенки

Одного  осіннього  ранку  1983  року  Віктор  Інфантес  увірвався  до  мого  кабінету  в  CSIC  (ісп.  Consejo  Superior  de  Investigaciones  Científicas,  CSIC  -  Вища  Рада  з  Наукових  Досліджень)  на  вулиці  Дюке  де  Медінаселі  з  криком:  "Це  в  мене!  Це  в  мене!".  Коли  він  заспокоївся  і  зміг  говорити  чіткими  і  з  розумілими  словами,  він  розповів  мені,  що  це  в  нього,  а  саме  написаний  конкретною  рукою  Даніеля  Айзенберга,  експерта  з  лицарських  книг  і  на  той  час  уже  палкого  лорколога,  рукописний  примірник  з  одинадцяти  сонетів,  які  Лорка    в  1937  році  назвав  "сонетами  темного  кохання",  давши  їм  таку  назву  раз  і  назавжди.  Такий  вишуканий  делікатес  не  був  опублікований  у  повному  обсязі  з  невиправданих  причин,  і  нам  спало  на  думку  відкрити  скриньку  Пандори,  підготувавши    включення  цих  сонетів  до  збірки  Лорки,  виготовити  їх  піратське  видання  (з  примірника,  який  привіз  із  собою  Віктор),  звісно,  максимально  утаємничений,  щоб  уникнути  прикрих  покарань  з  боку  діючої  законності.  У  грудні  1983  року  побачили  світ  250  примірників  нашого  піратського  видання  "Сонетів  темного  кохання"  (1935-1936),  яке  ми  з  юнацькою  гарячковитістю  поспішили  опублікувати,  щоб  якомога  швидше  відправити  їх  із  Гранади  до  впливових  діячів  іспанської  культури,  що  зробить  неминучою  пулікацію  цього  чудового  з  літературної  точки  зору  матеріалу  у  найближчому  майбутньому,  незважаючи  на  всі  упередження.  Сьогодні,  коли  примірник  від  цієї  явно  бунтівної  видавничої  компанії  з’являється  на  ринку  секонд-хенду  чи  на  аукціоні,  вартість  нашого  дуже  скромного  24-сторінкового  буклета,  надрукованого  в  Оканьї,  досягає  астрономічних  цифр.  Це  змушує  мене  задуматись  над  тим,  наскільки  ми  з  Інфантесом  були  недалекоглядними,  не  зберігши  принаймні  десять  чи  дванадцять  примірників  того  editio  princeps  (лат.  "перше  видання",  перше  друковане  видання,  раніше  поширюване  тільки  в  рукописах)  кожен,  але  ми  так  прагнули  оприлюднити  таку  чудову  серію  заборонених  сонетів,  що  не  думали  про  це.  Коли  я  пишу  ці  рядки,  Віктор  Інфантес  перебуває  на  іншому  боці  дзеркала  життя,  присвяченого  книгам  і  приправленого  численними  й  глибокими  ерудиціями,  тож  мені  одному  випало  переповісти  історію  –  він  уже  зробив  це  за  час  усього  свого  життя,  одного  разу,  також    сам  -  нашу  пригоду  зі  збіркою  цих  одинадцяти  любовних  сонетів,  загалом  сумних  і  в  основі  своїй,  без  сумніву,  геніального  Федеріко.  Я  також  відзначаю  отримання  в  2021  році  нагороди  імені  поета  з  Фуенте  Вакерос,  яку  мені  вручив  мер  Гранади  в  травні  2022  року.
З  іншого  боку,  я  пропоную  одинадцять  дивовижних  сонетів  темного  кохання  в  тому  порядку,  в  якому  вони  з’явилися  в  нашому  виданні  1983  року.  Це  спосіб  віддати  шану  нашому  піратському  виданню  і,  перш  за  все,  пам’яті  того  молодого  чоловіка.  який  пішов  у  безвість,  який  увірвався  в  мій  офіс  у  CSIC  з  криком?  "Це  в  мене!  Це  в  мене!"  сорок  років  тому,  а  зараз  живе  в  районі  бібліографічного  раю.
Мадрид,  19  червня  2022  р

[b]Nota  del  editor  Luis  Alberto  de  Cuenca[/b]
UNA  MAÑANA  DEL  OTOÑO  de  1983  irrumpió  Víctor  Infantes  en  mi  despacho  del  CSIC  (ісп.  Consejo  Superior  de  Investigaciones  Científicas,  CSIC)de  la  calle  Duque  de  Medinaceli  y  me  dijo:  «¡Lo  tengo!  ¡Lo  tengo!».  Tan  pronto  se  calmó  y  pudo  articular  palabras    precisas  y  razonables,  me  dijo  lo  que  tenía,  a  saber,  una  copia  a  mano,  quizá  procedente  de  una  mano  concreta,  la  de  Daniel    Eisenberg,  experto  en  libros  de  caballerías  y  por  aquel  entonces  ya  ferviente  lorcólogo,  de  los  once  sonetos  a  los  que  se  refirió  Aleixandre  en  1937  como  «sonetos  del  amor  oscuro»,  acuñando  ese  título  de  una  vez  por  todas  y  para  siempre.  Tan  suculento  manjar  inédito  no  había  sido  publicado  en  su  integridad  por  motivos  injustificables,  y  se  nos  ocurrió,  con  objeto  de  abrir  la  caja  de  Pandora  y  conseguir  que  esos  sonetos  se  incorporaran  al  acervo  lorquiano,  urdir  una  edición  pirata  de  los  mismos  (a  partir  de  la  copia  que  traía  Víctor  consigo),  lo  más  enmascarada  posible,  eso  sí,  a  fin  de  evitar  molestas  represalias  por  parte  de  la  legalidad  vigente.  Y  en  diciembre  de  1983  vieron  la  luz  los  250  ejemplares  de  nuestra  edición  pirata  de  los  Sonetos  del  amor  oscuro  (1935-1936),  que  editamos  deprisa  y  corriendo,  con  ímpetu  juvenil,  para  enviarlos  cuanto  antes  desde  Granada  a  personalidades  importantes  de  la  cultura  española,  haciendo  inevitable  que  material  tan  espléndido  desde  el  punto  de  vista  literario  acabara  publicándose  en  un  inmediato  futuro,  pese  a  todo  prejuicio.  Hoy  en  día,  cuando  sale  en  el  mercado  de  viejo  o  en  una  subasta  algún  ejemplar  de  aquella  empresa  editorial  a  todas  luces  bucanera,  nuestro  modestísimo  cuadernillo  de  24  páginas  impreso  en  Ocaña  alcanza  cifras  astronómicas.  Eso  me  hace  pensar  en  lo  radicalmente  idiotas  que  fuimos  Infantes  y  yo  al  no  quedarnos,  por  lo  menos,  con  diez  o  doce  ejemplares  de  aquella  editio  princeps  cada  uno,  pero  nos  urgía  tanto  dar  a  conocer  tan  maravillosa  serie  de  sonetos  proscritos  que  no    pensamos  en  ello.  Cuando  escribo  estas  líneas,  Víctor  Infantes  ha  cruzado  al  otro  lado  del  espejo,  después  de  una  vida  entregada  a  los  libros  y  sazonada  de  múltiples  y  profundas  erudiciones,  con  lo  que  me  ha  tocado  a  mí  en  solitario  la  tarea  de  volver  a  contar  —él  ya  lo  hizo  en  vida,  en  alguna  ocasión,  también  en  solitario—  nuestra  aventura  con  la  colección  de  estos  once  sonetos  de  amor,    resuntamente  oscuros  y  en  el  fondo  clarísimos,  del  genial  Federico.  Conmemoro  también  con  ello  la  obtención  por  mi  parte  en  2021  del  premio  que  lleva  el  nombre  del  vate  de  Fuente  Vaqueros  y  que  me  entregó  el  alcalde  de  Granada  en  mayo  de  2022.
En  otro  orden  de  cosas,  ofrezco  los  once  prodigiosos  Sonetos  del  amor  oscuro  en  el  orden  en  que  aparecieron  en  nuestra  edición  de  1983.  Es  una  manera  de  rendir  homenaje  a  nuestra  edición  pirata  y,  sobre  todo,  a  la  memoria  de  aquel  joven,  hoy  desaparecido,  que  irrumpió  en  mi  despacho  del  CSIC  diciendo  «¡Lo  tengo!  ¡Lo  tengo!»  hace  cuarenta  años  y  que  ahora  vive  en  el  distrito  bibliográfico  del  cielo.
Madrid,  19  de  junio  de  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Сонет про вінок троянд

Сюди  троянди!  швидше!  помираю!
Плети  вінок!  співай!  співай!  ридання!  
що  тиснуть  горло  сутінні  тумани,
і  світло  січня  знов  мені  сіяє.

Так  сильно,  як  і  ти,  тебе  кохаю,
і  небо  зоряне,  і  трав  хитання,  
і  темний  цвіт,  розлитий  на  поляні,
де  анемони  цілий  рік  зітхають.

Втішайся,  що  ятриться  рана  нова,
витоптуй  очерет,  дзвінкі  джерела.
Пий  кров  пролиту  на  стегно  медове.

Спіши!  Роз'єднані  вуста  веселі,  
оману  душ,  руїну  від  любові
залишить  час  в  покинутій  пустелі.

[b]Federico  García  Lorca  Soneto  de  la  guirlanda  de  rosas[/b]
Esa  guirnalda!  pronto!  que  me  muero!
Teje  deprisa!  canta!  gime!  canta!
que  la  sombra  me  enturbia  la  garganta
y  otra  vez  viene  a  mi  la  luz  de  enero.

Entre  lo  que  me  quieres  y  te  quiero,
aire  de  estrellas  y  temblor  de  planta,
espesura  de  anemonas  levanta
con  oscuro  gemir  un  ano  entero.

Goza  el  fresco  paisaje  de  mi  herida,
quiebra  juncos  y  arroyos  delicados.
Bebe  en  muslo  de  miel  sangre  vertida.

Pero,  pronto!  Que  unidos,  enlazados,
boca  rota  de  amor  y  alma  mordida,
el  tiempo  nos  encuentre  destrozados.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Ніч безсонного кохання

Ми  двоє  уночі,  і  місяць  повний,
Я  плакати  почав,  а  ти  сміявся.
Була  тоді  твоя  зневага  царська,
мій  докір  бився,  як  в  тенетах  голуб.

Ми  двоє  уночі.  Кристали  скорбу,
ти  сліз  своїх  невидимих  цурався.
Я  в  болісній  агонії  звивався,
ти  млявим  серцем  грав  виставу  горду.

Удвох  у  ліжку,  ранок  і  обава,
лила  зоря  кривава  без  упину  
в  роти  потоки  крижаної  лави.

Балкон  закритий,  сонячне  проміння,
і  в  моє  серце,  убране  у    саван,  
корал  життя  втикає  своє  гілля.    

[b]Federico  García  Lorca.  Noche  del  amor  insomne[/b]
Noche  arriba  los  dos  con  luna  llena,
yo  me  puse  a  llorar  y  tú  reías.
Tu  desdén  era  un  dios,  las  quejas  mías
momentos  y  palomas  en  cadena.

Noche  abajo  los  dos.  Cristal  de  pena,
llorabas  tú  por  hondas  lejanías.
Mi  dolor  era  un  grupo  de  agonías
sobre  tu  débil  corazón  de  arena.

La  aurora  nos  unió  sobre  la  cama,
las  bocas  puestas  sobre  el  chorro  helado
de  una  sangre  sin  fin  que  se  derrama.

Y  el  sol  entró  por  el  balcón  cerrado
y  el  coral  de  la  vida  abrió  su  rama
sobre  mi  corazón  amortajado.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Терзаюче кохання

Це  сяяння,  це  жар,  що  пожирає.
Це  навкруги  сіріє  краєвид.
Це  у  печалі  небо,  час  і  світ.
Це  біль,  що  розуміння  вимагає.

Це  крові  крик,  якому  промовляє
завмерла  ліра,  захмеліла  хіть.
Це  натиск  моря,  що  мене  гнітить.
Це  скорпіон,  що  в  грудях  проживає.

Вони  вінок  кохання,  ложе  муки,
розбите  серце  посеред  руїни,
де  я,  безсонний,  падаю  в  розпуку.

Хоч  прагну  до  розважності  вершини,
цикуту  й  пристрасті  гірку  науку
даєш  ти  серцю,  що  живе  в  долині.

[b]Federico  García  Lorca  Llagas  de  amor[/b]
Esta  luz,  este  fuego  que  devora.
Este  paisaje  gris  que  me  rodea.
Este  dolor  por  una  sola  idea.
Esta  angustia  de  cielo,  mundo  y  hora.

Este  llanto  de  sangre  que  decora
lira  sin  pulso  ya,  lúbrica  tea.
Este  peso  del  mar  que  me  golpea.
Este  alacrán  que  por  mi  pecho  mora.

Son  guirnaldas  de  amor,  cama  de  herido,
donde  sin  sueño,  sueño  tu  presencia
entre  las  ruinas  de  mi  pecho  hundido.

Y  aunque  busco  la  cumbre  de  prudencia
me  da  tu  corazón  valle  tendido
con  cicuta  y  pasión  de  amarga  ciencia.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Сонет про солодкі докори

Я  боюся,  мене  твої  очі  покинуть,
очі  дивної  статуї,  і  це  дихання
не  залишить,  боюся,  в  нічній  самотині
на  щоці  моїй  слід  від  троянди  жадання.

Я  сумую,  що  вже  наближається  днина,
коли  дерево  гілля  втрачає  останнє,
що  не  буду  я  цвітом,  на  попіл  і  глину
перетворююсь  я  хробаками  страждання.

Якщо  ти  моя  тайна  безцінна  й  велика,
якщо  хрест  мій,  моїми  сльозами  оросений,
якщо  пес  я,  господарю  вірний  довіку,

зберегти  без  утрати  дарунок  мій  прошу  я,
і  твої  повноводні  прикрасяться  ріки
листопадом  моєї  шаленої  осені.
                 "Сонети  темного  кохання"

[b]Federico  García  Lorca  Soneto  de  la  dulce  queja[/b]
Tengo  miedo  a  perder  la  maravilla
de  tus  ojos  de  estatua,  y  el  acento
que  de  noche  me  pone  en  la  mejilla
la  solitaria  rosa  de  tu  aliento.

Tengo  pena  de  ser  en  esta  orilla
tronco  sin  ramas;  y  lo  que  mas  siento
es  no  tener  la  flor,  pulpa  o  arcilla,
para  el  gusano  de  mi  sufrimiento.

Si  tu  eres  el  tesoro  oculto  mio,
si  eres  mi  cruz  y  mi  dolor  mojado,
si  soy  el  perro  de  tu  senorio,

no  me  dejes  perder  lo  que  he  ganado
y  decora  las  aguas  de  tu  rio
con  hojas  de  mi  otono  enajenado.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Поет просить своє кохання написати йому

Моє  кохання  тайне,  смерть  живая,
Чекаю  марно  я  від  тебе  звістки,
і  уявляю,  що  зів'яла  квітка
мого  життя,  і  я  тебе  втрачаю.

Безсмертний  вітер.  Нерухомий  камінь
не  знає  волі,  не  шукає  клітки.
Не  має  серця,  не  відчує,  звідки
холодний  мед,  що  місяць  розливає.

Розтяті  вени.  Як  мені  терпіти
голубку  й  тигра  у  твоєму  тілі,
воюють  кігті  й  лілій  білі  квіти.

Утіш,  бо  моя  мова  божевільна,
чи  відпусти,  дозволь  безжурно  жити,
ніч  у  душі  зведе  в  пітьму  могильну.

[b]Federico  García  Lorca  El  poeta  pide  a  su  amor  que  le  escriba[/b]
Amor  de  mis  entrañas,  viva  muerte,
en  vano  espero  tu  palabra  escrita
y  pienso,  con  la  flor  que  se  marchita,
que  si  vivo  sin  mí  quiero  perderte.

El  aire  es  inmortal.  La  piedra  inerte
ni  conoce  la  sombra  ni  la  evita.
Corazón  interior  no  necesita
la  miel  helada  que  la  luna  vierte.

Pero  yo  te  sufrí.  Rasgué  mis  venas,
tigre  y  paloma,  sobre  tu  cintura
en  duelo  de  mordiscos  y  azucenas.

Llena,  pues,  de  palabras  mi  locura
o  déjame  vivir  en  mi  serena
noche  del  alma  para  siempre  oscura.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031851
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Поет розмовляє з коханням по телефону

Ці  звуки  в  грудях  дюни  оросили,
мед  лився  у  кабіну  дерев'яну.
На  півдні  біля  ніг  пора  весняна,
на  півночі  цвіт  папороті  милий.

Сосна  сіяє  крізь  вузькі  щілини,
співає  без  джерел  і  без  світання,
і  перший  плач  мій,  наче  плач  останній
під  тихим  дахом  у  вінці  надії.

Медовий,  дальній  голос  в  серце  падав.
Медовий,  дальній  голос  у  кохання.
Далеко  й  солодко  звучить  розрада.

Далека  тайна  зраненої  лані.
Медова  як  ридання  снігопаду.
Проймає  до  кісток,  медова,  дальня!
             [i]("Сонети  темного  кохання")[/i]

[b]Federico  García  Lorca  El  poeta  habla  por  telefono  con  el  amor[/b]
Tu  voz  regó  la  duna  de  mi  pecho
en  la  dulce  cabina  de  madera.
Por  el  sur  de  mis  pies  fue  primavera
y  al  norte  de  mi  frente  flor  de  helecho.

Pino  de  luz  por  el  espacio  estrecho
cantó  sin  alborada  y  sementera
y  mi  llanto  prendió  por  vez  primera
coronas  de  esperanza  por  el  techo.

Dulce  y  lejana  voz  por  mi  vertida.
Dulce  y  lejana  voz  por  mi  gustada.
Lejana  y  dulce  voz  adormecida.

Lejana  como  oscura  corza  herida.
Dulce  como  un  sollozo  en  la  nevada.
¡Lejana  y  dulce  en  tuétano  metida!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Поет розпитує своє кохання про зачароване місто Куенка

Чи  полюбив  ти  місто,  що  краплини
води  між  сосен  вирізьбили  в  скелі?
Чи  бачив  сни,  личини  і  химери,
і    як  шмагає  вітер  болю  стіни?
 
Чи  бачив  місяця  осколок  синій,
який  пірнає  в  Хýкар  в  скло  і  трелі?
Чи  цілували  пальці  голки  терній,
вінець  любові  на  старім  камінні?
 
Чи  згадував  мене,  як  поставала  
болюча  тиша  й  завмирали  змії,
яких  цикади  й  сни  зачарували?
 
Чи  помічав  в  прозорому  повітрі
мої  жоржини  радості  й  печалі,  
що  тобі  слало  моє  серце  вірне?
             [i]("Сонети  темного  кохання")[/i]

[i][b]Куенка  [/b]-  місто  в  центральній  Іспанії  між  річками  Хýкар  і  Хуéкар  на  висоті  956  м  над  рівнем  моря.  В  1966  році  занесений  до  списку  Всесвітньої  спадщини  ЮНЕСКО  як    рідкісний  зразок  добре  збереженого    середньовічного  укріпленого  міста.
[b]Зачароване  місто  Куенка[/b]  (Ciudad  Encantada  de  Cuenca)  -  скельний  лабіринт,  утворений  ерозією  води  і  вітру  поблизу  міста  Куенка.  
[b]Хýкар[/b]  —  річка  на  Піренейському  півострові,  яка  бере  початок  на  південно-західних  відрогах  Іберійських  гір,  перетинає  плато  Ла-Манча  і  Валенсійську  низовину  і  впадає  у  Валенсійську  затоку  Середземного  моря
[/i]

[b]Federico  García  Lorca  El  poeta  pregunta  a  su  amor  por  la  ciudad  encantada  de  Cuenca[/b]
Te  gustó  la  ciudad  que  gota  a  gota        
labró  el  agua  en  el  centro  de  los  pinos?                
¿Viste  sueños  y  rostros  y  caminos          
y  muros  de  dolor  que  el  aire  azota?    
 
¿Viste  la  grieta  azul  de  luna  rota              
que  el  Júcar  moja  de  cristal  y  trinos?                        
¿Han  besado  tus  dedos  los  espinos        
que  coronan  de  amor  piedra  remota?                        
 
¿Te  acordaste  de  mí  cuando  subías      
al  silencio  que  sufre  la  serpiente,            
prisonera  de  grillos  y  de  umbrías?        
 
¿No  viste  por  el  aire  transparante            
una  dalia  de  penas  y  alegrías  
que  te  mandó  mi  corazón  caliente?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Ґо́нґорський сонет

[b]Ґо́нґорський  сонет,  в  якому  поет  шле  голуба  своєму  коханню  [i][/i][/b]
Голуба  Турії  до  тебе  посилаю,
з  очима  ніжними  і  оперінням  білим,
з  ним  лаври  Греції  пришли  і  вилий
вогонь  кохання  тихого,  де  я  гуляю.

Його  чесноти  щирі,  він  приємну  шию  має,
з  подвійною  каймою  лагідної  піни,
на  ній  туман,  перлини  і  тремтливий  іній
свій  слід  далекими  вустами  залишає.

Хай  твого  білого  волосся  він  торкнеться
і  серце  снігову  мелодію  почує,
яка  на  твою  вроду  краплями  проллється.

Так  моє  серце  уночі  і  вдень  з  тобою,
ув'язнене  кохання  із  темниці  рветься,
коли  тебе  не  бачить,  плаче  і  сумує.  
[i][b]Лу́їс  де  Ґо́нґора-і-Арґоте[/b]  (1561  -1627)  —  "іспанський  Гомер",  упродовж  тривалого  часу  вважався  незрозумілим,  темним,  недоступним  простому  читачеві.  Сонети  Ґо́нґори  вирізнялися  яскравим  поетичним  новаторство,  утвердженням  ґо́нґоризму  як  поетичного  стилю.  Розвиваючи  жанр  сонета,  зразки  якого  створив  Петрарка,  Ґо́нґор  підсилив  ліричний  темперамент,  ускладнив  структуру  строф,  розширив  теми  сонетів  (любовні,  еротичні,  бурлескні,  сатиричні,  хвалебні,  епітафії  і  т.д.),  ускладнив  гіперболи,  використовував  несподівані  метафори  та  інтимно-розмовні  інтонації.  Не  порушуючи  принципів  петрарківського  сонету,  Ґо́нґора  створив  сонетний  стиль  перебільшеного,  гіпертрофованого  петраркізму.  
[i]Турія[/i]  -  річка  довжиною  280  км  у  Валенсійській  долині,  яка  протікає  біля  міст  Куенка  та  Альбасете  (вони  присутні  в  поезії  Лорки)  і  біля  міста  Валенсія  впадає  в  Середземне  море.[/i]

[b]Federico  García  Lorca  Soneto  gongorino  en  que[/b]  
el  poeta  manda  a  su  amor  una  paloma
Este  pichón  del  Turia  que  te  mando,
de  dulces  ojos  y  de  blanca  pluma,
sobre  laurel  de  Grecia  vierte  y  suma
llama  lenta  de  amor  do  estoy  pasando.

Su  cándida  virtud,  su  cuello  blando,
en  limo  doble  de  caliente  espuma,
con  un  temblor  de  escarcha,  perla  y  bruma
la  ausencia  de  tu  boca  está  marcando.

Pasa  la  mano  sobre  tu  blancura
y  verás  qué  nevada  melodía
esparce  en  copos  sobre  tu  hermosura.

Así  mi  corazón  de  noche  y  día,
preso  en  la  cárcel  del  amor  oscura,
llora,  sin  verte,  su  melancolía.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Ай темного кохання тайна сила

Ай  темного  кохання  тайна  сила!
ай  блеяння  вівці  без  руна!  рана!
ай  смутку  шип,  камелія  зів'яла!
ріка  без  моря,  місто  без  будівель!

Ай  в  ніч  безмірну  видиво  довіри,
гора  до  неба  гордої  печалі!
ай  пес  в  моєму  серці,  голос  гнаний,
безмежна  тиша,  відцвітання  лілій!

Облиш  мене,  пекучий  голос  льоду,
не  хочу  я  блукати  бур'янами,
де  небо  й  плоть  жаліються  без  плоду.

Моїх  підозр  росте  гора  уявна,
утіш  мене,  розвій  мою  скорботу!
що  це  природа,  що  таке  кохання!

[b]Federico  García  Lorca  Ay  voz  secreta  del  amor  oscuro[/b]
Ay  voz  secreta  del  amor  oscuro
¡ay  balido  sin  lanas!  ¡ay  herida!
¡ay  aguja  de  hiel,  camelia  hundida!
¡ay  corriente  sin  mar,  ciudad  sin  muro!
.
¡Ay  noche  inmensa  de  perfil  seguro,
montaña  celestial  de  angustia  erguida!
¡ay  perro  en  corazón,  voz  perseguida!
¡silencio  sin  confín,  lirio  maduro!
.
Huye  de  mí,  caliente  voz  de  hielo,
no  me  quieras  perder  en  la  maleza
donde  sin  fruto  gimen  carne  y  cielo.

Deja  el  duro  marfil  de  mi  cabeza,
apiádate  de  mí,  ¡rompe  mi  duelo!
¡que  soy  amor,  que  soy  naturaleza!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Кохання спить в душі поета

Повік  не  знатимеш,  як  я  кохаю,
тому  що  спиш  в  мені,  ти  засинаєш.
Я  над  тобою  плачу  й  захищаю
від  лязгу  проникаючої  сталі.

Один  закон  над  плоттю  і  зірками,
він  мою  душу  зараз  болем  крає
й  твої  суворі  крила  обрізає
чужими  каламутними  словами.

У  парках  скачуть  натовпи  без  ліку
чатують  твоє  тіло  і  вмирання
моїх  зеленогривих  коней  світла.

Але  все  так  же  спи,  моє  кохання.
Почуй,  моєї  крові  рвуться  скрипки!
Поглянь,  погоня  слідує  за  нами!
                 [i]("Сонети  темного  кохання")[/i]

[b]Federico  García  Lorca  10.  El  amor  duerme  en  el  pecho  del  poeta[/b]
Tu  nunca  entenderas  lo  que  te  quiero
porque  duermes  en  mi  y  estas  dormido.
Yo  te  oculto  llorando,  perseguido
por  una  voz  de  penetrante  acero.

Norma  que  agita  igual  carne  y  lucero
traspasa  ya  mi  pecho  dolorido
y  las  turbias  palabras  han  mordido
las  alas  de  tu  espiritu  severo.

Grupo  de  gente  salta  en  los  jardines
esperando  tu  cuerpo  y  mi  agonia
en  caballos  de  luz  y  verdes  crines.

Pero  sigue  durmiendo,  vida  mia.
¡Oye  mi  sangre  rota  en  los  violines!
¡Mira  que  nos  acechan  todavía!
                 [i]"Sonetos  del  amor  oscuro"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Поет говорить правду

З  тобою  плачу,  що  душа  ятриться,
кохай  мене,  благаю  зі  сльозами,
хай  солов’ї  співають  вечорами
про  поцілунки  і  кинджали  з  криці.

Не  хочу  залишати  очевидців,
які  моє  цвітіння  обірвали,
які  мій  піт  і  сльози  обертали
в  амбари,  повні  ситної  пшениці.

Ніколи  прядиво  не  закінчиться
кохання,  пристрасті  вогонь  палає
як  вічне  сонце  і  як  древній  місяць.

Що  не  даєш  ти  і  чого  не  дав  я,
все  смерть  візьме,  нічого  не  лишиться
тремтячій  плоті  від  її  бажання.
                 [i]("Сонети  темного  кохання")[/i]

[b]Federico  García  Lorca  El  poeta  dice  la  verdad[/b]
Quiero  llorar  mi  pena  y  te  lo  digo
para  que  tú  me  quieras  y  me  llores
en  un  anochecer  de  ruiseñores
con  un  puñal,  con  besos  y  contigo.

Quiero  matar  al  único  testigo
para  el  asesinato  de  mis  flores
y  convertir  mi  llanto  y  mis  sudores
en  eterno  montón  de  duro  trigo.

Que  no  se  acabe  nunca  la  madeja
del  te  quiero  me  quieres,  siempre  ardida
con  decrépito  sol  y  luna  vieja.

Que  lo  que  no  me  des  y  no  te  pida
será  para  la  muerte,  que  no  deja
ni  sombra  por  la  carne  estremecida.
                 [i]"Sonetos  del  amor  oscuro"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031637
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2025

Райнер Марія Рільке ПРИХОДИТЬ ВЕЧІР

Приходить  вечір  із  далеких  далей
з  безмовного  засніженого  бору.
до  шибок  зимну  щоку  притуляє,
вслухається,  що  за  вікном  говорять.

І  затихають  в  кожному  будинку,
задумались  на  стільчиках  старі,
неначе  королеви,  матері
наказують  спинити  дітворі
її  забави.  Челядь  в  цій  порі
вже  не  снує.  Блукає  вечір  у  дворі,
і  дослухаються  до  нього  зсередини.

[b]Rainer  Maria  Rilke  DER  ABEND  KOMMT  [/b]
Der  Abend  kommt  von  weit  gegangen
durch  den  verschneiten,  leisen  Tann.
Dann  presst  er  seine  Winterwangen
an  alle  Fenster  lauschend  an.

Und  stille  wird  ein  jedes  Haus;
die  Alten  in  den  Sesseln  sinnen,
die  Mütter  sind  wie  Königinnen,
die  Kinder  wollen  nicht  beginnen
mit  ihrem  Spiel.  Die  Mägde  spinnen
nicht  mehr.  Der  Abend  horcht  nach  innen,
und  innen  horchen  sie  hinaus

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2025

Райнер Марія Рільке НАЧАЛО

Хто  теж  є  ти:  увечері  піди
зі  свого  дому,  де  усе  відомо;
межа  світів  лежить  круг  твого  дому:
Хто  теж  є  ти.
Твоїм  очам,  які  навряд  чи  спали,
на  цій  утомливій  межі  дай  спокій,
зведи  повільно  дерево  печалі
у  небесах:  струнке  і  одиноке.
Ти  світ  створив.  Він  неозорий,
й  подібний  слову,  що  в  мовчанні  зріє.
Коли  твій  розум  його  сутність  зрозуміє,
від  нього  очі  відведи  з  любов'ю.
 
[b]Rainer  Maria  Rilke  EINGANG[/b]
Wer  du  auch  seist:  Am  Abend  tritt  hinaus
aus  deiner  Stube,  drin  du  alles  weißt;
als  letztes  vor  der  Ferne  liegt  dein  Haus:
Wer  du  auch  seist.
Mit  deinen  Augen,  welche  müde  kaum
von  der  verbrauchten  Schwelle  sich  befrein,
hebst  du  ganz  langsam  einen  schwarzen  Baum
und  stellst  ihn  vor  den  Himmel:  schlank,  allein.
Und  hast  die  Welt  gemacht.  Und  sie  ist  groß
und  wie  ein  Wort,  das  noch  im  Schweigen  reift.
Und  wie  dein  Wille  ihren  Sinn  begreift,
lassen  sie  deine  Augen  zärtlich  los....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2025

Мікеланджело Буонароті Яка притягує мене до тебе сила

Яка  притягує  мене  до  тебе  сила,
ой-ой,  ой-ой,  ой-ой,  ой-ой,

покірним,  скутим,  а  я  вільний  був  і  гордий?
Якщо  ти  інших  без  кайданів  ув'язнила,
мене  без  поруху  позбавила  свободи,
хто  здатен  захистити  від  твоєї  вроди?

[i]Мікеланджело  Буонароті  Статуя  Джуліано,  Каплиця  Медічі,  Флоренція  [/i]

[b]de  Michelangelo  Buonarroti  Chi  è  quel  che  per  forza  a  te  mi  mena[/b]
Chi  è  quel  che  per  forza  a  te  mi  mena,
oilmè,  oilmè,  oilmè,

legato  e  stretto,  e  son  libero  e  sciolto?
Se  tu  incateni  altrui  senza  catena,
e  senza  mane  o  braccia  m’hai  raccolto,
chi  mi  difenderà  dal  tuo  bel  volto?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2025

Старий рік минає, новий наступає

[quote]Наша  Маланка  гарна  та  красна  варила  пироги  з  сиру  та  масла...[/quote]
І  хто  ж  це  тут  забув,  яке  сьогодні  славне  свято?  Хай  цьому  добродієві  по  дорозі  від  столу  до  рота  в  чарці  горілка  прокисне.  Ні,  я  розумію,  що  тут  кожен  хотів  би  народитися  у  славному  селі  Покровка,  в  купальську  ніч  крастися  з  лопатою  за  скарбами  до  якогось  зі  скіфських  курганів  і  змалечку  шугати  своєю  вудкою  неполоханих  карасів  у  Сірогозькій  балці.  Але  не  на  часі  побрехеньки  про  Покровку  -  сьогодні  у  світі  відбувається  всіляка  чудасія.  То  з  чого  почнемо?  А  давайте-но  відступимо  в  часі  на  кілька  десятків    років.  Зранку  відщедруємо  попід  вікнами.  Перерахуємо  і  розділимо  добуте  по  справедливості,  а  не  так,  як  наші  олігархи  (не  в  Покровці  їх  навчали  ділитися!),  і  гайда  до  вечора  кататися  на  санчатах  з  греблі  –  снігу  цього  року  насипало,  як  ніколи.  Коли  стемніє,    тихенько  прокрадемося  на  вулицю  до  того  двору,  де  штовханина,  сміх,  куди    дітей  не  пускають.  Ви  втримаєтеся,  щоб  не  зазирнути  хоча  б  через  паркан?  Я  –  ні!  І  що  ж  там  наші  батьки  затіяли?  О,  сьогодні  вони  маланкують!  
Ось,  тітка  Наталка,  міцна  та  кремезна,  вдягла  вивернутого  кожуха,  регочеться,  вимазала  щоки  сажею,  до  голови  роги  ладить  і  мекає  –  чисто  коза  на  двох  ногах,  але  ще  ж  не  ніч.  Її  Колюня  спікся  в  домні  на  Запоріжсталі  –  гаряча  футеровка  печі  несподівано  обсипалася,  коли  він  щось  там  лагодив.  
Дядька  Василя  вирядили  в  спідницю,  з-під  квітчастої  хустки  куделя  з  овечої  вовни  стирчить  на  всі  боки,  щоки  йому  розфарбували,  прималювали  червоні  губи  ледь  не  до  вух.  Сьогодні  він  Маланка.  Жартує,  відбивається  від  надто  завзятих  залицяльників.  Його  Сашко  не  повернеться  з  Афгану.  
Тітка  Тетяна  вирядилася  Василем:  у  чоловіковій  шапці,  штанях,  з  намальованими  сажею  вусами.  Дядько  Петро  привіз  її  з  Волги,  де  служив  у  армії,  зманив  розповідями  про  красоту  нашого  Степу  і  Сірогозьку  балку,  таку  широку  та  повноводну,  що  куди  Волзі  до  нашої  балки.  
Дядько  Іван  теж  розмальований,  у  спідниці  і  хустці,  впіймав  у  курнику  курку,  тримає  її  під  пахвою,  та  все  Маланку  норовить  обійняти.  Він  цього  вечора  за  циганку.  Регочеться.  Його  Гриць  на  танку  в’їде  в  Прагу.  Зараз  йому  не  треба  тривожитись,  чи  живим  повернеться  син  додому  -  Гриць  зазирає  у  двір  через  шпарину  в  паркані.  
Толя  ще  не  жонатий,  але  він  вже  не  з  нами,  а  в  дорослій  компанії,  бо  відслужив  у  армії  і  набрався  розуму,  не  те  що  ми.  Його  запрошували  до  школи  розповісти  про  службу  на  Кубі.  Коли  нашу  класну  покликали  за  двері,  він  встиг  дати  урок  кубинської  мови,  навчив,  що  означає  кубинською  мовою  „Йо  кьєро  фукі-фукі”.  Не  згодилася  ця  наука  нікому,  на  Кубі  після  нього  ніхто  не  служив.  
Вітьчина  мати  у  білому  халаті,  вив’язана  білою  хусткою,  на  радість  усім  розмахує  великою  гумовою  грушею  для  клізм.  Нам  зрозуміло,  що  це  необхідний  лікарський  інструмент  –  вона  за  лікаря  в  цьому  розвеселому  гурті.  Її  Вітька  ледь  не  потрапив  на  якусь  з  арабсько-ізраїльських  війн.  На  його  щастя,  війна  закінчилася  так  швидко,  що  їх  не  встигли  туди  перекинути.  Він,  спокійно  дослужив  у  Союзі,  згадував  тільки  про  переляк  від  звістки,  що  завтра  –  на  війну.  
Впізнаю  свого  батька  –  в  нього  в  руках  балалайка,  привезена  з  Сибіру  з  цілини,  на  голові  безкозирка  і  смугаста  тільняшка  поверх  кухвайки  –  пам’ять  про  службу  на  флоті.  На  весіллях,  коли  „цигани  ходять”,  батько  завжди  за  цигана,  чорнявий,  з  хвацькими  вусами  і  з  балалайкою.  Зараз  він  циган-морячок  ще  й  у  материній  квітчастій  спідниці,  проявляє  однаковий  нездоровий  інтерес  і  до  Василя,  і  до  Маланки.    
Тітка  Ольга  начепила  на  лоба  маску  ведмедя,  кухвайка  в  неї,  мабуть,  за  ведмежу  шкуру.  Її  Толік  після  педінституту  працюватиме  в  Бендерах  і  загине  там  під  час  Придністровської  війни.  Тітка  Таня  вдягнена  як  завжди,  хіба  що  обличчя  розмальоване  сажею  та  губною  помадою.  Зате  в  неї  в  руках  бубон  з  дзвіночками,  її  батька  з  цим  бубном  запрошують  на  всі  весілля.  Але  й  тітка  Таня  теж  уміє  в  бубон  вибивати.
Причепурившись  і  нареготавшись,  вся  ряджена  компанія  рушила  водити  Василя  з  Маланкою  від  двору  до  двору,  від  хати  до  хати.  Ми  намагаємося  прилаштуватися  за  ними,  бо  ж  цікаво,  що  буде  далі.  Але  нас  помічають  і  відправляють  підрости,  а  потім  приходити.
Першими  розбрелися  додому  хлопці,  сказано,  ще  вуса  не  виросли.  А  дівчата,  пошепотівшись,  відправилися  ворожити.  Чомусь  дівчата  завжди  більше,  ніж  хлопці,  переймаються  тим,  що  ж  воно  далі  буде.  Дещо  з  науки  ворожіння  відомо  кожній.  Беремося  за  найпростіше  –  обіймати  паркан  і  рахувати,  скільки  ж  штахетин  вдалося  обійняти.  Якщо  парно  –  в  цьому  році  йти  заміж,  а  якщо  ні,  то  далі  дівувати.  Враховуючи  наш  шкільний  вік,  вибухаємо  сміхом  від  обох  варіантів  майбутнього.  Далі  відправляємося  огинатися  під  вікнами.  Якщо  господар  крикне:  „Ану,  йди  геть  звідси!”  –  то  цей  рік  ще  дівувати,  якщо  ж  покличе:  „А  хто  там,  під  вікном,  заходь  до  хати”,  -  то  заміжжя  в  цьому  році  не  уникнути.  З  господарями  не  пощастило,  сміливих  голосно  пошуміти  не  знайшлося  то  всі  наші  намагання  почути  щось  віще  були  марними.
Далі  належало  кидати  чобіт  через  хату.  Куди  носком  чобіт  вкаже,  в  ту  сторону  йти  заміж.  Хати  зараз  значно  вищі,  ніж  у  часи,  коли  таке  гадання  починалося.  Стоїмо,  гадаємо,  чи  не  залишиться  чобіт  на  даху  і  не  доведеться  додому  в  одному  чоботі  повертатися.  Нарешті  вирішили  гадати  біля  землянки  тітки  Люби,  через  неї  чобіт  повинен  благополучно  перелетіти.  Покидали  чоботи.  Чи  то  вітер  в  неправильний  бік  дує,  чи  то  хата  на  краю  села,  але  майже  всім  женихів  випало  виглядати  зі  Степу.  А  кожна  ж  сподівалася,  що  чобіт  покаже  в  той  бік,  де  живе  той,  про  кого  потайки  думки  були.  
Далі  відправилися  до  Варі  додому  –  її  батьки  маланкують,  то  нам  повна  свобода.  Замісили  кожна  кавалок  тіста  і  подалися  до  будки,  де  від  нас  сховався  їхній  Тобік.  Кинули  йому  свої  гостинці  і  завмерли,  чекаючи,  до  чийого  тіста  Тобік  проявить  інтерес.  Чиє  тісто  з’їсть  першим,  та  і  заміж  піде  першою.  Не  настільки  ми  були  страшними,  щоб  Тобіка  налякати,  але  він  забився  в  свою  будку  й  не  виявляв  ніякого  бажання  вийти.  Не  могло  ж  такого  бути,  щоб  всім  нам  залишитися  старими  дівами.  Варя  взялася  стимулювати  Тобіка  до  гадання  –  вхопилася  за  ланцюг  і  як  він  не  впирався  всіма  лапами,  витягла  його  з  будки.  Почали  йому  під  носа  кавалки  підсовувати:  „На!  Тобік!  На!”.  Але  Тобік  пішов  спати  голодним,  а  ми  залишилися  незаміжніми.
Надія  вмирає  останньою.  Варя  подалася  в  курник  і  повернулася  з  півнем.  Тут  ми  вже  розстаралися:  розклали  перед  ним  купки  зерна,  грошей,  намиста,  книжку,  пачку  батькових  цигарок  ,  пляшку  з  самогоном,  блюдце  з  водою.  Півень  своїм  вибором  повинен  був  охарактеризувати  майбутнього  чоловіка.  Першою  взялася  за  півня  Варя.  Тільки  півень  відчув  волю,  кинувся  рятуватися  від  проникнення  в  потойбічні  плани.  Люба  впіймали  його  на  печі.  І  знову  доставила  до  віщих  предметів.  Ухеканий  півень  сів  знесилено  і  зробив  велику  кучу  під  себе.  Таємне  значення,  що  б  це  могло  означати,  ніхто  не  знав.  Подальше  штурхання  півня  розбивалося  об  його  повну  байдужість  до  наших  доль.  Дурного  півня  повернули  на  його  сідало.
Було  бажання  ще  при  свічці  позазирати  в  дзеркало,  звідти  повинен  був  виглянути  суджений  або  плюнути  в  обличчя  чортяка.  Страх  перед  чортякою  взяв  гору.  Вирішили  йти  додому  і  далі  гадати  уві  сні.  На  гребінці,  покладеному  під  подушку,  до  ранку  мало  начіплятися  волосся  тієї  ж  масті,  що  в  судженого.  Але  найголовніше  –  треба  зробити  місток  у  мисці  з  водою,  поставленою  біля  ліжка,  і  проказавши:  „Суджений-раджений,  переведи  через  місток”,  -  лягти  спати.  Хто  переведе  через  місток,  за  того  доля  заміж  піти.  Аллина  бабуся  прибрала  цю  споруду,  ще  й  понасміхалася:  „Під  тобою  такий  місток  провалиться,  наступного  разу  роби  його  міцнішим”.  

Пане,  пане,  господарю,
Пусти  нас  до  хати.
Хочем  тобі,  господарю,
Заколядувати.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kKW0VDFHFSM[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029733
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2025

Воллес Стівенс Був тихим дім і був спокійним світ

Був  тихим  дім  і  був  спокійним  світ.
Читач  став  книгою;  і  ніч  була

Як  книга,  розуміюча  буття.  
Був  тихим  дім  і  був  спокійним  світ.

Немов  не  з  книги  мовились  слова,
Коли  читач  схилявся  до  рядків,  

Хотів  схилятися,  хотів  ще  більш
Ученості,  правдива  літня  ніч

Являла  книги  істинні  думки.
Був  тихим  дім,  бо  мало  бути  так.

Ця  тиша  -  частка  розуму  і  сенс:
Основа  досконалості  рядків.

І  був  спокійним  світ.  Правдивий  світ,  
Єдиний  сенс  якого  сам  в  собі

Спокійний,  літо  й  ніч  самі  в  собі  
Й  читач  схилилися  над  книгою.

[b]WALLACE  STEVENS  The  House  Was  Quiet  and  The  World  Was  Calm[/b]
The  house  was  quiet  and  the  world  was  calm.
The  reader  became  the  book;  and  summer  night

Was  like  the  conscious  being  of  the  book.
The  house  was  quiet  and  the  world  was  calm.

The  words  were  spoken  as  if  there  was  no  book,
Except  that  the  reader  leaned  above  the  page,

Wanted  to  lean,  wanted  much  most  to  be
The  scholar  to  whom  his  book  is  true,  to  whom

The  summer  night  is  like  a  perfection  of  thought.
The  house  was  quiet  because  it  had  to  be.

The  quiet  was  part  of  the  meaning,  part  of  the  mind:
The  access  of  perfection  to  the  page.

And  the  world  was  calm.  The  truth  in  a  calm  world,
In  which  there  is  no  other  meaning,  itself

Is  calm,  itself  is  summer  and  night,  itself
Is  the  reader  leaning  late  and  reading  there.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2024

Сім кицьок і один Микола

Березень.  Сіра  земля  вкрилася  тонкою  зеленою  паволокою.  Це  трава,  розбуджена  першим  теплом,  несміло  визирає  з-під  землі  –  чи  не  час?  Припали  до  землі  золоті  зірочки  гусячої  цибулі.  Летять  на  північ  гуси.  Засиніли  проліски  в  Лісопарку.  Мій  час,  як  пожухла  трава,  перетворюється  в  минуле.  Минулися  несмілі  очікування  весни  і  майбутніх  звершень.  Весняне  сонце  будить  не  очікування,  а  спогади.  Спогади  про  весну.
З  приходом  весни  1997  року  найгірші  часи  залишилися  позаду.  Наші  колективні  обіди  з  перлової  каші,  хріну  і  чаю  без  цукру  урізноманітнилися  –  після  Нового  року  подешевшало  на  базарі  сало.  Тепер  перлова  каша  заправлялася  салом  і  все  так  же  подавалася  з  хріном,  бо  без  хріну  в  горло  не  лізла.  Хріну  наші  дачники  запасли  стільки,  що  вистачить  до  нового  врожаю.
Фінансувалася  медицина  поганенько,  але  зарплата,  на  відміну  від  заводів,  виплачувалася  без  затримок.  Лікарня  постійно  не  вкладалася  у  планові  кошториси.  Кожного  місяця,  побачивши  нараховану  зарплатну  суму,  керівництво  гарячково  шукала  способи  обрізати  її  до  допустимого  розміру.  Знайшло.  Всім  працівникам  запропонували  писати  заяви  про  надання  на  тиждень  неоплачуваних  адміністративних  відпусток  з  виконанням  посадових  обов'язків  у  повному  обсязі.  Проблема,  здавалося  б,  знайшла  прийнятне  вирішення.  Але  в  кінці  зими  після  шквалу  скарг  і  протестів  від  скривджених  послідували  перевірки  з  обласної  профспілки  медиків  і  прокуратури.  Адміністративні  відпустки  припинилися.  Почали  знімати  доплати  за  нічні  чергування  у  стаціонарі  та  доплати  за  стаж  роботи.  Всім  обіцяли  виплатити  недостаючі  суми  наступного  місяця  чи  трохи  пізніше.  Нас,  програмістів,  це  не  стосується  і  ми  продовжуємо  насолоджуватися  перловою  кашею  з  салом  і  хріном.
Першою  звільнилася  Тоня  -  не  витримала  працювати  вдень  у  лікарні,  а  вечір  і  ніч  барменом  у  барі.  Пішла  в  бармени.  Через  декілька  днів  на  її  місце  взяли  чорняву,  невисокого  зросту,  міцно  збиту  приємну  жіночку.  В  обідню  перерву  вона  дістала  кусень  хліба,  налила  в  чашку  окропу  з  колективного  електрочайника,  сіла  в  своєму  кутку  обідати.
-  Лідо,  сідай  до  нас,  тут  веселіше,  -  покликали  її  до  нашого  столу,  де  вже  розставляли  свої  баночки  з  кашею  та  хріном.
-  Та  я  нічого,  крім  хліба,  сьогодні  не  брала,  -  знічено  відмовилася  вона.
-  Так  ти  багачка,  неси  сюди  хліб,  поміняємо  на  кашу.  Не  соромся,  йди  до  нас,  ми  тут  усі  такі,  як  ти,  -  припрошує  Люда.
Як  водиться,  від  гарячого  чаю  відігрілися  душі,  розв’язалися  язики.  Почали  розпитувати:  хто,  звідки,  як  до  нас  потрапила.  До  кінця  обіду  вже  знали,  що  зараз  тут  на  лікуванні  її  син  Коля.  Два  тижні  тому  її  сина  збила  по  дорозі  на  Холодну  гору  машина,  коли  він  пізно  вночі  повертався  додому.  Водій  не  зупинився.  Підібрали  й  доставили  його  вранці  в  нашу  лікарню  з  травмою  хребта  і  запаленням  легенів  –  довго  лежав  на  безлюдній  засніженій  дорозі.  Щоб  бути  біля  нього,  вона  відмовилася  від  роботи  сторожем  на  автостоянці.
-  Ви  не  будете  заперечувати,  якщо  Коля  приходитиме  до  мене?  –  запитує  Ліда.
Чому  б  то  хтось  заперечував?  Коли  вже  зібралися  йти  додому,  відкрилися  двері  і  Ліда  вкотила  інвалідну  коляску.  З  неї  ніяково  посміхався  до  нас  такий  же  чорнявий,  як  Ліда,  гарний  парубок.  Молодесенький,  років  двадцять  на  вигляд,  не  більше.  Ліда  підкотила  коляску  до  столу,  кинулася  викладати  на  стіл  кефір,  дитячі  сирки,  пачку  печива  „До  чаю”.  Заклопотала  біля  сина,  щоб  йому  було  зручно  біля  столу,  щоб  до  всього  міг  дотягнутися.  Сіла  біля  нього,  розпитує,  що  сказав  лікар,  які  були  процедури,  де  болить,  чи  відчуває  ноги.
Назавтра  ми  кинулися  розпитувати,  що  ж  сталося  з  Колею,  який  прогноз,  чи  зможе  колись  стати  на  ноги.  Усміхнений  юнак  в  інвалідній  колясці  рвав  уяву.  Ліда  показувала  рентгенівський  знімок  хребта,  показувала  місце,  де  від  удару  розірвався  стовбур  спинного  мозку,  про  ймовірність  пророщування  нервових  волокон  через  розрив  і  відновлення  нервових  зв’язків...  Можливо  за  кілька  років  Коля  зможе  ходити.  При  інституті  імені  Ситенка  працюють  над  розробкою  методик  лікування  таких  травм  і  є  надія...  Коля  закінчив  медичне  училище  і  до  травми  майже  рік  пропрацював  у  лікарні  №  15.  Він  знає,  що  треба  робити,  щоб  стати  на  ноги.
В  обід  Колю  в  інвалідній  колясці  катали  по  доріжці  під  нашими  вікнами  двоє  дівчат  і  парубок.  Про  щось  жваво  розмовляли,  сміялися.  Привітно  сяяло  березневе  сонечко,  обіцяло  кінець  зими,  прихід  весняного  тепла,  і  що  все  буде  добре.  У  квітні  Ліда  забрала  Колю  додому.
Ліда  з  Колею  недавно  поселилися  в  комунальній  квартирі.  Колю  звинуватили,  що  він  займається  квартирними  крадіжками.  Його  упізнала  якась  бабуся,  яка  сиділа  на  лавочці  біля  під’їзду.  Вона  ніби  то  бачила,  як  Коля  залазив  у  кватирку  обікраденої  квартири.  Ліда  знала,  що  їй  не  під  силу  змагатися  з  нашою  системою  правосуддя.  Щоб  врятувати  сина  від  несправедливого  вироку,  знайшла  найпростіший  вихід  –  продала  двокімнатну  квартиру,  заплатила  дільничному  міліціонерові  за  сприяння  у  закритті  справи  проти  Колі,  а  на  залишок  коштів  купила  кімнату  в  комуналці.  Покупка  виявилася  вдалою  -  з  сусідів  залишилася  тільки  п’яничка,  яка  на  час  запоїв  подовгу  десь  пропадала.  Ліда  сподівалася,  що  вони  її  переживуть  і  комунальна  квартира  повністю  дістанеться  їм  на  законних  підставах.
Щоб  оформити  пенсію  по  інвалідності,  Колю  треба  доставити  на  засідання  експертної  комісії.  Але  як  це  зробити?  Інвалідна  коляска,  в  якій  Коля  переміщувався  в  лікарні,  належала  лікарні.  Платна  послуга  доставки  інваліда  на  комісію  в  спеціалізованому  автомобілі  швидкої  допомоги  ще  й  з  оплатою  роботи  санітарів  з  ношами  була  не  по  кишені  простим  смертним.
Колін  батько  жив  у  іншому  місті  зі  своєю  новою  сім’єю.  Жив  так  само  важко,  як  і  всі  в  той  час.  Але  зміг  назбирати  п’ятсот  доларів  і  передати  їх  на  лікування  синові.  Сам  він  вже  пережив  дві  хірургічні  операції  –  саркома  нижньої  щелепи  прогресувала  і  шансів  вижити  не  було.  Ліда  економила  кожен  долар,  який  міг  би  поставити  Колю  на  ноги.  Тому  почалася  боротьба  за  реалізацію  права  викликати  експертну  комісію  додому.  Ліда  перемогла.  За  два  місяці  Колі  була  встановлена  друга  група  інвалідності  і  призначена  пенсія.  Він  же  не  встає  з  ліжка.  Чому  не  перша?  Бо  руки  і  голова  цілі.
Ви  не  знаєте,  що  таке  інвалід-спінальник?  Ні,  давайте  переформулюємо  питання  інакше.  Ви  не  знаєте,  що  таке  інвалід-спінальник  у  державі,  якій  немає  діла  ні  до  інвалідів,  ні  до  здорових?  Вчора  ще  здорова  життєрадісна  молода  людина  складала  пісні  і  співала  їх  під  гітару  для  друзів  або  сама  для  себе.  Була  закохана  у  весь  світ  і  в  ту  єдину,  яка  теж  дивилася  закоханими  очима.  На  вихідні  з  друзями  -  палатка  на  традиційному  місці  біля  Сіверського  Дінця,  пісні,  шашлики,  рибалка,  купання,  футбол,  жарти,  розіграші,  розваги  –  все  як  у  людей.  І  робота  за  покликанням  –  допомагати  людям,  повертати  їм  здоров’я  і  надію,  що  життя  триває  і  в  ньому  ще  буде  багато  доброго.
У  інваліда-спінальника  нічого  цього  вже  ніколи  не  буде.  Він  приречений  зранку  до  ночі  напівлежати  на  дивані,  застеленому  клейонкою,  щоб  не  просяклася  постіль  неконтрольованим  виділеннями.  Вдягнений  в  одну  футболку  –  в  кімнати  тепло,  тому  голий  нижче  пояса.  Сам-один  у  своїй  кімнаті  з  сечоводом,  вставленим  у  горлечко  пластикової  дволітрової  пляшки,  перед  подарованим  вчорашніми  друзями  комп’ютером  і  обідом,  залишеним  поряд  на  столику.  Мама  повернеться  увечері,  обмиє,  замінить  постільну  білизну,  а  якщо  треба,  то  й  футболку.  Розпитає,  чи  не  відчуває,  як  терпнуть  ноги  (О!  Хоча  б  якась  ознака  повернення  чутливості  ніг!),  чи  не  голодний,  чи  ніхто  не  приходив.  Ключ  вона  завбачливо  залишає  під  килимком  біля  входу  –  для  друзів,  які  спочатку  забігатимуть  хоча  б  на  декілька  хвилин  щодня,  а  потім  все  рідше  й  рідше.  Разом  з  друзями,  так  само  ніяково  оглядаючись,  пішла  геть  надія.
Хтось  нарадив  Ліді  завести  кішку.  Мовляв,  є  особливі  кішки  –  цілительки.  Вони  відчувають,  де  в  людини  хворе  місце,  лягають  на  нього  і  забирають  хворобу  на  себе.  Розповідали  про  випадки,  коли  такі  кішки  зцілювали  невиліковні  хвороби  і  від  цього  помирали.  Але  людина  одужувала!  Важливо  знайти  кошенят  саме  від  такої  кішки.
Кошенята  знайшлися.  У  бабці  минулися  болі  в  серці  і  переставали  боліти  колінні  суглоби  після  прогрівання  кішкою.  Зважаючи  на  тяжкість  синової  хвороби,  Ліда  взяла  двох  величеньких  кошенят.  Доки  бабця  підшукувала  для  них  хороші  руки,  кошенята  встигли  добре  підрости.
Час  летить  швидко.  Ліда  й  оглянутися  не  встигла,  як  в  її  квартирі  щаслива  котяча  пара  приступила  до  виховання  п’ятьох  веселих  кошенят.  Несміливі  пропозиції  віддати  в  хороші  руки  кошеня  від  цілющої  кішки  не  знаходили  відгуку.  Отож  лікуванням  Колі  зайнялися  вже  сім  кішок.  Коля  радий  був  їхньому  товариству,  і  вони  швидко  облаштували  собі  на  Колі  і  навколо  Колі  затишні  місця  для  спання,  а  під  його  диваном  –  відхоже  місце.  Але  хто  зважав  на  таку  незручність.  Цілющим  кішкам  дозволено  було  все.  Прогодувати  їх  було  складно,  тому  наступні  покоління  змивалися  в  унітаз  до  того,  як  вони  розчулять  серце  милими  дитячими  витівками.
Ліда  не  могла  покинути  роботу,  щоб  доглядати  сина  –  на  пенсію  по  інвалідності  і  одному  інвалідові  не  вижити.  Вона  знову  почала  чергувати  на  автостоянці,  але  тільки  вночі  –  грошей  не  вистачало.  Коля  почав  набирати  вагу  і  обмивати  його  та  міняти  під  ним  постіль  ставало  все  важче.  Повернувшись  додому,  незмінно  знаходила  Колю  на  забрудненій  клейонці,  з  якої  сповзло  простирадло.  Часом  сповзала  і  клейонка.
Коля  не  здавався,  підібрав  вправи  лікувальної  фізкультури,  яка  повинна  була  допомогти  стати  на  ноги.  Сповзало  простирадло,  відкочувалася  баклажка  –  не  біда.  Коля  робив  свої  вправи  і  говорив,  що  здається,  сьогодні  відчув  поколювання  в  сідницях.  І  ми  раділи  разом  з  Лідою,  вбачаючи  в  цьому  ознаки  пророщування  нервових  волокон  через  розрив  спинного  мозку.
Коля  не  залишав  думки  знайти  роботу  через  Інтернет  –  засвоїв  роботу  з  графічними  і  текстовими  редакторами.  Та  хіба  при  нинішньому  безробітті  інвалід  міг  конкурувати  за  робоче  місце  зі  здоровими?!  Він  писав  пісні  і  співав  їх,  тепер  вже  тільки  самому  собі  та  мамі.  Захопився  малюванням,  і  його  малюнки  зворушували,  як  зворушує  трава,  яка  розриває  асфальт,  пробиваючи  собі  дорогу  до  сонця.
Взимку  на  горищі  будинку  почали  ночувати  бомжі.  У  морози,  вони  стягували  туди  все,  що  здатне  було  горіти,  і  розпалювали  вогнище,  щоб  зігрітися.  Одного  вечора  Ліда  знайшла  Колю  лежачим  біля  закритих  дверей.  Десь  щось  горіло,  і  дим  почав  заповнювати  кімнату.  Щоб  не  згоріти  живцем,  Коля  ледве  спромігся  скотитися  на  долівку  і  доповзти  до  дверей.  Але  не  зміг  дотягнутися  до  замка,  відкрити  його  і  покликати  на  допомогу.  Так  і  лежав  у  своїх  екскрементах,  вдихаючи  дим,  майже  голий,  доки  прийшла  з  роботи  Ліда.  І  звичайний,  і  мобільний  телефон  тоді  ще  були  недоступною  розкішшю  для  більшості  з  нас.
Ця  пригода  налякала  розумінням,  що  прибігти,  захистити,  врятувати  сина  у  разі  надзвичайної  ситуації  вона  не  зможе.  Від  бомжів  змогла  відбитися,  почала  викликати  наряд  міліції  кожного  разу,  як  помічала  їх  у  під’їзді.  Вони  подалися  шукати  гостинніші  підвали  й  горища.
Якось  Ліда  попросила  мене  прийти  з  синами,  допомогти  обшити  клейонкою  диван.  Сини  розважатимуть  Колю  і  допоможуть  піднімати  й  переносити  його.  Вона  винайшла  спосіб  боротьби  зі  сповзанням  простирадла  й  клейонки  –  нашити  на  кутики  простирадла  смужки  „липучки”,  а  клейонку  з  такими  ж  смужками  липучки  намертво  пришити  до  дивана.
Наступного  дня  мої  парубки  з  дисками  „Арії”  і  „Quake”  і  я  з  гостинцями  видзвонювали  під  порогом  Лідиної  квартири.  Хлопці  подалися  встановлювати  гру  та  налаштовувати  музику,  а  ми  з  Лідою  відправилися  на  кухню  готувати  вечерю.  Давно  немита  загиджена  кухня,  сім  кішок,  які  м’явкають  і  труться  об  ноги,  випрошуючи  поїсти,  занедбаний  посуд  –  все  відразу  сприймається  без  осуду  і  з  виправданням.  Знала,  як  воно  розриватися  між  двома  роботами  і  прикутим  до  постелі  сином.
Ліда  поставила  на  газову  плиту  сковорідку  і  в  ту  ж  мить  у  сковорідку  увіткнулися  носами  дві  цілющі  кішки.  Ліда,  ніскілечки  не  розгубившись,  ухопила  обох  за  загривки  і  скинула  на  підлогу.  Дістала  з  сумки  пакунок  з  курячими  лапками,  кинула  їх  серед  кухні.  Зголоднілі  коти  тут  же  влаштували  несправедливий  розподіл  лапок.  Після  коротких  сутичок  справедливість  взяла  гору  і  всі  семеро  жадібно  захрумкали  кісточками.  Ліда  почала  шаткувати  капусту  і  за  мить  капуста  вперемішку  з  кавалками  якогось  м’ясного  фаршу  зашкварчала  на  сковорідці.
Серце  не  стискалося,  розривалося  на  частини  від  побачених  злиднів,  бруду  і  безнадії.  У  далекому  Нью-Йорку  наша  заводська  колега  працювала  у  міській  соціальній  службі.  Там  хворі  й  немічні  мають  вибір  –  перебратися  у  спеціалізовані  притулки,  де  їм  місто  забезпечує  належний  догляд,  або  залишатися  в  колі  сім’ї,  де  знову  ж  таки  місто  надає  безкоштовно  кваліфіковану  сиділку,  цілодобово,  на  ніч,  на  час,  коли  члени  сім’ї  на  роботі,  поїхали  у  відпустку  чи  на  пікнік.  Колі  пощастило  народитися  в  СРСР,  де  гвинтик  має  вартість  доти,  доки  працює.
Два  роки  нерухомого  лежання  годинами  в  екскрементах.  призвели  до  появи  зопрілостей.  Коля  не  відчував  болю  –  чутливість  нижче  пояса  так  і  не  відновилася.  Карета  швидкої  допомоги  забрала  його  з  температурою  вищою  за  41  градус.  Наступного  дня  він  помер.  Лікар  вголос  озвучив  Ліді  причину  смерті  –  сепсис.  Нам  сказав  простіше  –  згнив  заживо.
Скільки  сьогодні  інвалідів  вийдуть  з  госпіталів  і  залишаться  сам-на-сам  зі  злиднями  і  безнадією?  Для  скількох  доступними  ліками  будуть  тільки  цілющі  кішки?  Для  скількох  доступною  їжею  стане  перлова  каша  з  хріном?  Знову  покірно  пережидаємо  тяжкі  часи.  Виживуть  не  всі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029101
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2024

Воллес Стівенс Світ як медитація (1)

[quote]J’ai  passé  trop  de  temps  à  travailler  mon  violon,  à  voyager.  Mais  l’exercice  essentiel  du  compositeur—la  méditation—rien  ne  l’a  jamais  suspendu  en  moi  …  Je  vis  un  rêve  permanent,  qui  ne  s’arrête  ni  nuit  ni  jour.  (2)
Georges  Enesco  (3)[/quote]
Чи  не  Улісс  це  наближається  зі  сходу,
Авантюрист  затятий?  Бруд  зими  відмитий.  
Упорядковані  дерева  (4).  На  обрії  

Хтось  рухається  й  піднімається  угору.
Вогненна  форма  підступає  до  кретонів  (5)  
Пенелопи,  збудила  світ  присутність  дика.

Вона  так  довго  готувалася  вітати
Його,  свого  супутника,  в  своїй  уяві,
В  притулку  тиші  двоє,  друг  і  любий  друг.

Дерева  упорядкувала,  це  важливо
В  надлюдській  медитації,  більшій  за  власну.
Вітри  як  пси  (6)  не  стерегли  її  вночі  (7).

Не  треба  подарунків,  тільки  б  сам  з'явився.
Ніщо  не  миле.  Його  руки  -  її  пояс,
Її  коралі,  найостанніше  бажання.

Але  чи  це  Улісс?  Чи  теплий  промінь  сонця
На  подушці?  Ця  думка  билась  в  ній  як  серце.
Удвох  продовжували  битись.  Це  тільки  день.

Улісс  і  був,  і  ні.  Але  вони  зустрілись,
Друг,  любий  друг  і  нагорода  від  планети.
Варварська  сила  (8)  в  ній  ніколи  не  погасне.

Розчесує  волосся  й  промовляє  вголос
Склади  жадані  імені  його,  ніколи
Не  забуваючи  того,  хто  завжди  близько.

[i]У  Стівенса  Пенелопа  пише  власний  роман  про  того,  кого  вона  уявляє  своїм  любим  другом.  Для  Пенелопи  уявне  повернення  Улісса  реальніше,  ніж  його  фактична  відсутність.  Співіснування  двох  реальностей  підтримує  Пенелопу  в  житті.  Реальний  світ  сприяє  достовірності  ілюзії,  пам’ять  повертає  в  минуле  і  одночасно,  вириваючись  з  минулого,  вторгається  в  сьогодення,  створюючи  "сон  наяву".
"Світ  як  медитація"  є  наслідком  обговорення  з  Сантаяною  сімнадцятого  розділу  його  книги  "Скептицизм  і  тваринна  віра"  про  значення  пам'яті,  Сантаяна  вважає,  що,  жанр  філософської  поезії  як  поезії  ідей  застарів.  Наприклад,  в  De  Rerum  Natura  Лукреція  деталі  реальності  перебувають  у  тіні  ідей.  Сучасна  поезія  протилежна,  в  ній  деталі  реальності  стоять  на  першому  місці,  а  ідеї  перебувають  у  тіні.  Стівенс  конкретизує  дискусію,  наводячи  приклад  роботи  пам’яті:  Пенелопа  згадує  відсутнього  Улісса,  спогад  про  Улісса  "наповнює  Пенелопу  почуттям,  абсолютно  чужим  теперішнім  обставинам  і  повертає  в  далеке  минуле".  У  Сантаяни  в  пам’яті  відбувається  драматична  зміна,  яка  "викреслює  всі  деталі  на  свій  розсуд";  уява  "виходить  вперед...  на  передній  план  сьогодення".

(1)  Медитація  в  назві  має  традиційне  значення  -  письмовий  або  усний  дискурс,  у  якому  висловлюються  обдумані  думки  щодо  певної  теми

 (2)  [quote]"Я  проводив  надто  багато  часу,  граючи  на  скрипці  і  подорожуючи.  Але  ніщо  й  ніколи  не  зупиняло  в  мені  найважливішу  вправу  композитора  -  медитацію  -  ...  Я  живу  в  постійному  сні,  який  не  переривається  ні  вночі,  ні  вдень".  
Джордже  Енеско[/quote]

(3)  Джо́рдже  Ене́ску  (George  Enescu  19/08/1881-  04/05/1955)  —  румунський  композитор,  диригент,  скрипаль,  піаніст.  Основоположник  сучасної  румунської  композиторської  школи.  

(4)Дерево  відіграє  особливу  роль  в  історії  Гомера.  Одніє  з  перевірок,  яка  мала  переконати  Пенелопу,  що  незнайомець  справді  Улісс,  було  подружнє  ложе,  яке  змайстрував  Улісс,  побудовано  з  використанням  дерева  оливи,  навколо  якої  він  збудував  їхню  спальню.  
[quote][i]190]  Кущ  густолистий  маслини  у  мене  стояв  на  подвір'ї,
Пишний,  квітучий,  із  стовбуром  грубим,  немовби  колона.
Спальню  круг  нього  я  став  будувати,  аж  поки  й  докінчив,
Щільно  клав  мур  з  камінців  та  й  покрівлю  ізверху  поставив,
Двері  міцні  приладнав,  до  одвірків  їх  щільно  пригнавши.
195]  Потім  з  маслини  тієї  верхівку  відтяв  густолисту.
Пень  обрубав,  обтесавши  до  кореня  мідяним  стругом,
Якнайстаранніше  брусся  я  вирівняв  пильно  по  шнуру,
Злагодив  ліжку  підпору  і  свердлом  усе  просвердлив  я.
З  цього  почавши,  став  ліжко  робити,  аж  поки  й  докінчив,
200]  Золотом,  сріблом  оздобив  його  і  слоновою  кістю,
Ремінь  воловий,  у  пурпур  забарвлений,  вздовж  натягнувши.
(Гомер  "Одіссея",  190:202,  переклав  Борис  Тен)[/i][/quote]
Коли  Улісс  відвідав  свого  батька  Лаерта,  який  горював  за  зниклим  сином,  щоб  переконати  його  у  своєму  поверненні,  Улісс  називає  дерева,  які  батько  доручав  йому  посадити.
[quote][i]340]  Подарував  мені  груш  тринадцять  і  яблунь  десяток,
Сорок  смоковниць;  ще  й  лоз  виноградних  мені  обіцяв  ти
Дати  рядів  п'ятдесят,  таких,  що  весь  рік  безнастанно
Тут  плодоносять,  —  і  зараз  ті  грона  ростуть  розмаїті,
Й  кожному  інша  від  Зевса  пора  визрівання  спадає".
(Гомер  "Одіссея",  XXIV,  340:344,  переклав  Борис  Тен)[/i][/quote]

(5)  кретони  -  бавовняна  тканина  з  важким  малюнком  оббивки  Пенелопи,  яка,  імовірно,  стає  сяючою  та  живою  у  світлі  сонця.  Цей  французький  термін  19-го  століття,  ймовірно,  походить  від  Кретона,  села  в  Нормандії,  яке  спеціалізувалося  на  його  масовому  виробництві.  Це  інший  час  і  місце  з  не  Егейського  регіону.  Така,  здавалося  б,  навмисна  невідповідність  ускладнює  пошук  ідентичності,  тут  читач  повинен  би  запитати:  "Чи  це  Пенелопа?"

(6)  Собаки  обгавкали  Одіссея,  коли  він  жебраком  увійшов  у  двір.  
[quote]Враз  Одіссея  угледіли  пси,  безугавно  гавкущі,
30]  Й  кинулись  люто  до  нього;  але  Одіссей  обережний
Раптом  присів  перед  ними,  аж  випала  з  рук  його  палка.
Тут,  у  своїй  він  кошарі,  й  зазнав  би  ганебного  болю,
(Гомер,  "Одіссея",  XIV,29:32,  переклав  Борис  Тен)[/quote]
Його  упізнав  тільки  вирощений  ним  Аргос:
[quote]300]  Аргос  лежав  там,  і  воші  собачі  на  ньому  кишіли.
Щойно  почув  Одіссея,  свого  він  господаря,  близько,
Зразу  ж  хвостом  завиляв  і  вуха  пригнув  він  обидва,
Та  підійти  до  господаря  ближче  тепер  вже  не  мав  він
Сили.    
(Гомер  "Одіссея",  XVII,  300:304,  переклав  Борис  Тен)[/quote]

(7)  "...багата  умом  Пенелопа",  яку  собаки  й  женихи  пильнували  вдень,  уночі  розпускала  виткане  вдень  полотно,  щоб  не  виходити  заміж  за  жодного  з  женихів.
[quote]Не  спонукайте  до  шлюбу  мене,  аж  поки  скінчу  я
Покрив  погребний  —  щоб  марно  прядіння  моє  не  пропало  —
Славному  старцю  Лаерту  на  час,  коди  доля  нещадно
145]  В  повен  зріст  покладе  його  смерті  в  обійми  скорботні,
Щоб  не  корили  мене  ахеянки  в  цілій  окрузі,
Що  залишився  без  савану  той,  хто  надбав  так  багато".
Мовила  так  я  і  дух  їм  відважний  у  грудях  скорила.
З  того  часу  я  все  ткала  удень  полотнину  велику
150]  Й  потім,  при  факельнім  світлі,  її  уночі  розпускала.
Цілих  три  роки  морочила  цим  я  лукавством  ахеїв.
(Гомер  "Одіссея",  II,  142:151,  переклав  Борис  Тен)[/quote]

(8)  Пенелопа  знає,  що  Улісс  в  її  уяві  -  це  не  реальний  Улісс  .  Але  вона  запевняє  себе  в  їхній  тотожності,  тому  що  її  психіка  адаптована  до  життя,  в  якому  любий  друг  ніби  присутній.  Ця  важлива  адаптація  є  її  "варварською  силою".[/i]

[b]Wallace  Stevens  The  World  as  Meditation  [/b]
[quote]J’ai  passé  trop  de  temps  à  travailler  mon  violon,  à  voyager.  Mais  l’exercice  essentiel  du  compositeur—la  méditation—rien  ne  l’a  jamais  suspendu  en  moi  …  Je  vis  un  rêve  permanent,  qui  ne  s’arrête  ni  nuit  ni  jour.
Georges  Enesco[/quote]
Is  it  Ulysses  that  approaches  from  the  east,
The  interminable  adventurer?  The  trees  are  mended.
That  winter  is  washed  away.  Someone  is  moving

On  the  horizon  and  lifting  himself  up  above  it.
A  form  of  fire  approaches  the  cretonnes  of  Penelope,
Whose  mere  savage  presence  awakens  the  world  in  which  she  dwells.

She  has  composed,  so  long,  a  self  with  which  to  welcome  him,
Companion  to  his  self  for  her,  which  she  imagined,
Two  in  a  deep-founded  sheltering,  friend  and  dear  friend.

The  trees  had  been  mended,  as  an  essential  exercise
In  an  inhuman  meditation,  larger  than  her  own.
No  winds  like  dogs  watched  over  her  at  night.

She  wanted  nothing  he  could  not  bring  her  by  coming  alone.
She  wanted  no  fetchings.  His  arms  would  be  her  necklace
And  her  belt,  the  final  fortune  of  their  desire.

But  was  it  Ulysses?  Or  was  it  only  the  warmth  of  the  sun
On  her  pillow?  The  thought  kept  beating  in  her  like  her  heart.
The  two  kept  beating  together.  It  was  only  day.

It  was  Ulysses  and  it  was  not.  Yet  they  had  met,
Friend  and  dear  friend  and  a  planet’s  encouragement.
The  barbarous  strength  within  her  would  never  fail.

She  would  talk  a  little  to  herself  as  she  combed  her  hair,
Repeating  his  name  with  its  patient  syllables,
Never  forgetting  him  that  kept  coming  constantly  so  near.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024

Воллес Стівенс Заключний монолог внутрішньої коханки (1)

Запалюй  світло  вечора,  як  у  кімнаті
Для  відпочинку  і,  при  будь-якій  нагоді,
Уявний  світ  стає  для  нас  найвищим  благом.

Отож  тому  це  найнапруженіша  зустріч.
Тут  у  своїх  думках  зберемо  самостійно
Із  усього  нейтрального  єдину  сутність:

В  центрі  одної  сутності  одною  шаллю
Нас,  бідних  (2),  огортає  чудодійним  впливом,
Душевністю,  наснагою,  теплом,  сіянням.

Тут  забуваємо  про  інших  і  про  себе.
Ми  відчуваємо  пітьму  порядку,  цілість,
Свідомість  ту,  яка  нам  влаштувала  зустріч.

В  своєму  розумі,  в  його  життєвих  межах.
Говоримо,  уява  й  Бог  єдине  ціле...
Як  високо  свіча  найвища  осяє  тьму.  (3)

Із  цього  світла,  поза  центром  розуму,
Творимо  простір  у  вечірньому  повітрі,
В  якому  нам  за  щастя  опинитись  разом.

[i](1)  "Внутрішня  коханка"  -  це  муза  Стівенса,  яка  з’являється  в  інших  віршах  як  приваблива  жінка.  Муза  є  уявною  істотою,  і  тому  поет  наголошує,  що  він  говорить  про  "внутрішню  коханку",  тобто  уявного  двійника,  дорогого  друга.
(2)  Ми  "бідні",  бо  не  особливо  сприйнятливі  чи  мудрі,  ми  лише  вибираємо  з  усього  багатства  щось  одне,  що  будемо  цінувати  над  усім  тим,  до  чого  ми  байдужі.  Ми  робимо  це,  щоб  нав’язати  або  створити  ту  близькість,  яку  ми  відчуваємо  з  нашим  мистецтвом,  це  уявне,  обране,  друге  я,  ця  внутрішня  любов,  про  яку  говорить  його  назва.
(3)  У  першій  редакції  було:
Говоримо,  уява  й  Бог  єдине  ціле.../  Як  високо  свіча  найвища  осяє  світ.
Але  потім  відбулася  заміна:
Говоримо,  уява  й  Бог  єдине  ціле.../  Як  високо  свіча  найвища  осяє  тьму.
"Тьма  —  я  мав  намір  використовувати  це  слово,  а  не  світ".  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.701)
"Заключний  монолог"  мав  бути  відповіддю  на  центральний  "Розділ  XIX.  Віра  в  сутність"  праці  Джорджа  Сантаяни  "Життя  розуму",  але  він  пішов  іншим  шляхом.  Під  субстанцією  Сантаяна  мав  на  увазі  те,  що  існує  окремо:  не-я,  природа,  існування,  матерія,  світ  у  цілому,  який  є  предметом  пам’яті  та  досвіду.  Віра  в  сутність  є  наріжним  каменем  у  системі  Сантаяни,  тому  що  без  неї  людина  була  б  обмежена  соліпсичним  світом  скептиків,  де  нічого  зовнішнього  не  визнається.У  своїй  дискусії  про  сутність  Сантаяна  згадує  поняття  Фіхте  про  те,  що  его  встановлює  не-его.  Стівенс  дав  більш  задовільну  відповідь  на  цей  розділ  у  своїй  довгій  поемі  "Скеля".  Визнання  Стівенсом  подібності  між  Богом  і  творчим  его  Фіхте  привело  його  до  рівняння,  що  "уява  й  Бог  єдине  ціле",  і  до  висновку,  що  Его  створює  не-Его  з  такою  ж  божественною  свободою,  як  Бог  створює  світ.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Final  Soliloquy  of  the  Interior  Paramour[/b]
Light  the  first  light  of  evening,  as  in  a  room
In  which  we  rest  and,  for  small  reason,  think
The  world  imagined  is  the  ultimate  good.

This  is,  therefore,  the  intensest  rendezvous.  
It  is  in  that  thought  that  we  collect  ourselves,
Out  of  all  the  indifferences,  into  one  thing:

Within  a  single  thing,  a  single  shawl
Wrapped  tightly  round  us,  since  we  are  poor,  a  warmth,  
A  light,  a  power,  the  miraculous  influence.

Here,  now,  we  forget  each  other  and  ourselves.
We  feel  the  obscurity  of  an  order,  a  whole,  
A  knowledge,  that  which  arranged  the  rendezvous.

Within  its  vital  boundary,  in  the  mind.
We  say  God  and  the  imagination  are  one...  
How  high  that  highest  candle  lights  the  dark.

Out  of  this  same  light,  out  of  the  central  mind,  
We  make  a  dwelling  in  the  evening  air,  
In  which  being  there  together  is  enough.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2024

Воллес Стівенс Нотатки про найвищу літературу. Вона повинна приносити насолоду

І
В  належний,  звичний  час  оспівувати  свято,
Носити  чуб  чи  гриву,  як  це  робить  більшість,
В  юрмі  разом  тріумфувати  зичним  горлом,

Передвіщати  радість  і  пісні  про  неї  
Нести  щасливим  людям  в  дар,  відчуте  серцем
У  цій  спільноті,  найнадійніший  фундамент,

Доволі  нескладна  ця  вправа,  Ієронім  (1)  
Придумав  сурми  і  вогненні  струни,  які
Збирають  золотими  пальцями  cинь  вітру(2):

У  хорі  голосів,  які  злітають  звідти,  
Шукати  голос  найпохмурішого  предка,
Шукати  джерело  мелодії  зі  світла,  

Яке  обрушує  нас  в  надчуттєву  форму.
Але  при  цьому  постає  складна  проблема,  
В  зображенні,  яке  ми  бачимо,  вловити,  

Що  незбагненна  мить  ірраціонального,  
Коли  схід  сонця,  чи  коли  глибини  моря
Ясні,  чи  на  стіні  небесного  притулку

Повисне  місяць.  Це  незмінювані  речі.
Але  ми  вражені,  вони  були  неначе.
Ми  розуміємо  їх  розумом  пізнішим.

II
Блакитна  жінка(3),  нерухома,  наче  з  глянцю,
Не  хоче  за  вікном  перисту  розторопшу(4)
З  її  холодним  сріблом,  там  перисті  хмари  

Повинні  пінитись,  котитися,  як  хвилі,
І  сексуальні  квіти  мусять  спочивати
Від  пристрастей  своїх,  шалених  і  спекотних,

Насичувати  ароматом  літні  ночі,  
Слід  збутися  її  невдалим  мріям,  у  снах
Приймати  їх  природну  форму.  Досить  цього

Для  неї,  щоб  запам'ятала:  розторопша
Приходить  навесні  у  виноградне  листя
Шалений  пульс  її  студити;  в  пінних  хмарах

Нема  нічого,  окрім  піни  хмар;  цвіт  пінний  
Відходи  визрівання  сімені;  а  потім,
Коли  гармонія  тепла  серпневих  сосен

Зайде  в  кімнату,  задрімає  й  затихне  ніч.
Їй  вистачить  того,  що  спогади  навіють.
Блакитна  жінка  вигляне  в  своє  віконце,

Назве  коралами  кизил,  холодний,  чистий,
Холодний,  холодно  окреслений,  реальний,(5)
Ясний  і,  виключно  для  ока,  не  завадний.

ІІІ
Незмінний  образ  у  незмінній  пустці,  (6)
Лик  з  каменю  в  безмежному  багрянці,
Багрянець  з  зеленню,  багрянець  з  синню,

Античний  лоб,  над  ним  важке  волосся,
Канавки  від  дощу,  багрець,  рожевість  
Рубіну  сточена  водою  й  вітром,  

Лоза  круг  горла,  вищерблені  губи,
Похмурі  брови  гріються  як  змії,
Утрачених  чуттів  немає  й  сліду,

Багрянець  у  багрянці  неповторний,
Злегка  іржавий  і  злегка  рум'яний,
Злегка  загрублий,  дикий  і  корона

Не  радує  очей,  багряна  слава
Самотньо  віє  над  охглухлим  вухом.
Сіяння  гасне,  сердолик  тьмяніє,

Зневажений  без  шани.  Мабуть  бджоли.
Могло  так  бути,  чи  було.  Померлий
Пастух  (7)  приніс  акорд  величний  з  пекла,

Але  проспав  овець.  Такий  переказ.
Несуть  з  любов'ю  діти  перші  квіти
І  розкидають  їх.  Нема  подібних.

IV
Запізно  ми  міркуємо  про  справи
В  минулому,  коли  вже  зрозуміли
Й  побачили  своє  і  їхнє  місце.

Укладено  в  Катавбі  (8)  серед  року  
Опівдні  шлюб  містичний  капітана
Прославленого  і  дівиці  Бавди.

Для  них  був  урочистий  гімн:  бо  досі
Коханців  ми  не  одружили.  Досі
Один  побратись  з  іншим  зарікався,

Вино  весільне  відмовлявся  пити.
Кожен  повинен  іншого  прийняти
Не  за  принади,  вплив,  солодку  мову,

Не  за  шу-шу-шу  таємничих  бубнів.
Слід  відчувати  іншого  як  знак,  знак,
Стихію  здатний  стримати,  чи  вітер

Спинити.  Він  любив  гірську  Катавбу,
Тому  взяв  шлюб,  із  Бавдою  зустрівшись,
І  Бавда  закохалася,  як  в  сонце.

Був  вдалим  шлюб,  тому  що  місце  шлюбу
Вони  любили.  Тут  ні  рай,  ні  пекло.
Вони  кохали,  віч-на-віч  зустрівшись.

V
Пили  Мерсо  (9),  з  манговим  чатні  (10)  їли  лобстера  
З  Бомбея.  Нам  Кенон  Аспірин  (11)  розповідав
Його  сестра  жила  в  розумному  блаженстві

В  своєму  домі.  Дві  дочки  були  у  неї,
Одній  чотири  і  одній  сім  років,  обох  
У  скромні  кольори  вона  вдягала.  Але  

Усе  ж  їх  прикрашала  ця  доречна  вбогість,
Блакитно-сіра,  пожовтіла,  зі  стрічкою,
Для  них  на  ній  суворі  настанови,  світлі,

Недільні  перли,  це  її  вдовина  радість.
Вона  назвала  їх  простими  іменами,  
Такими,  як  її,  без  мрій  про  неможливе.

Промовлені  слова  були  почуті  нею.
Вона  їх  бачила  такими,  як  вони  є,  
Чуття  передавали  найпростіші  фрази.

Як  Кенон  Аспірин  про  це  розповідав  нам,  
Відображав,  виспівував  в  режимі  фуги
Разом  з  уявлюваним  хором  дифірамби.

Як  діти  засинали,  його  сестра  сама  
Потребувала  сну,  у  безтурботній  тиші
Являлися  їм  сни  лише  про  зрозуміле.

VI
Коли  в  дрімучу  північ  Кенон  засинає
І  мимоволі  звичні  речі  позіхають,  
Оголюється  небуття,  відправна  точка,

За  межами  якої  факт  не  буде  фактом.
Від  цього  починається  людська  наука,
Блідніє  золото  нічного  світла,  знову

Внизу,  у  глибині  поверхні  його  ока
І  добре  чутний  на  вершині  його  вуха
Матеріал,  який  сприймає  його  розум.(12)

Так  що  він  в  ньому  відчував  підйомні  крила
Й  злітав  до  дальніх  зір  на  зовнішні  орбіти,
Від  них  спускався  знову  до  дитячих  ліжок,

Де  вони  сплять.  Вперед  вела  нестримна  сила
Прямо  до  верхньої  межі  корони  ночі.(13)
Оголювалось  небуття,  відправна  точка,

За  межами  якої  думка  вже  не  думка.
Він  мусив  обирати.  Це  однак  не  вибір
З  взаємовиключних  речей.  Це  був  не  вибір  

Між  так  і  ні.  Він  вирішив  вважати  речі,
які  разом  перепліталися,  за  цілість,
ускладненість,  за  осереддя  гармонії.(14)

VII
Нав'язує  чіткі  накази  на  свій  розсуд,
Як  роблять  це  лисиця  і  змія.  Рішуче.
Будує  капітолії,  в  їх  коридорах,

Біліші  воску,  урочисті  й  знамениті,
Встановлює  він  статуї  людей  розумних,
Хто  був  ученішим  сови,  хто  був  мудрішим

Слонів.  Та  нав'язати  -  це  не  відкривати.
Закономірності  сезону  відкривати,
Щоб  відкривати  літо  і  розуміть  його.

Відкривати  зиму,  і  добре  розуміти,
Знайти,  не  нав'язати,  зовсім  не  думати,
З  нічого  перейти  до  величі  погоди,

Можливо  це,  можливо,  можливо.  Повинно
Можливим  бути.  Так  повинно  бути,  з  часом
Являється  реальність  із  грубих  поєднань,

На  перший  погляд,  вивільнився  звір,  несхожий,
Зігрітий  лютим  молоком.  Пізнати  дійсність,  
Позбавитись  ілюзій  всіх,  крім  однієї,

Ілюзії  про  абсолютне  -  ти,  Ангеле,
Мовчи  у  світлосяйній  хмарі  і  слухай
Світлосяйну  музику  звучання  істини.

VIII
Чим  є  для  мене  віра?  Якщо  ангел  з  хмари,
Спокійно  дивлячись  в  бурхаючу  безодню,
На  своїх  струнах  грає  про  бездонну  славу,

Летить  на  крилах  крізь  вечірні  осяяння,
Донизу  в  глибину  безмежного  простору,
Забувши  центр  золотий  і  долю  золоту.(16)

Чи  зігрівається  в  завмерлому  польоті,  
Чи  уявляю,  що  цей  ангел  менш  щасливий?
Чи  не  примарний  ляпіс  вітру  його  крила?

Це  він  чи  я  так  відчуваю  їх?  Постійно
Невже  це  я  повторюю,  години  повні
Уявного  блаженства,  в  якому  без  потреб,

Щасливий,  я  забуваю  руку  золоту
Потреб,  я  задоволений,  хоч  не  величний,
І  там,  де  є  година,  там  і  день  існує,

Існує  місяць,  рік  існує,  час  існує,
В  якому  велич  -  дзеркало  його  самого:
Я  є,  хай  не  величний,  але  я  є,  я  є.

Цей  простір,  що  назовні,  чим  ми  заповнимо,
Крім  роздумів  своїх  та  ескапади  смерті,
Під  дахом  Попелюшка  втішиться  собою?

IX
Свисти  гучніш,  вільшанко  в  бур'янах  (17).  Я  можу
Робити  все,  що  й  ангели.  Подобається,  
Що  вони  подібні  людям  світлим,  самотні,

Утішні  ангели.  Свисти,  горніст  уявний,
Який  біля  гнізда  виспівує  подрузі,
Крик  півня,  горн,  свисток  і  незначна  зупинка,

Вільшанко,  спини  свої  прелюдії,  тренуй
Прості  повторення.  Принаймі  це  включає
Якісь  заняття,  управляння  і  роботу.

Фінальна  пісня  теж,  само  собою,  гарна:
Один  із  багатьох  повторів  завершується
Самостійно  і,  відповідно,  прекрасно,  йде

За  колом  коло,  і  коло,  і  тільки  коло,  
Доки  прості  повтори  стануть  остаточним
Благом,  як  подане  вино  до  столу  в  лісі.  

І  ми  радіємо  як  люди,  коли  листя
Незмінно  креслить  над  столом  за  колом  коло,
Щоб  ми  дивилися  й  раділи,  помічали

В  його  кружлянні  дивовижну  міру.  Мабуть,
Герой  -  людина,  а  не  виключна  потвора,
Але  його  повторення  найбільш  майстерні.

X
Дівчино  пишна  (18),  Земле,  ніч  моя  і  літо,
Мені  здається,  що  шукаю  в  тобі  зміни,  
Неспинні  зміни,  бачу  їх  мінливий  обрис?

Вони  впізнавані,  та  все  ще  незбагненні.
Вельмишановна,  пані,  ось  я,  під  деревом,    
Це  безпричинне  відчуванння  вимагає,

Щоб  я  назвав  тебе  по  імені  безмовно,
Завадив  зникненням,  залишив  біля  себе.
Коли  я  уявляю  твою  силу  або  втому,

За  працею,  тривожну,  втішену,  самотню,
Ти  залишаєшся    як  надприродний  символ.
Являєш  ірраціональну  дисторсію  (19),

Фантом  легкий,  проте  жаданий,  проте  рідний.
Це  так:  понадраціональна  дисторсія,
Уявне,  що  виникає  з  відчуттів.  Ось  так.

В  Сорбонні  (20)  це  одного  разу  зрозуміють.
Додому  з  лекцій  повертаючись,  збагнемо,  
Що  ірраціональне  є  раціональним,

Тоді  на  осяйній  дорозі  я  відчую,
Й  назву  твоє  ім'я,  мій  плинний,  зелений  світ.
І  ти  припиниш  обертатись,  крім  в  кристалі.

             —————
Солдат,  війна  триває  між  розумом
І  небом,  між  замислами  ночі  й  дня.
Тому  цей  час  -    час  зоряний  поета.

Серп  місяця  з  ним  разом  у  кімнаті
Вергілія  рядки  твердить,  вниз  -  вверх,
Вниз  -  вверх.  Його  війні  кінця  немає.

І  все  ж  вони  залежні.  Два  є  одним.
Вони  не  схожі,  ліве  й  праве,  пара,
Тоді  зустрінуться  дві  паралелі,

Коли  зустрінуться  їх  тіні,  прийдуть
В  казарму  книгою,  листом  з  Малайї.
Закінчиться  війна.  Ти  повернешся.

Прихопиш  віскі,  ще  тушонку  візьмеш
Чи  просто  так  прийдеш...  Месьє,  камраде,
Солдат  бідніший  без  рядків  поета,

Плани  малі,  але  слова,  як  кулі,
Лунає  одвічна  музика  в  крові,
Зве  ради  бою  в  бій  шляхетні  душі.

Тоді  уява  творить  справжнього  героя;
Тоді  солдат  іде  на  смерть  з  натхненним  словом,
Або,  як  мусить,  з  цим  чесним  хлібом  слів  живе.

[i](1)  Латинський  переклад  Біблії,  зроблений  приблизно  в  405  році  н.  е.  біблеїстом  Євсевієм  Ієронімом,  почали  називати  Вульгатою,  що  в  перекладі  з  латини  означає  звичайна  або  загальновживана.  "Ієронім  —  це  святий  Ієронім,  який  породив  сурми,  перекладаючи  Біблію.  Гадаю,  це  було  б  зрозуміліше,  якби  я  говорив  про  арфи".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  435)
(2)  У  цьому  описі  Стівенс,  можливо,  мав  на  увазі  сцену  зі  старого  вітража,  освітленого  сонцем,  так  що  струни  інструментів  виглядають  як  вогонь,  а  кольори  інших  інструментів,  зникнувши,  створюють  враження,  що  золоті  пальці  перебирають  небесну  порожнечу.
3)  "Блакитна  жінка,  ймовірно,  була  погодою  недільного  ранку  на  початку  квітня  минулого  року,  коли  я  писав  це.  У  мене  було  відчуття,  що  «пернаті  аргентинці»  мали  рацію  і  що  це  не  допоможе  змінити  їх  на  щось  інше,  так  само,  як  це  не  допоможе  метаморфізувати  те,  те  чи  інше  (хмари  на  піну,  живі  квіти  на  квіти  без  життя)  ,  тепло  до  форми  тепла".  (Letters  of  Wallace  Stevens  P.  444)
(4)  периста  розторопша  (feathery  argentines)  -  ймовірно,  мова  йде  не  про  аргентинців,  а  про  розторопшу,  поява  її  перистого  листя  засвідчує  прихід  весни
(5)  "Очевидно,  у  вірші,  складеному  з  погоди  та  речей,  що  пливуть  у  ній:  пір  року,  думок  і  почуттів,  холодні  окреслення  навколо  займають  свої  місця  без  допомоги."  (Letters  of  Wallace  Stevens  P.444)
(6)  "Перші  п’ять  строф  розділу  III  описують  потерту  погодою  статую,  обличчя  бога...,  єдиний  стійкий  образ  у  незмінній  реальності,...  але  це  образ  бога,  який  більше  не  повністю  утверджує  свою  віру  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  438)
(7)  Застаріла  ідея  божества  могла  існувати,  але,  згідно  з  міфом,  інший  бог,  Орфей,  прийшов  і  приніс  насолоду  від  музики,  насолоду,  яка  творить  уявні  образи.  Замість  безчуттєвого  образу  статуї  насолода  музикою  приносить  любов  дітей  -    свіжість  ранніх  квітів  та  їх  різноманітність.
(8)  Почуття  передує  розуму.  Одруження  в  Катавбі  (річка  або  регіон  у  Південній  Кароліні)  ілюструє  це:  спочатку  була  закоханість,  потім  одруження.  Вони  люблять  місце,  де  одружуються,  так  утворюється  зв'язок  почуття  і  реальності  (місця,  де  одружуються).
(9)  Мерсо  -  частина  району  Кот-де-Бон  в  Бургундії,  яка  славиться  своїми  біими  винами  сорту  Шардоне
(10)  Чатні  –  це  пряний,  інколи  гострий  соус,  що  походить  з  Індії.  Його  роблять  з  фруктів  або  овочів  із  додаванням  спецій,  трав,  цукру  та  оцту.  Готують  чатні  зі  стебел  ревеню,  томатний  чатні  або  яблучно-гарбузовий  варіант.  Такий  соус  чудово  відтіняє  смак  основних  страв  з  м'яса  й  асорті  сирів.
(11)    "Витончена  людина  Кенон  Аспірин  -  дослідив  всі  проекції  розуму,  зокрема  свою  власну,  не  обзавівшись  власною  фантазією,  повертається  до  своєї  сестри  та  її  дітей".  (  Letters  of  Wallace  Stevens,  P.445)  Його  сестра  взагалі  ніколи  нічого  не  досліджувала  і  уникала  цього.  Він  відчуває  від  цього  чуттєвий  екстаз  і  співає  хвалу  відмові  від  мрій
(12)    Зв’язок  зі  своєю  сестрою  "дає  йому  надовго  відчуття  нікчемності,  оголеності,  остаточності  й  обмеженості;  і,  лежачи  на  своєму  ліжку,  він  знову  повертається  до  сьогоднішнього  нічного  яскравого  світла".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  445).  Чуттєві  речі,  які  походять  зі  стану  його  розуму  перед  сном  "розсіюються",  залишається  відчуття  неадекватності  чуттєвих,  фактичних  речей  "Оголюється  небуття".
(13)  "Якщо  він  хоче  обійти  людський  пафос  і  факти  ,  він  повинен  йти  "прямо  до  верхньої  межі  корони  ночі":  знайти  свій  шлях  через  уяву  або,  можливо,  до  уяви".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  445)  
(14)  Йому  доводиться  обирати  між  реальністю  і  уявою,  і  він  вирішує,  що  уява  основана  на  реальності,  а  сприйняття  реальності  залежить  від  уяви.  Вони  переплітаються  і  утворюють  гармонійне  ціле.
(15)  Нав’язуваний  розумом  порядок  відрізняється  від  реально  існуючого  порядку,  наприклад,  порядку  літа  чи  зими.  Знайти  реальне  означало  б  відкинути  будь-яку  вигадку,  окрім  тієї,  яка  містить  уявлення  про  абсолютну  реальність.  Тому  уявний  небесний  ангел  ангел  повинен  мовчати,  щоб  чути  музику,  яка  відповідає  істинній  реальності.  Це  уявлення  може  бути  або  не  бути  "вищою  ілюзією",  тому  що  є  різниця  між  абсолютною  ілюзією  та  ілюзією  абсолюту.  Проблема  Кенона  полягає  у  відсутності  вибору:  його  прагнення  охопити  все  стає  заміною  реальності,  а  велика  мета  -  оправданням  власних  невдач.
(16)  Можна  уявити  ангела,  який  дивиться  на  хаос  творіння  ("бурхаючу  безодню"),  створює  чудову  музику  ("бездонну  славу"),  літає  крізь  те,  що  являє  вечір,  звичайний  час  доби,  і  не  потребує  нічого,  крім  хаосу  без  "золотого  центру"  бога  чи  "золотої  долі"  небес,  який  щасливий  лише  рівновагою  свого  польоту  без  подальшої  долі  чи  мети.  Чи  не  є  істиною,  що  хтось  уявляє  ангела  як  проекцію  свого  власного  досвіду?  Хіба  він  не  вигаданий  задля  нашого  власного  задоволення,  наповнюючого  години  блаженством?  Людський,  а  не  надприродний  досвід,  може  бути  сформульований  і  зрозумілий  через  таке  творіння,  як  ангел.  Це  не  він,  а  людина  щаслива  без  потреб  в  надприродному  (золотої  руки  потреб),  тоді  потенційно  існує  життя,  в  якому  єдина  велич  і  слава  ("величність")  —  це  не  Бог,  а  відображення  самого  себе.  Незважаючи  на  структуру  пісні  як  серії  запитань  без  чітких  відповідей,  вона  вбирає  сумніви  в  структуру  ширшого  естетичного  почуття,  а  також  може  розглядатися  як  аспект  людської  складності.
(17)  Вільшанка  в  бур'янах  відноситься  до  тварин,  яким  бракує  сили,  яка  властива  поету.  Поет  може  насолоджуватися  піснею  вільшанки  і  співом  ангелів.  Для  вільшанки  її  чудова  пісня  зводиться  для  постійних  повторів,  циклічного  процесу,  який  не  має  кінця.  Її  пісня  -  самоціль,  так  само  як  і  одноманітна  діяльність  людини  і  людському  світі.  Тому  людину  радує  повторювана  пісня  вільшанки,  кружляння  листя,  подвиги  героїв.
(18)  Пишна  дівчина  -  це  уособлення  землі  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  426),  звідси  епітети  в  першому  рядку.  Вона  добре  відома,  але  водночас  відхиляється  (дисторсія)  від  того,  ким  вона  є,  стає  невловимою  нереальністю  (легким  фантомом),  емоційним  (ірраціональним)  спотворенням  себе.  Дорогі  обидва  її  образи.  Для  Его  це  її  єдина  реальність:  понадраціональна  дисторсія,  яка  створює  фіктивну  концепцію  про  неї,  продиктовану  почуттями  щодо  неї.  Чергування  і  взаємозв’язок  дійсності  й  уяви  показано  на  початку  вірша  через  те,  що  пишна  дівчина  є  "земною";  "моє  літо",  але  не  інші  пори  року  (літо  для  Стівенса  —  це  час,  коли  реальність  найбільш  насичена  та  доступна);  і  «моя  ніч»,  але  не  день  (ніч  -  час  мрій,  день  -  дійсність).  "Моя"  підкреслює  особисту  природу  сприйняття,  що  світ  може  бути  дещо  іншим  для  кожної  людини.  Автор  намагається  зрозуміти,  як  він  сприймає  світ.  Він  знаходить  пишну  дівчину  в  постійних  змінах,  які  не  завершені.  Він  відчуває  до  неї  любов,  як  до  матері.  Людина,  охоплена  емоціями,  створює  вигадку,  яка  є  результатом  почуттів.
(19)  Дисторсія  (від  лат.  distorsio,  distortio  -  викривлення)  -  аберація  оптичних  систем,  при  якій  збільшення  різне  в  різних  точках  поля  зору,  через  що  порушується  подібність  між  об'єктом  і  його  зображенням.
(20)  "Нотатки  про  найвищу  літературу"  були  написані  під  час  війни  між  28  січня  та  1  червня  1942  року.  Сорбонна  тоді  перебувала  під  владою  контрольованого  нацистами  уряду  Віші.  Понад  тисяча  науковців  іноземного  походження  були  звільнені  з  роботи.  Фонд  Рокфеллера  за  підтримки  спеціального  радника  Джорджа  Сантаяни  зміг  допомогти  п’ятдесяти  французьким  професорам  отримати  імміграційні  візи  до  Сполучених  Штатів  і  профінансував  для  них  викладацькі  посади  в  американських  університетах.  В  "Університеті  вільної  Франції"  в  Нью-Йорку,  який  відкрився  8  жовтня  1941  року,  читав  лекції  професор  з  Сорбонни  Жан  Валь.  Він  став  першою  людиною,  яка  вказала,  що  "Нотатки  до  найвищої  літератури"  принесли  йому  задоволення  -  у  листі,  надісланому  Генрі  Черчу,  другові  Стівенса.  Можливо,  Стівенс  хотів  віддати  належне  у  своїй  поемі  французьким  ученим  у  вигнанні,  поставивши  Сорбонну  в  центр  людських  інтелектуальних  зусиль.  Саме  в  Сорбонні  філософські  концепції  раціонального  та  ірраціонального  нарешті  будуть  вияснені.
"Отже,  принести  задоволення  розумній  людині  подібними  речами  -  це  те,  чого  можна  очікувати;  і,  звичайно,  я  дуже  задоволений,  у  французькому  розумінні  цього  слова,  тим,  що  догодив  Жану  Валю".  (Letters  of  Wallace  Stevens,  P.  429–30).
[/i]

[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction.  It  must  give  pleasure[/b]
I
To  sing  jubilas  at  exact,  accustomed  times,
To  be  crested  and  wear  the  mane  of  a  multitude
And  so,  as  part,  to  exult  with  its  great  throat,
 
To  speak  of  joy  and  to  sing  of  it,  borne  on
The  shoulders  of  joyous  men,  to  feel  the  heart
That  is  the  common,  the  bravest  fundament,
 
This  is  a  facile  exercise.  Jerome
Begat  the  tubas  and  the  fire-wind  strings,
The  golden  fingers  picking  dark-blue  air:
 
For  companies  of  voices  moving  there,
To  find  of  sound  the  bleakest  ancestor,
To  find  of  light  a  music  issuing
 
Whereon  it  falls  in  more  than  sensual  mode.
But  the  difficultest  rigor  is  forthwith,
On  the  image  of  what  we  see,  to  catch  from  that
 
Irrational  moment  its  unreasoning,
As  when  the  sun  comes  rising,  when  the  sea
Clears  deeply,  when  the  moon  hangs  on  the  wall
 
Of  heaven-haven.  These  are  not  things  transformed.
Yet  we  are  shaken  by  them  as  if  they  were.
We  reason  about  them  with  a  later  reason

II
The  blue  woman,  linked  and  lacquered,  at  her  window
Did  not  desire  that  feathery  argentines
Should  be  cold  silver,  neither  that  frothy  clouds
 
Should  foam,  be  foamy  waves,  should  move  like  them,
Nor  that  the  sexual  blossoms  should  repose
Without  their  fierce  addictions,  nor  that  the  heat
 
Of  summer,  growing  fragrant  in  the  night,
Should  strengthen  her  abortive  dreams  and  take
In  sleep  its  natural  form.  It  was  enough
 
For  her  that  she  remembered:  the  argentines
Of  spring  come  to  their  places  in  the  grape  leaves
To  cool  their  ruddy  pulses;  the  frothy  clouds
 
Are  nothing  but  frothy  clouds;  the  frothy  blooms
Waste  without  puberty;  and  afterward,
When  the  harmonious  heat  of  August  pines
 
Enters  the  room,  it  drowses  and  is  the  night.
It  was  enough  for  her  that  she  remembered.
The  blue  woman  looked  and  from  her  window  named
 
The  corals  of  the  dogwood,  cold  and  clear,
Cold,  coldly  delineating,  being  real,
Clear  and,  except  for  the  eye,  without  intrusion.

III
A  lasting  visage  in  a  lasting  bush,
A  face  of  stone  in  an  unending  red,
Red-emerald,  red-slitted-blue,  a  face  of  slate,
 
An  ancient  forehead  hung  with  heavy  hair,
The  channel  slots  of  rain,  the  red-rose-red
And  weathered  and  the  ruby-water-worn,
 
The  vines  around  the  throat,  the  shapeless  lips,
The  frown  like  serpents  basking  on  the  brow,
The  spent  feeling  leaving  nothing  of  itself,
 
Red-in-red  repetitions  never  going
Away,  a  little  rusty,  a  little  rouged,
A  little  roughened  and  ruder,  a  crown
 
The  eye  could  not  escape,  a  red  renown
Blowing  itself  upon  the  tedious  ear.
An  effulgence  faded,  dull  cornelian
 
Too  venerably  used.  That  might  have  bee.
It  might  and  might  have  been.  But  as  it  was,
A  dead  shepherd  brought  tremendous  chords  from  hell
 
And  bad  the  sheep  carouse.  Or  so  they  said.
Children  in  love  with  them  brought  early  flowers
And  scattered  them  about,  no  two  alike.

IV
We  reason  of  these  things  with  later  reason
And  we  make  of  what  we  see,  what  we  see  clearly
And  have  seen,  a  place  dependent  on  ourselves.
 
There  was  a  mystic  marriage  in  Catawba,
At  noon  it  was  on  the  mid-day  of  the  year
Between  a  great  captain  and  the  maiden  Bawda.
 
This  was  their  ceremonial  hymn:  Anon
We  loved  but  would  no  marriage  make.  Anon
The  one  refused  the  other  one  to  take,
 
Foreswore  the  sipping  of  the  marriage  wine.
Each  must  the  other  take  not  for  his  high,
His  puissant,  front  nor  for  her  subtle  sound,
 
The  shoo-shoo-shoo  of  secret  cymbals  round.
Each  must  the  other  take  as  sign,  short  sign
To  stop  the  whirlwind,  balk  the  elements.
 
The  great  captain  loved  the  ever-hill  Catawba
And  therefore  married  Bawda,  whom  he  found  there,
And  Bawda  loved  the  captain  as  she  loved  the  sun.
 
They  married  well  because  the  marriage-place
Was  what  they  loved.  It  was  neither  heaven  nor  hell.
They  were  love’s  characters  come  face  to  face.

V
We  drank  Meursault,  ate  lobster  Bombay  with  mango
Chutney.  Then  the  Canon  Aspirin  declaimed
Of  his  sister,  in  what  a  sensible  ecstasy
 
She  lived  in  her  house.  She  had  two  daughters,  one
Of  four,  and  one  of  seven,  whom  she  dressed
The  way  a  painter  of  pauvred  color  paints.
 
But  still  she  painted  them,  appropriate  to
Their  poverty,  a  gray-blue  yellowed  out
With  ribbon,  a  rigid  statement  of  them,  white,
 
With  Sunday  pearls,  her  widow’s  gayety.
She  hid  them  under  simple  names  She  held
Them  closelier  to  her  by  rejecting  dreams.
 
The  words  they  spoke  were  voices  that  she  heard.
She  looked  at  them  and  saw  them  as  they  were
And  what  she  felt  fought  off  the  barest  phrase.
 
The  Canon  Aspirin,  having  said  these  things,
Reflected,  humming  an  outline  of  a  fugue
Of  praise,  a  conjugation  done  by  choirs.
 
Yet  when  her  children  slept,  his  sister  herself
Demanded  of  sleep,  in  the  excitements  of  silence
Only  the  unmuddled  self  of  sleep,  for  them.

VI
When  at  long  midnight  the  Canon  came  to  sleep
And  normal  things  had  yawned  themselves  away,
The  nothingness  was  a  nakedness,  a  point,
 
Beyond  which  fact  could  not  progress  as  fact.
Thereon  the  learning  of  the  man  conceived
Once  more  night’s  pale  illuminations,  gold
 
Beneath,  far  underneath,  the  surface  of
His  eye  and  audible  in  the  mountain  of
His  ear,  the  very  material  of  his  mind.
 
So  that  he  was  the  ascending  wings  he  saw
And  moved  on  them  in  orbits’  outer  stars
Descending  to  the  children’s  bed,  on  which
 
They  lay.  Forth  then  with  huge  pathetic  force
Straight  to  the  utmost  crown  of  night  he  flew.
The  nothingness  was  a  nakedness,  a  point
 
Beyond  which  thought  could  not  progress  as  thought.
He  had  to  choose.  But  it  was  not  a  choice
Between  excluding  things.  It  was  not  a  choice
 
Between,  but  of.  He  chose  to  include  the  things
That  in  each  other  are  included,  the  whole,
The  complicate,  the  amassing  harmony.

VII
He  imposes  orders  as  he  thinks  of  them,
As  the  fox  and  snake  do.  It  is  a  brave  affair.
Next  he  builds  capitols  and  in  their  corridors,
 
Whiter  than  wax,  sonorous,  fame  as  it  is,
He  establishes  statues  of  reasonable  men,
Who  surpassed  the  most  literate  owl,  the  most  erudite
 
Of  elephants.  But  to  impose  is  not
To  discover.  To  discover  an  order  as  of
A  season,  to  discover  summer  and  know  it,
 
To  discover  winter  and  know  it  well,  to  find
Not  to  impose,  not  to  have  reasoned  at  all,
Out  of  nothing  to  have  come  on  major  weather,
 
It  is  possible,  possible,  possible.  It  must
Be  possible.  It  must  be  that  in  time
The  real  will  from  its  crude  compoundings  come,
 
Seeming  at  first,  a  beast  disgorged,  unlike,
Warmed  by  a  desperate  milk.  To  find  the  real,
To  be  stripped  of  every  fiction  except  one,
 
The  fiction  of  an  absolute—Angel,
Be  silent  in  your  luminous  cloud  and  hear
The  luminous  melody  of  proper  sound.

VIII
What  am  I  to  believe?  If  the  angel  in  his  cloud,
Serenely  gazing  at  the  violent  abyss,
Plucks  on  his  strings  to  pluck  abysmal  glory,
 
Leaps  downward  through  evening’s  revelations,  and
On  his  spredden  wings,  needs  nothing  but  deep  space,
Forgets  the  gold  centre,  the  golden  destiny,
 
Grows  warm  in  the  motionless  motion  of  his  flight,
Am  I  that  imagine  this  angel  less-satisfied?
Are  the  wings  his,  the  lapis-haunted  air?
 
Is  it  he  or  is  it  I  that  experience  this?
Is  it  I  then  that  keep  saying  there  is  an  hour
Filled  with  expressible  bliss,  in  which  I  have
 
No  need,  am  happy,  forget  need’s  golden  hand,
Am  satisfied  without  solacing  majesty,
And  if  there  is  an  hour  there  is  a  day,
 
There  is  a  month,  a  year,  there  is  a  time
In  which  majesty  is  a  mirror  of  the  self:
I  have  not  but  I  am  and  as  I  am,  I  am.
 
These  external  regions,  what  do  we  fill  them  with
Except  reflections,  the  escapades  of  death,
Cinderella  fulfilling  herself  beneath  the  roof?

IX
Whistle  aloud,  too  weedy  wren.  I  can
Do  all  that  angels  can.  I  enjoy  like  them,
Like  men  besides,  like  men  in  light  secluded,
 
Enjoying  angels.  Whistle,  forced  bugler,
That  bugles  for  the  mate,  nearby  the  nest,
Cock  bugler,  whistle  and  bugle  and  stop  just  short,
 
Red  robin,  stop  in  your  preludes,  practicing
Mere  repetitions.  These  things  at  least  comprise
An  occupation,  an  exercise,  a  work,
 
A  thing  final  in  itself  and,  therefore,  good:
One  of  the  vast  repetitions  final  in
Themselves  and,  therefore,  good,  the  going  round
 
And  round  and  round,  the  merely  going  round,
Until  merely  going  round  is  a  final  good,
The  way  wine  comes  at  a  table  in  a  wood.
 
And  we  enjoy  like  men,  the  way  a  leaf
Above  the  table  spins  its  constant  spin,
So  that  we  look  at  it  with  pleasure,  look
 
At  it  spinning  its  eccentric  measure.  Perhaps,
The  man-hero  is  not  the  exceptional  monster,
But  he  that  of  repetition  is  most  master.

X
Fat  girl,  terrestrial,  my  summer,  my  night,
How  is  it  I  find  you  in  difference,  see  you  there
In  a  moving  contour,  a  change  not  quite  completed?
 
You  are  familiar  yet  an  aberration.
Civil,  madam,  I  am,  but  underneath
A  tree,  this  unprovoked  sensation  requires
 
That  I  should  name  you  flatly,  waste  no  words,
Check  your  evasions,  hold  you  to  yourself.
Even  so  when  I  think  of  you  as  strong  or  tired,
 
Bent  over  work,  anxious,  content,  alone,
You  remain  the  more  than  natural  figure.  You
Become  the  soft-footed  phantom,  the  irrational
 
Distortion,  however  fragrant,  however  dear.
That’s  it:  the  more  than  rational  distortion,
The  fiction  that  results  from  feeling.  Yes,  that.
 
They  will  get  it  straight  one  day  at  the  Sorbonne.
We  shall  return  at  twilight  from  the  lecture
Pleased  that  the  irrational  is  rational,
 
Until  flicked  by  feeling,  in  a  gildered  street,
I  call  you  by  name,  my  green,  my  fluent  mundo.
You  will  have  stopped  revolving  except  in  crystal.

             —————
Soldier,  there  is  a  war  between  the  mind
And  sky,  between  thought  and  day  and  night.  It  is
For  that  the  poet  is  always  in  the  sun,

Patches  the  moon  together  in  his  room
To  his  Virgilian  cadences,  up  down,
Up  down.  It  is  a  war  that  never  ends.

Yet  it  depends  on  yours.  The  two  are  one.
They  are  a  plural,  a  right  and  left,  a  pair,
Two  parallels  that  meet  if  only  in

The  meeting  of  their  shadows  or  that  meet
In  a  book  in  a  barrack,  a  letter  from  Malay.
But  your  war  ends.  And  after  it  you  return

With  six  meats  and  twelve  wines  or  else  without
To  walk  another  room  .  .  .  Monsieur  and  comrade,
The  soldier  is  poor  without  the  poet’s  lines,

His  petty  syllabi,  the  sounds  that  stick,
Inevitably  modulating,  in  the  blood.
And  war  for  war,  each  has  its  gallant  kind.

How  simply  the  fictive  hero  becomes  the  real;
How  gladly  with  proper  words  the  soldier  dies,
If  he  must,  or  lives  on  the  bread  of  faithful  speech.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028489
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2024

Персі Біші Шеллі Озимандіс

Зустрів  я  подорожнього  в  чужих  краях,
Він  бачив:  Ноги  кам'яні  без  тулуба
В  пустелі  височать.  Під  ними  у  пісках
Напівутоплений  розбитий  лик  похмурий,

Холодний  зверхній  усміх  на  кривих  вустах,  
Відомі  добре  майстру  пристрасті  натури,
Він  в  безжиттєвій  формі  оживив
Дбайливе  серце  і  погордий  вид  скульптури.

Такі  слова  увіковічнив  п'єдестал:
"Мене  звуть  Озимандісом,  царем  царів:
Зневірся  й  споглядай  Могутність  моїх  справ!"

Від  них  нічого  не  лишилось.  Розпад  скрізь,
Тільки  руїна  колосальна  й  гола  даль,
Навкруг  піски,  пласкі  й  безлюдні,  розляглись.  

[i]Фараон  Рамзес  II  Великий  правив  Єгиптом  66  років  (1279  -  1213  до  н.е.).  За  його  правління  могутність  Єгипту  досягла  вершини.  Його  ім'я  жило  в  переказах,  які  переходили  з  покоління  в  покоління.  Про  славу  Рамзеса  свідчать  величезні  будови  в  Абу-Сімбелі,  Карнаці,  Луксорі  та  в  інших  місцях.  Давньогрецький  письменник  Діодор  Сицилійський  повідомив  про  такий  напис  на  підставі  однієї  з  його  статуй:  "Цар  царів  —  я,  Озимандій.  Якщо  хтось  хоче  знати,  який  я  великий  і  де  я  лежу,  нехай  перевершить  одне  з  моїх  творінь".  Історики  вважають,  що  за  правління  Рамзеса  в  Єгипті  проживав  біблійний  пророк  Мойсей.  Саме  тоді  прийшло  в  Біблію  слово  "фараон".  
Велике  будівництво  і  війни,  які  вів  Рамзес  II,  виснажили  країну.  По  його  смерті  в  Єгипті  настав  хаос,  тільки  десятий  після  нього  фараон  Сетнахт,  засновник  XX  династії,  міг  про  себе  сказати:  "Я  навів  лад  у  всій  країні,  де  раніш  не  вщухали  повстання.  Я  розгромив  повстанців,  що  були  в  єгипетській  землі.  Я  очистив  великий  трон  Єгипту".  
Шеллі  написав  Озимандіс  під  враженням  від  уламків  статуї  Рамзеса  II,  доставлених  в  Лондон  з  Єгипту  в  1930  році[/i]

[b]Percy  Bysshe  Shelley  Ozymandias[/b]
I  met  a  traveller  from  an  antique  land,
Who  said—“Two  vast  and  trunkless  legs  of  stone
Stand  in  the  desert.  .  .  .  Near  them,  on  the  sand,
Half  sunk  a  shattered  visage  lies,  whose  frown,
And  wrinkled  lip,  and  sneer  of  cold  command,
Tell  that  its  sculptor  well  those  passions  read
Which  yet  survive,  stamped  on  these  lifeless  things,
The  hand  that  mocked  them,  and  the  heart  that  fed;
And  on  the  pedestal,  these  words  appear:
My  name  is  Ozymandias,  King  of  Kings;
Look  on  my  Works,  ye  Mighty,  and  despair!
Nothing  beside  remains.  Round  the  decay
Of  that  colossal  Wreck,  boundless  and  bare
The  lone  and  level  sands  stretch  far  away.”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2024

Генерали обіцяли швидку перемогу

[b]-  І  -[/b]
[i]Наснився  царю  Вавилонії  Навуходоносору  здоровенний  ідол.  Голова  в  нього  була  золота,  груди  й  руки  срібні,  живіт  і  стегна  мідні,  гомілки  залізні,  а  ступні  з  того,  з  чого    і  в  Вавилонії,  і  в  Україні  саман  роблять,  тільки  у  Вавилонії  в  заміс  поклали  не  солому,  а  залізні  ошурки.  З  соломою  краще,  могли    б  вік  служити.  А  залізні  ошурки  -  то  панські  витребеньки,  щоб  не  по-простому,  а  по-панському.  Пропав  чудовий  ідол  через  панську  пиху.  Впав  з  гори  камінь,  ідол  не  встиг  відскочити.  Камінь  поцілив  у  ступні,  вони  розсипалися,  ідол  упав  і  розбився.
Пророк  Даниїл  пояснив  цареві,  що  ідол  з  глиняними  ногами  -  то  його  держава,  яка  деградує  з  золотої  до  глиняної  та  й  розвалиться.  Все  це  так,  але  трішечки  не  так.  Деградація  починається  з  того,  що  державній  голові  дістається  все  золото,  а  ногам  залишається  тільки  глина.  До  такого  комплекту  завжди  знайдеться  влучний  камінь.
Вавилонія  постійно  воювала  з  сусідами.  Багата  воєнна  здобич  єднала  навколо  царя,  живила  патріотизм  і  підвищувала  добробут  вавилонців.  Аж  тут  Валтасар,  біблейський  син  Навуходоносора,  одержав  послання  "Мене,  мене,  текел,  упарсин"  і  Вавилонії  не  стало.[/i]
*  *  *
Для  чого  потрібні  війни,  від  яких  споконвіку  рушаться  вавилонії?  Тільки  не  кажіть,  що  для  того,  щоб  порятувати  сусіднє  братське  населення  від  дурних  правителів,  або  захопити  у  сусіда  патронний  заводик,  без  якого  власна  багатосоттисячна  армія  беззбройна  і  беззахисна.  
Тут  би  й  поговорити  про  наболіле  -  РФ  і  Україну.  Але  не  будемо  поглиблювати  і  усугубляти.  Залишаймося  у  Вавилонії,  тобто,  в  Іраку.  В  1979  році  президентом  і  одночасно  прем'єр-міністром  Іраку  став  Саддам  Хусейн.  Як  і  належить  сучасному  диктатору,  спирався  він  на  партію  Баас,  Партію  арабського  соціалістичного  відродження,  таку  як  треба,    національну,  соціалістичну  і  одностайно  згодну.  За  його  правління  Баас  стала  єдиною  політичною  партією  Іраку,  а  соціалізм  -  єдино  можливим  шляхом  розвитку  з  властивими  соціалізму  пишною  демагогією,  чистками,  стратами  і  ув'язненнями  опозиціонерів,  потужною  армією  з  хімічною,  біологічною  та  іншою  зброєю  і  обов'язковим  переходом  від  воєнно-політичної  диктатури  до  тоталітарної  держави.
За  щасливим  збігом  обставин  на  час  захоплення  влади  Саддамом  Хусейном  вартість  бареля  нафти  продовжувала  зростати  з  3  $/барель  на  початку  1970-х  років  до  35  $/барель  у  1980  році  (відповідно  10,79  і  104,12  $/барель  в  перерахунку  на  нинішні  ціни).  Доходи  від  експорту  нафти  націоналізованої  Саддамом  нафтовидобувної  промисловості  зросли  від  1  млрд.$  у  1972  році  до  26  млрд.$  у  1980  році.  Гроші  пішли  на  підвищення  зарплат,  будівництво  доріг  і  житла,  інвестиції  в  нові  виробництва.  Економіка  розцвіла.  Ірак  одержав  батька  нації,  який  дбає  про  добробут  народу  і  бореться  з  ворогами,  які  зазіхають  на  цей  самий  добробут.  Диктатор  Саддам  Хусейн  став  настільки  золотим,  що  народ  аж  нетямився  від  любові  до  нього.  Доглянутому  і  нагодованому  народу  подобалося  бути  овечою  отарою  у    пастуха,  який  і  про  овець  дбає,  і  пильнує,  щоб  вовки  і  козлища  не  псували  отару.  Розстріли  опозиціонерів  десятками,  сотнями  стали  звичною  справою.  Але  ситі  вівці  довіряли  своєму  пастуху  -  кого  треба,  того  й  розстрілюють.  

Як  заведено  в  історії,  по  сусідству  з  Іраком  в  Ірані  проживав  братський  іранський  народ,  щоправда  братів-шиїтів  там  було  89  %  (сунітів  -  9  %),  тоді  як  в  Іраку  шиїтів  тільки  60  %  (сунітів  -  20  %,  але  уряд  Іраку  і  військове  керівництво  були  сунітами).  Шиїти,  суніти...  Це  ж  не  1258  рік,  коли  шиїти  підтримали  армію  нащадка  Чингізхана  Улагу-хана  і  за  обіцянку  винищити  небратських  сунітів  відкрили  ворота  Багдада  його  війську.  Монголи  розграбували  і  знищили  місто,  не  вдаючись  у  тонкощі  релігійних  переконань  окремих  жителів.  
Саддам  Хусейн  готовий  був  дружити  з  братським  народом  Ірану,  але  у  1979  році  не  тільки  в  Іраку,  а  й  в  Ірані  прийшов  до  влади  новий  правитель.  Щоправда  не  шляхом  інтриг  і  вбивств  суперників,  як  Саддам.  Аятолу  Хомейні  на  вершину  влади  підняла  Ісламська  революція.  Перемоги  п'янять  і  позбавляють  розуму.  В  Ірані  заговорили  про  необхідність  поширення  Ісламської  революції  на  весь  ісламський  світ.  Аятола  Хомейні  проголосив  Саддама  ворогом  ісламу  і  змінив  на  користь  Ірану  правила  сумісного  користування  рікою  Шатт-ель-Араб  (злиття  Тігру  й  Євфрату).  У  Саддама  теж  прорізалися  бажання  -  Хузистан,  багата  нафтою  провінція  Ірану,  заселена  етнічними  братами-арабами,  і  вся  річка  Шатт-ель-Араб.  Обидва  правителі  почали  фінансувати  і  підтримувати  сепаратизм  курдів  не  у  власних,  а  в  братських  країнах.  
Диктатори  хочуть  влади  і  слави.  Підданим  достатньо  хліба  і  видовищ.  Компромісом  стає  війна,  яка  за  задумом  повинна  дати  диктаторам  славу,  а  підданим  -  видовища.  Далекі  від  бажаного.  У  1980  році  іракська  армія,  в  якій  Саддам  значно  прорідив  вище  командування  за  змови  проти  своєї  персони,  вторглася  в  Іран.  Іранська  армія,  ослаблена  проведеними  ідеологічними  чистками,  відступала,  здаючи  місто  за  містом,  аж  доки  з  початком  осінніх  дощів  обидві  армії  не  зав'язли  в  багні  бездоріжжя.  Обидві  держави  одержували  кредити,  зброю  і  моральну  підтримку  від  уболівальників  зі  всього  світу.  Щоб  шоу  тривало  як  можна  довше,  деякі  уболівальники  підтримували  гравців  почергово,  а  то  й  одночасно  обох,  як  СРСР,  який  поставляв  зброю  і  в  Ірак,  і  в  Іран.  Пропаганда  переконала  народи  обох  країн,  що  вони  захищаються  від  ворожої  агресії  і  воювати  до  перемоги  -  це  справа  честі.  
Війна  тривала  8  років  на  територіях  обох  країн,  і  закінчилася  у  1988  році  повною  і  остаточною  перемогою  Ірану  й  Іраку  -  ніхто  нічого  не  здобув  і  не  втратив.  Видовище,  влаштоване  Саддамом,  принесло  Іраку  120  тис.  убитих,  300  тис.  поранених,  70  тис.  полонених,  більше  193  млрд.$  матеріального  збитку,  80  млрд.$  зовнішнього  боргу,  втрату  репутації  через  знищення  182  000  курдів  і  хімічні  бомбардування  курдських  міст,  від  чого  тільки  в  Халлабджі  загинули  близько  5  000  мирних  жителів  Іраку.  Ціна,  сплачена  за  війну  Іраном:  300  тис.  убитих,  700  тис.  поранених,  40  тис.  полонених,  700-900  млрд.$  матеріального  збитку.  Іран  розрахувався  власними  коштами,  Ірак  набрався  кредитів  і  після  війни  настав  час  віддавати  борги.  Несподівано  пересохло  джерело,  яке  наповнювало  бюджет  -  з  1980  року  почала  падати  ціна  нафти.  
 
Доки  Ірак  воював  з  Іраном,  братський  Кувейт  багатів  на  експорті  нафти  і  навіть  позичив  Саддаму  15  млрд.$.  Коли  закінчилася  війна,  Кувейт  почав  наполягати  на  поверненні  боргу.  Саддам  звинуватив  його  у  незаконному  видобутку  нафти  з  прикордонного  іракського  родовища  і  виставив  вимогу  списати  борг  і  приплатити  за  добуту  нафту  2,5  млрд.$.  Кувейт  відмовився.  
За  два  тижні,  2  серпня  1990  року,  Революційний  Тимчасовий  уряд  вільного  Кувейту  звернувся  до  Іраку  з  проханням  про  воз'єднання.  В  цей  же  день    120-тисячна  армія  Іраку  окупувала  Кувейт.  Сини  Кувейта  повернулися  в  сім'ю,  анексований  Кувейт  став  дев'ятнадцятою  провінцією  Іраку.  Третина  населення  Кувейту  -  300  тис.  біженців  -  покинули  країну.  
Рада  Безпеки  ООН  прийняла  резолюції  №  660  з  вимогою  негайного  виведення  військ  Іраку  з  Кувейту  і  №  661  про  повну  фінансову,  торгову  і  воєнну  блокаду  Іраку.  Саддам  намагався  виторгувати  переможні  умови  капітуляції,  виграти  час  і  нарощував  армію,  готуючись  до  війни.  Замість  сподіваних  слави  переможця  і  скасування  кредиторами  частини  боргів,  він  був  викинутий  з  Кувейту  військами  коаліції,  очолюваної  США.  27  лютого  війна  закінчилася.
Ірак  одержав  близько  30  тис.  убитих,  40  тис.  поранених,  більше  30  тис.  зниклих  безвісти,  ембарго,  арештовані  рахунки  в  західних  країнах  і  зобов'язання  компенсувати  Кувейту  збитки,  причинені  війною.  Втрати  Кувейта:  від  2  до  5  тис.  осіб  загинули,  згоріли  всі  500  нафтових  свердловин,  матеріальний  збиток  50-70  млрд.$.  Втрати  коаліції:  343  загиблих  військових.  

Але  ж  ми  з  вами  пам'ятаємо,  що  багата  воєнна  здобич  єднає  навколо  правителів  їхніх  підданих,  живить  патріотизм  і  підвищує  добробут.  Світ  виконує  забаганки  переможців.  Хто  має  вишколену  армію  воїнів  і  здатен  дати  їй  найпотужнішу,  найстрашнішу  зброю,  той  диктує  світу  свої  умови.    
Розорений  війнами  Ірак  повстав  проти  диктатора,  на  півночі  повстали  курди,  на  півдні  -  шиїти.  Але  750  -  тисячної  армії  вистачило,  щоб  придушити  повстання.  При  цьому  загинули  від  30  до  100  тис.  повсталих.  Але  кого  цікавили  внутрішні  справи  Іраку?  Порятунок  потопаючих  справа  рук  самих  потопаючих.  
Року  вистачило,  щоб  пропаганда  проголосила  перемогу  Іраку  у  війні  з  Кувейтом.  Ірак  знову  приступив  до  пошуку  можливостей  виробляти  хімічну,  бактеріологічну  і  ядерну  зброю.  Санкції  і  економічна  блокада  знову  згуртували  іракців  навколо  лідера.  У  бідах  країни  звинуватили  не  Саддама,  а  підлих  американців,  які  хотіли  скорити  волелюбний  іракський  народ.  Країна  голодувала,  потерпала  від  нестачі  медикаментів,  але  вірила  в  мудрість  Саддама.
Саддам  зайнявся  відновленням  військової  спроможності  держави.  У  2001  році  на  прапорі  Іраку,  де  три  зірки  символізують  єдність,  свободу  і  соціалізм,  Саддам  власноруч  написав  "Аллах  акбар".  Свою  поразку  він  подав  як  поразку  ісламського  світу  і  закликав  арабів  стати  на  захист  святинь  ісламу,  проголосити  джихад  американцям  і  сіоністам.  

5  лютого  2003  року  державний  секретар  США  Колін  Пауелл  продемонстрував  на  Раді  Безпеки  ООН  ампулу  з  білим  порошком  -  спори  сибірської  язви,  вирощені  в  Іраку.  20  березня  2003  року  після  заяв  про  наявність  даних  розвідки,  що  Ірак  розробляє  зброю  масового  знищення,  армія  США  почала  військову  операцію  в  Іраку  з  кодовою  назвою  "Іракська  свобода"  ("Шок  і  трепет")  і  вже  15  квітня  операція  була  завершена.  Генерали  обіцяли  швидку  перемогу  і  не  помилилися.  Народ  радо  зустрів  американську  армію,  яка  принесла  звільнення  від  диктатора.  За  півтора  місяці  бойових  дій  втрати  армії  визволителів  склали  172  особи  загиблих  і  1621  особа  поранених.  
Військова  адміністрація  провела  люстрацію  серед  чиновників  державного  управління  і  в  силових  структурах  -  всі  члени  партії  Баас  були  звільнені  без  права  відновлення  на  посадах.  Почалася  підготовка  до  перших  справжніх  демократичних  виборів.  
Як  сталося,  що  замість  очікуваної  демократизації  і  економічного  розквіту  Ірак  одержав  повстання  проти  окупаційної  влади,  громадянську  війну  й  Ісламську  республіка  Іраку,  яка  перетворилася  на  ІДІЛ?

[b]ІІ[/b]
[i]"Наш  вихід  з  Іраку  до  того,  як  буде  зроблено  всю  роботу,  створить  терористичну  державу  в  самому  серці  Близького  Сходу,  терористичну  державу,  яка  буде  значно  небезпечнішою  за  Афганістан  до  того,  як  ми  звідти  вибили  Талібан,  терористичну  державу,  здатну  фінансувати  свою  діяльність  за  рахунок  нафтових  резервів  Іраку"
       (Джордж  Буш-молодший,  серпень  2005  року)[/i]

[i]У  Колхіді  бог  війни  Арес  розвісив  у  діброві  на  дубі  принаду  -  золоте  руно.  Ясону  доручили  забрати  руно,  щоб  воно  не  зваблювало  пересічних  людей.  Зі  своїми  п'ятдесятьма  друзями  на  кораблі  "Арго"  подався  він  на  завдання.  Прибув  у  Колхіду.  Арес  загадав,  щоб  Ясон  зорав  поле  вогнедишними  биками  і  засіяв  його  зубами  дракона.  Накинулися  бики  на  Ясона,  як  люті  леви.  Герой  їх  приборкав,  запріг  у  плуг,  зорав  поле  і  засіяв  зубами  дракона.  Заворушилася  земля,  виткнулися  з  неї  списи,  за  ними  шоломи,  а  затим  постали  в  повен  зріст  воїни  -  спарти.  За  порадою  Медеї,  доньки  Ареса,  кинув  Ясон  величезний  камінь  у  цю  юрму.  Спарти,  не  розібравшись,  хто  їх  скривдив,  почали  битися  між  собою.  Ясон  старанно  допомагав,  доки  спарти  не  полягли  всі  до  єдиного.  Вночі  забрав  він  закохану  Медею  і  золоте  руно  та  й  накивав  п'ятами  з  Колхіди.
Й  донині  так:  щоб  відібрати  золоте  руно,  сіють  зуби  дракона.  Тоді  з  землі,  яка  мала  б  ростити  збіжжя,  виростають  воїни  і  війни.  [/i]

*  *  *
1979  рік:  11  лютого  Національний  фронт  повсталого  Ірану  формує  уряд,  очолюваний  аятолою  Хомейні;  16  червня  до  влади  в  Іраку  приходить  Саддам  Хусейн;  3  липня  президент  США  Джиммі  Картер  підписує  секретну  директиву  про  надання  допомоги  противникам  прорадянського  уряду  Афганістану;  25  грудня  Радянський  Союз  вводить  в  Афганістан  Обмежений  військовий  контингент  допомагати  Демократичній  Республіці  Афганістан  захищати  комунізм.  З  різних  країн  світу  в  Афганістан  прибувають  близько  35  000  добровольців  допомагати  моджахедам  боротися  з  комунізмом.  
Афганістан  навчив  і  загартував  воїнів,  стратегів  і  ідеологів  войовничого  джихадизму.  У  січні  1980  року  там  починає  боротьбу  з  комунізмом  двадцятидвохрічний  син  саудівського  мільярдера  Усама  бен  Ладен,  майбутній  організатор,  фінансист  і  керівник  всесвітньої  терористичної  мережі  аль-Каїда.  У  1989  році,  запізнившись  на  боротьбу  з  комунізмом,  але  підоспівши  на  боротьбу  зі  США,  в  Афганістан  прибув  з  Йорданії  мало  кому  відомий  "поганий  хлопець"  Ахмад  Фаділь  аль-Халейлі,  який  увійде  в  історію  як  засновник  Ісламської  республіки  Іраку  Абу  Мусаб  аз-Заркаві.  
Радянське  вторгнення  в  Афганістан  стало  завершальною  стадією  "холодної  війни"  між  СРСР  і  США.  Там  було  забито  перший  гвіздок  в  труну  світової  системи  соціалізму  і  змінено  ідеологічне  забарвлення  міждержавних  конфліктів  -  почалося  протистояння  ісламської  і  християнської  цивілізацій.  
У  1989  році,  виконавши  свій  інтернаціональний  обов'язок,  СРСР  вивів  з  Афганістану  Обмежений  контингент  військ.
Афганістан:  загинули  243  900  військових  і  більше  670  000  цивільних,  кілька  мільйонів  біженців  назавжди  покинули  країну.  Далі  громадянська  війна  і  розруха.
СРСР:  15  031  загиблих,  53  753  поранених,  417  зниклих  безвісти,  щорічні  витрати  на  війну  близько  8,2  млрд.$,  астрономічна  сума  витрат  на  всю  війну  засекречена.  Далі  розпад  СРСР  і  розруха.
США:  Щорічні  витрати  на  афганських  повстанців  285  млн.$.  
"Та  секретна  операція  була  блискучою  ідеєю.  Вона  дала  можливість  заманити  росіян  в  афганський  капкан...  Коли  Совєти  офіційно  перетнули  кордон,  я  написав  президенту  Картеру  по  суті:  "Зараз  у  нас  виникла  можливість  забезпечити  СРСР  їхню  власну  В'єтнамську  війну".(З.Бжезинський)  
Чи  розумів  Бжезинський,  що  США  потрапили  у  той  самий  капкан?  Попереду  війна  з  Талібаном  в  Афганістані,  вторгнення  в  Ірак,  за  результатами  співставне  зі  здобутками  СРСР  в  Афганістані,  війна  нового  типу  -  з  тероризмом.
У  1989  році  (наступному  після  закінчення  ірано-іракської  війни)  помирає  аятола  Хомейні.  Незадовго  до  смерті  він  попереджає  перебудовника  СРСР  Михайла  Горбачова,  що  капіталізм  не  допоможе  розплутати  клубок  економічних  проблем  соціалізму,  бо  теж  потерпає  від  головної  хвороби  всього    людського  суспільства  -  бездуховності  і  кризи  віри.  Жодна  країна  більше  не  буде  витрачати  свої  ресурси,  щоб  довести  переваги  комунізму,  "хруст  кісток  якого  вже  почули  нащадки".  Горбачов  не  зрозумів  засторогу  мудрої  людини  про  руйнівну  дію  ідеологічного  вакууму,  який  утвориться  після  відмови  від  комуністичної  ідеології.  
З  прадавніх  часів  ідеологічною  основою  суспільств  була  релігія.  Еволюція  відбирає  ті  релігії,  які  забезпечують  своїм  прибічникам  виживання  і  благополуччя.  Релігія  переконує  людину  жертвувати  своїм  добробутом  і  навіть  життям  заради  інтересів  суспільства.  Релігія  ідеально  мотивує  суспільство  на  війну  і  економічну  експлуатацію.  За  альтруїзм  суспільство  віддячує  герою  турботою  про  його  рідню,  а  безсмертна  душа  героя  одержує  найвищу  нагороду  -  рай.  Чим  більше  в  суспільстві  альтруїстів,  тим  більші  шанси  суспільства  вижити  і  процвітати.  Чим  більше  егоїстів,  які  живуть  за  рахунок  інших,  тим  вразливіше  суспільство  до  руйнівних  впливів,  тим  ближче  до  краху.  Егоїсти  виграють  конкуренцію  за  доступ  до  благ  всередині  суспільства,  але  суспільство  альтруїстів  перемагає  суспільство  егоїстів
У  ХХІ  столітті  війни  за  ресурси  набули  релігійного  забарвлення.  Іслам  почав  священну  війну  (джихад)  проти  хрестоносців  -  спочатку  проти  комунізму  СРСР,  потім  проти  демократії  США.  
Незважаючи  на  проголошене  у  грудні  1989  року  завершення  війни,  в  Афганістані  розгорілася  громадянська  війна.  За  три  роки  прорадянський  уряд  був  ліквідований,  владу  в  країні  захопив  Талібан.  
Після  терористичних  актів  11  вересня  2001  року  в  Нью-Йорку  Усама  бен  Ладен  укрився  в  Тора-Бора  в  Афганістані.  Уряд  Афганістану  відмовився  видати  його  США  без  надання  доказів  причетності  до  терористичних  актів.  7  жовтня  2001  року  в  Афганістані  почалася  військова  операція  США  і  Великобританії  "Незламна  свобода",  яка  закінчилася  за  два  з  половиною  місяці  розгромом  Талібану.  Уцілілі  моджахеди  повернулися  в  рідні  країни  відновлювати  свої  мережі  і  створювати  осередки  для  майбутньої  боротьби  з  комунізмом  і  хрестоносцями.  Ніхто  не  звернув  на  це  увагу.  
Революції  "арабської  весни"  похитнули  стабільність  східних  деспотій  у  регіоні,  де  зосереджена  третина  світових  запасів  нафти.  Потужні,  добре  озброєні  і  навчені  армії  донедавна  були  здатні  забезпечити  стабільність  у  будь-якому  регіоні  земної  кулі.  В'єтнам  і  Афганістан  здавалися  прикрим  виключенням.  Але  тільки  не  двічі  битий  Ірак...  Іракські  опозиціонери,  шукаючи  підтримки  у  США,  запевняли,  що  народ  проти  Саддама  і  не  буде  його  захищати.  Вони  вимагали:  "Буш,  введи  війська!"  Генерали  США  обіцяли  швидку  перемогу.
Потрібен  був  привід  для  початку  військової  операції.  Так  доречно  лідер  іракської  опозиції  у  вигнанні  Ахмад  Чалабі  передав  уряду  США  інформацію  про  наявність  в  Іраку  зброї  масового  знищення  і  підтримку  Саддамом  діяльності  Аль-Каїди  -  гарний  спосіб  нацькувати  на  диктатора  найпотужнішу  державу  світу.  ЦРУ  не  підтверджувало  інформацію  Чалабі,  але  спрацювала  вибірковість  людського  сприйняття.  Людина  схильна  ігнорувати  факти,  які  суперечать  її  світоглядній  системі  -  ілюзії  примиряють  з  дійсністю.  Але  коли  керівники  держави  вибірково  відбирають  факти,  які  живлять  їхні  ілюзії,  це  обертається  тяжкими  наслідками  для  держави.  Незважаючи  на  застереження  лідерів  ісламських  держав,  що  військове  вторгнення  в  Ірак  відкриє  скриньку  Пандори  на  Близькому  Сході,  20  березня  2003  року  почалася  військова  операція  США  в  Іраку.  Обійдемо  важливі  для  нас  питання,  чому  уряд  Іраку  не  спромігся  організувати  опір  агресії  і  чому  армія  Іраку  виявилася  небоєздатною.  15  квітня  2003  року  Ірак  був  повністю  окупований  армією  США.  Досяг  своєї  мети  і  Чалабі  -  він  був  призначений  головою  Тимчасової  керівної  ради  Іраку  і  залишався  ним  впродовж  року,  доки  військові  США  безуспішно  шукали  в  Іраку  зброю  масового  знищення.  Безконтактна  війна,  війна  нового  типу,  виявилася  надуспішною.  
США  і  коаліція:  172  загиблих,  1621  поранених.
Ірак:  9200  загиблих  військових,  7300  загиблих  цивільних.
Етнічна  більшість  Іраку  -  араби,  які  сповідують  іслам.  Суспільство  має  племінну  структуру.  Кожне  плем'я  відстежує  свій  родовід  від  часів  Магомета  і  належить  до  сунітів  або  шиїтів.  Суніти  визнають  право  бути  правителями  лише  кровно  споріднених  з  Магометом.  Шиїти  визнають  право  бути  правителями  посвячених,  кому  дано  чути  вказівки  дванадцятого  імама  Мухаммеда  Аль-Махді,  схованого  від  усіх  у  873  році    за  дорученням  Магомета.  Питання  влади  було  причиною  століть  кривавих  війн  між  сунітами  й  шиїтами.  Останні  сто  років  вони  мирно  селилися  в  одних  кварталах,  в  одних  будинках.  
В  Іраку  головні  посади  в  державному  управлінні  і  армії  належали  сунітам.  До  часу  ця  нерівність  залишалася  в  тіні,  доки  не  зайшла  мова  про  ідеологічну  основу  виживання  суспільства.  Суспільств  виявилося  аж  три  -  суніти,  шиїти  і  курди  (70  %  суніти,  решта  шиїти,  єзиди,  алавіти,  християни),  які  домагаються  об'єднання  курдських  провінцій  Іраку,  Туреччини,  Сирії  й  Ірану  в  незалежну  державу  Курдистан.  
США  йшли  в  Ірак  з  благим  наміром  -  дати  країні  демократію,  бо  тільки  вона  може  забезпечити  ефективне  управління  державою  і  створити  політичні  передумови  для  економічного  зростання.  Належало  зламати  авторитарну  систему  управління,  вибудовану  диктатором  Саддамом  Хусейном  і  провести  демократичні  вибори  у  всі  органи  державної  влади.
Першим  кроком  у  боротьбі  з  авторитаризмом  стала  люстрація.  Були  звільнені  без  права  займати  посади  всі  члени  єдино  правильної  партії  Баас,  всі  державні  чиновники,  командний  склад  армії,  поліції,  служби  безпеки...  Оскільки  в  Іраку  без  партійного  квитка  не  приймали  навіть  до  ВУЗів,  інтелігенція  теж  опинилася  на  вулиці.  Мільйони  посад  заповнити  виявилося  ніким.
Країну  накрила  хвиля  мародерства.  Розформована  поліція  зупинити  його  не  могла.  Розграбовані  були  музеї,  крамниці,  державні  установи,  наростали  лавиноподібно  вуличні  грабежі  і  квартирні  крадіжки.  Окупаційна  армія  виявилася  неготовою  і  нездатною  зупинити  розгул  злочинності.  Зруйнована  державна  система  була  безпорадною.  Початкову  ейфорію  населення  змінили  відчуття  безпорадності,  незахищеності  і  нарешті  неприязні  до  тих,  кого  недавно  радісно  вітали  як  визволителів.  
За  відсутності  державної  системи  управління  на  перше  місце  вийшли  інші  форми  організації  суспільства.  Це  були  не  структуровані  мережі  КДБ  чи  організованої  злочинності,  які  швидко  знайшли  поле  для  плідної  співпраці  в  СРСР  після  його  розпаду.  В  Іраку  державотворчою  структурою  стали  релігійні  об'єднання  ісламістів,  які  мали  багато  прихильників,  були  добре  організовані,  мотивовані  і  розпоряджалися  значними  фінансами.  Курди  ще  за  Саддама  одержали  автономію,  створили  свої  органи  самоуправління  і  підтримали  армію  США,  сподіваючись  з  її  допомогою  одержати  державність.  Розвал  центральної  держави  не  надто  вплинув  на  курдські  провінції.  Але  для  решти  території  бездержавність  поставила  на  перше  місце  питання  влади  і  відродила  тисячолітню  ворожнечу  сунітів  і  шиїтів.  Цією  ворожнечею  скористалася  третя  сила  -  чорні  прапори  прийшли  зі  Сходу,  їх  принесли  воїни  з  довгим  волоссям  і  бородами,  чиї  імена  походили  від  назв  їхніх  рідних  міст.  
Арабські  афганці  готувалися  до  майбутньої  війни  з  хрестоносцями  в  таборах  Афганістану  і  Пакистану.  Для  їхнього  фінансування  Аль-Каїда  мала  достатньо  грошей  від  співчуваючих  справі  джихаду  зі  всього  світу.  Для  них  Ірак  став  полем  битви  з  хрестоносцями.  На  ньому  свою  життєздатність  випробували  дві  ідеологічні  течії.  Представником  першої  був  Усама  бен  Ладен  і  його  організація  Аль-Каїда.  Вони  вважали  своїм  завданням  об'єднати  конфліктуючі  течії  ісламу  в  могутню  силу,  яка  підготує  умови  для  створення  майбутнього  Всесвітнього  Халіфату  і  приходу  очікуваного  мусульманами  месії  -  Мухаммеда  Аль-Махді,  який  поведе  мусульман  до  перемоги  перед  кінцем  світу.  
Ідеологом  іншого  напрямку  став  йорданський  відчайдух  Заркаві,  який  починав  з  дрібної  наркоторгівлі  і  сутенерства  у  рідному  місті  Зарка.  Людина  не  здатна  жити  без  ідеалів.  Потреба  у  моральній  наповненості  життя  тим  сильніша,  чим  довше  вона  залишається  не  задоволеною.  Ставши  воїном  джихаду  в  Афганістані,  Заркаві  знайшов  свій  ідеал.  Будучи  малоосвіченим,  він  розумів  Коран  буквально  -  Всесвітній  Халіфат  повинен  бути  створений  тут  і  зараз.  У  битві  біля  іракського  містечка  Дабік,  напророкованій  у  хадисах,  воїни  ісламу  переможуть  хрестоносців  Риму  і  заволодіють  світом.  Він  усвідомив  свою  обраність  і  почав  підготовку  до  переможної  битви.  Не  маючи  ні  армії,  ні  озброєння,  здатного  протистояти  армії  США,  він  обрав  іншу  стратегію  і  тактику  ведення  війни  -  тероризм

-  ІІІ  -
[i]"Проблема  не  в  тому,  як  очистити  територію  від  повстанців.  Завжди  можна  сконцентрувати  достатньо  сил,  щоб  це  зробити...  Проблема  в  тому,  щоб  не  допустити  повернення  повстанців,  коли  війська  підуть.  Цього  можливо  досягти  тільки  при  підтримці  населення...  Яка  зі  сторін  конфлікту  забезпечить  найкращий  захист  підтримуючому  її  населенню  -  та  й  переможе".
(Давид  Галюла  "Як  вести  протиповстанську  боротьбу.  Теорія  і  практика")[/i]
Коли  у  1990  році  Ірак  напав  на  Кувейт,  бен  Ладен  запропонував  шейху  Кувейта    Джаберу  аль-Ахмеду  аль-Джаберу  ас  Сабаху  свою  допомогу  -  100  000  підготовлених  досвідчених  бійців  -  щоб  не  допускати  немусульманські  війська  на  священну  землю  ісламу.  Шейх  проігнорував  цю  пропозицію  і  віддав  перевагу  очолюваній  США  коаліції  християнських  і  мусульманських  країн.  Армії  коаліції  були  розміщені  в  Саудівській  Аравії.  Армія  моджахедів  проголосила  початок  священної  війни  з  хрестоносцями  -  джихад.  Хто  тоді  почув  дзижчання  комара?
Але  звідки  у  бен  Ладена  взялася  армія?  З  Афганістану.  З  1980  до  1990  року  США  виділили  на  озброєння  і  підготовку  моджахедів  4  -  5  млрд.$.  Саудівська  Аравія  надала  4  млрд.$  офіційної  допомоги,  крім  цього  допомога  надходила  від  благодійних  організацій,  приватних  фондів  і  з  пожертвувань,  які  збирали  в  мечетях.  Тільки  у  1980  -  1987  роках  в  таборах  Пакистану  пройшли  підготовку  80  000  моджахедів.  Війна  удосконалила  засоби  ведення  сучасної  партизанської  війни  -  засідки,  убивства,  атаки  малими  силами,  самогубці  з  бомбами.  Опитування  показали,  що  терористичні  акти  самогубців  на  захист  ісламу  підтримують  73  %  населення  в  Лівані,  43  %  -  в  Йорданії,  44  %  -  в  Бангладеш,  47  %  -  в  Нігерії,  33  %  -  в  Пакистані,  25  %  -  в  Індонезії.  
Еволюція  не  визнає  написаних  для  неї  програм,  тільки  випробування  різних  варіантів  і  відбір  найкращого.  Якими  б  продуманими  не  були  стратегічні  плани,  в  них  завжди  є  помилки.  Стратегією  США  в  Іраку  стало  відсторонення  від  влади  Саддама  Хусейна  і  його  партії  Баас,  дебаасизація  суспільного  життя,  підготовка  нової  іракської  армії,  передача  влади  демократично  обраному  уряду  і  виведення  військових  підрозділів  США  з  країни.  
Військова  операція  "Іракська  свобода"  почалася  20  березня  2003  року.  Високотехнологічна,  найпотужніша  в  світі  армія  США  легко  здолала  слабку  армію  Іраку,  озброєну  за  технологіями  позавчорашнього  дня.  Як  і  передбачалося,  населення  зустріло  армію  США  як  визволителів.  1  травня  2003  року  Джордж  Буш  з  палуби  авіаносця  "Авраам  Лінкольн"  проголосив:  "Місія  виконана".    
Далі  розроблена  стратегія  почала  давати  збої.  Несподіваною  виявилася  присутність  в  Іраку  Абу  Мусаба  аз-Заркаві,  який  ще  з  лютого  2003  року  готував  для  зустрічі  американців  "сплячі  осередки"  повстанців  по  всій  країні.  Використовуючи  міжнародну  мережу  Аль-Каїди  і  власні  зв'язки  у  30  країнах,  Заркаві  організував  збір  розвідувальної  інформації,  налагодив  матеріально-технічне  забезпечення  для  виконання  масштабних  терактів,  доставку  секретними  каналами  коштів  і  добровольців  для  джихаду.  Він  став  частиною  протиамериканського  повстання  в  Іраку  і  його  керівником.  
Дебаасизація  країни  стала  катастрофічною  помилкою,  яка  зруйнувала  державне  управління,  систему  держбезпеки  і  поліцію.  Армія  США  не  мала  ні  потрібної  кількості  людей,  ні  виучки,  щоб  заповнити  утворений  вакуум  влади.  Серед  безвладдя  і  хаосу  почалися  грабежі  і  мародерство.  Без  роботи  залишилися  185  000  членів  партії  Баас,  більшість  з  яких  була  сунітами.  Дебаасизовані  іракці  знайшли  підтримку  і  розуміння  у  Заркаві.  Кваліфіковані  військові  спеціалісти  долучилися  до  розбудови  мережі  опору  і  планування  операцій.  Цілями  стали  військові  США,  колаборанти  і  "невірні",  які  сповідували  інші  релігії  або  були  неправильними  мусульманами  (не  сунітами).  
7  серпня  2003  року  стався  перший  терористичний  акт  в  Багдаді.  Внаслідок  вибуху  автомобіля-бомби  біля  черги  за  візами  в  посольство  Йорданії  11  іракців  загинули  і  десятки  були  поранені.  Через  кілька  годин  на  вулиці  вибухнув  ще  один  автомобіль-бомба,  вбивши  двох  американських  солдатів.  
19  серпня  2003  року  вибухнув  автомобіль-бомба,  припаркований  біля  офісу  представника  ООН  в  Іраку  Сержіу  Вієйри  ді  Мелла.  Загинули  20  осіб,  близько  100  осіб  було  поранено.
29  серпня  2003  року  біля  мечеті  в  шиїтському  місті  Наджафі  після  проповіді  знаменитого  аятолли  Мохаммеда  Бакира  аль-Хакіма  у  багатотисячному  натовпі  вибухнув  автомобіль-бомба,  загинули  90  осіб,  близько  500  осіб  було  поранено.  
Хвиля  терактів  накрила  Ірак.  Нова  технологія  вбивства  довела  свою  ефективність.  Заркаві  вибирав  цілі,  які  демонстрували  безпорадність  США  і  забезпечили  те,  що  окупація  країни  стала  тривалою  і  болючою.  Люди  не  хотіли  й  боялися  співробітничати  з  окупаційною  владою,  яка  принесла  в  Ірак  хаос  і  смерть.  Масове  насилля  розбудило  вікову  ворожнечу  між  сунітами  й  шиїтами.  Перестрілки  між  ними  спалахували  вдень  і  вночі.  Також  стріляли  американці  і  в  американців.  Швидко  зростала  кількість  убитих.  Хто  вбивав?  В  умовах  безвладдя  кожен  робив  висновки  на  свій  розсуд.  
ЦРУ  повідомляло,  що  в  Ірак  прибувають  новобранці  з  країн  Близького  Сходу,  республік  Середньої  Азії,  Північного  Кавказу,  Європи...    Вони  вливаються  в  підпільні  терористичні  групи.  Пентагон  заперечував  наявність  повстання,  керованого  з  єдиного  організуючого  центру.  
В  системах  з  чіткою  ієрархією  і  єдиним  центром  прийняття  рішень  люди  схильні  приховувати  негативні  факти  і  прикрашати  дійсність.  Говорити  правду  -  програшна  стратегія  в  ієрархії.  Система  витісняє  незручних,  підтримує  тих,  хто  грає  за  її  правилами,  формується  команда  однодумців  і  втрачається  керованість.  На  підставі  неправильної  інформації  приймаються  неправильні  рішення,  які  дискредитують  систему  і  ведуть  її  до  загибелі.  Міністр  оборони  Рамсфельд  не  хотів  чути  про  можливість  повстання  чи  партизанської  війни  в  Іраку.  Небажання  прийняти  реальність  погіршувало  становище  окупаційної  армії  і  відтерміновувало  прийняття  правильних  рішень.
Тим  часом  мережа  Заркаві  поповнювалася  новими  людьми.  Тут  були  і  "корисні  навіженці",  яким  належало  стати  бомбістами-самогубцями,  і  творчі  особистості,  які  принесли  нові  ідеї  в  партизанську  війну.  Творча  енергія  повстанців  проклала  дорогу  у  віртуальний  простір,  в  якому  сьогодні  живе  пересічна  свідомість.  Телебачення  й  інтернет  стали  дієвим  засобом  боротьби  за  серця  й  розум  співчуваючих  повстанцям  у  всьому  світі.  Сайти  джихадистів  розповідали  в  новинах  про  героїчні  перемоги  повстанців  і  безсилля  американців,  кликали  новобранців  долучатися  до  створення  ісламської  держави  за  заповідями  Аллаха,  де  не  буде  бездуховності  і  несправедливості.  

У  квітні  2004  року  після  показу  американським  каналом  CBS  відеоматералів  про  тортури  й  знущання  американських  наглядачів  над  ув'язненими  іракцями  в  тюрмі  Абу-Грейб  розгорівся  міжнародний  скандал.  Арабський  гнів  закипів  від  фотографій,  де  голих  в'язнів  водять  на  повідку  як  собак,  цькують  собаками,  піддають  тортурам  і  сексуальним  приниженням.
7  травня  2004  року  Заркаві  на  відеокамеру  власноруч  обезголовив  молодого  американського  ентузіаста  Ніколаса  Берга,  який  прибув  до  Іраку  допомагати  відновлювати  економіку.  Він,  як  надалі  і  всі  інші  страчені,  був  одягнений  в  помаранчевий  тюремний  одяг,  як  у  в'язнів  з  Абу-Грейб.  Відео  страти  супроводжувалася  текстом:  "Як  може  вільний  мусульманин  спати  спокійно  в  той  час,  коли  ріжуть  іслам,  його  гідність  стікає  кров'ю  і  свідченнями  ганьби  в  новинах  про  сатанинські  знущання  над  мусульманськими  чоловіками  і  жінками  у  в'язниці  Абу-Грейб.  Де  ваше  завзяття  і  де  ваш  гнів?"  Було  кому  писати  натхненні  промови  для  просторікуватого  бандита  з  Зарки:  "Ви  повинні  подолати  Америку,  хоча  на  це  потрібен  деякий  час.  Вона  залишиться  плямою  ганьби  на  щоці  часу".
Незліченна  кількість  користувачів  інтернету  у  всьому  світі  переглянули  це  відео.  Апокаліпсис  війни  перетворився  у  віртуальний  апокаліпсис.  Криваве  дійство  кликало  глядачів,  яким  не  було  місця  в  театрі  життя,  стати  акторами  в  театрі  війни,  заповнити  героїчними  подвигами  нудний  відтинок  між  народженням  і  смертю,  стати  частиною  руху,  який  вершить  історію.  
Обережні  на  інтернет-аукціонах  продавали  своє  майно,  щоб  надіслати  кошти  на  рахунки  джихадистів.  Відчайдухи  подалися  таємними  маршрутами  долучатися  до  джихаду  особисто.  Віднині  Заркаві  не  залежав  від  Аль-Каїди  -  він  мав  вдосталь  і  грошей,  і  новобранців.      
13  травня  2004  року  веб-сайти  джихадистів  розмістили  повідомлення  про  об'єднання  іракських  повстанців  в  організацію  "Аль-Таухид  валь-Джихад"  ("Єдність  і  Джихад")  на  чолі  з  Заркаві:  "Це  об'єднання  є  силою  для  народу  ісламу  і  спалюючим  вогнем  для  ворогів  Бога,  в  якому  вони  будуть  горіти  до  повернення  вкрадених  прав,  і  встановлення  релігії  Бога  на  Землі...  Перемога  або  мучеництво".
До  кінця  2004  року  стало  зрозуміло,  що  протистояння  між  повстанцями  і  окупаційними  військами  перейшло  в  принципово  нову  фазу.  Повстанці  зуміли  витіснити  американців  з  провінцій  у  великі  міста.  Регулярні  напади  на  патрулі  і  армійські  колони  в  містах  змусили  американців  відступити  за  стіни  власних  військових  баз.  Щодня  на  фугасах  підривалися  патрульні  автомобілі,  бронетехніка  і  автоколони  частин  тилового  забезпечення.  Небаченого  розмаху  набуло  полювання  на  іракців,  які  пішли  служити  в  поліцію.

30  січня  2005  року  мільйони  іракців  прийшли  до  урн  на  перші  демократичні  вибори.  Планувалося,  що  на  виборах  пропорційно  будуть  представлені  суніти,  шиїти  і  курди.  Суніти  не  висунули  своїх  кандидатів  і  на  вибори  не  прийшли.  Вибори,  після  яких  владу  одержали  шиїти,  ще  більше  розпалили  вогонь  війни.  Захист  і  порядок  обіцяв  Заркаві.  Обурені  і  принижені,  суніти  спочатку  вітали  його  бійців,  в  тому  числі  іноземних  ісламістів,  які  обіцяли  вигнати  окупантів.  Ісламісти  були  організовані,  дисципліновані  й  безстрашні.  Але  їхній  захист  і  порядок  виявилися  далекими  від  обіцяного.  До  повстання  в  сунітській  провінції  Аль-Анбар,  яке  стане  початком  самоочищення  країни  від  благодійників-терористів,  було  ще  далеко.  
19  листопада  2005  року  у  місті  Хадіта  двадцятирічного  американського  морського  піхотинця  розірвало  на  шматки  на  закладеній  міні.  Ще  двоє  морпіхів  були  поранені.  Один  з  уцілілих  увірвався  в  приватний  будинок  і  розстріляв  всіх  дітей.  Інші  морські  піхотинці  розстріляли  на  дорозі  опель  з  п'ятьма  іракцями  і  помочилися  на  голови  вбитих.  Потім  обшукали  будинок  за  будинком  і  вбили    24  людини,  включно  з  дев'ятимісячним  немовлям.  
Трагічна  подія  стала  наслідком  напруги,  розчарування,  втоми  й  ізоляції  окупаційних  сил  США  в  Іраку.  Смерть  вже  була  настільки  звичною  справою,  що  навіть  не  проводилося  ні    розслідування  трагедій,  ні  покарання  винуватців.  І  все  ж  розстріл  у  Хадіті  став  переломним  для  США.  Далі  або  повна  катастрофа,  або  радикальна  зміна  іракської  стратегії.
За  перші  п'ять  років  окупації  втрати  коаліційних  сил:  2003—580  осіб;  2004—906  осіб;  2005—897  осіб;  2006—872  осіб;  2007—961  особа.  Втрати  іракського  мирного  населення  оцінюються  приблизно:  80  тис.  загиблих,  більше  160  тис.  поранених  (дані  правозахисної  організації  "Iraq  Body  Count").    
Нинішній  радник  з  питань  національної  безпеки  Дональда  Трампа  Герберт  Макмастер  (той  самий,  хто  змінив  скандально  відстороненого  з  цієї  посади  Майкла  Флінна)  захистив  докторську  дисертацію  на  розсекречених  матеріалах  періоду  в'єтнамської  війни.  У  1997  році  в  гнівній  книзі  "Невиконання  обов'язку"  він  проаналізував  прийняття  рішень  в  ідеальній  ієрархії,  вибудованій  президентом  Ліндоном  Джонсоном  і  міністром  оборони  Робертом  Макнамарою.  Команда  однодумців  аналізувала  інформацію,  яка  надходила  знизу,  узгоджувала  спільне  бачення  подій  і  передавала  вниз  команди,  обов'язкові  для  виконання.  Робота  команди  однодумців,  яка  не  сміла  заперечувати  президенту  і  не  визнавала  альтернативних  варіантів,  обернулася  катастрофою.  На  підставі  невірної  оцінки  ситуації  вироблялися  помилкові  рішення  -  ідеальна  ієрархія  призвела  до  ідеального  провалу.  
Відома  серія  експериментів  психолога  Соломона  Аша  продемонструвала,  чим  небезпечна  одностайність.    В  групі  з  дев'яти  підставних  осіб  і  одного  піддослідного  пропонувалося  дати  очевидну  відповідь  на  просте  запитання.  Якщо  дев'ятеро  давали  невірну  відповідь,  десятий  не  наважувався    відповісти  правильно  і  повторював  те,  що  сказали  інші.  Коли  в  групі  підставних  осіб  хоча  б  один  називав  вірно  очевидне,  піддослідний  теж  наважувався  дати  вірну  відповідь.  
У  2003  році  полковник  Герберт  Макмастер  командував  Третім  підрозділом  армійської  розвідки  в  Іраку.  Після  закінчення  бойових  дій  проти  іракської  армії,  його  підрозділ  був  розміщений  у  містечку  Таль-Афр.  Йому  довелося  налагоджувати  стосунки  з  місцевим  населенням  і  перетягувати  його  на  свій  бік  у  боротбі  з  тероризмом.  Генерал  Девід  Петреус,  полковники  Герберт  Макмастер  і  Шон  Макфарланд  знайшли  вихід  з  безнадійної  ситуації.  
Визнанням  важливості  зробленого  Макмастером  у  Таль-Афрі  стало  те,  що  командування  двічі  відмовило  йому  в  присвоєнні  чергового  військового  звання.  Він  став  найзнаменитішим  полковником  армії  США  -  дотримання  субординації  і  безумовне  виконання  наказів  цінується  більше,  ніж  порятунок  армії  від  поразки.
7  червня  2006  року  ЦРУ  нарешті  вистежило  Заркаві.  Він  загинув  після  ракетно-бомбового  удару  по  будинку,  в  якому  він  знаходився.  Але  справа  Заркаві  продовжила  жити  -  15  жовтня  2006  року  відбулося  проголошення  Ісламської  республіки  Іраку  в  захоплених  повстанцями  сунітських  районах  Іраку.

[b]-  ІV  -[/b]
[i]Коли  захисні  механізми  виявляються  занадто  слабкими,  в  нас  зникає  віра  в  можливість  вплинути  на  результати  війни,  і  ми  переживаємо  події  з  ганебною  байдужістю,  ніби  ми  всі  стали  заручниками.
(Ж.Бодрійяр  "Війни  в  Затоці  не  було")[/i]
Ще  недавно  достатньо  було  застосувати  шантаж,  підкуп,  обман,  залякування  провідних  політиків,  щоб  вони  дестабілізували  і  руйнували  свої  країни.  Далі  держави-спонсори  давали  гроші  і  зброю    підготовленим  людям  і  досягали  своїх  політичних  цілей.  Перемога  в  гібридній  чи  повномасштабній  війні  виправдовувала  варварське  ставлення  до  переможених,  яких  вважали  людьми  нижчого  сорту.  
Але  світ  змінився.  Все  частіше  доля  війни  не  залежить  від  геніальності  полководців,  а  народ  стає  не  об'єктом,  а  суб'єктом  історії.  Некеровані  громадські  рухи  мають  можливість  накопичувати  кошти  і  купувати  зброю  на  відкритих  ринках  або  налагодити  кустарне  виробництво  зброї  за  захопленими  зразками  -  таліби  в  Афганістані  забезпечили  себе  автоматами  Калашникова  власного  виробництва,  ІДІЛ  налагодив  випуск  мінометів.  
Офіційна  пропаганда,  поширювана  через  центральні  ЗМІ,  нейтралізується  контрпропагандою  через  неконтрольовані  інформаційні  мережі,  зокрема  через  інтернет.  Захоплення  території  і  підтримка  маріонеткових  урядів  стає  початком  тривалої  громадянської  війни,  яка  знецінює  перемогу  у  високотехнологічній  безконтактній  війні.  Армія  здатна  перемогти  армію,  але  не  здатна  перемогти  народ.  
Чи  хтось  в  уряді  США  прогнозував,  що  усунення  від  влади  в  Іраку  диктатора-соціаліста  Саддама  Хусейна  мобілізує  на  війну  мусульман  зі  всього  світу?  Хтось  міг  завбачити,  що  ідея  побудови  комунізму  буде  заміщена  ідеєю  побудови  Всесвітнього  Халіфату?  Хтось  знав,  що  знецінене  людське  життя  служитиме  не  нагромадженню  капіталів  для  обраних,  а  стане  зброєю  терористів-смертників?  Що  пішло  не  так  в  Іраку?  Почнемо  з  бездоганної  стратегії.
1.  Перемога  над  армією  Саддама  і  усунення  його  від  влади  -  успішно  виконано.  
2.  Дебаасизація,  з  метою  усунення  від  влади  і  позбавлення  впливу  прибічників  Саддама  -  провалено.  Вакуум  влади  призвів  до  хаосу,  армія  США  не  була  готова  виконувати  поліцейські  функції.  Наводити  порядок  на  свій  розсуд  взялися  бойовики  Заркаві,  розпаливши  міжконфесійні  і  міжетнічні  конфлікти  та  ненависть  до  окупаційної  армії  США.  
3.  Підготовка  й  проведення  демократичних  виборів  і  передача  влади  законно  обраному  уряду  -  провалено.  Непропорційне  представлення  в  уряді  різних  груп  населення  призвело  до  перекосу  влади  і  ще  одного  конфлікту  між  скривдженими  й  переможцями.  Поліцейські  загони  шиїтів  зайнялися  винищенням  сунітів.  Захисником  сунітів  став  Заркаві,  його  загони  почали  винищувати  шиїтів.  Оскільки  серед  мусульман  світу  суніти  складають  близько    87  -  90  %,  його  рішуча  жорстокість  не  відштовхнула,  а  додала  йому  симпатій  серед  співчуваючих  справі  джихаду.
4.  Підготовка  нової  іракської  армії  і  поліції,  які  забезпечать  законність  у  країні  -  провалено.  Армія  і  поліція  не  змогли  залишитися  поза  громадянським  конфліктом,  який  охопив  країну.  Пропаганда  створила  романтичний  образ  відважних,  сильних  чоловіків,  які  повстали  проти  окупантів  і  перемагають  найпотужнішу  армію  світу  -  США.  Реальною  владою  в  Іраку  стала  армія  Заркаві.  Погрози  і    розправи  утримували  людей  від  співпраці  з  окупаційною  владою.  Безробіття  в  розореній  війною  країні  стало  додатковою  причиною,  чому  чоловіки  йшли  в  краще  оплачувану  армію  Заркаві.  Підготовлені  американцями  військові  підрозділи  іракців  часто  у  повному  складі,  прихопивши  зброю,  дезертирували  до  Заркаві.  
В  цих  умовах  війська  США  зосередилися  в  укріплених  пунктах  передового  базування  ФОБах  (FOB  –  forward  operating  base)  з  кінотеатрами,  магазинами,  басейнами.  Час  від  часу  ФОБіти  влаштовували  безуспішні  рейди  на  пошук  повстанців.  Така  стратегія  дозволила  мінімізувати  втрати  живої  сили,  але  Ірак  належав  бойовикам  Заркаві,  озброєним  загонам  самооборони    сунітів,  шиїтів  і  просто  бандам  грабіжників.  Мережева  організація  Заркаві  виявилася  більш  гнучкою,  мобільною,  оперативною,  ніж  централізована  військова  ієрархія  США.  
Бойовики  Заркаві  контролювали  двістіп'ятидесятитисячне  місто  Таль-Афар  перед  прибуттям  туди  3500  вояків  Другого  танкового  підрозділу  кавалерійського  корпусу  під  командуванням  полковника  Герберта  Макмастера.  Перед  відправкою  в  Ірак  його  підлеглі  на  плацу  в  Форт-Карсоне,  штат  Колорадо,  вивчали  культуру  Іраку  і  відпрацьовували  різні  можливі  складні  ситуації  при  контакті  з  іракцями.  Прибувши  в  Ірак,  Макмастер  відразу  почав  налагоджувати  стосунки  з  місцевим  населенням,  влаштовувати  зустрічі  сунітів  і  шиїтів,  організував  сумісне  патрулювання  вулиць.  Для  населення  найважливішими  є  безпека,  вода,  електрика,  транспортна  мережа,  медицина  і  санітарія.  Підлеглі  Макмастера,  не  стали  ФОБітами,  а  зайнялися  налагодженням  мирного  життя  в  місті  і  постійно  несли  службу  на  29  блокпостах.  Декілька  тижнів  підрозділ  ніс  великі  втрати,  але  потім  місцеві  жителі  стали  на  бік  американців  і  спільними  зусиллями  вигнали  бойовиків  з  міста.
Макмастер  порушив  три  головних  правила  ідеальної  ієрархії:  
-  ігнорував  помилкові  стратегічні  вказівки  командування;  
-  коли  командування  не  реагувало  на  його  запити,  звертався  до  журналістів;  
-  надав  право  молодшим  офіцерам  на  блокпостах,  не  чекаючи  вказівок  від  командування,  діяти  на  власний  розсуд  відповідно  до  обставин.  
Макфарленд,  підлеглий  Макмастера,  був  переведений  з  Таль-Афару  в  Аль-Анбар.  Перед  його  прибуттям  1000  підготовлених  іракських  військових  дезертирували  відразу  після  випускної  церемонії.  Макфарленд  вже  переконався  в  недієвості  стратегії  уникнення  втрат  і  підготовки  іракської  армії  для  ведення  війни  з  повстанцями.  Тому  в  Аль-Анбарі  він  застосував  досвід  Таль-Афару  -  налагодив  співпрацю  з  вождями  сунітських  племен.  І  тут  теж  бойовики  мусили  покинути  місто.
Набутий  досвід  був  узагальнений  Девідом  Кілкалленом  в  книжечці  "28  статей:  основи  контрпартизанської  війни  на  ротному  рівні",  яку  військові  пересилали  один  одному  електронною  поштою.  
Девід  Петреус  у  2003  році  командував  101  десантною  дивізією  в  Мосулі,  найбільшому  місті  на  півночі  Іраку.  Він  теж  порушив  правила  ідеальної  ієрархії.  Він  проігнорував  наказ  про  дебаасизацію  і  залишив  на  посаді  губернатора  Мосула  члена  Баас.  За  його  розпорядженням  були  збільшені  ціни  на  пшеницю,  що  дало  можливість  селянам  більше  заробити  на  її  продажу.  Всупереч  наказу  командування,  він  залишив  відкритим  кордон  для  прикордонної  торгівлі  з  Сирією,  що  народило  жарт  про  те,  що  Петреус  має  власну  міжнародну  політику.  Дякуючи  підтримці  населення,  американські  операції  в  Мосулі  були  найбільш  успішними.  За  це  Петреус  був  зісланий  в  Канзас  командувати  військовою  базою.  Звідти  він  налагодив  електронне  листування  з  Макмастером,  Макфарленом,  Кілкалленом.  Спільними  зусиллями  вони  зайнялися  розробкою  нової  стратегії  США  в  Іраку.  Оскільки  Рамсфельд  не  бажав  чути  інших  точок  зору,  крім  власної,  Петреусу  довелося  через  ЗМІ  поширити  розроблене  Польове  керівництво  FM  3-24  з  викладом  контрпартизанської  доктрини.  
Хтось  в  Україні  ознайомився  з  цим  детальним  документом  "FM  3-24  MCWP  3-33.5  Insurgencies  and  Countering  Insurgencies"  (Повстання  і  протидія  повстанню)  https://fas.org/irp/doddir/army/fm3-24.pdf)?    Нам  такого  не  треба,  бо  в  нас  АТО,  а  не  повстання.  Донбас  чекає  звільнення  від  російських  терористів.
Катастрофа  в  Іраку  змусили  президента  Буша  18  грудня  2006  року  замість  Дональда  Рамсфельда  призначити  міністром  оборони  Роберта  Гейтса,  а  той  24  січня  2007  року  призначив  командувачем  Міжнародними  об'єднаними  збройними  силами  в  Іраку  Девіда  Петреуса  замість  Джорджа  Кейсі.  Більше  нікого  не  цікавила  думка  Рамсфельда,  що  в  Іраку  немає  ні  повстання,  ні  партизанської  війни.  Безконтактна  високотехнологічна  війна  з  єдиним  центром  управління  одержала  альтернативу  -  у  війні  з  повстанцями  перемагає  той,  на  чиєму  боці  населення.  Найважливіші  рішення  повинні  прийматися  не  в  командному  центрі  за  тисячу  кілометрів,  а  тими,  хто  веде  боротьбу,  з  урахуванням  ситуації  на  місці.  Важливо,  щоб  вони  мали  повноваження  і  здатність  приймати  самостійні  рішення.
Щоб  уникнути  фінансових  зловживань  з  боку  військових,  кошти  для  надання  послуг  населенню  за  проведеними  тендерами  одержували  приватні  компанії.  Комісія  з  військових  контрактів,  двопартійна  наглядова  рада,  створена  Конгресом  США  у  2008  році,  прийшла  до  висновку,  що  відкати,  шахрайство,  зловживання  в  Іраку  і  Афганістані  набули  масового  характеру.  Це  призвело  до  втрати  від  31  до  60  млрд.$.  
Військове  командування  на  місці  бачило  проблеми,  але  не  мало  коштів  для  їх  вирішення.  Коли  нарешті  була  запроваджена  програма  децентралізації  грошової  допомоги,  командування  одержало  можливість  витрачати  кошти  на  оплату  послуг  іракських  військових  чи  вирішення  побутових  проблем  населення.  Статистичний  аналіз  показав,  що  це  стало  додатковим  чинником  зменшення  кількості  терористичних  актів  -  кожні  200  000  $    на  100  000  населення  (2  $  на  людину)  дозволяли  запобігти  трьом  терористичним  актам.
У  2007  році  було  збільшено  чисельність  військ  США  в  Іраку  за  рахунок  тисяч  свіжих  навчених  солдатів.  Успішна  координація  антитерористичних  груп  розвідки  США  і  оперативних  сил  спеціального  призначення,  вербування  агентури  серед  місцевого  населення,  впровадження  агентів  у  середовище  бойовиків  і,  головне,  підтримка  населення  зробили  ефективною  боротьбу  з  повстанцями.  Міста  сунітського  трикутника,  які  служили  притулком  і  операційної  базою  для  бойовиків  Заркаві,  швидко  стали  небезпечними  для  його  послідовників.  Постійні  операції  вдень  і  вночі  не  давали  терористам  можливості  планувати  і  координувати  складні  атаки.  Ісламська  республіка  Іраку  була  викинута  у  віддалені  важкодоступні  гірські  райони.  Три  вищі  рівні  її  керівництва  були  винищені.  У  2011  році  війська  США  передали  всю  владу  уряду  Іраку  і  15  грудня  остання  колона  військових  залишила  країну.  Спокій  у  Перській  затоці  і  дешева  нафта  для  економіки  обійшлися  більше  ніж  у  трильйон  доларів  з  бюджету  США,  непрямі  витрати  додали  ще  один  трильйон  доларів.  
На  знак  протесту  проти  сваволі  місцевої  влади  17  грудня  2010  року  в  столиці  Тунісу  вуличний  тороговець  фруктами  Мухаммед  Буазізі  вчинив  самоспалення.  Народ  вийшов  на  вулиці.  14  січня  2011  року  президент  Тунісу  пішов  у  відставку.  Арабська  весна  прийшла  у  16  арабських  країн,  викликавши  політичні  зрушення  в  урядах.  
15  березня  2011  року  на  вулиці  сирійських  міст  Дераа,  Латакія  і  Хомс    вийшли  демонстранти  з  вимогою  політичних  реформ.  Вони  несли  Біблію  і  Коран  як  символи  єдності  багатоконфесійної  країни.  Президент  Сирії,  головнокомандувач  сирійських  збройних  сил    і  секретар  сирійського  відділення  партії  Баас  Башар  Асад  вивів  на  вулиці  танки  і  війська,  адже  саме  це  потрібно  для  швидкої  перемоги.  Ісламський  Халіфат  одержав  другий  шанс

[b]-  V  -[/b]
[i]"Ісламська  держава  підірвала  порядок  у  західному  Іраку  і  східній  Сирії,  бо  вона  виявилася  більш  ефективною,  ніж  режими  Багдада  і  Дамаска.  Тобто,  ІДІЛ  встановила  компетентну  бюрократичну  владу,  яка  поширилася  на  все  навколо...  і  фактично  поєднавшись  з  каральними  заходами,  стала  непорушною  і  стабільною.  І  при  такій  територіальній  захищеності  ІДІЛ,  без  сумніву,  перетворилася  в  центральний  диспетчерський  пункт,  який  організує  теракти  в  інших  країнах.  В  кінцевому  результаті  Ісламська  держава  може  припинити  своє  існування  лише  тоді,  коли  якась  інша  сила  перевершить  її  в  ефективності  управління  і  наведенні  порядку".  (Бернард  Фолл)[/i]
Війни  стимулювали  зростання  об'єму  глобального  ринку  зброї  з  56,4  млрд.  дол.  у  2014  році  до  66  млрд.  дол.  у  2015  році.  Експорт  зброї  зі  США  -  23  млрд.  дол.,  Росії  -  7,68  млрд.  дол.,  Франції  -  6  млрд.  дол.  Сумарні  воєнні  витрати  у  2015  році  склали  1,676  трлн.  дол.,  що  складає  2,3  %  світового  ВВП.  На  відміну  від  торгівлі  пральними  машинами  чи  черевиками,  торгівля  зброєю  перебуває  в  зоні  опіки  держави.  Уряди  заохочують  виробників  зброї  експортними  кредитами,  державними  субсидіями  на  наукові  дослідження  й  інженерні  розробки,  допомагають  знайти  покупців  і,  в  міру  можливостей,  розпалють  війни  і  долучаються  до  них,  звичайно,  за  межами  своїх  кордонів.  
"Сучасна  російська  зброя  гідно  пройшла  випробування,  і  не  на  навчальних  полігонах,  а  в  реальних  умовах,  в  бою...  Сирійський  досвід  дозволить  внести  необхідні  корективи,  підвищити  ефективність  і  надійність  техніки,  створювати  зразки  зброї  нового  покоління,  удосконалювати  Збройні  Сили,  нарощувати  їхні  бойові  можливості  (З  промови  В.Путіна  17  березня  2016  року).  
Гідні  випробування  довели  ефективну  убійну  силу  російської  зброї  і  дали  збільшення  частки  РФ  на  світовому  ринку  зброї  на  28  %,  у  порівнянні  з  попередньою  п'ятирічкою  (США  -  на  27  %).  
Торгівля  зброєю  -  це  урядовий  бізнес  і  територія  корупції.  Війни  останнього  століття  перестають  бути  війнами  між  арміями,  до  них  у  все  більшій  мірі  долучається  мирне  населення,  яке  одержало  доступ  до  ринку  зброї  і  перетворилося  на  його  важливу  складову.  Потужні  геополітичні  гравці  бережуть  життя  і  майно  своїх  підданих  і  з'ясовують  стосунки  на  території  третіх  держав.  Так  само  первісні  племена  винищували  сусідів  для  розширення  території  харчування  для  свого  племені.  Хто  має  потужнішу  зброю,  той  перемагає  слабших,  краще  харчується,  потужніше  мислить,  винаходить  ще  потужнішу  зброю...  Освячений  удосконаленою  ідеологією  цей  цикл  повторюється  досі.  Але  необхідність  захищатися  і  відкритість  ринку  зброї  часто  приводять  до  непрогнозованих    політичних,  економічних  і  психологічних  наслідків.  Владу  над  країною  легко  втратити,  але  складно  повернути.
Серед  арабських  країн  Сирія  була  однією  з  найблагополучніших.  У  2010  році  ВВП  на  душу  населення  -  5  260  дол.,  рівень  безробіття  -  8,4  %  ,  інфляція  -  4  %,  грамотність  серед  чоловіків  89  %,  серед  жінок  -  73,6  %,  безкоштовна  освіта  і  медицина.  Курс  на  побудову  соціалізму,  як  і  належить,  збільшував  частку  державних  підприємств,  їхню  збитковість  і  зниження  якості  товарів,  що  забезпечило  щорічне  скорочення  експорту  на  10  %.  СРСР  допомагав  зміцнювати  соціалістичну  економіку  -  збудував  каскад  ГЕС  на  Євфраті,  зрошувальні  канали,  завод  азотних  добрив  і  озброїв:  у  1982  -  1990  рр.  поставив  зброї  на  11  млрд.  дол.  і  надав  нові  кредити  для  закупівлі  радянської  зброї.
Війна  в  Іраку  зменшила  надходження  в  бюджет  Сирії  на  30  %.  Через  сильну  посуху  і  неврожай  2010  року  сільське  населення  кинулося  шукати  заробітку  в  містах.  Рівень  безробіття  зріс  до  14  %.  Надлишок  робочої  сили  знецінив  її  -  середня  заробітна  плата  впала  менш  ніж  до  1  дол./день.  Економічне  неблагополуччя  посилило  соціальну  напруженість.
15  березня  2011  року  на  вулиці  сирійських  міст  вийшли  десятки  тисяч  сирійців  вимагати  реформ  від  Башара  Асада.  18  березня  в  південному  місті  Дераа  поліція  арештувала  і  катувала  підлітків  віком  від  10  до  15  років  за  графіті  "Народ  прагне  падіння  режиму"  (лозунг  "арабської  весни"  в  Тунісі  і  Єгипті)  .  У  відповідь  20  березня  натовп  підпалив  будівлю  партії  Баас  в  Дераа.  Поліцейські  відкрили  вогонь  бойовими  патронами,  убивши  п'ятнадцятьох  і  поранивши  сотні  людей.  25  березня  величезні  натовпи  зібралися  на  вулицях  сирійських  міст  Хама,  Хомс,  Алеппо.  Башар  Асад  не  був  тюхтієм,  як  Хосні  Мубарак.  Він  не  пішов  у  відставку,  а  ввів  у  бунтівні  міста  армію.  Танки  забарикадували  головні  площі  Хами,  з  дахів  будинків  снайпери  відстрілювали  протестуючих.  
Башар  Асад  належав  до  релігійної  меншини  алавітів  (езотеричний  різновид  шиїтів),  які  управляли  елітними  армійськими  підрозділами  країни  і  службою  безпеки.  Ставши  президентом,  він  згідно  з  Конституцією  став  сунітом.  В  Сирії  проживали  21  млн.  осіб,  з  них  суніти  складали  близько  72  %  населення,  християни  -  20  %,  алавіти  -  6  -  10  %,  вони  не  конфліктували  між  собою  на  релігійному  ґрунті.  На  початку  повстання  Асада  і  опозицію  підтримало  по  третині  населення  всіх  конфесій.  Якби  Асаду  вдалося  зобразити  повстанців  терористами  і  релігійними  фанатиками,  це  б  збільшило  кількість  його  прихильників  -  народ,  наляканий  іракською  війною  шиїтів  з  сунітами,  згуртується  навколо  лідера.  Асад  сповістив,  що  в  Сирії  починається  смертельна  битва  з  джихадистами,  які  хочуть  розпалити  релігійну  війну  і  відкинути  країну  назад  у  середньовіччя.  
Громадянська  війна  стала  питанням  часу.  В  ООН  Китай  і  Росія  блокувала  будь-які  резолюції,  які  осуджували  Асада  за  вбивство  людей,  і  продовжували  поставляти  в  Сирію  зброю  й  запчастини.  Збереження  правління  Асада  дозволяло  зберегти  в  Тартусі  єдину  російську  іноземну  військово-морську  базу.  Падіння  в  Лівії  режиму  Каддафі  обернулося  втратою  4  млрд.  дол.  для  російських  виробників  зброї,    для  китайських  -  18  млрд.  дол.  Треба  краще  берегти  своїх  "сучих  синів".    
Європейські  країни  проголосували  за  бойкот  імпорту  сирійської  нафти,  але  союзник  Асада  -  Іран  -  компенсував  втрати,  надавши  Сирії  мільярди  доларів  у  вигляді  банківських  кредитів  і  готівки.  Ірану  важливо  було  показати  себе  захисником  шиїтів  у  арабському  світі  і  зберегти  сирійський  маршрут  поставок  в  Ліван  для  Хізбалли.  Барак  Обама  не  смів  підтримати  сирійських  повстанців  -  після  В'єтнаму  й  Іраку  громадська  думка  була  рішуче  проти  будь-яких  втручань  у  воєнні  конфлікти  за  межами  США.  Стурбований  снайперами  й  танками,  Обама  спромігся  лише  на  розумні  слова:  "Заради  сирійського  народу,  для  президента  Асада  настав  час  відійти  в  сторону".    Еге  ж,  як  тільки,  так  відразу.
Проголошена  в  перші  місяці  повстання  загальна  амністія  звільнила  з  сирійських  в'язниць  радикальних  ісламістів,  які  мали  зв'язки  з  мережею  Заркаві.  На  той  час  лідером  Ісламської  республіки  Іраку,  яка  ледь  дихала,  став  Ібрагім  Авада  аль-Бадрі  -  вчений,  професор  ісламського  права  з  докторським  ступенем,  син  консервативного  мусульманського  проповідника  з  іракського  міста  Самарра.  Йому  джихадисти  дали  ім'я  Абу  Бакр  аль-Багдаді.  
Коли  США  почали  бомбардування  Іраку,  тридцятидвохрічний  Абу  Бакр  аль-Багдаді  записався  до  руху  опору,  був  заарештований  і  потрапив  у  центр  затримань  Кемп  Букка,  де  одночасно  утримувалися  20  -  26  тисяч  ув'язнених.  Зібравши  разом  ісламістських  радикалів  і  простих  іракців  в  умовах  беззаконності  наметового  табору  в  пустелі,  посадові  особи  США  мимоволі  створили  "університет"  джихаду,  який  поширював  радикальні  ісламістські  ідеї  серед  затриманих.  Академічні  знання  Багдаді  зробили  його  впливовою  людиною  в  Кемп  Букка  -  він  тлумачив  закони  шаріату  і  проголошував  щоденні  молитви.  Дружні  зв'язки  з  Кемп  Букка  згодилися  потім,  коли  він  був  звільнений  і  знайшов  своє  місце  у  якості  радника  з  питань  шаріату  в  мережі  Заркаві.  
[i]"Якби  не  було  вторгнення  США  в  Ірак,  найбільший  кат  Ісламської  держави,  швидше  за  все,  доживав  би  свої  роки  професором  коледжу.  До  2003  року  життя  направляло  його  до  спокійної  кар'єри  викладача  ісламського  права  для  двадцятирічних,  замість  обв'язування  бомбами  їхніх  грудей".  (Джобі  Уоррік  "Чорні  прапори:  сходження  ІДІЛ")[/i]
Після  загибелі  Заркаві  Багдаді  зайняв  його  місце.  Шаріатський  вчений  забезпечив  релігійне  прикриття  актам  жорстокості,  засудженим  священнослужителями  всього  світу  як  таких,  що  суперечать  ісламу.  Підриви  самогубців,  викрадення,  здирництво,  війна  проти  шиїтів,  пролиття  невинної  мусульманської  крові  Багдаді  не  тільки  схвалював,  але  юридично  виправдовував  відповідно  до  ісламських  законів.  
Хаос  породжує  радикалізм.  У  сирійському  повстанні  Багдаді  побачив  резерви,  які  поповнять  його  поріділу  армію:  "Тут,  у  цій  країні,  відкрився  ринок  джихаду  і  став  легкодоступним!  Жодна  доросла  дієздатна  людина  не  матиме  ніякого  виправдання,  якщо  залишиться  з  тими,  хто  відмовляється  від  джихаду".  Через  півроку  з  початку  повстання  в  Сирії  Багдаді  направив  туди  розвідувальну  групу  визначитися  з  шансами  організації  перебратися  на  нового  господаря.  Сирія,  як  донедавна  Ірак,  була  територією  насильства  і  беззаконня,  якою  вільно  переміщалися  люди  зі  зброєю,  і  не  було  американців.  Бойовики  Фронту  аль-Нусра,  які  могли  приєднатися  до  ісламістів,  вже  билися  з  урядовими  військами.  Багдаді  не  цікавив  ісламістський  уряд  в  столицях  Сирії  або  Іраку.  Його  метою  було  створення  ісламського  правління  без  кордонів  -  ісламського  халіфату,  який  стане  початком  Всесвітнього  Халіфату.  Родовід  Багдаді  давав  йому  право  бути  халіфом.  Поширення  діяльності  на  Сирію  давало  право  говорити  про  ісламський  халіфат,  який  стирає  кордони.  
У  Сирії  поширилися  чутки  про  релігійні  вбивства  і  напади.  В  сунітських  містах  почали  з'являтися  на  під'їздах  листівки,  які  попереджали  про  майбутні  напади  ескадронів  смерті  алавітів.  Одночасно  алавіти  почали  отримувати  подібні  попередження  про  сунітів.  Банди  шабіха  ("примари"),  викрадали  на  вулицях  жінок  і  дітей,  а  потім  повертали  їх  мертвими  або  побитими  і  катованими.  До  кінця  2011  року  одним  з  гасел  сирійського  протесту  стало  "Християн  у  Бейрут,  алавітів  у  гроби".  Православним  московського  і  київського  патріархату  не  вистачає  такої  щирої  віри  і  непримиримості,  як  у  мусульман,  інакше  тут  вже  палало  б  не  гірше,  ніж  в  Іраку  чи  Сирії.  
24  січня  2012  року  невідоме  сирійське  повстанське  угрупування  опублікувало  відеоповідомлення,  що  представництво  мережі  Аль-Каїди  в  Сирії  почало  свою  діяльність.  За  кілька  тижнів  два  ідеально  синхронізованих  автомобілі-бомби  вибухнули  в  одному  з  відділень  з  питань  безпеки  в  Дамаску,  вбивши  сорок  чотири  людини.  До  сирійського  протистояння  долучилася  ще  одна  сила  -  ісламський  тероризм.  
У  сунітських  арабських  країнах  Перської  затоки  і  Північної  Африки  через  мережі  Ісламської  держави  в  перші  місяці  2012  року  були  завербовані  тисячі  мусульман  для  ведення  джихаду  в  Сирії.  Ще  більше  арабів  жертвували  гроші,  коштовні  ювелірні  вироби  на  справу  сирійських  ісламістів.  Арабські  уряди  таємно  відправляли  допомогу,  включно  зі  зброєю.  Проводилися  Twitter-аукціони,  де  продавалося  все,  за  що  можна  було  отримати  кошти  -  на  допомогу  сирійським  повстанцям.  Деякі  "ангели-інвестори"  власноручно  доставляли  повстанцям  валізи  з  готівкою,  бригади  повстанців  носили  імена  своїх  благодійників.
У  значно  більшій  кількості,  ніж  колись  в  Афганістан  і  Ірак,  молоді  чоловіки-мусульмани  з  усього  світу  направилися  в  Сирію  -  присягати  халіфові  і  будувати  Всесвітній  Халіфат.  Вихідці  з  Західної  Європи  мали  паспорти,  які  дозволяли  їм  вільно  пересуватися  по  всій  території  ЄС  і  Північної  Америки.  Мова  йшла  про  тисячі  радикалізованих  молодих  людей,  які  здатні  дестабілізувати  світ.  Європейці  беруть  участь  у  бойових  операціях  ІДІЛ,  відрізають  голови  журналістам  і  підривають  себе  в  Сирії  й  Іраку.  Чому  ІДІЛ  має  незбориму  привабливість  для  молоді?  ІДІЛ  відкинув  західний  спосіб  життя,  духовність,  ідеологію,  мораль,  соціальну  несправедливість,  а  головне,  знецінення  людської  особистості.  Нова  релігія  одухотворяє  світ,  позбавлений  духовності.  "Зайві  люди"  одержали  ідею,  задля  якої  варто  пожертвувати  життям.
А  що  ж  Асад?  Курдам  Асад  надав  автономію  і  вони  якийсь  час  не  долучалися  до  конфлікту.  В  липні  2012  року  було  прийнято  антитерористичний  закон,  який  забороняв  надавати  медичну  допомогу  повстанцям.  Почалися  облави  в  лікарнях.  Лікарі  кинулися  втікати  з  країни  -  в  Алеппо,  де  було  у  2013  році  близько  6  тисяч  лікарів,  у  2015  їх  залишилося  не  більше  250.  На  початок  2015  року  відсутність  кваліфікованої  медичної  допомоги  призвела  до  смерті  від  хвороб  і  ран  близько  200  000  людей.  
За  даними  організації  Syrian  Network  for  Human  Rights  у  грудні  2014  загинули  1328  мирних  жителів,  з  них  1049  (з  них  203  дитини  і  105  жінок)  вбиті  силами  Асада,  72  -  радикальними  ісламістами.  Саме  жорстокість  Асада  змусила  сирійців  приєднуватися  до  ісламістів  або  помірної  опозиції.  Поліцейські  і  військові,  не  бажаючи  брати  участь  у  терорі  проти  своєї  країни,  масово  дезертирували  і,  об'єднавшись  у  Вільну  сирійську  армію,  почали  війну  з  урядовими  військами.  
До  кінця  червня  2014  року  загальний  обсяг  захопленої  ісламістами  території  від  західної  Сирії  до  центральної  частини  Іраку  був  більшим,  ніж  разом  узяті  території  Ізраїлю  і  Лівану.  4  липня  2014  року  Багдаді  проголосив  створення  Ісламської  держави  Іраку  і  ал-Шаїму  (синонім  Леванту).  Час  працював  на  ІДІЛ.  На  захоплених  територіях  були  призначені  губернатори,  шаріатські  радники  і  військові  командири,  почав  працювати  уряд  з  процедурами,  офіційними  дозволами,  податками,  відомствами,  які  відповідали  за  соціальні  мережі,  логістику,  фінанси,  навчання,  безкоштовну  медицину,  набір  кадрів  і  підготовку  кандидатів  на  самогубні  завдання.  Казна  швидко  наповнилася  завдяки  податкам  і  продажу  понад  сорок  тисяч  барелів  сирої  нафти  в  день.  ІДІЛ  заволоділа  нафтовими  свердловинами,  нафтопереробними  заводами,  лікарнями,  університетами,  військовими  базами,  заводами  і  банками  загальною  вартістю  в  готівці  і  цінних  паперах  близько  півмільярда  доларів.  ІДІЛ  почав  повертати  собі  залишені  міста  Іраку.  
Повстанці  Фронту  аль-Нусра  і  світської  Вільної  сирійської  армії  нарікали,  що  ІДІЛ  виграла  конкурс  на  новобранців  не  тільки  тому,  що    може  собі  дозволити  платити  великі  зарплати,  а  й  тому,  що  бореться  за  щось  важливіше,  ніж  повалення  Башара  Асада.  
Білий  Дім  обмежувався  висловлюванням  стурбованості,  Росія  продавала  зброю,  Іран  давав  гроші,  весь  світ  надсилав  бойовиків.  Тим  часом  армія  ІДІЛ  підійшла  до  передмість  Дамаска.  Стало  зрозуміло,  що  треба  щось  робити,  бо  ІДІЛ  сама  не  розсмокчеться.  Варіант  зі  стіною  по  периметру  і  ровом  з  крокодилами  чомусь  не  розглядався.  Хоча  цікаво  було  б  подивитися,  що  зробить  з  ісламістами  мирне  населення  в  умовах  повної  блокади  -  саме  з'їсть  чи  згодує  крокодилам.  
Нарешті  очолюване  Девідом  Петреусом  ЦРУ  приступило  до  розробки  плану  формування,  навчання  і  озброєння  помірної  повстанської  армії,  яка  повинна  буде  повалити  режим  Асада  і  встановити  владу  в  провінціях,  які  контролює  ІДІЛ.  17  вересня  2014  року  Палата  представників  Конгресу  США  схвалила  план  навчання  і  озброєння  сирійських  повстанців  для  боротьби  з  ІДІЛ.  На  їхнє  навчання  в  таборах  Туреччини  й  Саудівській  Аравії  США  витратили  близько  500  млн.$.  Багато  з  підготовлених  сирійців  перейшли  на  бік  ІДІЛ  або  продали  свою  зброю  терористом  й  емігрували  до  Європи.  Бойовикам,  підтримуваним  ЦРУ,  платили  від  $100  до  $150  в  місяць,  менше  половини  того,  що  одержували  бойовики  ІДІЛ.  
З  22  вересня  США  почали  нічні  бомбардування  території,  контрольованої  ІДІЛ.
Надії  на  мирне  врегулювання  сирійського  конфлікту  розтанули.  Перемога  Асада,  підтримуваного  Росією  і  Іраном,  здається    малоймовірною.  Але  між  учасниками  конфлікту  немає  єдності.  ІДІЛ  не  є  головним  ворогом  для  учасників  війни.  США  вважають  себе  захисниками  демократії  у  світі  і  вимагають  усунення  від  влади  Башара  Асада  за  жорстокі  репресії  проти  мирного  населення.  Саудівська  Аравія  ворогує  з  Іраном,  який  підтримує  Хізбаллу  в  Лівані  й  надає  фінансову  і  військову  підтримку  уряду  Башара  Асада.  Туреччину  більше  хвилює  сепаратизм  курдів,  які  протистоять  Ісламській  державі  на  півдні  Туреччини.  Курди  Туреччини,  Іраку  й  Сирії  вимагають  визнання  їхньої  власної  держави  -  Курдистану.  
Росія  давній  союзник  Башара  Асада,  надає  йому  військову  допомогу.  З0  вересня  2015  року  на  прохання  президента  Сирії  Башара  Асада    літаки  повітряно-космічних  сил  Росії  з  авіабази  біля  Латакії  почали  наносити  точкові  удари  по  позиціях  ІДІЛ.  У  серпні  2016  року  жителі  310  населених  пунктів  Сирії  після  складання  зброї  одержали  продовольство,  доставлене  гуманітарними  конвоями  Міністерства  оборони  РФ.  Країна  належить  тому,  хто  завоює  серця  й  розум  населення.  Чи  не  так?  Та  й  важливо  засвідчити  свою  участь  у  конфлікті,  коли  настане  час  розподілу  пирога.  
А  як  же  ІДІЛ?  Аналіз  Jane’s  Terrorism  &  Insurgency  Centre  засвідчив,  що  у  2014  році  з  982  контртерористичних  операцій  урядових  сирійських  військ  лише  6  %  спрямовані  проти  ІДІЛ,  решта  проти  сил  помірної  опозиції.  Лише  13  %  операцій  ІДІЛ  спрямовані  проти  урядових  сил  і  об'єктів,  решта  -  проти  сил  помірної  опозиції.  
Всупереч  заявам  Міністерства  оборони  РФ,  80  %  ударів  російських  військово-повітряних  сил  спрямовані  не  на  ІДІЛ,  а  на  об'єкти,  контрольовані  сирійською  опозицією.  Можливо,  метою  РФ  є  знищення  життєздатної  опозиції,  що  поставить  перед  вибором  між  Асадом  і  ІДІЛ.
Нафту  у  ІДІЛ  за  цінами  вдвічі  меншими  за  ринкові  купує  уряд  Сирії  і  курди,  щоб  перепродати  з  суттєвим  прибутком  Ірану  й  Туреччині.  Війна  -  вигідний  бізнес  для  одних,  каліцтво  і  смерть  для  інших.  Кожному  своє.
Чи  не  краще  створити  для  ІДІЛ  резервацію.  Якщо  ліквідувати  ІДІЛ,  її  бойовики  почнуть  повертатися  додому  і  понесуть  з  собою  загрозу  тероризму  по  всьому  світу.  
До  1989  року  58  %  війни  закінчувалися  перемогою  однієї  з  воюючих  сторін,  зараз  таких  лише  13  %  .  В  часи  "холодної  війни"  10  %  конфліктів  мали  дипломатичне  рішення,  зараз  таких  40%.
Сирійський  конфлікт  триває  шостий  рік.  За  цей  час  відбулися  три  раунди  дипломатичних  переговорів  у  Женеві,  три  -  в  Астані.  Планується  Женева  -  IV,  не  виключається  Астана  -  IV.  Тим  часом  в  Сирії  проходять  випробування  нові  види  зброї  і  відпрацьовуються  тактики  ведення  сучасних  високотехнологічних  війн  для  наступних  полігонів.  "Якщо  на  початку  п'єси  на  стінці  висить  рушниця,  то  вона  повинна  вистрілити"  (А.П.Чехов)
[i]Березень  2017  року[/i]
Рушниця  вистрелила  спочатку  в  Україні,  потім  -  у  Сирії.
[i]Грудень  2024  року[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027805
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2024

Збіґнєв Герберт СПРОБА ПОКІНЧИТИ З МІФОЛОГІЄЮ

Боги  зібралися  в  бараці  в  передмісті.  Зевс  говорив,
як  завжди,  довго  і  нудно.  Остаточний  висновок:  організацію
треба  розпустити,  досить  безглуздої  конспірації,  слід  увійти
в  це  раціональне  суспільство  і  якось  вижити.  Афіна  схлипувала
в  кутку
Чесно  кажучи  -  треба  наголосити  -  поділено  останні
надходження.  Посейдон  був  налаштований  оптимістично.  голосно
рявкнув,  що  він  обійдеться.  Найгірше  почувалися  розпорядники
урегульованих  потоків  і  вирубаних  лісів.  Подумки  всі
вони  сподівалися  заснути,  але  про  це  ніхто  не  хотів  говорити.
Жодних  пропозицій  не  було.  Гермес  утримався  від
голосування.  Афіна  схлипувала  в  кутку.
Вони  повернулися  до  міста  пізно  ввечері,  з  фальшивими  документами
в  кишенях  і  пригоршнями  мідяків.  Коли  вони  переходили  міст,
Гермес  стрибнув  у  річку.  Вони  бачили,  як  він  тонув,  але  ніхто  його  не  рятував.
Думки  розділилися;  чи  був  це  поганий,  чи,  навпаки,  добрий
знак.  В  будь-якому  разі  це  стало  відправною  точкою  для  чогось  нового,
незрозумілого.
 
[b]Zbigniew  Herbert  PRÓBA  ROZWIĄZANIA  MITOLOGII[/b]
Bogowie  zebrali  się  w  baraku  na  przedmieściu.  Zeus  mówił
jak  zwykle  długo  i  nudnie.  Wniosek  końcowy:  organizację
trzeba  rozwiązać,  dość  bezsensownej  konspiracji,  należy  wejść
w  to  racjonalne  społeczeństwo  i  jakoś  przeżyć.  Atena  chlipała
w  kącie.
Uczciwie  -  trzeba  to  podkreślić  -  podzielono  ostatnie
dochody.  Posejdon  był  nastawiony  optymistycznie.  Głośno
ryczał,  że  da  sobie  radę.  Najgorzej  czuli  się  opiekunowie
uregulowanych  strumieni  i  wyciętych  lasów.  Po  cichu  wszyscy
liczyli  na  sny,  ale  nikt  o  tym  nie  chciał  mówić.
Żadnych  wniosków  nie  było.  Hermes  wstrzymał  się  od
głosowania.  Atena  chlipała  w  kącie.
Wracali  do  miasta  późnym  wieczorem,  z  fałszywymi  dokumentami
w  kieszeni  i  garścią  miedziaków.  Kiedy  przechodzili  przez  most,
Hermes  skoczył  do  rzeki.  Widzieli  jak  tonął,  ale  nikt  go  nie  ratował.
Zdania  były  podzielone;  czy  był  to  zły,  czy,  przeciwnie,  dobry
znak.  W  każdym  razie  był  to  punkt  wyjścia  do  czegoś  nowego,
niejasnego.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2024

Збіґнєв Герберт Що пан Когіто думає про пекло

Останній  круг  пекла.  Всупереч  поширеній  думці
не  заселяють  його  ні  деспоти,  ні  матеревбивці,  ні  навіть  ті,
які  полюють  за  тілами  інших.  Це  притулок  митців,  повний  дзеркал,
інструментів  і  картин.  На  перший  погляд
найкращий  круг  пекла,  без  смоли,  вогню  і  фізичних  тортур.

Цілий  рік  тут  відбуваються  конкурси,  фестивалі  та  концерти.
Не  буває  розпалу  сезону.  Розпал  є  постійним  і  майже  абсолютний.
Кожного  кварталу  виникають  нові  напрямки  і  ніщо,
так  здається,  не  здатне  спинити  тріумфальну  ходу  авангарду.

Вельзевул  любить  мистецтво.  Вихваляється.  що  його  хори,  його  поети
і  його  художники  майже  перевершують  небесних.  У  кого  краще
мистецтво,  у  того  кращий  уряд  –  це  зрозуміло.  Незабаром
можна  буде  порівняти  їх  на  Фестивалі  Двох  Світів.  І  тоді  ми  побачимо,
що  зостанеться  від  Данте,  Фра  Анжеліко  і  Баха.

Вельзевул  любить  мистецтво.  Він  надає  своїм  художникам  спокій,
добрі  харчі  і  абсолютно  ізолює  від  пекельного  життя.
[i]Зі  збірки  „Пан  Когіто”[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  CO  MYŚLI  PAN  COGITO  O  PIEKLE[/b]
Najniższy  krąg  piekła.  Wbrew  powszechnej  opinii  nie  
zamieszkują  go  ani  despoci,  ani  matkobójcy,  ani  także  ci,  którzy
chodzą  za  ciałem  innych.  Jest  to  azyl  artystów,  pełen  luster,
instrumentów  i  obrazów.  Na  pierwszy  rzut  oka  najbardziej
komfortowy  oddział  infernalny,  bez  smoły,  ognia  i  tortur  fizycznych.

Cały  rok  odbywają  się  tu  konkursy,  festiwale  i  koncerty.  Nie  
ma  pełni  sezonu.  Pełnia  jest  permanentna  i  niemal  absolutna.
Co  kwartał  powstają  nowe  kierunki  i  nic,  jak  się  zdaje,  nie  jest
w  stanie  zahamować  tryumfalnego  pochodu  awangardy.

Belzebub  kocha  sztukę.  Chełpi  się,  że  jego  chóry,  jego  poeci  
i  jego  malarze  przewyższają  już  prawie  niebieskich.  Kto  ma  lepszą
sztukę,  ma  lepszy  rząd  -  to  jasne.  Niedługo  będą  się  mogli  zmierzyć
na  Festiwalu  Dwu  Światów.  I  wtedy  zobaczymy,  co  zostanie
z  Dantego,  Fra  Angelico  i  Bacha.

Belzebub  popiera  sztukę.  Zapewnia  swym  artystom  spokój,
Dobre  wyżywienie  i  absolutną  izolację  od  piekielnego  życia.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2024

Збіґнєв Герберт Історія Мінотавра

Ще  не  розшифроване  лінійне  письмо  А  (1)  розповідає  справжню  історію  князя  Мінотавра.  Був  він  всупереч  пізнішим  пліткам  аутентичним  сином  короля  Міноса  і  Пасіфаї  (2).  Хлопчик  народився  здоровим  але  з  ненормально  великою  головою  що  провісники  розцінили  як  знак  майбутньої  мудрості.
Насправді  Мінотавр  ріс  як  на  свій  вік  сильним,  злегка  меланхолійним  малолітком.  Король  вирішив  віддати  його  до  стану  жерців.  Але  жерці  пояснили,  що  не  можна  приймати  ненормального  князя,  бо  це  може  зменшити  й  так  підірваний  відкриттям  кола  авторитет  релігії.
Тоді  Мінос  запросив  молодого  інженера  з  Греції  Дедала  (3)  творця  відомого  напрямку  педагогічної  архітектури.  Так  виник  лабіринт.  Через  систему  коридорів  від  найпростіших  до  все  заплутаніших,  різницю  рівнів  і  сходи  абстракції  планувалося  навчити  князя  Мінотавра  принципам  правильного  мислення.
Тинявся  тоді  нещасний  князь,  підштовхуваний  своїми  наставниками,  коридорами  індукції  та  дедукції,  безтямними  очима  роздивлявся  повчальні  фрески.  Нічого  з  того  не  розумів.  Вичерпавши  всі  засоби  король  Мінос  вирішив  позбутися  сімейної  ганьби.  Він  викликав  (також  з  Греції,  яка  славилася  талановитими  людьми)  досвідченого  вбивцю  Тезея.  І  Тезей  убив  Мінотавра.  Ця  точка  зору  спільна  у  міфа  й  історії.  Через  вже  непотрібний  буквар  лабіринту  Тезей  повертається  несучи  велику  закривавлену  голову  Мінотавра  з  витріщеними  очима,  в  яких  з'явилися  перші  паростки  мудрості,  яку  звичайно  дає  досвід.
[i](1))  Лінійне  письмо  А  -  різновид  критського  письма,  яке  розвинулося  з  критських  ієрогліфів.  Фестський  диск,  можливо,  найдревніша  пам'ятка  писемності  (ХХІ  -  XVII  ст.  до  н.е.  ?),  виконана  лінійним  письмом  А  
(2)  Мінос,  впевнений  у  своєму  високому  призначенні,  молився  богам,  щоб  допомогли  йому  захопити  владу  на  Криті.  Посейдон  подарував  Міносу  чудового  білосніжного  бика  для  принесення  в  жертву.  Але  Мінос  пустив  цього  бика  в  стадо,  а  в  жертву  богам  приніс  іншого  бика.  Посейдон  розгнівався  і  навіяв  дружині  Міноса  Пасифаї  пристрасть  до  бика.  Вигнаний  з  Афін  за  вбивство,  Дедал  жив  тоді  у  палаці  Міноса.  Він  спорудив  для  Пасифаї  дерев'яну  корову  на  колесах,  вкриту  справжньою  коров'ячою  шкірою.  Всередину  корови  забралася  Пасифая  і  согрішила  з  биком.  Від  цього  зв'язку  народився  хлопчик  з  людським  тулубом  і  бичачою  головою.  Цю  ганьбу  Мінос  сховав  у  лабіринті,  спорудженому  Дедалом.  Коли  син  Міноса  Адрогей  за  нез'ясованих  обставин  загинув  в  Афінах,  Мінос  наказав  афінянам  раз  на  дев'ять  років  віддавати  йому  7  дівчат  і  7  юнаків.  Їх  заводили  до  Мінотавра  у  лабіринт  і  вони  гинули,  не  знайшовши  дороги  звідти.  Тезей,  син  царя  Егея,  був  теж  заведений  у  лабіринт.  Він  убив  Мінотавра  і  вибрався  з  лабіринту  завдяки  клубку  ниток,  який  дала  йому  сестра  Мінотавра  Аріадна.
Кноський  палац  був  зруйнований  дощенту  землетрусом  у  1700  р.  до  н.е.,  відновлений  і  остаточно  зруйнований  пожежею  у  1450  р.до  н.е.  Проведені  археологічні  розкопки  руїн  5  -  поверхової  споруди  з  1000  кімнат  і  заплутаною  системою  переходів.  Знайдено  багато  фресок,  які  свідчать  про  можливе  ритуальне  призначення  палацу,  можливо  тут  був  некрополь.
(3)  Дедал  -  талановитий  скульптор  і  архітектор.  Скинув  зі  скелі  свого  геніального  учня  і  племінника  за  те,  що  той  винайшов  досконаліші  інструменти.  За  це  вбивство  афінський  ареопаг  засудив  його  на  вигнання.  Знайшов  притулок  на  Криті  у  царя  Міноса.  Втік  від  Міноса  на  змайстрованих  крилах  разом  зі  своїм  сином  Ікаром.  Ікар  розбився,.а  Дедал  добрався  до  Сицилії.  Сюди  Мінос  прибув  за  ним,  але  закохані  в  Дедала    дочки  царя  Сицилії  вбили  Міноса,  пустивши  кип'яток  трубами,  коли  Мінос  приймав  ванну.[/i]
 
[b]Zbigniew  Herbert  Historia  Minotura[/b]
W  nie  odczytanym  jeszcze  piśmie  linearnym  A  opowiedziano  prawdziwą  historię  księcia  Minotaura.  Był  on  –  wbrew  późniejszym  plotkom  –  autentycznym  synem  króla  Minosa  i  Parsifae.  Chłopak  urodził  się  zdrowy,  lecz  z  nienormalnie  dużą  głowa  –  co  wróżbiarze  poczytywali  jako  znak  przyszłej  mądrości.
W  istocie  Minotaur  rósł  w  lata  swoje  jako  silny,  nieco  melancholijny  –  małolatek.  Król  postanowił  oddać  go  do  stanu  kapłańskiego.  Ale  kapłani  tłumaczyli,  że  nie  mogą  przyjąć  nienormalnego  księcia,  bo  to  mogłoby  obniżyć  już  i  tak  nadszarpniety,  przez  odkrycie  koła  –  autorytet  religii.
Sprowadził  tedy  Minos  młodego  w  Grecji  inżyniera  Dedala  –  twórcę  głośnego  kierunku  architektury  pedagogicznej.  Tak  powstał  labirynt.  Przez  system  korytarzy,  od  najprostszych  do  Coraz  bardziej  skomplikowanych,  różnicę  poziomów  i  schody  abstrakcji  miał  wdrażać  księcia  Minotaura  w  zasady  poprawnego  myślenia.
Snuł  się  tedy  nieszczęsny  książe  popychany  przez  preceptorów  korytarzami  indukcji  i  dedukcji,  nieprzytomnym  okiem  patrzył  na  poglądowe  freski.  Nic  z  tego  nie  rozumiał.  Wyczerpawszy  wszystkie  środki  król  Minos  postanowił  pozbyć  się  zakały  rodu.  Sprowadził  (także  z  Grecji,  która  słynęła  ze  zdolnych  ludzi)  zręcznego  mordercę  Tezeusza.  I  Tezeusz  zabił  Minotaura.  W  tym  punkcie  mit  i  historia  są  ze  sobą  zgodne.  Przez  labirynt  –  niepotrzebny  już  elementarz  –  wraca  Tezeusz  niosąc  wielką,  krwawą  głowę  Minotaura  o  wystrzeżonych  oczach,  w  których  po  raz  pierwszy  kiełkować  zaczęła  mądrość  –  jaką  zwykło  zsyłać  doświadczenie.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027677
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2024

Збіґнєв Герберт Курка

Курка  найкращий  приклад  того,  до  чого  призводить  близьке  співіснування  з  людьми.  Вона  зовсім  втратила  пташину  легкість  і  привабливість.  Хвіст  стирчить  над  виступаючим  задом,  як  великий  капелюх  з  поганим  смаком:  вражаюче  огидні  її  нечасті  миті  натхнення,  коли  вона  стоїть  на  одній  нозі  і  прикриває  круглі  очі  плівками  повік.  І  на  додаток  ця  пародія  на  спів,  ритуальний  крик,  наче  її  ріжуть,  над  річчю  невимовно  смішною:  круглим,  білим,  брудним  яйцем.
Курка  нагадує  деяких  поетів.  

[b]Zbigniew  Herbert  Kura[/b]
Kura  jest  najlepszym  przykładem,  do  czego  doprowadza  bliskie  współżycie  z  ludźmi.  Zatraciła  zupełnie  ptasią  lekkość  i  wdzięk.  Ogon  sterczy  nad  wydatnym  kuprem  jak  za  duży  kapelusz  w  złym  guście:  Jej  rzadkie  chwile  uniesienia,  kiedy  staje  na  jednej  nodze  i  zakleja  okrągłe  oczy  błoniastymi  powiekami,  są  wstrząsająco  obrzydliwe.  I  w  dodatku  ta  parodia  śpiewu,  poderżnięte  suplikacje  nad  rzeczą  niewypowiedzianie  śmieszną:  okrągłym,  białym,  umazanym  jajkiem.
Kura  przypomina  niektórych  poetów.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2024

Збіґнєв Герберт Музика Ренессансу

Ангел  що  грає  на  лютні  схильний  до  мадригалів
плащ  його  майорить  в  повітрі  звисають  п'яти
"Лети  у  дощ  на  Венеру"  співав  він  як  небожитель
й  дивився  з  любов'ю  великою  на  Землю  теплу  як  яблуко
 
Ангел  граючий  на  портативі  (1)  має  тонкі  вуста
стискає  суворо  пальці  і  радість  сопілок  гасить
то  досконалий  ангел  він  дуже  блідий  і  високий
пташка  яка  живе  тільки  в  райських  садах  і  пущах
 
Замкнув  їх  в  нотному  стані  добрий  майстер  Орландо  ді  Лассо  (2)
Орландо  дай  ангелам  волю  тому  який  з  лютнею  дай  
за  те  що  кохає  землю  -  дівчину  а  другому  світло  і  небеса
майстер  сміється  щиро  і  зве  цей  жарт  контрапунктом  (3).
[i](1)Портатив,  орган-портатив  (від  лат.  portare  -  носити)  -  мініатюрний  переносний  орган,  поширений  в  Європі  в  XII—XV  ст.
(2)  Орландо  ді  Лассо  (1532  -  1594)  -    франко-фламандський  композитор  епохи  Ренесансу.  У  його  творчості  прослідковується  злиття  нідерландського  й  італійського  стилів.  Зокрема,  вплив  італійських  мадригалістів  перетворює  старе  нідерландський  поліфонічне  письмо,  засноване  на  рівноправності  всіх  голосів,  у  більш  сучасний  і  багатий  можливостями  стиль.  Лассо  -  один  з  найбільш  відомих  композиторів  тієї  епохи,  коли  протягом  життя  двох  поколінь  складалася  нова  техніка  гомофонно-гармонічного  письма  у  мажоро-мінорній  ладовій  системі.
(3)  Контрапункт  (від  лат.  punctum  contra  punctum  —  крапка  проти  крапки,  тобто  нота  проти  ноти)  -  одночасне  поєднання  кількох  мелодійних  ліній.  Стиль  контрапункт  виник  у  14  столітті.  Термін  контрапункт  багато  в  чому  синонімічний  терміну  поліфонія.[/i]

Мелоццо  да  Форлі  (1438  -  1494)  -  фреска  Ангел  грає  на  лютні,  1480,  базиліка  з  церкви  Дванадцяти  Святих  Апостолів,  Італія,  Рим,  Пінакотека  музеїв  Ватікану
Melozzo  da  Forli  (1438  -  1494)  -  Fresco  An  angel  Playing  the  lute,  1480,  From  the  
Marcellus  Coffermans  (1520  –1575),  Maria  with  Child,  detail:  angel  with  portativ,  Museum  Mayer  van  den  Bergh,  Antwerp,  Belgium
Марсело  Кофферманс  (1520  –1575),  Марія  з  дитям,  близько  1560  р.  Музей  Маєра  ван  ден  Берга,  Антверпен,  Бельгія

[b]Zbigniew  Herbert  Muzika  renesansowa[/b]
Anioł  grający  na  lutni  ma  sklonność  do  madrygalów
płaszcz  zavrucił  na  głowę  w  powietrzu  zawiesił  pięty
"Leć  na  deszczowa  Wenus"  śpiewa  jak  wniebowzięty
i  patrzy  z  wielką  lubością  ma  Ziemię  ciepłą  jak  jabłko
 
Grający  na  portatiwie  anioł  ma  wąskie  usta
zaciska  palce  surowe  i  gasi  piszczałek  radość
to  jest  prawdziva  anioł  bardzo  wysoki  i  blady
ptak  który  mirzska  tylko  w  niebieskich  drzewach  i  pustkach
 
Zamknął  ich  w  pięciolinii  mistrz  dobry  Orlando  di  Lasso
Wypiść  Orlando  anioły  daj  temu  z  lutnią  daj  za  to
że  kocha  ziemię  -  dziewczynę  drugiemu  eter  i  światło
mistrz  śmieje  się  chwilę  serdecznie  i  żart  ten  nazywa  kontrapukt

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024

Збіґнєв Герберт СЬОМИЙ АНГЕЛ

Сьомий  ангел
зовсім  інший
його  навіть  називають  інакше
Шемкель
 
це  не  те  що  Габріель
золотистий
опора  престолу
і  балдахін
 
ані  те  що  Рафаель
розпорядник  хорів
 
ані  також
Азраель
правитель  планет
геометр  нескінченності
досконалий  знавець  теоретичної  фізики
 
Шемкель
чорний  і  нервовий
і  був  багато  разів  покараний
за  контрабанду  грішників
 
поміж  безоднею
і  небом
його  безперервний  тупіт
 
нітрохи  не  цінує  свою  гідність
і  тримають  його  в  чині
тільки  з  огляду  на  число  сім
але  він  не  такий,  як  інші
 
не  як  гетьман  воїнства
Михаїл
весь  в  обладунках  і  плюмажах
 
ані  такий  як  Азафаель
декоратор  світу
опікун  буйної  рослинності
за  крилами  як  два  дуби  шумлять
 
ані  навіть  такий  як
Деадраель
апологет  і  каббаліст
 
Шемкель  Шемкель
-  сварили  ангели
чому  ти  недосконалий
 
візантійські  художники
коли  малюють  сімох
зображають  Шемкеля
схожим  на  інших
 
бо  думають
що  впали  б  у  єресь
якби  намалювали  його  таким  як  є
чорним  нервовим
у  старому  облізлому  німбі
   [i]    зі  збірки  "Гермес,  пес  і  зоря"[/i]

[i]Перші  три  ангели  мають  спільну  рису  -  нематеріальність.  Усі  вони  пов’язані  з  небесною  сферою  і  знаходяться  поблизу  першоджерела,    їхні  функції  пов’язані  з  управлінням  Всесвітом.
Гавриїл  знаходиться  як  під  престолом,  так  і  над  ним,  робить  престол  центром,  навколо  якого  все  відбувається.  Він  золотистий,  тобто  є  кольором,  сяйвом  Божої  слави,  і  не  може  бути  заплямований  матеріальністю.
Рафаель  розпорядник  ангельських  хорів,  теж  не  має  матеріальних  ознак.  Його  сфера  –  музика  та  спів,  тобто  речі,  пов’язані  з  духовним  світом,  він  охороняє  гармонію  Всесвіту.
Азраель  найвіддаленіший  із  трьох  від  престолу  і  найближчий  до  матеріального  світу.  Він  керує  рухом  планет.  Як  геометр  нескінченності,  він  займається  вимірюванням  того,  що  не  має  вимірів.  Він  також  чудовий  знавець  теоретичної  фізики,  метою  його  розділу  фізики  є  формулювання  загальних  законів,  що  керують  природою.  Також,  як  підкреслюється  в  тексті,  теоретична  фізика  існує  лише  в  припущеннях  і  всупереч  практиці.
На  відміну  від  Гавриїла,  Рафаеля  та  Азрафаеля,  які  керують  небесною  сферою  і  всім  Всесвітом,  наступні  три  ангели  тісно  пов’язані  з  земним  світом,  і  їх  функції  полягають  в  управлінні  цим  світом.  
Михаїл  -  гетьман  небесного  воїнства,  що  прив’язує  його  до  небесної  сфери,  але  на  відміну  від  попередніх  ангелів  його  характеристики  включають  назви  конкретних  об’єктів  (весь  в  обладунках  та  плюмажах).
 Азрафаель  -  декоратор  світу  і  опікун  буйної  рослинності.  Його  зв'язок  зі  світом  флори  і  земним  світом  додатково  підкреслено  тим,  що  за  його  крилами  шумлять  два  дуби.
Дедраель  -  апологет  і  каббаліст,  що  асоціює  його  із  земним  світом.  Апологети  -  група  християнських  письменників  другого  століття,  які  займалися  захистом  своєї  релігії  від  звинувачень  опонентів,  а  також  були  захисниками  доктрини  чи  ідеї.  Каббаліст  -  фахівець  з  каббали,  людина,  яка  займається  метафізичними  міркуваннями  про  сутність  Бога  і  вірить  у  можливість  впливу  на  явища  природи  за  допомогою  комбінації  букви  божественного  імені.  Тому  Дедраель,  як  апологет  і  каббаліст,  займається  пошуком  порядку  в  створеному  світі  і  доведенням  того,  що  існуючий  світ  є  найкращим  із  можливих.
Шемкель  у  вірші  розміщений  між  цими  двома  трійками.  Його  призначення  -  бути  посередині.  Таким  чином,  він  виконує  основну  місію,  яка  міститься  в  самому  слові  "ангел"  (з  грецької  Aggtloj  перекладається  як  посланець)  -  з'єднує  небо  і  землю.  Шемкель  своїм  безперервним  тупотом    порушує  порядок,  красу  і  гармонію,  створену  іншими  ангелами.  Часом  він  контрабандою  переправляє  через  ворота  раю  душі  тих  людей,  які  згрішили  з  любові.  Їх  не  пропускають  охоронці  небесних  воріт,  але  вони  близькі  людському  серцю.
[/i]
[b]Zbigniew  Herbert  Siódmy  anioł[/b]
Siódmy  Anioł
jest  zupełnie  inny
nazywa  się  nawet  inaczej
Szemkel
 
to  nie  to  co  Gabriel
złocisty
podpora  tronu
i  baldachim
 
ani  to  co  Rafael
stroiciel  chórów
 
ani  także
Azrael
kierowca  planet
geometria  nieskończoności
doskonały  znawca  fizyki  teoretycznej
 
Szemkel
jest  czarny  i  nerwowy
i  był  wielokrotnie  karany
za  przemyt  grzeszników
 
między  otchłanią
a  niebem
jego  tupot  nieustanny
 
nic  nie  ceni  swojej  godności
i  utrzymują  go  w  zastępie
tylko  ze  względu  na  liczbę  siedem
ale  nie  jest  taki  jak  inni
 
nie  to  co  hetman  zastępów
Michał
cały  w  łuskach  i  pióropuszach
 
 
ani  to  co  Azafael
dekorator  światła
opiekun  bujnej  wegetacji
za  skrzydłami  jak  dwa  dęby  szumiące
 
ani  nawet  to  co  
Deadrael
apologeta  i  kabalista
 
Szemkel  Szemkel
-  sarkają  aniołowie
dlaczego  nie  jesteś  doskonały
 
malarze  bizantyjscy
kiedy  malują  siedmiu
odtwarzają  Szemkela
podobnego  do  tamtych
 
sądzą  bowiem
że  popadliby  w  herezję
gdyby  wymalowali  go  takim  jaki  jest
czarny  nerwowy
w  starej  wyleniałej  aureoli
[i]      Z  tomu  "Hermes,  pies  i  gwiazda"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024

Герман Гессе Печаль

Що  вчора  мені  сіяло,
Сьогодні  смерть  забирає,
З  дерева  опадають
квіти  моєї  печалі.

Бачу,  вони  засипають,
Як  снігом,  мою  дорогу.
Кроки  вже  не  лунають,
Настало  мовчання  довге.

На  небі  зірок  немає,
В  серці  немає  любові,
Мовчать  посивілі  далі,
Світ  став  старим  і  безмовним.

Хто  з  серцем  своїм  зладнає,
Коли  злі  часи  настали?
З  дерева  опадають
квіти  моєї  печалі.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=3R4f8zRh1Jg[/youtube]

[b]Hermann  Hesse  TRAURIGKEIT[/b]
Die  mir  noch  gestern  glühten,
Sind  heut  dem  Tod  geweiht,
Blüten  fallen  um  Blüten
Vom  Baum  der  Traurigkeit.

Ich  seh  sie  fallen,  fallen
Wie  Schnee  auf  meinen  Pfad,
Die  Schritte  nicht  mehr  hallen,
Das  lange  Schweigen  naht.

Der  Himmel  hat  nicht  Sterne,
Das  Herz  nicht  Liebe  mehr,
Es  schweigt  die  graue  Ferne,
Die  Welt  ward  alt  und  leer.

Wer  kann  sein  Herz  behüten
In  dieser  bösen  Zeit?
Es  fallen  Blüten  um  Blüten
Vom  Baum  der  Traurigkeit.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024

Альфред Шнітке Фауст-кантата Будь розсудливим і пильним…

Це  сталося  між  північчю  і  першою  годиною  ночі
На  дім  накинувся  нестримний  і  шалений  вітер,
Дім  був  весь  повністю  старий,  до  всіх  прийшла  загибель,  земля  хотіла  вирватись  з-під  дому.
Тому  вони  упали  в  відчай,  молилися  й  втішали  один  одного,  не  сміючи    залишити  кімнату.
Вони  почули  жахливий  свист,  шипіння,  неначе  в  домі  були  змії,  вужі  та  інші  небезпечні  черви.
Тут  Фауст  прорвався  до  дверей  і  став  кричати  "Допоможіть",  "Вбивають",  потім  наполовину  тихше,  потім  ще  тихше  і  замовк.
З  приходом  дня  студенти  увійшли  в  кімнату,  але  вони  не  побачили  Фауста,  нічого  крім  кімнати,  залитої  кров'ю.
Ах...  раз-у-раз  диявол  жбурляв  його  від  однієї  стінки  до  іншої.
Ах...  мерзенне,  страшне  видовище.
Нарешті  знайшлося  його  тіло  на  купі  гною,
Воно  було  жахливе  на  вигляд,  позбавлене  усіх  кінцівок  і  голови.

[i]Кантата,  яка  пізніше  стала  частиною  опери,  написана  за    "Народною  книгою  про  Фауста"  Йогана  Шпіса.  Історії  про  Фауста  були  записані  у  1587  році,  коли  у  європейській  свідомості  відбувається  перелом:  чуттєве  стає  важливішим  за  духовне,,  земне  виходить  на  перше  місце,,  люди  починають  втрачати  віру  в  Бога.  Перші  легенди  про  Фауста  -  це  передчуття  небезпечності  шляху,  на  який  ступила  європейська  цивілізація.  Фауст  у  трактуванні  Шпіса  сам  став  причиною  свого  нещастя.
Пізніше  Гете  і  Ніцше  поставлять  свого  героя  вище  за  Бога,  над  Добром  і  Злом.  На  Шнітке  вплинуло  тлумачення  Томасом  Манном  історії  доктора  Фауста.  Його  Фауст  не  є  торжеством  пізнання,  торжеством  людського  духу,  а  є  торжеством  диявольського,  розгулу  нечистої  сили.  
Мефістофель  спокушає  Фауста  тому,  що  той  сам  забажав  чуттєвих  насолод,,  тлінне  поставив  вище  вічного.
Шнітке  називав  Фауста  головною  темою  свого  життя.
[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=6mJ4-ChAVnM[/youtube]
[b]Faust-Kantate  "Seid  nüchtern  und  wachet..."VII.  Es  geschah...  [/b]
Es  geschah  aber  zwischen  zwölf  und  ein  Uhr  in  der  Nacht,
daß  gegen  dem  Haus  her  ein  großer,  ungestümer  Wind  ging,
so  das  Haus  alt  allen  Orten  um  gab,  als  ob  es  alles  zugrunde  gehen  und  das  Haus  zu  Boden  reißen  wollte.
Darob  die  Stundenten  vermainlen  zu  verzagen,  sprangen  aus  oder  Belt  und  huben  an,  einander  zu  trosten,  wollten  aus  der  Kammer  nicht.
Sie  hörten  ein  greuliches  Pleifen  und  Zieschen  als  das  Haus  Schlangen,  Nattern  und  andeer  schädlicher  Würme  Wäre.
Idem  gehet  Fausti  Tür  auf  ,  der  hub  an  zu  schreien  um  "Hilfe"  und  "Mordio",  aber  kaum  mit  halber  Stimme  Bald  hernach  hörte  man  ich  nicht  mehr.
Tag  ward,  sind  die  Studenten  in  die  Stuben  gegangen  Sie  sahen  aber  keinen  Faustum,  nichts  denn  die  Stuben  voll  Bluts  gespritzt.
Ah  ...  well  in  der  Teufel  von  einer  Wand  zu  andern  geschlagen.
Ah  ...  ein  greulich  und  erschrecklich  Spectakel.
Letzwich  aber  funden  Sie  seinen  Leib  heraußen  bei  dem  Mist,  welcher  greulich  anzusehen  war,  dem  in  der  Kopf  und  alle  Glieder  schlolferten.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024

Збіґнєв Герберт БІЛЯ ВХОДУ В ДОЛИНУ

Після  зоряного  дощу*
на  спопелілій  долині
всі  зібралися  під  вартою  ангелів

з  уцілілого  пагорба
можна  окинути  оком
ціле  бекаюче  стадо  двоногих

насправді  їх  небагато
навіть  якщо  додати  тих  які  прийшли
з  літописів  казок  і  житій  святих

але  годі  цих  розмірковувань
перемістіть  погляд
на  вхід  у  долину
звідки  доноситься  крик

після  хрипкого  вибуху
після  хрипкої  тиші
цей  крик  б'є  як  джерело  живої  води

це  пояснюють  нам
крик  матерів  у  яких  забирають  дітей
бо  як  виявляється
ми  будемо  спасенні  поодинці

ангельська  сторожа  не  має  жалю
і  треба  визнати  що  в  них  важка  робота

вона  благає
-  тримай  мене  перед  очима
за  руку  в  обіймах
залишаймося  разом  завжди
ти  не  можеш  мене  покинути  зараз
коли  я  померла  і  потребую  любові

старший  ангел
посміхаючись  розвіює  непорозуміння
бабуся  несе
трупик  канарки
(всі  тварини  померли  дещо  раніше)
вона  була  такою  милою  -  каже  плачучи
все  розуміла
що  я  говорила  -
її  голос  зникає  серед  загального  крику

навіть  лісоруб
якого  важко  запідозрити  в  такій  справі
згорблений  старий  як  хлопчик
притискає  сокиру  до  грудей
-  все  життя  була  моєю
зараз  вона  теж  моя
годувала  мене  там
прогодує  тут
ніхто  не  має  права
-  каже  він  -
не  віддам

ті  хто  скорилися
безболісно  виконують  накази
вони  йдуть  похиливши  голови  на  знак  згоди
але  вони  ховають  у  стиснених  кулаках
обривки  листів  стрічечки  зрізані  локони
і  фотографії
які  як  вони  наївно  думають
не  будуть  у  них  відібрані

ось  так  вони  виглядять
за  мить  
до  остаточного  поділу
на  скрежет  зубовний
і  спів  псалмів
[i]*  Не  що  інше,  як  зображення  Судного  дня  після  Апокаліпсису,  коли  впали  зірки,  виверглися  вулкани  і  ангели  перестали  бути  охоронцями,  а  перетворилися  на  сторожу,  яка  слідкує,  щоб  ніхто  не  втік.[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  U  wrót  doliny[/b]
Po  deszczu  gwiazd
Na  łące  popiołów
zebrali  się  wszyscy  pod  strażą  aniołów
z  ocalałego  wzgórza
można  objąć  okiem
całe  beczące  stado  dwunogów
naprawdę  jest  ich  niewielu
doliczając  nawet  tych  którzy  przyjdą
z  kronik  bajek  i  żywotów  świętych
ale  dość  tych  rozważań
przenieśmy  się  wzrokiem
do  gardła  doliny
z  którego  dobywa  się  krzyk
po  świście  eksplozji
po  świście  ciszy
ten  głos  bije  jak  źródło  żywej  wody
jest  to  jak  nam  wyjaśniają
krzyk  matek  od  których  odłączają  dzieci
gdyż  jak  się  okazuje
będziemy  zbawieni  pojedynczo
aniołowie  stróże  są  bezwzględni
i  trzeba  przyznać  mają  ciężką  robotę
ona  prosi
–  schowaj  mnie  w  oku
w  dłoni  w  ramionach
zawsze  byliśmy  razem
nie  możesz  mnie  teraz  opuścić
kiedy  umarłam  i  potrzebuję  czułości
starszy  anioł
z  uśmiechem  tłumaczy  nieporozumienie
staruszka  niesie
zwłoki  kanarka
(wszystkie  zwierzęta  umarły  trochę  wcześniej)
był  taki  miły  –  mówi  z  płaczem
wszystko  rozumiał
kiedy  powiedziałam  –
głos  jej  ginie  wśród  ogólnego  wrzasku
nawet  drwal
którego  trudno  posądzić  o  takie  rzeczy
stare  zgarbione  chłopisko
przyciska  siekierę  do  piersi
–  całe  życie  była  moja
teraz  też  będzie  moja
żywiła  mnie  tam
wyżywi  tu
nikt  nie  ma  prawa
–  powiada  –
nie  oddam
ci  którzy  jak  się  zdaje
bez  bólu  poddali  się  rozkazom
idą  spuściwszy  głowy  na  znak  pojednania
ale  w  zaciśniętych  pięściach  chowają
strzępy  listów  wstążki  włosy  ucięte
i  fotografie
które  jak  sądzą  naiwnie
nie  zostaną  im  odebrane
tak  to  oni  wyglądają
na  moment
przed  ostatecznym  podziałem
na  zgrzytających  zębami
i  śpiewających  psalmy

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2024

Збіґнєв Герберт ПОКИНУТИЙ

1
Я  не  встиг
на  останній  транспорт
 
я  залишився  в  місті
яке  вже  не  місто
 
без  ранкових  щоденників
без  вечірніх  газет
 
немає
в'язнів
годинників
води
 
мені  треба
великий  спочинок
поза  часом
 
подовго  подорожую
крізь  алеї  згорілих  будинків
 
алеями  цукру
розбитого  скла
рису
 
я  міг  би  трактат  написати
про  несподівані  зміни
життя  в  археології
 
2
настала  велика  тиша
 
артилерія  у  передмісті
вдавилась  своєю  відвагою
 
іноді
чується  тільки
набат  обрушених  стін
 
і  легкий  грім
від  хитання  у  повітрі  металу
 
настала  велика  тиша
перед  хижацькою  ніччю
 
часом
з’являється  в  небі
абсурдний  аероплан
 
розкидають  листівки
закликаючи  здатися
я  хотів  би  здатися
та  не  знаю  кому
 
3
зараз  я  оселився
у  найкращім  готелі
 
загиблий  портьє
все  ще  знаходиться  в  ложі
 
через  гору  уламків
просто  проходжу
на  перший  поверх
в  апартаменти
колишньої  коханки  
колишнього  шефа  поліції
 
сплю  на  постелі  з  газет
вкривши  себе  плакатом
оголошуючим  остаточну  перемогу
 
залишилися  в  барі
ліки  від  самотності
 
в  пляшці  жовта  субстанція
і  символічна  наклейка
 
-  Джонні
піднявши  циліндр
віддаляється  швидко  на  Захід
 
нікому  жалкувати
що  я  зостався  покинутий
 
не  вистачило  мені
щастя
і  правої  руки
 
під  стелею
лампочка
як  перевернутий  череп
 
чекаючий  переможців
 
я  п'ю  за  полеглих
я  п'ю  за  дезертирів
 
я  позбавляюся
від  поганих  думок
 
мене  покидає  навіть
передчування  сміття
 
[b]Zbigniew  Herbert  Porzucony[/b]
1
Nie  zdążyłem
na  ostatni  transport
 
pozostałem  w  mieście
które  nie  jest  miastem
 
bez  dzienników  porannych
bez  gazet  wieczornych
 
nie  ma
więzień
zegarów
wody
 
zażywam
wielkich  wczasów
poza  czasem
 
odbywam  długie  wędrówki
przez  aleje  spalonych  domów
 
aleje  cukru
rozbitego  szkła
ryżu
 
mógłbym  napisać  traktat
o  nagłej  przemianie
życia  w  archeologię
 
2
jest  wielka  cisza
 
artyleria  na  przedmieściu
udławiła  się  własnym  męstwem
 
czasem
słychać  tylko
dzwon  walących  się  murów
 
i  lekki  grzmot
bujającej  w  powietrzu  blachy
 
jest  wielka  cisza
przed  nocą  drapieżców
 
niekiedy
na  niebie  pojawia  się
absurdalny  samolot
 
zrzuca  ulotki
wzywające  do  poddania
chętnie  bym  się  poddał
ale  nie  mam  komu
 
3
mieszkam  teraz
w  najlepszym  hotelu
 
zabity  portier
nadal  urzęduje  w  loży
 
z  pagórka  gruzów
wchodzę  wprost
na  pierwsze  piętro
do  apartamentów
byłej  kochanki
byłego  szefa  policji
 
śnię  na  pościeli  z  gazet
przykrywam  się  plakatem
zapowiadającym  ostateczne  zwycięstwo
 
w  barze  zostały
leki  na  samotność
 
butelki  z  żółtym  płynem
i  symboliczną  nalepką
 
–  Johnnie
uchylając  cylindra
oddala  się  szybko  na  Zachód
 
nie  mam  do  nikogo  urazy
że  zostałem  porzucony
 
zabrakło  mi
szczęścia
i  prawej  ręki
 
u  sufitu
żarówka
przypomina  odwróconą  czaszkę
 
czekam  na  zwycięzców
 
piję  za  poległych
piję  za  dezerterów
 
wyzbyłem  się
złych  myśli
 
porzuciło  mnie  nawet
przeczucie  śmieci

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2024

Чарлз Буковскі Техаска

вона  з  Техасу  і  важить
103  фунти  (1)
і  стоїть  перед
дзеркалом  розчісуючи  океани
рудуватого  волосся
яке  спадає  вниз
по  спині  до  її  сідниць.
волосся  чарує  і  стріляє
іскрами  коли  я  лежу  в  ліжку
і  дивлюся  як  вона  розчісує  своє
волосся.  вона  подібна  до  когось
з  кіно  але  вона
дійсно  тут.  ми  кохаємося
хоча  б  раз  на  день  і
вона  може  розсмішити  мене
у  будь-який  час  коли
захоче.  Техаські  жінки  завжди
здорові,  і  крім  цього  вона
миє  мій  холодильник,  раковину,
ванну,  і  вона  готує
й  годує  мене  здоровою  їжею
і  миє  посуд
теж.
"Хенк,"  каже  вона  мені
тримаючи  банку  грейпфрутового
соку,  "це  найкращий  зі
всіх."
там  сказано:  Техаський  несолодкий
РОЖЕВИЙ  грейпфрутовий  сік.
на  неї  була  схожою  Кетрін  Хепберн  (2)
школяркою,  і  я  дивлюся  як  ці
103  фунти
причесують  дворик  та  як  змінюється
рудувате  волосся
перед  дзеркалом
і  я  відчуваю  її  в  моїх
зап'ястях  і  в  глибині  очей,
і  в  пальцях  ніг  і  в  ногах  і  в  животі
відчуваю  її  і
в  інших  частинах  теж,
і  весь  Лос-Анджелес  падає  вниз
і  плаче  від  щастя,
стіни  притулку  кохання  хитаються  -
океан  рине  в  нього  і  вона  обертається
до  мене  й  каже,  "чорт  візьми  це  волосся!"
і  я  кажу,
"так".
[i](1)  1  фунт  =  453,6  г,  103  фунти  =  46,7208  кг
(2)  Кетрін  Хепберн  -  видатна  американська  акторка,  4  Оскари,  12  номінацій  на  Оскар[/i]
 
[b]Charles  Bukowski  texan[/b]
she’s  from  Texas  and  weighs
103  pounds
and  stands  before  the
mirror  combing  oceans
of  reddish  hair
which  falls  all  the  way  down
her  back  to  her  ass.
the  hair  is  magic  and  shoots
sparks  as  I  lay  on  the  bed
and  watch  her  combing  her
hair.  she’s  like  something
out  of  the  movies  but  she’s
actually  here.  we  make  love
at  least  once  a  day  and
she  can  make  me  laugh
any  time  she  cares
to.  Texas  women  are  always
healthy,  and  besides  that  she’s
cleaned  my  refrigerator,  my  sink,
the  bathroom,  and  she  cooks  and
feeds  me  healthy  foods
and  washes  the  dishes
too.
“Hank,”  she  told  me,
holding  up  a  can  of  grapefruit
juice,  “this  is  the  best  of  them
all.”
it  says:  Texas  unsweetened
PINK  grapefruit  juice.
she  looks  like  Katherine  Hepburn
looked  when  she  was
in  high  school,  and  I  watch  those
103  pounds
combing  a  yard  and  some  change
of  reddish  hair
before  the  mirror
and  I  feel  her  inside  of  my
wrists  and  at  the  backs  of  my  eyes,
and  the  toes  and  legs  and  belly
of  me  feel  her  and
the  other  part  too,
and  all  of  Los  Angeles  falls  down
and  weeps  for  joy,
the  walls  of  the  love  parlors  shake—
the  ocean  rushes  in  and  she  turns
to  me  and  says,  “damn  this  hair!”
and  I  say,
“yes.”
[i]from  "Love  is  a  dog  from  hell"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024