Зоя Бідило

Воллес Стівенс Хороший чоловік, погана жінка

Ти  кажеш,  що  їй  злість  нічим  не  допоможе,
Що  твоя  совість  безтурботна  й  невразлива,
Себе  давно  ти  відчуваєш  чоловіком,
А  в  товаристві  більше  ніж  самотній,  тому
З  апломбом  ти  досліджуєш  теоретично,  
Сумний  життєвий  досвід  свій,  відсторонившись,
Жалкуючи  за  почуттям.  Минає  травень,
Коли  так  само  ти  дослідником  проходив
Кварталами  із  яблуневими  садами
І  споглядав  рожево-білий  сніг  цвітіння,
Ти  серце  в  мідне  перетворював,  здолавши
Дитячі  напади  невинності  своєї,  
Навіщо  ти  тоді  відмовився  від  міді?
І  оголився  сам,  даремно  оголився?
Вона  твій  світ  роз'їсти  здатна,  не  тебе.

[i]Незрозумілі  та  тривожні  стосунки  Стівенса  Воллеса  з  дружиною  Елсі  Молл  відчутні  в  цьому  вірші.  Недостатня  освіченість  і  чутливість  Молл,  її  холодність  і  різкість,  її  невпевненість  і  перші  прояви  психічного  захворювання  стали  психологічними  тригерами,  які  змусили  Стівенса  у  зрілому  віці  звернутися  до  поезії.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Good  Man,  Bad  Woman  [/b]
You  say  that  spite  avails  her  nothing,  that
You  rest  intact  in  conscience  and  intact
In  self,  a  man  of  longer  time  than  days,
Of  larger  company  than  one.  Therefore,
Pure  scientist,  you  look  with  nice  aplomb
At  this  indifferent  experience,
Deploring  sentiment.  When  May  came  last,
And  equally  as  scientist  you  walked
Among  the  orchards  in  the  apple-blocks
And  saw  the  blossoms,  snow-bred  pink  and  white,
Making  your  heart  of  brass  to  intercept
The  childish  onslaughts  of  such  innocence,
Why  was  it  that  you  cast  the  brass  away
And  bared  yourself,  and  bared  yourself  in  vain?
She  can  corrode  your  world,  if  never  you.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2024

Воллес Стівенс Поезія - це руйнівна сила

Ось  що  таке  нещастя,
Не  мати  нічого  в  серці.
Чи  мати  те,  що  нічого.

Цю  річ  ти  повинен  мати,
Бика  чи  лева  у  грудях,
Щоб  слухати  його  подих.

Серце,  відважний  пес,
Бик  юний,  клишавий  ведмідь,
П'ють  вони  кров,  а  не  слину.

Схожим  будь  на  людину  
У  тілі  лютого  звіра.
Ці  м'язи  належать  йому...

Лев  дрімає  на  сонці.
Його  ніс  на  його  лапах.
Він  здатен  вбити  людину.

[b]Wallace  Stevens  Poetry  Is  a  Destructive  Force[/b]
That's  what  misery  is,
Nothing  to  have  at  heart.
It  is  to  have  or  nothing.

It  is  a  thing  to  have,
A  lion,  an  ox  in  his  breast,
To  feel  it  breathing  there.

Corazón,  stout  dog,
Young  ox,  bow-legged  bear,
He  tastes  its  blood,  not  spit.

He  is  like  a  man
In  the  body  of  a  violent  beast.
Its  muscles  are  his  own  .  .  .

The  lion  sleeps  in  the  sun.
Its  nose  is  on  its  paws.
It  can  kill  a  man

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2024

Шеймас Гіні Півострів

Як  нічого  сказати,  від’їжджай,
Оглянь  півострів  поглядом  прощальним,
Тут  мов  злітає  небо  вертикально,
Земля  без  міток;  і  не  приїжджай,

Мовчки  обминай  камінні  зсуви.
Вечірній  горизонт  п’є  спрагле  море,
Хмар  білизну  ковтає  сонне  поле,
Услід  пітьма.  Ти  пригадаєш  з  сумом

Обрис  дерев,  у  глянці  океан,
Ту  скелю,  де  прибою  рвані  шмати,
Ходульні  вигули  птахів  цибатих,  
І  острови,  що  плинуть  крізь  туман.

Вертай  додому,  не  знайшовши  слів,
Але  пізнавши  краєвиду  дальність,
Від  форми  речі  звільнені  та  данність
Апофеозу  хвиль  і  берегів.

[b]Seamus  Heaney  The  Peninsula[/b]
When  you  have  nothing  more  to  say,  just  drive
For  a  day  all  round  the  peninsula.
The  sky  is  tall  as  over  a  runway,
The  land  without  marks,  so  you  will  not  arrive

But  pass  through,  though  always  skirting  landfall.
At  dusk,  horizons  drink  down  sea  and  hill,
The  ploughed  field  swallows  the  whitewashed  gable
And  you’re  in  the  dark  again.  Now  recall

The  glazed  foreshore  and  silhouetted  log,
That  rock  where  breakers  shredded  into  rags,
The  leggy  birds  stilted  on  their  own  legs,
Islands  riding  themselves  out  into  the  fog,

And  drive  back  home,  still  with  nothing  to  say
Except  that  now  you  will  uncode  all  landscapes
By  this:  things  founded  clean  on  their  own  shapes,
Water  and  ground  in  their  extremity.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2024

Хань Шань Спливає воском свічка від поривів вітру

Якщо  був  темним  ти  в  минулому  житті,
Для  тебе  світло  не  засяє  і  сьогодні.
Якщо  страждав  у  безпросвітній  бідноті,
Твоїм  бальзамом  буде  тільки  піт  на  лобі.
Хто  шлях  свій  не  зумів  сьогодні  відшукать,
Того  чекають  завтра  непролазні  нетрі.
Два  береги,  два  вибори,  стрімка  ріка,
Хитким  човном  правуєш  ти.  У  незбагненне!
[i]За  перекладом  на  англійську  (Translated  by  R.  H.  Blyth)
[/i]
 
[b]Han  Shan  My  candle  gutters  in  a  sudden  gust[/b]
If  you  were  so  dim  in  a  former  life,  
Today's  life  won't  bring  you  light.
If  you  suffer  poverty's  sting,  
Spread  balm  upon  the  life  that  once  you  led.
If  today  you  fail  to  find  your  way,  
You  bequeath  yourself  a  pathless  wood.
Two  lives,  two  shores,  a  fast,  broad  stream,  
No  sturdy  boat  at  hand.  Impossible!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2024

Воллес Стівенс Як так чи так вкластися на Її Диван

Зіпертися  на  її  лікоть  збоку.
Цю  процедуру,  цю  її  появу,
Завбачливо  назвемо  Планом  А.

Вона  ширяє  у  повітрі  перед
Очима,  абсолютно  анонімна,
Народжена  в  свої  двадцять  один,

Нема  ні  обрисів,  ні  мови,  тільки
Вигин  стегна,  як  нерухомий  заклик,
Очей  блакитні  краплі,  складний  урок.

Якби  над  головою  підвісити
Малесеньку  корону  у  повітрі,  
Хитросяйну,  з  готичними  зубцями,

Підвіска,  як  вагома  субстанція,
Виводиться  упевнено  рукою  
Уявним  жестом.  Хай  це  буде  зватись

План  В.  Добратися  до  тої  речі
Без  жестів  -  це  її  мати  у  вигляді
Ідеї.  В  потоці  сумнівів  пливе

Напівуявна  матерія  ідеї,
Напівуявна  ідея  матерії.  
На  цьому  закінчується  План  С.

Розміщення  враховує  бажання
Митця.  Людина  довіряє  тайні
Незримого  Творця.  Хтось  легко  ходить

Безбарвним  берегом,  сприймає  світ  
Як  щось,  не  як  творіння.  Прощавайте,
Місіс  Попандопулос,  і  дякую.

[i]Поет  описує  себе  в  процесі  малювання  фігури  словами,  як  на  полотні,  щоб  проілюструвати  свій  задум.  Таким  чином  фігура  є  і  процедурою,  і  ідеєю,  яка  матеріалізувалася.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KfeAMQACqxk[/youtube]

[b]Wallace  Stevens  So-And-So  Reclining  on  Her  Couch[/b]
On  her  side,  reclining  on  her  elbow.
This  mechanism,  this  apparition,
Suppose  we  call  it  Projection  A.

She  floats  in  air  at  the  level  of
The  eye,  completely  anonymous,
Born,  as  she  was,  at  twenty-one,

Without  lineage  or  language,  only
The  curving  of  her  hip,  as  motionless  gesture,
Eyes  dripping  blue,  so  much  to  learn.

If  just  above  her  head  there  hung,
Suspended  in  air,  the  slightest  crown
Of  Gothic  prong  and  practick  bright,

The  suspension,  as  in  solid  space,
The  suspending  hand  withdrawn,  would  be
An  invisible  gesture.  Let  this  be  called

Projection  B.  To  get  at  the  thing
Without  gestures  is  to  get  at  it  as
Idea.  She  floats  in  the  contention,  the  flux

Between  the  thing  as  idea  and
The  idea  as  thing.  She  is  half  who  made  her.
This  is  the  final  Projection  C.

The  arrangement  contains  the  desire  of
The  artist.  But  one  confides  in  what  has  no
Concealed  creator.  One  walks  easily

The  unpainted  shore,  accepts  the  world
As  anything  but  sculpture.  Good-bye
Mrs.  Pappadopoulos,  and  thanks.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2024

Воллес Стівенс Метафора як деградація

Якщо  є  чоловік,  білий,  як  мармур,
Який  сидить  в  найзеленішомі  лісі,
Уявляючи  звуки  образів  смерті,

То  є  й  чоловік  у  чорному  космосі,
Який  сидить  у  чомусь,  не  відомому  нам,
Уявляючи  звуки  плюскоту  річки;

І  ці  образи,  ці  відлуння,
І  інше,  переконують,  що  буття
Містить  в  собі  смерть  і  уяву.

Мармуровий  чоловік  у  всесвіті  є  собою.
Чоловік  у  чорний  ліс  сходить  незміненим.  
Звісно,  що  річка  -  це  не  Сватара.

Темні  води  її  течуть
Навколо  землі  й  крізь  небеса,
Звиваючись  у  всесвітніх  просторах,

Це  не  Сватара.  Це  буття.
Ця  річка  -  плямиста  зграя,  вода,
Квітнуча  сяйвом  -  чи  наповнена  вітром?

Як  тоді  відбувається  деградація  метафори,
Коли  Сватара  стає  цією  річкою  з  хвилями,
А  річка  стає  океаном  без  дна  і  води?

Тут  чорні  фіалки  розростаються  на  її  берегах,
І  звисає  зелень  її  меморіальних  мохів
З  неї,  коли  вона  тече  вперед.
[i]Сватара  -  притока  річки  Сасквеханни,  найдовшої  серед  північноамериканських  річок  між  гирлом  Святого  Лаврентія  і  Міссісіпі,  яка  охоплює  більше  половини  території  Пенсільванії,  проходить  понад  715  км  через  ліси,  водні  прогалини  та  ферми  на  своєму  шляху  до  Чесапікської  затоки.[/i]

[b]Wallace  Stevens  Metaphor  as  Degeneration[/b]
If  there  is  a  man  white  as  marble
Sits  in  a  wood,  in  the  greenest  part,
Brooding  sounds  of  the  images  of  death,

So  there  is  a  man  in  black  space
Sits  in  nothing  that  we  know,
Brooding  sounds  of  river  noises;

And  these  images,  these  reverberations,
And  others,  make  certain  how  being
Includes  death  and  the  imagination.

The  marble  man  remains  himself  in  space.
The  man  in  the  black  wood  descends  unchanged.
It  is  certain  that  the  river

Is  not  Swatara.  The  swarthy  water
That  flows  round  the  earth  and  through  the  skies,
Twisting  among  the  universal  spaces,

Is  not  Swatara.  It  is  being.
That  is  the  flock-flecked  river,  the  water,
The  blown  sheen–or  is  it  air?

How,  then,  is  metaphor  degeneration,
When  Swatara  becomes  this  undulant  river
And  the  river  becomes  landless,  waterless  ocean?

Here  the  black  violets  grow  down  to  its  banks
And  the  memorial  mosses  hang  their  green
Upon  it,  as  it  flows  ahead.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024

Хань Шань Двадцять сім віршів

[i]За  перекладом  на  англійську  Ентоні  С.  Клайна  [/i]
І
Хіба  ти  не  знав  вірші  Хань  Шаня?
Кращі  вони  за  Священі  тексти.(1)
Вирізьби  їх  і  постав  на  вікні,
Щоб  час  від  часу  дивитись  на  них.
ІІ
Питаєш  стежку  на  Холодну  Гору?
Холодну  Гору?  Там  на  ній  ні  сліду.
Ранкове  сонце  губиться  в  тумані,
Не  тане  крига,  як  настане  літо.
Як  же  туди  потрапити  зуміти?
У  тебе  серце  не  таке  шалене.
Якби  воно  було  таке,  як  в  мене,
Ти  б  його  чув  і  був  би  тут  зі  мною.
ІІІ
Холодна  Гора  має  багато  див,
Вона  лякає  тих,  хто  дійшов  сюди.
Під  місяцем  світиться,  сяє  вода,
Від  вітру  зітхає,  співає  трава.
На  голих  гілках  сливи  цвіт  сніжний,
Трухлий  пень  вкрила  скатерка  туману.
Дотик  дощу  поверне  життю  свіжість,
Оберне  струмок  в  ріку  нездоланну.
IV
Тисяча  хмар  і  десять  тисяч  джерел,
Тут  я  поселився  й  живу  без  турбот,
Гуляю  зеленими  схилами  вдень,
Вертаюся  спати  на  скелю  вночі.
Вервечкою  весни  і  осені  йдуть.
Від  шалу  й  бруду  вільні  мої  думки.
Радісно  знати,  що  я  маю  усе,
Спокійний,  немов  плин  осінній  ріки.
V
Високо,  високо  пік  вершини,
Перед  очима  безмежні  світи!
Ніхто  не  дізнається,  де  я  нині,
Місяць  самотній  в  студеній  воді.  
Чи  місяць  дійсно  пливе  у  воді?
Місяць  завжди  лишається  в  небі.
Я  написав  цього  вірша,  та  все  ж
Не  відчуваю  у  ньому  дзену(2).
VI
Тридцять  років  я  прожив  на  землі.
Подолав  я  десятки  тисяч  лі  (3)
Біля  річок  у  високій  траві,
В  приграниччі,  де  ліг  червоний  пил.
Шукав  еліксир,  безсмертним  не  став,
Описав  події,  книги  читав,
Вернувся  я  на  Холодну  Гору,
Очистити  слух  іду  до  струмка.
VII
Пташиний  щебет  сум'яттям  мене  затопив.
Вертаюся  спати  у  свій  солом'яний  дім.
На  гілці  вишні  палає  малиновий  цвіт.
Вербові  сережки  лагідно  тягнуться  вслід.
Вечірнього  сонця  спалах  між  синіх  вершин,
Сяючі  хмари  купають  зелені  ставки.
Хто  помітив,  що  я  нікчемний  світ  залишив,
На  Холодній  Горі  зійшов  на  південний  схил  ?
VIII
Я  до  Холодної  Гори  прийшов  давно:
Живу  на  ній  вже  понад  тридцять  років.
Вчора  розшукував  я  друзів  і  рідню.
З  них  більшість  біля  Жовтого  потоку  (4).
Вогонь  життя  горить  і  тихо  гасне,
Не  зупиняється,  немов  ріка  тече,
Сьогодні  бачу  свою  тінь  самотню.
Раптом  скотилася  сльоза  з  моїх  очей.
IX
Живу  у  горах,  спокою  не  маю,
Оплакую  минулі  дні  в  думках.
Для  довголіття  я  шукаю  трави,
Але  Безсмертя  так  і  не  досяг.
Моє  далеке  поле  вкрила  хмара,
Але  уповні  місяць,  ліс  сіяє.
Чому  я  тут?  Що  тут  мене  тримає?
Приріс  я  серцем  до  чарівних  сосен!
X
Радій,  коли  хороше  щось  бува!
Цінуй  цю  мить,  доки  вона  трива!
Хоча  можливо  жити  сто  років,
Чи  хтось  побачив  тридцять  тисяч  днів?
Минула  мить  і  вже  тебе  нема.
Навіщо  скніть  над  купою  майна?
Як  класиків  зумієш  осягнуть,  
Тоді  ти  зрозумієш  смерті  суть.
XI
Цвіт  персика  не  хоче  опадати,  
Його  зриваають  вітер  й  місяць  ясний.
Древніх  людей  не  можна  відшукати,
Померли,  зникли,  не  знайти  династій.
За  днями  дні,  цвіт  тихо  опадає.
Відходять  люди  тихо  рік  за  роком.
Де  нині  вітер  пил  з  вершин  здуває,
Колись  спокійно  мерехтіло  море.
XII
Коли  зустрінуть,  звуть  безумним  люди
Відлюдника  з  Холодної  гори.
Обличчя  скрите,  тіло  у  лахмітті.
Хто  його  мову  здатен  повторити?
Що  каже,  зрозуміти  неможливо.
Твердить  одне,  якщо  з  ним  заговорять,  
Ідіть  по  стежці  на  Холодну  Гору.
XIII
Є  у  Хань  Шаня  критики  свої:
"Не  вартують  нічого  твої  вірші!"
Я  думаю,  що  люди  старовинні,  
Були  хоч  бідні,  але  видатніші.
Але  сміються  з  мене  і  говорять:
"Які  безглузді  всі  твої  турботи!"
Хай  завжди  залишаються  такими,
Своє  життя  на  гроші  витрачають.
XIV
Холодна  Гора  голого  має  жука.
Чорна  його  голова,  а  тіло  біле.
Він  пару  звитків  тримає  в  своїх  руках,  
Одна  Дорога  у  нього,  одна  Сила.
Йому  не  потрібні  ні  піч,  ні  казанок,
Одяг  не  треба,  аби  йти  далі  й  далі,
Бо  має  для  того  він  Мудрості  клинок,
Щоб  ним  відсікати  безглузді  бажання.
XV
Йду  по  дорозі  на  Холодну  Гору.
Дорозі  вгору  ні  кінця,  ні  краю.
Між  скелями  в  розщелинах  тумани,
Стрімкі  потоки  потонули  в  травах.
Слизький  лишайник,  хоч  дощу  немає.
Безвітряний  сосновий  ліс  зітхає.
Хто  здатен  розірвати  пута  світу,
Щоб  тут  зі  мною  в  білих  хмарах  жити?  
XVI
Питають  люди  серед  хмар  дорогу,
Дорога  в  хмарах  темна  і  ні  сліду.
У  голих  скель  високості  вершини.
Не  світить  сонце  в  глибині  долини.
Позаду  зелень  гір,  перед  очима
Біліють  хмари  заходу  і  сходу.
Запитують,  куди  між  хмар  дорога?
Вона  веде  до  серця  Порожнечі.
XVII
В  обіймах  скель  сиджу  на  самоті,  
Навіть  опівдні  стелиться  туман,
Моє  житло  затоплює  пітьма.
Думки  від  шуму  звільнені,  ясні.
Крізь  сяючі  ворота  перед  сном
Думки  приходять  кам'яним  мостом.
Де  зараз  те,  що  мучило  мене?
Гуркоче  вітер  глеком-гарбузом.
XVIII
Далеко  місце,  яке  обрав  для  життя.
Високі  гори  роблять  язик  мовчазним.
З  холодних  долин  чути  гібони  кричать.
Двері  з  трави,  зі  скелею  злився  мій  дім.
Посеред  сосен  видно  солом'яний  дах,
Копаю  ставок,  його  наповнить  потік.
Не  маю  часу  думати  зараз  про  світ,
Минають  літа,  папороть  ріжуть  на  прах.
XIX
За  рівнем  рівень,  пагорби  і  схили,
В  обіймах  хмар  туман  синьо-зелений.
З  соломи  шапка  мокра  від  туману,
Вологе  від  роси  пальто  з  соломи.
Ноги  відлюдника  в  сандалі  взуті,
Старий  ціпок  стискають  мої  руки.
Дивлюся  вниз  -  навкруг  країна  з  пилу,
Чи  став  цей  світ  для  мене  світом  мрії?
XX
То  де  дорога  на  Холодну  гору?
Ні  воза,  ні  коня  на  ній  немає.
Звиви  ущелин  складно  відслідити.
Могутні  скелі,  хто  їх  розмір  знає?
Там  тисячами  трав  стікають  роси,
Співають  там  без  слів  на  вітрі  сосни.
З  дороги  збився,  мабуть  треба  нині
Питати  тілу  шлях  додому  в  тіні.
XXI
На  цій  горі  постійно  холодина!
Тут  кожен  рік  такий,  не  тільки  зараз.
Вкриває  сніг  віддалені  вершини,
Чорніють  сосни,  вкутані  туманом.
Якщо  росте  трава,  це  ще  не  літо,  
Не  осінь,  якщо  листя  опадає.
Ілюзіями  повний,  тут  блукаю,
Дивлюсь,  дивлюсь,  але  не  бачу  неба.
XXII
Не  знаю  я,  від  всіх  віддалене  наскільки
Оце  пристанище,  де  дні  мої  проходять.
Заплутаний  чагар  ворушиться  без  вітру,
Бамбук  при  світлі  дня  здається  загадковим.
Кого  оплакує  струмок  внизу  в  долині?
Куди  один  за  одним  котяться  тумани?
Коли  опівдні  я  сидів  біля  хатини,
На  небі  сонце  несподівано  помітив.
XXIII
Щоденне  мудрування  ось  моя  дорога.
Захована  у  чагарях  печера  в  скелі,
Тут  первозданний  світ,  тут  від  людей  я  вільний,
Я  байдикую  серед  білих  хмар,  мій  друже.
Жодна  зі  стежок  звідси  не  веде  додому;
Байдуже  все,  що  на  думки  впливати  може.
Сидітиму  всю  ніч  на  ліжку  кам'яному,
Коли  дереться  місяць  на  Холодну  Гору.  
XXIV
На  схилі  східному  я  не  бував  ніколи.
Чи  довго  планував  піднятися  на  нього?
Сам  витягав  себе,  хапаючись  за  лози,
Спиняли  вітер  і  туман  на  півдорозі.
Ловив  за  руки  терен  на  вузьких  дорогах,
Такий  глибокий  мох,  що  ноги  загрузали,  
Так  опинився  під  червоною  сосною.
Тут  я  засну,  поклавши  голову  на  хмари.
XXV
Прозора  вода  мерехтить  як  кришталь,
Просвічується  до  найбільших  глибин.
Звільняється  розум  від  марних  думок,
Не  тривожать  мене  міріади  діл.
Більше  нічим  мене  не  похитнути,
Я  буду  таким  залишатись  завжди.
Зрозумій,    шлях,  що  ти  зміг  осягнути,
Не  виведе  звідси  й  не  верне  сюди.
XXVI
Ти  для  спочинку  шукаєш  місце?
Завжди  Холодна  Гора  згодиться.
Тут  в  чорних  соснах  співає  вітер,
Чим  ближче  ти,  тим  гарніша  пісня.
Сидить  біля  дерева  старий  дід,
Про  сутність  Дао  тихо  говорить.
Минули  швидко  десятки  років,
І  він  забув  дорогу  додому.  
XXVII
Холодний  камінь,  навкруги  пустинно.
Чим  далі  я  іду,  тим  стежка  вужча.
Тримаються  за  скелі  хмари  білі.
Самотній  крик  гібона  на  вершині.
Чи  я  якогось  друга  потребую?
Роблю  лиш  те,  що  хочу,  і  старію.
Нехай  роки  змінили  лик  і  тіло,
З  дороги  мудрості  вже  не  зверну  я.

[i]Хань  Шань  (можливо  712  -  793)  -  поет,  філософ,  відлюдник,  писав  вірші  на  скелі  і  деревах  біля  печери,  в  якій  жив.  З  600  написаних  ним  віршів  збереглися  313.  Разом  з  ним  жив  ще  один  поет  і  відлюдник  Шіде.  Збереглися  57  його  віршів.  Ким  вони  були  насправді,  невідомо,  можливо,  легендою,  міфом.  Найімовірніше,  що  кілька  поетів  жили  на  Холодній  Горі  у  різний  час  і  залишили  там  свої  вірші,  якісь  геніальні,  якісь  посередні.  Хань  Шань  дослівно  перекладається  як  Холодна  Гора  і  може  бути  колективним  псевдонімом.  
Хань  Шаня  називали  втіленням  Манджушрі  (легендарний  сподвижник  Будди  Гаутами,  провідник  і  вчитель  будд  минулого,  втілення  вищої  мудрості),  Шіде  -    втіленням  Будди  Самантабхатри  (Благородний  у  всьому,  Всеблагий,  Завжди  Прекрасний).  Вони  прийшли  в  японську  культуру  разом  із  дзен-буддизмом,  китайською  поезією  і  живописом.  Тут  ці  два  життєрадісні,  завжди  усміхнені  поети  отримали  імена  Кандзан  і  Дзіттоку  і  залишилися  у  віках  на  мальованих  тушшю  сувоях,  якими  прикрашають  житло.  Неодмінно  в  руках  Хань  Шаня  (Кандзана)  сувій  з  віршами,  в  руках  Шіде  (Дзіттоку)  мітла,  ознака  його  низькорідності.
В  інеті  доступні  переклади  з  китайської  на  анлійську  мову  Гарі  Снайдера  (прототипа  Джефрі  Райдера  з  роману  Джека  Керуака  "Бродяги  Дхарми")  -  20  віршів,  Ентоні  Клайна  -  27  віршів,  Артура  Вейлі  -  27  віршів,  Джерома  Сітона  -  100  віршів,  Бартона  Ватсона  -  100  віршів.
[/i]  (1)  Священні  тексти  буддизму  —  одні  з  перших  текстів  Будди.  Священні  тексти  буддизму  існували  вже  в  I  ст.  до  н.  е.  та  були  написані  мовою  палі,  якою,  як  вважають  науковці,  користувався  Будда.  Складаються  тексти  із  31  книги;  вони  поділені  на  три  частини  та  мають  назву  Тріпітака,  що  перекладається  як  «Три  кошики».
(2)  Дзен  (від  японського  "споглядання")  —  одна  з  найважливіших  шкіл  китайського  і  всього  східно-азійського  буддизму,  яка  сформувалася  в  Китаї  в  V—VI  століттях  під  великим  впливом  даосизму,  є  домінуючою  чернечою  формою  буддизму  Махаяни  в  Китаї.
(3)  Лі  -  давньокитайська  міра  довжини,  зараз  це    500  м,  тисяча  лі  -  ідіоматичний  вираз,  означає  дуже  велика  відстань.
(3)  У  давньокитайській  релігії  Підземний  світ  називали  Жовті  джерела  (Huángquán  黄泉)  -  можливо,  посилаючись  на  ріку  Хуанхе,  Жовту  ріку.  Жовті  джерела  були  не  «пеклом»,  де  людина  зазнає  відплати,  а  скоріше  місцем,  де  повинні  перебувати  душі  померлих,  пунктом  призначення  білої  душі  (pò  魄).
 
"Кандзан  і  Дзіттоку",  приписується  Сюбун  Тенсьо,  період  Муроматі,  XV  ст.,  висячий  сувій,  папір  і  туш,  Токійський  національний  музей
Attributed  to  Tenshō  Shūbun  "Portraits  of  Kanzan  and  Jittoku",  hanging  scroll,  Ink  on  paper,  Tokyo  National  Museum  
重要文化財「寒山拾得図」伝周文筆、春屋宗園賛　室町時代・15世紀　東京国立博物館蔵
https://tsumugu.yomiuri.co.jp/tohaku_kanzanjittoku/

[b]Twenty-Seven  Poems  by  Han-shan  [/b]
[i]Translated  by  Anthony  S.  Kline[/i]
I
Don’t  you  know  the  poems  of  Han-shan?
They’re  better  for  you  than  scripture-reading.
Cut  them  out  and  paste  them  on  a  screen,
Then  you  can  gaze  at  them  from  time  to  time.
II
Where’s  the  trail  to  Cold  Mountain?
Cold  Mountain?  There’s  no  clear  way.
Ice,  in  summer,  is  still  frozen.
Bright  sun  shines  through  thick  fog.
You  won’t  get  there  following  me.
Your  heart  and  mine  are  not  the  same.
If  your  heart  was  like  mine,
You’d  have  made  it,  and  be  there!
III
Cold  Mountain’s  full  of  strange  sights
Men  who  go  there  end  by  being  scared.
Water  glints  and  gleams  in  the  moon,
Grasses  sigh  and  sing  in  the  wind.
The  bare  plum  blooms  again  with  snow,
Naked  branches  have  clouds  for  leaves.
When  it  rains,  the  mountain  shines  –
In  bad  weather  you’ll  not  make  this  climb.
IV
A  thousand  clouds,  ten  thousand  streams,
Here  I  live,  an  idle  man,
Roaming  green  peaks  by  day,
Back  to  sleep  by  cliffs  at  night.
One  by  one,  springs  and  autumns  go,
Free  of  heat  and  dust,  my  mind.
Sweet  to  know  there’s  nothing  I  need,
Silent  as  the  autumn  river’s  flood.
V
High,  high,  the  summit  peak,
Boundless  the  world  to  sight!
No  one  knows  I  am  here,
Lone  moon  in  the  freezing  stream.
In  the  stream,  where’s  the  moon?
The  moon’s  always  in  the  sky.
I  write  this  poem:  and  yet,
In  this  poem  there  is  no  Zen.
VI
Thirty  years  in  this  world
I  wandered  ten  thousand  miles,
By  rivers,  buried  deep  in  grass,
In  borderlands,  where  red  dust  flies.
Tasted  drugs,  still  not  Immortal,
Read  books,  wrote  histories.
Now  I’m  back  at  Cold  Mountain,
Head  in  the  stream,  cleanse  my  ears.
VII
Bird-song  drowns  me  in  feeling.
Back  to  my  shack  of  straw  to  sleep.
Cherry-branches  burn  with  crimson  flower,
Willow-boughs  delicately  trail.
Morning  sun  flares  between  blue  peaks,
Bright  clouds  soak  in  green  ponds.
Who  guessed  I’d  leave  that  dusty  world,
Climbing  the  south  slope  of  Cold  Mountain?
VIII
I  travelled  to  Cold  Mountain:
Stayed  here  for  thirty  years.
Yesterday  looked  for  family  and  friends.
More  than  half  had  gone  to  Yellow  Springs.
Slow-burning,  life  dies  like  a  flame,
Never  resting,  passes  like  a  river.
Today  I  face  my  lone  shadow.
Suddenly,  the  tears  flow  down.
IX
Alive  in  the  mountains,  not  at  rest,
My  mind  cries  for  passing  years.
Gathering  herbs  to  find  long  life,
Still  I’ve  not  achieved  Immortal.
My  field’s  deep,  and  veiled  in  cloud,
But  the  wood’s  bright,  the  moon’s  full.
Why  am  I  here?  Can’t  I  go?
Heart  still  tied  to  enchanted  pines!
X
If  there’s  something  good,  delight!
Seize  the  moment  while  it  flies!
Though  life  can  last  a  hundred  years,
Who’s  seen  their  thirty  thousand  days?
Just  an  instant  then  you’re  gone.
Why  sit  whining  over  things?
When  you’ve  read  the  Classics  through,
You’ll  know  quite  enough  of  death.
XI
The  peach  petals  would  like  to  stay,
But  moon  and  wind  blow  them  on.
You  won’t  find  those  ancient  men,
Those  dynasties  are  dead  and  gone.
Day  by  day  the  blossoms  fall,
Year  by  year  the  people  go.
Where  the  dust  blows  through  these  heights,
There  once  shone  a  silent  sea.
XII
Men  who  see  the  Master
Of  Cold  Mountain,  say  he’s  mad.
A  nothing  face,
Body  clothed  in  rags.
Who  dare  say  what  he  says?
When  he  speaks  we  can’t  understand.
Just  one  word  to  you  who  pass  –
Take  the  trail  to  Cold  Mountain!
XIII
Han-shan  has  his  critics  too:
‘Your  poems,  there’s  nothing  in  them!’
I  think  of  men  of  ancient  times,
Poor,  humble,  but  not  ashamed.
Let  him  laugh  at  me  and  say:
‘It’s  all  foolishness,  your  work!’
Let  him  go  on  as  he  is,
All  his  life  lost  making  money.
XIV
Cold  Mountain  holds  a  naked  bug,
Its  body’s  white,  its  head  is  black.
In  its  hands  a  pair  of  scrolls,
One  the  Way  and  one  its  Power.
It  needs  no  pots  or  stove.
Without  clothes  it  wanders  on,
But  it  carries  Wisdom’s  blade,
To  cut  down  mindless  craving.

XV
I’m  on  the  trail  to  Cold  Mountain.
Cold  Mountain  trail  never  ends.
Long  clefts  thick  with  rock  and  stones,
Wide  streams  buried  in  dense  grass.
Slippery  moss,  but  there’s  been  no  rain,
Pine  trees  sigh,  but  there’s  no  wind.
Who  can  leap  the  world’s  net,
Sit  here  in  the  white  clouds  with  me?
XVI
Men  ask  the  way  through  the  clouds,
The  cloud  way’s  dark,  without  a  sign.
High  summits  are  of  naked  rock.
In  deep  valleys  sun  never  shines.
Behind  you  green  peaks,  and  in  front,
To  east  the  white  clouds,  and  to  west  –
Want  to  know  where  the  cloud  way  lies?
It’s  there,  in  the  centre  of  the  Void!
XVII
Sitting  alone  by  folded  rocks,
Mist  swirling  even  at  noon,
Here,  inside  my  room,  it’s  dark.
Mind  is  bright,  clear  of  sound.
Through  the  shining  gate  in  dream.
Back  by  the  stone  bridge,  mind  returns.
Where  now  the  things  that  troubled  me?
Wind-blown  gourd  rattling  in  the  tree.
XVIII
Far-off  is  the  place  I  chose  to  live.
High  hills  make  for  silent  tongues.
Gibbons  screech  in  valley  cold
My  gate  of  grass  blends  with  the  cliff.
A  roof  of  thatch  among  the  pines,
I  dig  a  pool,  feed  it  from  the  stream.
No  time  now  to  think  about  the  world,
The  years  go  by,  shredding  ferns.
XIX
Level  after  level,  falls  and  hills,
Blue-green  mist  clasped  by  clouds.
Fog  wets  my  flimsy  cap,
Dew  soaks  my  coat  of  straw.
A  pilgrim’s  sandals  on  my  feet,
An  old  stick  grasped  in  my  hand.
Gazing  down  towards  the  land  of  dust,
What  is  that  world  of  dreams  to  me?
XX
What  a  road  the  Cold  Mountain  road!
Not  a  sign  of  horse  or  cart.
Winding  gorges,  tricky  to  trace.
Massive  cliffs,  who  knows  how  high?
Where  the  thousand  grasses  drip  with  dew,
Where  the  pine  trees  hum  in  the  wind.
Now  the  path’s  lost,  now  it’s  time
For  body  to  ask  shadow:  ‘Which  way  home?’
XXI
Always  it’s  cold  on  this  mountain!
Every  year,  and  not  just  this.
Dense  peaks,  thick  with  snow.
Black  pine-trees  breathing  mist.
It’s  summer  before  the  grass  grows,
Not  yet  autumn  when  the  leaves  fall.
Full  of  illusions,  I  roam  here,
Gaze  and  gaze,  but  can’t  see  the  sky.
XXII
No  knowing  how  far  it  is,
This  place  where  I  spend  my  days.
Tangled  vines  move  without  a  breeze,
Bamboo  in  the  light  shows  dark.
Streams  down-valley  sob  for  whom?
 Mists  cling  together,  who  knows  why?
Sitting  in  my  hut  at  noon,
Suddenly,  I  see  the  sun  has  risen.
XXIII
The  everyday  mind:  that  is  the  way.
Buried  in  vines  and  rock-bound  caves,
Here  it’s  wild,  here  I  am  free,
Idling  with  the  white  clouds,  my  friends.
Tracks  here  never  reach  the  world;
No-mind,  so  what  can  shift  my  thought?
I  sit  the  night  through  on  a  bed  of  stone,
While  the  moon  climbs  Cold  Mountain.
XXIV
I  was  off  to  the  Eastern  Cliff.
Planned  that  trip  for  how  long?
Dragged  myself  up  by  hanging  vines,
Stopped  halfway,  by  wind  and  fog.
Thorn  snatched  my  arm  on  narrow  tracks,
Moss  so  deep  it  drowned  my  feet,
So  I  stopped,  under  this  red  pine.
Head  among  the  clouds,  I’ll  sleep.
XXV
Bright  water  shimmers  like  crystal,
Translucent  to  the  furthest  depth.
Mind  is  free  of  every  thought
Unmoved  by  the  myriad  things.
Since  it  can  never  be  stirred
It  will  always  stay  like  this.
Knowing,  this  way,  you  can  see,
There  is  no  within,  no  without.
XXVI
Are  you  looking  for  a  place  to  rest?
Cold  Mountain’s  good  for  many  a  day.
Wind  sings  here  in  the  black  pines,
Closer  you  are,  the  better  it  sounds.
There’s  an  old  man  sitting  by  a  tree,
Muttering  about  the  things  of  Tao.
Ten  years  now,  it’s  been  so  long
This  one’s  forgotten  his  way  home.
XXVII
Cold  rock,  no  one  takes  this  road.
The  deeper  you  go,  the  finer  it  is.
White  clouds  hang  on  high  crags.
On  Green  Peak  a  lone  gibbon’s  cry.
What  friends  do  I  need?
I  do  what  pleases  me,  and  grow  old.
Let  face  and  body  alter  with  the  years,
I’ll  hold  to  the  bright  path  of  mind.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024

Воллес Стівенс Нотатки про найвищу літературу. Вона повинна змінюватися

І
Навкруг  фіалки,  позолота,  древній  серафим
Вдихає  певний  аромат,  до  нього  голуби
Злітаються,  немов  фантоми  літочислення.

Дівчата  італійські  з  нарцисами  в  волоссі,
І  серафим  це  бачив,  бачив  їх  давним-давно
У  капелюшках  їхніх  матерів,  і  бачить  знов.

Гуділи  бджоли,  наче  їх  ніколи  не  було,
Ніколи  не  зникали  гіацинти.  Кажемо,
Змінилось  це,  і  те  змінилось.  Не  змінилися

Фіалки,  голуби,  дівчата,  гіацинти,  бджоли  
Об'єкти  ці  мінливі  з  мінливої  причини  
У  всесвіті  мінливості.  Ми  розуміємо,

Нічна  блакить  -  то  непостійна  річ.  Так  серафим  (1)
В  своїх  думках  буває  сатиром  (2)  у  Сатурна  (3).
Це  означає,  остогидла  нам  протухла  сцена,

Яка  ніяк  не  зміниться.  Лишаються  її  
Повторення.  Так  само  будуть  гудіти  бджоли,  
Неначе  -  у  повітрі  воркування  голубів.

Парфум  еротики,  частина  тіла,  частковість
Прокислих  намірів  набила  вже  оскомину  
Тупим  незмінним  гулом,  не  знаючим  деталей.  (4)

ІІ
Бджолі  правитель  повеліває  бути    (5)
Безсмертною.  Велить  правитель.  І  тіло
Розправить  свої  незграбні  крила,  злетить,

Істота  невичерпна  вознесеться  знов
Понад  найвищими  антагоністами
Дзижчати  незрілі  ювенальні  (6)  фрази?

Чому  бджолі  долати  слід  стару  чуму,
Шукати  відзвуки  свого  дзижчання  в  давніх  
Бездонних  чашах,  нове  повтор  старого?

На  стіл  правителю  поклали  яблука,
Навколо  нього  босоногі  слуги,  які
Споруджують  зі  штор  метафізичне  Т,

І  розвіваються    державні  прапори  
На  древках,  ллють  червоно-синє  сяєво,
Тріпочуть  фали.  В  буйстві  золота  весни

Чому  зникають  відблиски  зими,  або
Чому  потрібні  пам'яті  повернення  
До  запитань  про  сон  і  смерть?  Весна  -  це  сон?

Ось  цим  теплом  закоханих  завершиться
Кохання  їхнє,  це  початок,  не  повтор  (7)  -
Дзижчання  й  гул  новоприбулої  бджоли.

ІІІ
Ось  Генералу  Дюпюї  (8)  великий  пам'ятник
Завмер  незрушно,  хоч  сусідство  катафалків
Обридло  мешканцям  шляхетного  Майдану.

Нога  коня  правобіч  спереду  піднята,
Немов  говорить,  на  останнім  похованні,
Коли  затихла  музика,  кінь  зупинився.

Юристи  у  своїх  недільних  променадах  (9)
Йдуть  повз  опудало,  піднесене  повище,
Знайомитись  з  минулим;  лікарі,  скупавшись,  

Шукають  у  бездушній  формі  обережно  
Зупинку  тимчасову,  жорстоку,  на  віки,  
Яка  зробила  з  генерала  щось  абсурдне,  

Змінивши  плоть  реальну  на  бездушну  бронзу.
Так  не  було  ніколи  і  не  мало  бути  
З  людиною.  Юристи  не  вірять,  лікарі

Говорять,  для  герані  чудова,  видатна
Прикраса,  по  суті,  декорація,  а  сам
Майдан  належить  Генералу  Дюпюї.

На  наші  рудиментарні  стани  розуму
Не  вплинуло  ніщо,  не  зміниться  нічого.
Але  в  кінці  кінців  цей  Генерал  нікчемний.

IV
Дві  речі  протилежні  і  залежні
Одна  від  одної:  залежить  чоловік  
Від  жінки,  день  від  ночі,  від  вигадки  

Реальність.  Така  рушійна  сила  змін.
Зима  й  весна,  холод  торкань,  обійми,
Услід  ідуть  захоплення  деталі.  

Лунає  в  тиші  музика,  як  пристрасть,
як  почуття,  відчуте  й  безрозсудне.
Світанок  з  днем  єднаються  в  обіймах.

І  Північ  з  Півднем  -  нерозлучна  пара,
І  разом  сонце  й  дощ,  немов  коханці,
Ідуть  в  одному  молодому  тілі.

І  наодинці  просурмить  самотність
До  іншої  самотності  дзвінкої;
Мала  струна  говорить  в  струннім  хорі.

Бере  учасник  участь  в  своїх  змінах.
Дитину  змінює  торкання  речі,  
Тіла  -  їх  дотик.  Капітан  єдиний

З  командою,  моряк  єдиний  з  морем.
За  мною  йди,  товаришу  і  друже,
Утіхо  й  сестро,  брате  мій  і  радість.

V
В  небесній  сині  моря  є  блакитний  острів,
Там  досі  апельсини  і  цвітуть,  і  зріють,
Хоча  давно  помер  господар.  Залишились

Руїни  дому,  поряд  три  кошлаті  лайми,
Дерев  потворна  зелень  стала    бірюзою
Господаря,  пожухли  плями  апельсинів,  

Зелених,  спалених  найзеленішим  сонцем.
Його  був  берег  цей  і  мирти  біля  моря  (10)
На  білому  піску,  його  прибою  шерех.  (11)

Йому  належав  острів,  де  знайшов  спочинок.
Його  Південний  острів  був  на  гору  схожий,
На  ананас,  п'янкий,  неначе  літо  Куби.

І  там  ген-ген,  ген-ген  (12)  росли  банани  рясно,
Звисали  важко  на  бананових  деревах,  
Вони  торкались  хмар,  півсвіту  затіняли.

Він  часто  згадував  країну,  звідки  родом,
Вона  здавалася  рожевою,  як  диня,
Червоною,  якщо  належно  доглядати.

Загрублий  чоловік  у  безнадійнім  світі
Не  зміг  би  тяжко  працювати  і  не  вмерти,
Горюючи,  що  не  почує  дзвону  банджо.

VI
Будь  мною,  горобець  до  зірваного  листя,  (13)
І  ти,  будь  мною,  мною  будь,  коли  співаєш,
Коли  в  гаю  моєму  дивишся  на  мене.

Ой,  кі!(14)  В'юрок  скривавлений  (15),  злодюжка  сойка,
Кі-кі,  малинівка  із  горла  розливає,
Будь  мною,  будь,  будь  мною  на  моїм  узліссі.

Такі  бували  в  дощ  шалені  менестрелі,  
Безліч  ударників  (16)  без  дзвонів  там  дзвеніли,  
Небесним  гонгом  роздавалося  "будь  мною".  (16)

Незмінним  тоном  повторяв  співак  невтомний  
Одну  єдину  найпростішу  фразу,  кі-кі,  
Один  єдиний  текст,  гранітну  монотонність,  

Один  єдиний  лик,  як  фотознімок  долі,  
Склодув  приречений,  єпископ  анемічний,  (17)  
Неначе  око  без  повік  (18),  без  мрії  розум  -  

Чужа  цим  менестрелям  пісня  менестреля  
Про  землю,  на  якій  травинка  перша  -  казка
Про  листя,  для  якого  горобець  -  це  птиця,  

Як  камінь,  що  не  зміниться  ніколи.  Будь  ним,
І  ти,  і  ти,  будь  ним,  будь  ним.  Але  не  звуком  
Ось  цим,  чи  іншим,  будь-яким.  Він  закінчиться.

VII
Ми  кажемо  при  місячному  сяйві,  
Що  раю  нам  ніякого  не  треба,  
Не  треба  найспокусливіших  гімнів.  

Це  так.  Увечері  бузок  навіє
Природну  пристрасть,  бо  кохання  вічне
Коханців,  що  живуть  в  нас  і  вдихають

Цей  аромат,  безбарвний  абсолютно.
Зустріли  ми  у  мертвій  тиші  ночі
Бузковий  запах  в  розкоші  цвітіння.

Закоханий  зітхає,  бо  блаженство,
Яким  охоплює  його  вдихання,
Царює  в  серці,  тайно  й  несвідомо.

Природна  пристрасть  і  кохання  вічне,
Вони  завжди  земні,  ось  тут,  і  зараз,
Де  ми  живемо,  скрізь,  де  ми  живемо,  

Як  хмарка  в  небі  у  травневий  вечір,
Як  віра  неосвітної  людини,  
В  книжкові  істини,  які  учений  

Повідомляє  палко  і  натхненно;
Реальні  флуктуації  і  змінність
В  пітьмі  ученій  міри  розуміння.

VIII
У  кругосвітніх  мандрах  Нанція  Нунціо  (19)
Зіткнулась  з  Озимандієм  (20).  Самотньо  вона
Прожити  готувалася  в  чернечій  цноті.

Я  -  твоя  дружина.  Вона  зняла  намисто
І  на  пісок  поклала.  Така  як  є,  я  є
Дружина.  Розв'язала  свій  коштовний  пояс.

Без  сяючого  золота  твоя  дружина,
Твоя  дружина  без  смарагдів,  аметистів,
За  межами  свого  палаючого  тіла.

Я  жінка,  що  роздяглася  більш  ніж  догола,
Яка  стоїть  беззахисна  перед  незмінним  
Порядком  і  тобі  говорить,  я  суджена

Дружина.  Одізвись,  скажи,  що  мені  личить
Ця  найцінніша,  найєдиніша  прикраса.
Вручи  мені  алмазну  діадему  духу.  

Вдягни  мене  у  цю  останню  пелюстину,
Щоб  я  тремтіла  від  жаданого  кохання,
Саме  зі  мною  ти  здобудеш  досконалість.

Говорить  Озимандій,  наречена,  дружина
Ніколи  не  буває  голою  (  21).  Уявне
Убрання  завжди  сіяє  з  серця  й  розуму.  (22)

IX
Поет  кидається  з  заплутаності  вірша
В  заплутаність  вульгати  (23)  й  повертається.
Чи  ходить  він  туди-сюди,  чи  зразу  тут

І  там?  Чи  то  у  вірші  сяють  лестощі,  
Чи  то  повзе  удень  щільне  громаддя  хмар?
Чи  то  завжди  не  вистачає  віршу  слів

І  хтось  тоді  даремно  витрачає  час?
Чи  здатен  вірш  банальний  бути  видатним?
Чи  мають  місце  роздуми,  в  яких  поет

Обходить  явища,  які  не  зрозумів,  
Чи  недостатньо  зрозумів,  чи  то  поет
Висковзує  від  нас,  як  від  стихії?

Промовців  уникай,  безчесних  і  палких,  
Борців  за  найтупіші  з  заборон  для  нас  (24),
Захисників  формальних  правил,  речників,

Що  володіють  незначним    набором  слів?
Заплутаність  вульгати  знахідка  для  них.
Вони  стараються  творити  доступну

Мову  банальностей,  несхибна  сила
В  поєднанні  досконалої  латини  
З  жаргоном  варварским,  приємнішим  для  вух.  (25)

X
Він  мав  каталептичну  (26)    лаву,  Театр  
Метафор.  Він  сидів  у  парку.  Воду
Озерну  заповняли  дивні  речі,  

Звуки  мелодії  у  небі  горнім,
Миттєва  зміна  кольорів,  мінливість
Лебедів  від  серафимів  до  святих.

Музичний  подих  західного  вітру,
Преображення  лебедів,  бажання  змін,
Бажання  руху  барв  у  порожнечі.

Було  бажання  зміни,  необхідність,
Реальна  презентація,  різновид
Змінного  світу,  надмір  постійності,  

Що  заперечує  метафор  хиткість,  
Помітну  погляду.  Буденність  не  є
Достатньою.  Яскравість  перетворень,

Яскравість  всесвіту.  Це  наше  власне,
Це  ми  самі,  оця  яскравість  наша,
Ця  необхідність,  ця  презентація,

Як  протирання  скла  для  споглядання.
Начала  ці,  незрілі  і  щасливі,  
Несуть  любов  взаємну.  Час  запише.

[i]"Я  не  маю  уявлення  про  форму,  яку  повинна  мати  найвища  література.  НОТАТКИ  починаються  з  ідеї,  що  вона  не  повинна  приймати  будь-яку  форму:  що  вона  повинна  бути  абстрактною.  Звичайно,  зрештою,  поезія  була  б  вищою  формою  художньої  літератури;  суть  поезії  —    зміна,  а  суть  зміни  —  те,  що  вона  приносить  задоволення".  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.431)[/i]
(1)  Серафим  -  найвищий  чин  ангелів  у  християнській  традиції.  У  Стівенса  він  частина  "major  abstraction"  -  великої  абстракції,  яка  є  основою  для  творення  поетичного  світу,  це  не  стільки  небесна  істота,  скільки  символ  ідеалу,  чистоти,  і,  парадоксально,  відірваності  від  землі.  Він  є  частиною  того,  що  Стівенс  називає  "the  final  elegance"  (фінальною  вишуканістю),  але  ця  вишуканість  є  закликом  до  створення  нового  світогляду.
(2)  Сатурн  -  бог  часу,  хліборобства,  рільництва,  тотожний  грецькому  титану  Кроносу.  Він  протиставлений  ідеалу,  але  не  як  його  ворог,  а  як  його  невід'ємна  частина.  Сатурн  -  це  час,  який  руйнує,  але  водночас  і  створює  нові  форми.  Він  символізує  необхідність  змін,  трансформації
Серафим,  сатир  і  Сатурн  складно  взаємодіють  у  поезії  Стівенса,  створюючи  складну  діалектику.  Серафим  прагне  до  ідеалу,  сатир  -  до  земного,  а  Сатурн  -  до  трансформації.  Ця  діалектика  є  основою  для  створення  нового  світогляду,  який  Стівенс  пропонує  у  своїй  поезії.  В  скептичну  епоху,  за  відсутності  віри  в  Бога,  розум  звертається  до  власних  творінь  і  досліджує  їх  не  тільки  з  естетичної  точки  зору,  але  й  для  того,  щоб  вони  відкрили  те,  що  підтверджують  і  заперечують.
(3)  Сатири  -  лісові  й  гірські  божества  нижчого  рангу,  які  уособлювали  первісну,  грубу  силу  природи.  Сатир  у  Стівенса  -  це  не  стільки  міфологічна  істота,  скільки  символ  земного,  чуттєвого,  життєвого.  Він  протиставлений  серафиму,  але  не  як  його  антитеза,  а  як  його  доповнення.  Сатир  -  це  тіло,  бажання,  інстинкт,  все  те,  що  протистоїть  чистому  ідеалу.  Однак,  сатир  у  Стівенса  не  є  простим  звіром,  він  також  є  частиною  поетичного  експерименту,  символом  необхідності  земного  досвіду  для  створення  чогось  нового.
(4)  не  розбитий  на  деталі  -  це    заклик  до  пошуку  глибини  в  деталях,  до  постійного  дослідження,  аналізу,  переосмислення  і  створення  нових  сенсів.
(5)  Бджола  часто  асоціюється  з  творчістю,  зокрема  з  поезією.  Повеління  безсмертя  -  метафора  прагнення  митця  до  вічності,  до  створення  чогось  такого,  що  переживе  його  самого.  Водночас  безсмертя  бджоли  може  бути  сатирою  на  такі  ідеали,  які  відривають  від  реальності.  Слово  "ordains"  (повеліває,  постановляє)  має  релігійний  відтінок,  що  підкреслює  абсурдність  ситуації.  Бджола,  маленька  істота,  стає  об'єктом  божественного  втручання.
(6)  Ювена́льний  (juvenalis  лат.  –  юний,  юнацький,  статево  незрілий)  може  стосуватися  ранньої  творчості  поета.  Також  Ювенал  (60  -  132)  –  римський  поет,  відомий  своїми  сатирами,  в  яких  критикував  суспільні  вади  свого  часу.  Його  твори  відзначаються  винятковою  гостротою,  сарказмом  і  соціальною  заангажованістю.  Алюзією  на  Ювенала  Стівенс  підкреслює,  що  багато  людських  вад  не  змінюються  з  давніх  часів.
(7)  "Ми  не  можемо  ігнорувати  чи  знищити  смерть,  але  ми  не  живемо  в  пам’яті.  Життя  завжди  нове;  воно  завжди  починається.  Вимисел  є  частиною  такого  початку  "  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.434)  (Воллес  Стівенс)
(8)  Домінік  Мартін  Дюпюї  (1767—1798)  —  французький  генерал  часів  Наполеонівських  війн.  Після  Єгипетського  походу  призначений  Наполеоном  на  посаду  губернатора  Каїру,  убитий  арабами  під  час  Каїрського  повстання.  Наполеон  відгукнувся  на  його  смерть:  "Я  втратив  друга,  армія  -  хороброго  воїна,  а  Франція  -  одного  з  найшляхетніших  своїх  захисників".    Бюст  генералу  Дюпюї  встановлено  в  Тулузькій  ратуші.  Але  бюст  -  не  кінна  статуя.  
Кінна  статуя  схожа  на  статую  кондотьєра  Бартоломео  Коллеоні  -  це  скульптура  епохи  Відродження,  створена  Андреа  дель  Верроккіо  в  1480–1488  роках  і  встановлена  на  Майдані  Санті  Джованні  та  Паоло,  Венеція,  Італія.  Саме  цю  статую    Стівенс  використав  у  одному  зі  своїх  есе  для  демонстрації  втраченого  ідеалу.  Статуя  незмінна,  хоча  люди,  які  живуть  поряд,  помирають.  Непорушна  постава  коня  наводить  на  думку  про  загальну  нерухомість,  ніби  все  завмерло  після  поховання  одного  з  людей.  Статуя  не  схожа  на  жодну  концепцію  людини,  відому  юристам  чи  лікарям.
(9)  Променад  (фр.  promenade)  -  прогулянка,  довготривале  гуляння,  також  місце  для  піших  прогулянок  
(10)  Мирти  біля  моря  -  символ  краси  і  життєстійкості.
(11)  Шерех  прибою  символізує  хаос  і  невизначеність,  приховані  від  наших  очей.   
(12)  ген-ген,  ген-ген  (в  оригіналі  "la-bas,  la-bas")  –  французький  вислів,  який  вказує  на  місце,  далеке  від  того,  де  перебуває  оповідач  або  слухач.
(13)  Можливо,  іронічна  алюзія  на  "Оду  західному  вітру"  (V)  П.Б.Шеллі  
Зроби  мене  своєю  лірою,  як  ліс,
Щоб  наше  листя  разом  опадало!
Щоб  шум  його  стрімких  мелодій  зріс,

Ввібравши  з  нас  обох  мотив  осінній,
Печаль  солодку.  Будь,  нещадний  Дух,  
Мій  дух!  Будь  мною  ти,  мій  дух  нестримний!  
V
Make  me  thy  lyre,  even  as  the  forest  is:
What  if  my  leaves  are  falling  like  its  own!
The  tumult  of  thy  mighty  harmonies

Will  take  from  both  a  deep,  autumnal  tone,
Sweet  though  in  sadness.  Be  thou,  Spirit  fierce,
My  spirit!  Be  thou  me,  impetuous  one!
(14)  Стівенс  пише  про  цей  розділ:  "Це  радше  старомодна  поема  про  ономатопею  літнього  полудня.  Я  вважаю,  що  наполегливе  бі-дзоу  (be-thou)  -  це  пересмішник.  Про  кривавого  кропивника:  кропивники  бійці.  Наступного  разу,  коли  Ви  будете  жити  за  містом  і  випадково  помітите  гніздо,  в  якому  сидить  самка,  ви  зрозумієте  значення  "в'юрка  скривавленого».  Весь  цей  настирливий  гам  стає  монотонним  і  зливається  в  єдине  звучання.  Тож  пісні,  як  правило,  стають  однією  піснею,  наче  їх  спіткала  доля  склодува;  ніби  склодув  зо  всіх  бульбашок,  які  він  видуває,  видуває  тільки  одну."  ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.435)  Ономатопея  -  прийом  вживання  чи  творення  слів,  які  є  результатом  звуконаслідування.
(15)  В'юрок  скривавлений  -  птах,  розміром  з  горобця.  У  дорослого  самця  в  шлюбному  вбранні  воло  і  частина  верхніх  покривних  пер  крил  руді,  як  кров.  Можливо,  мова  про  кропивника  -  невеликого  птаха,  у  якого  лоб,  вуздечка,  щоки,  горло  і  воло  яскраво-руді,  як  кров.
(16)  Ударник  (било,  серце,  язик,  бовкало)  -  металевий  стрижень  у  дзвонах,  від  ударів  яким  у  тіло  дзвона  утворюється  звук.
(17)  "Склодув  приречений,  єпископ  анемічний"  -  доля  склодува  постійно  створювати  одну  й  ту  ж  форму,  доля  єпископа  -  повторювати  одні  й  ті  ж  тексти,  позбавлені  життєвої  сили  (анемічні).
(18)  "око  без  повік"  -  позбавлене  уяви,  бо  не  може  закритися,  щоб  бачити  не  реальність,  а  мрію.
(19)  Нанція  Нунціо  (nunzio  (італ.  )  -  посланець,  посол.)  символізує  реальність.  Вона  подорожує  навколо  світу,  і  змінює  свій  вигляд,  своє  вбрання  у  протистоянні  ідеї  реальності
(20)  Озимандій  -  це  вигадка,  що    визначає  концепцію  реальності  незмінного  порядку,  якій  з  часом  належить  зруйнуватися  через  незмінюваність.  Реальність  (Нунція  Нунціо)  прибуває  послом  до  вигадки
Поема  про  Озимандія  є  ілюстрацією  ілюзії  як  цінності.
 (21)  «наречена  ніколи  не  буває  голою»:  абсолютна  реальність  немислима.  Реальність  завжди  бачиться  в  якійсь  своїй  вигаданій  версії,  сконструйованій  почуттями  та  розумом.
(22)  "Але  НОТАТКИ  являють  собою  збірку,  в  яку  було  б  важко  помістити  приховану  в  ній  теорію.  Наприклад,  якщо  ми  готові  вірити  у  вигадку  як  продовження  реальності  або  навіть  як  саму  річ,  у  яку  ми  повинні  вірити,  наступним  міркуванням  є  питання  ілюзії  як  цінності.  Однією  з  проблем,  яка  хвилює  людей,  є  проблема  ескапізму.  Поема  про  Озимандія  є  ілюстрацією  ілюзії  як  цінності."    ("Letters  of  Wallece  Stevens",  P.431)  (Ескапізм  -  втеча  від  реальності)
(23)  Вульга́та  (лат.  Biblia  Vulgata  «Загальноприйнята  Біблія»)  —  нормативний,  обов'язковий  для  греко-католицької  церкви  переклад  Біблії  латиною  з  грецької  та  івриту,  здійснений  у  IV  столітті  переважно  святим  Ієронімом  зі  Стридону.
(24)  Найтупіші  заборони  ("Bluntest  barriers")  -  парафраз  наших  обмежень  
(25)  "  З  жаргоном  варварським,  приємнішим  для  вух"  (лат.  lingua  franca  et  jocundissima:    lingua  franca  -  назва  жаргону,  яким  користувалися  в  Середземномор'ї,  jocundissima  -  найприємніший)
(26)  каталепсія  -  утрата  рухомості  з  характерним  застиганням  у  певній  позі,  остовпіння

[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction.  IT  MUST  CHANGE[/b]
 I
The  old  seraph,  parcel-gilded,  among  violets
Inhaled  the  appointed  odor,  while  the  doves
Rose  up  like  phantoms  from  chronologies.
 
The  Italian  girls  wore  jonquils  in  their  hair
And  these  the  seraph  saw,  had  seen  long  since,
In  the  bandeaux  of  the  mothers,  would  see  again.
 
The  bees  came  booming  as  if  they  had  never  gone,
As  if  hyacinths  had  never  gone.  We  say
This  changes  and  that  changes.  Thus  the  constant
 
Violets,  doves,  girls,  bees  and  hyacinths
Are  inconstant  objects  of  inconstant  cause
In  a  universe  of  inconstancy.  This  means
 
Night-blue  is  an  inconstant  thing.  The  seraph
Is  satyr  in  Saturn,  according  to  his  thoughts.
It  means  the  distaste  we  feel  for  this  withered  scene
 
Is  that  it  has  not  changed  enough.  It  remains,
It  is  a  repetition.  The  bees  come  booming
As  if—The  pigeons  clatter  in  the  air.
 
An  erotic  perfume,  half  of  the  body,  half
Of  an  obvious  acid  is  sure  what  it  intends
And  the  booming  is  blunt,  not  broken  in  subtleties.
 
II
The  President  ordains  the  bee  to  be
Immortal.  The  President  ordains.  But  does
The  body  lift  its  heavy  wing,  take  up,
 
Again,  an  inexhaustible  being,  rise
Over  the  loftiest  antagonist
To  drone  the  green  phrases  of  its  juvenal?
 
Why  should  the  bee  recapture  a  lost  blague,
Find  a  deep  echo  in  a  horn  and  buzz
The  bottomless  trophy,  new  hornsman  after  old?
 
The  President  has  apples  on  the  table
And  barefoot  servants  round  him,  who  adjust
The  curtains  to  a  metaphysical  t
 
And  the  banners  of  the  nation  flutter,  burst
ON  the  flag-poles  in  a  red-blue  dazzle,  whack
At  the  halyards.  Why,  then,  when  in  golden  fury
 
Spring  vanishes  the  scraps  of  winter,  why
Should  there  be  a  question  of  returning  or
Of  death  in  memory’s  dream?  Is  spring  a  sleep?
 
This  warmth  is  for  lovers  at  last  accomplishing
Their  love,  this  beginning,  not  resuming,  this
Booming  and  booming  of  the  new-come  bee.
   
III
The  great  statue  of  the  General  Du  Puy
Rested  immobile,  though  neighboring  catafalques
Bore  off  the  residents  of  its  noble  Place.
 
The  right,  uplifted  foreleg  of  the  horse
Suggested  that,  at  the  final  funeral,
The  music  halted  and  the  horse  stood  still.
 
On  Sundays,  lawyers  in  their  promenades
Approached  this  strongly-heightened  effigy
To  study  the  past,  and  doctors,  having  bathed
 
Themselves  with  care,  sought  out  the  nerveless  frame
Of  a  suspension,  a  permanence,  so  rigid
That  it  made  the  General  a  bit  absurd,
 
Changed  his  true  flesh  to  an  inhuman  bronze.
There  never  had  been,  never  could  be,  such
A  man.  The  lawyers  disbelieved,  the  doctors
 
Said  that  as  keen,  illustrious  ornament,
As  a  setting  for  geraniums,  the  General,
The  very  Place  Du  Puy,  in  fact,  belonged
 
Among  our  more  vestigial  states  of  mind.
Nothing  had  happened  because  nothing  had  changed.
Yet  the  General  was  rubbish  in  the  end.
   
IV
Two  things  of  opposite  natures  seem  to  depend
On  one  another,  as  a  man  depends
On  a  woman,  day  on  night,  the  imagined
 
On  the  real.  This  is  the  origin  of  change.
Winter  and  spring,  cold  copulars,  embrace
And  forth  the  particulars  of  rapture  come.
 
Music  falls  on  the  silence  like  a  sense,
A  passion  that  we  feel,  not  understand.
Morning  and  afternoon  are  clasped  together
 
And  North  and  South  are  an  intrinsic  couple
And  sun  and  rain  a  plural,  like  two  lovers
That  walk  away  as  one  in  the  greenest  body.
 
In  solitude  the  trumpets  of  solitude
Are  not  of  another  solitude  resounding;
A  little  string  speaks  for  a  crowd  of  voices.
 
The  partaker  partakes  of  that  which  changes  him.
The  child  that  touches  takes  character  from  the  thing,
The  body,  it  touches.  The  captain  and  his  men
 
Are  one  and  the  sailor  and  the  sea  are  one.
Follow  after,  O  my  companion,  my  fellow,  my  self,
Sister  and  solace,  brother  and  delight.

V
On  a  blue  island  in  a  sky-wide  water
The  wild  orange  trees  continued  to  bloom  and  to  bear,
Long  after  the  planter’s  death.  A  few  limes  remained,
 
Where  his  house  had  fallen,  three  scraggy  trees  weighted
With  garbled  green.  These  were  the  planter’s  turquoise
And  his  orange  blotches,  these  were  his  zero  green,
 
A  green  baked  greener  in  the  greenest  sun.
These  were  his  beaches,  his  sea-myrtles  in
White  sand,  his  patter  of  the  long  sea-slushes.
 
There  was  an  island  beyond  him  on  which  rested,
An  island  to  the  South,  on  which  rested  like
A  mountain,  a  pine-apple  pungent  as  Cuban  summer.
 
And  la-bas,  la-bas,  the  cool  bananas  grew,
Hung  heavily  on  the  great  banana  tree,
Which  pierces  clouds  and  bends  on  half  the  world.
 
He  thought  often  of  the  land  from  which  he  came,
How  that  whole  country  was  a  melon,  pink
If  seen  rightly  and  yet  a  possible  red.
 
An  unaffected  man  in  a  negative  light
Could  not  have  borne  his  labor  nor  have  died
Sighing  that  he  should  leave  the  banjo’s  twang.
 
VI
Bethou  me,  said  sparrow,  to  the  crackled  blade,
And  you,  and  you,  bethou  me  as  you  blow,
When  in  my  coppice  you  behold  me  be.
 
Ah,  ke!  The  bloody  wren,  the  felon  jay,
Ke-ke,  the  jug  throated  robin  pouring  out,
Bethou,  bethou,  bethou  me  in  my  glade.
 
There  was  such  idiot  minstrelsy  in  rain,
So  many  clappers  going  without  bells,
That  these  bethous  compose  a  heavenly  gong.
 
One  voice  repeating,  one  tireless  chorister,
The  phrases  of  a  single  phrase,  ke-ke,
A  single  text,  granite  monotony,
 
One  sole  face,  like  a  photograph  of  fate,
Glass-blower’s  destiny,  bloodless  episcopus,
Eye  without  lid,  mind  without  any  dream—
 
These  are  of  minstrels  lacking  minstrelsy,
Of  an  earth  in  which  the  first  leaf  is  the  tale
Of  leaves,  in  which  the  sparrow  is  a  bird
 
Of  stone,  that  never  changes.  Bethou  him,  you
And  you,  bethou  him  and  bethou.  It  is
A  sound  like  any  other.  It  will  end.

VII
After  a  luster  of  the  moon,  we  say
We  have  not  the  need  of  any  paradise,
We  have  not  the  need  of  any  seducing  hymn.
 
It  is  true.  Tonight  the  lilacs  magnify
The  easy  passion,  the  ever-ready  love
Of  the  lover  that  lies  within  us  and  we  breathe
 
An  odor  evoking  nothing,  absolute.
We  encounter  in  the  dead  middle  of  the  night
The  purple  odor,  the  abundant  bloom.
 
The  lover  sighs  as  for  accessible  bliss,
Which  he  can  take  within  him  on  his  breath,
Possess  in  his  heart,  conceal  and  nothing  known.
 
For  easy  passion  and  ever-ready  love
Are  of  our  earthy  birth  and  here  and  now
And  where  we  live  and  everywhere  we  live,
 
As  in  the  top-cloud  of  a  May  night-evening,
As  in  the  courage  of  the  ignorant  man,
Who  changes  by  book,  in  the  heat  of  the  scholar,  who  writes
 
The  book,  hot  for  another  accessible  bliss;
The  fluctuations  of  certainty,  the  change
Of  degrees  of  perception  in  the  scholar’s  dark.

VIII
On  her  trip  around  the  world,  Nanzia  Nunzio
Confronted  Ozymandia.  She  went
Alone  and  like  a  vestal  long-prepared.
 
I  am  the  spouse.  She  took  her  necklace  off
And  laid  it  in  the  sand.  As  I  am,  I  am
The  spouse.  She  opened  her  stone-studded  belt.
 
I  am  the  spouse,  divested  of  bright  gold,
The  spouse  beyond  emerald  or  amethyst,
Beyond  the  burning  body  that  I  bear.
 
I  am  the  woman  stripped  more  nakedly
Than  nakedness,  standing  before  an  inflexible
Order,  saying  I  am  the  contemplated  spouse.
 
Speak  to  me  that,  which  spoken,  will  array  me
In  its  own  only  precious  ornament.
Set  on  me  the  spirit’s  diamond  coronal.
 
Clothe  me  entire  in  the  final  filament,
So  that  I  tremble  with  such  love  so  known
And  myself  am  precious  for  your  perfecting.
 
Then  Ozymandias  said  the  spouse,  the  bride
Is  never  naked.  A  fictive  covering
Weaves  always  glistening  form  the  heart  and  mind.

IX
The  poem  goes  form  the  poet’s  gibberish  to
The  gibberish  of  the  vulgate  and  back  again.
Does  it  move  to  and  fro  or  is  it  of  both
 
At  once?  Is  it  a  luminous  flattering
Or  the  concentration  of  a  cloudy  day?
Is  there  a  poem  that  never  reaches  words
 
And  one  that  chaffers  the  time  away?
Is  the  poem  both  peculiar  and  general?
There’s  a  meditation  there,  in  which  there  seems
 
To  be  an  evasion,  a  thing  not  apprehended  or
Not  apprehended  well.  Does  the  poet
Evade  us,  as  in  a  senseless  element?
 
Evade,  this  hot,  dependent  orator,
The  spokesman  at  our  bluntest  barriers,
Exponent  by  a  form  of  speech,  the  speaker
 
Of  a  speech  only  a  little  of  the  tongue?
It  is  the  gibberish  of  the  vulgate  that  he  seeks.
He  tries  by  a  peculiar  speech  to  speak
 
The  peculiar  potency  of  the  general,
To  compound  the  imagination’s  Latin  with
The  lingua  franca  et  jocundissima.
 
X
A  bench  was  his  catalepsy,  Theatre
Of  Trope.  He  sat  in  the  park.  The  water  of
The  lake  was  full  of  artificial  things,
 
Like  a  page  of  music,  like  an  upper  air,
Like  a  momentary  color,  in  which  swans
Were  seraphs,  were  saints,  were  changing  essences.
 
The  west  wind  was  the  music,  the  motion,  the  force
To  which  the  swans  curveted,  a  will  to  change,
A  will  to  make  iris  frettings  on  the  blank.
 
There  was  a  will  to  change,  a  necessitous
And  present  way,  a  presentation,  a  kind
Of  volatile  world,  too  constant  to  be  denied,
 
The  eye  of  a  vagabond  in  metaphor
That  catches  our  own.  The  casual  is  not
Enough.  The  freshness  of  transformation  is
 
The  freshness  of  a  world.  It  is  our  own,
It  is  ourselves,  the  freshness  of  ourselves,
And  that  necessity  and  that  presentation
 
Are  rubbings  of  a  glass  in  which  we  peer.
Of  these  beginnings,  gay  and  green,  propose
The  suitable  amours.  Time  will  write  them  down.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024

Лі Бо Прогулянка в гори

Щоб  змити  з  наших  душ  всесвітній  сум,
Ми  випили  сто  келихів  вина.
Під  світлим  місяцем  не  стало  місця  сну,
Яка  ж  у  нас  чудова  ніч  була.
Та  зрештою  нас  хміль  таки  здолав;
Попадали  ми  на  безлюдний  схил,
Подушкою  була  для  нас  земля,
а  небосхил,  як  покривало,  вкрив.
 
[b]A  Mountain  Revelry  Translated  by  Shigeyoshi  Obata[/b]
To  wash  and  rinse  our  souls  of  their  age-old  sorrows,
We  drained  a  hundred  jugs  of  wine.
A  splendid  night  it  was  .  .  .  .
In  the  clear  moonlight  we  were  loath  to  go  to  bed,
But  at  last  drunkenness  overtook  us;
And  we  laid  ourselves  down  on  the  empty  mountain,
The  earth  for  pillow,  and  the  great  heaven  for  coverlet.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024

Лі Бо Прийшов до даоса, який живе на горі Дайтянь, але не застав його

Собачий  гавкіт  з  річки  долітає,
Квіт  персика  в  росі  після  дощу,
У  гущині  олені  пробігають,
Так  тихо,  що  опівдні  дзвін  не  чув.
Бамбук  пливе  в  зеленому  тумані,
Вершини  зеленіють  в  віянні  весни.
Прийшов  до  тебе,  а  тебе  немає.
Журюся,  що  застав  лиш  дві  сосни.
[i]718  р.
Дайтянь  або  Дакуаншань  (Підпираюча  Небо)  –  гора  в  Куанських  горах,  на  якій  стояли  даоські  монастирі  і  буддійський  монастир  Дамін.  
У  монастирський  дзвін  ударяли  опівдні,  але  в  лісній  гущавині  його  не  чути.[/i]

[b]访戴天山道士不遇  (李白)[/b]

犬吠水声中
桃花带雨浓
树深时见鹿
溪午不闻钟
野竹分青霭
飞泉挂碧峰
无人知所去
愁倚两三松

[b]Visiting  The  Taoist  Priest  Dai  Tianshan  But  Not  Finding  Him[/b]
A  dog's  bark  amid  the  water's  sound,
Peach  blossom  that's  made  thicker  by  the  rain.
Deep  in  the  trees,  I  sometimes  see  a  deer,
And  at  the  stream  I  hear  no  noonday  bell.
Wild  bamboo  divides  the  green  mist,
A  flying  spring  hangs  from  the  jasper  peak.
No-one  knows  the  place  to  which  he's  gone,
Sadly,  I  lean  on  two  or  three  pines.
by  Kari  Hohne?

[b]Visiting  the  Taoist  Priest  Dai  Tianshan  But  Not  Finding  Him  [/b]
Dog  bark  water  sound  in
Peach  blossom  bring  rain  thick
Tree  deep  occasionally  see  deer
Stream  noon  not  hear  bell
Wild  bamboo  divide  green  mist
Fly  spring  hang  green  peak
Lack  person  know  place  go
Sad  lean  two  three  pines
In  Translation  Poem  by  Ravi  Kopra

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2024

Лі Бо Гірка любов

Для  кого  підняла  свій  полог  кришталевий?
Чому  насупила  свої  крилаті  брови?
Від  сліз  доріжка  мокра  на  щоці  у  неї.
За  ким  сумує  серце  сповнене  любові?

[i]За  перекладами  Г.Туркова,  А  Криського,  Witter  Bynner
Опущений  над  постіллю  кришталевий  полог  -  символ  любовного  побачення,  піднятий  -  символ  жіночої  самотності.  [/i]

[b]Li  Bai  A  Bitter  Love[/b]
How  beautiful  she  looks,  opening  the  pearly  casement,
And  how  quiet  she  leans,  and  how  troubled  her  brow  is!
You  may  see  the  tears  now,  bright  on  her  cheek,
But  not  the  man  she  so  bitterly  loves.
Translated  by  Witter  Bynner

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2024

Лі Бо Розважаюся

Захопившись  вином,  не  помітив  смеркання,
Одяг  мій  пелюстками  обсипали  квіти.
Захмелілий,  в  потоці  на  місяць  ступаю,
Вже  замовкли  птахи  і  людей  не  зустріти.
 
[b]Li  Bai  Amusing  Myself[/b]
Face  wine  not  aware  get  dark
Fall  flower  fill  my  clothes
Drunk  stand  step  stream  moon
Bird  far  person  also  few
[i]За  перекладом  Девіда  Хінтона  (David  Hinton)  та  ін.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2024

Лю Цан В подарунок відлюднику на Тянь-тай

Спокійно  на  душі  від  зграй  птахів  і  мавп.
Крізь  двері  бачу  всі  чотири  краї  світу.
З-за  моря  день  встає,  розвіявся  туман,
Дме  вітер  з  гір,  ріка  несе  опалі  квіти.
Поглянь,  зависло  нагорі  гніздо  пташине,
Зроби  собі  і  ти  притулок  на  вершині,
Читай,  смакуй  вино,  забудь  турботи  дріб’язкові,
Радій  рибалці,  заготівлі  дров,  простій  розмові
       [i]За  перекладом  Альберта  Криського  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024

Куан Сі (832–912 рр. ) Запрошення друга на ніч

Сріблом  сяє  земля  і  цвітуть  золоті  хризантеми,
На  траву  стигло  падають    яблука  й  груші,
Повний  місяць  пливе,  шепчуть  лагідно  води  серпневі.
Так  невже  ти  не  прийдеш,  жаданий  мій  друже?  
[i]За  перекладом  Л  .А.  Калашникової  (Ч.П.Фітцджеральд  "Історія  Китаю")[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024

Бо цзюй-і Запитую друга

Посадив  орхідею,
Але  полину  не  садив.
Проросла орхідея,
зійшов  біля  неї полин.

Так  корінням  сплелися,
Не  можу  я  їх  розділити.
Їхні  стебла  і  листя
з’явилися  разом  на  світі.

Є  і  листя  духмяне,
і  стебла  гіркої  трави.
День  і  ніч  підростають,
Разом  набираються  сил.

Прополоти  б  полин,
Орхідеї  пошкодить  боюсь,
Орхідеї  полити  б,  -
Тим  сил  полину  додаю.

Орхідеї  пригожі
Не  здатні  рости  без  води.
Прополоти  не  можна,
Щоб  знищити  лютий  полин

У  задумі  не  можу
я  рішення  вірне  знайти.
Може  ти  допоможеш,
мій  друже,  в  нещасті  моїм.
[i]За  перекладом  Льва  Ейдліна[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024

Бо Цзюй-і Всіляка бредня, адресована племінникам

Наш  час  невігласів не  надто  любить,
Мені  ж  поетом  пощастило  народитись.
Наш  час  тих  зневажає,  хто  не  служить  –
Я  щастя  мав  чиновником  служити.

Багато  хто  на  схилі  літ  хворіє  –
Я  ж  на  здоров’я  скаржитись  не  смію.
Хто  одружився,  часто  пожаліє,
А  я  давно  звільнився  від  дружини.

І  муки  совісті  мені  не  докучають,
І  від  спокус  збавляюся  уміло.
Вже  десять  літ  як  горював  востаннє,
Всім  задоволені  мої  душа  і  тіло.

Я  зрозумів  як  мало  необхідно,
Лише  дві  речі  людям  мати  слід:
Хутряну  шубу,  щоб  узимку  гріла,
І  миску  рису,  щоб  наїстися  в  обід.

Не  говори,  що  місця  мало  в  домі  –
Щоб  спати,  вистачить  одного  ліжка.
Хоч  весь  табун  хай  осідлають  коней,
А  верхи  зможеш  на  одного  сісти.
[i]За  перекладом  Харлі  (фан-група  „Манія”)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024

Лі Бо Крики ворон уночі

Клубочаться  над  муром  жовті  хмари,
Розкаркалися  на  гіллі  ворони.
Річкова  діва  Цінь  схилилась  над  верстатом
І  тче  парчу  з  туманів  смарагдових.
 
Через  вікно  обманний  дальній  поклик
Їй  чується.  До  нього  линуть  думи.
Спинила  човник,  ллються    сліз  потоки,
Вона  в  кімнаті  наодинці  з  сумом.
 
[b]Li  Bai  Crows  Calling  at  Night  [/b]
Yellow  cloud  wall  beside  crow  near  roost
Return  fly  caw  caw  branch  on  call
Machine  in  weave  brocade  Qin  river  girl
Green  yarn  like  mist  separate  window  speech
Stop  shuttle  disappointed  recall  far  person
Alone  stay  lone  room  tear  like  rain
 
Yellow  clouds  beside  the  walls;  crows  roosting  near.
Flying  back,  they  caw,  caw;  calling  in  the  boughs.
In  the  loom  she  weaves  brocade,  the  Qin  river  girl.
Made  of  emerald  yarn  like  mist,  the  window  hides  her  words.
She  stops  the  shuttle,  sorrowful,  and  thinks  of  the  distant  man.
She  stays  alone  in  the  lonely  room,  her  tears  just  like  the  rain.  
Translated  by  Mark  Alexander  (?)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017003
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024

Лі Бо Я - дерево персика

Я  як  персик  у  прірві  глибокій.
З  ким  говорю,  сміюся  до  кого?
Ти    як  місяць  у  небі  високім;
Роздивлявся  на  мене  годину,
І  покинув,  назавжди  покинув.
 
Навіть  гостро  заточена  шабля,
Річку  не  розрубає  надвоє,
Не  спинити  їй  виру  кружляння.
Мої  думи  подібні  з  водою,
Все  пливуть  і  пливуть  за  тобою.

[b]Li  Bai  I  am  a  Peach  Tree[/b]
I  am  a  peach  tree  blossoming  in  a  deep  pit.
Who  is  there  I  may  turn  to  and  smile?
You  are  the  moon  up  in  the  far  sky;
Passing,  you  looked  down  on  me  an  hour;  then  went  on  forever.
A  sword  with  the  keenest  edge,
Could  not  cut  the  stream  of  water  in  twain
So  that  it  would  cease  to  flow.
My  thought  is  like  the  stream;  
and  flows  and  follows  you  on  forever.
[i]translated  by  Shigeyoshi  Obata[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024

Ду Фу Дарую Лі Бо

Знов  осінь  настала.  Життя  пронеслось,  як  за    вітром  трава  степова.
Ми  зілля  безсмертя  знайти  намагались,  його  ще  ніхто  не  знайшов.
Веселі  пісні  на  бенкеті  горланимо  ми,  так  минаються  дні  надарма.
Ми  вільні  і  горді,  чи  ще  чим  відомий  самотній  і  гордий  герой?
               За  перекладом  О.  Гітовича

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024

Ду Фу ОЛЕНЬ

 [i]                За  перекладом  О.  Гітовича[/i]
Десь  співає  прозора  вода  в  джерелі,
Ти  ж  шматками  печені  потрапив  до  столу.
Від  мисливців  сховатися  ти  не  зумів,
І  тепер  вже  на  волі  не  будеш  ніколи.
 
Світ  огидний  і  злий.  Красоту  в  наші  дні
Лиш  нещастя  чекають  в  недобрі  години.
То  ж  не  ремстствуй,  лежи  на  обіднім  столі,
Якщо  кухар  тебе  розрубав  на  частини.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2024

Лі Бо З циклу Дух старовини № 54

Зі  мною  шабля,  я  дивлюсь  на  світ:
На  мирний  плин  благословенних  днів,
Горби  покрили  хащі  чагарів,
Під  ними  не  знайти  духмяний  цвіт.
На  заході  птах  Фенікс  прокричить,
Що  для  його  гнізда  дерев  немає,
Лише  воронам  місця  вистачає,
Та  в  бур’янах  дрібнота  цвірінчить.
Кінець  доріг!  Мораль  занепадає.
Дивлюсь  навкруг  і  горісно  зітхаю.
[i]753  р
За  перекладом  С.Торопцева[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2024

Лі Бо Весняної ночі в Лояні слухаю флейту

У  домі  чийому  співає  нефритова  флейта?
Мелодія  з  вітром  весняним  пливе  над  Лояном.
Почуєш  мелодію  древню  „Похилені  верби”  -
До  рідного  дому  і  саду  полинеш  думками.
 
[i]„Похилена  (зламана)  верба”  –  народна  пісня  з  „Антології  династії  Хань”  (ІІІ  ст..  до  н.е.  –  ІІІ  ст.н.е.).  Коли  розлучалися  друзі,  дарували  один  одному  на  згадку  гілочку  верби  або  тополі.
Лоян  —  місто  в  провінції  Хенань.  В  часи  Лі  Бо  Лоян  ще  був  Східною  столицею  Піднебесної  (з  1  ст.  до  н.е.),  хоча  імператорський  двір  і  головні  державні  установи  знаходилися  у  Західній  столиці  Чан’ані.[/i]
 
http://forums.chiffandfipple.com/viewtopic.php?f=10&t=35706&start=0&sid=cc4e762f0111f46acb79b0236d1291c5&view=print
translated  by  Wai-Lim  Yip  
HEARING  THE  FLUTE  IN  THE  CITY  OF  LOYANG  IN  A  SPRING  NIGHT  Li  Po  
Whose  jade-flute  is  this,  notes  flying  invisibly  
Scatter  into  spring  winds,  fulling  City  of  Loyang?  
Hearing  the  "Break-a-Willow-Twig"  tonight,  
Who  can  withhold  the  surge  of  thoughts  of  home?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2024

Ципріан Каміль Норвід НІЖНІСТЬ

Буває  ніжність  наче  клич  на  герць;
Чи  передзвоном  погребальним...
Чи  струменю  джерельного  дзюрчанням,
Чи  локоном  заплетеним  білявим,
Який  у  срібному  годиннику  вдівець
Сховав  на  пам'ять...

[b]Cyprian  Kamil  Norwid  CZUŁOŚĆ[/b]
Czułość  bywa  -  jak  pełny  wojen  krzyk;
I  jak  szemrzących  źródeł  prąd,
I  jako  wtór  pogrzebny...
I  jak  plecionka  długa  z  włosów  blond,
Na  której  wdowiec  nosić  zwykł
Zégarek  srébrny  -  -  -

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024

Ципріан Каміль Норвід В альбом

Не  тільки,  вперше  наївшись  мандрагор,  (1)
Блукали  в  Лімбаху(2)  жінки  шалені,
Не  тільки  Данте  (3)  й  тверезий  Піфагор  (4)  -
Я  теж  там  був...  пригадую  з  жалем  я!
Чи  був?  -  слід  в  дюжині  томів  доводить!
Карлякати?..    Думки  тісняться,  тяжко;
Втомився  я!  Поїхати  б  на  води  (5)  -
Я  вже  навештався  у  Пеклі  -  каже!
Поїхати  б  кудись  у  спішній  справі,
І  з  очманілим  видом  вдаль  дивитись,
Лічить  століття,  як  гриби  у  гаю,
Людей,  епохи!  -  гамузом  звалити  -
Вмить  бути  там  і  тут  -  сьогодні  й  потім,
Як  це  представив  вище  або  нижче,
Й  всерівно  вирватись  за  ці  ворота,
І  пам’ятати,  в  Пеклі  був  раніше!..
Запитуєш:  "Такий  багатотрудний,  
А  з  ким  з  близьких  людей  знайомство  вів?"
Немає  там  братів,  сусідів,  люду,
Там  -  тільки  досліди  з  душами  братів!
Там  почуттів  нема,  є  їх  причини,
Взаємообліку  ведеться  повість,
Подібно  до  безглуздої  машини,
Яку  ввімкнув  удар  чи  випадковість.
Немає  там  мети,  сама  рутина
Заржавлена  -  відсутні  в  ній  віки  -
Епохи  -  ночі  -  дні  -  лише  години
Б'ють,  мов  вколочують  тупі  гвіздки.
З  якої  цифри  відлік  починати,
Коли  фатальності  штрикне  острога,
Не  знають  зовсім,  як?  Куди?  Гарматі  -  
Провадити  лічбу  годин  не  змога!
Тоді  знайомий  з  власною  вагою,
Коли  береш  на  себе  керування:
Тут  твоя  вартість  постає  нагою  -
І  ось  ти  бачиш,  хто  ти?..  без  питання
Скільки  у  Часі  називали  любим?..
Можливо  знали    імена  твоїх  дідів,
Ти  бачив  -  скільки?  Сам  собі  облуда
Зі  звички?  Тону?  Стилю?  Чи  -  зразків?
[i]Щоразу  з  тебе,  як  зі  скіпок  смольних,
Летять  довкола  іскри  вогнянисті;
Гориш,  не  знаєш,  чи  стаєш  ти  вольним,
Чи  ні  на  що  твоє  не  пригодиться?  
Чи  ти  залишиш  попіл  і  палання,
Що  буря  кине  в  бездну?  -  чи  постанеш
З-під  попелу  зірковим  діамантом,
Звитяжним  вічності  світанком!...[/i]
Це  говорити,  ще  й  комусь  доводить,
Що  я  там  був?  -  подумати  нестерпно;
Втомився  я...  поїхати  б  на  води  -
В  дорозі  не  розказують  про  Пекло.
Попутник  кінний  мав  міцну  статуру,
Не  був  нікому  вірний,  лиш  своїм,
Не  знав  історію,  архітектуру,
Мовчав  як  пам'ятник,  бо  пам'ятник  як  він!
У  два  кінці  проїхать  хочу  шляхом  
Країн,  століть,  до  простору  границі,
Границі?  -  часом...  сидячи  в  кульбаці  (6)
Чи  бачиш,    цілий  небозвід  -  провінція?
[i]                        Уривок  з  драми  "За  кулісою"
(1)  Мандрагора  -  рослина,  корінь  якої  має  наркотичні  властивості.  За  легендами,  мандрагора,  коли  її  виривали  з  землі,  випускала  крик,  що  вбивав  людину.  Давня  література  містить  інструкції,  як  вирвати  коренище  і  не  бути  вбитим.  Наприклад,  Йосиф  Флавій  радив  обкопати  навколо  корінь,  потім  прив'язати  до  нього  пса  і  піти  геть.  Пес  буде  намагатися  вирватися,  висмикне  коренище  і  загине  замість  свого  господаря.  Лоран  Кейтлан  (c.  1568—1647)  стверджував,  що  мандрагора  проростає  під  шибеницями  на  землі,  куди  потрапила  сперма  повішеного  злочинця.
(2)  Лімбах  (limbus,  теол.)  -  прірва,  місце  для  нехрещених  осіб,  які  не  вчинили  гріх.  
(3)  Данте  Аліг'єрі  (1265–1321)  -  італійський  поет,  політик,  якого  вважають  батьком  італійської  мови.  Найвідомішим  його  твором  є  Божественна  комедія,  що  містить  образи  Раю,  Чистилища  та  Пекла,  причому  поет  розміщує  своїх  політичних  опонентів  у  пекельних  колах.  Коли  біла  фракція  партії  гвельфів,  з  якою  був  пов’язаний  Данте,  програла  політичну  битву  з  чорною  партією,  йому  довелося  залишити  рідну  Флоренцію  і  провести  решту  життя  в  еміграції;  він  помер  у  Равенні.
(4)  Піфагор  (бл.  572  -  бл.  497  р.  до  н.е.)  -  філософ,  математик  і  грецький  містик.  
(5)  на  води  -  на  курорт.  
(6)  кульбака  -  сідло  з  високою  лукою
https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU[/youtube]

[b]Cyprian  Kamil  Norwid  W  pamiętniku[/b]
Nie  tylko,  pierw  się  najadłszy  mandragor,
Błądziły  w  Limbach  szalone  kobiety,
Nie  tylko  Dante  i  trzeźwy  Pitagor  -
Byłem  i  ja  tam…  pamiętam,  niestety!
Że  byłem?  –  tomów  dwunastu  za  dowód!
Pisać?...sił  nie  mam,  bo  myśl  mię  udławia;
Jestem  zmęczony!  Wolę  jechać  do  wód  –
Nie  na  wyjezdnem  się  o  Piekle  –  mawia!
Wolę  gdzieś  jechać  w  pilnym  interesie,
Patrząc  przed  siebie  z  obłędu  wyrazem,
Wieki  potrącać,  jako  grzyby  w  lesie,
Ludzi,  Epoki!...  mieszać  wszystko  razem  –
Być  tam  i  owdzie  –  w  on  czas,  dziś  i  potem,
Jako  się  wyżej  albo  niżej  rzekło,
A  nie  równiejszym  wracać  koło-wrotem
A  nie  odpomnić,  że  zwiedziłem  Piekło!..
Lecz  pytasz:  ”Owdzie,  co?  Tak  wielce  trudzi,
I  które  z  bliskich  spotkałem  postaci?”
–  уTam!  Braci  nie  ma,  ni  bliźnich,  ni  ludzi,
Tam  –  tylko  studia  nad  sercami  braci!...
Tam  uczuć  nie  ma,  tylko  ich  sprężyny,
Zdające  z  siebie  wzajemny  rachunek,
Do  nieużytej  podobne  machiny,
Puszczonej  w  obieg  przed  pęd  lub  trafunek
Tam  celów  nie  ma,  lecz  same  rutyny
Pozardzewiałe  –  i  nie  ma  tam  wieków  –
Dni  –  nocy  –  epok  –  tam  tylko  godziny
Biją,  jak  tępych  utwierdzanie  ćwieków.
Nie  określone  pierwej  cyfrą  stałą,
Lecz  fatalności  pchnięte  raz  ostrogą,
Nie  znaczą  wcale,  co?  Kiedy?  Się  działo  –
W  godzinę  wybić  liczby  jej  nie  mogą!
Wtedy  to  próba  jest,  wtedy  jest  waga,
Ile?  Nad  sobą  wziąłeś  panowania;
Wartość  się  twoja  ci  odsłania  naga  –
I  oto  widzisz,  ktoś-ty?...  bez  pytania
I  ileś  zwał  się  tym  lubowym  w  Czasie?...
Lub  byłeś  zwany  imieniem  twych  dziadów,
Widzisz  –  i  ile?  Nabrałeś  sam  na  się
Z  tradycji?  Tonu?  Stylu?  Lub  –  przykładów?
Coraz  to  z  ciebie,  jako  z  drzazgi  smolnej,
Wokoło  lecą  szmaty  zapalone;
Gorejąc,  nie  wiesz,  czy?  Stawasz  się  wolny,
Czy  to,  co  twoje,  ma  być  zatracone?
Czy  popiół  tylko  zostanie  i  zamęt,
Co  idzie  w  przepaść  z  burzą?  –  czy  zostanie
Na  dnie  popiołu  gwiaździsty  dyjament,
Wiekuistego  wa  zaranie!...
Lecz  –  prawić  o  tym  i  prawić  na  dowód,
Że  byłem  owdzie?  –  myśl  sama  udławią!
Jestem  zmęczony…  wolę  jechać  do  wód  –
Nie  na  wyjezdnem  o  Piekle  się  mawia
Wolę  wsiąść  na  koń  z  jakim  drabem,  który,
Prócz  ze  swoimi,  nierad  bywać  z  nikiem,
Historii  nie  zna,  ni  architektury,
Milczy  jak  pomnik,  będąc  sam  pomnikiem!
Na  dwu-krańcowe  wolę  ruszyć  szlaki
Krajów  i  wieków,  gdzie  przestrzeń  granicą,
Granica?  –  czasem…  i  gdzie,  znad  kulbaki
Patrząc,  firmament  cały?...  okolicą?
                                                             "Za  kulisami"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024

Вістен-Г’ю Оден Я вийшов ввечері гулять

Я  вийшов  ввечері  гулять,
На  Брістоль-стріт  спустився,
Народ  заполонив  асфальт,
Як  лан  в  жнива  -  пшениця.

Глибока  річка  плюскотить,
Закоханий  співає,
Під  арочним  мостом  звучить:
„Моя  любов  без  краю.

Помре  тоді  моя  любов,
як  Африка  в  Китаї
Опиниться,  а  на  горі
Лосось  нам  заспіває,

Як  згорнуть  океан  в  сувій,
Бо  просушити  треба,
І  відгукнуться  сім  зірок
На  крик  гусиний  з  неба.

Як  можу  кролика  зловить,
Зумію  час  спинити,
Бо  маю  я  у  розквіт  літ
Любов  найбільшу  в  світі.”

Але  у  місті  дзигарі
Здійняли  тріск  і  дзвін:
„Час  неможливо  зупинить,
Непереможний  він.

Час,  як  безпристрасний  суддя,
З  нори  нічних  кошмарів
Годинником  прокашляє,
Що  поцілунки  марні.

Бо  розболиться  голова,
Дійматимуть  хвороби,
І  думка  сумом  перейма
Про  завтра  і  сьогодні.

Снігами  запорошиться
Зелене  тло  долини;
Кружлянню  танців  не  бувать,
З  дна  не  дістать  перлини.

У  воду  руки  опусти,
Занур  аж  до  зап’ястя;
Дивись  в  басейн,  побачити
Пропущене  удасться.

Пустеля  в  ліжку  позіха,
З  шаф  льодовик  сповзає,
До  краю  мертвих  повела
Розбита  склянка  з  чаєм.

Жебрак  жде  виграш  з  лотерей,
Джек  обійма  верзилу,
Лілейно-білий  хлопець  –  гей,
Упала  Джил  на  спину.

У  дзеркало  поглянь,  поглянь,
Дивись  на  свої  втрати:
Благословенням  є  життя,
Його  благословляй  ти.

О  стань  біля  вікна,  зажди,
Як  палять  сльоза  перцем,
Дурних  сусідів  возлюби
своїм  гріховним  серцем."

Додому  пізньої  пори
Закохані  подались,
Нарешті  змовкли  дзиґарі,
Ріка  побігла  далі.

[b]Wistan  Hugh  Auden  As  I  Walked  Out  One  Evening[/b]
 As  I  walked  out  one  evening,
     Walking  down  Bristol  Street,
The  crowds  upon  the  pavement
     Were  fields  of  harvest  wheat.

And  down  by  the  brimming  river
     I  heard  a  lover  sing
Under  an  arch  of  the  railway:
     ‘Love  has  no  ending.

‘I’ll  love  you,  dear,  I’ll  love  you
     Till  China  and  Africa  meet,
And  the  river  jumps  over  the  mountain
     And  the  salmon  sing  in  the  street,

‘I’ll  love  you  till  the  ocean
     Is  folded  and  hung  up  to  dry
And  the  seven  stars  go  squawking
     Like  geese  about  the  sky.

‘The  years  shall  run  like  rabbits,
     For  in  my  arms  I  hold
The  Flower  of  the  Ages,
     And  the  first  love  of  the  world.'

But  all  the  clocks  in  the  city
     Began  to  whirr  and  chime:
‘O  let  not  Time  deceive  you,
     You  cannot  conquer  Time.

‘In  the  burrows  of  the  Nightmare
     Where  Justice  naked  is,
Time  watches  from  the  shadow
     And  coughs  when  you  would  kiss.

‘In  headaches  and  in  worry
     Vaguely  life  leaks  away,
And  Time  will  have  his  fancy
     To-morrow  or  to-day.

‘Into  many  a  green  valley
     Drifts  the  appalling  snow;
Time  breaks  the  threaded  dances
     And  the  diver’s  brilliant  bow.

‘O  plunge  your  hands  in  water,
     Plunge  them  in  up  to  the  wrist;
Stare,  stare  in  the  basin
     And  wonder  what  you’ve  missed.

‘The  glacier  knocks  in  the  cupboard,
     The  desert  sighs  in  the  bed,
And  the  crack  in  the  tea-cup  opens
     A  lane  to  the  land  of  the  dead.

‘Where  the  beggars  raffle  the  banknotes
     And  the  Giant  is  enchanting  to  Jack,
And  the  Lily-white  Boy  is  a  Roarer,
     And  Jill  goes  down  on  her  back.

‘O  look,  look  in  the  mirror,
     O  look  in  your  distress:
Life  remains  a  blessing
     Although  you  cannot  bless.

‘O  stand,  stand  at  the  window
     As  the  tears  scald  and  start;
You  shall  love  your  crooked  neighbour
     With  your  crooked  heart.'

It  was  late,  late  in  the  evening,
     The  lovers  they  were  gone;
The  clocks  had  ceased  their  chiming,
     And  the  deep  river  ran  on.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024

Вістен-Г’ю Оден Музей образотворчого мистецтва

В  стражданнях  завжди  зналися
Старі  майстри:  вони  чудово  розуміли,
Як  люди  їх  сприймають;  це  буває,
Коли  хтось  їсть,  чи  вікна  відчиняє,
                                       Або  тиняється  без  діла;
Ось  старші  з  трепетом  і  хвилюванням  чекають
Настання  Чудесного  Різдва,  а  поряд  діти,
До  нього  їм  немає  діла,  вони  гасають
На  ковзанах  край  лісу  на  ставку:
Майстри  про  те  не  забували,
Що  найстрашніші  муки  бачать
Посеред  бруду  десь  в  кутку,
Де  пси  собачаться  і  катова  конячка
Наївно  чухає  об  дерево  свій  зад.
Ось  Брейгеля  Ікар,  приміром:  всі  спокійно
На  катастрофу  дивляться;  можливо,
Орач  почув  хоч  крик,  хоч    сплеск,
Йому  це  неважливо;  сонце  світило,
Майнули  ноги  й  зникли  в  зелені  води;
На  дорогому  вишуканому  кораблі
Побачили  це  диво,  юнак  упав  з  небес,
Та  своїм  курсом  пливуть  спокійно  як  і  пливли.
 
[i]Пітер  Брейгель  (старший).  Голландський  пейзаж  с  падаючим  Ікаром  (Падіння  Ікара).  1555-1558  р.,  темпера  й  олія  на  полотні,  Королівський  музей  образотворчого  мистецтва,  Брюссель,  Бельгія
P.  Bruegel  the  Elder  Landscape  with  The  Fall  of  Icarus,  1555–1558,  tempera  and  oil  painting  on  canvas,  Royal  Museum  of  Fine  Arts  in  Brussels,  Belgium[/i]

[b]Wystan  Hugh  Auden  Musee  des  Beaux  Arts[/b]
About  suffering  they  were  never  wrong,  
The  Old  Masters:  how  well  they  understood  
Its  human  position;  how  it  takes  place  
While  someone  else  is  eatting  or  opening  a  window  
                                             or  just  walking  dully  along;  
How,  when  the  aged  are  reverently,  passionately  waiting  
For  the  miraculous  birth,  there  always  must  be  
Children  who  did  not  specially  want  it  to  happen,  skating  
On  the  pond  at  the  edge  of  the  wood:
They  never  forgot  
That  even  the  dreadful  martydrom  must  run  its  course  
Anyhow  in  a  corner,  some  untidy  spot  
Where  the  dogs  go  on  with  their  doggy  life  and  the  torturer's  horse  
Scratches  its  innocent  behind  in  a  tree.
In  Brueghel's  Icarus,  for  instance:  how  everything  turns  away  
Quite  leisurely  from  the  disaster;  the  ploughman  may  
Have  heard  the  splash,  the  forsaken  cry,  
But  for  him  it  was  not  an  important  failure;  the  sun  shone  
As  it  had  to  on  the  white  legs  disappearing  into  the  green  
Water;  and  the  expensive  delicate  ship  that  must  have  seen  
Something  amazing,  a  boy  falling  out  of  the  sky,  
Somewhere  to  get  to  and  sailed  calmly  on.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024

Аманда Горман Пагорб, на який ми піднімаємося (1)

До  настання  дня  ми  запитуємо  себе,
Де  ми  можемо  знайти  світло  в  цих  нескінченних    сутінках?(2)
Втрати,  які  ми  несемо,
наче  море,  яке  ми  повинні  перейти.
Ми  кинули  виклик  нутру  звіра.
Ми  зрозуміли,  що  тиша  не  завжди  веде  до  миру.
А  закони  й  ідеї
справедливості
не  завжди  справедливі.
І  все  ж  цей  світанок  наш
до  того,  як  ми  це  зрозуміли.
Якось  ми  це  зробили.
Якось  ми  вистояли  й  провістили
націю,  яку  не  зруйнували,
а  просто  не  добудували.(3)
Ми  спадкоємці  країни  і  часу,
де  худорлява  Чорна  дівчина,
нащадок  рабів,  вихована  одинокою  матір'ю,
сміє  мріяти  стати  президентом,  (4)
всього  лише  виявивши  себе  декламуючою  для  одного  з  них.
І  все  ж,  ми  далеко  не  відполіровані,
далеко  не  незаймані,(5)
але  це  не  означає,  що  ми
не  прагнемо  до  ідеальної  єдності.
Ми  прагнемо  нашого  об'єднання,
щоб  створити  країну,  прихильну  до  людей  всіх  культур,  кольорів,  характерів  і  достатків.(6)
І  тому  ми  вдивляємося  не  в  те,  що  стало  між  нами,
а  в  те,  що  постало  перед  нами.
Ми  справимося  з  розділеністю,  бо  знаємо,  щоб  наше  майбутнє  стало  на  перше  місце,
нам  слід  спершу  здолати  розбіжності.
Ми  складаємо  нашу  зброю,  щоб  змогти  подати  руки  один  одному.
Ми  не  бажаємо  зла  нікому,  і  бажаємо  злагоди  з  усіма.
Нехай  світ,  якщо  більше  нікому,  скаже,  що  ми  праві.
Що  навіть  коли  ми  сумували,  ми  зростали.
Що  навіть  коли  ми  страждали,  ми  сподівалися.
Що  навіть  коли  ми  знемагали,  ми  намагалися.
Що  ми  вічно  будемо  тісно  зв'язані,  перемагаючі,
не  тому,  що  більше  ніколи  не  зазнаємо  поразки,  а  тому,  що  ми  більше  ніколи  не  посіємо  розбрат.
Писання  велить  нам  мріяти,  що  кожен  сидітиме  під  своїм  виноградом  і  смоковницею  і  не  буде  того,  хто  б  страшив.  (7)
Якщо  ми  хочемо  жити  гідними  свого  часу,  то  перемога  буде  триматися  не  на  клинках,
а  на  всіх  зведених  містках,
Тож  клянемося  на  поляні,  ми  піднімемося  на  пагорб,  аби  тільки  посміли.
Тому,  що  бути  американцем  -  це  більше  за  гордість,  яку  ми  успадкували.
Це  минуле,  в  яке  ми  ступали  і  як  його  виправляли.(8)
Ми  бачили  силу,  яка  швидше  зруйнує  нашу  націю,  ніж  передасть  її  далі.
Знищить  нашу  країну,  якщо  це  дозволить  відстрочити  демократію.
І  ця  спроба  майже  вдалася.(9)
І  хоча  демократію  часом  можна  відстрочити,
її  ніколи  не  можна  навічно  перемогти.
В  цій  правді,  в  цій  вірі  ми  впевнені,
Бо  доки  ми  дивимося  в  майбутнє,  історія  не  зводить  з  нас  очей  (10).
Цієї  ери  справедливої  відплати
ми  боялися  від  початку.
Ми  не  відчували  себе  готовими  бути  спадкоємцями  того  страшного  часу,
але  в  ньому  ми  знайшли  здатність
почати  нову  сторінку,
сподіватись    і  радіти.
Так  колись  ми  запитували:  як  ми  змогли  уникнути  катастрофи?(11)
Зараз  ми  стверджуємо:  як  катастрофа  могла  взяти  над  нами  гору?
Ми  не  повернемося  до  того,  що  було,  а  направимося  до  того,  що  буде:
країна  в  синцях,  але  ціла,  милостива,  але  смілива,  енергійна  і  вільна.
Ми  не  повернемо  назад  і  не  відступимо  через  погрози,
бо  знаємо,  що  наші  інертність  та  бездіяльність  дістануться  нашим  нащадкам.
Їхнім  тягарем  стануть  наші  вади.  (12)
Якщо  ми  поєднаємо  милосердя  з  силою,  а  силу  зі  справедливістю,
тоді  залишимо  в  спадок  любов,  і  перворідство  наших  дітей  зміниться.(13)
Так  давайте  змінимо  на  краще  країну,  яка  дісталася  нам.  (14)
Кожним  подихом  моїх  бронзовоколірних  грудей  ми  піднесемо  цей  зранений  світ  у  світ  чудовий.
Ми  піднімемося  з  золотих  підніж  пагорбів  Заходу.(15)
Ми  піднімемося  з  вітристого  Північного  Сходу,
де  наші  прабатьки  першими  здійснили  революцію.
Ми  піднімемося  з  міст  Краю  Озер  штатів  Середнього  Заходу.
Ми  піднімемося  з  сонячного  Півдня.
Ми  відбудуємося,    помиримося  і  зцілимося  в  кожному  відомому  кутку  нашої  нації.
В  кожному  кутку,  названому  нашою  країною,
наші  несхожі  і  прекрасні  люди  постануть  потріпаними,  але  прекрасними.(16)
Коли  настане  день,  ми  вийдемо  з  тіні,
полум'яні  й  сміливі.
Розквітне  новий  світанок,  коли  ми  дамо  йому  волю.
Бо  світло  є  завжди.
Якщо  тільки  ми  достатньо  відважні,  щоб  його  розпізнати.
Якщо  тільки  ми  достатньо  відважні,  щоб  ним  стати.

[i]У  1961  році  новообраний  президент  Джон  Ф.  Кеннеді  попросив  Роберта  Фроста  виголосити  інавгураційний  вірш.  Наступні  обрані  президенти,  які  включили  поезію  у  свої  інавгурації:  Білл  Клінтон  у  1993  та  1997  роках,  Барак  Обама  в  2009  та  2013,  Джо  Байден  у  2021.  Республіканські  президенти  з  часів  Кеннеді  ні  разу  не  запрошували  поетів  писати  та  виголошувати  інавгураційні  вірші.  Такі  запрошення  стали  швидше  демократичною  традицією,  ніж  національною.

Дружина  Джо  Байдена,  Джилл  Байден,  30  грудня  2020  року  попросила  Аманду  Горман  виголосити  на  інавгурації  вірш  на  загальну  тему  "Америка  Об'єднана".  Аманда  Горман  бездоганно  справилася  з  завданням.  Вона  говорила  про  складну  любов  до  своєї  країни,  висловлену  до  неї  багатьма  іншими  чорношкірими  американцями.  Історія  є  прикладом  повільного,  болючого  подолання  расового  розколу  від  часів  скасування  рабства  до  протестів  Джорджа  Флойда  2020  року  і  політичного  розколу,  який  призвів  до  штурму  Капітолію  у  січні  2021  року.

У  вірші  використані  алюзії  на  тексти  Джона  Вінтропа,  Джорджа  Вашингтона,  Абрахама  Лінкольна,  Вільяма  Фолкнера,  Фредеріка  Дугласа,  Мартіна  Лютера  Кінга,  молодшого,  Джеймса  Болдуїна,  Лін-Мануеля  Міранди,  Майї  Енджелоу,  Барака  Обами,  Ленгстона  Г'юза.

(1)  Для  заголовка  використано  добре  відомий  у  США  образ  міста  на  пагорбі,  світло  якого  є  дороговказом  для  всього  світу.
В  проповіді,  виголошеній  21  березні  1630  року  в  церкві  Холіруд  у  Саутгемптоні  перед  сходженням  на  корабель  "Арбелла"  для  переселення  в  Америку,  Джон  Вінтроп  процитував  Нагірну  проповідь  Ісуса:  "Ви  світло  для  світу.  Не  може  сховатися  місто,  що  стоїть  на  верховині  гори.  І  не  запалюють  світильника,  щоб  поставити  його  під  посудину,  але  на  свічник,  і  світить  воно  всім  у  домі.  Отак  ваше  світло  нехай  світить  перед  людьми,  щоб  вони  бачили  ваші  добрі  діла,  та  прославляли  Отця  вашого,  що  на  небі".  "  (Матв.  14:16,  переклад  Івана  Огієнка)    "Бо  ми  повинні  пам'ятати,  що  будемо  як  місто  на  пагорбі.  Погляди  всіх  народів  спрямовані  на  нас.  Тож,  якщо  ми  будемо  неправедно  поводитися  з  нашим  Богом    у  цій  справі,  яку  на  себе  взяли,  то  змусимо  Його  позбавити  нас  допомоги  і  станемо  історією,  яка  пошириться  по  всьому  світу".  (Джон  Вінтроп  "Образ  християнського  милосердя")

(2)  "Настав  час  реалізувати  обіцянки  демократії.  Настав  час  піднятися  з  темної  та  пустельної  долини  сегрегації  на  освітлений  сонцем  шлях  расової  справедливості.  Зараз  настав  час  підняти  нашу  націю  з  сипучих  пісків  расової  несправедливості  на  тверду  скелю  братерства.  Настав  час  зробити  справедливість  реальністю  для  всіх  Божих  дітей".  (Мартін  Лютер  Кінг,  молодший  "У  мене  є  мрія")

(3)  "Це  нам,  живим,  потрібно  завершити  найважливішу  справу  полеглих  героїв,  якій  вони  гідно  служили  до  останнього  подиху.  І  лише  ми  можемо  довести,    що  вони  померли  недарма,  що  цей  народ  під  захистом  Бога  отримає  нову  відроджену  свободу  -  і  цей  народний  уряд,  створений  народом  і  для  народу,  ніколи  не  піде  в  небуття".(Абрахам  Лінкольн  "  Геттісбурзька  промова  "  1863  р.,  переклад  Гончаренка  Є.П.)
Abraham  Lincoln  "the  Gettysburg  Address"

(4)  Окрилена  успіхом  свого  інавгураційного  вірша,  Аманда  Горман  заявила,  що  хотіла  б  висунути  свою  кандидатуру  на  виборах  президента  США  у  2036  році

(5)  Американці  не  люблять  нічого,  крім  свого  автомобіля,  з  яким  вони  проводять  неділю,  “поліруючи  та  навощуючи”  і  щороку  оновлюючи  до  "дівочої  незайманості".(Вільям  Фолкнер  "Осквернителі  праху")
Americans  love  nothing  but  their  automobile,  which  they  spend  Sunday  “polishing  and  waxing”  and  renews  each  year  in  “pristine  virginity”.(William  Faulkner  "  Intruder  in  the  Dust")

(6)  "Я  мрію,  що  четверо  моїх  маленьких  дітей  одного  дня  опиняться  в  країні,  де  їх  оцінюватимуть  не  за  кольором  шкіри,  а  за  їхніми  особистісними  якостями".  (Мартін  Лютер  Кінг,  молодший  "У  мене  є  мрія")

(7)  Лін-Мануель  Міранда,  мюзикл  "Гамільтон",  пісня  "В  останній  раз"
Як  сказано  в  Писанні
Всі  будуть  сидіти  під  своєю  виноградною  лозою  і  смоковницею
І  ніхто  не  змусить  їх  боятися
Вони  будуть  у  безпеці  в  країні  яку  ми  створили
Я  хочу  сидіти  під  своєю  виноградною  лозою  і  смоковницею
Мить  на  самоті  в  затінку
В  домі  який  ми  створили  для  цієї  нації
В  останній  раз
"І  буде  кожен  сидіти  під  своїм  виноградником,  і  під  своєю  смоковницею,  і  не  буде  того,  хто  б  страшив,  бо  уста  Господа  Саваофа  оце  прорекли"(Біблія  від  Михея  4:4)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=MkOedv7Erp4[/youtube]

(8)  "Простіше  виховати  сильних  дітей,  ніж  виправити  зламаних  людей  ".  (Фредерік  Дуглас)

(9)  Вірш  був  написаний  приблизно  наполовину,  коли  6  січня  2021  року  відбувся  штурм  Капітолію.  Події  цього  дня  Горман  називає  спробою  знищити  націю,  обмежити  демократію.

(10)  Лін-Мануель  Міранда,  мюзикл  "Гамільтон",  пісня  "Історія  не  зводить  з  нас  очей"
(ВАШИНГТОН  І  ХОР)
Хто  живе,  хто  вмирає,  хто  розповідає  вашу  історію
(ВАШИНГТОН)
Я  знаю,  що  ми  переможемо,
Я  знаю,  що  ти  великий,
Але  пам'ятай  з  цієї  миті
(ВАШИНГТОН  /  ГАМІЛЬТОН  І  ХОР)
Історія  не  зводить
З  тебе  очей
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YhDRbLd9LJM[/youtube]

(11)  Громадянська  війна  1861  -  1865  рр.  між  Північчю  і  Півднем  за  розділ  єдиної  країни  на  дві:  КША  (Конфедеративні  Штати  Америки)  і  США  (Сполучені  Штати  Америки)

(12)  "Біла  людино,  почуй  мене!  Історія,  яку,  здається,  майже  ніхто  не  знає,  -  це  не  тільки  те,  що  треба  читати.  І  вона  не  стосується  тільки  або  навіть  головним  чином  минулого.  Навпаки,  велика  сила  історії  полягає  в  тому,  що  ми  несемо  її  в  собі,  підсвідомо  керуючись  нею  багато  в  чому,  і  історія  буквально  присутня  у  всьому,  що  ми  робимо".  (Джеймс  Болдвін  "Вина  білої  людини",1965  р.)

(13)  Перворідний  син  у  древності  користувався  особливими  правами  і  перевагами:  йому  після  батька  передавалася  влада  над  рештою  членів  сім'ї,  над  домом  і  родом,  від  одержував  подвійну  частку  спадщини  і  особливе  благословення  від  батька  до  сина.  Біла  людина  у  США  мала  "права  перворідства",  чорношкірі  американці  виступили  за  рівність  у  правах,  тобто  за  зміну  цього  права.

(14)  Натяк  на  слоган  президентської  кампанії  Барака  Обами  "Зміни,  в  які  ми  можемо  вірити"  (“Change  we  can  believe  in”)

(15)  Покидаючи    ночі  терору  й  боязні
Я  піднімаюся
У  світанок  який  дивовижно  прекрасний
Я  піднімаюся
Пред'являю  талан,  подарунок  моїх  прабатьків,
Я  -  це  мрія  і  я  -  це  надія  рабів.
Я  піднімаюся
Я  піднімаюся
Я  піднімаюся.
(Майя  Енджелоу  "Все-таки  я  піднімаюся")
Still  I  Rise  by  Maya  Angelou

(16)  Я  чорний  брат.
Вони  відправляють  мене  їсти  на  кухню,
Коли  приходять  гості,
Але  я  посміхаюся,
І  добре  їм,
І  росту  сильним.
Завтра,
Я  буду  за  столом
Коли  прийдуть  гості.
Ніхто  не  посміє
Сказати  мені:
"Їж  на  кухні,"
Тоді.
Крім  того,
Вони  побачать,  який  я  прекрасний
І  устидаються  -
Я  теж  Америка.
(Ленгстон  Г'юз  "Я  теж")
I,  Too  by  Langston  Hughes[/i]

[b]Amanda  Gorman  The  Hill  We  Climb[/b]
When  day  comes  we  ask  ourselves,
where  can  we  find  light  in  this  never-ending  shade?
The  loss  we  carry,
a  sea  we  must  wade.
We've  braved  the  belly  of  the  beast,
We've  learned  that  quiet  isn't  always  peace,
and  the  norms  and  notions
of  what  just  is
isn't  always  just-ice.
And  yet  the  dawn  is  ours
before  we  knew  it.
Somehow  we  do  it.
Somehow  we've  weathered  and  witnessed
a  nation  that  isn't  broken,
but  simply  unfinished.
We  the  successors  of  a  country  and  a  time
where  a  skinny  Black  girl
descended  from  slaves  and  raised  by  a  single  mother
can  dream  of  becoming  president
only  to  find  herself  reciting  for  one.
And  yes  we  are  far  from  polished.
Far  from  pristine.
But  that  doesn't  mean  we  are
striving  to  f  o  r  m  a  u  n  i  o  n  that  is  p  e  r  f  e  c  t.
We  are  striving  to  forge  a    u  n  i  o  n  with  purpose,
to  compose  a  country  committed  to  all  cultures,  colors,  characters  and
conditions  of  man.
And  so  we  lift  our  gazes  not  to  what  stands  between  us,
but  what  stands  before  us.
We  close  the  divide  because  we  know,  to  put  our  future  first,
we  must  first  put  our  differences  aside.
****
We  lay  down  our  arms
so  we  can  reach  out  our  arms
to  one  another.
We  seek  harm  to  none  and  harmony  for  all.
Let  the  globe,  if  nothing  else,  say  this  is  true,
that  even  as  we  grieved,  we  grew,
that  even  as  we  hurt,  we  hoped,
that  even  as  we  tired,  we  tried,
that  we'll  forever  be  tied  together,  victorious.
Not  because  we  will  never  again  know  defeat,
but  because  we  will  never  again  sow  division.
Scripture  tells  us  to  envision
that  everyone  shall  sit  under  their  own  vine  and  fig  tree
and  no  one  shall  make  them  afraid.
If  we're  to  live  up  to  our  own  time,
then  victory  won't  lie  in  the  blade.
But  in  all  the  bridges  we've  made,
that  is  the  promise  to  glade,
the  hill  we  climb.
If  only  we  dare.
It's  because  being  American  is  more  than  a  pride  we  inherit,
it's  the  past  we  step  into
and  how  we  repair  it.
We've  seen  a  force  that  would  shatter  our  nation
rather  than  share  it.
Would  destroy  our  country  if  it  meant  delaying  democracy.
And  this  effort  very  nearly  succeeded.
But  while  democracy  can  be  periodically  delayed,
it  can  never  be  permanently  defeated.
In  this  truth,
in  this  faith  we  trust.
For  while  we  have  our  eyes  on  the  future,
history  has  its  eyes  on  us.
This  is  the  era  of  just  redemption
we  feared  at  its  inception.
We  did  not  feel  prepared  to  be  the  heirs
of  such  a  terrifying  hour
but  within  it  we  found  the  power
to  author  a  new  chapter.
To  offer  hope  and  laughter  to  ourselves.
So  while  once  we  asked,
how  could  we  possibly  prevail  over  catastrophe?
Now  we  assert,
How  could  catastrophe  possibly  prevail  over  us?
We  will  not  march  back  to  what  was,
but  move  to  what  shall  be.
A  country  that  is  bruised  but  whole,
benevolent  but  bold,
fierce  and  free.
We  will  not  be  turned  around
or  interrupted  by  intimidation,
because  we  know  our  inaction  and  inertia
will  be  the  inheritance  of  the  next  generation.
Our  blunders  become  their  burdens.
But  one  thing  is  certain,
If  we  merge  mercy  with  might,
and  might  with  right,
then  love  becomes  our  legacy,
and  change  our  children's  birthright.
So  let  us  leave  behind  a  country
better  than  the  one  we  were  left  with.
Every  breath  from  my  bronze-pounded  chest,
we  will  raise  this  wounded  world  into  a  wondrous  one.
We  will  rise  from  the  gold-limbed  hills  of  the  west.
We  will  rise  from  the  windswept  northeast,
where  our  forefathers  first  realized  revolution.
We  will  rise  from  the  lake-rimmed  cities  of  the  midwestern  states.
We  will  rise  from  the  sunbaked  south.
We  will  rebuild,  reconcile  and  recover.
And  every  known  nook  of  our  nation  and
every  corner  called  our  country,
our  people  diverse  and  beautiful  will  emerge,
battered  and  beautiful.
When  day  comes  we  step  out  of  the  shade,
aflame  and  unafraid,
the  new  dawn  blooms  as  we  free  it.
For  there  is  always  light,
if  only  we're  brave  enough  to  see  it.
If  only  we're  brave  enough  to  be  it.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024

Джон Клер Я є

Я  є  -  а  що  я  є,  не  відають,  не  знають;
Кинутий  друзями  немов  забутий  спогад;
Свої  нещастя  сам  на  себе  накликаю  -
Їх  явам  й  зникненням  безпам'ятний  господар,
Як  тінь  в  агонії  безтямного  кохання
І  все  ж  я  є,  й  живу  -  як  у  сланкім  тумані.
 
У  небутті  ворожості  й  зневаги,
В  живому  океані  марень  наяву,
Там,  де  втрачають  сенс  життя  і  радість,
В  мого  життя  розбитім  кораблю;
І  навіть  найдорожче,  що  любив  найбільше,
Здається  дивним  -  ні,  дивнішим  інших.

Я  прагну  в  край,  де  не  знайдуть  людські  дороги,
Де  жодна  жінка  не  всміхалась,  не  ридала,
Туди,  де  буду  я  з  моїм  Творцем  і  Богом,
І  спатиму  як  солодко  в  дитинстві  спав  я,
Де  я  лежатиму,  не  знаючи  тривог  і  бід,
Трава  внизу  -  вгорі  небесний  звід.
 
[b]John  Clare  I  am[/b]
I  am  -  yet  what  I  am  none  cares  or  knows;
My  friends  forsake  me  like  a  memory  lost:
I  am  the  self-consumer  of  my  woes  —
They  rise  and  vanish  in  oblivious  host,
Like  shadows  in  love’s  frenzied  stifled  throes
And  yet  I  am,  and  live—like  vapours  tossed
 
Into  the  nothingness  of  scorn  and  noise,
Into  the  living  sea  of  waking  dreams,
Where  there  is  neither  sense  of  life  or  joys,
But  the  vast  shipwreck  of  my  life’s  esteems;
Even  the  dearest  that  I  loved  the  best
Are  strange—nay,  rather,  stranger  than  the  rest.
 
I  long  for  scenes  where  man  hath  never  trod
A  place  where  woman  never  smiled  or  wept
There  to  abide  with  my  Creator,  God,
And  sleep  as  I  in  childhood  sweetly  slept,
Untroubling  and  untroubled  where  I  lie
The  grass  below—above  the  vaulted  sky.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024

Гаспара Стампа CXCII. Кохання, ти такі являєш зміни

         Кохання,  ти  такі  являєш  зміни,
як  колесо,  яке  завжди  нуртує,
і  хто  з  ним,  то  співає,  то  сумує,
то  падає,  то  зводиться  невпинно.
 
         То  зрадами  хизується,  то  вірне;
то  лагідне  з  тобою,  то  лютує;
то  здобиччю  здається,  то  полює;
то  б'ється  за  добро,  то  злу  покірне;
 
         то  губить  береги,  то  входить  в  гавань,  
то  в  рай  возноситься,  то  в  пекло  рине,
то  в  спеку  мерзне,  то  в  мороз  палає.
 
         Мене,  на  жаль,  у  радісні  години  
таємна  здогадка  не  покидає,
що  між  життям  і  смертю  серця  плини.
 
[b]Gaspara  Stampa  CXCII  Amor,  lo  stato  tuo  è  proprio  quale
[/b]          Amor,  lo  stato  tuo  è  proprio  quale
è  una  ruota,  che  mai  sempre  gira,
e  chi  v’è  suso  or  canta  ed  or  sospira,
e  senza  mai  fermarsi  or  scende  or  sale.
 
         Or  ti  chiama  fedele,  or  disleale;
or  fa  pace  con  teco,  ed  or  s’adira;
ora  ti  si  dá  in  preda,  or  si  ritira;
or  nel  ben  teme,  ed  or  spera  nel  male;
 
         or  s’alza  al  cielo,  or  cade  ne  l’inferno;
or  è  lunge  dal  lido,  or  giunge  in  porto;
or  trema  a  mezza  state,  or  suda  il  verno.
 
         Io,  lassa  me,  nel  mio  maggior  conforto
sono  assalita  d’un  sospetto  interno,
che  mi  tien  sempre  il  cor  fra  vivo  e  morto.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024

Гаспара Стампа CCVIII. Любов зробила так, що я живу й згораю

Любов  зробила  так,  що  я  живу  й  згораю
у  світі  саламандрою  новою  (1),  й  такою
на  неї  схожою  істотою,  чудною,
що  у  одному  місці  родиться  й  вмирає  (2).

Для  мене  в  цьому  насолода  -  роль  я  граю,
живу  у  полум'ї  й  не  відчуваю  болю,
й  не  думаю,  що  той,  хто  був  цьому  виною,
до  мене  мало  милосердя  відчуває  (3).

Від  болю  перше  почуття  навряд  чи  згасло,
коли  нове  кохання  пломінь  запалило,
воно  здається  ще  сильніше  і  прекрасне.

Не  жаль  мені  за  тим,  хто  був  недавно  милим,
якщо  зі  мною  той,  хто  в  серце  увірвався
і  запалив  вогонь,  веселий  і  щасливий  (4).

[i](1)  Саламандра  -    схожа  на  ящірку  міфічна  тварина,  здатна  жити  у  вогні,  не  згораючи.  В  книзі  Х  "Історії"  Пліній  розповідає,  що  тіло  саламандри  настільки  холодне,  що  здатне  згасити  вогонь".  Саламандра  -  дух  вогню.  В  християнстві  її  вважали  посланцем  пекла.  Пізніше  саламандра  стала  символом  благочестивої  людини,  яка  не  горить  у  вогні  гріха  і  пекла  (Георгій  Пісидський,  ХІ  ст.).
(2)  Фенікс    -  чарівний  птах,  який  кожні  500  років  прилітає  з  Аравії  до  Єгипту.  Відчувши  наближення  смерті,  він  будує  гніздо  на  вершині  пальми  і  там  його  спалює  сонце.  Потім  птах  відроджується  з  попелу  знову  молодим  і  відлітає  до  Аравії.
 (3)  Перше  кохання  Гаспари  Стампи  граф  Коллатіно  ді  Коллальто,  роман  з  яким  тривав  з  перервами  від  1548  до  1551  року.  До  нього  звернена  більшість  із  311  її  віршів.  Чи  справді  вірші  Стампи  автобіографічні?  "Можливо,  Коллалтіно  -  це  привід  для  поезії  Стампи,  її  почуття  до  нього  навмисне  і  хитро  підсилюються  та  маніпулюються,  щоб  створити  емоційний  стан,  завдяки  якому  написання  сонетів  стало  можливим.”
(4)  Коли  роман  з  Коллалтіно  закінчився,  Стампа  зустріла  нове  кохання,  венеціанського  патриція  Бартоломео  Дзена,  з  ним  склалися  "ніжні  стосунки,  засновані  на  відповідності  інтересів  і  почуттів".  П'ятнадцять  сонетів    -  CCVII  -  CCXXII    -  натхнені  ним.  Він  був  з  нею  до  її  смерті  від  лихоманки  23  квітня  1554  року.  
[/i]
[b]Gaspara  Stampa  "CCVIII.  Amor  m’ha  fatto  tal  ch’io  vivo  in  foco"[/b]
Amor  m’ha  fatto  tal  ch’io  vivo  in  foco,
qual  nova  salamandra  al  mondo,  e  quale
l’altro  di  lei  non  men  stranio  animale,
che  vive  e  spira  nel  medesmo  loco.
Le  mie  delizie  son  tutte  e  ‘l  mio  gioco
viver  ardendo  e  non  sentire  il  male,
e  non  curar  ch’ei  che  m’induce  a  tale
abbia  di  me  pietà  molto  né  poco.
A  pena  era  anche  estinto  il  primo  ardore,
che  accese  l’altro  Amore,  a  quel  ch’io  sento
fin  qui  per  prova,  più  vivo  e  maggiore.
Ed  io  d’arder  amando  non  mi  pento,
pur  che  chi  m’ha  di  novo  tolto  il  core
resti  de  l’arder  mio  pago  e  contento.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2024

Ду Фу БЕЗ НАЗВИ

Село  дугою  обняла  прозора  гладь  ріки.
Хоч  тяжко  бідність  дошкуля,  але  думки  легкі.
Під  стріхою  собі  гніздо  зробили  ластівки.
Зі  швейних  голок  син  зробив  для  вудочок  гачки.

Для  чайок  річкових  я  став  таким  же  вільним  братом.
Чого  в  смиренності  своїй  я  міг  би  ще  бажати.
З  дружиною  для  шашок  ми  розкреслили  папір.
Якби  ще  від  хвороб  знайти  чарівний  еліксир.
[i]            За  перекладом  Бориса  Мещерякова
 
У  759  році  Ду  Фу  покинув  службу  і  з  сім'єю  відправився  на  пошуки  спокійного  місця  в  охопленому  смутою  Китаї.  Таким  місцем  стали  для  них  околиці  міста  Ченду.  Два  роки  прожив  він  щасливо  у  трав'яній  халупі  на  березі  річки  Янцзи.

У  китайській  поезії  чайки  -  символ  природності  поведінки  і  свободи  від  умовностей.  Говорячи  про  спорідненість  з  чайками,  Ду  Фу  має  на  увазі,  що,  звільнившись  зі  служби,  став  вільнішим  і  чистішим  у  своїх  помислах.  В  китайській  притчі  розповідається,  як  один  чоловік  любив  чайок  і  ходив  до  моря,  де  плавав  разом  з  ними  і  до  нього  зліталося  їх  незліченно.  Одного  разу  батько  попрохав  його:"  Кажуть,  до  тебе  прилітають  чайки  зі  всього  моря.  Впіймай  мені  декілька,  я  теж  хочу  погратися  з  ними".  Коли  наступного  разу  цей  чоловік  прийшов  до  моря,  чайки  кружляли  над  ним,  але  не  спускалися  близько.  Ось  чому  кажуть:  "Межа  мови  -  відсутність  мови.  Межа  діяння  -  відсутність  діяння.  Доступне  всім  знання  поверхневе".  
 
Дошка  для  шашок,  розкреслена  на  папері  -  ознака  крайньої  бідності  і  високої  духовності.
 
В  смиренності  своїй  -  в  оригіналі  вей  цюй  -  самопринижуюча  назва,  дослівно  чоловічок.  
У  вірші  змішані  почуття  розчарування  державною  службою,  яка  не  принесла  поетові  забезпеченої  старості,  та  радість  від  життя  в  сімейному  колі  серед  простоти  і  природності  сільського  життя
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024

Ду Фу Прощання з могилою полковника Фана

Їду  знову  послом  у  далекий  край
Зліз  з  коня  сказати  могилі  –  прощай.
Біля  неї  промокла  від  сліз  земля,
Небо  над  нею  нависло  шматтям  хмар.
В  шахах  був  ти  суперником  майстру  Се,
На  мечах  був  ти  під  стать  князеві  Сю.
Нині  бачу,  падає  листя  з  дерев,
Чую  іволги  плач  за  тим,  хто  пішов.
[i]За  перекладом  Альберта  Криського  і  天師[/i]

[b]別房太尉墓  -  杜甫[/b]
他鄉復行役　駐馬別孤墳
近淚無乾土　低空有斷雲
對碁陪謝傅　把劍覓徐君
唯見林花落　鶯啼送客聞

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2024

Луїс Макніс Молитва перед Різдвом

Я  ще  не  народився;  почуй  мене.
Нехай  ні  кажан-кровосос,  ні  пацюк,  ні  горностай,
Ні  клишоногий  вурдалак  не  зустрічають  мене.
 
Я  ще  не  народився;  утіш  мене,
коли  плем'я  людське
високими  мурами  оточить  мене,
сильними  отрутами  одурманить  мене,
хитрим  обманом  заманить  мене,
чорною  мукою  виснажить  мене,
у  кривавій  різні  знищить  мене.
 
Я  ще  не  народився;  дозволь
хвилям  гойдати  для  мене,
траві  зеленіти  для  мене,
деревам  промовляти  до  мене,
небу  співати  для  мене,
за  птахами  і  ясним  світлом
дозволь  мені  йти
 
Я  ще  не  народився;  пробач  мені
гріхи,  на  які  світ  прирече  мене,
слова,  які  будуть  сказані  мною,
думки,  які  будуть  продумані  мною,
зради  скоєні  мимоволі,
моє  житті,  загублене  моїми  руками,
мою  смерть,  яка  живе  у  мені.
 
Я  ще  не  народився;  врозуми  мене
у  цьому  житті,  де  я  мушу  грати  і  удавати,
коли  старі  сварять  мене,
бюрократи  погрожують  мені,
гори  хмуряться  на  мене,
друзі  сміються  із  мене,
весь  світ  мене  зве  божевільним,
пустеля  кличе  мене  до  загибелі,
жебрак  відмовляється  від  моїх  дарів,
мої  діти  проклинають  мене.
 
Я  ще  не  народився;  почуй  мене.
Не  допусти  зблизитися  з  тим,  хто  як  звір,  чи  думає,  що  стане  Богом  мені.
 
Я  ще  не  народився;  зміцни  мене
проти  тих,  хто  буде  зневажати  мене,
хто  змушуватиме  стати  безжальним  автоматом,
гвинтиком  у  машині,  безликою  річчю,
проти  тих,  хто  захоче  знищити  мене,
розвіяти  пилом  тут  і  там,  скрізь  і  всюди,
пролити  водою  крізь  пальці  мене.
 
Нехай  вони  не  перетворять  мене  в  камінь
і  хай  вони  не  розплескають  мене.
 
Інакше  убий  мене.

[b]Louis  MacNeice  Prayer  before  Birth[/b]
By  Louis  MacNeice
I  am  not  yet  born;  O  hear  me.
Let  not  the  bloodsucking  bat  or  the  rat  or  the  stoat  or  the
club-footed  ghoul  come  near  me.

I  am  not  yet  born,  console  me.
I  fear  that  the  human  race  may  with  tall  walls  wall  me,
with  strong  drugs  dope  me,  with  wise  lies  lure  me,
on  black  racks  rack  me,  in  blood-baths  roll  me.

I  am  not  yet  born;  provide  me
With  water  to  dandle  me,  grass  to  grow  for  me,  trees  to  talk
to  me,  sky  to  sing  to  me,  birds  and  a  white  light
in  the  back  of  my  mind  to  guide  me.

I  am  not  yet  born;  forgive  me
For  the  sins  that  in  me  the  world  shall  commit,  my  words
when  they  speak  to  me,  my  thoughts  when  they  think  me,
my  treason  engendered  by  traitors  beyond  me,
my  life  when  they  murder  by  means  of  my
hands,  my  death  when  they  live  me.

I  am  not  yet  born;  rehearse  me
In  the  parts  I  must  play  and  the  cues  I  must  take  when
old  men  lecture  me,  bureaucrats  hector  me,  mountains
frown  at  me,  lovers  laugh  at  me,  the  white
waves  call  me  to  folly  and  the  desert  calls
me  to  doom  and  the  beggar  refuses
my  gift  and  my  children  curse  me.

I  am  not  yet  born;  O  hear  me,
Let  not  the  man  who  is  beast  or  who  thinks  he  is  God
come  near  me.

I  am  not  yet  born;  O  fill  me
With  strength  against  those  who  would  freeze  my
humanity,  would  dragoon  me  into  a  lethal  automaton,
would  make  me  a  cog  in  a  machine,  a  thing  with
one  face,  a  thing,  and  against  all  those
who  would  dissipate  my  entirety,  would
blow  me  like  thistledown  hither  and
thither  or  hither  and  thither
like  water  held  in  the
hands  would  spill  me.

Let  them  not  make  me  a  stone  and  let  them  not  spill  me.
Otherwise  kill  me.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024

Огден Неш Стрибунці великі мудреці

Ой  горе,  горе,  горе,  людина  створена  жити,  щоб  своє  чоло  потом  росити  *,
І  неважливо  що  чоло  потіло  вчора  і  позавчора,  доведеться  потіти  чолу  знову  і  знову.
І  тобі  в  глибині  душі  доводиться  визнавати,  що  треба  і  далі  чоло  росою  вкривати,
Насправді  триватиме  так  до  тієї  миті,  коли  хтось  в  клубі  скаже,  що  треба  похоронити
того,  як  там  його,  кому  вдалося  уп'ятеро  Бові  **  перевершити
такі  перспективі  на  вигляд  не  дуже  чудові.
Але  тобі  таке  випало  за  причетність  до  роду  людського.
Наскільки  я  знаю,  людина  це  єдине  створіння,
яке  приречене  на  загибель  або  на  потіння.
Дивись  як  навколо  пташки  літають,  і  слухай  пісні  які  вони  вголос  співають;
Недарма  вони  не  мають  чола  і  так  багато  співають,  бо  вони  про  піт  на  чолі  зовсім  не  дбають.
А  бджоли  нічого  не  роблять,  у  бджіл  репутація  працьовитих,  для  цього  їм  досить  пронизливо  погудіти,
І  люди  бджолине  гудіння  слухають  і  вважають  гул  роботою,  і  що  дійсно  їм  треба  більше  трудитись,
Тому  наступного  разу  тебе  надихає  завзяття  бджолине  і  ти  збільшуєш  власні  прекрасні  трудові  зусилля,
Все  ж  пам'ятай,  що  ця  чудова  бджола  здохне  від  сміху,  якщо  ти  попросиш  її  себе  підмінити,
в  поті  чола  свого  як  ти  трудитись,  доки  ти  кружлятимеш  цілий  день,  нюхаючи  квіти.
Але  якщо  ти  гуманіст,  то  далекий  від  цього,
І  саме  тому  я  вигукую  Горе,  горе,  горе,
Бо  не  бачу  користі  в  тому,  щоб  бути  вищою  формою  існування,
якщо  все,  що  ти  маєш  від  цього,  це  постійний  піт  на  чолі  в  труді  і  подоланні.
Дійсно,  коли  чоло  моє  особливо  пітніє  часом,  я  думаю,  що  краще  простою  амебою  залишатися,
ніж  як  Соломон  у  всій  його  славі  царицею  Савською  утішатися.
[i]*  "У  поті  свого  лиця  ти  їстимеш  хліб,  аж  поки  не  вернешся  в  землю,  бо  з  неї  ти  взятий.  Бо  ти  порох,  і  до  пороху  вернешся."  (Буття,  розділ  3,  вірш  19,  переклад  Івана  Огієнка)
**  Девід  Бові  -  британський  рок-музикант,  співак,  продюсер,  композитор,  художник,  актор.  Грав  на  саксофоні,  гітарі,  мандоліні,  скрипці,  віолончелі,  клавішних,  знявся  більше  ніж  у  30  фільмах.  Альбоми  Бові  за  його  життя  були  видані  тиражем  136  мільйонів  примірників.
[/i]
[b]Ogden  Nash  Grasshoppers  Are  Very  Intelligent[/b]
Ah  woe,  woe,  woe,  man  was  created  to  live  by  the  sweat  of  his  brow,
And  it  doesn't  make  any  difference  if  your  brow  was  moist  yesterday  and  the  day  before,  you've  still  got  to  get  it  moist  again  right  now.
And  you  know  deep  in  your  heart  that  you  will  have  to  continue  keeping  it  dewy,
Right  up  to  the  time  that  somebody  at  the  club  says,  I  suppose  we  ought  to  go  to  what's-his-name's  funeral,  who  won  the  fifth  at  Bowie?
That's  a  nasty  outlook  to  face,
But  it's  what  you  get  for  belonging  to  human  race.
So  far  as  I  know,  mankind  is  the  only  section  of  creation
That  is  doomed  to  either  pers-  or  ex-piration.
Look  at  the  birds  flying  around,  and  listen  to  them  as  their  voices  in  song  they  hoist;
No  wonder  they  sing  so  much,  they  haven't  got  any  brows,  and  if  they  had  they  couldn't  be  bothered  keeping  them  moist.
And  bees  don't  do  anything  either,  bees  just  have  a  reputation  for  industry  because  they  are  sharp  enough  to  buzz,
And  people  hear  a  bee  buzzing  and  don't  realize  that  buzzing  isn't  any  trouble  for  a  bee  so  they  think  that  it  is  doing  more  than  it  actually  does,
So  next  time  you  are  about  to  expend  some  enthusiasm  on  the  bee's  wonderful  industrial  powers,
Just  remember  that  that  wonderful  bee  would  die  laughing  if  you  asked  it  to  change  places  with  you  and  get  its  brow  moist  while  you  went  around  spending  the  day  smelling  flowers.
But  if  you  are  humanity,  it  is  far  from  so,
And  that  is  why  I  exclaim  Woe  woe  woe,
Because  I  don't  see  much  good  in  being  the  highest  form  of  life
If  all  you  get  out  of  it  is  a  brow  moist  from  perpetual  struggle  and  strife.
Indeed  sometimes  when  my  brow  is  particularly  moist  I  think  I  would  rather  be  a  humble  amoeba
Than  Solomon  in  all  his  glory  entertaining  Queen  of  Sheba.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024

Лі Бо Написав у гостях

Вино,  що  з  духм’яними  травами  роблять  в  Ланьліні,
Нефритову  чарку  наповнює  світлом  бурштину.
Частуй  же,  господарю,  гостя  свого  до  сп’яніння,
Нехай  він  забуде,  чи  рідний  тут  дім,  чи  чужина.  
[i]За  перекладами  А.Криського,  О.Гітовича,  Ю.  Шуцьког[/i]о

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015401
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2024

Лі Бо Самотньо споглядаю гору Дзинтін

Покинула  небо  остання  пташина  зграя,
Остання  хмарина  розтанула  за  видноколом.
Я  вдень  і  вночі  на  гору  Дзинтін  задивляюсь,
Їй  теж  не  обридне  вдивлятися  в  мене  ніколи.
[i]                                  753  р.
За  перекладами  Б.Мещерякова,  Г.Туркова,  Л.Первомайського
Гора  Дзинтін  висотою  286  м  знаходиться  в  провінції  Аньхой  на  північ  від  міста  Сюаньчена.  Названа  на  честь  альтанки  Благоговіння,  що  колись  була  на  її  вершині.  Знаменитий  поет  Се  Тяо  (464  -  499  р.р.)  черпав  натхнення,  милуючись  з  альтанки  навколишніми  пейзажами.  Тут  бували  Мен  Хаожань  і  Ван  Вей.
Цей  вірш  Лі  Бо  написав  тут  восени  753  року.  Зараз  на  цій  горі  меморіал  Лі  Бо  з  пам'ятником  поету  біля  в'їзду,  садом  каменів  біля  підніжжя  і  невелика  Альтанка  самотності  Лі  Бо.  Порушує  гармонію  єдності  людини  і  світу  ретрансляційна  вежа,  встановлена  на  вершині  гори.  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2024

Лі Бо Хо Чі-чанг

Коли  зустрілись  ми  в  Чан'ані,
Ішов  він  Шляхом  Забуття,
Мене  назвав  „Заблудлим  сянем”
Й  дав  золотий  юань  на  пам'ять.
Лежить  він  прахом  під  сосною.
Я  ж  п'ю  вино  за  той  юань,
І  плачу  -  згадую  про  нього.
[i]        Переклад  англійською  Тоні  Барнстоун  і  Чоу  Пін
 
Хо  Чі-чанг  HE  ZHIZHANG  (Ho  Chih-chang)  (659-744)  -  один  з  групи  „Чотирьох  поетів  з  Янцзи”.  Був  політиком  і  поетом.  Пішов  з  політики  у  віці  вісімдесяти  п'яти  років,  щоб  стати  даоським  відлюдником.  Великий  друг  Лі  Бо,  якого  називав  "вигнаним  (заблудлим)  сянем".  Належав  до  товариства  „Восьми  сяней  Винної  чаші"  („Вісім  винних  сяней”).
У  даосів  є  два  рівні  сянів:  Небесний  сянь  і  Земний  сянь.  Аналога  поняттю  „сянь”  в  нашій  культурі  немає,  тому  перекладають  сянь  як  святий  або  безсмертний,  звертаючи  увагу  на  складову  частину  ієрогліфа  „людина  гір”,    де  гори  –  сакральне  місце  перебування  сянів.    Категорія  сянь  означає  не  безсмертя,  а  інше  буття  з  принципово  відмінними  психосоматичними  якостями,  швидше  енергетичними,  ніж  матеріальними.[/i]

[b]Li  Po  Ho  Chih-chang[/b]
When  we  met  the  first  time  at  Ch’ang-an
He  called  me  the  ‘Lost  Immortal’.
Then  he  loved  the  Way  of  Forgetting.
Now  under  the  pine-trees  he  is  dust.
His  golden  keepsake  bought  us  wine.
Remembering,  the  tears  run  down  my  cheeks
   [i]  Translated  by  Tony  Barnstone  and  Chou  Ping
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024

Хо Чі-чанг Два вірші написані на повернення додому

1
Пішов  я  з  дому  молодим,  прийшов  на  схилі  днів,
Я  рідну  мову  не  забув,  хоча  і  посивів.
Назустріч  дітвора  біжить  -  я  їх  не  впізнаю,
Сміються  з  мене:  „Звідки  ти?  В  якому  жив  краю?”
 
2
Багато  років  я  провів  далеко  на  чужині.
За  цей  час  друзів  і  майна  я  втратив  половину.
Дзеркальні  води  озера  до  дому  підступили,
Незмінний  вітер  весняний  здіймає  давні  хвилі.
       [i]  Хо  Чі  -  чанг  (  659-744  )  
         Переклад  англійською  Тоні  Барнстоун  і  Чоу  Пін[/i]
 
[b]Ho  Chih-chang  Two  Poems  Written  on  Returning  Home[/b]
1
I  left  home  young  and  returned  old,
accent  unchanged,  but  my  hair  now  thin  and  gray.
Little  kids  do  not  know  me  at  all  —
with  a  big  smile  they  ask,“Where  are  you  from,  stranger?,”
 
2
Away  from  home,  many  years  passed.
Now  all  men,  all  things  seem  half  worn  out.
Yet  before  my  door  I  see  the  water  of  Mirror  Lake.
Spring  wind  cannot  change  its  old  waves.
           [i]HE  ZHIZHANG  (Ho  Chih-chang)  (659-744)  
           Translated  by  Tony  Barnstone  and  Chou  Ping[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2024

Віслава Шимборська Нічого двічі

Нічого  двічі  не  бувало,
не  сталося.  По  цій  причині
в  народженнях  нас  не  вправляли
і  помирати  не  навчили.
Якби  ми  учнями  були
Найнетямущішими  в  світі
Нам  повторити  б  не  дали
ще  раз  невдалі  зиму  й  літо
Є  неповторним  кожен  день,
немає  схожих  двох  ночей,
двох  одинакових  цілунків,
й  подібних  поглядів  очей.
Коли  учора  твоє  ім'я
хтось  вголос  називав  мені,
мені  здавалося  троянда
цвіте  в  відкритому  вікні.
Сьогодні,  коли  ти  зі  мною,
Своє  обличчя  відвертаю.
Троянда?  Що  таке  троянда?
Це  квітка?  Чи  можливо  камінь?
Для  чого  нас  ти,  зла  годино,
Даремним  страхом  мучиш  знову?
Тому,  що  є    -  минути  треба.
Що  проминуло  -  те  чудове.
То  ж  посміхнися,  пригорнися,
і  спробуймо  шукати  згоди,
бо  ми  такі  з  тобою  різні,
немов  прозорі  краплі  води.

[b]Wisława  Szymborska  Nic  dwa  razy  [/b]
Nic  dwa  razy  się  nie  zdarza  
i  nie  zdarzy.  Z  tej  przyczyny  
zrodziliśmy  się  bez  wprawy  
i  pomrzemy  bez  rutyny.
Choćbyśmy  uczniami  byli  
najtępszymi  w  szkole  świata,  
nie  będziemy  repetować  
żadnej  zimy  ani  lata.
Żaden  dzień  się  nie  powtórzy,  
nie  ma  dwóch  podobnych  nocy,  
dwóch  tych  samych  pocałunków,  
dwóch  jednakich  spojrzeń  w  oczy.
Wczoraj,  kiedy  twoje  imię  
ktoś  wymówił  przy  mnie  głośno,  
tak  mi  było  jakby  róża  
przez  otwarte  wpadła  okno.
Dziś,  kiedy  jesteśmy  razem,  
odwróciłam  twarz  ku  ścianie.  
Róża?  Jak  wygląda  róża?  
Czy  to  kwiat?  A  może  kamień?
Czemu  ty  się,  zła  godzino,  
z  niepotrzebnym  mieszasz  lękiem?  
Jesteś  -  a  więc  musisz  minąć.  
Miniesz  -  a  więc  to  jest  piękne.
Uśmiechnięci,  współobjęci  
spróbujemy  szukać  zgody,  
choć  różnimy  się  od  siebie  
jak  dwie  krople  czystej  wody.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2024

Віслава Шимборська Утішеність

Дарвін.
Можливо  він  читав  романи  для  відпочинку.
Але  була  вимога:
кінець  не  міг  бути  сумним.
Якщо  йому  траплявся  такий,
гнівно  жбурляв  його  у  вогонь.
 
Правда  чи  не  правда  -
мені  подобається  в  це  вірити.
 
Осягнувши  розумом  стільки  просторів  і  часів
побачивши  стільки  вимерлих  видів,
такі  тріумфи  сильних  над  слабкими,
стільки  спроб  вижити,  
даремних  рано  чи  пізно,
що  принаймі  від  вигадки
і  її  мікромасштабу
він  вправі  сподіватися  на  щасливий  кінець.
 
Отож  необхідно:  промінчик  крізь  хмари,
закохані  знову  разом,  родини  помирилися,
сумніви  розвіяні,  вірність  винагороджена,
майно  повернене,  скарби  відкопані,  
сусіди  шкодують  про  свою  затятість,
добре  ім'я  відновлене,  жадібність  присоромлена,
старі  діви  видані  за  добрих  пасторів,
інтригани  зіслані  на  іншу  півкулю,
фальсифікатори  документів  спущені  зі  сходів,
спокусники  дівиць  спішать  до  вівтаря,
сироти  обласкані,  вдови  втішені,
пиха  принижена,  рани  загоєні,
блудних  синів  кличуть  до  столу,
гірка  чаша  вилита  в  море,
хустинки  вологі  від  сліз  примирення,
повсюди  музика  і  співи,
а  песик  Фідо,
загублений  ще  в  першому  розділі,
хай  знову  бігає  по  дому
і  радісно  гавкає.
 
[b]Wisława  Szymborska  Pociecha[/b]
Darwin.
Podobno  dla  wytchnienia  czytywał  powieści.
Ale  miał  wymagania:
nie  mogły  kończyć  się  smutno.
Jeśli  trafiał  na  taką,
z  furią  ciskał  ją  w  ogień.
 
Prawda,  nieprawda  –
ja  chętnie  w  to  wierzę.
 
Przemierzając  umysłem  tyle  obszarów  i  czasów
naoglądał  się  tylu  wymarłych  gatunków,
takich  tryumfów  silnych  nad  słabszymi,
tak  wielu  prób  przetrwania,
prędzej  czy  później  daremnych,
że  przynajmniej  od  fikcji
i  jej  mikroskali
miał  prawo  oczekiwać  happy  endu.
 
A  więc  koniecznie:  promyk  spoza  chmur,
kochankowie  znów  razem,  rody  pogodzone,
wątpliwości  rozwiane,  wierność  nagrodzona,
majątki  odzyskane,  skarby  odkopane,
sąsiedzi  żałujący  swojej  zawziętości,
dobre  imię  zwrócone,  chciwość  zawstydzona,
stare  panny  wydane  za  zacnych  pastorów,
intryganci  zesłani  na  drugą  półkulę,
fałszerze  dokumentów  zrzuceni  ze  schodów,
uwodziciele  dziewic  w  biegu  do  ołtarza,
sieroty  przygarnięte,  wdowy  utulone,
pycha  upokorzona,  rany  zagojone,
synowie  marnotrawni  proszeni  do  stołu,
kielich  goryczy  wylany  do  morza,
chusteczki  mokre  od  łez  pojednania,
ogólne  śpiewy  i  muzykowanie,
a  piesek  Fido,
zgubiony  już  w  pierwszym  rozdziale,
niech  znów  biega  po  domu
i  szczeka  radośnie.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2024

Джон Ешбері Сірінґа *

Орфей  любив  яскраву  сутність  власного
Буття  під  небесами.  Звичайно,  Еврідіка  була  частиною
Його.  В  один  прекрасний  день  усе  змінилося.  Він,  плачучи,
Крушив  каміння.  Гори  й  доли  не  винесли  цього.
Здригнувся  небозвід  від  краю  і  до  краю  горизонту
Майже  готовий  обвалитися.
І  Аполлон  сказав  йому  тихенько:  „Облиш  усе  земне.
Чи  не  настав  час  арфи?  Чому  сумну  павану**  ти  обрав,  майже  ніхто
Не  слухає  її,  окрім  кількох  сіреньких  пташок,
Залиш  в  минулому  журливі  співи.”
Чому  б  і  ні?  Усе  на  світі  підлягає  змінам,
Вже  пори  року  не  такі,  які  були  колись,
Так  і  належить,  щоб  усе  було  єдиний  раз,
Випадково  приходило,  стикалося  із  іншими  речами,  узгоджувалося
Так  чи  інакше.  Орфей  тут  помилився.
Звичайно,  зникла  Еврідіка  серед  тіней;
Було  б  те  ж  саме,  якби  він  не  оглянувся.
Безглуздо  тут  стояти  наче  вбраний  в  сіре  камінь,
Фортуни  колесо  зробило  повний  оберт,
Він  онімів,  не  може  на  підставі  роздумів  знайти
Пояснення  розумне  складовим  ланцюжка.
Лиш  про  кохання  думає,  і  про  героїв,  обранців  долі.  Пісня  точна
Настільки,  ніби  звуки  піднялися  опівніч
Із  прірви  мороку,  змагаючись  з  дрібним  яскравим  жовтим  цвітом,
Що  виростає  на  краю  провалля,  підкреслюючи
Різну  суть  речей.
Але  цього  не  досить,
Щоб  просто  заспівати.  Це  розумів  Орфей.
Він  згодився  чекати  винагороду  в  небесах,
Потім  його  вакханки  порвали  на  шматки***,
Бо  знавісніли  під  впливом  його  музики.
Вважає  дехто,  це  була  йому  відплата  за  Еврідіку.
Але  напевно  музика  виною,
Дороги  музики  –  це  символи  життя,
Їх  неможливо  розділити,
Аби  судити,  що  добре  що  погано,  слід
Дочекатися,  коли  все  закінчиться.  „Кінець  –  вінець  ділам”,
Це  означає,  „живописна  сцена”
Оманлива,  хоч  спогади  про  пори  року,  наприклад,  здатні
Зливатися  в  один  єдиний  знімок,  але  не  здатні  втримати  цей  скарб,
Спинити  мить.  Вона  тече,  минає,
Оця  картина  швидкоплинна,  як  декорації,  хоча  й  жива,  земна,
На  ній  абстрактне  дійство  представлене  різкими,
Суворими  мазками.  І  вимагати  більшого  –
Це  означає  хитатися,  як    очерет,  в  повільному
Потужному  потоці,  сланкими  травами  пливти
В  грайливій  течії,  не  більше,  і  тільки  так  у  дійстві
Брати  участь.  Під  цим  низьким  похмурим  небом
Розряди  електричні  спочатку  ледь  помітні,  надалі  вибухають
Зливою  постійних  спалахів  вогню.  Нехай  у  цій  стихії
Побачить  кожен  частку  істини  свою,  і  кожен  скаже:  „Я  -  особливий.
Ніщо  з  цього  не  відбувається  зі  мною,
Хоча  я  здатен  розуміти  мову  птахів,
І  розумію  блискавиць  маршрути,  коли  вирує  буря,
Їх  поєдинки  часто  завершуються  музикою,
Так  після  літньої  грози    гойдає  дерево  легенький  вітер,
Це  відбувається  в  мереживному  затінку  дерев  на  березі
Сьогодні,  день-у-день.  Одначе  пізно  жалкувати,  хоча
Запам’ятай,  що  каяття  приходить  пізно,  надто  пізно!"
На  що  Орфей,  голубувата  хмарка  з  білим  контуром,
Відповідає,  що  це,  звичайно,  не  каяття,
А  тільки  обережне  намагання  вивчити
Незаперечні  факти  і  врахувати  все  каміння  на    шляху.
Не  має  значення,  куди  що  зникло,
Що  там,  куди  він  не  збирається,  воно  не  стане
Матеріалом  для  поеми.  Цей  суб’єктивний
Матеріал  надмірний  чи  недостатній,  стає  приреченим,
Коли  в  хвилюючій  поемі  хвіст  вогненний
Зловісної  комети  віщує  ненависть  і  біди,  але  настільки  скрито,
Що  їхня  суть,  хороша  чи  погана,  завжди  прихована.  Співак  міркує
Конструктивно,  складає  свою  пісню  послідовно  крок  за  кроком,
Як  хмарочос,  та  настає  остання  мить  і  він  змовкає.
І  тут  же  пісню  поглинає  морок,
Який  колись  поглинути  повинен  всі  континенти,  бо  він  сліпий.  Співак
Повинен  щезнути  з  очей,  не  звільнений  від  тягаря  зловісних  слів.  Піднятись  до  зірок
Дано  небагатьом,  це  прийде  надто  пізно,  
Коли  всі  письмена  про  цих  людей  і  їх  життя
Загубляться  в  бібліотеках,  на  мікрофільмах.
Хтось,  як  колись,  до  них  проявить  інтерес.
„А  що  там  про  таких-то?”  -  як  і  колись  спитає  принагідно.  Вони  ж  лежать
Недвижні  й  недосяжні,    доки  мінливий  хор
Згадає  їх  в  зв’язку  із  дещо  схожим  епізодом,  зі  схожим  іменем,
В  чиїй  історії  прихована  деталь
Того,  що  сталось  так  давно
Десь  у  маленькому    містечку  одного  видатного  літа.

[i]*  Сірінґа  або  флейта  Пана  —  багатоствольна  флейта,  що  складається  з  кількох  (3  і  більше)    бамбукових,  очеретових,    кістяних  або  металевих  порожнистих  трубок  різної  довжини.  Бог  лісів  Пан  палко  закохався  у  наяду  Сірінґу,  яка  служила  Артеміді  і  берегла  цноту.  Сірінґа,  втікаючи  від  Пана,  попросила  порятунку  у  бога  ріки  і  він    перетворив  Сірінґу  на  очерет,  Пан  зробив  з  очеретини  флейту,  яку  назвав  сірінґа.  (Овідій  "Метаморфози",  689  -  713)
**  Павана  —  урочистий  повільний  танець,  поширений  в  Європі  у  ХVІ  столітті.
***  Орфей  загинув  від  рук  вакханок,  бо,  через  тугу  за  Еврідікою  відмовився  брати  участь  в  оргії.  Згідно  з  іншою  версією,  Орфей  загинув  тому,  що  уникав  жінок.
 
Пітер  Пауль  Рубенс,  Ян  Брейгель  Старший  Пан  і  Сірінґа,  1617-1619,  олія,  дерево,  Картинна  галерея  давніх  майстрів,  Кассель,  Німеччина
Pieter  Paul  Rubens,  Jan  Bruegel  the  Elder    Pan  and  Syrinx,  1617-1619,  oil  on  panel,  Gemäldegalerie  Alte  Meister,  Kassel,  Germany
[/i]
[b]John  Ashbery  SYRINGA[/b]
Orpheus  liked  the  glad  personal  quality
Of  the  things  beneath  the  sky.  Of  course,  Eurydice  was  a  part
Of  this.  Then  one  day,  everything  changed.  He  rends
Rocks  into  with  lament.  Gullies,  hummocks
Can't  withstand  it.  The  sky  shudders  from  one  horizon
To  the  other,  almost  ready  to  give  up  wholeness.
Then  Apollo  quietly  told  him:  "Leave  it  all  on  earth.
Your  lute,  what  point?  Why  pick  at  a  dull  pavan  few  care  to  
Follow,  except  a  few  birds  of  dusty  feather,
Not  vivid  performances  of  the  past."  But  why  not?
All  other  things  must  change  too.
The  seasons  are  no  longer  what  they  once  were,
But  it  is  the  nature  of  things  to  be  seen  only  once,
As  they  happen  along,  bumping  into  other  things,  getting  along
Somehow.  That's  where  Orpheus  made  his  mistake.
Of  course  Eurydice  vanished  into  the  shade;
She  would  have  even  if  he  hadn't  turned  around.
No  use  standing  there  like  a  gray  stone  toga  as  the  whole  wheel
Of  recorded  history  flashes  past,  struck  dumb,  unable  to  utter  an  intelligent
Comment  on  the  most  thought-provoking  element  in  its  train.
Only  love  stays  on  the  brain,  and  something  these  people,
These  other  ones,  call  life.  Singing  accurately
So  that  the  notes  mount  straight  up  out  of  the  well  of
Dim  noon  and  rival  the  tiny,  sparkling  yellow  flowers
Growing  around  the  brink  of  the  quarry,  encapsulizes
The  different  weights  of  the  things.  
But  it  isn't  enough
To  just  go  on  singing.  Orpheus  realized  this
And  didn't  mind  so  much  about  his  reward  being  in  heaven
After  the  Bacchantes  had  torn  him  apart,  driven
Half  out  of  their  minds  by  his  music,  what  it  was  doing  to  them.
Some  say  it  was  for  his  treatment  of  Eurydice.
But  probably  the  music  had  more  to  do  with  it,  and
The  way  music  passes,  emblematic
Of  life  and  how  you  cannot  isolate  a  note  of  it
And  say  it  is  good  or  bad.  You  must
Wait  till  it's  over.  "The  end  crowns  all,"
Meaning  also  that  the  "tableau"
Is  wrong.  For  although  memories,  of  a  season,  for  example,
Melt  into  a  single  snapshot,  one  cannot  guard,  treasure
That  stalled  moment.  It  too  is  flowing,  fleeting;
It  is  a  picture  of  flowing,  scenery,  though  living,  mortal,
Over  which  an  abstract  action  is  laid  out  in  blunt,
Harsh  strokes.  And  to  ask  more  than  this
Is  to  become  the  tossing  reeds  of  that  slow,  
Powerful  stream,  the  trailing  grasses
Playfully  tugged  at,  but  to  participate  in  the  action
No  more  than  this.  Then  in  the  lowering  gentian  sky
Electric  twitches  are  faintly  apparent  first,  then  burst  forth
Into  a  shower  of  fixed,  cream-colored  flares.  The  horses
Have  each  seen  a  share  of  the  truth,  though  each  thinks,  
"I'm  a  maverick.  Nothing  of  this  is  happening  to  me,
Though  I  can  understand  the  language  of  birds,  and
The  itinerary  of  the  lights  caught  in  the  storm  is  
fully  apparent  to  me.
Their  jousting  ends  in  music  much
As  trees  move  more  easily  in  the  wind  after  a  summer  storm
And  is  happening  in  lacy  shadows  of  shore-trees,  now,  
day  after  day."
But  how  late  to  be  regretting  all  this,  even
Bearing  in  mind  that  regrets  are  always  late,  too  late!
To  which  Orpheus,  a  bluish  cloud  with  white  contours,
Replies  that  these  are  of  course  not  regrets  at  all,
Merely  a  careful,  scholarly  setting  down  of
Unquestioned  facts,  a  record  of  pebbles  along  the  way.
And  no  matter  how  all  this  disappeared,
Or  got  where  it  was  going,  it  is  no  longer
Material  for  a  poem.  Its  subject
Matters  too  much,  and  not  enough,  standing  there  helplessly
While  the  poem  streaked  by,  its  tail  afire,  a  bad
Comet  screaming  hate  and  disaster,  but  so  turned  inward
That  the  meaning,  good  or  other,  can  never
Become  known.  The  singer  thinks
Constructively,  builds  up  his  chant  in  progressive  stages
Like  a  skyscraper,  but  at  the  last  minute  turns  away.
The  song  is  engulfed  in  an  instant  in  blackness
Which  must  in  turn  flood  the  whole  continent
With  blackness,  for  it  cannot  see.  The  singer
Must  then  pass  out  of  sight,  not  even  relieved
Of  the  evil  burthen  of  the  words.  Stellification
Is  for  the  few,  and  comes  about  much  later
When  all  record  of  these  people  and  their  lives
Has  disappeared  into  libraries,  onto  microfilm.
A  few  are  still  interested  in  them.  "But  what  about
So-and-so?"  is  still  asked  on  occasion.  But  they  lie
Frozen  and  out  of  touch  until  an  arbitrary  chorus
Speaks  of  a  totally  different  incident  with  a  similar  name
In  whose  tale  are  hidden  syllables
Of  what  happened  so  long  before  that
In  some  small  town,  one  different  summer.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2024

Збіґнєв Герберт Вірш про нас

Ми  цілуємося  в  сквері
бо  у  нас  немає  дому
потім  може  кожен  пальцем
в  нас  на  вулиці  вказати.
 
Всядемось  в  гаю  малому
сполохне  нас  звідти  дятел
шум  ліщини  підозрілий
і  лісник  неделікатний
 
Як  я  можу  пояснити
що  ця  лавка  корабель
корабель  подібний  пісні
відпливе  й  не  повернеться
 
Я  б  хотів  піти  з  тобою
на  забутий  полустанок
що  Кокошками  назвали
чи  можливо  Ясне  Мале
 
Та  нам  треба  поспішати
хтось  чекає  нас,  хтось  кличе
навіть  твій  ручний  годинник
теж  не  зглянеться  над  нами
 
Власне  в  цьому  справжня  драма
що  не  маємо  ми  дому
де  шпалери  не  пліткують,
не  соромляться  фіранки
 
То  ж  ховаємось  з  коханням
обіймаємось  лякливо
на  очах  людей  суворих
які  нас  не  розуміють  
 
[b]Zbigniew  Herbert  Piosenka  o  nas[/b]
 Całujemy  się  na  skwerze
 bo  nie  mamy  swego  domu
 potem  będą  nas  palcami
 pokazywać  na  ulicy
 
 Przykucamy  w  małym  lasku
 skąd  nas  płoszy  stuk  dzięcioła
 szmer  leszczyny  podejrzany
 i  leśniczy  niedyskretny
 
 Jak  Ci  mogę  wytłumaczyć
 że  ta  ławka  to  jest  okręt
 a  ten  okręt  jak  w  piosence
 już  odjeżdża  i  nie  wróci
 
 Chciałbym  miła  z  Tobą  jechać
 do  stacyjki  zapomnianej
 co  nazywa  się  Kokoszki
 albo  może  Jaśnie  Małe
 
 Ale  my  się  wciąż  śpieszymy
 wciąż  ktoś  czeka,  ktoś  nas  woła
 nawet  mały  Twój  zegarek
 nie  zlituje  się  nad  nami
 
 Właśnie  w  tym  jest  cały  dramat
 że  nie  mamy  swego  domu
 gdzie  tapety  nie  plotkują
 nie  rumienią  się  firanki
 
 Więc  biegamy  zakochani
 przytuleni  zatrwożeni
 pod  wejrzeniem  ludzi  srogich
 którzy  nic  nie  rozumieją

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015160
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024

Збіґнєв Герберт Печера філософів*

Реферат
Дія  1  Це  драма  про  Сократа,  сина  акушерки  та  сажотруса.  Посланець  будить  Сократа  і  пропонує  йому  випити  отруту.  Сократ  каже,  що  сьогодні  у  нього,  як  у  поважаючого  себе  софіста,  заняття.  Посланець  стверджує,  що  Сократ  -  політик,  схильний  до  стану  бунту.  Страж  каже,  що  Сократ  виглядає  навіть  не  добре,  а  виглядає  погано.  Сократ  розмовляє  з  учнями.  Раніше  вони  обговорювали  істинність  урівнювання  розум  -  благо  -  удача.  Сократ  читає  лекції  про  речі  цього  світу  своїм  учням.  Сократ  проголошує  монолог  до  Діоніса.  Хор  обговорює  ситуацію  Сократа,  здається,  йому  слід  втекти,  але  він  цього  не  робить,  бо  нібито    Демон  відмовляє  його  від  цього.  Один  з  учасників  хору  заявляє,  що  оскільки  Сократ  не  виносить  моря,  він  блюватиме  вже  від  одного  його  вигляду.
 
Дія  2  Посланець  запитує  стража,  як  тут  ставляться  до  Сократа  чи  є  в  нього  що  їсти.  Він  стверджує,  що  Сократ  перебуває  на  межі  виснаження,  що  він  смертельно  втомлений,  що  можливо  йому  хочеться  відпочити  навіть  глибше  звичайного  сну.  Він  стверджує,  що  Сократ  сплановує  свої  виступи,  театралізуючи  їх  як  фарс.  Він  заявляє,  що  Сократ  втікає  у  смерть  від  самотності  без  учнів,  які  все  одно  його  покинули  б.  Посланець  дає  йому  останній  шанс  -  він  повинен  зникнути  до  завтра.  Страж  хоче  принести  йому  новий  одяг,  щоб  він  міг  пити  отруту  гарно  вбраним.  Платон  розмовляє  з  Сократом  про  те,  що  важливо  для  філософії.  Для  Сократа  -  людина,  для  Платона  -  речі,  матерія.  Сократ  розмовляє  з  учнями,  обговорює  з  ними  проблему  темного  першоджерела,  прихованого  в  людині,  і  не  лише  в  ній,  а  і  в  речах.  Сократ  каже,  що  об’єктів  не  так  багато,  лише  нерушима  єдність.  Сократ  звертається  до  одного  з  богів,  якому  служив.  Він  просить,  щоб  він  не  залишив  його.  Він  також  каже,  що  завжди  був  прив’язаний  до  тіла  і  впевнений  у  ньому.  Він  усвідомлює,  що  його  позбавлять  життя.  Він  знає  від  Платона,  що  долю  не  слід  шукати,  треба  прийняти  те,  що  настає.  Хор  стверджує,  що  буде  революція,  каже,  що  у  Спарті  завжди  будуть  війни,  доки  народ  не  візьме  владу  в  свої  руки.  Сократ  хоче  зруйнуватися  і  подивитися,  що  в  нього    всередині.
 
Дія  3  Сократ  запитує  стража,  що  він  відчує  під  час  страти,  той  розповідає,  як  діє  цикута.  Ксантип  розмовляє  з  Платоном.  Платон  стверджує,  що  Сократ  був  сильно  прив’язаний  до  своєї  дружини.  При  цьому  також  стверджує,  що  він  скоріше  був  творінням  своїх  учнів.  Платон  стверджує,  що  Сократ  колись  не  був  майстерним  у  тому,  що  робив.  Ксантип  знає  одне,  справжній  Сократ  повинен  померти.  Ксантип  зазначає,  що  коли  він  схиляв  голову  йому  на  груди,  то  був  маленьким  і  безпорадним.  Він  запитує  Платона,  чи  не  думає  він,  що  Сократ  може  боятися  смерті.  Платон  заперечує,  що  відтоді,  як  він  вирішив  проблему  смертності  душі  -  ні.  З'являється  Сократ,  і  вони  запитують  його,  чи  можна  їм  бути  з  ним  при  його  смерті,  вони  прийдуть  перед  самою  стратою.  Кретон  з'являється  у  наступній  сцені.  Сократ  згадує  різні  приємні  події  зі  свого  життя,  згадує  друзів,  корабельні  перегони  і  т.  д.  Учні  приходять  попрощатися  з  Сократом.  Цього  разу  Сократ  обговорює  явище  вмирання.  "Зокрема,  варто  зазначити,  що  ви  не  можете  визначити  мить,  з  якої  починається  цей  процес  і  на  якій  він  закінчується.  Життя  повне  смерті  і  смерть  повна  життя".  Сократ  п’є  отруту.  Усі  замислюються  над  останніми  словами  Сократа:  "Не  забудьте  подарувати  півня  Есклепіону",  вони  обговорюють,  чи  це  банальність,  чи,  скоріше,  якась  велика  метафора.  Хор  стверджує,  що  пролита  невинна  кров.  Хранитель  трупа  стверджує,  що  Сократ  повинен  був  заробляти  гроші  гаданням  -  саме  економічні  умови  зробили  його  філософом.  Він  також  стверджує,  що  якби  він  служив  пролетаріату,  а  не  буржуазії,  нічого  подібного  не  сталося  б.  Хор  безтурботно  починає  грати  в  кості.
 
*  [i]Міф  про  печеру  -  відома  алегорія,  використана  Платоном  у  7  книзі  діалогу  "Держава"  для  пояснення  свого  вчення  про  ідеї.  Вважається  основою  платонізму  і  об'єктивного  ідеалізму.  За  Платоном  печера  уособлює  чуттєвий  світ,  в  якому  живуть  люди.  Подібно  затворникам  в  печері,  вони  гадають,  що  своїми  органами  чуття  пізнають  істинну  реальність.  Але  це  ілюзія.  Про  істинний  світ  речей  вони  можуть  судити  за  тінями  на  стінках  печери.  Філософ  може  мати  більш  повне  уявлення  про  світ  ідей,  задаючи  запитання  і  знаходячи  відповіді.  Однак  зробити  ці  знання  здобутком  суспільства  неможливо:  натовп  не  здатен  збавитися  від  ілюзій  щоденного  сприйняття.[/i]
 
[b]Zbigniew  Herbert  Jaskinia  filozofów[/b]
Streszczenie
Akt  1  Jest  to  dramat  o  Sokratesie,  synu  akuszerki  i  kominiarza.  Wysłannik  budzi  Sokratesa  i  namawia  go  do  wypicia  trucizny.  Sokrates  mówi,  że  dziś  ma  szkołę  jak  szanujący  się  sofista.  Wysłannik  stwierdza,  że  Sokrates  jest  politykiem  z  tendencjami  do  zamachu  stanu.  Strażnik  stwierdza,  że  Sokrates  nie  wygląda  najlepiej,  wygląda  ubogo.  Sokrates  rozmawia  z  uczniami.  Omawiali  wcześniej  prawdziwość  równania  rozum-dobro-szczęście.  Sokrates  prowadzi  wykład  o  rzeczach  tego  świata  dla  swoich  uczniów.  Sokrates  wygłasza  monolog  do  Dionizosa.  Chór  rozmawia  o  sytuacji  Sokratesa,  wydaje  się,  iż  ów  powinien  uciec,  ale  nie  robi  tego,  bo  niby  Demon  mu  to  odradza.  Jeden  z  członków  chóru  stwierdza,  że  to  dlatego,  że  Sokrates  nie  znosi  morza,  wymiotuje  na  sam  jego  widok.
 
Akt  2  Wysłannik  rozpytuje  Strażnika,  jak  tu  traktują  Sokratesa,  czy  ma  co  jeść.  Stwierdza,  że  Sokrates  jest  u  kresu  swoich  sił,  że  jest  śmiertelnie  zmęczony,  że  może  by  chciał  odpocząć  jeszcze  głębszym  snem  niż  zwykły  sen.  Stwierdza,  że  Sokrates  opracował  swoje  wystąpienia,  steatralizował  je,  że  są  one  farsą.  Stwierdza,  że  Sokrates  ucieka  w  śmierć  przed  samotnością  bez  uczniów,  którzy  i  tak  by  odeszli.  Wysłannik  daje  mu  ostatnią  szansę  –  musi  do  jutra  zniknąć.  Strażnik  chce  przynieść  mu  nowy  płaszcz,  aby  w  lepszym  ubraniu  wypił  truciznę.  Platon  rozmawia  z  Sokratesem  na  temat  tego,  co  jest  ważne  w  filozofii.  Dla  Sokratesa  jest  to  człowiek,  dla  Platona  –  rzeczy,  materia.  Sokrates  rozmawia  z  uczniami,  omawia  z  nimi  problem  ciemnego  źródła,  tkwiącego  w  człowieku,  ale  nie  tylko  w  nim,  również  w  rzeczach.  Sokrates  twierdzi,  że  nie  ma  wielu  przedmiotów  jest  tylko  nieruchoma  jedność.  Sokrates  przemawia,  zwracając  się  do  jednego  z  bogów,  którym  służył.  Prosi  go,  aby  ten  go  nie  opuścił.  Mówi  też  o  tym,  że  zawsze  był  przywiązany  do  ciała  i  jego  pewny.  Jest  świadomy  tego,  że  odbiorą  mu  życie.  Wie  od  Platona,  że  losu  nie  należy  szukać,  należy  przyjąć  też  to,  co  przychodzi.  Chór  twierdzi,  że  dojdzie  do  rewolucji,  mówi,  że  wojny  będą  w  Sparcie  zawsze,  dopóki  lud  nie  weźmie  władzy  w  swoje  ręce.  Sokratesa  chcą  roztłuc  i  zobaczyć,  co  w  nim  siedzi.
 
Akt  3    Sokrates  pyta  Strażnika,  co  się  czuje  przy  egzekucji,  ów  odpowiada,  jak  działa  cykuta.  Ksantypa  rozmawia  z  Platonem.  Platon  stwierdza,  że  Sokrates  był  mocno  przywiązany  do  swojej  żony.  Stwierdza  również  jednak,  że  był  raczej  dziełem  swoich  uczniów.  Platon  twierdzi,  że  kiedyś  Sokrates  nie  był  dobry  w  tym,  co  robi.  Ksantypa  wie  jedno,  prawdziwy  Sokrates  musi  umrzeć.  Ksantypa  zauważa,  że  kiedy  oparł  głowę  na  jej  piersiach  był  mały  i  bezradny.  Pyta  Platona,  czy  myśli,  że  Sokrates  może  bać  się  śmierci.  Platon  zaprzecza,  że  od  czasu,  kiedy  rozwiązał  problem  śmiertelności  duszy  –  nie.  Pojawia  się  Sokrates  i  pytają  go,  czy  mogą  być  przy  jego  śmierci,  przyjdą  przed  samą  egzekucją.  W  następnej  scenie  pojawia  się  Kreton.  Sokrates  wspomina  różne  przyjemne  sytuacje  z  ich  życia,  wspólnego  kolegę,  wyścigi  okrętów  itd.  Uczniowie  przychodzą,  aby  pożegnać  Sokratesa.  Sokrates  omawia  tym  razem  zjawisko  umierania.  „W  szczególności  warto  tu  zauważyć,  że  nie  można  znaleźć  punktu,  od  którego  zaczyna  się  ten  proces,  a  od  którego  zostaje  skończony.  Życie  jest  pełne  śmierci,  a  śmierć  pełna  życia”.  Sokrates  wypija  truciznę.  Wszyscy  zastanawiają  się  nad  ostatnimi  słowami  Sokratesa:  „Nie  zapomnijmy  ofiarować  koguta  Esklepiosowi”,  dyskutują  o  tym,  czy  to  banalne,  czy  jest  to  raczej  rodzaj  wielkiej  metafory.  Chór  stwierdza,  że  przelano  krew  niewinnego.  Opiekun  zwłok  stwierdza,  że  Sokrates  musiał  zarabiać  gadaniem  –  to  warunki  ekonomiczne  zrobiły  z  niego  filozofa.  Twierdzi  też,  że  gdyby  służył  proletariatowi,  a  nie  burżuazji  nie  doszło  by  do  niczego  takiego.  Chór  beztrosko  zaczyna  grać  w  kości.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024

Юліан Тувім Ти знову є

Ти  знову  є!  Мій  Боже!  Як  же  серце  б'ється!
Як  навкруги  цвіте  весна!  Як  світ  радіє!
Я  цілував  тебе  вночі  у  снах  і  мріяв,
Що  день  утрачений  колись  вернеться!

Ти  знову  є!  Про  що  тепер!  Цей  день  чудовий,
Новий  сподіваний  і  вистражданий  день  настав.
Я  не  втрачав  надію,  я  щодня  його  чекав,
Коли  з  тобою  в  серці  йшов  сумний  додому.

Як  виповісти?  Де  знайти  потрібне  слово,
Як  йому  ввірить  радість,  трепет,  сподівання,
Прокинутися  переповненим  коханням,
Із  посмішкою  щастя:  «Ти  є  знову!  Знову!"

[b]Julian  Tuwim  Jesteś  znowu[/b]
Jesteś  znowu!  Mój  Boże!  Jak  mi  serce  bije!
Jak  mi  sie  wzrok  owiośnił!  Jak  świat  rozradował!
Tylem  nocy  Cię  w  snach,  nazbyt  krótkich,  całował!
Tylem  dni  dzień  ten  tęsknił,  co  przyszedł  i  żyje!

I  jest!  O  teraz  właśnie!  Jest  ten  dzień  powrotny,
Wypłakany,  kochany  nowy  dzień  spotkania.
Dzień  wszystkiej  mej  nadziei,  całego  czekania,
Gdym  Cię  piastował  w  sercu,  stęskniony,  samotny!

I  jakże  to  wypowiem?  I  jakiemu  słowu
Powierzę  ową  radość,  drżącą,  niespodzianą,
Że  obudzę  się  jutro  z  duszą  rozkochaną,
Z  uśmiechem  szczęścia  w  ustach:  "Jesteś!  jesteś  znowu!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024

Юліан Тувім Ніч

Ти  приходиш  вночі.  І  до  рана
Обіймаєш  легкими  руками.
Я  говорю:  моя  несказанна,
Ти  говориш:  о,  мій  довгожданий.
 
Упиваюсь  вустами  твоїми,
Що  криваво  цвітуть,  як  троянди,
Оживає  шаленство  щасливе,
І  вмирає  в  мені  щось  назавжди.
 
Заціловуємось.  Обіймаю,
Обплітаю  це  трепетне  тіло,
І  натомлено  засинаю,
До  всього,  що  було,  збайдужілий.
 
Прокидаємось.  Тяжка  образа
В  наших  душах  оглухлих  німіє,.
Зло  палає  в  очах,  і  відразу
Тихий  смуток  без  слів  кам'яніє.
 
Ти  вночі  повернешся.  До  рана
Будеш  знову  солодка  й  кохана.
Я  промовлю:  моя  несказанна.
Ти  промовиш:  о,  мій  довгожданий

[b]Julian  Tuwim  Noc[/b]
Przyjdziesz  nocą.  Zostaniesz  do  rana  
I  otulisz  mnie  lekko  ramiony.
Ja  ci  powiem:  o,  moja  nieznana.
Ty  mi  powiesz:  o,  mój  wytęskniony.
 
Będziesz  moja.  Ustami  się  wpije
W  wargi  twoje,  od  nocnych  róż  krwawsze,
Obłąkany  szał  szczęścia  przeżyję,
Ale  umrze  coś  we  mnie  na  zawsze.
 
Zacałuję  się  sobą!  W  pierścieni
Splot  drgający  zakłuje  twe  ciało,
I  uśniemy  rozkoszą  zmęczeni
I  niepomni,  że  wszystko  się  stało.
 
Obudzimy  się.  Ciężką  nienawiść
W  głuchych  duszach  bez  słów  poczujemy
Zło  nam  w  oczach  zaświeci,  jak  zawiść,
I  jak  głaz  będzie  smutek  nasz  niemy.
 
Ale  nocą  znów  przyjdziesz.  Do  rana
Będziesz  słodko  mnie  tulić  ramiony.
Ja  ci  powiem:  o,  moja  nieznana!
Ty  mi  powiesz:  o,  mój  wytęskniony!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024

Воллес Стівенс Стороння плачуча жінка

Виплескуй  нещастя
Зі  свого  згорьованого  серця,  
Жалоба  не  посолодшає.

В  його  пітьмі  зріє  отрута.
Вона  в  морі  сліз,
Її  чорне  цвітіння  наростає.

Це  вражаюча  причина  буття,
Уява,  єдина  реальність
У  цьому  уявному  світі,

Залишає  тебе
З  тим,  в  кому  немає  фантазії,
І  тебе  наповнює  смерть.

[b]Wallace  Stevens  Another  Weeping  Woman[/b]
   Pour  the  unhappiness  out
   From  your  too  bitter  heart,
   Which  grieving  will  not  sweeten.

   Poison  grows  in  this  dark.
   It  is  in  the  water  of  tears
   Its  black  blooms  rise.

   The  magnificent  cause  of  being,
   The  imagination,  the  one  reality
   In  this  imagined  world

 Leaves  you
 With  him  for  whom  no  phantasy  moves,
 And  you  are  pierced  by  a  death.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024

Воллес Стівенс Про суще буття

Долоня  наприкінці  мислення,
За  межею  останньої  думки,  здійнялася
У  бронзовім  декорі,

Золотоперий  птах
Співає  на  долоні,  поза  людським  розумінням,
Поза  людським  відчуванням,  неземну  пісню.

Тоді  ви  усвідомлюєте,  не  та  причина
Робить  нас  щасливими  або  нещасними.
Птах  співає.  Його  оперіння  сяє.

Долоня  зводиться  на  межі  світу.
Вітер  мляво  блукає  в  гіллі.
Вогненне  пір'я  птаха  спадає  вниз.
                   [i]        З  "Долоня  наприкінці  мислення"

Salvador  Dali  The  Disintegration  of  the  Persistence  of  Memory,  1952-1954,  oil  on  canvas,  St.  Petersburg  (Florida),  The  Dali  Museum
Сальвадор  Далі  Дезінтеграція  стійкості  пам’яті,  1952–1954,  полотно,  олія,  Сент-Пітерсберг  (Флорида),  США,  Музей  Сальвадора  Далі[/i]

[b]Wallace  Stevens  Of  Mere  Being[/b]
The  palm  at  the  end  of  the  mind,
Beyond  the  last  thought,  rises
In  the  bronze  decor,

A  gold-feathered  bird
Sings  in  the  palm,  without  human  meaning,
Without  human  feeling,  a  foreign  song.

You  know  then  that  it  is  not  the  reason
That  makes  us  happy  or  unhappy.
The  bird  sings.  Its  feathers  shine.

The  palm  stands  on  the  edge  of  space.
The  wind  moves  slowly  in  the  branches.
The  bird's  fire-fangled  feathers  dangle  down.
     [i]from  The  Palm  at  the  End  of  the  Mind  [/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FwsBPXhrkcQ[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2024

Воллес Стівенс НОТАТКИ ПРО НАЙВИЩУ ЛІТЕРАТУРУ. ВОНА ПОВИННА БУТИ АБСТРАКТНОЮ

[i]                                                      Генрі  Черчу  (1)[/i]
І  до  чого,  крім  тебе,  відчуваю  я  любов?
Чи  добуваю  я  в  останній  книзі  мудрої  людини,  
Мені  близької,  в  мені  приховувані  день  і  ніч?
У  ненадійнім  світлі  єдину  надійну  істину,
В  живій  мінливості  подібну  світлу,
Де  я  тебе  стрічаю,  де  ми  сідаємо  спочити,
Заради  миті  в  центрі  нашого  буття,
Ясна  прозорість,  яку  ти  приносиш  -  мир.

[b]ВОНА  ПОВИННА  БУТИ  АБСТРАКТНОЮ[/b]
І
Почни,  ефебе  (2),  зі  сприйняття  ідеї
Цієї  вигадки,  цього  придуманого  світу,  
Цієї  незбагненної  ідеї  сонця.

Тобі  слід  стати  знову  неосвітним  чоловіком
І  знову  глянути  на  сонце  неосвітними  очима
І  в  ньому  розпізнати  ясно  його  ідею.

Ніколи  не  вважай,  що  винахідливість  
Є  джерелом  ідеї,  або  що  творчий  розум
Одержує  величні  твори  з  власного  вогню.

Так  чисте  сонце,  сприйняте  в  його  ідеї,
Відмите  в  найвіддаленішій  чистоті  небес,
Відторгло  нас  і  наше  сприйняття...

Смерть  одного  з  богів  -  це  смерть  їх  всіх.
Хай  пурпуровий  Феб  (3)  лежить  в  жалобі  жнив,
Хай  Феб  дрімає  і  вмирає  в  осінніх  сутінках,

Ефебе,  Феб  помер.  Але  Феб  був  
Ім'ям  когось,  хто  мати  імені  не  міг  ніколи.
Він  був  і  є  прообразом  для  сонця.  

Він  -  це  прообраз  сонця.  Сонце
Не  може  мати  імені  квітучо-золотого,  та  бути
Неможливістю  того,  чим  воно  має  бути.

ІІ
Ця  туга  за  небесною  домівкою
Нас  повертає  до  первинної  ідеї,  до  відчування
Цього  вимислу;  і  ще  такого  ядучого

Пограбування  істини,  настільки  фатального
Для  істини,  що  мимоволі  первісна  ідея
Стає  самітником  в  метафорах  поета,  

Вона  прийде  й  піде,  знову  прийде  й  піде  щодня.
Чи  це  можлива  туга  за  первинною  ідеєю?
Чим  ще,  вражаючий  мудрець,  це  може  бути?

В  чернецтві  чоловік  -  митець.  Філософ
Визначає  місце  людини  в  музиці,  скажімо,  зараз.
Але  священник  прагне.  Філософ  прагне.

Й  не  володіння  -  причина  прагнення.
Володіння  тим,  чого  немає  -  його  одвічний  цикл.
Це  прагнення  в  кінці  зими,  коли

Він  споглядає  невимушену  синь  погоди  
І  бачить  незабудку  на  її  кущах.
Змужнівши,  він  почує  гімн  календаря.

Він  усвідомлює,  що  має  те,  чого  немає,
І  відкидає  це  як  річ,  що  поза  часом,
Як  ранок  відкидає  блякле  світло  місяця  і  зниклий  сон.

ІІІ
Поезія  окрилює  життя,  щоб  доторкались  ми
До  миті,  до  первинної  ідеї...  Вона  втішає
Сподіванням  бездоганного  начала

І  відправляє  нас,  окрилених  неусвідомленим  бажанням,  
До  бездоганного  кінця.  Наш  рух  між  цими  точками:
Від  першого  прозріння  до  множини  наступних.

І  в  цих  прозріннях  є  потужне  спонукання
До  наших  відчувань  того,  як  думаємо  ми  про  думку,
Що  б'є  в  наш  слух  припливом  крові,

Нахненням,  еліксиром,  чистою  силою.
Поезія  через  прозріння  знов  повертає  силу,
Якою  наділяє  всіх  прозріння.    

Ми  кажемо:  Вночі  якийсь  Араб  в  моїй  оселі
Своїм  жахливим  губла-губла-губла-гу
Накреслює  первинну  астрономію.

Крізь  подолання  ворогів  майбутнє  кидає
І  стелить  на  підлозі  свої  зорі.  Удень
У  лісі  горлинка  наспівує  своє  губла-гу

І  все  ще  найвеличніші  припливи  океану  
Зітхають  гу  і  наростають,  зітхають  гу  і  відступають.
Безсенсове  життя  пронизує  нас  дивними  зв'язками.

IV
Первісна  ідея  була  не  нашою.  Адам
В  Едемі  доводився  Декарту  батьком,
А  єва  зробила  вітер  образом  себе  самої,

Своїх  синів  і  дочок.  Вони  знайшли  на  небі,
Наче  у  дзеркалі,  себе;  вторинну  землю;  
А  на  землі  для  себе  вони  відкрили  зелень  -

Поселенців  дуже  прикрашеної  зелені.
Але  первинною  ідеєю  було  не  напускати  хмар
На  імітацію.  Нас  хмари  випередили.
 
Перш  ніж  вдихнули  ми,  був  каламутним  центр.
Був  міф  до  того,  як  почався  міф,
Завершений,  чіткий  і  досконалий.

Із  нього  виникла  поема:  що  ми  живемо  в  місці,
Яке  нам  не  належить,  і,  навіть  більше,  не  тільки  нам,
І  складно  це  у  розквіт  визначальних  днів.

Ми  імітатори,  а  хмари  педагоги.
Вітер  не  дзеркало,  а  гола  дошка,    
Куліса  густо-темна,  контраст  трагічний

І  комічний  колір  троянди,  в  якому
Глибинні  інструменти  видають  пискляві  звуки
Таких  масштабів,  які  ми  у  них  вкладаємо.

V
Лев  рикає  в  розгніваній  пустелі,
Пісок  багряниться  його  червоним  риком,
Червону  пустку  викликає  він  на  герць.

Хто  має  лапи,  щелепи  і  гриву,
Найбільш  придатний  претендент.  Слон
Розриває  тьму  Цейлону  ревом,

Лисніються  боки  -  цистерни,
Проломуються  в  оксамитну  далечінь.  Ведмідь,  
Густо-коричний,  гуркоче  на  своїй  горі,

Як  літній  грім,  і  спить  під  снігом  взимку.
А  ти,  ефебе,  дивишся  з  свого  аттичного  вікна,
В  твоїй  мансарді  взяте  у  оренду  піаніно.  Лежиш  ти

В  тиші  на  своєму  ліжку.  Тримаєш  кут
Подушки  у  своїй  руці.  Страждаєш  ти  і  добуваєш
Гіркі  тиради  зі  своїх  страждань,  німий,

Та  красномовніший  німої  сили.  Ти  виглядаєш  
На  дахах  як  сигіл  (4)  і  як  сторожа
І  в  твоєму  центрі  вони  відмічені  й  лякають...

Ось  героїчні  діти,  народжує  їх  час
Всупереч  первісній  ідеї,  щоб  відшмагати  лева,
Нав'ючити  слона,  ведмедя  навчити  трюками.

VI
Не  бути  реалізованим,  для  того  щоб
Бути  непомітним,  не  бути  люблячим  чи  ненавидячим,
Щоб  бути  не  реалізованим.  Погода  Франса  Галса  (5),

Здійнята  вітром  буша  (6)  в  хмарах  буша,  
Промочить  синім,  білим  охолодить,  не  відриваючись.
Гей  є,  гей  був,  це  гей  форзиція

І  жовтим,  жовтим  розріджує  синь  Півночі.
Без  імені  і  не  бажаюча  нічого  іншого,
Якби  лиш  уявляли,  але  виразно  уявляли.

Мій  дім  злегка  змінився  сонцем.
Доноситься  магнолій  аромат.
Фальш  руху,  форми  фальш,  але  спорідненість  фальшива.  

Це  мусить  бути  явним  або  неявним.
Неявним  або  явним  одночасно:
Невидимим  чи  видимим  очам.

Погода  й  велетень  погоди,
Назва  погода,  чиста  погода,  чисте  повітря:
Чистокровна  абстракція,  доречі,  як  і  людина.

VII
І  зараз  так  чудово  без  велетня,
Творця  первинної  ідеї.  Можливо
Істина  залежить  від  прогулянки  круг  озера,

Мудрування,  коли  втомилось  тіло,  зупинка,
Щоб  роздивитися  переліску,  спостерігати
Як  визначення  робиться  переконанням  і

Очікування  цієї  переконаності,  відпочинок
Край  озера  під  колихання  сосен.
Можливо  це  часи  природженої  досконалості,

Коли  пропіють  півні  зліва  і  все
Гаразд,  непередбачений  баланс,
Приходить  своєрідна  швейцарська  досконалість  

Й  знайома  музика  машини  
Пробуджує  ентузіазм,  а  не  баланси,
Яких  ми  прагнемо,  але  баланси  відбуваються,

Так  чоловік  і  жінка,  зустрівшись,  закохуються  вмить.
Можливо  так  настають  прозріння  миті,
Граничні,  випадкові,  особисті,  в  яких

Ми  більш  ніж  прозріваємо,  спинившись  на  грані  сну,
Як  на  підвищенні,  і  роздивляємося
Академії,  подібні  до  структур  в  тумані.  

VIII
Чи  можемо  побудувати  замок  -  фортецю  -    дім,
Хоча  б  при  допомозі  Віолле-ле-Дюка  (7),
І  там  побачити  Мак-Каллоу  (8)  як  ідеал  людини?

Первісна  ідея  -  це  вигадана  сутність.
Сумний  гігант  у  фіолетовій  безмірності  долілиць,
Можливо,  вигадка  Мак-Каллоу,

Логос  (9)  і  логіка,  гіпотеза  кристалу,
Інципіт  (10)  і  порядок  мовленого  слова,
І  кожна  прихована  двозначність  слова,

Обрана  лінгвістом.  А  Мак-Каллоу  це  Мак-Каллоу.
З  цього  не  слідує,  що  ідеал  людини  це  людина.  
Якби  сама  Мак-Каллоу  лежала  на  морському  березі,

Тонула  в  його  водах,  читала  в  його  звуках
Про  мудреця  первинної  ідеї,
Він  міг  би  звикнути  бути  то  хвилею,  то  фразою,

Чи  хвилі  силою,  чи  глибиною  мови,
Чи  вбогою  істотою,  що  тягнеться  до  нього,
До  більших  здібностей,  передчуттів,

Що  ніби  хвилі  зрештою  ніколи  не  розбивалися,
Що  ніби  мова  раптом,  без  проблем
Те  передасть,  що  висловити  важко.

IX
Романтичний  речитатив,  промовлене  пророцтво
Являються  частиною  апофеозу,  доцільні
І  його  природа,  і  відповідна  ідіома.

Вони  відмінні  від  клац-клак  резонів,  і  їх  практичних
Втілень.  Та  не  являються  апофеозом
Першопричини  ідеальної  людини.  Вона  приходить,

Невеломовна  у  нездоланих    поразках,  з  резонів,
Осяяна  опівночі  натхненними  очима,
Сповита  мріями,  причина

Глухого  гулу  дум,  що  непідвладні  розуму,
Прихованих  від  інших  задумів,  дрімаючих  
В  душі,  у  всі  часи  безцінний  їхній  дотик.

Для  кого  милість  квітня  падає  ласкаво,
Спадає,  прокричать  довчасно  півні.
Співайте,  моя  пані,  цій  людині  правильні  пісні.

Це  є  і  може  бути  але  ох!  Це  є,  це  є,
Це  знайда,  інфікований  минулим,  так  сяють,
Так  хвилюють  манери  його  рук.

Та  не  дивіться  в  кольорові  очі,    не  давайте
Йому  імен.  Відпустіть  його  з  своїх  уявлень.
Його  палання  серця  найчистіше.

Х
Абстракція  людини  -  це  головна  ідея,
Людина  ідеальна  в  своєму  прояві,  придатна  більше
Як  абстракція,  ніж  як  окрема  сутність.

Більш  плідний  принцип,  ніж  окремий  прояв,
Щаслива  плодовитість,  щедро-квітуча  сила,
У  дійсності,  як  виняток,  частковість,

Хоча  і  героїчний  виняток,  узагальнення.
Ідеальною  абстракцією  є  узагальнення,
Створіння  безжиттєве  і  складне.  Хто  це?  

Якийсь  рабин,  розгніваний  людськими  пристрастями,
Якийсь  отаман,  залишений  на  самоті,  в  сльозах,
Найнещасливіший,  найпереможніший,

Сприймають  образи  ці  не  окремо,  один  за  одним,
Я  ж  бачу  тільки  одного,  в  нього  поношене  пальто,
В  нього  обвислі  панталони,  за  містом,

У  пошуку  минулого,  де  це  було  колись?
Погожий  ранок.  Ось  він.  Цей  чоловік
В  поношенім  пальті,  в  обвислих  панталонах.

Це,  ефебе,  з  нього  створити,  виготовити
Фінальну  витонченість,  не  для  розваги,
Не  для  звеличення,  а  чесно  обговорити.

[i](1)  Генрі  Черч  (03/01/1880  -  04/04/1947)  -  американський  письменник  і  меценат.  Він  профінансував  серію  лекцій,  де  Воллес  Стівенс  прочитав  уривок,  яким  починалися  його  "Нотатки  про  найвищу  літературу"  (1942).  "Сова  в  саркофазі"  написана  на  смерть  Черча  у  1947  році.
(2)  )  Ефеб    -  у  Стародавній  Греції  юнак,  який  досяг  повноліття  (у  афінян  повноліття  починалося  з  18-річного  віку).  Ефеби  становили  особливий  суспільний  клас  учнівської  молоді  віком  від  18  до  20  років.
(3)  Феб  -  одне  з  імен  Аполлона,  в  грецькій  міфології  бог-охоронець  стад,  захисник  пастухів,  покровитель  наук  і  мистецтв,  очільник  і  покровитель  муз.
(4)  Сигіл  або  сигіла  (лат.  sigillum,  печатка)  —  символ  або  комбінація  символів  у  магії.  Сигіли  використовували  маги,  алхіміки  для  виклику  і  керування  надприродними  силами
 (5)  Франс  Галс,  або  Франс  Галс  Старший  (між  1582  і  1583  роками  -  26/08/1966)  -  один  із  найвідоміших  живописців  "Золотої  доби"  голландського  мистецтва.  Майже  все  своє  життя  провів  у  Гарлемі,  де  розвинув  свій  характерний  стиль  портретування,  який  полягає  у  відході  від  традиційної  урочистості  й  зображенні  швидкоплинних  змін  виразу  та  текстурних  ефектів.  
Frans  Hals,  The  Witch  of  Haarlem  (Malle  Babbe  of  Haarlem),  1633-1635,  Oil  on  canvas,  Gemäldegalerie,  Berlin
Франс  Халс  Відьма  з  Гарлема  (Малле  Баббе  з  Гарлема),  1633-1635,  полотно,  олія,  Берлінська  картинна  галерея
(6)  Буш  -  в  англійській  мові  Австралії  та  Нової  Зеландії  синонім  внутрішньої  місцевості  або  глушини  відповідно,  природна  незабудована  територія.  Фауна  та  флора  в  цій  місцевості,  можуть  бути  переважно  корінними  для  регіону,  хоча  часто  також  присутні  екзотичні  види.
(7)  Віолле-ле-Дюк  (27/01/1814  -  17/09/1879)  -  французький  історик  і  теоретик  архітектури,  реставратор  низки  середньовічних  пам'яток  архітектури,  письменник
(8)  Коллін  Мак-Каллоу-Робінсон  (04/06/1937  -  29/01/2015)  австралійська  письменниця,  відома  як  авторка  роману  "Ті,  що  співають  у  терні"(1977)
(9)  Ло́гос  у  давньогрецькій  мові  означає  "слово".  Вживається  передусім  у  значеннях  власне  слова,  науки,  закону,  надприродного  світового  розуму.  Часто  під  логосом  розуміється  раціональне,  логічне  знання,  яке  протиставляється  міфу  як  знанню  ірраціональному  і  прийнятому  на  віру
(10)  Інципіт  -  термін  для  означення  в  літературі  початкових  одного  або  кількох  слів  будь-якого  тексту,  вірша,  пісні  чи  книжки,  в  музиці  -  перших  нот  композиції.
[/i]


[b]Wallace  Stevens  Notes  Toward  a  Supreme  Fiction[/b]
                                     [i]  To  Henry  Church[/i]
And  for  what,  except  for  you,  do  I  feel  love?
Do  I  press  the  extremest  book  of  the  wisest  man
Close  to  me,  hidden  in  me  day  and  night?
In  the  uncertain  light  of  single,  certain  truth,
Equal  in  living  changingness  to  the  light
In  which  I  meet  you,  in  which  we  sit  at  rest,
For  a  moment  in  the  central  of  our  being,
The  vivid  transparence  that  you  bring  is  peace.
 
[b]IT  MUST  BE  ABSTRACT[/b]

I
Begin,  ephebe,  by  perceiving  the  idea
Of  this  invention,  this  invented  world,
The  inconceivable  idea  of  the  sun.
 
You  must  become  an  ignorant  man  again
And  see  the  sun  again  with  an  ignorant  eye
And  see  it  clearly  in  the  idea  of  it.
 
Never  suppose  an  inventing  mind  as  source
Of  this  idea  nor  for  that  mind  compose
A  voluminous  master  folded  in  his  fire.
 
How  clean  the  sun  when  seen  in  its  idea,
Washed  in  the  remotest  cleanliness  of  a  heaven
That  has  expelled  us  and  our  images  .  .  .
 
The  death  of  one  god  is  the  death  of  all.
Let  purple  Phoebus  lie  in  umber  harvest,
Let  Phoebus  slumber  and  die  in  autumn  umber,
 
Phoebus  is  dead,  ephebe.  But  Phoebus  was
A  name  for  something  that  never  could  be  named.
There  was  a  project  for  the  sun  and  is.
 
There  is  a  project  for  the  sun.  The  sun
Must  bear  no  name,  gold  flourisher,  but  be
In  the  difficulty  of  what  it  is  to  be.

II
It  is  the  celestial  ennui  of  apartments
That  sends  us  back  to  the  first  idea,  the  quick
Of  this  invention;  and  yet  so  poisonous
 
Are  the  ravishments  of  truth,  so  fatal  to
The  truth  itself,  the  first  idea  becomes
The  hermit  in  a  poet’s  metaphors,
 
Who  comes  and  goes  and  comes  and  goes  all  day.
May  there  be  an  ennui  of  the  first  idea?
What  else,  prodigious  scholar,  should  there  be?
 
The  monastic  man  is  an  artist.  The  philosopher
Appoints  man’s  place  in  music,  say,  today.
But  the  priest  desires.  The  philosopher  desires.
 
And  no  to  have  is  the  beginning  of  desire.
To  have  what  is  no  is  its  ancient  cycle.
It  is  desire  at  the  end  of  winter,  when
 
It  observes  the  effortless  weather  turning  blue
And  sees  the  myosotis  on  its  bush.
Being  virile,  it  hears  the  calendar  hymn.
 
It  knows  that  what  it  has  is  what  is  not
And  throws  it  away  like  a  thing  of  another  time,
As  morning  throws  off  stale  moonlight  and  shabby  sleep.

III
The  poem  refreshes  life  so  that  we  share,
For  a  moment,  the  first  idea  .  .  .  It  satisfies
Belief  in  an  immaculate  beginning
 
And  sends  us,  winged  by  an  unconscious  will,
To  an  immaculate  end.  We  move  between  these  points:
From  that  ever-early  candor  to  its  late  plural
 
And  the  candor  of  them  is  the  strong  exhilaration
Of  what  we  feel  from  what  we  think,  of  thought
Beating  in  the  hear,  as  if  blood  newly  came,
 
An  elixir,  an  excitation,  a  pure  power.
The  poem,  through  candor,  brings  back  a  power  again
That  gives  a  candid  kind  to  everything.
 
We  say:  At  night  an  Arabian  in  my  room,
With  his  damned  hoobla-hoobla-hobbla-how,
Inscribes  a  primitive  astronomy
 
Across  the  unscrawled  foes  the  future  casts
And  throws  his  stars  around  the  floor.  By  day
The  wood-dove  used  to  chant  his  hoobla-hoo
 
And  still  the  grossest  iridescence  of  ocean
Howls  hoo  and  rises  and  howls  hoo  and  fall.
Life’s  nonsense  pierces  us  with  strange  relation.
 
IV
The  first  idea  was  not  our  own.  Adam
In  Eden  was  the  father  of  Descartes
And  eve  made  air  the  mirror  of  herself,
 
Of  her  sons  and  of  her  daughters.  They  found  themselves
In  heaven  as  in  a  glass;  a  second  earth;
And  in  the  earth  itself  they  found  a  green—
 
The  inhabitants  of  a  very  varnished  green.
But  the  first  idea  was  not  to  shape  the  clouds
In  imitation.  The  clouds  preceded  us.
 
There  was  a  muddy  centre  before  we  breathed.
There  was  a  myth  before  the  myth  began,
Venerable  and  articulate  and  complete.
 
From  this  the  poem  springs:  that  we  live  in  a  place
That  is  not  our  own  and,  much  more,  not  ourselves
And  hard  it  is  in  spire  of  blazoned  days.
 
We  are  the  mimics.  Clouds  are  pedagogues.
The  air  is  not  a  mirror  but  bare  board,
Coulisse  bright-dark,  tragic  chiaroscuro
 
And  comic  color  of  the  rose,  in  which
Abysmal  instruments  make  sounds  like  pips
Of  the  sweeping  meanings  that  we  add  to  them.
 
V
The  lion  roars  at  the  enraging  desert,
Reddens  the  sand  with  his  red-colored  noise,
Defies  red  emptiness  to  evolve  his  match,
 
Master  by  foot  and  jaws  and  by  the  mane,
Most  supple  challenger.  The  elephant
Breaches  the  darkness  of  Ceylon  with  blares,
 
The  glitter-goes  on  surfaces  of  tanks,
Shattering  velvetest  far-away.  The  bear,
The  ponderous  cinnamon,  snarls  in  his  mountain
 
At  summer  thunder  and  sleeps  through  winter  snow.
But  you,  ephebe,  look  from  your  attic  window,
Your  mansard  with  a  rented  piano.  You  lie
 
In  silence  upon  your  bed.  You  clutch  the  corner
Of  the  pillow  in  your  hand.  You  writhe  and  press
A  bitter  utterance  from  your  writhing,  dumb,
 
Yet  voluble  of  dumb  violence.  You  look
Across  the  roofs  as  sigil  and  as  ward
And  in  your  centre  mark  them  and  are  cowed...
 
These  are  the  heroic  children  whom  time  breeds
Against  the  first  idea—to  lash  the  lion,
Caparison  elephants,  teach  bears  to  juggle.
 
VI
Not  to  be  realized  because  not  to
Be  seen,  not  to  be  loved  nor  hated  because
Not  to  be  realized.  Weather  by  Franz  Hals,
 
Brushed  up  by  brushy  winds  in  brushy  clouds,
Wetted  by  blue,  colder  for  white.  Not  to
Be  spoken  to,  without  a  roof,  without
 
First  fruits,  without  the  virginal  of  birds,
The  dark-blown  ceinture  loosened,  not  relinquished.
Gay  is,  gay  was,  the  gay  forsythia
 
And  yellow,  yellow  thins  the  Northern  blue.
Without  a  name  and  nothing  to  be  desired,
If  only  imagined  but  imagined  well.
 
My  house  has  changed  a  little  in  the  sun.
The  fragrance  of  the  magnolias  come  close,
False  flick,  false  form,  but  falseness  close  to  kin.
 
It  must  be  visible  or  invisible,
Invisible  or  visible  or  both:
A  seeing  and  unseeing  in  the  eye.
 
The  weather  and  the  giant  of  the  weather,
Say  the  weather,  the  mere  weather,  the  mere  air:
An  abstraction  blooded,  as  a  man  by  though.

VII
It  feels  good  as  it  is  without  the  giant,
A  thinker  of  the  first  idea.  Perhaps
The  truth  depends  on  a  walk  around  a  lake,
 
A  composing  as  the  body  tires,  a  stop
To  see  hepatica,  a  stop  to  watch
A  definition  growing  certain  and
 
A  wait  within  that  certainty,  a  rest
In  the  swags  of  pine-trees  bordering  the  lake.
Perhaps  there  are  times  of  inherent  excellence,
 
As  when  the  cocks  crows  on  the  left  and  all
Is  well,  incalculable  balances,
At  which  a  kind  of  Swiss  perfection  comes
 
And  a  familiar  music  of  the  machine
Sets  up  its  Schwarmerei,  not  balances
That  we  achieve  but  balances  that  happen,
 
As  a  man  and  woman  meet  and  love  forthwith.
Perhaps  there  are  moments  of  awakening,
Extreme,  fortuitous,  personal,  in  which
 
We  more  than  awaken,  sit  on  the  edge  of  sleep,
As  on  an  elevation,  and  behold
The  academies  like  structures  in  a  mist.

VIII
Can  we  compose  a  castle-fortress-home,
Even  with  the  help  of  Viollet-le-Duc,
And  see  the  MacCullough  there  as  major  man?
 
The  first  idea  is  an  imagined  thing.
The  pensive  giant  prone  in  violet  space
May  be  the  MacCullough,  an  expedient,
 
Logos  and  logic,  crystal  hypothesis,
Incipit  and  a  form  to  speak  the  word
And  every  latent  double  in  the  word,
 
Beau  linguist.  But  the  MacCullough  is  MacCullough.
It  does  not  follow  that  major  man  is  man.
If  MacCullough  himself  lay  lounging  by  the  sea,
 
Drowned  in  its  washes,  reading  in  the  sound,
About  the  thinker  of  the  first  idea,
He  might  take  habit,  whether  from  wave  or  phrase,
 
Or  power  of  the  wave,  or  deepened  speech,
Or  a  leaner  being,  moving  in  on  him,
Of  greater  aptitude  and  apprehension,
 
As  if  the  waves  at  last  were  never  broken,
As  if  the  language  suddenly,  with  ease,
Said  things  it  had  laboriously  spoken.
 
IX
The  romantic  intoning,  the  declaimed  clairvoyance
Are  parts  of  apotheosis,  appropriate
And  of  its  nature,  the  idiom  thereof.
 
They  differ  from  reason’s  click-clack,  its  applied
Enflashings.  But  apotheosis  is  not
The  origin  of  the  major  man.  He  comes,
 
Compact  in  invincible  foils,  from  reason,
Lighted  at  midnight  by  the  studious  eye,
Swaddled  in  revery,  the  object  of
 
The  hum  of  thoughts  evaded  in  the  mind,
Hidden  from  other  thoughts,  he  that  reposes
On  a  breast  forever  precious  for  that  touch,
 
For  whom  the  good  of  April  falls  tenderly,
Falls  down,  the  cock-birds  calling  at  the  time.
My  dame,  sing  for  this  person  accurate  songs.
 
He  is  and  may  be  but  oh!  He  is,  he  is,
This  foundling  of  the  infected  past,  so  bright,
So  moving  in  the  manner  of  his  hand.
 
Yet  look  not  at  his  colored  eyes.  Give  him
No  names.  Dismiss  him  form  your  images.
The  hot  of  him  is  purest  in  the  heart.

X
The  major  abstraction  is  the  idea  of  man
And  major  man  is  its  exponent,  abler
In  the  abstract  than  in  his  singular,
 
More  fecund  as  principle  than  particle,
Happy  fecundity,  flor-abundant  force,
In  being  more  than  an  exception,  part,
 
Though  an  heroic  part,  of  the  commonal.
The  major  abstraction  is  the  commonal,
The  inanimate,  difficult  visage.  Who  is  it?
 
What  rabbi,  grown  furious  with  human  wish,
What  chieftain,  walking  by  himself,  crying
Most  miserable,  most  victorious,
 
Does  not  see  these  separate  figures  one  by  one,
And  yet  see  only  one,  in  his  old  coat,
His  slouching  pantaloons,  beyond  the  town,
 
Looking  for  what  was,  where  it  used  to  be?
Cloudless  the  morning.  It  is  he.  The  man
In  that  old  coat,  those  sagging  pantaloons,
 
It  is  of  him,  ephebe,  to  make,  to  confect
The  final  elegance,  not  to  console
Nor  sanctify,  but  plainly  to  propound.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2024

Збіґнєв Герберт Курація Діонісія

Добре  збережений  напис  на  камені  (поганою  латиною)
повідомляє  що  Курація  Діонісія  прожила  сорок  років
і  власним  коштом  спорудила  цей  скромний  пам’ятничок.

Завмер  самотньо  на  її  бенкеті  піднятий  кубок
без  посмішки  обличчя  смиренне,  як  у  голубки

Вона  останні  роки  провела  в  Британії
ховалась  там  від  варварів  за  стінами
фортеці,  від  якої  лишилися  фундамент  і  підвали

Займалась  найдревнішою  жіночою  професією
недовго  але  щиро  сумував  за  нею  Третій  легіон
солдати  й  старший  офіцер.

Скульптору  замовила  підкласти  подушечки  під  свої  лікті
щоб  там  було  зручніше.

Дельфіни  й  морський  лев  символізують  далеку  подорож,  
хоча  було  їй  звідси  до  пекла  лиш  два  кроки.
 
[b]Zbigniew  Herbert  Curatia  Dionisia[/b]
Kamień  jest  dobrze  zachowany  Napis  (skażona  łacina)
głosi  że  Curatia  Dionisia  żyła  lat  czterdzieści
i  własnym  sumptem  wystawiła  ten  skromny  pomniczek

Samotny  trwa  jej  bankiet  zatrzymany  puchar
twarz  bez  uśmiechu  za  ciężkie  gołębie

Ostatnie  lata  życia  spędziła  w  Brytanii
pod  murerm  zatrzymanych  barbarzyńców
w  castrum  z  którego  pozostały  fundamenty  i  piwnice

Zajmowała  się  najstarszym  procederem  kobiet
krótko  ale  szczerze  żałowali  jej  żołnierze  Trzeciej  Legii
i  pewien  starszy  oficer

Kazała  rzeźbiarzom  podłożyć  dwie  poduszki  pod  swój  łokieć
Niech  ma  ten  komfort

Delfiny  i  lwy  morskie  oznaczają  daleką  podróż
Choć  stąd  było  tylko  dwa  kroki  do  piekła

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024

Збігнев Герберт Трен Фортинбраса

                                                                                                         [i]для  M.  C.[/i]
Тепер  коли  ми  одні  можемо  принце  говорити  як  мужчина  з  мужчиною
хоча  ти  лежиш  на  сходах  і  бачиш  стільки  ж  як  дохла  мураха
тобто  чорне  сонце  з  заломленими  променями
Я  ніколи  не  міг  думати  про  твої  руки  без  посмішки
і  тепер  коли  вони  лежать  на  камені  як  скинуті  гнізда
вони  такі  ж  беззахисні  як  і  раніше.  Це  кінець
Руки  окремо  меч  окремо  голова  окремо
і  ноги  лицаря  в  м'яких  пантофлях
 
Буде  тобі  солдатський  похорон  хоча  ти  не  був  солдатом
це  єдиний  ритуал  в  якому  я  щось  тямлю
Не  буде  свічок  і  співу  будуть  ґноти(3)  і  гуркіт
креп(4)  волочений  по  бруку  шоломи  підковані  коні  
артилерійські  барабан  барабан  не  знаю  нічого  прекраснішого
це  будуть  мої  маневри  перед  приходом  до  влади
треба  взяти  місто  за  горло  і  трохи  його  стряхнути
 
У  будь-якому  випадку  ти  мусив  померти  Гамлете  ти  не  жив
ти  вірив  у  кришталеві  ідеї  а  не  в  людську  глину
ти  жив  постійними  поривами  наче  уві  сні  ловив  химери
ти  жадібно  ковтав  повітря  і  відразу  вибльовував
ти  не  вмів    жодної  людської  справи  навіть  дихати  не  вмів
 
Тепер  маєш  спокій  Гамлете  ти  зробив  те  що  тобі  судилося
і  маєш  спокій  Решта  не  є  мовчанням  але  належить  мені
ти  вибрав  частину  яку  простіше  побачити
але  що  таке  героїчна  смерть  в  порівнянні  з  вічним  бдінням
з  холодним  яблуком  у  руці  на  високому  троні
з  видом  на  мурашник  і  циферблат  годинника
 
Прощавай  принце  мене  чекає  проект  каналізації
і  декрет  про  повій  і  жебраків
мушу  також  придумати  кращу  систему  в’язниць
адже  як  ти  вірно  зауважив  Данія  це  в'язниця
Відправляюся  до  своїх  справ  Сьогодні  вночі  народиться  зірка  Гамлет  
Ми  ніколи  не  зустрінемося
те  що  залишиться  після  мене  не  буде  предметом  трагедії
 
Нам  ні  вітатися  ні  прощатися  живемо  на  архіпелагах
і  то  вода  ці  слова  що  може  що  може    принц
                                     Вірш  із  тому  "Вивчення  предмета"
(1)  трен  -  літературний  жанр,  який  походить  ще  з  античності.  Свої  початки  бере  з  давньогрецької  погребальної  поезії.  Виражав  почуття  та  емоції,  головним  чином  скорботу  та  печаль,  через  смерть  близької  людини.
(2)  Фортинбрас  заходить  до  зали  замку  в  Ельзінорі,  де  знаходить  на  сходах  чотири  мертвих  тіла,  серед  них  тіло  Гамлета  поруч  із  мечем,  що  символізує  смерть  у  бою.  Горацій  повідомляє  йому,  що  данський  престол  тепер  належить  йому.  Ліричним  героєм  поеми  є  саме  Фортинбрас,  який  виголошує  монолог,  звернений  до  померлого  принца,  сповіщаючи,  що  це  буде  розмова  про  угоду,  що  він  поділиться  своїми  думками,  пов’язаними  з  Гамлетом.  Можна  помітити,  що  тріумфуючий  Фортинбрас  висміює  данського  принца,  називаючи  його  лицарем  у  м’яких  пантофлях  із  такими  ж  беззахисними,  як  і  раніше,  руками  та  дорікаючи  померлому,  що  він  ніколи  не  був  солдатом.
Фортмнбрас  постає  повною  протилежністю  покійному  принцу.  Він  перераховує  слабкі  сторони  Гамлета  —  непідготовленість  до  правління  і  взагалі  до  життя  в  жорстокому  й  нещадному  світі,  віру  в  кришталеві  поняття  й  нездійсненні  химери,  вказує  на  допущені  помилки,  які  перешкоджають  ефективному  та  практичному  управлінню  державою,  зазначивши,  що  він  як  король  Данії  ніколи  не  повторить  їх.  Воїн  бере  участь  у  кожній  битві,  лицар  —  у  тій,  у  якій  він  може  захистити  найвищі  цінності.  Ці  слова  є  ідеальним  висновком  вірша.  Герберт  показав  у  вірші  дві  причини,  дві  суперечливі  концепції  здійснення  влади,  два  погляди:  гуманістичний,  ідеалістичний,  властивий  лицарям,  і  жорсткий,  практичний,  характерний  для  солдата.  Солдат  Фортинбрас  у  протистоянні  з  лицарем  Гамлетом  довів  перевагу  раціоналізму  над  ідеалізмом.  (Шекспір  „Гамлет,  принц  данський”).  
(3)    запа́лювальний  ґніт  —  пристрій,  призначений  для  передачі  вогню  зарядам.  Використовується  у  вибухових  роботах,  феєрверках,  також  колись  застосовувався  у  гарматних  і  рушничних  запалах  (запальниках,  ґнотових  замках).
(4)  креп  -  прозора  шорстка  тканина,  звичайно  чорного  кольору
 
[b]Zbigniew  Herbert  Tren  Fortynbrasa[/b]
                                                     [i]dla  M.  C.[/i]
Teraz  kiedy  zostaliśmy  sami  możemy  porozmawiać  książę  jak  mężczyzna  z  mężczyzną
chociaż  leżysz  na  schodach  i  widzisz  tyle  co  martwa  mrówka
to  znaczy  czarne  słońce  o  złamanych  promieniach
Nigdy  nie  mogłem  myśleć  o  twoich  dłoniach  bez  uśmiechu
i  teraz  kiedy  leżą  na  kamieniu  jak  strącone  gniazda
są  tak  samo  bezbronne  jak  przedtem  To  jest  właśnie  koniec
Ręce  leżą  osobno  Szpada  leży  osobno  Osobno  głowa
i  nogi  rycerza  w  miękkich  pantoflach
 
Pogrzeb  mieć  będziesz  żołnierski  chociaż  nie  byłeś  żołnierzem
jest  to  jedyny  rytuał  na  jakim  trochę  się  znam
Nie  będzie  gromnic  i  śpiewu  będą  lonty  i  huk
kir  wleczony  po  bruku  hełmy  podkute  buty  konie  artyleryjskie  werbel  werbel  wiem  nic  pięknego
to  będą  moje  manewry  przed  objęciem  władzy
trzeba  wziąć  miasto  za  gardło  i  wstrząsnąć  nim  trochę
 
Tak  czy  owak  musiałeś  zginąć  Hamlecie  nie  byłeś  do  życia
wierzyłeś  w  kryształowe  pojęcia  a  nie  glinę  ludzką
żyłeś  ciągłymi  skurczami  jak  we  śnie  łowiłeś  chimery
łapczywie  gryzłeś  powietrze  i  natychmiast  wymiotowałeś
nie  umiałeś  żadnej  ludzkiej  rzeczy  nawet  oddychać  nie  umiałeś
 
Teraz  masz  spokój  Hamlecie  zrobiłeś  co  do  ciebie  należało
i  masz  spokój  Reszta  nie  jest  milczeniem  ale  należy  do  mnie
wybrałeś  część  łatwiejszą  efektowny  sztych
lecz  czymże  jest  śmierć  bohaterska  wobec  wiecznego  czuwania
z  zimnym  jabłkiem  w  dłoni  na  wysokim  krześle
z  widokiem  na  mrowisko  i  tarczę  zegara
 
Żegnaj  książę  czeka  na  mnie  projekt  kanalizacji
i  dekret  w  sprawie  prostytutek  i  żebraków
muszę  także  obmyślić  lepszy  system  więzień
gdyż  jak  zauważyłeś  słusznie  Dania  jest  więzieniem
Odchodzę  do  moich  spraw  Dziś  w  nocy  urodzi  się
gwiazda  Hamlet  Nigdy  się  nie  spotkamy
to  co  po  mnie  zostanie  nie  będzie  przedmiotem  tragedii
 
Ani  nam  witać  się  ani  żegnać  żyjemy  na  archipelagach
a  ta  woda  te  słowa  cóż  mogą  cóż  mogą  książę
                 Wiersz  z  tomu  Studium  przedmiotu
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VxTm5Da3TuQ[/youtube]

https://www.youtube.com/watch?v=VxTm5Da3TuQ  Tren  Fortynbrasa.  Zbigniew  Herbert  czyta  swój  wiersz

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024

Езра Паунд Дерево

Я,  деревом  завмерши  серед  лісу,
Зрив  суть  речей,  невидиму  раніше;
Про  Дафну  (1)  і  пошанування  лавра,
Й  стареньку  пару,  що  в  дяку  від  богів
Дубом  і  липою  стали  на  горбі  (2).
Це  вони  тоді  богів  немов  людей
Почастували  радо  й  розмістили
В  притулку  їх  сердець  біля  каміна,  
Аби  боги  могли  явити  диво;
Все  ж  деревом  я  був  посеред  лісу
І  розумів  численні  таємниці,
Що  небилицями  вважав  раніше.
[i](1)  Дафна  -  супутниця  Артеміди,  дала  обітницю  берегти  цноту  і  ніколи  не  брати  шлюб.  Аполлон  образив  Ерота  і  за  це  той  вразив  його  стрілою  кохання  до  Дафни,  а  Дафну  -  стрілою  відрази  до  Аполлона.  Переслідувана  Аполлоном,  як  заєць  хортом,  Дафна  попросила  порятунку  у  богів  і  була  перетворена  в  лаврове  дерево.  Аполлон  зберіг  свої  почуття  -  відтоді  лавр  став  священним  деревом  Аполлона,  а  лавровий  вінок  його  незмінним  атрибутом.  
(2)  Стареньке  подружжя  Філемон  і  Бавкіда  -  фракійські  селяни.  Вони  гостинно  прийняли  двох  подорожніх  (це  були  Юпітер  і  Меркурій),  почастували  найкращим,  що  мали  в  своєму  домі  і  дозволили  зігрітися  біля  каміна.  Оскільки  до  цього  богів  не  впустили  в  жодну  хату  в  селищі,  вони  покарали  селян,  наславши  на  них  потоп.  Філемон  і  Бавкіда  були  врятовані  на  пагорбі,  їхня  хатина  перетворилася  на  величний  храм  з  мармуру  і  золота,  в  якому  вони  стали  жерцями.  Подружжя  просило  богів,  щоб  їм  дозволили  померти  одночасно.  Коли  настав  цей  час,  вони  перетворилися  на  дерева  -  дуб  і  липу,  які  ростуть  з  одного  кореня  і  сплітаються  гіллям.  (Овідій  "Метаморфози,  книга  8,  619-725)
[/i]
[b]Ezra  Pound  The  Tree[/b]
I  stood  still  and  was  a  tree  amid  the  wood,
Knowing  the  truth  of  things  unseen  before;
Of  Daphne  and  the  laurel  bow
And  that  god-feasting  couple  old
that  grew  elm-oak  amid  the  wold.
'Twas  not  until  the  gods  had  been
Kindly  entreated,  and  been  brought  within
Unto  the  hearth  of  their  heart’s  home
That  they  might  do  this  wonder  thing;
Nathless  I  have  been  a  tree  amid  the  wood
And  many  a  new  thing  understood
That  was  rank  folly  to  my  head  before.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024

Езра Паунд Δώρια

Будь  в  мені  вічною  волею
       студеного  вітру,  а  не
Минущою  суттю  -
       яскравих  квітів.
Візьми  мене  в  грізну  самотність
       похмурих  скель
І  сірих  вод.
Хай  боги  скажуть  про  нас
       в  дні  майбутні,
Примарні  квіти  Оркуса
       нагадують  Тебе.

[i]Δώρια  -  дорійське.  Так  в  грецькій  традиції  говорили  про  строге,  просте,  мужнє
Оркус  -  римський  бог  смерті
[/i]
[b]Ezra  Pound  Δώρια[/b]
Be  in  me  as  the  eternal  moods
of  the  bleak  wind,  and  not
As  transient  things  are  –
gaiety  of  flowers.
Have  me  in  the  strong  loneliness
of  sunless  cliffs
And  of  grey  waters.
Let  the  gods  speak  softly  of  us
In  days  hereafter,
The  shadowy  flowers  of  Orcus
Remember  Thee.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2024

Збігнев Герберт Ришарду Криницькому (1) – лист

Залишилося  небагато  Ришарде  справді  небагато
з  поезії  цього  божевільного  віку  напевно  Рільке  Еліот
кілька  інших  гідних  шаманів  які  знали  секрет
заклинання  слів  форми  непідвладні  дії  часу  без  чого
немає  фрази  гідної  пам'яті  а  мова  як  пісок
 
наші  шкільні  зошити  чесно  замучені
зі  слідами  поту  сліз  крові  будуть
для  вічної  коректорки  як  текст  пісні  позбавлений  нот
шляхетно  праведні  та  надто  очевидні
 
ми  дуже  легко  увірували  що  краса  не  рятує
веде  легковірних  від  сну  до  сну  на  смерть
нікому  з  нас  не  пощастило  розбудити  тополину  дріаду
прочитати  письмена  хмар
тому  нашими  слідами  не  піде  жоден  єдиноріг  (2)
ми  не  воскресимо  корабель  у  затоці  павиних  троянд
залишилася  нам  нагота  і  ми  стоїмо  голі
на  правій  кращій  стороні  триптиха
Останній  суд  (3)
 
На  немічні  плечі  взяли  ми  державні  справи  
боротьба  з  тиранією  має  брехливі  записи  страждання
тільки  суперників  –  визнай  –  мали  нікчемно  малих
чи  варто  потім  принижувати  священну  мову
до  белькотіння  з  трибуни  до  чорної  піни  газет
 
так  мало  радості  -  дочки  богів  у  наших  віршах  Ришарде
замало  світлосяйних  сутінків  дзеркал  вінців  натхнення
нічого  тільки  темне  псалмодійне  заїкання  анімул  (4)
урни  з  прахом  у  спаленому  саду
 
які  сили  треба  наперекір  долі
вироком  історії  людської  несправедливості
в  саду  зрадливий  шепіт  -  тиха  ніч
 
які  сили  духу  треба  щоб  викресати
б’ючи  наосліп  відчаєм  об  відчай
іскорки  світла  гасло  примирення
 
щоб  вічно  тривав  танок  у  крузі  на  густій  траві  
освячував  народження  дитини  і  кожен  початок
дару  повітря,  землі,  вогню  та  води  (5)
 
я  того  не  відаю  –  мій  Дорогий  –  для  чого
посилаю  тобі  вночі  совині  загадки
обіймаю  щиро
 
уклін  від  моєї  тіні
                 [i]з  „Репортаж  з  обложеного  міста  та  інші  вірші”
(1)  Ришард  Криницький  (Ryszard  Krynicki)  –  польський  поет.  Народився  28  червня  1943  року  в  австрійському  містечку  Санкт-Валентін  у  нацистському  таборі  праці,  куди  його  батьки  були  вивезені  на  примусові  роботи  з  Бережан  на  Тернопільщині.  В  часи  комунізму  був  активістом-опозиціонером,  однією  з  найпомітніших  фігур  мистецького  руху  «Нова  хвиля»,  який  виразно  протиставляв  себе  офіційній  культурі;  підписав  «Лист  59»,  у  якому  польські  інтелектуали  висловили  протест  проти  змін  у  конституції,  що  закріплювали  керівну  роль  комуністичної  партії.  З  1976  до  1980  р.  йому  було  заборонено  друкуватися.  В  1988  р.  заснував  у  Кракові  видавництво  «а5»,  яке  до  падіння  комуністичного  режиму  діяло  нелегально,  а  сьогодні  є  одним  з  найбільших  польських  видавництв,  що  спеціалізуються  на  поезії.
(2)  Єдиноріг,  однорі́г  —  міфічна  істота,  яка  символізує  доброчесність.  Зазвичай  єдинорога  уявляють  у  вигляді  коня  з  рогом.  У  християнстві  єдиний  ріг  єдинорога  —  це  символ  божественної  єдності,  духовної  влади  та  шляхетності,  у  зв'язку  з  цим  єдиноріг  стає  образом  Христа.  Той  факт,  що  єдиноріг  невеликий  на  зріст,  вказує  на  аналогію  приниженості  Христа  при  його  народженні;  його  білий  колір  символізує  чистоту,  те,  що  необхідно  здобути,  щоб  іти  шляхами  сина  Божого.
(3)  „Останній  суд”  -  триптих  Ієроніма  Босха,  створений  на  замовлення  намісника  Нідерландів  Філіпа  Вродливого  (Габсбурга),  наймасштабніший  з  уцілілих  творів  Босха.  Центральна  частина  –  Останній  суд,  ліва  стулка  –  Рай,  права  –  Пекло.  Засуджену  Богом  більшу  частину  людства  очікують  пекельний  вогонь,  муки,  стогони  і  скрегіт  зубів.  В  нижній  третині  правої  стулки  зображений  Люцифер  у  своїй  вежі.  Він  призначає  кари.  Вгорі,  на  даху  вежі,  зображені  ті,  хто  встиг  усвідомити  свою  гріховність,  вони  ридають,  кричать  і  заламують  руки.  Позаду  них  —  палаючий  ландшафт  геєни  вогненної.
Ієронім  Босх  „Останній  суд”,  між  1504  і  1516,  олія  по  дереву,  Академія  образотворчих  мистецтв,  Відень,  Австрія
Hieronymus  Bosch    „Last  Judgment”,  between  circa  1482  and  circa  1516,  oil  on  panel,  Akademie  der  bildenden  Künste  Wien,  Austria

(4)  Анімула  -  топос  мандрівної  душі  (animuli),  впроваджений  в  античній  поезії.  Його  називають  топосом  Адріана,  оскільки  вперше  він  з’являється  в  автоепітафії  римського  імператора  Публія  Елія  Траяна  Адріана  (76–  138):  “Душенько  моя,  ніжна  та  рухлива  Госте  тіла  мого  і  подруго,  /  Що  підеш  тепер  в  хащі  темряви  /  Суворі,  безжальні  та  затягнуті  блідістю,  /  І  жартувати  не  будеш,  як  завше”(переклав  з  польської  Нахлік  Я.Н.).  Образ  блудної  душі,  яка  покидає  тіло  й  не  знає  своєї  дальшої  долі,  віддавна  захоплював  уяву  поетів.  За  Арістотелем  топос  (від  грецької  τόπος  -  місце,  позиція)-  загальна  форма  аргументації,  закономірність,  інструкція,  з  якої  можна  отримати  інші  аргументи.  
(5)  Чотири  стихії  -  повітря,  земля,  вогонь  і  вода  –  названі  Емпедоклом  (490  -  430  до  н.е.)  у  поемі  „Про  природу”  першоелементами  багатомірності  єдиного  буття,  на  противагу  єдиному  першоелементу  Космосу  мілетської  школи.  Досвід  філософського  розуміння  світу  Збіґнєва  Герберта  –  це  також  досвід  поетичної  конкретизації  філософської  думки  іноді  більш  ніж  двохтисячолітньої  давності.[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  Do  Ryszarda  Krynickiego  –  list[/b]
Niewiele  zostanie  Ryszardzie  naprawdę  niewiele
z  poezji  tego  szalonego  wieku  na  pewno  Rilke  Eliot
kilku  innych  dostojnych  szamanów  którzy  znali  sekret
zaklinania  słów  formy  odpornej  na  działanie  czasu  bez  czego
nie  ma  frazy  godnej  pamiętania  a  mowa  jest  jak  piasek
 
nasze  zeszyty  szkolne  szczerze  udręczone
ze  śladem  potu  łez  krwi  będą
dla  korektorki  wiecznej  jak  tekst  piosenki  pozbawiony  nut
szlachetnie  prawy  aż  nadto  oczywisty
 
uwierzyliśmy  zbyt  łatwo  że  piękno  nie  ocala
prowadzi  lekkomyślnych  od  snu  do  snu  na  śmierć
nikt  z  nas  nie  potrafił  obudzić  topolowej  driady
czytać  pismo  chmur
dlatego  po  śladach  naszych  nie  przejdzie  jednorożec
nie  wskrzesimy  okrętu  w  zatoce  pawia  róży
została  nam  nagość  i  stoimy  nadzy
po  prawej  lepszej  stronie  tryptyku
Ostateczny  Sąd
 
na  chude  barki  wzięliśmy  sprawy  publiczne
walkę  z  tyranią  kłamstwem  zapisy  cierpienia
lecz  przeciwników  –  przyznasz  –  mieliśmy  nikczemnie  małych
czy  warto  zatem  zniżać  świętą  mowę
do  bełkotu  z  trybuny  do  czarnej  piany  gazet
 
tak  mało  radości  –  córki  bogów  w  naszych  wierszach  Ryszardzie
za  mało  świetlistych  zmierzchów  luster  wieńców  uniesienia
nic  tylko  ciemne  psalmodie  jąkanie  animuli
urny  popiołów  w  spalonym  ogrodzie
 
jakich  sił  trzeba  by  na  przekór  losom
wyrokom  dziejów  ludzkiej  nieprawości
w  ogrojcu  zdrady  szeptać  –  cicha  nocy
 
jakich  sił  ducha  trzeba  by  wykrzesać
bijąc  na  oślep  rozpaczą  o  rozpacz
iskierkę  światła  hasło  pojednania
 
ażeby  wiecznie  trwał  taneczny  krąg  na  gęstej  trawie
święcono  narodziny  dziecka  i  każdy  początek
dary  powietrza  ziemi  i  ognia  i  wody
 
ja  tego  nie  wiem  –  mój  Drogi  –  dlatego
przesyłam  tobie  nocą  te  sowie  zagadki
uścisk  serdeczny
 
ukłon  mego  cienia
                   z  „Raport  z  oblężonego  Miasta  i  inne  wiersze”

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2024

Збігнев Герберт Обраний зірками

Це  не  ангел
це  поет
 
він  не  має  крил
має  тільки  оперену
праву  руку
б'є  цією  рукою  об  повітря
злітає  на  три  дюйми
і  щоразу  падає
 
коли  він  приземляється
відштовхується  ногами
зависає  на  мить  угорі
махаючи  опереною  рукою
 
О,  якби  ти  міг  подолати  притяжіння  глини
то  міг  би  жити  в  зоряному  гнізді
міг  би  стрибати  з  променя  на  промінь
міг  би  –
 
але  зірки
від  однієї  думки
що  будуть  його  землею
злякано  падають
 
поет  прикриває  очі
опереною  рукою
він  уже  мріє  не  про  політ
а  про  падіння
що  креслить  як  блискавка
профіль  нескінченності
 
[b]Zbigniew  Herbert  Wybrańcy  gwiazd[/b]
To  nie  anioł
to  jest  poeta
 
nie  ma  skrzydeł
ma  tylko  upierzoną
prawą  dłoń
bije  tą  dłonią  w  powietrze
ulatuje  na  trzy  cale
i  zaraz  znów  opada
 
kiedy  jest  całkiem  nisko
odbija  się  nogami
na  chwilę  zawisa  w  górze
wymachując  upierzoną  dłonią
 
ach  gdyby  oderwać  się  od  przyciągania  gliny
mógłby  zamieszkać  w  gnieździe  gwiazd
mógłby  skakać  z  promienia  na  promień
mógłby  –
 
ale  gwiazdy
na  samą  myśl
że  byłyby  jego  ziemią
przerażone  spadają
 
poeta  przesłania  oczy
upierzoną  dłonią
nie  marzy  już  o  locie
ale  o  upadku
co  kreśli  jak  błyskawica
profil  nieskończoności

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 10

Ми  втрачаємо  ще  й  ці  сутінки.
Наші  з'єднані  руки  ніхто  не  побачить,
коли  лазурова  ніч  впаде  на  світ.
Мені  видно  з  мого  вікна
Заграву  зорі  за  далекими  пагорбами.

Так  іноді  ковзає  монета
між  моїми  пальцями  осколком  сонця.

Спогади  про  тебе  гнітять  мою  душу
тим  жалем,  який  тобі  відомий.

Так  де  ж  ти?
Серед  яких  людей?
Говориш  які  слова?
Чому  кохання  враз  повертається  до  мене,
коли  мені  сумно,  а  ти  здаєшся  далекою?

Книга,  яку  я  завжди  беру  перед  сутінками,  впала
і  як  побитий  пес  згорнулася  біля  моїх  ніг.

Завжди,  завжди  ти  зникаєш  надвечір
Там,  де  блукають  сутінки,  стираючи  образи.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  10[/b]
Hemos  perdido  aun  este  crepúsculo.
Nadie  nos  vio  esta  tarde  con  las  manos  unidas
mientras  la  noche  azul  caía  sobre  el  mundo.

He  visto  desde  mi  ventana
la  fiesta  del  poniente  en  los  cerros  lejanos.

A  veces  como  una  moneda
se  encendía  un  pedazo  de  sol  entre  mis  manos.

Yo  te  recordaba  con  el  alma  apretada
de  esa  tristeza  que  tú  me  conoces.

Entonces,  dónde  estabas?
Entre  qué  gentes?
Diciendo  qué  palabras?
Por  qué  se  me  vendrá  todo  el  amor  de  golpe
cuando  me  siento  triste,  y  te  siento  lejana?

Cayó  el  libro  que  siempre  se  toma  en  el  crepúsculo,
y  como  un  perro  herido  rodó  a  mis  pies  mi  capa.

Siempre,  siempre  te  alejas  en  las  tardes
hacia  donde  el  crepúsculo  corre  borrando  estatuas.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2024

Пабло Неруда ПОВЕРТАЄТЬСЯ ОСІНЬ

Печальний  день  із  дзвонів  падає
немов  тремтяче  покривало  з  безвольної  вдови,
це  колір,  це  дрімота
черешень  обсипається  під  землю,
це  тягнуться  нескінченні  шлейфи  диму  
і  змінюють  відтінки  води  і  поцілунків.

Не  знаю,  чи  розуміють  мене:  коли  згори
спадає  ніч,  коли  самотній  поет
чує  як  за  вікном  осінь  скаче  на  коні
й  зім'яте  листя  страху  шелестить  в  його  артеріях,
є  щось  надмірне  в  небі,  немов  язик  вола
тягнуче,  якась  непевність  в  небі  й  атмосфері.

Все  повертається  на  свої  місця,
потрібний  адвокат,  олія,  руки,  пляшки,
усі  прикмети  життя:  постелі,  перш  за  все
ті,  які  залиті  кров'ю,
люди,  які  довіряють  свої  секрети  мерзотникам,
убивці,  які  спускаються  сходами,
але  це  все  не  те,  без  древнього  галопу
старого  коня  осені,  який  триває  і  проймає  дрожем.

У  старого  коня  осені  червона  борода
і  його  морду  вкриває  піна  жаху,
і  здійнятий  ним  вітер  нагадує  океан
і  невиразний  запах  могильного  тліну.

Щодня  спадає  з  неба  попільно-сірий  колір,
який  голуби  повинні  рознести  по  землі:
мотузка  звита  з  забуття  і  сліз,
час,  який  дрімав  багато  років  у  дзвонах,
усе,
старе  заношене  вбрання,  жінки,  що  бачать  прихід  снігу,
чорні  маки,  які  не  може  бачити  ніхто  живий,
все  падає  до  рук,  які  я  піднімаю
під  цим  жахливим  дощем.

[b]Pablo  Neruda  VUELVE  EL  OTOÑO[/b]
Un  enlutado  día  cae  de  las  campanas
como  una  temblorosa  tela  de  vaga  viuda,
es  un  color,  un  sueño
de  cerezas  hundidas  en  la  tierra,
es  una  cola  de  humo  que  llega  sin  descanso
a  cambiar  el  color  del  agua  y  de  los  besos.

No  sé  si  se  me  entiende:  cuando  desde  lo  alto
se  avecina  la  noche,  cuando  el  solitario  poeta
a  la  ventana  oye  correr  el  corcel  del  otoño
y  las  hojas  del  miedo  pisoteado  crujen  en  sus  arterias,
hay  algo  sobre  el  cielo,  como  lengua  de  buey
espeso,  algo  en  la  duda  del  cielo  y  de  la  atmósfera.

Vuelven  las  cosas  a  su  sitio,
el  abogado  indispensable,  las  manos,  el  aceite,
las  botellas,
todos  los  indicios  de  la  vida:  las  camas,  sobre  todo,
están  llenas  de  un  líquido  sangriento,
la  gente  deposita  sus  confianzas  en  sórdidas  orejas,
los  asesinos  bajan  escaleras,
pero  no  es  esto,  sino  el  viejo  galope,
el  caballo  del  viejo  otoño  que  tiembla  y  dura.

El  caballo  del  viejo  otoño  tiene  la  barba  roja
y  la  espuma  del  miedo  le  cubre  las  mejillas
y  el  aire  que  le  sigue  tiene  forma  de  océano
y  perfume  de  vaga  podredumbre  enterrada.

Todos  los  días  baja  del  cielo  un  color  ceniciento
que  las  palomas  deben  repartir  por  la  tierra:
la  cuerda  que  el  olvido  y  las  lágrimas  tejen,
el  tiempo  que  ha  dormido  largos  años  dentro  de  las  campanas,
todo,
los  viejos  trajes  mordidos,  las  mujeres  que  ven  venir  la  nieve,
las  amapolas  negras  que  nadie  puede  contemplar  sin  morir,
todo  cae  a  las  manos  que  levanto
en  medio  de  la  lluvia.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2024

Ага Шахід Алі Постскриптум Вовка до „Червоної Шапочки”

По  перше,  майте  співчуття  до  мого  розуміння  історії:
Я  це  роблю  для  нащадків,
для  вихователів  з  дитячих  садочків
і  для  пояснення  моралі:
маленькі  дівчатка  не  повинні  тинятися
в  пошуках  дивовижних  квітів,
і  їм  не  слід  розмовляти  з  незнайомцями.

І  потім  майте  співчуття  до  мого  чесного  розуміння  сюжету:
Хіба  я  не  міг  проковтнути
її  прямо  в  лісі?
Чому  я  її  розпитував,  де  живе  бабуся?
Ніби  я,  живучи  в  лісі,  не  знаю  про  будиночок
під  трьома  дубами
І  про  бабусю,  яка  живе  в  ньому
зовсім  одна?
Хіба  я  не  міг  її  проковтнути  за  кілька  років  до  цього?

І  можете  звати  мене  Великим  Поганим  Вовком,
віднині    це  моє  єдине  ім'я.
Все  ж  я  не  був  розбещувачем  дітей,
Тільки  погодьтеся,  що  вона  була  таки  гарненькою.

Ще  про  мисливця:
Чому  я  спав,  коли  він  розпорював
Мою  товсту  чорну  шкуру
і  наповнював  мене  сміттям  і  камінням?
Я  побіг  з  цим  тягарем  і  впав,
тільки  для  того,  щоб  дітям  було  смішно
як  гуркоче  каміння
у  розрізаному  животі,
і  вивалюється  з  нього  сміття,
У  повній  відповідності  з  часом,
коли  казка  повинна
закінчитися.

[b]Agha  Shahid  Ali  The  Wolf's  Postcript  to  'Little  Red  Riding  Hood'[/b]
First,  grant  me  my  sense  of  history:
I  did  it  for  posterity,
for  kindergarten  teachers
and  a  clear  moral:
Little  girls  shouldn't  wander  off
in  search  of  strange  flowers,
and  they  mustn't  speak  to  strangers.

And  then  grant  me  my  generous  sense  of  plot:
Couldn't  I  have  gobbled  her  up
right  there  in  the  jungle?
Why  did  I  ask  her  where  her  grandma  lived?
As  if  I,  a  forest-dweller,
didn't  know  of  the  cottage
under  the  three  oak  trees
and  the  old  woman  lived  there
all  alone?
As  if  I  couldn't  have  swallowed  her  years  before?

And  you  may  call  me  the  Big  Bad  Wolf,
now  my  only  reputation.
But  I  was  no  child-molester
though  you'll  agree  she  was  pretty.

And  the  huntsman:
Was  I  sleeping  while  he  snipped
my  thick  black  fur
and  filled  me  with  garbage  and  stones?
I  ran  with  that  weight  and  fell  down,
simply  so  children  could  laugh
at  the  noise  of  the  stones
cutting  through  my  belly,
at  the  garbage  spilling  out
with  a  perfect  sense  of  timing,
just  when  the  tale
should  have  come  to  an  end.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2024

Ага Шахід Алі Прощання

                                                             [i](До  Патріції  О’Нілл)[/i]
В  якийсь  момент  я  загубив  твої  сліди.
Вони  несуть  руїну  і  звуть  це  миром.(1)
Коли  ти  зникла,  скелі  хоронили:
Були  беззахисними  неозброєні.

Коли  гірська  коза  об  скелю  треться,
                                     чи  хтось  збирає  її  пух  (2)  на  схилі?
О  Ткач  (3),  хто  виткав  досконале  полотно,
                                   хто  зважить  пряжу  бездоганно  вірно?
Вони  несуть  руїну  і  звуть  це  миром.
Хто  стереже  Ворота  Раю  (4)  уночі?

Знов  моя  пам'ять  на  шляхах  минулого.
Всю  ніч  в  пустелі  йдуть  армійські  каравани:
У  світлі  фар  розтане  з  часом  сірий  дим  -
                                 узимку  –  наче  дрібно  змелений  фенхель.
Чи  запитаємо:  що  ви  зробили  з  світом?
У  озері  мечеті  й  храми  разом  відображаються
                                   в  задумливих  обіймах.

Чи  подаруєш  їм  шафран  (5),  якщо  знайдеш  їх  тут
                         у  цім  столітті  в  цій  країні,
                                     де  я  пришитий  до  твоєї  тіні?

Ми  покидали  цю  країну,  хапаючись  за  двері.
Втікали  діти,  припадаючи  до  вікон.
Ти  на  освітленій  дорозі  була  позаду.
Коли  на  ній  не  стало  світла,  зникло  все.

В  якийсь  момент  я  загубив  твої  сліди.
Мені  потрібна  ти.  Щоб  вдосконалити  мене:
Мене  без  тебе  вдосконалює  диявол.
Іде  твоє  минуле  шляхами  моєї  пам’яті.
Все,  що  ти  втратила  –  це  я.    Ти  не  прощаєш.
Все,  що  ти  втратила  –  це  я.  Твій  досконалий  ворог.
Йдуть  твої  спогади  шляхами  моєї  пам’яті.

Я  через  Рай  пливу  рікою  з  Пекла:
                                 Прекрасний  привид,  серед  ночі.

Весло  –  це  серце,  воно  у  хвилі  з  порцеляни  б’є.
Безмовна  ніч.  Весло  –  це  лотос.
Я  –  танучий  весляр  –  ласкавим  диханням  втішає  бриз,
                                 мені  він  наче  співчуває.

Якби  ти  тільки  могла  колись  моєю  бути,
чи  залишилося  б  щось  неможливе  в  світі?

Все,  що  ти  втратила  –  це  я.    Ти  не  прощаєш.
Блукає  моя  пам’ять  шляхами  твого  минулого.
Там  нічого  прощати.  Ти  не  прощаєш.
Навіть  від  себе  я  таю  свій  біль,  свій  біль  я  відкриваю
                                       лиш  собі.

Нема  нічого,  що  не  прощається.  Ти  не  прощаєш.

Якби  ти  тільки  могла  колись  моєю  бути,
чи  залишилося  б  щось  неможливе  в  світі?
           [i]  (Зі  збірки  „Країна  без  поштамтів”,  1997  р.)
(1)  парафраза  з  Тацита:  “Solitudinem  faciunt  et  pacem  appellant”  ("Агрикола",  ХХХ,4,  “Вони  творять  пустелю  й  називають  це  миром”)  -  промова  вождя  бритів  Калгака  з  закликом  виступити  проти  вторгнення  римлян
(2)    якісна  кашемірова  нитка  з  підшерстка  гірської  кози  має  товщину  близько  16  мкм  (людська  волосина  має  товщину  50  мкм)
(3)  Ткач  -  одне  з  99  імен  Аллаха.  Він  виткав  досконале  полотно  -  світ
(4)  Долину  Кашміра  називають  "Раєм  на  землі".  
(5)  шафран  -  одні  з  найдорожчих  у  світі  прянощів,  які  одержують  з  рилець  кашмірського  шафрану  (крокусу),  найцінніший  подарунок.
[/i]
[b]Agha  Shahid  Ali  Farewell[/b]
 At  a  certain  point  I  lost  track  of  you.
 They  make  a  desolation  and  call  it  peace.
 when  you  left  even  the  stones  were  buried:
 the  defenceless  would  have  no  weapons.

 When  the  ibex  rubs  itself  against  the  rocks,
 who  collects  its  fallen  fleece  from  the  slopes?
 O  Weaver  whose  seams  perfectly  vanished,
 who  weighs  the  hairs  on  the  jeweller's  balance?
 They  make  a  desolation  and  call  it  peace.
 Who  is  the  guardian  tonight  of  the  Gates  of  Paradise?

 My  memory  is  again  in  the  way  of  your  history.
 Army  convoys  all  night  like  desert  caravans:
 In  the  smoking  oil  of  dimmed  headlights,  time  dissolved-  all
 winter-  its  crushed  fennel.
 We  can't  ask  them:  Are  you  done  with  the  world?

 In  the  lake  the  arms  of  temples  and  mosques  are  locked  in  each  other's
 reflections.

 Have  you  soaked  saffron  to  pour  on  them  when  they  are  found  like  this
 centuries  later  in  this  country
 I  have  stitched  to  your  shadow?

 In  this  country  we  step  out  with  doors  in  our  arms
 Children  run  out  with  windows  in  their  arms.
 You  drag  it  behind  you  in  lit  corridors.
 if  the  switch  is  pulled  you  will  be  torn  from  everything.

 At  a  certain  point  I  lost  track  of  you.
 You  needed  me.  You  needed  to  perfect  me.
 In  your  absence  you  polished  me  into  the  Enemy.
 Your  history  gets  in  the  way  of  my  memory.
 I  am  everything  you  lost.  You  can't  forgive  me.
 I  am  everything  you  lost.  Your  perfect  Enemy.
 Your  memory  gets  in  the  way  of  my  memory:

 I  am  being  rowed  through  Paradise  in  a  river  of  Hell:
 Exquisite  ghost,  it  is  night.

 The  paddle  is  a  heart;  it  breaks  the  porcelain  waves.
 It  is  still  night.  The  paddle  is  a  lotus.
 I  am  rowed-  as  it  withers-toward  the  breeze  which  is  soft  as
 if  it  had  pity  on  me.

 If  only  somehow  you  could  have  been  mine,  what  wouldn't
 have  happened  in  the  world?

 I'm  everything  you  lost.  You  won't  forgive  me.
 My  memory  keeps  getting  in  the  way  of  your  history.
 There  is  nothing  to  forgive.You  can't  forgive  me.
 I  hid  my  pain  even  from  myself;  I  revealed  my  pain  only  to  myself.

 There  is  everything  to  forgive.  You  can't  forgive  me.

 If  only  somehow  you  could  have  been  mine,
 what  would  not  have  been  possible  in  the  world?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013687
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2024

Ага Шахід Алі Газель (Арабською)

Зникає  мова?  Бізнес  свій  я  маю  арабською.
Лист  про  кохання:  без  жалю  сплітаю  арабською.

Які  тут  виставлені  паволоки  із  Кашміру!
На  кожнім  „пейслі”(1)  золотом  сіяє  арабською.

Чи  не  даремна  суєта  навкруг  чужої  мови?
Парфуми  на  убранні  спокушають  арабською.

Був  „Путівник  розгублених”  написаний  –  повірте  –
Маймоном  (2)  -  євреєм  із  Іспанії  –  арабською.

Маджнун  (3)  спиняє  караван,  рве  комір,  кличе  Лейлу.
Так  само,  як  в  перекладі,  страждає  арабською.

Шаммас  (4)  говорить:  вітчизну  з  пам’яті  не  витерти.
В  двох  його  мовах  іврит  кохається  з  арабською.

Загинув  Лорка  (5),  і  балкон  залишився  відкритим,
Касиди  в  морі  він  без  швів  зшиває  арабською.

Бісексуальний  Рай:  ах!  вічно  юні  гурії!
З  них  кожна  Так!  до  тебе  промовляє  арабською.

Тут  про  грядущий  Апокаліпсис  шипіння  марне,
Три  форми  Ш  у  ньому  розпізнаю  арабською.

І  я  також,  о  Аміхаю  (6),  дивився  так,  як  ти  –
На  смерть.  Івритом.  І,  вибачаюся,  арабською.

Мене  запитуєш,  Шахід  що  означає:  слухай,
Перською  „любий”,  „свідком”  –  називають  арабською.

[i](1)  „Пейслі”  –  традиційний  візерунок  на  тканинах  з  Кашміру  https://en.wikipedia.org/wiki/Paisley_(design)
(2)  Маймон  (Маймонідес)  -  (1138  (1135?),  Кордова  —  13/12/1204,  Каїр)  –  видатний  єврейський  філософ,  лікар,  раввин,  писав  арабською  мовою  та  івритом.  http://toldot.ru/tora/rabbanim/rabbanim_504.html
 (3)  Лейла́  і  Меджну́н  –  закохані  зі  старовинної  арабської  легенди  про  трагічне  кохання.
(4)  Антон  Шаммас  –  палестинський  письменник,  поет,  перекладач,  знавець  англійської  і  арабської  літератури  та  історії  мистецтв.
(5)  Федеріко  Гарсіа  Лорка  (05/06/1898  –  19/08/1936)  –  великий  іспанський  поет,  убитий  на  початку  Громадянської  війни  в  Іспанії.  Тут  алюзія  на    слова  з  його  вірша  Балкон  „Коли  я  помру  /  Залиште  балкон  відкритим”  (El  Balcón  „Si  muero  /  Dejad  el  balcón  abierto”).
(6)  Ієгуда  Аміхай  -  поет,  прозаїк,  драматург  з  Єрусалиму,  класик  івритської  поезії  20-го  сторіччя.  У  1945  році  воював  в  Італії  у  складі  Єврейської  бригади  британської  армії,    у  1948  –  1949  рр.  воював  у  ізраїльській  армії  у  Війні  за  незалежність  Ізраїлю.[/i]

[b]Agha  Shahid  Ali  Gazella  (In  Arabic)[/b]
A  language  of  loss?  I  have  some  business  in  Arabic.
Love  letters:  a  calligraphy  pitiless  in  Arabic.

At  an  exhibit  of  miniatures,  what  Kashmiri  hairs!
Each  paisley  inked  into  a  golden  tress  in  Arabic.

This  much  fuss  about  a  language  I  don't  know?  So  one  day
perfume  from  a  dress  may  let  you  digress  in  Arabic.

A  "Guide  for  the  Perplexed"  was  written–believe  me–
by  Cordoba's  Jew–Maimonides–in  Arabic.

Majnoon,  by  stopped  caravans,  rips  his  collars,  cries  "Laila!"
Pain  translated  is  O!  much  more–not  less–in  Arabic.

Writes  Shammas:  Memory,  no  longer  confused,  now  is  a  homeland–
his  two  languages  a  Hebrew  caress  in  Arabic.

When  Lorca  died,  they  left  the  balconies  open  and  saw:
On  the  sea  his  qasidas  stitched  seamless  in  Arabic.

Ah,  bisexual  Heaven:  wide-eyed  houris  and  immortal  youths!
To  your  each  desire  the  say  Yes!  O  Yes!  in  Arabic.

For  that  excess  of  sibilance,  the  last  Apocalypse,
so  pressing  those  three  forms  of  S  in  Arabic.

I  too,  O  Amichai,  saw  everything,  just  like  you  did–
In  Death.  In  Hebrew.  And  (please  let  me  stress)  in  Arabic.

They  ask  me  to  tell  them  what  Shahid  means:  Listen,  listen:
It  means  "The  Beloved"  in  Persian,  "witness"  in  Arabic.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2024

Ага Шахід Алі СКРИПКИ

                                                                                     [i]з  Махмуда  Дервіша[/i]
Плачуть  скрипки  циганські,  збираючись  в  Андалусію,
Плачуть  скрипки  арабські,  покидаючи  Андалусію.

Скрипки  плачуть  про  час,  що  назад  не  вернеться,
Скрипки  плачуть  за  домом,  що  можна  вернути.

Скрипки  ліс  запалили  у  цій  непроглядній  пітьмі,
Скрипки  рвуть  горизонти,  запах  крові  у  венах  моїх.

Плачуть  скрипки  циганські,  збираючись  в  Андалусію,
Плачуть  скрипки  арабські,  покидаючи  Андалусію.

Скрипки  –  коні  примарні  із  хвиль  гомінкої  води
Скрипки  –  хвилі  припливу  на  полі  шаленім  бузку

Скрипки  –  монстри,  розбуджені  нігтем  далекої  жінки
Скрипки  –  військо,  будова,  мармурова  гробниця  й  Нахаванд  *.

Скрипки  –  хаос  у  серці  і  вітер  безумства  в  ногах  танцюриста
Скрипки  –  зграї  птахів,  пролітаючих,  наче  розірваний  прапор

Скрипки  –  докором  з  шовку  стихають  у  ночі  кохання
Скрипки  –  звуків  далеких  пролите  вино  із  минулих  бажань

Скрипки  всюди  зі  мною  неначе  відплата,
Скрипки  ловлять  мене  щоб  убити,  коли  наздогонять.

Скрипки  плачуть  арабські  покидаючи  Андалусію
Скрипки  плачуть  циганські    збираючись  в  Андалусію.
*  [i]Нахаванд  -  один  з  класичних  арабських  музичних  режимів.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=63zqNQsgPns[/youtube]

[b]Agha  Shahid  Ali  VIOLINS[/b]
                                       [i]by  Mahmmoud  Darwish  [/i]
Violins  weep  with  gypsies  going  to  Andalusia
Violins  weep  for  Arabs  leaving  Andalusia

Violins  weep  for  a  time  that  does  not  return
Violins  weep  for  a  homeland  that  might  return

Violins  set  fire  to  the  woods  of  that  deep  deep  darkness
Violins  tear  the  horizon  and  smell  my  blood  in  the  vein

Violins  weep  with  gypsies  going  to  Andalusia
Violins  weep  for  Arabs  leaving  Andalusia

Violins  are  horses  on  a  phantom  string  of  moaning  water
Violins  are  the  ebb  and  flow  of  a  field  of  wild  lilacs

Violins  are  monsters  touched  by  the  nail  of  a  woman  now  distant
Violins  are  an  army,  building  and  filling  a  tomb  made  of  marble
   and  Nahawund

Violins  are  the  anarchy  of  hearts  driven  mad  by  the  wind  in  a  dancer’s  foot
Violins  are  flocks  of  birds  fleeing  a  torn  banner

Violins  are  complaints  of  silk  creased  in  the  lover’s  night
Violins  are  the  distant  sound  of  wine  falling  on  a  previous  desire

Violins  follow  me  everywhere  in  vengeance
Violins  seek  me  out  to  kill  me  wherever  they  find  me

Violins  weep  for  Arabs  leaving  Andalusia
Violins  weep  with  gypsies  going  to  Andalusia
         *  Nahawund:  One  of  the  classical  Arabic  musical  modes.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2024

Ага Шахід Алі Країна без поштамтів

1
Я  знову  повернувся  в  цю  країну,
де  зруйнували  мінарети.
Хтось  у  гірчичне  масло  вмочить  гніт
в  глиняну  лампу,  читати  вечорами
начертані  планетами  послання.
Відбитки  пальців  замінили  підпис  в  банку
в  цьому  поштовому  архіві  з  приреченими
адресатами,  де  всі  будинки  зруйновані  або  пусті.
Пусті?  Тому  що  так  багато  втікали,  бігли
і  стали  біженцями  там,  на  рівнині,
де  довелося  випасти  росою,
і  стати  горами  зі  скла.  Вони  крізь  нього
нас  бачать  –  бачать  як  зруйновані  безумством
будинки  їх  захищають  від  вогню,  неначе
печерні  стіни.  Спалили  їх  солдати,  вогнем  зітерли,
наш  світ  згорів  миттєво,  так  попелом  стає
пап’є-маше  у  візерунках  золотих.  Коли  загинув
муедзин,  було  обкрадене  безмовне  місто.
Будинки  були  зметені,  немов  опале  листя
для  спалення.  Тепер  щовечора  ми  забуваємо
свої  домівки  –  свої,  покинуті  пустими.
Ми  правовірні.  Ми  на  ті  двері  прикріпили  вінки.
Правовірніші  щоночі  під  стінами  запалюють  вогонь
і  ми  вдивляємося  у  пітьму,  як  у  печеру.
2
„Ми  опинилися  в  вогні,  ховаючись  в  пітьмі”,  -
як  карта  ляже,  скаже  вулиця:  „Я  хочу
бути  тим,  хто  проливає  кров.  Умивши  свої  руки.
Або  я  залишуся  на  холоді  допоки  ллється  дощ
чорнилом,  і  мої  пальці,  за  межею  болю,
всю  ніч  штампують  скасовані  печаті”.
Безумний  провідник!  Забуто  сказане.  Вони  прибудуть
у  цю  країну,  з  попелу.  Фантоми  душ,
моліться  за  живих.  Я  повернувся  дощем,
знайти  його,  дізнатися,  чому  він  не  писав,
Я  взяв  з  собою  гроші,  валюту  з  пейслі,
купити  нові  марки,  вже  рідкісні,  пусті,
на  них  не  вказана  країна.  Без  ліхтаря
дивлюся  на  похованих  в  будинках  спорожнілих    –
Він  міг  би  жити,  відкривати  двері  диму,
пітьмі  видихувать  свій  спалений  рефрен  -
„Всьому  кінець,  нічого  не  лишилося”.
Я  мушу  наказати  тиші,  щоб  стала  дзеркалом,
щоб  знову  чути  його  голос  звідусюди.
Біжать  вогненні  хвилі.  Я  мушу  цю  ріку  перепливти?
Зачинені  усі  поштамти.  Хто  буде  доставляти
пергаменти  з  нарізаними  пейслі,  мої  новини  в  тюрми?
Віднині  зможе  тільки  тиша  одержати  мої  листи
до  нього.  Чи  темні  вікна  пошти  для  безадресних  листів.
3
„Всі  карти  знищені,  не  проминули  жодну.
Я  сторож  в  мінареті,  в  якому  муедзин  загинув.
Приїдь  мерщій,  бо  я  живий.  Тут  пейслі  часом
при  світлі  бувають  білі  або  чорні.
Липке  багно  заляпує  їх  завитки,
вони  як  квіти  осені  в  утраченій  країні.
Прийми  їх,  я  даю  їх  тільки  раз,  вночі.
Приїдь  до  того,  як  я,  мертвий,  втрачу  голос”.
У  чорний  дощ  залишся  вірним  фантомам  душ,
тут  твій  біль.  Відчуй  його.  Ти  мусиш  це  відчути.
„Нічого  не  лишилося,  всьому  кінець”,
я  знову  бачу  його  голос:  „Це  алтарі
зі  слів.  Знайди  свої  листи  до  мене.  Й  мої
до  тебе.  Приїдь  мерщій  і  плач,  відкривши
загублені  конверти”.  І  відшукай  цей  мінарет:
Я  опинився  у  вогні,  ховаючись  в  пітьмі.
Тут  біль  твій.  Ти  повинен  це  відчути.  Відчуй.
Душа,  будь  вірна  божевільному  рефрену  –
Хтось  у  гірчичне  масло  вмочить  гніт
в  глиняну  лампу,  читати  вечорами
начертані  планетами  послання.
Штампують  мої  руки  скасовані  печаті
Тут  архів.  Я  відшукав  залишений
ним  голос  на  карті,  де  нема  кордонів.  
4
Я  їх  читав,  листи  закоханих,  цих  божевільних,
й  мої  до  тих,  від  кого  відповіді  не  прийшли.
Я  засвітив  ліхтар,  шлю  свої  відповіді,  зву  до  молитви
глухих  людей  на  різних  континентах.  І  мої  сльози  -
це  нескінченний  плач,  як  у  листах  померлих  плач
до  цього  світу,  кінець  якому  близько,  завжди  близько.
Мої  слова,  відправлені  у  велетенських  конвертах  зливи,
ідуть  туди,  до  адресатів,  через  океани.
Те,  що  пишу,  це  дощ.  Я  не  благаю.
Це  просто  стримуваний  крик,  до  нас!  до  нас!
чиї  листи  кричать  про  гинучих  у  тюрмах.
Віднині  я  щовечора  у  мінареті
угору  йду  по  східцях.  Божевільна  постать,
Я  розкидаю  пейслі  хмар.  Покинутий,  як  ці:
хто  підкупляє  вітер  ранку,  це  їх  таємний  задум.
Та  тут  немає  сонця.  Тут  немає  сонця.
Тоді  жалю  не  майте  ви,  кого  я  врятувати  не  зумів  –
Мені  пришліть  ваш  крик,  хоча  б  у  такий  спосіб:
Я  знайшов  листи  від  в’язнів  до  коханих  –
Початок  одного:  „Мої  слова  ніколи  не  знайдуть  тебе”.
Закінчив  інший:  „Шкіра  тане  від  роси
без  твого  дотику”.  Я  хочу  відповісти:
Я  хочу  жити  вічно.  Що  можна  ще  сказати?
Йде  дощ,  коли  я  це  пишу.  Шалене  серце,  будь  сміливим.

[b]Agha  Shahid  Ali  The  Country  Without  a  Post  Office[/b]
1
Again  I’ve  returned  to  this  country
where  a  minaret  has  been  entombed.
Someone  soaks  the  wicks  of  clay  lamps
in  mustard  oil,  each  night  climbs  its  steps
to  read  messages  scratched  on  planets.
His  fingerprints  cancel  bank  stamps
in  that  archive  for  letters  with  doomed
addresses,  each  house  buried  or  empty.
Empty?  Because  so  many  fled,  ran  away,
and  became  refugees  there,  in  the  plains,
where  they  must  now  will  a  final  dewfall
to  turn  the  mountains  to  glass.  They’ll  see
us  through  them—see  us  frantically  bury
houses  to  save  them  from  fire  that,  like  a  wall
caves  in.  The  soldiers  light  it,  hone  the  flames,
burn  our  world  to  sudden  papier-mâché
inlaid  with  gold,  then  ash.  When  the  muezzin
died,  the  city  was  robbed  of  every  Call.
The  houses  were  swept  about  like  leaves
for  burning.  Now  every  night  we  bury
our  houses—theirs,  the  ones  left  empty.
We  are  faithful.  On  their  doors  we  hang  wreaths.
More  faithful  each  night  fire  again  is  a  wall
and  we  look  for  the  dark  as  it  caves  in.
2
“We’re  inside  the  fire,  looking  for  the  dark,”
one  card  lying  on  the  street  says,  “I  want
to  be  he  who  pours  blood.  To  soak  your  hands.
Or  I’ll  leave  mine  in  the  cold  till  the  rain
is  ink,  and  my  fingers,  at  the  edge  of  pain,
are  seals  all  night  to  cancel  the  stamps.”
The  mad  guide!  The  lost  speak  like  this.  They  haunt
a  country  when  it  is  ash.  Phantom  heart,
pray  he’s  alive.  I  have  returned  in  rain
to  find  him,  to  learn  why  he  never  wrote.
I’ve  brought  cash,  a  currency  of  paisleys
to  buy  the  new  stamps,  rare  already,  blank,
no  nation  named  on  them.  Without  a  lamp
I  look  for  him  in  houses  buried,  empty—
He  may  be  alive,  opening  doors  of  smoke,
breathing  in  the  dark  his  ash-refrain:
“Everything  is  finished,  nothing  remains.”
I  must  force  silence  to  be  a  mirror
to  see  his  voice  again  for  directions.
Fire  runs  in  waves.  Should  I  cross  that  river?
Each  post  office  is  boarded  up.  Who  will  deliver
parchment  cut  in  paisleys,  my  news  to  prisons?
Only  silence  can  now  trace  my  letters
to  him.  Or  in  a  dead  office  the  dark  panes.
3
“The  entire  map  of  the  lost  will  be  candled.
I’m  keeper  of  the  minaret  since  the  muezzin  died.
Come  soon,  I’m  alive.  There’s  almost  a  paisley
against  the  light,  sometimes  white,  then  black.
The  glutinous  wash  is  wet  on  its  back
as  it  blossoms  into  autumn’s  final  country—
Buy  it,  I  issue  it  only  once,  at  night.
Come  before  I’m  killed,  my  voice  canceled.”
In  this  dark  rain,  be  faithful,  Phantom  heart,
this  is  your  pain.  Feel  it.  You  must  feel  it.
“Nothing  will  remain,  everything’s  finished,”
I  see  his  voice  again:  “This  is  a  shrine
of  words.  You’ll  find  your  letters  to  me.  And  mine
to  you.  Come  soon  and  tear  open  these  vanished
envelopes.”  And  reach  the  minaret:
I’m  inside  the  fire.  I  have  found  the  dark.
This  is  your  pain.  You  must  feel  it.  Feel  it,
Heart,  be  faithful  to  his  mad  refrain—
For  he  soaked  the  wicks  of  clay  lamps,
lit  them  each  night  as  he  climbed  these  steps
to  read  messages  scratched  on  planets.
His  hands  were  seals  to  cancel  the  stamps.
This  is  an  archive.  I’ve  found  the  remains
of  his  voice,  that  map  of  longings  with  no  limit.
4
I  read  them,  letters  of  lovers,  the  mad  ones,
and  mine  to  him  from  whom  no  answers  came.
I  light  lamps,  send  my  answers,  Calls  to  Prayer
to  deaf  worlds  across  continents.  And  my  lament
is  cries  countless,  cries  like  dead  letters  sent
to  this  world  whose  end  was  near,  always  near.
My  words  go  out  in  huge  packages  of  rain,
go  there,  to  addresses,  across  the  oceans.
It’s  raining  as  I  write  this.  I  have  no  prayer.
It’s  just  a  shout,  held  in,  It’s  Us!  It’s  Us!
whose  letters  are  cries  that  break  like  bodies
in  prisons.  Now  each  night  in  the  minaret
I  guide  myself  up  the  steps.  Mad  silhouette,
I  throw  paisleys  to  clouds.  The  lost  are  like  this:
They  bribe  the  air  for  dawn,  this  their  dark
purpose.
But  there’s  no  sun  here.  There  is  no  sun  here.
Then  be  pitiless  you  whom  I  could  not  save—
Send  your  cries  to  me,  if  only  in  this  way:
I’ve  found  a  prisoner’s  letters  to  a  lover—
One  begins:  “These  words  may  never  reach  you.”
Another  ends:  “The  skin  dissolves  in  dew
without  your  touch.”  And  I  want  to  answer:
I  want  to  live  forever.  What  else  can  I  say?
It  rains  as  I  write  this.  Mad  heart,  be  brave.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013362
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2024

Ага Шахід Алі Останній шафран

                                                   [i]Після  поля  шафрану  привертають  увагу  плавучі  сади,
                                                   які    по  озеру  Дал  (1)  можна  рухати  з  місця  на  місце.[/i]
                                         1
Я  помру,  восени,  у  Кашмірі,
й  остаточний  порядок  у  венах
у  новинах  навряд  оминуть,  цензуровану  кров
чи  Шафранове  Сонце  й  Сезони  Дощів

продаватимуть  в  траурній  рамці,  потім  знищать,
непомітно  на  стоянці  для  вільних  таксі.
Там  прикріплюють  люди  таблоїди
на  паркан  біля  банку  Гріндлея  (2).

А  я  буду  шукати  криваві  сліди
в  заголовках  під  фото  дітей,
їх  без  поспіху  –  після  квітневої  повені  –
убивали  в  рифленій  воді,  кожен  вирваний
крик  з  їх  горлянок  неначе  Джелам  (3)
відступив,  обернувшись  в  готівку,
відображену  в  банківських  звітах.
Я  обслідую  хвилі,  розшукаю  там  кожен  таємний

баланс,  оплачу  його  в  будь-який  спосіб,
як-небудь  водіїв  розпитаю.  Буде
поглядом  звати  Зелена  Чинара,
обіцяютиме,  „Я  прийму  тебе  в  будь-якім  місці,

навіть  в  час  комендантський”,  і  вручить  букет  –
„Тут  вінки  оголошені  поза  законом!”

                                         2
Я  помру  в  кінці  жовтня  в  той  день,  який  буде  колись:
доставить  мене  до  Помпора  (4)  таксист,  там  я    квітів  нарву  і  вернуся,
розітерті  тичинки  –  Скільки  тисяч?  –
 мої  руки  покриють  багрянцем:  я  крикну:  ”Шафран  (5),  моя  плата!”
Він  здолає  кордони  й  розвіє  про  мене  чутки.  „Чи  хтось
бачив  Шахіда”,  -знов  і  знов  ми  почуємо  в  кожній  чайній
від  Нішата  (6)  до  Насіма  (7).  Він  зупиниться  у  Шалімарі  (8)  на  гхаті  (9),
і  ми  зійдемо  сходами  в  воду.  Там    світи  розділились  –
у  двох  ярдах  –  від  берега,  я  востаннє  його  пасажир.
Несподівно  для  його  віку,  затремтить  його  голос,
його  погляд  омиє    мене,  як  зелена  вода:
„не  зростатиме  золото  знову  на  згорілому  полі  Помпора”.
Він  доставить  мене  в  вільний  світ  з  Заборонної  зони,  так  потрапить
моя  кров  у  новини  Шафрановим  Сонцем  на  хвилях.

                                         3
Так,  я  це  пам’ятаю,
день,  коли  я  помер  і  розтанув  багрянцем,

небо  це,  ці  потоки  повітря,
цей  розлив  кольорів  і  стікаюча  кров’ю
земля,  ми  безмовно  до  берега  йшли
повз  гвардійців  в  той  день,  коли  вмер  я,  і  він,
охоронець  у  світі  з  останнім  шафраном,
правив  човен  на  острів  завбільшки  з  могилу.
Він  відплив  на  два  ярди  зі  мною  на  захід,
залишивши  позаду  весь  біль.  На  слуху  була  звістка,
я  мертвий,  і  прорвалися  ці  найдорожчі  рядки,
„Якщо  дійсно  є  рай  на  землі,
то  він  тут,  саме  тут,  саме  тут.”  (10)
                               [i]    (для  Відура  Вазіра)[/i]
[i](1)  Дал  –  друге  за  величиною  озеро  Кашміру,  яке  ще  називають  „Коштовним  каменем  в  короні  Кашміру”  або  „Срінагарським  скарбом”.  Берегова  лінія  довжиною  15,5  км  забудована  з  часів  правління  Великих  Моголів  парками,  садами,  каналами  й  готелями.  Після  Моголів  Кашмір  був  завойований  пуштунами,  які  прийшли  з  Афганістану.  Нові  правителі  обмежили  право  англійців  будувати  будинки  на  цій  землі.  Англійці,  щоб  обійти  заборону,  почали  споруджувати  будинки  на  човнах  довжиною  до  24-38  метрів  і  до  3  метрів  у  ширину:  „Кожен  з  них  –  це  маленький  шматочок  Англії,  що  плаває  по  озеру  Дал”.  Донині  іноземцям  не  дозволено  купувати  в  Кашмірі  землю  для  забудови.  Зараз  плаваючі  палаци  й  сади  стали  окрасою  озера.
(2)  Гріндлей-Банк  –  Національний  Банк  Індії,  заснований  у  1828  році  Робертом  Мелвіллом  Гріндлеєм  у  Лондоні  для  перевезення  до  Індії  й  назад  пасажирів  і  багажу.  Згодом  до  переліку  послуг  були  включені  банківські  операції.  З  1948  року  став  Національним  банком  Індії,  у  1974  році  переданий  Австралії  і  Новозеландії.  Після  2000  року  назва  Гріндлей-Банк  не  використовується.
(3)  Джелам  –  судохідна  річка  Індії  і  Пакистану,  бере  початок  у  Гімалаях,  тече  через  Кашмірську  долину  до  Індо-Гангської  рівнини,  де  впадає  в  річку  Чинаб  (басейн  р.Інд).  Долина  Кашміру  утворена  розширеннями  і  вигинами  річки,  озеро  Дал  –  її  заглибленням.
(4)  Помпор  –  історичне  місто  на  східному  березі  річки  Джелам  на  національній  трасі  Срінагар  –  Джамму.  Знаходиться  на  відстані  11  км  від  Лал  Чоук  -  центру  міста  Срінагар.  Відоме  своїм  шафраном,  знаним  як  кашмірський  шафран,  найкращий  у  світі.  Більшість  людей  Помпору  мали  земельні  ділянки  і  займалася  вирощуванням  шафрану.  Помпор  відомий  також  своїм  хлібом,  який  випікається  на  весілля  і  для  релігійних  церемоній.  Більшість  місцевого  населення  –  мусульмани.  Також  в  Помпорі  проживало  багато  пандитів,  тут  знаходився  їхній  головний  храм.
(5)  Шафран  -  одні  з  найдорожчих  у  світі  прянощів,  які  одержують  з  рилець  кашмірського  шафрану  (крокусу),  найцінніший  подарунок.
(6)  Нішат  Багх  (Весняний  сад)–  дивоважний  і  неймовірно  красивий  сад,  закладений  неподалік  від  Срінагара  у  1633  році  Асаф  Ханом,  старшим  братом  Нур  Джахана  і  тестем  Шаха  Джахана.  Це  другий  за  величиною  сад  Моголів.  З  нього  відкривається  панорама  на  гірський  хребет  Пір-Панджал  і  на  озеро  Дал.
(7)  Насім  Багх    (Сад  Ласкавого  Бризу)–  сад  на  західному  березі  озера  Лал,  насаджений  за  наказом  Шаха  Джахана  з  тисячі  двохсот  саджанців  чинар  20  -  21  березня  1635  року.    Саджанці  полили  водою  з  молоком.  Фонтани  і  огорожа  навколо  саду  були  зруйновані  під  час  афганського  правління.  Немає  місця  на  землі,  яке  зрівняється  красою  з  цим  садом,  коли  восени  багряніє  листя  чинар.
                     Вранці  Сад  Нішат,  увечері  Сад  Насім,
                     Шалімар  і  крокусові  поля  –  ось  ті  місця,
                     які  побачиш  в  Кашмірі  і  не  захочеш  нічого.
(8)  Багх  Шалімар  (Сад  Кохання)  у  Індії  і  Пакистані  -  чудові  зразки  паркового  мистецтва  Великих  Моголів.  Сад  Шалімар  біля  міста  Срінагар  у  штаті  Джамму  і  Кашмір  збудував  імператор  Великих  Моголів  Джахангір  для  своєї  дружини  Нур  Джахан  у  1618  році.
(9)  Гхат  —  кам’яні  східці  для  ритуального  омивання  індуїстів  і  місце  кремації.  Гхати  будувалися  і  перебудовувалися  на  протязі  сотень  і  тисяч  років  на  берегах  священних  рік  Індії..
(10)  Коли  імператор  моголів  Джахангір  ступив  в  долину  Кашмір,  він,  вражений  красою  цієї  землі,  сказав  знамените:  „Якщо  існує  Рай  на  землі,  то  він  саме  тут”.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=0mxhbC530Yg[/youtube]
[b]Agha  Shahid  Ali  The  Last  Saffron[/b]
                                 [i]  Next  to  Saffron  cultivation  in  interest  come  the  floating  gardens
                                   Of  the  Dal  Lake  that  can  be  towed  from  place  to  place.[/i]
                                                                       1
I  will  die,  in  autumn,  in  Kashmir,
and  the  shadowed  routine  of  each  vein
will  almost  be  news,  the  blood  censored,
Saffron  Sun  and  the  Times  of  Rain

will  be  sold  in  black,  then  destroyed,
invisibly  at  Zero  Taxi  Stand.
There  will  be  men  nailing  tabloids
to  the  fence  of  Grindlay’s  Bank,

I  will  look  for  any  sign  of  blood
in  captions  under  the  photos  of  boys,
those  who  by  inches  –  after  the  April  flood  –
were  killed  in  fluted  waters,  each  voice

torn  from  its  throat  as  the  Jehlum
receded  to  their  accounts  and  found  cash
sealed  in  the  bank’s  reflection.
I  will  open  the  waves,  draw  each  hushed

balance,  ready  to  pay,  by  any  means,
whatever  the  drivers  ask.  The  tone
called  Eyes  of  Maple  Green
will  promise,  “I’ll  take  you  anywhere,  even

in  curfew  hours,”  and  give  me  a  bouquet  –
“There’s  a  ban  on  wreaths!”

                                                                       2
I  will  die  that  day  in  late  October,  it  will  be  long  ago:

He  will  take  me  to  Pompore  where  I’ll  gather  flowers  and  run
back  to  the  taxi,  stamens  –  How  many  thousands?  –  crushed
to  red  varnish  in  my  hands:  I’ll  shout:  “Saffron,  my  payment!”
And  he’ll  break  the  limit,  chase  each  rumor  of  me.  “No  one’s
see  Shahid,”  we’ll  hear  again  and  again,  in  every  tea  house  from
Nishat  to  Naseem.  He  will  stop  by  the  Shalimar  ghat,  and  we’ll
descend  the  steps  to  the  water.  He’ll  sever  some  land  –  two
yards  –  from  the  shore,  I,  his  last  passenger.  Suddenly  he’ll  age,
his  voice  will  break,  his  gaze  green  water,  washing  me:  “it  won’t
grow  again,  this  gold  from  the  burned  fields  of  Pampore.”  And
he  will  row  the  freed  earth  past  the  Security  zones,  so  my  blood
is  news  in  the  Saffron  Sun  setting  on  the  waves.

                                                                       3
Yes,  I  remember  it,
the  day  I’ll  die,  I  broadcast  the  crimson,

so  long  of  that  sky,  its  spread  air,
its  rushing  dyes,  and  a  piece  of  earth

bleeding,  apart  from  the  shore,  as  we  went
on  the  day  I’ll  die,  past  the  guards,  and  he,
keeper  of  the  worlds’s  last  saffron,  rowed  me
on  an  island  the  size  of  a  grive.  On

two  yards  he  rowed  me  into  the  sunset,
past  all  pain.  On  everyone’s  lips  was  news

of  my  death  but  only  that  beloved  couplet,
broken,  on  his:

“If  there  is  a  paradise  on  earth,
It  is  this,  it  is  this,  it  is  this.”
                                           [i]  (for  Vidur  Wazir)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013361
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2024

Юліан Тувім БЕРЛІН, 1913

О,  смутне,  неможливе,  сніжне!
Моя  утрата,  дні  кохання!
Знов  бачу  вас  в  кафе  Північне
В  морозному  тумані  раннім.
 
Страх  з  голови  до  п'ят  медовий,
Тремтячий,  ніжний  і  нервовий.
І  сон  був  знову,  лист  був  знову:
Парфумів  аромат  казковий.
 
Ви  не  зі  мною,  не  мені,
Ніколи  наяву  не  статись.
Лише  в  листі,  лише  у  сні,
У  сніжній  і  ласкавій  казці
 
Не  відаю.  Тремчу,  чекаю.
День  огортає  сном,  шепоче.
О,  моє  серце,  моя  юність
Залишена  у  сріблі  ночі.
 
І  це  було?  Учора?  Так:
Кармен,  вино,  карета,  вальс...
В  очах  майнуло.  Ні  –  то  птах,
Сховався  за  вуаль..
 
В  кафе  тім  тепло  і  пустинно.
За  вікнами  зими  перлини.
Я  не  прийду.  Мене  не  стрінеш
...  в  великому  Берліні.

[b]Julian  Tuwim  BERLIN,  1913[/b]
 O,  smętne,  śnieżne  nevermore!
Dni  utracone,  ukochane!9
Widzę  cię  znów  w  Café  du  Nord
W  mroźny,  mglisty  poranek.
 
Strach,  słodki  strach  od  stóp  do  głów,
Dygot  błękitnych,  czułych  nerwów,
I  sen  był  znów,  i  list  był  znów:
Mgła  legendarnych  perfum.
 
Lecz  nie  ma  mnie  i  nie  ma  mnie,
I  nigdy  w  życiu  mnie  nie  będzie.
Zostanę  w  liście,  zostanę  w  śnie,
W  tkliwej,  śnieżnej  legendzie.
 
Nic  o  tym  nie  wiesz.  Czekasz,  drżąc.
Dzień  sennie  sypie  się  i  szepce.
Ach,  serce  moje  i  młodość  mą
W  srebrnej  nosisz  torebce.
 
Wczoraj?  A  co  to  było?  Tak:
Carmen,  kareta,  wino,  walce...
Mignęło  w  oczach.  Nie  –  to  ptak,
Wyszyty  na  woalce.
 
Pusto  i  ciepło  w  tym  Café.
Zima  się  w  oknie  szronem  perli.
Nie  przyjdę.  Idź.  Nie  spotkasz  mnie.
...Wielki,  wielki  jest  Berlin.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012107
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2024

Юліан Тувім ЗІРВАНИЙ БУЗОК

Нарвали  бузку,  наламали,
Набрали,  награбували,
Оберемки  мокрого,  свіжого,
Лілового,  білосніжного.
 
Листя  –  густе,  росянисте,
Квіття  –  рясне,  променисте,
Пахощів  аж  по  вуха,
І  птах  у  цих  завірюхах.
 
В  квітучому  божевіллі
Заплутався  він  серед  гілля,
І  в  оберемку  зеленім
Залишився  полоненим.
 
Сміюся  з  такої  біди:
Тебе  хто  покликав  сюди?
А  він  ніяк  не  вгаває,
Цвірінькає  в  заростях  далі.
 
Геть  позбавився  глузду,
Шаленіє  в  бузковім  галуззі,
Серед  перлів  і  ароматів!
Рветься,  й  мене  забирайте!

[i]Гіві  Сіпрошвілі  "Перлина  весни"[/i]


[b]Julian  Tuwim  RWANIE  BZU[/b]
Narwali  bzu,  naszarpali,
Nadarli  go,  natargali,
Nanieśli  świeżego,  mokrego,
Białego  i  tego  bzowego.

Liści  tam  -  rwetes,  olśnienie,
Kwiecia  -  gąszcz,  zatrzęsienie,
Pachnie  kropliste  po  uszy
I  ptak  się  wśród  zawieruszył.

Jak  rwali  zacietrzewieni
W  rozgardiaszu  zieleni,
To  się  narwany  więzień
Wtrzepotał,  wplątał  w  gałęzie.

Śmiechem  się  bez  zanosi:
A  kto  cię  tutaj  prosił?
A  on,  zieleń  śpiewając,
Zarośla  ćwierkiem  zrosił.

Głowę  w  bzy  -  na  stracenie,
W  szalejące  więzienie,
W  zapach,  w  perły  i  dreszcze!
Rwijcie,  nieście  mi  jeszcze!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2024

Збіґнєв Герберт ВАВИЛОН

Коли  через  роки  я  повернувся  до  Вавилону  все  змінилося
дівчата  які  кохали  номери  ліній  метро
я  чекав  біля  телефону  гудки  вперто  мовчали
 
отже  втішаюся  мистецтвом  -  Петрус  Крістус  портрет  юної  дівчини
він  став  ще  пласкішим  склав  крила  для  сну
вогні  загибелі  й  міста  зближувалися
 
фестиваль  Апокаліпсису  хода  смолоскипів  самозвана  Сивіла
відпускала  наперед  гріхи  п’яній  юрмі  послідовників
розтоптане  тіло  Бога  тягнули  з  тріумфом  в  пилу
 
так  збувається  finimondo*  заставлені  столи  етрусків
святкуючих  в  залитих  вином  сорочках  не  знаючи  свою  долю
услід  прибувають  варвари  щоб  перерізати  аорту
 
місто  я  не  бажав  тобі  смерті  принаймі  не  такої
бо  з  тобою  підуть  під  землю  солодкі  плоди  свободи
і  доведеться  все  починати  з  гіркого  знання  з  трави
           "[i]Репортаж  з  обложеного  міста  та  інші  вірші"  (1983)[/i]
[i]*  finimondo  (  з  італ.)  -  кінець  світу[/i]
[i]Збірка  надрукована  у  1983  році,  але  більшість  віршів  написана  в  Берліні  у  грудні  1981  року.  Генерал  Войцех  Ярузельський,  на  той  момент  Перший  секретар  ПОРП,  глава  уряду  і  міністр  оборони,  щоб  нейтралізувати  вплив  "Солідарності",  яку  підтримувала  більшість  населення,  узгоджено  з  керівництвом  СРСР  в  ніч  з  12  на  13  грудня  1981  року  ввів  на  всій  території  ПНР  воєнний  стан.  По  всій  Польщі  вимкнули  телефонний  зв'язок,  на  вулиці  вивели  70  тис.  військових,  30  тис.  міліціонерів,  1750  танків,  1400  бронетранспортерів  та  іншу  військову  техніку.  По  телебаченню  транслювалася  заява  генерала  Ярузельського,  що  треба  зв’язати  руки  авантюристам,  перш  ніж  вони  зіштовхнуть  Вітчизну  у  вир  братовбивчої  війни.  Були  заборонені  страйки,  акції  протесту  і  діяльність  профспілок,  зокрема  Солідарності.  
Брежнєв  обіцяв  братську  Польщу  не  залишити  в  біді  і  не  дозволити  її  скривдити.  Відразу  уряд  США  ввів  санкції  і  проти  СРСР,  і  проти  Польщі.  Воєнний  стан  тривав  до  липня  1983  року.  За  цей  час  в  результаті  зіткнень  з  поліцією  понад  30  осіб  загинуло,  9736  осіб  інтерновано.Деталі  воєнного  стану  в  Польщі  можна  прочитати  в  інеті.  
"Вавилон"  -  реакція  на  події  того  часу.
[/i]
Петрус  Крістус  (1410  -  1475)  "Портрет  юної  дівчини",  1465-1470,  олія,  дерево,  Державний  музей  в  Берліні.
Petrus  Christus  (1410  -  1475)  "Portrait  of  a  Young  Girl",  1465-70,  oil,  oak,  Gemӓldegalerie,  Berlin  

[b]Zbigniew  Herbert  Babylon[/b]
Kiedy  po  latach  wróciłem  do  Babylonu  zmieniło  się  wszystko
dziewczęta  które  kochałem  numery  linii  metra
czekałem  przy  telefonie  syreny  uparcie  milczały
 
więc  konsolacja  sztuką  -  Petrus  Christus  portret  młodej  damy
był  coraz  bardziej  płaski  złożył  skrzydła  do  snu
światła  zagłady  i  miasta  zbliżały  się  do  siebie
 
festiwal  Apokalipsy  pochodnie  samozwańcza  Sybilla
rozgrzeszała  pijane  tłumy  wyznawców  obfitości
zdeptane  ciało  Boga  wleczono  w  triumfie  i  w  pyle
 
tak  spełnia  się  finimondo  zastawione  stoły  etruskie
w  koszulach  splamionych  winem  nieświadomi  losu  świętują
barbarzyńcy  przychodzą  na  koniec  aby  przeciąć  aortę
 
nie  życzyłem  tobie  miasto  śmierci  w  każdym  razie  nie  takiej
bo  z  tobą  zejdą  pod  ziemię  słodkie  owoce  wolności
i  wszystko  trzeba  zaczynać  od  gorzkiej  wiedzy  od  trawy
[i]            Raport  z  oblężonego  Miasta  i  inne  wiersze  (1983)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2024

Збіґнєв Герберт Анабазис

Кондотьєрів  (1)  чужоземного  легіону  Кира  (2)
хитрих  безжальних  -  це  так  -  виснажили
двісті  п'ятнадцять  денних  переходів
-  вбий  нас  ми  не  можемо  йти  далі  -
тридцять  чотири  тисячі  шістсот  п'ятдесят  стадій  (3)
 
змучені  безсонням  йшли  через  дикий  край
ненадійні  броди  засніжені  перевали  й  солончакові  рівнини
пробивали  собі  дорогу  в  живому  тілі  народів
на  щастя  не  брехали  що  захищають  цивілізацію
 
знаменитий  крик  (4)  на  горі  Техес  (5)
хибно  тлумачать  сентиментальні  поети
вони  просто  знайшли  море  тобто  знайшли  вихід  з  в'язниці
 
здійснили  подорож  без  Біблії  пророків  кущів  вогненних
без  знаків  на  землі  без  знаків  на  небі
з  болючим  усвідомленням  -  що  життя  прекрасне

[i](1)  [b]Анабазис,  анаба́сис[/b]  (  грец.  Αναβασι  -  буквально,    "сходження")  -  спочатку,  військовий  похід  з  низинної  місцевості  до  місцевості,  розташованої  вище,  наприклад,  з  берега  моря  всередину  країни.  У  сучасному  розумінні  тривалий  похід  військових  частин  по  недружній  території.
(2)  [b]Кондотьєри[/b]  (від  італ.  condotta  -  договір  про  найм  на  військову  службу)  -  в  Італії  XIV–XVI  ст.  керівники  військових  загонів  (компаній),  що  перебували  на  службі  в  міст-комун  та  правителів,  і  складалися,  головно,  з  чужинців.  Кожен  загін  групувався  навколо  кондотьєра,  що  скликав  і  розпускав  загін  на  свій  розсуд,  укладав  договори  (кондоти)  на  ведення  військових  операцій,  отримував  гроші  (soldo  -  "плата",  звідси  -  солдат)  і  розплачувався  з  найманцями.
(3)  [b]Кир  Молодший[/b]  -  (424  до  н.е.  -  402  до  н.е.)  -  син  Дарія  ІІ.  Після  смерті  батька  у  404  році  до  н.  е.  царський  трон  зайняв  його  старший  брат  Артаксеркс  ІІ.  Кир  був  звинувачений  у  намірі  захопити  трон  силою.  Артаксеркс  II  рушив  на  Кира  своє  військо.  Кир  вирішив  спертися  не  лише  на  своїх  перських  підлеглих,  але  і  на  грецьких  найманців.  В  цей  час  з  Греції  був  змушений  втекти  приречений  на  страту  спартанський  стратег  Клеарх,  який  був  досвідченим  військовим.  Він  на  кошти  Кира  зібрав  військо  у  10  тис.  400  гоплітів,  2500  пельтастів.  Відповідно  Артаксеркс  II  -  100  тис.  вояків  зі  150  колісницями.  3  вересня  401  року  до  н.  е.  війська  зустрілися  біля  Євфрату  в  82  км  на  північ  від  Вавилона.  Кир  прорвався  до  місця,  де  знаходився  Артаксеркс  II.  Йому  вдалося  зарубати  кількох  охоронців  і  поранити  царя  мечем.  Проте  Кира  закидали  дротиками  кіннотники-бактрійці,  рана  в  око  стала  смертельною.  Йому  відрубали  голову  і  руку,  а  тіло  розіп'яли.  Подальша  боротьба  за  трон  не  мала  сенсу.  Непереможене  військо  Кира  з  великими  труднощами  подолало  шлях  до  Чорного  моря  і  звідти  кораблями  добралося  до  Греції.
В  цьому  поході  брав  участь  Ксенофонт,  який  робив  нотатки  під  час  походу  і  пізніше  детально  описав  його  у  праці  "Анабазис",  яка  дійшла  до  нашого  часу.
https://librebook.me/anabasis/vol1/1    КСЕНОФОНТ  "АНАБАСИС"
(4)  [b]Вигуки  Талатта!  Талатта![/b]  (грец.    Θάλαττα!  Θάλαττα!  -  "Море!  Море!")  стали  бурхливим  проявом  радості,  коли  з  гори  Техес  10  000  грецьких  воїнів  побачили  Евксинос  Понт  (Гостинне  море  -Чорне  море).  Гора  знаходилася  в  п'яти  днях  пішого  переходу  до  грецького  прибережного  міста  Трапезоус,  нині  Трабзон.  (Ксенофонт,  Анабазис,  5.5.10)
(5)  [b]Техес,  Фехес[/b]  (грец.  Θήχης)  -  гора  в  Туреччині,  нині  називається  Мадур
[/i]  
[b]Zbigniew  Herbert  Anabaza[/b]
Kondotierzy  Cyrusa  legia  cudzoziemska
przebiegli  bezwzględni  –  tak  jest  –  mordowali
dwieście  piętnaście  marszów  dziennych
–  zabijcie  nas  nie  możemy  iść  dalej  –
trzydzieści  cztery  tysiące  sześćset  pięćdziesiąt  stadiów
rozjątrzeni  bezsennością  szli  przez  dzikie  kraje
niepewne  brody  przełęcze  w  śniegu  i  słone  płaszczyzny
wyrąbując  swoją  drogę  w  żywym  ciele  ludów
na  szczęście  nie  kłamali  że  bronią  cywilizacji
słynny  okrzyk  na  górze  Teches
błędnie  interpretują  sentymentalni  poeci
znaleźli  po  prostu  morze  to  znaczy  wyjście  z  lochu
odbyli  podróż  bez  Biblii  proroków  krzaków  płonących
bez  znaków  na  ziemi  bez  znaków  na  niebie
z  okrutną  świadomością  –  że  życie  jest  wielkie

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2024

Луїс Альберто де Куенка Я пізно полюбив тебе, Краса

                         [i]Сповідь,  X,  27  *[/i]
Я  пізно  полюбив  тебе,  Краса,  така  прадавня
і  така  нова.  Занадто  пізно,  щоб  тебе  любити.
І  ти  була  ось  тут,  в  мені,
і  я  був  десь,  поза  собою.
І,  хоч  я  був  поза  собою,  шукав  тебе  
з  відвагою,  на  яку  здатне  
потворне,  прагнуче  торкнутися
Краси.  І  ти  була  зі  мною.
І  віддаляли  мене
від  тебе  речі,  яких,  не  будь  тебе,
ніколи  б  не  було.  І  ти  покликала  мене,
і  глухоту  мою  зцілив  твій  голос
і  сліпоту  мою  залило  світло.
І  потім  я  вдихнув  твій  аромат
із  невситимістю  профана,
і  я  таким  був  спраглим  і  голодним  до  тебе,  
що  мав  зухвалість  доторкнутися  до  тебе
своїми  пальцями,  і  повернула  ти  мені
мир  поглядом  своїм,  і,  хоч  запізно,
Краса  заволоділа  моїм  серцем.  

[i]*  [b]Святий  Августин  "Сповідь",  Книга  10,  Частина  XXVI[/b]I
38.  Пізно  я  полюбив  тебе,  мій  Боже,  краса  така  давня  і  така  нова;  пізно  я  тебе  полюбив.  Ти  був  у  моїй  душі,  а  я  відволікався  назовні,  і  шукав  тебе  саме  там;  і  втрачаючи  красу  моєї  душі,  я  дозволив  себе  захопити  цим  прекрасним  зовнішнім  створінням,  які  Ти  створив.
[b]San  Agustin  "Confesiones",  Libro  10,  Capitule  XXVII[/b]
38.  Tarde  os  amé,  Dios  mío,  hermosura  tan  antigua  y  tan  nueva;  tarde  os  amé.  Vos  estabais  dentro  de  mi  alma  y  yo  distraído  fuera,  y  allí  mismo  os  buscaba;  y  perdiendo  la  hermosura  de  mi  alma,  me  dejaba  llevar  de  estas  hermosas  criaturas  exteriores  que  Vos  habéis  creado.
https://albalearning.com/audiolibros/sanagustin/confesiones.html
[b]Augustini  Confessiones,  Book  X,  CAPUT  27[/b]
Sero  te  amavi,  pulchritudo  tam  antiqua  et  tam  nova,  sero  te  amavi!  
[b]Августин  "Сповідь",  Книга  X,  Розділ  27[/b]
Я  полюбив  тебе  пізно,  краса,  така  стара  і  така  нова,  я  полюбив  тебе  пізно!  
https://faculty.georgetown.edu/jod/latinconf/latinconf.html[/i]
 

[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  Tarde  te  ame,  Belleza[/b]
                         [i]Confesiones,  X,  27[/i]
Tarde  te  amé,  Belleza,  tan  antiqua
y  tan  nueva.  Tardé  mucho  en  amarte.
Y  tú  estabas  aquí,  dentro  de  mí,
y  yo  estaba  allí,  fuera  de  mí  mismo.
Y  a  pesar  de  estar  fuera  te  buscaba
con  el  atrevimiento  que  enarbola
la  fealdad  al  irrumpir  en  medio
de  la  Belleza.  Y  tú  estabas  conmigo.
Y  a  mí  me  mantenían  alejado
de  ti  las  cosas  que  si  en  ti  no  fuesen
no  serían  jamás.  Y  me  llamaste,
sanaste  mi  sordera  con  tu  voz
e  inundaste  de  luces  mi  ceguera.
Y  entonces  aspiré  yo  tu  perfume
con  la  glotonería  del  profano,
y  tuve  tanta  sed  y  hambre  de  ti
que  tuve  la  osadía  de  rozarte
con  los  dedos,  y  tú  me  devolviste
la  paz  con  tu  mirada,  y,  aunque  tarde,
la  Belleza  reinó  en  mi  corazón.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 18

Тут  я  тебе  кохаю.
Серед  похмурих  сосен  господарює  вітер.
Відсвічується  місяць  в  блукаючій  воді.
Вони  щодня  ганяються  один  за  одним  вслід.

Звільняються  в  тумані  танцюючі  фігури.
Срібляста  чайка  падає  в  зірницю  вечорову.
Чи  іноді  вітрило.  І  зорі  в  високій  вишині.


Хрест  чорний  корабля.
Самотній.
З  світанком  прокидаюся,  душа  моя  волога.
Удалині  співає  і  затихає  море.
Це  порт.
Тут  я  тебе  кохаю.

Тут  я  тебе  кохаю  і  марно  тебе  ховає  обрій.
Ти  ще  кохана  мною,  такий  холодний  факт.
Я  часом  шлю  цілунки  з  сумними  кораблями,
вони  за  море  прагнуть,  куди  не  допливти.
 
Я  тут  забутий,  мабуть,  як  древні  якорі.
Стають  сумними  пристані,  коли  причалить  вечір.
Даремними  жаданнями  мене  життя  втомило.
Кохаю  те,  що  зникло.  Така  далека  ти.
 
Моя  печаль  противиться  приходу  тихих  сутінків.
Та  ніч  прийде  й  для  мене  заспівує  пісні.
І  місяць  відправляє  кружляти  мої  сни.
 
Яскраві  зорі  дивляться,  неначе  твої  очі.
І  так  тебе  кохаю  я,  що  хочуть  сосни  вітру
Співати  твоє  ім'я  своїм  дротяним  листям.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  18[/b]

Aquí  te  amo.  
En  los  oscuros  pinos  se  desenreda  el  viento.  
Fosforece  la  luna  sobre  las  aguas  errantes.  
Andan  días  iguales  persiguiéndose.  

Se  desciñe  la  niebla  en  danzantes  figuras.  
Una  gaviota  de  plata  se  descuelga  del  ocaso.  
A  veces  una  vela.  Altas,  altas  estrellas.  

O  la  cruz  negra  de  un  barco.  
Solo.  
A  veces  amanezco,  y  hasta  mi  alma  está  húmeda.  
Suena,  resuena  el  mar  lejano.  
Este  es  un  puerto.  
Aquí  te  amo.  

Aquí  te  amo  y  en  vano  te  oculta  el  horizonte.  
Te  estoy  amando  aún  entre  estas  frías  cosas.  
A  veces  van  mis  besos  en  esos  barcos  graves,  
que  corren  por  el  mar  hacia  donde  no  llegan.  

Ya  me  veo  olvidado  como  estas  viejas  anclas.  
Son  más  tristes  los  muelles  cuando  atraca  la  tarde.  
Se  fatiga  mi  vida  inútilmente  hambrienta.  
Amo  lo  que  no  tengo.  Estás  tú  tan  distante.  

Mi  hastío  forcejea  con  los  lentos  crepúsculos.  
Pero  la  noche  llega  y  comienza  a  cantarme.  
La  luna  hace  girar  su  rodaje  de  sueño.  

Me  miran  con  tus  ojos  las  estrellas  más  grandes.  
Y  como  yo  te  amo,  los  pinos  en  el  viento,

quieren  cantar  tu  nombre  con  sus  hojas  de  alambre.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 8

Бджолиний  білий  гул  -  медовий  хміль  -  в  моїй  душі,
й  тебе  окутують  спіральні  стрічки  диму.

Я  в  відчаї,  як  слово  без  відлуння,
той  втратив  все,  хто  володів  тобою.

Востаннє  прив'яжи,  порви  мій  страх  останній.
В  моїй  спустошеній  землі  утрачена  троянда.

Ах  мовчазна!

Закрий  бездонні  очі.  Там  ніч  махає  крилами.
Ах  скинь  покров  зі  статуї  сполоханого  тіла.

Твоїх  очей  безодня,  в  них  прилетіла  ніч.
Квітучий  холод  рук  й  трояндові  коліна.

У  тебе  груди  ніби  мушлі  білі,
На  животі  твоїм  заснув  метелик-привид.

Ах  мовчазна!

І  ось  самотність,  де  тебе  немає.  Дощить.
Полює  вітер  в  морі  на  бездомних  чайок.

Вода  ступає  босоніж  по  мокрих  вулицях.
Дереву  скаржиться,  неначе  хворе,  листя.

Біла  бджола,  зникаючи,  ти  ще  бриниш  в  моїй  душі.
Відроджуєшся  в  часі,  безмовна  і  тендітна.

Ах  мовчазна!

[b]Pablo  Neruda  "20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  8"[/b]

Abeja  blanca  zumbas  -ebria  de  miel-  en  mi  alma  
y  te  tuerces  en  lentas  espirales  de  humo.  

Soy  el  desesperado,  la  palabra  sin  ecos,  
el  que  lo  perdió  todo,  y  el  que  todo  lo  tuvo.  

Última  amarra,  cruje  en  ti  mi  ansiedad  última.  
En  mi  tierra  desierta  eres  la  última  rosa.  

Ah  silenciosa!  

Cierra  tus  ojos  profundos.  Allí  aletea  la  noche.  
Ah  desnuda  tu  cuerpo  de  estatua  temerosa.  

Tienes  ojos  profundos  donde  la  noche  alea.  
Frescos  brazos  de  flor  y  regazo  de  rosa.  

Se  parecen  tus  senos  a  los  caracoles  blancos.  
Ha  venido  a  dormirse  en  tu  vientre  una  mariposa  de  sombra.  

Ah  silenciosa!  

He  aquí  la  soledad  de  donde  estás  ausente.  
Llueve.  El  viento  del  mar  caza  errantes  gaviotas.  

El  agua  anda  descalza  por  las  calles  mojadas.  
De  aquel  árbol  se  quejan,  como  enfermos,  las  hojas.  

Abeja  blanca,  ausente,  aún  zumbas  en  mi  alma.  
Revives  en  el  tiempo,  delgada  y  silenciosa.  

Ah  silenciosa!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2024

Помста - це страва, яка подається холодною

[quote]„Прочитав  і  залишився  байдужим.  Зв'язок  кримінальних  авторитетів  з  міськими  нечистими  на  руку  чиновниками  -  для  нашого  часу  звичайна  справа.  Написано  банально,  нецікаво,  людиною,  яка  не  має  уяви,  як  треба  писати,  ще  й  помітно  лобіює  тему  злочинного  Харкова  з  якогось  незрозумілого  мені  боку.  В  принципі,  так  можуть  писати  й  на  замовлення  МВД,  щоб  дискредитувати  незручних  людей  .  Все  так  смішно,  примітивно,  нерозумно,  як  напис  на  паркані  „Вася  лох!”  Після  того,  як  я  прочитав  ці  записи,  я  зрозумів,  що  треба  самому  зрозуміти  і  дати  читачам  пояснення  по  цих  інформаціях,  які  так  методично  хтось  вбиває  людям  в  голову!”
(З  обговорення  на  форумі  теми  „Кримінальний  світ  Харкова”  http://ord-ua.com/2012/05/26/k-r-i-m-i-n-a-l--n-yi-j-mir-h-a-r--k-o-v-a  )[/quote]
Багатобарв'я  цієї  осені  зіпсували  ранні  заморозки.  Листя  пожухло  і  посіріло  ще  на  гіллі.  Листопад  має  хворобливий  вигляд  і  навіває  сум.  Вечори  несуть  у  вікна  дим  від  спаленого  листя.  Вранці  над  нерухомим  сланким  туманом  бовваніють  дахи  будинків  і  верхівки  напівголих  дерев.  Давно  не  було  дощу.  В  хмарах  пилу  шаркають  мітлами  двірники,  змітають  з  тротуарів  скрючене  листя,  яке  спроквола  падає  й  падає.
Осені  належить  навівати  сум  і  спомини.  Йдучи  осінньою  вулицею,  згадую  іншу  осінь,  барвисту,  строкату,  святково  вбрану.  Найпершу  харківську  осінь,  яка  вразила  гармонією  срібно-сірого  вологого  повітря,  синього  неба,  багряного  винограду  і  золотих  кленів  на  тлі  сірих  заводських  стін.  Такої  сяючої  осені  більше  не  було  ніколи.  Чи  не  тому,  що  пригасло  відчуття  самотності  і  невлаштованості,  а  з  ним  і  гострота  сприйняття  контрастуючої  краси  природи?  Услід  потяглися  вервечкою  осені  одна  гарніша  за  іншу.
Їхній  спокійний  плин  порушився,  коли  в  наш  відділ  взяли  програмістку  з  незвичним  іменем  -  Меланія  Теофілівна.  На  мізерній  зарплаті  програмісти  в  нас  не  затримувалися.  Тому  першим  питанням  до  неї  було  про  сім'ю.  Розведена.  Чоловік  виїхав  у  Ізраїль.  Дітей  немає.  Для  жінки  наявність  дітей  як  перепустка  у  вище  товариство,  де  обговорюють  дитячі  витівки,  лікування  хвороб,  хитрощі  виховання  і  кулінарії.  Світ  жінки-матері  майже  повністю  заповнюють  дитячі  проблеми.  Відсутність  дітей  дозволяла  сподіватися,  що  Меланія  Теофілівна  не  поспішатиме  звільнятися  –  людина  без  сім’ї  здатна  вижити  на  нашу  зарплату.
Доволі  швидко  Меланія  Теофілівна  стала  Мілою.  Ми  заприятелювали.  Якось  вона  запропонувала  пройтися  після  роботи  через  парк  -  бо  яка  ж  гарна  осінь.  Я  погодилася.  На  той  час  вже  знала,  що  Міла  закінчила  фізико-математичну  школу  №  27,  а  потім  мехмат  університету.  Її  донька,  як  і  вона,  після  школи  №  27  вступила  на  мехмат  університету  і  в  першу  свою  студентську  осінь  була  вбита  в  парку  імені  Шевченка,  коли  поверталася  увечері  з  університетської  бібліотеки.  Згвалтована  і  повішена.  Убивць  не  знайшли.
Наша  лікарня  знаходиться  в  лісопарковій  зоні.  Тінисті  стежки,  квітуче  різнотрав'я.  Йдемо  тихо,  час  від  часу  підбираючи  черговий  лист  особливого  кольору  чи  з  незвичайним  візерунком.  Для  чого?  Однак  до  ранку  листя  висохне,  скрутиться,  перетвориться  на  сміття.  Назустріч  з  такими  ж  нелогічними  букетами  в  руках  йдуть  ошалілі  від  осінньої  краси  люди.  Проходимо  біля  поваленого  дерева.  Киваю  на  нього:
-  Тобі  не  важко  йти  на  високих  підборах?  Може  присядемо?
-  Нічого,  я  звикла.  В  мене  ніколи  не  було  іншого  взуття,  тільки  шпильки.  Якби  мені  твої  черевики,  я  б  в  них  перекидалася,  -  сміється,  але  все  ж  звертає  до  дерева.
-  Ти  зібралася  йти  аж  на  Лису  гору?
-  Ні,  то  дуже  далеко.  Тільки  до  площі  Дзержинського,  а  далі  маршруткою.  Можна  було  б  і  пішки,  я  ходила,  але  до  мене  увечері  повинні  прийти  з  костьолу.  Не  хочу  запізнитися.
-  Що  це  означає  -  з  костьолу?  Хіба  в  Харкові  є  костьол?  Чому  вони  до  тебе  прийдуть?  -  від  несподіванки  випалюю  все  одним  подихом.
-  Я  готуюся  прийняти  хрещення  за  католицьким  обрядом.  До  мене  приходять  жінки  з  костьолу.  Розповідають  про  суть  віри,  про  обряди,  свята,  вчать  молитися.  Я  вже  півроку  щонеділі  ходжу  на  богослужіння  до  костьолу.
-  Але  чому  костьол?  Для  чого  тобі  хрещення?  В  тебе  ж  така  освіта,  що  не  залишає  місця  для  віри  в  Бога,  -  не  можу  заспокоїтися.
-  Математика  зі  всіх  наук  найменше  пристосована  до  матеріалізму.  –  серйозно  так  посміхається.  -  Православ'я  не  цікавиться,  чи  готова  людина  прийняти  в  душу  віру  в  Бога.  Народився  -  тебе  шубовсть  у  купіль  і  ти  вже  християнин.  Католицтво  вимагає  осмисленого  вибору,  допомагає  знайти  дорогу  до  Бога.
-  Чому?  Чому  тобі  знадобилося  шукати  цю  дорогу?  -  не  вгаваю  з  запитаннями.
-  Я  вбила  людину,  -  серйозно  і  спокійно  дивиться  мені  в  очі.
-  Одну?  –  від  несподіванки  бовкаю  перше,  що  прийшло  в  голову.
-  Не  одну,  -  все  так  же  спокійно.
Не  знаю,  що  вона  побачила  в  моїх  очах,  Але  швидко  додала:
-  Та  не  лякайся,  я  не  маньяк.  Так  склалося,  що  не  можна  було  інакше.
-  Хочеш  розповісти?
-  Ти  знаєш,  що  Харків  –  бандитське  місто?  –  відповідає  зустрічним  запитанням.
-  Харків  –  ментовське  місто,  -  заявляю  впевнено.
-  Схоже,  тобі  не  доводилося  мати  справу  з  харківськими  ментами.
Намагаюся  заперечити,  що  моя  міліція  мене  береже.  Міла  відмахнулася:
-  Я  теж  так  думала,  доки  на  власні  очі  не  побачила,  кого  і  за  які  гроші  береже  міліція.  Коли  вбили  мою  Аню,  слідчого  цікавило  тільки  чи  не  мала  вона  зв’язків  з  кримінальним  світом,  чи  не  займалася  проституцією.  Розпитав  сусідів  про  її  моральність.  Цим  слідство  й  закінчилося.  Викликали  мене  у  відділення  міліції,  ознайомили  з  висновком  слідства  –  самогубство,  справу  закрито  за  відсутністю  складу  злочину.  Запитала  у  слідчого:  „Те,  що  її  перед  самогубством  зґвалтували,  нічого  не  означає?”  А  він  посміхається  так  бридко:  „Може  вона  сама  дала.  Хто  зараз  доведе?”.  Відчула,  як  від  ненависті  скам’яніло  серце.  Вийшла  і  поклялася  Ані,  що  сама  знайду  її  вбивців  і  помщуся.  Розшукала  однокласника,  який  після  закінчення  юридичного  інституту  працював  на  Чернишевського.  Пообіцяв  розпитати.  Від  нього  вперше  почула  про  Барона.  Той  був  тоді  у  Харкові  найбільшим  авторитетом.  Його  „кришував”  сам  начальник  міської  міліції.  Хіба  тільки  міліція?  Хто  тільки  не  кормився  біля  баронових  грошей!  Так  дізналася,  що  причетні  до  вбивства  Ані  люди  Барона.  Ти  хоч  знаєш,  про  що  я  говорю?  –  спохватилася.
-  Про  Чернишевського  знаю  –  там  служба  держбезпеки.  З  харківськими  авторитетами  не  знайома,  різними  дорогами  ходимо,  -  зізнаюся  в  невігластві.
-  А  мені  довелося  познайомитися.  Коли  вбили  Аню,  я  працювала  програмістом  у  Гіпросталі.  Звільнилася,  влаштувалася  прибиральницею  в  ґенделик  „Вітерець”  у  парку.
-  Невже  думала,  що  вбивці  прийдуть  туди  і  розкажуть  тобі,  як  вони  вбивали  Аню?
-  Думала.  Коли  язики  від  випитого  розв’язуються,  є  кого  слухати.  Я  слухала.  Знайомилася.  Мені  почали  приносити  щось  перепродати  з  речей:  перстень,  сережки,  якусь  одіж.  Я  брала.  Знаєш  же,  який  то  був  час  –  все  в  дефіциті.  Пропонувала  речі  сусідам  -  купували.  Приносила  дещо  на  залишену  роботу,  там  теж  не  відмовлялися.  Мені  розвиднилося:  багато  друзів  не  в  тих,  хто  може  розв’язати  систему  з  півсотні  диференціальних  рівнянь,  а  в  тих,  хто  гендлює  шмотками.
-  Ти  ж  знала,  що  береш  вкрадене  чи  награбоване?  Не  соромно  було  брати?
-  Не  соромно.  Мені  потрібні  були  знайомства  з  цими  людьми  і  потрібні  були  гроші.  Тобі  цього  не  зрозуміти.  Ти  не  знаєш,  що  таке  втратити  дочку.  Вона  мені  снилася  майже  щоночі.  Прийде,  стане  і  мовчить,  дивиться  на  мене.  Я  до  неї:  „Анечко,  поговори  зі  мною,  розкажи  щось  про  себе”.  Мовчить.
-  Міло,  в  цьому  немає  нічого  надприродного,  підсвідомість  уві  сні  живе  тим,  що  ти  переживаєш  наяву.  Зараз  не  сниться?
-  Не  сниться.  Давно  не  сниться.
-  Так  і  повинно  бути.  Забувається  все.  Інакше  неможливо  було  б  жити.
-  Я  не  потребую  утішальників.  Не  забуття,  а  помста  зробила  життя  можливим.  Не  можна  залишати  за  собою  непокарані  злочини.  Інакше  убивця  буде  і  далі  вбивати,  ґвалтівник  -  ґвалтувати.
-  Міло,  навіть,  печерні  люди  мали  публічні  суди  й  публічну  кару.  Люди  підпорядковують  свої  бажання  усталеному  порядку.  Ти  не  повинна  шукати  вбивцю,  для  цього  є  міліція.
-  А  якщо  міліція  стала  на  бік  убивці?
-  Але  ж  не  стала.  Це  ж  різні  речі  -  не  зуміти  знайти  вбивцю  і  діяти  разом  зі  вбивцями.
-  Свята  простота.  Не  зуміла?!.  Я  теж  так  думала,  доки  не  подивилася  на  життя  з  іншого  боку.
-  Це  ж  як?  Очима  вбивці?
-  Ти  назвеш  убивцею  ката,  який  виконав  вирок  суду?
-  Не  назву.  Суспільство  потребує  ката.
-  Якщо  кат  карає  невинного,  а  не  злочинця,  суспільство  потребує  не  ката,  а  месника.  Чи  ти  маєш  інший  варіант  кари  за  злочин?  Як  ти  не  розумієш  –  мою  дочку  вбили  і  вбивці  залишилися  непокараними.  Я  можу  вірити,  що  в  царстві  небесному  вбивцю  осудить  і  покарає  Бог.  Але  ж  ти  не  віриш  в  потойбічне  правосуддя.  Якими  ти  бачиш  правосуддя  і  кару?
-  Думаю,  якщо  немає  правосуддя,  людина  має  право  на  помсту.
-  Вже  краще.  Мені  байдуже,  назвуть  мене  месником  чи  катом.  Важливіше  було  знайти  вбивцю  і  покарати.  За  рік  роботи  у  „Вітерці”  я  змогла  завести  корисні  знайомства  і  зібрати  грошей.  Купила  собі  будиночок  за  ХТЗ  -  дві  кімнати,  кухня,  дві  сотки  саду.  З  вікна  вид  на  поле.  Зручно  -  сусіди  не  бачать,  хто  в  мене  буває.  Знаєш,  серед  тих,  хто  не  ладить  з  законом,  різні  люди  трапляються...
-  О!  Ти  ще  розкажи  про  романтиків  з  кримінального  світу,  про  шляхетних  розбійників  і  відважних  месників,  -  різко  перебиваю,  бо  дуже  не  люблю  розмов  про  те,  що  злодії  бувають  хороші  й  погані.  Сільське  виховання  нетерпиме  до  злодіїв.  Тих,  хто  здатен  взяти  чуже,  не  пускали  ні  в  двір,  ні  в  хату  -  остерігалися.  Радянська  влада  виправила  сільську  мораль,  колгоспне  перестало  вважатися  чужим.  Але  знадобилися  дві  війни  і  три  голодомори,  щоб  визнати,  якщо  не  вкрадеш  –  не  проживеш.  Приватне  залишилося  недоторканим,  на  державне  і  колгоспне  моральні  заборони  не  поширювалися.  Не  вкрасти,  а  взяти  кілька  літрів  молока  з  колгоспної  ферми,  накосити  на  лану  зеленої  озимини  рано  навесні,  принести  з  силосної  ями  мішок  силосу  для  корови.  Обкрадена  державою  людина  знаходила  виправдання  своїм  спробам  здобути  частку  недоступної  справедливості.
Скориставшись  тишею,  пробіг  повзик  вниз  по  стовбуру  ближнього  дуба,  зупинився,  щось  заходився  видзьобувати  з-під  кори.
-  Глянь,  яка  дивна  пташка,  ніколи  не  бачила,  щоб  птахи  бігали  по  деревах  вгору-вниз,  як  мурахи  -  озвалася  Міла.
-  Це  повзик,  його  розпізнаєш  по  чорній  смузі  від  потилиці  через  око  до  дзьоба,  -  радо  відгукуюся  я.  Мені  вже  незручно  за  різкість  і  жаль  порушеного  плину  тихої  розмови.
-  Звідки  знаєш?  –  знову  Міла.
-  Син  змалечку  вчив  дивитися  своїми  очима,  вимагав  розповідати  про  все,  що  бачимо.  Читали  разом  книги  про  птахів,  звертали  увагу  на  характерні  ознаки,  розпізнавали  їх.  Гуляли  разом  і  по  цій  стежці.  Ось  там,  якщо  повернути  на  північ  під  канатною  дорогою,  нагорі  росте  кущ  барбарису.  Ми  приходили  до  нього  восени  помилуватися,  як  червоніють  його  ягоди.  А  якщо  спуститися  під  канатку  вниз,  направо  буде  болотце,  а  наліво  -  невеличке  озерце.  На  ньому  завжди  плаває  зграйка  диких  качок.  Ми  приходили  полювати  на  них  способом  барона  Мюнхгаузена.
-  Це  ж  як?  –  вже  посміхається  Міла.
-  До  довгого  шпагату  прив’язали  шматочок  сала,  щоб  качка  могла  проковтнути.  Це  сало  повинне  висковзнути  з  неї  ззаду,  тут  його  ковтне  інша  качка,  і  ще  одна.  Головне,  вчасно  витягнути  здобич  з  води,  щоб  качки  не  понесли  мисливця  в  небо,  як  колись  барона  Мюнхгаузена.
-  Уявляю,  як  хвилювалася  дитина,  -  з  розумінням  ставиться  Міла  до  моїх  спогадів.
-  Атож,  вагався  дві  чи  три  качки  ловити.  Вирішили,  що  не  варто  ризикувати,  вистачить  і  однієї.  Якийсь  секрет  барон  Мюнхгаузен  утаїв,  качки  не  виявили  ні  найменшого  інтересу  до  сала,  -  закінчую  свої  мисливські  спогади.
-  Ми  з  Анею  кожного  вихідного  приходили  в  Саржин  Яр  за  водою  і  теж  гуляли  по  цій  стежці.  Тут  завжди  гарно,  не  „окультурено”.
Я  починаю  розуміти,  чому  Міла  заговорила  про  Аню.
-  Ти  дізналася  імена  вбивць?  –  повертаюся  до  перерваної  розмови.
-  Не  тільки  імена.  Я  кожному  з  них  змогла  подивитися  в  очі.  Двоє  –  звичайні  покидьки.  Таких  можна  зустріти  чи  не  в  кожному  дворі.  Батько  й  мати  рвуть  жили  на  заводі,  заробляють  копієчку,  щоб  у  дитини  було  все,  чого  їй  хочеться.  Ти  можеш  пояснити,  чому  у  благополучних  батьків  виростають  непутящі  діти?  Що  говорить  педагогіка  про  спадкову  схильність  до  чесної  праці?  –  повертає  обличчя  до  мене  і  вражено  помічаю,  що  в  неї  очі  не  карі,  а  чорні,  як  вуглини.
-  Надто  багато  випадковостей  визначають  людську  долю,  всього  не  завбачиш.  Можливо,  що  хлопці  в  дитинстві  ганяли  в  дворі  м’яч  з  майбутнім  кримінальним  генієм.  Його  вплив  виявився  сильнішими  за  впливи  виморених  важкою  роботою  батьків,  а  батьківські  гроші  були  жалюгідними  копійками  в  порівнянні  з  добутими  кримінальними  грошима,  -  говорю  перше,  що  спало  на  думку.
-  Ти  вгадала,  вони  жили  на  Холодній  горі  і  вчилися  з  Бароном  в  одній  школі,  -  схвально  киває  Міла.
-  Що  це  за  казковий  Барон?  Тобі  довелося  і  йому  подивитися  в  очі?  –  пробую  іронізувати.
-  Не  мій  рівень,  -  відповідає  серйозно.  –  З  Шумілкіним  в  пору,  коли  він  був  міським  головою,  довелося  працювати  разом.  При  нагоді  покажу  наше  новорічне  фото.
-  Ого!  В  яких  позах?  –  мене  знову  пробиває  на  іронію.
-  Годі  жартувати.  В  звичайних  позах  за  колективним  новорічним  столом  у  міськраді.  Для  інших  поз  запрошують  не  таких  дівчат,  як  ми  з  тобою.  Тобі  б  подивитися,  в  яких  позах  бувало  наше  вище  керівництво  перед  Бароном.  Міський  голова  –  всього  лиш  міський  голова,  а  Барон  –  цар.
-  Незвичайні  пози  задля  грошей  Барона?
-  Влада  над  мільйонним  містом  і  без  Барона  давала  достатньо  грошей.  Але  з  Бароном  ця  влада  ставала  необмеженою  владою.  В  усіх  релігіях  розділено  владу  Світла  і  владу  Пітьми.  На  світлій  стороні  владарює  Бог,  на  темній  –  Люцифер.  Влада  Бога  не  поширюється  на  пекло,  влада  Люцифера  не  поширюється  на  рай.
-  Ти  підводиш  до  того,  що  в  якійсь  з  харківських  голів  зародилася  ідея  абсолютної  влади  –  влади  над  раєм  і  пеклом?  Голова  харківського  раю  подружився  з  головою  харківського  пекла?  Які  вигоди  одержить  пекло,  зрозуміло.  Але  ж  голова  раю  ризикує  втратити  рай  і  опинитися  в  пеклі.  Для  чого  це  йому?
-  Якщо  за  злочином  приходить  кара,  то  ні  для  чого.  Якщо  кари  немає,  то  об’єднані  сили  раю  і  пекла  перемагають  і  рай,  і  пекло  у  війнах  за  владу,  впливи,  гроші...  Гібридні  чортоангели  з  крилами,  рогами  й  хвостами  перемагають  і  ангелів,  і  чортів.
-  І  ти  вирішила  стати  чортоангелом?
-  Хай  так.  Якщо  зло  не  карати,  чортоангели  стануть  чортами.
-  То  ти  через  хрещення  хочеш  позбавитися  рогів  і  хвоста,  але  залишити  крила?  Ангели  стають  чортоангелами,  чортоангели  відновлюються  в  ангелах.  Ще  крок  і  ми  заговоримо  про  правомірність  індульгенцій  чи  інших  способів  спокутування  гріхів.
-  По  твоєму,  злочин  прирікає  людину  на  вічну  кару?
-  А  по  твоєму  ти  маєш  право  спокутувати  вбивство,  а  Аніним  вбивцям  ні  спокути,  ні  прощення?  -  намагаюся  повернути  її  на  грішну  землю.
-  Не  так.  Я  не  була  готова  вбити.  Я  не  думала,  що  зможу  вбити,  -  голос  Міли  втратив  твердість.  -
Усвідомлений  вибір  чи  збіг  обставин  -  це  приходить  потім,  коли  людина  шукає  виправдання  і  прощення.
-
Багато  років  тому  я  вислухала  до  кінця  Мілину  історію  про  помсту.  Наші  дороги  давно  вже  розійшлися.  Вона  зайнялася  звичайним  для  Харкова  бізнесом  –  торгує  в  невеликому  магазині  завезеними  з  Югославії  пластмасовими  меблями  і  посудом.  Не  знаю,  чи  принесла  сповідь  спокій  у  її  душу.  Монстри,  яких  ми  ховаємо  у  своїх  душах  від  сторонніх  очей,  втрачають  жахаючі  обриси,  коли  їх  витягують  на  світло.  Частину  її  жаху  я  взяла  на  себе  і  уява  змушує  прожити  його  ще  й  ще  раз.  У  психології  відомий  ефект  Зейгарник  –  тривале  збереження  у  пам’яті  напруженості  при  неповній  завершеності  дії.  В  якійсь  мірі  ця  розповідь  є  спробою  звільнити  пам’ять  від  напруженості  незавершеної  дії,  а  уяву  від  переживання  ще  раз  і  ще  раз  жахкої  трагедії  чужого  життя.
Харків  був  типовим  радянським  містом.  Кожному  був  доступний  шматочок  соціалістичного  щастя  –  мати  роботу,  щоб  виживати,  і  мати  відчуття  гордості  за  свою  роботу,  яка  всіх  наближала  до  майбутнього  комуністичного  раю  справедливості  і  достатку.  Над  суспільством  були  народні  обранці  –  комуністична  партія,  яка  вела  за  собою  до  світлого  майбутнього,  і  комуністичні  лідери,  які  заслужено  першими  причастилися  до  комуністичної  справедливості  й  достатку.  Під  суспільством  були  кримінальні  пережитки  капіталістичного  минулого,  які  теж  причастилися  до  комуністичної  справедливості  і  достатку,  але  незаслужено.  Перші  брали  блага  з  державних  закромів,  другі  –  з  кишень  громадян.  Винахідливий  кримінальний  розум  швидко  розпізнав  переваги  закромів  над  кишенями  і  переваги  від  поєднання  обох  цих  благ.  
Вже  потім,  коли  інтернет  став  загальнодоступним,  я  знайшла  в  ньому  розповіді  про  відомого  харківського  кримінального  генія  на  кличку  Барон.  Його  батько  розповів  у  своїй  книзі  про  те,  яким  люблячим,  розумним  і  турботливим  був  його  син.  Оперативні  працівники  кримінального  розшуку  описали  його  як  розумного,  харизматичного,  гонорового  лідера  харківського  криміналу.  Перед  грошима  Барона  були  відкриті  двері  найвищих  кабінетів.  Зібрані  оперативниками  розробки  на  Барона  розвалювали  їхні  керівники.  Коли  Барон  почав  розширювати  свої  володіння  за  межі  Харкова,  його  інтереси  зіткнулися    з  інтересами  таких  же  крутих  братків.  Переживши  кілька  невдалих  замахів  на  своє  життя,  він  втік  до  Москви.  Там  Барона  розстріляв  місцевий  кримінальний  авторитет,  на  територію  якого  зазіхнув  Барон  і  з  авторитетом  якого  звично  не  порахувався.  
У  Харкові  Барон  володарював  тривалий  час.  Він  міг  удень  ходити  по  найбільшій  площі  Європи  -  площі  Дзержинського  -  з  автоматом  Калашникова  на  плечі,  і  жоден  міліціонер  не  смів  зробити  йому  зауваження.  На  Барона  і  під  його  дахом  працювала  майже  вся  харківська  злочинність.  Затримували  і  відправляли  відбувати  покарання  заїжджих  гастролерів,  самодіяльну  кримінальну  дрібноту  або  шісток  Барона,  які  потрапили  в  немилість.  Кримінальний  світ  Барона  був  недоторканним.  Грабежі,  розбій,  масштабне  шахрайство  -  все  сходило  з  рук.  
Баронові  не  було  потреби  хапати  і  ґвалтувати  дівчат  на  вулицях  міста,  найвродливіші  дівчата  були  щасливі  йому  прислужитися  в  будь-який  час  дня  і  ночі.  Винагорода  за  послуги  була  більш  ніж  щедрою.  На  баронових  шісток  ця  благодать  не  поширювалася.  Не  домовившись  з  повіями,  які  теж  користувалися  захистом  Барона,  вони  хапали  перших-ліпших  дівчат  прямо  з  вулиці  серед  дня  на  очах  у  ошелешених  містян.  Крики  на  допомогу  залишалися  не  почутими  -  перехожі  оправдовували  себе  тим,  що  порядну  дівчину  не  тронуть.    Чуток  про  чергове  жорстоке  зґвалтування  і  вбивство  було  недостатньо,  щоб  місто  хоча  б  спробувало  прокинутися  від  летаргійного  сну.  Правоохоронці  заспокоювали,  що  місто  належить  їм.  Не  уточнювали  -  що  і  Баронові  теж.
Незадовго  до  вбивства  Ані  в  місті  якраз  судачили  про  трьох  студенток,  яких  прямо  біля  інституту  затягли  в  два  автомобілі  і  повезли  невідомо  куди.  За  кілька  днів  їхні  знівечені  тіла  знайшли  в  лісі  неподалік  від  Харкова.  Коли,  здавалося,  оперативники  вже  вийшли  на  слід  убивців,  прийшов  наказ  закрити  справу.  За  кілька  тижнів  після  цього  була  вбита  Аня.  Ця  справа  теж  була  закрита  з  висновком  -  самогубство.
Мілин  чоловік,  її  перше  і,  мабуть,  останнє  кохання,  за  кілька  років  до  цього    не  зміг  умовити  її  виїхати  разом  до  Ізраїлю,  де  вже  облаштувалася  його  рідня.  Міла  залишилася  з  дочкою  в  Харкові.  Вони  з  чоловіком  стали  друзями  по  переписці.  Не  дивно,  що  всю  любов,  на  яку  здатна  була  її  душа,  вона  направила  на  дочку.  Як  всі  матері  з  нереалізованими  амбіціями,  вона  надіялася,  що  талановита  дитина  зможе  досягти  вершин,  які  залишилися  недоступними  для  її  матері.  Часто  батьки  тішаться  своїми  обдарованими  дітьми,  які  мають  талант  до  науки,  всіляко  їх  заохочують,  бачать  їх  професорами,  академіками,  всесвітньо  відомими  вченими.  Держава  всіляко  підтримує  такі  сподівання.  
Але  що  таке  держава?  Це  чиновники,  які  виконують  певну  функцію,  не  маючи  уявлення  про  те,  куди  рухається  світ  і  яке  місце  відведене  в  цьому  русі  державі,  якою  вони  керують.  Космічні  і  мілітарні  змагання  з  сильними  державами  світу  знесилювали  економіку  СРСР.  Держава  рухалася  на  задвірки  світу.  Занепадала  наука.  Занепадала  економіка.  Занепадала  мораль.  Ні  в  науці,  ні  у  виробництві  молоді  таланти  не  були  потрібні,  не  мали  шансів  себе  утвердити.  Але  це  стало  очевидним  через  кілька  десятків  років,  коли  перспективні  інтелектуали  мусили  весь  свій  інтелект  направити  на  біологічне  виживання.  
А  тоді  Міла  раділа  Аніній  золотій  медалі  по  закінченню  школи,  науковим  статтям  в  університетському  журналі,  де  стояло  ім'я  її  дочки,  її  цілеспрямованості  і  обдарованості.  Всі  надії  і  сподівання  загинули  разом  з  дочкою.  Тепер  майже  щодня  після  роботи  Міла  йшла  на  цвинтар  до  дорогої  могили  -  плакати.  Математичний  розум  швидко  зрозумів  безперспективність  цих  сліз.  З  її  горя  і  сліз  викристалізувалася  рішучість  знайти  і  знищити  тих,  хто  знищив  життя  дочки  і  сенс  її  власного  життя.  
Скільки  разів,  зустрівши  випадково  когось  із  давніх  друзів  на  вулиці,  вона  повторювала:  "Харків  -  це  велике  село".  Зараз  ці  слова  зміцнювали  її  впевненість,  що  саме  тому  вона  знайде  вбивць  дочки.  Вони  ходять  по  одних  з  нею  вулицях  і,  можливо,  вона  не  раз  стикалася  з  ними  очі  в  очі.  Про  кримінальний  світ  Харкова  вона  майже  нічого  не  знала.  Треба  було  знайти  спосіб  проникнути  в  нього,  дізнатися  потрібні  імена,  а  потім...  Вона  не  уявляла,  як  і  що  зробить  потім.  
У  кримінальному  Харкові  Міла  стала  потрібною  людиною,  бо  брала  на  продаж  вкрадене.  Їй  продовжили  приносити  крадене  прямо  додому,  а  потім,  коли  переконалися  в  її  надійності,  просили  дати  сховок  потрібним  людям  на  кілька  днів  чи  тижнів.  Міла  терпіла  і  нетверезе  товариство,  і  грубі  загравання,  і  осудливі  погляди  сусідів.  В  неї  була  мета  і  задля  неї  вона  йшла  на  все.  
З  Балаклійської  виправної  колонії  №  106  готувалася  втеча  засудженого  на  вісім  років  позбавлення  волі.  Охорона  вже  була  поінформована  і  підкуплена.  Втікачеві  потрібне  житло  щоб  відсидітися  там  якийсь  час.  У  місті  появлятися  небезпечно,  орієнтування  розклеять  на  всіх  стовпах.  Звернулися  до  Міли.  Звичайно  Міла  не  відмовляла,  послуга  ця  щедро  оплачувалася.  Як  завжди  запитала,  що  за  людина,  за  що  сидить,  які  можуть  бути  проблеми.  Його  спеціалізація  гоп-стоп  на  вулицях  у  темний  час  доби.  Під  час  пограбування  нарвався  на  міліцейський  патруль,  чинив  опір,  поранив  ножем  міліціонера.  Рана  не  тяжка,  термін  одержав  м'який.    З  ним  краще  не  затівати  суперечки  -  коли  психує,  не  контролює  себе.  Його  вже  попередили,  щоб  вів  себе  тихо,  але  все  ж  краще  й  Мілі  поостерегтися.
За  кілька  днів  після  цієї  розмови  вночі  роздався  умовний  стук  в  шибку.  Міла  без  запитань  впустила  втікача  в  дім.  Була  рання  осінь  ще  без  листопаду,  без  заморозків,  але  вже  з  холодними  ночами.  Швидко  розтопила  плиту,  зігріла  чайник,  борщ,  поставила  на  стіл  сало  і  хліб.  Чоловік  прихопився  до  гарячого  борщу,  потім  взявся  за  чай,  присьорбуючи  і  відігріваючи  закоцюрблі  пальці  біля  гарячої  чашки.
-  Для  зігріву  в  тебе  нема  нічого  гарячішого  за  чай?  -  голос  твердий,  впевнений  у  своєму  праві  і  на  гарячіший  зігрів.
-  Звичайно  є,  -  привітно  відгукнулася  Міла  і  поставила  перед  гостем  півлітру  Московської  і  стограмову  стопку.  
-  Оце  вже  краще,  бо  від  твого  чаю  тільки  гуркіт  в  кишках,  -  спробував  пожартувати    гість.
Міла  охоче  засміялася  з  дотепного  жарту.  
-  Налий  і  собі.  Вип'ємо  за  свободу,  -  запросив  гість  розділити  його  радість.
-  Чому  б  і  не  випити  з  хорошою  людиною,  -  підтримала  його  Міла.
Теплий  прийом  і  випите  розв'язало  йому  язик.  П'яну  похвальбу  про  подвиги  братви  Міла  звично  слухала  в  піввуха.  Пропозицію  зігріти  його  ще  й  у  ліжку  відкинула  без  церемоній:
-  Про  це  не  домовлялися.  Ось  твоє  ліжко,  грій  його  сам.
Гість  оцінюючим  поглядом  зміряв  Мілу  і  виніс  присуд:
-  Старувата  ти  для  мене,  я  молоденьких  тьолок  люблю.
-  А  вони  тебе?
-  Хто  їх  запитує,  в  цьому  ділі  вирішую  я.
-  Це  ж  як?  
-  На  яку  око  поклав,  ту  й  беру.
-  А  якщо  вона  не  дає.
-  Якщо  не  дає  по  хорошому,  то  дасть  по  поганому.  
-  Битимеш?
-  Як  розізлить,  то  і  вбити  можу.
-  І  вбивав?
-  Було  й  таке.
-  Це  не  ти  студентку  в  саду  Шевченка  на  гілляці  повісив?
-  Може  й  я.  Цілку  з  себе  строїла,  верещать  почала.  Не  люблю  я  бабського  вереску,  швидко  заткнув  їй  рота.  Була  б  розумна,  зробила  все  полюбовно,  може  ще  б  і  морозиво  їй  купив,  -  гість  реготнув  зі  свого  жарту..  
-  Нелегке  діло  живу  людину  на  гілляці  підвішувать,  -  піддакнула  Міла.  -  Сам  справився?
-  Ну,  прибив  я  її  трохи,  вона  вже  не  брикалася.  Всеодно  незручно  без  тренування  -  гість  знову  реготнув,  -  якби  Толянчик  не  допоміг,  сам  би  я  довго  з  нею  валандався.  
Від  несподіваного  зізнання  Міла  здригнулася.  Гість  це  помітив:
-  Та  не  лякайся,  не  трону.  Я  закон  знаю.  Ми  ж  свої?  -  і  запитально  заглянув  їй  у  вічі.
-  Звичайно,  свої.  Тільки  не  знаю,  як  тебе  звати,  -  взявши  себе  в  руки,  відповіла  Міла.
-  Для  тебе  -  Сірий.
-  Це  Сергій?  -  уточнила  Міла.
-  Сергій,  не  Сергій,  не  будемо  уточнювати.  Сказав  же,  для  тебе  я  Сірий.
-  Ну,  добре,  Сірий,  давай  ще  по  чарці  і  спати,  -  погодилася,  а  в  голові  спалахнув  вогонь.
-  Я  сам  вирішую,  коли  мені  спати,  -  раптом  огризнувся  Сірий.
-  Сам  то  й  сам.  А  мені  вже  час.  Доброї  ночі,  -  сказала  та  й  пішла  в  свою  кімнату,  готувати  постіль.  
Довго  переверталася  з  боку  на  бік,  не  могла  заснути.  Отже  їх  було  двоє,  Сірий  і  Толянчик.  Сірий  тут,  в  її  хаті,  а  де  шукати  Толянчика?  І  що  робити  з  Сірим?  Його  не  можна  просто  так  відпустити,  бо  ще  раз  їхні  дороги  можуть  не  перетнутися.  Треба  вбити,  ця  тварина  не  повинна  і  далі  топтати  ряст  на  цьому  світі.  Але  як  це  зробити?  Минула  безсонна  ніч.  Вранці  приготувала  сніданок  собі  і  гостю.  Залишила  на  столі  записку,  що  йде  на  роботу  і  коли  повернеться,  написала,  де  їжа  й  питво.  Повернулася  затемно.  У  вікні  світилося.  Сірий  сидів  перед  телевізором,  дивився  кіно.  Повернувся  до  неї,  вп'явся  поглядом  в  її  очі:
-  Ти  того,  не  лякайся.  Нічого  такого  не  було,  що  я  тобі  сп'яну  наплів.  І  не  розпускай  язика.  Сама  знаєш,  що  буває  з  тими,  хто  багато  говорить.
-  Не  погрожуй,  не  боюся.  Тут  бували  й  крутіші,  дякували  за  хату  і  хавчик,  -  відрізала  рішуче.
Сірий  обм'як:
-  Та  я  що,  я  нічого.  Розвезло  мене  від  тепла  і  частування,  вмієш  гостя  зустріти.  Наговорив  зайвого,    -  раптом  полагіднішав,  почав  виправдовуватися.
-  Все,  забули!  Ти  не  говорив,  я  не  слухала.  Вечеряти  будемо,  -  заговорила  доброзичливо.
Гість  сидів  перед  нею.  Якщо  не  знати  хто  він,  звичайний  молодий  хлопець,  років  тридцяти  чи  трішки  більше.  Коротко  стрижений,  як  заведено  на  зоні.  Вузькі  губи  зі  вже  прокладеною  гіркою  складкою  біля  кутиків  губ  -  не  від  доброго  життя.  Великі  сірі  очі  з  довгими  віями,  мабуть  був  милим  дошкільням,  гарним  школяриком  і  показним  парубком.  Що  змусило  його  стати  ґвалтівником  і  вбивцею?  Ет,  що  там  домислювати  до  гарних  очей.  Може  виріс  у  злиднях  в  неблагополучній  сім'ї,  чи  в  дитбудинку  непотрібний  нікому,  байдуже,  гарний  чи  не  гарний.  Сірий  перервав  хід  думок:  
-  Давай  допоможу  почистити  картоплю.
-  Чи  вмієш?
-  Не  хитра  наука,  справлюся,  -  посміхається.
-  Бери  ніж,  разом  буде  швидше,  -  Міла  не  без  остраху  подала  парубкові  ніж
-  Що  приготуєш  на  вечерю?  -  він.
-  Картоплю  смажену  на  салі,  -  вона.
-  Люблю  смажену  картоплю.  Мама  в  неї  додавала  ще  лавровий  лист  і  зелень,  щоб  духмянішою  була  -  знову  він.
-  Можна  й  так.  Все  потрібне  є.  Мама  жива?
-  Немає.  Рано  померла,  мені  було  п'ятнадцять  років.
-  Тато  виростив?
-  Ні,  бабуся.  Тато  теж  десь  свій  термін  мотає.  Не  знаю.  чи  живий.
Міла  прогнала    жаль,  який  раптом  ворухнувся  в  серці  -  поряд  обкрадена  долею  людина.  Для  чого  він  опинився  в  її  хаті?  Щоб  вона  звершила  над  ним  справедливий  людський  суд?  Чи  має  право  карати?
Насмажили  картоплі.  Сіли  разом  вечеряти.
-  Тобі  для  зігріву  налити?  -  запропонувала  Міла.
-  Не  треба.  Рано  розслаблятися.  Треба  думати,  як  і  де  жити  далі.
-  Далеко  не  загадуй.  Два  тижні  житимеш  у  мене.  Тобі  передадуть  гроші,  адресу,  де  тебе  чекатимуть  свої,  тоді  попрощаємося.  Чим  думаєш  займатися  на  волі?
-  Чим?  Ніби  в  мене  є  вибір.  Я  закінчив  науково-грабіжницький  інститут,  то  й  буду  працювати  за  спеціальністю.  Чи  в  тебе  є  інші  пропозиції?  -  гостро  глянув  на  неї.
-  Немає.  Кому  що  на  роду  написано,  той  те  і  матиме  -  від  долі  не  втечеш.
Посиділи,  поговорили  про  долю,  про  справи  життєві,  включили  телевізор.  Міла  недовго  дивилася  в  екран,  позіхнула  та  й  пішла  спати.  Легко  сказати  -  спати.  Ось  за  кілька  кроків  від  неї  той,  хто  відібрав  життя  у  її  дочки,  кого  вона  так  довго  шукала.  Уява  почала  вибудовувати  план  вбивства.  Як  Родіон  Розкольников  лихварку  -  сокирою.  Іншої  зброї  немає.  Ніж  може  тільки  поранити,  вона  не  знає,  як  ножем  вбити  людину,  куди  спрямувати  лезо.  Та  й  сили  забракне.  Сокира  надійніша.  Ступити  крок  вперед,  і  дивлячись  Сірому  в  очі  вдарити  лезом  по  тімені?  Він  може  перехопити  сокиру  і  тоді  не  пощадить.  Зарубати  сокирою,  коли  спатиме,  щоб  не  встиг  поворухнутися.  Але  про  нього  запитають,  де  він,  куди  подівся.  Треба,  щоб  ніхто  нічого  не  запідозрив,  бо  ще  треба  дочекатися  Толянчика.  Якщо  доля  привела  сюди  Сірого,  то  приведе  й  Толянчика.  Не  треба  зазирати  в  очі,  не  треба  довірливих  розмов,  він  тут  не  для  того.  
Заснула  під  ранок,  майже  заспокоєна,  готова  зробити  задумане  -  вбити.  Дні  минали  за  днем,  а  вона  думала  -  передумувала  деталі  майбутнього  вбивства.  Заточила  сокиру,  якою  звичайно  рубала  дрова  для  плити.  Приготувала  ганчір'я  і  відро  -  замивати  кров.  Купила  вовняну  ковдру  -  загорнути  труп,  витягти  і  закопати.    Три  метри  мотузки  повинно  вистачити,  щоб  обв'язати  ковдру.  Потрібна  лопата  -  викопати  яму.  Потрібне  місце  для  ями  -  не  на  виду,  у  вітропорі,  де  ніхто  не  шукатиме.  Якщо  на  стінку  бризне  кров  -  забілити,  отже  приготувати  побілку  і  щітку.  
Минали  два  тижні  життя  під  одним  дахом  з  майбутнім  трупом.  У  Мілин  генделик  прийшов  посланець,  вручив  пакунок  з  грошима  і  вкладеним  у  нього  папірцем  з  адресою.  Увечері  Міла  передала  його  Сірому:  "Сьогодні  ночуєш  у  мене  востаннє.  Завтра  тобі  час  повертатися  до  вільного  життя".
Влаштували  прощальний  вечір  зі  смаженою  на  салі  картоплею,  як  любить  Сірий.  Дістала  пляшку  Московської  -  випити  за  волю,  за  майбутнє  життя,  на  посошок.  Коли  почулося  похропування  Сірого,  Міла  дістала  з-під  ліжка  сокиру  і  тихо  підійшла  до  нього  -  вбивця  до  вбивці.  Сірий,  ніби  щось  відчув,  перевернувся  на  інший  бік.  Завмерла.  Сховала  сокиру  за  спину.  Знову  сонне  посопування.  Розмахнулася,  і  як  вганяла  сокиру  в  чурбан,  зі  всієї  сили  рубонула  по  черепній  коробці.  Кістка  хруснула,  на  всі  боки  полетіли  бризки  мозку,  струменем  вдарила  кров.  Вмираюче  тіло  забилося  в  конвульсіях  і  потрохи  стихло.  Мілу  знудило.  Заспокоїлася.  Простелила  біля  ліжка  ковдру,  скотила  на  неї  труп.  Загорнула,  обв'язала  мотузкою.  Витягла  за  поріг.  Повернулася,  зняла  зі  стіни  заляпаний  килимок,  загорнула  в  нього  закривавлені  подушку  і  постіль.  Спалити?  Ні,  дим  приверне  увагу.  Закопати  з  трупом.  Замила  підлогу.  Взяла  лопату  і  пішла  копати  яму.  Копала  майже  до  світанку.  Встигла  зробити  все,  як  планувала.  Коли  у  вікно  зазирнуло  сонце,  жодних  слідів  перебування  Сірого  не  залишилося.  
Братва  вирішила,  що  поїхав  геть,  щоб  почати  нове  життя.  Міліція...  А  що  міліції  -  пропав  Юхим  і  чорт  з  ним.
Міла  дочекалася  Толянчика,  той  теж  не  минув  її  хату,  коли  через  рік  втікав  з  тієї  ж  колонії,  що  й  Сірий.  Впевнилася,  що  це  той  самий  Толянчик,  про  якого  розповів  Сірий,  і  розправилася  з  ним  в  такий  же  спосіб.  Якось  її  розум,  її  свідомість,  її  совість  справилися  з  тягарем  людиновбивства.  Мабуть  так  само  кати  Середньовіччя,  які  виконували  вирок  суду,  виправдовували  свою  потрібність  необхідністю  для  суспільства  покарання  злочинців.  Вирок  якого  суду  виконала  Міла,  знає  вона.  Чи  не  тому  пішла  шукати  захисту  у  Бога.  
Свій  будинок  на  Рогані  вона  продала  і  перебралася  жити  в  Єнакієво,  там  доля  звела  її  зі  ще  одним  видатним  злочинцем.  Від  його  братків  довелося  втікати  в  Харків,  де  на  незначний  час  зійшлися  наші  дороги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010078
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2024

Хуан Гельман Я не знав

Я  не  знав  що
не  бути  з  тобою  може  бути  так  солодко
     як  кликати  тебе  щоб  ти  прийшла  однак
ти  не  прийдеш  й  не  станеш  долею
твоя  відсутність  така
тяжка  немов  удар  в  обличчя
який  наносять  спогади  про  тебе.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=QPuaILzJiLg[/youtube]

[b]Juan  Gelman  POCO  SE  SABE[/b]
 Yo  no  sabía  que
no  tenerte  podía  ser  dulce  como
                     nombrarte  para  que  vengas  aunque                          
no  vengas  y  no  haya  sino
tu  ausencia  tan
dura  como  el  golpe  que
me  di  en  la  cara  pensando  en  vos

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024

Хуан Гельман Дослідження насолоди болю

дослідження  насолоди  болю
це  очевидність  /  очікування
смиренного  шаленства  снів
промовляючих  мовою  втрат

в  його  витоку  /  в  його
неясному  шумі  буття  яке
пронизує  свідомість  великим  жахом  /
роздвоєності  шляху  /  роздвоєності  мети

не  легшого  ніж  бути  чи  не  бути  /
ніж  незграбний  політ  пташеняти  /
яке  рветься  до  світла  /  бентежна

пам'ять  про  твої  прорахунки  /
серце  яке  береже  відбиток  /
пустоти  яка  тебе  кохає/

[b]Juan  Gelman  La  secreta  dulzura  del  dolor...[/b]
la  secreta  dulzura  del  dolor
es  transparencia/sale
de  la  furiosa  resignación  del  sueño/
suena  en  la  boca  del  perdido

en  su  origen/en  su
rumor  de  existencia  que
le  clava  la  cabeza  al  gran  espanto/
al  doble  andar/al  doble  hilo/a  la

no  verdad  del  estar  como  no  estar/
el  vuelo  torpe  que  los  cría/
lo  que  rompe  la  luz/memoria

confusa  por  sus  números/
pecho  que  dura  como  huella/
la  nada  que  te  ama/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024

Волт Вітмен З океану людей

З  океану  людей  тихо  озвалась  до  мене  краплина:
„Я  кохаю  тебе,  але  незабаром  загину,
Я  здолала  довгу  дорогу,  щоб  торкнутися,  подивитись  на  тебе,
Я  не  повинна  зникнути,  не  зустрівшись  з  тобою,
Я  боялася,  що  можу  тебе  не  зустріти  ніколи”.

Ось  ми  й  зустрілися,  ми  побачилися,  все  гаразд.
Повертайся  мирно  в  океан,  моє  кохання,
Я  крапля    цього  ж  океану,  ми  не  надто  розділені.
Поглянь  на  прекрасну  єдність  всього,  вона  вражає!
Я  знаю,  море  не  здатне  нас  розлучити,
Ми  розстаємося  не  надовго,  розлука  ця  не  навіки.
Наберися  терпіння...  Я  славити  буду  повітря,  сушу  і  океани
На  заході  сонця  задля  тих,  кого  ми  любимо,  задля  кохання.  

[b]Walt  Whitman  Out  of  the  Rolling[/b]
Out  of  the  Rolling  Ocean  the  Crowd
Out  of  the  rolling  ocean  the  crowd  came  a  drop  gently  to  me,
Whispering  I  love  you,  before  long  I  die,
I  have  travel'd  a  long  way  merely  to  look  on  you  to  touch  you,
For  I  could  not  die  till  I  once  look'd  on  you,
For  I  fear'd  I  might  afterward  lose  you.
 
Now  we  have  met,  we  have  look'd,  we  are  safe,
Return  in  peace  to  the  ocean  my  love,
I  too  am  part  of  that  ocean  my  love,  we  are  not  so  much  separated,
Behold  the  great  rondure,  the  cohesion  of  all,  how  perfect!
But  as  for  me,  for  you,  the  irresistible  sea  is  to  separate  us,
As  for  an  hour  carrying  us  diverse,  yet  cannot  carry  us  diverse  forever;
Be  not  impatient—a  little  space—know  you  I  salute  the  air,  the
           ocean  and  the  land,
Every  day  at  sundown  for  your  dear  sake  my  love.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2024

Волт Вітмен Я знаю, мій час і моє місце – найкращі

Я  знаю,  мій  час  і  моє  місце  –  найкращі,  ніхто  не  довів  і  не  доведе,  що  це  не  так.
Я  вічний  мандрівник  (приходь  і  слухай!)
Мої  ознаки  –  плащ,  зручне  взуття  і  зрізаний  в  лісі  ціпок.
Ні,  мій  друг  не  розсядеться  поруч  у  кріслі,
Я  не  маю  для  нього  ні  стільця,  ні  релігії,  ні  філософії,
Я  не  поведу  його  на  бенкет,  в  бібліотеку  чи  в  банк.
Але  кожного  чоловіка  чи  жінку  я  приведу  на  пагорб,
Лівою  рукою  підтримуючи  за  талію,  а  правою  показуючи  на  дорогу  вдалині.
 Ні  я,  ні  будь-хто  не  пройде  цю  дорогу  за  нас.
Кожен  повинен  це  зробити  сам.
Ось  вона  поруч,  рукою  до  неї  подати.
Можливо  після  народження  ви  нею  йшли  і  забули,
Можливо,  бо  ця  дорога  є  скрізь  на  суші  й  на  морі.
Візьмімо  свої  пожитку,  синку,  ти  свої,  я  свої,  і  поспішімо  вперед
Прекрасні  міста  і  вільні  народи  зустрінемо  ми  в  дорозі
Якщо  ти  втомишся,  дай  мені  свою  ношу  і  переведи  подих,  зіпершись  на  мене,
А  прийде  час  віддячиш  мені  тим  же.
Коли  ми  вирушимо,  спочинку  не  буде.
 Сьогодні  перед  світанком  я  піднявся  на  гору  і  побачив  зоряне  небо.
І  я  мовив  своїй  душі:  „Коли  ми  досягнемо  всіх  зірок,
радості  від  розуміння  суті  всіх  речей  нам  буде  досить?  Чи  не  так?”
І  моя  душа  відповіла:  „Ні,  як  би  високо  ми  не  піднялися,  нам  завжди  буде  мало,
ми  прагнутимо  далі  за  межу”.
Ти  запитуєш  мене  і  я  чую  тебе.
І  кажу,  що  відповіді  не  буде,  ти  повинен  знайти  відповідь  сам.
 Ось  і  настав  час,  синку,  зупинитися.
Ось  хліб,  щоб  їсти,  і  ось  молоко,  щоб  пити.
Як  тільки  ти  поспиш  і  відновиш  сили,  я  поцілую  тебе  найкращим  поцілунком
І  відпущу  тебе,  щоб  ти  йшов  звідси
Ти  довго  снив  нікчемними  мріями,
Тепер  я  зняв  пелену  з  твоїх  очей
Ти  повинен  звикнути  до  сліпучо  яскравого  світла
кожної  миті  свого  життя
Не  так  давно  ти  пробирався,  тримаючись  берега,    
Віднині  ти  будеш  відважним  плавцем,
Ти  дістанешся  середини  моря,  випірнеш,  киваючи  мені,
гукаючи  і  сміючись,  стряхуватимеш  бризки  зі  свого  волосся.
 

 [b]Walt  Whitman  I  know  I  have  the  best  of  time  and  space[/b]
 I  know  I  have  the  best  of  time  and  space,  and  was  never  measured  and
 never  will  be  measured.
   I  tramp  a  perpetual  journey,  (come  listen  all!)
 My  signs  are  a  rain-proof  coat,  good  shoes,  and  a  staff  cut  from  the  woods,
 No  friend  of  mine  takes  his  ease  in  my  chair,
 I  have  no  chair,  no  church,  no  philosophy,
 I  lead  no  man  to  a  dinner-table,  library,  exchange,
 But  each  man  and  each  woman  of  you  I  lead  upon  a  knoll,
 My  left  hand  hooking  you  round  the  waist,
 My  right  hand  pointing  to  landscapes  of  continents  and  the  public  road.
 
 Not  I,  not  any  one  else  can  travel  that  road  for  you,
 You  must  travel  it  for  yourself.
 
 It  is  not  far,  it  is  within  reach,
 Perhaps  you  have  been  on  it  since  you  were  born  and  did  not  know,
 Perhaps  it  is  everywhere  on  water  and  on  land.
 
 Shoulder  your  duds  dear  son,  and  I  will  mine,  and  let  us  hasten  forth,
 Wonderful  cities  and  free  nations  we  shall  fetch  as  we  go.
 
 If  you  tire,  give  me  both  burdens,  and  rest  the  chuff  of  your  hand
 on  my  hip,
 And  in  due  time  you  shall  repay  the  same  service  to  me,
 For  after  we  start  we  never  lie  by  again.
 
 This  day  before  dawn  I  ascended  a  hill  and  look'd  at  the  crowded  heaven,
 And  I  said  to  my  spirit  When  we  become  the  enfolders  of  those  orbs,
 and  the  pleasure  and  knowledge  of  every  thing  in  them,  shall  we
 be  fill'd  and  satisfied  then?
 And  my  spirit  said  No,  we  but  level  that  lift  to  pass  and  continue  beyond.
 
 You  are  also  asking  me  questions  and  I  hear  you,
 I  answer  that  I  cannot  answer,  you  must  find  out  for  yourself.
 
 Sit  a  while  dear  son,
 Here  are  biscuits  to  eat  and  here  is  milk  to  drink,
 But  as  soon  as  you  sleep  and  renew  yourself  in  sweet  clothes,  I  kiss  you
 with  a  good-by  kiss  and  open  the  gate  for  your  egress  hence.
 
 Long  enough  have  you  dream'd  contemptible  dreams,
 Now  I  wash  the  gum  from  your  eyes,
 You  must  habit  yourself  to  the  dazzle  of  the  light  and  of  every
 moment  of  your  life.
 
 Long  have  you  timidly  waded  holding  a  plank  by  the  shore,
 Now  I  will  you  to  be  a  bold  swimmer,
 To  jump  off  in  the  midst  of  the  sea,  rise  again,  nod  to  me,  shout,
 and  laughingly  dash  with  your  hair.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2024

Маріо Бенедетті Давай домовлятись

[quote]Коли  ти  відчуєш  як  кровоточить  твоя  рана  
Коли  ти  відчуєш  як  голос  твій  плаче
довірся  мені.
(з  пісні  Карлоса  Пуебла)
 [/quote]
Друже,
Ти  знаєш
Що  можна  покластись
Крім  мене
На  двох
Чи  на  десятьох,
Але  покладайся
На  мене.
 
Якщо  хтось  
Тебе  попередить
Що  я  дивлюсь  в  її  очі
І  прикмети  кохання
Помітні  в  моїх
Не  хапайся  за  зброю
Навіть  не  думай,  "яка  маячня",
Попри  прикмети
А  може  тому  що  це  так
Ти  можеш  покластись
На  мене.
 
Якщо  коли-небудь
До  мене  прийде
Печаль  без  причин
Не  думай  "це  слабкість",
Все  ж  можеш  покластись
На  мене.
 
Але  давай  домовлятись,
Я  хочу  покластись
На  тебе,
Це  така  радість
Знати,  що  ти  десь  є,
Відчувати  тебе  живою
І  коли  це  кажу
Хочу  сказати  покладайся
Хай  навіть  два
Хай  навіть  п'ять,
Вже  не  зрушать
Поспішити  на  допомогу
Але  щоб  знала
Вірила  в  те
Що  ти  знаєш  що  можеш
Покластись  на  мене.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=3iK-f8KRDC0[/youtube]
[b]Mario  Benedetti  Hagamos  un  trato[/b]
[quote]Cuando  sientas  tu  herida  sangrar  
cuando  sientas  tu  voz  sollozar  
cuenta  conmigo  
(de  una  canción  de  Carlos  Puebla)[/quote]
Compañera,
Usted  sabe
Puede  contar
Conmigo
No  hasta  dos
O  hasta  diez,
Sino  contar
Conmigo.
 
Si  alguna  vez
Advierte
Que  la  miro  a  los  ojos
Y  una  veta  de  amor
Reconoce  en  los  míos
No  alerte  sus  fusiles
Ni  piense  "qué  delirio",
A  pesar  de  la  veta
O  tal  vez  porque  existe
Usted  puede  contar
Conmigo.
 
Si  otras  veces
Me  encuentra
Huraño  sin  motivo
No  piense  "qué  flojera",
Igual  puede  contar
Conmigo.
 
Pero  hagamos  un  trato,
Yo  quisiera  contar
Con  usted,
Es  tan  lindo
Saber  que  usted  existe,
Uno  se  siente  vivo
Y  cuando  digo  esto
Quiero  decir  contar
Aunque  sea  hasta  dos
Aunque  sea  hasta  cinco,
No  ya  para  que  acuda
Presurosa  en  mi  auxilio
Sino  para  saber
A  ciencia  cierta
Que  usted  sabe  que  puede
Contar  conmigo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024

Маріо Бенедетті Задля розваги

Коли  ми  були  дітьми
Літнім  було  під  тридцять
Калюжа  була  океаном
Смерть  пряма  і  ясна
Не  існувала
 
Коли  пізніше  для  хлопців
Старим  було  сорок  років
Ставок  був  океаном
Смерть  всього  тільки
Словом
 
Вже  коли  одружились
Старим  було  п'ятдесят
Було  океаном  озеро
Смерть  була  смертю
Чиєюсь
 
Зараз  ми  ветерани
Вже  добрались  до  правди
Океан    врешті  став  океаном
Але  смерть  виявляється
Нашою.  

[b]Mario  Benedetti  Pasatiempo[/b]
Cuando  éramos  niños
Los  viejos  tenían  como  treinta
Un  charco  era  un  océano
La  muerte  lisa  y  llana
No  existía
 
Luego  cuando  muchachos
Los  viejos  eran  gente  de  cuarenta
Un  estanque  era  océano
La  muerte  solamente
Una  palabra
 
Ya  cuando  nos  casamos
Los  ancianos  estaban  en  cincuenta
Un  lago  era  un  océano
La  muerte  era  la  muerte
De  los  otros
 
Ahora  veteranos
Ya  le  dimos  alcance  a  la  verdad
El  océano  es  por  fin  el  océano
Pero  la  muerte  empieza  a  ser
La  nuestra.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024

Маріо Бенедетті Тактика й стратегія

Моя  тактика
                 дивитися  на  тебе
вивчати  тебе
кохати  тебе
моя  тактика
                       говорити  до  тебе
і  слухати  тебе
збудувати  зі  слів
нерушимий  міст
моя  тактика
запам’ятатись  тобі
не  знаю  як  саме
під  яким  приводом
але  залишитися  з  тобою
моя  тактика
               бути  відвертим
і  знати,  що  ти  відверта
і  що  ми  не  торгуємо
ілюзіями
так  що  між  нами
немає  ні  стіни
             ні  прірви
Моя  стратегія
взаємність
глибока
             й  безхитрісна
Моя  стратегія
одного  чудового  дня
не  знаю  як  саме
з  якого  приводу
нарешті  стати  тобі  потрібним.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=wdwgekXz8VE[/youtube]

[b]Mario  Benedetti  Táctica  y  estrategia[/b]
Mi  táctica  es
                     mirarte
aprender  como  sos
quererte  como  sos
mi  táctica  es
                     hablarte
y  escucharte
construir  con  palabras
un  puente  indestructible
mi  táctica  es
quedarme  en  tu  recuerdo
no  sé  cómo  ni  sé
con  qué  pretexto
pero  quedarme  con  vos
mi  táctica  es  
                     ser  franco
y  saber  que  sos  franca
y  que  no  nos  vendamos
simulacros
para  que  entre  los  dos
no  haya  telón
                     ni  abismos
Mi  estrategia  es
en  cambio
más  profunda  y  más
                     simple
Mi  estrategia  es
que  un  día  cualquiera
no  sé  cómo  ni  sé
con  qué  pretexto
por  fin  me  necesites.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024

Маріо Бенедетті Обмін

Це  важливо  зробити

я  прошу  щоб  ти  дала
мені  останню  надію
я  пропоную  тобі  останню
довіру

хай  буде  обмін
мінімальний

ми  схожі
ти  самотня
я  самотній
ми  в  цьому  близкі

так  у  самотності
може  бути
одне  ім’я.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=DjkN62cxLZc[/youtube]

[b]Mario  Benedetti  Canje[/b]
Es  importante  hacerlo

quiero  que  me  relates
tu  último  optimismo
yo  te  ofrezco  mi  última
confianza

aunque  sea  un  trueque
mínimo

debemos  cotejarnos
estás  sola
estoy  solo
por  algo  somos  prójimos

la  soledad  también
puede  ser
una  llama.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2024

Маріо Бенедетті Не здавайся

Не  здавайся,  ще  маєш  час
Зрозуміти  й  почати  знову,
Визнавати  свої  помилки,
Подолати  свій  страх,
Звільнитись  від  пут,
Відновити  дороги.
Не  здавайся,  життя  для  того,
Щоб  прокласти  маршрут,
Щоб  наздогнати  мрію,
Розгадати  свій  час,
Прибрати  уламки,
Прояснити  небо.

Не  здавайся,  прошу,  не  схитнись,
Хоча  обпікає  холод,
Хоча  роз’їдає  страх,
Хоча  сонце  заходить,
І  здіймається  вітер,
Ще  палає  вогонь  в  душі
Ще  жива  твоя  мрія.
Тому  що  ти  живеш  і  бажаєш,
Тому  що  тебе  кохаю  і  ти  кохаєш.
Тому  що  є  вино  і  любов,  справжня.
Тому  що  тільки  час  залікує  рани.
Двері  настіж,
Засови  зніми,
Не  ховайся  за  стінами,
Знов  живи  і  ставай  на  бій,
Навчися  сміятися,
Спробуй  співати,
Розслабся,  випрям  руки,
Розпростай  крила
І  спробуй  ще  раз,
Продовжуй  жити  й  поверни  небо.

Не  здавайся,  прошу,  не  схитнись
Хоча  обпікає  холод,
Хоча  роз’їдає  страх,
Хоча  сонце  заходить,  і  здіймається  вітер,
Ще  палає  вогонь  в  душі
Ще  жива  твоя  мрія.
Тому  що  кожен  день  це  нове  начало,
Тому  що  цей  час  найкращий  з  часів.
Тому  що  ти  не  сам,  бо  я  тебе  кохаю.  


[b]Mario  Benedetti  No  te  rindas[/b]
No  te  rindas,  aún  estás  a  tiempo
De  alcanzar  y  comenzar  de  nuevo,
Aceptar  tus  sombras,
Enterrar  tus  miedos,
Liberar  el  lastre,
Retomar  el  vuelo.
No  te  rindas  que  la  vida  es  eso,
Continuar  el  viaje,
Perseguir  tus  sueños,
Destrabar  el  tiempo,
Correr  los  escombros,
Y  destapar  el  cielo.

No  te  rindas,  por  favor  no  cedas,
Aunque  el  frío  queme,
Aunque  el  miedo  muerda,
Aunque  el  sol  se  esconda,
Y  se  calle  el  viento,
Aún  hay  fuego  en  tu  alma
Aún  hay  vida  en  tus  sueños.
Porque  la  vida  es  tuya  y  tuyo  también  el  deseo
Porque  lo  has  querido  y  porque  te  quiero
Porque  existe  el  vino  y  el  amor,  es  cierto.
Porque  no  hay  heridas  que  no  cure  el  tiempo.
Abrir  las  puertas,
Quitar  los  cerrojos,
Abandonar  las  murallas  que  te  protegieron,
Vivir  la  vida  y  aceptar  el  reto,
Recuperar  la  risa,
Ensayar  un  canto,
Bajar  la  guardia  y  extender  las  manos
Desplegar  las  alas
E  intentar  de  nuevo,
Celebrar  la  vida  y  retomar  los  cielos.

No  te  rindas,  por  favor  no  cedas,
Aunque  el  frío  queme,
Aunque  el  miedo  muerda,
Aunque  el  sol  se  ponga  y  se  calle  el  viento,
Aún  hay  fuego  en  tu  alma,
Aún  hay  vida  en  tus  sueños
Porque  cada  día  es  un  comienzo  nuevo,
Porque  esta  es  la  hora  y  el  mejor  momento.
Porque  no  estás  solo,  porque  yo  te  quiero.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=SZdhtvCr5CQ[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024

Маріо Бенедетті Кохання, вечір

Жалкую  що  ти  не  зі  мною
Коли  дивлюся  на  годинник  й  вже  четверта
І  думаю  хвилин  за  десять  годі
І  як  щовечора  розпрямлю  ноги
Розправлю  плечі,  щоб  розслабить  спину
Розігну  пальці  щоб  відпочивали.

Жалкую  що  ти  не  зі  мною
Коли  дивлюся  на  годинник  і  вже  п’ята
І  я  берусь  за  ручку  описати  втрати
Чи  руки  що  кидаються  за  сорока  ключами
Чи  вуха  що  вслухаються  як  гавкне  телефон
Чи  ціну  що  примирить  цифри  й  правду.

Жалкую  що  ти  не  зі  мною
Коли  дивлюся  на  годинник  і  вже  шоста.
Могла  б  ти  несподівано  прийти
І  запитати  „  Як  у  тебе  справи?”,  й  залишити
червону  пляму  на  моїх  губах
а  на  своїх  мою  блакитну  тугу.

[b]Mario  Benedetti  Amor,  de  tarde[/b]
Es  una  lástima  que  no  estés  conmigo
Cuando  miro  el  reloj  y  son  las  cuatro
Y  acabo  la  planilla  y  pienso  diez  minutos
Y  estiro  las  piernas  como  todas  las  tardes
Y  hago  así  con  los  hombros  para  aflojar  la  espalda
Y  me  doblo  los  dedos  y  les  saco  mentiras.

Es  una  lástima  que  no  estés  conmigo
Cuando  miro  el  reloj  y  son  las  cinco
Y  soy  una  manija  que  calcula  intereses
O  dos  manos  que  saltan  sobre  cuarenta  teclas
O  un  oído  que  escucha  cómo  ladra  el  teléfono
O  un  tipo  que  hace  números  y  les  saca  verdades.

Es  una  lástima  que  no  estés  conmigo
Cuando  miro  el  reloj  y  son  las  seis.
Podrías  acercarte  por  sorpresa
Y  decirme  "¿Qué  tal?",  y  quedaríamos
Yo  con  la  mancha  roja  de  tus  labios
Tú  con  el  tizne  azul  de  mi  carbónico.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024

Волт Вітмен О бідність, страхи і гнітючі поразки

О  бідність,  страхи  і  гнітючі  поразки,
О  ви,  вороги,  що  здолали  мене  в  боротьбі,
(Для  чого  ще  моє  життя  чи  життя  будь-якої  людини,  як  не  для  боротьби  з  ворогами,  цієї
вічної,  невпинної  війни?)
Ви  приниження,  боротьба  з  пристрастями  і  бажаннями,
Ви  болі  від  розчарування  дружбою  (о  рана  найболючіша  зі  всіх!)
Ти  тяжкий  труд,  болісний  і  гнітючий  перелік,  ви  підлоти,
Ви  пусті  застільні  балачки  (мої  балачки  пустіші  за  інші);
Ви  порушені  плани,  неспіврозмірний  гнів,    прихована  скука!
О  не  думаю,  що  ви  нарешті  переможете,  моє  справжнє  я  ще  не  проявилося,
Воно  ще  нестримно  виступить  вперед,  доки  не  підкорить  все  перед  собою,
Воно  ще  постане  солдатом  остаточної  перемоги.

[b]Walt  Whitman  AH  POVERTIES,  WINCINGS,  AND  SULKY  RETREATS[/b]
AH  poverties,  wincings,  and  sulky  retreats,
Ah  you  foes  that  in  conflict  have  overcome  me,
(For  what  is  my  life  or  any  man's  life  but  a  conflict  with  foes,  the
old,  the  incessant  war?)
You  degradations,  you  tussle  with  passions  and  appetites,
You  smarts  from  dissatisfied  friendships,  (ah  wounds  the  sharpest  of  all!)
You  toil  of  painful  and  choked  articulations,  you  meannesses,
You  shallow  tongue-talks  at  tables,  (my  tongue  the  shallowest  of  any;)
You  broken  resolutions,  you  racking  angers,  you  smother'd  ennuis!
Ah  think  not  you  finally  triumph,  my  real  self  has  yet  to  come  forth,
It  shall  yet  march  forth  o'ermastering,  till  all  lies  beneath  me,
It  shall  yet  stand  up  the  soldier  of  ultimate  victory.
                                                                               FROM  "NOON  TO  STARRY  NIGHT"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2024

Волт Вітмен О море, з шершавими величними устами

О  море,  з  шершавими  величними  устами!
Коли  приходжу  я  вночі  і  вдень  на  край  прибою,
Я  відчуваю  твої  навіювання  дивні  і  мінливі,
(Я  розумію  й  ясно  тут  сприймаю  твої  промови  і  наради)
Твої    білогриві  табуни  несуться  до  мети,  
Твоє  широке  і  усміхнене  обличчя    заливають  іскристі  хвилі  сонця,
Твою  задуму  сердиту  і  похмуру  -  твої  нестримні  бурі,
Ти  непокірне,  примхливе,  мінливе,  свавільне;
Твоя  велична  мудрість  виситься  над  всім,  твоя  печаль  найбільша  -  
                                       це  неможливість  вічно  жити  всім  в  твоїх  глибинах,
(Вічна  битва,  поразки,  зло  ніщо  не  здатне  зробити  тебе  
                                       більшим  -  ніщо  не  здатне  зробити  тебе  меншим)
Твоя  самотність  -  хтось,  кого  шукаєш  і  шукаєш,  але  ніколи  не  знаходиш,
Звичайно  щось  втрачаєш  -  слова,  безмежну  монотонну  ярість,  
                 прорив  до  волі,
Якесь  могутнє,  як  планета,  серце  закуте  й  бунтівне  в  цих  бурунах,  
В  зростанні  хвиль  і  наступ,  і  рвучкий  подих,  
Й  ритмічний  шерех  твоїх  піску  і  хвиль,
Й  шипіння  змій,  і  дикий  вибух  сміху,
й  відлуння  віддалених  левиних  риків,
(Звертання,  послане  глухому  небу  -  і  зараз  розуміння,
Нічний  фантом  твій  задушевний  друг  нарешті,)
Перша  й  остання  сповідь  для  земної  кулі,
Сплеск,  бурмотіння  твоєї  бездонної  душі,
Зізнання  про  космічну  незбориму  пристрасть,
Твоїй  найбільш  спорідненій  душі.

Walt  Whitman  With  Husky-Haughty  Lips,  O  Sea!
With  husky-haughty  lips,  O  sea!
Where  day  and  night  I  wend  thy  surf-beat  shore,
Imaging  to  my  sense  thy  varied  strange  suggestions,
(I  see  and  plainly  list  thy  talk  and  conference  here,)
Thy  troops  of  white-maned  racers  racing  to  the  goal,
Thy  ample,  smiling  face,  dash'd  with  the  sparkling  dimples  of  the  sun,
Thy  brooding  scowl  and  murk--thy  unloos'd  hurricanes,
Thy  unsubduedness,  caprices,  wilfulness;
Great  as  thou  art  above  the  rest,  thy  many  tears--a  lack  from  all
eternity  in  thy  content,
(Naught  but  the  greatest  struggles,  wrongs,  defeats,  could  make  thee
greatest--no  less  could  make  thee,)
Thy  lonely  state--something  thou  ever  seek'st  and  seek'st,  yet
never  gain'st,
Surely  some  right  withheld--some  voice,  in  huge  monotonous  rage,  of
freedom-lover  pent,
Some  vast  heart,  like  a  planet's,  chain'd  and  chafing  in  those  breakers,
By  lengthen'd  swell,  and  spasm,  and  panting  breath,
And  rhythmic  rasping  of  thy  sands  and  waves,
And  serpent  hiss,  and  savage  peals  of  laughter,
And  undertones  of  distant  lion  roar,
(Sounding,  appealing  to  the  sky's  deaf  ear--but  now,  rapport  for  once,
A  phantom  in  the  night  thy  confidant  for  once,)
The  first  and  last  confession  of  the  globe,
Outsurging,  muttering  from  thy  soul's  abysms,
The  tale  of  cosmic  elemental  passion,
Thou  tellest  to  a  kindred  soul.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2024

Волт Вітмен Унаслідок, і т. п.

Унаслідок  різноманіття  літніх  злив,
Чи  бунтівних  потоків  у  осінню  повінь,
Чи  безлічі  мереж  струмків,  розкреслених  травою,
Чи  морем  вимитих  підземних  гротів,
Триває  спів  моїх  пісень  роками.
 
Завжди  нове  життя  бурхливе  на  початку  (скоро,  скоро  зливатися
З  потоком  древнім  смерті.)
 
Десь  пронизують  фермерські  ниви  чи  ліси  Огайо,
Десь  наповнюють  каньйони  Колорадо  джерелами  з  вічного  снігу,
Десь  напіввисохлі  у  Орегоні,  або  південніше  в  Техасі,
Десь  шукають  шлях  на  північ  до  Ері,  Ніагари,  Оттави,
Десь  до  заток  Атлантики  і  до  великого  солоного  озера.
 
В  тебе,  який  читає  мою  книгу,
В  мене  самого,  у  цілий  світ,  впадають  ці  потоки,
Всі,  всі  прагнуть  назустріч  з  цим  містичним  океаном.
 
Потоки  для  відкриття  нового  континенту,
Прагнення  направлені  до  тверді  з  вод,
Єднання  океану  й  суші,  ласкавих  і  печальних  хвиль,
(не  тільки  безпечні  й  мирні,  але  зловісні  й  люті  теж,
жахливі  хвилі  з  безодні  шторму,  хто  знає,  звідки?
Бушуючі  над  простором,  з  численними  розтрощеними  брусами  й  обривками  вітрил.)
 
Чи  це  не  з  океану  Часу,  зібравши  все  розтрачене,  несу  я
Дрейфуючі  покоси  бур'янів  і  мушель.
 
О  дрібні  мушлі,  такі  затійливо  закручені,  такі  ясно-холодні  і  німі,
Чи  не  вмістили  ви,  маленькі  мушлі,  тімпани  й  храми,
Відлунням,  шепотінням  ще  кличе  вічна  музика,  слабка  й  далека,
Зсередини  пливе  послання  з  краю  Атлантики,  стискає  душу  прерій,
Відгомін  шепотінь,  приємне  вуху  Заходу  звучання,
 
Ваші  потоки  древні,  але  завжди  нові  й  неперекладені,
Безмежно  малого  мого  життя  і  багатьох  життів.
 
(Аби  не  тільки  єдино  своє  життя  й  роки  я  віддаю  -  все,  все  я  віддаю,)
Це  втрачене  глибинами,  кинуте  на  поверхню  і  на  сушу,
Виноситься  на  береги  Америки?

[b]Walt  Whitman  AS  CONSEQUENT,  Etc.[/b]
AS  consequent  from  store  of  summer  rains,
Or  wayward  rivulets  in  autumn  flowing,
Or  many  a  herb-lined  brook's  reticulations,
Or  subterranean  sea-rills  making  for  the  sea,
Songs  of  continued  years  I  sing.
 
Life's  ever-modern  rapids  first,  (soon,  soon  to  blend,
With  the  old  streams  of  death.)
 
Some  threading  Ohio's  farm-fields  or  the  woods,
Some  down  Colorado's  cañons  from  sources  of  perpetual  snow,
Some  half-hid  in  Oregon,  or  away  southward  in  Texas,
Some  in  the  north  finding  their  way  to  Erie,  Niagara,  Ottawa,
Some  to  Atlantica's  bays,  and  so  to  the  great  salt  brine.
 
In  you  whoe'er  you  are  my  book  perusing,
In  I  myself,  in  all  the  world,  these  currents  flowing,
All,  all  toward  the  mystic  ocean  tending.
 
Currents  for  starting  a  continent  new,
Overtures  sent  to  the  solid  out  of  the  liquid,
Fusion  of  ocean  and  land,  tender  and  pensive  waves,
(Not  safe  and  peaceful  only,  waves  rous'd  and  ominous  too,
Out  of  the  depths  the  storm's  abysmic  waves,  who  knows  whence?
Raging  over  the  vast,  with  many  a  broken  spar  and  tatter'd  sail.)
 
Or  from  the  sea  of  Time,  collecting  vasting  all,  I  bring,
A  windrow-drift  of  weeds  and  shells.
 
O  little  shells,  so  curious-convolute,  so  limpid-cold  and  voiceless,
Will  you  not  little  shells  to  the  tympans  of  temples  held,
Murmurs  and  echoes  still  call  up,  eternity's  music  faint  and  far,
Wafted  inland,  sent  from  Atlantica's  rim,  strains  for  the  soul  of  the
prairies,
Whisper'd  reverberations,  chords  for  the  ear  of  the  West  joyously
sounding,
Your  tidings  old,  yet  ever  new  and  untranslatable,
Infinitesimals  out  of  my  life,  and  many  a  life,
 
(For  not  my  life  and  years  alone  I  give—all,  all  I  give,)
These  waifs  from  the  deep,  cast  high  and  dry,
Wash'd  on  America's  shores?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024

Волт Вітмен Коли я повільно зникав з океану життя

[b]1[/b]
Коли  я  повільно  зникав  з  океану  життя,
Коли  я  бродив  по  знайомому  берегу,
Коли  я  гуляв  там,  де  знову  і  знову  вмиваєшся
                                         хвилями  ти,  Поманок,
Де  їхнє  збираєш  хрипіння  і  шепіт,
Де  вічно  стара  збожеволіла  мати  оплакує
                                         втрачених  нею,
Я  думав  на  схилі  осіннього  дня,  повернувши  на  південь,
Охоплений  тим  магнетизмом,  з  яким  я  натхненно
                                         творю  свої  вірші,
В  полоні  у  духа,  що  стелить  під  ноги  цю  стежку,
Цю  кромку,  кипінь  цю,  яка  обвиває  всі  води,  всю  сушу  земну.

Захоплений,  очі  свої  повертав  я  на  південь,  вдивлявся,  хмеліючи,  в  пінисті  пасма,
Солому,  галуззя,  труху,  бур'яни,  морські  трави,
Сміття,  камінці  із  яскравих  порід,  лист  морської  капусти,  що  хвилі  виносять,
Долаючи  милі,  під  гуркіт  прибою  із  іншого  світу  до  мене,
Завжди  Поманок  в  моїх  думах,  я  схожість  твою  пам'ятаю,
Про  дар  твій  мені,  схожий  з  рибою  острів,
Коли  я  бродив  по  знайомому  берегу,
Коли  я  гуляв  й  одночасно  збирав  свої  теми.

[b]2[/b]
Коли  я  гуляв  незнайомими  берегами,
Коли  я  вслухався  в  плачі,  голоси  потонулих  людей,
Коли  я  вбирав  подих    моря  в  ледь  чутному  бризі,
Коли  океан  свої  хвилі  містично  накочував  ближче  і  ближче  до  мене,
Здавалось  я  теж  тільки  крапля,  що  впала  на  берег,
Укупі  з  піщинками  й  листям  відмерлим,
Зібравши  в  собі  і  з'єднавши  частинки  піску  і  стремління.

О  вражений,  кинутий,  зігнутий  аж  до  землі,
Картаючись  тим,  що  відкрити  наважився  рот,
Нарешті  зрозумівши,  на  цьому  тлі,  що  в  балачках,  які  відбивались
                                         відлунням  від  мене
Ніколи  я  не  мав  найменшого  поняття  хто  я  чи  що  я  є,
Але  що  поряд  з  усіма  моїми  гордовитими  віршами  стою  я  справжній,
                                         непорушний,  невисловлений,  невичерпний,
Відсутній  повністю,  дражнячий  себе  глумливо-привітальними
                                         кивками  і  поклонами,
Віддаленими  вибухами  іронічного  сміху  над  кожним  словом,  що  я  написав,
Показуючи  в  тиші  ці  пісні,  а  потім  їхню  піщану  вартість.

Побачив  я,  що  дійсно  жодну  річ,  жодну  мету    ніколи  не  осягнути  жодній  людині
Природа  тут  перед  очима  моря  використовує  можливість  кинутись  на  мене  і  вжалити,
За  те  що  взагалі  я  смів  відкрити  рот  і  заспівати.

[b]3[/b]
Нас  двоє,  океане,  ми  близькі  з  тобою,
Однаково  докірливо  мурмочучи  ми  котимо  непотріб  і  пісок,  не  знаючи,  для  чого
Ці  малі  частинки  насправді  значимі  для  тебе  і  для  мене,  й  для  всіх.

Ти,  розмитий  берег  зі  смугою  сміття,
Ти,  рибовидний  острів,  я  підбираю  те,  шо  під  ногами,
Що  є  твоїм,  те,  батьку,  є  моїм.

Я  також  Поманок,
Я  також  пінився,  безмовно  колихав  плавуче  й  підмивав  твій  берег,
Я  теж  є  смугою  сміття  й  намулу,
Я  на  тобі  теж  залишаюся  малою  часткою,  ти,  рибовидний  острів.

Я  кидаюсь  на  груди  свого  батька,
Я  так  до  тебе  припадаю,  що  ти  мене  не  можеш  відірвати,
Я  тебе  міцно  обіймаю  доти,    доки  до  мене  ти  хоч  якось  озиваєшся.

Цілуй  мене,  мій  батьку,  
Торкай  мене  своїми  губами,  як  я  своїми  торкаюся  до  тих,  кого  кохаю,
Шепчи  мені,  коли  тебе  я  обіймаю,  я  заздрю  цьому  мурмотінню.

[b]4[/b]
Відплинь  же,  океан  життя,  (потік  повернеться,)
Ти,  божевільна  стара  мати,  не  припиняй  свої  ридання,
Оплакуй  вічно  свої  втрати,  та  не  лякайся,  не  залишай  мене,
Не  шурхоти  так  хрипко  і  сердито  біля  ніг,  коли  торкаюся  до  тебе  або  беру  у  тебе.

Я  думаю  з  любов'ю  про  тебе  і  про  все,
Я  беру  для  себе  і  для  того  фантома,  що  дивиться  униз,  куди  нас  направляє
                                   й  куди  послідую  я  і  моє.

Я  і  моє,  смуга  наносів,  дрібних  останків,
кипуча,  сніжно-біла,  піниста,
(Глянь,  наостанок  мої  мертві  губи  сочаться  слизом,

Глянь,  спектр  кольорів  виблискує  і  набігає,)
Жмути  соломи,  пісок,  уламки,
Підняті  зараз  на  поверхню  по  волі  багатьох  протиречивих  примх,
Штормом,  тривалим  штилем,  пітьмою,  брижами,
Ваганням,  роздумами,  бризом,  солоними  сльозами,  торканням  рідини  чи  ґрунту,
До  таких  самих  багатьох  піднятих  з  бездни,  зрушених,  гниючих  і  покинутих,
Зів'яла  квітка  або  дві,  розідрана,  як  і  багато  інших,  пливе  на  хвилях,  дрейфуючи  безладно,
Подібно  багатьом  із  нас,  кому  заупокійну  відплакала  Природа,
Подібно  багатьом,  хто  як  і  ми  явились  звідкись  під  трубні  громи  хмар,
Ми,  норовливі,  принесені  сюди  незнано  звідки,
розкидані
перед  тобою,
Тобою  угорі,  який  гуляє  чи  сидить,
Хто  б  ти  не  був,  ми  теж  лягли  покірно  до  твоїх  ніг.

[b]Walt  Whitman  As  I  ebb'd  with  the  ocean  of  life[/b]  
[b]1[/b]
AS  I  ebb'd  with  the  ocean  of  life,
As  I  wended  the  shores  I  know,
As  I  walk'd  where  the  ripples  continually  wash  you  Paumanok,
Where  they  rustle  up  hoarse  and  sibilant,
Where  the  fierce  old  mother  endlessly  cries  for  her  castaways,
I  musing  late  in  the  autumn  day,  gazing  off  southward,
Held  by  this  electric  self  out  of  the  pride  of  which  I  utter  poems,
Was  seiz'd  by  the  spirit  that  trails  in  the  lines  underfoot,
The  rim,  the  sediment  that  stands  for  all  the  water  and  all  the
land  of  the  globe.

Fascinated,  my  eyes  reverting  from  the  south,  dropt,  to  follow
those  slender  windrows,
Chaff,  straw,  splinters  of  wood,  weeds,  and  the  sea-gluten,
Scum,  scales  from  shining  rocks,  leaves  of  salt-lettuce,  left  by  the
tide,
Miles  walking,  the  sound  of  breaking  waves  the  other  side  of  me,
Paumanok  there  and  then  as  I  thought  the  old  thought  of  likenesses,
These  you  presented  to  me  you  fish-shaped  island,
As  I  wended  the  shores  I  know,
As  I  walk'd  with  that  electric  self  seeking  types.

[b]2[/b]
As  I  wend  to  the  shores  I  know  not,
As  I  list  to  the  dirge,  the  voices  of  men  and  women  wreck'd,
As  I  inhale  the  impalpable  breezes  that  set  in  upon  me,
As  the  ocean  so  mysterious  rolls  toward  me  closer  and  closer,
I  too  but  signify  at  the  utmost  a  little  wash'd-up  drift,
A  few  sands  and  dead  leaves  to  gather,
Gather,  and  merge  myself  as  part  of  the  sands  and  drift.

O  baffled,  balk'd,  bent  to  the  very  earth,
Oppress'd  with  myself  that  I  have  dared  to  open  my  mouth,
Aware  now  that  amid  all  that  blab  whose  echoes  recoil  upon  me  I
have  not  once  had  the  least  idea  who  or  what  I  am,
But  that  before  all  my  arrogant  poems  the  real  Me  stands  yet
untouch'd,  untold,  altogether  unreach'd,
Withdrawn  far,  mocking  me  with  mock-congratulatory  signs  and
bows,
With  peals  of  distant  ironical  laughter  at  every  word  I  have  written,
Pointing  in  silence  to  these  songs,  and  then  to  the  sand  beneath.

I  perceive  I  have  not  really  understood  any  thing,  not  a  single
object,  and  that  no  man  ever  can,
Nature  here  in  sight  of  the  sea  taking  advantage  of  me  to  dart
upon  me  and  sting  me,
Because  I  have  dared  to  open  my  mouth  to  sing  at  all.

[b]3[/b]
You  oceans  both,  I  close  with  you,
We  murmur  alike  reproachfully  rolling  sands  and  drift,  knowing
not  why,
These  little  shreds  indeed  standing  for  you  and  me  and  all.

You  friable  shore  with  trails  of  debris,
You  fish-shaped  island,  I  take  what  is  underfoot,
What  is  yours  is  mine  my  father.

I  too  Paumanok,
I  too  have  bubbled  up,  floated  the  measureless  float,  and  been
wash'd  on  your  shores,
I  too  am  but  a  trail  of  drift  and  debris,
I  too  leave  little  wrecks  upon  you,  you  fish-shaped  island.

I  throw  myself  upon  your  breast  my  father,
I  cling  to  you  so  that  you  cannot  unloose  me,
I  hold  you  so  firm  till  you  answer  me  something.

Kiss  me  my  father,
Touch  me  with  your  lips  as  I  touch  those  I  love,
Breathe  to  me  while  I  hold  you  close  the  secret  of  the  murmuring
I  envy.

[b]4[/b]
Ebb,  ocean  of  life,  (the  flow  will  return,)
Cease  not  your  moaning  you  fierce  old  mother,
Endlessly  cry  for  your  castaways,  but  fear  not,  deny  not  me,
Rustle  not  up  so  hoarse  and  angry  against  my  feet  as  I  touch  you
or  gather  from  you.

I  mean  tenderly  by  you  and  all,
I  gather  for  myself  and  for  this  phantom  looking  down  where  we
lead,  and  following  me  and  mine.

Me  and  mine,  loose  windrows,  little  corpses,
Froth,  snowy  white,  and  bubbles,
(See,  from  my  dead  lips  the  ooze  exuding  at  last,

See,  the  prismatic  colors  glistening  and  rolling,)
Tufts  of  straw,  sands,  fragments,
Buoy'd  hither  from  many  moods,  one  contradicting  another,
From  the  storm,  the  long  calm,  the  darkness,  the  swell,
Musing,  pondering,  a  breath,  a  briny  tear,  a  dab  of  liquid  or  soil,
Up  just  as  much  out  of  fathomless  workings  fermented  and  thrown,
A  limp  blossom  or  two,  torn,  just  as  much  over  waves  floating,
drifted  at  random,
Just  as  much  for  us  that  sobbing  dirge  of  Nature,
Just  as  much  whence  we  come  that  blare  of  the  cloud-trumpets,
We,  capricious,  brought  hither  we  know  not  whence,  spread  out
before  you,
You  up  there  walking  or  sitting,
Whoever  you  are,  we  too  lie  in  drifts  at  your  feet.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024

Елізабет Бішоп РОЗМОВА

В  сум’ятті  серце
уникає  запитань.
І  враз  завмре,  готове  відповісти
таким  же  тоном.
Чи  хтось  назве  різницю.

Розмову  почала  невинність,
а  потім  втрутилися  почуття
у  сенси  недомовок.
І  вибору  ніякого  немає,
й  ніякого  немає  сенсу;

лише  ім’я
й  всі  його  відтінки  незмінні.

[b]Elizabeth  Bishop  Conversation[/b]
The  tumult  in  the  heart  
keeps  asking  questions.  
And  then  it  stops  and  undertakes  to  answer  
in  the  same  tone  of  voice.  
No  one  could  tell  the  difference.  

Uninnocent,  these  conversations  start,  
and  then  engage  the  senses,  
only  half-meaning  to.  
And  then  there  is  no  choice,  
and  then  there  is  no  sense;  

until  a  name  
and  all  its  connotation  are  the  same.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2024

Дороті Паркер ПРИЄМНІ СЛОВА, ЯКІ СЛІД НАДРЯПАТИ НА ДЗЕРКАЛІ

Єлена  в  Трої  сонечком  сіяла,
Сафо  приборкати  могло  лиш  небо,
Чимало  про  Нанон  французи  пліткували,
Я  ж  дівчина  така,  як  треба.

[b]Dorothy  Parker    WORDS  OF  COMFORT  TO  BE  SCRATCHED  ON  A  MIRROR[/b]
Helen  of  Troy  had  a  wandering  glance;  
Sappho's  restriction  was  only  the  sky;  
Ninon  was  ever  the  chatter  of  France;  
But  oh,  what  a  good  girl  am  I!  
1926    "Enough  Rope"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2024

Дороті Паркер ВОЙОВНИЧІ СЛОВА

Скажи  мені,  я  нерозсудлива  в  коханні,
Скажи,  що  мій  язик  їдкий  і  гоноровий,
Скажи,  що  часто  недоречно  я  печальна  –
Тобі  не  заперечу  жодним  словом.
 
Скажи,  що  я  не  молода  і  не  бідова,
Скажи,  що  я  розпещена  і  безтолкова,
Скажи,  диявола  дістану  своїм  словом  –
Та  моє  серце  назавжди  з  тобою.
 
Лише  скажи,  що  не  читаєш  мої  вірші,
І  я  зійдуся  з  чоловіком  іншим!
 
[b]Dorothy  Parker  Fighting  Words[/b]
Say  my  love  is  easy  had,
Say  I'm  bitten  raw  with  pride,
Say  I  am  too  often  sad  -
Still  behold  me  at  your  side.

Say  I'm  neither  brave  nor  young,
Say  I  woo  and  coddle  care,
Say  the  devil  touched  my  tongue  -
Still  you  have  my  heart  to  wear.

But  say  my  verses  do  not  scan,
And  I  get  me  another  man!  
1926  "Enough  Rope"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2024

Дороті Паркер БАЙКА

Про  леді,  що  жила-була,  таке  мені  повідали,
Її  коханець  розлюбив,  кохання  остогиділо.
"Моя  мала",  зазначив  він,  "кінець  коханню  близиться,
Нам,  як  ведеться  між  людьми,  слід  друзями  залишитись."
І  вірна  дружба  поміж  них  відтоді  розгоралася  –
В  зубах  зав'язла  ця  брехня,  якою  вихвалялися!
 
[b]Dorothy  Parker  FABLE[/b]
Oh,  there  once  was  a  lady,  and  so  I've  been  told,
Whose  lover  grew  weary,  whose  lover  grew  cold.
"My  child,"  he  remarked,  "though  our  episode  ends,
In  the  manner  of  men,  I  suggest  we  be  friends."
And  the  truest  of  friends  ever  after  they  were-
Oh,  they  lied  in  their  teeth  when  they  told  me  of  her!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2024

́Дороті Паркер НЕЗНАЧНИЙ ПОЕТ

Його  найкращим  стали  тихий  спів  і  трелі.
Мелодій  солов'їних  з  горла  не  добув
та  своє  серце  й  він  у  терні
на  шип  наткнув.
 
[b]Dorothy  Parker  THE  MINOR  POET[/b]
His  little  trills  and  chirpings  were  his  best.
No  music  like  the  nightingale's  was  born
Within  his  throat;  but  he,  too,  laid  his  breast
Upon  a  thorn.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024

Пабло Неруда Ода коту

Тварини  були
недосконалими,
довгохвостими,
понуроголовими.
Крок  за  кроком  вони
пристосовувалися,
зливалися  з  пейзажем,
заводили  розкраску,  грацію,  політ.
Кіт,
тільки  кіт
явився  зразу
і  гордовито:
народився  цілком  довершеним,
гуляє  один  і  знає,  чого  хоче.
Людина  хоче  бути  рибою  і  птахом,
змія  хотіла  б  мати  крила,
собака  це  дезорієнтований  лев,
інженер  хоче  бути  поетом,
муха  навчається  на  ластівку,
поет  намагається  удавати  з  себе  муху,
але  кіт
хоче  бути  тільки  котом
і  кожен  кіт  -  це  кіт
від  вусів  до  хвоста,
від  ночі  коли  відчуває  живого
пацюка  до  своїх  золотих  очей.
Немає  нікого
як  він,
не  мають  
ні  місяць,  ні  квітка
такої  будови  тіла:
він  один  єдиний
як  сонце  чи  топаз,
і  еластичні  лінії  контура  його  тіла
сильні  й  витончені  як
лінії  носової  частини  корабля.
В  його  жовтих  очах
залишається  тільки
щілина
щоб  розкидатися  монетами  вночі.
О  маленький
імператор  без  володінь,
конквістадор  без  вітчизни,
маленький  тигр  вітальні,  весільний
султан  небес
на  еротичному  даху,
буря  кохання
у  всіх  на  виду,
ти  заявляєш
коли  приходиш
і  сідаєш
делікатно  чотирма  лапками
на  підлогу,
що  відчуваєш
запах
недовіри
до  всього
що  є  земного
бо  воно  брудне  для  лапок  кота.
О  незалежний  звір
у  домі,  самовпевнений
символ  ночі,
сонливий,  гімнастичний
і  відсторонений,
наймудріший  кіт,
таємна  поліція
осель,
символ
зі
зниклого  оксамиту,
можливо  немає
загадки
в  твоїй  поведінці,
можливо  ти  не  загадка,
тебе  знає  весь  світ  і  ти  належиш
до  незагадкових  мешканців,
можливо  так  думаємо  ми  всі,
всі  вважаємо  себе  господарями,
власниками  наших
котів,  товаришами,
колегами,
учнями  чи  друзями
своїх  котів.
Не  я.
Я  не  згоден.
Я  не  знаю  кота.
Я  знаю  все,  життя  і  його  архіпелаги,
море  і  незліченні  міста,
ботаніку,
пестик  з  його  гріхами,
більш-менш  математику,
кратери  вулканів  світу,
туманні  уявлення  про  шкіру  крокодила,
непомітну  доброту  пожежника,
атавістичний  синій  колір  священника,
але  не  можу  розгадати  кота.
Мій  розум  спотикається  об  його  байдужість,
в  його  очах  так  багато  золота.

[b]Pablo  Neruda  ODA  AL  GATO[/b]
Los  animales  fueron
imperfectos,
largos  de  cola,  tristes
de  cabeza.
Poco  a  poco  se  fueron
componiendo,
haciéndose  paisaje,
adquiriendo  lunares,  gracia,  vuelo.
El  gato,
sólo  el  gato
apareció  completo
y  orgulloso:
nació  completamente  terminado,
camina  solo  y  sabe  lo  que  quiere.
El  hombre  quiere  ser  pescado  y  pájaro,
la  serpiente  quisiera  tener  alas,
el  perro  es  un  león  desorientado,
el  ingeniero  quiere  ser  poeta,
la  mosca  estudia  para  golondrina,
el  poeta  trata  de  imitar  la  mosca,
pero  el  gato
quiere  ser  sólo  gato
y  todo  gato  es  gato
desde  bigote  a  cola,
desde  presentimiento  a  rata  viva,
desde  la  noche  hasta  sus  ojos  de  oro.
No  hay  unidad
como  él,
no  tienen
la  luna  ni  la  flor
tal  contextura:
es  una  sola  cosa
como  el  sol  o  el  topacio,
y  la  elástica  línea  en  su  contorno
firme  y  sutil  es  como
la  línea  de  la  proa  de  una  nave.
Sus  ojos  amarillos
dejaron  una  sola
ranura
para  echar  las  monedas  de  la  noche.
Oh  pequeño
emperador  sin  orbe,
conquistador  sin  patria,
mínimo  tigre  de  salón,  nupcial
sultán  del  cielo
de  las  tejas  eróticas,
el  viento  del  amor
en  la  intemperie
reclamas
cuando  pasas
y  posas
cuatro  pies  delicados
en  el  suelo,
oliendo,
desconfiando
de  todo  lo  terrestre,
porque  todo
es  inmundo
para  el  inmaculado  pie  del  gato.
Oh  fiera  independiente
de  la  casa,  arrogante
vestigio  de  la  noche,
perezoso,  gimnástico
y  ajeno,
profundísimo  gato,
policía  secreta
de  las  habitaciones,
insignia
de  un
desaparecido  terciopelo,
seguramente  no  hay
enigma
en  tu  manera,
tal  vez  no  eres  misterio,
todo  el  mundo  te  sabe  y  perteneces
al  habitante  menos  misterioso,
tal  vez  todos  lo  creen,
todos  se  creen  dueños,
propietarios,  tíos
de  gatos,  compañeros,
colegas,
discípulos  o  amigos
de  su  gato.
Yo  no.
Yo  no  suscribo.
Yo  no  conozco  al  gato.
Todo  lo  sé,  la  vida  y  su  archipiélago,
el  mar  y  la  ciudad  incalculable,
la  botánica,
el  gineceo  con  sus  extravíos,
el  por  y  el  menos  de  la  matemática,
los  embudos  volcánicos  del  mundo,
la  cáscara  irreal  del  cocodrilo,
la  bondad  ignorada  del  bombero,
el  atavismo  azul  del  sacerdote,
pero  no  puedo  descifrar  un  gato.
Mi  razón  resbaló  en  su  indiferencia,
sus  ojos  tienen  números  de  oro.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Пісня відчаю

Ти  напливаєш  спогадом  до  мене  серед  ночі.
Ріка  нестримним  плачем  прив'язана  до  моря.

Лишився  я  покинутий,  як  берег  на  світанку.
Час  настає  прощатися,  віднині  я  покинутий!

Дощ  на  моєму  серці  б'є  вінчики  холодні.
О  звалище  уламків,  грот  мертвих  кораблів!

Приходили  з  тобою  баталії  й  польоти.
В  тобі  тріпоче  крилами  душа  пташиних  співів.

Ти  все  ввібрала  в  себе,  як  даль,
Як  час,  як  море.  Все  в  тобі  загиблий  корабель!

Була  пора  щаслива  атак  і  поцілунків.
Пора  оціпеніння  манила,  як  маяк.

Це  хвилювання  штурмана,  нирця  сліпого  гнів,
Цей  хміль  мутний  кохання,  все  в  тобі  загиблий  корабель!
 
В  невинності  тумані  душа  крилата  й  зранена.
Помер  першопроходець,  все  в  тобі  загиблий  корабель!

Ганявся  я  за  болем,  я  упіймав  жадання,
я  впав  у  безнадію,  все  в  тобі  загиблий  корабель!

Я  за  фортечні  мури  повинен  відступити,
слід  відійти  за  межі  бажання  і  завершення.

О  моє  тіло,  жінко,  яку  кохав  і  втратив,
у  дощ  тебе  гукає,  тобі  співає  пісню.

Як  вазу,  повну  ніжності  безмежної  по  вінця
і  забуття  безмежного,  тебе  розбив,  як  вазу.

Був  чорним  чорний  острів  самотності,
і  там,  кохана  жінко,  тримала  ти  обіймами.
 
Були  там  спрага  й  голод  і  ти  явилась  фруктами.
Страждання  і  загибель,  і  ти  єдине  чудо.

Ах  жінко,  я  не  знаю  як  ти  змогла  тримати
в  краю  душі  твоєї,  розп'яттям  твоїх  рук!

Моя  до  тебе  пристрасть  була  страшна  й  коротка,
нестримна  й  захмеліла,  напружена  й  жагуча.

Могильник  поцілунків,  жар  тліє  в  цій  могилі,
ще  догорають  грона,  подзьобані  птахами.

О  губи  заціловані,  о  ніжний  дотик  пальців,
о  зголоднілі  зуби,  о  сплетені  тіла.

О  коїтус  безумний,  жаданий  і  напружений,
який  єднав  нас  разом  і  нас  він  розділяв.

І  хвиля  ласки  легша  за  борошно  і  воду.
І  завмирало  слово  ледь  доторкнувшись  губ.
 
Була  це  моя  доля  і  подорож  за  мрією,
померла  мрія,  все  в  тобі  загиблий  корабель!

О  звалище  уламків,  з  тобою  все  пропало,
який  же  біль  стискає,  як  поглинають  хвилі!
 
Згораючи  й  співаючи,  хитався  я  і  падав
немов  матрос,  який  стоїть  на  носі  корабля.
 
Ти  ще  цвітеш  в  моїх  піснях,  ти  ще  дзвениш  струмками.
О  звалище  уламків,  гірке  провалля  зяюче.
 
Блідий  сліпий  пірнальник,  нетямовитий  пращник,
помер  першопроходець,  все  в  тобі  загиблий  корабель!

Час  настає  прощатися,  складний,  жорстокий  час,
в  якому  ніч  забрала  і  обірвала  все.

Шумливий  пояс  моря  в  кінотеатрі  берега.
Холодні  зорі  зринули,  кочують  чорні  птахи.

Лишився  я  покинутий,  як  берег  на  світанку.
Лише  тремтячий  привид  в  моїх  руках  звивається.

Ах  забагато  всього.  Ах  забагато  всього.

Час  настає  прощатися.  О,  я  впадаю  в  смуток!

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  La  Canción  Desesperada  [/b]

Emerge  tu  recuerdo  de  la  noche  en  que  estoy.
El  río  anuda  al  mar  su  lamento  obstinado.

Abandonado  como  los  muelles  en  el  alba.
Es  la  hora  de  partir,  oh  abandonado!

Sobre  mi  corazón  llueven  frías  corolas.
Oh  sentina  de  escombros,  feroz  cueva  de  náufragos!

En  ti  se  acumularon  las  guerras  y  los  vuelos.
De  ti  alzaron  las  alas  los  pájaros  del  canto.

Todo  te  lo  tragaste,  como  la  lejanía.
Como  el  mar,  como  el  tiempo.  Todo  en  ti  fue  naufragio!

Era  la  alegre  hora  del  asalto  y  el  beso.
La  hora  del  estupor  que  ardía  como  un  faro.

Ansiedad  de  piloto,  furia  de  buzo  ciego,
turbia  embriaguez  de  amor,  todo  en  ti  fue  naufragio!

En  la  infancia  de  niebla  mi  alma  alada  y  herida.
Descubridor  perdido,  todo  en  ti  fue  naufragio!

Te  ceñiste  al  dolor,  te  agarraste  al  deseo.
Te  tumbó  la  tristeza,  todo  en  ti  fue  naufragio!

Hice  retroceder  la  muralla  de  sombra,
anduve  más  allá  del  deseo  y  del  acto.

Oh  carne,  carne  mía,  mujer  que  amé  y  perdí,
a  ti  en  esta  hora  húmeda,  evoco  y  hago  canto.

Como  un  vaso  albergaste  la  infinita  ternura,
y  el  infinito  olvido  te  trizó  como  a  un  vaso.

Era  la  negra,  negra  soledad  de  las  islas,
y  allí,  mujer  de  amor,  me  acogieron  tus  brazos.

Era  la  sed  y  el  hambre,  y  tú  fuiste  la  fruta.
Era  el  duelo  y  las  ruinas,  y  tú  fuiste  el  milagro.

Ah  mujer,  no  sé  cómo  pudiste  contenerme
en  la  tierra  de  tu  alma,  y  en  la  cruz  de  tus  brazos!

Mi  deseo  de  ti  fue  el  más  terrible  y  corto,
el  más  revuelto  y  ebrio,  el  más  tirante  y  ávido.

Cementerio  de  besos,  aún  hay  fuego  en  tus  tumbas,
aún  los  racimos  arden  picoteados  de  pájaros.

Oh  la  boca  mordida,  oh  los  besados  miembros,
oh  los  hambrientos  dientes,  oh  los  cuerpos  trenzados.

Oh  la  cópula  loca  de  esperanza  y  esfuerzo
en  que  nos  anudamos  y  nos  desesperamos.

Y  la  ternura,  leve  como  el  agua  y  la  harina.
Y  la  palabra  apenas  comenzada  en  los  labios.

Ese  fue  mi  destino  y  en  él  viajó  mi  anhelo,
y  en  él  cayó  mi  anhelo,  todo  en  ti  fue  naufragio!

Oh,  sentina  de  escombros,  en  ti  todo  caía,
qué  dolor  no  exprimiste,  qué  olas  no  te  ahogaron!

De  tumbo  en  tumbo  aún  llameaste  y  cantaste.
De  pie  como  un  marino  en  la  proa  de  un  barco.

Aún  floreciste  en  cantos,  aún  rompiste  en  corrientes.
Oh  sentina  de  escombros,  pozo  abierto  y  amargo.

Pálido  buzo  ciego,  desventurado  hondero,
descubridor  perdido,  todo  en  ti  fue  naufragio!

Es  la  hora  de  partir,  la  dura  y  fría  hora
que  la  noche  sujeta  a  todo  horario.

El  cinturón  ruidoso  del  mar  ciñe  la  costa.
Surgen  frías  estrellas,  emigran  negros  pájaros.

Abandonado  como  los  muelles  en  el  alba.
Sólo  la  sombra  trémula  se  retuerce  en  mis  manos.

Ah  más  allá  de  todo.  Ah  más  allá  de  todo.

Es  la  hora  de  partir.  Oh  abandonado!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 4

Цей  ранок  заповнила  буря
з  самого  серця  літа.

Наче  білі  хустини,  несуться  хмари,
розмахують  ними  руки  вітру.

Безмежне  серце  літа
стукає  в  наше  безмовне  кохання.

Гул  в  деревах,  оркестровий  і  божественний,
як  промова,  повна  війни  і  пісень.

Вітер  проносить  вкрадене  зірване  листя
і  розкидає  стріли  непокірних  птахів.

Вітер  піднімає  хвилі  без  піни
і  легкі  предмети  і  роздуває  вогонь.

Розбиваються  й  тонуть  наші  поцілунки
в  бурі  біля  дверей  вітру  літа.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  4[/b]
Es  la  mañana  llena  de  tempestad
en  el  corazón  del  verano.

Como  pañuelos  blancos  de  adiós  viajan  las  nubes,
el  viento  las  sacude  con  sus  viajeras  manos.

Innumerable  corazón  del  viento
latiendo  sobre  nuestro  silencio  enamorado.

Zumbando  entre  los  árboles,  orquestal  y  divino,
como  una  lengua  llena  de  guerras  y  de  cantos.

Viento  que  lleva  en  rápido  robo  la  hojarasca
y  desvía  las  flechas  latientes  de  los  pájaros.

Viento  que  la  derriba  en  ola  sin  espuma
y  sustancia  sin  peso,  y  fuegos  inclinados.

Se  rompe  y  se  sumerge  su  volumen  de  besos
combatido  en  la  puerta  del  viento  del  verano.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2024

Чарлз Буковскі ПРИЧИНА І НАСЛІДОК

найкращі  часто  вбивають  себе  власними  руками
просто  щоб  вирватися,
і  ті  кого  покинули
ніколи  не  можуть  повністю  зрозуміти
чому  хтось
колись  хотів  би
піти  геть
від
них
 
[b]Charles  Bukowski  CAUSE  AND  EFFECT[/b]
the  best  often  die  by  their  own  hand
just  to  get  away,
and  those  left  behind
can  never  quite  understand
why  anybody
would  ever  want  to
get  away
from
them

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008932
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2024

Чарлз Буковскі ВЕЛИКА НІЧ У МІСТІ

п'яний  на  темних  вулицях  якогось  міста,
це  ніч,  ти  загубився,  де  твоя
кімната?
ти  входиш  до  бару  щоб  знайти  себе,
замовляєш  віскі  й  воду.
проклятущий  бар  неохайний  мокрий,  він  просочує
одну  з  деталей  твоєї  сорочки,
рукави.
Це  обдиралівка  -  скотч  слабкий.
ти  замовляєш  пляшку  пива.
Мадам  Смерть  підходить  до  тебе
одягнена  в  сукню.
вона  сідає,  ти  їй  купуєш
пиво,  вона  смердить  болотом,  притискається
стегном  до  тебе.
бармен  обережно  усміхається.
ти  непокоїш  його,  він  не
знає  ти  поліцейський,  вбивця,
божевільний  чи
Ідіот.
ти  просиш  горілки.
ти  ллєш  горілку  зверху
в  пляшку  пива.
Перша  година  ночі.  У  світі  мертвих  корів.
ти  запитуєш  її,  скільки  вона  бере,
випиваєш  все,  на  смак
як  машинне  масло.
 
ти  залишаєш  там  Мадам  Смерть,
ти  залишаєш  насмішкуватого  бармена
там.
 
ти  згадав  де
твоя  кімната.
кімната  з  повною  пляшкою
вина  на  комоді.
кімната  з  танцюючими
тарганами.
Досконалість  у  Зоряному  Лайні
де  кохання  вмирає
сміючись.
 
[b]Charles  Bukowski  BIG  NIGHT  ON  THE  TOWN[/b]
drunk  on  the  dark  streets  of  some  city,
it's  night,  you're  lost,  where's  your
room?
you  enter  a  bar  to  find  yourself,
order  scotch  and  water.
damned  bar's  sloppy  wet,  it  soaks
part  of  one  of  your  shirt
sleeves.
It's  a  clip  joint-the  scotch  is  weak.
you  order  a  bottle  of  beer.
Madame  Death  walks  up  to  you
wearing  a  dress.
she  sits  down,  you  buy  her  a
beer,  she  stinks  of  swamps,  presses
a  leg  against  you.
the  bar  tender  sneers.
you've  got  him  worried,  he  doesn't
know  if  you're  a  cop,  a  killer,  a
madman  or  an
Idiot.
you  ask  for  a  vodka.
you  pour  the  vodka  into  the  top  of
the  beer  bottle.
It's  one  a.m.  In  a  dead  cow  world.
you  ask  her  how  much  for  head,
drink  everything  down,  it  tastes
like  machine  oil.
 
you  leave  Madame  Death  there,
you  leave  the  sneering  bartender
there.
 
you  have  remembered  where
your  room  is.
the  room  with  the  full  bottle  of
wine  on  the  dresser.
the  room  with  the  dance  of  the
roaches.
Perfection  in  the  Star  Turd
where  love  died
laughing

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 15

Люблю  твоє  мовчання,  ти  ніби  віддаляєшся,
до  мене  дослухаєшся  здаля  й  не  чуєш  голосу.
Здається  твої  очі  в  далеке  щось  вдивляються
й  здається  поцілунок  зімкнув  твої  вуста.

Усе  що  є  на  світі  душа  моя  вмістила
і  випливає  з  цього,  що  ти  в  моїй  душі.
Метеликом  зі  снів  моїх  ти  в  душу  прилетіла
і  ти  здаєшся  схожою  зі  словом  меланхолія.

Люблю  твоє  мовчання,  ти  ніби  десь  далеко.
Ти  ніби  плачеш  жалібно,  метелик  з  колискової.
До  мене  дослухаєшся  здаля,  й  не  чуєш  голосу:
шляхом  твого  мовчання  мені  прийти  дозволь.

Дозволь  у  твоїй  тиші  з  тобою  говорити,
яскравою,  як  світло,  простою,  наче  перстень.
А  ти  подібна  ночі,  і  зоряна,  й  безмовна.
Твоє  мовчання  -  зірка,  звичайна  і  далека.

Люблю  твоє  мовчання,  ти  ніби  віддаляєшся.
Далека  і  болюча,  неначе  ти  померла.
В  такому  разі  слова  чи  посмішки  достатньо.
І  я  зрадію,  радий  я  тому,  що  все  не  так.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  15[/b]
Me  gustas  cuando  callas  porque  estás  como  ausente,
y  me  oyes  desde  lejos,  y  mi  voz  no  te  toca.
Parece  que  los  ojos  se  te  hubieran  volado
y  parece  que  un  beso  te  cerrara  la  boca.

Como  todas  las  cosas  están  llenas  de  mi  alma
emerges  de  las  cosas,  llena  del  alma  mía.
Mariposa  de  sueño,  te  pareces  a  mi  alma,
y  te  pareces  a  la  palabra  melancolía.

Me  gustas  cuando  callas  y  estás  como  distante.
Y  estás  como  quejándote,  mariposa  en  arrullo.
Y  me  oyes  desde  lejos,  y  mi  voz  no  te  alcanza:
déjame  que  me  calle  con  el  silencio  tuyo.

Déjame  que  te  hable  también  con  tu  silencio
claro  como  una  lámpara,  simple  como  un  anillo.
Eres  como  la  noche,  callada  y  constelada.
Tu  silencio  es  de  estrella,  tan  lejano  y  sencillo.

Me  gustas  cuando  callas  porque  estás  como  ausente.
Distante  y  dolorosa  como  si  hubieras  muerto.
Una  palabra  entonces,  una  sonrisa  bastan.
Y  estoy  alegre,  alegre  de  que  no  sea  cierto

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2024

Пабло Неруда 20 віршів про кохання і одна пісня відчаю. Вірш 20

Я  найсумніші  вірші  пишу  цієї  ночі.

Я  напишу  наприклад:  "Ніч  зоряна,
і  трепетна,  лазур,  зірки  і  даль."

Кружляє  вітер  ночі  у  небі  і  співає.

Я  найсумніші  вірші  пишу  цієї  ночі.
Я  покохав  її,  і  часом  вона  також  кохала.

У  ніч  таку,  як  нині,  я  на  руках  носив  її.
Я  часто  цілував  її  під  нескінченним  небом.

Вона  мене  кохала,  і  часом  я  теж  її  кохав.
Як  можна  не  кохати  великі  щирі  очі.

Я  найсумніші  вірші  пишу  цієї  ночі.
Я  знаю,  що  немає.  Я  втратив,  відчуваю.

Вслухаюсь  в  ніч  величну,  без  неї  нескінченну.
І  вірш  на  душу  падає,  немов  роса  на  трави.

Що  з  того,  що  любов  моя  її  не  вберегла.
Ніч  зоряна,  а  поряд  нема  її  зі  мною.

Все.  Десь  далеко  співає  хтось.  Далеко.
Душа  моя  страждає  що  втратив  я  її.

Щоб  підійти  до  неї,  шукають  її  очі.
Шукає  моє  серце,  нема  її  зі  мною.

Та  ж  сама  ніч,  так  само  біліють  ті  ж  дерева.
Та  тільки  ми  тодішні  вже  більше  не  ті  ж  самі.

Я  більше  не  кохаю,  це  так,  але  раніше  як  я  її  кохав.
Шукав  мій  голос  вітру,  щоб  ним  торкнутись  вух.

Чужа.  Чужою  стала.  Як  до  моїх  цілунків.
Цей  голос.  Рідне  тіло.  Її  бездонні  очі.

Я  більше  не  кохаю,  це  так,  але  можливо,  я  ще  б  її  кохав.
Любов  така  коротка,  а  пам'ять  така  довга.

Бо  в  ніч  таку,  як  нині,  я  на  руках  носив  її.
Душа  моя  страждає  що  втратив  я  її.

Нехай  цей  біль  останній,  який  мені  завдала,
І  це  останній  вірш  який  я  їй  пишу.

[b]Pablo  Neruda  20  poemas  de  amor  y  una  canción  desesperada.  Poema  20[/b]
Puedo  escribir  los  versos  más  tristes  esta  noche.

Escribir,  por  ejemplo:  «La  noche  está  estrellada,
y  tiritan,  azules,  los  astros,  a  lo  lejos.»

El  viento  de  la  noche  gira  en  el  cielo  y  canta.

Puedo  escribir  los  versos  más  tristes  esta  noche.
Yo  la  quise,  y  a  veces  ella  también  me  quiso.

En  las  noches  como  ésta  la  tuve  entre  mis  brazos.
La  besé  tantas  veces  bajo  el  cielo  infinito.

Ella  me  quiso,  a  veces  yo  también  la  quería.
Cómo  no  haber  amado  sus  grandes  ojos  fijos.

Puedo  escribir  los  versos  más  tristes  esta  noche.
Pensar  que  no  la  tengo.  Sentir  que  la  he  perdido.

Oír  la  noche  inmensa,  más  inmensa  sin  ella.
Y  el  verso  cae  al  alma  como  al  pasto  el  rocío.

Qué  importa  que  mi  amor  no  pudiera  guardarla.
La  noche  está  estrellada  y  ella  no  está  conmigo.

Eso  es  todo.  A  lo  lejos  alguien  canta.  A  lo  lejos.
Mi  alma  no  se  contenta  con  haberla  perdido.

Como  para  acercarla  mi  mirada  la  busca.
Mi  corazón  la  busca,  y  ella  no  está  conmigo.

La  misma  noche  que  hace  blanquear  los  mismos  árboles.
Nosotros,  los  de  entonces,  ya  no  somos  los  mismos.

Ya  no  la  quiero,  es  cierto,  pero  cuánto  la  quise.
Mi  voz  buscaba  el  viento  para  tocar  su  oído.

De  otro.  Será  de  otro.  Como  antes  de  mis  besos.
Su  voz,  su  cuerpo  claro.  Sus  ojos  infinitos.

Ya  no  la  quiero,  es  cierto,  pero  tal  vez  la  quiero.
Es  tan  corto  el  amor,  y  es  tan  largo  el  olvido.

Porque  en  noches  como  ésta  la  tuve  entre  mis  brazos,
Mi  alma  no  se  contenta  con  haberla  perdido.

Aunque  éste  sea  el  último  dolor  que  ella  me  causa,
y  éstos  sean  los  últimos  versos  que  yo  le  escribo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2024

Дороті Паркер НІНОН ДЕ ЛЕНКЛО, НА ЇЇ ОСТАННІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Так,  знов  кладу  рум'яна  залюбки
І  завиваю  свої  локони  по  моді,
Нещасні  юнаки,  найкращі  юнаки  -
Всі  будуть  тут  у  полудень  сьогодні.
 
І  я  вберусь  в  блакитне,  я  гадаю  -
За  щастя  буде  їм  мережив  дотик;
Чи  швидше  у  рожевім  покохають
Таку  приємну  звабливу  особу?
 
Ти  впевнена,  що  сяють  мої  очі,
І  мої  щічки  бездоганно  свіжі?
Юнак,  як-там-його,  стояв  півночі,
Лякав,  що  своє  горло  переріже!
 
Несіть  мені  мої  червоні  чув'яки,
Дістаньте  мою  пухівку  для  пудри.
Нещасні  юнаки,  найкращі  юнаки,
Вважають,  мені  сімдесят  лиш  буде.
[i]Нінон  Де  Ланкло  (1615/1623  –  1705)  славилася  вродою  і  дотепністю,  а  ще  тим,  що  не  втратила  свій  шарм  до  самої  смерті,  проживши  майже  90  років.  Нінон  вирішила  залишатися  неодруженою  і  незалежною.  Надалі,  під  впливом  філософії  епікурейства  взагалі  і  Монтеня  зокрема,  Нінон  присвятить  своє  життя  задоволенню  —  фізичному  і  розумовому.  
В  її  салоні  Мольєр  вперше  прочитав  "Тартюфа".  В  своєму  заповіті  залишила  кошти  своєму  рахівнику  для  купівлі  книг  його  синові,  який  став  Вольтером.[/i]

[b]Dorothy  Parker  NINON  DE  LENCLOS,  ON  HER  LAST  BIRTHDAY[/b]
So  let  me  have  the  rouge  again,
And  comb  my  hair  the  curly  way.
The  poor  young  men,  the  dear  young  men  -
They'll  all  be  here  by  noon  today.

And  I  shall  wear  the  blue,  I  think  -
They  beg  to  touch  its  rippled  lace;
Or  do  they  love  me  best  in  pink,
So  sweetly  flattering  the  face  ?

And  are  you  sure  my  eyes  are  bright,
And  is  it  true  my  cheek  is  clear?
Young  what's-his-name  stayed  half  the  night;
He  vows  to  cut  his  throat,  poor  dear  !

So  bring  my  scarlet  slippers,  then,
And  fetch  the  powder-puff  to  me.
The  dear  young  men,  the  poor  young  men  -
They  think  I'm  only  seventy  !
1931  "Death  and  Taxes..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2024

Незвал Вітезслав Осіннє листя

Коли  осінь  ганяється  за  своїм  листям  в  іржавому  фортепіано,
Я  читаю  вам  свої  вірші
Там  біля  фонтану.
Я  один  з  поетів  –  романтиків,  ви  це  знаєте.
У  ваших  синіх  очах  відображаються  такі  чари,  що  все  зачаровують.
Чому  я  люблю  осінь,  сповнену  музикою,  яка  бореться  з  вашою  безтурботністю,
Поцілунки  змушують  вас  посвистувати,  як  гримуча  змія.
Нізвідки  раптом  стільки  ніжності
В  цих  чарівних  осінніх  букетах,  вічних,  як  сніг.
Багато  чудес  приносить  ніч,  коли  розстеляє  своє  ліжко,
Сузір'я  виблискують  алмазами,
Пісенно  дзвенять  дзиґарі.
Я  пишу  вам  цього  осіннього  листа,
Про  осіннє  листя  у  привиді  іржавого  фортепіано,
Хризантеми  і  запах  нічних  фіалок.
Лорелея  закохана  так  само,  як  я,
І  неперервно  повторює,  що  тринадцять  нещасливе  число,
А  кохання  –  це  як  хвороба.
Будьте  щасливі,  з  цієї  невиліковної  хвороби  народжуються  вірші.
 
[b]Vítězslav  Nezval  Podzimní  listy[/b]
Zatímco  podzim  střásá  své  listí  do  rezivého  piana  
čtu  vám  své  básně  
není  tu  vodotrysk  a  přece  
jsem  poněkud  romantický  básník  víte  to  
modř  vašich  očí  se  podobá  obrázkům  v  nichž  vše  je  zakleto  
proč  milujete  podzim  jenž  je  pln  hudby  při  níž  by  vaše  nenucené  chování  vázlo  
polibky  vás  mění  jak  píšťala  chřestýše  
nikdo  se  nenadál  tolika  něhy  
je  to  půvab  podzimních  kytic  jež  jsou  věčné  jako  sněhy  
tolik  zázraku  dává  jen  noc  když  se  odkryje  padajíc  na  lože  
souhvězdí  napjatá  diamantově  
jak  píseň  hracích  hodin  
píši  vám  své  podzimní  listy  
zatímco  podzim  střásá  listí  do  rezivého  piana  
chryzantémy  a  vůně  nočních  fial  
milujete  Lorelei  stejně  jako  já  
kolovrátkář  ji  opakuje  potřinácté  ach  nešťastné  číslo  
jak  láska  tato  nemoc  
a  přec  buďte  šťastna  tato  nevyléčitelná  choroba  zrodila  všecku  poezii