| Сторінки (5/418): | « | 1 2 3 4 5 | » |
Якби світильник освітив, священі шати
В октаедрі чаруючого світла
Стьмяніли б, зачудоване дитя
Оглянеться запам’ятати,
Як проступає лик величний,
Немов живий, крізь морок небуття.
День витре барви на губах зів’ялих,
Під шатами покаже ветхі груди.
Мені сказали, розуміти серцем,
та серце з головою безпорадні;
Мені сказали, дослухатись пульсу,
Якщо швидкий, змінити темп життя.
Коли поля зливаються з дахами, я мчу
Часу наперекір, спокійний чоловік,
Чиє волосся розвіва Єгипту вітер,
Я чув, роки багато можуть розказати,
Так мало змінюється за багато літ.
М'яч, який я підкинув, граючись у парку,
І досі ще не досягнув землі.
[b]Thomas Dylan Should Lanterns Shine [/b]
Should lanterns shine, the holy face,
Caught in an octagon of unaccustomed light,
Would wither up, an any boy of love
Look twice before he fell from grace.
The features in their private dark
Are formed of flesh, but let the false day come
And from her lips the faded pigments fall,
The mummy cloths expose an ancient breast.
I have been told to reason by the heart,
But heart, like head, leads helplessly;
I have been told to reason by the pulse,
And, when it quickens, alter the actions' pace
Till field and roof lie level and the same
So fast I move defying time, the quiet gentleman
Whose beard wags in Egyptian wind.
I have heard may years of telling,
And many years should see some change.
The ball I threw while playing in the park
Has not yet reached the ground.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2022
Де зустрічав тебе? Скажи, Кохання, досі
Де на стежках минулого твої вуста я знав,
Де подих твій немов троянда розквітав
У мене на щоці? Крізь плетиво волосся
Де глянув в очі я моїх жадань незграбних
Багряного кохання серцем серця? З ниви
Пожнемо буро-золоте зерно посіву,
Щедротами весни даровані смарагди
В час наших жнив: Але скажи, що шепотів
Тобі весняний легіт в пору надвечірню,
Коли зустрів тебе серед троянд прадальніх
Тоді твій перший поцілунок був прощальним,
Шепни ім'я, що ти в очах колись носила,
Від тайни імені в моєму серці спів.
[i] Per Saecula (лат.) - крізь час[/i]
[b]Ezra Pound Per Saecula[/b]
Where have I met thee? Oh Love tell me where
In the aisles of the past were thy lips known
To me, as where your breath as roses blown
Across my cheek? Where through your tangled hair
Have I seen the eyes of my desire bear
Hearts crimson unto my heart’s heart? As mown
Grain of the gold brown harvest from seed sown
Bountifully amid spring’s emeralds fair
So is our reaping now: But speak that spring
Whisper in the murmurous twilight where
I met thee mid the roses of the past
Where you gave your first kiss in the last,
Whisper the name thine eyes were wont to bear
The mystic name whereof my heart shall sing
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2022
[quote][i]Тоді ні сяючий круг сонця не вітали,
ні дику силу землі чи моря, тому в той час незмінювану сферу,
вмістилище гармонії, заповнював незмінюваний Бог, радіючи
довершеній самотності
Емпедокл [/i][/quote]
Довершена самотність:
Призначена мені в моїй уяві.
Злітаю я на крилах незвіданих акордів,
Які вам не почути,
Не розпізнати
Музику мою чудесну і нестримну,
Варварську, дику, незвичайну.
Злітаю я на ноті, яку не чують
і на акорді, що не насниться.
Поглянь, ваша затерта гармонія в минулому
як попіл і запліснявілий хліб,
Вмираю зі сльозами ранку,
Цілую голосіння мертвих.
Для мене радість - вітер в небі,
Мій напій – жовчний трунок ночі,
Моя любов - блиск метеорів;
Стрімкий осінній листопад.
Спиняючись в долині долі,
Менадам обвиваю тирси .
Поглянь, взялись три Евменіди
вершити суд по моїй волі.
Бо на незвіданих акордах літаю я посеред бурі.
Кров світла - Божа благодать,
Я ж прихисток людської крові.
О Самота, О Самота,
Дарунок твій - прорив вогненний
Із раю в пекло й знов назад.
Твій вміст - суть Божого в людині!
Бо я нестримний, загадковий,
Для мене харч - нелюдська їжа,
Мій дім - дощ всупереч риданню,
Моє питво - вино зі снігу.
Моя мелодія для вас незрозуміла
Божевільна, дисгармонійна,
Як брязкіт тисячі кимвалів.
В ній усміх сфінкса над пісками
І скрипка, що царям співає, -
Найменші із моїх велінь.
Один, довершений, нестримний,
Цілую незбагнимі знаки
Й закон мого буття глибинний -
співати безіменним храмам.
Втікаю я на крилах ноти незнаної,
Не кориться законам вашим моя мелодія,
Не здатні ви піти за мною моїм шляхом,
Поглянь! Я відкидаю вимоги ваші,
Тим бажанням, які ви маєте, не слідую.
Поглянь! Я тану багряним полум'ям в тумані,
Недопустимий мій акорд в гармонії непримиренній.
Anima sola (лат.) - самотня душа
[i] Емпедокл - давньогрецький філософ (490 до н.е. - 430 до н.е.), - який вважав, що первинна стихія перебувала у стані злагоди і спокою, утворюючи божественну сферу. Рівновагу порушила ненависть. Боротьба любові з ненавистю призвела до утворення двох сфер: в досконалій існує божественне, в недосконалій - людське.
Менади - в давньогрецькій міфології несамовиті шанувальниці і супутниці Діоніса, римляни їх називали вакханками.
Тирс - дерев'яний жезл, обвитий плющем і виноградом. Менади під тирси маскували списи
Евменіди (Ерінії, фурії) - богині помсти. Тісіфона мстить за вбивство, Алекто - непрощаюча і Мегера - заздрісниця
Кимвали - старовинний ударний музичний інструмент складається з двох порожніх металевих півкуль, які при співударянні голосно дзвенять
[/i]
[b]Ezra Pound ANIMA SOLA[/b]
[quote][i]Then neither is the bright orb of the sun greeted nor yet
either the shaggy might of earth or sea, thus then, in the firm
vessel of harmony is fixed God, a sphere, round, rejoicing in
complete solitude.
Empedokles[/i]
[/quote]
Exquuisite loneliness:
Bound of mine own caprice
I fly on the wings of an unknown chord
That ye hear not,
Can not discern
My music is weird and untamed
Barbarous, wild, extreme,
I fly on the note that ye hear not
On the chord that ye can not dream.
And lo, your out worn harmonies are behind me
As ashes and mouldy bread,
I die in the tears of the morning
I kiss the wail of the dead.
My joy is the wind of heaven,
My drink is the gall of night,
My love is the light of meteors;
The autumn leaves in flight.
I pendant sit in the vale of fate
I twine the Maenad strands
And lo, the three Eumenides
Take justice at my hands.
For I fly in the gale of an unknown chord.
The blood of light is God’s delight
And I am the life blood’s ward.
O Loneliness, O Loneliness,
Thou boon of the fires blown
From heaven to hell and back again
Thou cup of the God man’s own!
For I am a weird untamed
That eat of no man’s meat
My house is the rain ye wail against
My drink is the wine of sleet.
My music is your disharmony
Intangible, most mad,
For the clang of a thousand cymbals
Where the sphinx smiles o’er the sand,
And viol strings that outsing kings
Are the least of my command.
Exquisite, alone, untrammeled
I kiss the nameless sign
And the laws of my inmost being
Chant to the nameless shrine.
I flee on the wing of a note ye know not,
My music disowns your law,
Ye can not tread the road I wed
And lo! I refuse your bidding.
I will not bow to the expectation that ye have.
Lo! I am gone as a red flame into the mist,
My chord is unresolved by your counter harmonies.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2022
Як завжди на острові Блакитна сіть моря
захищає від чужих впливів а тому розцвітає
квітка без коріння на пісках розуму
Мури високі, хоча тубільці ніколи
не допускали думки що існують інші світи
якщо існує досконалість
вона повинна бути єдиною
Отож тут немає повстань
багатства і страждань
вулиці прямі
будинки однакові
діти народжуються
старі люди вмирають
на високій вежі
б'ють куранти
до сну
крім цього праця
З сонячного царства вигнані фантоми
скорпіони таємні докори сумління
єдине божество безмовне золота не обіцяє
Правлять філософи які добре знають
все про перворідний гріх порочної натури
про пекло бажань і пекло свободи
тому вони побудували місто
місто без історії
тут немає тіней предків
немає ілюзії раю
тіні надії
Хроніки розповідають одного разу якийсь чоловік
втік з утопії зробивши вночі пліт
і море прибило його до справжньої землі
ніхто не скаже з яким хвилюванням дивився
житель утопії
на життя інших людей
на їхню приватну власність війни торгівлю і повстання
випадкові долі відсотки від капіталу
а над усе
що всі були різні
як світи
як комети
але він швидко навчився добре заробляти на позиках
збудував будинок з садом одружився з товстушкою
завів наложниць багато дітей непотрібне майно
шмагав невільників часто пиячив грав у кості по-просту жив як людина
але агенти утопії агенти порядку
впіймали його і повернули на рідний острів
щоб покарати
зідрали з нього шкіру щоб довго конав
прив'язаний до стовпа за мурами міста
Утопії розростаються їх все більше
на недосяжних островах за великими мурами з води
або каменю або тільки з дроту
однак єдина надія що земля вибухне сміхом
і зруйнує міста сонця на пісках розуму
щоб колись здивували археологів прямі вулиці
канали руїни веж палаци філософів
однакові будинки і покірні кістки
[b]Zbigniew Herbert Pan Cogito a utopie[/b]
Zwykle na wyspie Błękitna sieć morza
chroni od obcych wpływów a więc rośnie w górę
kwiat bez korzeni na piaskach rozumu
Mury wysokie choć tubylcy nigdy
nie przypuszczają że są inne światy
jeśli jest doskonałość
to musi być jedna
Więc nie ma tutaj buntów
bogactwa i nędzy
ulice proste
domy takie same
dzieci się rodzą
starcy umierają
z wyniosłej wieży
bije dzwon
na sen
poza tym praca
Ze słonecznego państwa wypędzono cienie
skorpiony tajemnice udręki sumienia
jedyne bóstwo milczy złoto bez obietnic
Rządzą filozofowie ci naprawdę wiedzą
wszystko o pierworodnym grzechu skażonej naturze
o piekle marzeń i piekle wolności
więc zbudowali miasto
miasto bez historii
nie ma tu cieni przodków
nie ma złudy raju
cienia nadziei
Kroniki mówią że raz pewien człowiek
uciekł z utopii sklecił tratwę nocą
i morze go przygnało do ziemi prawdziwej
nikt nie opowie z jaką trwogą patrzył
mieszkaniec utopii
na życie innych ludzi
na ich własność prywatną wojny handel i bunty
przypadki losu procent od kapitału
a nade wszystko
że każdy był osobno
jak świat
lub kometa
lecz wkrótce przywykł zbił spory majątek na lichwie oczywiście
zbudował dom z ogrodem ożenił się z grubą kobietą
miał nałożnice mnóstwo dzieci niepotrzebnych sprzętów
smagał niewolników często się upijał grał w kości
po prostu żył jak człowiek
lecz agenci utopii agenci ładu
pojmali go z powrotem na rodzinną wyspę
aby doznał kary
odarto go ze skóry konał bardzo długo
przywiązany do pala za murami miasta
Utopie rosną w górę jest ich coraz więcej
na wyspach niedosiężnych za wielkim murem z wody
albo z kamienia albo tylko z drutu
więc jedyna nadzieja że ziemia wybuchnie śmiechem
i zburzy miasta słońca na piaskach rozumu
by potem archeolog podziwiał proste ulice
kanały ruinę wieży pałacu filozofów
takie same domy i posłuszne kości
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2022
Найпрекрасніша Ніка* в мить
коли вона вагається
прекрасна правиця владно
здійнята вгору
але тремтять крила
бо вона бачить
як самотній юнак
іде по довгій колії
від військових возів
сіра дорога на пейзажі сірих
скель і рідких кущів вересу
цей юнак скоро загине
чаша терезів його долі
стрімко падає
донизу
Ніка має велике бажання
підійти
поцілувати його в чоло
але боїться
що той, хто не пізнав
солодких любощів
пізнавши їх
втече як інші
з поля битви
Ніка вагається
й вирішує нарешті
залишитися в тім положенні
в якому її зобразив скульптор
збентежена цією миттю зворушення
вона чудово розуміє
що завтра вдосвіта
побачить цього юнака
з розтятими грудьми
з закритими очима
з терпким оболом** батьківщини
під занімілим язиком
[i] *Ніка - богиня перемоги, уособлення звитяги. Присутня під час битв і змагань, приймає жертви після перемоги, летить над землею із звісткою про щасливе закінчення війни, звуками сурми сповіщаючи про тріумф героїв. У грецькій релігії Ніка була епітетом Афіни.
** Обол - грецька монета вартістю 1/6 драхми. В елліністичну епоху обол клали під язик померлому, щоб мав чим заплатити Харону за перевіз через Стікс у царство мертвих.
[/i]
[b]Zbigniew Herbert; Nike która się waha[/b]
Najpiękniejsza jest Nike w momencie
kiedy się waha
prawa ręka piękna jak rozkaz
opiera się o powietrze
ale skrzydła drżą
widzi bowiem
samotnego młodzieńca
idzie długą koleiną
wojennego wozu
szarą drogą w szarym krajobrazie
skał i rzadkich krzewów jałowca
ów młodzieniec niedługo zginie
właśnie szala z jego losem
gwałtownie opada
ku ziemi
Nike ma ogromną ochotę
podejść
pocałować go w czoło
ale boi się
że on który nie zaznał
słodyczy pieszczot
poznawszy ją
mógłby uciekać jak inni
w czasie tej bitwy
więc Nike waha się
i w końcu postanawia
pozostać w pozycji
której nauczyli ją rzeźbiarze
wstydząc się bardzo tej chwili wzruszenia
rozumie dobrze
że jutro o świcie
muszą znaleźć tego chłopca
z otwartą piersią
zamkniętymi oczyma
i cierpkim obolem ojczyzny
pod drętwym językiem
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2022
Ось так я спав, очей зімкнути не вдалося.
Наповнив чашу дощ, ми випили до дна.
В ту ніч серця у нас схилялись, як колосся –
Та жниця надто запізнилась на жнива.
Засніжить вітром ніч твоє волосся біле!
Я знаю, що я втратив, знаю, що лишив!
Я рахував роки, здавалось їй - години.
Ми від дощів хмільні. Хмільні ми від дощів.
[b]Paul Celan So schlafe[/b]
So schlafe, und mein Aug wird offen bleiben.
Der Regen füllt' den Krug, wir leerten ihn.
Es wird die Nacht ein Herz, das Herz ein Hälmlein treiben —
Doch ist zu spät zum Mähen, Schnitterin.
So schneeig weiß sind, Nachtwind, deine Haare!
Weiß, was mir bleibt, und weiß, was ich verlier!
Sie zählt die Stunden, und ich zähl die Jahre.
Wir tranken Regen. Regen tranken wir.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2022
Даремно малюєш ти серце на шибці:
бо герцог мовчання
під замком вербує солдат на майдані.
На дереві стяг закріпив – полотно, що синіє суворо, як осінь;
він арміям стебла журби роздає і квіти епохи;
на волос від вістря меча пролітає, як птиця.
Даремно малюєш ти серце на шибці: є Бог над людьми,
загорнутий в плащ, що тобі він накинув на плечі,
коли ти на східцях упав серед ночі,
в палаючім замку, і ти говорив, як людина: Кохана...
Він плащ не впізнає, зорю не покличе,
послідує за полотном, що летить перед нами.
„О стебла”, почути надіється знову, „о квіти епохи”.
[b]Paul Celan Umsonst malst du Herzen[/b]
Umsonst malst du Herzen ans Fenster:
der Herzog der Stille
wirbt unten im Schloßhof Soldaten.
Sein Banner hißt er im Baum — ein Blatt, das ihm blaut, wenn es herbstet;
die Halme der Schwermut verteilt er im Heer und die Blumen der Zeit;
mit Vögeln im Haar geht er hin zu versenken die Schwerter.
Umsonst malst du Herzen ans Fenster: ein Gott ist unter den Scharen,
gehüllt in den Mantel, der einst von den Schultern dir sank auf der Treppe, zur Nachtzeit,
einst, als in Flammen das Schloss stand, als du sprachst wie die Menschen: Geliebte…
Er kennt nicht den Mantel und rief nicht den Stern an und folgt Blatt, das vorausschwebt.
„O Halm“, vermeint er zu hören, „o Blume der Zeit“.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946061
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2022
"Твої очі, для яких я завжди був жаданим,
сумно ховаються під тремтячими повіками,
тому що наше кохання згасає."
І потім вона:
"Хоч наше кохання згасає, давай постоїмо
Край озера на давнішньому березі ще раз,
Укупі в цю годину злагоди,
Коли жалка натомлена дитина, Пристрасть, заснула:
Якими дальніми здаються зорі, і який далекий
Наш перший поцілунок, і ох, як постаріло моє серце!"
В задумі вони ступали разом на пожухле листя,
Коли поволі той, чия рука тримала її руку, відповів:
"Пристрасть не раз спустошувала наші заблукалі серця."
Навколо них був ліс, і жовте листя
Опадало, як непритомні метеори у пітьму, і якось
Кролик, старий і немічний, прошкутильгав по стежці;
Минала їхня осінь: і зараз спинилися вони
На березі безлюднім озера ще раз:
Обернувшись, побачив він, вона несе зів'яле листя,
Зібране тихо, зарошене як її очі,
На грудях і в волоссі.
"Ах, не плач, - сказав він. -
Хай ми втомилися, чекає нас кохання інше;
Зненавидіти й покохати через непевний час
Належить вічно нам; наші душі
Закохуються, й завжди розстаються.
[b]William Butler Yeats Ephemera[/b]
'Your eyes that once were never weary of mine
Are bowed in sorrow under pendulous lids,
Because our love is waning.'
And then she:
'Although our love is waning, let us stand
By the long border of the lake once more,
Together in that hour of gentleness
When the poor tired child, Passion, falls asleep:
How far away the stars seem, and how far
Is our first kiss, and ah, how old my heart!'
Pensive they paced along the faded leaves,
While slowly he whose hand held hers replied:
'Passion has often worn our wandering hearts.'
The woods were round them, and the yellow leaves
Fell like faint meteors in the gloom, and once
A rabbit old and lame limped down the path;
Autumn was over him: and now they stood
On the lone border of the lake once more:
Turning, he saw that she had thrust dead leaves
Gathered in silence, dewy as her eyes,
In bosom and hair.
'Ah, do not mourn,' he said,
'That we are tired, for other loves await us;
Hate on and love through unrepining hours.
Before us lies eternity; our souls
Are love, and a continual farewell.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022
Якби я мав небес розшиий шовк,
З потоків золотих і срібних світла,
Блакитний і тьмяний, і темний шовк,
Із темряви і світла, й напівсвітла,
Я б постелив його тобі під ноги:
Та я бідняк, я маю тільки мрії,
Я мрії постелив тобі під ноги,
Тихіше йди, ти йдеш по моїх мріях.
[b]William Butler Yeats He Wishes For The Cloths Of Heaven[/b]
HAD I the heavens' embroidered cloths,
Enwrought with golden and silver light,
The blue and the dim and the dark cloths
Of night and light and the half-light,
I would spread the cloths under your feet:
But I, being poor, have only my dreams;
I have spread my dreams under your feet;
Tread softly because you tread on my dreams.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022
Штиль уночі на морі.
В розпалі приплив, ось місяць вийшов
на протоку; – на березі французькім промінь
Блиснув і згас – стоять англійські скелі,
Величні і тьмяні, плюскочеться спокійне море.
Йди до вікна, нічне повітря свіже!
Дивуючись, до смуги довгої прибою,
Де місячна доріжка біжить на берег з моря,
Дослухайся! Ти чуєш шурхітливий рокіт,
Це гальку згрібають хвилі й знов жбурляють,
Накочуючись на високий берег,
Згрібають і жбурляють, і знов згрібають,
В тремтінні завмираючого ритму, лунають
Пісні одвічної печалі.
Софокл давним-давно
Їх слухав на Егейськім морі, в його уяві
Поставали неясні припливи і відпливи
Людського горя;
Ми у цих звуках пісню розпізнали
Принесену здаля в північне море.
Море Довіри
Було колись таким же повним, береги земні
Каймою осяйною обіймали хвилі.
Та зараз чується мені
Його сумний, далекий рокіт зникає,
Затихає, мов віяння
Нічного вітру, який зустрінув урвища сумні
І вкриті галькою пустинні береги.
Дозволь, кохання, нам на самоті
Лишатись щирими! у світі, що здававсь
Нам світом мрій, народженим для нас
Таким яскравим, гарним і новим,
Не звідані кохання, радість чи світлінь,
Чи мир, чи вірність, чи рятунок в болю;
Ми тут немов на пасмурному полі;
Битви і втечі сплутали сліди німі,
Де орди варварів зіткнулися в пітьмі.
[1867]
[b]Matthew Arnold "Dover Beach"[/b]
The sea is calm to-night.
The tide is full, the moon lies fair
Upon the straits; - on the French coast the light
Gleams and is gone; the cliffs of England stand,
Glimmering and vast, out in the tranquil bay.
Come to the window, sweet is the night air!
Only, from the long line of spray
Where the sea meets the moon-blanch'd land,
Listen! you hear the grating roar
Of pebbles which the waves draw back, and fling,
At their return, up the high strand,
Begin, and cease, and then again begin,
With tremulous cadence slow, and bring
The eternal note of sadness in.
Sophocles long ago
Heard it on the Aegean, and it brought
Into his mind the turbid ebb and flow
Of human misery; we
Find also in the sound a thought,
Hearing it by this distant northern sea.
The Sea of Faith
Was once, too, at the full, and round earth's shore
Lay like the folds of a bright girdle furl'd.
But now I only hear
Its melancholy, long, withdrawing roar,
Retreating, to the breath
Of the night-wind, down the vast edges drear
And naked shingles of the world.
Ah, love, let us be true
To one another! for the world, which seems
To lie before us like a land of dreams,
So various, so beautiful, so new,
Hath really neither joy, nor love, nor light,
Nor certitude, nor peace, nor help for pain;
And we are here as on a darkling plain
Swept with confused alarms of struggle and flight,
Where ignorant armies clash by night.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022
Ніч дощем зачорнилася, рине потоками зливи,
Небеса розверзлися, з них хлинули темні помиї.
Прив'яжіть до стіни мотузками мене, друзі милі,
Бо жорстока сирена в саду почала свої співи.
У кущах рвуться вихори, в вікнах мелькає примара,
Наче ящірка гнеться, грудаста, слизька і бліда,
Мої вуха багном заліпіть, щоб не звабили чари,
Знову муза розмови веде про далекі дива.
Наче здиблений кінь велетенський із гривою піни
В бурнім небі ірже, хмари зубрами з лісу бредуть.
Я моряк божевільний, над домом гуркочуть глибини,
Сад від співу шаліє, і далі тривожні зовуть.
Понесло Одіссея, як Ноя, і кинуло в смуту,
Де хвилюючі мандри, вируючі бездни пригод.
Співи панни пливуть, наче місячні промені ллються,
Завмирають і тануть сльозами п'янких насолод.
Найдобріший, спали мої очі свинцевим потоком,
Хто найкращий, у келих солодку отруту налий,
Узголів’я моє вірна хай стереже Пенелопа,
Щоб, вернувшись додому, в похід не зібрався новий.
Бачиш? Дивляться очі у вікна так само невпинно,
Куди дітись від чарів чаклунки у срібній лусці?
Чуєш? Манить у мандри, та сама безжальна єдина,
Що як перше кохання заводила на манівці.
Океан мене кличе, вривається в вікна штормами,
Гуркіт з неба – то голос його пробивається громом.
Він так грізно співає про давнє коханням між нами
І про радість солодку вернутися знову додому.
О, відкрийте, відкрийте вікно в сад, де буря волає,
Хай співають вітрила, хай з хвилями бій за життя!
Рідний дім, прощавай, корабель береги покидає!
О дружино! О, друзі! Немає мені воротя.
[b]Julian Tuwim Odyseusz [/b]
Noc deszczem uczerniona, atramentowa ulewa,
Rozchlustało się niebo ciemnymi pomyjami.
Przywiążcie mnie, przyjaciele, do ściany powrozami,
Bo w ogrodzie syrena okrutnie, przeciągle śpiewa.
W krzakach, wichrem porwanych, rzuconych widmem w okno,
Wije się wielką jaszczurką, śliska, dwupierśna, blada,
Uszy, na śpiew nanizane, zalepcie mi ziemią mokrą,
Bo się na muzę naprasza i dziwy opowiada.
Wspiął się ocean grzywiasty spienionym koniem-ogromem,
Rży niebo zachłystem burzy, chmury żubrami w puszczy.
Miotam się w izbach, żeglarz, głębina grzmi nad mym domem,
Ogród od śpiewu oszalał i straszną żałobą pluszcze.
Poniosło mnie, Noego, rzuciło, Odysa, w zamęt,
W kipiącą otchłań podróży, w dzieje moje człowiecze,
Panna, pieśniarka sina, księżycem ułudnym ciecze,
Przemienia się, roztapia w rosnący, słodki lament.
Kto dobry, niechaj mnie zwiąże, oczy zaleje ołowiem,
Kto najlepszy, niech poda szklankę strutego wina!
Stań, wierna Penelopo, nad mym śmiertelnym wezgłowiem,
Dzisiaj do ciebie wróciłem - i nowa się podróż zaczyna.
Widzisz? teraz we wszystkich oknach ta sama się wspina,
Gdzież ja oczy podzieję od srebrnołuskich jej guseł?
Słyszysz? w powódź uwodzi, niemiłosiernie jedyna,
Głosem pierwszej miłości, niepokonanym przymusem!
Przyciągnęła ocean, żeby mi wył pod oknami,
Niebu huczeć kazała nieustającym łoskotem
I coraz grożniej śpiewa, że miłość jest między nami,
Żebym się słodko nie łudził lubym pod strzechę powrotem.
Otwórzcie, otwórzcie okna w głąb krzyczącego ogrodu,
Topielcem w pieśń popłynę, kipielą pochłonięty!
Leć, ukochany domie, zerwij się z ziemi okrętem!
O, żono! O, przyjaciele! Doprawdy: nie ma powrotu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2022
Ляж тихо, спокійно засни, потерпи свою муку,
Що горло ятрить і стискає... Всю ніч нас носило
По морю безмовному, тільки бентежили звуки,
Мов стогне поранений, вкритий солоним вітрилом.
Під місяцем горнім, тремтячи, ми в пісню вслухались,
Що з кров’ю у море стікала з глибокої рани,
Співаючи, шторм розірвав наш просолений парус,
І вітер доносив до нас потонулих ридання.
Повільне вітрило сумну відкривало дорогу,
І вітер шалено крутив корабель заблукалий.
З початку до краю це плавання раною стало,
Нам море співало і плакав просолений парус,
Ляж тихо, спокійно засни, потерпи свою рану,
Або з потонулими будем гойдатися разом.
[b]Thomas Dylan Lie still, sleep becalmed[/b]
Lie still, sleep becalmed, sufferer with the wound
In the throat, burning and turning. All night afloat
On the silent sea we have heard the sound
That came from the wound wrapped in the salt sheet.
Under the mile off moon we trembled listening
To the sea sound flowing like blood from the loud wound
And when the salt sheet broke in a storm of singing
The voices of all the drowned swam on the wind.
Open a pathway through the slow sad sail,
Throw wide to the wind the gates of the wandering boat
For my voyage to begin to the end of my wound,
We heard the sea sound sing, we saw the salt sheet tell.
Lie still, sleep becalmed, hide the mouth in the throat,
Or we shall obey, and ride with you through the drowned
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2022
Не говори смиренно прощавай,
Літам слід сяяти на схилі днів,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Мудрець провидів неминучий край,
Пітьму не нищать блискавиці слів,
Не говори смиренно прощавай.
Благий заплакав, створений ним рай
Лиш відблиск хвилі в безміру морів.
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Дикун восславив сонце й небокрай,
Вночі дізнався - марний його спів.
Не говори смиренно прощавай.
Сліпий зустріне смерть близьку нехай
Веселим сяйвом зоряним з-під брів,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Мій батьку, на сумній межі ридай,
Благословляй, прокляття шли і гнів -
Не говори смиренно прощавай,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=1mRec3VbH3w[/youtube]
[b]Thomas Dylan Do not go gentle into that good night[/b]
Do not go gentle into that good night,
Old age should burn and rave at close of day;
Rage, rage against the dying of the light.
Though wise men at their end know dark is right,
Because their words had forked no lightning they
Do not go gentle into that good night.
Good men, the last wave by, crying how bright
Their frail deeds might have danced in a green bay,
Rage, rage against the dying of the light.
Wild men who caught and sang the sun in flight,
And learn, too late, they grieved it on its way,
Do not go gentle into that good night.
Grave men, near death, who see with blinding sight
Blind eyes could blaze like meteors and be gay,
Rage, rage against the dying of the light.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2022
Не смійся з них. Не смій. Не треба. Бо болить.
Вони такі нещасні, ці маленькі люди...
То бур’яни, то кукіль ростуть на їх ріллі.
Не їх вина. В них теж душа багатотрудна.
Ти бачиш гідність в них? Я думаю, з них кожен
Високим мнить себе. Немає в них покори.
Хай мнять. Дай спокій їм. Бо заблукати може.
Людина бідна і, можливо, зла чи хвора.
Ох, не глузуйте з бідних! Серце повне болю!
Бо в кожній дрвінці*, як в тобі, душа зроста.
Знай, що даремно, брате, тих маленьких гониш:
Попросиш пити в них в обителі Христа.
[i]*Дрвінка – невеличка річечка, яка тече через пливучі піски. і є межею між цими пісками й містечком Козлувке. З дозволу міської ради Кракова реалізовано проект „Парк річки Дрвінка”
[/i]
[b]Julian Tuwim Nie śmiej się z nich...[/b]
Nie śmiej się z nich. Nie wolno. Nie drwij. Bo to boli.
To przecież tacy biedni, tacy mali ludzie...
To kąkole i chwasty na bezpłodnej roli.
Nie wiń ich. Mają dusze. I też żyją w trudzie.
A czyś widział ich dumę? Każdy z nich wszak sądzi,
Że jest wyższy od ciebie. Nie masz w nich pokory.
Ale niech sobie myśli. Pokój z nimi. Niech błądzi.
To człowiek biedny, mały. Może zły i chory.
Och, nie śmiej się z biedoty! Bo serce mi ranisz!
Bo mi twa każda drwinka, jak im, w duszę wrasta.
Wiedz, że daremnie, bracie, tych maluczkich ganisz:
Przyjdzie do nich - pić z nimi - smutny Chrystus Miasta.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2022
Лише тоді, коли жовтневий вітер
Холодні пальці вплутає в волосся,
Охоплений вогнем, йду в пастку сонця,
Тінь крабом по землі крадеться слідом,
Від моря чуються птахів розмови,
Закашляв ворон на гіллі зимовім,
Від слів її завмре гаряче серце,
Відхлине кров і віршем розіллється.
Ув'язнений у вежі слів, помітив
Ідуть за горизонт дерева говіркі
З жінками схожі, й наче в парку діти -
Дарунком зоряним біжать мої рядки.
Дозволь тебе створити з бука голосів,
З розмов дубів, із коренів сплести,
З прадавніх теренів читать твої листи,
Дозволь тебе створити з гомону морів.
Над папороттю маятник хитнеться,
Підкаже вголос час, нервовим змістом
Обдурить циферблат, світанку вісник,
Від вітру флюгер рвучко повернеться.
Дозволь тебе створити з міт лугових;
З прикмет трави, яку я розумію,
Прогнать дозволь з очей зиму червиву.
Дозволь повідати тобі про чорний гріх.
Лише тоді, коли жовтневий вітер
(Дозволь створить тебе з осінніх плесів,
Заплутаних розмов, горбів Уельсу)
Візьметься землю кулаками бити,
Дозволь тебе створити з безжальних слів.
На серці пустка, я пишу поспішно
Чорнилом крові, гнів скипає віщо.
З моря чується зловісний крик птахів.
[i]Вірш написаний до власного дня народження. Ймовірно писався у листопаді 1932 року, пізніше листопадовий вітер був замінений на жовтневий. Тема - творення віршів. Холодний вітряний жовтень, місяць народження Томаса Ділана - це передзимовий місяць, який навіває думки про смерть. [/i]
[b]Thomas Dylan Especially when the October wind[/b]
Especially when the October wind
With frosty fingers punishes my hair,
Caught by the crabbing sun I walk on fire
And cast a shadow crab upon the land,
By the sea's side, hearing the noise of birds,
Hearing the raven cough in winter sticks,
My busy heart who shudders as she talks
Sheds the syllabic blood and drains her words.
Shut, too, in a tower of words, I mark
On the horizon walking like the trees
The wordy shapes of women, and the rows
Of the star-gestured children in the park.
Some let me make you of the vowelled beeches,
Some of the oaken voices, from the roots
Of many a thorny shire tell you notes,
Some let me make you of the water's speeches.
Behind a pot of ferns the wagging clock
Tells me the hour's word, the neural meaning
Flies on the shafted disk, declaims the morning
And tells the windy weather in the cock.
Some let me make you of the meadow's signs;
The signal grass that tells me all I know
Breaks with the wormy winter through the eye.
Some let me tell you of the raven's sins.
Especially when the October wind
(Some let me make you of autumnal spells,
The spider-tongued, and the loud hill of Wales)
With fists of turnips punishes the land,
Some let me make you of the heartless words.
The heart is drained that, spelling in the scurry
Of chemic blood, warned of the coming fury.
By the sea's side hear the dark-vowelled birds.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2022
Слухають вуха у вежі
Як руки грюкають в двері,
Очі у вікнах слідкують,
І пальці лягли на замок.
Відкрити чи зачекати
Той день, коли тут помру я
Чужим очам невидимим
В цьому надійному домі?
В руках - вино чи отрута?
На безлюдному острові
У морі слабкої плоті
З кістяними берегами
Лежить безмовна країна
На пагорбах божевільних.
Ні птах, ні летюча риба
Сон острова не порушать.
Вуха на острові чують,
Як вітер несе пожежу,
Очі на острові бачать
Шхуну на якорі в бухті.
Чи слід підійти до неї,
Щоб вітер тріпав волосся,
Чи смертного дня чекати
І моряка не впускати?
На шхуні вино чи отрута?
Руки грюкають в двері,
Шхуна на якорі в бухті,
Дощ ллється на дах і пісок,
Чи слід впустити чужинця,
Чи слід моряка вітати,
Чи смертного дня чекати?
Руки чужинця, трюм шхуни
У вас - вино чи отрута?
Thomas Dylan Ears in the Turrets Hear
Ears in the turrets hear
Hands grumble on the door,
Eyes in the gables see
The fingers at the locks.
Shall I unbolt or stay
Alone till the day I die
Unseen by stranger-eyes
In this white house?
Hands, hold you poison or grapes?
Beyond this island bound
By a thin sea of flesh
And a bone coast,
The land lies out of sound
And the hills out of mind.
No birds or flying fish
Disturbs this island’s rest.
Ears in this island hear
The wind pass like a fire,
Eyes in this island see
Ships anchor off the bay.
Shall I run to the ships
With the wind in my hair,
Or stay till the day I die
And welcome no sailor?
Ships, hold you poison or grapes?
Hands grumble on the door,
Ships anchor off the bay,
Rain beats the sand and slates.
Shall I let in the stranger,
Shall I welcome the sailor,
Or stay till the day I die?
Hands of the stranger and holds of the ships,
Hold you poison or grapes?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2022
Підписом на папері рука міста зруйнувала;
Державницька п’ятірня оподаткувала життя,
Подвоїла світ мертвих, країну навпіл порвала;
П’ять володарів стратили короля.
Могутня рука примусить плечі горбитись плачем,
Суглобами своїх пальців, скрючених від судоми;
Убивства здатна спинити тільки пером гусячим,
Розчерком припинити розмови.
Від підпису на угоді світ почне лихоманить,
І розповсюдиться голод, і нападе сарана;
Визначною рукою володарює над нами
Чоловік, що нашкрябав своє ім’я.
П’ятеро владарів незворушно мертвих рахують,
Їх не розчулять рани чи розкроєні черепи;
Рука не має жалю, небо рукою керує;
Рука не дозволяє сльозам текти.
[b]Thomas Dylan The hand that signed the paper [/b]
The hand that signed the paper felled a city;
Five sovereign fingers taxed the breath,
Doubled the globe of dead and halved a country;
These five kings did a king to death.
The mighty hand leads to a sloping shoulder,
The fingers' joints are cramped with chalk;
A goose's quill has put an end to murder
That put an end to talk.
The hand that signed the treaty bred a fever,
And famine grew, and locusts came;
Great is the hand that holds dominion over
Man by a scribbled name.
The five kings count the dead but do not soften
The crusted wound nor stroke the brow;
A hand rules pity as a hand rules heaven;
Hands have no tears to flow.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2022
О зробіть мені маску і стіни ховатись від ваших
Олов'яних колючих очей, від насилля очкастих
ручищ, щоб я міг бунтувати з обличчям дитячим,
Дерев'яним чопом рот закрийте безглуздості вражій,
Мій дошкульний язик обучіть безпорадній молитві,
Мові щирій дозвольте солодкі обмани сурмити,
В старовинному панцирі у машкарі дерев'яній
Маскувати блискучі знання, проваливши екзамен,
Й виливати жалобу невтішним вдівцем, приховати
Беладонну* під віями, тільки б не зрадили очі сухі,
Перед іншими плач завести про удавану втрату,
Рот кривити для виду, рукавом прикриваючи сміх.
*[i] Беладонна - отруйна рослина, сік якої містить атропін. Якщо закапати сік беладонни в очі, зіниці розширюються і очі набувають особливого блиску.[/i]
Thomas Dylan "O Make Me A Mask"
O a mask and a wall to shut from your spies
Of the sharp, enamelled eyes and the spectacled claws
Rape and rebellion in the nurseries of my face,
Gag of a dumbstruck tree to block from bare enemies
The bayonet tongue in this undefended prayerpiece,
The present mouth, and the sweetly blown trumpet of lies,
Shaped in old armour and oak the countenance of a dunce
To shield the glistening brain and blunt the examiners,
And a tear-stained widower grief dropped from the lashes
To veil belladonna and let the dry eyes perceive
Others betray the lamenting lies of their losses
By the curve of the nude mouth or the laugh up the sleeve.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2022