| Сторінки (6/569): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
[i]До Луїзи Крейн[/i]
Хотіла б я, щоб ви прислали звістку,
де ви буваєте і чим ви зайняті;
які там п’єси, що за ними після,
які розваги ви можете знайти:
опівночі таксі берете шпарко,
душу свою рятуючи немов
за кругом круг ви їдете вкруг парку,
й лічильник блимає як очі мудрих сов,
й дерева, смарагдові й таємничі,
стоять самотні у печерній млі,
і наче потрапляєш в інше місце,
де над усім володарює начерк хвиль,
і в жартах більше не піймати суті,
як в бруді слів на витертій скрижалі,
і співи голосні та наче каламутні,
і запізніле те, чого бажали,
і виступають цегляні будинки
на сірий тротуар, на брук политий,
встають за сонцем вслід будівель стінки,
неначе осяйні поля пшениці..
- Боюся, люба, що пшениці, не вівса,
бо як пшениці, то посіви ці не ті,
і все ж хотіла б я дізнатися від вас,
де ви буваєте і чим ви зайняті.
[i]Луїза Крейн – дочка Уінтропа Крейна, американського мільйонера, губернатора Масачусетса, відома як філантроп, покровителька мистецтв, зокрема джазу і оркестрової музики, однокласниця Елізабет Бішоп. У 1937 році вони жили разом і разом подорожували Європою.[/i]
[b]Elizabeth Bishop Letter To N.Y.[/b]
[i]For Louise Crane[/i]
In your next letter I wish you'd say
where you are going and what you are doing;
how are the plays and after the plays
what other pleasures you're pursuing:
taking cabs in the middle of the night,
driving as if to save your soul
where the road gose round and round the park
and the meter glares like a moral owl,
and the trees look so queer and green
standing alone in big black caves
and suddenly you're in a different place
where everything seems to happen in waves,
and most of the jokes you just can't catch,
like dirty words rubbed off a slate,
and the songs are loud but somehow dim
and it gets so teribly late,
and coming out of the brownstone house
to the gray sidewalk, the watered street,
one side of the buildings rises with the sun
like a glistening field of wheat.
-Wheat, not oats, dear. I'm afraid
if it's wheat it's none of your sowing,
nevertheless I'd like to know
what you are doing and where you are going.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2024
Я упіймала величезну рибу
і залишила за човном
наполовину над водою
з гачком, що вп’явся їй в губу.
Вона вже не боролася.
Вона вже зовсім не боролася.
Вона повисла, стогнучи всім тілом,
знесилена, велична
і буденна. Місцями
звисали клапті її бронзової шкіри
подібно до старих шпалер,
і їхній темно-бронзовий узор
був схожий на шпалери:
подібні до троянд розквітлих
плями, нанесені роками.
Її вкривало ластовиння черепашок,
дрібні розетки вапняку,
й ураження
дрібними морськими вошами,
а знизу звисали
дві чи три ганчірки зелених водорослів.
В той час як її зябра хапали
жахливий кисень –
ці зябра наполохані,
холодні і крихкі від крові,
які безжально можна вирізати -
я уявляла пружну білу м'якоть
ущільнену в пластини,
великі кості і маленькі кісточки,
її хвилюючі червоні й чорні
блискучі нутрощі
й рожевий плавальний міхур,
подібний до півонії.
Я задивлялася у її очі,
що були значно більші за мої,
але бездумні і жовтаві,
встилала і тримала райдужку
тьмяна фольга,
яка виднілася крізь лінзи
рогівки, подряпаної і старої.
Вони ледь рухалися й не
відповідали на мій погляд.
- Це було більше схоже з реакцією
об’єкта на дотик світла.
Я милувалася її похмурим видом,
механікою щелеп,
і враз помітила,
що з нижньої губи –
якщо ви можете назвати це губою,
безжально, грубо, наче зброя,
звисали п’ять старих обривків волосіні,
або чотири й п’ята головна
з котушкою, закріпленою міцно,
всі п’ять з великими гачками,
які вросли надійно в рот.
Зелена волосінь з обтріпаним кінцем
у місці її обриву, дві товщі волосіні
і тонша чорна нитка
ще кучерявились від натягу й розриву,
коли вона зірвалася і геть пішла.
Немов медалі з орденськими стрічками
хиталися і майоріли
п’ять кучерявих борід премудрості
що волоклися за її нижньою болящою губою.
Я дивилася й дивилася,
й наповнювала перемога
взятий в оренду човник ,
аж від калюжі в трюмі
до веселкових масляних розводів
навколо вкритого іржею двигуна,
до ржавого червоного відра,
розсохлої від сонця лавки,
уключин в їхніх гніздах,
бортів – аж доки все не стало
веселкою, веселкою, веселкою!
Я відпустила рибу.
[b]Elizabeth Bishop The Fish[/b]
I caught a tremendous fish
and held him beside the boat
half out of water, with my hook
fast in a corner of his mouth.
He didn't fight.
He hadn't fought at all.
He hung a grunting weight,
battered and venerable
and homely. Here and there
his brown skin hung in strips
like ancient wallpaper,
and its pattern of darker brown
was like wallpaper:
shapes like full-blown roses
stained and lost through age.
He was speckled with barnacles,
fine rosettes of lime,
and infested
with tiny white sea-lice,
and underneath two or three
rags of green weed hung down.
While his gills were breathing in
the terrible oxygen
- the frightening gills,
fresh and crisp with blood,
that can cut so badly-
I thought of the coarse white flesh
packed in like feathers,
the big bones and the little bones,
the dramatic reds and blacks
of his shiny entrails,
and the pink swim-bladder
like a big peony.
I looked into his eyes
which were far larger than mine
but shallower, and yellowed,
the irises backed and packed
with tarnished tinfoil
seen through the lenses
of old scratched isinglass.
They shifted a little, but not
to return my stare.
- It was more like the tipping
of an object toward the light.
I admired his sullen face,
the mechanism of his jaw,
and then I saw
that from his lower lip
- if you could call it a lip
grim, wet, and weaponlike,
hung five old pieces of fish-line,
or four and a wire leader
with the swivel still attached,
with all their five big hooks
grown firmly in his mouth.
A green line, frayed at the end
where he broke it, two heavier lines,
and a fine black thread
still crimped from the strain and snap
when it broke and he got away.
Like medals with their ribbons
frayed and wavering,
a five-haired beard of wisdom
trailing from his aching jaw.
I stared and stared
and victory filled up
the little rented boat,
from the pool of bilge
where oil had spread a rainbow
around the rusted engine
to the bailer rusted orange,
the sun-cracked thwarts,
the oarlocks on their strings,
the gunnels- until everything
was rainbow, rainbow, rainbow!
And I let the fish go.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2024
У краю індиків диких і індичої погоди
Пам’ятник на постаменті (1) й ми танцюємо круг нього.
Де в історії прекрасній ви знайдете диво ліпше!
Пан гарцює на коні, а коня обсіли миші (2).
Танець цей не має назви (3). Назвемо голодним танець.
Миші скачуть від копит аж до вістря шаблі пана.
Прочитаємо на ньому написи на панській мові,
Хай повідають про пана цитр і бубнів дружні дзвони:
Для мишей в зимову стужу хто завбачливо поставив
Пам’ятник цей безкоштовний в честь засновника держави?
Як підкреслює картину, як чудово підіймає
Руку бронзову, якою все на світі зло здолає.
[i] "Ідеї порядку", 1936[/i]
[i](1) Ймовірно, пам’ятник "Засновнику держави" Джорджу Вашингтону, першому президентові США. Написано, коли закінчувалася Велика Депресія.
(2) Диктатори і завойовники прокладають свій шлях до влади по спинах маленьких людей, яких вони вважають схожими на мишей.
(3) Макабр (фр. macabre) - середньовіковий танець смерті, який танцювали на цвинтарі, наслідуючи рухи уявного танцю мертвих.
[/i]
[b]Wallace Stevens DANCE OF THE MACABRE MICE[/b]
In the land of turkeys in turkey weather
At the base of the statue, we go round and round.
What a beautiful history, beautiful surprise!
Monsieur in on horseback. The horse is covered with mice.
This dance has no name. It is a hungry dance.
We dance it out to the tip of Monsieur's sword,
Reading the lordly language of the inscription,
Which is like zithers and tambourines combined:
The Founder of the Statue. Whoever founded
A statue that was free, in the dead of winter, from mice?
What a beautiful tableau tinted and towering,
The arm of bronze outstretched against all evil
[i] Ideas of Order (1936)[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=TLRTS28bhMg[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024
Народжені такими (2)
В ось це
Де посміхаються крейдяні обличчя (3)
Де сміється Мадам Смерть
Де зіпсовані ліфти
Де політичні ландшафти розпливчасті
Де пакувальник супермаркету має вищу освіту
Де жирна риба вихаркує свою жирну здобич
Де сонце зникло
Ми
Народжені такими
В ось це
В ці повністю божевільні війни
В ці видовища розбитих фабричних вікон порожнечі
В бари де люди більше не спілкуються
В драки які закінчуються стріляниною і поножовщиною
Народжені в це
В лікарні настільки дорогі що дешевше померти
В адвокатури які деруть стільки що дешевше визнати себе винним
В країну де в'язниці повні а божевільні закриті
В місце де маси величають дурнів як прекрасних героїв
Народжені в ось це
Приходячими і виживаючими в цьому
Вмираючими в цьому
Змовкаючими в цьому
Кастровані
Розбещені
Знедолені
Тільки в цьому
Обдурені цим
Використані для цього
Гадячі на це
Збожеволілі і хворі в цьому
Розлючені
Оскотинені
В цьому
Серце почорніло
Пальці тягнуться до горла
Пістолета
Ножа
Бомби
Пальці тягнуться до байдужого бога (4)
Пальці тягнуться до пляшки
Таблетки
Порошку
Ми народжені серед похмурої мертвеччини
Ми народжені з урядом який 60 років бере в борг
Який невдовзі не зможе виплачувати навіть відсотки за борг
І банки згорять
Гроші знеціняться
На вулицях вбиватимуть безкарно не ховаючись
Тут будуть вбивці і оскаженілі юрми
Земля знеціниться
Харчів буде віддавати все менше
Ядерною зброєю володітимуть все більше
Від вибухів здригатиметься земля
Опромінені люди-роботи будуть вистежувати одне одного
Багаті і обрані спостерігатимуть з космічних платформ
Пекло Данте нагадуватиме дитячий майданчик
Сонця не буде видно і завжди буде ніч
Дерева загинуть
Всі рослини загинуть
Опромінені люди пожиратимуть м'ясо опромінених людей
Море буде отруєним
Озера і ріки зникнуть
Дощ буде новою цінністю
Гниючі трупи людей і тварин смердітимуть в темному вітрі
Кількох останніх уцілілих наздоженуть жахливі нові хвороби
І космічні платформи зруйнує зношеність
Запаси закінчаться
Закономірний результат тотального розпаду
І настане найпрекрасніша тиша яку ніколи не чули
Народжені з цього
Сонце все ще ховатиметься там
Чекаючи нової глави. (5)
[i]1993
(1) Назва дивна, у вірші ніразу не згадуються динозаври. Але опис хаосу, корупції та кінця світу, можливо, натякає на те, що людську расу чекає доля динозаврів - вимирання.
(2) "Народжені такими" повторюється кілька разів, підкреслюючи, що наша доля може стати долею цих попередників.
(3) Посміхаються крейдяні обличчя - класичний образ в детективній літературі, де мертве тіло обводять крейдою. Мертві сміються над живими, ніби радіючи тому, що вони вже мертві і їм більше не доведеться страждати
(4) Пальці тягнуться до байдужого бога / Пальці тягнуться до пляшки / Таблетки / Порошку - опис в дусі антиутопії (наприклад, Олдос Хакслі "Чудовий новий світ") про роль наркотиків в постапокаліптичні часи, коли світ лежить в руїнах. На відміну від більшості творів постмодерністської літератури, «Динозаврія, Ми» була написана не в середині двадцятого століття, а в 1993 році, коли постапокаліптична суєта вщухла.
(5) Крапка - єдиний розділовий знак у цьому творі.
Лейкемія з 1988 року. "Динозаврія, Ми" написана безнадійно хворим поетом за рік до смерті з розумінням наближення свого кінця.[/i]
[b]Charles Bukowski Dinosauria, We”[/b]
Born like this
Into this
As the chalk faces smile
As Mrs. Death laughs
As the elevators break
As political landscapes dissolve
As the supermarket bag boy holds a college degree
As the oily fish spit out their oily prey
As the sun is masked
We are
Born like this
Into this
Into these carefully mad wars
Into the sight of broken factory windows of emptiness
Into bars where people no longer speak to each other
Into fist fights that end as shootings and knifings
Born into this
Into hospitals which are so expensive that it’s cheaper to die
Into lawyers who charge so much it’s cheaper to plead guilty
Into a country where the jails are full and the madhouses closed
Into a place where the masses elevate fools into rich heroes
Born into this
Walking and living through this
Dying because of this
Muted because of this
Castrated
Debauched
Disinherited
Because of this
Fooled by this
Used by this
Pissed on by this
Made crazy and sick by this
Made violent
Made inhuman
By this
The heart is blackened
The fingers reach for the throat
The gun
The knife
The bomb
The fingers reach toward an unresponsive god
The fingers reach for the bottle
The pill
The powder
We are born into this sorrowful deadliness
We are born into a government 60 years in debt
That soon will be unable to even pay the interest on that debt
And the banks will burn
Money will be useless
There will be open and unpunished murder in the streets
It will be guns and roving mobs
Land will be useless
Food will become a diminishing return
Nuclear power will be taken over by the many
Explosions will continually shake the earth
Radiated robot men will stalk each other
The rich and the chosen will watch from space platforms
Dante’s Inferno will be made to look like a children’s playground
The sun will not be seen and it will always be night
Trees will die
All vegetation will die
Radiated men will eat the flesh of radiated men
The sea will be poisoned
The lakes and rivers will vanish
Rain will be the new gold
The rotting bodies of men and animals will stink in the dark wind
The last few survivors will be overtaken by new and hideous diseases
And the space platforms will be destroyed by attrition
The petering out of supplies
The natural effect of general decay
And there will be the most beautiful silence never heard
Born out of that.
The sun still hidden there
Awaiting the next chapter.
[i]1993
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2024
Ця дивна і жорстка його природа,
ця здатність виникати і зникати,
ця пиха в славленні своїх талантів,
це право інших збавити свободи,
цей незворушний і байдужий погляд,
ця радість більше жалю додавати,
цей знак, що смерть моя йому не втрата,
оця жага, байдужа і холодна,
цей страх, що неминуче розставання,
оця зима навік, весни не буде,
це не надія - марні сподівання,
з мене творить Химеру чи гаргулью
цей хаос бездни, море підступає
бурханням хвиль, коли лютує буря.
[i]Сонет є дзеркальним щодо сонетів V і VI, в них Стампа перераховувала чудові риси графа Коллальтіно Коллальто, які змусили її закохатися. В цьому злому сонеті кінець кохання відкриває його вади, і особливості його характеру, які вона намагалася раніше підсолодити чи применшити. Зараз вона перетворюється в Химеру, в якій співіснує частина душі, яка ще закохана, з частиною, яка вже ненавидить. Холодність коханого описана не менш холодним віршем.
[/i]
[b]Gaspara Stampa CLXXIV. Una inaudita e nova crudeltate[/b]
Una inaudita e nova crudeltate,
un esser al fuggir pronto e leggiero,
un andar troppo di sue doti altero,
un tòrre ad altri la sua libertade,
un vedermi penar senza pietate,
un aver sempre a’ miei danni il pensiero,
un rider di mia morte quando pèro,
un aver voglie ognor fredde e gelate,
un eterno timor di lontananza,
un verno eterno senza primavera,
un non dar giamai cibo a la speranza,
m’han fatto divenir una Chimera,
uno abisso confuso, un mar, ch’ avanza
d’onde e tempesta una marina vera.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024
Коли дивлюсь я на свого синьйора, ніби
дивлюсь на небо. Бачу сонця лик чудовий;
і очі схожі з зорями; в звучанні мови
гармонія, що мови Аполлона гідна.
Коли буває він обурений чи гнівний,
це віхола й мороз, це блискавки і громи;
але погожий день і любощі відомі
прорвуть його завісу гніву неодмінно.
Навкруг весна і квіти розквітають
і знову змушують цвісти мою надію,
і обіцяє він, що буде так віднині.
Але услід зима несе жахливі зміни,
грозить позбавити тепла, і розумію,
що найщедрішу нагороду я втрачаю.
[i]Граф Антоніо Рамбальдо ді Колальто написав про свого предка Коллальтіно Коллальто: "З ранніх років Коллальтіно виявляв велику схильність до наук, був витонченим і розсудливим поетом і не менш доблесним капітаном. Він перейшов на військову службу до Генріха II, короля Франції, і був ним дуже люблений і відзначений... Він був вродливим чоловіком, мав елегантну поставу, благородні і дуже гарні манери, мав репутацію щедрого лицаря, покровителя літераторів. Його сонети розміщені в різних збірках у невеликій кількості не тому, що він мало їх написав, а тому, що був настільки скромним, що вважав за краще не публікувати їх". Насправді його сонети були доволі посередніми. І хоча він за життя заслужив чимало добрих відгуків про себе, найбільшу славу принесли йому сонети Гаспари Стампи.[/i]
[b]Gaspara Stampa V. Io assimiglio il mio signor[/b]
Io assimiglio il mio signor al cielo
meco sovente. Il suo bel viso è ’l sole;
gli occhi, le stelle, e ’l suon de le parole
è l’armonia, che fa ’l signor di Delo.1
Le tempeste, le piogge, i tuoni e ’l gelo
son i suoi sdegni, quando irar si suole;
le bonacce e ’l sereno è quando vuole
squarciar de l’ire sue benigno il velo.
La primavera e ’l germogliar de’ fiori
è quando ei fa fiorir la mia speranza,
promettendo tenermi in questo stato.
L’orrido verno è poi, quando cangiato
minaccia di mutar pensieri e stanza,2
spogliata me de’ miei più ricchi onori.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024
1 Це казка зими, (1)
Де поля пропливають від ферми у чашу долини,
І летить над озерами сяючий сніг надвечір'я,
І в безвітря в підставлені жмені ковзають сніжинки,
Над худобою тихого дихання сіре вітрило,
2 Й зорі мерзлі спадають,
І запахи сіна з-під снігу, і сова з-за кошари
Віщує далеке майбутнє, і мороз відправляє
Із сільських димарів баранців білодимних отару
За село у долину ріки, де цю казку складає.
3 Коли світ постарів,
То під зіркою щирої віри, як дарований хліб,
Як пожива і сяяння снігу, чоловік розповив
Вогняне полотно, яке душу і думи палило,
І убогий, самотній, в домі фермера серед полів
4 Він горів
На вогненному острові серед крилатого снігу
І біліших за вовну куч навозу, серед курників,
Сплячих тихо до крику з палаючим гребенем півня,
Який крилами чеше свій двір, і народ на світанку
5 Із лопатами ходить врозвалку,
Проснулась худоба, за мишею тихо скрадається кіт,
Скачуть в пошуках корму надуті птахи, і доярки
М'яко клогами (2) топчуть обрушений небозвід,
На пробудженій фермі триває робота звичайна,
6 На колінах він молиться, плаче,
При рожні, чорнім горщику, в сяйному світлі лучини,
І здригаються тіні від кусеня хліба і чаші
У завмерлому тихому домі, в нічному видінні
За межею любові, у миті забутості й жаху.
7 На колінах на зимнім камінні,
У скорботній гордині він засліплене небо молив:
Хай би голод завив в його голих кістках побілілих,
А не в статуях стаєнь і захищених небом хлівів,
І корівників світлих і в плесах качиних ставків.
8 З молитовного дому
І вогню то возносить його під захмарні покрови
Осліпляюча сніжна любов, то вергає додолу.
Невтолима жага вириває стенання й поклони,
Та ні звук не проллється назовні зі стислих долоней.
9 Тільки вітер низав
Зголоднілих птахів в полі хліба з води, виганяв
На суворі жнива, і врожай тав на їх язиках.
Він в своїй безіменній жазі жар і втрату єднав,
Коли мерзлий як сніг крокував по морозних лугах.
10 Ріки падали в ніч,
І тонули в заметах жадань, і згинався він лжою
У постійнім хотінні всередину білого світу
нелюдської колиски, шукаючи шлюбного ложа,
відщепенцем від віри, вигнанцем, позбавленим світла.
11 Збав його, — так рече він,
Утрати всього у любові, не відкинь у хотінні
Одиноким і голим, поглиненим у наречену,
Не дозволь, щоб зійшло у полях його біле насіння,
Чи цвіло у розп'ятому тілі у мить незречену.
12 Менестрелів чується спів
Серед зниклих поселень. Із прадавніх часів соловей,
Прах в померлому лісі, прилітає на зернятах крил,
І на вітрі наспівує казку зими для померлих.
Про зів’ялу весну їм повідає водявий пил.
13 Каже так. Помирає
Дзвін джерельний і хвиль шамотіння. І роса забринить
На опалому листі, і знов як раніше засяє
Графство снігу. Бриз грає на різьбленій в скелі струні (3).
Дослуха́йся. У плетиві талого снігу час співає.
14 Це рука або голос
Із прадавнього краю, який зник за дверима пітьми
Без дворів і полів, де колись визрівав хлібний колос,
Появилася птиця (4) нареченою в сяйві й вогні.
І полинула птиця, і на грудях багрянець і сніг.
15 Глянь. Ідуть танцюристи
По зелені, змішаній з снігом, хтиві в місячнім світлі,
Як гурт голубів. На копитах з могили веселиться
Кінь, померлий кентавр (5), він вернувся і входить у світлі
Загони пташарні. Мертвий дуб у кохання пустився.
16 Ноги з різьблення в горах (6)
Стрибають під сурми. Каліграфія давнього листя
Танцює. Древні лінії каменів в'ються узором.
Голос арфи (7) під співи водявого пилу струмиться
В складках поля. Прадавня явилася птиця. Перед зором.
17 Й дикі крила звилися
Над схиленою головою, ніжний голос пташиний
Пролунав серед дому, здавалося, тішиться птиця
І навкруг всі стихії радіють самотньому бдінню
чоловіка, що в чаші долин на колінах молився
18 Під спокоєм покрівлі
При рожні, чорнім горщику, сяйному світлі лучини.
Із пташиного неба заклика́в його пір'ястий спів,
Він полинув услід наче вітер в польоті нестримнім
Повз безвітряну ферму, від сараїв сліпих і хлівів.
19 І на року верхів'ї
Завмирали жерцями чорні птиці на палях тинів,
Напливали далекі горби на глуші полотнину,
Під безлистими кронами бігало сніжне страшило,
Чагарі як оленячі роги з заметів стриміли,
20 Заклинав і молив на колінах
Він високі горби і гукав до озер онімілих,
Цілу ніч проблукав, все шукав де поділася діва-
Птиця в часі і просторі серед безкрайнього снігу.
Прислухався, вдивлявся, де в морі гусиному плине,
21 Небо, птиця і діва,
Хмара, похіть, зупинені зорі, радіє безмежно
Поле сімені, час помирання розп'ятого тіла,
Небеса заповітні, рай, могила і купіль вогненна.
Смерть у древній країні двері навстіж відкрила,
22 І птиця спустилась.
На біліючих пагорбах хлібних над чашею ферми,
Де ширяли озера й поля, і ріка струменилась
Уельсом, про останню утрату молився він ревно
В тому домі молитви й вогню, казка тут закінчилась.
23 Танець згинув,
Пропав менестрель. Зелень в білому мусить померти,
Спів урвався на фермах, підкованих снігом хотіння,
Де в високих хлібах вирізнялись птахів силуети,
Й над скляними озерами ко́взали риби-видіння.
24 Закінчився обряд
Солов'я, кінь вмирає в кентаврі. І свято відходить.
Доки зорю не сурмлять, лінії часу в каменях сплять.
В'яне весна і час погребає весняну погоду,
Де гукали й стрибали фосилії (8), роси лежать.
25 Птиця на ложе упала,
Серед хорів крилатих заснула вона чи померла,
Розпростерши широкі крила, і його оспівала,
І вінчала поглинаюча стегнами наречена,
З жіночими персами, володіюча небесами
26 Птиця, спускається він
І згорає в обіймах на шлюбному ложі любові, (9)
В круговерті жаданого центру, в осередді небес
Заповітних, в закрученім туго всесвітнім бутоні.
І вона розцвітає, він із танучим снігом воскрес.
28 березня 1945 р.
1 Казка зими - посилання на "Зимову казку" Вільяма Шекспіра (William Shakespeare The Winter's Tale) налаштовує на фантастичний сюжет. У казці Шекспіра ревнивий король наказав отруїти друга, вбити новонароджену доньку і штовхнув до самогубства дружину. В фіналі донька повертається живою, у чарівний спосіб статуя померлої дружина оживає, всі всіх прощають, всі закохані, щасливі і радіють.
2 Клоги - взуття з дерев'яними підошвами.
3 "Вітер грає на різьбленій в скелі струні" - плямистий блакитний долерит, розповсюджена скельна порода Уельсу, приблизно у 10 % випадків має властивість літофонії, тобто металевого музичного звучання. Подібно до всесвітньовідомого Стоунхенджа, кромлехи (дольмени) Уельсу виготовлені саме з такого матеріалу. Три валлійські кромлехи: Пентре-Іфан, Брин-Келлі-Ді, Керег Самсон перебувають під захистом закону. Є думка, що саме здатність до літофонії визначала вибір каменів для кромлехів. Особливо це стосувалося замкового каменя (покрівлі).
4 Жінка-птиця - символічний образ всеохоплюючої любові, який часто зустрічається в поезії Томаса Ділана.
5 Кентавр - напівлюдина, напівкінь, поєднання духовного і матеріального, людського й тваринного. Коли помирає кентавр, помирає тільки кінь.
6 "Ноги з різьблення в горах", ймовірно, фантазія Томаса Ділана. Донині в Уельсі не знайдено нічого подібного наскельним розписам з печер Ласко чи Шове. Місцеві гірські породи не зберегли різьблення, якщо вони були, а наступи і танення льодовиків могли стати згубними для рисунків.
7 Арфа - традиційний музичний інструмент Уельсу з давніх давен.
8 Фосилії або скам'янілості (лат. fossilis "викопний") — рештки організмів або сліди їхньої життєдіяльності, збережені в осадових породах
9 "І згорає в обіймах на шлюбному ложі любові" - в дохристиянському Уельсі одна з головних богинь взимку вогненною птицею спускалася на землю, від її вогню танув сніг і приходила весна. На її честь влаштовували обряд середини зими, дуже ймовірно, зі спаленням принесеного їй в жертву.
«Зимова казка» — це казкова історія фізичного та духовного відродження людини. Сюжет казки: посеред сніжної зими самотній чоловік в сільському домі молить про наречену або про збавлення від своїх жадань. У двір прилітає птиця-жінка, на її заклики він виходить з дому і зливається з нею в шлюбних обіймах. Птиця возноситься в небо і забирає його тіло з собою. Перехід героя від зими його хтивих бажань до весни містичного кохання супроводжується приходом весни після зимового заціпеніння. Чуттєвий досвід набуває духовного виміру, поєднання прагнень душі і тіла надає перетворюючій силі любові космічних масштабів. Казка побудована на протиставленні образів життя і смерті, снігу і вогню, чуттєвого і релігійного, жінки і божества, чоловіка і жінки, фізичного і метафізичного. Над усім творча сила любові і руйнівна сила смерті, які потужніші за людину і світ.
[i]Томас Ділан: "Ці вірші, зі всіма своїми недоробками, сумнівами і безладністю, написані в ім'я любові до Людини і в славу Бога, і хай я буду проклятий, якщо це не так".[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VZtDlsYctOQ[/youtube].
[b]Dylan Thomas A Winter's Tale[/b]
1 It is a winter's tale
That the snow blind twilight ferries over the lakes
And floating fields from the farm in the cup of the vales,
Gliding windless through the hand folded flakes,
The pale breath of cattle at the stealthy sail,
2 And the stars falling cold,
And the smell of hay in the snow, and the far owl
Warning among the folds, and the frozen hold
Flocked with the sheep white smoke of the farm house cowl
In the river wended vales where the tale was told.
3 Once when the world turned old
On a star of faith pure as the drifting bread,
As the food and flames of the snow, a man unrolled
The scrolls of fire that burned in his heart and head,
Torn and alone in a farm house in a fold
4 Of fields. And burning then
In his firelit island ringed by the winged snow
And the dung hills white as wool and the hen
Roosts sleeping chill till the flame of the *** crow
Combs through the mantled yards and the morning men
5 Stumble out with their spades,
The cattle stirring, the mousing cat stepping shy,
The puffed birds hopping and hunting, the milkmaids
Gentle in their clogs over the fallen sky,
And all the woken farm at its white trades,
6 He knelt, he wept, he prayed,
By the spit and the black pot in the log bright light
And the cup and the cut bread in the dancing shade,
In the muffled house, in the quick of night,
At the point of love, forsaken and afraid.
7 He knelt on the cold stones,
He wept form the crest of grief, he prayed to the veiled sky
May his hunger go howling on bare white bones
Past the statues of the stables and the sky roofed sties
And the duck pond glass and the blinding byres
8 Into the home of prayers
And fires where he should prowl down the cloud
Of his snow blind love and rush in the white lairs.
His naked need struck him howling and bowed
Though no sound flowed down the hand folded air
9 But only the wind strung
Hunger of birds in the fields of the bread of water, tossed
In high corn and the harvest melting on their tongues.
And his nameless need bound him burning and lost
When cold as snow he should run the wended vales among
10 The rivers mouthed in night,
And drown in the drifts of his need, and lie curled caught
In the always desiring centre of the white
Inhuman cradle and the bride bed forever sought
By the believer lost and the hurled outcast of light.
11 Deliver him, he cried,
By losing him all in love, and cast his need
Alone and naked in the engulfing bride,
Never to flourish in the fields of the white seed
Or flower under the time dying flesh astride.
12 Listen. The minstrels sing
In the departed villages. The nightingale,
Dust in the buried wood, flies on the grains of her wings
And spells on the winds of the dead his winter's tale.
The voice of the dust of water from the withered spring
13 Is telling. The wizened
Stream with bells and baying water bounds. The dew rings
On the gristed leaves and the long gone glistening
Parish of snow. The carved mouths in the rock are wind swept strings.
Time sings through the intricately dead snow drop. Listen.
14 It was a hand or sound
In the long ago land that glided the dark door wide
And there outside on the bread of the ground
A she bird rose and rayed like a burning bride.
A she bird dawned, and her breast with snow and scarlet downed.
15 Look. And the dancers move
On the departed, snow bushed green, wanton in moon light
As a dust of pigeons. Exulting, the grave hooved
Horses, centaur dead, turn and tread the drenched white
Paddocks in the farms of birds. The dead oak walks for love.
16 The carved limbs in the rock
Leap, as to trumpets. Calligraphy of the old
Leaves is dancing. Lines of age on the stones weave in a flock.
And the harp shaped voice of the water's dust plucks in a fold
Of fields. For love, the long ago she bird rises. Look.
17 And the wild wings were raised
Above her folded head, and the soft feathered voice
Was flying through the house as though the she bird praised
And all the elements of the slow fall rejoiced
That a man knelt alone in the cup of the vales,
18 In the mantle and calm,
By the spit and the black pot in the log bright light.
And the sky of birds in the plumed voice charmed
Him up and he ran like a wind after the kindling flight
Past the blind barns and byres of the windless farm.
19 In the poles of the year
When black birds died like priests in the cloaked hedge row
And over the cloth of counties the far hills rode near,
Under the one leaved trees ran a scarecrow of snow
And fast through the drifts of the thickets antlered like deer,
20 Rags and prayers down the knee-
Deep hillocks and loud on the numbed lakes,
All night lost and long wading in the wake of the she-
Bird through the times and lands and tribes of the slow flakes.
Listen and look where she sails the goose plucked sea,
21 The sky, the bird, the bride,
The cloud, the need, the planted stars, the joy beyond
The fields of seed and the time dying flesh astride,
The heavens, the heaven, the grave, the burning font.
In the far ago land the door of his death glided wide,
22 And the bird descended.
On a bread white hill over the cupped farm
And the lakes and floating fields and the river wended
Vales where he prayed to come to the last harm
And the home of prayers and fires, the tale ended.
23 The dancing perishes
On the white, no longer growing green, and, minstrel dead,
The singing breaks in the snow shoed villages of wishes
That once cut the figures of birds on the deep bread
And over the glazed lakes skated the shapes of fishes
24 Flying. The rite is shorn
Of nightingale and centaur dead horse. The springs wither
Back. Lines of age sleep on the stones till trumpeting dawn.
Exultation lies down. Time buries the spring weather
That belled and bounded with the fossil and the dew reborn.
25 For the bird lay bedded
In a choir of wings, as though she slept or died,
And the wings glided wide and he was hymned and wedded,
And through the thighs of the engulfing bride,
The woman breasted and the heaven headed
26 Bird, he was brought low,
Burning in the bride bed of love, in the whirl-
Pool at the wanting centre, in the folds
Of paradise, in the spun bud of the world.
And she rose with him flowering in her melting snow.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2024
Тут цієї весни в пустоту зірки відлітають;
В зимових узорах одяг
Вже знімає погода;
Літо весняних птахів забуває.
Підбираючи часу міти,
Чотири сезони тихо кружляють.
Осінь навчить три сезони спалити,
І чотирьох птахів пам'ятати.
Я повинен сказати літу про ліс, гусінь
Втішити, як нагряне зимова студінь
Чи помиратиме сонце;
Я мушу навчити весну кукувати
І кулі навчити мене вбивати.
Гусінь кращий учитель для літа, ніж час,
Равлик – це живий календар днів;
Що сказати, якщо безсмертя комах
говорить, що світ давно здрібнів?
[b]Thomas Dylan HERE IN THIS SPRING[/b]
Here in this spring, stars float along the void;
Here in this ornamental winter
Down pelts the naked weather;
This summer buries a spring bird.
Symbols are selected from the years'
Slow rounding of four seasons' coasts,
In autumn teach three seasons' fires
And four birds' notes.
I should tell summer from the trees, the worms
Tell, if at all, the winter's storms
Or the funeral of the sun;
I should learn spring by the cuckooing,
And the slug should teach me destruction.
A worm tells summer better than the clock,
The slug's a living calendar of days;
What shall it tell me if a timeless insect
Says the world wears away?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2024
Життя біжить вперед, а я зітхаю,
марную кращії літа мого життя,
жаль, що спалила їх усі без вороття,
на того дивлячись, кого кохаю;
коли і як це станеться, не знаю,
з коханням ще прийдуть щасливі відчуття;
можливо житиму тоді без каяття,
коли пройду через усі печалі.
Я знаю правду, що між нами стане
чи то розлука, чи то брак любові,
кінець блаженству вже не за горами.
Мені Амур в майбутньому готовив
не те, чого моя душа чекала,
я винести не зможу стільки болю.
[i]Сонети Стампи наслідують Петрарку за формою, темою і мовою. Для Петрарки його кохання з першого погляду і на все життя болісне через нерозділене бажання, його Лаура мовчазна, позбавлена права говорити, вона не суб'єкт, а об'єкт кохання. Стампа теж запевняє, що шалено закохалася з першого погляду. Її кохання таке ж холодне і далеке, як у Петрарки. Але бажання Стампи кохати - це не фантазії чи мрії, як у Петрарки, а переживання щастя і пам'яті про нього. На відміну від Лаури, коханий Стампи - емоційно віддалений чоловік, холодність якого випливає не з його цнотливості чи моральної переваги, а з того, що, насолодившись коханкою, він покинув її.
Як і Сонет І, цей сонет містить пряме посилання на Петрарку - цитату з його сонету CCLXXII. Життя біжить вперед... Але на відміну від Петрарки, Стампа в своєму сонеті чекає в майбутньому не Смерть, а щасливе взаємне кохання з іншим. [/i]
[b]Gaspara Stampa Rime CLXXXII[/b]
La vita fugge,4 ed io pur sospirando
trapasso, lassa, il più degli anni miei,
né di passarli ardendo mi dorrei,
a la cagion de’ miei sospir mirando;
se non che non so punto il come o ’l quando
den le mie gioie dar luogo agli omei;
ché forse a poco a poco m’userei
ad andar le mie pene sopportando.
Anzi, misera, io so che sarà tosto,
ché per partenza o per cangiar volere
il fin de’ miei piacer non è discosto.
E, perch’Amor mel faccia prevedere,
non è per questo il mio petto disposto
a poter tanta doglia sostenere.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004239
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2024
Розкажи мені, що Хуан Луїс тебе не розуміє,
що думає тільки про свої комп'ютери,
і що вночі не звертає на тебе уваги.
Розкажи мені що ваші діти вам ні до чого,
що тільки створюють проблеми, що набридло
все і що ти втомилася з цим миритися.
Розкажи мені що твої батьки старі,
що стали скупими і егоїстичними,
і що ти для них вже не принцеса, як раніше.
Розкажи мені, що тобі сповнилося сорок
і що нелегко починати спочатку,
що єдині чоловіки, з якими ти маєш справи,
колеги Хуана по IBM
і ти не любиш начальство.
А я, яка моя роль в цій історії?
Що ти хочеш щоб я зробив? Щоб когось убив?
Щоб здійснив лібертаріанський державний переворот.
Я кохав тебе як божевільний. Не заперечую.
Але це було давно, коли світ був
сяючим ранком,
який ти не захотіла розділити зі мною.
Ностальгія - груба розвага.
Поверни ту, якою ти була. Йди в спортзал,
більше фарбуйся, розгладь зморшки
і носи сексуальне вбрання, не будь дурою,
тоді можливо Хуан Луїс знову буде ласкавим,
і твої діти поїдуть в табір,
і твої батьки повмирають.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=xF-tuXaVI3E[/youtube]
[b]Luis Alberto de Cuenca La malcasada[/b]
Me dices que Juan Luis no te comprende,
que sólo piensa en sus computadoras
y que no te hace caso por las noches.
Me dices que tus hijos no te sirven,
que sólo dan problemas, que se aburren
de todo y que estás harta de aguantarlos.
Me dices que tus padres están viejos,
que se han vuelto tacaños y egoístas
y ya no eres su reina como antes.
Me dices que has cumplido los cuarenta
y que no es fácil empezar de nuevo,
que los únicos hombres con que tratas
son colegas de Juan en IBM
y no te gustan los ejecutivos.
Y yo, ¿qué es lo que pinto en esta historia?
¿Qué quieres que haga yo? ¿Que mate a alguien?
¿Que dé un golpe de estado libertario?
Te quise como un loco. No lo niego.
Pero eso fue hace mucho, cuando el mundo
era una reluciente madrugada
que no quisiste compartir conmigo.
La nostalgia es un burdo pasatiempo.
Vuelve a ser la que fuiste. Ve a un gimnasio,
píntate más, alisa tus arrugas
y ponte ropa sexy, no seas tonta,
que a lo mejor Juan Luis vuelve a mimarte,
y tus hijos se van a un campamento,
y tus padres se mueren.
YouTube (https://www.youtube.com/watch?v=xF-tuXaVI3E)
Luis Alberto de Cuenca - La malcasada
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2024
Ви чуєте у цих моїх печальних римах,
у цих мелодіях сумних, такі туманні
відлуння тужного плачу мого кохання
і біль, що перевершує усі боління,
де гідні справи у наш час найбільш цінимі,
де честі й доблесті завжди належна шана,
там славу я знайду і вибачать ридання
народжені шляхетними простій людині.
Я сподіваюся, що хтось з жінок промовить:
- Я заздрю тій щасливій, бо вона кохала,
мені відомий біль, знайома я з журбою!
Ах, чому стільки відданості і любові
не я шляхетному сеньйору дарувала,
я б довести змогла, що схожі ми з тобою.
[b]Gaspara Stampa I. Voi, ch’ascoltate in queste meste rime[i][/i][/b]
Voi, ch’ascoltate in queste meste rime,
in questi mesti, in questi oscuri accenti
il suon degli amorosi miei lamenti
e de le pene mie tra l’altre prime,
ove fia chi valor apprezzi e stime,
gloria, non che perdon, de’ miei lamenti
spero trovar fra le ben nate genti,
poi che la lor cagione è sí sublime.
E spero ancor che debba dir qualcuna:
— Felicissima lei, da che sostenne
per sí chiara cagion danno si chiaro!
Deh, perché tant’amor, tanta fortuna
per sí nobil signor a me non venne,
ch’anch’io n’andrei con tanta donna a paro?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003642
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2024
Учні позаочі звали її Дусею. Вона недавно переступила критичну межу 30 років, за якою дівчата в селі майже не мають шансу вийти заміж. Дуся була негарною. Великі карі очі з важкими повіками, рівні стрілочки брів, прямий ніс, пишні губи були розставлені на її обличчі так недоладно, що неможливо дивитися на неї без жалю. Вона споглядала світ лагідними винуватими очима, наче вибачалася за свою негарність.
Після закінчення педагогічного інституту вони приїхали в цю степову школу одночасно - учителька англійської мови Антоніна Василівна, учителька російської мови і літератури Ніна Дмитрівна й учителька математики Євдокія Ігорівна. Тоня вийшла заміж першою. Миловидна, висока і струнка вчителька відразу приглянулася непитущому і майстровитому шоферу, який захоплювався радіосправою. "Якби він умів говорити, то був би професором", - жартувала Тоня. Насправді її чоловік не був німим, лише мовчуном. Він працював руками вправніше, ніж язиком. За відсутності в цих краях принців на білих конях, наявних талантів йому вистачило, щоб завоювати серце Тоні.
Пощастило й красуні Ніні - її уподобав шкільний завгосп. Хазяйновитий і підприємливий, він тягнув додому все, що погано лежало. Директор школи закривала на це очі, бо й сама користувалася його умінням вести шкільне господарство так, що самі собою утворювалися позаоблікові надлишки фарби, скла, дощок, віників, цементу та інших необхідних в господарстві речей, яких не купиш у магазині. І хоча завгосп завжди був не проти хильнути чарчину, він знав міру і випивав не в ущерб сімейному добробуту. Дівчата народили по донечці, освоїли мистецтво іронії, обзавелися курми і свинями і зажили звичайним життям сільських учительок.
Сільрада виділила школі однокімнатну квартиру у двоповерхівці. Там поселилася бездомна і незаміжня Євдокія Ігорівна - Дуся. Зранку уроки, після уроків позакласна робота: підготовка самодіяльності до шкільних вечорів і до концертів у палаці культури в дні державних свят, читання і обговорення улюблених книг, в доленосні для країни дні обов'язкове вивчення зі своїм класом матеріалів чергових з'їздів і Пленумів КПРС, один-два рази на рік поїздки на екскурсії в музеї Херсону або похід у Цюрупинський ліс, бо ж для степовиків ліс - це справжнє диво. Рік за роком не затребуваний запас любові Дуся витрачала на своїх учнів. У дитячому віці любов важливіша за вроду. Діти тягнулися до спокійної, розсудливої, розумної, доброї і негарної Дусі.
Дуся жила школою, математикою, уроками. Іноді вона ходила в клуб подивитися кіно, іноді разом з молодими неодруженими вчительками в дубовому гаю за селом розпивали пляшку вина під шашличок з ковбаси (м'ясо в селі було тільки у власному хліву). Іноді до товариства приєднувалися одружені фізрук, воєнрук і трудовик, обов'язкове чоловіче представництво в сільських учительських колективах. Тоді йшли у вибалок за селом постріляти в мішень з дрібнокаліберної гвинтівки. Кожну серію пострілів дівчата запивали вином, чоловіки - горілкою, всі разом закушували хлібом з ковбасою. Коли всі кулі починали оминати мішень, поверталися додому. Трудовик був слабкий на випивку і зі стрільбищ доводилося нести його мало не на руках. У такому вигляді стрільці остерігалися відпускати його додому - дружина голосно лаялася і погрожувала вигнати пияка з дому. Щоб уберегти трудовика від домашньої екзекуції, його піддавали тестуванню, а саме заводили в комірчину, де завгосп зберігав ковдри для шкільного інтернату. Стоси ковдр сягали від підлоги до стелі. Трудовикові давали завдання перерахувати кількість ковдр в одному стосі. Він слухняно лічив:
- Один, два, три, сім, дев'ять...
- Неправильно, починай спочатку.
- Я не п'яний. Не буду!
- Треба! Давай, починай!
- Один, два, три, шість, сім....
- Знову не так. Спробуй ще раз.
Після кількох невдалих спроб лічби нетверезе товариство виносило вирок: "Рома, ти п'яний!" Йому підносили склянку води з накрапленими десятьма краплями нашатирного спирту. Рома впирався - він не любив пити нашатир. Колектив наполягав. Зрештою Рома здавався, пив, очі прояснювалися, він перелічував ковдри, ні разу не збившись, і його, з горілчаним перегаром, але тверезого, відпускали до дружини.
В щоденній роботі і простих розвагах минало Дусине життя. Кожен прийдешній день був копією попереднього і обіцяв такі ж дні наступні. Вечорами вона читала поради вчителям у журналі "Математика в школі", розповіді про не її життя в журналі "Юность" і фантазувала про далеке майбутнє з журналом "Искатель". Вона змирилася з тим, що їй не судилося піти заміж. Сільські женихи не цікавилися негарною Дусею. Іноді в двері стукав якийсь нетверезий шукач любовних пригод, готовий втайні від дружини прикрасити собою Дусину самотність. Вона рішуче випроваджувала благодійників, радіючи, що вхідні двері достатньо міцні, щоб витримати їхній любовний шал.
Після Нового року Дуся одержала листа: "Здравствуйте, Евдокия Игоревна. Мне о Вас рассказал много хорошего Ваш бывший ученик, с которым мы отбываем наказание в одной колонии. Не подумайте обо мене плохо, я не вор и не убийца. По молодости и глупости я участвовал в групповой драке и получил срок. Мне до освобождения остался один год. Моя мать не дождалась меня, умерла. Ехать мне некуда. Может Вы согласитесь ответить на мое письмо. Буду ждать. С уважением и надеждой - Вадим."
Ех, Василь Макарович, як вчасно привезли в сільський клуб твою "Калину красну"! Дуся написала відповідь і незабаром одержала ще одного листа. Потім ще і ще. Хто сказав, ніби кохання виникає під дією особливих феромонів, що тільки відчувши і розпізнавши їх, люди закохуються одне в одного. Слова здатні роздмухати вогонь кохання не гірше феромонів.
Вже частіше б'ється серце Дусі, коли вона розпечатує конверт і на вийнятому аркуші читає: "Дорогая и любимая Евдокия! Я скучаю за тобой и считаю дни, когда наконец смогу увидеть тебя. Примешь ли ты меня? Сможешь ли понять? Я боюсь и жду нашей встречи."
Дуся дивилася в дзеркало і бачила себе, негарну і закохану невідомо в кого. Її ніколи не називали дорогою й коханою. Як же солодко відгукувалося все тіло на ці слова. Невже можливе і в її житті кохання? "Можливе! Можливе!" - схвильоване серце відкидало всі заперечення раціонального розуму.
Подумки вона то поривалася піднятися до ідеального чоловіка, в якого її уява стрімко перетворювала незнайомого Вадима, то опускалася до, ймовірно, цинічного зека з колонії, який пройшов Крим, Рим і мідні труби. Втайні хотіла, щоб Вадим був негарний, як вона, так йому легше буде її покохати. Хотілося рівності з ним у всьому: у вроді, розумі, долі.
Він приїхав нічним поїздом. Вона зустріла його на полустанку. Пасажирів було мало, зустрічаючих ще менше. Неможливо помилитися.
- Євдокія?
- Вадим?
І очі, і руки, і феромони... Вони обійнялися, поцілувалися, знову обійнялися і не могли відірватися один від одного. Дев'ять кілометрів від полустанку до села не йшли - летіли. Сяяли зорі і човник молодого місяця плив за ними до села над верхівками тополь. Ніколи більше світ не буде таким прекрасним, як тієї ночі. Вадим говорив вимріяні нею слова. Він був гарний, але ж то не страшно. Він називав її красунею, але ж ніч, вночі всі дівчата красуні. Вони обоє світилися від щастя - він зустрів дівчину, яку хотів покохати, вона кохала хлопця, який міг її покохати. Він переступив поріг Дусиної квартири, щоб залишитися з нею назавжди.
Вадима поставив на облік дільничний міліціонер, провів профілактичну бесіду, суть якої зводилася до двох коротких засторог: "Не здумай!" і "Начувайся!" Село загомоніло: "Дуся вийшла заміж за зека!" Через два місяці в селі сталася покража - уночі з хліва забрали зо два десятки гусей. Підозра відразу впала на Вадима, який вже працював у радгоспі на різних роботах (а на яких ще, якщо майже відразу після школи загримів до колонії). Дільничний міліціонер викликав Вадима на розмову: "Де був? Що робив? Хто може підтвердити?" Був удома, дружина підтвердила. Вадим повторював, що навіть вовк не полює біля свого лігва, людина ж розумніша за вовка. Чиї слова, Дусині чи Вадимові, дільничному видалися переконливішими, знає тільки він. Але Вадим знову почув знайоме: "Не здумай!" і "Начувайся!"
Дуся з жалем прийняла першу реальність його минулого, а тепер їхнього життя - Вадим не міг жити без чифіру. В перший ранок їхнього сімейного життя він поспішив до магазину і приніс два десятки пачок чорного грузинського чаю. Впевненою рукою налив у кружку окропу і насипав зверху третину пачки. Дочекався, коли розпарені чаїнки опали на дно, націдив чаю в чашку собі й здивованій цим дійством Дусі: "Спробуй". Дуся спробувала і скривилася: "Надто міцний. Як ти можеш таке пити?" Відповів, що чифір був чи не єдиною радістю в колонії. Запарювання і пиття чифіру перетворилося на особливий ритуал братерства. Кружку з чифіром пускали по кругу - кожен робив два ковтки і передавав далі. Один чифір, один прихід, одна доля. Чифір проганяв тяжкі думки і прояснював очі.
Дуся не спокусилася радісними відчуттями, але й не протестувала. Секрет виготовлення чифіру був нескладним, і тепер ранок починався з того, що Дуся запарювала чифір для Вадима, через півгодини після "чаювання" подавала на стіл сніданок і після цього йшли кожен на свою роботу.
Дуся погарнішала, розквітла від взаємного кохання. Вечорами вона читала для Вадима вголос свої улюблені оповідання з журналу "Юность". Вадим засинав, заколисаний її голосом. Його не хвилювали вигадані історії. Він знав життя не таким, яким уявляла Дуся. Батько загинув, коли Вадим був малим. Мама працювала вчителькою у молодших класах середньої школи. Вчився відмінно, але золоту медаль не одержав через четвірки з хімії і біології - не склалися стосунки з учителем. Четвірками не переймався, бо в своєму майбутньому житті не бачив ні хімії, ні біології - готувався вступати в Москві в Інститут міжнародних відносин, хотів стати дипломатом. Хлопчик здібний, працьовитий, наполегливий - чому б ні. Мама і вчителі не відмовляли - у Радянському Союзі молодим відкриті всі дороги. Поїхав у Москву і зрізався на першому ж екзамені. Переконував матір, що знав відповіді на всі питання екзаменаційного білету і впевнено відповів на додаткові запитання екзаменатора. Так і не зрозумів, за що одержав двійку. Зараз посміхався, згадуючи свою дитячу наївність - і без вступних екзаменів було відомо, що здібних до науки дітей сільських учительок не вчитимуть у цьому інституті. Слід подякувати екзаменаторові, який відправив селюка додому з першого ж екзамену, не дурив нездійсненними надіями.
До весняного призову в армію Вадим пішов працювати. Взяли учнем токаря на електромашинобудівний завод у Новій Каховці. Поселився в робітничому гуртожитку. Але кваліфікаційний розряд так і не одержав. За два місяці в гуртожитку сталася велика бійка. В його кімнаті роботяги обмивали чергову зарплату. До товариства запросили й Вадима. Вадим вперше в житті пив горілку і був молодцем та нашим хлопцем. Спалахнула сварка через те, що хтось когось недостатньо поважав. Билися кулаками, потім стільцями, далі пішов у хід ніж. Сусіди почули крики і грюкіт, викликали міліцію. Коли прибув наряд, на підлозі в калюжі крові один з пияків хрипів з ножем у боці. До лікарні привезли вже труп. Міліція забрали всіх учасників застілля. Друзі по чарці назвали убивцею Вадима. Вадим заперечував, але хто його слухав. За статтею 93 Кримінального Кодексу України "Умисне вбивство, вчинене за попереднім зговором групою осіб або організованою групою" Вадим одержав строк десять років і був направлений відбувати покарання у Дар'ївську виправну колонію № 10. Надалі зі всіх можливих наук йому випало вивчати єдину - науку виживання. З воріт колонії вийшов суворий чоловік, який ніби ніколи й не був життєрадісним, розсудливим, товариським хлопчиком, юнаком, перед яким відкриті всі дороги.
Ще на "Німецькій хвилі" не читали "Архіпелаг Гулаг" Солженіцина, ще не були надруковані "Колимські оповідання" Шаламова, вже були вилучені з бібліотек всі примірники журналу "Новый мир" з "Одним днем Івана Денисовича". Радянським людям не слід розпускати нюні від жалю до тих, хто потрапив за грати. Там сидять вороги народу, убивці, грабіжники і злодії. Радянський гуманізм призначений не для них, а для будівників комунізму. Той, кого Дуся кохала і хотіла кохати завжди, прийшов з іншого, невідомого їй світу, переповнений болем, зраджений, зневажений, знівечений.
Минув місяць щасливого життя і довірливих розмов. Нарешті Дуся наважилася запитати те, що її непокоїло:
- Ти писав, що ти не вбивця. Для чого брехав?
- Не брехав. Я не міг нікого вбити, - заперечив Вадим.
- Чому ж не міг? Сили мав достатньо. Горілка найлагіднішу людину здатна перетворити на звіра. Ти ж кажеш, що не пам'ятаєш, як і що сталося, - наполягала Дуся.
- Не пам'ятаю бійку, бо билися без мене.
- А ти де був?
- Під столом.
- Що там робив?
- Спав. В гуртожитку у дні авансу чи зарплати іноді влаштовував гру "У тигра". Всі по черзі випивають без закуски стопку горілки. Найслабші вибувають з гри першими - сповзають без тями під стіл. Останній, хто залишиться сидіти за столом, той тигр. Я під стіл звалився першим, бо до того вечора навіть не куштував горілки. Випив десь 250 - 300 грамів. Цього вистачило, щоб заснути прямо за столом чи під столом.. На мені не було ні синців, ні саден, ні подряпин, я точно не бився. Моя вина в тому, що вважав себе не таким, як роботяги, які крім бабок, випивки і баб нічим не цікавилися. Вони підставили чужого, кого не жаль, кому по молодості дадуть мінімальний строк.
- Судили тільки тебе?
- Тільки мене.
- А інші?
- Інші дали свідчення і їх відпустили - не можна залишати завод без кваліфікованих робітників. Навіть 15 діб за хуліганство не присудили нікому.
- А що потім?
- Що було потім, тобі краще не знати - шконка, параша, кум, мусора, смотрящий... Дуся, я хочу забути ці слова і ці десять років на зоні. Якщо прийняла мене таким, яким я звідти вийшов, не змушуй згадувати, ким я там був. Досить того, що я вже не хочу бути дипломатом, представляти за кордоном державу, якою колись гордився. Для своєї держави я - сміття. Ти теж можеш стати сміттям, якщо почнеш розпитувати "Чому?"
- Що "чому"?
- Наприклад, чому директор радгоспу відгородив парканом під будівництво свого будинку частину пришкільної території, на якій були учнівська дослідна ділянка і географічний майданчик?
- Бо там є водопровідний кран, а йому потрібна вода для будівництва.
- Думаєш, він поверне школі цю ділянку після закінчення будівництва?
- Мабуть, поверне.
- Дуся, ти справді віриш в те, що кажеш? Чому діда Василя відправили на півроку в тюрму за вкрадене на току відро пшениці, а для директора везуть задарма з радгоспної комори м'ясо, яйця, мед, олію - все, що там є? Або чому директору двоповерховий будинок з усіма зручностями, а тобі у двоповерховому гуртожитку маленька кімната з кухнею і у дворі загальний туалет з вигрібною ямою?
- Бо він директор, він керує радгоспом, тому має право.
- А ти учитель, ти вчиш дітей. Ти не маєш права?
- Маю інші права. Люди ж не однакові.
- Які твої права? В тебе ніяких прав, крім працювати в сільській школі. Ти не маєш права працювати в місті бо міські школи не надають учителям прописку, а без прописки немає роботи. У Юр'їв день кріпосні селяни могли пошукати собі іншого пана, а в тебе немає навіть такого права.
- Вадиме, я люблю дітей, люблю свою роботу, люблю своїх учнів. Я не хочу в місто. Хтось повинен вчити сільських дітей.
- Чи так вже потрібна їм твоя математика? Скільком з них доведеться шукати корені квадратного рівняння чи розраховувати синуси з логарифмами? А скількох з них поставлять за станок все життя точити один і той же шмат заліза за кусень хліба з дешевою ковбасою або ще гірше, кинуть за колючий дріт косити очерет для якогось целюлозного заводу або валити ліс для закордону. Ти задумувалася над тим, до якого майбутнього готує дітей школа і що чекає їх за шкільним порогом? Навчені жити у вигаданій учителями країні, як вони будуть пристосовуватися, виживати і ламатися в реальному житті?
- Вадиме, в тобі говорить кривда. Більшість людей знаходять своє місце в житті. Скільки тих, хто опиняється за гратами?
- Я можу відповісти скільки - більше ніж кожен сотий сидить, і з них кожен третій або четвертий - за політику. Не за вбивство, не за розкрадання соціалістичної власності у вигляді відра пшениці - а за те, що посміли вголос десь засумніватися в ідеальності радянського державного устрою. Це не найгірші люди, вони винні лише в тому, що посміли думати не так, як думає або робила вигляд, що так думає, більшість.
Дусю лякали ці розмови. Відтоді як у її життя прийшов Вадим, барвистий світ буття почав стрімко перетворюватися на чорно-білий. Вона викладала математику і мала раціональний склад мислення. Вадимові докази були сильнішими за її заперечення. Логіка підказувала, що Вадимова правда - не єдина правда цього світу, але вона за межами її світу, і тепер вже за межами його світу. В них є кохання, вони обоє молоді, сильні, роботящі. Якщо не заздрити директорським хоромам і задовольнятися тим, що дає власне життя, можна бути щасливими.
Вона долучала Вадима до своїх розваг - кіно, вилазки в дубки на шашлики, посиденьки з подругами за чаєм біля телевізора. Стрільбищ не стало - воєнрук з обережності відмовився давати зекові в руки гвинтівку, але Дуся не засмутилася. Вони з Вадимом чекали первістка, не можна труїти його алкоголем. Лісоповали, заготівлі очерету, несправедливий устрій життя - все це не мало зараз значення.
На початку червня Дуся була вже у родильному відділенні радгоспної лікарні. Роди пройшли нормально, без ускладнень. Народився хлопчик. Дуся виглядала Вадима, але він не приходив. Приходили подруги вчительки, приносили передачі - ой, це все зайве, в лікарні хороше харчування. Вадим повинен би принести дитячі речі: пелюшки, розпашонки, чепчики, підгузки. Все приготовлено, залишалося купити тільки дитяче ліжечко, постіль і візочок. Вадим повинен був це зробити, натомість прийшов, потримав сина на руках і зник.
Забирали Дусю з лікарні подружки. Вадим об'явився через кілька днів, брудний і нетверезий. Виставлявся з нагоди народження сина, пив з трудовим колективом, потім з нетрудовим колективом, потім з випадковими знайомими, потім опинився у райцентрі, де з ним ділили радість дружньо налаштовані незнайомці. Пили, спали, знову пили. Радість була безкінечною, але закінчилися гроші, за які треба було купити ліжечко і дитячий візок. На попутках повернувся до Дусі. Дуся, ласкаво посміхалася і йому, і синові.
Щасливий кінець "Вони жили разом довго і померли в один день" був би в казці. В дійсності кінець інший. Дусю надовго поглинули турботи про малюка. Вадима прийняло сільське чоловіче товариство, в якому глобальні питання світового устрою завзято вирішувалися за кількома пляшками шмурдяка. Обговорення проблем державного устрою відбирало все більшу й більшу частину його заробітку. За кілька років Вадим був таким же фіолетовим алкоголіком, як більшість чоловіків сільських учительок. Він дуже любив Дусю і сина, про що охоче повідомляв кожному при першій ліпшій нагоді. Дуся засвоїла мистецтво іронії, як у свій час кожна з її колег по школі. Син став сенсом її життя, а Вадим - залишився коханням на все життя.
Несподіванкою стала жива мати Вадима. Дуся разом з сином якось поїхали в село, де народився і виріс Вадим - припасти до коренів родослівного дерева. Свекруха і бабуся вже не вставала з ліжка у палаті для літніх самотніх людей при сільській лікарні. Вона нічого не пам'ятала. Люди розповіли, що мати пишалася талановитим сином, але посоромилася бути матір'ю убивці. Вона ні разу не відвідала його за весь час ув'язнення.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2024
Життя біжить вперед неспинно щогодини,
після величних днів незмінна ява смерті,
і давні справи і сучасні круговерті
з майбутніми не припиняють війни;
надії й спомини лишаються сумними,
чи зараз, чи колись, вони завжди нестерпні,
і жаль мені себе, і хочеться все стерти,
і хай душа моя нарешті відпочине.
Вертаються до мене спогади солодкі,
їх чаром довго серце смутнеє втішалось,
я бачу, як пливу, та буря заважає;
я бачу долі порт, і поламались щогли,
знесилів штурман мій, і розідертий парус,
і згасла провідна зоря, і не сіяє.
[i]Вірш, написаний після смерті Лаури. Її смерть змусила відчути швидкоплинність життя і почути позаду поступ смерті. Не втішають спогади про минуле, немає надії на майбутнє - все навколо руїна і буря. Згасла провідна зоря, залишився біль і бажання померти.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=-qrheNJqN38[/youtube]
[b]FRANCISCI PETRARCHE FRAGMENTA CCLXXII. La vita fugge, e non s'arresta un ora[/b]
La vita fugge e non s' arresta un' ora
e la morte vien dietro a gran giornate
e le cose presenti e le passate
mi danno guerra, e le future ancora;
e 'l rimembrare e l' aspettar m' accora
or quinci or quindi, sí che 'n veritate,
se non ch' i' ò di me stesso pietate
i' sarei già di questi pensier' fora.
Tornami avanti s' alcun dolce mai
ebbe 'l cor tristo; e poi da l' altra parte
veggio al mio navigar turbati i venti;
veggio fortuna in porto, e stanco omai
il mio nocchier, e rotte arbore e sarte,
e i lumi bei che mirar soglio, spenti.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2024
[i] Клаудіо Гільєн[/i]
[b]І[/b]
На вершині цієї гори
деревце зеленіє.
[i] Пастух що йдеш,
пастух що минаєш[/i].
Гаї оливові сонно
В гарячі долини сповзають.
[i] Пастух що йдеш,
пастух що минаєш. [/i]
Білих овець, собак,
жезла, кохання не маєш.
[i] Пастух що йдеш,
пастух що минаєш.[/i]
Неначе тінь золота
в пшеничнім полі зникаєш.
[i] Пастух що минаєш.[/i]
[b]II[/b]
Земля стала
жовтою.
[i] Берег, бережок,
пастушок.[/i]
Ані білий місяць
ні зірка не світять.
[i] Берег, бережок,
пастушок.[/i]
Смаглі виноградарі
ріжуть сльози з лоз.
[i] Берег, бережок,
пастушок.[/i]
[b]III[/b]
[i] Два воли червоні
в золотому полі.
[/i]
У волів є ритми
старовинних дзвонів
і очі пташині.
Для світанкових
туманів й безборонно
розбитих вітром
апельсинів, улітку.
Від народження древні
Немає в них пана
і згадують крила
своїми боками.
Воли
завжди будуть тужити
За Руф’ю, її полями,
шукаючи переправи
одвічної переправи.
Від зірок захмелілі
ремигають сльозами.
[i] Два воли червоні
в золотому полі.[/i]
[b]IV[/b]
[i]Маргаритковим
небом ступаю.[/i]
Я сьогодні святим
себе уявляю.
Місяць мені поклали
в долоні.
Я його відпустив угору
на простори.
Бог мені німб і троянду
дав в нагороду
[i]Маргаритковим
небом ступаю.[/i]
Я зараз іду
по цьому полю
і дівчат звільняю
від вродливців зрадливих
і золоті монети вручаю
кожній дитині.
[i]Маргаритковим
небом ступаю.[/i]
[b]Federico García Lorca Cuatro baladas amarillas[/b]
[i] A Claudio Guillén[/i]
[b]I[/b]
En lo alto de aquel monte
hay un arbolito verde.
Pastor que vas,
pastor que vienes.
Olivares soñolientos
bajan al llano caliente.
Pastor que vas,
pastor que vienes.
Ni ovejas blancas ni perro
ni cayado ni amor tienes.
Pastor que vas.
Como una sombra de oro,
en el trigal te disuelves.
Pastor que vienes.
[b]II[/b]
La tierra estaba
amarilla.
Orillo, orillo,
pastorcillo.
Ni luna blanca
ni estrella lucían.
Orillo, orillo,
pastorcillo.
Vendimiadora morena
corta el llanto de la viña.
Orillo, orillo,
pastorcillo.
[b]III[/b]
Dos bueyes rojos
en el campo de oro.
Los bueyes tienen ritmo
de campanas antiguas
y ojos de pájaro.
Son para las mañanas
de niebla, y sin embargo
horadan la naranja
del aire, en el verano.
Viejos desde que nacen
no tienen amo
y recuerdan las alas
de sus costados.
Los bueyes
siempre van suspirando
por los campos de Ruth
en busca del vado,
del eterno vado,
borrachos de luceros
a rumiarse sus llantos.
Dos bueyes rojos
en el campo de oro.
[b]IV[/b]
Sobre el cielo
de las margaritas ando.
Yo imagino esta tarde
que soy santo.
Me pusieron la luna
en las manos.
Yo la puse otra vez
en los espacios
y el Señor me premió
con la rosa y el halo.
Sobre el cielo
de las margaritas ando.
Y ahora voy
por este campo
a librar a las niñas
de galanes malos
y dar monedas de oro
a todos los muchachos.
Sobre el cielo
de las margaritas ando.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2024
Ви чуєте в безладді рим відлунок
зітхань, які живили серце в мріях
про першу помилку, яку я вдіяв
у пору, коли був ще зовсім юним,
мінливий стиль думок і сліз, в нім трунок
марноти болю й марної надії,
той, хто кохав, цей довід розуміє
зі співчуттям і милосердним сумом.
Та зараз бачу, для всього народу
я вигадкою був доволі довго
про себе самого, і час стидитись
моєї пихи соромного плоду,
я каюся, і розумію добре,
що сон короткий був на втіху світу
[i]Петрарка, уражений стрілою Купідона і коронований Лаурою, ілюстрація до сонета "Ви чуєте в безладді рим відлунок", сторінка з рукопису XV століття, Бібліотека Медічі Лауренціана
Petrarca hit by Cupid's arrow and wearing laurel crown, introduction to sonnet "Voi ch'ascoltate in rime sparse il suono", illuminated page from 15th century manuscript, Biblioteca Medicea Laurenziana[/i]
[b]FRANCISCI PETRARCHE FRAGMENTA І. Voi ch'ascoltate in rime sparse il suono[/b]
Voi ch'ascoltate in rime sparse il suono
di quei sospiri ond'io nudriva 'l core
in sul mio primo giovenile errore,
quand'era in parte altr'uom da quel ch' i' sono,
del vario stile in ch'io piango e ragiono,
fra le vane speranze e 'l van dolore,
ove sia chi per prova intenda amore,
spero trovar pietà, non che perdono.
Ma ben veggio or sí come al popol tutto
favola fui gran tempo, onde sovente
di me mesdesmo meco mi vergogno;
e del mio vaneggiar vergogna è 'l frutto,
e 'l pentersi, e 'l conoscer chiaramente
che quanto piace al mondo è breve sogno.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024
Кажи мені частіше, дзеркало правдиве,
що втомлена душа і шкіра помарніла,
згасає розум мій, занепадає сила:
"Прийми, що ти старий, не сподівайся дива;
природі краще покоритися, можливо,
та час примушує боротися щосили." -
Завжди, коли вода в мені вогонь гасила,
розвіювався сон, тривалий, хворобливий,
і що життя летить, я розумів чудово,
і що воно буває тільки раз єдиний,
і у моєму серці знов лунало слово
про ту, яка була самотня в кожній днині,
яка звільнилася з прекрасної окови
і, думаю, затьмила славу всіх донині.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=I3l3Aj3WAZs[/youtube]
[b]FRANCISCI PETRARCHE FRAGMENTA CCCLXI[/b]
Dicemi spesso il mio fidato speglio,
l'animo stanco, e la cangiata scorza
e la scemata mia destrezza e forza:
« Non ti nasconder piú, tu se' pur veglio;
obedir a natura in tutto è il meglio,
ch' a contender con lei 'l tempo ne sforza ». -
Súbito allor, com' acqua 'l foco amorza,
d' un lungo e grave sonno mi risveglio,
e veggio ben che 'l nostro viver vola
e ch' esser non si pò piú d'una volta;
e 'n mezzo 'l cor mi sona una parola
di lei ch' è or dal suo bel nodo sciolta,
ma ne' suoi giorni al mondo fu sí sola,
ch' a tutte, s' i' non erro, fama à tolta.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2024
Ти так близько
що я зітер твої сліди
з мого мовчання.
Заходить сонце
я кажу прощайте
друзям.
В тебе під крилами
такий похмурий ліс
що не впізнати.
Нема нікого.
На пустій горі
нема нікого.
Що зробить хмара ця?
Розвіється? Проллється
над моїм вогнем?
[b]Luis Alberto de Cuenca CINCO HAIKUS[/b]
Estás tan cerca
que he borrado tus huellas
con mi silencio.
El sol se oculta
y yo les digo adiós
a los amigos.
Bajo tus alas
hay un bosque profundo
que no conoces.
No se ve a nadie.
En el monte vacío
no se ve a nadie.
Qué hará esa nube.
¿Pasar? ¿Derramar lluvia
sobre mi hoguera?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2023
Я залишуся з чоловіком непомітним,
в якого на обід лиш ластівчині яйця.
Я залишусь з беззахисними дітьми,
з яких глумляться бруклінські п’яниці.
З безмовними істотами у арках під мостами,
З сухими венами, порізаними власними руками.
Тільки Земля. Земля.
Землі тремтлива скатертина
в зіницях каламутного туману,
для свіжих ран і нездійснених планів.
Земля для всього, що з Землі втікає.
Можливо, попіл спалених речей,
що під деревами шепочуть мертві губи.
Оголена Земля під небосхилом
і за спиною вслід китові юрби.
Це радісна земля, плавець непереможний,
на ній я бачу хлопчика й істоту під мостом,
Живе земля в моєму пульсі і в танці папороті,
Що гойдає вітер, й безжальний лик являє фараон.
Я залишуся з жінкою холодною,
в якої спальня заростає мохом цноти.
Я залишуся з пияками Брукліну,
які глумляться над дитям скорботним.
Я залишуся серед міток рваних
ведмежих трапез неквапливих.
Та падав місяць, скинутий зі сходів,
Чіплялось місто за небесну гуму у тальку почуттів,
У плоский світ йшли мармурові ноги
і залишався під стільцями ватний сміх.
О, Діана, Діана, Діана пустотіла!
Опуклий відгомін того, як бджоли шаленіли.
Моє кохання – крок, спроба, смертний рух тривалий,
тіл голих дотики, яких ти уникала.
Земля! Мій Боже! Землю я шукав.
Закритий горизонт, серцебиття, могила.
Уб'є кохання, що складається із болю.
Залиті кров'ю башти рук згорілих.
Та сходив місяць і котився вниз по східцях,
сухою сочевицею заповнював очниці,
монети срібні кидав дітям біля пірсу,
стирав моє обличчя вітер на границі.
1935
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=GKIdYgdVwu8[/youtube]
[b]Federico Garcia Lorca Tierra y luna[/b]
Me quedo con el transparente hombrecillo
que come los huevos de la golondrina.
Me quedo con el niño desnudo
que pisotean los borrachos de Brooklyn.
Con las criaturas mudas que pasan bajo los arcos.
Con el arroyo de venas ansioso de abrir sus manecitas.
Tierra tan sólo. Tierra.
Tierra para los manteles estremecidos,
para la pupila viciosa de nube,
para las heridas recientes y el húmedo pensamiento.
Tierra para todo lo que huye de la Tierra.
No es la ceniza en vilo de las cosas quemadas,
ni los muertos que mueven sus lenguas bajo los árboles.
Es la Tierra desnuda que bala por el cielo
y deja atrás los grupos ligeros de ballenas.
Es la tierra alegrísima, imperturbable nadadora,
la que yo encuentro en el niño y en las criaturas que pasan
los arcos.
Viva tierra de mi pulso y del baile de los helechos
que deja a veces por el aire un duro perfil de Faraón.
Me quedo con la mujer fría
donde se queman los musgos inocentes.
Me quedo con los borrachos de Brooklyn
que pisan al niño desnudo.
Me quedo con los signos desgarrados
de la lenta comida de los osos.
Pero entonces bajó la luna despeñada por las escaleras
poniendo las ciudades de hule celeste y talco sensitivo,
llenando de pies de mármol la llanura sin recodos
y olvidando, bajo las sillas, diminutas carcajadas de algodón.
¡Oh Diana, Diana! Diana vacía.
Convexa resonancia donde la abeja se vuelve loca.
Mi amor es paso, tránsito, larga muerte gustada,
nunca la piel ilesa de tu desnudo huido.
Es Tierra ¡Dios mío! Tierra lo que vengo buscando.
Embozo de horizonte, latido y sepultura.
Es dolor que se acaba y amor que se consume.
Torre de sangre abierta con las manos quemadas.
Pero la luna subía y bajaba las escaleras,
repartiendo lentejas desangradas en los ojos,
dando escobazos de plata a los niños de los muelles
y borrando mi apariencia por el término del aire.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2023
Тут ви виборюєте собі славу,
якщо щось важить слава. Тут квіти
світу перетворені в мечі.
Тут лицарі прощаються
з коханими навіки
і палять свої спогади у полум'ї
постійних битв. Це Поле
звідки не вертається ніхто, ніхто
не має імені, родини, предків,
війна це батько й мати всім.
Забудьте про своє минуле. Пройдіть вогонь
оголеного листя, зламаних
списів і коней без вершників.
Пройдіть до вічного вогню героїв
безіменних, на ниву міфів,
яким не пояснити світ. І не спізніться,
Квітуче Поле зібралося поринути
в пітьму розбитих мрій.
[i]Вірш написаний під впливом "Саги про Бломстрвалла або історія Квітучого Поля" (Blomstrvalla saga (Historia de Campo Florido)), видана в перекладі на іспанську і з коментарями Маріано Гонсалеса Кампо у 2010 році. Ця давньоісландська сага часів правління короля Норвегії Хакона Хаконсона (1204 - 1263) і короля Кастилії і Леона Фернандо ІІІ Святого (1199 - 1252) була оприлюднена у 1258 році під час весілля дочки Хакона Крістіни (1234 - 1262) і сина Фернандо ІІІ (брата короля Альфонсо Х) Феліпе Кастільського (1231 -1274). Має місце складне переплетення реалістичних і казково-фантастичних елементів: реальний світ постає як горизонт фантазії, а фантазія - як горизонт реального світу. У сазі розповідається про те, як два брати, Етгард і Акі, сини герцога Акі з Фріцілії, одного дня розлучаються під час полювання в лісі, коли летючий дракон викрадає Етгарда. Вони зустрічаються після багатьох пригод, коли перевдягнені і невпізнані виступають суперниками на полі під назвою Бломстрвалла, де відбуваються щоденні поєдинки заради кохання та багатства. Сага завершується масовим весіллям, яке поєднало різних чоловіків і жінок[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca CAMPO FLORIDO[/b]
Aquí se lucha a cambio de la gloria,
si es que la gloria es algo. Aquí las flores
del mundo se transforman en espadas.
Aquí los caballeros se despiden
de sus enamoradas para siempre
y queman sus recuerdos en la hoguera
de un combate infinito. Este es el Campo
de donde nadie vuelve, donde nadie
tiene un nombre, un linaje, una familia,
y la guerra es el padre y la madre de todos.
Olvida tu pasado. Ven al fuego
de las hojas desnudas, de las lanzas
rotas y los caballos sin jinete.
Ven al fuego perpetuo de los héroes
anónimos, al prado de los mitos
que no explican el mundo. Y no te tardes,
porque Campo Florido va a sumirse
en la sombra de un sueño hecho pedazos
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023
[i]для Антоніо Гамонеди*[/i]
Як усі люди, я прийшов у світ
щоб згадувати, бо знання
це тільки пам'ять, спогад,
нагадування з іншої реальності,
вірнішої, вагомішої, кращої,
з якої нас якогось дня прогнали.
Життя даремно прагне
до першоджерела, де сходяться
всі струмінці потоків пам'яті,
майже торкається його горгулій і тоне
в муках непогамованої спраги.
Ти, моя мамо, єдина, ще можеш
врятувати мене від цього забуття,
яке грозить засіяти мовчанням
дзвінку рівнину в моїй душі. Моя кохана,
сестро самоти, назви хоч щось,
якщо воно було, що гідне пам'яті
за межами печери, в якій живу.
[i] Вакаційний зошит, Мадрид, 30 серпня 2009 р.
*Антóніо Гамонéда - іспанський поет, представник "покоління п'ятдесятих років"
[/i]
[b]CAVERNA PERPETUA[/b]
para Antonio Gamoneda
Como todos los hombres, vine al mundo
a recordar, porque el conocimiento
es tan sólo memoria, remembranza,
reminiscencia de otra realidad
mejor, más prestigiosa y más estable,
de la que un día fuimos desterrados.
La vida es perseguir inútilmente
la fuente primordial, donde confluyen
todos los hilos de agua del recuerdo,
rozar casi sus gárgolas y hundirse
en el suplicio de una sed eterna.
Tú, madre mía, soledad, aún puedes
salvarme de este olvido que amenaza
con sembrar de silencio las llanuras
sonoras de mi alma. Novia mía,
hermana soledad, dime qué hubo,
o si hubo algo, digno de memoria
fuera de la caverna en la que vivo.
[i]Cuaderno de vacaciones , Madrid, 30 de agosto de 2009[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2023
Зайдіть в дім мрій (2), брати і сестри, і забудьте
У снах свої борги, історія на вході:
Це дім героїв, і його ласкаве хутро
Пітьми ви зараз можете собі дозволить.
Риба в басейні з електричним підігрівом
Байдуже водить носом по скляній стіні:
Клерк, шпик, принц, лікар, кілер, видатні й жахливі,
Для неї рухаються у німому сні.
У спільнім джерелі купається роззява,
Він замість діяти знаходить час сидіти –
І як сновида зрить на цій стіні сріблявій (3)
Болючі форми і вагітні бредні (4) світу.
Ось устричний сезон мер міста відкриває:
Весілля світське: ось осінні милі шляпки:
Парад автомобілів-ретро і рибалить
Політик, переконує, що все в порядку (5).
Ох, гляньте, літаки війни! Натужно виють,
падають стрімко, як олуші (6) вглиб пірнають.
Але що їм до вас, до них яке вам діло -
їх срібні тіні - сну в воді не заважають?
Поглянь, гармати стали, зводяться приціли,
Щоб сіять світу смерть у плодовите лоно.
Вогонь - бутон, дим - цвіт, залізне сім'я зріє -
Така екзотика? Це зійде біля дому!
Ростиме біля дому - у душне повітря
Обрушить уночі камінні ніагари (7),
Із дому мрій дитяче викине лахміття,
Ви зрозумієте, що надто довго спали.
[i]Цей вірш був опублікований у 1938 році в збірці "Увертюри до смерті". Війна вже почалася в Іспанії та на Далекому Сході і наближалася до дому. З 1934 року Гітлер був очільником держави і верховним головнокомандувачем збройними силами - рейхсканцлером і фюрером Німеччини. У березні 1938 року німецькі війська увійшли до Австрії, а в жовтні відправилися в Чехословаччину.
(1) Кінохроніка - У Британії були тисячі кінотеатрів у всіх частинах країни, де двічі на тиждень показували кінохроніку, даючи людям свій "погляд на світ". Показники відвідуваності були величезними, щотижня кінохроніку переглядали мільйони людей. Вона була такою ж складною за своїми технічними засобами та якістю, такою ж багатошаровою за своїм значенням і впливом, як телевізійні новини сьогодні. Для бідних, нещасних людей кінотеатр був місцем, де вони могли мріяти про багатство і успіх. У темряві кінотеатру можна забути будь-що і мріяти про що завгодно. Після переживань і романтики художнього фільму чорно-біла хроніка реальних подій здавалася такою ж вигадкою. Чорно-білі новини не були дивними чи старомодними для глядачів, чорно-біле стало кольором новин, а документальне кіно асоціювалося із загальним уявленням про реальність і правду. Експансія мас-медіа як головного розповсюджувача інформації та ідеології частково пояснює поширення цього жанру під час війни, оскільки він виявився літературною формою, яка найбільше адаптувалася до пропаганди.
(2) дім мрій - кінотеатр часто називали "домом мрій", що стало центральною метафорою для вірша Дей-Льюїса; "дім мрій" з його "ласкавим хутром пітьми" викликає сон душі.
(3) стіна сріблява - екран
(4) вагітні бредні - бредні, які народжують інші бредні
(5) кінохроніка конструювали втішну реальність, щоб переконувати, ніби все в порядку. Жахливу реальність відвідувачі кінотеатру незабаром відчули на собі
(5) олуші - морські птахи, які кидаються вниз і пірнають під воду, щоб уполювати рибу, яка плаває близько до поверхні моря
(6) камінні ніагари - водоспади з каменів будинків, які руйнуються під час обстрілів
[/i]
[b]Cecil Day-Lewis NEWSREEL[/b]
Enter the dream-house, brothers and sisters, leaving
Your debts asleep, your history at the door:
This is the home for heroes, and this loving
Darkness a fur you can afford.
Fish in their tank electrically heated
Nose without envy the glass wall: for them
Clerk, spy, nurse, killer, prince, the great and the defeated,
Move in a mute day-dream.
Bathed in this common source, you gape incurious
At what your active hours have willed -
Sleep-walking on that silver wall, the furious
Sick shapes and pregnant fancies of your world.
There is the mayor opening the oyster season:
A society wedding: the autumn hats look swell:
An old crocks' race, and a politician
In fishing-waders to prove that all is well.
Oh, look at the warplanes! Screaming hysteric treble
In the low power-dive, like gannets they fall steep.
But what are they to trouble -
These silver shadows - to trouble your watery, womb-deep sleep?
See the big guns, rising, groping, erected
To plant death in your world's soft womb.
Fire-bud, smoke-blossom, iron seed projected -
Are these exotics? They will grow nearer home!
Grow nearer home - and out of the dream-house stumbling
One night into a strangling air and the flung
Rags of children and thunder of stone niagaras tumbling,
You'll know you slept too long.
"Overtures to Death"
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YM3iuCjJS-M[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2023
З ангелів кожен жахкий. І все ж, горе мені,
вас я оспівую, майже смертельні птахи душі,
вас пізнаючи. Де Товії дні (1),
там найосяйніший з вас (2) став біля грубих дверей,
перед дорогою ледь замаскований і не страшний;
(юному юний, цікаво, яким він здавався).
Нині архангел ступив, не погрозний, з-понад зірок (3)
крок тільки вниз і сюди: високо-
точно вражаючий нам наше серце. Хто ви?
Ранні щасливці, улюбленці ви сотворіння, (4)
гряди гірські, світанково-багряні хребти
й творення всього - пилок розквітаючого божества (5),
ланки сіяння, проходи, щаблини, престоли, (6)
Всесвіт буття, насолоди щити,(7) закипання
бурних палких почуттів і раптово, всамітнене,
дзеркало: що випромінює власну красу, (8)
черпає знову в свою особистість назад.
Ми ж бо, коли відчуваємо, танемо, ах,
нас видихаємо з себе і геть; наче з жару у жар
шлемо слабкий аромат. (9) Думаю хтось нам говорить:
входиш ти так в мою кров, в ці покої, весну
повниш собою... Хто спонукає, той нас вберегти не зуміє,
ми розчиняємось в ньому й круг нього. А тих,
хто досконалі, чи хтось їх зупинить? Незмінно являється видимість
їхніх облич і зникає. Наче роса на ранкову траву
ринеться Нашість із нас, мов тепло
від гарячої страви. О усміх, до кого? О задивляння:
інше, душевне, спливаюче хвилею з серця -;
в ній розчиняємось ми, після нас? Ангели
дійсно вертають лиш Їхність, розвіяне їхнє,
чи за недоглядом, разом із ним,
дещо із нашої сутності ? В їхніх потоках
стільки ж примішано нашого, скільки двоїстого
в ликах вагітних жінок? Непомітне у струменях
їхніх повернень себе. (Як їм таке помічати.)
Люблячі здатні, якби розуміли, в нічному повітрі
дивне утвердити. Тільки здається, від нас
все втаємничене. Бачиш, дерева, будинки,
де ми живемо, незрушні. Лиш ми
всі проминаємо повівом вітру.
Згодяться всі, в нас приховані наполовину
сором можливий і наполовину безмовна надія.(10)
Люблячі, вас, ви взаємодостатні,
вас запитаю про нас. Ви себе упіймали. Маєте докази?
Гляньте, як я розумію, ось де рука моя
іншу впіймала, чи ось захищаю руками
зношений лик мій. Такі незначні відчуття
втрачені. Чи може щось повертаю?
Ви, кого доти до інших охоплює
пристрасть, доки молінням вона
вас підкоряє: не довше - ; під цими руками
щедрими робитесь ви, наче рік виноградний;
іноді гасне вона, коли зверхність встановлює
інша: я вас запитаю про нас. Розумію,
дотики ваші щасливі до часу, лиш доки лишається ніжність,
доки те місце існує, якого торкається
ласка (11); доти виразно собі обіцяєте
вічність. І ще, коли вас приголомшить
погляд найперший і сум край вікна,
й перша прогулянка разом в саду:
люблячі, ви все ще є? Коли ви один одного
ніби до губ піднесете своїх й припадете - : трунок до трунку:
о як же дивно тоді ті, що п'ють, уникають діяння. (12)
Вас не вражала на стелах аттичних стриманість
жестів людських? (13) Їхні любов і прощання
легко лягають на плечі, вони наче
з інших матерій, ніж наша? Згадайте їх руки,
мов невагомі вони, хоча в торсах є сила.
Стриманість ця зрозуміла: так ми до цього готові,
це наше, так ми готові торкатись; сильніше
Боги на нас натискають. Тільки то справа Богів.
Нам би також відшукати невинну, незриму, вузеньку,
людську, одну з наших смужок в садах
поміж рікою й камінням. (13) Бо власне серце нас перевершує
завжди так само як їхнє. Тому ми не можемо
в наших творіннях його роздивитись, чи
в торсах божественних, де воно стримане більше.
Дуїно, кінець січня, початок лютого 1912 року
[i]"Навколо чого обертаються "Елегії"? Навколо таємниці існування та призначення людини у Всесвіті… Тут нічого не демонструється, нічого навіть не виставляється; усе тут запитання, заклик, а також заклинання, внутрішні дебати душі, котра, в якомусь розумінні, бере на себе опіку над усе-світом і накидає собі місію забезпечити його зростання чи навіть відродити його”. (Ґ. Марсель "Homo viator").
"Друга елегія" оплакує швидкоплинність життя, демонструє усвідомлення смерті, яка позбавляє нас повноцінного існування. Наше життя та досвід випаровуються, наші пристрасті згорають, розвіюються в повітрі, як тепло і запахи. З кожним подихом ми убуваємо, і ми не можемо залишити свій слід ні в чому, навіть у коханих, які є свідками та найбільшими поціновувачами нашого існування. На недосяжній висоті над людиною знаходиться Ангел. Він не прив'язаний ні до цього світу, ні до потойбіччя, не применшуючи значення земного, перебуває між Богом і людиною, завжди обмеженою часом і простором. Людина звертається до Ангела, прагне досягти його цілісності, усвідомити суть життя і смерті.[/i]
[b](1) "Товії дні"[/b] - алюзія на "Книгу Товита" в Старому Заповіті. Благочестивий, вірний своєму Богові, Товит гідно проходить випробування вигнанням, бідністю, сліпотою. Він посилає в далеке місто свого єдиного сина Товію забрати борг у давнього друга. В супутники Товії Бог послав ангела. Повернувся Товія багатим, щасливо одруженим і зміг зцілити від сліпоти свого батька. Повчальна історія життя Товита і його сина Товії описана в "Книзі Товита" https://www.truechristianity.info/ua/biblia/tobit_ukr.php
[b](2) "найосяйніший з вас" [/b]- архангел Рафаїл, грізний супутник Товії, "замаскований і не страшний", уберігав його від бачення справжнього свого вигляду, небезпечного, смертельного для людини. Товія зміг з ним пройти випробування, тому що був у стані простоти. Зустріч людини з надлюдським відбулася просто, сильно й скромно, як це було можливо в часи Початку.
[b](3) "архангел ступив, не погрозний, з-понад зірок"[/b] - Ангел відкривається Товії і діє у світі людей. Ангел елегії байдужий до людей, він перебуває у просторі, недоступному людині, прихованому для споглядання і розуміння. "Так як Блаженні вони, то нічого не відчувають" (Ф. Гельдерлін "Рейн"). Простір людської душі - це місце перетворення, внаслідок якого стає можливою зустріч з Ангелом в його позазірковому просторі.
[b](4) "сотворіння улюбленці / гряди гірські, світанково-багряні хребти / творення всього"[/b] - "На початку Бог створив Небо та землю" (Перша книга Мойсеєва: Буття 1,1 https://www.truechristianity.info/ua/bible/genesis_ua.php ). Під Небом розуміється не лише небозвід, але й світ Ангелів. Вони утворюють світ осіб, істот, дій, стосунків у бездоганному вигля[b]ді, це ідеальні творіння Бога.
[/b](5) "пилок розквітаючого божества" - Ангели були горніми постатями. Наступний образ походить із царства живих рослин: Ангел є "пилком розквітаючого божества". У квітці, що виробляє запліднюючий пилок, проявляється щось від неоплатонічного уявлення про Перше, з якого походить безліч. Активність першооснови полягає в тому, щоб бути причиною всіх речей.
[b](6) "ланки сіяння, проходи, щаблини, престоли"[/b] - Ангел постає не як цілісний простір, а як його окремі складові частини. В ієрархії простору Ангел реалізує прохід до того, що поряд, і є щаблинами для сходження до престолу, який вище.
[b](7) "насолоди щити"[/b] - алюзія на "Пісню пісень", в якій Наречена порівнюється з баштою Давида: "Шия твоя, немов Давидова башта, збудована для трофеїв. Тисяча щитів на ній повисло". (Пісня пісень 4,4 https://web.archive.org/web/20120830040408/http://bibliya.in.ua/index.php/site/knyha?k=pisn)
[b](8) "дзеркало: що випромінює власну красу"[/b] - зображення ангельської слави досягає кульмінації в цій картині. Дзеркало має таємниче значення. Ангели, подібно дзеркалам, випромінюють свою красу, але не втрачають її, а повертають у себе; в цьому секрет їхньої надлюдськості. Як результат, вони залишаються незнищенними, хоча перебувають у центрі найпотужнішого руху. Згідно з Платоном, Перше "виходить із власної сутності", але ніколи не бідніє, бо все, що виходить з нього, повертається до нього.
[b](9) "шлемо слабкий аромат"[/b] - наше життя та досвід, як тепло та запахи, розвіюються в повітрі, випаровуються. З кожним подихом ми убуваємо, і ми не можемо залишити свій слід ні в чому, навіть у коханих, які є свідками та найбільшими поціновувачами нашого існування.
[b](10) "сором можливий і наполовину безмовна надія"[/b] - відлуння християнського вчення про гріхопадіння. Люди соромляться його і зрікаються його, але в той же час з надією чекають незбагненного Можливо - зародження нового життя в серці віруючої людини. "Надією бо ми спаслися. Надія ж, коли бачить, не є надія, бо хто що бачить, чому б того й надіявся? А коли сподіваємось, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю." (Послання св. апостола Павла до римлян, 8:24,25 https://www.truechristianity.info/ua/bible/romans_ua.php)
[b](11) "доки те місце існує, якого торкається / ласка"[/b] - "...мене турбує такий дорогий мені вислів, що стосується закоханих... Це означає буквально що місце, на яке закоханий кладе свою руку, уникає зникнення, старіння, усього, що майже завжди руйнується в нашій сутності. Чи все ще існує беззаперечна впевненість?" (Р.М.Рільке "Лист до Марії фон Турн унд Таксіс-Гогенлое") Той факт, що впродовж і після короткого часу ласки місце все ще існує, настільки сильно відчувається люблячим, що це почуття перекриває ледь відчутне, але постійне минання, і здається, що під рукою є чиста постійність, справжнє буття, у якому немає ні до, ні після, становлення чи вмирання. Кожен думає, що відчуває реальність іншого, коли торкається його. Але хіба вони не помиляються?
[b](12) "ті що п'ють уникають діяння"[/b] - "Коли ви обіймаєте один одного, рот одночасно п'є і стає чашею для іншого, є об'єкт, але немає суб'єкта - має місце лякаюче зникнення особистості. Чи є хтось, хто п’є? Невже ви не помічаєте, що є дія, але її ніхто не робить?.. В процесі поцілунку присутній тільки об'єкт, рот іншого; власні уста вислизають з контексту дії, йдуть від нього. Об'єкт без суб'єкта - тривожне зникнення особи. Тож, здається, тут немає випаровування, лише збільшення. Кожен з двох стає більшим; як для іншого, так і для себе - як щодо цього? Таким чином ви вірите, що ви подолали непостійність і досягли стійкого". (Р.М.Рільке "Лист до Марії фон Турн унд Таксіс-Гогенлое") Коли любов стає звичкою, вона стає тривіальною. Тоді виникає нова подвійність дії та особи. Втрачається усвідомлення єдності з коханим.
[b](13) "на стелах аттичних стриманість / жестів людських"[/b] - захоплення шляхетною простотою і тихою величчю греків залишилося в минулому. Образ прощання знову і знову з'являється на грецьких могилах. Наприклад, молода жінка йде, а чоловік прощається з нею; або друзі розлучаються і востаннє відчувають, ким вони були один для одного. Жести кохання й прощання стримані, вони легко лягають на плечі того, хто залишається, ніби їхні любов і прощання мають іншу природу, ніж у нас. Вони не тиснуть, не обтяжують. Коли серце перевершувало їх, створювалися високі зразки: храми їх міст, думки їх філософів, вірші їх поетів. Так гамувалася безкінечна туга, підкорялася і перетворювалася на самовладання, втілене в божественні тіла; у форми богів, які були вище людини, але не нескінченні. Це божественне не кликало в безмежне, а допомагало знаходити відповідність призначенню, стримувати себе. Його заспокоює мистецтво у розумінні аполлонівської творчої волі, воно завжди виходить за межі нашої форми та можливостей. "Людина нескінченно перевершує людину!" (Блез Паскаль "Думки") Теорію "аполлінічного" та "діонісійського" розвинув філософ Фрідріх Ніцше в книзі «Народження трагедії з духу музики».
[i]Знамените "Велике прощання" або "Стела прощання" з поховання Найскоса приблизно 350-325 рр. до н. е., Національний археологічний музей, Афіни, Греція
The famous "Grands Adieux", or "Farewell Stele", from a funerary naiskos of ca. 350-325 BC, National Archaeological Museum, Athens, Greece[/i]
"Мені здається, одного разу в Неаполі, перед якимсь старовинним надгробком, мене осяяло, що я ніколи не повинен торкатися людей сильнішими жестами, ніж ті, які там зображені. І я справді вірю, що інколи я готовий висловити всі бажання свого серця без втрат чи фатальності, м’яко поклавши руку на одне плече". (Р. М. Рільке "Лист до Лу Андреас-Саломе" 10 січня 1912 року)
[b](13) "одну з наших смужок в садах / між рікою й камінням"[/b] - Рільке, перебуваючи на межі часу, закликає задовольнятися своїми межами, чистою кінцевістю, радіти, якщо пощастило знайти вузьку смугу родючої землі, яка стане підґрунтям власного існування.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FKgpeVl7yXk[/youtube]
[b]Reiner Maria Rilke DUINESER ELEGIEN/ DIE ZWEITE ELEGIE[/b]
JEDER Engel ist schrecklich. Und dennoch, weh mir,
ansing ich euch, fast tödliche Vögel der Seele,
wissend um euch. Wohin sind die Tage Tobiae,
da der Strahlendsten einer stand an der einfachen Haustür,
zur Reise ein wenig verkleidet und schon nicht mehr furchtbar;
(Jüngling dem Jüngling, wie er neugierig hinaussah).
Träte der Erzengel jetzt, der gefährliche, hinter den Sternen
eines Schrittes nur nieder und herwärts: hochauf-
schlagend erschlüg uns das eigene Herz. Wer seid ihr?
Frühe Geglückte, ihr Verwöhnten der Schöpfung,
Höhenzüge, morgenrötliche Grate
aller Erschaffung, – Pollen der blühenden Gottheit,
Gelenke des Lichtes, Gänge, Treppen, Throne,
Räume aus Wesen, Schilde aus Wonne, Tumulte
stürmisch entzückten Gefühls und plötzlich, einzeln,
Spiegel: die die entströmte eigene Schönheit
wiederschöpfen zurück in das eigene Antlitz.
Denn wir, wo wir fühlen, verflüchtigen; ach wir
atmen uns aus und dahin; von Holzglut zu Holzglut
geben wir schwächern Geruch. Da sagt uns wohl einer:
ja, du gehst mir ins Blut, dieses Zimmer, der Frühling
füllt sich mit dir . . . Was hilfts, er kann uns nicht halten,
wir schwinden in ihm und um ihn. Und jene, die schön sind,
o wer hält sie zurück? Unaufhörlich steht Anschein
auf in ihrem Gesicht und geht fort. Wie Tau von dem Frühgras
hebt sich das Unsre von uns, wie die Hitze von einem
heißen Gericht. O Lächeln, wohin? O Aufschaun:
neue, warme, entgehende Welle des Herzens –;
weh mir: wir sinds doch. Schmeckt denn der Weltraum,
in den wir uns lösen, nach uns? Fangen die Engel
wirklich nur Ihriges auf, ihnen Entströmtes,
oder ist manchmal, wie aus Versehen, ein wenig
unseres Wesens dabei? Sind wir in ihre
Züge so viel nur gemischt wie das Vage in die Gesichter
schwangerer Frauen? Sie merken es nicht in dem Wirbel
ihrer Rückkehr zu sich. (Wie sollten sie's merken.)
Liebende könnten, verstünden sie's, in der Nachtluft
wunderlich reden. Denn es scheint, daß uns alles
verheimlicht. Siehe, die Bäume sind; die Häuser,
die wir bewohnen, bestehn noch. Wir nur
ziehen allem vorbei wie ein luftiger Austausch.
Und alles ist einig, uns zu verschweigen, halb als
Schande vielleicht und halb als unsägliche Hoffnung.
Liebende, euch, ihr in einander Genügten,
frag ich nach uns. Ihr greift euch. Habt ihr Beweise?
Seht, mir geschiehts, daß meine Hände einander
inne werden oder daß mein gebrauchtes
Gesicht in ihnen sich schont. Das giebt mir ein wenig
Empfindung. Doch wer wagte darum schon zu sein?
Ihr aber, die ihr im Entzücken des anderen
zunehmt, bis er euch überwältigt
anfleht: nicht mehr –; die ihr unter den Händen
euch reichlicher werdet wie Traubenjahre;
die ihr manchmal vergeht, nur weil der andre
ganz überhand nimmt: euch frag ich nach uns. Ich weiß,
ihr berührt euch so selig, weil die Liebkosung verhält,
weil die Stelle nicht schwindet, die ihr, Zärtliche,
zudeckt; weil ihr darunter das reine
Dauern verspürt. So versprecht ihr euch Ewigkeit fast
von der Umarmung. Und doch, wenn ihr der ersten
Blicke Schrecken besteht und die Sehnsucht am Fenster,
und den ersten gemeinsamen Gang, ein Mal durch den Garten:
Liebende, seid ihrs dann noch? Wenn ihr einer dem andern
euch an den Mund hebt und ansetzt –: Getränk an Getränk:
o wie entgeht dann der Trinkende seltsam der Handlung.
Erstaunte euch nicht auf attischen Stelen die Vorsicht
menschlicher Geste? war nicht Liebe und Abschied
so leicht auf die Schultern gelegt, als wär es aus amderm
Stoffe gemacht als bei uns? Gedenkt euch der Hände,
wie sie drucklos beruhen, obwohl in den Torsen die Kraft steht.
Diese Beherrschten wußten damit: so weit sind wirs,
dieses ist unser, uns so zu berühren; stärker
stemmen die Götter uns an. Doch dies ist Sache der Götter.
Fänden auch wir ein reines, verhaltenes, schmales
Menschliches, einen unseren Streifen Fruchtlands
zwischen Strom und Gestein. Denn das eigene Herz übersteigt uns
noch immer wie jene. Und wir können ihm nicht mehr
nachschaun in Bilder, die es besänftigen, noch in
göttliche Körper, in denen es größer sich mäßigt.
Duino, Ende Januar, Anfang Februar 1912
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=tBObFQWzR48[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2023
Хто, коли крикнув я, почув мене у ангельському
ордені? й піднісшись сам, коли враз хтось один
до мого серця озоветься: я зникну зі свого
усталеного Тут-буття. Бо Красота це не інакше
Жахкості Начало, ми нею захоплюємось зараз,
і їй скоряємося, та вона тихо сторониться,
щоб нас не знищити. Жахливий кожен Ангел.
Та все ж я підкоряюся й ковтаю принаду
незвіданих плачів. Ах, хто тоді міг бути
нам потрібен? Не Ангел, не людина,
й здогадливі тварини вже зрозуміли,
що дім наш надто ненадійний
в означеному світі. Можливо нам залишиться
лиш дерево на схилі, яке щодня ми
споглядали; залишиться для нас вчорашній шлях
і хибна вірність звичці,
що нас обрала, й укоренилася, й не зникла.
О і та ніч, ніч, коли повний вітру простір
зжирав наші обличчя -, її не залишу нікому, її я прагну,
ласкаво розчаровуючу, яка серцям самотнім
стала тяжкою. Чи вона легша для закоханих?
Ах, вони разом тільки ховають свою приреченість.
Ти ще цього не знав? Тож пустку відпусти зі своїх рук
у простір, яким ми дихаємо, може, птахи
більше повітря відчуватимуть в високім леті.
Так, веснам був потрібен ти! Надіялися деякі
зірки на тебе, що ти їх відчував. В минулому
здіймалась хвиля, або, коли ти проминав відчинене вікно,
до тебе озивалась скрипка. Все це було призначенням.
Та чи воно збулося? Чи не завжди
розвіювались сподівання, коли від тебе йшла
кохана? (Де хочеш ти її знайти,
коли величні незнайомі думи в тобі
являються й зникають і найчастіше присутні уночі.)
Але якщо сумуєш, то оспівай закоханих,
ще не достатньо увічнене їх славне почуття.
Ті, ти їм майже заздриш, покинуті, серед яких
знайдеш ти більше люблячих, ніж серед вигодовуючих груддю.
Починай завжди з нового, яке ніколи не обіцяє нагороду;
зрозумій: герой поводить себе так, ніби його загибель
лиш привід для буття: завершуючі роди.
Але знеможена природа повертає
собі закоханих, ніби безсила їх ще раз
створити. Чи ти вважаєш, що Гаспари Стампи (1)
достатньо, щоб якась з дівчат,
покинута коханим, величний приклад
перейняла цієї люблячої: я буду як вона?
Чи зрештою для нас не мусять страждання древні
ставати благотворними? Чи не пора, щоб ми закохані
звільнились від коханих і подолали трепет:
так, як долають тятива й стріла, з'єднавшись для ривка,
стаючи більшим ніж одне. Тому ніде не залишайся.
Голос, голос. Послухай, моє серце, як тільки звично
слухали Святі: коли такий потужний крик
здіймався від землі; вони ставали на коліна,
неможливо ані продовжувати, ні ігнорувати:
Отож вони почули. Ти ще сприймаєш голос
Бога, не більше. Однак я чую повів,
невпинне послання, утворене мовчанням.
Воно тобі надходить зараз від тих померлих юних.
Завжди, куди приходив ти, чи не до тебе в соборах
Рима і Неаполя зверталася їх доля?
Чи не для тебе на плиті (2) недавно гравійовано
рельєфний напис в Санта Марія Формоза. (3)
Чого вони від мене хочуть? я мушу тихо покінчити
із враженням неправедності, що надто часто
викривляє безвинний порух їхніх душ.
Звичайно, дивно не жити більше на землі,
більше не користатися засвоєними звичками,
трояндам і іншим диво обіцяючим речам
не надавати значення в людському майбутті;
тому, яке було в безмежно стривожених руках,
більше не бути, і навіть власне ймення
покинути як іграшку зіпсовану.
Дивно, бажання більше не бажаються. Дивно
що з'єднувалося, те у просторі
розсіяним побачити. І Смерть-Буття важке
і повне нездійсненого, щоб поступово
відчути вічність. - Але живучі роблять
всі помилки, що їх занадто відрізняють.
Ангели (кажуть) іноді не знають, чи вони ходять між
живими чи між померлими. Вічний потік
проносить крізь обидві сфери усі часи
завжди з собою і в обох зникає.
Зрештою ми не потрібні більше їм, рано померлим,
ніжно відлученим від тлінного, як відлучає від грудей
ласкава мати. Та ми, кому потрібна
велика тайна, - в чиїй печалі так часто
виникає прогрес благословенний -: ми можемо без них?
Марна легенда що в давнину з плачу за Ліном, (4)
відважним музикантом, прийшло сухе оціпеніння;
спочатку в наляканому просторі, з якого юний майже бог,
раптом пішов назавжди, зараз у кожному хитанні
лунає пустота, яка захоплює, й втішає, й допомагає.
[i](1) Гаспара Стампа (1523 - 1554) - італійська поетеса доби Відродження, прославилася як талановита музикантша. Закохалася в графа Коллатіно ді Коллальто, роман між ними тривав три роки з 1548 до 1551 року. Йому присвячена більша частина її відомих віршів. Після розриву впала в депресію, результатом якої стали прекрасні, розумні і пристрасні вірші. Поезія, пронизана душевним болем, допомогла Гаспарі вижити. Слава поетеси прийшла до неї вже після смерті.
(2) В правому поперечному нефі собору на могильній плиті написано, що тут похований Вільгельм Хеллеманс з Антверпена, який юнаком помер у Венеції в 1593 році
(3) Санта Марія Формоза (Santa Maria Formosa) — перший у Венеції собор на честь діви Марії. Знаходиться на площі Санта-Марія Формоза. Перша згадка про собор відноситься до 1060 року. Названий на честь Madonna Formosa - "Прекрасної Мадонни", "Мадонни Пишнотілої".
(4) Лін (Λίνος) - за одним з древньо-грецьких міфів, син Аполлона і аргівської царівни Псамафи, видатний знавець музики. Він посмів вважати себе рівним Аполлону в цьому мистецтві, за що й був убитий богом. Лін являвся втіленням зароджуваного мистецтва, йому приписували винахід триструнної ліри, пісні й ритму, вірша й поезії. Пісні про Ліна були журливими, з мелодійними повторами з вигуками άι Λινον (ай Лінон). Пізніше уособлював квітуче, радісне життя, яке повинне закінчитися смертю.[/i]
[b]DIE ERSTE ELEGIE[/b]
WER, wenn ich schriee, hörte mich denn aus der Engel
Ordnungen? und gesetzt selbst, es nähme
einer mich plötzlich ans Herz: ich verginge von seinem
stärkeren Dasein. Denn das Schöne ist nichts
als des Schrecklichen Anfang, den wir noch grade ertragen,
und wir bewundern es so, weil es gelassen verschmäht,
uns zu zerstören. Ein jeder Engel ist schrecklich.
Und so verhalt ich mich denn und verschlucke den Lockruf
dunkelen Schluchzens. Ach, wen vermögen
wir denn zu brauchen? Engel nicht, Menschen nicht,
und die findigen Tiere merken es schon,
daß wir nicht sehr verläßlich zu Haus sind
in der gedeuteten Welt. Es bleibt uns vielleicht
irgend ein Baum an dem Abhang, daß wir ihn täglich
wiedersähen; es bleibt uns die Straße von gestern
und das verzogene Treusein einer Gewohnheit,
der es bei uns gefiel, und so blieb sie und ging nicht.
O und die Nacht, die Nacht, wenn der Wind voller Weltraum
uns am Angesicht zehrt –, wem bliebe sie nicht, die ersehnte,
sanft enttäuschende, welche dem einzelnen Herzen
mühsam bevorsteht. Ist sie den Liebenden leichter?
Ach, sie verdecken sich nur mit einander ihr Los.
Weißt du's noch nicht? Wirf aus den Armen die Leere
zu den Räumen hinzu, die wir atmen; vielleicht daß die Vögel
die erweiterte Luft fühlen mit innigerm Flug.
Ja, die Frühlinge brauchten dich wohl. Es muteten manche
Sterne dir zu, daß du sie spürtest. Es hob
sich eine Woge heran im Vergangenen, oder
da du vorüberkamst am geöffneten Fenster,
gab eine Geige sich hin. Das alles war Auftrag.
Aber bewältigtest du's? Warst du nicht immer
noch von Erwartung zerstreut, als kündigte alles
eine Geliebte dir an? (Wo willst du sie bergen,
da doch die großen fremden Gedanken bei dir
aus und ein gehn und öfters bleiben bei Nacht.)
Sehnt es dich aber, so singe die Liebenden; lange
noch nicht unsterblich genug ist ihr berühmtes Gefühl.
Jene, du neidest sie fast, Verlassenen, die du
so viel liebender fandst als die Gestillten. Beginn
immer von neuem die nie zu erreichende Preisung;
denk: es erhält sich der Held, selbst der Untergang war ihm
nur ein Vorwand, zu sein: seine letzte Geburt.
Aber die Liebenden nimmt die erschöpfte Natur
in sich zurück, als wären nicht zweimal die Kräfte,
dieses zu leisten. Hast du der Gaspara Stampa
denn genügend gedacht, daß irgend ein Mädchen,
dem der Geliebte entging, am gesteigerten Beispiel
dieser Liebenden fühlt: daß ich würde wie sie?
Sollen nicht endlich uns diese ältesten Schmerzen
fruchtbarer werden? Ist es nicht Zeit, daß wir liebend
uns vom Geliebten befrein und es bebend bestehn:
wie der Pfeil die Sehne besteht, um gesammelt im Absprung
mehr zu sein als er selbst. Denn Bleiben ist nirgends.
Stimmen, Stimmen. Höre, mein Herz, wie sonst nur
Heilige hörten: daß die der riesige Ruf
aufhob vom Boden; sie aber knieten,
Unmögliche, weiter und achtetens nicht:
So waren sie hörend. Nicht, daß du Gottes ertrügest
die Stimme, bei weitem. Aber das Wehende höre,
die ununterbrochene Nachricht, die aus Stille sich bildet.
Es rauscht jetzt von jenen jungen Toten zu dir.
Wo immer du eintratest, redete nicht in Kirchen
zu Rom und Neapel ruhig ihr Schicksal dich an?
Oder es trug eine Inschrift sich erhaben dir auf,
wie neulich die Tafel in Santa Maria Formosa.
Was sie mir wollen? leise soll ich des Unrechts
Anschein abtun, der ihrer Geister
reine Bewegung manchmal ein wenig behindert.
Freilich ist es seltsam, die Erde nicht mehr zu bewohnen,
kaum erlernte Gebräuche nicht mehr zu üben,
Rosen, und andern eigens versprechenden Dingen
nicht die Bedeutung menschlicher Zukunft zu geben;
das, was man war in unendlich ängstlichen Händen,
nicht mehr zu sein, und selbst den eigenen Namen
wegzulassen wie ein zerbrochenes Spielzeug.
Seltsam, die Wünsche nicht weiterzuwünschen. Seltsam,
alles, was sich bezog, so lose im Raume
flattern zu sehen. Und das Totsein ist mühsam
und voller Nachholn, daß man allmählich ein wenig
Ewigkeit spürt. – Aber Lebendige machen
alle den Fehler, daß sie zu stark unterscheiden.
Engel (sagt man) wüßten oft nicht, ob sie unter
Lebenden gehn oder Toten. Die ewige Strömung
reißt durch beide Bereiche alle Alter
immer mit sich und übertönt sie in beiden.
Schließlich brauchen sie uns nicht mehr, die Früheentrückten,
man entwöhnt sich des Irdischen sanft, wie man den Brüsten
milde der Mutter entwächst. Aber wir, die so große
Geheimnisse brauchen, denen aus Trauer so oft
seliger Fortschritt entspringt –: könnten wir sein ohne sie?
Ist die Sage umsonst, daß einst in der Klage um Linos
wagende erste Musik dürre Erstarrung durchdrang;
daß erst im erschrockenen Raum, dem ein beinah göttlicher Jüngling
plötzlich für immer enttrat, die Leere in jene
Schwingung geriet, die uns jetzt hinreißt und tröstet und hilft.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023
Гермес іде по світу. Стрічає пса.
- Я бог - представився Гермес чемненько. А пес обнюхав його ноги.
- Мені самотньо. Люди зраджують богів. Але тварини
невинні й смертні, це те, що треба. Увечері
утомлені від денних мандрів, ми сядемо під деревом. Зізнаюся тобі,
що відчуваю свою старість і хочу вмерти. Для тебе цей обман згодиться
аби лизати мені руку?
- Авжеж – відповідає пес недбало – я буду тобі лизати руку.
вона холодна й дивно пахне.
Іде, іде. Зорю стрічає.
- Я Гермес – бог мовить – і являє одне із найпрекрасніших своїх
облич. – Чи не захочеш разом з нами піти
до краю світу? Якщо це буде важко я постараюся
щоб голова твоя спочила на плечі моєму.
- Гаразд - зоря відповідає голосом скляним. Мені байдуже куди йти. Але край світу – це наївність. На жаль немає краю світу.
Ідуть. Ідуть. Гермес пес і зоря. Вони тримаються за руки. Гермес
міркує, якщо піти шукати друзів вдруге, не треба бути таким відвертим.
[b]Zbigniew Herbert HERMES, PIES I GWIAZDA[/b]
Hermes idzie przez świat. Spotyka psa.
- Jestem bogiem - przedstawia się grzecznie Hermes. Pies wącha
jego nogi.
- Czują się samotny. Ludzie zdradzają bogów. Ale zwierzęta
nieświadome i śmiertelne, oto czego pożądamy. Wieczorem po
całodziennej wędrówce usiądziemy pod dębem. Powiem ci wtedy,
że czują się stary i chcą umrzeć. To będzie kłamstwo potrzebne,
abyś lizał moje ręce.
- Owszem - odpowiada niedbale pies - będę lizał twoje ręce. Są
chłodne i mają dziwny zapach.
Idę, idę. Spotykają gwiazdę.
- Jestem Hermes - mówi bóg - i wydobywa jedną ze swych
najpiękniejszych twarzy. - Czy nie chciałabyś pójść z nami na
koniec świata? Postaram się, aby tam było przeraźliwie i abyś
musiała oprzeć głowę na moim ramieniu.
- Dobrze - mówi szklanym głosem gwiazda. Wszystko mi jedno,
dokąd idę. A z tym końcem 'świata to naiwność. Niestety nie ma
końca świata.
Idę. Idę. Pies, Hermes i gwiazda. Trzymają się za ręce. Hermes
myśli, że gdyby drugi raz wyruszał szukać przyjaciół, nie byłby taki szczery.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962481
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022
[i]Ліва сторона картини[/i]
Наліво жести фарисейські
фальшиві вирази облич
у фалдах тисяча вагань
в шпарках очей тверда рішучість
Жерці розбитих вівтарів
солдати зраджених присяг
зіпершись спинами на місто
спокійно дивляться на страту
Суворий синій блиск шоломів
в рук арках гострі вістря списів
калічать неба лівий бік
на камінні каміння
грубі гребені мурів
у кам'яних бійницях
випалене небо
самотня вежа наче щогла
глибока вежа наче згаслий крик
довговолосі голови пророків
лежать в глибоких олов'яних мисках*
це місто
і закам'янілі люди
це ліва сторона картини
і світу
[i]Фон[/i]
Пагорби - схвильована земля, протяжне зітхання хмар
небо відкрите в синь, синь придорожніх барвів
ще п'ять тополь, ще п'ять струнких тополь
п'ять ангелів -
Запізно
[i]Права сторона картини[/i]
Ти дав їм слово
чулі руки
зілля від ран
і помирання
і яву ангелів
А зараз тиша
свист меча
І піт смертельний
і чекання
з Давидової пращі каменя
Тільки зітятий вітер плаче
тільки тремтить зітятий обрій
Від змахів дужих -
Трава добріша за людей
підкреслює оливи зелень
За мить в ній голова потоне
а потім чистою спливе
не зрошена людським страхом
[i]* Яким же треба бути веселуном, щоб назвати німби олов'яними мисками. А був
Fra Angelico Beheading of Saint Cosmas and Saint Damian (between 1438 and 1440), tempera on wood, Loure Museum
Фра Анджеліко Усікновення голови святих Козьми і Даміана (1438 - 1440), темпера на дошці, Лувр
Написана для трапезної монастиря Сан-Доменіко у Фьєзоле. Поступила в Лувр в 1882 г.
[/i]
[b]Zbigniew Herbert FRA ANGELICO: MĘCZEŃSTWO ŚWIĘTYCH KOSMY I DAMIANA[/b]
[i]Lewa strona obrazu[/i]
Na lewo gesty faryzejskie
fałszywie ułożone twarze
we fałdach tysiąc wątpliwości
a w szparach oczu twarda pewność
Kapłani zwalonych ołtarzy
żołnierze krzywej przysięgi
oparci plecami o miasto
patrzą spokojnie na męczeństwo
Surowy błękit blask na hełmach
a w rękach łuki ostre włócznie
kaleczą nieba lewy bok
kamień na kamieniu
murów gruby grzebień
w kamiennych strzelnicach
wypalone niebo
wieża samotna jak maszt
wieża głęboka jak stłumiony krzyk
podnoszą głowy długowłosych proroków
na głębokich cynowych misach
To jest miasto
i kamienni ludzie
i to jest lewa strona obrazu
i świata
[i]Tło[/i]
Wzgórza - ziemia wzruszona, podłużne westchnienie obłoków
niebo otwarte na błękit, błękit o barwie podróżnej
i jeszcze pięć topoli, pięć wyprężonych topoli
pięciu aniołów -
Za późno.
[i]Prawa strona obrazu[/i]
Dałeś nam słowa
czułe ręce
zioła na rany
i konanie
i szum aniołów
A teraz cisza
świsty miecza
I pot śmiertelny
i czekanie
na kamień z dawidowej procy
Tylko powietrze ścięte płacze
tylko horyzont ścięty drży
Za duży rozmach -
Trawa jest lepsza od ludzi
pogłębia oliwną zieleń
głowa na chwilę utonie
potem wypłynie czysta
bez rosy ludzkiego strachu
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022
Печалься, якщо хочеш. Дозволь мені журитись.
Не користуйся більш словами;
Хай золоте волосся тиші віється над нами,
Звивається у ніжні звиви.
Не користуйся більш словами;
Різьбила ти моє життя з слонових бивнів...
І Пікус Мірандола мертвий;
І всі боги, які прийшли зі снів і міфів,
Гермес, Тот, Бел зотліли нині,
Зотліли і розкисли.
Крізь все це бачу я твій лик блідий, Гречанко;
Ніжність
Мене примушує тебе кохати як малу дитину,
Ти ласощі напівостиглі, покинуті в тарілці Цезаря.
[b]Richard Aldington LESBIA[/b]
Grow weary if you will, let me be sad.
Use no more speech now;
Let the silence spread gold hair above us,
Fold on delicate fold.
Use no more speech;
had the ivory of my life to carve….
And Picus of Mirandola is dead;
And all the gods they dreamed and fabled of,
Hermes, and Thoth and Bêl are rotten now,
and dank.
And through it all I see your pale Greek face;
Tenderness
Makes me eager as a little child to love you,
You morsel left half-cold on Cæsar’s plate.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2022
[quote]кохав більше за себе і всіх рідних,
нині...
Катул, LVIII[/quote]
Була ти моїм другом в іграх в морі
Ми разом плавали.
Твоє дівчаче тіло було безгрудим.
Шукали ми молюсків серед скель:
На сонці ніжилися і байдикували;
Надвечір йшли ми гратися до інших.
Я був щасливий, коли був з тобою.
Я часом цілував тебе,
І ти мене завжди охоче цілувала;
Але боявся я - бо мав лиш чотирнадцять.
І я забув про тебе зовсім.
Тебе й твоє ім'я.
Сьогодні я по вулиці проходжу.
Вона, яка торкає мої руки, зі мною розмовляє
Вона - хто впізнає? - Єлена з Спарти,
Дріопа, Лаодамія...
Тут ти
повія з Оксфорд-стріт.
[i]Єлена - у давньогрецькій міфології донька Зевса і спартанської цариці Леди, найвродливіша серед жінок. Обрала собі за чоловіка Менелая - царя Лакедемонії. Паріс викрав Єлену і привіз до Трої. Це стало причиною Троянської війни. Після падіння Трої Єлена з Менелаєм повернулися до Спарти.
Дріопа - пасла батьківських овець. В неї закохався Аполлон, обернувся черепахою, яку вона поклала собі в пазуху, там він перетворився на змію. Вона народила від нього сина. Пізніше стала німфою і перетворилася на тополю. Коли її секрет став відомий іншим німфам, вони перетворили її на ялину.
Лаодамія - дружина царя Протесилая, який відразу після весілля відправився воювати з Троєю. Загинув у найпершому бою. Дізнавшись про це, Лаодамія ублагала богів дозволити йому явитися до неї на три години. Гермес привів його і після тригодинної розмови, коли настав час прощання, Лаодамія вбила себе, щоб не розлучатися з чоловіком.
[/i]
[b]Richard Aldington DAISY[/b]
Plus quan se atque suos amavit omnes,
nunc...
- Catullus
You were my playmate by the sea.
We swam together.
Your girl's body had no breasts.
We found prawns among the rocks;
We liked to feel the sun and to do nothing;
In the evening we played games with the others.
It made me glad to be by you.
Sometimes I kissed you,
And you were always glad to kiss me;
But I was afraid - I was only fourteen.
And I had quite forgotten you,
You and your name.
To-day I pass through the streets.
She who touches my arms and talks with me
Is - who knows? - Helen of Sparta,
Dryope, Laodamia ...
And there are you
A whore in Oxford Street.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2022
Я завершив свій поєдинок з світом;
І моє тіло, ця стара тварина,
Про все забула.
Часи моїх змагань плодили і вбивали,
І геніальними були самі собою
В досягненні мети.
О, як я повставав
Проти пітьми і сонця, народження і смерті,
Оця стара тварина –
Про задуми і почуття, про враження
Й видовища, які приносить буря –
Про все забула.
[b]Wallace Stevens MISERY OF DON JOOST[/b]
I HAVE finished my combat with the sun;
And my body, the old animal,
Knows nothing more.
The powerful seasons bred and killed,
And were themselves the genii
Of their own ends.
Oh, but the very self of the storm
Of sun and slaves, breeding and death,
The old animal-
The senses and feeling, the very sound
And sight, and all there was of the storm-
Knows nothing more.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2022
Як виявилось, цнота необхідна,
Щоб заманити в сіть єдинорога,
Таке частенько проробляють діви,
Здебільшого потворні недотроги.
Відважним був герой, так всі вважали,
Хоч юнаком промазував постійно:
Його з ногою зламаною ангел
Навчив обачно уникать падіння.
Так самовпевненості не лишилось,
Та зрештою немає в ній потреби:
Спиняйся біля входу до печери,
Де поселилися печерні леви,
Звертай з дороги, бо дурна сміливість
Стовпом стояти, стрівши людожера.
[b]Wallace Stevens THE PRESUMPTUOUS[/b]
They noticed that virginity was needed
To trap the unicorn in every case,
But not that, of those virgins who succeeded,
A high percentage had an ugly face.
The hero was a daring as they thought him,
But these peculiar boyhood missed them all;
The angel with the broken leg had taught him
The right precautions to avoid a fall.
So in presumption they set forth alone
On what, for them, was not compulsory:
And stuck hallway to settle in some cave
With desert lions in domesticity
Or turned aside to be absurdly brave
And met the ogre and were turned on stone.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2022
Синіла ніч.
Я погасив усі вогні.
Я вирвався в пітьму.
Я з зорями кружляв у бездні.
Я у гіллі заплутався:
Твоє густе волосся, окови дальні...
Твої печальні кроки, блакитний світ...
Ти падала в пітьму - я своє серце підставляв...
Це не бузок був, ти бузку хотіла.
Це був не вітер ночі, ніколи йому не стати вітром ночі.
Не пісня це, мене не змінить пісня.
Це не журба, це дощ.
[b]Paul Celan TRÄNE[/b]
Blaut die Nacht.
Ich blies alle Lichter aus.
Ich sprang durch das Dunkel.
Ich schwirrt' mit dem Stern in den Abgrund.
Im Geäst verstrickt' ich mich:
Dein schweres Haar, die ferne Fessel . .
Dein weher Schritt, die blaue Welt. .
Dein dunkler Sturz - ich hielt mein Herz hin . . .
Nicht Flieder war es, du wolltest Flieder.
Nicht Nachtwind war es, nie wird es Nachtwind sein.
Nicht Lieder sind es, Lieder verwandeln mich nicht.
Nicht Sehnsucht ist es, es ist der Regen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2022
Йде зараз, мамо, сніг на Україні...
Вінець Христа із тисяч зернят горя...
До тебе мої сльози не долинуть.
Коли я кличу, тиша лиш говорить.
Помремо ми: чому не спиш, бараку?
Немов розрада вітер цей повіє...
Чи ще лишились на замерзлім шлаку
Знамена серця і в руці світильник?
Мені натомість в темряві лишатись:
не знати втіхи і коритись болю?
Моя зоря велить мені порвати
струни моєї арфи голосної...
Услід троянда часу тихо в'яне.
Згасає. Я один... Один єдиний...
Це, мамо, що: зростання, а чи рана -
Тонути в заметілі України?
[b]
Paul Celan WINTER[/b]
Es fällt nun, Mutter, Schnee in der Ukraine . . .
Des Heilands Kranz aus tausend Körnchen Kummer ...
Von meinen Tränen hier erreicht dich keine.
Von frühern Winken nur ein stolzer stummer . . .
Wir sterben schon: was schläfst du nicht, Baracke?
Auch dieser Wind geht um wie ein Verscheuchter . . .
Sind sie es denn, die frieren in der Schlacke:
die Herzen Fahnen und die Arme Leuchter?
Ich blieb derselbe in den Finsternissen:
erlöst das Linde und entblößt das Scharfe?
Von meinen Sternen nur wehn noch zerrissen
die Saiten einer überlauten Harfe . . .
Dann hängt zuweilen eine Rosenstunde.
Verlöschend. Eine . . . Immer eine . . .
Was war es, Mutter: Wachstum oder Wunde -
versank ich mit im Schneewehn der Ukraine?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2022
Який божественний морський пейзаж, де чаплі ангелів біліші,
Вони летіти можуть будь-куди у безмір висоти й безмежжя далини
За рядом ряд, хвилюючи уяву;
Повсюди угорі лиш чаплі на невагомих островах із мангрів,
Яскрава зелень листя у каймі пташиного посліду сіяє сріблом,
Внизу коріння мангрів сплелося у готичні арки, під ними
Чудове пасовище, з якого риба вистрибує,
Мов дика квітка в орнаменті із бризок;
Немов малюнок Рафаеля з гобеленів Папи: здається, що тут рай.
Та непорушний остов маяка у чорно-білому чернечому вбранні
Інакше думає. Ввижається йому,
Що під його залізними ногами бурхає пекло,
І тому на мілині вода гаряча,
Ще знає він, що не годиться у раю ні плавати, ані літати,
Що до пітьми і сяючого світла немає діла небесам,
Але коли стемніє, він щось згадає і сказати зможе
Вагоме слово з даного питання.
[b]Elizabeth Bishop SEASCAPE [/b]
This celestial seascape, with white herons got up as angels,
flying high as they want and as far as they want sidewise
in tiers and tiers of immaculate reflections;
the whole region, from the highest heron
down to the weightless mangrove island
with bright green leaves edged neatly with bird-droppings
like illumination in silver,
and down to the suggestively Gothic arches of the mangrove roots
and the beautiful pea-green back-pasture
where occasionally a fish jumps, like a wildflower
in an ornamental spray of spray;
this cartoon by Raphael for a tapestry for a Pope:
it does look like heaven.
But a skeletal lighthouse standing there
in black and white clerical dress,
who lives on his nerves, thinks he knows better.
He thinks that hell rages below his iron feet,
that that is why the shallow water is so warm,
and he knows that heaven is not like this.
Heaven is not like flying or swimming,
but has something to do with blackness and a strong glare
and when it gets dark he will remember something
strongly worded to say on the subject.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2022
Мистецтво втрат слід всім опанувати;
Багато є речей, що створені для нас,
Щоб їх втрачати, й не біда їх втрата.
Втрачають всі. Не варто горювати
За втраченим ключем, не жаль убитий час.
Мистецтво втрат слід всім опанувати.
Навчись втрачати швидко і багато:
Утрата місць і назв дає усім нам шанс
Зірватись з місця подорожувати.
Годинник мамин втратити не варто.
Поглянь! За другим третій дім ніхто не спас,
Мистецтво втрат слід всім опанувати.
Не жаль два міста, вже і не згадати,
Куди свій діла світ, з ним континенти враз.
Не катастрофа, годі сумувати.
Вас втративши, не буду я брехати -
Жаль жартів, любих жестів без прикрас.
Мистецтво втрат слід всім опанувати.
Чи катастрофа? (Треба записати!)
[b]Elizabeth Bishop ONE ART[/b]
The art of losing isn't hard to master;
so many things seem filled with the intent
to be lost that their loss is no disaster.
Lose something every day. Accept the fluster
of lost door keys, the hour badly spent.
The art of losing isn't hard to master.
Then practice losing farther, losing faster:
places, and names, and where it was you meant
to travel. None of these will bring disaster.
I lost my mother's watch. And look! my last, or
next-to-last, of three loved houses went.
The art of losing isn't hard to master.
I lost two cities, lovely ones. And, vaster,
some realms I owned, two rivers, a continent.
I miss them, but it wasn't a disaster.
--Even losing you (the joking voice, a gesture
I love) I shan't have lied. It's evident
the art of losing's not too hard to master
though it may look like (Write it!) like disaster.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2022
коли свобода дозволить
ігнорувати
недосконалість
коли настане забуття
вмираючих ночей
з їх іменами
коли залишиться тільки скелет
надії й ілюзії
розвіються
я переконана, що стану
- нарешті -
володаркою всього
[b]Milagros Terán DUEÑA DE TODO[/b]
cuando la libertad deje
pasar por alto
las imperfecciones,
cuando venga el olvido
se mueran las noches
con sus nombres,
cuando solo quede el esqueleto
de esperanzas e ilusiones
repartidas
estaré segura de haber sido
-al fin-
dueña de todo
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2022
Взаємність це народжуване кохання
яке тягнеться своїм гіллям і торкається
твого волосся, і вся шкіра
тремтить. Втрачена взаємність -
це вода, яка збігла вниз по схилу
це віск над вогнем.
Просто розвіяне, як біль
від кинджала в живіт, як руїна
Вавилонської вежі.
Взаємно виснажливе безсоння
гондола, яка шукає пристані
на річці, де освітлений крюк
манить нас. Натягнута посмішка,
вчорашня ностальгія, лякаюче майбутнє
і його насолода, двигун життя,
поезія.
[b]Milagros Teran COMÚN ES EL AMOR[/b]
Común es el amor en sus inicios
cuando extiende sus ramas y toca
tu cabello, y lamina de pulsos
la epidermis. Común cuando se desvanece
y es agua que se escurre por la pendiente
como cera ante el fuego.
Ordinario el destierro, su dolor
el cuchillo en el vientre, la torre
de Babel y su infortunio.
Común ese desapacible insomnio
la góndola que aguarda agazapada
en la corriente donde el garfio iluminado
nos acecha. Frecuente la sonrisa,
la nostalgia de ayer, el futuro terror
y su placer, el motor de la vida,
la poesía
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2022
Смуток мій, як замшіле каміння,
Я в тривалій великій жалобі.
Хто я? Камінь надгробний,
З вирізьбленим твоїм іменем.
[i]Éxegí monuméntum - Я воздвиг пам’ятник. – початок оди Горація До Мельпомени.
Éxegí monument(um) áere perénnius
Régalíque sitú pýramid(um) áltius,
Quód non ímber edáx, non Aquil(o) ímpotens
Póssit díruer(e) áut ínnumerábilis
Ánnorúm seriés ét fuga témporum.
Nón omnís moriár, múltaque párs mei
Vítabít Libitín(am): úsqu(e) ego póstera
Créscam láude recéns, dúm Capitólium...[/i]
[i][b]Горацій ДО МЕЛЬПОМЕНИ (III, 30)[/b]
Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді.
Піднісся він чолом над царські піраміди.
Його не сточить дощ уїдливий, гризький,
Не звалить налітний північний буревій,
Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний;
Я не умру цілком: єства мого частина
Переживе мене, і від людських сердець
Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець
Ще сходить з дівою в високий Капітолій...
[/i][i] (Переклад М. Зерова)
[/i]
[b]Julian Tuwim Exegi monumentum...[/b]
Smutek mnie obrósł kamieniem
I trwam, wspaniale żałobny.
Kto ja jestem? Kamień nagrobny
Z wyrytym Twoim imieniem.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2022
Рання осінь – моя мила поро,
Ранок – око тішать сірі барви.
Я сиджу в кав’ярні, як у хмарі,
Міг би так сидіти до вечо[b][/b]ра.
Силуети за вікном поспішні,
Але їх не чую і не знаю,
Я мовчу й осінньо посміхаюсь,
І дивлюсь, як далечінь колише.
Добре сісти у кав’ярні вранці
І дивитися на перехожих..
В такі ранки ніби всі коханці,
Люди і смутніші, і молодші.
Через дорогий і чулий спомин
Порожньо і сонно день минає,
З твоїх слів, не сказаних ніколи,
Вірш в усміхнені вуста вкладаю.
Хвилями мелодія крилата,
Враз пісенні чую в ній рулади.
Чужоземка у пальті картатім
Тихо замовляє „шоколаду”.
О яка струнка і незбагненна!
Як на світі мало нас! Як мало!
І яким парфумом обійняла!
І яка поема!...
[b]Julian Tuwim MELODIA[/b]
Wczesna jesień - oto moja pora.
Siwy ranek - kolor mego wzroku.
Siedzę w miłej kawiarni jak w obłoku,
Mogłbym tak do wieczora.
Za oknami tyle pośpiechu,
Ale ja nie wiem i nie słyszę,
I zamilkły w jesiennym uśmiechu,
Zapatrzeniem dalekim się kołysze.
Tak najlepiej: siąść w cukierni rankiem
I patrzeć, jak ulica chodzi.
W takie ranki jest się kochankiem,
I smutniej człowiekowi, i młodziej.
Od miłosci, od czułych wspomnień
Dzień zacząłem senny i pusty.
Z twoich słów, nie pisanych do mnie
Wiersz układam uśmiechniętymi usty.
A to wszystko razem jest melodią,
I melodii chwile są rade.
Cudzoziemka w palcie kraciastym
Śpiewnie, ślicznie zamawia "szokolade".
Jaka wiotka, matowa kobieta!
Jak nas mało na świecie! Jak mało!
I jakimi perfumami zawiało!
I jaki poeta!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2022
не переживай через відмови, вибач,
мені відмовляли
раніше.
часом ти помиляєшся, пишучи
недоладний вірш
частіше помиляюся я, пишучи
це.
але мені подобається робити ставки в кожних скачках
навіть якщо працівник
піднімає ставки в ранковому рядку
таблиці 30 до одного.
Я думаю все більше і більше
про смерть
старечу неміч
милиці
крісло
пишу пікантні вірші
протікаючою ручкою
хоча молоді дівчата з губами
як у баракуд
тілами як лимонні дерева
тілами як хмари
тілами як спалахи блискавки
перестали стукати в мої двері.
не переживай через відмови, вибач.
я сьогодні викурив 25 цигарок
і ти знаєш про пиво.
телефон задзвонив лише один раз:
помилилися номером.
[i]З "Кохання - це собака з пекла"[/i]
[b]Charles Bukowski FOR AL—[/b]
don’t worry about rejections, pard,
I’ve been rejected
before.
sometimes you make a mistake, taking
the wrong poem
more often I make the mistake, writing
it.
but I like a mount in every race
even though the man
who puts up the morning line
tabs it 30 to one.
I get to thinking about death more and
more
senility
crutches
armchairs
writing purple poetry with a
dripping pen
when the young girls with mouths
like barracudas
bodies like lemon trees
bodies like clouds
bodies like flashes of lightning
stop knocking on my door.
don’t worry about rejections, pard.
I have smoked 25 cigarettes tonight
and you know about the beer.
the phone has only rung once:
wrong number.
[i]from "Love is a dog from hell"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2022
Ван Гог пише своєму братові про фарби
Хемінгуей випробовує свою рушницю
доктор медицини Селіна банкрутує
неможливість бути людиною
Війона вигнали з Парижа бо крав
Фолкнер спивався в канавах свого міста
неможливість бути людиною
Берроуз застрелив дружину з пістолета
Мейлер свою порізав
неможливість бути людиною
Мопассан збожеволів у човні
Достоєвського поставили до стінки щоб розстріляти
Крейн не прийшов до тями після човна з гвинтом
неможливість
Сильвія з головою в духовці як запечена картопля
Гаррі Кросбі кинувся в те Чорне Сонце
Лорку вбили солдати на дорозі Іспанії
неможливість
Арто сидить на лавці психлікарні
Чаттертон випиває отруту для пацюків
Шекспір плагіатор
Бетховен з ріжком проти глухоти в його голові
неможливість неможливість
Ніцше повністю збожеволів
неможливість бути людиною
все надто по-людськи
це дихання
вдих і видих
видих і вдих
ці потвори
ці боягузи
ці лідери
ці скажені пси слави
посилають нам промінчик світла
неймовірно.
[b]Charles Bukowski BEASTS BOUNDING THROUGH TIME[/b]
Van Gogh writing his brother for paints
Hemingway testing his shotgun
Celine going broke as a doctor of medicine
the impossibility of being human
Villon expelled from Paris for being a thief
Faulkner drunk in the gutters of his town
the impossibility of being human
Burroughs killing his wife with a gun
Mailer stabbing his
the impossibility of being human
Maupassant going mad in a rowboat
Dostoyevsky lined up against a wall to be shot
Crane off the back of a boat into the propeller
the impossibility
Sylvia with her head in the oven like a baked potato
Harry Crosby leaping into that Black Sun
Lorca murdered in the road by Spanish troops
the impossibility
Artaud sitting on a madhouse bench
Chatterton drinking rat poison
Shakespeare a plagiarist
Beethoven with a horn stuck into his head against deafness
the impossibility the impossibility
Nietzsche gone totally mad
the impossibility of being human
all too human
this breathing
in and out
out and in
these punks
these cowards
these champions
these mad dogs of glory
moving this little bit of light toward us
impossibly.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2022
Благослови
когось маленького
але безмежного
й безмовного.
Бувають почуття
що творять суть
у їх простому
сприйнятті єдиного.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=C8h6j9ijUIc[/youtube]
[b]Robert Creeley A PRAYER[/b]
Bless
something small
but infinite
and quiet.
There are senses
make an object
in their simple
feeling for one.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2022
Прекрасна мова музики.
Слова немов відображаються в воді.
Музика на воді,
дзвенять над плесом
зникаючі човни,
птахи і листя.
Вони шукають місце
присісти й їсти -
ні розуму,
ні глузду.
[i]„Музика на воді” — це збірка трьох оркестрових сюїт Георга Фрідріха Генделя. Прем'єра відбулася 17 липня 1717 року на прохання короля Георга I про концерт на річці Темза.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=OT1oTBSqR4E[/youtube]
[b]Robert Creeley WATER MUSIC[/b]
The words are a beautiful music.
The words bounce like in water.
Water music,
loud in the clearing
off the boats,
birds, leaves.
They look for a place
to sit and eat--
no meaning,
no point.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2022
Насправді я не люблю ні рояль, ні скрипку,
Я був ледве здатен упоратися з ними;
Та нині моє життя - шалена гонитва,
Я маю лиш на мистецтво свисту годину.
Хоча з майстрами навряд чи колись зрівняюсь,
Мистецтво складне й життю недовго тривати,
Але усім, хто до свисту хисту не мають,
Я співчуваю. Давав він мені багато.
Тому я найбільше тратив на заповітне,
Щоб в цьому мистецтві крок за кроком робити,
І сподіваюсь колись нарешті зуміти
На себе, на вас, на цілий світ насвистіти.
[b]Hermann Hesse PFEIFEN[/b]
Klavier und Geige, die ich wahrlich schätze,
Ich konnte mich mit ihnen kaum befassen;
Mir hat bis jetzt des Lebens rasche Hetze
Nur zu der Kunst des Pfeifens Zeit gelassen.
Zwar darf ich mich noch kein Meister nennen,
Lang ist die Kunst und kurz ist unser Leben.
Doch alle, die des Pfeifens Kunst nicht kennen,
Bedaure ich. Mir hat sie viel gegeben.
Drum hab ich längst mir innigst vorgenommen,
In dieser Kunst von Grad zu Grad zu reifen,
Und hoffe endlich noch dahin zu kommen,
Auf mich, auf euch, auf alle Welt zu pfeifen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2022
Від колиски до могили
Півстоліття пролетіли,
Далі підступає смерть.
Отупіти, понудніти,
Збайдужіти, попростіти,
Чорт візьми, ще й облисіти.
Як покинуть зуби рота,
Замість них прийде охота
Притискатись до дівчат
Й твори Гете їм читать.
Наостанок хоч би трохи
Повернути, як в дитинстві,
Яснокість, кучерявість,
Дотикання рук ласкаве,
Поцілунки в груди, щічки,
З неї скинуті панчішки,
Бога ради, лиш за тим
Хай приходить смерть. Амінь.
[b]Hermann Hesse DER MANN VON 50 JAHREN[/b]
Von der Wiege bis zur Bahre
sind es fünfzig Jahre,
dann beginnt der Tod.
Man vertrottelt, man versauert,
man verwahrlost, man verbauert
und zum Teufel gehn die Haare.
Auch die Zähne gehen flöten,
und statt daß wir mit Entzücken
junge Mädchen an uns drücken,
lesen wir ein Buch von Goethen.
Aber einmal noch vor'm Ende
will ich so ein Kind mir fangen,
Augen hell und Locken kraus,
nehm's behutsam in die Hände,
küsse Mund und Brust und Wangen,
zieh ihm Rock und Höslein aus.
Nachher dann, in Gottes Namen,
soll der Tod mich holen. Amen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2022
Коли Ахілл (1) пробив мечем коротким Пенфесілеї (2) груди, і - як належить - провернув трикратно зброю в рані, побачив він – в раптовому прозрінні – яка прекрасна цариця амазонок.
Він обережно на пісок її поклав, зняв шолом, розпустив волосся і делікатно склав на грудях руки. Але сміливості не стало, щоб їй закрити очі.
Ще раз в них глянув поглядом прощальним і мов примусила стороння сила – заплакав так, як ні він сам, ні інші герої в цій війні не плакали – риданням тихим і приниженим, благальним і безпорадним, в якому чувся жаль і невідоме синові Фетіди (3) – останнє каяття. Упав на шию, груди, коліна Пенфесілеї листом опалим плач журливий і холодом повіяло над тілом.
Сама вона приготувалася до Вічних Полювань в лісах незнаних. Ось ці ще не закриті очі дивилися на переможця невблаганно, блакитно – з ненавистю.
[i](1) Ахілле́с, Ахілл - син царя мірмідонян Пелея та морської богині Фетіди, герой Троянської війни.
(2) Пенфесілея – прекрасна цариця амазонок, дочка цариці амазонок Отрери і бога війни Ареса. У її бабусі Іпполити Геракл хитрістю і силою відібрав пояс, який робив Іпполіту і всіх амазонок непереможними. Відтоді не було миру між греками і амазонками.
Пенфесілея на полюванні випадково замість оленя поцілила списом у свою рідну сестру. Цар Трої Пріам зняв з неї гріх убивства сестри. Вдячна Пенфесілея привела військо амазонок на допомогу обложеній Трої. Амазонки почали тіснити ахейців і багато було загиблих з обох сторін. Тоді Пенфесілея викликала на поєдинок Ахілла, пообіцявши відступити від Трої у разі перемоги Ахілла. Вони зблизилися і красота Ахілла вразила Пенфесілею. Списи, кинуті Пенфесілеєю, не причинили шкоди Ахіллу. Спис Ахілла проткнув груди Пенфесілеї і вбив коня під нею. Вмираючи, вона попросила не піддавати її тіло такій нарузі, як тіло Гектора.
Ахілл заплакав від жалю, побачивши красу цариці амазонок. Тоді Терсіт, самий потворний серед греків, розсміявся: ”Яка користь від краси! Поглянь, як близько від неї до потворності!” - і виколов списом очі мертвої цариці. Розгніваний Ахілл ударив Терсіта так, що вибив йому зуби, і тінь Терсіта подалася у царство мертвих. Греки обурилися. Діомед, щоб висловити свою зневагу до вчинку Ахілла, схопив тіло Пенфесілеї за ногу і кинув його в річку Скамандр. Троянці виловили тіло з річки і з почестями поховали.
Пізніші міфи приписують Ахіллесу і Пенфесілеї романтичні стосунки після смерті, вони в шлюбі народили сина Каїстра.
(3) Фетіда — німфа, дочка морських богів Нерея й Доріди (варіант: дочка кентавра Хірона), дружина царя Пелея, мати Ахіллеса. Прикутий Прометей відкрив закоханому у Фетіду Зевсу тайну, що син Фетіди буде сильнішим за батька. Зевс перестав домагатися кохання Фетіди і видав її заміж за смертну людину. Влада солодша за кохання :).[/i]
[b]Zbigniew Herbert ACHILLES. PENTESILEA[/b]
Kiedy Achilles przebił krótkim mieczem pierś Pentesilei, obrócił - jak należy - trzykrotnie narzędzie w ranie, zobaczył - w nagłym olśnieniu - że królowa Amazonek jest piękna.
Ułożył ją troskliwie na piasku, zdjął ciężki hełm, rozpuścił włosy i delikatnie ułożył ręce na piersi. Nie miał jednak odwagi zamknąć jej oczu.
Spojrzał na nią, raz jeszcze, pożegnalnym wzrokiem i jakby przymuszony obcą siłą, zapłakał - tak jak ani on sam, ani inni bohaterowie tej wojny nie płakali - głosem cichym i zaklinającym, niskopiennym i bezradnym, w którym powracała skarga i nie znana synowi Tetydy - kadencja skruchy. Na szyję, piersi, kolana Pentesilei padały jak liście rozciągnięte samogłoski tego trenu i owijały się wzdłuż jej stygnącego ciała.
Ona sama gotowała się do Wiecznych Łowów w niepojętych lasach. Jej nie zamknięte jeszcze oczy patrzyły z daleka na zwycięzcę z upartą, błękitną - nienawiścią.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2022
Старенький Прометей
засів за мемуари.
В них хоче вияснити
роль героя в системі необхідності,
примирити протиріччя в своєму розумінні
буття і долі...
В камині весело потріскує вогонь,
на кухні куховарить екзальтована служниця,
яка не здатна народити йому сина, але втішається,
що увійде в історію.
Готується вечеря, на яку прийдуть
місцевий ксендз з аптекарем,
нині найближчі приятелі
Прометея.
Вогонь потріскує в камині,
на стінці чучело орла і вдячний лист царя Кавказу,
який завдяки винаходу Прометея
перетворив на попіл повстале місто.
Посміюється Прометей тихенько.
Такий тепер єдиний спосіб
заявити незгоду світу.
[b]Zbigniew Herbert STARY PROMETEUSZ[/b]
Stary Prometeusz
pisze pamiętniki.
Próbuje w nich wyjaśnić
miejsce bohatera w systemie konieczności,
pogodzić sprzeczne ze sobą pojęcie
bytu i losu...
Ogień buzuje wesoło na kominku,
w kuchni krząta się żona- egzaltowana dziewczyna,
która nie mogła urodzić mu syna, ale pociesza się,
że i tak przejdzie do historii.
Przygotowanie do kolacji na którą ma przyjść
miejscowy proboszcz i aptekarz
najbliższy teraz przyjaciel
Prometeusza.
Ogień buzuje na kominku,
na ścianie wypchany orzeł i list dziękczynny tyrana Kaukazu,
któremu dzięki wynalazkowi Prometeusza
udało się spalić zbuntowane miasto.
Prometeusz śmieje się cicho.
Jest to teraz jednyny sposób
wyrażenia niezgody na świat.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961465
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2022
Іду вздовж річки (мої ранкові мандри, моя втіха),
З неба раптом в повітрі глухий клекіт, любовна гра орлів,
Стрімке закохане злиття в єдине ціле вгорі у просторі,
Зчепивши разом кігті, шалено, пристрасно кружляють по спіралі,
Чотири тріпочучих крила, два дзьоби, пружна маса зчеплених борців,
У боротьбі, перевертаючись, з'єднавшись в вузол, несуться стрімко вниз,
Над річкою ширяють, два як одно, мить спокою,
На якусь мить в повітрі непорушна рівновага, за цим прощання, кігті роз'єднані,
І знову вгору, без поспіху, рішучі змахи крил, своїми різними роздільними шляхами,
Вона своїм, а він своїм, послідують.
[i]У США цей вірш через еротичну забарвленість був розцінений як замах на суспільну мораль. У 1881 році його заборонили публікувати у Бостоні. Так само через тридцять років московська цензура не дала дозвіл на публікацію цього вірша в перекладі Бальмонта.
Побачити у повітрі шюбний танець орлів не довелося, на Слобожанщині вони є тільки в зоопарку. А ось два ворони проробляли в небі саме те, що тут описано. Родина воронів багато років підряд мала своє гніздо у ближньому вітропорі і харчувалася на кількох гектарах угідь навколо нього. На їхню територію прилетів зайда, такий же чорний ворон, як і наші. Сутичка тривала близько десяти – п’ятнадцяти хвилин. Знову й знову зчіплялися, падали разом, розділялися, знову один налітав то зверху,то знизу вверх кігтями, а другий зустрічав його ударами кігтів і крил. Наш переміг, зайда подався геть шукати щастя в іших краях.
Не знаю птахів, які спарюються в повітрі, а не на твердій поверхні.
[/i]
[b]Walt Whitman THE DALLIANCE OF THE EAGLES[/b]
Skirting the river road (my forenoon walk, my rest,),
Skyward in air a sudden muffled sound, the dalliance of the eagles,
The rushing amorous contact high in space together,
The clinching interlocking claws, a living, fierce, gyrating wheel,
Four beating wings, two beaks, a swirling mass tight grappling,
In tumbling turning clustering loops, a straight downward falling,
Till o’er the river pois’d, the twain yet one, a moment’s lull,
A motionless still balance in the air, then parting, talons loosing,
Upward again, on slow-firm pinions slanting, their separate diverse flight,
She hers, he his, pursuing.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2022
[i] Приходь, сказала моя Душа,
Давай напишемо про моє Тіло такий вірш (бо ми єдині),
Щоб могла я після смерті повернутися сюди невидимо,
Або через багато-багато часу десь у інших сферах,
Там у якомусь колі друзів продовжу спів
(співзвучний земному грунту, деревам, вітру, бурхливим хвилям)
Завжди із радісною посмішкою я можу продовжити,
Поезією володію я навіки вічні – як вперше, так і зараз тут,
Від Тіла і Душі підписуюся, нарікаю їх іменем своїм,
Уолт Уїтмен*
[/i]1
Починаючи з рибоподібного Поманока, де я був народжений
в нормальних родах, і вихований досконалою матір’ю;
Після мандрів багатьма землями – закохуюся в людні вулиці;
Жителя Манхеттена, мого міста – чи південних саван;
Чи солдата на привалі, чи носія моєї поклажі й рушниці – чи гірника з Каліфорнії;
Чи дикуна з лісів моєї рідної Дакоти, який харчується м’ясом і п’є з джерела;
Чи самітника, який роздумує і медитує в якійсь глибокій печері,
Вдалині від гамірного натовпу, виходячи за межу, піднесений і щасливий;
Знайомий з даруючим бадьорість і свободу потоком Міссурі – знайомої з могутньою Ніагарою;
Знайомий зі стадами бізонів, які пасуться на рівнинах – кошлатих з потужними торсами биків;
Я дивуюся світу, скелям, п’ятимісячному цвітінню – моїм знанням про зірки, дощ, сніг;
Вчуся передражнювати трелі пересмішника і гірського яструба,
І слухаю в сутінках неперевершеного строкатого американського дрозда на болотному кедрі,
Сам один, я з Західних Штатів сповіщаю пісні Нового Світу.
2
Перемога, єдність, віра, ідентичність, час,
Нерушимі угоди, добробут, тайна,
Вічний прогрес, космос і актуальні дані.
Це і тут є життям;
Ось що піднялося на поверхню після стількох
страждань і потрясінь.
Скільки цікавого! Скільки справжнього!
Під ногами прекрасна земля – над головою сонце.
Поглянь, обертається земна куля;
Прамати континентів, колись єдиних і розділених;
Нинішніх і майбутніх континентів, північних і південних, з перешийками між ними.
Поглянь, простір і бездоріжжя;
Вони, як уві сні, змінюються, вони швидко наповнюються;
Незліченні маси людей розливаються на них,
Вони тепер захищають першопрохідців,
мистецтва, інститути, пізнане.
Поглянь, що передбачається крізь час,
мені, незліченним читачам.
Рішучим і розміреним кроком вони йдуть – вони ніколи не зупиняються,
Успішні люди, американці, сотні мільйонів;
Одне покоління здійснює своє призначення і передає далі наступним,
відвертається від мене чи оглядається на мене, щоб слухати,
Дивиться на мене назад, в минуле.
3
Громадяни США! Завойовники! Марш гуманістів; століття маршу! Свобода! Маси!
Для вас програма пісень.
Пісні з прерій;
Пісні з протяжної Міссісіпі, яка впадає в Мексиканську затоку;
Пісні з Огайо, Індіани, Іллінойса, Айови, Вісконсина і Міннесоти;
Пісні, які виходять з центра, з Канзасу, і звідти на всі кінці
поширюють спалахи вогню, неперервно, несучи життя всьому.
4
На вісімдесятому році Штатів,
Мої слова, кожен атом моєї крові, творяться з цієї землі, цього повітря,
Народжений тут батьками, народженими тут так само, як і їхні батьки,
Я зараз тридцятишестирічний, при повному здоров’ї, починаю,
Сподіваючись не спинитися до смерті.
Віросповідання і вчення тимчасово скасовано,
(Час, коли вони на щось годилися, минув, але ще не забувся),
Я прихисток для добра і зла – я смію говорити про будь-які ризики,
Природа зараз нестримна у первозданній силі.
5
Візьми моє листя, Америко! прийми його, Південь, і прийми його, Північ!
Радо вітай його скрізь, воно дитя твого власного дерева;
Обійміть його, Схід і Захід! Воно обіймає вас;
І ви, взірці! Поставтесь з любов’ю до нього, бо воно ставилося з любов’ю до вас.
Я напам’ять вивчив минулі часи;
Я вчився, сидячи біля ніг великих майстрів:
Зараз, якби могли великі майстри
повернутися і навчати мене!
Чи повинен я задля цих Штатів зневажати античність?
Чи не для свого виправдання вони успадкували античність?
6
Померлі поети, філософи, священники,
Мученики, митці, винахідники, давно зниклі правителі,
творці стилів з інших країн,
Колись могутні народи, зараз зниклі або занепалі,
Я не смію продовжувати, якщо не висловлю їм повагу за те, що вони залишили:
Я уважно прочитав їх – вони чудові (часом бродив серед них;)
Неможливо придумати нічого більшого – неможливо нічого поважати більше, ніж воно заслуговує;
Віддаючи належне всьому цьому – в той же час відкидаю його.
Я перебуваю на своєму місці, тут, у моєму власному часі.
Тут країна жінок і чоловіків;
Тут спадкоємці і спадкоємниці кораблів світу -
тут полум’я матерії;
Тут духовність, перетворення, публічне визнання,
постійне прагнення, завершення очевидних форм;
джерело задоволення після належного довгоочікування, сучасний поступ,
Так, прийди сюди, моя повелителько, Душа.
7
Душа:
вічніша і безмежніша за землю, ця душа брудніша і чистіша, ніж вода припливів і відпливів.
Я складу пісні про матерію, я думаю, що вони
повинні стати найдуховнішими піснями;
І я складу пісні про своє тіло і його смертність,
Бо я думаю, що повинен скласти себе з пісень
про свою душу і безсмертя.
Я складу пісню про те, що жоден Штат цих Штатів не може ні за яких обставин підкоритися іншому Штату;
І я складу пісню, що вдень і вночі буде злагода між всіма Штатами чи будь-якою парою з них:
І я для Президентських вух складу пісню, повну грізної зброї,
І за зброєю безліч невдоволених облич:
І я складу пісню про Одного, не схожого на інших;
Одного грізнішого і величнішого за всіх і над всіми;
(Як би високо не здіймалася голова будь-кого іншого, ця голова ще вища.)
Я визнаю всі сучасні країни;
Я відслідкую рельєф земної кулі, і ввічливо привітаю кожне місто, велике й мале;
І звершення! Я розповім у своїх піснях про ваш героїзм на суші й на морі;
І розповім про всіх, хто став американським героєм.
Я буду співати пісню дружби;
Я покажу, що самотні повинні нарешті зустрітися;
Я вважаю, вони створять свій власний ідеал мужньої любові, знайдуть його в мені;
Тому я дозволю моєму вогню палати полум'ям, який погрожує знищити мене;
Я звільню цей надто довго приховуваний вогонь;
Я дам йому цілковиту нестримність;
Я напишу євангелічну пісню про дружбу і кохання;
(Бо хто ще як я здатен розуміти кохання у всій його печалі й радості?
І хто ще як я здатен стати поетом друзів?)
8
Я довіряю людській гідності, віку, расі;
Я слідую за людським у своїй власній душі;
Тут у цих піснях безмежна віра.
Всім! Всім! Нехай інші ігнорують все, що можуть;
Я складу також пісню про зло – я нагадаю і про цю складову;
Я сам насправді як злий, так і добрий, і мій народ – я це кажу переконано, не злий;
(Але якщо зло є, я скажу, що воно так само важливе для вас, для країни, або для мене, як і все інше)
Я слідував за багатьма, і слідували за мною,
віднайшовши віру - я виходжу на сцену;
(Можливо це мені призначено проголосити закличні лозунги, провістити перемогу;
Хто знає? Можливо я можу її пробудити і вона полине над усім.)
Ніщо не існує задля себе;
Я кажу, що вся земля, всі зорі в небі, існують для віри.
Я кажу, що жодній людині ніколи не досить бути наполовину віруючою;
Нікому й ніколи не досить любити чи вірити наполовину;
Ніхто не повинен думати, який богоподібний він сам і що майбутнє визначене наперед.
Я кажу, що реальна і незмінна велич цих Штатів повинна бути їхньою релігією;
Немає іншої реальної і незмінної величі:
(Також ні героїв, ні славетних родин, які не мають віри;
Ні країн, ні чоловіків, ні жінок, які не мають віри.)
9
Що ви робите, молоді люди?
Ви такі серйозні – займаєтеся літературою, наукою, мистецтвом, втіхами кохання?
Цією вигаданою реальністю, політикою, акціями?
Ваші амбіції або бізнес, чим вони можуть бути?
Як відомо, - я не кажу ні слова проти – я і ваш поет теж;
Але гляньте! Назване швидко зникне – згорить заради Віри;
Бо не все матеріальне служить паливом для обігріву, невидиме полум’я суть життя на землі,
Тільки подібна до нього Віра.
10
Що ти шукаєш в задумі і тиші?
Що, друже, потрібно тобі?
Дорогий сину, тобі здається, кохання?
Послухай, дорогий сину – послухай, Америко, доню, сину!
Це безмежно боляче кохати чоловіка або жінку – і все ж почуття це велике,
бо приносить нам втіху, воно могутнє;
Але є почуття могутніше – воно об’єднує світ;
Є почуття величніше, воно над усім сущим, руки його
Розпростерті над усім і благословляють усе.
11
Знай! тільки-но впали в землю зерна великої релігії,
Я співаю наступну пісню, кожному свою.
Мій друже!
До тебе, розділи зі мною, дві величі – і третю, яка постає всеохоплюючою і
ще осяйнішою,
велич Любові і Демократії – і велич Віри.
Поєднану з моєю власною! невидиму і видиму;
Містичний океан, де струменить пустота;
Віщий дух матерії змінюється і мерехтить круг мене;
Живі сутності, тотожності, зараз без сумніву біля нас, невловимі, незнайомі нам;
Щоденний і щогодинний зв’язок не відпускає мене;
Ці обрані – натякаючи, запитують мене.
Чи не вони раніше в дитинстві цілували мене щоденним поцілунком,
Невтомно і незмінно біля мене те, що тримає мене з ними,
Сильніше, ніж мене тримають небо і духовний світ,
Й подібні богам, мої кохані, вірні і щирі,
Після того, що вони зробили для мене, підказавши теми.
О які теми! Рівність!
О дивовижні сутності! О божественні посередники!
О щебет під сонцем – супроводжуючий як зараз, або в полудень, або на вечірній зорі!
О поезія, музика, що витікає зі століть і зараз прибуває сюди!
Я беру твої відчайдушно сміливі акорди – я додаю до них своє і з радістю передаю далі.
12
Коли я в Алабамі вийшов на ранкову прогулянку,
То побачив, як птах пересмішник сидить у своєму гніздечку в терені, насиджуючи пташенят.
Я бачив, що птах теж мене бачить.
Я зупинився, щоб послухати зблизька, як він роздуває горлечко й радісно співає.
І коли я завмер, він підлетів до мене, він справді співав,
не тільки для своєї пари, не тільки для себе, чи щоб почути відгук,
Але майстерно, непомітно, далеко за межею
творив і дарував тайну для тих, хто народжується.
13
Демократія!
Для тебе напружую своє горло і радісно співаю.
Моя дружино!
Покоління до нас і після нас,
Ті, хто знаходиться тут, і хто ще буде,
Я,готовий почати для них зараз радісну пісню, голоснішу
і величнішу, ніж будь-коли почуту на землі.
Я створю пісні пристрасті, що підкоряють,
і твої пісні оголошені злочинними – я запам’ятаю люблячими очима
і візьму з собою, як будь-хто.
Я створю справжню скарбницю поем,
для того щоб дати для тіла й розуму щось потрібне, і йти вперед і не згинути.
Я випромінюватиму любов до себе, і покажу, що це основа всього, і я буду
поетом особистості;
І я покажу чоловікам і жінкам, що кожен рівний іншому;
І статеві органи і акти! ти зауважиш в мені – бо я вирішив говорити з тобою мужнім щирим голосом, щоб довести, що ти шляхетний;
І я покажу, що немає недосконалості в існуючому і не може її бути в майбутньому;
І я покажу, що б не сталося з будь-ким, це може обернутися чудовим результатом і я покажу, що не може бути нічого прекраснішого за смерть;
І я проведу через мої поеми цю думку, що час і події єдині,
І що все на світі є досконалим чудом, кожне настільки досконале, як і інше.
Я не створюватиму поеми з розділів;
Але я створюватиму листя, вірші, поеми, пісні, вислови, думки зі зверненням до єдиного цілого:
І я не буду співати, звертаючись до одного дня, але звертатимуся до всіх днів;
І я не творитиму вірш, ні найменшу частину вірша, яка не має відношення до душі;
(Тому що, дивлячись на об’єкти Всесвіту, я не знаходжу жодної людини, ні будь-якої його частини, яка не має відношення до душі.)
14
Чи хтось просить показати Душу?
Показати його власну форму і образ – особистість, субстанцію, тварин, дерева, течії рік, скелі, піски.
Всі мали радісну душу, а потім втрачали її.
Куди йде тіло після смерті й поховання?
Твоє тіло, і будь-яке чоловіче і жіноче тіло,
Крок за кроком, воно висковзає, очищається від трупа і переходить до відповідних сфер,
Переносячи те, що йому дісталося з миті народження до миті смерті.
Всі види готуються повторним відтворенням повернути свій образ, сенс, головне призначення,
Лише чоловіча субстанція і життя чи субстанція і життя жінки повернуть тіло і Душу,
Байдужі до смерті і після смерті.
Поглянь! тіло включає в себе і сенс, головне завдання – і вміщувати, і являти Душу;
Ким би ти не був! Яке прекрасне й божественне твоє тіло чи будь-яка його частина.
15
Ким би ти не був! тобі нескінченне повідомлення.
Дочка країни, чи чекала ти свого поета?
Ти чекала когось красномовного і вказуючого рукою?
Чоловікам Штатів і жінкам Штатів,
живі слова – слова країні.
О країно! об’єднана, плодносяча країно!
Країна вугілля й заліза! Країна золота! Країна бавовни, цукру, рису!
Країна пшениці, яловичини, свинини! Країна вовни і конопель! Країна яблук і винограду!
Країна пасовищ, сінокосів світу! Країна ласкавих вітрів над безмежними плато!
Країна стад, садів, затишних саманних будинків!
Країна східного Чесапікі! Країна делаварів!
Країна Онтаріо, Ері, Гурону, Мічігану!
Країна найперших тринадцяти штатів! Країна Массачусетсу! Країна Вермонту і Коннектикуту!
Країна океанського узбережжя! Країна гір і вершин!
Країна човнярів і моряків! Країна рибалок!
Неділима країна! Об’єднана країна! Одна з пристрасних!
Пліч-о-пліч! Старші й молодші брати! Кістляві кінцівки!
досвідчені й недосвідчені сестри!
Країна величних жінок! жіночних! досвідчених і недосвідчених сестер!
Потужно дихаюча країна! Межуюча з Арктикою! Межуюча з Мексикою! різноманітна! суцільна!
Пенсільванець! Вірджинець! Подвійно Каролінець!
О всі і кожен гаряче любимі мною! мої безстрашні народи! О я завжди повен досконалої любові до вас!
Я не можу від Вас звільнитися! від жодного не більше ніж від іншого!
О смерть! Не дивлячись ні на що, непомітно, зараз, нестримно люблю!
Прогуляйся Новою Англією, друже, подорожній,
Ороси мої босі ноги на літніх мілинах, на пісках Поманока,
Перейди через прерії – поселися знову в Чікаго – поживи в кожному місті,
Спостерігай за народженнями, покращанням, устроєм, мистецтвом,
Послухай ораторів і ораторш в громадських залах,
Пройди через Штати, як через життя кожного чоловіка і жінки по сусідству,
В Луїзіанії, Джорджії, які поруч зі мною, так і я поруч з ним і з нею,
Ще зі мною Міссісіпі і Арканзас, - і я поруч з якимось із них;
При цьому на рівнинах на захід від серединної ріки досі в моєму саманному будинку,
При цьому, повернувши на схід досі в приморському Штаті чи в Меріленді,
При цьому Канада, бадьоро й сміливо зустрічає зиму – снігом і кригою запрошує мене,
При цьому вірний син тільки штату Мен, чи Гранітного штату, чи штату Нарагсетської затоки, чи Імперського штату,
При цьому відпливаю до інших берегів приєднати подібних – при цьому запросити кожного нового брата;
Прибуваю до незнайомих мені, щоб стати їхнім супутником і так само близьким – прибуваю особисто до тебе зараз;
Наказую тобі дії, властивості, вистави, зі мною.
16
Зі мною, міцно обійнявшись – ще поспішаючи, поспішати вперед,
В твоє життя, тримаючись за мене!
З усіх людей землі тільки я можу звільнити тебе і дати тобі силу;
Можливо, мене доведеться багаторазово переконувати, перш ніж я погоджуся віддати себе саме тобі – що з цього?
Чи Природа не повинна переконувати багаторазово?
Я не делікатес ніжний і пристрасний;
Бородатий, засмаглий, з темною шиєю, похмурий, я прибув,
щоб боротися з прибулими, як я, за вагомі призи всесвіту;
З такими, як я сам, хто здатен боротися, щоб їх виграти.
17
Я на мить спинюся на своїй дорозі;
Для тебе! і для Америки!
Звичайну Дійсність прославляю я – звеличую звичайне Майбуття цих Штатів, натхненно й радісно;
І про Минуле, я проголошую, червоношкірі були щасливими.
Червоношкірі!
Лишили дихання природи, пісні дощу і вітру, назвали птаство й звірину в лісах, промовили нам назви;
Оконі, Кооса, Оттава, Мононгалія, Саук, Натчез, Чаттахучі, Каквета, Ороноко,
Вабаш, Майамі, Сагіно, Чіппева, Ошкош, Волла-Волла;
Залишивши це Штатам, вони зникають, помирають, заповнивши своїми іменами води й землі.
18
О зростаюче і стрімке! О наступне,
Елементи, породи, мінливість, бурхливість, швидкість і відважність;
Знову первозданний світ - Алея перемог, неперервна і розгалужена;
Нова політика, нова література і релігія, нові винаходи і мистецтва.
Ось це! Мій голос проголошує – я більше не буду бездіяльним, але народжуся;
Ти океан, який затих в мені! як відчуваю я тебе, бездонний,
схвильований, готуючий небувалі хвилі і шторми.
19
Дивися! Пароплави димлять в моїх віршах!
Дивися! імігранти в моїх віршах постійно прибувають і розселяються;
Дивися, вдалині, вігвам, дорога, хатина мисливця, плоскодонка, кукурудзяне листя, зайнята ділянка, проста загорожа, село в лісовій глухомані;
Дивися, з одного боку Західний Океан, і з іншого Східний Океан, вони наступають і відступають в моїх віршах, як у берегах.
Дивися, пасовища і дрімучі ліси в моїх віршах – Дивися, тварини дикі й приручені –
Дивися, за межами Канзасу, незліченні стада бізонів пасуться на невисокій кучерявій траві;
Дивися, в моїх поемах міста, міцні, великі, віддалені від моря, з вуличною бруківкою, з металевими і кам’яними спорудами, неперервними транспортними потоками і торгівлею;
Дивися, багатоциліндровий друкарський верстат – Дивися, електричний телеграф, що тягнеться через континент, від Західного Океану до Манхеттена;
Дивися, через глибини Атлантики посилає імпульси Америка, досягає Європи -
посилає імпульси Європа, належно відповідаючи;
Дивися, потужний і швидкий локомотив, як він в'іжджає, задихаючись, дме паром у гудок;
Дивися, оре ниву селянин – Дивися, шахтарі працюють в шахті – Дивися, незліченні заводи;
Дивися, механіки працюють за своїми станками – Дивися, зі здібних з них виходять судді, філософи, президенти, які носили робочий одяг;
Дивися, гуляючи магазинами чи полями Штатів, до мене, кохана прихиляє голівку вдень і вночі;
Чуєш там відлуння моїх пісень! Прочитай нарешті сказане.
20
О близький друже!
О нарешті ти і я – і нас тільки двоє.
О слово звільняє собі шлях у безмежність!
О щось екстатичне і стримане! О шалена музика!
О я тріумфую зараз – і ти теж приєднуйся;
О рука в руці – О благотворна прогулянка – О одна найбільша пристрасть і кохання!
О швидше, швидше – швидше, швидше зі мною.
[i]* - Епіграф до збірки "Листя трави" публікувався як окремий вірш у 1874 році, потім як епіграф до збірки у 1876 році, у 1881 році епіграф зникає, у 1882 році появляється знову, у 1883 - 1884 рр. знову зникає і нарешті остаточно й назавжди відновлюється, повторюючи спроби автора розгадати загадку єдності і розділеності Душі й тіла. "Починаючи з Поманока" - одна зі спроб дати своє розуміння розгадки. [/i]
[b]Walt Whitman Starting from Paumanok[/b]
1
STARTING from fish-shape Paumanok, where I was born,
Well-begotten, and by a perfect mother;
After roaming many lands—lover of populous pavements;
Dweller in Mannahatta, my city—or on southern savannas;
Or a soldier camp’d, or carrying my knapsack and gun—or a miner in California;
Or rude in my home in Dakota’s woods, my diet meat, my drink from the spring;
Or withdrawn to muse and meditate in some deep recess,
Far from the clank of crowds, intervals passing, rapt and happy;
Aware of the fresh free giver, the flowing Missouri—aware of mighty Niagara;
Aware of the buffalo herds, grazing the plains—the hirsute and strong-breasted bull;
Of earth, rocks, Fifth-month flowers, experienced—stars, rain, snow, my amaze;
Having studied the mocking-bird’s tones, and the mountainhawk’s,
And heard at dusk the unrival’d one, the hermit thrush from the swamp-cedars,
Solitary, singing in the West, I strike up for a New World.
2
Victory, unio n, faith, identity, time,
The indissoluble compacts, riches, mystery,
Eternal progress, the kosmos, and the modern reports.
This, then, is life;
Here is what has come to the surface after so many throes and convulsions.
How curious! how real!
Underfoot the divine soil—overhead the sun.
See, revolving, the globe;
The ancestor-continents, away, group’d together;
The present and future continents, north and south, with the isthmus between.
See, vast, trackless spaces;
As in a dream, they change, they swiftly fill;
Countless masses debouch upon them;
They are now cover’d with the foremost people, arts, institutions, known.
See, projected, through time,
For me, an audience interminable.
With firm and regular step they wend—they never stop,
Successions of men, Americanos, a hundred millions;
One generation playing its part, and passing on;
Another generation playing its part, and passing on in its turn,
With faces turn’d sideways or backward towards me, to listen,
With eyes retrospective towards me.
3
Americanos! conquerors! marches humanitarian;
Foremost! century marches! Libertad! masses!
For you a programme of chants.
Chants of the prairies;
Chants of the long-running Mississippi, and down to the Mexican sea;
Chants of Ohio, Indiana, Illinois, Iowa, Wisconsin and Minnesota;
Chants going forth from the centre, from Kansas, and thence, equi-distant,
Shooting in pulses of fire, ceaseless, to vivify all.
4
In the Year 80 of The States,
My tongue, every atom of my blood, form’d from this soil, this air,
Born here of parents born here, from parents the same, and their parents the same,
I, now thirty-six years old, in perfect health, begin,
Hoping to cease not till death.
Creeds and schools in abeyance,
(Retiring back a while, sufficed at what they are, but never forgotten,)
I harbor, for good or bad—I permit to speak, at every hazard,
Nature now without check, with original energy.
5
Take my leaves, America! take them, South, and take them, North!
Make welcome for them everywhere, for they are your own offspring;
Surround them, East and West! for they would surround you;
And you precedents! connect lovingly with them, for they connect lovingly with you.
I conn’d old times;
I sat studying at the feet of the great masters:
Now, if eligible, O that the great masters might return and study me!
In the name of These States, shall I scorn the antique?
Why These are the children of the antique, to justify it.
6
Dead poets, philosophs, priests,
Martyrs, artists, inventors, governments long since,
Language-shapers, on other shores,
Nations once powerful, now reduced, withdrawn, or desolate,
I dare not proceed till I respectfully credit what you have left, wafted hither:
I have perused it—own it is admirable, (moving awhile among it;)
Think nothing can ever be greater—nothing can ever deserve more than it deserves;
Regarding it all intently a long while—then dismissing it,
I stand in my place, with my own day, here.
Here lands female and male;
Here the heir-ship and heiress-ship of the world—here the flame of materials;
Here Spirituality, the translatress, the openly-avow’d,
The ever-tending, the finale of visible forms;
The satisfier, after due long-waiting, now advancing,
Yes, here comes my mistress, the Soul.
7
The SOUL:
Forever and forever—longer than soil is brown and solid—longer than water ebbs and flows.
I will make the poems of materials, for I think they are to be the most spiritual poems;
And I will make the poems of my body and of mortality,
For I think I shall then supply myself with the poems of my Soul, and of immortality.
I will make a song for These States, that no-one State may under any circumstances be subjected to another State;
And I will make a song that there shall be comity by day and by night between all The States, and between any two of them:
And I will make a song for the ears of the President, full of weapons with menacing points,
And behind the weapons countless dissatisfied faces:
—And a song make I, of the One form’d out of all;
The fang’d and glittering One whose head is over all;
Resolute, warlike One, including and over all;
(However high the head of any else, that head is over all.)
I will acknowledge contemporary lands;
I will trail the whole geography of the globe, and salute courteously every city large and small;
And employments! I will put in my poems, that with you is heroism, upon land and sea;
And I will report all heroism from an American point of view.
I will sing the song of companionship;
I will show what alone must finally compact These;
I believe These are to found their own ideal of manly love, indicating it in me;
I will therefore let flame from me the burning fires that were threatening to consume me;
I will lift what has too long kept down those smouldering fires;
I will give them complete abandonment;
I will write the evangel-poem of comrades, and of love;
(For who but I should understand love, with all its sorrow and joy?
And who but I should be the poet of comrades?)
8
I am the credulous man of qualities, ages, races;
I advance from the people in their own spirit;
Here is what sings unrestricted faith.
Omnes! Omnes! let others ignore what they may;
I make the poem of evil also—I commemorate that part also;
I am myself just as much evil as good, and my nation is—And I say there is in fact no evil;
(Or if there is, I say it is just as important to you, to the land, or to me, as anything else.)
I too, following many, and follow’d by many, inaugurate a Religion—I descend into the arena;
(It may be I am destin’d to utter the loudest cries there, the winner’s pealing shouts;
Who knows? they may rise from me yet, and soar above every thing.)
Each is not for its own sake;
I say the whole earth, and all the stars in the sky, are for Religion’s sake.
I say no man has ever yet been half devout enough;
None has ever yet adored or worship’d half enough;
None has begun to think how divine he himself is, and how certain the future is.
I say that the real and permanent grandeur of These States must be their Religion;
Otherwise there is no real and permanent grandeur:
(Nor character, nor life worthy the name, without Religion;
Nor land, nor man or woman, without Religion.)
9
What are you doing, young man?
Are you so earnest—so given up to literature, science, art, amours?
These ostensible realities, politics, points?
Your ambition or business, whatever it may be?
It is well—Against such I say not a word—I am their poet also;
But behold! such swiftly subside—burnt up for Religion’s sake;
For not all matter is fuel to heat, impalpable flame, the essential life of the earth,
Any more than such are to Religion.
10
What do you seek, so pensive and silent?
What do you need, Camerado?
Dear son! do you think it is love?
Listen, dear son—listen, America, daughter or son!
It is a painful thing to love a man or woman to excess—and yet it satisfies—it is great;
But there is something else very great—it makes the whole coincide;
It, magnificent, beyond materials, with continuous hands, sweeps and provides for all.
11
Know you! solely to drop in the earth the germs of a greater Religion,
The following chants, each for its kind, I sing.
My comrade!
For you, to share with me, two greatnesses—and a third one, rising inclusive and more resplendent,
The greatness of Love and Democracy—and the greatness of Religion.
Melange mine own! the unseen and the seen;
Mysterious ocean where the streams empty;
Prophetic spirit of materials shifting and flickering around me;
Living beings, identities, now doubtless near us, in the air, that we know not of;
Contact daily and hourly that will not release me;
These selecting—these, in hints, demanded of me.
Not he, with a daily kiss, onward from childhood kissing me,
Has winded and twisted around me that which holds me to him,
Any more than I am held to the heavens, to the spiritual world,
And to the identities of the Gods, my lovers, faithful and true,
After what they have done to me, suggesting themes.
O such themes! Equalities!
O amazement of things! O divine average!
O warblings under the sun—usher’d, as now, or at noon, or setting!
O strain, musical, flowing through ages—now reaching hither!
I take to your reckless and composite chords—I add to them, and cheerfully pass them forward.
12
As I have walk’d in Alabama my morning walk,
I have seen where the she-bird, the mocking-bird, sat on her nest in the briers, hatching her brood.
I have seen the he-bird also;
I have paused to hear him, near at hand, inflating his throat, and joyfully singing.
And while I paused, it came to me that what he really sang for was not there only,
Nor for his mate, nor himself only, nor all sent back by the echoes;
But subtle, clandestine, away beyond,
A charge transmitted, and gift occult, for those being born.
13
Democracy!
Near at hand to you a throat is now inflating itself and joyfully singing.
Ma femme!
For the brood beyond us and of us,
For those who belong here, and those to come,
I, exultant, to be ready for them, will now shake out carols stronger and haughtier than have ever yet been heard upon earth.
I will make the songs of passion, to give them their way,
And your songs, outlaw’d offenders—for I scan you with kindred eyes, and carry you with me the same as any.
I will make the true poem of riches,
To earn for the body and the mind whatever adheres, and goes forward, and is not dropt by death.
I will effuse egotism, and show it underlying all—and I will be the bard of personality;
And I will show of male and female that either is but the equal of the other;
And sexual organs and acts! do you concentrate in me—for I am determin’d to tell you with courageous clear voice, to prove you illustrious;
And I will show that there is no imperfection in the present—and can be none in the future;
And I will show that whatever happens to anybody, it may be turn’d to beautiful results—and I will show that nothing can happen more beautiful than death;
And I will thread a thread through my poems that time and events are compact,
And that all the things of the universe are perfect miracles, each as profound as any.
I will not make poems with reference to parts;
But I will make leaves, poems, poemets, songs, says, thoughts with reference to ensemble:
And I will not sing with reference to a day, but with reference to all days;
And I will not make a poem, nor the least part of a poem, but has reference to the Soul;
(Because, having look’d at the objects of the universe, I find there is no one, nor any particle of one, but has reference to the Soul.)
14
Was somebody asking to see the Soul?
See! your own shape and countenance—persons, substances, beasts, the trees, the running rivers, the rocks and sands.
All hold spiritual joys, and afterwards loosen them:
How can the real body ever die, and be buried?
Of your real body, and any man’s or woman’s real body,
Item for item, it will elude the hands of the corpse-cleaners, and pass to fitting spheres,
Carrying what has accrued to it from the moment of birth to the moment of death.
Not the types set up by the printer return their impression, the meaning, the main concern,
Any more than a man’s substance and life, or a woman’s substance and life, return in the body and the Soul,
Indifferently before death and after death.
Behold! the body includes and is the meaning, the main concern—and includes and is the Soul;
Whoever you are! how superb and how divine is your body, or any part of it.
15
Whoever you are! to you endless announcements.
Daughter of the lands, did you wait for your poet?
Did you wait for one with a flowing mouth and indicative hand?
Toward the male of The States, and toward the female of The States,
Live words—words to the lands.
O the lands! interlink’d, food-yielding lands!
Land of coal and iron! Land of gold! Lands of cotton, sugar, rice!
Land of wheat, beef, pork! Land of wool and hemp! Land of the apple and grape!
Land of the pastoral plains, the grass-fields of the world! Land of those sweet-air’d interminable plateaus!
Land of the herd, the garden, the healthy house of adobie!
Lands where the northwest Columbia winds, and where the southwest Colorado winds!
Land of the eastern Chesapeake! Land of the Delaware!
Land of Ontario, Erie, Huron, Michigan!
Land of the Old Thirteen! Massachusetts land! Land of Vermont and Connecticut!
Land of the ocean shores! Land of sierras and peaks!
Land of boatmen and sailors! Fishermen’s land!
Inextricable lands! the clutch’d together! the passionate ones!
The side by side! the elder and younger brothers! the bony-limb’d!
The great women’s land! the feminine! the experienced sisters and the inexperienced sisters!
Far breath’d land! Arctic braced! Mexican breez’d! the diverse! the compact!
The Pennsylvanian! the Virginian! the double Carolinian!
O all and each well-loved by me! my intrepid nations! O I at any rate include you all with perfect love!
I cannot be discharged from you! not from one, any sooner than another!
O Death! O for all that, I am yet of you, unseen, this hour, with irrepressible love,
Walking New England, a friend, a traveler,
Splashing my bare feet in the edge of the summer ripples, on Paumanok’s sands,
Crossing the prairies—dwelling again in Chicago—dwelling in every town,
Observing shows, births, improvements, structures, arts,
Listening to the orators and the oratresses in public halls,
Of and through The States, as during life—each man and woman my neighbor,
The Louisianian, the Georgian, as near to me, and I as near to him and her,
The Mississippian and Arkansian yet with me—and I yet with any of them;
Yet upon the plains west of the spinal river—yet in my house of adobie,
Yet returning eastward—yet in the Sea-Side State, or in Maryland,
Yet Kanadian, cheerily braving the winter—the snow and ice welcome to me,
Yet a true son either of Maine, or of the Granite State, or of the Narragansett Bay State, or of the Empire State;
Yet sailing to other shores to annex the same—yet welcoming every new brother;
Hereby applying these leaves to the new ones, from the hour they unite with the old ones;
Coming among the new ones myself, to be their companion and equal—coming personally to you now;
Enjoining you to acts, characters, spectacles, with me.
16
With me, with firm holding—yet haste, haste on.
For your life, adhere to me!
Of all the men of the earth, I only can unloose you and toughen you;
I may have to be persuaded many times before I consent to give myself really to you—but what of that?
Must not Nature be persuaded many times?
No dainty dolce affettuoso I;
Bearded, sun-burnt, gray-neck’d, forbidding, I have arrived,
To be wrestled with as I pass, for the solid prizes of the universe;
For such I afford whoever can persevere to win them.
17
On my way a moment I pause;
Here for you! and here for America!
Still the Present I raise aloft—Still the Future of The States I harbinge, glad and sublime;
And for the Past, I pronounce what the air holds of the red aborigines.
The red aborigines!
Leaving natural breaths, sounds of rain and winds, calls as of birds and animals in the woods, syllabled to us for names;
Okonee, Koosa, Ottawa, Monongahela, Sauk, Natchez, Chattahoochee, Kaqueta, Oronoco,
Wabash, Miami, Saginaw, Chippewa, Oshkosh, Walla-Walla;
Leaving such to The States, they melt, they depart, charging the water and the land with names.
18
O expanding and swift! O henceforth,
Elements, breeds, adjustments, turbulent, quick, and audacious;
A world primal again—Vistas of glory, incessant and branching;
A new race, dominating previous ones, and grander far—with new contests,
New politics, new literatures and religions, new inventions and arts.
These! my voice announcing—I will sleep no more, but arise;
You oceans that have been calm within me! how I feel you, fathomless, stirring, preparing unprecedented waves and storms.
19
See! steamers steaming through my poems!
See, in my poems immigrants continually coming and landing;
See, in arriere, the wigwam, the trail, the hunter’s hut, the flatboat, the maize-leaf, the claim, the rude fence, and the backwoods village;
See, on the one side the Western Sea, and on the other the Eastern Sea, how they advance and retreat upon my poems, as upon their own shores.
See, pastures and forests in my poems—See, animals, wild and tame—See, beyond the Kanzas, countless herds of buffalo, feeding on short curly grass;
See, in my poems, cities, solid, vast, inland, with paved streets, with iron and stone edifices, ceaseless vehicles, and commerce;
See, the many-cylinder’d steam printing-press—See, the electric telegraph, stretching across the Continent, from the Western Sea to Manhattan;
See, through Atlantica’s depths, pulses American, Europe reaching—pulses of Europe, duly return’d;
See, the strong and quick locomotive, as it departs, panting, blowing the steam-whistle;
See, ploughmen, ploughing farms—See, miners, digging mines—See, the numberless factories;
See, mechanics, busy at their benches, with tools—See from among them, superior judges, philosophs, Presidents, emerge, drest in working dresses;
See, lounging through the shops and fields of The States, me, well-belov’d, close-held by day and night;
Hear the loud echoes of my songs there! Read the hints come at last.
20
O Camerado close!
O you and me at last—and us two only.
O a word to clear one’s path ahead endlessly!
O something extatic and undemonstrable! O music wild!
O now I triumph—and you shall also;
O hand in hand—O wholesome pleasure—O one more desirer and lover!
O to haste, firm holding—to haste, haste on with me.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2022
Ночі створені не для печалі.
З ближнім тебе вони розлучають,
і не слід задивлятись в пітьму.
Якщо ти вночі засвітиш світильник,
щоб подивитись в обличчя людині,
то думати мусиш: кому.
Світло потворними робить людей,
воно з їхніх облич стікає,
збираються юрми в пітьмі ночей,
та хитким здається світ їх речей,
звалених в купи безладні.
Жовтий знак на чолах лежить,
Немає там місця думкам,
В їхніх очах вино мерехтить,
і не даються рукам
незграбні жести, потрібні їм,
щоб розмов розуміти суть;
Я та Я обіцяють вони
і думають: хто-небудь.
[b]Rainer Maria Rilke Menschen bei Nacht[/b]
Die Nächte sind nicht für die Menge gemacht.
Von deinem Nachbar trennt dich die Nacht,
und du sollst ihn nicht suchen trotzdem.
Und machst du nachts deine Stube licht,
um Menschen zu schauen ins Angesicht,
so musst du bedenken: wem.
Die Menschen sind furchtbar vom Licht entstellt,
das von ihren Gesichtern träuft,
und haben sie nachts sich zusammengesellt,
so schaust du eine wankende Welt
durcheinander gehäuft.
Auf ihren Stirnen hat gelber Schein
alle Gedanken verdrängt,
in ihren Blicken flackert der Wein,
an ihren Händen hängt
die schwere Gebärde, mit der sie sich
bei ihren Gesprächen verstehn;
und dabei sagen sie: Ich und Ich
und meinen: Irgendwen
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2022
[i] Присвячена Рудольфу Касснеру*[/i]
З очей усіх живих створінь вдивляється
Відкритість. І тільки наші очі
відвернуті, їм звідусюди погрожує
загибель, закрито вільний вихід.
Що там назовні, судимо за виглядом
одних тварин; тому що вже малим дитям
нас розвертають і змушують, щоб на зворотне
зображення дивились ми, не на відкритість, яка
в очах тварин така глибинна. Від смерті вільна.
Її ми бачимо у всьому; вільна тварина
свою загибель постійно має за собою
й перед собою Бога, й коли стається це,
то йде у вічність так, як йдуть джерела.
Ніколи не постане перед нами, у жоден з днів,
правдивий простір, з якого квіти
народжуються неперервно. Завжди цей світ
й ніякого Нікуди без Ні: чистота,
невидимість, яка вдихається
безмежно біла і не жадана. Немов дитя
в собі втрачає щось безмовне й стає
невпевненим. Чи кожен помирає і існує.
Бо смерть, що поруч, не вважають смертю
і дивляться назовні ясним тваринним зором.
Закоханий, але не кожен, хто здатен
змінити бачення, наблизиться й здивується...
Сприймає як свою помилку
приховане від інших... Але за нинішнім
нічого не зникає, і буде знову інший світ.
Завжди триває творення, ми тільки
помічаємо у ньому зображення свободи,
від нас закритої. Дано лише тварині,
безмовній, дивитися угору, крізь нас спокійно.
Це називають долею: бути навпроти
і не більше, й завжди навпроти.
Це усвідомлення свого призначення
в спорідненій тварині, яке нас кличе
в іншому напрямку - нас розриває
своїми перетвореннями. І все ж її Буття у ній
безмежне, незбагненне, й без огляду
на її стан, ясне, таке як її погляд.
І там, де бачимо майбутнє, там вона бачить Все
й себе у Всьому і зцілена назавжди.
І все ж є у чутливій теплій тварині
тривога й визнання великої печалі.
Тому що їй також властиве те, що нас
гнітить так часто - спогад,
що це колись було, що відповідно вабило,
було близьким, надійним і зв'язок із ним
був нескінченно щирим. Тут повна відстороненість,
а там було душею. Після первинної Вітчизни
для неї інша буремна, двостатева.
О блаженство маленького створіння,
завжди лишатись в лоні, що його виносило,
о щастя мошки, яка ще вискочить назовні,
сама, коли настане шлюбний час: бо лоно є Усім.
І впевнена наполовину в безпеці птиця,
якій майже відома двоїстість її походження,
ніби була у ній колись душа етруска,
померлого, який одержав простір,
зі сплячою фігурою на кришці.
Як вражений той, хто літати мусить
коли виходить з лона. Як він себе самого
лякається, здіймаючись в повітря, неначе
вихлюпнутий з чаші. Так проривається дорога
кажана крізь порцеляну вечора.
І ми: споглядачі, завжди, повсюди,
всередині й ніколи зовні!
Ми переповнені. Ми впорядковуємо. А воно руйнує.
Ми знову впорядковуємо і самі руйнуємо.
Хто так нас розвернув, щоб ми,
що ми також, який би не обрали напрямок,
пішли назад? Він наче на останнім
пагорбі, з якого ще раз всю свою долину
огляне, обернеться, зупинить, затримає -
так ми живемо і щоразу вмираємо
[i]* Рудольф Касснер — австрійський письменник, філософ культури, мислитель-есеїст, перекладач грецької філософії, англійської, французької і російської словесності. З 1907 року був другом Р. М. Рільке[/i]
[b]Rainer Maria Rilke DIE ACHTE ELEGIE[/b]
[i]Rudolf Kassner zugeeignet[/i]
MIT allen Augen sieht die Kreatur
das Offene. Nur unsre Augen sind
wie umgekehrt und ganz um sie gestellt
als Fallen, rings um ihren freien Ausgang.
Was draußen ist, wir wissens aus des Tiers
Antlitz allein; denn schon das frühe Kind
wenden wir um und zwingens, daß es rückwärts
Gestaltung sehe, nicht das Offne, das
im Tiergesicht so tief ist. Frei von Tod.
Ihn sehen wir allein; das freie Tier
hat seinen Untergang stets hinter sich
und vor sich Gott, und wenn es geht, so gehts
in Ewigkeit, so wie die Brunnen gehen.
Wir haben nie, nicht einen einzigen Tag,
den reinen Raum vor uns, in den die Blumen
unendlich aufgehn. Immer ist es Welt
und niemals Nirgends ohne Nicht: das Reine,
Unüberwachte, das man atmet und
unendlich weiß und nicht begehrt. Als Kind
verliert sich eins im Stilln an dies und wird
gerüttelt. Oder jener stirbt und ists.
Denn nah am Tod sieht man den Tod nicht mehr
und starrt hinaus, vielleicht mit großem Tierblick.
Liebende, wäre nicht der andre, der
die Sicht verstellt, sind nah daran und staunen . . .
Wie aus Versehn ist ihnen aufgetan
hinter dem andern . . . Aber über ihn
kommt keiner fort, und wieder wird ihm Welt.
Der Schöpfung immer zugewendet, sehn
wir nur auf ihr die Spiegelung des Frein,
von uns verdunkelt. Oder daß ein Tier,
ein stummes, aufschaut, ruhig durch uns durch.
Dieses heißt Schicksal: gegenüber sein
und nichts als das und immer gegenüber.
Wäre Bewußtheit unsrer Art in dem
sicheren Tier, das uns entgegenzieht
in anderer Richtung –, riß es uns herum
mit seinem Wandel. Doch sein Sein ist ihm
unendlich, ungefaßt und ohne Blick
auf seinen Zustand, rein, so wie sein Ausblick.
Und wo wir Zukunft sehn, dort sieht es Alles
und sich in Allem und geheilt für immer.
Und doch ist in dem wachsam warmen Tier
Gewicht und Sorge einer großen Schwermut.
Denn ihm auch haftet immer an, was uns
oft überwältigt, – die Erinnerung,
als sei schon einmal das, wonach man drängt,
näher gewesen, treuer und sein Anschluß
unendlich zärtlich. Hier ist alles Abstand,
und dort wars Atem. Nach der ersten Heimat
ist ihm die zweite zwitterig und windig.
O Seligkeit der kleinen Kreatur,
die immer bleibt im Schooße, der sie austrug;
o Glück der Mücke, die noch innen hüpft,
selbst wenn sie Hochzeit hat: denn Schooß ist Alles.
Und sieh die halbe Sicherheit des Vogels,
der beinah beides weiß aus seinem Ursprung,
als wär er eine Seele der Etrusker,
aus einem Toten, den ein Raum empfing,
doch mit der ruhenden Figur als Deckel.
Und wie bestürzt ist eins, das fliegen muß
und stammt aus einem Schooß. Wie vor sich selbst
erschreckt, durchzuckts die Luft, wie wenn ein Sprung
durch eine Tasse geht. So reißt die Spur
der Fledermaus durchs Porzellan des Abends.
Und wir: Zuschauer, immer, überall,
dem allen zugewandt und nie hinaus!
Uns überfüllts. Wir ordnens. Es zerfällt.
Wir ordnens wieder und zerfallen selbst.
Wer hat uns also umgedreht, daß wir,
was wir auch tun, in jener Haltung sind
von einem, welcher fortgeht? Wie er auf
dem letzten Hügel, der ihm ganz sein Tal
noch einmal zeigt, sich wendet, anhält, weilt –,
so leben wir und nehmen immer Abschied.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2022
Занадто гордий, щоб змінитися; сліпий, розбитий,
Ступив на найтемніший зі шляхів, і не схитнувся,
Спокійний, добрий чоловік в своїй гордині строгій
У найстрашніший з днів. О, мабуть, назавжди
Нарешті він смиренно ляже востаннє, прибуде
До пагорба у травах, де любов і вічна молодість
Серед отар численних, які ніколи не розбредуться,
Чи заспокоїться у незлічимих днях опісля смерті, хоча
Він прагнув над усе вернутися у материнське лоно
До милосердної землі, де сон і тлін
Трагічний присуд смерті, сліпий, без покаяння.
Нехай не мав спокою, але він був творцем, творив.
За нього я молився на колінах біля ліжка
В притихлому будинку ті декілька хвилин
До полудня і ночі, і світла. Річку мертвих.
у жилах рук ослаблих я тримав, і бачив
У його очах незрячих бездонний океан.
(Старий страждалець сліпим був на три чверті,
Я не настільки гордий, аби не плакати за Ним і ним,
Ці спогади навік залишаться зі мною,
Ридала плоть за всім, що він втрачав, крім болю.
Він, будучи безгрішним, боявся вмерти
І Бога зневажав, при цьому був простим:
Старий, хоробрий, добрий чоловік в палкій гордині.
Ось дерев’яний дім його; ось його книги.
Він навіть хлопчиком ні перед ким не плакав;
І навіть зараз зумів свій приховати біль.
Я бачив як в його очах згасав останній промінь.
Тут серед світла владарюючого неба
Старий зі мною скрізь, куди б я не пішов,
Гуляючи серед лугів перед очима Сина,
На якого всі біди світу впали, наче сніг.
Стогнав, вмираючи, його страшив останній круг,
Останній звук, відхід у бездиханний світ:
Для сліз занадто гордий і слабкий, аби не плакать,
Він втрапив поміж двух ночей – між сліпотою й смертю.
О всеосяжний біль за ним, що він вмирає
У цей найтяжчий день. О, він був надто гордий,
Щоб плакати, він так і не зронив сльози.
Скільки я житиму, він житиме зі мною.)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=tgN1TmGkY2M[/youtube]
[b]Thomas Dylan ELEGY[/b]
Too proud to die; broken and blind he died
The darkest way, and did not turn away,
A cold kind man brave in his narrow pride
On that darkest day, Oh, forever may
He lie lightly, at last, on the last, crossed
Hill, under the grass, in love, and there grow
Young among the long flocks, and never lie lost
Or still all the numberless days of his death, though
Above all he longed for his mother's breast
Which was rest and dust, and in the kind ground
The darkest justice of death, blind and unblessed.
Let him find no rest but be fathered and found,
I prayed in the crouching room, by his blind bed,
In the muted house, one minute before
Noon, and night, and light. the rivers of the dead
Veined his poor hand I held, and I saw
Through his unseeing eyes to the roots of the sea.
(An old tormented man three-quarters blind,
I am not too proud to cry that He and he
Will never never go out of my mind.
All his bones crying, and poor in all but pain,
Being innocent, he dreaded that he died
Hating his God, but what he was plain:
An old kind man brave in his burning pride.
The sticks of the house were his; his books he owned.
Even as a baby he had never cried;
Nor did he now, save to his secret wound.
Out of his eyes I saw the last light glide.
Here among the light of the lording sky
An old man is with me where I go
Walking in the meadows of his son's eye
On whom a world of ills came down like snow.
He cried as he died, fearing at last the spheres'
Last sound, the world going out without a breath:
Too proud to cry, too frail to check the tears,
And caught between two nights, blindness and death.
O deepest wound of all that he should die
On that darkest day. oh, he could hide
The tears out of his eyes, too proud to cry.
Until I die he will not leave my side.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2022
Згасає світло, де не світить сонце;
Де море відступило, серця хвилі
Накочують припливи і відпливи;
І тануть в голові примари світлячків,
Суть світла
Проникає в плоть, де плоть ніщо на остові з кісток.
Свіча між стегнами
Горить у молодих і сіє, й спалює посіви часу;
Де не зійшов посів,
Плоди людські зростають до зірок,
Яскравіші за секс;
Де воск відсутній, є фітіль свічі.
Позаду згас світанок;
Від маківки до п’ят шаленство крові,
Як море, розлилося;
Ні перепон, ні меж, фонтаном до небес
із прутня струменять
Пророчий сміх і приторна печаль.
У впадинах очниць пітьма,
приваблюють сідниці й чималі цицьки;
Освітить день кістки;
Де холоду нема, там не зриває вітер
Зимовий одяг;
Весна туманом закрива повіки,
Згасає світло на загадках долі,
Думки туди скрадаються, де запахи дощу;
Де зникла логіка,
Там виростають на очах земні секрети,
І кров тече на сонці;
Над опустілим садом завмер світанок.
[i]Цим віршем Томас Ділан вперше призвернув увагу до свого незвичайного поетичного дару. В ньому багато "темної матерії". Без сумніву лише те, що мова в ньому про боротьбу світла й пітьмі, в якій ніби перемагає світло.
Редакцію журналу, в якому був опублікований цей вірш, читачі засипали гнівними листами, в яких осуджувалася аморальність вірша.[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=BuKj--weqqQ[/youtube]
[b]Thomas Dylan LIGHT BREAKS WHERE NO SUN SHINES[/b]
Light breaks where no sun shines;
Where no sea runs, the waters of the heart
Push in their tides;
And, broken ghosts with glow-worms in their heads,
The things of light
File through the flesh where no flesh decks the bones.
A candle in the thighs
Warms youth and seed and burns the seeds of age;
Where no seed stirs,
The fruit of man unwrinkles in the stars,
Bright as a fig;
Where no wax is, the candle shows its hairs.
Dawn breaks behind the eyes;
From poles of skull and toe the windy blood
Slides like a sea;
Nor fenced, nor staked, the gushers of the sky
Spout to the rod
Divining in a smile the oil of tears.
Night in the sockets rounds,
Like some pitch moon, the limit of the globes;
Day lights the bone;
Where no cold is, the skinning gales unpin
The winter’s robes;
The film of spring is hanging from the lids.
Light breaks on secret lots,
On tips of thought where thoughts smell in the rain;
When logics dies,
The secret of the soil grows through the eye,
And blood jumps in the sun;
Above the waste allotments the dawn halts.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2022
[quote]Все ідеальне, любий друже.
Керуак[/quote]
Спи достатньо.
Не роздавай поради.
Дбай про зуби і ясна.
Не бійся нічого, що ти не контролюєш. Не бійся, наприклад, що будинок розвалиться, коли ти спиш, або хтось, кого ти любиш, раптом впаде замертво.
Їж апельсини щоранку.
Будь привітним. Це допоможе тобі стати щасливим.
Збільшуй частоту пульсу до 120 ударів за хвилину протягом 20 хвилин чотири або п'ять разів на тиждень, роблячи щось, що тобі подобається.
Не втрачай надії. Нічого не чекай.
Спочатку дбай про речі, які поряд з домом. Прибери в своїй кімнаті, перш ніж рятувати світ. Потім врятуй світ.
Знай, що бажання бути ідеальним - це, мабуть, завуальований прояв іншого бажання - бути коханим, можливо, або не вмирати.
Дивися на дерева.
Скептично стався до всіх думок, але намагайся побачити певну цінність у кожній з них.
Одягайся так, як подобається і тобі, і всім оточуючим тебе.
Не таратор.
Чомусь навчайся кожного дня. (Dzien dobre!!)
Будь ввічливим з людьми, доки вони не дадуть привід ставитися до них погано.
Не зациклюйся ні на чому довше ніж тиждень, але не забувай, що змусило тебе злитися. Тримай гнів на відстані витягнутої руки. і дивися на нього, як на скляну кульку. Потім додай його до колекції скляних кульок.
Будь відданим.
Носи зручні черевики.
Плануй свої вчинки, щоб вони зберігали баланс задоволення і різноманітності.
Будь поблажливим зі старими людьми, навіть якщо вони неприємні. Якщо ти старий, будь поблажливим з молодими людьми. Не кидайся на них з ціпком, коли вони називають тебе дідом. Вони твої онуки!
Заведи тварину.
Не витрачай забагато часу на великі зібрання людей.
Якщо потребуєш допомоги, попроси про неї.
Виробляй хорошу поставу, доки вона не стане природною.
Якщо хтось вбиває твою дитину, візьми рушницю і знеси йому башку.
Плануй свій день, щоб ніколи не доводилося поспішати.
Висловлюй свою вдячність тим, хто робить щось для тебе, навіть якщо ти за це заплатив, Навіть якщо вони не чекають цього.
Не розтринькуй гроші, які ти можеш дати тим, хто їх потребує.
Враховуй зіпсованість суспільства. Або плач, коли виявиш, що воно набагато більше зіпсоване, ніж ти уявляв.
Коли ти щось позичаєш, повертай більше, ніж взяв.
Як можна частіше користуйся дерев'яними речами, а не пластиковими і металевими
Спостерігай за птахами угорі.
Після обіду мий посуд.
Угомонися.
Відвідуй закордонні країни, крім тих, в яких живуть люди, які висловлюють бажання вбити тебе.
Не чекай, щоб твої діти любили тебе, так буде, якщо вони захочуть.
Роздумуй про духовне. Потім заглиблюйся ще далі, коли ти це відчуваєш. Що там (тут)?
Співай час від часу.
Не запізнюйся, але якщо ти запізнився, не треба детальних і тривалих вибачень.
Не будь надто самокритичним чи занадто самозакоханим.
Не думай, що прогрес існує. Це не так.
Йди вгору.
Не практикуй канібалізм.
Уяви собі, що ти хотів би побачити, а потім не роби нічого, що зробить це неможливим.
Піднімай телефонну трубку принаймні двічі на тиждень.
Тримай свої вікна чистими.
Знищуй всі сліди особистої амбітності.
Не використовуй слово зникнення занадто часто.
Щоразу пробачай своїй країні. Якщо не можеш, їдь до іншої.
Якщо відчуваєш втому, відпочинь.
В чомусь зростай.
Не тиняйся на вокзалах, бурмочучи: "Ми всі колись помремо! "
Враховуй, що серед твоїх справжніх друзів є люди з різними життєвими цілями.
Цінуй прості радості, такі як задоволення від жування, насолода від стікання по спині теплої води, задоволення від прохолодного вітру, задоволення від сну.
Не вигукуй: "Немає чудових технологій!"
Дізнайся, як тренувати свої м'язи. Тренуй їх щодня.
Не депресуй від старіння. Це змушує тебе відчувати себе старішим. Що пригнічує.
Роби за раз одну справу.
Якщо ти обпечеш палець, негайно підстав його під холодну воду. Якщо ти вдариш палець молотком, тримай руку в повітрі двадцять хвилин. Ти здивуєшся цілющій дії холоду і сили тяжіння.
Навчися голосно свистіти.
Будь спокійним в умовах кризи. Чим критичніша ситуація, тим спокійнішим ти повинен бути.
Насолоджуйтесь сексом, але не надто ним захоплюйся. За винятком коротких періодів у твоєму підлітковому віці, юності, середньому віці та старості.
Враховуй зворотній бік усього.
Якщо тебе охопив страх, що ти занадто далеко вийшов у океан, оглянься і повертайся на рятувальному човні.
Бережи життя своєї дитини.
Відповідай на листи негайно. Використовуй гарні марки, як от з торнадо на ній.
Поплач якийсь час, але тільки тоді, коли ти один. Потім оціни, наскільки краще ти себе почуваєш. Не соромся кращих почуттів.
Не вдихай дим.
Дихай глибоко.
Не супереч поліцейським.
Не переступай бордюр,якщо не зможеш перейти через дорогу. з-за бордюра ти можеш вивчати пішоходів, які потрапили в пастку посеред божевільного і ревучого руху.
Будь хорошим.
Прогулюйся різними вулицями.
Повертайся.
Пам'ятай про те, що є, і про істину, якої немає. Зверни увагу, що ідея істини настільки ж потужна, як і ідея краси.
Уникай в'язниці.
У похилому віці стань містиком.
Використовуй зубну пасту Colgate з новою формулою запобігання зубному каменю.
Відвідуй друзів та знайомих у лікарні. Коли ти відчуваєш, що час піти, зроби це.
Будь чесним з собою, дипломатичним з іншими.
Не втрачай розум багато від чого. Це марна трата часу.
Читай і перечитуй чудові книги.
Копай яму лопатою.
Взимку перед тим, як лягати спати, зволожуй свою спальню.
Знай, що єдиними ідеальними речами є трьохсота гра в боулінг і 27 удар, 27 виліт в бейсболі.
Пий багато води. На питання, що ти хотів би випити, кажи: "Води, будь ласка".
Запитуй: "Де туалет?", а не "Де можна помочитися?"
Стався добре до фізичних предметів.
Починаючи з сорокарічного віку, кожні кілька років отримуй повне "клінічне обстеження" лікарем, якому ти довіряєш і почуваєшся з ним комфортно.
Не читай газети більше одного разу на рік.
Дізнайся, як сказати "привіт", "дякую" та "палички для їжі" на китайській мандаринській мові.
Лайся і шаленій, але спокійно.
Будь особливо доброзичливим з іноземцями.
Дивися вистави тіньового лялькового театру та уявляй, що ти один з цих персонажів. Або всі вони.
Винеси сміття.
Люби життя.
Плати без здачі.
Коли на вулиці зйомки, не підходь близько до вікна.
[b]How to Be Perfect[/b]
[quote]Everything is perfect, dear friend.
KEROUAC
[/quote]Get some sleep.
Don't give advice.
Take care of your teeth and gums.
Don't be afraid of anything beyond your control. Don't be afraid, for instance, that the building will collapse as you sleep, or that someone you love will suddenly drop dead.
Eat an orange every morning.
Be friendly. It will help make you happy.
Raise your pulse rate to 120 beats per minute for 20 straight minutes four or five times a week doing anything you enjoy.
Hope for everything. Expect nothing.
Take care of things close to home first. Straighten up your room before you save the world. Then save the world.
Know that the desire to be perfect is probably the veiled expression of another desire—to be loved, perhaps, or not to die.
Make eye contact with a tree.
Be skeptical about all opinions, but try to see some value in each of them.
Dress in a way that pleases both you and those around you.
Do not speak quickly.
Learn something every day. (Dzien dobre!)
Be nice to people to behave badly.
Don't stay angry about anything for more than a week, but don't forget what made you angry. Hold your anger out at arm's length and look at it, as if it were a glass ball. Then add it to your glass ball collection.
Be loyal.
Wear comfortable shoes.
Design your activities so that they show a pleasing balance and variety.
Be kind to old people, even when they are obnoxious. When you become old, be kind to young people. Do not throw your cane at them when they call you Grandpa. They are your grandchildren!
Live with an animal.
Do not spend too much time with large groups of people.
If you need help, ask for it.
Cultivate good posture until it becomes natural.
If someone murders your child, get a shotgun and blow his head off.
Plan your day so you never have to rush.
Show your appreciation to people who do things for you, even if you have paid them, even if they do favors you don't want.
Do not waste money you could be giving to those who need it.
Expect society to be defective. Then weep when you find that it is far more defective than you imagined.
When you borrow something, return it in an even better condition.
As much as possible, use wooden objects instead of plastic or metal ones.
Look at that bird over there.
After dinner, wash the dishes.
Calm down.
Visit foreign countries, except those whose inhabitants have expressed a desire to kill you.
Don't expect your children to love you, so they can, if they want to.
Meditate on the spiritual. Then go a little further, if you feel like it. What is out (in) there?
Sing, every once in a while.
Be on time, but if you are late do not give a detailed and lengthy excuse.
Don't be too self-critical or too self-congratulatory.
Don't think that progress exists. It doesn't.
Walk upstairs.
Do not practice cannibalism.
Imagine what you would like to see happen, and then don't do anything to make it impossible.
Take your phone off the hook at least twice a week.
Keep your windows clean.
Extirpate all traces of personal ambitiousness.
Don't use the word extirpate too often.
Forgive your country every once in a while. If that is not possible, go to another one.
If you feel tired, rest.
Grow something.
Do not wander through train stations muttering, "We're all going to die!"
Count among your true friends people of various stations of life.
Appreciate simple pleasures, such as the pleasure of chewing, the pleasure of warm water running down your back, the pleasure of a cool breeze, the pleasure of falling asleep.
Do not exclaim, "Isn't technology wonderful!"
Learn how to stretch your muscles. Stretch them every day.
Don't be depressed about growing older. It will make you feel even older. Which is depressing.
Do one thing at a time.
If you burn your finger, put it in cold water immediately. If you bang your finger with a hammer, hold your hand in the air for twenty minutes. You will be surprised by the curative powers of coldness and gravity.
Learn how to whistle at earsplitting volume.
Be calm in a crisis. The more critical the situation, the calmer you should be.
Enjoy sex, but don't become obsessed with it. Except for brief periods in your adolescence, youth, middle age, and old age.
Contemplate everything's opposite.
If you're struck with the fear that you've swum out too far in the ocean, turn around and go back to the lifeboat.
Keep your childish self alive.
Answer letters promptly. Use attractive stamps, like the one with a tornado on it.
Cry every once in a while, but only when alone. Then appreciate how much better you feel. Don't be embarrassed about feeling better.
Do not inhale smoke.
Take a deep breath.
Do not smart off to a policeman.
Do not step off the curb until you can walk all the way across the street. From the curb you can study the pedestrians who are trapped
in the middle of the crazed and roaring traffic.
Be good.
Walk down different streets.
Backwards.
Remember beauty, which exists, and truth, which does not. Notice that the idea of truth is just as powerful as the idea of beauty.
Stay out of jail.
In later life, become a mystic.
Use Colgate toothpaste in the new Tartar Control formula.
Visit friends and acquaintances in the hospital. When you feel it is time to leave, do so.
Be honest with yourself, diplomatic with others.
Do not go crazy a lot. It's a waste of time.
Read and reread great books.
Dig a hole with a shovel.
In winter, before you go to bed, humidify your bedroom.
Know that the only perfect things are a 300 game in bowling and a 27-batter, 27-out game in baseball.
Drink plenty of water. When asked what you would like to drink, say, "Water, please."
Ask "Where is the loo?" but not "Where can I urinate?"
Be kind to physical objects.
Beginning at age forty, get a complete "physical" every few years from a doctor you trust and feel comfortable with.
Don't read the newspaper more than once a year.
Learn how to say "hello," "thank you," and "chopsticks" in Mandarin.
Belch and fart, but quietly.
Be especially cordial to foreigners.
See shadow puppet plays and imagine that you are one of the characters. Or all of them.
Take out the trash.
Love life.
Use exact change.
When there's shooting in the street, don't go near the window.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022
[quote]„Здебільшого ми не тільки не знаємо, але навіть не здогадуємося, що кожен з нас – нейрогенетичний робот. Ми в полоні наших уявлень, нашої моралі, системи цінностей, наукових парадигм і масових ілюзій.”
(Тімоті Лірі „Технологія зміни свідомості в деструктивних культах”)[/quote]
Людина приходить у світ, не маючи ні власного тіла, ні власної волі, ні власної думки. Перше усвідомлення себе в світі – єдність із матір'ю. Потім приходить відчуття самості, відокремленості від світу, де все живе й неживе має волю до дії.
Дитинство розмовляє з деревами і звірами, висловлює своє захоплення ящірці і здивування жукові. Чи то душа світу відкрита дитині, чи то дитяча душа єдина з душею світу. Єдність і самість приходитимуть почергово, аж доки не настане. єднання зі світом, за яким вже ніколи не прийде самість.
Життя – це відкриття світу і усвідомлення свого дійсного й уявного місця в ньому. Згадайте своє перше відкриття: „Ма-мо! Ніж – це магніт! Поглянь, він притягує до себе залізні ошурки!” І мама відповість, що магнітні властивості вістря були відомі ще древнім грекам. Ох вже ці древні греки! Вони ще не раз нас випередять і применшать значущість наших власних відкриттів.
Малолюдний ранок. Одні й ті ж люди, собаки, автомобілі, тролейбуси в один і той же час на тих же місцях переконують у незмінності світу. Ось у повній гармонії обстежує кущі і бур'яни статечна пара: безпородний Бобик на одному кінці повідка і опецькуватий чоловік років до шістдесяти – на другому. Накульгує назустріч молодик з загіпсованою рукою і забинтованою ногою – розходжується після травм. З наполегливістю священного жука скарабея, який своїм навозним сонцем щодня повторює путь небесного світила, немолоді чоловік і жінка штовхають візок з об'ємними баулами у міфічну ринкову економіку.
На підході до в'їзду в тролейбусне депо збирається за законами функціонування пташиних спільнот щоденна горобина тусовка. З півсотні горобців метушаться на доріжці – обговорюють вчорашні новини. Помітивши небезпеку, пурхають на ближні кущі. На дорозі залишається закохана пара. Він розчепірив перед подружкою крильця, вертикально виставив ховстик, хвацько скаче і цвірінчить - вихваляється своїм завзяттям. Вона не зводить з нього захоплених очей. І він втрачає голову - з розчепіреними крильцями й задраним хвостиком відчайдушно скаче перед людиною. Відчуваю, як завмирає від жаху і любові його подружка, як тріпотить його хоробре серце. Дати б легенького підсрачника, щоб летів через дорогу аж до своїх однокровців. Але проникаюся героїчністю моменту. Обходжу. Хай будуть щасливі.
В пам'яті зринає недавнє – перед будинком зграя голубів. Як водиться, гулять, воркують, туркочуть, роззолочені кавалери надимаються, крутяться перед непоказними подружками. При наближенні людини зграя знялася і полетіла геть. Так само залишилися на землі двоє – він і вона. Вона завмерла обіч дороги. А він, розпустивши віялом хвіст і вдвічі збільшишись у розмірах, киваючи голівкою, дріботить перед людиною, не тямлячи себе від страху і відваги. Так по-людськи!
Звідки у морі незмінності беруться божевільні програми поведінки, які природний добір повинен би викреслити з генів? Древні греки намагалися розгадати природу речей, але не надто задумувалися над механізмами поведінки всього рефлексуючого і мислячого. Зі своїми пташиними спостереженнями я теж запізнилася, але не так безнадійно, як з греками - десь на півстоліття. У 1973 році австрійський зоолог Конрад Лоренц став одним з лауреатів Нобелівської премії з фізіології та медицини за дослідження поведінки тварин.
Хлопчику, який тягнув додому все, що ворушиться, сусід подарував домашнє каченя, яке тільки-но вилупилося з яйця. За багатьма з нас у дитинстві бігали, стрибали чи літали приручені тварини і птахи, але саме Лоренца каченя підштовхнуло до відкриття явища імпринтингу.
Вже дорослим, вивчаючи поведінку інкубаторських гусенят, Лоренц знову звернув увагу на те, що його гусенята ходили за ним, як за гускою. Чому? Як відбувається перепрограмування вроджених поведінкових актів у реальному гусячому житті? Відповіддю стало відкриття, що новонароджене пташеня інстинктивно звертає увагу і сприймає за матір перший рухомий об'єкт, що потрапляє в його поле зору. Цим об'єктом у природі є мати. Її вигляд стає зразком особи свого виду, приводить в дію вроджені інстинкти. У курчат і гусенят запам'ятовування зразків поведінки (імпринтинг) відбувається у перші 13 – 16 годин після народження. Ця інформація створює негативний чи позитивний імпульс для формування умовних рефлексів. Імпринти і умовні рефлекси є основою сприйняття реальності.
В експерименті з гусенятами в якості перших рухомих об'єктів фіксувалася людина, рухома кулька, відро, чобіт, дерев'яний ящик, тощо. В пору статевої зрілості піддослідні гусенята шукали собі партнера для парування не серед гусей, а серед людей чи предметів, які в пору імпринтигу сприйняли як зразок особи свого виду.
Важливість імпринтингу для формування повноцінної людської особистості можна спостерігати на здичавілих дітях, які виросли серед тварин або в ізоляції від людського суспільства. Вони не здатні навчитися говорити, їсти людську їжу, носити одяг. Неможливо змінити вкарбовані в дитячу підсвідомість механізми поведінки.
В періоди імпринтної вразливості (раннє дитинство, сильні нервові потрясіння, різка зміна суспільних умов) програмується система уявлень, свідомість, сприйняття реальності і модель мислення – „бульбашка” („тунель”) індивідуальної реальності. Свідомість людини автоматично відкидає все, що не вписуються в її реальність і сприймає лише те, що відповідає її системі уявлень. Аргументи і переконування безсилі - імпринтинг не потребує логічних доказів, оскільки відбувається на емоційній основі.
Згідно теорії формування імпринтів, розробленої Тімоті Лірі, мозок кожної людини складається з восьми „міні-мозків”- контурів, які послідовно програмуються або перепрограмовуються протягом її життя. Чотири контури містяться у лівій півкулі, вони активні і відповідають за соціальне виживання людини. Решта чотири містяться в правій півкулі. Людина здатна жити і без них, вони активізуютьтся або не активізуються в подальшій еволюції, їх стан повністю визначається індивідуальними особливостями.
Перші чотири контури умовно називають контурами немовляти, дитини, учня, дорослої людини.
Контур немовляти найбільш древній, він еволюціонує близько мільярда років. Його функція – зебезпечення біологічного виживання. Він запрограмований на пошук їжі, тепла, безпечного і комфортного місця біля материнського організму або найближчого об'єкту, здатного його замінити. Імпринти цього контура визначають довіру чи недовіру до зовнішнього світу. Його сигнали мають найвищий пріоритет, коли він повідомляє про небезпеку, блокуються будь-які сигнали від решти контурів.
Для перепрограмування імпринтів цього контура людину слід повернути в пору дитинства, коли формувався цей контур, тобто в стан імпринтної вразливості цього контура. Політики встановлюють стосунки довіри материнськими (батьківськими) обіцянками „їжі і тепла”. Заручник, захоплений в полон терористами, відчуває сильну емоційну прив'язаність до того, хто приносить їжу (Стокгольмський синдром).
.
Контур дитини – формувався близько п'ятисот мільйонів років тому, ймовірно, з появою перших хребетних тварин. Це емоційний мозок, відповідальний за захист своєї території. У людини активізується, коли дитина починає засвоювати простір навкруг себе – повзати, ходити, маніпулювати близькими людьми. В цей час визначаються подразники, які в майбутньому автоматично викликатимуть агресію чи поведінку покірності і співробітництва. Випадковий хід подій визначить майбутній статус значимості людини: сильне, домінуюче і доброзичливе его чи слабке, залежне, недружнє его.
Імпринтна вразливість цього контура викликається переведенням людини у стан безпорадної жертви. Рекет, тортури, приниження змушують людину визнати пониження свого статусу і змінити стиль емоційно-територіальної політики чи відмовитися від захисту своєї території .
Контур учня – виник 4 - 5 мільйонів років тому, в епоху неоліту, коли гомініди почали відділятися від зграй інших приматів. Це раціональний (вербально-символьний) розум, пов'язаний з мовою і пізнанням. Якщо оточення стимулює розвиток цього контура, дитина одержує імпринт кмітливості, має умілі руки і добре розвинену мову. Якщо зростає серед недалеких людей, одержує імпринт тупиці. Освітні програми виправити одержані імпринти неспроможні, бо формування імпринтів цього контуру завершується до 3,5 рокув. Цей контур – основа наук, мистецтв, ремесел.
Імпринтна вразливість цього контура виникає, якщо людина опиняється серед людей, які говорять іншою мовою і/або мають інші погляди, інші моральні цінності. Потреба біологічного виживання і відстоювання емоційно-територіального статусу стимулюють переімпритингування третього контура. Щоб вижити і зберегти статус більшість людей вибирають конформізм.
Контур дорослої людини (соціостатевий) – постгомінідний мозок Homo Sapiens, одомашненої людини в постіндустріальному суспільстві. Сформувався близько 3000 років тому, коли суспільна еволюція запрограмувала статеві ролі для своїх членів. Пов'язаний з сімейною поведінкою, призначений для передачі племінної і етнічної культури від покоління до покоління. Цей контур узгоджує статевий апарат з імпринтованою соціальною поведінкою, активізується і імпринтується в період статевого дозрівання, коли залози внутрішньої секреції починають виробляти статеві гормони. Підлітки одержують зафіксоване на розмноження і оргазм нове тіло, яке шукає сексуальний об'єкт для спарювання.
Сильна імпринтна вразливість і перший сексуальний досвід імпринтується в характерну сексуальну роль, яка закріплюється біохімічно і залишається на все життя. Специфічні статеві дисфункції виникають після специфічного досвіду підлітка в перших статевих актах. Статева поведінка значною мірою визначає мораль суспільства і сім'ї. Статевий акт обумовлюється найжорсткішими загрозами й табу до такої міри, що більшість людей поняття мораль поширюють лише на статеву поведінку.
„Четвертий контур майже з повним правом можна назвати контуром вини – майже всі і майже скрізь приховують своє справжнє сексуальне обличчя і грають на людях певну сексуальну роль, загальноприйняту для їхньої статі в їхньому племені.” (К.А.Уілсон „Психологія еволюції”)
Сексуальний імпринт заморожує поведінку, зводить її до набору роботичних циклів, тобто виконання інстинктивних ритуалів, характерних для птахів чи комах.
Переімпритингування еротичного мозку можливе в результаті біохімічних впливів (алкоголь, психоделічні речовини) або одночасно с препрограмуванням першого (виживання) і другого (статус) контурів.
Всі ми імпринтовані, але не всі розуміють, що реальність будь-якої іншої людини має не менше сенсу, ніж наша власна реальність. Набуття імпринтів, як і їхнє перепрограмування, достатньо просте. Перший контур перепрограмується ізоляцією від суспільства в атмосфері страху. Відповідальний за статус людини в спільноті другий контур програмується повторенням емоційно значимих фраз. Третій контур програмується залученням до оккультних вчень. Четвертий – сексом, звільненим від відчуття вини.
Курт Левін довів, що основні зміни особистості відбуваються під впливом групи. З соціобілогоічної точки зору це пояснюється тим, що шанси вижити в групі значно більші, ніж водиночку. Людина потребує постійної стимуляції – неперервного надходження інформації, яка б підтверджувала справжність її реальності, потребує поряд інших людей, які поділяють її соціальні ілюзії, її соціальну реальність. Еволюція закріпила цю потребу на генетичному рівні. Людська потреба в груповому конформізмі і підпорядкуванні владі активно використовується для зміни індивідуальної і групової свідомості за допомогою технологій модифікації поведінки.
Стан розвитку нашого суспільства заохочує тупість як найбільший відповідник затребуваним видам трудової діяльності. Контур біовиживання і емоційно-територіальний контур зі слабко розвиненим раціональним контуром підтримують необхідний для цього обсях знань, навиків і умінь. Будь-який шахрай, здатний активізувати примітивні біовиживальні страхи і територіальну (патріотичну) войовничість, має шанси здобути максимальну підтримку на виборах. Інтелектуал продовжує сліпо проповідувати демократію – владу народу. А натиснути на контури біовиживання та територіальний контур слабО?
Малолюдний ранок. Біля мого дому неохайні чоловік і жінка порпаються у сміттєвих контейнерах В кількох метрах від них чекає своєї черги на доступ до годівниці бездомний ротвейлер. Відмічаю появу на його шиї металевого ланцюжка – хтось сердобольний в такий спосіб намагається збільшити його шанси на виживання.
Над підстриженою травою зажовтіли кульбабками квіти яструбинки – скоро осінь. Якою буде весна?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022
На стінах ніщо
І тільки спливає сирість.
Темно і зимно тут.
Але темно і зимно
Після того як згас вогонь.
Ніщо - але після бізонів
Намальованих охрою.
Ніщо - але ніщо не втрачене
Після тривалого опору
Схиленої голови.
Але ж Ніщо Прекрасне.
Варте великої літери.
Єресь у порівнянні з простим небуттям,
Неповторна і горда різниця.
Ніщо - але після нас,
Хто були тут
І серця свої їли,
І пили свою кров.
Ніщо, невже танець наш
Недотанцьований.
Твоя першість у пристрасті
Стегон, рук, ший, облич.
Моя першість в святому лоні
З маленькими паскалями.
Тиша - але після закликів.
Не рідня сонній тиші.
Тиша, що мала горлянки, труби і барабани.
Він прищепив її тут як квітку
Вигуків, сміху.
Тиша - але в пітьмі
з розплющеними очима.
Пітьма - але у холоді
до шкіри, до кісток.
Холод - але смерті.
На землі, можливо, єдиній
У небі? Можливо, сьомій?
Ти задихаєшся в порожнечі
і дуже хотів би знати.
[i]Наскельний малюнок з печери Ласко (Франція, департамент Дордонь),18 - 15 тисячоліття до н.е.[/i]
[b]Wisława Szymborska JASKINIA[/b]
Na ścianach nic
I tylko wilgoć spływa.
Ciemno i zimno tu.
Ale ciemno i zimno
Po wygasłym ogniu.
Nic- ale po bizonie
Ochra malowanym.
Nic- ale nic zaległe
Po długim oporze
Pochylonego łba.
A więc Nic Piękne.
Godne dużej litery.
Herezja wobec potocznej nicości,
Nienawrócona i dumna z różnicy.
Nic- ale po nas,
Którzyśmy tu byli
I serca swoje jedli,
I krew swoja pili.
Nic, czyli taniec nasz
Niedotańczony.
Twoje pierwsze u płomienia
Uda, ręce, karki, twarze.
Moje pierwsze święte brzuchy
Z maleńkimi paskalami.
Cisza- ale po głosach.
Nie z rodu cisz gnuśnych.
Cisza, co kiedyś swoje gardła miała, piszczałki i bębenki.
Szczepił ją tu jak dziczkę
Skowyt, śmiech
Cisza- ale w ciemnościach
Wywyższonych powiekami.
Ciemności- ale w chłodzie
Przez skórę, przez kość.
Chłód- ale śmierci.
Na ziemi może jednej
W niebie? Może siódmym?
Wygłowiłeś się z pustki
I bardzo chcesz wiedzieć.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2022
Допоки жінка ця із Рейксмузею
в зображуваній тиші й зосередженості
зі жбанка в миску молоко
переливає день за днем,
не заслуговує світ
на кінець світу.
[i]Йоганнес Вермер "Молочниця", близько 1660 року, полотно, олія, придбано у спадкоємців Йонхера П.Х. Сікса ван Вромаде, Амстердам, 1908 р., Рейксмузей (Державний музей), Амстердам, Голландія
Johannes Vermeer "Het melkmeisje", around 1660, oil on canvas, Purchased from the heirs of Jonkheer P.H. Six van Vromade, Amsterdam, 1908, Rijksmuseum, Amsterdam
[/i]
[b]Wisława Szymborska VERMEER
[/b]Dopóki ta kobieta z Rijksmuseum
w namalowanej ciszy i skupieniu
mleko z dzbanka do miski
dzień po dniu przelewa,
nie zasługuje Świat
na koniec świata.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2022
На Іст-Рівер і Бронксі
співають юнаки, роздягнені до пояса,
про шкіру, колесо, оливу й молот.
В копальні дев’яносто тисяч шахтарів шукають срібло,
і діти малюють східці й перспективи.
Але ніхто не фантазує,
ніхто не хоче бути річкою,
ніхто не любить особливе листя,
ніхто не розмовляє з лазурним берегом.
На Іст-Рівер і в Квінсборо*
юнаки змагаються з індустрією,
євреї перев’язують річному фавну
троянду циркумзиції**,
і з неба обрушуються на мости й дахи
стада бізонів, гнаних вітром.
Але ніхто не завмирає,
ніхто не хоче стати хмарою,
ні відшукати папороть
чи жовте коло тамбурина.
Коли виходить місяць,
він обертає колесо, яке повалить небо;
у межах спиць замкнуться спогади,
і в домовинах винесуть нероб.
Нью-Йорк брудний,
Нью-Йорк дротів і смерті.
Що за тайну приносить ангел за щокою?
Які посіє зерна істини правдивий голос?
Про що жахливі сни твоїх покритих брудом анемон?
Ні на мить, прекрасний старче Волте Вітмен,
не промайнула борода твоя з метеликів,
ні одяг зношений із місяцем у тебе на плечі,
ні твої стегна непорочні Аполлона,
ні голос твій, як стовп із попелу;
старійшина, прекрасний, як туман,
який подібно птаху плакав,
який пронизував інтимністю,
сатирів ворог,
ворог виноградних лоз,
закоханий в тіла під грубою тканиною.
Не раз, прекрасний, мужній,
серед вугільник куп, реклами й залізниць
він мріяв стати річкою й заснути подібно річці,
з таким товаришем, який його душі довірить
маленькі болі недосвідченого леопарда.
Не забутий Адам по крові, справжній мачо,
самітник в морі, Волт Вітмен, старий і гарний,
тому що сидні веранд,
завсідники пивниць,
мешканці стічних канав,
трясучись між ногами візників
чи повернувшись до столів з абсентом,
тебе, Волт Вітмен, обзивали педерастом.
І він також! Також! І тикали
на твою бороду, невинну й осяйну,
блондини з Півночі й нікчемні негри,
збіговисько кричало і звивалося,
як кішки, як гадюки,
педераст, Волт Вітмен, педераст,
нещирі плакальщика, варті батога,
кидалися й впивалися у непокірного.
І він також! Також! Брудними пальцями
хапали твою мрію,
де друг з тобою їсть яблуко***
з ледь чутним присмаком бензину,
і в ньому співає сонце
для підлітків, що йдуть до мосту грати.
Але не сподівався ти злих поглядів,
найгіршого багна, в якому тонуть діти,
не чекав зневажливих плювків,
підступних ран від животастих жаб,
від педерастів у автомобілях і на верандах,
в той час, як місяць батогом жене за ріг кошмари.
Ти шукав когось відкритого, як ріки,
бика і мрію, єдність водорослей із гребним гвинтом,
причину твого болю, камелію твоєї смерті,
ридаючого в полум’ї екватора твоєї тайни.
Бо справедливо, щоб людина не шукала насолод
в кривавих джунглях завтрашнього дня.
Є в неба береги, в яких нема життя,
і є тіла, яких не слід торкатись вранці.
Журба, журба, фантазії, причини й мрії.
На цьому світі, друже, журба, журба.
Мерці гниють під бій міських курантів,
війна несе біду й мільйони сірих пацюків,
багатії дають своїм коханкам
повільне умирання світла
й життя нікчемне, марне, без святинь.
Людина може, якщо хоче, приборкувати пристрасть
в коралах вен чи у блакиті неба.
Кохання завтра здійметься горою і Час
піде дрімати з вітром серед гілля.
То ж я не подаю свій голос, старий Волт Вітмен,
ні проти юнака, який малює
на подушці ім’я дівоче,
ні проти юнака, що приміряє весільне плаття
cховане у шафі,
ні проти самітників у казино,
які зневажливо повій частують пійлом,
ні проти чоловіків з невинними очима,
які кохають людину і пристрасть спалює безмовні їхні губи.
Мій голос проти педерастів міста,
обрюзглих тіл із сороміцькими думками,
першопричину бруду, гарпій, убивців мрії
про Кохання, одягнене в корону щастя.
Мій голос проти тих, хто хлопчикам дає
погибелі вульгарні краплі з отрутою гіркою.
Я завжди проти вас,
геї Америки,
пташки Гавани,
підори Мексики,
гомики Кадіса,
бички Севільї,
задниці Мадрида,
квіточки Аліканте,
аделаїди Португалії.
Педерасти всього світу, убивці ніжності!
Прислужники жінок, вбиралень їхніх цуцики,
чванливо на базарах ви трясете віялами
чи ціпенієте у засідках з цикутою.
Не ждіть пощади! Смерть
струменить у вас з очей
і на болоті розкидає сірі квіти.
Не ждіть пощади! Слухайте!
Сором’язливі, безгрішні,
традиційні, знамениті, благаючі,
тим заклопотані, щоб припинити вакханалію.
А ти, прекрасний Волте Вітмене, відпочивай на березі Гудзону,
із бородою на полюс й розкритими обіймами.
М’який, як глина чи снігопад, ти словом кличеш
друзів, стерегти твою безплотну лань.
Спи, все минуло.
Від танцю стін здригаються луги,
Америку заполонили машини й сльози.
Я хочу, щоб могутній вітер глухої ночі
розкидав квіти й листя зводу, під яким ти спиш,
і негритянський хлопчик повідомив грошовитим білим,
що наступає торжество пшениці.
[i]* Іст-Рі́вер (англ. East River) — судохідна протока в місті Нью-Йорк між затокою Аппер-Нью-Йорк-Бей і протокою Лонг-Айленд-Саунд, відділяючою нью-йоркські райони Манхеттен і Бронкс від Брукліна й Куїнса. З’єднана з річками Гудзон і Гарлем.
** Міст Куі́нсборо (англ. Queensboro Bridge), або Міст 59-ї вулиці (англ. 59th Street Bridge) — консольний міст через Іст-Рівер в Нью-Йорку.
*** Яблуко у Волта Вітмена здебільшого символізує заборонений плід з райського дерева пізнання[/i]
[b]Federico García Lorca ODA A WALT WHITMAN[/b]
Por el East River y el Bronx
los muchachos cantaban enseñando sus cinturas,
con la rueda, el aceite, el cuero y el martillo.
Noventa mil mineros sacaban la plata de las rocas
y los niños dibujaban escaleras y perspectivas.
Pero ninguno se dormía,
ninguno quería ser el río,
ninguno amaba las hojas grandes,
ninguno la lengua azul de la playa.
Por el East River y el Queensborough
los muchachos luchaban con la industria,
y los judíos vendían al fauno del río
la rosa de la circuncisión
y el cielo desembocaba por los puentes y los tejados
manadas de bisontes empujadas por el viento.
Pero ninguno se detenía,
ninguno quería ser nube,
ninguno buscaba los helechos
ni la rueda amarilla del tamboril.
Cuando la luna salga
las poleas rodarán para tumbar el cielo;
un límite de agujas cercará la memoria
y los ataúdes se llevarán a los que no trabajan.
Nueva York de cieno,
Nueva York de alambres y de muerte.
¿Qué ángel llevas oculto en la mejilla?
¿Qué voz perfecta dirá las verdades del trigo?
¿Quién el sueño terrible de sus anémonas manchadas?
Ni un solo momento, viejo hermoso Walt Whitman,
he dejado de ver tu barba llena de mariposas,
ni tus hombros de pana gastados por la luna,
ni tus muslos de Apolo virginal,
ni tu voz como una columna de ceniza;
anciano hermoso como la niebla
que gemías igual que un pájaro
con el sexo atravesado por una aguja,
enemigo del sátiro,
enemigo de la vid
y amante de los cuerpos bajo la burda tela.
Ni un solo momento, hermosura viril
que en montes de carbón, anuncios y ferrocarriles,
soñabas ser un río y dormir como un río
con aquel camarada que pondría en tu pecho
un pequeño dolor de ignorante leopardo.
Ni un sólo momento, Adán de sangre, macho,
hombre solo en el mar, viejo hermoso Walt Whitman,
porque por las azoteas,
agrupados en los bares,
saliendo en racimos de las alcantarillas,
temblando entre las piernas de los chauffeurs
o girando en las plataformas del ajenjo,
los maricas, Walt Whitman, te soñaban.
¡También ese! ¡También! Y se despeñan
sobre tu barba luminosa y casta,
rubios del norte, negros de la arena,
muchedumbres de gritos y ademanes,
como gatos y como las serpientes,
los maricas, Walt Whitman, los maricas
turbios de lágrimas, carne para fusta,
bota o mordisco de los domadores.
¡También ése! ¡También! Dedos teñidos
apuntan a la orilla de tu sueño
cuando el amigo come tu manzana
con un leve sabor de gasolina
y el sol canta por los ombligos
de los muchachos que juegan bajo los puentes.
Pero tú no buscabas los ojos arañados,
ni el pantano oscurísimo donde sumergen a los niños,
ni la saliva helada,
ni las curvas heridas como panza de sapo
que llevan los maricas en coches y terrazas
mientras la luna los azota por las esquinas del terror.
Tú buscabas un desnudo que fuera como un río,
toro y sueño que junte la rueda con el alga,
padre de tu agonía, camelia de tu muerte,
y gimiera en las llamas de tu ecuador oculto.
Porque es justo que el hombre no busque su deleite
en la selva de sangre de la mañana próxima.
El cielo tiene playas donde evitar la vida
y hay cuerpos que no deben repetirse en la aurora.
Agonía, agonía, sueño, fermento y sueño.
Éste es el mundo, amigo, agonía, agonía.
Los muertos se descomponen bajo el reloj de las ciudades,
la guerra pasa llorando con un millón de ratas grises,
los ricos dan a sus queridas
pequeños moribundos iluminados,
y la vida no es noble, ni buena, ni sagrada.
Puede el hombre, si quiere, conducir su deseo
por vena de coral o celeste desnudo.
Mañana los amores serán rocas y el Tiempo
una brisa que viene dormida por las ramas.
Por eso no levanto mi voz, viejo Walt Whítman,
contra el niño que escribe
nombre de niña en su almohada,
ni contra el muchacho que se viste de novia
en la oscuridad del ropero,
ni contra los solitarios de los casinos
que beben con asco el agua de la prostitución,
ni contra los hombres de mirada verde
que aman al hombre y queman sus labios en silencio.
Pero sí contra vosotros, maricas de las ciudades,
de carne tumefacta y pensamiento inmundo,
madres de lodo, arpías, enemigos sin sueño
del Amor que reparte coronas de alegría.
Contra vosotros siempre, que dais a los muchachos
gotas de sucia muerte con amargo veneno.
Contra vosotros siempre,
Faeries de Norteamérica,
Pájaros de la Habana,
Jotos de Méjico,
Sarasas de Cádiz,
Ápios de Sevilla,
Cancos de Madrid,
Floras de Alicante,
Adelaidas de Portugal.
¡Maricas de todo el mundo, asesinos de palomas!
Esclavos de la mujer, perras de sus tocadores,
abiertos en las plazas con fiebre de abanico
o emboscadas en yertos paisajes de cicuta.
¡No haya cuartel! La muerte
mana de vuestros ojos
y agrupa flores grises en la orilla del cieno.
¡No haya cuartel! ¡Alerta!
Que los confundidos, los puros,
los clásicos, los señalados, los suplicantes
os cierren las puertas de la bacanal.
Y tú, bello Walt Whitman, duerme a orillas del Hudson
con la barba hacia el polo y las manos abiertas.
Arcilla blanda o nieve, tu lengua está llamando
camaradas que velen tu gacela sin cuerpo.
Duerme, no queda nada.
Una danza de muros agita las praderas
y América se anega de máquinas y llanto.
Quiero que el aire fuerte de la noche más honda
quite flores y letras del arco donde duermes
y un niño negro anuncie a los blancos del oro
la llegada del reino de la espiga.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2022
Є один корінь гіркий
і світ з тисячами дахів.
Не спинити малій руці
води, що плинуть в ріці.
Куди ти йдеш? Звідки? Куди?
Має небо тисячі дір -
старання маленьких бджіл?
і має корінь гіркий.
Гіркий.
Боляче ступням ніг,
і обличчю зсередини,
і свіжій колоді боляче
бути зрубаним деревом.
Кохання! Вороже мій,
їси ти корінь гіркий!
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=WPMBkjjcSLY[/youtube]
[b]Federico García Lorca GACELA DE LA RAÍZ AMARGA[/b]
Hay una raíz amarga
y un mundo de mil terrazas.
Ni la mano más pequeña
quiebra la puerta de agua.
¿Dónde vas? ¿adónde? ¿dónde?
Hay un cielo de mil ventanas
?batalla de abejas lívidas?
y hay una raíz amarga.
Amarga.
Duele en la planta del pie,
el interior de la cara
y duele en el tronco fresco
de noche recién cortada.
¡Amor! Enemigo mío
¡muerde tu raíz amarga!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2022
Білі руки я кохав у Шалімарі,
Де ви? Хто хмільний від ваших чарів?
Хто щасливий йде дорогою за вами,
Там в кінці його чекає біль прощання?
О, вершитель млосний радості і щему,
Розпорядник входу в пекло чи до раю,
Як гаряча кров тече бурхливо в венах,
Від обіймів і до помаху прощання.
Млосні руки, нігті - лотоса бутони
в тихих водах, біля них ми завмирали,
Краще б ви стискали моє горло,
щоб убити, ніж прощально помахали.
[i]Лоуренс Хоуп (Адела Флоренс) (1865 – 1904) – англійська поетеса. Вийшла заміж за полковника Бомбейської армії, талановитого лінгвіста Малколма Хассельса Ніколсона. Після його смерті від невдалої анестезії покінчила життя самогубством. Своєрідний аналог саті - право дружини послідувати за чоловіком після його смерті.[/i]
[b]Laurence Hope KASHMIRI SONG[/b]
Pale hands I loved beside the Shalimar,
Where are you now? Who lies beneath your spell?
Whom do you lead on Rapture's roadway, far,
Before you agonise them in farewell?
Oh, pale dispensers of my Joys and Pains,
Holding the doors of Heaven and of Hell,
How the hot blood rushed wildly through the veins,
Beneath your touch, until you waved farewell.
Pale hands, pink tipped, like Lotus buds that float
On those cool waters where we used to dwell,
I would have rather felt you round my throat,
Crushing out life, than waving me farewell!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2022
Хто розповість, чи я кохав тебе колись?
Чи за тобою повела мене дорога вниз
Рікою без кінця із Випадковостей і Змін
І ти прокинулася із чужим
Незнаним сумом, що не має імені,
Але всіх спалює своїм вогнем невидимим,
Хто розповість?
Життя це справа дивна й норовлива
Ми чули як у Храмі задзвонили,
Побравшись, діти мимо йшли з піснями.
У місяці одружень, місяці веснянім,
Наповненому пахощами загорілих квітів,
Вони цвіли при ще безжальнішому світлі
Й, під найпекучішим блакитним небом,
Я йшов до тебе!
Мені ти розказала про своє життя нелегке,
Де йшла по сліду смерть й чигали небезпеки -
З дерев отруйних, з темних нетрів лісових,
Жаги й страждань, що здатні заморозити й спалить
У східні ночі з полуденним жаром,
Там виросли шаленого кохання радості незнані,
Де билися чоловіки й дівчата танцювали,
Допоки тихо слухав я, обнятий чаром.
Враз, наче ластівка, що в вирій відліта,
Поцілував твої вуста!
Якось вночі, коли рівнини затопило кров’ю,
В досвітнім світлі сходу багряніла повінь,
Бродили ми у молодому лісі тиків,
Де в гіллі уночі тихенько хлипав вітер;
Ти привела мене униз на край води,
„Пантери навесні на водопій ідуть сюди
Вночі, ніколи тут вода текти не перестане,
У всі сезони тут ніщо не всохне й не зів’яне.”
Чи є душа тварини у людській подобі?
Твою гарячу кров тоді я радо спробував.
Упала швидко ніч; ця несподівана земля
Ніколи сутінками берег не встеля,
Межу між світлом дня і ночі океаном,
Але відразу світло брала чи давала.
Спустилися ми по крутому схилу,
Ще нижче й далі дикі пави голосили,
І часом чули ми, у вигорілих травах
у джунглях кроки тих, хто підкрадались.
Вслухались ми, чи вже вони забрались.
Чого хотілось більше, їсти чи кохатись,
І від твоїх цілунків я не розумів,
чи я зненавидів тебе, чи полюбив.
Твої слова - вогонь, цілунки полум’ям горять,
Хто зважиться жагу нестримну подолать?
Не я, чиє життя немов розбитий човен,
Який по волі хвиль несе кохання море.
І хоч любов, хоч ненависть зустріну,
Тебе шукати мені доля повеліла
В багрянці неба в кожному відтінку,
У кожнім тоні павиного крику.
Тоді вночі у джунглях кожен подих
Роздмухував вогонь, розпалений тобою.
Цієї сили суть примусить кров заговорити,
І нам усім звелить випадкові скоритись.
Кохати або ні, ми в цьому більш не вільні,
так море залишити непідвладно хвилі.
Ніколи й завжди кожен з нас невільник
Сонця, що спалить, й вітру, що зупинить,
Легких солодких запахів гарячого повітря,
І ледве чутних завивань в далекім лігві.
Ці випадковості колись нам відкривають
Глибини Пекла.і висоти Раю.
Чи я тебе кохав? Не слід про це питатись,
Не слід на цю невдячну справу витрачатись.
Тобі даю цілунки, принаймі, повертаю,
Важливо те, чи мерзну з ними, чи палаю.
Я відчуваю силу пристрасної зброї,
Важливо чи вона поранить, чи загоїть.
Ти мудра, бо береш, що Бог тобі дає.
Не ставиш запитань, мене не дістаєш,
То ж я з тобою, щоб твої цілунки брати,
Й тебе за це, можливо, більше цінувати.
Є в цьому мудрість, жити і кохати,
Приймати в долі й Бога те, що можуть дати.
Щоб не розпитувати, не благати,
а коси гладити і губи цілувати,
Жага минає швидко, вітай її потік, -
Прийми – тримай – і – вчасно – відпусти!
І в цьому наша мудрість: мирно бути разом
На пагорбах величних самоти буремним часом,
У небо задивлятися, як гаснуть і палають
Світила золоті, що на своїх шляхах кружляють.
Час, світ, життя не здатні щось нам дати,
Коли нам випадає покохати.
Але чи любиш ти мене, хто відповість?
Чи ти моїм шляхом послідуєш униз
Великою рікою Випадковості і Зміни,
Твій вигляд втомлений такий, і мова дивна,
Горить моя душа якимсь вогнем невидимим
Незнаної журби, яка не має імені,
Хто розповість?
Не я, бо я лише розбитий човен,
Який по волі хвиль пливе по морю
Минущих насолод у полудень кохання
Поміж двома ночами.
Зі збірки „Індійська любовна лірика”, 1902)
[b]Laurence Hope THE TEAK FOREST[/b]
WHETHER I loved you who shall say?
Whether I drifted down your way
In the endless River of Chance and Change,
And you woke the strange
Unknown longings that have no names,
But burn us all in their hidden flames,
Who shall say?
Life is a strange and a wayward thing:
We heard the bells of the Temples ring,
The married children, in passing, sing.
The month of marriage, the month of spring,
Was full of the breath of sunburnt flowers
That bloom in a fiercer light than ours,
And, under a sky more fiercely blue,
I came to you!
You told me tales of your vivid life
Where death was cruel and danger rife—
Of deep dark forests, of poisoned trees,
Of pains and passions that scorch and freeze,
Of southern noontides and eastern nights,
Where love grew frantic with strange delights,
While men were slaying and maidens danced,
Till I, who listened, lay still, entranced.
Then, swift as a swallow heading south,
I kissed your mouth!
One night when the plains were bathed in blood
From sunset light in a crimson flood,
We wandered under the young teak trees
Whose branches whined in the light night breeze;
You led me down to the water’s brink,
“The Spring where the Panthers come to drink
At night; there is always water here
Be the season never so parched and sere.”
Have we no souls of beasts in the forms of men?
I fain would have tasted your life-blood then.
The night fell swiftly; this sudden land
Can never lend us a twilight strand
’Twixt the daylight shore and the ocean night,
But takes—as it gives—at once, the light.
We laid us down on the steep hillside,
While far below us wild peacocks cried,
And we sometimes heard, in the sunburnt grass,
The stealthy steps of the Jungle pass.
We listened; knew not whether they went
On love or hunger the more intent.
And under your kisses I hardly knew
Whether I loved or hated you.
But your words were flame and your kisses fire,
And who shall resist a strong desire?
Not I, whose life is a broken boat
On a sea of passions, adrift, afloat.
And, whether I came in love or hate,
That I came to you was written by Fate
In every hue of the blood-red sky,
In every tone of the peacocks’ cry.
While every gust of the Jungle night
Was fanning the flame you had set alight.
For these things have power to stir the blood
And compel us all to their own chance mood.
And to love or not we are no more free
Than a ripple to rise and leave the sea.
We are ever and always slaves of these,
Of the suns that scorch and the winds that freeze,
Of the faint sweet scents of the sultry air,
Of the half heard howl from the far off lair.
These chance things master us ever. Compel
To the heights of Heaven, the depths of Hell.
Whether I love you? You do not ask,
Nor waste yourself on the thankless task.
I give your kisses at least return,
What matter whether they freeze or burn.
I feel the strength of your fervent arms,
What matter whether it heals or harms.
You are wise; you take what the Gods have sent.
You ask no question, but rest content
So I am with you to take your kiss,
And perhaps I value you more for this.
For this is Wisdom; to love, to live,
To take what Fate, or the Gods, may give,
To ask no question, to make no prayer,
To kiss the lips and caress the hair,
Speed passion’s ebb as you greet its flow,—
To have,—to hold,—and,—in time,—let go!
And this is our Wisdom: we rest together
On the great lone hills in the storm-filled weather,
And watch the skies as they pale and burn,
The golden stars in their orbits turn,
While Love is with us, and Time and Peace,
And life has nothing to give but these.
But, whether you love me, who shall say,
Or whether you, drifting down my way
In the great sad River of Chance and Change,
With your looks so weary and words so strange,
Lit my soul from some hidden flame
To a passionate longing without a name,
Who shall say?
Not I, who am but a broken boat,
Content for awhile to drift afloat
In the little noontide of love’s delights
Between two Nights.
(From India’s Love Lyrics, 1902)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2022
Хвилину тому моє серце рвонулося
і я подумав: "Зараз непідходящий час
одержати інфаркт і вмерти
посеред вірша", потім утішився
ідеєю, що я не чув ніколи ні про кого,
щоб він помер під час написання
вірша, подібно тому як птахи ніколи
не вмирають під час польоту.
По моєму.
[b]Ron Padgett POET AS IMMORTAL BIRD[/b]
A second ago my heart thump went
and I thought, “This would be a bad time
to have a heart attack and die, in the
middle of a poem," then took comfort
in the idea that no one I have ever heard
of has ever died in the middle of writing
a poem, just as birds never die in mid-flight.
I think.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2022
Ми не здаємося молодими
як раніше, хіба
що при тьмяному світлі
особливо при
м'якому теплому світлі свічок
коли ми говоримо
від щирого серця
Ви такий милий
і
Ви моя красунечка.
Уявіть собі
дві літні людини
поводяться так.
Цього досить
щоб зробити тебе щасливим.
[b]Ron Padgett WORDS FROM THE FRONT[/b]
We don’t look as young
as we used to
except in the dim light
especially in
the soft warmth of candlelight
when we say
in all sincerity
You’re so cute
and
You’re my cutie.
Imagine
two old people
behaving like this.
It’s enough
to make you happy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2022
Тоді було вирішено - я з власної волі покидаю життя,
смердюче і заплутане, як водорослі,
і починаю спочатку там, де мене ніхто не знав. Я дістав
свої карти та обвів колом найімовірніше місце: Помаскі.
Прямо на екваторі. Нульова широта. Еге,
цілком згодиться. Засунувши те незначне, чим володів,
в свою зелену полотняну торбинку, я відправився на південь
до Калі, далі через Гуаякіль до Кіто,
де хтось сказав мені, який автобус треба упіймати
- так я й зробив. Ми тряслися з зупинками і скреготом.
Валячи з ніг, мене кидало доти, доки не пощастило,
якось ухопити ремінь і впасти на сидіння.
Коли я подивився у вікно, місто вже зникло.
Андський пейзаж мчав мимо, можливо,
вишукано, але швидше, ніж хтось міг би уявити.
Цей дурень гнав з нами через гори
шалено швидко. Мені перехопило подих, коли я глянув на чоловіка
за кермом: здоровенний, огрядний, його голова
чудернацько деформована, його масивна шия блищала
від поту. Обличчя в його дзеркалі заднього виду такого типу,
який побачиш у божевільнях - як кажуть,
без лоба і очі надто малі і задалеко одне від одного.
Я злякався. Я збожеволів з переляку. За межею,
яка повинна була бути горами й річками, були туманні
обриси. Сонце, як щось довільно плаваюче,
поривалося кудись за горизонт. Далі ніч, знову і знову
далеке світло того, що мусило би бути містами.
Без сумніву місто Помаскі серед них.
"Помаскі" закричав я і схопився на ноги.
Але автобус рвонувся, жбурнувши мене назад. Ми не збирались
зупинятися, це було цілком зрозуміло. "Зараз послухайте сюди!
Послухайте сюди!" Я закричав так голосно, як тільки міг -
і тут побачив, що слід було побачити
від самого початку: у чоловіка не було вух. Я заплакав.
"Це нечесно! Це просто нечесно!" - Інші
еквадорці, байдужі й мовчазні, сиділи, загорнуті
у свої пончо, не рухаючись. Я безпорадно
заридав в свої долоні. Та навіть зараз -
незважаючи на кожну зраду, на всі втрачені мрії:
жінку, яку не зміг пробачити, дітей
яких ніколи не повернути, тільки той самий дурень
сірий і сутулий; навіть зараз, нарешті усвідомлення,
що не можна ні вийти, ні повернутися назад,
світ сам по собі є нічим іншим, як рухом:
ефемерною, мерехтливою, безглуздою пустотою, кружляючою в космосі -
буває час, коли я все-таки відмовляюся в це вірити, час,
коли жахлива облудність всього цього мене перемагає,
І я раптом схоплююся на ноги - так,
навіть зараз - з давнім обуренням і страхом.
"Зараз послухайте сюди," - я ридаю. - "Зараз послухайте сюди!"
[i]— З колекції Ковіта «Перша благородна правда» (Видавництво Тампаського університету, 2007)
Помаскі - містечко в кантоні Кіто, Еквадор. Знаходиться за 16 км на північ від Кіто і за 6 км на південь від екватора на дорозі до Сьюдад-Мітад дель Мундо.[/i]
[b]Steve Kowit THE BUS TO POMASQUI[/b]
Then it was settled—I’d cut myself loose from a life
as fetid & tangled as sea wrack
& start again where nobody knew me. I dug out
my maps & circled the likeliest spot: Pomasqui.
Directly on the equator. Latitude zero. Yeah,
that would do nicely. Stuffing what little I owned
in my green canvas sack I trekked my way south
to Cali, then Guayaquil up to Quito
where somebody told me what bus I should catch
—which I did. We lurched from the stop with a screech.
Thrown off my feet, I flailed about till I managed,
somehow, to grab at a strap & tumble into a seat.
When I looked out the window the city was gone.
The Andean landscape rushed past, exquisite
perhaps, but quicker than one would have guessed.
That fool was gunning us over the hills
at incredible speeds. I gasped as I stared at the man
at the wheel: immense, obese, his head
oddly misshapen, his massive neck varnished
in sweat. The face in his rear-view mirror, the sort
that one sees in asylums—without any forehead
to speak of & eyes much too small & too far apart.
I was scared. Scared out of my wits. Outside,
what must have been mountains & rivers flew by
in a blur. The sun, like something too leaden to float,
tore heavily thru the horizon. Then night,
with its flickering shadows, & now & again
in the distance the lights of what must have been cities.
No doubt the town of Pomasqui among them.
“Pomasqui!” I cried out as I leapt to my feet.
But the bus bucked, slamming me back. We weren’t
going to stop, that much was clear. “Now see here!
See here!” I screamed out as loud as I dared—
which is when I saw what I should have seen
from the start: the man had no ears. I started to weep.
“It’s not fair! It’s simply not fair!”—The others,
stolid & silent Ecuadorenos, sat wrapped
in their ponchos, unmoving. I sobbed
helplessly into my hands. Nevertheless, even now—
despite every betrayal, all those botched dreams:
the woman I could not forgive, the children
who never came back, myself the same fool, only
grayer & stooped; even now, understanding at last
that there’s no disembarking, no turning back,
that the world itself is nothing but motion:
ephemeral, flickering, emptiness whirling in space—
there are times when I still refuse to believe it, times
when the wretched deceit of it all overcomes me,
& suddenly I’ll leap to my feet—yes,
even now—with the old indignation & terror.
“Now see here,” I cry out. “Now see here!”
[i]— From Kowit’s collection, The First Noble Truth (University of Tampa Press, 2007)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2022
Юнак, якому наказали померти за свою країну,
делікатно відмовився,
заявивши, що хворий, смокче пальці своїх ніг
у своїй власній кімнаті.
Цивільні гвардійці, приємно відмітити,
схопили його на вулиці й застрелили.
Його капелюх забутий на стінці.
Шматок його голови знайшли в кущах
через століття
ентомологи, які шукали жуків.
Відмивши у місцевому музеї,
його поклали в банку й підписали:
фрагмент древнього черепа,
культура невідома.
І ні слова про долю його подружки,
чи страждання його батька,
чи місцезнаходження його капелюха.
[b]Steve Kowit FRAGMENT OF ANCIENT SKULL[/b]
A young man, told to die for his country,
politely declines,
preferring, he mutters, to suck his toes
in his own room.
The civil guard, delighted to practice,
take him outside & shoot him.
His hat blows over the wall.
A piece of his head is found in the brush
centuries later
by entomologists looking for beetles.
Scrubbed down at the local museum
it is stuffed in a jar & labeled:
fragment of ancient skull
culture unknown
But not a word about the fate of his calico,
or the anguish of his father,
or the whereabouts of his hat.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2022
Згасає пам'ять
незабутніх спогадів, перебирає
зникаючих слідів засохле листя.
- Позаду порожній дім.
Попереду дороги
ведуть в краї самотні і безплідні.
І плаче дощ з очей у очі,
неначе осліпляє вічність. -
Нехай цей дім німий, закритий,
хоч я не в ньому, я там є.
І... прощавай! ти, що відходиш
не повернувши голови!
[b]Juan Ramón Jiménez EL RECUERDO SE VA[/b]
El recuerdo se va
por mi memoria larga, removiendo
con finos pies las hojas secas.
— Detrás, la casa está vacía.
Delante, carreteras
que llevan a otras partes, solas,
yertas.
Y la lluvia que llora ojos y ojos,
cual si la hora eterna se quedase ciega. —
Aunque la casa esta muda y cerrada,
yo, aunque no estoy en ella, estoy en ella.
Y... ¡adiós, tu que caminas
sin volver la cabeza!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2022
Ніщо для мене життя,
якщо ти в ньому зітхаєш,
(для тебе я неможливий,
для мене ти неможлива)
Ніщо для мене і смерть,
якщо ти мене обминаєш
(для тебе я неможлива,
для мене ти неможливий)
[b]Juan Ramón Jiménez AZUCENA Y SOL[/b]
Nada me importa vivir
con tal de que tú suspires,
(por tu imposible yo,
tú por mi imposible)
Nada me importa morir
si tú te mantienes libre
(por tu imposible yo,
tú por mi imposible)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2022
[quote]Тадеушові Хшановському -
аркадійському поетові
присвячує
люблячий Його
Автор[/quote]
- лиш розум неспокійний як голуб перед бурею
тримає тіло як вітер стебло
і руки наповнені шелестом і пусткою
сходять з пагорба нехоті в бурхливий потік часу
і вуста яким солодке розсудливе мовчання
глибинна хвиля розіб'є їх об берег як мушлю
Залишаю ніжність квітам - я сплю на кулаці
Прощавай Аркадіє
було чудово
але грудям
занадто тісно
Я жив тінями
і безмовною
милістю хмар
Любив гусінь
і час смеркання
любов'ю ніжною
і не чоловічою
а тепер треба
з теплих долонь
мости
над прірвами
Прощавай Аркадіє
цей краєвид
може зруйнувати
одна сльоза
за один крик про допомогу
можна віддати без жалю
густі хмари
видимі дерева
колони плюща
планети і яблука
розум який хоче втекти як голуб від бурі
тримає тіло як вітер стебло -
не варто втішати Офелію яка плаче над потоком
марно просити дзеркало творити відлуння
є лише один шляхетний плач плач героїв
і єдина ніжність ніжність матері й садівника
а якщо пам'ять схожа на могильну гієну
її треба відкинути як таку любов
яка є лише голодом і жалістю
Сивієш голово
як голуб в бурю
і не раз тіло гнулося
під нагаями вітру
Вуста на поталу вустам
руки на поталу світові
[b]Збіґнєв Герберт OSTATECZNA ZGODA NA CZAS[/b]
[quote]Tadeuszowi Chrzanowskiemu -
arkadyjskiemu poecie
przypisuje
kochający Go
Autor[/quote]
- lecz głowę niespokojną jak gołąb przed burzą
zatrzyma ciało wątłe jak łodyga wiatru
a ręce pełne szmeru klejnotów i pustki
zejdą ze wzgórz niechęci w rwącą strugę czasu
i usta którym słodka rozwaga milczenia
fala głębi rozbije jak muszlę o brzeg
Kwiatom zostawiam czułość - ja śpiący na pięści
Żegnaj Arkadio
dobrze było
ale dla piersi
nazbyt wąsko
cieniami żyłem
i milczeniem
łaską obłoku
Kochałem liszki
zmierzchu korę
miłością tkliwą
i niemęską
a teraz trzeba
z ciepłych dłoni
nad przepaściami
przęsła
Żegnaj Arkadio
ten krajobraz
można przełamać
jedną łzą
za jedno wołanie o pomoc
można bez żalu oddać
tłuste obłoki
drzew pozory
kolumny bluszcze
planety i jabłka
głowę która chce umknąć jak gołąb przed burzą
zatrzyma ciało wątłe jak łodyga wiatru -
nie warto pocieszać Ofelii płaczącej nad strumieniem
próżno pytać zwierciadła w kształcie echa
jest tylko jeden szlachetny płacz płacz bohaterów
i jedna czułość czułość matki i ogrodnika
a pamięć jeśli oznacza hienę grobów
trzeba oddalić jak taką miłość
która jest tylko głodem i litością
Siwiejesz głowo
jak burzy gołąb
i ciało nieraz się łamie
pod biczami wiatru
Usta na pastwę ustom
ręce na pastwę światom
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2022
Заляпані скатертини, сліди від цигарок навколо блюдець на столі засідань Олімпу, незмінні серветки і квіти у кришталевих вазах, а також одноманітний список страв, поганий вибір вин - одне це свідчить про глибоку кризу богів. Боги не приходили чи самовільно не залишали засідання, вони їли дарунки богам неестетично (і всупереч правилам), спали за столом або голосно видавали тілом звуки. Доля світу вислизала з їхніх рук.
Зевс зустрічався з Гермесом частіше, ніж зазвичай.
"Цей кінець світу можна було передбачити", - говорив Зевс Гермесу, - ми не безсмертні, звісно, але спосіб, в який це відбувається, осудливий за формою і обурливий. Ми не залишаємо після себе нічого, навіть хороших спогадів. І все ж не все в наш час було поганим - щось треба виправити - казав Зевс Гермесу.
Гермес порадив вибрати одного з богів як жертву і принести його в жертву людськими руками. Такий невеликий софізм. Зрештою, це спосіб анімації, що практикується багатьма релігіями. Донині це не вдавалося, але ви можете спробувати ще раз, як ніби Бог вторгся на лекцію професора філософії, навіть якщо це були лекції з атеїзму. Зрештою, ви нічим не ризикуєте. Завіса, що розділяє світи - надприродний і земний - вже давно дірява.
Як не дивно Діоніс погодився на експеримент - у всякому разі ризикнув на роль жертви. Він пояснив, що життя давно втратило свою чарівність і сенс, і крім того, він страждає від мігрені та алкогольної залежності, що ускладнює виконання ним своїх обов'язків. Ця справа здавалася - і насправді була влаштована - швидкою і безболісною.
Але чи дійсно безболісною? Зевс мав незначні сумніви.
- Тож розкажи мені, як це було, - запитував Гермеса.
- Ну, все робилося без примусу і без неприємних і тривіальних сцен.
- Чи страждав Діоніс? - наївно запитував Зевс.
- Він не тільки страждав. Він плакав. І закликав Бога в свідки.
[b]Zbigniew Herbert OFIARA[/b]
Poplamione obrusy, ślady papierosów wokół małych talerzyków na stole obrad Olimpu, nie zmieniane serwetki i kwiaty w kryształowych wazonach, a także monotonna lista potraw, słaby wybór win – już to samo świadczyło o głębokim kryzysie świata bogów. Bogowie nie przychodzili lub samowolnie opuszczali obrady, spożywali dary boże nieestetycznie (i wbrew regułom), spali przy stole lub głośno wypuszczali odgłosy z ciała. Losy świata wymykały się z ich rąk.
Zeus częściej niż zwykle spotykał się z Hermesem w cztery oczy.
– Taki koniec świata można było przewidzieć – mówi Zeus do Hermesa – nie jesteśmy nieśmiertelni, hélas, ale sposób, w jaki to przebiega, jest karygodny w formie i oburzający. Nie pozostawimy po sobie nic, nawet dobrego wspomnienia. A przecież nie wszystko za naszych czasów było złe – trzeba coś zaradzić – mówi Zeus do Hermesa.
Hermes radzi, by któregoś z bogów wybrać na ofiarę i ofiarować ją rękami ludzi. Taki mały sofizmat. Ostatecznie jest to sposób animacji praktykowany przez wiele religii. Dotychczas to się nie udawało, ale można spróbować jeszcze raz, tak, jakby Bóg wtargnął na wykład profesora filozofii, choćby to były wykłady ateisty. Koniec końców niczego się nie ryzykuje. Kurtyna oddzielająca światy – nadprzyrodzony i ziemski – już dawno jest dziurawa.
Dziwnie łatwo Dionizos zgodził się eksperymentalnie – bądź co bądź zaryzykować rolę ofiary. Tłumaczył, że życie straciło dla niego dawno urok i sens, a poza tym cierpi na migrenę i uzależnienie alkoholowe, utrudniające mu sprawowanie obowiązków. Cała sprawa wyglądała – i w istocie załatwiona była – szybko i bezboleśnie.
Ale czy rzeczywiście bezboleśnie? Zeus miał lekkie wątpliwości.
– Więc opowiedz dokładnie, jak to było – pytał Hermesa.
– No, odbyło się wszystko bez przymusu i scen niemiłych i trywialnych.
– Czy Dionizos cierpiał? – zapytał naiwnie Zeus.
– Nie tylko cierpiał. Płakał. I przywoływał Boga na świadka.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2022
Ти, кому я не розповім, що плачу
вночі до ранку,
ти, хто безсилить мою вдачу
як колисанка.
Ти, хто мені не розповість, що часто
мене чекає:
як, якщо нас таке ось щастя
не вдовольняє,
обох зморило?
(коротка пауза й несміло):
Ти на закоханість поглянь,
що починалося з зізнань,
вона обманом завершила.
Мене зробила ти самотнім. Для тебе я себе змінив.
Єдина мить з тобою й знову я мов хмільний,
але розсіявся безслідно цей туман.
Ах, зі своїх обіймів я всіх інших відпускав,
Лиш ти завжди відроджувалась знову, лиш ти:
Бо я, ні разу не обнявши, тебе міцно тримав.
[b]Rainer Maria Rilke DU, DER ICHS NICHT SAGE[/b]
Du, der ichs nicht sage, daß ich bei Nacht
weinend liege,
deren Wesen mich müde macht
wie eine Wiege.
Du, die mir nicht sagt, wenn sie wacht
meinetwillen:
wie, wenn wir diese Pracht
ohne zu stillen
in uns ertrügen?
(kurze Pause und zögernd):
Sieh dir die Liebenden an,
wenn erst das Bekennen begann
wie bald sie lügen.
Du machst mich allein. Dich einzig kann ich vertauschen.
Eine Weile bist du's, dann wieder ist es das Rauschen,
oder es ist ein Duft ohne Rest.
Ach, in den Armen hab ich sie alle verloren,
du nur, du wirst immer wieder geboren:
weil ich niemals dich anhielt, halt ich dich fest
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960190
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2022
[quote]"Ті могили - погребіння минулих часів — розкидані по всьому степу, немов застиглі, заворожені хвилі.— В цій країні, де могили ніби гори, люди немов безодня. Темні загадкові глибини носить у собі цей мовчазний та зажурений народ, і його слова тільки слабкі та хисткі мости до його дійсного буття. Іноді піднімаються чорні птахи над могилами. Іноді вриваються несамовиті пісні і щезають в присмеркових глибинах цих людей, тоді як птахи зникають у небі. А навкруги все здається безмежним. Навіть хати не могли захистити від безмежності: їхні віконця переповнені нею."
Райнер Марія Рільке "Пісня про Правду" [/quote]
На усьому світі правди вже немає.
Правда, чи хтоcь може її відшукає?
На усьому світі правди вже немає.
Бо правду повсюди неправда долає.
Правда у кайданах сьогодні томиться.
І бачимо, з неї неправда глумиться,
і сидить з панами на золотім троні
й гуляє з панами в золотих хоромах.
Правда за порогом стоїть і благає,
а лиху неправду пани зазивають,
і сміються разом у своїх палацах
й підносять неправді меду повну чашу.
О матінко правдо, ти матінко моя,
подібне орлиним кожне крило твоє,
ще можливо прийде правдива людина,
хто живе по правді, тим Бог помагає,
робить дні легкими, у всім пособляє.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fp6kY7-rvaQ[/youtube]
[i] На порозі двадцятиліття молода людина має оголені нерви, загострене світосприймання і пекучу потребу кохання. Рільке був поетом-початківцем, який відвідував зібрання літераторів і мав уже видані збірки безбарвних віршів. Лу Саломе теж пробувала себе в літературній творчості. Вони познайомилися в Мюнхені навесні 1897 року. Її врода і розум вразили Рільке. Він закидав її квітами і віршами, захопив щирим юнацьким коханням. Ця жінка мала особливий дар - закохувати в себе і відкривати закоханим їхню глибинну суть, призначення їхнього генія. Чи з'явився б без неї Заратустра Ніцше? Чи були б написані Дуїнські елегії Рільке? Змах крил метелика в Бразилії здатен викликати торнадо в Техасі.
Закоханість відділяє закоханих від усього світу. Вони відкривають одне одному тайники своїх душ, разом проживають своє минуле і творять з нього спільне майбутнє. Рене Марія Рільке став Райнером спершу для Лу Саломе, а потім і для всього світу. Вона відкрила для нього свою Вітчизну - Росію і її південну частину - Україну.
25 квітня 1899 року разом з Лу Саломе і її чоловіком Карлом Фрідріхом Андреасом Рільке прибув до Москви, де познайомився з Леонідом Пастернаком і Львом Толстим, 4 травня вони їдуть далі, до Петербурга, де проводять шість тижнів. Враження від величезної країни і незнайомої культури настільки сильне, що Рільке береться за вивчення російської мови і готується до ще однієї поїздки в Росію.
7 травня 1900 Лу Саломе і Рільке їдуть на три тижні до Москви, до Тули, потім в Ясну Поляну до Льва Толстого, далі Київ - Софійський собор, Печерська Лавра, пароплавом до Канева до могили Кобзаря, в Кременчуг, 17 червня поїздом до Полтави і пішки по навколишніх селах, наступні - Харків, Воронеж і далі Волга.
Чари України вразили Рільке не менше, ніж чари Лу Саломе, чи не тому, що вона була поряд. Кохання робить очі зіркими, а серце чутливим. В молодості здається зрозумілим, де шукати відповіді на вічні запитання, які не дають спокою людям тисячі, а можливо і мільйони років. Можливо, там, де людина ще не втратила зв'язок з природою, де гармонійно єднаються в ній матеріальне і духовне. Першоджерела цивілізації Рільке відкрив для себе в Україні.
Українські враження Рільке відображені у двох оповіданнях, які увійшли до „Казок про любого Бога”. Це „Пісня про Правду” та „Як старий Тимофій співав помираючи”. „Пісню про Правду” Рільке почув у виконанні Остапа Микитовичеа Вересая, відомого кобзаря.[/i]
[b]Reiner Maria Rilke DAS LIED VON DER GERECHTIGKEIT[/b]
Es ist keine Gerechtigkeit mehr in der Welt.
Die Gerechtigkeit, wer kann sie finden?
Es ist keine Gerechtigkeit mehr in der Welt;
denn alle Gerechtigkeit ist den Gesetzen
der Ungerechtigkeit unterstellt.
Heut ist die Gerechtigkeit elend in Fesseln.
Und das Unrecht lacht über sie, wir sahns,
und sitzt mit den Pans in den goldenen Sesseln
und sitzt in dem goldenen Saal mit den Pans.
Die Gerechtigkeit liegt an der Schwelle und fleht;
bei den Pans ist das Unrecht, das Schlechte, zu Gast,
und sie laden es lachend in ihren Palast,
und sie schenken dem Unrecht den Becher voll Met.
Oh, Gerechtigkeit, Mütterchen, Mütterchen mein,
mit dem Fittich, der jenem des Adlers gleicht,
es kommt vielleicht noch ein Mann, der gerecht,
der gerecht sein will, dann helfe ihm Gott,
Er vermag es allein, und macht dem Gerechten die Tage leicht.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960189
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2022
Сила, що вибухає зеленню, дає енергію квітці.
Енергія моєї юності вириває дерева з корінням,
І руйнує мене.
Беззвучно шепочу я зламаній троянді,
Що молодість мою зламала така ж зимова лихоманка.
Сила, що гонить воду через скелі,
Дає енергію моїй червоній крові; осушує гірські потоки
І перетворює мене на воск.
Беззвучно припадаю ротом до своїх вен,
Як цим же ротом припадав до вод гірських джерел.
Рука, що крутить води виру,
також піски сипучі гонить; пориви вітру зупиняє
і надимає савану вітрило.
Беззвучно шепочу я до повішеного,
Що змішана з вапном із ката моєї плоті глина.
Устами припадає час до первісних джерел;
Народжує любов і убиває, але гріховна кров
Зціляє рани.
Беззвучно шепочу я вітру штормовому,
Що навколо зірок час творить небосхил.
Беззвучно шепочу коханій на її могилі,
Що на моєму простирадлі хробак звивається так само.
[b]Thomas Dylan THE FORCE THAT THROUGH THE GREEN[/b]
The force that through the green fuse drives the flower
Drives my green age; that blasts the roots of trees
Is my destroyer.
And I am dumb to tell the crooked rose
My youth is bent by the same wintry fever.
The force that drives the water through the rocks
Drives my red blood; that dries the mouthing streams
Turns mine to wax.
And I am dumb to mouth unto my veins
How at the mountain spring the same mouth sucks.
The hand that whirls the water in the pool
Stirs the quicksand; that ropes the blowing wind
Hauls my shroud sail.
And I am dumb to tell the hanging man
How of my clay is made the hangman's lime.
The lips of time leech to the fountain head;
Love drips and gathers, but the fallen blood
Shall calm her sores.
And I am dumb to tell a weather's wind
How time has ticked a heaven round the stars.
And I am dumb to tell the lover's tomb
How at my sheet goes the same crooked worm.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2022
Моє ремесло чи печальний дар
Проривається в ніч безмовну
Коли тільки місяць чманіє,
І лежать коханці зрадливі,
Обійнявшись з своїми печалями,
І творю я пісенне слово
Не для амбіцій чи хліба,
Для чванства чи торгу чарами
На сцені з слонових бивнів,
Не для публічних виплат
Від сердець найбільш скритних.
Не для пихатих чвар,
Під місяцем невгамовним
Я словами папір забризкав
Не для мерців знаменитих
З їх псалмами і солов’ями,
А для закоханих, що руками
Обіймають столітні печалі.
Хто ні плати не дасть, ні слави,
Не гадатиме ремесло чи дар.
[b]Thomas Dylan IN MY CRAFT OR SULLEN ART[/b]
In my craft or sullen art
Exercised in the still night
When only the moon rages
And the lovers lie abed
With all their griefs in their arms,
I labour by singing light
Not for ambition or bread
Or the strut and trade of charms
On the ivory stages
But for the common wages
Of their most secret heart.
Not for the proud man apart
From the raging moon I write
On these spindrift pages
Nor for the towering dead
With their nightingales and psalms
But for the lovers, their arms
Round the griefs of the ages,
Who pay no praise or wages
Nor heed my craft or art.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2022
завеликий
замалий
затовстий
затонкий
або ніхто.
сміх або
сльози
ненависники або
коханці
незнайомці з обличчями як
ніготь
великого пальця
армії несуться
закривавленими вулицями
розмахуючи пляшками вина
колючи багнетами і трахаючи
незайманих дівчат.
або дідок у дешевій кімнаті
з фотографією М. Монро.
В цьому світі існує самотність така велика
що ви можете побачити її в повільному русі
стрілки годинника.
люди настільки змучені
скалічені
або від любові або без любові.
просто люди не добрі один до одного
один на один.
багаті не добрі до багатих
бідні не добрі до бідних.
ми налякані.
наша освітня система каже нам
що ми всі можемо бути
товстожопими переможцями
вона нам не сказала
про стічні канави
або самогубства.
або жах однієї людини
захворіти в якомусь місці
самотньою
непотрібною
мовчки
поливати квіти.
люди не добрі один до одного.
люди не добрі один до одного.
люди не добрі один до одного.
Я думаю вони ніколи не стануть іншими.
Я не прошу їх стати іншими.
але інколи задумуюся над
цим.
ці намистини будуть розгойдуватися
ці хмари будуть хмаритися
і вбивця відріже голову дитині
наче відкусить шматок від конуса морозива.
завеликий
замалий
затовстий
затонкий
або ніхто
більше ненавидячих ніж закоханих.
люди не добрі один з одним.
можливо якби вони були іншими
наша смерть не була б такою сумною.
тим часом я дивлюся на молодих дівчат
стебла
квітів шансу.
повинен бути спосіб.
безумовно повинен бути спосіб, якого у нас поки немає
здається.
хто вклав цей мозок в мене?
він плаче
він вимагає
він говорить про те, що є шанс.
він не говорить
"ні."
[b]Charles Bukowski THE CRUNCH[/b]
too much
too little
too fat
too thin
or nobody.
laughter or
tears
haters
lovers
strangers with faces like
the backs of
thumb tacks
armies running through
streets of blood
waving winebottles
bayoneting and fucking
virgins.
or an old guy in a cheap room
with a photograph of M. Monroe.
there is a loneliness in this world so great
that you can see it in the slow movement of
the hands of a clock.
people so tired
mutilated
either by love or no love.
people just are not good to each other
one on one.
the rich are not good to the rich
the poor are not good to the poor.
we are afraid.
our educational system tells us
that we can all be
big-ass winners.
it hasn't told us
about the gutters
or the suicides.
or the terror of one person
aching in one place
alone
untouched
unspoken to
watering a plant.
people are not good to each other.
people are not good to each other.
people are not good to each other.
I suppose they never will be.
I don't ask them to be.
but sometimes I think about
it.
the beads will swing
the clouds will cloud
and the killer will behead the child
like taking a bite out of an ice cream cone.
too much
too little
too fat
too thin
or nobody
more haters than lovers.
people are not good to each other.
perhaps if they were
our deaths would not be so sad.
meanwhile I look at young girls
stems
flowers of chance.
there must be a way.
surely there must be a way we have not yet
thought of.
who put this brain inside of me?
it cries
it demands
it says that there is a chance.
it will not say
"no."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022
Я прокинувся від сухості і папороть померла,
кімнатні квіти зжовкли як зерно;
від мене пішла жінка
і порожні пляшки схожі на закривавлені трупи
оточили мене своєю непотрібністю;
і все ж сонце все ще було добрим,
а записка моєї домовласниці добивала остаточною і
невибагливою жовтизною, тут потрібний
хороший комедіант, старовинний стиль, блазень
з жартами про абсурд болю, біль абсурду
тому що він є, більше нічого;
я обережно поголився старою бритвою
цей чоловік колись був молодим і
казали був генієм; але
це трагедія листя,
мертва папороть, мертві квіти;
і я вийшов у темний коридор
де стояла моя домовласниця
люто і незворотно
посилаючи мене в пекло,
розмахуючи своїми жирними, пітними руками
і горланячи
горланячи про квартплату
тому що світ обманув сподівання
нас обох.
[b]Charles Bukowski THE TRAGEDY OF THE LEAVES[/b]
I awakened to dryness and the ferns were dead,
the potted plants yellow as corn;
my woman was gone
and the empty bottles like bled corpses
surrounded me with their uselessness;
the sun was still good, though,
and my landlady's note cracked in fine and
undemanding yellowness; what was needed now
was a good comedian, ancient style, a jester
with jokes upon absurd pain; pain is absurd
because it exists, nothing more;
I shaved carefully with an old razor
the man who had once been young and
said to have genius; but
that's the tragedy of the leaves,
the dead ferns, the dead plants;
and I walked into a dark hall
where the landlady stood
execrating and final,
sending me to hell,
waving her fat, sweaty arms
and screaming
screaming for rent
because the world had failed us
both.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022
Ніколи вороги мене не подолають – я гідність втратить перед ними не боюся;
Та друзів я люблю беззастережно, вони безкарно володіють мною!
Поглянь, який відкритий, безпорадний і безсилий!
Завжди смиренно по землі стелюся перед ними.
[b]Walt Whitman NOT MY ENEMIES EVER INVADE ME[/b]
NOT my enemies ever invade me--no harm to my pride from them I fear;
But the lovers I recklessly love--lo! how they master me!
Lo! me, ever open and helpless, bereft of my strength!
Utterly abject, grovelling on the ground before them.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2022
Ти, нова людино, тягнешся до мене?
Почнімо з попередження, я, звичайно, дуже відрізняюсь від того, якого ти уявляєш;
Ти думаєш, що знайдеш в мені свій ідеал?
Ти думаєш, що так легко зробити мене своїм коханцем?
Ти думаєш, що дружба зі мною могла б бути безхмарним щастям?
Ти думаєш, я вірний і надійний?
Ти бачиш більше, ніж ця видимість, мої стримані і толерантні манери?
Ти справді думаєщ, що зблизився з реально героїчною людиною?
Чи не думаєш ти, о мрійнику, що все це може бути майєю, ілюзією?
[b]Walt Whitman ARE YOU THE NEW PERSON DRAWN TOWARD ME?[/b]
Are you the new person drawn toward me?
To begin with take warning, I am surely far different from what you suppose;
Do you suppose you will find in me your ideal?
Do you think it so easy to have me become your lover?
Do you think the friendship of me would be unalloy'd satisfaction?
Do you think I am trusty and faithful?
Do you see no further than this facade, this smooth and tolerant
manner of me?
Do you suppose yourself advancing on real ground toward a real heroic man?
Have you no thought O dreamer that it may be all maya, illusion?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2022
Целію, Лесбія наша (1), Лесбія та,
та Лесбія, яку Катулл єдину
кохав більше за себе і всіх рідних,
нині на перехрестях і в закапелках
ловить (2) нащадків шляхетного Рема.
[i](1) друг Катулла Марк Целій Руф став коханцем "нашої" Лесбії
(2) в тексті вжито слово "glubit" - роздягає, оббирає, так Катулл делікатно назвав спосіб заробляння грошей Лесбією
[/i]
[b]Gaius Valerius Catullus LVIII. CAELI, LESBIA NOSTRA, LESBIA ILLA[/b]
Caeli, Lesbia nostra, Lesbia illa,
illa Lesbia, quam Catullus unam
plus quam se atque suos amauit omnes,
nunc in quadruuiis et angiportis
glubit magnanimis Remi nepotes
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022
Закінчуй чекати від когось якоїсь подяки,
або у думках уявляти себе доброчинним.
повсюди невдячність, ні в кому не знайдеш підтримки
без зиску, о ні, навпаки, лиш виснажну відразу;
ніхто не вражав мене тяжко й безжально настільки,
як той, кого я називав своїм другом єдиним.
[b]Gaius Valerius Catullus LXXIII. DESINE DE QUOQUAM QUISQUAM BENE VELLE MERERI[/b]
DESINE de quoquam quisquam bene velle mereri,
aut aliquem fieri posse putare pium.
omnia sunt ingrata, nihil fecisse benigne
prodest, immo etiam taedet obestque magis;
ut mihi, quem nemo grauius nec acerbius urget,
quam modo qui me unum atque unicum amicum habuit.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959768
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022
Потрібно мати душу зимову,
Щоб закохатися в мороз і силуети
Покритих снігом сосен;
І щоб надовго завмирати
Перед кошлатим інеєм на ялівці,
Або від виблисків колючої ялинки
Під сонцем січня; й не вважати
Шум вітру передвісником біди,
У шелесті кількох листочків
Вчувати голоси країни,
Принесені цим вітром,
Що дме у цій оголеній місцині
Для слухача, що дослухається до снігу
І, сам один, не помічає
Нічого, що в нім є, й ніщо, чого немає.
[b]Wallace Stevens THE SNOW MAN [/b]
One must have a mind of winter
To regard the frost and the boughs
Of the pine-trees crusted with snow;
And have been cold a long time
To behold the junipers shagged with ice,
The spruces rough in the distant glitter
Of the January sun; and not to think
Of any misery in the sound of the wind,
In the sound of a few leaves,
Which is the sound of the land
Full of the same wind
That is blowing in the same bare place
For the listener, who listens in the snow,
And, nothing himself, beholds
Nothing that is not there and the nothing that is.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2022
Не менший, бо в багрянці виник я
Західним днем із того, що ти звав
найодинокішим ефіром, я був не менший.
Яким єлеєм свою бороду мастив я?
Який грім гімнів переповнив мої вуха?
Яким був океан, який котив крізь мене приплив?
Моя уява пролила цей золотий єлей,
І мої вуха творять гімни, які чують.
Я сам був берегами цього океану:
Я був тим світом у який прийшов, і що я бачив
чи я чув чи відчував, не виникло б без мене;
І я вважав себе найбільш реальним, найбільш дивним.
[b]Wallace Stevens TEA AT THE PALAZ OF HOON[/b]
Not less because in purple I descended
The western day through what you called
The loneliest air, not less was I myself.
What was the ointment sprinkled on my beard?
What were the hymns that buzzed beside my ears?
What was the sea whose tide swept through me there?
Out of my mind the golden ointment rained,
And my ears made the blowing hymns they heard.
I was myself the compass of that sea:
I was the world in which I walked, and what I saw
Or heard or felt came not but from myself;
And there I found myself more truly and more strange.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2022
Краще тесати камінь за шмат черствого хліба
І його жувати, щоб силу вернути рукам,
Ніж по землі ступати, прагнучи в небо злетіти,
Вистраждане щастя у Бога просити, як я.
Глянь, у яких судомах народжується слово,
Слова – це з ран моїх кров, рваної плоті вогонь.
Сюсюкає щось Мойсей, белькоче безтолково,
Що закликати Бога, якщо покинув Арон*.
Ти дав щастя жити, але прокляття лишилось,
Низпослав апостола! Тобі поясню, дозволь!
Слово стало плоттю, а попелом стало тіло,
І змішався з прахом відчай моїх молитов.
[i]* Арон – старший брат Моїсея, його сподвижник у звільненні євреїв з єгипетського рабства. На відміну від непохитного Моїсея вирізнявся поступливістю, миролюбністю, м’якістю[/i]
[b]Julian Tuwim KAMIENIE RACZEJ RĄBAĆ[/b]
Kamienie raczej rąbać dla czerstwego chleba
I żuć go, by znów siły zdobyć na rąbanie,
Niż tak po ziemi chodzić i tak pragnąć nieba,
I tak ze szczęścia cierpieć, jak ja cierpię, Panie!
Patrz, jak się ze mnie rodzą te słowa w męczarni,
Słowa – krew moich szarpań, ran rozdartych ogień.
Mojżesz, który sepleni, bełkoce niezdarnie,
Nie mam swego Arona, co by mówił z Bogiem.
Tak dźwięczne szczęście życia przekleństwem się stało,
Apostoła mi ześlij! niechaj mnie tłumaczy!
Słowo stało się ciałem, a popiołem – ciało
I w prochu moich modlitw tarzam się w rozpaczy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2022
Зараз спокійні, хороші,
Ранки холодні, осінні,
(Айстри лілові осінні),
Сонні, погожі,
В гарному сірому небі
Бачу хвилюючий колір.
Вранці іду я до тебе
В затишно вбрані покої.
Листя й птахи на картинах,
Блідо-блакитна
Одіж, в яку нарядилась,
Біля вікна задивилась
В небо чудове осіннє,
В вазі на підвіконні
Хай будуть айстри лілові,
Айстри лілові осінні
Від Юліана Тувіма.
[b]Julian Tuwim RANKI JESIENNE[/b]
Tylko te chłodne, pogodne,
Przewiewne ranki jesienne,
(Liliowe astry jesienne),
Senne, łagodne,
Gdy w miłym, szarym niebie
Wzrok rozczulony tonie:
Te ranki, te są dla Ciebie.
Byś w miękko wysłanym pokoju
Z liściasto-ptasią tapetą,
Bladobłękitna,
W tym właśnie dzisiejszym stroju,
Przez okno patrzała spokojnie
Na miłe niebo jesienne,
A na stoliku w wazonie
Niech będą astry liliowe,
Liliowe astry jesienneTuwim Julian
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2022
Якби я мав вибір як найвидатніші поети,
Намалювати портрети, прекрасні й величні, і
перевершити вільно
війни й героїв Гомера - Ахілла, Аякса і Гектора,
Чи Шекспіра охоплених відчаєм Гамлета, Ліра, Отелло -
достойних жінок Теннісона,
Ритм чи дотепність найкращі, чи вибір гордо
майстерною римою оволодіти,
натхненням поета;
Їх, їх, о море, всіх їх поміняв би я радо
На колихання твоєї єдиної хвилі, що мене підхопила,
Чи подих єдиний, твій подих у вірші моєму,
І в ньому тобою залишений запах.
[b]Walt Whitman HAD I THE CHOICE[/b]
Had I the choice to tally greatest bards,
To limn their portraits, stately, beautiful, and emulate at will,
Homer with all his wars and warriors—Hector, Achilles, Ajax,
Or Shakspere's woe-entangled Hamlet, Lear, Othello—Tennyson's fair ladies,
Metre or wit the best, or choice conceit to wield in perfect rhyme,
delight of singers;
These, these, O sea, all these I'd gladly barter,
Would you the undulation of one wave, its trick to me transfer,
Or breathe one breath of yours upon my verse,
And leave its odor there.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2022
1
Пішки й безжурно я ступаю на відкриту дорогу,
Здоровий, вільний, переді мною світ,
Довга бура дорога веде туди, куди мені треба.
Віднині я не прошу щастя, я сам собі щастя,
Віднині я не нию, не зволікаю, не вимагаю нічого,
Покінчено з цими домашніми скаргами, бібліотеками, сварливими критиками,
Сильний і щасливий я крокую по відкритій дорозі.
Земля, її вистачає,
Я не хочу прихилити зорі,
Я знаю, їм добре там, де вони є,
Я знаю, їх вистачає тим, хто володіє ними.
Я до цих пір несу мою давню солодку ношу,
Я беру їх, чоловіків і жінок, я беру їх з собою, куди б не пішов,
Присягаюся, їх неможливо позбутися,
Я переповнений ними і переповнюю їх навзаєм.)
2
Ти, дорого, якою я йду і дивлюся навкруг, я вірю, ти не все, що є тут,
Я вірю, що також тут багато невидимого.
Тут серйозний урок прийняття, чи прихильності, чи відторгнення,
Негр з його кучерявою куделею, негідник, невіглас, немічний, не відторгнуті;
Народження, суєта після візиту лікаря, плентається жебрак,
спотикається пияк, весела гульба механіків,
Юний втікач, карета багатія, франт, таємна втеча закоханих,
Ранній торгівець, катафалк, перевезення меблів
до міста, повернення з міста,
Вони виникають, я теж виникаю, будь-яка річ виникає, нічому не можна завадити,
Але нічого я не приймаю, але нічим я не можу дорожити.
3
Ти, повітря, яке дає мені подих, щоб говорити!
Ви, об'єкти, які сповіщають мені багатозначні смисли і надають їм форму!
Ти, світло, яке омиває мене і всі речі ласкавим рівним потоком!
Ви, прокладені дороги, в безладних вибоїнах на узбіччях!
Я вірю, що в вас є незриме буття, ви такі дорогі для мене.
Ви, вимощені плиткою тротуари міст! ви, міцні бордюри по краю!
Ви, вулиці! ви дошки і тумби пристаней! ви обшиті брусом
борти! ви, далекі кораблі!
Ви, ряди будинків! ви, пронизані вікнами фасади! ви, дахи!
Ви, під'їзди та входи! ви, кам'яні та залізні огорожі!
Ви, вікна, чиї прозорі оболонки можуть так багато відкрити!
Ви, двері та східці до них! ви, арки!
Ви, сірі камені нескінченних тротуарів! ви, сходжені перехрестя!
Зі всього, що торкнулося вас, ви брали для себе,
і, вірю, зараз все це таємно даєте мені,
З живих і мертвих ви творили свої незворушні образи,
і їхні душі можуть бути видимими і дружніми до мене.
4
Земля розкинулась справа і зліва.
Живі картини, кожна частина в її найкращому вигляді,
Музика спадає туди, де її чекають, і завмирає там, де вона небажана,
Життєрадісний гомін людних доріг, веселий бадьорий дух дороги.
О дорого, якою я рухаюсь, ти не скажеш мені, не залишай мене?
Ти не скажеш мені це небезпечно - якщо залишиш мене, ти заблукаєш?
Ти кажеш мені, я добре підготовлена, я добре втоптана і безвідмовна, тримайся мене.
О людна дорого, відповідаю я, не боюся тебе залишити, але люблю тебе,
Ти проявляєш мене краще, ніж я можу проявити сам себе,
Ти будеш для мене важливішою, ніж мої вірші.
Я думаю, що всі героїчні вчинки задумані під відкритим небом, і всі вільні вірші теж,
Я думаю, що сам міг би тут зупинитися і творити дива,
Я думаю, що можу зустріти в дорозі кого полюблю, і когось,
хто полюбить мене,
Я думаю, кого б я не зустрів, той повинен бути щасливим.
5
З цієї години я вирішую звільнитися від обмежень і вигаданих напрямків,
Іду туди, куди намітив, сам собі господар повний і абсолютний,
Слухати інших, добре вдумуючись, що вони кажуть,
Призупинятися, вивчати, визнавати, розмірковувати,
М'яко, але з непохитною волею, звільняючись від того, що
тримало б мене.
Я ковтаю великими ковтками простір,
Схід та захід - мої, і північ та південь - мої.
Я більший, кращий, ніж я думав,
Я не знав, що в мені стільки доброти.
Все мені здається прекрасним,
Можу повторювати чоловікам і жінкам. Ви зробили мені стільки хорошого
Я зробив би так само,
Я збиратиму для себе і вас, коли йтиму,
Я розкидатиму себе серед чоловіків і жінок, коли йтиму,
Я розкидатиму серед них нову радість і неспокій,
Хто мене спростує, не хвилює мене,
Хто мене прийме, той буде благословен і благословить мене.
6
Зараз, якщо з’явиться тисяча досконалих чоловіків, це не здивує мене,
Зараз, якщо з’явиться тисяча прекрасноликих жінок, це не
здивує мене.
Зараз я бачу секрет творення найкращих людей,
Це рости на свіжому повітрі, їсти і спати на землі.
Тут є місце для видатного особистого вчинку,
(Такий вчинок завоює серця всіх людських рас,
Це потік сили і приголомшливий закон і насмішка над усіма
законами і всіма аргументами проти нього.)
Ось випробування на мудрість,
Мудрість зрештою не випробовується в школах,
Мудрість не може передаватися від того, в кого вона є, до іншого, хто її не має,
Мудрість душі не піддається доведенню, вона є власним доказом,
Охоплює всі етапи, об'єкти і якості, і є суттю
Або визначенням реальності й безсмертя речей, та досконалості речей;
Щось є у плині погляду на речі, що виманює
це з душі.
Зараз я переглядаю філософії та релігії,
Вони можуть добре зарекомендувати себе в аудиторіях,
але зовсім не проявляються на привіллі хмар і на ландшафті
і в струменях потоків.
Тут усвідомлення,
Тут підведений підсумок людини - вона розуміє, що є в ній,
Минуле, майбутнє, велич, любов - якщо вони вільні від тебе, ти
вільний від них.
Поживне тільки ядро кожного об'єкта;
Де той, хто зриває шкаралупу з тебе і мене?
Де той, хто розвінчує підступи і виверти твої й мої?
Тут прив'язаність, вона колись не модна, зараз доцільна;
Ти знаєш, що це таке, коли тобі здається, що тебе полюбить незнайомець?
Ти знаєш, що говорять звернені до тебе очі?
7
Тут зізнання душі,
Зізнання душі йде з її глибини крізь дозвільні ворота
без провокуючих запитань,
Звідки ці співвідчуття? звідки ці роздуми в сутінках?
Чому є такі чоловіки і жінки, що коли вони поряд зі мною, сонячне світло
ллється в мою кров?
Чому коли вони залишають мене, знамена радості опадають і блякнуть?
Чому ті дерева, під яким ніколи я не бродив, посилають мені важливі натхненні
думки?
(Думаю, вони дозрівають там взимку і влітку на цих деревах і завжди
опадають плодами, коли я йду мимо;)
Чим це я так миттєво обмінююсь з незнайомцями?
Чим з якимсь візником, коли їду з ним поруч на сидінні?
Чим з рибалкою, тягнучим невід, коли я йду мимо
і зупиняюся?
Чому мене робить розкутим прихильність чоловіків і жінок? Чому моя
робить розкутими їх?
8
Відвертість душі це щастя, тут щастя,
Я думаю, вона пронизує весь простір, чекає споконвіку,
Зараз вона дісталася нам, сповнює нас по праву.
Тут виникають флюїди й принадні якості,
Флюїди й принадні якості - це свіжість і привабливість жінок і чоловіків,
(Щоденна ранкова зелень, постійно проростаюча з коріння,
не свіжіша й не принадніша
від них самих.)
З флюїдів і принадних якостей походить любовний піт старих і молодих,
З нього просочується зачарованість, яка сміється з краси й досягнень,
З неї виростає тремтяча болісна жага контакту.
9
Вперед! хто б ти не був, рушай зі мною!
Відправившись зі мною, ти знайдеш те, що ніколи не втомлює.
Земля не втомлює ніколи,
Земля безмовна, дика, від початку незбагненна,
Природа дика і від початку незбагненна,
Будь нестримним, продовжуй, існують дивовижні речі, добре приховані,
Присягаю, є дивовижні речі, красу яких не передати словом.
Вперед! ми не повинні зупинятись тут,
Якими б не були привабливими залишені магазини, яким би не було зручним житло,
ми не можемо залишитися тут,
Який би не затишний цей порт, і які б не тихі ці води, ми не повинні
кидати тут якір,
Як би ми не раділи гостинності, якою нас оточують, ми дозволимо собі
прийняти її, але недовго.
10
Вперед! стимули повинні бути більшими,
Ми попливемо незнаними маршрутами і небезпечними морями,
Ми направимося туди, куди гонять вітри, несуть хвилі, і кліпер янкі
мчить під всіма вітрилами.
Вперед! сильні, вільні, земля і стихія,
Здорові, непокірні, веселі, самолюбиві, допитливі;
Вперед! наперекір всім правилам!
Наперекір вашим правилам, О недалекоглядні і бездуховні служителі культів.
Затхлий труп перегороджує прохід - не дочекається поховання.
Вперед! але прийми попередження!
Щоб подорожувати зі мною, потрібні більша пристрасть, сила, витривалість,
Ніхто не пройде випробування, доки не проявить мужність і здоров'я.
Не приходьте сюди, хто вже втратив все своє найкраще,
Тільки той може прийти, хто володіє чудовим і повним рішучості тілом,
Ні хворі, ні пияки, ні венерично хворі не допущені.
(Я і Моє не переконуємо аргументами, порівняннями, римованими віршами,
Ми переконуємо своїм існуванням.)
11
Слухай! Я буду чесний з тобою,
Я не пропоную старі приємні нагороди, а пропоную нові важкі нагороди,
Ось такі твої дні, які повинні настати:
Ти не надбаєш того, що називають багатством,
Ти роздаватимеш щедрою рукою все, що ти заробиш чи чого досягнеш,
Прибувши до міста, в яке направлявся, ти навряд чи зручно
розмістишся, перш ніж тебе покличе
непереборний заклик рушати,
Ти залишиш іронічні посмішки та глузування тих,
кого покинеш позаду,
Тим, хто проситиме любові, ти відповіси лише
пристрасним прощальним поцілунком,
Ти не дозволиш затримати себе тим, хто простирає до тебе
свої руки.
12
Давай! Услід за великими Попутниками і разом з ними!
Вони теж на дорозі - вони стрімкі і величні чоловіки - вони
найнатхненніші жінки,
Радіють штилю на морі і шторму на морі,
Матроси багатьох кораблів, проходці багатьох миль країни,
Відвідувачі багатьох далеких земель, гості найвіддаленіших осель,
Довірені чоловіків і жінок, дослідники міст, самотні трудівники,
Завмираючі і споглядаючі кущі, квітники, мушлі на узбережжі,
Танцюючі весільні танці, цілуючі наречених, люблячі помічники дітей, опора дітей,
Солдати революцій, стоячі біля виритих могил, опускаючі домовини,
Подорожуючі сезони підряд, роки, цікаві до кожного
наступного року після того, як минув попередній,
Подорожуючі як з попутниками, а саме зі своїми власними різними етапами,
Крок за кроком від безплідного дитинства,
Подорожуючі весело зі своєю юністю, подорожуючі зі своєю бородатістю
і зрілим змужнінням,
Подорожуючі зі своєю жіночністю, досконалою, неперевершеною, втішною,
Подорожуючі зі своєю натхненною старістю чоловічою чи жіночою,
Старістю спокійною, упорядкованою, широкою зі зверхньою просторістю всесвіту,
Старістю, вільно перетікаючою до чаруючого звільнення смертю.
13
Вперед! як до не маючого меж, так і до не маючого начала,
Щоб багато пережити, йти вдень, спочивати вночі,
Щоб зібрати в цю подорож всіх, хто її прагне, і вдень і вночі,
вони прагнуть
зібратися знову, щоб почати найкращу подорож,
Щоб не бачити ніде нічого, крім того, що ти можеш осягнути і витримати,
Щоб відчувати не далекий час, а той, який ти можеш осягнути і витримати,
Щоб не звеличити чи зневажити дорогу, але вона стелиться і чекає тебе,
яка б не довга, але вона стелиться і чекає тебе,
Щоб не бачити нічого, ні Божого, ні будь-якого, але ти все ж ідеш туди,
Щоб не бачити ніякого зиску, бо ти можеш мати зиск, насолоджуючись всім цим,
не заслуживши чи купивши, володіти бенкетом, але не володіти
жодною його частиною,
Щоб одержати найкраще у господаря ферми і багатого власника вишуканої
вілли, і щире благословення щасливого подружжя, і
плоди з садів, і квіти з квітників,
Щоб користуватися благами маленьких містечок, які ти минаєш,
Щоб взяти з собою будинки і вулиці, куди б ти не йшов,
Щоб взяти з собою роздуми чоловіків і їхній розум з ваших зустрічей,
щоб взяти любов їхніх сердець,
Щоб взяти з собою в дорогу своїх коханих, взамін всього, що ти залишаєш позаду,
Щоб розуміти сам всесвіт як дорогу, як багато доріг, як дороги для
мандрівних душ.
Всі складові поступу душі,
Всі релігії, всі усталені правила, мистецтво, уряди - все що було або є
відоме на цій планеті, чи будь-якій планеті, відправлено в ніші і закутки
перед процесією душ на великих дорогах всесвіту.
Для прогресу душ чоловіків і жінок на великих дорогах
всесвіту всі інші прогреси - це необхідний символ і підтримка.
Вічно живі, вічно попереду,
Постійні, урочисті, сумні, відсторонені, розгублені, шалені, бурхливі, неймовірні,
незадоволені,
Відчайдушні, горді, надмір довірливі, втомлені, прийняті або відторгнені людьми,
Вони йдуть! вони йдуть! Я знаю, що вони йдуть, але не знаю, куди вони йдуть,
Але знаю, що вони йдуть до кращого - до чогось важливого.
Ким би ви не були, виходьте! хоч чоловік, хоч жінка, виходьте!
Ви не повинні продовжувати спати і блукати по дому, хоча
ви його збудували, або його збудували для вас.
Геть з темної в'язниці! геть з укриття!
Марні протести, я все знаю і це викриваю!
Відкрий в собі таке ж погане, як і в інших,
Такий же сміх, танець, обід, вечерю, товариство,
Під одягом і прикрасами, за цими вимитими і доглянутими обличчями,
Відкрий таємну мовчазну ненависть і відчай.
Ні чоловік, ні дружина, ні друг не сподіваються почути зізнання,
Інше Я, двійник кожного, ухиляється і ховається,
Безформні і безмовні на вулицях міст, ввічливі і привітні в салонах,
У вагонах поїздів, на пароплавах, на громадських зібраннях,
Свої в будинках чоловіків і жінок, за столом, у спальні,
скрізь,
Пристойно вдягнені, усміхнені, стрункі, зі смертю в
грудній клітці, пеклом у черепі,
Під тонким сукном і рукавичками, під стрічками і штучними квітами,
Дотримуючись усталених правил, уникаючи подробиць про себе,
Говорять про що завгодно, але ніколи про себе.
14
Вперед! Через битви і війни!
Названій меті неможливо протистояти.
Чи переможною була минула битва?
Що вдалося? тобі? твоєму народу? природі?
Зараз добре мене зрозумій - це закладено в природі речей, що
з будь-якого плоду успіху, незважаючи ні на що, виходить
щось, що робить необхідною ще більшу битву.
Мій заклик - це заклик до бою, я плекаю дієве повстання,
Хто йде зі мною, повинен добре озброїтись,
Хто йде зі мною, йде впроголодь, до нужди, лютих ворогів,
покинутості.
15
Вперед! перед нами дорога!
Вона безпечна - я перевірив її - мої власні ноги добре її перевірили - не зволікай!
Хай папір залишається на столі не списаним, а книга - на
полиці не відкритою!
Хай інструменти залишаються в майстерні! хай гроші залишаються не заробленими!
Хай школа стоїть! не згадуй крик учителя!
Хай проповідник проповідує зі свого амвона! хай адвокат захищає
в суді, а суддя пояснює закон.
Камерадо, я даю тобі руку!
Я даю тобі свою любов ціннішу за гроші,
Я даю тобі самого себе без проповіді чи закону;
Ти даси мені себе? ти прибудеш подорожувати зі мною?
Чи будемо ми триматися один за одного, доки живемо?
[b]Walt Whitman SONG OF THE OPEN ROAD[/b]
1
Afoot and light-hearted I take to the open road,
Healthy, free, the world before me,
The long brown path before me leading wherever I choose.
Henceforth I ask not good-fortune, I myself am good-fortune,
Henceforth I whimper no more, postpone no more, need nothing,
Done with indoor complaints, libraries, querulous criticisms,
Strong and content I travel the open road.
The earth, that is sufficient,
I do not want the constellations any nearer,
I know they are very well where they are,
I know they suffice for those who belong to them.
(Still here I carry my old delicious burdens,
I carry them, men and women, I carry them with me wherever I go,
I swear it is impossible for me to get rid of them,
I am fill'd with them, and I will fill them in return.)
2
You road I enter upon and look around, I believe you are not all
that is here,
I believe that much unseen is also here.
Here the profound lesson of reception, nor preference nor denial,
The black with his woolly head, the felon, the diseas'd, the
illiterate person, are not denied;
The birth, the hasting after the physician, the beggar's tramp, the
drunkard's stagger, the laughing party of mechanics,
The escaped youth, the rich person's carriage, the fop, the eloping couple,
The early market-man, the hearse, the moving of furniture into the
town, the return back from the town,
They pass, I also pass, any thing passes, none can be interdicted,
None but are accepted, none but shall be dear to me.
3
You air that serves me with breath to speak!
You objects that call from diffusion my meanings and give them shape!
You light that wraps me and all things in delicate equable showers!
You paths worn in the irregular hollows by the roadsides!
I believe you are latent with unseen existences, you are so dear to me.
You flagg'd walks of the cities! you strong curbs at the edges!
You ferries! you planks and posts of wharves! you timber-lined
side! you distant ships!
You rows of houses! you window-pierc'd facades! you roofs!
You porches and entrances! you copings and iron guards!
You windows whose transparent shells might expose so much!
You doors and ascending steps! you arches!
You gray stones of interminable pavements! you trodden crossings!
From all that has touch'd you I believe you have imparted to
yourselves, and now would impart the same secretly to me,
From the living and the dead you have peopled your impassive surfaces,
and the spirits thereof would be evident and amicable with me.
4
The earth expanding right hand and left hand,
The picture alive, every part in its best light,
The music falling in where it is wanted, and stopping where it is
not wanted,
The cheerful voice of the public road, the gay fresh sentiment of the road.
O highway I travel, do you say to me Do not leave me?
Do you say Venture not—if you leave me you are lost?
Do you say I am already prepared, I am well-beaten and undenied,
adhere to me?
O public road, I say back I am not afraid to leave you, yet I love you,
You express me better than I can express myself,
You shall be more to me than my poem.
I think heroic deeds were all conceiv'd in the open air, and all
free poems also,
I think I could stop here myself and do miracles,
I think whatever I shall meet on the road I shall like, and whoever
beholds me shall like me,
I think whoever I see must be happy.
5
From this hour I ordain myself loos'd of limits and imaginary lines,
Going where I list, my own master total and absolute,
Listening to others, considering well what they say,
Pausing, searching, receiving, contemplating,
Gently, but with undeniable will, divesting myself of the holds that
would hold me.
I inhale great draughts of space,
The east and the west are mine, and the north and the south are mine.
I am larger, better than I thought,
I did not know I held so much goodness.
All seems beautiful to me,
can repeat over to men and women You have done such good to me
I would do the same to you,
I will recruit for myself and you as I go,
I will scatter myself among men and women as I go,
I will toss a new gladness and roughness among them,
Whoever denies me it shall not trouble me,
Whoever accepts me he or she shall be blessed and shall bless me.
6
Now if a thousand perfect men were to appear it would not amaze me,
Now if a thousand beautiful forms of women appear'd it would not
astonish me.
Now I see the secret of the making of the best persons,
It is to grow in the open air and to eat and sleep with the earth.
Here a great personal deed has room,
(Such a deed seizes upon the hearts of the whole race of men,
Its effusion of strength and will overwhelms law and mocks all
authority and all argument against it.)
Here is the test of wisdom,
Wisdom is not finally tested in schools,
Wisdom cannot be pass'd from one having it to another not having it,
Wisdom is of the soul, is not susceptible of proof, is its own proof,
Applies to all stages and objects and qualities and is content,
Is the certainty of the reality and immortality of things, and the
excellence of things;
Something there is in the float of the sight of things that provokes
it out of the soul.
Now I re-examine philosophies and religions,
They may prove well in lecture-rooms, yet not prove at all under the
spacious clouds and along the landscape and flowing currents.
Here is realization,
Here is a man tallied—he realizes here what he has in him,
The past, the future, majesty, love—if they are vacant of you, you
are vacant of them.
Only the kernel of every object nourishes;
Where is he who tears off the husks for you and me?
Where is he that undoes stratagems and envelopes for you and me?
Here is adhesiveness, it is not previously fashion'd, it is apropos;
Do you know what it is as you pass to be loved by strangers?
Do you know the talk of those turning eye-balls?
7
Here is the efflux of the soul,
The efflux of the soul comes from within through embower'd gates,
ever provoking questions,
These yearnings why are they? these thoughts in the darkness why are they?
Why are there men and women that while they are nigh me the sunlight
expands my blood?
Why when they leave me do my pennants of joy sink flat and lank?
Why are there trees I never walk under but large and melodious
thoughts descend upon me?
(I think they hang there winter and summer on those trees and always
drop fruit as I pass;)
What is it I interchange so suddenly with strangers?
What with some driver as I ride on the seat by his side?
What with some fisherman drawing his seine by the shore as I walk by
and pause?
What gives me to be free to a woman's and man's good-will? what
gives them to be free to mine?
8
The efflux of the soul is happiness, here is happiness,
I think it pervades the open air, waiting at all times,
Now it flows unto us, we are rightly charged.
Here rises the fluid and attaching character,
The fluid and attaching character is the freshness and sweetness of
man and woman,
(The herbs of the morning sprout no fresher and sweeter every day
out of the roots of themselves, than it sprouts fresh and sweet
continually out of itself.)
Toward the fluid and attaching character exudes the sweat of the
love of young and old,
From it falls distill'd the charm that mocks beauty and attainments,
Toward it heaves the shuddering longing ache of contact.
9
Allons! whoever you are come travel with me!
Traveling with me you find what never tires.
The earth never tires,
The earth is rude, silent, incomprehensible at first, Nature is rude
and incomprehensible at first,
Be not discouraged, keep on, there are divine things well envelop'd,
I swear to you there are divine things more beautiful than words can tell.
Allons! we must not stop here,
However sweet these laid-up stores, however convenient this dwelling
we cannot remain here,
However shelter'd this port and however calm these waters we must
not anchor here,
However welcome the hospitality that surrounds us we are permitted
to receive it but a little while.
10
Allons! the inducements shall be greater,
We will sail pathless and wild seas,
We will go where winds blow, waves dash, and the Yankee clipper
speeds by under full sail.
Allons! with power, liberty, the earth, the elements,
Health, defiance, gayety, self-esteem, curiosity;
Allons! from all formules!
From your formules, O bat-eyed and materialistic priests.
The stale cadaver blocks up the passage—the burial waits no longer.
Allons! yet take warning!
He traveling with me needs the best blood, thews, endurance,
None may come to the trial till he or she bring courage and health,
Come not here if you have already spent the best of yourself,
Only those may come who come in sweet and determin'd bodies,
No diseas'd person, no rum-drinker or venereal taint is permitted here.
(I and mine do not convince by arguments, similes, rhymes,
We convince by our presence.)
11
Listen! I will be honest with you,
I do not offer the old smooth prizes, but offer rough new prizes,
These are the days that must happen to you:
You shall not heap up what is call'd riches,
You shall scatter with lavish hand all that you earn or achieve,
You but arrive at the city to which you were destin'd, you hardly
settle yourself to satisfaction before you are call'd by an
irresistible call to depart,
You shall be treated to the ironical smiles and mockings of those
who remain behind you,
What beckonings of love you receive you shall only answer with
passionate kisses of parting,
You shall not allow the hold of those who spread their reach'd hands
toward you.
12
Allons! after the great Companions, and to belong to them!
They too are on the road—they are the swift and majestic men—they
are the greatest women,
Enjoyers of calms of seas and storms of seas,
Sailors of many a ship, walkers of many a mile of land,
Habitues of many distant countries, habitues of far-distant dwellings,
Trusters of men and women, observers of cities, solitary toilers,
Pausers and contemplators of tufts, blossoms, shells of the shore,
Dancers at wedding-dances, kissers of brides, tender helpers of
children, bearers of children,
Soldiers of revolts, standers by gaping graves, lowerers-down of coffins,
Journeyers over consecutive seasons, over the years, the curious
years each emerging from that which preceded it,
Journeyers as with companions, namely their own diverse phases,
Forth-steppers from the latent unrealized baby-days,
Journeyers gayly with their own youth, journeyers with their bearded
and well-grain'd manhood,
Journeyers with their womanhood, ample, unsurpass'd, content,
Journeyers with their own sublime old age of manhood or womanhood,
Old age, calm, expanded, broad with the haughty breadth of the universe,
Old age, flowing free with the delicious near-by freedom of death.
13
Allons! to that which is endless as it was beginningless,
To undergo much, tramps of days, rests of nights,
To merge all in the travel they tend to, and the days and nights
they tend to,
Again to merge them in the start of superior journeys,
To see nothing anywhere but what you may reach it and pass it,
To conceive no time, however distant, but what you may reach it and pass it,
To look up or down no road but it stretches and waits for you,
however long but it stretches and waits for you,
To see no being, not God's or any, but you also go thither,
To see no possession but you may possess it, enjoying all without
labor or purchase, abstracting the feast yet not abstracting one
particle of it,
To take the best of the farmer's farm and the rich man's elegant
villa, and the chaste blessings of the well-married couple, and
the fruits of orchards and flowers of gardens,
To take to your use out of the compact cities as you pass through,
To carry buildings and streets with you afterward wherever you go,
To gather the minds of men out of their brains as you encounter
them, to gather the love out of their hearts,
To take your lovers on the road with you, for all that you leave
them behind you,
To know the universe itself as a road, as many roads, as roads for
traveling souls.
All parts away for the progress of souls,
All religion, all solid things, arts, governments—all that was or is
apparent upon this globe or any globe, falls into niches and corners
before the procession of souls along the grand roads of the universe.
Of the progress of the souls of men and women along the grand roads of
the universe, all other progress is the needed emblem and sustenance.
Forever alive, forever forward,
Stately, solemn, sad, withdrawn, baffled, mad, turbulent, feeble,
dissatisfied,
Desperate, proud, fond, sick, accepted by men, rejected by men,
They go! they go! I know that they go, but I know not where they go,
But I know that they go toward the best—toward something great.
Whoever you are, come forth! or man or woman come forth!
You must not stay sleeping and dallying there in the house, though
you built it, or though it has been built for you.
Out of the dark confinement! out from behind the screen!
It is useless to protest, I know all and expose it.
Behold through you as bad as the rest,
Through the laughter, dancing, dining, supping, of people,
Inside of dresses and ornaments, inside of those wash'd and trimm'd faces,
Behold a secret silent loathing and despair.
No husband, no wife, no friend, trusted to hear the confession,
Another self, a duplicate of every one, skulking and hiding it goes,
Formless and wordless through the streets of the cities, polite and
bland in the parlors,
In the cars of railroads, in steamboats, in the public assembly,
Home to the houses of men and women, at the table, in the bedroom,
everywhere,
Smartly attired, countenance smiling, form upright, death under the
breast-bones, hell under the skull-bones,
Under the broadcloth and gloves, under the ribbons and artificial flowers,
Keeping fair with the customs, speaking not a syllable of itself,
Speaking of any thing else but never of itself.
14
Allons! through struggles and wars!
The goal that was named cannot be countermanded.
Have the past struggles succeeded?
What has succeeded? yourself? your nation? Nature?
Now understand me well—it is provided in the essence of things that
from any fruition of success, no matter what, shall come forth
something to make a greater struggle necessary.
My call is the call of battle, I nourish active rebellion,
He going with me must go well arm'd,
He going with me goes often with spare diet, poverty, angry enemies,
desertions.
15
Allons! the road is before us!
It is safe—I have tried it—my own feet have tried it well—be not
detain'd!
Let the paper remain on the desk unwritten, and the book on the
shelf unopen'd!
Let the tools remain in the workshop! let the money remain unearn'd!
Let the school stand! mind not the cry of the teacher!
Let the preacher preach in his pulpit! let the lawyer plead in the
court, and the judge expound the law.
Camerado, I give you my hand!
I give you my love more precious than money,
I give you myself before preaching or law;
Will you give me yourself? will you come travel with me?
Shall we stick by each other as long as we live?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2022
Вже листя на щебінці шурхотить -
Така м'яка трава, що хочеться на ній
Лежати у передчуванні раю -
Подібна казці, що звучала позавчора -
Виблискуючи у природній наготі,
Вона дзвіночками дзвенить -
І повів вітру наче зрушив головне -
Птахів покликав далі, ніж до сонця,
Птахам відомо краще, переміна ця -
Яка неждано все розвіяла й пішла -
Їм зрозуміло цвірінчить
Про недоступне розумінню.
І все ж кінець цей і початок цей єдині,
Й останній погляд на качок це погляд
на сяючих дітей, що йдуть услід по колу.
[i]Цей вірш написаний Уоллесом Стівенсом в останній рік його життя[/i]
[b]Wallace Stevens THE HERMITAGE AT THE CENTER[/b]
The leaves on the macadam make a noise --
How soft the grass on which the desired
Reclines in the temperature of heaven --
Like tales that were told the day before yesterday --
Sleek in a natural nakedness,
She attends the tintinnabula --
And the wind sways like a great thing tottering --
Of birds called up by more than the sun,
Birds of more wit, that substitute --
Which suddenly is all dissolved and gone --
Their intelligible twittering
For unintelligible thought.
And yet this end and this beginning are one,
And one last look at the ducks is a look
At lucent children round her in a ring.
1954
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2022
І
Старий сидить
Під соснами в тіні
В Китаї.
Він споглядає живокіст,
Блакитний, білий,
По краю тіні,
Віє вітер.
Його борідка розвівається.
Сосна гойдається від вітру.
Здається, то вода пливе
Над бур'янами.
II
Ніч кольору
Жіночих рук:
Ніч, жінка,
Обрис,
Аромат і гнучкість,
В ній зачаїлись.
Мерехтить ставок,
Немов браслет,
Який тремтить від танцю.
III
Порівнюю себе
З високим деревом.
Собі здаюся вищим,
Бо сонця досягає погляд
Моїх очей;
І здатні чути інший берег моря
Мої вуха.
І все ж я не люблю,
Коли мурахи заповзають
У мою тінь і виповзають.
IV
Коли до Місяця у мріях наближаюся,
То білі складки його тоги
Наповнюються золотавим світлом.
Підошви його ніг
Все дужче червоніють.
Його волосся повниться
Кристалами блакиті
Зірок
Найближчих.
V
Жоден кинжал стовпів ліхтарних,
Жодне зубило вулиць довгих,
Жодна киянки куполів
І веж високих,
Не здатні вирізьбити те,
Що вирізьбить самотня зірка,
Сіяючи крізь виноградне листя.
VI
Раціоналісти, вбрані у квадратні капелюхи,
Роздумують у квадратах осель,
Підлогу розглядають,
Дивляться на стелі.
Вони себе обмежують
Трикутниками прямокутними.
Якби вони дивилися на ромби,
Конуси, криві чи еліпси -
Такі, як еліпс півмісяця -
Раціоналісти ходили б у сомбреро.
[b]Wallace Stevens SIX SIGNIFICANT LANDSCAPES[/b]
I
An old man sits
In the shadow of a pine tree
In China.
He sees larkspur,
Blue and white,
At the edge of the shadow,
Move in the wind.
His beard moves in the wind.
The pine tree moves in the wind.
Thus water flows
Over weeds.
II
The night is of the colour
Of a woman's arm:
Night, the female,
Obscure,
Fragrant and supple,
Conceals herself.
A pool shines,
Like a bracelet
Shaken in a dance.
III
I measure myself
Against a tall tree.
I find that I am much taller,
For I reach right up to the sun,
With my eye;
And I reach to the shore of the sea
With my ear.
Nevertheless, I dislike
The way ants crawl
In and out of my shadow.
IV
When my dream was near the moon,
The white folds of its gown
Filled with yellow light.
The soles of its feet
Grew red.
Its hair filled
With certain blue crystallizations
From stars,
Not far off.
V
Not all the knives of the lamp-posts,
Nor the chisels of the long streets,
Nor the mallets of the domes
And high towers,
Can carve
What one star can carve,
Shining through the grape-leaves.
VI
Rationalists, wearing square hats,
Think, in square rooms,
Looking at the floor,
Looking at the ceiling.
They confine themselves
To right-angled triangles.
If they tried rhomboids,
Cones, waving lines, ellipses --
As, for example, the ellipse of the half-moon --
Rationalists would wear sombreros.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2022
Я б міг радіти дотику кохання,
Зрадлива дівчина його украла,
Як прут зламала, розірвала пута,
Якби багряний дотик породіллі
Спинити, обірвати моїм сміхом,
Я б не злякався ні потопу, ні гріха,
Ні весняного бунту крові.
Самець, чи самка? Це природа знає,
Вогнем обпалить плоть блудлива краля.
Я б міг радіти дотику волосся,
Крилатій кістці, що до п’ят стікає,
Сверблячці хтивій у дитячих стегнах,
Я б не злякався шибениці, плахи,
Чи на війні на шаблях битись.
Самець чи самка? намалюють пальці
На стінці крейдою дівчат і хлопців.
Я б не злякався мускула кохання,
Якби втішали пристрасті хлопчиська,
Який тренує жар в болючих нервах.
Я б не злякася сатани у ляжках
Чи неминучості могили.
Я б міг радіти дотику кохання,
Яке стирає зморшки й застороги
У перезрілих, хворих на беззубість,
Час і невдачі, і кохання в ліжку
Не хвилювали б так, як мух повидло,
Затопить море підлості, зламає
Закоханої жертви пальці.
Світ розділили навпіл я й диявол,
Дівчата одуряють, як наркотик,
Звиваюсь круг спідниць, на очі лізу.
Прадавній прутень в мене костеніє,
Унюхані незаймані в улові,
Я бачу, як зневажений нікчема
Чимдуж кудись несеться звідти.
І дотик цей, лиш дотик, що лоскоче,
Гойдання в сексі шишкастої мавпи
Любов приховану вбиває й гонить
До півночі тинятися зі сміхом,
Або шукати щось прекрасне в грудях
У матері, коханої, коханки,
Твої шість футів* стануть прахом.
Що дотик цей? Смертельний танець нервів?
Твій рот, моя любов, будяк цілунків?
Христос трефовий роджений для терній?
Наказ про смерть сухий і затверділий,
Словесні муки від її волосся.
Я б міг радіти дотику кохання, це означає:
Чоловік – моя метафора.
[i]6 футів = 30,48 см х 6 = 182,88 см
Написано у квітні 1934 року. Тоді Томас Ділан вважав цей вірш кращим з усього, що він написав. Що це означає – не бути дорослим? Передчуття війни, дорослішання, рання сексуальність, страх невдачі, страх перед власними бажаннями – це випробування і для поета, і для будь-якої людини.
Оскар Вайльд: "Єдиний спосіб позбутися спокуси - піддатися їй. Якщо опиратися, ваша душа виросте хворою від туги за речами, які ви собі заборонили”[/i]
[b]Thomas Dylan IF I WERE TICKLED BY THE RUB OF LOVE[/b]
If I were tickled by the rub of love,
A rooking girl who stole me for her side,
Broke through her straws, breaking my bandaged string,
If the red tickle as the cattle calve
Still set to scratch a laughter from my lung,
I would not fear the apple nor the flood
Nor the bad blood of spring.
Shall it be male or female? say the cells,
And drop the plum like fire from the flesh.
If I were tickled by the hatching hair,
The winging bone that sprouted in the heels,
The itch of man upon the baby's thigh,
I would not fear the gallows nor the axe
Nor the crossed sticks of war.
Shall it be male or female? say the fingers
That chalk the walls with green girls and their men.
I would not fear the muscling-in of love
If I were tickled by the urchin hungers
Rehearsing heat upon a raw-edged nerve.
I would not fear the devil in the loin
Nor the outspoken grave.
If I were tickled by the lovers' rub
That wipes away not crow's-foot nor the lock
Of sick old manhood on the fallen jaws,
Time and the crabs and the sweethearting crib
Would leave me cold as butter for the flies,
The sea of scums could drown me as it broke
Dead on the sweethearts' toes.
This world is half the devil's and my own,
Daft with the drug that's smoking in a girl
And curling round the bud that forks her eye.
An old man's shank one-marrowed with my bone,
And all the herrings smelling in the sea,
I sit and watch the worm beneath my nail
Wearing the quick away.
And that's the rub, the only rub that tickles.
The knobbly ape that swings along his sex
From damp love-darkness and the nurse's twist
Can never raise the midnight of a chuckle,
Nor when he finds a beauty in the breast
Of lover, mother, lovers, or his six
Feet in the rubbing dust.
And what's the rub? Death's feather on the nerve?
Your mouth, my love, the thistle in the kiss?
My Jack of Christ born thorny on the tree?
The words of death are dryer than his stiff,
My wordy wounds are printed with your hair.
I would be tickled by the rub that is:
Man be my metaphor.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2022
З незрушністю могили час вистежить тебе
І, як волосся, скосить лагідність і спокій,
Без поспіху любов прокрадеться в твій дім,
Тебе по голих сходах прихистку повій
під дах свій поведе.
Кравецькі ножиці років почнуть кроїти,
Мене від них врятуйте, поверніть невинність,
Звільніть від ницого кохання в пастці тліну,
Від слів моїх лукавих, від доріг немилих,
Дрібної суєти.
Мій хлопчику, собі ті серце й розум поверни,
Які кадавра серце спалять, як свіча,
Коли настане час - кастратом пристрасть зробить,
В дитинство повернися з колінцями в синцях,
В невинні, добрі дні.
Пластичний, як перчатка, як коханець з виду,
Наївний ловелас, в якого спраглі очі,
То схований в футляр, то в панцирі із криги.
Мабуть, тебе прив’язаність до О жіночих
Зведе в могилу.
То ж утікай від цих мерців, що маєш сили,
Безумства хлопчика дробити здатні камінь,
Його шалена кров жіночу знає підлість,
У імпотента перетворить і зупинить їдка пляма
Розвилок і імен.
Прийшла пора дурниць шалених, фантазійних.
Ні, ні, дурна любов, як молота удар,
Безжально, хлопчику, твою крушила гідність.
Бездумний твій герой, зі схованки кадавр,
Твердив до стрижня „стій”.
Не стукає, панове, в двері ваші радість.
Ні язви ракові, ані здобутки літа,
Ні шал обіймів, ані боязнь загубити,
Ні сморід міст й метро не здатні відродити
Людину з гравію.
Ти воскову свічу віткнув у цитадель,
Розбилась радість в прах, поцілили мерці,
Адамів приятель поткнувся з-під одежі.
Любовні сутінки зі смутою в башці,
Такий твій вирок, сер.
Всьому настав кінець, здалася цитадель ця,
(Пристанише вітрів), яка повчальна сцена,
І ось ти стелишся під ноги свого сонця,
(Пожертва, розквіт, розпач) шкіра видубл[b]е[/b]на,
Кінець спектаклю.
Шалений хлопчику, всім хворобливий вітер
Приносив кашлю збудники на їх маршрути.
Спалила форму смерть, любов не обдурити,
Кадавр твій, як і ти, щасливий був прибути
В цілункостійкий світ.
[i]Кадавр – труп, що використовується для наукових досліджень
Цей вірш про підліткові страхи перед коханням і нестримним потягом до нього, про відчай і бажання, за якими проглядається смерть.
[/i]
[b]Thomas Dylan WHEN, LIKE A RUNNING GRAVE[/b]
When, like a running grave, time tracks you down,
Your calm and cuddled is a scythe of hairs,
Love in her is slowly through the house,
Up naked stairs, a turtle in a hearse,
Hauled to the dome,
Comes, like a scissors stalking, tailor age,
Deliver me who timid in my tribe,
Of love am barer than Cadaver's trap
Robbed of the foxy tongue, his footed tape
Of the bone inch
Deliver me, my masters, head and heart,
Heart of Cadaver's candle waxes thin,
When blood, spade-handed, and the logic time
Drive children up like bruises to the thumb,
From maid and head,
For, sunday faced, with dusters in my glove,
Chaste and the chaser, man with the cockshut eye,
I, that time's jacket or the coat of ice
May fail to fasten with a virgin o
In the straight grave,
Stride through Cadaver's country in my force,
My pickbrain masters morsing on the stone
Despair of blood faith in the maiden's slime,
Halt among eunuchs, and the nitric stain
On fork and face.
Time is a foolish fancy, time and fool.
No, no, you lover skull, descending hammer
Descends, my masters, on the entered honour.
You hero skull, Cadaver in the hangar
Tells the stick, 'fail.'
Joy is no knocking nation, sir and madam,
The cancer's fashion, or the summer feather
Lit on the cuddled tree, the cross of fever,
Not city tar and subway bored to foster
Man through macadam.
I dump the waxlights in your tower dome.
Joy is the knock of dust, Cadaver's shoot
Of bud of Adam through his boxy shift,
Love's twilit nation and the skull of state,
Sir, is your doom.
Everything ends, the tower ending and,
(Have with the house of wind), the leaning scene,
Ball of the foot depending from the sun,
(Give, summer, over), the cemented skin,
The actions' end.
All, men my madmen, the unwholesome wind
With whistler's cough contages, time on track
Shapes in a cinder death; love for his trick,
Happy Cadaver's hunger as you take
The kissproof world.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2022
Я бачу Рільке вийшов погуляти.
Це так було чудово. Тільки нині
Упала тінь на сонячний годинник.
Чи зможе вона вітру нагадати
Що тінь упала дещо запізніло?
"Хто був бездомним дому не надбає," -
Так Рільке каже конику.
Маленький коник,
Мерщій вставай, читай, пиши листи предовгі
й блукай схвильовано, бо листя облітає.
[b]Ron Padgett AUTUMNS DAY[/b]
Rilke walks toward a dime. I saw.
It was very great. But now
His shadow is fast upon the sundials.
How then can the winds remind
The shadows it is late?
"Who has no home cannot build now,"
said Rilke to a grasshopper.
Little grasshopper,
you must waken, read, write long letters, and
wander restlessly when leaves are blown.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2022
[b]Я відчув[/b]
Якоїсь миті
я наче говорив з тобою,
ти ж слухав
і сприймав мене всерйоз,
як це робив дідусь,
коли був добрим і відкритим,
тобі було відомо, що
мене хвилює,
й тобі було відомо,
що найкраще
це слухати,
не кажучи нічого,
дати спокійно вирішувати
тому дідусеві,
яким я став.
[b]Двері до річки[/b]
Ти входив через них раніше
Ти навіть знав що там вони були
Під двері підступила річка
і попросилась увійти
Услід крізь двері річка увійшла
і двері попливли удалину
Одного разу я прибрав цю річку
бо вже вона здавалася старою
І я придбав якусь новішу
і двері разом з нею
Тільки вона ніколи не була дверима
Вона була дверним прорізом
Подібною Норвегії з вікном.
[b]Zot[/b]
На картині де Кунінга є слово zot.
Я думав sot (2)?
Потім дізнався, що zot
голландською - валяти дурня. Ось так
дурний і п'яний кружляють
і розрізняються
голандською - дурний, англійською - хмільний.
Він був не надто великим пияком
коли творив картину,
але можливо часом почувався дурнем -
звичайно, він не був таким.
Він zot і він це знав
і він сказав тобі таке, ти
будучи майже ніким,
насправді був ніким,
ще більшим zot, ніж він!
Я думаю що zot - це бак.
[i](1) Віллем де Кунінг (американець, народжений в Нідерландах, (1904, Роттердам - 1997, Східний Хемптон, Нью-Йорк) - провідний художник, скульптор, один з лідерів абстрактного експресіонізму. Пізні твори обтяжені алкоголізмом і хворобою Альцгеймера.
(2) sot - (англ.) алкоголік, пияк, забулдига
Willem de Kooning „Door to the River” 1960, Oil on linen, Whitney Museum of American Art, New York
Віллем де Кунінг „Двері до річки”, 1960, олія, льон, Музей американського мистецтва Вітні, Нью-Йорк
Willem de Kooning „Zot”, 1949 Oil on paper, mounted on wood, The Metropolitan Museum of Art, New York
Віллем де Кунінг „Zot”, 1949, олія на папері на дереві, Музей мистецтва Метрополітен, Нью-Йорк
[/i]
[b]Ron Padgett THREE POEMS IN HONOR OF WILLEM DE KOONING[/b]
[b]I Felt[/b]
For a moment
as if I were talking to you
and you were listening
and taking me seriously
the way a grandfather does
when he’s open and kind,
you knew what
was troubling me
and you knew
that the best thing
to do was to listen
and say nothing,
allowing a calm to settle
into the grandfather
that turns out to be me.
[b]The Door to the River[/b]
You walked through it before
you even knew it was there
The river came up to the door
and asked to come in
Then the river came through the door
and the door floated away
I once threw away a river
because it looked old enough
And I bought a new one
and a door along with it
Except it never was a door
It was a doorway
Like Norway with windows
[b]Zot[/b]
In de Kooning’s painting, the word zot.
I thought sot?
Then learned that zot
is Dutch for foolish. So
foolish and drunk swirled around
and separated out
into the Dutch foolish and the English drunk.
He wasn’t such a big drinker
when he did that painting,
but maybe he felt like a fool sometimes
—of course he did.
He was zot and he knew it
and he told you so, you
being almost nobody,
so almost nobody you were
even more zot than he!
Zot is vat I tink.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2022
[i]Присвята Хосе Морено Вілла[/i]
Тиша вапна і миртів,
У травах шовкових мальви.
Левкой вишиває черниця
на полотнині палевій.
Павутину сіру мережить,
з семи птахів збирає призму.
Буркоче далеко церква,
лежить ведмедем на спині.
Яка врода! Скільки грації!
На полотнині палевій.
вона вишиває пристрасно
квіти своєї фантазії.
Соняшники! Магнолії
у завитках і блискітках!
Що за місяць і крокуси
на килимку для молитви!
П’ять солодких грейпфрутів
для неї в кухні, що поряд.
Нанесені в Альмарії
П’ять ран Христових*.
Перед очима черниці
скачуть вершників двоє.
Наче сорочка знята,
давні, забуті спомини,
бачили хмари і гори,
що вдалині завмерли,
як розбилося серце
серед цукру й вербени.
О! як здригнулась долина
і двадцять сонць запалали.
Як ріки назад повернули
Схвильованої уяви!
Але змогли її квіти
устояти серед вітру,
грало у шахи світло
на високих решітках.
* П'ять ран нанесені Христу при розп'ятті на хресті - долоні і ступні пробиті гвоздями, бік - списом.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=LqTQ6I5o5b0[/youtube]
[b]Federico García Lorca LA MONJA GITANA[/b]
[i] A José Moreno Villa[/i]
Silencio de cal y mirto.
Malvas en las hierbas finas.
La monja borda alhelíes
sobre una tela pajiza.
Vuelan en la araña gris,
siete pájaros del prisma.
La iglesia gruñe a lo lejos
como un oso panza arriba.
¡Qué bien borda! ¡Con qué gracia!
Sobre la tela pajiza,
ella quisiera bordar
flores de su fantasía.
¡Qué girasol! ¡Qué magnolia
de lentejuelas y cintas!
¡Qué azafranes y qué lunas,
en el mantel de la misa!
Cinco toronjas se endulzan
en la cercana cocina.
Las cinco llagas de Cristo
cortadas en Almería.
Por los ojos de la monja
galopan dos caballistas.
Un rumor último y sordo
le despega la camisa,
y al mirar nubes y montes
en las yertas lejanías,
se quiebra su corazón
de azúcar y yerbaluisa.
¡Oh!, qué llanura empinada
con veinte soles arriba.
¡Qué ríos puestos de pie
vislumbra su fantasía!
Pero sigue con sus flores,
mientras que de pie, en la brisa,
la luz juega el ajedrez
alto de la celosía.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022
Над усе боюся
опадання листя,
я боюся лугу,
вкритого росою
Я вже засинаю;
якщо не розбудиш,
залишу для тебе
серце охололе.
[i]Що це озивається
здалека?
Любов. Вітер за вікном.
Моя любов!
[/i]
Дам тобі коралі
з перлами світання.
Чом мене зреклася
ти на цій дорозі?
Коли ти далеко,
плаче мені пташка,
виноград зелений
не дарує грона.
[i]Що це озивається
здалека?
Любов. Вітер за вікном.
Моя любов!
[/i]
Ти не будеш знати,
сфінксе скрижанілий,
як тебе любив я
на зорі ранковій
коли сильна злива
й на безлистім гіллі
руйнувались гнізда.
[i]Що це озивається
здалека?
Любов. Вітер за вікном.
Моя любов![/i]
[b]Federico García Lorca AIRE NOCTURNO[/b]
Tengo mucho miedo
de las hojas muertas,
miedo de los prados
llenos de rocío.
Yo voy a dormirme;
si no me despiertas
dejaré a tu lado mi corazón frío.
[i]¿Qué es eso que suena
muy lejos?
Amor. El viento en las vidrieras.
¡Amor mío![/i]
Te puse collares
сon gemás de aurora.
¿Porqué me abandonas
En éste camino?
Si te vasmuy lejos,
mi pájaro llora
y la verde viña
no darásu vino.
[i]¿Quées eso que suena
muy lejos?
Amor. El viento en las vidrieras.
¡Amor mío![/i]
Tú no sabrás nunca,
esfinge de nieve,
lo mucho que yo
te hubiera querido
esas madrugadas
cuando tanto llueve
y en la rama seca
se deshace el nido.
[i]¿Qué es eso que suena
muy lejos?
Amor. El viento en la vidrieras.
¡Amor mío![/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022
тут в середньому вистачає зради, ненависті, жорстокості, безглуздя
людей щоб укомплектувати будь-яку армію в будь-який день
і найкращі з убивців ті хто проповідують проти цього
і найкращі з ненависників ті хто проповідують любов,
і нарешті найкращі вояки це ті хто проповідують мир
ті хто проповідують бога, потребують бога
ті хто проповідують мир не знають миру
ті хто проповідують мир не знають любові
остерігайтеся проповідників
остерігайтеся знавців
остерігайтеся тих які завжди читають книги
остерігайтеся тих які потерпають від бідності
або вихваляються нею
остерігайтеся тих хто швидкий на хвалу
бо їм взамін потрібна хвала
остерігайтеся тих які швидко оцінюють
вони бояться того чого не знають
остерігайтеся тих які постійно шукають натовпів
вони самі по собі ніщо
остерігайтеся посереднього чоловіка і посередньої жінки
остерігайтеся їхнього кохання, їхнє посереднє кохання
шукає посередності
але їхня геніальність в їхній ненависті
в їхній ненависті вистачає геніальності знищити вас
знищити будь-кого
не бажаючи самотності
не розуміючи самотності
вони намагатимуться знищити будь-що
що відрізняється від їхнього власного
не в змозі творити мистецтво
вони не розуміють мистецтва
вони розцінять ваше недосконале творіння
тільки як недосконалість світу
не вміючи любити самовіддано
вони вважатимуть вашу любов неповноцінною
і тоді вони будуть вас ненавидіти
і їхня ненависть буде ідеальною
як сяючий діамант
як кинджал
як гора
як тигр
як цикута
їхнє високоякісне мистецтво
[b]Charles Bukowski THE GENIUS OF THE CROWD[/b]
there is enough treachery, hatred violence absurdity in the average
human being to supply any given army on any given day
and the best at murder are those who preach against it
and the best at hate are those who preach love
and the best at war finally are those who preach peace
those who preach god, need god
those who preach peace do not have peace
those who preach peace do not have love
beware the preachers
beware the knowers
beware those who are always reading books
beware those who either detest poverty
or are proud of it
beware those quick to praise
for they need praise in return
beware those who are quick to censor
they are afraid of what they do not know
beware those who seek constant crowds for
they are nothing alone
beware the average man the average woman
beware their love, their love is average
seeks average
but there is genius in their hatred
there is enough genius in their hatred to kill you
to kill anybody
not wanting solitude
not understanding solitude
they will attempt to destroy anything
that differs from their own
not being able to create art
they will not understand art
they will consider their failure as creators
only as a failure of the world
not being able to love fully
they will believe your love incomplete
and then they will hate you
and their hatred will be perfect
like a shining diamond
like a knife
like a mountain
like a tiger
like hemlock
their finest art
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2022
тобі доведеться відтрахати дуже багато жінок
красивих жінок
і написати кілька цнотливих віршів про кохання
і не заморочуватися віком
і / або новоявленими талантами.
просто пити більше пива
більше й більше пива
і навідуватися на іподром хоча б раз на
тиждень
і перемагати
якщо пощастить.
навчитися перемагати складно -
будь-який недотепа може бути добрим невдахою.
і не забувай свого Брамса
і свого Баха і своє пиво.
не перестарайся.
спи до полудня.
уникай кредитних карток
чи оплати за щось
врозстрочку.
пам'ятай, що немає такої задниці
на цьому світі вартістю понад 50 доларів
(у 1977).
і якщо ти здатен любити
любити себе в першу чергу
але завжди в курсі ймовірності
цілковитої поразки
чи підстави для такої поразки
на вид правильної чи хибної -
спроба дочасної смерті не обов'язково
погана справа.
уникай церков, барів і музеїв,
і будь терплячим
як павук -
час - хрест для всіх
плюс
вигнання
поразка
зрада
все це прах.
залишайся з пивом.
пиво - це невичерпна кров.
невичерпна любов.
купи велику друкарську машинку
і як сходами крокуй вгору і вниз
за твоє вікно
бий по цій штуці
бий сильно
зроби це важкою битвою
зроби її биком, який вперше атакує
і пам'ятай про старих псів
які билися так добре:
Хемінгвей, Селін, Достоєвський, Гамсун.
якщо ти думаєш що вони не божеволіли
в тісних кімнатках
так як зараз це робиш ти
без жінки
без їжі
без надії
тоді ти не готовий.
пий більше пива.
ще є час.
а якщо немає
нічого страшного
теж.
[i] з "Кохання це собака з пекла"[/i]
[b]Charles Bukowski HOW TO BE A GREAT WRITER[/b]
you’ve got to *** a great many women
beautiful women
and write a few decent love poems.
and don’t worry about age
and/or freshly-arrived talents.
just drink more beer
more and more beer
and attend the racetrack at least once a
week
and win
if possible.
learning to win is hard—
any slob can be a good loser.
and don’t forget your Brahms
and your Bach and your
beer.
don’t overexercise.
sleep until noon.
avoid credit cards
or paying for anything on
time.
remember that there isn’t a piece of ass
in this world worth over $50
(in 1977).
and if you have the ability to love
love yourself first
but always be aware of the possibility of
total defeat
whether the reason for that defeat
seems right or wrong—
an early taste of death is not necessarily
a bad thing.
stay out of churches and bars and museums,
and like the spider be
patient—
time is everybody’s cross,
plus
exile
defeat
treachery
all that dross.
stay with the beer.
beer is continous blood.
a continuous lover.
get a large typewriter
and as the footsteps go up and down
outside your window
hit that thing
hit it hard
make it a heavyweight fight
make it the bull when he first charges in
and remember the old dogs
who fought so well:
Hemingway, Celine, Dostoevsky, Hamsun.
if you think they didn’t go crazy
in tiny rooms
just like you’re doing now
without women
without food
without hope
then you’re not ready.
drink more beer.
there’s time.
and if there’s not
that’s all right
too.
[i] from "Love is a dog from hell"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2022
"Пан мертвий. Пан великий мертвий.
Ах! Голови схиліть, усі дівчата,
Й сплетіть йому вінок, щоб увінчати."
Але ж немає літа з листям,
І вже засохла осока;
Чим його можна увінчати,
де взяти квіти для вінка?"
"Не можу я сказати, Пані.
Смерть наглою була завжди.
Не можу я сказати, Пані.
Яку вона назве причину,
Що в нас вона забрала Бога
В таку недобрую годину?"
[b]Ezra Pound PAN IS DEAD[/b]
‘Pan is dead. Great Pan is dead.
Ah! bow your heads, ye maidens all,
And weave ye him his coronal.’
'There is no summer in the leaves,
And withered are the sedges;
How shall we weave a coronal,
Or gather floral pledges?'
'That I may not say, Ladies.
Death was ever a churl.
That I may not say, Ladies.
How should he show a reason,
That he has taken our Lord away
Upon such hollow season?'
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022
Для семи озер, не від людей цей спів:(1)
Дощ; опустіла річка, подорож,
Вогонь з замерзлих хмар, суцільна злива в сутінках,
Під крівлею хатини один ліхтар.
Стіною очерет; згинається;
й бамбук шепоче, наче плаче.
Осінній місяць; гори піднімаються над плесом
назустріч західному сонцю
увечері немов завіса з хмар,
розгладжуються брижі хвиль і з ними
продовгі гострі голки у кориці,
з-за очерету безтурботна пісня.
Від пагорба монахів дзвін
відносить вітер.
Тут парус промайнув у квітні, може повернеться у жовтні
човен розтанути у сріблі; спокій;
останній відблиск сонця в річці.
Де винний прапор (2) ловить захід сонця,
Прозорий дим із димаря на перехресті світла.
Вслід пеленою на ріку спустився сніг
і оповив жовто-зелений світ.
Немов ліхтар пливе маленький човен,
Від холоду загускла течія. І у Сан Їні
люди відпочинуть.
На мілину сідають дикі гуси,
Клубляться хмари в просвіту вікна
широких вод; і гуси покидають осінній
гвалт ворон над човником рибальським,
нечутний рух за виднокіл на північ;
там ловлять хлопчаки між каменів креветок.
У тисяча сімсотому на цих гірських озерах бував Тансі (3).
По видноколу півдня ковзає світло.
Держава, створюючи розкіш, повинна опинитися в боргах?
Це ганьба; це Геріон (4).
І досі цей канал веде в Тен Ші,
хоча збудований для імператорських розваг.
КЕЙ МЕН РАН КЕЙ
КЮ МАН МАН КЕЙ
ДЖІЦУ ГЕЦУ К ОУ КВА
ТАН ФУКУ ТАН КАЙ (5)
Схід сонця; праця,
захід сонця; годі
криницю рити і водою напувати
зоране поле; їси зерно
імперської могутності? І що вона для нас?
Четвертий; це розуміння спокою.
й приборкування диких звірів.
[i](1) Ця поема - збірка поетичних перекладів до альбому живопису та каліграфії (тікагамі) ХVІІ ст., відданого Паунду його батьком. Тон, терміни і зміст творчих перекладів дають уявлення про ідеалізований погляд Паунда на Східну Азію як зразок порядку. Паунд бачив у правлінні імператора Кансі зразок ідеального державного устрою.
(2) Винні прапори - своєрідні прапори-вивіски, які на довгих жердинах встановлювалися над дахами винних лавок
(3) Кансі (04/05/1654 - 20/12/1722) - четвертий представник маньчжурської династії Цін, який правив усім Китаєм 61 рік.При ньому були припинені війни і заворушення, відновлено землеробство, збудовані дамби, зрошувальні і судохідні канали. Епоха Кансі стала символом благополуччя, "золотим століттям" Китайської імперії. Цін (1644 -1912), остання з імператорських династій Китаю.
(4) Геріон - у давньогрецькій міфології шестирукий і шестиногий крилатий велетень з острова Еріфія, де збирали сім урожаїв за рік. Володів незліченною кількістю срібла й золота. Десятий подвиг Геракла - викрадення червоних корів Геріона
(5) Шістнадцять слів являються романізованою транскрипцією японського прочитання китайського вірша "Прекрасні хмари", записаного Ернестом Феноллозою. Читається зліва направо і зверху вниз.
Splendid are the clouds and bright,
All aglow with various light!
Grand the sun and moon move on;
Daily dawn succeeds to dawn.
Прекрасні і яскраві хмари
Всі сяють різнобарвним світлом!
Рух сонця й місяця величний;
Стає щодня світанок ранком.
Цей вірш був гімном Першої постдинастичної китайської республіки в 1911 році
[/i]
[i]За естетично вишуканими об’єктами, які полонили уяву Паунда, проглядається довга й складна історія: Shō-Shō hakkei, вісім відомих пейзажів уздовж річок Сяо та Сян у провінції Хунань, започаткували окремий жанр у китайській поезії та живописі, який утвердився під час династії Північний Сун в ХІ столітті та був перейнятий у Японії в пізній період Муромачі. Цей жанр має поетичний прецедент у пізніх віршах танського поета Ду Фу та, можливо, навіть у найраніших виразах архаїчної поезії вигнання та жалоби. Пейзажі намальовані з місць, починаючи від злиття двох річок поблизу Чанші, на північ до озера Дунтін, а потім до місця, впадіння у Янцзи далі на північ. Актуальність місця відзначається його туманами, мряками та дощами, де гірські краєвиди, ліси та річки ніби зливаються воєдино в нечітку картину. Цей приголомшливий рельєф надихнув на створення скорботної, навіть меланхолійної поезії та живопису, і часто асоціювався зі станами фактичного або метафоричне вигнання. Художник-письменник одинадцятого століття Сонг Ді (1015-1080) створив серію "Вісім сцен:, Річка та небо у вечірньому снігу, Нічний дощ на Сяо та Сян, Гірський ринок із туманом, що піднімається, Повернення вітрил з далекого берега, Вечірній дзвін із оповитого туманом храму, Дикі гуси, що спускаються на піщану косу, Рибальське село у вечірньому сяйві та Осінній місяць над озером Донгтін". Потім багато художників зображували ці вісім видів (загальновідомих як Хаккей), хоча вони ніколи не бачили цих реальних пейзажів. https://art.thewalters.org/detail/91847/eight-views-of-the-xiao-and-xiang-rivers/
[/i]
[b]Ezra Pound CANTO XLIX[/b]
For the seven lakes, and by no man these verses:
Rain; empty river; a voyage,
Fire from frozen cloud, heavy rain in the twilight
Under the cabin roof was one lantern.
The reeds are heavy; bent;
and the bamboos speak as if weeping.
Autumn moon; hills rise about lakes
against sunset
Evening is like a curtain of cloud,
a blurr above ripples; and through it
sharp long spikes of the cinnamon,
a cold tune amid reeds.
Behind hill the monk's bell
borne on the wind.
Sail passed here in April; may return in October
Boat fades in silver; slowly;
Sun blaze alone on the river.
Where wine flag catches the sunset
Sparse chimneys smoke in the cross light
Comes then snow scur on the river
And a world is covered with jade
Small boat floats like a lanthorn,
The flowing water clots as with cold. And at San Yin
they are a people of leisure.
Wild geese swoop to the sand-bar,
Clouds gather about the hole of the window
Broad water; geese line out with the autumn
Rooks clatter over the fishermen's lanthorns,
A light moves on the north sky line;
where the young boys prod stones for shrimp.
In seventeen hundred came Tsing to these hill lakes.
A light moves on the south sky line.
State by creating riches shd. thereby get into debt?
This is infamy; this is Geryon.
This canal goes still to TenShi
though the old king built it for pleasure
KEI MEN RAN KEI
KIU MAN MAN KEI
JITSU GETSU K O KWA
TAN FUKU TAN KAI
Sun up; work
sundown; to rest
dig well and drink of the water
dig field; eat of the grain
Imperial power is? and to us what is it?
The fourth; the dimension of stillness.
And the power over wild beasts.
Малюнок: (у центрі) Захід сонця над рибальським селом, невідомий японський художник, (ліворуч) японська каліграфія та (праворуч) китайський вірш рукою Genryu, Shō-Shō Hakkei tekagami, дата невідома (з дозволу Мері де Рахевільц, Брунненбург, Італія).
Figure: Sunset Over Fishing Village, unidentifi ed Japanese artist, (left) Japanese calligraphy and (right) Chinese poem in hand of Genryu, ShōShō Hakkei tekagami, date unknown (Courtesy Mary de Rachewiltz, Brunnenburg, Italy)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022
- Котра година? - Так, я щаслива,
і бракує тільки дзвіночка на шиї,
який дзвякав би над тобою, коли спиш.
- Отже ти не чула бурю? Стіни торсав вітер,
вежа роззявила, як лев, велику браму
на скрипучих завісах. - Як же ти забув?
Я була у простій сірій сукні,
призібраній на плечах. - А потім враз
небо розірвали сполохи. - Як же я могла увійти,
адже ти був не сам. - Я враз побачив
кольори перед істинним зором. - Жаль,
ти не можеш мені пообіцяти. - Твоя правда,
мабуть то був сон. - Чому обманюєш,
чому називаєш мене її іменем,
все ще її кохаєш? - О так, хотів би,
щоб залишилася зі мною. - Мені жаль,
я повинна була про це здогадатися.
- Все ще думаєш про нього? - Але я не плачу.
- І це все? - Нікого як тебе.
- Принаймі ти щира. - Будь спокійний,
я поїду з цього міста. - Будь спокійна,
я піду звідси. - В тебе такі гарні руки.
- Це давня історія, лезо пройшло,
не зачепивши кості. - Нема за що,
мій любий, нема за що. - Не знаю
і не хочу знати, котра година.
[b]Wisława Szymborska NA WIEŻY BABEL[/b]
- Która godzina? - Tak, jestem szczęśliwa,
i brak mi tylko dzwoneczka u szyi,
który by brzęczał nad Tobą, gdy śpisz.
- Więc nie słyszałaś burzy? Murem targnął wiatr,
wieża ziewnęła jak lew, wielką bramą
na skrzypiących zawiasach. - Jak to, zapomniałeś?
Miałam na sobie zwykłą szarą suknię
spinaną na ramieniu. - I natychmiast potem
niebo pękło w stubłysku. - Jakże mogłam wejść,
przecież nie byłeś sam. - Ujrzałem nagle
kolory sprzed istnienia wzroku. - Szkoda,
że nie możesz mi przyrzec. - Masz słuszność,
widocznie to był sen. - Dlaczego kłamiesz,
dlaczego mówisz do mnie jej imieniem,
kochasz ją jeszcze? - O tak, chciałbym,
żebyś została ze mną. - Nie mam żalu,
powinnam była domyślić się tego.
- Wciąż myślisz o nim? - Ależ ja nie płaczę.
- I to juź wszystko? - Nikogo jak ciebie.
- Przynajmniej jesteś szczera. - Bądź spokojny,
wyjadę z tego miasta. - Bądź spokojna,
odejdę stąd. - Masz takie piękne ręce.
- To stare dzieje, ostrze przeszło
nie naruszając kości. - Nie ma za co,
mój drogi, nie ma za co. - Nie wiem
i nie chcę wiedzieć, która to godzina
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2022
На цьому острові все зрозуміло.
Тут можна стояти на грунті доказів.
Тут немає інших доріг, лиш дороги правильні.
Кущі аж згинаються від відповідей.
Росте дерево Слушних Здогадів
з вічною розкидистою кроною.
Вражає простотою Дерево Розуміння
біля джерела, що зветься Ах Звісно Це Так.
Чим далі в ліс, тим ширше відкривається
Долина Очевидності.
Якщо є сумніви, вітер їх розсіює.
Відлуння, не зволікаючи, бере слово
і охоче пояснює тайни світів.
Справа печера, в якій прихована суть.
Зліва озеро Глибокої Переконаності.
З дна відривається істина і легко спливає вгору.
Височить над долиною Непорушна Впевненість.
З її вершини відкривається Сутність речей.
Попри свою привабливість острів безлюдний,
І залишені на березі сліди стоп
всі без винятку ведуть в море.
В житті не до ідей.
[b]Wisława Szymborska UTOPIA[/b]
Wyspa, na ktorej wszystko sie wyjasnia.
Tu mozna stanac na gruncie dowodow.
Nie ma drog innych oprocz drogi dojscia.
Krzaki az uginaja sie od odpowiedzi.
Rosnie tu drzewo Slusznego Domyslu
o rozwiklanych odwiecznie galeziach.
Olsniewajaco proste drzewo Zrozumienia
przy zrodle, co sie zowie Ach Wiec To Tak.
Im dalej w las, tym szerzej sie otwiera
Dolina Oczywistosci.
Jesli jakies zwatpienie, to wiatr je rozwiewa.
Echo bez wywolania glos zabiera
i wyjasnia ochoczo tajemnice swiatow.
W prawo jaskinia, w ktorej lezy sens.
W lewo jezioro Glebokiego Przekonania.
Z dna odrywa sie prawda i lekko na wierzch wyplywa.
Goruje nad dolina Pewnosc Niewzruszona.
Ze szczytu jej roztacza sie Istota Rzeczy.
Mimo powabуw wyspa jest bezludna,
a widoczne po brzegach slady stop
bez wyjatku zwrocone sa w kierunku morza.
W zyciu nie do pojecia
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2022
Чому зі сходу вітер свіжий, а з півдня крижаний,
Не звідати, доки не всохне джерело вітрів,
І більше не потоне вітер західний
В вітрах, які несуть плоди й лушпиння
Численних сотень втрат;
Чому шовк ніжний, а каміння ранить,
Щодня розпитує дитина,
Чому нічні дощі і кров з грудей
Удвох тамують спрагу, їй відповідь страшна.
Коли приходить Дід Мороз? питають діти.
Чи можна хвіст комети стиснути в кулак?
Лише тоді, коли падінь і злетів пил
Забризкає дитячі очі давно забутим сном
І сутінки наповняться дитячим жахом,
Привітно відгукнеться відлуння з даху.
Усе відомо: зорі сповіщають
Веління відправлятися вслід вітру,
При цьому заклики зірок, які лунають
Час від часу з небозводу,
Не всі почують, бо зірки згасають.
Я чую втішне „Будь задоволений”,
Немов дзвіночок в коридорах,
Й „Не знаю відповідь”, і знаю,
Не відгукнуться на дитячий плач
Ані відлуння, ані дід мороз,
Ні привиди комет над піднятими кулаками.
[b]Thomas Dylan WHY EAST WIND CHILLS[/b]
Why east wind chills and south wind cools
Shall not be known till windwell dries
And west's no longer drowned
In winds that bring the fruit and rind
Of many a hundred falls;
Why silk is soft and the stone wounds
The child shall question all his days,
Why night-time rain and the breast's blood
Both quench his thirst he'll have a black reply.
When cometh Jack Frost? the children ask.
Shall they clasp a comet in their fists?
Not till, from high and low, their dust
Sprinkles in children's eyes a long-last sleep
And dusk is crowded with the children's ghosts,
Shall a white answer echo from the rooftops.
All things are known: the stars' advice
Calls some content to travel with the winds,
Though what the stars ask as they round
Time upon time the towers of the skies
Is heard but little till the stars go out.
I hear content, and 'Be Content'
Ring like a handbell through the corridors,
And 'Know no answer,' and I know
No answer to the children's cry
Of echo's answer and the man of frost
And ghostly comets over the raised fists.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2022
В близькому вогняному надвечір’ї
Без ліку гинучих,
Коли одні з найближчих, твоїх найбільш коханих
І добре знаних піти повинні
Левами й спалити свій останній подих,
Коли твої безсмертні друзі,
Хто голос подавав з приреченого праху,
Стріляючи і славлячи тебе,
Покликані на бій, знайти повинні спокій,
Який не зможе зменшити, спинити
Безмежний біль
У багатьох родинах Лондона, розбитих горем.
В близькому вогняному надвечір’ї,
Коли у тебе на вустах і в думах,
Сплітаючись і розплітаючись, снують убиті незнайомці,
Ти більшість з них не знав,
Полярну зірку по сусідству, сонце на іншій вулиці,
Та будеш плакати за ними.
Дощем кривавим вмило суворе море тих,
Які ступили в твою власну смерть
І вітер їх планети порвав зв’язок з твоїми водами,
І заряджали снаряди в жерла,
З кожним громовим пострілом
Спалахували блискавками їхні очі.
В близькому вогняному надвечір’ї
Смертей і виходів,
Поранені, близькі і дальні, у хвилях лондонських
Знайшли одну могилу,
Єдиний ворог з багатьох, хто добре розрізняє
Світіння твого серця,
Помітне у пітьмі, що б'ється за укриттями й заслонами,
Обірве громові удари,
Щоб погасити сонце, втопити, зганьбити твої символи,
Й спалити вірних лицарів,
До часу, коли найменш коханий
Постане новим Самсоном у твоєму зодіаку.
[i]Вірш написаний в очікуванні неминучого вторгнення Німеччини в Англію після повітряного нальоту на Лондон влітку 1940 року. Томас Ділан потрапив під бомбардування. Після цього його довго переслідували нічні кошмари. [/i]
[b]Thomas Dylan DEATHS AND ENTRANCES[/b]
On almost the incendiary eve
Of several near deaths,
When one at the great least of your best loved
And always known must leave
Lions and fires of his flying breath,
Of your immortal friends
Who'd raise the organs of the counted dust
To shoot and sing your praise,
One who called deepest down shall hold his peace
That cannot sink or cease
Endlessly to his wound
In many married London's estranging grief.
On almost the incendiary eve
When at your lips and keys,
Locking, unlocking, the murdered strangers weave,
One who is most unknown,
Your polestar neighbour, sun of another street,
Will dive up to his tears.
He'll bathe his raining blood in the male sea
Who strode for your own dead
And wind his globe out of your water thread
And load the throats of shells
with every cry since light
Flashed first across his thunderclapping eyes.
On almost the incendiary eve
Of deaths and entrances,
When near and strange wounded on London's waves
Have sought your single grave,
One enemy, of many, who knows well
Your heart is luminous
In the watched dark, quivering through locks and caves,
Will pull the thunderbolts
To shut the sun, plunge, mount your darkened keys
And sear just riders back,
Until that one loved least
Looms the last Samson of your zodiac.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2022
Час опадання яблук листя уперто зелене
вранці туман повільно розсіюється в повітрі
меду останні краплини перший багрянець кленів
вбита лисиця на полі розстріляного світу
Яблука йдуть під землю голі дерев скелети
ховається в бруньках листя і перегуки дерев
зараз розбірливо чути як котяться планети
і наче більмо на око вибрався місяць наверх
[b]Zbigniew Herbert Późnojesienny wiersz Pana Cogito przeznaczony dla kobiecych pism[/b]
Pora spadania jabłek jeszcze liście się bronią
rankiem mgły coraz cięższe łysieje powietrze
ostatnie ziarna miodu pierwsza czerwień klonów
zabity lis na polu rozstrzelana przestrzeń
jabłka zejdą pod ziemię pnie podejdą do oczu
zatrzasną liście w kufrach i odezwie się drewno
słychać teraz wyraźnie jak planety się toczą
wschodzi wysoki księżyc przyjm na oczy bielmo
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022