| Сторінки (6/569): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
Закрились двері за дверима,
Як сторінки мого життя.
Ці сторінки у серці сяють.
А решту вітер забирає
- я відбуваю
- прощавайте...
Моє дитинство, прощавай,
живеш ти, в серці ти палаєш,
скрипка мала, двір кам'яний,
вигнання заклик негучний
- ігри і бійки
- прощавайте...
Ви прощавайте, мої друзі,
минули з вами мої дні,
Я пам'ятаю кожну мить
тих, кого більше не зустріть,
- благословляю
- прощавайте...
Ти, моє місто, прощавай
і мої вулиці щасливі,
сходжені тисячі разів,
байдужий, добрий, люд знайомий,
знущання, посмішки й прокльони,
- Я повернуся
- прощавайте...
Себе самого залишаю,
не спалюю мости назад...
Я відбуваю, щоб вернутись
у тисячі дверей замкнутих
- пора настала
- прощавайте...
Любов остання, прощавай,
в мить втрати скам'янілість губ,
ніч не вернути й потиск рук,
закрилися відкриті двері
- це я закрив їх
- прощавайте...
Найкращі дні мої, прощайте,
безсонні тисячі ночей,
прощайте й ви, слова затерті,
обличчя втомлені і двері
відкриті для нових оман
- я їм не вірю
- прощавайте...
Остання втрата, прощавай,
моя не втрачена надія, чекаю
на останню мрію...
а решту вітер забирає.
В різновиди обманних ігор
я більш не граю
- прощавайте
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=lPHFggDNjr0[/youtube]
[b]Արթուր Մեսչյան ԲԱՐՈՎ ՄՆԱՔ[/b]
Դռները մեկ առ մեկ փակում
կյանքիս անցած էջերի պես,
էջերը լույս պահում սրտում,
մնացածը տալիս քամուն
- և հեռանում
- բարով մնաք...
Բարով մնաս իմ մանկություն,
որ դեռ ապրում, այրվում ես իմ սրտում,
փոքրիկ ջութակ, քարքարոտ բակ,
աքսորների խուլ ահազանգ
- կռիվ ու խաղ
- բարով մնաք...
Բարով մնաք -- իմ ընկերներ
որ կիսեցիք ինձ հետ օրերը իմ,
ես կհիշեմ ամեն վարկյան
նրանց, որոնք արդեն չկան,
- օրհնյալ լինեք
- բարով մնաք...
Բարով մնաս դու իմ քաղաք
և փողոցներ իմ հարազատ,
ես չափչփել եմ ձեզ հազար անգամ,
դեմքեր ծանոթ, բարի ու գորշ,
հեգնանք, ժպիտ և հայհոյանք,
- ես դեռ կգամ
- բարով մնաք...
Ինքս ինձնից եմ հեռանում
և կամուրջները ետդարձի ես չեմ այրում...
ես հեռանում եմ, որ դառնամ,
հազար փակված դռներ բանամ
- հիմա գնամ
- բարով մնաք...
Մնաս բարով, վերջին իմ սեր,
կորուստի պահը լուռ, և քարացած շուրթեր...
գիշեր անդարձ, ձեռքեր սեղմված,
և կորուստի դռները բաց
- ես փակեցի
- բարով մնաք...
Մնաք բարով խելառ օրեր
անքուն հազար իմ գիշերներ
բարով մնաք, խոսքեր մաշված
դեմքեր հոգնած
նոր խաբկանքի դռները բաց
- չեմ հավատում
- բարով մնաք...
Մնաս բարով, վերջին կորուստ,
վերջին իմ հույս, սպասում,
երազ վերջին...
ես հեռանում եմ ամենից,
ամեն տեսակ սուտ խաղերից
ես չեմ խաղում
- բարով մնաք
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2022
[i] слова й музика Артура Месчяна[/i]
Де ти був, Боже коли божеволів народ безпорадний...
Де ти був, Боже, коли непочутим вмирало благання?
Де ти був, Боже, коли руйнували найкращу з країн?
Де ти був, Боже, - коли ми молились Тобі в безнадії - Амінь...
Де ти був, Боже, коли справедливості очі осліпли?
Де ти був, Боже, коли у людей на вустах помирали молитви?
Де ти був, Боже, коли небеса від благань порятунку здригались,
Ти, Боже, мовчав - коли на хрестах розіп'яті волали - Амінь...
В скорбній душі не жили інша віра й любов, ти Бог мій,
Я вірив у Тебе і як божевільний молився Тобі,
Де ти був, Боже, коли руйнували найкращу з країн?
Де ти був, Боже, - коли ми молились Тобі в безнадії - Амінь...
Боже, зміцни нас, щоб ми не загинули в бурному морі життя,
Боже, дозволь нам зітерти прикмети страждань на вустах...
Боже, дай світло, щоб ми розпізнали цю сіру дорогу в пітьмі,
Боже, надіюсь, знайдуть тебе знову вуста пересохлі - Амінь...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KeWCfg4z6Ig[/youtube]
[b]Արթուր Մեսչյան ՈՒՐ ԷԻՐ ԱՍՏՎԱԾ[/b]
[i] խոսք և երաժշտություն Արթուր Մեսչյան[/i]
Ո՞ւր էիր, Աստված-երբ խենթացավ լքված մի ողջ ժողովուրդ...
Ու՞ր էիր, Աստված-երբ աղերսանքը մեր մարեց անհաղորդ:
Ո՞ւր էիր, Աստված-երբ ավերում էին չքնաղ մի երկիր,
Ո՞ւր էիր, Աստված-երբ, խենթացած ցավից, աղաչում էինք -- Ամեն...
Ո՞ւր էիր, Աստված-երբ արդարության աչքերը կապվեց,
Ո՞ւր էիր, Աստված-երբ շուրթերին ազգիս աղոթքը սառեց:
Ո՞ւր էիր ,Աստված-երբ փրկության կանչով երկինքը ցնցվեց,
Լուռ էիր Աստված-երբ, խաչերին գամված,աղոթում էինք -- Ամեն...
Իմ կարոտ հոգում,չկար ուրիշ հավատք և սեր, դու իմ Տեր,
Ես քեզ հավատում ու աղերսում էի ինչպես մի անխելք,
Ո՞ւ ր էիր, Աստված-երբ հոշոտում էին չքնաղ մի երկիր
Ո՞ւր էիր Աստված-երբ հույսերս կտրած աղոթում էինք -- Ամեն...
Ուժ տուր մեզ, Աստված,որ ալեկոծ կյանքի ծովում չկորչենք,
Սիրտ տուր մեզ, Աստված,որ տառապանքի շուրթերը ջնջենք...
Լույս տուր մեզ, Աստված,որ խավարում այս գորշ ճամփա նշմարենք,
Հույս տուր մեզ, Աստված,որ շուրթերով չորցած քեզ գտնենք նորից -- Ամեն...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2022
Мені потрібна музика така, що плине
Вслід за нервовими, чутливими руками,
За цими згірклими тремтячими губами,
Мелодія ясна, глибока, і повільна.
О, заколисуй і зціляй старе і підле,
Піснями, що співають мертвим, остуди
Гарячу голову потоками води,
Від рук схвильованих знов засіяє мрія!
Нехай мелодія магічні чари творить:
Спочинком манить, диха спокоєм і з нею
Потоне серце у безбарвній глибині,
Назавжди зникне у безмовній тиші моря,
За місяцем пливтиме серед вод зелених,
Потрапивши в обійми ритму й снів.
[b]Elizabeth Bishop I AM IN NEED OF MUSIC[/b]
I am in need of music that would flow
Over my fretful, feeling fingertips,
Over my bitter-tainted, trembling lips,
With melody, deep, clear, and liquid-slow.
Oh, for the healing swaying, old and low,
Of some song sung to rest the tired dead,
A song to fall like water on my head,
And over quivering limbs, dream flushed to glow!
There is a magic made by melody:
A spell of rest, and quiet breath, and cool
Heart, that sinks through fading colors deep
To the subaqueous stillness of the sea,
And floats forever in a moon-green pool,
Held in the arms of rhythm and of sleep.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2022
Дощ вересневий полива будинок.
В тьмяному світлі престара бабуся
На кухні залишилася з дитиною,
Сидить біля малої чудо-плитки,
В календарі читає анекдоти,
Сміється й буркотить, щоб приховати сльози.
Здається їй, що сльози в рівнодення
І дощ, що лопотить об дах будинку
Були завбачені календарем,
Але про це відомо лиш бабусі.
Залізний чайник заспівав на плитці,
Бабуся ріже хліб, зове дитину,
Що час вже пити чай, але дитина
Вдивляється, як чайник ллє гарячі сльози,
Які шалено скачуть на гарячій плитці,
Так само дощ танцює на будинку.
Порядок навела стара бабуся,
Повісила розумний календар
На його місце. Птахом календар
Злетів напіввідкритий над дитиною,
Ширяє над старенькою бабусею,
Над чашкою, де чай вже став сльозами,
Вона тремтить і каже, що будинок
Напевно змерз, й кладе ще дров у плитку.
Цілком можливо, каже чудо-плитка,
Я знаю, знаю, каже календар,
Дитина олівцем малює свій будинок,
Зигзаг дороги, на якій дитина
Зобразила людину з гудзиками сліз,
І показала з гордістю бабусі,
Та непомітно, бо якраз бабуся,
Як сищик, щось розшукує у плитці,
Дрібненький попіл падає, як сльози,
Та осідає на сторінках календарних
І на квітчасте ліжечко дитини,
Розстелене дбайливо у будинку.
Вже час спиняти сльози, каже календар,
Наспівує бабуся про чудесну плитку,
Дитя малює загадковіший будинок.
[i]* Сексти́на (італ. sextina, від лат. sex — шість) — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв.
Елізабет Бішоп залишилася повною сиротою у восьмимісячному віці. Виховувала її бабуся.[/i]
[b]Elizabeth Bishop SESTINA[/b]
September rain falls on the house.
In the failing light, the old grandmother
sits in the kitchen with the child
beside the Little Marvel Stove,
reading the jokes from the almanac,
laughing and talking to hide her tears.
She thinks that her equinoctial tears
and the rain that beats on the roof of the house
were both foretold by the almanac,
but only known to a grandmother.
The iron kettle sings on the stove.
She cuts some bread and says to the child,
It's time for tea now; but the child
is watching the teakettle's small hard tears
dance like mad on the hot black stove,
the way the rain must dance on the house.
Tidying up, the old grandmother
hangs up the clever almanac
on its string. Birdlike, the almanac
hovers half open above the child,
hovers above the old grandmother
and her teacup full of dark brown tears.
She shivers and says she thinks the house
feels chilly, and puts more wood in the stove.
It was to be, says the Marvel Stove.
I know what I know, says the almanac.
With crayons the child draws a rigid house
and a winding pathway. Then the child
puts in a man with buttons like tears
and shows it proudly to the grandmother.
But secretly, while the grandmother
busies herself about the stove,
the little moons fall down like tears
from between the pages of the almanac
into the flower bed the child
has carefully placed in the front of the house.
Time to plant tears, says the almanac.
The grandmother sings to the marvelous stove
and the child draws another inscrutable house.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2022
Однієї ночі він прийшов до моїх дверей мокрий худий побитий і
переляканий
білий косоокий безхвостий кіт
Я його впустив, нагодував його і він залишився
довіряючи мені все більше, доки приятель не переїхав його
на під’їздній дорозі
Я доставив те що залишилося до ветеринара, який сказав, „
не так багато шансів... дай йому ці пігулки... його хребет
роздроблений, але він був роздроблений і раніше, і якось
зрісся, якщо він виживе, то ніколи не буде ходити, поглянь
на цей рентгенівський знімок, в нього стріляли, бачиш,
тут залишився дріб, також у нього колись був хвіст, хтось
його відрізав...”
Я забрав кота, це було спекотним літом, одним
з найспекотніших за останні десять років, я поклав його у ванній
на підлогу, дав йому води й таблетку, він не з'їв
і не доторкнувся до води, я занурив палець і
змочив його рот і заговорив з ним, я нікуди не пішов,
залишаючись подовгу у ванній, і розмовляючи з ним,
я ласкаво гладив його і він озирався на мене
своїми блідо-блакитними розкосими очима і коли проминули
дні він зробив
свій перший крок,
підтягуючи себе вперед передніми лапами
(з його задніх жодна не рухалася)
він доповз до свого лотка
і забрався в нього
ніби просурмили сурми про можливу перемогу
на всю ванну кімнату і місто, я
відчував спорідненість з цим котом – мені бувало погано,
не настільки погано, але доволі погано
одного ранку він встав, постояв і звалився і
тільки подивився на мене.
„ти це зможеш”, сказав я йому.
він намагався знову, вставав падав, нарешті
він зробив кілька кроків, він був схожий на п’яного,
задні ноги просто не хотіли рухатися, і він падав,
відпочивав,
потім вставав.
решту ви знаєте: зараз йому краще ніж колись, косо-
окий
майже беззубий, до нього повернулася грація,
він ніколи не відводить свій погляд...
і часом, коли я даю інтерв’ю, хочуть почути
про
життя і літературу, а я напиваюся і показую мого
косоокого,
підстреленого, переїханого, з відрізаним хвостом кота і я кажу, "гляньте, гляньте на нього!”
але вони не розуміють мене, вони говорять щось на кшталт,
„Ти
кажеш, що знаходишся під впливом Селіни?”
„ні”, я показую кота, „те, що відбувається, по
суті таке, таке, таке!”
я стряхую кота, піднімаю його в
прокуреному п’яному світлі, він розслабляється він розуміє...
на цьому інтерв’ю закінчується
хоча іноді я пишаюся, коли потім бачу зображення, і
на ньому я з котом, і ми
на фото-
графії разом.
він теж розуміє, що це цілковита фігня, але все це якось допомагає.
[він розуміє що це теж цілковита фігня, але це допомагає отримати звичний кошачий корм, вірно?]
28 лютого 1983
[b]Charles Bukowski The History Of One Tough Motherfucker[/b]
he came to the door one night wet thin beaten and
terrorized
a white cross-eyed tailless cat
I took him in and fed him and he stayed
grew to trust me until a friend drove up the driveway
and ran him over
I took what was left to a vet who said, “not much
chance… give him these pills… his backbone
is crushed, but is was crushed before and somehow
mended, if he lives he'll never walk, look at
these x-rays, he's been shot, look here, the pellets
are still there…also, he once had a tail, somebody
cut it off…”
I took the cat back, it was a hot summer, one of the
hottest in decades, I put him on the bathroom
floor, gave him water and pills, he wouldn't eat, he
wouldn't touch the water, I dipped my finger into it
and wet his mouth and I talked to him, I didn't go any-
where, I put in a lot of bathroom time and talked to
him and gently touched him and he looked back at
me with those pale blue crossed eyes and as the days went
by he made his first move
dragging himself forward by his front legs
(the rear ones wouldn't work)
he made it to the litter box
crawled over and in,
it was like the trumpet of possible victory
blowing in that bathroom and into the city, I
related to that cat-I'd had it bad, not that
bad but bad enough
one morning he got up, stood up, fell back down and
just looked at me.
“you can make it,” I said to him.
he kept trying, getting up falling down, finally
he walked a few steps, he was like a drunk, the
rear legs just didn't want to do it and he fell again, rested,
then got up.
you know the rest: now he's better than ever, cross-eyed
almost toothless, but the grace is back, and that look in
his eyes never left…
and now sometimes I'm interviewed, they want to hear about
life and literature and I get drunk and hold up my cross-eyed,
shot, runover de-tailed cat and I say, “look, look
at this!”
but they don't understand, they say something like, “you
say you've been influenced by Celine?”
“no,” I hold the cat up, “by what happens, by
things like this, by this, by this!”
I shake the cat, hold him up in
the smoky and drunken light, he's relaxed he knows…
it's then that the interviews end
although I am proud sometimes when I see the pictures
later and there I am and there is the cat and we are photo-
graphed together.
he too knows it's bullshit but that somehow it all helps.
[he knows it’s bullshit too but it helps get the old catfood, right?]
- Feb. 28 1983
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022
"ти знаєш, у мене теж була сім'я, робота,
завжди
щось заважало
та зараз
я продала свій дім, знайшла це
місце, велику студію, ти мусиш подивитися на простір і
це світло.
вперше в житті я буду мати
місце й час
творити".
Дитино, ні, якщо збираєшся творити
то будеш творити чи то працюючи
16 годин у вугільній копальні
чи то
в тісній кімнаті з трьома дітьми
живучи
на соціальну допомогу,
будеш творити частиною твого розуму
і твого тіла
роз'ятреного,
будеш творити сліпою
скаліченою,
божевільною,
будеш творити з котом, що видрався тобі
на спину коли
все місто тремтить від землетрусу, бомбардування,
повені й пожежі.
дитино, повітря й світло, й час і простір
не мають з цим нічого спільного
й не створюють нічого
хіба що можливо довге життя аби
вигадувати
нові відмовки.
[b]Charles Bukowski AIR AND LIGHT AND TIME AND SPACE[/b]
"you know, I've either had a family, a job,
something has always been in the
way
but now
I've sold my house, I've found this
place, a large studio, you should see the space and
the light.
for the first time in my life I'm going to have
a place and the time to
create."
no, baby, if you're going to create
you're going to create whether you work
16 hours a day in a coal mine
or
you're going to create in a small room with 3 children
while you're on
welfare,
you're going to create with part of your mind and your
body blown
away,
you're going to create blind
crippled
demented,
you're going to create with a cat crawling up your
back while
the whole city trembles in earthquake, bombardment,
flood and fire.
baby, air and light and time and space
have nothing to do with it
and don't create anything
except maybe a longer life to find
new excuses
for
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022
[i]Рима LIII[i]
І знову темні ластівки вернуться,
повісять гнізда на твоїм балконі,
і знову їхні кришталеві крила
дзвоном озвуться.
Та ті, що у польоті завмирали
від мого щастя і твоєї вроди,
що наші імена запам'ятали...
ті... не вернуться!
Вернеться знову жимолость руниста
плестися по стіні твойого саду,
та вечорами квіти ще гарніші
не розів'ються.
Але ті давні роси променисті,
що дивували нас тремтінням крапель
і наче сльози дня стікали з листя....
ті... не вернуться!
До тебе знов кохання повернеться,
у вухах зазвучать слова гарячі;
і твоє глибоко заснуле серце
може розбудять.
А я німий, натхненний, на колінах,
молився я на тебе, як на Бога,
як я кохав... ніхто так безнадійно
вже не полюбить.
[b]GUSTAVO ADOLFO BÉCQUER RIMA LIII. VOLVERÁN LAS OSCURAS GOLONDRINAS[/b]
Volverán las oscuras golondrinas
en tu balcón sus nidos a colgar,
y otra vez con el ala a sus cristales
jugando llamarán.
Pero aquellas que el vuelo refrenaban
tu hermosura y mi dicha a contemplar,
aquellas que aprendieron nuestros nombres…
ésas… ¡no volverán!
Volverán las tupidas madreselvas
de tu jardín las tapias a escalar,
y otra vez a la tarde aún más hermosas
sus flores se abrirán.
Pero aquellas cuajadas de rocío
cuyas gotas mirábamos temblar
y caer como lágrimas del día…
ésas… ¡no volverán!
Volverán del amor en tus oídos
las palabras ardientes a sonar;
tu corazón de su profundo sueño
tal vez despertará.
Pero mudo y absorto y de rodillas,
como se adora a Dios ante su altar,
como yo te he querido…, desengáñate,
nadie así te amará.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2022
Село в зажурі слухає записи
Пісні роздертої пташки
Цієї єдиної пташки в селі
Яку єдина кішка в селі
Зжерла наполовину
І перестала співати пташка
І перестала муркати кішка
І облизує свій писок.
І село влаштувало пташці
Похорони розкішні
І запросило на них кішку
Йти за крихітною труною з соломи
В якій лежить мертва пташка
Яку несе маленька дівчинка
Не перестаючи плакати
Якби я знала як ти горюватимеш
Втішала дівчинку кішка
Я б її з'їла всю
І тоді б розказала тобі
Що бачила як вона полетіла
Відлетіла аж на край світу
Це настільки далеко
Що звідти не повертаються
І горе твоє було б меншим
Звичайна журба і жаль.
Ніколи не можна робити справу наполовину.
[i]Пабло Пікассо "Кіт, який упіймав птаха", 1939, полотно, олія, Музей Пікассо, Париж
Pablo Picasso "The cat who caught the bird", 1939, Canvas, Oil, The Picasso Museum, Paris
[/i]
[b]Jacques Prévert LE CHAT ET L'OISEAU[/b]
Un village écoute désolé
Le chant d'un oiseau blessé
C'est le seul oiseau du village
Et c'est le seul chat du village
Qui l'a à moitié dévoré
Et l'oiseau cesse de chanter
Et le chat cesse de ronronner
Et de se lécher le museau
Et le village fait à l'oiseau
De merveilleuses funérailles
Et le chat qui est invité
Marche derrière le petit cercueil de paille
Où l'oiseau mort est allongé
Porté par une petite fille
Qui n'arrête pas de pleurer
Si j'avais su que cela te fasse tant de peine
Lui dit le chat
Je l'aurais mangé tout entier
Et puis je t'aurais raconté
Que je l'avais vu s'envoler
S'envoler jusqu'au bout du monde
Là-bas où c'est tellement loin
Que jamais on n'en revient
Tu aurais eu moins de chagrin
Simplement de la tristesse et des regrets
Il ne faut jamais faire les choses à moitié
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948309
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2022
Які акорди пробудила в моїй душі
ця дівчина із золотим намистом
і персами з слонових бивнів
від її тіла запалала річка:
вона зійшла як місяць
після купання
заплела ебенове волосся
спадаюче до пояса
й пішла
в пітьму смеркання —
О моє серце,
які акорди пробудила вона
що й досі я тремчу
за Чандідасом
[b]Steve Kowit WHAT CHORD DID SHE PLUCK[/b]
What chord did she pluck in my soul
that girl with the golden necklace
& ivory breasts
whose body ignited the river:
she who rose like the moon
from her bathing &
brushed back the ebony hair
that fell to her waist
& walked off
into the twilight dark—
O my soul,
what chord did she pluck
that I am still trembling.
[i] after Chandidas[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2022
Брат блудного сина,
який мало що змінював у своєму житті,
вибачив того, хто повернувся назад як фальшивий чек,
бо його батько сказав йому, що так треба.
Зрештою, ось що означає мати благі наміри.
Справді, він йому влаштував вечірку,
накупив солодощів і шампанського,
розкорковував усі пляшки. Піднімав з кожним бокалом
новий тост за свого брата: екс-шахрая, душогуба
й гвалтівника. До кінця ночі
все село було повністю п'яним
в оргіїї обіймів та прощення,
тоді як саме той,
чиїм єдиним бажанням було, щоб його безмірно любили,
шастав в будинок і з будинку,
набиваючи торбу брошками й перстнями,
і браслетами, і підсвічниками.
Потім з легким серцем пішов звідти на світанку
в портове місто, відоме своєю неславою:
там пані з нафарбованими губами висовуються зі всіх вікон,
і кожні треті двері до шинку.
[b]Steve Kowit THE PRODIGAL SON'S BROTHER[/b]
who'd been steadfast as small change all his life
forgave the one who bounced back like a bad check
the moment his father told him he ought to.
After all, that's what being good means.
In fact, it was he who hosted the party,
bought the crepes & champagne,
uncorked every bottle. With each drink
another toast to his brother: ex-swindler, hit-man
& rapist. By the end of the night
the entire village was blithering drunk
in an orgy of hugs & forgiveness,
while he himself,
whose one wish was to be loved as profusely,
slipped in & out of their houses,
stuffing into a satchel their brooches & rings
& bracelets & candelabra.
Then lit out at dawn with a light heart
for a port city he knew only by reputation:
ladies in lipstick hanging out of each window,
& every third door a saloon.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2022
Червоний вбивця думав, що вбиває,
Себе убитим вбитий ним вважає,
Прихованим від всіх шляхом незнаним,
Приходжу я, минаю, знов вертаю.
Зі мною поряд дальнє і минуле;
Для мене тінь і світло сонця рівні;
Зі мною боги, про яких забули;
В мені ганьба і слава нероздільні.
Мене зрікаються, бо злом вважають;
Якщо летять до мене, крила дам я;
Я сумнів і я той, хто сумнів має;
І я той гімн, який співає брахман.
Могутні боги про мій захист молять,
І моляться священні Сім даремно,
А ти, добра смиренний послідовник!
Шукай мене і ти здобудеш небо.
[i][b]Брахма[/b] - індуїстський бог-творець, може створювати, знищувати і відтворювати. "Червоний вбивця" і його жертва зливаються в єдності Брахми. Брахма відтворює або "перетворює знову" - це відомо як реінкарнація. Брахмі не будують храми, не моляться і не приносять дари, бо частиною його суті є зло.
[b]Священні Сім[/b] - священні міста індуїзму Дварака, Варанасі, Матхура, Курукшетра, Рамешварам, Канчіпурам, Айодхья
[/i]
[b]Ralph Waldo Emerson BRAHMA[/b]
If the red slayer think he slays,
Or if the slain think he is slain,
They know not well the subtle ways
I keep, and pass, and turn again.
Far or forgot to me is near;
Shadow and sunlight are the same;
The vanished gods to me appear;
And one to me are shame and fame.
They reckon ill who leave me out;
When me they fly, I am the wings;
I am the doubter and the doubt;
And I the hymn the Brahmin sings.
The strong gods pine for my abode,
And pine in vain the sacred Seven,
But thou, meek lover of the good!
Find me, and turn thy back on heaven.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2022
Мов дослухається він. Тиша: неозорість...
Ми завмираємо, але вона безмовна.
І він - це зірка. І величні інші зорі,
невидимі для нас, стоять навколо нього.
О він Всесущий. Ми хіба того чекали,
щоб він побачив нас? Чи нам потрібен він?
І хай би навіть ми схилились перед ним,
Він був би наче звір, задумливий і млявий.
Те, що нам падати до ніг його велить
у ньому вже мільйони літ витає.
Ми пізнаємо те, що він вже забуває,
і осягає те, що нам не зрозуміть.
[b]Rainer Maria Rilke BUDDHA[/b]
Als ob er horchte. Stille: eine Ferne...
Wir halten ein und hören sie nicht mehr.
Und er ist Stern. Und andre große Sterne,
die wir nicht sehen, stehen um ihn her.
O er ist Alles. Wirklich, warten wir,
daß er uns sähe? Sollte er bedürfen?
Und wenn wir hier uns vor ihm niederwürfen,
er bliebe tief und träge wie ein Tier.
Denn das, was uns zu seinen Füßen reißt,
das kreist in ihm seit Millionen Jahren.
Er, der vergißt was wir erfahren
und der erfährt was uns verweist.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2022
[i] Ubi depuit orbis...
Де замкнувся круг
[/i]1
За другим боєм третій, переможно
Піднявши руку, крикнув гладіатор:
„Не в цьому ваша сила, і до того ж
Це мудрістю не можна називати...
Для мене сам Юпітер (1) не страшний,
Мінерва (2) посміється над собою:
Вам - двічі по сто тисяч глядачів -
Щодня потрібні наші сльози з кров’ю...
Для вас звичайні сумніви й тремтіння,
Де устремління душ і сила ваша?...
Для вас ми – лише з книги долі тіні,
І заклик наш - неначе камінь з пращі.
Для вас звичайні сумніви й тремтіння,
Пітьма – усі прозріння ваші кращі!
2
За другим боєм третій, переможно
Піднявши руку, крикнув гладіатор:
„Любові тут немає, і до того ж
Це дружбою не можна називати...
Кастор і Полукс, друзі стародавні,
В обіймах свою вірність проклинають,
Венера має кучері духмяні,
До них рум’яна з потом прилипають...
- Розсілося каміння в крузі з каменю,
Аж виросли на ньому мох і шерсть:
І душам вашим – наших душ страждання,
Для ваших тіл – тіла нам рвуть начверть;
- Розсілося каміння в крузі з каменю,
Усе його життя зоветься: смерть!”
1857 р.
(1)Юпі́тер — бог неба з його атмосферними явищами — дощем, громом та блискавкою, творець достатку, врожайності, перемоги, зцілення; охоронець порядку, вірності, чистоти; верховний цар богів і людей.
(2) Мінерва — римська богиня мудрості, покровителька письменства, мистецтва й ремесла, пізніше ототожнена з Афіною.
Cyprian Kamil Norwid Spartakus
[i] Ubi depuit orbis...[/i]
1
Za drugą, trzecią skonów metą
Gladiator rękę podniósł swą,
"To - nie to, krzycząc, SIŁA, nie to,
To nie to MĄDROŚĆ, co dziś zwą...
Sam Jowisz mi nie groźny więcej,
Minerwa sama z siebie drwi:
Wam - widzów dwakroć sto tysięcy -
Co dzień już trzeba łez i krwi...
Przyszliście drząc i wątpiąc razem,
Gdzie dusza wietrzyć i gdzie moc?...
A my wam - księgą i obrazem,
A głos nasz ku wam - pocisk z proc.
- Przyszliście drząc i wątpiąc razem,
Cała już światłość wasza - NOC!"
2
Za drugą, trzecią skonów metą
Gladiator rękę podniósł swą:
"To - nie to, krzycząc, MIŁOŚĆ, nie to,
To nie to PRZYJAŹŃ, co dziś zwą...
Z Kastorem Polluks, druhy dawne,
W całusach sobie wierność klną;
A Wenus włosy ma przyprawne,
Rumieńce z potem w maść jej lgną...
- Siedliście, głazy, w głazów kole
Aż mchu porośnie na was sierć:
I duszą waszą - nasze-bole,
I ciałem waszym - naszych-ćwierć;
- Siedliście, głazy, w głazów kole,
Całe już życie wasze: śmierć!"
Pisałem 1857
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2022
Тиша – лиш часом павук павутину ворушить,
Вітер у вікнах колише гіллям тополиним;
Ох! як же легко і солодко мріяли душі –
Тут гомоніли, всміхались думкам не цнотливим.
Наче невільник, здолавши гніт силою духу,
Знову у згаслому серці життя відчуває,
Так я, звільнившись на мить від тривалої муки,
Втіху і чари мовчання сягаю і знаю.
Якщо розмова нам наші серця не з’єднала,
Якщо думки між собою сваритися мусять,
Якщо душа до душі промовляє неясно –
Щедрих напоїв нектар наливати намарно;
Мукою жарти, розмови, пісні відізвуться;
Ані життя, ані щастя, як думка погасла.
[b]Cyprian Kamil Norwid SAMOTNOŚĆ[/b]
Cisza - niekiedy tylko pająk siatką wzruszy,
Lub przed oknem topolę wietrzyk pomuskuje;
Och! jak lekko, słodko marzyć duszy -
Tu mi gwar, to mi uśmiech myśli nie krępuje.
Jak niewolnik, co ciężkie siłą więzy skruszy
I zgasłe życie w sercu na nowo poczuje,
Tak ja, na chwilę zwolnion z natrętnych katuszy,
Wdzięk i urok milczenia czuję i pojmuję.
Bo gdy w kole biesiady serce nas nie łączy,
Gdy różnorodne myśli mieszkać z sobą muszą,
Gdy dusza duszy pojąć, rozumieć niezdolna -
Próżno nektar napojów hojnie się wysączy;
Śmiechy, piosnka, biesiada - wszystko jest katuszą;
U nie rozkosz i życie, gdy moja myśl wolna.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948051
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2022
Лампи.
Смарагдових дзеркал глибина,
Кришталевих люстр мерехтіння.
На темних підмостках в тиші одна.
І обімліла зала,
Зі смертю говорити почала
Паррала.
Кличе.
Та не приходить вона,
Знову і знову.
Серця,
серця здригаються плачем
А в дзеркалах зеленіють,
Колихаються шлейфів шовки
Як змії.
[b]Federico García Lorca CAFE CANTANTE[/b]
Lamparas de cristal
y espejos verdes.
Sobre el tablado oscuro,
la Parrala sostiene
una conversacion
con la muerte.
La llama
no viene,
y la vuelve a llamar.
Las gentes
aspiran los sollozos.
Y en los espejos verdes,
largas colas de seda
se mueven.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947969
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2022
Починається плач гітари.
Розбивається скло світання.
Починається плач гітари.
Не чекай від неї мовчання.
Не благай її про мовчання.
Так плачуть вода і вітер
Про снігові заметілі,
Так гарячий пісок півдня
Про камелії марить білі,
Так вечір плаче за ранком,
Мимо цілі стріла пролітає,
Так плаче мертва птаха
за зеленими вітами гаю.
Безперервно гітара плаче,
Неможливе її мовчання.
О гітара! Поранене серце
П'ятьма мечами.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=JmO4loi4LoI[/youtube]
[b]Federico García Lorca La gitarra[/b]
Empieza el llanto
de la guitarra.
Se rompen las copas
de la madrugada.
Empieza el llanto
de la guitarra.
Es inútil callarla. F
Es imposible
callarla.
Llora monótona
como llora el agua,
como llora el viento
sobre la nevada
Es imposible
callarla,
Llora por cosas
lejanas.
Arena del Sur caliente
que pide camelias blancas.
Llora flecha sin blanco,
la tarde sin mañana,
y el primer pájaro muerto
sobre la rama
¡Oh guitarra!
Corazón malherido
por cinco espadas
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2022
Я
не можу
продати
тобі
цю
картину.
В виразі її обличчя я бачу чорних матерів, яких осліплює
і робить безпорадними ця лють проти їхніх дітей.
Коли я незворушно пробирався через черговий цикл
насильства над чорношкірими,
Я малював Чорну матір...
заплющені очі,
зморщений лоб
окреслюють контур її втрати.
Шо це означає для нас?
Чи є чорний і втрати
однаковими кольорами в Америці?
Якщо Малкольм не зміг це виправити,
якщо Мартін не зміг це виправити,
якщо Майкла,
Сандру,
Трейвона,
Таміра,
Бреона і
зараз Джорджа Флойда…
можна вбити
і нічого не зміниться...
було б нерозумним тішитися надією?
Я повинен прийняти, що це те, що означає бути Чорним
в Америці?
Не
кажіть
мені
не
втрачати
надію.
Я відмовився від спроби описати почуття від того, що знаю,
що не можу бути в безпеці в країні свого народження...
Як я поясню своїм дітям, що сама система, створена
для захисту інших, може загрожувати нашому існуванню?
Як я убережу їх від психологічного тиску, знаючи, що все життя ми,
мабуть, будемо сприйматися як загроза,
І тому
ми можемо померти?
Макартур не захистить вас.
Єльський ступінь не захистить вас.
Ваші гарно сформульовані благання не змінять сотні років інституціоналізованої ненависті.
Ви ніколи не будете настільки красномовними, як Болдуін,
Ви ніколи не будете настільки добрими, як Кінг...
Так,
хіба не розумно вірити, що це не буде
швидко
змінене?
І це настільки безнадійно...
Обпікає.
Ця Чорна мати знає вогонь.
Чорні матері
знають відчай.
Я не можу змінити НІЧОГО в цьому світі,
Тільки фарби,
Я можу це усвідомити…
Це приносить мені розраду ...
не надію,
але розраду.
Вона проходить крізь мене полум'ям ярості.
Моя Чорна мати знову рятує мене.
Я хочу бути впевненим, що її бачать.
Я хочу бути впевненим, що її історія розказана.
І так,
цього разу
Америка повинна почути її голос.
Цього разу
Америка повинна їй повірити.
Titus Kaphar ANALOGOUS COLORS, 2020,Oil on canvas.
Тітус Кафар АНАЛОГІЧНІ КОЛЬОРИ, 2020, полотно, олія.
[i]На обкладинці тижневого випуску журналу TIME, який містить спеціальний звіт, присвячений протестам, що вибухнули по всій країні після вбивства поліцією 25 травня 2020 року Джорджа Флойда в штаті Міннеаполіс, розміщено зображення Тітуса Кафара "Чорна мати" (2014), яка тримає силует дитини. Під час затримання Флойд кликав свою матір, коли його притискав до землі і душив поліцейський Дерек Шовін. Знакова червона смуга навколо обкладинки містить імена 35 чорношкірих чоловіків і жінок, які були вбиті поліцією або в інших расистських акціях, включаючи Флойда, Трейвона Мартіна та Бреонну Тейлор. Під ілюстрацією був розміщений цей його вірш
[/i]
[b]Titus Kaphar I CAN NOT SELL YOU THIS PAINTING[/b]
I
can not
sell
you
this
painting.
In her expression, I see the Black mothers who are unseen, and rendered helpless in this fury against their babies.
As I listlessly wade through another cycle of violence against Black people,
I paint a Black mother…
eyes closed,
furrowed brow,
holding the contour of her loss.
Is this what it means for us?
Are black and loss
analogous colors in America?
If Malcolm could not fix it,
if Martin could not fix it,
if Michael,
Sandra,
Trayvon,
Tamir,
Breonna and
Now George Floyd…
can be murdered
and nothing changes…
wouldn’t it be foolish to remain hopeful?
Must I accept that this is what it means to be Black
in America?
Do
not
ask
me
to be
hopeful.
I have given up trying to describe the feeling of knowing that I can not be safe in the country of my birth…
How do I explain to my children that the very system set up to protect others could be a threat to our existence?
How do I shield them from the psychological impact of knowing that for the rest of our lives we will likely be seen as a threat,
and for that
We may die?
A MacArthur won’t protect you .
A Yale degree won’t protect you .
Your well-spoken plea will not change hundreds of years of institutionalized hate.
You will never be as eloquent as Baldwin,
you will never be as kind as King…
So,
isn’t it only reasonable to believe that there will be no
change
soon?
And so those without hope…
Burn.
This Black mother understands the fire.
Black mothers
understand despair.
I can change NOTHING in this world,
but in paint,
I can realize her….
This brings me solace…
not hope,
but solace.
She walks me through the flames of rage.
My Black mother rescues me yet again.
I want to be sure that she is seen.
I want to be certain that her story is told.
And so,
this time
America must hear her voice.
This time
America must believe her.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2022
[i] після „Проекту Джерома” Тітуса Кафара(1)
(олія, золотий лист та дьоготь на дерев'яних
дошках;7 "× 10½" кожен)
[/i]Я пишу вам з тієї сторони
Свого тіла, в яку мені ніколи не
Стріляли, і яку мені ніхто ніколи не різав.
Мені довелося повернутися так далеко для того,
Щоб представити себе неушкодженим,
Щоб ви це вислухали і повірили. Ви зможете мені вірити,
Доки я молодий. Ви зможете дізнатися більше,
Коли ви переміститеся до дитини,
Швидко і без перепон
Ми здійснимо проникнення.
Вам важко вбити
Дитину. Мабуть ще важче почути дитячий плач,
Не маючи солодощів,
Щоб покласти дитині в рот. Ви не підтримаєте її?
Ви не готові до років моєї історії
Всьому виною ваша фантазія?
Ми можемо зробити мене
Кращим, таким, як ви хочете: напишіть відповідь. Або забирайтеся.
Я прикрив свої рани дьогтем
І упорядкував місце для вас
На охололому боці цього односпального ліжка.
[i] З "Традиція" Пулітцерівська премія 2020 року в номінації "Поезія"[/i]
Titus Kaphar Jerome LVII, 2015, oil, gold leaf and tar on wood panel. Courtesy the artist and Jack Shainman Gallery, New York
Тітус Кафар Джером LVII, 2015, олія, сусальне золото та дьоготь на дерев'яній панелі. Надано художником та галереєю Джека Шейнмана, Нью-Йорк
[i]Художник Тітус Кафар (нар. 1976 р.) розпочав "Проект Джером" у 2011 році. Він шукав у інтернеті в тюремних базах даних записи про свого батька. Він знайшов десятки людей, які мали прізвище батька - Джером. а також його ім'я. Вражений цим відкриттям, він створив портрети кожного Джерома, спираючись на їхні фото, Серед них і портрет батька Кафара. Потрети написані в традиції живопису візантійських ікон, зокрема зображення святого Єроніма, покровителя бібліотекарів, науковців та перекладачів. На художника вплинули праці Мішеля Олександра та Вільяма Джуліуса Вілсона про тюремно-промисловий комплекс і використання поліції та ув’язнення урядом США як засобу вирішення економічних, соціальних та політичних проблем. Ця серія репрезентує спільноту людей, зокрема, афроамериканських чоловіків, яких багато серед ув'язнених.
Портрети не засвідчують невинуватість або вину. Натомість вони натякають на поняття прощення минулих гріхів, яке є центральним для багатьох релігій. Художник розглядає нездатність запропонувати прощення як недолік чинної системи кримінального правосуддя. Серія портретів відображає непропорційний ефект, який масове ув’язнення справляє на чорношкірих, і увічнює досвід відстані та розлуки, які зазвичай відчувають сім’ї з близькими людьми у в’язниці.
Панно на золотистому тлі потім частково були занурені в дьоготь. Спочатку рівень занурення відображав відсоток кожного життя, проведеного у в'язниці. Але потім Кафар відмовився від цієї формули, визнавши тривалі наслідки ув'язнення, такі як труднощі з пошуком роботи та втрата виборчих прав. На своїх пізніших панелях Кафар розширив дьоготь, принаймні, до вуст, представляючи мовчання ув'язнених людей, позбавлених багатьох прав, включаючи право голосу та доступ до програм, які фінансуються федеральним бюджетом у багатьох штатах. Дьоготь також забезпечує певну конфіденційність, якої позбавили їх веб-сайти, зробивши відомості про них загальнодоступними.
[/i]
[b]Jericho Browne "Correspondence"[/b]
[i] after The Jerome Project by Titus Kaphar
(oil, gold leaf, and tar on wood panels;
7" × 10½" each)
[/i]I am writing to you from the other side
Of my body where I have never been
Shot and no one’s ever cut me.
I had to go back this far in order
To present myself as a whole being
You’d heed and believe in. You can trust me
When I am young. You can know more
When you move your hands over a child,
Swift and without the interruptions
We associate with penetration.
The young are hard for you
To kill. May be harder still to hear a kid cry
Without looking for a sweet
To slip into his mouth. Won’t you hold him?
Won’t you coo toward the years before my story
Is all the fault of our imaginations?
We can make me
Better if you like: write back. Or take the trip.
I’ve dressed my wounds with tar
And straightened a place for you
On the cold side of this twin bed.
From The Tradition
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2022
Чоловік вторгував за свого сина коней.
Я надаю перевагу цій версії. Її надійність
Тішить мене, ніхто не в програші,
Кожного нагородили. Богові дістався
Хлопець. Хлопець здобув
Безсмертя. Батько їздитиме доти, доки
Горе лунає так гарно, як галоп
Тварин, народжених для перевезення тих,
Хто оберігав успадковане нами
Царство. Коли ми дивимось на міф
Ось так, нікому не заборонено обговорювати
Зґвалтування. Я маю на увазі, хіба ти не хочеш,
Щоб Бог зажадав тебе? Не мрієш,
Щоб хтось крилатий підніс тебе
Вгору? І коли приходить володар
За твоїми дітьми, він пахне
Як чоловік, який має конюшню
На Небі, в тім далекім краю
Між Обіцянням і Вибаченням.
Не треба нас переконувати.
Люди в моїй країни вірять -
Ми не зашкодимо, якщо нас можна купити.
[i]Зі збірки "Традиція", 02/04/2019, Пулітцерівська премія 2020 в номінації "Поезія"
Ганімед, син царя Трої Троса і німфи Каллірої, був найпрекраснішим серед смертних. Зевс закохався в юнака. Коли той пас батьківське стадо (чи полював) на схилі гори Іди, орел його викрав. Ганімед став виночерпієм на Олімпі. Загорьованого батька Зевс утішив колісницею з парою безсмертних коней і / або виноградною гілкою, викуваною богом Гефестом.
[/i]
Jericho Brown GANYMEDE
A man trades his son for horses.
That’s the version I prefer. I like
The safety of it, no one at fault,
Everyone rewarded. God gets
The boy. The boy becomes
Immortal. His father rides until
Grief sounds as good as the gallop
Of an animal born to carry those
Who patrol our inherited
Kingdom. When we look at myth
This way, nobody bothers saying
Rape. I mean, don’t you want God
To want you? Don’t you dream
Of someone with wings taking you
Up? And when the master comes
For our children, he smells
Like the men who own stables
In Heaven, that far terrain
Between Promise and Apology.
No one has to convince us.
The people of my country believe
We can’t be hurt if we can be bought.
"The Tradition" , 02/04/2019, Winner of the 2020 Pulitzer Prize in Poetry
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2022
В премудрості Своїй дивився Він з престолу
На хлопця скромного, що вівці випасав,
І голуба послав, один вернувся голуб:
Під музику небес хлопчина задрімав.
Він інше планував майбутнє юнакові:
Впиратись буде, опір переможе сила,
Пізніше візьме верх над ним інстинкт любові,
І пристрасть спалахне. Орел розправив крила.
Даремно. Був нудним початок їх розмови,
Хлопчина позіхнув і свиснув до овець,
В міцні обійми ухопив його Отець;
З тих пір орла юнак завжди боготворив,
Ішов, куди накаже, був на все готовий,
А ще навчився різним способам убивств.
[i]Ганіме́д, син царя Трої Троса і німфи Каллірої, був найпрекраснішим із смертних. Зевс закохався в юнака і в образі орла заніс Ганімеда на Олімп, де зробив його виночерпієм і своїм коханцем . Боги дарували Ганімеду безсмертя та вічну молодість і розмістили на небі у вигляді сузір’я Водолій. Міф про Зевса й Ганімеда, поширений у Греції та в Римі, виправдовував любов дорослого чоловіка до хлопця; гомосексуалізм толерувався як крайня форма культу богині Кібели [/i]
Есташ Ле Сюйор Викрадення Ганімеда. 1650, олія, полотно, Лувр, Париж, Франція
Eustache Le Sueur Abduction of Ganymede,1650, oil, canvas, Louvre, Paris, France
[b]Wystan Hugh Auden Ganimede[/b]
He looked in all His wisdom from the throne
Down on that humble boy who kept the sheep,
And sent a dove; the dove returned alone:
Youth liked the music, but soon fell asleep.
But He had planned such future for the youth:
Surely, His duty now was to compel.
For later he would come to love the truth,
And own his gratitude. His eagle fell.
It did not work. His conversation bored
The boy who yawned and whistled and made faces,
And wriggled free from fatherly embraces;
But with the eagle he was always willing
To go where it suggested, and adored
And learnt from it so many ways of killing.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2022
В Парижі кругле все.
Найперше саме місто
Пересікається дугою –
Що ділить круг –
Це Сена.
Услід добре відомі шпиці
Вулиць від Арки Тріумфальної.
Потім в кафе стільниці круглі
Як і підноси (й багато попільничок)
Поставлені на них. Погляньте на самі кафе
Хоча б на їхні круглі назви.
Ось наприклад Ля Ронд, Ля Куполь, Дю Дом, Ротонда (1)
Та інші.
Тільки прекрасна Клозері де Ліла обходить нашу класифікацію
Однак знаходиться в Парижі.
Бузок, він же круглий?
Тут люди розсілись навколо
Як в Люксембурзькому Саду
Де іграшкові вітрильники кружляють в штучному озері.
Вони так роблять.
Останні, але не менш важливі - і наскільки природні!
Картини Робера Делоне
Названі Вікна
На яких Париж зображений
Як безліч кіл.
[i](1) La Ronde, La Coupole, Le Dome, La Rotonde (Круг, Звід, Купол, Ротонда) – відомі кафе Парижа в кварталі Монпарнас, де зустрічалися знамениті художники і поети
(2) Closerie des Lilas (Клозері де Ліла) – Хутором в бузку – кафе одержало свою назву від танцзали на самому початку бульвару Монпарнас, відкритої Франсуа Бюльє в середині ХІХ століття, яка стала відомою як Бали Бюльє.Навколо кафе були висаджені численні кущі бузку
(3) Робер Делоне (1885-1941) в своїй серії з двадцяти двох картин «Вікна», створених з квітня по грудень 1912 року відкинув традиційну функцію живопису як вікна в уявний світ. Натомість він звернувся до зображувальної поверхні як місця, де можна зафіксувати сам процес бачення. «Без зорового сприйняття немає ні світла, ні руху, — писав Делоне влітку 1912 року. — Цей рух забезпечується нерівномірними відношеннями, колірними контрастами, які становлять Реальність». Світло та його структура зору, одночасні контрасти кольорів та їх постійний ритмічний рух стали предметами Вікон Делоне, підготувавши основу для його переходу до абстракції. «Вікна, — писав він, — справді почали моє життя як художника».[/i]
[i]Robert Delaunay Windows Open Simultaneously , 1912, (First Part, Third Motif) oil on canvas, 45.7 x 37.5 cm, Tate Modern, London
Робер Делоне Одночасно відкриті вікна, 1912, (перша частина, третій мотив) полотно, олія, 45,7 x 37,5 см, Tейт Модерн, Лондон[/i]
[b]Ron Padgett Around Paris[/b]
Everything in Paris is round.
First is the city itself
Intersected by an arc—
Which is a division of a circle—
Which is the Seine.
Then the well-known spokes
Around the Arch of Triumph.
The café table tops are round as well
As the coasters (and many of the ash trays)
That sit upon them. Looking up, the cafes themselves
Their names at least, are round.
Over there for instance is La Ronde, La Coupole, Le Dome, La Rotonde
And others.
Only the beautiful Closerie des Lilas escapes our classification
And still remains in Paris.
The lilac, is it round?
People here do a lot of sitting around
As in the Luxembourg Gardens
Where the toy sailboats go round the artificial pond.
They do this.
Last but not least—and how natural!
Are the paintings of Robert Delaunay
Called The Windows
In which Paris is seen
As lots of circles.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2022
Що робить нас такими злими?
Ми зліші, ніж горили,
яких ми намагаємось винити за нашу генетичну агресивність.
Така наша природа - ховатися за тим, що Дарвін говорив про виживання,
неначе виживання - найважливіша справа на землі.
Це не так.
Ти знаєш - це безумовно спадало тобі на думку -
у людства немає шансів - прожити
ще мільйон років. Нам пощастить прожити хоча би п'ять століть. Чому?
Тому що ми вважаємо
для себе кращим винищувати всіх і все на цій землі,
щоб не дозволити комусь бути кращим нас:
"Або дайте мені свободу, або мене вбийте!"
Чому б не сказати чесно: "Гррр, давайте вбивати один одного!"?
До нас тягнеться букетик фіалок у склянці води
на білій скатертині, сяючій у сонячному світлі,
на узбережжі граються діти,
потім оглядаються навколо й запитують -
про те, що їм не можемо сказати, бо уявляємо
як ми вбиваємо того бридкого чоловіка й жінку
за ближнім столиком. Сьогодні ми готові призвати грозу і шторм
у їхнє ліжко. Вони не будуть більше плювати на веранді!
Вони насправді не такі й погані, просто це те,
про що я думаю,, щоб мати більше право, ніж інші люди - на відчуття подібне святості,
яке триває одну секунду що п'ять тижнів,
але ось ця одна секунда така напружена, що я не здатен встояти
і розумію, що це несправжнє, що я не можу бути святим,
я навіть не релігійна людина, я навряд людина
в широкім розумінні,
окрім коли дивлюсь на тебе й думаю:
життя з тобою повинне тривати вічно,
бо воно настільки досконале з усіма його недоліками,
як твоя талія, в якій дечого трішки забагато,
чи як у мене шевелюра, якої взагалі немає!
Це означає, що моя лисина себе чудово почуває
у тебе на м'якому круглому животику, який теж почувається чудово.
Аби ми тільки всі були!
Та іноді ми всі розгнівані
на світ і уявляємо як звідси заберуться всі,
це означає, що ми хотіли б сказати світу забратися
із цього, нашого світу. Хто ці жахливі люди?
Хто, твоя бабуся, яка з тобою така ласкава -
тобі вона здається кимось іншим. Вона була насправді
кимось іншим, але у тебе немає способу довідатися, цей таксист
збирає по копійці цілий рік аби потрапити в Париж на Расіна у Комеді Франсез.
Він зараз декламує довгий монолог французькою
із Андромахи
й ти опиняєшся на роздоріжжі між Тут і Там
й хоча у Андромахи загинув благородний чоловік
і його тіло волочив навколо мурів Трої надмір жорстокий Ахіллес,
хоча її примусили до рабства і до шлюбу
заради порятунку її сина, коли загинула її рідня,
покінчили з собою чи збожеволіли, водій блаженствує,
він везе тебе назад до свого дуже злого вчителя в злиденну школу в Порт-о-Пренс
а потім до Парижу і назад в французьку мову в сімнадцяте століття,
а потім у Стародавню Грецію, а потім на роздоріжжя між Тут і Там.
Тільки у підлім світі цей чоловік кружляє містом,
де здатен хтось без будь-яких причин пустити кулю йому в потилицю!
Це було актом доброти
з боку людини розмістити як цифри, так і літери
на диску телефона, щоб ми могли дзвонити у ВЕйверлі,
АТвотер, КАннареджо, БЛенхейм і МЕдісон,
ДАнбар і ОУшен,(1) маленькі світи в собі,
в які вторгаємося ми, набравши номер, і акт жорстокості
змінити всі цифри, не тільки цифри в телефонах,
які все довші й довші, але і статистичні дані,
середню вартість, непередбачувані збитки, смерть від арахісу,
інфляцію, код доступу, ідентифікаційні номери
і повний божевілля плот з Медузи (2)
що проганяє навіть думку про приємність
дзвонити І-800-Матрац (3) і в найкоротший термін отримати матрац,,
який зручний і майже під тобою,
навіть якщо тобі він не потрібний! Люди
приходять і кажуть: Ось матрац, де
спальня? І звісно спальні нікуди подітися.
Ти не назвеш поганими людей, що вигадали спальню, тільки за те,
що не могла вона таке сказати.
Як добре, що не здатні спальні говорити!
Вони могли б тебе тримати цілу ніч, розповідаючи про речі
які ти не хотів би знати. "Багато літ тому,
у цій кімнаті..." Егей, заткнися! Я маю на увазі,
будь ласка, не говори мені нічого, пробач, я накричав на тебе.
І стіни назавжди затихнуть у їхньому ніщо.
Чавунна куля зімне гримасу штукатурки й добробуту,
обрушить їх і дошки й скіпки людських історій,
але страшна не куля, а людина, що тягне важіль
і направляє кулю гойдати маятником, інший чоловік -
і інша жінка увійде в свою кімнату й заліпить ляпас
чоловікові, від чого він почервоніє,
бажаючи вернути це назад. Так прощавай, будуй,
де ми кохалися, сміялись, плакали, обідали, дивились телевізор,
все одночасно! Де наш пес чекав перед дверима,
не зводячи очей з дверної ручки, де з шумом вирвалась вода у коридор,
коли я розширяв кімнату, і затопила всю кімнату,
а потім була відкачана, слід згадати яке це відчуття,
коли в суботу рано мій маленький син став біля ліжка
й заспівав, тихенько, "Вста-а-ва-ай!" своїм дрімаючим батькам.
Ніколи не забуду всього блаженства, яке я відчував у цьому домі,
але якщо велика чорна чавунна куля до мене прилетить,
привіт, я вийду! Бо десь повинно бути
блаженство в світі, можливо навіть тут, щоб я не божеволів
від порожнечі всесвіту. Мені тут жити з обмеженим життям і космосом всередині
із неймовірним бажанням любити все і бути засмученим
дорогою моєї матері до тої миті, коли вона
звела на мене свої очі, наскільки була здатна,
і стисла мою руку, коли я запитав: "Ти знаєш хто я?"
і відпустила.
Інше питання, чи знав я хто я був?
Це важко не бути враженим буттям.
Безглуздість матерії нас перетворює на загнаних тварин,
які інакші, мирні і байдужі,
ми шипимо й показуємо ікла чи нападаємо.
Та скільки тих людей, що відчувають трагедію буття?
Був жахливим Чингізхан чи він і інші ще існують?
Був Гітлер і Пол Пот?
Чи якась інша міфічна історична постать?
Je m'en doute(4).
Це означало щось інше.
Підштовхувало щось Наполеона задумати
покрити мерзлу землю сотнями тисяч кривавих трупів.
Підштовхувало щось... о, ім'я твого монстра
і його тягу до знищення
назве твій власний історичний час коли насунеться на нас пітьма
і зробить небуття найбільш прийнятним вибором,
як ніби для здолання голоду потрібно було кинути в киплячий чан радіоактивну моркву!
Життя таке жахливе!
Я сподіваюся, що лев мене на шмаття розірве!
Добре, що ці чоловіки вдягають чорні маски,
збираючись зідрати з мене шкіру і змусити мене
дивитися на мої власні нутрощі вивалені на підлогу!
Будь ласка проткніть мені шипами не тільки руки й ноги,
але і мої очі теж!
Бо з цього світу слід втекти як можна швидше,
очистившись стражданням.
Це від самого Бога Християнської любові.
А Купідон витає угорі, збентежений.
Давним-давно Зевс повідомив, що втомився,
і вклався спати: якщо ти не готовий бути
то краще спати.
Бог Християнський нагадує дитя двохтисячелітнє,
якому втома принесла безмежний гнів.
Не вирости йому ніколи,
бо ти не здатен вирости, якщо тебе не чують люди,
але вони не можуть чути, бо їх занадто займає підлість,
або вони бояться підлості від інших.
Чи можна їх винити?
Я теж боюся. Мене вражає надмір жорстокий фільм,
та дійсно страшно, що хтось хотів зробити такий фільм!
Він лиш за крок від того батька,
який узяв до парку восьмирічну доньку і її подругу
і бив й забив до смерті. Ой-ох.
"Здавався він таким нормальним хлопцем," сказала його сусідка Тельма,
яка відмовилась назвати репортерам своє прізвище.
Здавалося вона така нормальна жінка, як репортери
нормальні вампіри.
У деяких культурах це норма поїдати жуків або людей,
чи уночі мастити плацентою обличчя, чи купувати
авто, вартість якого достатня, щоб тридцять років годувати село, щоб не померло, й доки ти тут
все розтранжир
як інші!
Привіт, Америко! Світає,
встань і себе обнюхай.
У тебе ненормальний запах.
Мій батько не був нормальним,
він був злочинцем, драчуном, жорстоким хлопцем,
і хоча він робив погані речі,
не був ніколи підлим.
Він не любив людей, ніколи.
Він іноді їх бив
чи різав їхні черевики!
Я ніколи не бив нікого,
та було б весело порізати у когось черевики.
Будь ласка, чи не даси мені оту сокиру, Тельмо?
Та Тельму ображає моє прохання,
хоча я і сказав будь ласка, тому то в неї вид сокири,
яка летить в повітрі в мене і застряє
в моєму лобі. "Сам її візьми,
придурок!" випльовує вона, за двадцять років
вона замінить придурка на дебіла.
Я заміню своє ім'я на Джугхед (5)
і приєднаюсь до програми захисту віршів,
так мої вірші зможуть вийти в світ і жити з вигаданими назвами
у Юті і Маскогі (6)
Анна Чухно підводить очі і дивиться на мене
своїми українськими ліловими очима
і каже: Добрий ранок найщирішим голосом.
Ох
їхати би з нею в кареті з упряжкою коней опівночі
вниз по широких Київських проспектах і стерти б
з людської історії рів в Бабиному Ярі!
Вона підводить очі й питає: Як би ви хотіли?
Кажу двадцятками й вона їх відраховує,
наче навколо неї повітря не було знищене її красою
і моє тіло через це не роздробилося на частки теж,
ціна життя кісток, і таке інше.
Чи не жорстоко, що я не можу її обцілувати?
Ні, це прекрасно, що я не можу її обцілувати,
краще гуляти з нею в промінні сонця
блаженствуючи від розмови зі справжнім божеством,
яке дало мені чотири сотні доларів!
І ось я знову зібраний,
як мій автомобіль, їду вперед
в зустрічні промені агресії,
що відбиваються моїми окулярами, а потім
починають проникати, і скоро мої очі
перетворились на закриті вугільні шахти
чиї канарки вибухають злобливими піснями
чиє відлуння так само нізвідкіля.
Принаймні, я не був в Руанді у 1994 році(7) або в Судані в 2005 році (8)
або в Гуантанамо (9) чи Райкерсі (10), або в канаві за межею Ріо,
битий до смерті й скалічений. Немає Козака
накинутись на мене з блискучою шаблюкою, націленою на єврейську шию,
не стане часу заплакати: „У мене єврейська тільки шия!
Все решта - російське православне!" Похмурий чоловік знімає
свій капелюх і каже друзям "Давайте цьому
ніггуху (11) дамо урок”. "Мені урок не треба, сер,
Я ефіопець, я вперше у вас в країні!
Але ви, джентльмени, жартуєте....”
Підготуйте мені нору, а потім будь ласка забудьте де вона.
Задовольнить скоринка хліба й струмок неподалік,
вечірня свіжість приходить з незрячим богом,
тим хто є сам вечірня свіжість і її дотик,
а ми не можемо підняти рук погладити його туманну бороду,
в якій
двісті мільйонів зір підморгують і блискотять шипами.
Я краще повернуся в банк, нам залишились долари
всього три сотні й вісімдесят п'ять.
Ті півтора десятки одиниць краси пропали швидко.
Точнісінько як все.
Бо підлість повертається щоразу,
тоді як доброта триває лиш солодку Мить,
і співчуття завжди тривожно мерехтить
ледь вище нас й
позаду,
спадаючи й наповнюючи нас лише тоді, коли його ми не чекаємо,
й триває тільки мить.
Чи я його зумію заманить?
Дозвольте це й тоді
сталевим стане моє тіло? Ні.
Отвори виходу нікуди не подінуться й крім цього
не треба співчуття, це виходи -
з в'язниці щомиті,
й так само, як кожна мить іде на зміну тій, що перед нею,
так кожен підлості удар замінить той, що перед ним,
і дуже швидко ти полюбиш ці удари,
ти і мільйони інших дурнів, яким приємна страта електричним струмом
у їхніх власних відчуттях. Гіпопотамові
сидіння на тобі не доставляє втіхи,
це знаєш навіть ти, тим більше він не помічає
маленьку білу пташку на голові у себе, й коли
тебе побачить розплющеного на землі,
він навіть не подумає: Ух-ох, він просто піде далі
із пташкою принишклою, що дивиться навкруг.
Блаженний Августин вкрав груші з дерева сусіда
й не вибачався тридцять літ, відтоді
його сусід мабуть помер і настрою для вибачень не має. Стала святою мати Августина,
а потім Санта-Моніка - містечко в Каліфорнії -
де все існує, щоб на нього не зважали,
окрім гіпопотама, який стоїть на автостраді
від ранньої зорі і позіхає від світла дальніх фар.
"Привіт," йому здається сумно, "Я бути твоїм другом не можу
і я не можу бути ворогом твоїм, я наче співчуття,
від тебе йду подалі, мені байдуже скільки разів
ти в мене вріжешся й помреш, бо ти ніколи не навчишся
розбившись жити". Він потім чвалає геть.
Так може Августин надав йому таку вагу?
Я думаю, що співчуття примушує тебе світитися
або принаймі бути світлим чи зберігати світло,
таким, яке воно довкола
на картині, як на тому гвинті, що появився тоді,
коли він відірвався в літака, яким летіла
Санта Моніка
на небеса,
така усміхнена, як у її уяві всміхався будь-який святий, надіючись на досконалість
всього того що є й чого немає.
[i](1) Вейверлі - місто в округах Камерс і Лі в штаті Алабама, США. засноване в 1910 році.
Атвотер - місто на державному шляху 99 у графстві Мерсед, Каліфорнія, США
Каннареджо ( — один з шести історических районів Венеції. Знаходиться в північній найвіддаленішій частині міста. Каннареджо - найнаселеніша частина Венеції, тут мешкають близько 20 000 осіб.
Бленхейм - місто в окрузі Мальборо, Південна Кароліна, США. Назване на честь палацу Бленхейм в Оксфордширі, Англія, який в свою чергу, названий на честь битви при Бленхеймі, головною англійською перемогою у війні за іспанську спадщину. Палац Бленхейм був резиденцією герцога Марлборо в честь якого названо округ Мальборо.
Медісон — столиця штату Віскончин, друге за кількістю населення місто в цьому штаті - проживають близько 233,209 тисяч осіб (2010 рік); з передмістями 570,025 тисяч осіб (2009 рік).
Данбар - міста з такою назвою є в штатах Каліфорнія, Джорджія, Кентуккі, Небраска, Огайо, Вісконсин, Пенсільванія, Вірджинія.
Оушен -сіті - місто курорт на березі океану в штаті Меріленд.
(2) Плот Медузи - олійний живопис 1818-1919 років французького художника-романтика і літографа Теодора Геріко (1791–1824). Завершена, коли художнику було 27 років, робота стала іконою французького романтизму. Ця картина великої життєвої сили зображує момент після катастрофи французького морського фрегата Медуза, який сів на мілину 2 липня 1816 року біля узбережжя нинішньої Мавританії. 5 липня 1816 принаймні 147 осіб врятувалися на добротно збудованому плоту. За 13 днів загинули всі, крім 15. Ті, хто вижив, пережили голод, зневоднення, канібалізм. Ця подія стала міжнародним скандалом, частково тому, що його причиною вважали некомпетентність французького капітана.
(3) 1800Mattress.com відома як 1-800-Mattress, Dial-A-Матрац - американська роздрібна торгівля постільними речами з головним офісом в Хіксвіллі, Нью-Йорк, заснована у 1975 році працівником меблевого магазину Наполеоном Барраганом. На ідею використовувати для продажу постільних речей безкоштовний телефонний номер 800 його надихнула реклама Dial-A-Steak продажу м'яса по телефону.
(4) Je m'en doute - я не сумніваюся
(5) Jughead (Джугхед) - болван, пуста башка
(6) Маскогі - місто в окрузі Маскогі, штат Оклахома
(7) Руанда 1994 - тимчасовий уряд, який прийшов до влади в результаті військового перевороту 6-7 квітня 1994 року, організував винищення представниками етнічної більшості хуту представників етнічної меншини країни тутсі і хуту, які захищали або відмовлялися вбивати тутсі. Кількість убитих за 100 днів - близько 800 тисяч осіб, з них приблизно 10 % склали хуту.
(8) Судан 2005 - З 1983 року тривала війна Південного Судану за відокремлення, Народно-Визвольний Рух Судану виступав за єдиний Судан, в якому "змішаються раси і культури" як в США. У війні загинуло близько 2 млн. осіб, 4 млн. стали внутрішньопереміщеними особами, 600 тис. - біженці в сусідні країни. 9 січня 2005 року підписаний договір про мирне врегулювання на півдні Судану, яким встановлений шестирічний перехідний період. 9 липня 2011 року Південний Судан став незалежною державою зі столицею в Джубі.
(9) Гуантанамо - військова в'язниця на базі ВМС США в затоці Гуантанамо, Куба. В'язниця була створена у 2002 році. Використовувалася як табір для утримання полонених з Іраку, запідозрених в терористичній діяльності. Відома тортурами і знущаннями з утримуваних в'язнів.
(10) Райкерс - острів-тюрма в протоці Іст-Ківер в Нью-Йорку. Набули розголосу і викликали широкий суспільний резонанс декілька скандалів, пов'язаних з жорстоким поводженням з в'язнями співробітників тюрми і створенням окремих загонів в'язнів, які катували інших в'язнів за наказами наглядачів.
(11) Ніггух - зневажливе звернення до чорношкірих з негритянських гетто, які часто не вимовляють прикінцеве R у слові NIGGER і кажуть ніггу
[/i]
[b]Ron Padgett THE ABSOLUTELY HUGE AND INCREDIBLE INJUSTICE IN THE WORLD[/b]
What makes us so mean?
We are meaner than gorillas,
the ones we like to blame our genetic aggression on.
It is in our nature to hide behind what Darwin said about survival,
as if survival were the most important thing on earth.
It isn't.
You know—surely it has occurred to you—
that there is no way that humankind will survive
another million years. We'll be lucky to be around
another five hundred. Why?
Because we are so mean
that we would rather kill everyone and everything on earth
than let anybody get the better of us:
"Give me liberty or give me death!"
Why didn't he just say "Grrr, let's kill each other!"?
A nosegay of pansies leans toward us in a glass of water
on a white tablecloth bright in the sunlight
at the ocean where children are frolicking,
then looking around and wondering—
about what we cannot say, for we are imagining
how we would kill the disgusting man and woman
at the next table. Tonight we could throw an electrical storm
into their bed. No more would they spit on the veranda!
Actually they aren't that bad, it's just
that I am talking mean in order to be more
like my fellow humans—it's lonely feeling like a saint,
which I do one second every five weeks,
but that one second is so intense I can't stand up
and then I figure out that it's ersatz, I can't be a saint,
I am not even a religious person, I am hardly a person at all
except when I look at you and think
that this life with you must go on forever
because it is so perfect, with all its imperfections,
like your waistline that exists a little too much,
like my hairline that doesn't exist at all!
Which means that my bald head feels good
on your soft round belly that feels good too.
If only everyone were us!
But sometimes we are everyone, we get mad
at the world and mean as all get-out,
which means we want to tell the world to get out
of this, our world. Who are all these awful people?
Why, it's your own grandma, who was so nice to you—
you mistook her for someone else. She actually was
someone else, but you had no way of knowing that,
just as you had no way of knowing that the taxi driver
saves his pennies all year
to go to Paris for Racine at the Comédie Francaise.
Now he is reciting a long speech in French from Andromache
and you arrive at the corner of This and That
and though Andromache's noble husband Hector has been killed
and his corpse has been dragged around the walls of Troy by an
unusually mean Achilles,
although she is forced into slavery and a marriage
to save the life of her son, and then people around her
get killed, commit suicide, and go crazy, the driver is in paradise,
he has taken you back to his very mean teacher
in the unhappy school in Port-au-Prince and then
to Paris and back to the French language of the seventeenth century
and then to ancient Greece and then to the corner of This and That.
Only a mean world would have this man driving around in a city
where for no reason someone is going to fire a bullet into the back of
his head!
It was an act of kindness
on the part of the person who placed both numbers and letters
on the dial of the phone so we could call WAverly,
ATwater, CAnareggio, BLenheim, and MAdison,
DUnbar and OCean, little worlds in themselves
we drift into as we dial, and an act of cruelty
to change everything into numbers only, not just phone numbers
that get longer and longer, but statistical analysis,
cost averaging, collateral damage, death by peanut,
inflation rates, personal identification numbers, access codes,
and the whole raving Raft of the Medusa
that drives out any thought of pleasantness
until you dial I-8OO-MATTRES and in no time get a mattress
that is complete and comfy and almost under you,
even though you didn't need one! The men
come in and say Here's the mattress where's
the bedroom? And the bedroom realizes it can't run away.
You can't say that the people who invented the bedroom were mean,
only a bedroom could say that, if it could say anything.
It's a good thing that bedrooms can't talk!
They might keep you up all night telling you things
you don't want to know. "Many years ago,
in this very room. . . ." Eeek, shut up! I mean,
please don't tell me anything, I'm sorry I shouted at you.
And the walls subside into their somewhat foreverness.
The wrecking ball will mash its grimace into the plaster and oof,
down they will come, lathe and layers of personal history,
but the ball is not mean, nor is the man who pulls the handle
that directs the ball on its pendulous course, but another man
—and now a woman strides into his office and slaps his face hard
the man whose bottom line is changing its color
wants to change it back. So good-bye, building
where we made love, laughed, wept, ate, and watched TV
all at the same time! Where our dog waited by the door,
eyes fixed on the knob, where a runaway stream came whooshing
down the hallway, where I once expanded to fill the whole room
and then deflated, just to see what it would feel like,
where on Saturday mornings my infant son stood by the bedside
and sang, quietly, "Wa-a-a-ke up" to his snoozing parents.
I can never leave all the kindness I have felt in this apartment,
but if a big black iron wrecking ball comes flying toward me,
zoop, out I go! For there must be
kindness somewhere else in the world,
maybe even out of it, though I'm not crazy
about the emptiness of outer space. I have to live
here, with finite life and inner space and with
the horrible desire to love everything and be disappointed
the way my mother was until that moment
when she rolled her eyes toward me as best she could
and squeezed my hand when I asked, "Do you know who I am?"
then let go of life.
The other question was, Did I know who I was?
It is hard not to be appalled by existence.
The pointlessness of matter turns us into cornered animals
that otherwise are placid or indifferent,
we hiss and bare our fangs and attack.
But how many people have felt the terror of existence?
Was Genghis Khan horrified that he and everything else existed?
Was Hitler or Pol Pot?
Or any of the other charming figures of history?
Je m'en doute.
It was something else made them mean.
Something else made Napoleon think it glorious
to cover the frozen earth with a hundred thousand bloody corpses.
Something else made . . . oh, name your monster
and his penchant for destruction,
name your own period in history when a darkness swept over us
and made not existing seem like the better choice,
as if the solution to hunger were to hurl oneself
into a vat of boiling radioactive carrots!
Life is so awful!
I hope that lion tears me to pieces!
It is good that those men wearing black hoods
are going to strip off my skin and force me
to gape at my own intestines spilling down onto the floor!
Please drive spikes through not only my hands and feet
but through my eyes as well!
For this world is to be fled as soon as possible
via the purification of martyrdom.
This from the God of Christian Love.
Cupid hovers overhead, perplexed.
Long ago Zeus said he was tired
and went to bed: if you're not going to exist
it's best to be asleep.
The Christian God is like a cranky two-thousand-year-old baby
whose fatigue delivers him into an endless tantrum.
He will never grow up
because you can't grow up unless people listen to you,
and they can't listen because they are too busy being mean
or fearing the meanness of others.
How can I blame them?
I too am afraid. I can be jolted by an extremely violent movie,
but what is really scary is that someone wanted to make the film!
He is only a step away from the father
who took his eight-year-old daughter and her friend to the park
and beat and stabbed them to death. Uh-oh.
"He seemed like a normal guy," said his neighbor, Thelma,
who refused to divulge her last name to reporters.
She seemed like a normal gal, just as the reporters seemed like
normal vampires.
In some cultures it is normal to eat bugs or people
or to smear placenta on your face at night, to buy
a car whose price would feed a village for thirty years,
to waste your life and, while you're at it, waste everyone
else's too!
Hello, America. It is dawn,
wake up and smell yourselves.
You smell normal.
My father was not normal,
he was a criminal, a scuffler, a tough guy,
and though he did bad things
he was never mean.
He didn't like mean people, either.
Sometimes he would beat them up
or chop up their shoes!
I have never beaten anyone up,
but it might be fun to chop up some shoes.
Would you please hand me that cleaver, Thelma?
But Thelma is insulted by my request,
even though I said please, because she has the face of a cleaver
that flies through the air toward me and lodges
in my forehead. "Get it yourself,
lughead!" she spits, then twenty years later
she changes lughead to fuckhead.
I change my name to Jughead
and go into the poetry protection program
so my poems can go out and live under assumed names
in Utah and Muskogee.
Anna Chukhno looks up and sees me
through her violet Ukrainian eyes
and says Good morning most pleasantly inflected. Oh
to ride in a horse-drawn carriage with her at midnight
down the wide avenues of Kiev and erase
the ditch at Babi Yar from human history!
She looks up and asks How would you like that?
I say In twenties and she counts them out
as if the air around her were not shattered by her beauty
and my body thus divided into zones:
hands the place of metaphysics, shins the area of moo,
bones the cost of living, and so on.
Is it cruel that I cannot cover her with kisses?
No, it is beautiful that I cannot cover her with kisses,
it is better that I walk out into the sunlight
with the blessing of having spoken with an actual goddess
who gave me four hundred dollars!
And I am reassembled
as my car goes forward
into the oncoming rays of aggression
that bounce off my glasses and then
start penetrating, and soon my eyes
turn into abandoned coal mines
whose canaries explode into an evil song
that echoes exactly nowhere.
At least I am not in Rwanda in 1994 or the Sudan in '05
or Guantanamo or Rikers, or in a ditch outside Rio,
clubbed to death and mutilated. No Cossack
bears down on me with sword raised and gleaming
at my Jewish neck and no time for me
to cry out "It is only my neck that is Jewish!
The rest is Russian Orthodox!" No smiling man tips back
his hat and says to his buddies, "Let's teach
this nigguh a lesson." I don't need a lesson, sir,
I am Ethiopian, this is my first time in your country!
But you gentlemen are joking. . . .
Prepare my cave and then kindly forget where it was.
A crust of bread will suffice and a stream nearby,
the chill of evening filtering in with the blind god
who is the chill of evening and who touches us
though we can't raise our hands to stroke his misty beard
in which
two hundred million stars have wink and glimmer needles.
I had better go back to the bank, we have
only three hundred and eighty-five dollars left.
Those fifteen units of beauty went fast.
As does everything.
But meanness comes back right away
while kindness takes its own sweet time
and compassion is busy shimmering always a little above us and
behind,
swooping down and transfusing us only when we don't expect it
and then only for a moment.
How can I trap it?
Allow it in and then
turn my body into steel? No.
The exit holes will still be there and besides
compassion doesn't need an exit it is an exit—
from the prison that each moment is,
and just as each moment replaces the one before it
each jolt of meanness replaces the one before it
and pretty soon you get to like those jolts,
you and millions of other dolts who like to be electrocuted
by their own feelings. The hippopotamus
sits on you with no sense of pleasure, he doesn't
even know you are there, any more than he takes notice
of the little white bird atop his head, and when
he sees you flattened against the ground
he doesn't even think Uh-oh he just trots away
with the bird still up there looking around.
Saint Augustine stole the pears from his neighbor's tree
and didn't apologize for thirty years, by which time
his neighbor was probably dead and in no mood
for apologies. Augustine's mother became a saint
and then a city in California—Santa Monica,
where everything exists so it can be driven past,
except the hippopotamus that stands on the freeway
in the early dawn and yawns into your high beams.
"Hello," he seems to grunt, "I can't be your friend
and I can't be your enemy, I am like compassion,
I go on just beyond you, no matter how many times
you crash into me and die because you never learned
to crash and live." Then he ambles away.
Could Saint Augustine have put on that much weight?
I thought compassion makes you light
or at least have light, the way it has light around it
in paintings, like the one of the screwdriver
that appeared just when the screw was coming loose
from the wing of the airplane in which Santa Monica was riding into
heaven,
smiling as if she had just imagined how to smile
the first smile of any saint, a promise toward the perfection
of everything that is and isn't.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2022
Прибирати, прати, випране віджимати,
в тебе стільки важкої роботи, дівчино.
Все ти умієш. Варити і цілувати.
Навіть підсмажити шніцель на маргарині.
Мене вважаєш поетом, це серцю мука,
минуло учнівство, а натхнення немає.
Що кажеш, сонце? Вколола булавка руку.
Подмухаю, зав'яжу. Вір, допомагає.
На підвіконні пляшечка йоду сухого,
нігті мої жовті - це нікотин триклятий!
Вату впустив додолу. Не вмію нічого.
Чи написати вірш? Ні, і тобі не варто.
Мені б візок інвалідний. В шахи не граю.
Що б мав робити з парою коней вороних?
Тесля? Садівник? Мене троянди лякають,
Особливо троянди, не колючки на них.
Вмію свистіти, птахів годувати в саду.
З чорного клена летять мені прямо в руки
дрозди і синиці. Ще ворон здаля прибув.
Але тоді був січень, можливо, що лютий.
[b]Vítězslav Nezval Věnování[/b]
Uklízet, prát a ždímat mokré prádlo,
holka, máš jen samou dřinu.
Ty umíš všecko. Vařit i líbat.
Smaží se řízek na margarinu.
Až do duše raníš, zveš-li mě básníkem,
minul se student, minul povoláním.
Co říkáš, beruško? Tys bodla se do ruky špendlíkem
Pofoukám a zavážu. Svěř se mým dlaním.
Tam za oknem stojí vyschlá lahvička jodu,
jenom nehty mám zažloutlé – ten nikotin proklatý!
Na zem spadla mi vata. Nic nedovedu.
Snad psáti své básně? Ba, ani ty.
Měl jsem být raději vozkou. Ale neumím šach.
Co bych si počal s párem černých koní?
Snad tesař? Zahradník? Mám z růží strach,
víc z růží nežli z trní.
Dovedu jenom hvízdat a krmit ptáky v parku.
Na ruku slétnou dolů z černého javoru
kosi a sýkory. I vrána přiletěla z dálky.
Ale to bylo v lednu neb v únoru.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
Прощавай, розстаємося, мабуть, назавжди,
Все прекрасно було, і доволі розмов.
Прощавай, і якби ми зустрітись бажали,
То не кликала б здалеку інша любов.
Все прекрасне, на жаль, закінчитися мало.
Впізнаю погребального смутку подзвін,
Поцілунок, хустинка, гудок пароплава,
Три – чотири усмішки, і знову я буду один.
Прощавай, що ще здатні сказати вуста.
Хай залишиться з нами малесенька пам’ять,
Як хустинка - легка, як листівка – проста,
Трохи схожа на блиск позолоти обманний.
Я побачив в тобі, що не бачили інші,
Ти, як ластівка, мусиш летіти в свій хлів,
Там, на півдні, у тебе гніздечко затишне.
Твоя доля - політ, моя доля – це спів.
Прощавай, якби зустріч була не остання,
Якби мали надію зустрітись з тобою,
Не було б розставання сьогодні між нами.
Прощавай і хустинка. Скорімося долі!
[b]Vítězslav Nezval Sbohem a šáteček [/b]
Sbohem a kdybychom se nikdy nesetkali
bylo to překrásné a bylo toho dost
Sbohem a kdybychom si spolu schůzku dali
možná že nepřijdem že přijde jiný host
Bylo to překrásné žel všecko má svůj konec
Mlč umíráčku mlč ten smutek já už znám
Polibek kapesník siréna lodní zvonec
tři čtyři úsměvy a potom zůstat sám
Sbohem a kdybychom si neřekli už více
ať po nás zůstane maličká památka
vzdušná jak kapesník prostší než pohlednice
a trochu mámivá jak vůně pozlátka
A jestli viděl jsem co neviděli jiní
tím lépe vlaštovko jež hledáš rodný chlév
Ukázalas mi jih kde máš své hnízdo v skříni
Tvým osudem je let mým osudem je zpěv
Sbohem a bylo-li to všecko naposledy
tím hůře mé naděje nic vám už nezbude
Chcem-li se setkati nelučme se radš tedy
Sbohem a šáteček Vyplň se osude!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022
Цей дотик саме той? тремтить від нього моя друга особистість,
Полум'я і небеса струменять в моїх венах,
Зрадливі думки настигають мене і вимагають допомогти їм,
Висікають блискавки з моїх тіла і крові, щоб вразити того, хто навряд чи
не такий, як я,
З усіх сторін хтиві провокатори сковують мої кінцівки,
Стискають вим'я мого серця, щоб зцідити його до краплі,
Поводяться зі мною розпусно, не приймають ніяких відмовок,
Розстібають мій одяг, обіймають мою оголену талію,
Спокушають мою ніяковість спокоєм сонячного світла і пасовищ,
Безсоромно відкидають геть почуття дружби,
Вони підманюють обмінюватися дотиками і приходять і пасуться на межі мене,
Ні ввічливості, ні уваги до моєї виснаженості чи мого гніву,
Скликають звідусюди решту зграї насолоджуватися ними якийсь час,
Вони всі збираються дійти до межі і розірвати мене.
Охоронці залишають мої частини одну за одною,
Вони кидають мене беззахисного на поталу кривавому хижаку,
Вони всі прибувають на межу, щоб бути свідками і діяти проти мене.
Зрадники здають мене,
Я говорю безтямно, я втрачаю розум, я і ніхто крім мене
найбільший зрадник,
Я з самого початку йшов до межі, власними руками вів себе до неї.
Ти мерзенний дотик! що ти робиш? моє дихання
застряє в горлі,
Відкрий свої шлюзи, тебе надто багато для мене.
[i]Поет ХХ століття Карл Шапіро назвав цей вірш найзначнішою подією в поезії ХІХ століття. Уітмен створив послідовність чуттєвих образів, які одночасно відчутно-сексуальні і невловимо розмиті.
"Листя трави" стали відомими в Російській імперії у перекладі К.І.Чуковського в 1907 році. Він перекладав Уітмена все своє життя - виправляв більш ранні переклади, додавав нові. Розширене видання перекладів Чуковського було надруковане у 1914 році і тут же заборонене до друку за аморальність. Весь тираж був знищений, за виключенням одного примірника, який зберіг Чуковський. Недопустимо вважати досконалим гріховне людське тіло і оспівувати кожну його частину у всіх її проявах.
Не тільки в поезії. Стала скандальною серія фотографій "Оголені" (1883), зроблена американським художником і фотографом Томасом Ікінсом в якості навчального посібника для учнів Пенсильванської академії витончених мистецтв. Обурення громадськості аморальністю фотографій (фігові листки не прикривали причинні місця натурників) набуло такої сили, що Ікінс мусив залишити посаду директора академії, яку займав з 1876 року.
Серед фотографій Ікінса в серії "Старий чоловік" впізнаваний Уолт Уітмен. Авжеж, він не вважав жодну частину свого тіла гіршою за іншу і не соромився жодного з людських почуттів.
“Я не звинувачую себе в тому, що я Уолт Уітмен - і я не звинувачую їх у тому, що вони дякують Богу, що вони не такі, як я!”
Thomas Eakins (1844-1916) "The Naked Series: Old Man", circa 1883
Томас Ікінс (1844-1916) "Оголені: Старий чоловік", близько 1883
[/i]
[b]Walt Whitman 28. Song of Myself[/b]
Is this then a touch? quivering me to a new identity,
Flames and ether making a rush for my veins,
Treacherous tip of me reaching and crowding to help them,
My flesh and blood playing out lightning to strike what is hardly
different from myself,
On all sides prurient provokers stiffening my limbs,
Straining the udder of my heart for its withheld drip,
Behaving licentious toward me, taking no denial,
Depriving me of my best as for a purpose,
Unbuttoning my clothes, holding me by the bare waist,
Deluding my confusion with the calm of the sunlight and pasture-fields,
Immodestly sliding the fellow-senses away,
They bribed to swap off with touch and go and graze at the edges of me,
No consideration, no regard for my draining strength or my anger,
Fetching the rest of the herd around to enjoy them a while,
Then all uniting to stand on a headland and worry me.
The sentries desert every other part of me,
They have left me helpless to a red marauder,
They all come to the headland to witness and assist against me.
I am given up by traitors,
I talk wildly, I have lost my wits, I and nobody else am the
greatest traitor,
I went myself first to the headland, my own hands carried me there.
You villain touch! what are you doing? my breath is tight in its throat,
Unclench your floodgates, you are too much for me.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2022
Йди з поля, батьку, ось нам лист від Піта,
Йди, мати, до дверей, від дорогого сина лист.
Погляньте, зараз осінь,
Погляньте, подих вітру колише листя на деревах
Зелених, жовтих і багряних у свіжій прохолоді сіл Огайо,
Де яблука в садах достигли, звисають грона з виноградних лоз,
(Чуєте запах винограду з виноградників?
Чуєте запах гречки, над якою гудіння бджіл?)
Вгорі після дощу спокійне, чисте небо і дивовижні хмари,
Внизу квітучі ферми, сповнені спокоєм, красою і життям.
Внизу полів багатства.
Ось з поля іде батько, бо позвала дочка,
І мати вийшла до дверей, прийшла відразу до вхідних дверей.
Спішить вона, спішить, як може, не гнуться ноги від лихих передчуттів,
Спішила так, що причесатись не встигла і чепчик не вдягла.
Конверт чим швидше відкриває,
О, це рука не сина, але його ім’я,
О, хтось чужий їм написав про дорогого сина, О рветься серце матері!
В очах світ почорнів, як головне почула:
Убивчий вирок, ранений син в груди, як в розвідку ходив,
Доставлений в шпиталь в тяжкому стані, надійтеся на краще.
Ах, досі постать ця переді мною,
В багатому, квітучому Огайо посеред міст і ферм,
Без сил, смертельно біла, зі згаслими очима,
Схилилась на одвірок
Не побивайся, дорога матусю (майже доросла дочка каже крізь ридання,
маленькі сестри туляться до неї, налякані й безмовні)
Поглянь, матусю люба, написано в листі, що Піту стане краще.
Жаль бідолашного, йому не стане краще (вже кращого не знатиме
його хоробре, скромне серце)
Коли вони зібрались біля дому, біля дверей, він вже помер.
Єдиний син помер.
Хай мати сподівається на краще.
Вдягнулася у чорне, схудла, не їсть нічого і не може спати.
Прокинеться опівночі і плаче, гіркими обливається сльозами.
В пітьмі одне палке бажання - нечутно зникнути, піти з життя,
Щоб розшукати й залишатися завжди біля загиблого улюбленого сина.
[b]Walt Whitman Come Up from the Fields Father[/b]
Come up from the fields father, here’s a letter from our Pete,
And come to the front door mother, here’s a letter from thy dear son.
Lo, ’tis autumn,
Lo, where the trees, deeper green, yellower and redder,
Cool and sweeten Ohio’s villages with leaves fluttering in the moderate wind,
Where apples ripe in the orchards hang and grapes on the trellis’d vines,
(Smell you the smell of the grapes on the vines?
Smell you the buckwheat where the bees were lately buzzing?)
Above all, lo, the sky so calm, so transparent after the rain, and with wondrous clouds,
Below too, all calm, all vital and beautiful, and the farm prospers well.
Down in the fields all prospers well,
But now from the fields come father, come at the daughter’s call,
And come to the entry mother, to the front door come right away.
Fast as she can she hurries, something ominous, her steps trembling,
She does not tarry to smooth her hair nor adjust her cap.
Open the envelope quickly,
O this is not our son’s writing, yet his name is sign’d,
O a strange hand writes for our dear son, O stricken mother’s soul!
All swims before her eyes, flashes with black, she catches the main words only,
Sentences broken, gunshot wound in the breast, cavalry skirmish, taken to hospital,
At present low, but will soon be better.
Ah now the single figure to me,
Amid all teeming and wealthy Ohio with all its cities and farms,
Sickly white in the face and dull in the head, very faint,
By the jamb of a door leans.
Grieve not so, dear mother, (the just-grown daughter speaks through her sobs,
The little sisters huddle around speechless and dismay’d,)
See, dearest mother, the letter says Pete will soon be better.
Alas poor boy, he will never be better, (nor may-be needs to be better, that brave and simple soul,)
While they stand at home at the door he is dead already,
The only son is dead.
But the mother needs to be better,
She with thin form presently drest in black,
By day her meals untouch’d, then at night fitfully sleeping, often waking,
In the midnight waking, weeping, longing with one deep longing,
O that she might withdraw unnoticed, silent from life escape and withdraw,
To follow, to seek, to be with her dear dead son.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2022
Падіння манить
як манив підйом
Спогад це вид
завершення
спосіб повторення
навіть
початку, бо відкриває він нові місця
зайняті ордами
невтілених донині
інших дій -
тому що їхній рух
спрямований до нових цілей
(хоча колись вони були відкинуті)
Жодна поразка не складена цілком з поразки - тому що
світ відкриває в ній завжди можливість
раніше
непередбачену.
Світ втрачений,
світ несподіваний
манить новими шансами
і білизна (утрачена) не така біла як спогад
білизни
На схилі літ, кохання прокидається
хоча його фантом
який в уяві оживає
від блиску сонця -
спить зараз міцно і зрікається
бажання
Кохання без фантомів хвилює зараз
почавши прокидатися
з приходом
ночі
Падіння
складається із безнадії
і без завершення
отримує нове позбавлення ілюзії:
що є зворотнім боком
безнадії
Чому не здатні ми здійснити те
що не дозволено любити
що втрачено в передчуванні
грядущого падіння
невідворотного і вічного.
[b]William Carlos Williams The Descent[/b]
The descent beckons
as the ascent beckoned
Memory is a kind
of accomplishment
a sort of renewal
even
an initiation, since the spaces it opens are new places
inhabited by hordes
heretofore unrealized
of new kinds—
since their movements
are toward new objectives
(even though formerly they were abandoned)
No defeat is made up entirely of defeat—since
the world it opens is always a place
formerly
unsuspected. A
world lost
a world unsuspected
beckons to new places
and no whiteness (lost) is so white as the memory
of whiteness
With evening, love wakens
though its shadows
which are alive by reason
of the sun shining—
grow sleepy now and drop away
from desire
Love without shadows stirs now
beginning to awaken
as night
advances
The descent
made up of despairs
and without accomplishment
realizes a new awakening:
which is a reversal
of despair
For what we cannot accomplish, what
is denied to love
what we have lost in the anticipation—
a descent follows
endless and indestructible
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2022
Ти кажеш це любов, любов така:
сережки тополині, котики вербові
на вітрі і цей гребінь дощовий,
дзвенить і крапле, крапле і дзвенить -
геть гілля поривається. Агов!
Любов не зазирала навіть в ці краї.
[b]William Carlos Williams "Memory Of April"[/b]
You say love is this, love is that:
Poplar tassels, willow tendrils
the wind and the rain comb,
tinkle and drip, tinkle and drip--
branches drifting apart. Hagh!
Love has not even visited this country.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2022
[quote] (..Par délicatesse
J'ai perdu ma vie.(1)
А. Рембо)[/quote]
Чорний вітер, білий місяць.
Перед ніччю Всіх Святих(2).
Холодно. Повсюди дзвони
Дзвонять відхідну{3) землі.
Черствість неба. А з глибин
лазурове світло плине
знизу вверх, до романтизму
до засушених дзвіниць.
Ліхтарі, вінки, цвітіння,
- дзвони дзвонять відхідну!
...Вільний вітер, повний місяць,
Перед ніччю Всіх Святих.
Я мерцем іду у світлі
жовчних вулиць; озиваюсь
до усіх воскреслих тіл;
Хто кохав мене кохаю;
хто зі мною був вітаю.
[i]
(1) Через делікатність
я погубив своє життя
(Артюр Рембо "З найвищої вежі")
(2) [b]День Усіх Святих[/b] католики відзначають 1 листопада. В ніч напередодні цього дня - Хелловін - відчиняються двері у потойбічний світ, і духи померлих приходять на землю, щоб знайти собі відповідне тіло. Тому від усіляких скелетів, вампірів та привидів слід відкуплятися ласощами
(3)[b] відхідна[/b] - молитва, яка читається над людиною, яка помирає[/i]
[b]Juan Ramón Jiménez Viento negro, luna blanca[/b]
[quote] (..Par délicatesse
J'ai perdu ma vie.
A. Rimbaud)
[/quote]Viento negro, luna blanca.
Noche de Todos los Santos.
Frío. Las campanas todas
de la tierra están doblando.
El cielo, duro. Y su fondo
da un azul iluminado
de abajo, al romanticismo
de los secos campanarios.
Faroles, flores, coronas,
— ¡campanas que están doblando!
... Viento largo, luna grande,
noche de Todos los Santos.
...Yo voy muerto por la luz
agria de las calles; llamo
con todo el cuerpo a la vida;
quiero que me quieran; hablo
a todos los que me han hecho.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2022
Не повернуся я. І ночі
погожі, теплі і спокійні,
світ колисатимуть, і місяць
світитиме на самотині.
І там не буде мого тіла,
і у відчинене вікно,
проникне прохолодний вітер,
про мою душу розпитати.
Не знаю, чи ще хтось чекає
дві мої сутності відсутні,
чи хтось про мене пам'ятає
посеред ніжності і сліз.
Ще будуть зорі і цвітіння
і завмирання і надії,
кохання буде на алеях
у затінку крислатих крон.
Звучатиме фортепіано
як зараз у спокої ночі,
та слухати ніхто не буде
задумливо в моїм вікні.
[b]Juan Ramón Jiménez Yo no volveré. Y la noche[/b]
Yo no volveré. Y la noche
tibia, serena y callada,
dormirá el mundo, a los rayos
de su luna solitaria.
Mi cuerpo no estara allí,
y por la abierta ventana,
entrará una brisa fresca,
preguntando por mi alma.
No se si habrá quien me aguarde
de mi doble ausencia larga,
o quien bese mi recuerdo,
entre caricias y lágrimas.
Pero habrá estrellas y flores
y suspiros y esperanzas,
y amor en las avenidas,
a la sombra de las ramas.
Y sonará ese piano
como en esta noche plácida,
y no tendrá quien lo escuche,
pensativo, en mi ventana.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947354
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2022
Я і ти
не повинні
стрічатись.
Ти.. про це знаєш.
Кохав я тебе занадто!
Вирок незмінний.
Руки
пробиті
гвіздками.
Чи ти не бачиш,
як я стікаю кров’ю.
Не оглядайся ніколи,
тихо ступай
і молися
Каетану святому,
щоб ми з тобою
не зустрілись
ніколи.
[b]Federico Garcia Lorca Encuentro[/b]
Ni tú ni yo estamos
en disposición
de encontrarnos.
Tú... por lo que ya sabes.
¡Yo la he querido tanto !
Sigue esa veredita.
En las manos
tengo los agujeros
de los clavos.
¿No ves cómo me estoy
desangrando?
No mires nunca atrás,
vete despacio
y reza como yo
a San Cayetano,
que ni tú ni yo estamos
en disposición
de encontrarnos.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022
Зібрання цикад на рівнині.
- Що скажеш, Марку Аврелій,
старим мудрецям долин?
- Безкрилі твої ідеї!
Води річки хлюпочуть тихо.
- О Сократе! Що бачиш ти
в плину вод до гіркої смерті?
- Безкрила й сумна твоя віра!
Осипається в грязь троянда.
- О ласкавий Хуане де Діос!
Що ти бачиш в пелюстках славних?
- Хлопчику, це твоє серце!
[i][b]Марк Аврелій Антонін[/b] (Рим, 26/04/121 - Віндобона (Відень), 17/03/180) - римський імператор зі 161 року, філософ-стоїк. Залишив філософські записи - 12 книг з загальною назвою "До себе самого". Людина - частина світового порядку, існування якої на має ніякої вищої мети. Як розкладається тіло людини, так руйнується її душа і розвіюється розум. Вірив, що боги облаштовують буття у найкращий спосіб.
[b]Сократ[/b] (Афіни, 469 до н.е. - Афіни, 399 до н.е.) - філософ-софіст, погляди якого дійшли до нас у переказах його учнів Платона і Ксенофонта. Переймався ідеєю приведення до влади фахівців. Для цього ходив вулицями Афін і займався етичною просвітою громадян. Був звинувачений в невірі у визнаних державою богів і розбещенні молоді. «Я той, кого бог дав вам, аби ви стали кращими. Якщо ви мене стратите, то другого разу такого благодіяння годі й чекати». Вибір між смертю і вигнанням зробив на користь смерті.
[b]Сан-Хуан де Діос[/b] (Монтемайор, Кастилія, 08/03/1495 р. - Гранада, 08/03/1550 р.) - засновник ордену госпітальєрів Сан Хуана де Діоса. Восени 1539 року він за власні кошти і на пожертви орендує в Гранаді на вулиці Лусень будинок, в якому створює першу лікарню для бідних, пізніше ще одну лікарню на вулиці Куеста де Гомерес. Його учень і послідовник Антон Мартін створює таку ж лікарню в Мадриді. Його смерть, як і життя, підпорядкована служінню іншим людям. 8 березня 1550 року Хуан де Діос помер у Гранаді від пневмонії. Він кинувся в річку Хеніль рятувати молодого чоловіка, який під час повені збирав дрова і впав у воду.
Канонізований 16 жовтня 1690 року як святий, покровителя лікарень і хворих.
[/i]
Мурільйо "Сан Хуан де Діос переносить хворого", госпіталь Каридад, Севілья
[b]Federico Garcia Lorca Preguntas[/b]
Un pleno de cigarras tiene el campo.
¿Qué dices, Marco Aurelio,
de estas viejas filósofas del llano?
¡Pobre es tu pensamiento!
Corre el agua del río mansamente.
¡Oh Sócrates! ¿Qué ves
en el agua que va a la amarga muerte?
¡Pobre y triste es tu fe!
Se deshojan las rosas en el lodo.
¡Oh dulce Juan de Dios!
¿Qué ves en estos pétalos gloriosos?
¡Chico es tu corazón!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947262
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022
1.
Вона лягла. Її дитячими руками
обвили слуги чоловіка що угас,
на нім лежала довгий і солодкий час,
налякана його похилими літами.
А іноді у бороді його ховала
обличчя в час, коли перекликались сови;
все, що було вночі, приходило й ставало
страхами і бажаннями її самої.
Зірки так само як вона дрижали,
у спальню проникав розшукуючий запах,
штори хиталися і знак їй подавали,
її сумирний погляд слідував за знаком -.
Вона трималася на сутінному старці,
ніколи ніч ночей для неї не розквітла,
вона лежала на захолодінні царськім
немов її душа, така ж невинна й світла.
2.
Сидів і думав цар про марність справ
у довгий день, позбавлений хотінь,
про любу суку, він про неї дбав. -
Але вночі схилялась Авісаг
над ним. Хаос його життя лежав
самотній, як морська багниста рінь
під зорями її грудей з видінь.
І часом, як знавець прекрасних дів,
він роздивлявся з-під похмурих брів
незрушні неціловані вуста;
знав: паросток зелений почуттів
ніколи не сягне його єства.
Він мерзнув. Наче пес він дослухавсь,
й знайти в своїй колишню кров хотів.
[i]1 Цар Давид постарівся, став ветхий деньми, і хоч як його загортали покривалами, не міг зігрітися.
2 І кажуть йому його слуги: «Нехай би пошукали нашому добродієві цареві молоду дівчину, нехай би вона царя доглядала й слугувала йому й лежала б при його грудях в ложі, і буде тепло нашому добродієві цареві.»
3 От і шукали по всіх околицях Ізраїля гарну дівчину та й знайшли Авішагу, шунамійку, та й привели її до царя.
4 Дівчина ж була гарна-прегарна; вона доглядала за царем і служила йому, але цар не спізнав її. (1 Книга царів, Переклад Івана Хоменка)[/i]
Pedro Américo "Davi e Abisag", 1879, Rio de Janeiro, Brazil, Portugues for National Museum of Fine Arts
Педро Амеріко "Давид і Авісага", 1879, олія, полотно, Бразилія, Ріо-де-Жанейро, Португалія для Національного Музею Витончених Мистецтв
[b]Rainer Maria Rilke Abisag[/b]
1.
Sie lag. Und ihre Kinderarme waren
von Dienern um den Welkenden gebunden,
auf dem sie lag die süßen langen Stunden,
ein wenig bang vor seinen vielen Jahren.
Und manchmal wandte sie in seinem Barte
ihr Angesicht, wenn eine Eule schrie;
und alles, was die Nacht war, kam und scharte
mit Bangen und Verlangen sich um sie.
Die Sterne zitterten wie ihresgleichen,
ein Duft ging suchend durch das Schlafgemach,
der Vorhang rührte sich und gab ein Zeichen,
und leise ging ihr Blick dem Zeichen nach –.
Aber sie hielt sich an dem dunkeln Alten
und, von der Nacht der Nächte nicht erreicht,
lag sie auf seinem fürstlichen Erkalten
jungfräulich und wie eine Seele leicht.
2.
Der König saß und sann den leeren Tag
getaner Taten, ungefühlter Lüste
und seiner Lieblingshündin, der er pflag –.
Aber am Abend wölbte Abisag
sich über ihm. Sein wirres Leben lag
verlassen wie verrufne Meeresküste
unter dem Sternbild ihrer stillen Brüste.
Und manchmal, als ein Kundiger der Frauen,
erkannte er durch seine Augenbrauen
den unbewegten, küsselosen Mund;
und sah: ihres Gefühles grüne Rute
neigte sich nicht herab zu seinem Grund.
Ihn fröstelte. Er horchte wie ein Hund
und suchte sich in seinem letzten Blute.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2022
Було тут душ химерне підземелля.
Лиш тихі срібні ріки струменіли,
як вени, крізь його пітьму. Серед коріння
текла рікою кров, що відділяла від людей
і, як печальна багряниця, виднілася в пітьмі.
Крім неї тут ніщо не червоніло.
Були тут скелі
і примарний ліс. Мости над прірвами
і той оманливий великий сірий став,
який повис над дном своїм глибоким,
як над ландшафтом небо дощове.
На луці, тихій, сповненій смирення,
виднілася дороги блякла смуга,
стелилася як довге полотно.
І ось по цій дорозі йшли вони.
В хітоні синім чоловік стрункий вперед
вдивлявся мовчки й нетерпляче.
Дорогу поїдали його кроки, не жуючи,
великими шматками; його руки
звисали важко, плутались в обвислих складках,
не думав більше про легеньку ліру,
яку обвив він лівою рукою,
як обвиває виноградний вус оливи гілку.
І відчуття його ділилися навпіл:
тоді як погляд біг вперед, неначе пес,
вертався, знову й знову далі біг
і, завмираючи, чекав за новим поворотом, -
лишались слух і нюх його позаду.
Йому здавалось часом, долітають
до нього звуки кроків інших двох,
які повинні йти за ним по цій дорозі вгору.
Вслід знову лиш відлуння його кроків,
і лиш його хітон тріпає вітер за спиною.
Однак він запевняв себе, вони ще йдуть;
казав це вголос, й чувся дальній відгук.
Вони ще йшли, ті страхітливі двоє,
які гнітюче тихо йшли. Він міг би при нагоді оглянутись
(та, оглянувшись, погубив би справу,
яку задумав від початку) він бачити їх прагнув,
дві тиші, що ступали вслід беззвучно:
Бог подорожніх й посланців далеких,
шолом мандрівника над сяйними очима,
обвитий жезл тримає перед тілом,
за ступнями його тріпочуть крила;
і у його протягнутій лівиці: вона.
Вона така кохана, що ридала ліра
за нею дужче, ніж всі плакальниці світу;
Постав із цього плачу світ, в якому
ще раз злилося все: ліси й долини,
міста й дороги, ріки і поля й тварини;
І в цьому світі плачу
немов навколо іншої землі, спинилися
безмовне небо зоряне і сонце,
від плачу в небі зрушились сузір’я –
така вона була кохана.
Вона одначе поруч з богом йшла,
йти заважали погребальні шати,
розгублена, покірна, без бажань.
Заглиблена у себе, без сподівань,
без думки про людину, що йшла попереду,
і про дорогу, що піднімала до життя.
Заглиблена у себе. І померлість
наповнила її до краю.
Як плід пітьми і насолоди,
наповнила її велична смерть,
така незвідана, що осягнути неможливо.
У ній була нова невинність
і недоторканість; було її дівоцтво
як юна квітка в надвечір’я,
забули руки про подружні ласки
настільки, що навіть легконогий бог
безмежно ніжним, лагідним торканням
її надмір інтимністю бентежив.
Це вже була не та золотокоса жінка,
яку в своїх піснях не раз оспівував співець,
вбране нею ложе духмяним островом не стане,
і жоден чоловік не буде більше володіти нею.
Вона збезсиліла, як довгі коси,
і відступила, наче вщухлий дощ,
і віддалилася стократно.
Вона була вже коренем.
І коли раптом різко
Бог зупинив її і з болем в голосі
слова промовив: „Він озирнувся”, -
вона не зрозуміла і тихо запитала: „Хто?”
Далеко хтось тьмянів біля ясного виходу,
стояв там хтось, чиє обличчя
не розглядіти. Він стояв, вдивляючись,
як серед лугу на дорожній смузі
бог провідник з очима, повними журби,
безмовно повернувся услід за постаттю,
яка вертала тією самою дорогою,
йти заважали погребальні шати,
розгублена, покірна, без бажань.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=JAKCFqaHO34[/youtube]
[b]Rainer Maria Rilke Orpheus. Eurydike. Hermes[/b]
Das war der Seelen wunderliches Bergwerk.
Wie stille Silbererze gingen sie
als Adern durch sein Dunkel. Zwischen Wurzeln
entsprang das Blut, das fortgeht zu den Menschen,
und schwer wie Porphyr sah es aus im Dunkel.
Sonst war nichts Rotes.
Felsen waren da
und wesenlose Wälder. Brücken über Leeres
und jener große graue blinde Teich,
der über seinem fernen Grunde hing
wie Regenhimmel über einer Landschaft.
Und zwischen Wiesen, sanft und voller Langmut,
erschien des einen Weges blasser Streifen,
wie eine lange Bleiche hingelegt.
Und dieses einen Weges kamen sie.
Voran der schlanke Mann im blauen Mantel,
der stumm und ungeduldig vor sich aussah.
Ohne zu kauen fraß sein Schritt den Weg
in großen Bissen; seine Hände hingen
schwer und verschlossen aus dem Fall der Falten
und wußten nicht mehr von der leichten Leier,
die in die Linke eingewachsen war
wie Rosenranken in den Ast des Ölbaums.
Und seine Sinne waren wie entzweit:
indes der Blick ihm wie ein Hund vorauslief,
umkehrte, kam und immer wieder weit
und wartend an der nächsten Wendung stand, -
blieb sein Gehör wie ein Geruch zurück.
Manchmal erschien es ihm als reichte es
bis an das Gehen jener beiden andern,
die folgen sollten diesen ganzen Aufstieg.
Dann wieder wars nur seines Steigens Nachklang
und seines Mantels Wind was hinter ihm war.
Er aber sagte sich, sie kämen doch;
sagte es laut und hörte sich verhallen.
Sie kämen doch, nur wärens zwei
die furchtbar leise gingen. Dürfte er
sich einmal wenden (wäre das Zurückschaun
nicht die Zersetzung dieses ganzen Werkes,
das erst vollbracht wird), müßte er sie sehen,
die beiden Leisen, die ihm schweigend nachgehn:
Den Gott des Ganges und der weiten Botschaft,
die Reisehaube über hellen Augen,
den schlanken Stab hertragend vor dem Leibe
und flügelschlagend an den Fußgelenken;
und seiner linken Hand gegeben: sie.
Die So-geliebte, daß aus einer Leier
mehr Klage kam als je aus Klagefrauen;
daß eine Welt aus Klage ward, in der
alles noch einmal da war: Wald und Tal
und Weg und Ortschaft, Feld und Fluß und Tier;
und daß um diese Klage-Welt, ganz so
wie um die andre Erde, eine Sonne
und ein gestirnter stiller Himmel ging,
ein Klage-Himmel mit entstellten Sternen - :
Diese So-geliebte.
Sie aber ging an jenes Gottes Hand,
den Schrittbeschränkt von langen Leichenbändern,
unsicher, sanft und ohne Ungeduld.
Sie war in sich, wie Eine hoher Hoffnung,
und dachte nicht des Mannes, der voranging,
und nicht des Weges, der ins Leben aufstieg.
Sie war in sich. Und ihr Gestorbensein
erfüllte sie wie Fülle.
Wie eine Frucht von Süßigkeit und Dunkel,
so war sie voll von ihrem großen Tode,
der also neu war, daß sie nichts begriff.
Sie war in einem neuen Mädchentum
und unberührbar; ihr Geschlecht war zu
wie eine junge Blume gegen Abend,
und ihre Hände waren der Vermählung
so sehr entwöhnt, daß selbst des leichten Gottes
unendlich leise, leitende Berührung
sie kränkte wie zu sehr Vertraulichkeit.
Sie war schon nicht mehr diese blonde Frau,
die in des Dichters Liedern manchmal anklang,
nicht mehr des breiten Bettes Duft und Eiland
und jenes Mannes Eigentum nicht mehr.
Sie war schon aufgelöst wie langes Haar
und hingegeben wie gefallner Regen
und ausgeteilt wie hundertfacher Vorrat.
Sie war schon Wurzel.
Und als plötzlich jäh
der Gott sie anhielt und mit Schmerz im Ausruf
die Worte sprach: Er hat sich umgewendet -,
begriff sie nichts und sagte leise: Wer?
Fern aber, dunkel vor dem klaren Ausgang,
stand irgend jemand, dessen Angesicht
nicht zu erkennen war. Er stand und sah,
wie auf dem Streifen eines Wiesenpfades
mit trauervollem Blick der Gott der Botschaft
sich schweigend wandte, der Gestalt zu folgen,
die schon zurückging dieses selben Weges,
den Schritt beschränkt von langen Leichenbändern,
unsicher, sanft und ohne Ungeduld.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2022
Я тебе чекаю, навіть коли ніч стає днем,
зітхаючи за втраченими надіями.
Я не вірю, що ти прийдеш, я знаю,
я знаю, що ти не прийдеш.
Я знаю, як болить твоя віддаленість,
я знаю, що ночі все холодніші.
Я знаю про тебе все.
Я знаю, як швидко твій день стає ніччю:
я знаю, що ти мрієш про кохання зі мною і не скажеш,
я знаю, це ідіотські надії,
бо я знаю, що ти не прийдеш.
Я чекаю тебе, коли ми дивимося на нічне небо:
ти там, я тут, сумуючи за тим днем,
який відмічений поцілунком прощання,
можливо, з рештою нашого життя.
Про це сумно говорити.
Коли день стає для мене ніччю,
і такий яскравий місяць затьмарює сонце.
Я сумую, я знаю те,
про що так і не почув ніколи у своїм житті,
я знаю сам, що я занадто самотній,
що там мене немає.
Ти добре розумієш мої вибачення,
я не хотів нічим тебе образити.
Ніколи я не мріяв ні про твоє кохання,
ні про взаємні почуття.
Моє повітря закінчується як вода в пустелі.
Моє життя закінчується тому що не з тобою.
Моя надія щоб з тобою жити,
а я не там.
Чому не там я? ти запитай,
чому не сів я у автобус, який мене до тебе привезе?
Тому що світ, який зі мною тут, не відпускає бути там.
Тому що кожна ніч мене терзає спогадом про тебе.
Чому не просто тебе забути?
Чому не просто жити так?
Чому не просто?
[b]Mario Benedetti TE ESPERO[/b]
Te espero cuando la noche se haga día,
suspiros de esperanzas ya perdidas.
No creo que vengas, lo sé,
sé que no vendrás.
Sé que la distancia te hiere,
sé que las noches son más frías,
Sé que ya no estás.
Creo saber todo de ti.
Sé que el día de pronto se te hace noche:
sé que sueñas con mi amor, pero no lo dices,
sé que soy un idiota al esperarte,
Pues sé que no vendrás.
Te espero cuando miremos al cielo de noche:
tu allá, yo aquí, añorando aquellos días
en los que un beso marcó la despedida,
Quizás por el resto de nuestras vidas.
Es triste hablar así.
Cuando el día se me hace de noche,
Y la Luna oculta ese sol tan radiante.
Me siento sólo, lo sé,
nunca supe de nada tanto en mi vida,
solo sé que me encuentro muy sólo,
y que no estoy allí.
Mis disculpas por sentir así,
nunca mi intención ha sido ofenderte.
Nunca soñé con quererte,
ni con sentirme así.
Mi aire se acaba como agua en el desierto.
Mi vida se acorta pues no te llevo dentro.
Mi esperanza de vivir eres tu,
y no estoy allí.
¿Por qué no estoy allí?, te preguntarás,
¿Por qué no he tomado ese bus que me llevaría a ti?
Porque el mundo que llevo aquí no me permite estar allí.
Porque todas las noches me torturo pensando en ti.
¿Por qué no solo me olvido de ti?
¿Por qué no vivo solo así?
¿Por qué no solo...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2022
Вони мають рацію
Що щастя
Яке пишеться з великої літери
Неможливе
Ах, якби хоча б з малої літери
Хай схоже на нашу коротку
Передсамотність
Після радості передсамотності
Після щастя приходить самотність
Після кохання приходить самотність.
Я знаю, це погане перетворення
Але річ у тім що в цю тривалу хвилину
Хтось один єдиний на світі.
Без підтримки
Без причини
Без обіймів
Без образ
Без слів, які з'єднують або розділяють.
І це надійний спосіб бути самотнім
Не знати жалю навіть до себе
Факти виглядять так.
Десять сантиметрів мовчання
Від твоїх рук до моїх рук
Стіна з несказаних слів
Між твоїми губами й моїм губами
І щось, що блищить так сумно
Між твоїми очима й моїми очима
Звичайно самотність йде не сама.
Якщо дивитися на пониклі плечі
Нашої самотності
Бачити це довго й затято неможливо
З простої поваги до третіх і четвертих
Нещастя бути хорошою людиною.
Після радості
Після щастя
Після кохання
Приходить самотність.
Відповідно
З цим
Що буде після
Самотності.
Іноді я відчуваю
Не тільки себе.
Коли собі уявляю
Краще сказати знаю
Що за межею моєї самотності
І твоєї
Знову є ти
Хоча мене мучить одне питання
Що приходить після
Самотності.
[b]Mario Benedetti Soledades[/b]
Ellos tienen razón
Esa felicidad
Al menos con mayúscula
No existe
Ah, pero si existiera con minúscula
Sería semejante a nuestra breve
Presoledad
Después de la alegría la presoledad
Después de la plenitud viene la soledad
Después del amor viene la soledad.
Ya sé que es una pobre deformación
Pero lo cierto es que en ese durable minuto
Uno se siente solo en el mundo.
Sin asideros
Sin pretextos
Sin abrazos
Sin rencores
Sin las cosas que unen o separan.
Y en esa sola manera de estar solo
Ni siquiera uno se apiada de uno mismo
Los datos objetivos son como sigue.
Hay diez centímetros de silencio
Entre manos y mis manos
Una frontera de palabras no dichas
Entre tus labios y mis labios
Y algo que brilla así de triste
Entre tus ojos y mis ojos
Claro que la soledad no viene sola.
Si se mira sobre el hombro mustio
De nuestras soledades
Se verá un largo y compacto imposible
Un sencillo respeto por terceros y cuartos
Ese percance de ser buena gente.
Después de la alegría
Después de la plenitud
Después del amor
Viene la soledad.
Conforme
Pero
Qué vendrá después
De la soledad.
A veces no me siento
Tan solo.
Si imagino
Mejor dicho si sé
Que más allá del mi soledad
Y de la tuya
Otra vez estás vos
Aunque preguntándome a solas
Qué vendrá después
De la soledad.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947066
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2022
В тобі ні юності ні старості немає,
Вони немов у пообіднім сні
Привидились обидві.(2)
Ось я (3), дідок, якому в засушливому місяці (4),
Читає хлопчик, чекаючи дощу.
Я не був біля гарячих проходів,(5)
Не воював у теплий дощ,
Не груз в солоному болоті по коліно, піднявши шаблю,
Закусаний москітами, не бився.
Мій дім - дім занехаяний,
І Жид (6) без дозволу на підвіконні всівся, господар,
Народжений в якомусь шинку Антверпена,
Побитий у Брюсселі, підлатаний і вимитий у Лондоні (7).
Козел цей уночі прокашляв вуха у кімнаті на поверх вище;
Скелі, вугілля, мох, лайно, залізо,
На кухні порядкує жінка, готує чай,
Надвечір чхає, прочишаючи забитий сток.
Я дідок,
Дубова голова посеред вітряних просторів.
Знамення вважаю чудом. "Ми узримо знак!"(8)
Слово в слові, нездатні вимовити слово,(9)
Обгорнуте пітьмою.(10) В отроцтво року
Явився тигр Христос (11).
У хтивім травні(12) кизил, каштан, розквітле дерево Іуди (13)
З'їдять, поділять, вип'ють
Посеред шепотіння; Містер Сільвер (14)
З ласкавими руками; з Ліможа(15),
Який ночами ходить у кімнаті по сусідству;
Хакагава, обожнюючий Тіціана(16);
Мадам де Тонквіст (17), яка у темній залі
Крутить свічку; фройляйн фон Кульп (18),
Яка потрапила у залу, привідчинивши двері.
Порожні човники
Тчуть вітер. Я не маю духів (19),
Дідок у продувному домі
Під пагорбом на вітрі.
З таким знанням, що означає прощення? (20)
Подумай зараз,
В історії багато хитрих переходів, підступних коридорів (21),
І проблеми, заманюючи шепітком амбіцій,
Керують нашим марнославством. Подумай зараз
Вона дає, коли увага наша відвернена,
і що вона дає, дає настільки безтолково,
Що губиться бажання. Дає так пізно,
Що вбиває віру, або колишня віра
лиш в пам'яті перебирає жадане. Дає так рано
В безсилі руки (22) тому, хто думає, що здатен обійтися,
коли відмова викликає страх. Вважай
Ні страх чи мужність нас не рятують. Збочені пороки
Породжуються нашим героїзмом. Чесноти
примушують у підсумку до наглих злодіянь.
Це сльози потрясіння через прокляття дерева Іуди(23).
Тигр увірвався в новий рік. Він пожирає нас (24). Думай нарешті,
Ми не зробили висновок, коли я
костенів у найманому домі. Думай нарешті,
Я недаремно влаштував виставу
І це не щось наплутав
Задкуючий диявол (25).
Я буду в цьому з тобою щирий.
Я той хто був із твоїм серцем поряд і віддалився (26),
Згубив прекрасне страхом, страх - стражданням.
Я втратив свою пристрасть: чому її я мусив берегти:
Чи не стає фальшивим те, що бережуть?
Я втратив свої зір, нюх, слух, смак, дотик (27):
То як я використаю їх щоб зблизитись з тобою?
Вони мільйонами дрібних порад
Помножують поживу для своїх холодних марень,
Подразнюючи оболонку, коли холонуть почуття,
Гострі приправи множать різні форми
В пустинних дзеркалах(28). Що перешкодить павуку
в його роботі, зупинить довгоносика:
Де Бейлгач, Фреска, місіс Кеммел, кружляють
За межами орбіти тремтячої Ведмедиці(29)
В роздробленому атомі. Чайка назустріч вітру, вітрам
Протоки Бейл Айл (30), або долаюча мис Горн,
Біле пір'я на снігу, Гольфстрім (31) повеліває,
І відправляють дідка пасати
В закуток снів.
Квартиранти будинку.
Думки всохлого мозку в засушливий сезон.
[i](1) Gerontion - грецькою мовою зменшувальне від старий, дід, тобто старичок, дідок
(2) "В тобі ні юності ні старості немає..." Шекспір "Мірою за міру" (дія 3, ява 1)
(3) Ось я... - усталений зворот, яким старозавітні праведники відгукувалися на богоявлення і явлення Ангела «…Бог спокушав Авраама, і сказав йому: Авраам! Він сказав: ось я» (Буття 22. 1). «…і воззвав до нього Бог з посеред куща, і сказав: Моїсей! Моїсей! Він сказав: ось я, (Господи)!» (Ісх 3. 4).
(4) дідок якому в засушливому місяці Читає хлопчик - навіяно рядком з біографії Ф. С. Фітцджеральда, старого і осліплого "І ось він сидить, у місяць засухи, старий і сліпий, йому читає сільський хлопчик, пристрасно чекаючий дощу". Засушливий місяць - квітень.
(5) гарячих проходів - буквальний переклад з грецької назви Фермопіли. Але писалися ці рядки під час Першої світовій війні, коли Великобританія безуспішно вела гарячі бої за турецькі протоки Босфор і Дарданели. 2 травня 2015 року там загинув кращий друг Еліота Жан-Жюль Верденаль, якому він присвятив свої перші збірки віршів "Пруфрок та інші спостереження" і "Спустошена земля".
(6) Жид - господар найманого будинку і одночасно Вічний Жид (Агасфер), який блукає Європою в покарання за те, що відмовився допомогти Христу нести хрест на Голгофу
(7) Антверпен, Брюссель, Лондон - своєрідний Вавилон у Європі
(8) Знамення вважаю чудом. "Ми узримо знак!" - можливо, мова йде про профанацію віри, яка відбувається в модних містичних ритуалах, гаданнях, тлумачення містичних знаків, символів, які сприймаються як знамення
(9) Слово в слові, нездатні вимовити слово - «слово в слові» це не тільки посилання до Бога Отця, до Бога Сина:"Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово" (Від Луки, 1.1), до явлення Христа світу: "І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця." (Від Луки, 1.14, пер. І. Огієнка)
(10) Обгорнуте пітьмою - "І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його." (Від Івана, 1.4,1.5, пер. І.Огієнка). За контрастом слово лжепророків обгорнуте пітьмою
(11) тигр Христос - образ взято з вірша Вільяма Блейка "Тигр", де задається запитання, Богом чи дияволом створений цей страшний звір
(12) У хтивім травні - мова про язичницьке буяння природи у "Весні священній"
(13) розквітле дерево Іуди - проклятий Іуда повісився не на осині, а на церцісу. Жодне інше дерево не прийняло Іуду. Дереву дісталося прокляття, відтоді квіти його з білих стали лілово-рожевими і розквітають на гіллі без листя. Більш ймовірно, що інша його назва іудейське дерево, дерево з Іудеї, переінакшилася на іудине дерево.
(14) Містер Сільвер - чи то цей містер багатий, Срібний, чи то це відомий пірат Сільвер, чий папуга вмів кричати: "Піастри! Піастри!"
(15) з Ліможа - події в "Острові скарбів" починалися в готелі в Ліможі. Місто відоме ліможським фарфором.
(16) Хакагава, обожнюючий Тіціана - представник древньої японської цивілізації зрадив свою релігію і поклоняється чужим богам
(17) Мадам де Тонквіст - тут медіум, яка встановлює контакти зі світом духом
(18) фройляйн фон Кульп - ім'я німецької фройляйн походить від латинського слова culpa - вина, причина нещастя. Її притягує спіритизм, зазирнувши в кімнату, де проводиться спіритичний сеанс, вона вже не має сил піти звідти
(19) Я не маю духів - дідок, як і решта, не проти взяти участь у спіритичному сеансі, але на його заклики не являються ніякі духи
(20) З таким знанням, що означає прощення? - дух його "дорогої тіні" до нього не приходить. Можливе відступництво, зрада не проговорюється
(21) В історії багато хитрих переходів, підступних коридорів - тлумачення неоднозначні, можливо мова про заплутані лабіринти свідомості, а можливо про Версальський договір і Данцігський (польський) коридор, який відділив Східну Пруссію від основної частини Німеччини і став однією з причин вторгнення Німеччини в Польщу 01/09/1939 р.
(22) Дає зарано В безсилі руки - цитата з поеми Персі Біші Шеллі "Адоніc: Елегія на смерть Джона Кітса, автора “Ендиміона”, “Гіперіона"..." У Шеллі «безсилі руки» — характеристика крихкості "божественого" поетичного генія, зламаного несправедливою критикою
(23) Це сльози потрясіння через прокляття дерева Іуди - оплакування зрадженої Іудою любові, а можливо, до самого дідка прийшло усвідомлення, від чого він відмовився
(24) Тигр увірвався в новий рік. Він пожирає нас - 1914 рік, коли почалася Перша світова війна, був роком дерев'яного тигра. В цій катастрофі я, ти, ми пожираються війною.
(25) Задкуючий диявол - волхви і провидці, описані Данте в ХХ пісні «Пекла» (круг восьмий, четвертий рів), за передбачення майбутнього покарані тим, що в пеклі переміщуються, як краби, задом наперед:
Я ще одне помітив, що, йдучи,
Вони тримають дивно підборіддя;
В них не на місці й шия на плечах.
Це з скрученими лицями поріддя
Лише назад примушене ходить...
(Данте "Божественна комедія", переклад Євгена Дроб'язка)
Саме так дідок подумки постійно повертається в минуле, як міфічний віщун Тіресій, якого Данте помістив у восьмий круг пекла.
(26) Я той, хто був із твоїм серцем поряд і віддалився - посилання на Тайну Вечерю, але не на улюбленого учня Христа Івана Богослова, а на Іуду Іскаріота. Асоціація не тільки зі зрадою любові, але й розставанням з другом. В цьому суть сповіді дідка, що він не був біля гарячого проходу, і до нього так і не явилася дорога тінь загиблого там друга.
(27) Я втратив свої зір, нюх, слух, смак, дотик - розлука-зрада стала причиною переродження всіх чуттів, залишився дідок, євнух, який марить про кохання і боїться його. Якби навіть воно повернулося, явилося як дух, його присутність відчути нічим, контакт неможливий.
(28) В пустинних дзеркалах - сер Епікур Маммона з комедії Бена Джонсона "Алхімік" сподівався одержати еліксир вічної молодості і з ним фантастичні любовні перемоги. Своїми еротично-містичними пошуками він займається в овальній залі перед дзеркалами, які поставлені так, щоб примножувати його походеньки в голому вигляді серед суккубів
(29) За межами орбіти тремтячої Ведмедиці - Еліот взяв потрібний йому образ розпиленого у Всесвіті життя з історії про ловеласа і дуелянта Луї-Клермона д’Амбуаза, барона де Бюссі (1549–1579), який потрапив у засідку, влаштовану чоловіком звабленої ним графині де Монсоро. Гинучи, він повідомляє про посмертне існування своєї душі серед інших грішників у крижаній глибині Всесвіту: "Лечу туди, де знемагають під колісницею Великої Ведмедиці" (Джордж Чепмен "Бюссі д’Амбуаз")
(30) Бейл Айл - острів в Атлантиці, дослівно Красивий острів, іронічне позначення Раю
(31) Гольфстрім - тут води сну, забуття, воронка часу, смерті. Образи взяті з книги Генрі Адамса "Виховання Генрі Адамса". Оповідач у віці 51 рік повертається до Лондона, де лежачи хворий, спостерігає за химерністю життя. "Адамс для різноманіття радо відправився б на Схід, щоб, заколисаним пасатами, заснути там навік під південними зорями, блукаючими над похмурим ліловим океаном, з похмурим відчуттям пустоти і самотності".
[/i]
[b]Thomas Stearns Eliot GERONTION[/b]
Thou hast nor youth nor age
But as it were an after dinner sleep
Dreaming on both.
Here I am, an old man in a dry month,
Being read to by a boy, waiting for rain.
I was neither at the hot gates
Nor fought in the warm rain
Nor knee deep in the salt marsh, heaving a cutlass,
Bitten by flies, fought.
My house is a decayed house,
And the Jew squats on the window sill, the owner,
Spawned in some estaminet of Antwerp,
Blistered in Brussels, patched and peeled in London.
The goat coughs at night in the field overhead;
Rocks, moss, stonecrop, iron, merds.
The woman keeps the kitchen, makes tea,
Sneezes at evening, poking the peevish gutter.
I an old man,
A dull head among windy spaces.
Signs are taken for wonders. ‘We would see a sign!’
The word within a word, unable to speak a word,
Swaddled with darkness. In the juvescence of the year
Came Christ the tiger
In depraved May, dogwood and chestnut, flowering judas,
To be eaten, to be divided, to be drunk
Among whispers; by Mr. Silvero
With caressing hands, at Limoges
Who walked all night in the next room;
By Hakagawa, bowing among the Titians;
By Madame de Tornquist, in the dark room
Shifting the candles; Fräulein von Kulp
Who turned in the hall, one hand on the door.
Vacant shuttles
Weave the wind. I have no ghosts,
An old man in a draughty house
Under a windy knob.
After such knowledge, what forgiveness? Think now
History has many cunning passages, contrived corridors
And issues, deceives with whispering ambitions,
Guides us by vanities. Think now
She gives when our attention is distracted
And what she gives, gives with such supple confusions
That the giving famishes the craving. Gives too late
What’s not believed in, or is still believed,
In memory only, reconsidered passion. Gives too soon
Into weak hands, what’s thought can be dispensed with
Till the refusal propagates a fear. Think
Neither fear nor courage saves us. Unnatural vices
Are fathered by our heroism. Virtues
Are forced upon us by our impudent crimes.
These tears are shaken from the wrath-bearing tree.
The tiger springs in the new year. Us he devours. Think at last
We have not reached conclusion, when I
Stiffen in a rented house. Think at last
I have not made this show purposelessly
And it is not by any concitation
Of the backward devils.
I would meet you upon this honestly.
I that was near your heart was removed therefrom
To lose beauty in terror, terror in inquisition.
I have lost my passion: why should I need to keep it
Since what is kept must be adulterated?
I have lost my sight, smell, hearing, taste and touch:
How should I use it for your closer contact?
These with a thousand small deliberations
Protract the profit of their chilled delirium,
Excite the membrane, when the sense has cooled,
With pungent sauces, multiply variety
In a wilderness of mirrors. What will the spider do
Suspend its operations, will the weevil
Delay? De Bailhache, Fresca, Mrs. Cammel, whirled
Beyond the circuit of the shuddering Bear
In fractured atoms. Gull against the wind, in the windy straits
Of Belle Isle, or running on the Horn,
White feathers in the snow, the Gulf claims,
And an old man driven by the Trades
To a sleepy corner.
Tenants of the house,
Thoughts of a dry Brain in a dry season.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2022
І
Бо не маю надії вернутися знову (2)
Бо не маю надії
Бо не маю надії вернутись
Спонуканий цього чоловіка талантом і того чоловіка здобутком
Більше я не бажаю бажати подібних речей
(Бо навіщо старому орлові розпростувать крила?)
Чому мушу жаліти
Звичайної влади утрачену силу?
Бо не маю надії пізнати
Хиткість слави у добру годину
Бо я не припускаю
Бо я знаю що я осягнути не здатен
Цю єдину минущу існуючу волю
Бо напитися знову не зможу
Де дерева цвітуть, де потоки пливуть,
Бо ніщо не повториться знову
Бо я знаю, що час завжди час
І що місце завжди й тільки місце
Що важливе завжди є важливим лиш раз
І лише для єдиного місця
Я зрікаюсь блаженного цього обличчя
Відмовляюсь від голосу цього
Бо не маю надії вернутися знову
І тому я радію, що дещо зробив
Щоб радіти від цього
І щоб Бога молити помилувать нас
І молити щоб я міг забути
Ці питання в яких сам собі я надмірно перечив
Надмірно тлумачив
Бо я не сподіваюсь вернутися знову
Хай розказує мова
Те що було і що ще раз не буде
Хай же кара не стане занадто тяжкою для нас
Бо ці крила не здатні летіти на крилах
Але тільки лиш здатні збивати повітря
Це повітря, що зараз доволі нікчемне й сухе
Незначніше й сухіше від цього бажання
Нас навчи хвилюватись і не хвилюватись. Навчи тихо сидіти.
Молися за нас грішних зараз і в час нашої смерті (3)
Молися за нас зараз і в час нашої смерті.
II
Леді, три білі леопарди сиділи під ялівцем (4)
У прохолоді дня наївшись досхочу
Моїх ніг, мого серця, моєї печінки і ще того,
Що є у порожнині мого черепа(5). І Господь сказав
Чи воскреснуть ці кістки?(6) чи воскреснуть ці
Кістки? І те, що було сховане
В моїх кістках (які вже висохли) запискотіло:
Тому що шляхетність Леді
І тому що її врода і тому що
Вона шанує Мадонну в тихій молитві,
Ми випромінюємо сяйво. І я хто тут укритий
Прошу забути мої діяння і мою любов
До спадкоємців пустелі і плоду гарбуза.
Саме це оживляє судини моїх очей і непоживні рештки
Якими знехтували леопарди. Леді в білих шатах
Забралася пішла роздумуючи в білих шатах
Хай білизна кісток розплатиться за забуття.
Тут в них життя немає. Як я забутим був
Й забутим буду, бо я б зумів забути
Цю зосереджену на цілі вірність. І Бог промовив
Пророцтво вітру тільки для вітру тільки
Почуте вітром буде. І кості заспівали пискляво
Підслухане в рефрені цвіркуна. Говорячи
Леді безмовна
Спокійна і сумна
Обшарпана і найсвятіша
Троянда пам'яті
Троянда забуття
Знесилена і життєдайна
Схвильована й спокійна
Самотності Троянда
Зараз в Саду
Де всій любові кінець
Завершені страждання
Невзаємної любові
Великі страждання
Взаємної любові
Кінець безмежній
Дорозі без кінця
Підсумком всьому
Є незбагненне
Мова без слова і
Слово без мови
Благовоління Матері
Для Саду
Де всій любові кінець.
Під ялівцем співали кості, розкидані і сяючі
Ми раді бути розкиданими, в нас мало доброго один для одного,
Під деревом у прохолоді дня, з піску благовоління,
Забуті собою і один одним, з'єдналися
В тихій пустелі. Це земля яку ви
Будете ділити за жеребом. І жоден поділ жодна
Думка не має значення. Це земля. В нас є наш спадок.
III
На першім повороті другого маршу сходів
Я озирнувся і побачив унизу
Такий же силует зігнувшись на перила
Під випарами у смердючому повітрі
Бореться з духом сходів у якого
Облудливе обличчя надії й відчаю.
На другім повороті другого маршу сходів
Я їх залишив вигинатися, вертаючись униз;
Тут більше не було облич і сходи були темні,
Волога, невиправні зазубрини, як рот слинявого дідка,
Або зазубрини в горлянці дряхлої акули.
На першім повороті третього маршу сходів
Було прорізане вікно пузате як плід смоковниці
І вдалині цвітіння глоду і пасовище
Широкоплеча постать убрана в блакитне і зелене
Зачарувала співом древньої флейти.
Пишне волосся гарне, над губою пишний вус каштановий,
Бузок й каштанове волосся;
Сум'яття, пісня флейти, душі зупинки й кроки
На третім марші сходів,
Затухання, затухання; зусилля безнадійне й відчайдушне
Долає сходів третій марш.
Господи, недостойний я
Господи, недостойний я
та промов тільки слово.(7)
IV
Хто йшов поміж ліловим і ліловим (8)
Хто йшов поміж
Різновидами відтінків зеленого (9)
Йшов у білому й блакитному, у кольорах Марії,
Говорячи про найпростіші речі
В невіданні й прозрінні вічного страждання
Хто йшов посеред інших як йшли вони,
Хто їм створив стрімкі потоки й створив джерела чисті
Створив сухі холодні скелі й створив щільний пісок
В блакитнім живокості, блакитнім кольорі Марії,
Sovegna vos (10)
Тут літа які між тим минають, несуть
Геть скрипки й флейти, повертають
Єдину, яка йде крізь час між снами і пробудженням, убрана
Обвита сяйвом світла, обвита покровом навкруг неї
Ідуть нові часи, відроджуючи
Крізь пресвітлі хмари сліз роки, відроджуючи
У новому вірші древню риму. Спокутує
Цей час. Спокутує
Ті нерозгадані видіння горніх снів
Коли єдиноріг (11) дорогоцінний прибув у позолоченій труні.
Сестра безмовна вбрана в біле і блакитне
Посеред тисів(12), поза божим садом,
Чия завмерла флейта, схилила голову і знак дала, але не мовила ні слова
Але побігли ручаї і проспівала тихо птиця (13)
Спокутує цей час, спокутує цей сон
Знак слова непочутого немовленого
Допоки вітер струсить з тиса тисячу шепотінь
І після цього вигнання нам (14)
V
Якщо втрачене слово втрачено, якщо витрачене слово витрачено
Якщо непочуте, несказане
Слово непочуто, несказано;
Це Слово за межею слова, це Слово в серцевині
Цього світу й для цього світу;
І світло у пітьмі сіяє і
Попри Слово цей невтишимий світ кружляє тихо
Навколо центру мовчазного Світу.
О мій народе, що зробив я тобі.(15)
Де буде віднайдене слово, де буде на слово
Відгук? Не тут, тут замало мовчання
Ні на морі ні на островах, ні
На материку, в пустелі чи дощовому краю,
Для тих, хто заблукав в пітьмі
Як вдень так і вночі
Потрібний час й потрібне місце не тут
Не місце благодаті тим хто відвертав обличчя
Не час радіти тим, хто йде посеред галасу і голосу зрікається
Чи буде сестра в покрові молитись за
Тих, хто блукає в пітьмі, хто прийняв тебе і опирається тобі,
Тих хто розриває зв'язок між порами року, часом і часом, між
Годиною і годиною, словом і словом, владою і владою, тих хто чекає
В пітьмі? Чи буде сестра в покрові молитися
За дітей біля воріт
Хто не пішов геть і не вміє молитися:
Молитися за тих хто приймає й противиться
О мій народе, що зробив я тобі.
Чи буде сестра в покрові серед струнких
Тисів молитись за тих, хто зневажає її
І наводить жах і не може змиритися
І визнає перед світом і зрікається серед скель
І в останній пустелі перед останніми синіми скелями
Пустелі в саду саду в пустелі
Засушливій, виплюне з рота сухе яблучне зерня
О мій народе.
VI
Хоча я не надіюсь вернутися знову
Хоча я не надіюсь
Хоча я не надіюсь вернутись
Вагаюся між здобутком і втратою
У цьому короткому переході де сходяться сни
Цім перехресті снів непевних поміж приходом і відходом
(Помилуй мене отче) хоча я не бажаю бажати цих речей
Від великого вікна на гранітний берег
Тихо летять до моря білі вітрила летять до моря
Нескорені крила
І серце втрачене міцніє і радіє
У втраченім бузку і в мові втраченого моря
Й душа слабка для бунту оживає
Щоб запах втраченого моря І золота пригнута гілка(16)
Знов повернули до життя
Кружляння чибіса і крики перепілки
Й перед незрячими очима творять
Обманні форми у воротах зі слонових бивнів (17)
Й відновлюють солоний присмак піщаної землі.
Це час напруженості між приходом і відходом
Місце самотності де перетнулися три сни
Серед блакитних скель
Але як стихнуть струшені із тиса шепотіння
Хай інший тис здригнеться й відгукнеться.
Блаженна сестро, пресвятая мати, душа потоку, душа саду,
Нам не дозволь себе лукаво осміяти
Навчи нас хвилюватись і не хвилюватись. Навчи сидіти тихо.
Навчи нас залишатися спокійними
Навіть посеред скель
Наш спокій в Його волі
І навіть серед скель
Сестро, мати,
Душа ріки і душа моря,
Дозволь мені не бути відлученим
І дозволь моєму крику долинути до Тебе
[i](1) Попільна середа - перший день великого посту у католиків, який починається за 46 днів до Пасхи. Назва цього дня походить від обряду нанесення священнослужителем великим пальцем на чола вірян хреста попелом від спалених минулорічних хрестів з пальмового (вербового) гілля з Вербної неділі зі словами: " У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся." (Книга Буття, ІІІ, 19, переклад Івана Огієнка).
Написано після обряду конфірмації - Еліот свідомо обрав католицьке віросповідання.
(2) Бо не маю надії вернутися знову - рядок з "Маленької балади" (XXXV) друга Данте Аліг'єрі, Гвідо Кавальканті", Perch’i’ no spero di tornar giammai" ("Бо я не надіюся коли-небудь повернутися"). В релігійному контексті, очевидно, мова йде про вигнання з Раю.
(3) Молися за нас , грішних - останні слова католицької молитви "Аве, Марія"
(4) Кущ ялівцю - біблійний образ моління про смерть і воскресіння. „ А сам (пророк Ілля) пішов пустинею, дорогою одного дня, і сів під одним ялівцем, і зажадав собі смерти, і сказав: Досить тепер, Господи! Візьми душу мою, бо я не ліпший від батьків своїх!... І поклався він, і заснув під одним ялівцем.” (Перша Книга Царів 19:4-5, Переклад Івана Огієнка)
(5) печінка серце і мозок є носіями пристрасті, думки і сили волі
(6) І Господь сказав Чи воскреснуть ці кістки? - з видіння пророка Ієзекііля про воскресіння "сухих кісток" в долині Іоасафата (Ієз. 37, 3 і далі)
(7) Господи, недостойний я, та промов тільки слово - з молитви, яка грунтується на євангельському епізоді з сотником: "А сотник Йому відповів: Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою... Та промов тільки слово, і видужає мій слуга!" (Мф. 8,8, переклад Івана Огієнка)
(8) між ліловим і ліловим - у церковній символіці колір покаяння і заступництва згори.
(9) синьо-зелені кольори - кольори віри і надії
(10) Sovegna vos - пом'яніть (прованс.). Слова поета Арнаута Даніеля в "Чистилищі" Данте.
Ara vos prec, per aquella valor
que vos guida al som de l’escalina,
sovenha vos a temps de ma dolor! –
"Нині молю вас тією силою, яка веде вас на вершину сходів, в належний час пом'яніть мої страждання".
Арнаут Даніель (1180 - 1200) був трубадуром у ХІІ столітті. Його Данте назвав найкращим ковалем (miglior fabbro) і великим майстром кохання (gran maestro d'amore) і помістив у Сьоме коло до любострасних і содомітів. Говорить провансальською мовою, переданою в оригіналі її діалектом.
(11) Єдиноріг - незвичайне лісове створіння, символ чистоти і благодаті, яке кориться тільки Діві. Його ріг міг зцілювати хвороби і отруєну воду робити питною. В релігійній літературі є символом Христа, а його смерть трактують як розп'яття Христа.
(12) Дерево тиса - у Середньовіччя поетичний символ смерті
(13) Джерела і птахи - образ Земного Раю у Данте
(14) І після цього вигнання нам - завершення католицької молитви «Salve Regina» (Радуйся, Царице): "І Христа благословенного, плод чрева твого, після цього вигнання нам покажи"
(15) О мій народе, що зробив я тобі - з богослужіння Страсної П'ятниці: звернення Господа до свого народу
(16) золота пригнута гілка - по ній смертні можуть спуститися в загробний світ (Вергілій, "Енеїда", кн.6)
(17) Ворота зі слонових бивнів - вислів походить з грецької мови, в якій слово "ріг" схоже на слово "виконати", а "слонові бивні" схожі на слово "обман". На основі цієї гри слів кажуть про віщі сни як про такі, що проходять крізь ворота з рогу, а обманні сни проходять крізь ворота зі слонових бивнів.
[/i][youtube]https://www.youtube.com/watch?v=oqlRa0IXhjc[/youtube]
Stabat mater dolorosa Стояла мати скорботна
iuxta Crucem lacrimosa, Біля Хреста оплакуваного,
dum pendebat Filius. Коли розпинали Сина
[b]Thomas Stearns Eliot Ash Wednesday[/b]
I
Because I do not hope to turn again
Because I do not hope
Because I do not hope to turn
Desiring this man's gift and that man's scope
I no longer strive to strive towards such things
(Why should the agèd eagle stretch its wings?)
Why should I mourn
The vanished power of the usual reign?
Because I do not hope to know
The infirm glory of the positive hour
Because I do not think
Because I know I shall not know
The one veritable transitory power
Because I cannot drink
There, where trees flower, and springs flow, for there is nothing again
Because I know that time is always time
And place is always and only place
And what is actual is actual only for one time
And only for one place
I rejoice that things are as they are and
I renounce the blessèd face
And renounce the voice
Because I cannot hope to turn again
Consequently I rejoice, having to construct something
Upon which to rejoice
And pray to God to have mercy upon us
And pray that I may forget
These matters that with myself I too much discuss
Too much explain
Because I do not hope to turn again
Let these words answer
For what is done, not to be done again
May the judgement not be too heavy upon us
Because these wings are no longer wings to fly
But merely vans to beat the air
The air which is now thoroughly small and dry
Smaller and dryer than the will
Teach us to care and not to care Teach us to sit still.
Pray for us sinners now and at the hour of our death
Pray for us now and at the hour of our death.
II
Lady, three white leopards sat under a juniper-tree
In the cool of the day, having fed to sateity
On my legs my heart my liver and that which had been contained
In the hollow round of my skull. And God said
Shall these bones live? shall these
Bones live? And that which had been contained
In the bones (which were already dry) said chirping:
Because of the goodness of this Lady
And because of her loveliness, and because
She honours the Virgin in meditation,
We shine with brightness. And I who am here dissembled
Proffer my deeds to oblivion, and my love
To the posterity of the desert and the fruit of the gourd.
It is this which recovers
My guts the strings of my eyes and the indigestible portions
Which the leopards reject. The Lady is withdrawn
In a white gown, to contemplation, in a white gown.
Let the whiteness of bones atone to forgetfulness.
There is no life in them. As I am forgotten
And would be forgotten, so I would forget
Thus devoted, concentrated in purpose. And God said
Prophesy to the wind, to the wind only for only
The wind will listen. And the bones sang chirping
With the burden of the grasshopper, saying
Lady of silences
Calm and distressed
Torn and most whole
Rose of memory
Rose of forgetfulness
Exhausted and life-giving
Worried reposeful
The single Rose
Is now the Garden
Where all loves end
Terminate torment
Of love unsatisfied
The greater torment
Of love satisfied
End of the endless
Journey to no end
Conclusion of all that
Is inconclusible
Speech without word and
Word of no speech
Grace to the Mother
For the Garden
Where all love ends.
Under a juniper-tree the bones sang, scattered and shining
We are glad to be scattered, we did little good to each other,
Under a tree in the cool of day, with the blessing of sand,
Forgetting themselves and each other, united
In the quiet of the desert. This is the land which ye
Shall divide by lot. And neither division nor unity
Matters. This is the land. We have our inheritance.
III
At the first turning of the second stair
I turned and saw below
The same shape twisted on the banister
Under the vapour in the fetid air
Struggling with the devil of the stairs who wears
The deceitul face of hope and of despair.
At the second turning of the second stair
I left them twisting, turning below;
There were no more faces and the stair was dark,
Damp, jaggèd, like an old man's mouth drivelling, beyond repair,
Or the toothed gullet of an agèd shark.
At the first turning of the third stair
Was a slotted window bellied like the figs's fruit
And beyond the hawthorn blossom and a pasture scene
The broadbacked figure drest in blue and green
Enchanted the maytime with an antique flute.
Blown hair is sweet, brown hair over the mouth blown,
Lilac and brown hair;
Distraction, music of the flute, stops and steps of the mind
over the third stair,
Fading, fading; strength beyond hope and despair
Climbing the third stair.
Lord, I am not worthy
Lord, I am not worthy
but speak the word only.
IV
Who walked between the violet and the violet
Whe walked between
The various ranks of varied green
Going in white and blue, in Mary's colour,
Talking of trivial things
In ignorance and knowledge of eternal dolour
Who moved among the others as they walked,
Who then made strong the fountains and made fresh the springs
Made cool the dry rock and made firm the sand
In blue of larkspur, blue of Mary's colour,
Sovegna vos
Here are the years that walk between, bearing
Away the fiddles and the flutes, restoring
One who moves in the time between sleep and waking, wearing
White light folded, sheathing about her, folded.
The new years walk, restoring
Through a bright cloud of tears, the years, restoring
With a new verse the ancient rhyme. Redeem
The time. Redeem
The unread vision in the higher dream
While jewelled unicorns draw by the gilded hearse.
The silent sister veiled in white and blue
Between the yews, behind the garden god,
Whose flute is breathless, bent her head and signed but spoke no word
But the fountain sprang up and the bird sang down
Redeem the time, redeem the dream
The token of the word unheard, unspoken
Till the wind shake a thousand whispers from the yew
And after this our exile
V
If the lost word is lost, if the spent word is spent
If the unheard, unspoken
Word is unspoken, unheard;
Still is the unspoken word, the Word unheard,
The Word without a word, the Word within
The world and for the world;
And the light shone in darkness and
Against the Word the unstilled world still whirled
About the centre of the silent Word.
O my people, what have I done unto thee.
Where shall the word be found, where will the word
Resound? Not here, there is not enough silence
Not on the sea or on the islands, not
On the mainland, in the desert or the rain land,
For those who walk in darkness
Both in the day time and in the night time
The right time and the right place are not here
No place of grace for those who avoid the face
No time to rejoice for those who walk among noise and deny the voice
Will the veiled sister pray for
Those who walk in darkness, who chose thee and oppose thee,
Those who are torn on the horn between season and season, time and time, between
Hour and hour, word and word, power and power, those who wait
In darkness? Will the veiled sister pray
For children at the gate
Who will not go away and cannot pray:
Pray for those who chose and oppose
O my people, what have I done unto thee.
Will the veiled sister between the slender
Yew trees pray for those who offend her
And are terrified and cannot surrender
And affirm before the world and deny between the rocks
In the last desert before the last blue rocks
The desert in the garden the garden in the desert
Of drouth, spitting from the mouth the withered apple-seed.
O my people.
VI
Although I do not hope to turn again
Although I do not hope
Although I do not hope to turn
Wavering between the profit and the loss
In this brief transit where the dreams cross
The dreamcrossed twilight between birth and dying
(Bless me father) though I do not wish to wish these things
From the wide window towards the granite shore
The white sails still fly seaward, seaward flying
Unbroken wings
And the lost heart stiffens and rejoices
In the lost lilac and the lost sea voices
And the weak spirit quickens to rebel
For the bent golden-rod and the lost sea smell
Quickens to recover
The cry of quail and the whirling plover
And the blind eye creates
The empty forms between the ivory gates
And smell renews the salt savour of the sandy earth
This is the time of tension between dying and birth
The place of solitude where three dreams cross
Between blue rocks
But when the voices shaken from the yew-tree drift away
Let the other yew be shaken and reply.
Blessèd sister, holy mother, spirit of the fountain, spirit of the garden,
Suffer us not to mock ourselves with falsehood
Teach us to care and not to care
Teach us to sit still
Even among these rocks,
Our peace in His will
And even among these rocks
Sister, mother
And spirit of the river, spirit of the sea,
Suffer me not to be separated
And let my cry come unto Thee.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2022
[i] Професорові Хенріку Ельзенбергу[/i]
Добраніч Марку лампа згасла
й закрита книга в узголів’ї
заводять зорі срібні дзвони
лунає мова неба дивна
і варвара тужливий крик
який не відає латини
то віковічний страх пітьми
у ненадійний світ людини
б'є переможний чую крик
твої слова навала знищить
стихій нестриманий потік
зруйнує стіни твого світу
за що нам - затремтить на вітрі
знов попіл в помутнілім небі
і розпачу слова даремні
візьмуть з собою тіні вбитих
бо краще Марку спокій втратить
і руку крізь пітьму подати
нехай вкладе п’ять почуттів
в тремтіння ліри світ сліпий
наш всесвіт зрадить астрономію
зірок пророцтва мудрість трав
і твою велич надзвичайну
і мій безсилий Марку плач
[i]* Марк Аврелій Антонін (26 квітня 121, Рим — 17 березня 180, Віндобона тепер Відень) — Римський імператор, філософ-стоїк. У центрі його вчення володіння людиною своїм тілом, душею і духом, носієм яких є благочестива, мужня і керована розумом особистість — громадянин Всесвіту. Марк Аврелій був останнім із плеяди великих цезарів Стародавнього Риму - імператорів Нерви, Траяна, Адріана і Антоніна Пія, правління яких стало «золотим століттям» в історії Риму. Після смерті Марка Аврелія закінується час величі і слави Римської імперії. Далі – навала варварів.
** "Срібні зірки" - попереджають про тривожні події, які назавжди змінять обличчя землі і перетворять її на пустелю.
*** Варварський світ - місце дикості, відокремленої від миру і порядку.
[/i]
[b]Zbigniew Herbert Do Marka Aurelego[/b]
[i] Prof. Henrykowi Elzenbergowi[/i]
Dobranoc Marku lampę zgaś
i zamknij książkę Już nad głową
wznosi się srebrne larum gwiazd
to niebo mówi obcą mową
to barbarzyński okrzyk trwogi
którego nie zna twa łacina
to lęk odwieczny ciemny lęk
o kruchy ludzki ląd zaczyna
bić I zwycięży Słyszysz szum
to przypływ Zburzy twe litery
żywiołów niewstrzymany nurt
aż runą świata ściany cztery
cóż nam - na wietrze drżeć
i znów w popioły chuchać mącić eter
gryźć palce szukać próżnych słów
i wlec za sobą cień poległych
więc lepiej Marku spokój zdejm
i ponad ciemność podaj rękę
niech drży gdy bije w zmysłów pięć
jak w wątłą lirę ślepy wszechświat
zdradzi nas wszechświat astronomia
rachunek gwiazd i mądrość traw
i twoja wielkość zbyt ogromna
i mój bezradny Marku płacz
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2022
Почуй Срібнолукий нас в безладі листя і стріл
у впертій безмовності битви й гучному воланні померлих
знов осінь прийшла Срібнолукий дерева і люди відходять
спимо у задусі наметів під зм'ятим прокляттями небом
обличчя занурені в пил і вимиті потом тіла
з грудей розітятих мечем не кров витікає не кров
худоба вмирає і очі скляніють у мулів
гниють паруса кораблів і жодному шторму в затоці
нас не повернути дружинам гіркі чужоземні дівчата
нам плакати довго в обіймах своїх не дозволять
у Тебе благаємо Пане не Трої вінець кам'яний
не золото слави плюмаж і білявих жінок
лише якщо можеш верни доброту заплямованим ликам
і в руки вклади простоту як вкладаєш залізо -
хмари пошли Аполлоне хмари хмари пошли
[b]Zbigniew Herbert Fragment[/b]
Usłysz nas Srebrołuki przez zamęt liści i strzał
przez bitwy uparte milczenie i mocne wołanie martwych
znów jesień Srebrołuki drzewa i ludzie odchodzą
śpimy w dusznych namiotach pod niebem zmiętym od przekleństw
w pyle nurzamy twarze w pocie myjemy ciała
z piersi otwartej mieczem nie krew nie krew ucieka
zwierzęta umierają mułom zachodzą oczy
butwieją żagle okrętom i żaden sztorm o zatokę
nie powrócimy do żon obce gorzkie dziewczęta
nie pozwolą nam długo płakać w swoich ramionach
nie o wieniec kamienny Troi prosimy Cię Panie
nie o pióropusz sławy białe kobiety i złoto
lecz jeśli możesz przywrócić splamionym twarzom dobroć
i włóż prostotę do rąk tak jak włożyłeś żelazo —
obłoki zsyłaj Apollo obłoki zsyłaj obłoki
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946904
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2022
А це що за карапузик в сорочечці?
Та це ж малий Адольфик, син панів Гітлерів!
Може виросте доктором з права?
Або стане тенором у віденській опері?
Чия то ручка, чиє вушко, носик, оченята?
Чий животик, повний молочка, не відомо чий:
друкаря, лікаря, торгівця, священника?
Куди ці кумедні ніжки забредуть, куди?
На грядки, до школи, в офіс, на весілля
доньки бургомістра, можливо?
Малятко, ангелочок, крихітка, промінчик,
тільки рік відтоді, як прийшов у світ,
вистачало знаків на землі й на небі:
сонечко весняне, на вікні герань,
на подвір’ї грала музика шарманки,
папірець рожевий напророчив щастя,
те ж перед родинами сон пророчив матері:
як насниться голуб – радісні новини,
як його впіймаєш – довгожданий гість.
Тук, тук, хто там, то Адольфа серце б’ється .
Брязкальце, слюнявчик, соска і пелюшки,
хлопчик, слава Богу, не зуроч, здоровий,
схожий на татуся, на котика в кошику,
на дітей із інших родинних альбомів.
Ну, не треба починати плакати,
зараз пан фотограф під покривалом зробить пстрик.
Ательє Клінгера, Грабенштрасе Браунау,
а Браунау невеличке, але гідне місто,
солідна фірма, шановані сусіди,
пахнуть свіжим хлібом й господарчим милом.
Не чути ні виття собак, ні поступу долі.
Викладач історії послаблює комір
і позіхає над зошитами.
[b]Wisława Szymborska Pierwsza fotografia Hitlera[/b]
A któż to jest ten mały dzidziuś w kaftaniku?
Toż to mały Adolfek, syn państwa Hitlerów!
Może wyrośnie na doktora praw?
Albo będzie tenorem w operze wiedeńskiej?
Czyja to rączka, czyja, uszko, oczko, nosek?
Czyj brzuszek pełen mleka, nie wiadomo jeszcze:
drukarza, konsyliarza, kupca, księdza?
Dokąd te śmieszne nóżki zawędrują, dokąd?
Do ogródka, do szkoły, do biura, na ślub
może z córką burmistrza?
Bobo, aniołek, kruszyna, promyczek,
kiedy rok temu przychodził na świat,
nie brakło znaków na niebie i ziemi:
wiosenne słońce, w oknach pelargonie,
muzyka katarynki na podwórku,
pomyślna wróżba w bibułce różowej,
tuż przed porodem proroczy sen matki:
gołąbka we śnie widzieć - radosna nowina,
tegoż schwytać - przybędzie gość długo czekany.
Puk puk, kto tam, to stuka serduszko Adolfka.
Smoczek, pieluszka, śliniaczek, grzechotka,
chłopczyna, chwalić Boga i odpukać, zdrów,
podobny do rodziców, do kotka w koszyku,
do dzieci z wszystkich innych rodzinnych albumów.
No, nie będziemy chyba teraz płakać,
pan fotograf pod czarną płachtą zrobi pstryk.
Atelier Klinger, Grabenstrasse Braunau,
a Braunau to niewielkie, ale godne miasto,
solidne firmy, poczciwi sąsiedzi,
woń ciasta drożdżowego i szarego mydła.
Nie słychać wycia psów i kroków przeznaczenia.
Nauczyciel historii rozluźnia kołnierzyk
i ziewa nad zeszytami
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2022
Музо, не бути боксером - це не бути взагалі.
Нам не вистачає ревучої публіки.
У залі дванадцять осіб,(1)
нам вже час починати.
Половина прийшла, бо йде дощ,
решта, Музо, родичі.
Цього осіннього вечора жінки радо зомліють,
вони це зроблять, але на боксерському поєдинку.
Сцени з Данте тільки там.
І небом обрані (2). Музо,
Не бути боксером, а бути поетом,
це мати судовий вирок, тяжкий, як у Норвіда (3),
не маючи м'язів, демонструйте світові
майбутнє шкільне чтиво - в найкращому випадку -
о Музо. О Пегасе,
кінський ангеле.
У першому ряду дідок солодко снить,
що до нього з могили встала померла дружина
і спекла дідкові пиріг зі сливами.
З вогником, але невеликим, щоб не пригорів пиріг,
ми починаємо читання, Музо.
[i](1) Дванадцять осіб - посилання на Тадеуша Пайпера "Поезія для дванадцятьох" (Tadeusz Peiper "Poezji dla dwunystu")
(2) Прослідковується паралель між "wniebowzięcie" - в небо взяті (успення Богородиці) та "wniebobranie" - обрані в небо
(3) Творчість Каміля Ципріана Норвіда була недооціненою та незрозумілою в епоху романтизму і відкрита лише за часів Молодої Польщі, більше ніж через сто років після його смерті
[/i]
[b]Wisława Szymborska "WIECZOR AUTORSKI "[/b]
Muzo, nie być bokserem to jest nie być wcale.
Ryczącej publiczności poskąpiłaś nam.
Dwanaście osób jest na sali,
już czas ,żebyśmy zaczynali.
Połowa przyszła, bo deszcz pada,
reszta to krewni. Muzo.
Kobiety rade zemdleć w ten jesienny wieczór,
zrobią to, ale tylko na bokserskim meczu.
dantejskie sceny tylko tam.
I wniebobranie. Muzo
Nie być bokserem, być poetą,
mieć wyrok skazujący na ciężkie norwidy,
z braku muskulatury demonstrować światu
przyszłą lekturę szkolną-w najszczęśliwszym razie-
o Muzo. O Pegazie,
aniele koński.
W pierwszym rządku staruszek slodko sobie śni,
że mu żona nieboszczka z grobu wstała i
upiecze staruszkowi placek ze śliwkami.
Z ogniem, ale niewielkim, bo placek się spali,
zaczynamy czytanie. Muzo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2022
Не в тім проблема, щоб всього
зректися в обмін на тебе.
Проблема в тому, щоб зректись тебе
у обмін на фантом.
Таке трапляється, коли ти мрієш повернути
жінку, яку не повернути.
[i] З "Про сильне і граничне", 1996[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca Qué complaciente estabas, amor mío, en la pesadilla[/b]
El problema no es tener que abandonarlo
todo a cambio de ti.
El problema es tener que abandonarte a ti
a cambio de un fantasma.
Son las cosas que ocurren cuando sueñas que vuelve
la mujer que no ha de volver.
[i] De "Por fuertes y fronteras" 1996[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2022
Настав час взаємних
зізнань. Не дивлячись один одному в очі.
Земля стала його єдиним горизонтом.
Коли заговорила вона, він підвів погляд
і побачив, як виникли туманні речі,
темний і втаємничений рот,
справи, які варто було загорнути
в брудну газету і поховати
вночі в пливучому піску,
який оточив дім Ашера. Потім
заговорив він, коли вона перервала
свій докучливий перелік, і вони помінялися
ролями, тепер вона дивилася на нього,
а він шукав прихистку в безодні.
Він розповідав їй все, і з його горла
явилися небачені тварі,
які завалили колодязі і фонтани
їхнього кохання і скасували майбутнє.
Настав час сигарет,
і вони вперше глянули одне одному
в очі після тривалого часу,
і вони зрозуміли, що не старітимуть
разом, що завжди будуть самотні,
і що ніколи не зможуть забути.
[i]"Падіння дому Ашерів" - повне тайни і жаху оповідання Едгара Аллана По, вперше надруковане у вересні 1839 року.
[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca CONFESIÓN GENERAL[/b]
Llegó el momento de las confesiones
mutuas. No se miraban a los ojos.
El suelo era su único horizonte.
Cuando ella hablaba, él levantó la vista
y vio cómo surgían cosas turbias,
oscuras y secretas de su boca,
cosas que bien podrían ser envueltas
en periódicos sucios y enterradas
de noche en las arenas movedizas
que rodean la casa Usher. Luego
habló él, cuando ella interrumpió
su horrible letanía, y los papeles
se invirtieron, pues ella lo miraba
y él buscaba cobijo en el abismo.
Todo se lo contó, mientras surgían
de su garganta bichos innombrables
que cegaban los pozos y las fuentes
de su amor y abolían el futuro.
Llegó el momento de los cigarrillos,
y se miraron por primera vez
a los ojos después de tanto tiempo,
y supieron que no envejecerían
juntos, y que estarían siempre solos,
y que nunca podrían olvidarse.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2022
Дивна планета і дивні на ній люди.
Підвладні часу, та не хочуть цього знати.
У них є спосіб заявити свій протест.
Роблять картини, як наприклад ця:
Нічого особливого на перший погляд.
Видно вода.
Видно один із берегів.
Видно як важко човен пливе супроти течії.
Видно міст над водою і видно на мосту людей.
Видно що люди прискорили ходу,
Бо зараз з темних хмар
Вперіщив різко дощ.
Вся справа в тім, що далі нема нічого.
Хмара не змінює ні кольору, ні форми.
Не припускає й не вщухає дощ.
Човен пливе без руху.
Люди на мосту біжать
на тому ж місці, що й перед цим.
Тут складно втриматися від коментаря:
Картина не така й невинна.
Тут зупинився час.
З його правами більше не рахуються.
У нього забрали право впливати на події.
Він знехтуваний і зневажений.
Об справу рук бунтівника
якогось Хірошіґе Утаґави,
(особа, яка між іншим
давно минула, як і належить),
спіткнувся час і впав.
Можливо, це тільки безглуздий жарт,
витівка в масштабі всього кількох галактик,
одначе про всяк випадок
додамо, наступне:
вважають хорошим тоном
картину оцінювати високо,
захоплюватись нею і хвилюватись поколіннями.
Є такі, яким цього замало.
Ці навіть чують шум дощу,
на спинах і на шиях відчувають холод крапель,
дивлячись на міст і на людей,
мов бачать там себе,
так само біжать, ніколи не прибігаючи
по нескінченній дорозі вічно до відбуття
і вірячи в своїй зухвалості,
що це є дійсність.
Утаґава Хірошіґе (1797 - 12/10/1858) японський художник, який малював у стилі цкійо-е. На "картинах плаваючого світу" з еротичними та попкультурними сюжетами, зображувалися вродливі жінки, актори кабукі, сцени з історії і народних казок. Хірошіге взявся за пейзажі і подорожі, що відповідало росту популярності туризму в Японії.. Останній з великих майстрів кольорової гравюри, він залишив більше 5 000 гравюр, серед них 36 видів Фудзі, сто видів Едо, 53 види станції Токайдо, 69 видів станції Кісокайдо. Гравюри зробили його відомим не тільки в Японії. Види станції Токайдо і 100 видів Едо справили сильне враження на імпресіоністів. Його копіювали Ван Гог, Гоген, Моне.
Сто знаменитих видів Едо (Токіо) зберігаються в США у Бруклінському музеї.
Утаґава Хірошіґе "Раптова злива над мостом Шін-Охаші і Атаке", № 58 зі ста відомих краєвидів Едо, 1857, Музей Брукліна
Utagawa Hiroshige "Sudden Shower Over Shin-Ohashi Bridge and Atake (Ohashi Atake no Yudachi)", No. 58 from One Hundred Famous Views of Edo, 1857, Brooklyn Museum
[i]Міст Охаші з'єдував береги річки Сумідагава, яка протікає через Едо. Його збудували неподалік від мосту Регокубаші у 1693 році за наказом сегуна Токугава Цунаєсі. Він зв'язав центр Едо з районом Фукагава. Давня назва Рекогубаші - Охаші, тому новий міст назвали Шін-Огаші - Новий Огаші.
Дальній берег, до якого причалювали кораблі воєнного уряду бакуфу називали Атаке, за назвою великого воєнного весельного корабля "Атаке-маре", збудованого наприкінці XVII ст. Дощ над мостом (юдаті - вечірнє явище), літній вечірній дощ, його приносив на землю бог грому Райдзин. В кінці дня сильний вітер наганяв чорні хмари. Дощ лив великими краплями і швидко закінчувався.
Міст Охаші прослужив майже два століття, доки його не замінили в 1885 році. Він пережив землетрус 1855 року та викликані ним пожеж. Ці катастрофи знищили багато будівель, які потім були відновлені. Деякі з них зобразив Хірошіґе на аркушах серії "Сто знаменитих видів Едо". За однією з версій, його метою було привернути увагу громадян до їх відновлення.
Раптові літні зливи стали загальним сюжетним зображенням у принтах цкійо-е. Такі, як ця, Хірошіґе називав «білими» - можливо, через те, що завіса дощу настільки густа, що здавалася міцною, непроникною, майже відчутною. Щоб передати його, майстер використовував складне різьблення на дерев'яній дошці з багатьох тонких пересічних ліній.
Хірошіґе застосовував тут ще одну складну у виконанні техніку різьблення бокаші, що означає градієнт, тобто плавний перехід кольорів. Цю особливість майже повністю ігнорував Ван Гог в своїй інтерпретації, оскільки вона не вписувалася в його стиль малювання окремими, чіткими штрихами.
Важка хмара, з якої ллються потоки води, люди, які спішать сховатися від дощу, - все це створює відчуття руху. Хоча техніка укійо-е далека від реалізму і часом більше нагадує мультиплікаційні образи, образ літньої зливи, створений Хірошіґе, дуже виразний. Він умів настільки майстерно передавати різні стани природи, що здобув титул "художник дощу, снігу й туману".
[/i]
[b]Wisława Szymborska Ludzie na moście[/b]
Dziwna planeta i dziwni na niej ludzie.
Ulegają czasowi, ale nie chcą go uznać.
Mają sposoby, żeby swój sprzeciw wyrazić.
Robią obrazki jak na przykład ten:
Nic szczególnego na pierwszy rzut oka.
Widać wodę.
Widać jeden z jej brzegów.
Widać czółno mozolnie płynące pod prąd.
Widać nad wodą most i widać ludzi na moście.
Ludzie wyraźnie przyśpieszają kroku,
bo właśnie z ciemnej chmury
zaczął deszcz ostro zacinać.
Cała rzecz w tym, że nic nie dzieje się dalej.
Chmura nie zmienia barwy ani kształtu.
Deszcz ani się nie wzmaga, ani nie ustaje.
Czółno płynie bez ruchu.
Ludzie na moście biegną
ściśle tam, co przed chwilą.
Trudno tu obejść się bez komentarza:
To nie jest wcale obrazek niewinny.
Zatrzymano tu czas.
Przestano liczyć się z prawami jego.
Pozbawiono go wpływu na rozwój wypadków.
Zlekceważono go i znieważono.
Za sprawą buntownika
jakiegoś Hiroshige Utagawy,
(istoty, która zresztą
dawno i jak należy minęła),
czas potknął się i upadł.
Może to tylko psota bez znaczenia,
wybryk na skalę paru zaledwie galaktyk,
na wszelki jednak wypadek
dodajmy, co następuje:
Bywa tu w dobrym tonie
wysoko sobie cenić ten obrazek,
zachwycać się nim i wzruszać od pokoleń.
Są tacy, którym i to nie wystarcza.
Słyszą nawet szum deszczu,
czują chłód kropel na karkach i plecach,
patrzą na most i ludzi,
jakby widzieli tam siebie,
w tym samym biegu nigdy nie dobiegającym
drogą bez końca, wiecznie do odbycia
i wierzą w swoim zuchwalstwie,
że tak jest rzeczywiście.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946635
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2022
В пейзажі давнього майстра
під олійною фарбою дерева мають коріння,
шлях, безумовно, веде до мети,
підпис скромно затулений стеблами,
ймовірно п'ята після полудня,
зелень м'яко, але переконливо зупиняє,
тому і я призупинилася - саме так, мій любий,
це я та жінка біля ясена.
Подивися, як далеко я відійшла від тебе,
який у мене білий чепець і жовта спідниця,
як міцно тримаю кошик, щоб не випасти з картини,
як я красуюся в чужій долі
і відпочиваю від життєвих таємниць.
Якби й покликав, не почую,
якби й почула, не обернуся,
а якби й зробила цей неможливий рух,
твоє обличчя здалося б мені чужим.
Я знаю світ у межах шести миль.
Я знаю трави і заклинання від всіх страждань.
Бог все ще дивиться на маківку моєї голови.
Я все ще молюся про миттєву смерть.
Війна - це кара, а мир - нагорода
Сороміцькі сни - породження сатани.
Очевидно, що я маю душу, як слива має кісточку.
Я не знаю пристрасті серця.
Я не знаю наготи батька моїх дітей.
Я не здогадуюсь, що Пісня пісень
підступна, заплутана чернетка.
Те, що хочу сказати, є в готових реченнях.
Я не впадаю у відчай, бо це не моє,
а тільки довірено мені на зберігання.
Навіть якби ти упадав за мною на дорозі,
Навіть якби ти задивлявся в очі,
Я обмину тебе за волосину від самого краю прірви.
Праворуч мій дім, в якому все навколо відоме
разом з його східцями та входом всередину,
де відбуваються ненамальовані події:
кішка стрибає на лаву,
сонце падає на олов'яний жбан,
за столом сидить худорлявий чоловік
і лагодить годинник.
Джованні Доменіко Тьєполо "Пейзаж з сидячою селянкою", 1757, деталь фрески, Венето, Віченца, Вілла Валмарана-а-Нані
Giovanni Domenico Tiepolo "Landscape with Sitting Farmer", 1757, fresco, detail, Italy, Veneto, Vicenza, Villa Valmarana ai Nani.
[b]Wisława Szymborska Pejzaż[b][/b][/b]
W pejzażu starego mistrza
drzewa mają korzenie pod olejną farbą,
ścieżka na pewno prowadzi do celu,
sygnaturę z powagą zastępuje źdźbło,
jest wiarygodna piąta po południu,
maj delikatnie, ale stanowczo wstrzymany,
więc i ja przystanęłam - ależ tak, drogi mój,
to ja jestem ta niewiasta pod jesionem.
Przyjrzyj się, jak daleko odeszłam od ciebie,
jaki mam biały czepek i żółtą spódnicę,
jak mocno trzymam koszyk, żeby nie wypaść z obrazu,
jak paraduję sobie w cudzym losie
i odpoczywam od żywych tajemnic.
Choćbyś zawołał, nie usłyszę,
a choćbym usłyszała, nie odwrócę się,
a choćbym i zrobiła ten niemożliwy ruch,
twoja twarz wyda mi się obca.
Znam świat w promieniu sześciu mil.
Znam zioła i zaklęcia na wszystkie boleści.
Bóg jeszcze patrzy w czubek mojej głowy.
Modlę się jeszcze o nienagłą śmierć.
Wojna jest karą a pokój nagrodą
Zawstydzające sny pochodzą od szatana.
Mam oczywistą duszę jak śliwka ma pestkę.
Nie znam zabawy w serce.
Nie znam nagości ojca moich dzieci.
Nie podejrzewam Pieśni nad pieśniami
o pokrętny zawiły brudnopis.
To, co pragnę powiedzieć, jest w gotowych zdaniach.
Nie używam rozpaczy, bo to rzecz nie moja,
a tylko powierzona mi na przechowanie.
Choćbyś zabiegł mi drogę,
Choćbyś zajrzał w oczy,
minę Cię samym skrajem przepaści cieńszej niż włos.
Na prawo jest mój dom, który znam dookoła
razem z jego schodkami i wejściem do środka,
gdzie dzieją się historie nie namalowane:
kot skacze na ławę,
słońce pada na cynowy dzban,
za stołem siedzi kościsty mężczyzna
i reperuje zegar.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2022
[quote]В цей і майбутній час,
Скрізь, де в зелене вбрані,
Змінивши повністю нас:
Грізна краса постане
В.Б.Єйтс
[/quote]1
Треба блискучий лід в сухі долини
нести з віддалених скляних вершин.
У місті, звідки не прийдуть новини,
ніч, комендантський час:
найгірше, що реальний.
З мосту Зеро(1)
прожектори геть проганяють тіні
шукати схованку під мостом. Біля
казарм закінчується Гапкар-Роуд(2),
вона зіщулиться майже в ніщо,
стане нічим на пропускних воротах,
щоб невидимкою ковзнути в камеру:
З висячої палаючої шини краплі
стікають на голу спину в’язня,
юнак кричить: „Не знаю я нічого.”
2
Ковзнула тінь, до мене заспокійливо киває,
якимось чином, попри відстань п’ятсот миль,
для мене світить місяць в пустому Срінагарі,
але немає жодних сподівань для нього.
На Резидентській Роуд(3) в Мір Пан Хаус{4)
говоримо нечутно: „Я знаю мову серця
(колись сказав ти при нагоді): Восени
коли дме вітер крижаний, чинара осипає
потоки листя –
одне за одним чи інакше.”
„Різване, ти, Різване, ти?” - я скрикну,
коли він ближче підійде в розідраній сорочці.
„Щоночі Кашмір приходить в твої сни”, - він каже,
потім торкається рукою в кірці снігу,
й шепоче: „Я помер давним-давно”.
3
„Не говори моєму батьку, що я мертвий”(5), - він каже,
і я послідую за ним дорогою в крові
від сотень пар слідів супутників,
які залишили, втікаючи із похорону(6),
жертви стрілянинм. Ми чули, як за вікнами
тужили матері, і сніг почав нас засипати,
як попіл. Чорнота за межами вогню,
який сусіди не змогли згасити,
опівночі солдати підпалили будинки.
Кашмір горить:
В його тремтячих сполохах
ми бачили людей, які виносять з храмів статуї(7).
Ми їх благали: „Хто нас захистить, коли ви підете?”
Вони, не відповівши, просто зникали
на дорозі в долину, обіймаючи богів.
4
Я не скажу твоєму батьку, що ти мертвий, Різване,
але куди упала твоя тінь, покровом
на якусь святу могилу або на тіло
якогось непохованого хлопчика в горах,
загиблого, як ти, від кулі, ясні рубіни його крові
на гімалайському снігу?
Я зав’язав зелений вузлик на решітці Шах Хамдан(8),
який розв’яжеться, коли жорстокість
здивує тим, що поверне твої скарби,
а у новини не просковзне нічого
про комендантський час, жоден його натяк,
я повернуся за п’ятсот миль, зніму
із себе кригу гранітних гір, побачу знову
людей, що повертаються з засніжених монастирів,
зі сплячим богами, як з дітьми на руках.
[i] (для Молві Абдул Хай)
Зі збірки "Країна без пошти"
Ага Шахід Алі (04/02/1949, Індія – 08/12/2001, США) – народився у місті Нью-Делі (Індія) в інтелігентній мусульманській родині з Кашміру. Творчо і емоційно він був прив’язаний до цієї землі, яку колись називали Раєм на землі. У 1989 році спалахнуло підтримане Пакистаном повстання мусульманської більшості Кашміру проти індійського правління. Були зруйновані древні святині, тисячі людей загинули, сотні тисяч стали бездомними. Ага Шахід Алі став поетом біженців, поетом вигнанців. З його смертю Кашмір втратив поета неперевершеної ерудиції, елегантності і віртуозності, літописця болю, покути й краси спустошеної війною землі.
(1) Міст Зеро через ріку Джелам збудований у 1956 році. На той час у місті Срінагар було 7 пронумерованих мостів. Оскільки новий міст поставили перед мостом № 1, то він одержав № 0, Зеро. Є й інша версія походження цієї назви. Підрядник будівництва мосту був глухим, тому його міст назвали мостом глухого Zorr Radal, що з часом транслювалося у міст Зеро.
(2) Гапкар-Роуд - одна з головних вулиць уздовж озера Дал у столиці Кашміру Срінагарі.
(3) Резидентська Роуд – головна вулиця в Срінагарі, на якій розміщувалася резиденція правителів Кашміра.
(4) Мір Пан Хаус - великий будинок на Резидентській Роуд з магазинами і кафе, який був модним місцем зустрічей.
(5)) „Не говори моєму батьку, що я мертвий” - "Не говори мамі / коханій/ моєму братові / моїй сестрі... Я мертвий" спільний штамп з епічної поезії балканських партизан.
(6)Мілваз Моулві Фарук- голова Комітету Народної дії (коаліція партій, які вимагають вирішити проблему Джамму і Кашміра з урахуванням вимог народу Кашміра), був убитий групою невідомих бойовиків у своєму домі 21 травня 1990 року. Його похорон перетворився в масову бійню (вбито близько 60 осіб, сотні отримали поранення). У нападі на похоронну процесію підозрювали спецслцужби Індії.
(7) „ми бачили людей, які несли із храмів статуї” – під час конфлікту 1990 року кашмірські індуси (пандити, послідовники Шиви), масово покидали Кашмір, забираючи з собою богів зі своїх храмів. Біженцями стали близько 100 000 зі 150 000 кашмірських індусів. З 1990 до 2011 року було вбито 399 кашмірських пандитів. Шахіда Алі переслідував у снах кошмар, ніби останній індус покинув Кашмірську долину. Він говорив, що цей сон завжди розбивав його серце.
(8) Ханука Шах Хамдан - найдревніша мечеть міста заснована у 1395 році суфійським святим Сайєдом Алі Хамданом. До затійливої решітки мечеті люди приходять зав’язати кольоровий вузлик з ниток, щоб збулося бажання. В мечеті у кімнаті для медитації зберігається прапор пророка Мухаммеда і колода, на якій він сидів. З Хануки Шах Хамдан почалося поширення ісламського стилю архітектури в Кашмірі.
[/i]
[b]Agha Shahid Ali I See Kashmir from New Delhi at Midnight[/b]
[quote]Now and in time to be,
Wherever green is worn,
Are changed, changed utterly:
A terrible beauty is born.
W. B. Yeats
[/quote]1
One must wear jeweled ice in dry plains
to will the distant mountains to glass.
The city from where no news can come
is now so visible in its curfewed night
that the worst is precise:
From Zero Bridge
a shadow chased by searchlights is running
away to find its body. On the edge
of the Cantonment, where Gupkar Road ends,
it shrinks almost into nothing,
is nothing by Interrogation gates
so it can slip, unseen, into the cells:
Drippings from a suspended burning tire
are falling on the back of a prisoner,
the naked boy screaming, “I know nothing.”
2
The shadow slips out, beckons Console Me,
and somehow there, across five hundred miles,
I’m sheened in moonlight, in emptied Srinagar,
but without any assurance for him.
On Residency Road, by Mir Pan House,
unheard we speak: “I know those words by heart
(you once said them by chance): In autumn
when the wind blows sheer ice, the chinar leaves
fall in clusters–
one by one, otherwise.”
“Rizwan, it’s you, Rizwan, it’s you,” I cry out
as he steps closer, the sleeves of his phiren torn.
“Each night put Kashmir in your dreams,” he says,
then touches me, his hands crusted with snow,
whispers, “I have been cold a long, long time.”
3
“Don’t tell my father I have died,” he says,
and I follow him through blood on the road
and hundreds of pairs of shoes the mourners
left behind, as they ran from the funeral,
victims of the firing. From windows we hear
grieving mothers, and snow begins to fall
on us, like ash. Black on edges of flames,
it cannot extinguish the neighborhoods,
the homes set ablаze by midnight soldiers.
Kashmir is burning:
By that dazzling light
we see men removing statues from temples.
We beg them, “Who will protect us if you leave?”
They don’t answer, they just disappear
on the road to the plains, clutching the gods.
4
I won’t tell your father you have died, Rizwan,
but where has your shadow fallen, like cloth
on the tomb of which saint, or the body
of which unburied boy in the mountains,
bullet-torn, like you, his blood sheer rubies
on Himalayan snow?
I’ve tied a knot
with green thread at Shah Hamdan, to be
untied only when the atrocities
are stunned by your jeweled return, but no news
escapes the curfew, nothing of your shadow,
and I’m back, five hundred miles, taking off
my ice, the mountains granite again as I see
men coming from those Abodes of Snow
with gods asleep like children in their arms.
for Molvi Abdul Hai)
from “The country without a post office”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2022
[quote]Білі руки я кохав у Шалімарі(1)
Лоуренс Хоуп(2)
[/quote]Де зараз ти? Кого чаруєш ти цим вечором?
Кого на шлях страждань відправиш ти цим вечором?
Оці „тканини із Кашміру” – „чи збільшать вроду –”
„Скажи” –„мене прикрасять” – брязкітки – цим вечором? (3)
Шукаю захисту: нехай тюрма відчиниться -
За віру гнаний просить, прихисти цим вечором.
Упали ангели усі – замерзли крила в них –
Мов оцет Божі вина самоти цим вечором.
Волали ідоли, не розбивай нас, Господи,
Лиш ми могли до Тебе привести цим вечором.
Могольська стеле(4), у мозаїці дзеркал мене
В мить зачарованості множиш ти цим вечором.
Вогонь від криги він звільнив по Божій милості.
Щоб в Пекло – Богу – вхід залишити цим вечором.
В узорнім храмі серця статуї розтрощені,
Ченцю в шафраннім(5) в дзвін не вдарити цим вечором.
Спини цю кару, Господи, ще буде Судний День,
Не нечестивець, грішник я простий цим вечором.
До жінки, що біля вікна, кати наблизились.
Слав Єзавель(7), Іллю(6) візьмуть чорти цим вечором.
Вслід полюванню, чую, заклику молитися,
мов зраненій газелі, стихнути цим вечором.
Чи запросила ти усіх суперників моїх?
Це не прощання, докори пусті цим вечором.
І я, Шахід, що не загинув, щоб сказати вам –
В моїх обіймах плаче Бог. Звусь Ісмаїлом(8) я цим вечором.
[i]Ага Шахід Алі (04/02/1949, Індія – 08/12/2001, США) – народився у місті Нью-Делі (Індія) в інтелігентній мусульманській родині з Кашміру. Творчо і емоційно він був прив’язаний до цієї землі, яку колись називали Раєм на землі. У 1989 році спалахнуло підтримане Пакистаном повстання мусульманської більшості Кашміру проти індійського правління. Були зруйновані древні святині, тисячі людей загинули, сотні тисяч стали бездомними. Ага Шахід Алі став поетом біженців, поетом вигнанців. З його смертю Кашмір втратив поета неперевершеної ерудиції, елегантності і віртуозності, літописця болю, покути й краси спустошеної війною землі.
(1) Сади Шалімар у Індії і Пакистані - чудові зразки паркового мистецтва Великих Моголів. Сад Шалімар біля міста Срінагар у штаті Джамму і Кашмір збудував імператор Великих Моголів Джахангір для своєї дружини Нур Джахан у 1618 році.
(2) Лоуренс Хоуп (1865 - 1904) - англійська поетеса Адела Флоренс Горі (в заміжжі Ніколсон.) Вона жила з батьком, офіцером англійської колоніальної армії в Індії, вийшла заміж за полковника Бомбейської армії Малколма Ніколсона, талановитого лінгвіста. Він познайомив дружину з традиціями, культурою і поезією Індії. Перший поетичний збірник Лоуренс Хоуп "Сад Ками" (у США "Індійська любовна лірика") вийшов у 1901 році. Найбільш відомий вірш з цієї збірки КАШМІРСЬКА ПІСНЯ ("Білі руки я кохав у Шалімарі, / Де ви? Хто хмільний від ваших чарів? / Хто щасливий йде дорогою за вами, / Там в кінці його чекає біль прощання? / Pale hands I loved beside the Shalimar, / Where are you now? Who lies beneath your spell? / Whom do you lead on Rapture's roadway, far, / Before you agonise them in farewell?")
(3) Вкраплені слова з вірша Емілі Дікінсон, улюбленого поета Шахіда Алі, "473. I am ashamed – I hide —" ("473. Я засоромилась – Ховаюсь –") ("Мене прикрасять – Як – скажи - / Ці брязкітки – чи збільшать вроду – / тканини із Кашміру –"/ "Me to adorn — How — tell — / Trinket—to make Me beautiful — / Fabrics of Cashmere —")
(4) Могольська стеля – період правління Великих Моголів у Індії від середини XVI до кінця XVII століття відмічений відродженням індо-мусульманської архітектури, з характерним поєднанням персидського, індуського і буддистського стилів. Для оздоблення стелі в храмах і мечетях використовувалася інкрустація осколками дзеркал, склом, коштовним камінням. Багатократне відображення стелею світла і всього, що знаходилося внизу створювало чаруюче враження.
(5) Одяг буддистських ченців має шафранний (жовтогарячий) колір, як одяг Будди після досягнення Просвітлення.
(6) Ілля – біблейський пророк, боровся з культом язичницького бога Ваала, до якого змушувала ізраїльтян Єзавель, дружина їхнього царя Ахава.
(7) Єзавель – прекрасна, розпусна, деспотична, жорстока, пихата дружина ізраїльського царя Ахава. Поклонялася язичницьким богам Астарті і Ваалу, влаштовувала оргії в честь Ашери. Щоб врятувати Ізраїль від нечестивиці, пророк Ілля вступив у боротьбу з нею. За беззаконня викинута у вікно, затоптана кіньми і з'їдена собаками.
(8) Ісмаїл – один з пророків Аллаха, старший син Ібрахіма від невільниці Хаджар (Агар), родоначальник арабів і прямий предок пророка Мухаммеда. Щоб випробувати вірність Ібрахіма, Аллах уві сні зажадав, щоб той приніс Ісмаїла в жертву. Ібрахім скорився волі Аллаха, але коли заніс ніж над Ісмаїлом, Аллах зупинив його і дав ягня для принесення жертви. "Звіть мене Ісмаїл" - алюзія на перші слова роману Германа Мелвілла МОБІ ДІК: "Можете звати мене Ісмаїл". З усього екіпажу китобійного судна "Пекід" вижив лише Ісмаїл.[/i]
[b]Agha Shahid Ali Gazella (Tonight)[/b]
[quote]Pale hands I loved beside the Shalimar
Laurence Hope
[/quote]
Where are you now? Who lies beneath your spell tonight?
Whom else from rapture’s road will you expel tonight?
Those “Fabrics of Cashmere—” “to make Me beautiful—”
“Trinket”—to gem—“Me to adorn—How tell”—tonight?
I beg for haven: Prisons, let open your gates—
A refugee from Belief seeks a cell tonight.
God’s vintage loneliness has turned to vinegar—
All the archangels—their wings frozen—fell tonight.
Lord, cried out the idols, Don’t let us be broken;
Only we can convert the infidel tonight.
Mughal ceilings, let your mirrored convexities
multiply me at once under your spell tonight.
He’s freed some fire from ice in pity for Heaven.
He’s left open—for God—the doors of Hell tonight.
In the heart’s veined temple, all statues have been smashed.
No priest in saffron’s left to toll its knell tonight.
God, limit these punishments, there’s still Judgment Day—
I’m a mere sinner, I’m no infidel tonight.
Executioners near the woman at the window.
Damn you, Elijah, I’ll bless Jezebel tonight.
The hunt is over, and I hear the Call to Prayer
fade into that of the wounded gazelle tonight.
My rivals for your love—you’ve invited them all?
This is mere insult, this is no farewell tonight.
And I, Shahid, only am escaped to tell thee—
God sobs in my arms. Call me Ishmael tonight.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=AL90O6oqhk4[/youtube]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=GGS8NtEzqbE[/youtube]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=s9CCwa3aiAI[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946542
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2022
Зажуріться, Венера й Купідони,
зажуріться усі чутливі люди.
Горобець помер у любої моєї (1),
горобець, моєї милої коханої.
він для неї був милішим за очі:
він для неї був солодшим від меду,
він вважав мою кохану за матір.
Він не буде сідати на коліна,
він не буде туди-сюди стрибати,
він цвірінькав лиш своїй господині.
Зараз йде він дорогою сумною
в місце, звідки ніхто не повертався.
Як жахливо піти в пітьму суцільну,
в Орк (2), який все прекрасне поглинає:
в мене вкрав він горобця найкращого.
О злий рок! Жаль маленьку бідну пташку,
через тебе заплакана кохана,
в неї очі припухлі і червоні.
[i](1) оплакування горобця Лесбії породило велику кількість наслідувань, яким поклав початок Овідій, оплакавши смерть папуги Корінни
(2) Орк - у римській міфології бог смерті, правитель мертвих, який доставляє тіні людей у підземне царство. Також Орком називали і саме царство мертвих
Лоуренс Альма-Тадема "Лесбія плаче над горобцем" (1866 р.) - приватна колекція
[/i]
[b]Gaius Valerius Catullus "III. Lugete, o Veneres Cupidinesque@[/b]
Lugete, o Veneres Cupidinesque,
et quantum est hominum uenustiorum.
passer mortuus est meae puellae,
passer, deliciae meae puellae.
quem plus illa oculis suis amabat:
nam mellitus erat suamque norat
ipsam tam bene quam puella matrem.
nec sese a gremio illius mouebat,
sed circumsiliens modo huc modo illuc
ad solam dominam usque pipilabat.
qui nunc it per iter tenebricosum
illuc, unde negant redire quenquam.
at uobis male sit, malae tenebrae
Orci, quae omnia bella deuoratis:
tam bellum mihi passerem abstulistis.
uae factum male! uae miselle passer,
tua nunc opera meae puellae
flendo turgiduli rubent ocelli.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2022
...Ну, що ж, хвала богам, Катулла вже немає!
Й дозволь тобі пораду дати, моя люба:
Кохайся з будь-ким, як захочеш, як бажаєш,
Та не з поетами. Це божевільні люди.
Байдуже - цілуватись чи сваритись,
йому свої пісні на дудці треба грати.
Він буде завжди вихвалятися чи злитись;
Приємніше з торговцем справу мати.
Дурню, в якій він описав кончину горобця,
(О, то така бридня - з нудних, похмурих слів!)
Я називала чудом й удавала розпач без кінця;
Тупезний бовдур! Я ненавиджу птахів...
[i]1931 "Смерть і податки ..."
Гай Валерій Катулл (87 - 54 р.до н.е.) - древньоримський поет-лірик, майстер любовної поезії
Лесбія - римська красуня Клодія. Була видана заміж за Квінта Цецилія Метелла Целера. Мала від нього дочку. Перебувала у ворожих стосунках з чоловіком й зраджувала йому. Звинувачувалася в інцесті зі своїм братом Публієм Клодієм. У 63 році до н.е. зробила спробу розвести Цицерона з дружиною й оженити його на собі, що послужило початком ворожнечі між Цицероном та родиною Клавдіїв. У 59 році до н.е. після раптової смерті чоловіка підозрювалася в його отруєнні.У наступні роки вела вільний спосіб життя. Серед безлічі її коханців був Гай Валерій Катулл, який прославив її у своїх віршах під ім'ям Лесбія.[/i]
[b]Dorothy Parker From a Letter from Lesbia[/b]
... So, praise the gods, Catullus is away !
And let me tend you this advice, my dear:
Take any lover that you will, or may,
Except a poet. All of them are queer.
It's just the same- a quarrel or a kiss
Is but a tune to play upon his pipe.
He's always hymning that or wailing this;
Myself, I much prefer the business type.
That thing he wrote, the time the sparrow died -
(Oh, most unpleasant - gloomy, tedious words !)
I called it sweet, and made believe I cried;
The stupid fool ! I've always hated birds....
[i]1931 "Death and Taxes..."[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2022
Однакову проказують молитву
Дитина перед сном і чоловік на східцях,
Що до коханої ведуть нагору до покоїв,
Одному байдуже, куди сни поведуть,
А інший плаче, що вона вмирає.
Вони слова шепочуть і чекають
Що скажуть небеса землі зеленій,
Дитині в ліжку й чоловікові на східцях,
Якою буде відповідь на дві молитви
Безжурним снам й коханню, що вмирає.
Чи горе відійде? Хто віднайде свій спокій?
Дитя в безжурнім сні чи чоловік в риданнях?
В одну злилися дві молитви нагадати
Про мертвих і живих, й про чоловіка,
Який вночі знайде живу, зігріту
Вогнем його кохання, там нагорі, в покоях.
Дитю байдуже, чи почує хто молитву,
Його чекає горе, глибоке як могила,
І хвилею печаль на очі ляже, що нині сплять,
Й по східцях приведе до тої, що померла.
[b]Thonas Dylan The Conversation of Prayer[/b]
The conversation of prayers about to be said
By the child going to bed and the man on the stairs
Who climbs to his dying love in her high room,
The one not caring to whom in his sleep he will move
And the other full of tears that she will be dead,
Turns in the dark on the sound they know will arise
Into the answering skies from the green ground,
From the man on the stairs and the child by his bed.
The sound about to be said in the two prayers
For the sleep in a safe land and the love who dies
Will be the same grief flying. Whom shall they calm?
Shall the child sleep unharmed or the man be crying?
The conversation of prayers about to be said
Turns on the quick and the dead, and the man on the stair
To-night shall find no dying but alive and warm
In the fire of his care his love in the high room.
And the child not caring to whom he climbs his prayer
Shall drown in a grief as deep as his made grave,
And mark the dark eyed wave, through the eyes of sleep,
Dragging him up the stairs to one who lies dead.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946401
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2022
Якби світильник освітив, священі шати
В октаедрі чаруючого світла
Стьмяніли б, зачудоване дитя
Оглянеться запам’ятати,
Як проступає лик величний,
Немов живий, крізь морок небуття.
День витре барви на губах зів’ялих,
Під шатами покаже ветхі груди.
Мені сказали, розуміти серцем,
та серце з головою безпорадні;
Мені сказали, дослухатись пульсу,
Якщо швидкий, змінити темп життя.
Коли поля зливаються з дахами, я мчу
Часу наперекір, спокійний чоловік,
Чиє волосся розвіва Єгипту вітер,
Я чув, роки багато можуть розказати,
Так мало змінюється за багато літ.
М'яч, який я підкинув, граючись у парку,
І досі ще не досягнув землі.
[b]Thomas Dylan Should Lanterns Shine [/b]
Should lanterns shine, the holy face,
Caught in an octagon of unaccustomed light,
Would wither up, an any boy of love
Look twice before he fell from grace.
The features in their private dark
Are formed of flesh, but let the false day come
And from her lips the faded pigments fall,
The mummy cloths expose an ancient breast.
I have been told to reason by the heart,
But heart, like head, leads helplessly;
I have been told to reason by the pulse,
And, when it quickens, alter the actions' pace
Till field and roof lie level and the same
So fast I move defying time, the quiet gentleman
Whose beard wags in Egyptian wind.
I have heard may years of telling,
And many years should see some change.
The ball I threw while playing in the park
Has not yet reached the ground.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2022
Де зустрічав тебе? Скажи, Кохання, досі
Де на стежках минулого твої вуста я знав,
Де подих твій немов троянда розквітав
У мене на щоці? Крізь плетиво волосся
Де глянув в очі я моїх жадань незграбних
Багряного кохання серцем серця? З ниви
Пожнемо буро-золоте зерно посіву,
Щедротами весни даровані смарагди
В час наших жнив: Але скажи, що шепотів
Тобі весняний легіт в пору надвечірню,
Коли зустрів тебе серед троянд прадальніх
Тоді твій перший поцілунок був прощальним,
Шепни ім'я, що ти в очах колись носила,
Від тайни імені в моєму серці спів.
[i] Per Saecula (лат.) - крізь час[/i]
[b]Ezra Pound Per Saecula[/b]
Where have I met thee? Oh Love tell me where
In the aisles of the past were thy lips known
To me, as where your breath as roses blown
Across my cheek? Where through your tangled hair
Have I seen the eyes of my desire bear
Hearts crimson unto my heart’s heart? As mown
Grain of the gold brown harvest from seed sown
Bountifully amid spring’s emeralds fair
So is our reaping now: But speak that spring
Whisper in the murmurous twilight where
I met thee mid the roses of the past
Where you gave your first kiss in the last,
Whisper the name thine eyes were wont to bear
The mystic name whereof my heart shall sing
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2022
[quote][i]Тоді ні сяючий круг сонця не вітали,
ні дику силу землі чи моря, тому в той час незмінювану сферу,
вмістилище гармонії, заповнював незмінюваний Бог, радіючи
довершеній самотності
Емпедокл [/i][/quote]
Довершена самотність:
Призначена мені в моїй уяві.
Злітаю я на крилах незвіданих акордів,
Які вам не почути,
Не розпізнати
Музику мою чудесну і нестримну,
Варварську, дику, незвичайну.
Злітаю я на ноті, яку не чують
і на акорді, що не насниться.
Поглянь, ваша затерта гармонія в минулому
як попіл і запліснявілий хліб,
Вмираю зі сльозами ранку,
Цілую голосіння мертвих.
Для мене радість - вітер в небі,
Мій напій – жовчний трунок ночі,
Моя любов - блиск метеорів;
Стрімкий осінній листопад.
Спиняючись в долині долі,
Менадам обвиваю тирси .
Поглянь, взялись три Евменіди
вершити суд по моїй волі.
Бо на незвіданих акордах літаю я посеред бурі.
Кров світла - Божа благодать,
Я ж прихисток людської крові.
О Самота, О Самота,
Дарунок твій - прорив вогненний
Із раю в пекло й знов назад.
Твій вміст - суть Божого в людині!
Бо я нестримний, загадковий,
Для мене харч - нелюдська їжа,
Мій дім - дощ всупереч риданню,
Моє питво - вино зі снігу.
Моя мелодія для вас незрозуміла
Божевільна, дисгармонійна,
Як брязкіт тисячі кимвалів.
В ній усміх сфінкса над пісками
І скрипка, що царям співає, -
Найменші із моїх велінь.
Один, довершений, нестримний,
Цілую незбагнимі знаки
Й закон мого буття глибинний -
співати безіменним храмам.
Втікаю я на крилах ноти незнаної,
Не кориться законам вашим моя мелодія,
Не здатні ви піти за мною моїм шляхом,
Поглянь! Я відкидаю вимоги ваші,
Тим бажанням, які ви маєте, не слідую.
Поглянь! Я тану багряним полум'ям в тумані,
Недопустимий мій акорд в гармонії непримиренній.
Anima sola (лат.) - самотня душа
[i] Емпедокл - давньогрецький філософ (490 до н.е. - 430 до н.е.), - який вважав, що первинна стихія перебувала у стані злагоди і спокою, утворюючи божественну сферу. Рівновагу порушила ненависть. Боротьба любові з ненавистю призвела до утворення двох сфер: в досконалій існує божественне, в недосконалій - людське.
Менади - в давньогрецькій міфології несамовиті шанувальниці і супутниці Діоніса, римляни їх називали вакханками.
Тирс - дерев'яний жезл, обвитий плющем і виноградом. Менади під тирси маскували списи
Евменіди (Ерінії, фурії) - богині помсти. Тісіфона мстить за вбивство, Алекто - непрощаюча і Мегера - заздрісниця
Кимвали - старовинний ударний музичний інструмент складається з двох порожніх металевих півкуль, які при співударянні голосно дзвенять
[/i]
[b]Ezra Pound ANIMA SOLA[/b]
[quote][i]Then neither is the bright orb of the sun greeted nor yet
either the shaggy might of earth or sea, thus then, in the firm
vessel of harmony is fixed God, a sphere, round, rejoicing in
complete solitude.
Empedokles[/i]
[/quote]
Exquuisite loneliness:
Bound of mine own caprice
I fly on the wings of an unknown chord
That ye hear not,
Can not discern
My music is weird and untamed
Barbarous, wild, extreme,
I fly on the note that ye hear not
On the chord that ye can not dream.
And lo, your out worn harmonies are behind me
As ashes and mouldy bread,
I die in the tears of the morning
I kiss the wail of the dead.
My joy is the wind of heaven,
My drink is the gall of night,
My love is the light of meteors;
The autumn leaves in flight.
I pendant sit in the vale of fate
I twine the Maenad strands
And lo, the three Eumenides
Take justice at my hands.
For I fly in the gale of an unknown chord.
The blood of light is God’s delight
And I am the life blood’s ward.
O Loneliness, O Loneliness,
Thou boon of the fires blown
From heaven to hell and back again
Thou cup of the God man’s own!
For I am a weird untamed
That eat of no man’s meat
My house is the rain ye wail against
My drink is the wine of sleet.
My music is your disharmony
Intangible, most mad,
For the clang of a thousand cymbals
Where the sphinx smiles o’er the sand,
And viol strings that outsing kings
Are the least of my command.
Exquisite, alone, untrammeled
I kiss the nameless sign
And the laws of my inmost being
Chant to the nameless shrine.
I flee on the wing of a note ye know not,
My music disowns your law,
Ye can not tread the road I wed
And lo! I refuse your bidding.
I will not bow to the expectation that ye have.
Lo! I am gone as a red flame into the mist,
My chord is unresolved by your counter harmonies.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2022
Як завжди на острові Блакитна сіть моря
захищає від чужих впливів а тому розцвітає
квітка без коріння на пісках розуму
Мури високі, хоча тубільці ніколи
не допускали думки що існують інші світи
якщо існує досконалість
вона повинна бути єдиною
Отож тут немає повстань
багатства і страждань
вулиці прямі
будинки однакові
діти народжуються
старі люди вмирають
на високій вежі
б'ють куранти
до сну
крім цього праця
З сонячного царства вигнані фантоми
скорпіони таємні докори сумління
єдине божество безмовне золота не обіцяє
Правлять філософи які добре знають
все про перворідний гріх порочної натури
про пекло бажань і пекло свободи
тому вони побудували місто
місто без історії
тут немає тіней предків
немає ілюзії раю
тіні надії
Хроніки розповідають одного разу якийсь чоловік
втік з утопії зробивши вночі пліт
і море прибило його до справжньої землі
ніхто не скаже з яким хвилюванням дивився
житель утопії
на життя інших людей
на їхню приватну власність війни торгівлю і повстання
випадкові долі відсотки від капіталу
а над усе
що всі були різні
як світи
як комети
але він швидко навчився добре заробляти на позиках
збудував будинок з садом одружився з товстушкою
завів наложниць багато дітей непотрібне майно
шмагав невільників часто пиячив грав у кості по-просту жив як людина
але агенти утопії агенти порядку
впіймали його і повернули на рідний острів
щоб покарати
зідрали з нього шкіру щоб довго конав
прив'язаний до стовпа за мурами міста
Утопії розростаються їх все більше
на недосяжних островах за великими мурами з води
або каменю або тільки з дроту
однак єдина надія що земля вибухне сміхом
і зруйнує міста сонця на пісках розуму
щоб колись здивували археологів прямі вулиці
канали руїни веж палаци філософів
однакові будинки і покірні кістки
[b]Zbigniew Herbert Pan Cogito a utopie[/b]
Zwykle na wyspie Błękitna sieć morza
chroni od obcych wpływów a więc rośnie w górę
kwiat bez korzeni na piaskach rozumu
Mury wysokie choć tubylcy nigdy
nie przypuszczają że są inne światy
jeśli jest doskonałość
to musi być jedna
Więc nie ma tutaj buntów
bogactwa i nędzy
ulice proste
domy takie same
dzieci się rodzą
starcy umierają
z wyniosłej wieży
bije dzwon
na sen
poza tym praca
Ze słonecznego państwa wypędzono cienie
skorpiony tajemnice udręki sumienia
jedyne bóstwo milczy złoto bez obietnic
Rządzą filozofowie ci naprawdę wiedzą
wszystko o pierworodnym grzechu skażonej naturze
o piekle marzeń i piekle wolności
więc zbudowali miasto
miasto bez historii
nie ma tu cieni przodków
nie ma złudy raju
cienia nadziei
Kroniki mówią że raz pewien człowiek
uciekł z utopii sklecił tratwę nocą
i morze go przygnało do ziemi prawdziwej
nikt nie opowie z jaką trwogą patrzył
mieszkaniec utopii
na życie innych ludzi
na ich własność prywatną wojny handel i bunty
przypadki losu procent od kapitału
a nade wszystko
że każdy był osobno
jak świat
lub kometa
lecz wkrótce przywykł zbił spory majątek na lichwie oczywiście
zbudował dom z ogrodem ożenił się z grubą kobietą
miał nałożnice mnóstwo dzieci niepotrzebnych sprzętów
smagał niewolników często się upijał grał w kości
po prostu żył jak człowiek
lecz agenci utopii agenci ładu
pojmali go z powrotem na rodzinną wyspę
aby doznał kary
odarto go ze skóry konał bardzo długo
przywiązany do pala za murami miasta
Utopie rosną w górę jest ich coraz więcej
na wyspach niedosiężnych za wielkim murem z wody
albo z kamienia albo tylko z drutu
więc jedyna nadzieja że ziemia wybuchnie śmiechem
i zburzy miasta słońca na piaskach rozumu
by potem archeolog podziwiał proste ulice
kanały ruinę wieży pałacu filozofów
takie same domy i posłuszne kości
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2022
Найпрекрасніша Ніка* в мить
коли вона вагається
прекрасна правиця владно
здійнята вгору
але тремтять крила
бо вона бачить
як самотній юнак
іде по довгій колії
від військових возів
сіра дорога на пейзажі сірих
скель і рідких кущів вересу
цей юнак скоро загине
чаша терезів його долі
стрімко падає
донизу
Ніка має велике бажання
підійти
поцілувати його в чоло
але боїться
що той, хто не пізнав
солодких любощів
пізнавши їх
втече як інші
з поля битви
Ніка вагається
й вирішує нарешті
залишитися в тім положенні
в якому її зобразив скульптор
збентежена цією миттю зворушення
вона чудово розуміє
що завтра вдосвіта
побачить цього юнака
з розтятими грудьми
з закритими очима
з терпким оболом** батьківщини
під занімілим язиком
[i] *Ніка - богиня перемоги, уособлення звитяги. Присутня під час битв і змагань, приймає жертви після перемоги, летить над землею із звісткою про щасливе закінчення війни, звуками сурми сповіщаючи про тріумф героїв. У грецькій релігії Ніка була епітетом Афіни.
** Обол - грецька монета вартістю 1/6 драхми. В елліністичну епоху обол клали під язик померлому, щоб мав чим заплатити Харону за перевіз через Стікс у царство мертвих.
[/i]
[b]Zbigniew Herbert; Nike która się waha[/b]
Najpiękniejsza jest Nike w momencie
kiedy się waha
prawa ręka piękna jak rozkaz
opiera się o powietrze
ale skrzydła drżą
widzi bowiem
samotnego młodzieńca
idzie długą koleiną
wojennego wozu
szarą drogą w szarym krajobrazie
skał i rzadkich krzewów jałowca
ów młodzieniec niedługo zginie
właśnie szala z jego losem
gwałtownie opada
ku ziemi
Nike ma ogromną ochotę
podejść
pocałować go w czoło
ale boi się
że on który nie zaznał
słodyczy pieszczot
poznawszy ją
mógłby uciekać jak inni
w czasie tej bitwy
więc Nike waha się
i w końcu postanawia
pozostać w pozycji
której nauczyli ją rzeźbiarze
wstydząc się bardzo tej chwili wzruszenia
rozumie dobrze
że jutro o świcie
muszą znaleźć tego chłopca
z otwartą piersią
zamkniętymi oczyma
i cierpkim obolem ojczyzny
pod drętwym językiem
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2022
Ось так я спав, очей зімкнути не вдалося.
Наповнив чашу дощ, ми випили до дна.
В ту ніч серця у нас схилялись, як колосся –
Та жниця надто запізнилась на жнива.
Засніжить вітром ніч твоє волосся біле!
Я знаю, що я втратив, знаю, що лишив!
Я рахував роки, здавалось їй - години.
Ми від дощів хмільні. Хмільні ми від дощів.
[b]Paul Celan So schlafe[/b]
So schlafe, und mein Aug wird offen bleiben.
Der Regen füllt' den Krug, wir leerten ihn.
Es wird die Nacht ein Herz, das Herz ein Hälmlein treiben —
Doch ist zu spät zum Mähen, Schnitterin.
So schneeig weiß sind, Nachtwind, deine Haare!
Weiß, was mir bleibt, und weiß, was ich verlier!
Sie zählt die Stunden, und ich zähl die Jahre.
Wir tranken Regen. Regen tranken wir.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2022
Даремно малюєш ти серце на шибці:
бо герцог мовчання
під замком вербує солдат на майдані.
На дереві стяг закріпив – полотно, що синіє суворо, як осінь;
він арміям стебла журби роздає і квіти епохи;
на волос від вістря меча пролітає, як птиця.
Даремно малюєш ти серце на шибці: є Бог над людьми,
загорнутий в плащ, що тобі він накинув на плечі,
коли ти на східцях упав серед ночі,
в палаючім замку, і ти говорив, як людина: Кохана...
Він плащ не впізнає, зорю не покличе,
послідує за полотном, що летить перед нами.
„О стебла”, почути надіється знову, „о квіти епохи”.
[b]Paul Celan Umsonst malst du Herzen[/b]
Umsonst malst du Herzen ans Fenster:
der Herzog der Stille
wirbt unten im Schloßhof Soldaten.
Sein Banner hißt er im Baum — ein Blatt, das ihm blaut, wenn es herbstet;
die Halme der Schwermut verteilt er im Heer und die Blumen der Zeit;
mit Vögeln im Haar geht er hin zu versenken die Schwerter.
Umsonst malst du Herzen ans Fenster: ein Gott ist unter den Scharen,
gehüllt in den Mantel, der einst von den Schultern dir sank auf der Treppe, zur Nachtzeit,
einst, als in Flammen das Schloss stand, als du sprachst wie die Menschen: Geliebte…
Er kennt nicht den Mantel und rief nicht den Stern an und folgt Blatt, das vorausschwebt.
„O Halm“, vermeint er zu hören, „o Blume der Zeit“.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946061
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2022
"Твої очі, для яких я завжди був жаданим,
сумно ховаються під тремтячими повіками,
тому що наше кохання згасає."
І потім вона:
"Хоч наше кохання згасає, давай постоїмо
Край озера на давнішньому березі ще раз,
Укупі в цю годину злагоди,
Коли жалка натомлена дитина, Пристрасть, заснула:
Якими дальніми здаються зорі, і який далекий
Наш перший поцілунок, і ох, як постаріло моє серце!"
В задумі вони ступали разом на пожухле листя,
Коли поволі той, чия рука тримала її руку, відповів:
"Пристрасть не раз спустошувала наші заблукалі серця."
Навколо них був ліс, і жовте листя
Опадало, як непритомні метеори у пітьму, і якось
Кролик, старий і немічний, прошкутильгав по стежці;
Минала їхня осінь: і зараз спинилися вони
На березі безлюднім озера ще раз:
Обернувшись, побачив він, вона несе зів'яле листя,
Зібране тихо, зарошене як її очі,
На грудях і в волоссі.
"Ах, не плач, - сказав він. -
Хай ми втомилися, чекає нас кохання інше;
Зненавидіти й покохати через непевний час
Належить вічно нам; наші душі
Закохуються, й завжди розстаються.
[b]William Butler Yeats Ephemera[/b]
'Your eyes that once were never weary of mine
Are bowed in sorrow under pendulous lids,
Because our love is waning.'
And then she:
'Although our love is waning, let us stand
By the long border of the lake once more,
Together in that hour of gentleness
When the poor tired child, Passion, falls asleep:
How far away the stars seem, and how far
Is our first kiss, and ah, how old my heart!'
Pensive they paced along the faded leaves,
While slowly he whose hand held hers replied:
'Passion has often worn our wandering hearts.'
The woods were round them, and the yellow leaves
Fell like faint meteors in the gloom, and once
A rabbit old and lame limped down the path;
Autumn was over him: and now they stood
On the lone border of the lake once more:
Turning, he saw that she had thrust dead leaves
Gathered in silence, dewy as her eyes,
In bosom and hair.
'Ah, do not mourn,' he said,
'That we are tired, for other loves await us;
Hate on and love through unrepining hours.
Before us lies eternity; our souls
Are love, and a continual farewell.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022
Якби я мав небес розшитий шовк,
З потоків золотих і срібних світла,
Блакитний і тьмяний, і темний шовк,
Із темряви і світла, й напівсвітла,
Я б постелив його тобі під ноги:
Та я бідняк, я маю тільки мрії,
Я мрії постелив тобі під ноги,
Тихіше йди, ти йдеш по моїх мріях.
[b]William Butler Yeats He Wishes For The Cloths Of Heaven[/b]
HAD I the heavens' embroidered cloths,
Enwrought with golden and silver light,
The blue and the dim and the dark cloths
Of night and light and the half-light,
I would spread the cloths under your feet:
But I, being poor, have only my dreams;
I have spread my dreams under your feet;
Tread softly because you tread on my dreams.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022
Штиль уночі на морі.
В розпалі приплив, ось місяць вийшов
на протоку; – на березі французькім промінь
Блиснув і згас – стоять англійські скелі,
Величні і тьмяні, плюскочеться спокійне море.
Йди до вікна, нічне повітря свіже!
Дивуючись, до смуги довгої прибою,
Де місячна доріжка біжить на берег з моря,
Дослухайся! Ти чуєш шурхітливий рокіт,
Це гальку згрібають хвилі й знов жбурляють,
Накочуючись на високий берег,
Згрібають і жбурляють, і знов згрібають,
В тремтінні завмираючого ритму, лунають
Пісні одвічної печалі.
Софокл давним-давно
Їх слухав на Егейськім морі, в його уяві
Поставали неясні припливи і відпливи
Людського горя;
Ми у цих звуках пісню розпізнали
Принесену здаля в північне море.
Море Довіри
Було колись таким же повним, береги земні
Каймою осяйною обіймали хвилі.
Та зараз чується мені
Його сумний, далекий рокіт зникає,
Затихає, мов віяння
Нічного вітру, який зустрінув урвища сумні
І вкриті галькою пустинні береги.
Дозволь, кохання, нам на самоті
Лишатись щирими! у світі, що здававсь
Нам світом мрій, народженим для нас
Таким яскравим, гарним і новим,
Не звідані кохання, радість чи світлінь,
Чи мир, чи вірність, чи рятунок в болю;
Ми тут немов на пасмурному полі;
Битви і втечі сплутали сліди німі,
Де орди варварів зіткнулися в пітьмі.
[1867]
[b]Matthew Arnold "Dover Beach"[/b]
The sea is calm to-night.
The tide is full, the moon lies fair
Upon the straits; - on the French coast the light
Gleams and is gone; the cliffs of England stand,
Glimmering and vast, out in the tranquil bay.
Come to the window, sweet is the night air!
Only, from the long line of spray
Where the sea meets the moon-blanch'd land,
Listen! you hear the grating roar
Of pebbles which the waves draw back, and fling,
At their return, up the high strand,
Begin, and cease, and then again begin,
With tremulous cadence slow, and bring
The eternal note of sadness in.
Sophocles long ago
Heard it on the Aegean, and it brought
Into his mind the turbid ebb and flow
Of human misery; we
Find also in the sound a thought,
Hearing it by this distant northern sea.
The Sea of Faith
Was once, too, at the full, and round earth's shore
Lay like the folds of a bright girdle furl'd.
But now I only hear
Its melancholy, long, withdrawing roar,
Retreating, to the breath
Of the night-wind, down the vast edges drear
And naked shingles of the world.
Ah, love, let us be true
To one another! for the world, which seems
To lie before us like a land of dreams,
So various, so beautiful, so new,
Hath really neither joy, nor love, nor light,
Nor certitude, nor peace, nor help for pain;
And we are here as on a darkling plain
Swept with confused alarms of struggle and flight,
Where ignorant armies clash by night.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2022
Ніч дощем зачорнилася, рине потоками зливи,
Небеса розверзлися, з них хлинули темні помиї.
Прив'яжіть до стіни мотузками мене, друзі милі,
Бо жорстока сирена в саду почала свої співи.
У кущах рвуться вихори, в вікнах мелькає примара,
Наче ящірка гнеться, грудаста, слизька і бліда,
Мої вуха багном заліпіть, щоб не звабили чари,
Знову муза розмови веде про далекі дива.
Наче здиблений кінь велетенський із гривою піни
В бурнім небі ірже, хмари зубрами з лісу бредуть.
Я моряк божевільний, над домом гуркочуть глибини,
Сад від співу шаліє, і далі тривожні зовуть.
Понесло Одіссея, як Ноя, і кинуло в смуту,
Де хвилюючі мандри, вируючі бездни пригод.
Співи панни пливуть, наче місячні промені ллються,
Завмирають і тануть сльозами п'янких насолод.
Найдобріший, спали мої очі свинцевим потоком,
Хто найкращий, у келих солодку отруту налий,
Узголів’я моє вірна хай стереже Пенелопа,
Щоб, вернувшись додому, в похід не зібрався новий.
Бачиш? Дивляться очі у вікна так само невпинно,
Куди дітись від чарів чаклунки у срібній лусці?
Чуєш? Манить у мандри, та сама безжальна єдина,
Що як перше кохання заводила на манівці.
Океан мене кличе, вривається в вікна штормами,
Гуркіт з неба – то голос його пробивається громом.
Він так грізно співає про давнє коханням між нами
І про радість солодку вернутися знову додому.
О, відкрийте, відкрийте вікно в сад, де буря волає,
Хай співають вітрила, хай з хвилями бій за життя!
Рідний дім, прощавай, корабель береги покидає!
О дружино! О, друзі! Немає мені воротя.
[b]Julian Tuwim Odyseusz [/b]
Noc deszczem uczerniona, atramentowa ulewa,
Rozchlustało się niebo ciemnymi pomyjami.
Przywiążcie mnie, przyjaciele, do ściany powrozami,
Bo w ogrodzie syrena okrutnie, przeciągle śpiewa.
W krzakach, wichrem porwanych, rzuconych widmem w okno,
Wije się wielką jaszczurką, śliska, dwupierśna, blada,
Uszy, na śpiew nanizane, zalepcie mi ziemią mokrą,
Bo się na muzę naprasza i dziwy opowiada.
Wspiął się ocean grzywiasty spienionym koniem-ogromem,
Rży niebo zachłystem burzy, chmury żubrami w puszczy.
Miotam się w izbach, żeglarz, głębina grzmi nad mym domem,
Ogród od śpiewu oszalał i straszną żałobą pluszcze.
Poniosło mnie, Noego, rzuciło, Odysa, w zamęt,
W kipiącą otchłań podróży, w dzieje moje człowiecze,
Panna, pieśniarka sina, księżycem ułudnym ciecze,
Przemienia się, roztapia w rosnący, słodki lament.
Kto dobry, niechaj mnie zwiąże, oczy zaleje ołowiem,
Kto najlepszy, niech poda szklankę strutego wina!
Stań, wierna Penelopo, nad mym śmiertelnym wezgłowiem,
Dzisiaj do ciebie wróciłem - i nowa się podróż zaczyna.
Widzisz? teraz we wszystkich oknach ta sama się wspina,
Gdzież ja oczy podzieję od srebrnołuskich jej guseł?
Słyszysz? w powódź uwodzi, niemiłosiernie jedyna,
Głosem pierwszej miłości, niepokonanym przymusem!
Przyciągnęła ocean, żeby mi wył pod oknami,
Niebu huczeć kazała nieustającym łoskotem
I coraz grożniej śpiewa, że miłość jest między nami,
Żebym się słodko nie łudził lubym pod strzechę powrotem.
Otwórzcie, otwórzcie okna w głąb krzyczącego ogrodu,
Topielcem w pieśń popłynę, kipielą pochłonięty!
Leć, ukochany domie, zerwij się z ziemi okrętem!
O, żono! O, przyjaciele! Doprawdy: nie ma powrotu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2022
Ляж тихо, спокійно засни, потерпи свою муку,
Що горло ятрить і стискає... Всю ніч нас носило
По морю безмовному, тільки бентежили звуки,
Мов стогне поранений, вкритий солоним вітрилом.
Під місяцем горнім, тремтячи, ми в пісню вслухались,
Що з кров’ю у море стікала з глибокої рани,
Співаючи, шторм розірвав наш просолений парус,
І вітер доносив до нас потонулих ридання.
Повільне вітрило сумну відкривало дорогу,
І вітер шалено крутив корабель заблукалий.
З початку до краю це плавання раною стало,
Нам море співало і плакав просолений парус,
Ляж тихо, спокійно засни, потерпи свою рану,
Або з потонулими будем гойдатися разом.
[b]Thomas Dylan Lie still, sleep becalmed[/b]
Lie still, sleep becalmed, sufferer with the wound
In the throat, burning and turning. All night afloat
On the silent sea we have heard the sound
That came from the wound wrapped in the salt sheet.
Under the mile off moon we trembled listening
To the sea sound flowing like blood from the loud wound
And when the salt sheet broke in a storm of singing
The voices of all the drowned swam on the wind.
Open a pathway through the slow sad sail,
Throw wide to the wind the gates of the wandering boat
For my voyage to begin to the end of my wound,
We heard the sea sound sing, we saw the salt sheet tell.
Lie still, sleep becalmed, hide the mouth in the throat,
Or we shall obey, and ride with you through the drowned
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2022
Не говори смиренно прощавай,
Літам слід сяяти на схилі днів,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Мудрець провидів неминучий край,
Пітьму не нищать блискавиці слів,
Не говори смиренно прощавай.
Благий заплакав, створений ним рай
Лиш відблиск хвилі в безміру морів.
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Дикун восславив сонце й небокрай,
Вночі дізнався - марний його спів.
Не говори смиренно прощавай.
Сліпий зустріне смерть близьку нехай
Веселим сяйвом зоряним з-під брів,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
Мій батьку, на сумній межі ридай,
Благословляй, прокляття шли і гнів -
Не говори смиренно прощавай,
Лютуй, ярися, тільки не згасай.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=1mRec3VbH3w[/youtube]
[b]Thomas Dylan Do not go gentle into that good night[/b]
Do not go gentle into that good night,
Old age should burn and rave at close of day;
Rage, rage against the dying of the light.
Though wise men at their end know dark is right,
Because their words had forked no lightning they
Do not go gentle into that good night.
Good men, the last wave by, crying how bright
Their frail deeds might have danced in a green bay,
Rage, rage against the dying of the light.
Wild men who caught and sang the sun in flight,
And learn, too late, they grieved it on its way,
Do not go gentle into that good night.
Grave men, near death, who see with blinding sight
Blind eyes could blaze like meteors and be gay,
Rage, rage against the dying of the light.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2022
Не смійся з них. Не смій. Не треба. Бо болить.
Вони такі нещасні, ці маленькі люди...
То бур’яни, то кукіль ростуть на їх ріллі.
Не їх вина. В них теж душа багатотрудна.
Ти бачиш гідність в них? Я думаю, з них кожен
Високим мнить себе. Немає в них покори.
Хай мнять. Дай спокій їм. Бо заблукати може.
Людина бідна і, можливо, зла чи хвора.
Ох, не глузуйте з бідних! Серце повне болю!
Бо в кожній дрвінці*, як в тобі, душа зроста.
Знай, що даремно, брате, тих маленьких гониш:
Попросиш пити в них в обителі Христа.
[i]*Дрвінка – невеличка річечка, яка тече через пливучі піски. і є межею між цими пісками й містечком Козлувке. З дозволу міської ради Кракова реалізовано проект „Парк річки Дрвінка”
[/i]
[b]Julian Tuwim Nie śmiej się z nich...[/b]
Nie śmiej się z nich. Nie wolno. Nie drwij. Bo to boli.
To przecież tacy biedni, tacy mali ludzie...
To kąkole i chwasty na bezpłodnej roli.
Nie wiń ich. Mają dusze. I też żyją w trudzie.
A czyś widział ich dumę? Każdy z nich wszak sądzi,
Że jest wyższy od ciebie. Nie masz w nich pokory.
Ale niech sobie myśli. Pokój z nimi. Niech błądzi.
To człowiek biedny, mały. Może zły i chory.
Och, nie śmiej się z biedoty! Bo serce mi ranisz!
Bo mi twa każda drwinka, jak im, w duszę wrasta.
Wiedz, że daremnie, bracie, tych maluczkich ganisz:
Przyjdzie do nich - pić z nimi - smutny Chrystus Miasta.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2022
Лише тоді, коли жовтневий вітер
Холодні пальці вплутає в волосся,
Охоплений вогнем, йду в пастку сонця,
Тінь крабом по землі крадеться слідом,
Від моря чуються птахів розмови,
Закашляв ворон на гіллі зимовім,
Від слів її завмре гаряче серце,
Відхлине кров і віршем розіллється.
Ув'язнений у вежі слів, помітив
Ідуть за горизонт дерева говіркі
З жінками схожі, й наче в парку діти -
Дарунком зоряним біжать мої рядки.
Дозволь тебе створити з бука голосів,
З розмов дубів, із коренів сплести,
З прадавніх теренів читать твої листи,
Дозволь тебе створити з гомону морів.
Над папороттю маятник хитнеться,
Підкаже вголос час, нервовим змістом
Обдурить циферблат, світанку вісник,
Від вітру флюгер рвучко повернеться.
Дозволь тебе створити з міт лугових;
З прикмет трави, яку я розумію,
Прогнать дозволь з очей зиму червиву.
Дозволь повідати тобі про чорний гріх.
Лише тоді, коли жовтневий вітер
(Дозволь створить тебе з осінніх плесів,
Заплутаних розмов, горбів Уельсу)
Візьметься землю кулаками бити,
Дозволь тебе створити з безжальних слів.
На серці пустка, я пишу поспішно
Чорнилом крові, гнів скипає віщо.
З моря чується зловісний крик птахів.
[i]Вірш написаний до власного дня народження. Ймовірно писався у листопаді 1932 року, пізніше листопадовий вітер був замінений на жовтневий. Тема - творення віршів. Холодний вітряний жовтень, місяць народження Томаса Ділана - це передзимовий місяць, який навіває думки про смерть. [/i]
[b]Thomas Dylan Especially when the October wind[/b]
Especially when the October wind
With frosty fingers punishes my hair,
Caught by the crabbing sun I walk on fire
And cast a shadow crab upon the land,
By the sea's side, hearing the noise of birds,
Hearing the raven cough in winter sticks,
My busy heart who shudders as she talks
Sheds the syllabic blood and drains her words.
Shut, too, in a tower of words, I mark
On the horizon walking like the trees
The wordy shapes of women, and the rows
Of the star-gestured children in the park.
Some let me make you of the vowelled beeches,
Some of the oaken voices, from the roots
Of many a thorny shire tell you notes,
Some let me make you of the water's speeches.
Behind a pot of ferns the wagging clock
Tells me the hour's word, the neural meaning
Flies on the shafted disk, declaims the morning
And tells the windy weather in the cock.
Some let me make you of the meadow's signs;
The signal grass that tells me all I know
Breaks with the wormy winter through the eye.
Some let me tell you of the raven's sins.
Especially when the October wind
(Some let me make you of autumnal spells,
The spider-tongued, and the loud hill of Wales)
With fists of turnips punishes the land,
Some let me make you of the heartless words.
The heart is drained that, spelling in the scurry
Of chemic blood, warned of the coming fury.
By the sea's side hear the dark-vowelled birds.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2022
Слухають вуха у вежі
Як руки грюкають в двері,
Очі у вікнах слідкують,
І пальці лягли на замок.
Відкрити чи зачекати
Той день, коли тут помру я
Чужим очам невидимим
В цьому надійному домі?
В руках - вино чи отрута?
На безлюдному острові
У морі слабкої плоті
З кістяними берегами
Лежить безмовна країна
На пагорбах божевільних.
Ні птах, ні летюча риба
Сон острова не порушать.
Вуха на острові чують,
Як вітер несе пожежу,
Очі на острові бачать
Шхуну на якорі в бухті.
Чи слід підійти до неї,
Щоб вітер тріпав волосся,
Чи смертного дня чекати
І моряка не впускати?
На шхуні вино чи отрута?
Руки грюкають в двері,
Шхуна на якорі в бухті,
Дощ ллється на дах і пісок,
Чи слід впустити чужинця,
Чи слід моряка вітати,
Чи смертного дня чекати?
Руки чужинця, трюм шхуни
У вас - вино чи отрута?
Thomas Dylan Ears in the Turrets Hear
Ears in the turrets hear
Hands grumble on the door,
Eyes in the gables see
The fingers at the locks.
Shall I unbolt or stay
Alone till the day I die
Unseen by stranger-eyes
In this white house?
Hands, hold you poison or grapes?
Beyond this island bound
By a thin sea of flesh
And a bone coast,
The land lies out of sound
And the hills out of mind.
No birds or flying fish
Disturbs this island’s rest.
Ears in this island hear
The wind pass like a fire,
Eyes in this island see
Ships anchor off the bay.
Shall I run to the ships
With the wind in my hair,
Or stay till the day I die
And welcome no sailor?
Ships, hold you poison or grapes?
Hands grumble on the door,
Ships anchor off the bay,
Rain beats the sand and slates.
Shall I let in the stranger,
Shall I welcome the sailor,
Or stay till the day I die?
Hands of the stranger and holds of the ships,
Hold you poison or grapes?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2022
Підписом на папері рука міста зруйнувала;
Державницька п’ятірня оподаткувала життя,
Подвоїла світ мертвих, країну навпіл порвала;
П’ять володарів стратили короля.
Могутня рука примусить плечі горбитись плачем,
Суглобами своїх пальців, скрючених від судоми;
Убивства здатна спинити тільки пером гусячим,
Розчерком припинити розмови.
Від підпису на угоді світ почне лихоманить,
І розповсюдиться голод, і нападе сарана;
Визначною рукою володарює над нами
Чоловік, що нашкрябав своє ім’я.
П’ятеро владарів незворушно мертвих рахують,
Їх не розчулять рани чи розкроєні черепи;
Рука не має жалю, небо рукою керує;
Рука не дозволяє сльозам текти.
[b]Thomas Dylan The hand that signed the paper [/b]
The hand that signed the paper felled a city;
Five sovereign fingers taxed the breath,
Doubled the globe of dead and halved a country;
These five kings did a king to death.
The mighty hand leads to a sloping shoulder,
The fingers' joints are cramped with chalk;
A goose's quill has put an end to murder
That put an end to talk.
The hand that signed the treaty bred a fever,
And famine grew, and locusts came;
Great is the hand that holds dominion over
Man by a scribbled name.
The five kings count the dead but do not soften
The crusted wound nor stroke the brow;
A hand rules pity as a hand rules heaven;
Hands have no tears to flow.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2022
О зробіть мені маску і стіни ховатись від ваших
Олов'яних колючих очей, від насилля очкастих
ручищ, щоб я міг бунтувати з обличчям дитячим,
Дерев'яним чопом рот закрийте безглуздості вражій,
Мій дошкульний язик обучіть безпорадній молитві,
Мові щирій дозвольте солодкі обмани сурмити,
В старовинному панцирі у машкарі дерев'яній
Маскувати блискучі знання, проваливши екзамен,
Й виливати жалобу невтішним вдівцем, приховати
Беладонну* під віями, тільки б не зрадили очі сухі,
Перед іншими плач завести про удавану втрату,
Рот кривити для виду, рукавом прикриваючи сміх.
*[i] Беладонна - отруйна рослина, сік якої містить атропін. Якщо закапати сік беладонни в очі, зіниці розширюються і очі набувають особливого блиску.[/i]
Thomas Dylan "O Make Me A Mask"
O a mask and a wall to shut from your spies
Of the sharp, enamelled eyes and the spectacled claws
Rape and rebellion in the nurseries of my face,
Gag of a dumbstruck tree to block from bare enemies
The bayonet tongue in this undefended prayerpiece,
The present mouth, and the sweetly blown trumpet of lies,
Shaped in old armour and oak the countenance of a dunce
To shield the glistening brain and blunt the examiners,
And a tear-stained widower grief dropped from the lashes
To veil belladonna and let the dry eyes perceive
Others betray the lamenting lies of their losses
By the curve of the nude mouth or the laugh up the sleeve.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2022