| Сторінки (6/569): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
Реальний поєдинок Аполлона
і Марсія
(абсолютний слух
і необмежений діапазон)
відбувся в надвечір’я
там як відомо
судді
віддали перемогу богу
той міцно прив’язав до дерева
й ретельно відділив від тіла шкіру
Марсій
кричав
і коли крик сягав
шляхетних вух
він тішився відлунням крику
тамуючи тремтіння від огиди
шкребе своїм знаряддям Аполлон
лиш уявивши
голос Марсія
це монотонне
складене з одного звуку
А
по суті
Марсій
вважав
безцінним скарбом
своє тіло
печінки лисий горб
поживний білий жир
шумливий ліс легень
смачні пригорки м’язів
озеро жовчі, кров і холод
зимового вітру в кістках
над сіллю спогадів
тамуючи тремтіння від огиди
шкребе своїм знаряддям Аполлон
тепер до хору
додалися хребці від Марсія
але здебільшого лиш А
ще глибше з домішком іржі
цього не можуть витримати
нерви бога із витончених матеріалів
по гравійній алеї
обсадженій самшитом
йде переможець
роздумуючи
чи завивання Марсія
підхопить час
як новий напрямок
мистецтва – скажімо – специфічний
раптом
йому під ноги впав
закам'янілий соловей
він оглянувся
і побачив
що дерево де Марсій був прив’язаний
зробилось сивим
повністю
[i]Афіна винайшла флейту (авлос) і грала на ній чудові мелодії. Всі боги заслуховувалися, але Гера і Афродіти чомусь сміялися. Афіна подивилася на своє відображення в воді і побачила, яке кумедне її обличчя з надутими щоками і виряченими очима. Розгнівана, кинула флейту, пообіцявши нещастя будь-кому, хто її візьме. Знайшов цю флейту сатир Марсій, син річкового бога Еагра. Він досяг у грі на флейті такої досконалості, що зважився викликати на змагання Аполлона. Судили змагання Музи, подруги Аполлона, і відомий своєю неупередженістю цар Мідас. Переможцеві було дозволено обрати будь-яку кару для переможеного. Гра Аполлона на кіфарі (лірі) здалася Музам кращою, а Мідас віддав перевагу Марсію. За це Аполлон винагородив Мідаса ослячими вухами і, як переможець, наказав прив’язати Марсія до дерева і чи то власноруч зідрав з живого шкіру, чи то це зробили скіфи за його наказом.
У міфі відобразилося змагання культів Аполлона і Діонісія. Спокійне, гармонійне звучання струнних інструментів сприймалося як таке, що звеличує дух. Вважалося, що грубий, вульгарний звук духових інструментів пробуджує низькі пристрасті. До того ж флейта була фалічним символом. Поєдинок Аполлона і Марсія – це змагання інтелектуального й емоційного, духовного й чуттєвого, традиційного і нового, аристократичного і плебейського.
У Древньому Римі Марсій став символом свободи, його статуї стояли чи не на всіх ринках. Християнство теж не обійшло Марсія увагою – тема розп’яття Марсія на дереві і жорстокої страти надихала митців схожістю з жорстокими стратами християнських мучеників і, навіть, розп’яттям Христа.
[/i]
[b]Zbigniew Herbert APOLLO I MARSJASZ[/b]
właściwy pojedynek Apollona
z Marsjaszem
(słuch absolutny
kontra ogromna skala)
odbywa się pod wieczór
gdy jak już wiemy
sędziowie
przyznali zwycięstwo bogu
mocno przywiązany do drzewa
dokładnie odarty ze skóry
Marsjasz
krzyczy
zanim krzyk jego dojdzie
do jego wysokich uszu
wypoczywa w cieniu tego krzyku
wstrząsany dreszczem obrzydzenia
Apollo czyści swój instrument
tylko z pozoru
głos Marsjasza
jest monotonny
i składa się z jednej samogłoski
A
w istocie
opowiada
Marsjasz
nieprzebrane bogactwo
swego ciała
łyse góry wątroby
pokarmów białe wąwozy
szumiące lasy płuc
słodkie pagórki mięśni
stawy żółć krew i dreszcze
zimowy wiatr kości
nad solą pamięci
wstrząsany dreszczem obrzydzenia
Apollo czyści swój instrument
teraz do chóru
przyłącza się stos pacierzowy Marsjasza
w zasadzie to samo A
tylko głębsze z dodatkiem rdzy
to już jest ponad wytrzymałość
boga o nerwach z tworzyw sztucznych
żwirową aleją
wysadzaną bukszpanem
odchodzi zwycięzca
zastanawiając się
czy z wycia Marsjasza
nie powstanie z czasem
nowa gałąź
sztuki - powiedzmy - konkretnej
nagle
pod nogi upada mu
skamieniały słowik
odwraca głowę
i widzi
że drzewo do którego przywiązany był Marsjasz
jest siwe
zupełnie
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022
Якби колись я, на завершення жахного розуміння,
радість і славу оспівав співзвучно з ангелами.
Якби чіткий стихаючий стук серця
не заважав дзвінким, невпевненим або
рішучим струнам. Якби моє заплакане обличчя
засяяло; щоб потаємні сльози
розквітли. О, ночі, як любив я вас,
сумний. Якби не на колінах вас, невтішні сестри,
приймав я, ваше в'юнке волосся
вилося не для мене. Ми, марнотратці болю.
Як ми завбачали, їх часи печальні,
чи може їх закінчення. Але ж вони
наше зимове справжнє листя, наша непевна чутлива зелень,
той час утаємничених років, - не тільки
час, - положення, поселення, ґрунт, постіль, адреса.
Звісно, жаль, коли чужі провулки страждання-міста,
в яких з оглушливості виникає
обманна тиша, чванлива пустота наповнить
форми: ґвалт позолочений, надутий пам'ятник.
О, як безслідно розтопче Ангел їхній ярмарок розрад,
який оточує собор, готовий їх перекупити:
занадто строгий і розчаровуючий, як поштамт в неділю.
Зовні завжди звивається край ярмарки.
Хитається зухвалість! Пірнальник і жонглер азарту!
І зваблюють удачею фарбовані мішені,
де виготовлена з бляхи ціль крутнеться,
якщо умілець влучить. Від випадкової удачі
хмеліє він надалі, тоді як ятки різний інтерес
роздражнюють, гуркочуть і горланять. І для дорослих
є дещо особливе глянути, як гроші плодяться, анатомічно,
не тільки для розваги: статеві органи грошей,
все, накопичення, процеси, - які повчальні й плодовиті....
... О але відразу крім цього,
за останнім парканом, обліпленим плакатами "Безсмертя",
це гірке пиво, яке здається п'ючому солодким,
коли вони вдаються до нових розваг...,
відразу за парканом, за ним відразу це реально.
Граються діти, обіймаються закохані, - на тому боці,
справді, на чахлих травах, і собаки мають долю.
Ще далі поривається юнак, можливо він малим
любив поплакати... За нею він іде на луг. Вона говорить:
- Далі. Ми там живемо на свободі... Де? Юнак за нею
слідує. Його зворушують її манери. Плечі, шия, - можливо
вона шляхетного походження. Але він залишає її, іде назад,
знов повертається, киває... Що з того? Вона - це виклик.
Лиш молодий покійник, у первісному стані
небуття за часом, який позбавлений залежності,
послідує за милою йому. Дівчина
його чекає і з ним подружить. Йому покаже тихо,
що є на ній. Перлини горя і прекрасний
покров терпимості. - За юнаком іде вона безмовно.
Там, де вона живе, в долині, самотній давній, Плач,
підійде до новачка, коли він запитає: - Ми були,
розкаже він, колись великою сім'єю, ми Плач. Батьки
там на великому нагір'ї займалися гірництвом, у людей
знайдеш ти часом великий шмат шліфованого горя
із давнього вулкана, скам'янілий шлак гніву.
Так, там він зародився. Раніше ми були багаті. -
Й вона його веде крізь розпростерті ландшафти Плачу,
показує йому колони храмів або руїни
тих замків, звідки владики Плачу землею
мудро правили. Показує йому високі
плачучі дерева й поля квітучої печалі,
(Живим вони відомі як ніжне листя);
показує йому тварин скорботи, на випасі, - а часом
пташку сполохує й показує, низько летючу перед їхніми очима,
всюди його самотній плач малював картину.
Увечері вона його веде до поховання пращурів
родини Плачу, провидців і сивілл.
Коли ніч настає, то йдуть вони тихіше, і потім
сходить місяць, який над усіма
могилами сторожа. Брат кожного на Нілі,
великий Сфінкс: - безмовний закритий образ.
І їх дивує загадкова голова, яка завжди мовчить, людське обличчя
кинуте на ваги зірок.
Не осягнути це йому, збентеженому ранньою загибеллю. Та його показ,
від краю пшента (1) ззаду наперед, сполохує сову. Й вона,
ковзнувши тихо вниз по щоці,
такій довершено опуклій,
м'яко окреслює в нових
померлих вухах, над здвоєним
розгорнутим листом, безцінний профіль.
А вище, зорі. Нові. Країни Горя зорі.
Повільно називає вона Плачі: - Ось
бачиш: Вершник, Жезл, і найяскравіше сузір'я
називає вона: Корона Фруктів. Далі до полюса:
Колиска; Шлях; Пристрасна Книга; Лялька; Вікно.
Але на півдні в небі чистім, як схована в душі
благословляюча рука, сіяюче яскраво "М",
що означає Матері... -
Але померлий мусить йти, і мовчки його виводить давній
Плач на край ущелини,
де мерехтить від місячного сяйва:
джерело радості. В благоговінні
називає вона його, говорить: Для людей
воно є головним потоком. -
Спиняються біля підніжжя гір.
Й тут обіймає вона його за плечі, плачучи.
Самотньо він спускається туди, до гір Скорботи.
Й ні разу на його крок не озоветься безмовна доля.
Та він розбудить нас, безмежно мертвих, подібністю,
поглянь, можливо вони нам показують звисаючу сережку на ліщині голій, чи
мають на увазі дощ, що падає весною на темний ґрунт. -
А ми, хто піднімається за щастям
узнаємо, відчувши потрясіння,
яке нас майже приголомшує,
що щастя спускається.
(1) Пшент - корона давньоєгипетських фараонів. Представляла собою дві з'єднані корони: червоний "дешрет" правителів Нижнього Єгипту і білий "хеджет" правителів Верхнього Єгипту. Символізувала могутність фараонів об'єднаного Єгипту. На пшенту були два зображення тварин: єгипетська кобра, урей, готова до удару, символізує нижньоєгипетську богиню Вадджет; і єгипетський стерв'ятник, який символізує верхньоєгипетську покровительницю богиню Нехбет. Їх називали Двома Дамами і зображували на передній частині пшента. Пізніше голову стерв'ятника замінювали головою ще однієї кобри.
[b]Rainer Maria Rilke DIE ZEHNTE ELEGIE[/b]
DASS ich dereinst, an dem Ausgang der grimmigen Einsicht,
Jubel und Ruhm aufsinge zustimmenden Engeln.
Daß von den klar geschlagenen Hämmern des Herzens
keiner versage an weichen, zweifelnden oder
reißenden Saiten. Daß mich mein strömendes Antlitz
glänzender mache; daß das unscheinbare Weinen
blühe. O wie werdet ihr dann, Nächte, mir lieb sein,
gehärmte. Daß ich euch knieender nicht, untröstliche Schwestern,
hinnahm, nicht in euer gelöstes
Haar mich gelöster ergab. Wir, Vergeuder der Schmerzen.
Wie wir sie absehn voraus, in die traurige Dauer,
ob sie nicht enden vielleicht. Sie aber sind ja
unser winterwähriges Laub, unser dunkeles Sinngrün,
eine der Zeiten des heimlichen Jahres –, nicht nur
Zeit –, sind Stelle, Siedelung, Lager, Boden, Wohnort.
Freilich, wehe, wie fremd sind die Gassen der Leid-Stadt,
wo in der falschen, aus Übertönung gemachten
Stille, stark, aus der Gußform des Leeren der Ausguß
prahlt: der vergoldete Lärm, das platzende Denkmal.
O, wie spurlos zerträte ein Engel ihnen den Trostmarkt,
den die Kirche begrenzt, ihre fertig gekaufte:
reinlich und zu und enttäuscht wie ein Postamt am Sonntag.
Draußen aber kräuseln sich immer die Ränder von Jahrmarkt.
Schaukeln der Freiheit! Taucher und Gaukler des Eifers!
Und des behübschten Glücks figürliche Schießstatt,
wo es zappelt von Ziel und sich blechern benimmt,
wenn ein Geschickterer trifft. Von Beifall zu Zufall
taumelt er weiter; denn Buden jeglicher Neugier
werben, trommeln und plärrn. Für Erwachsene aber
ist noch besonders zu sehn, wie das Geld sich vermehrt, anatomisch,
nicht zur Belustigung nur: der Geschlechtsteil des Gelds,
alles, das Ganze, der Vorgang –, das unterrichtet und macht
fruchtbar . . . . . . . . .
. . . . Oh aber gleich darüber hinaus,
hinter der letzten Planke, beklebt mit Plakaten des >Todlos M
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2022
Прийди, останній, кого я впізнаю,
Невиліковний біль у пастці тіла:
як дух горів в мені, глянь, я згораю
в тобі, дрова, які так вперто не горіли,
здалися, увібрали жар, яким ти тлів,
аби тебе живити, твій спалахнув вогонь.
Моя покірність звична твій породила гнів,
який став неземним пекельним злом.
Безвинний, без мети, без майбуття,
я догораю у вогні страждання,
упевнений, що не купити сподівання
для цього серця, звершення мовчать.
Чи це ще я палаю невпізнанний?
Мене вже не хвилюють спомини.
О життя, життя: буття за гранню.
І я в вогні. Який нікому не відомий.
Зречення. Це не те, що колись було відстроченням при захворюванні в дитинстві.
Приводом стати чимось більшим. Всі кликали і шепотіли. Не змішуй з цим те, що тебе колись дивувало.
[i](Останній запис Райнера Марії Рільке, грудень 1926)
Рільке помер від лейкемії у грудні 1926 році в швейцарській клініці. З неймовірною бравадою він відмовився від ліків, щоб відчути смерть у повній мірі. Його страшна ода агонії являє собою звіт з перших рук вмираючого в муках без морфіну.[/i]
[b]Rainer Maria Rilke KOMM DU, DU LETZTER, DEN ICH ANERKENNE... [/b]
Komm du, du letzter, den ich anerkenne,
heilloser Schmerz im leiblichen Geweb:
wie ich im Geiste brannte, sieh, ich brenne
in dir; das Holz hat lange widerstrebt,
der Flamme, die du loderst, zuzustimmen,
nun aber nähr' ich dich und brenn in dir.
Mein hiesig Mildsein wird in deinem Grimmen
ein Grimm der Hölle nicht von hier.
Ganz rein, ganz planlos frei von Zukunft stieg
ich auf des Leidens wirren Scheiterhaufen,
so sicher nirgend Künftiges zu kaufen
um dieses Herz, darin der Vorrat schwieg.
Bin ich es noch, der da unkenntlich brennt?
Erinnerungen reiß ich nicht herein.
O Leben, Leben: Draußensein.
Und ich in Lohe. Niemand der mich kennt
Verzicht. Das ist nicht so wie Krankheit war
einst in der Kindheit Aufschub. Vorwand um
größer zu werden. Alles rief und raunte.
Misch nicht in dieses was dich früh erstaunte
[i](Letzte Aufzeichnung Rilkes, Dezember 1926.)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2022
Вінок був сплетений з чорніючого листя біля Аккри:
там рвучко розвернув коня і на мечах я бився з смертю.
Я дерев’яним черпаком пив попіл там в криницях Аккри.
З опущеним забралом мчався я у небеса роздерті.
Вмирали ангели і Бог незрячим був побіля Аккри,
Ніхто би спати не впустив і жоден прихисту не дав би,
Свої прокляття місяць слав на квітники побіля Аккри:
Він роцвітав, як на руках браслети з ржавими шипами,
Схилившись, тих я цілував, які мене благали в Аккрі...
На латах знак лишила ніч, з шипів браслетів кров стікає!
Я їм веселим братом був, залізним ангелом у Аккрі.
Як назву вимовляю цю, знов на щоках вогонь палає.
[b]Paul Celan EIN LIED IN DER WÜSTE[/b]
Ein Kranz ward gewunden aus schwärzlichem Laub in der Gegend von Akra:
dort riß ich den Rappen herum und stach nach dem Tod mit dem Degen.
Auch trank ich aus hölzernen Schalen die Asche der Brunnen von Akra
und zog mit gefälltem Visier den Trümmern der Himmel entgegen.
Denn tot sind die Engel und blind ward der Herr in der Gegend von Akra,
und keiner ist, der mir betreue im Schlaf die zur Ruhe hier gingen.
Zuschanden gehaun ward der Mond, das Blümlein der Gegend von Akra:
so blühn, die den Dornen es gleichtun, die Hände mit rostigen Ringen.
So muß ich zum Kuß mich wohl bücken zuletzt, wenn sie beten in Akra. . .
O schlecht war die Brünne der Nacht, es sickert das Blut durch die Spangen!
So ward ich ihr lächelnder Bruder, der eiserne Cherub von Akra.
So Sprech ich den Namen noch aus und fühl noch den Brand auf den Wangen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958273
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2022
З моїх рук осінь їсть своє листя: ми друзі.
Ми з горіхів вилущуєм час і вчимо його йти:
повертається час в шкаралупу.
У дзеркалі неділя,
сняться мрії,
Слова правдиві на вустах.
Очей не можу відвести від зваб коханої:
ми задивляємося,
ми говоримо натяками,
ми закохані, як мак і пам’ять,
ми замріяні, як вино в мушлі,
як море в багряному світлі місяця.
Завмерли ми в обіймах край вікна, нас видно з вулиці:
це час, відомий всім!
Це час, коли повинне зацвісти каміння,
коли шалено калатає серце.
Це час, коли час настає.
Це час.
[b]Paul Celan CORONA[/b]
Aus der Hand frißt der Herbst mir sein Blatt: wir sind Freunde.
Wir schälen die Zeit aus den Nüssen und lehren sie gehn:
die Zeit kehrt zurück in die Schale.
Im Spiegel ist Sonntag,
im Traum wird geschlafen,
der Mund redet wahr.
Mein Aug steigt hinab zum Geschlecht der Geliebten:
wir sehen uns an,
wir sagen uns Dunkles,
wir lieben einander wie Mohn und Gedächtnis,
wir schlafen wie Wein in den Muscheln,
wie das Meer im Blutstrahl des Mondes.
Wir stehen umschlungen im Fenster, sie sehen uns zu von der Straße:
es ist Zeit, daß man weiß!
Es ist Zeit, daß der Stein sich zu blühen bequemt,
daß der Unrast ein Herz schlägt.
Es ist Zeit, daß es Zeit wird.
Es ist Zeit.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2022
Чи в горах лівійських тебе породила левиця
чи Сцилла (1) гавкуча утробою вивергла з піхви
бо в тебе настільки черства і спотворена совість
що навіть недавнє благальне звертання до тебе (2)
мовчанням зневажило серце надмірно жорстоке?
[i](1) Сцилла – потвора, яка жила в скелі Сцилла, неперервно гавкала й вила. Мала вона дванадцять рук і шість голів з трьома рядами зубів у пащах. Одіссей між виром Харибди, де загинули б усі, і Сциллою, яка могла одночасно вхопити лише шістьох, обрав Сциллу. Втративши шістьох товаришів, він зміг продовжити плавання далі.
(2) благальне звертання – цей вірш, можливо, адресований Корніфіцу (XXXVIII).
[/i]
[b]Gaius Valerius Catullus LX NUM te leaena montibus Libystinis[/b]
NUM te leaena montibus Libystinis
aut Scylla latrans infima inguinum parte
tam mente dura procreauit ac taetra,
ut supplicis uocem in nouissimo casu
contemptam haberes, a nimis fero corde?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958147
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022
Біда, Корніфіце (1), з твоїм Катуллом,
біда, клянуся, і велика мука,
щодня і щогодини більша й більша..
чи ти б не міг, принаймі щиросердно,
підтримати, сказати добре слово?
тобі докора. Що за друг у мене?
утішну мову хочеться почути,
журливішу за сльози Сімоніда (2).
[i](1) Корніфіц – поет з кола неотериків, до якого належали Катулл, Кальв, Тіцид, Меммій і Цінна, перераховані Овідієм в „Скорботних елегіях”. Загинув у 411 році до н.е. у громадянській війні на боці Сенату проти Октавіана й Антонія
(2) Сімонід Кеоський (556 – 469 рр. до н.е) – древньогрецький ліричний поет. Писав поминальні елегії, епітафії, гімни, діфірамби. Саме йому спартанці доручили увічнити пам’ять воїнів, загиблих при Фермопілах. Йому належить вислів „поезія — це живопис у слові, а живопис — німа поезія”.[/i]
[b]Gaius Valerius Catullus XXXVIII. ad Cornificium[/b]
Malest, Cornifici, tuo Catullo
malest, me hercule, et laboriose,
et magis magis in dies et horas.
quem tu, quod minimum facillimumque est,
qua solatus es allocutione?
irascor tibi. sic meos amores?
paulum quid lubet allocutionis,
maestius lacrimis Simonideis
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022
1
Насамкінець я проголошую, що буде після мене;
Я сповіщаю могутнім нащадкам, речникам тих днів, які ще не минули.
Нагадую, я говорив до того, як моє листя розрослося,
Я на завершення підніс свій голос, радісний і сильний.
Коли Америка здійснить своє призначення,
Коли тут з’являться її численні поети, з глибин країни й побережжя,
Коли мільйони найпрекрасніших людей прийдуть в ці Штати,
Коли прекрасні люди з інших територій їм допоможуть,
Коли нащадки найдосконаліших матерів стануть ознакою Америки,
Це будуть мною й нами зрощені плоди.
Я відстоював своє право бути собою,
Я оспівував тіло і душу, війну і мир, я оспівував життя і смерть,
І співав про народження, і показав багатьох народжених:
Я пропонував свій стиль кожному – я просувався впевненими кроками;
Хоча я цілком задоволений, я шепочу, Бувай!
І востаннє тримаю руку молодої жінки і руку юнака.
2
Я проголошую прихід природніх людей;
Я проголошую торжество правосуддя;
Я проголошую безкомпромісну свободу і рівність;
Я проголошую виправдання щирості і виправдання гідності.
Я проголошую, що особливість цих Штатів це звичайна особливість;
Я проголошую Союз все більш тісним і нерозривним;
Я проголошую, що його слава й велич затьмарять всі попередні політичні події.
Я проголошую притяжіння – я кажу, що воно безмежне і звільнююче;
Я кажу, що ти обов'язково знайдеш друга, якого шукав.
Я проголошую прихід чоловіка або жінки – можливо ти самотній, (Бувай!),
Я проголошую сильну особистість, мінливу як природа, цнотливу, ласкаву, милосердну, у всеозброєнні.
Я проголошую життя, яке повинне бути щедрим, шаленим, духовним, зухвалим;
Я проголошую кінець, прихід якого слід зустріти легко й радісно;
Я проголошую міріади молодих, красивих, неймовірних, зі свіжою кров’ю;
Я проголошую змагання прекрасних і не скорених літніх людей.
3
О неймовірний і легковажний (Бувай!)
О, хто тісниться близько біля мене;
Я передбачаю надто багато, але це означає ще більше, ніж я думаю;
Мені здається, що я помираю.
Поспіши, горло, вимовити останні звуки!
Мої вітання – вітання дням ще раз. Пролунай старий клич ще раз.
Продзвени електрикою, роздайся в повітрі,
Поглянь випадково, кожен, кого я помітив, поглинається,
Швидко, але за невеликий час, падає в землю,
Цікаві надійдуть звістки про прибуття,
Яскравими блискітками, неземним посівом, падаючим в грунт,
Ні про що не здогадуючись, не підкоряючись моїм запереченням, ні про що не сміючи запитати,
Для віків і віків доглядаючи проростаюче насіння,
Для військ без мене, без армій, розв’язана війна – мені наказано її об’явити,
Жінкам заповідаю себе впевненим шепотом – свою любов мені слід було висловити чіткіше,
Юнакам не пропоную свої проблеми – я не обмежую – я випробовую силу їхнього розуму,
Так, я минаю – недовгий час гамірний, видимий, впертий;
Потім мелодійне ехо, натхненно закручене (смерть зробить мене по справжньому безсмертним;)
Чи не краще для мене вже бути невидимим, - я до цього готувався невпинно.
Що ще треба, щоб я відстав і зупинився, і витягнувся, широко розкривши рота?
Це єдине остаточне прощання?
4
Мої пісні затихли – я відмовляюся від них;
З-за завіси, яка мене ховає, я появився виключно для тебе.
Камраде! Це не книга;
Хто торкається її, торкається людини;
(Це ніч? Хіба ми тут одні?)
Я той, хто тримає тебе і кого тримаєш ти;
Я кинувся зі сторінок в руки твої – смерть кличе мене назад.
О, як твої пальці навівають на мене сон!
Твоє дихання випадає росою круг мене – твій пульс заколисує мій слух;
Я занурююся в тебе від маківки до п’ят,
Чаруюче – досить.
Досить, О справді несподівано і загадково!
Досить, О зникаюча дійсність! Досить, О завершене минуле!
5
Дорогий друже, хто б ти не був, прийми цей поцілунок;
Я даю його особисто тобі – не забувай мене;
Я відчуваю, що потрудився протягом дня, щоб піти на спочинок;
Я отримую зараз одне з моїх численних втілень – постаю з моїх реальних образів – тоді, як інші, безсумнівно, ще чекають мене;
В незнаних сферах, реальніший, ніж мріяв, більш відкритий, спалах пробудженого з мене променя – Бувай!
Запам’ятай мої слова – я, можливо, повернуся знову,
Я люблю тебе – я втрачаю матеріальність,
Я один з безтілесних, які тріумфують, померши.
[b]Walt Whitman S O L O N G ![/b]
TO conclude—I announce what comes after me;
I announce mightier offspring, orators, days, and then, for the present, depart.
I remember I said, before my leaves sprang at all,
I would raise my voice jocund and strong, with reference to consummations.
When America does what was promis’d,
When there are plentiful athletic bards, inland and seaboard,
When through These States walk a hundred millions of superb persons,
When the rest part away for superb persons, and contribute to them,
When breeds of the most perfect mothers denote America,
Then to me and mine our due fruition.
I have press’d through in my own right,
I have sung the Body and the Soul—War and Peace have I sung,
And the songs of Life and of Birth—and shown that there are many births:
I have offer’d my style to everyone—I have journey’d with confident step;
While my pleasure is yet at the full, I whisper, So l o n g!
And take the young woman’s hand, and the young man’s hand, for the last time.
2
I announce natural persons to arise;
I announce justice triumphant;
I announce uncompromising liberty and equality;
I announce the justification of candor, and the justification of pride.
I announce that the identity of These States is a single identity only;
I announce the U n i o n more and more compact, indissoluble;
I announce splendors and majesties to make all the previous politics of the earth insignificant.
I announce adhesiveness—I say it shall be limitless, unloosen’d;
I say you shall yet find the friend you were looking for
I announce a man or woman coming—perhaps you are the one, (So l o n g!)
I announce the great individual, fluid as Nature, chaste, affectionate, compassionate, fully armed.
I announce a life that shall be copious, vehement, spiritual, bold;
I announce an end that shall lightly and joyfully meet its translation;
I announce myriads of youths, beautiful, gigantic, sweet-blooded;
I announce a race of splendid and savage old men.
3
O thicker and faster! (So l o n g!)
O crowding too close upon me;
I foresee too much—it means more than I thought;
It appears to me I am dying.
Hasten throat, and sound your last!
Salute me—salute the days once more. Peal the old cry once more.
Screaming electric, the atmosphere using,
At random glancing, each as I notice absorbing,
Swiftly on, but a little while alighting,
Curious envelop’d messages delivering,
Sparkles hot, seed ethereal, down in the dirt dropping,
Myself unknowing, my commission obeying, to question it never daring,
To ages, and ages yet, the growth of the seed leaving,
To troops out of me, out of the army, the war arising—they the tasks I have set promulging,
To women certain whispers of myself bequeathing—their affection me more clearly explaining,
To young men my problems offering—no dallier I—I the muscle of their brains trying,
So I pass—a little time vocal, visible, contrary;
Afterward, a melodious echo, passionately bent for—(death making me really undying;)
The best of me then when no longer visible—for toward that I have been incessantly preparing.
What is there more, that I lag and pause, and crouch extended with unshut mouth?
Is there a single final farewell?
4
My songs cease—I abandon them;
From behind the screen where I hid I advance personally, solely to you.
Camerado! This is no book;
Who touches this, touches a man;
(Is it night? Are we here alone?)
It is I you hold, and who holds you;
I spring from the pages into your arms—decease calls me forth.
O how your fingers drowse me!
Your breath falls around me like dew—your pulse lulls the tympans of my ears;
I feel immerged from head to foot;
Delicious—enough.
Enough, O deed impromptu and secret!
Enough, O gliding present! Enough, O summ’d-up past!
5
Dear friend, whoever you are, take this kiss,
I give it especially to you—Do not forget me;
I feel like one who has done work for the day, to retire awhile;
I receive now again of my many translations—from my avataras ascending—while others doubtless await me;
An unknown sphere, more real than I dream’d, more direct, darts awakening rays about me—So l o n g!
Remember my words—I may again return,
I love you—I depart from materials;
I am as one disembodied, triumphant, dead.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2022
Беззвучний невтомний павук
Помічений мною на незначному виступі в повній самоті,
Він примічав для знайомства різних вільних сусідів,
Він випускав з себе нитки, нитки, нитки,
Розмотуючи їх все більше, все швидше, все невтомніше.
І ти, О моє серце, де завмерло,
Заблоковане, відособлене, в безмежному океані простору,
Неперевно роздумуючи, насмілюючись, кидаючись, шукаючи місця для приєднання,
Доки ти не зможеш перекинути місток, доки не прив’яжеш легкими путами,
Доки кинута тобою павутинка на впіймає когось, О моє серце.
[b]Walt Whitman A NOISELESS PATIENT SPIDER[/b]
A noiseless patient spider,
I mark'd where on a little promontory it stood isolated,
Mark'd how to explore the vacant vast surrounding,
It launch'd forth filament, filament, filament, out of itself,
Ever unreeling them, ever tirelessly speeding them.
And you O my soul where you stand,
Surrounded, detached, in measureless oceans of space,
Ceaselessly musing, venturing, throwing, seeking the spheres to connect them,
Till the bridge you will need be form'd, till the ductile anchor hold,
Till the gossamer thread you fling catch somewhere, O my soul.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2022
Серце! Забудьмо його давай!
Уночі - ти і я!
Ти забудеш, як він зігрівав -
Я забуду, як сіяв!
Якщо зможеш, благаю, скажи,
Я почну негайно!
Швидше! Коли зволікаєш ти,
Я теж пам'ятаю!
[b]Emily Dickinson "47(26) Heart! We will forget him!"[/b]
Heart! We will forget him!
You and I - tonight!
You may forget the warmth he gave -
I will forget the light!
When you have, pray tell me
That I may straight begin!
Haste! Lest while you're lagging
I remember him!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2022
Пишу я Світові листи
До мене не писав він -
Природа звістки шле прості –
Зверхні і ласкаві
Веління владної руки
не смію відмінить –
Кохаю – Ніжно – земляки –
Мене – не осудіть
[b]Emily Dickinson 64(441). THIS IS MY LETTER TO THE WORLD[/b]
This is my letter to the World
That never wrote to Me –
The simple News that Nature told –
With tender Majesty
Her Message is committed
To hands I cannot see –
For love of Her – Sweet – countrymen –
Judge tenderly – of Me
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2022
Інші, бо вірності ти не зберіг,
в дружбі вірній навіки клялися мені;
Та завжди, коли бачу я смерті лик,
Коли дряпаюсь на вершину снів,
Чи коли знаходжу радість в вині,
Раптом бачу я твій лик.
[b]William Butler Yeats A DEEP SWORN VOW[/b]
Others because you did not keep
That deep-sworn vow have been friends of mine;
Yet always when I look death in the face,
When I clamber to the heights of sleep,
Or when I grow excited with wine,
Suddenly I meet your face.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957826
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2022
І
Старим нема тут місця. Молоді
В обіймах дружніх, птахи на деревах,
- Ті покоління зникли - їх пісні,
Лососів водограй, моря кишать макреллю,
М'ясиво, риба, птиця, в радість літні дні
Усьому сущому, народженим і вмерлим.
В полоні музики чуттєвої забуті
Нетлінні пам'ятки людської суті.
II
Нікчемна річ - немолода людина,
Заношене пальто ціпком підперте,
Та дух сплесне в долоні й пісня лине
Від всіх руїн у їх убранні смерті,
Ніяка школа так співати б не навчила,
Своєю величчю навчають монументи;
По морю я відправився за ними
І ось прибув в священне місто Візантію.
III
О мудреці, в вогні священнім Бога,
Як в золотій мозаїці на стінах,
Зійдіть у вихорі вогню святого
І станьте піснею в душі глибинах.
Терзайте моє серце; спрагле і убоге,
Закуте в плоть вмирущої тварини,
Воно цього не розуміє; приведіть
Мене в майстерне вічності творіння.
IV
Утративши свою природу, інше тіло
Ніколи не прийму я, крім такого,
Яке майстри із Греції створили
З емалей золотих і різьблення злотого,
Що сон у імператора розвіє;
Чи кинуся співати в золотому гіллі
Чоловікам і жонам Візантії
Те, що пройшло, минає чи настане.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=R371WMTR4GA[/youtube]
[b]William Butler Yeats SAILING TO BYZANTIUM[/b]
I
That is no country for old men. The young
In one another's arms, birds in the trees,
—Those dying generations—at their song,
The salmon-falls, the mackerel-crowded seas,
Fish, flesh, or fowl, commend all summer long
Whatever is begotten, born, and dies.
Caught in that sensual music all neglect
Monuments of unageing intellect.
II
An aged man is but a paltry thing,
A tattered coat upon a stick, unless
Soul clap its hands and sing, and louder sing
For every tatter in its mortal dress,
Nor is there singing school but studying
Monuments of its own magnificence;
And therefore I have sailed the seas and come
To the holy city of Byzantium.
III
O sages standing in God's holy fire
As in the gold mosaic of a wall,
Come from the holy fire, perne in a gyre,
And be the singing-masters of my soul.
Consume my heart away; sick with desire
And fastened to a dying animal
It knows not what it is; and gather me
Into the artifice of eternity.
IV
Once out of nature I shall never take
My bodily form from any natural thing,
But such a form as Grecian goldsmiths make
Of hammered gold and gold enamelling
To keep a drowsy Emperor awake;
Or set upon a golden bough to sing
To lords and ladies of Byzantium
Of what is past, or passing, or to come.
1928
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2022
Жінки вампіри менш небезпечні, ніж сексуально привабливі жінки.
Протягом століть винайдені різні засоби захисту від перших.
Відомо, наприклад, що натирання скипидаром після купання в більшості випадків дає імунізацію, тому що всі жінки вампіри люблять морський аромат нашої крові, як спогад про те, що залишається від нас, коли ми дістаємося акулі або крабам.
Невідворотність зустрічі знищується ланцетом холоднокровності, що, з іншого боку, зменшує ризики несподіваного нападу. Нам достатньо удавати мертвих під час обнюхування і ворушитися, коли нас залишать у спокої.
Проти сексуально привабливої жінки неефективні майже всі засоби захисту. Без сумніву кальсони з начосом і деякі інші запобіжні засоби здатні дати певні переваги; але жорсткий натиск, через який ми втрачаємо інтерес до сексу, рідко дає нам час скористатися ними, тому що перш ніж ми його помічаємо, вже котимося на американських гірках нескінченних спазмів, і в нас немає іншого вибору, лише змиритися з місяцями незмінності, якщо прагнемо повернути ті кілограми, які ми втратили за одну мить.
Серед винаходів, створених сексуальнністю, це все ж найменш грізний. Значно небезпечнішими, без сумніву, є жінки електричні, і цьому є проста причина: жінки електричні діють дистанційно.
Непомітно крізь час і простір вони нас заряджають, як акумулятор, поки раптом не ввійдуть з нами в такий тісний контакт, що захоплюють нас своїми хвилями і своїм паразитизмом.
Марна праця удавати з себе відлюдника чи рояль. Дієвість азбестових панталон і громовідводу на яєчках дорівнює нулю. Наша плоть мало-помалу набуває магнітних властивостей. Шпильки, брошки, випуклості сідниць пробивають нашу шкіру, ми уподібнюємося африканським амулетам, проткнутим іржавим залізом. Поступовістю, розрядкою вони визначають здатність наших нервів до високої напруги, гальванізуючи нас від потилиці до нігтів ніг. Кожної миті ми випускаємо через пори сотні іскр, які змушують нас гнутися. Доки одного несподіваного дня жінка, яка нас електризує, не посилить сексуальний шок настільки, що ми одним спазмом припиняємо кару електричним стільцем, переситившись вимиканнями й короткими замиканнями.
[b]Oliverio Girondo ESPANTAPÁJAROS, PART 22[/b]
Las mujeres vampiro son menos peligrosas que las mujeres con un sexo prehensil.
Desde hace siglos, se conocen diversos medios para protegernos contra las primeras.
Se sabe, por ejemplo, que una fricción de trementina después del baño, logra en la mayoría de los casos, inmunizarnos; pues lo único que les gusta a las mujeres vampiro es el sabor marítimo de nuestra sangre, esa reminiscencia que perdura en nosotros, de la época en que fuimos tiburón o cangrejo.
La imposibilidad en que se encuentran de hundirnos su lanceta en silencio, disminuye, por otra parte, los riesgos de un ataque imprevisto. Basta con que al oírlas nos hagamos los muertos para que después de olfatearnos y comprobar nuestra inmovilidad, revoloteen un instante y nos dejen tranquilos.
Contra las mujeres de sexo prehensil, en cambio, casi todas las formas defensivas resultan ineficaces. Sin duda, los calzoncillos erizables y algunos otros preventivos, pueden ofrecer sus ventajas; pero la violencia de honda con que nos arrojan su sexo, rara vez nos da tiempo de utilizarlos, ya que antes de advertir su presencia, nos desbarrancan en una montaña rusa de espasmos interminables, y no tenemos más remedio que resignarnos a una inmovilidad de meses, si pretendemos recuperar los kilos que hemos perdido en un instante.
Entre las creaciones que inventa el sexualismo, las mencionadas, sin embargo, son las menos temibles. Mucho más peligrosas, sin discusión alguna, resultan las mujeres eléctricas, y esto, por un simple motivo: las mujeres eléctricas operan a distancia.
Insensiblemente, a través del tiempo y del espacio, nos van cargando como un acumulador, hasta que de pronto entramos en un contacto tan íntimo con ellas, que nos hospedan sus mismas ondulaciones y sus mismos parásitos.
Es inútil que nos aislemos como un anacoreta o como un piano. Los pantalones de amianto y los pararrayos testiculares son iguales a cero. Nuestra carne adquiere, poco a poco, propiedades de imán. Las tachuelas, los alfileres, los culos de botella que perforan nuestra epidermis, nos emparentan con esos fetiches africanos acribillados de hierros enmohecidos. Progresivamente, las descargas que ponen a prueba nuestros nervios de alta tensión, nos galvanizan desde el occipucio hasta las uñas de los pies. En todo instante se nos escapan de los poros centenares de chispas que nos obligan a vivir en pelotas. Hasta que el día menos pensado, la mujer que nos electriza intensifica tanto sus descargas sexuales, que termina por electrocutarnos en un espasmo, lleno de interrupciones y de cortocircuitos.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2022
[i] З казок про Вовчика Му і Зайчика Бі[/i]
Братик Бі сидів під грушею і милувався вечірнім краєвидом – різнобарв’ям осінніх дерев і різнобарв’ям неба. Зеленіла смужка вечірньої зорі на заході, багрянів горизонт на сході, між ними на голубому небі рожевіли розкидані сонцем завитки чарівного листопаду з райського дерева щастя. Братик Бі вважав райське дерево щастя метафорою, а не гіпотезою. У нього була власна цілком земна теорія щастя, яку він невпинно розширював і вдосконалював. Знання теорії загального щастя наповнювало його індивідуальним заячим щастям. „Треба б додати до теорії розділ про залежність глибини щастя від інтенсивності монохроматичних смуг у спектрі вечірнього сонячного світла”, - думав він, переводячи щасливий погляд то з заходу на схід, то зі сходу на захід, то проробляючи те ж саме з північчю і півднем. Уява вже підказувала йому потрібну формулу: інтенсивність монохроматичних смуг спектра щастя прямо пропорційна інтенсивності монохроматичних смуг спектра сонячного світла.
Осінь радувала тишею. Після перших заморозків листя висохло і завмерло на гіллі, чекаючи вітру, який започаткував би довгожданий листопад. Братик Бі любив осінь за неповторюваність земних листопадів і різноманітність небесних вистав зі світла й хмар. Жодна його осінь не була схожа на іншу. Навіть моркву кожної осені він знаходив на іншому полі. Віра в те, що вона десь є, додавала йому сил, коли ноги починали переконувати очі, що на всій землі не залишилося жодної морквини. Зрештою він емпірично відкрив Закон незмінності кількості моркви, яким стверджував, що загальна кількість моркви на землі є величиною сталою. Такими ж емпірично підтвердженими були наслідки з цього закону:
Наслідок 1. Якщо заєць шукає поле з морквою, він його знайде.
Наслідок 2. Якщо заєць не знаходить моркви, він не заєць.
Після Великої пожежі улюблена груша, хоч і не рясно, але все ж вродила. Грушки були смачними, і Братик Бі подумував, що слід їм теж відвести належне місце в теорії щастя. Додатковий параметр у Законі незмінності кількості моркви порушував його стислу стрункість - кількість грушок під грушею не була сталою величиною. Непокоїв емпірично доведений факт – чим менше родило грушок, тим більшим було щастя від поїдання кожної з них. Напрошувався Закон повноти щастя: чим менше грушок, тим більшим щастям наповнена кожна з них. Братик Бі не міг прийняти очевидний наслідок: нульовий урожай грушок наповнений безмежним щастям.
Грушки змусили Братика Бі перейти від милування краєвидами до роздумів про універсальність законів заячого щастя. Слідування цим законам могло зробити щасливою всю заячу спільноту. Чому тільки заячу? Слід універсалізувати поняття щастя, адже всі живущі мають однакову білкову природу, тому закони щастя повинні бути для всіх однаковими. Але як дослідити універсальне білкове щастя, якщо тобі емпірично доступне тільки щастя заяче? У Братика Бі думки про нездійсненне викликали розпач. Його власне неуніверсальне щастя почало швидко танути. Аж тут почулося знайоме:
- Моє шанування, Братику Бі.
- Мої вітання, Братику Му, - відгукнувся Братик Бі, - Ви, як завжди, несподівано. Чи вдалим було полювання? Ви потрапили під дощ?
На небі все ще де-не-де сяяли рожеві завитки, ллючи струмені світла, а не дощу. Ліс був сухий, Братик Му, хоч і мокрий, був придатний для обговорення теорії універсального білкового щастя. Братик Бі налаштувався на дослідження.
- Полювання не було невдалим, бо його зовсім не було, - розсудливо і зважено, як завжди, заговорив Братик Му.
Помітивши, як враз сполошився Братик Бі, негайно його заспокоїв:
- Я повертаюся з рибалки. Люблю посидіти біля річки з вудкою. Старію мабуть, люблю тишу й самотність. Миші обридли, за зайцями гасати не хочеться. Після Ваших розповідей про всеохоплюючу заячу любов у кожному зайцеві ввижаються мені Ваші любі родичі, яких не можна кривдити. Не переходити ж мені на морквяну дієту. Ви не заперечуєте проти того, щоб вовки харчувалися карасями?
Братика Бі морквяна дієта влаштовувала більше. Каротин, гемоглобін, вітаміни чудово впливали на якість заячої шубки. З початком морквяного сезону хутро вилискувало, шовковилося, щічки рум’янилися, вуса розпушувалися, а кількість щастя в кожній морквині, на відміну від грушок, залишалася сталою. Братику Бі не жаль було моркви для Братика Му, в чому він тут же його запевнив.
- Я можу показати Вам своє поле з морквою. Немає моркви смачнішої за Каротель. Вашим дітям вона теж сподобається – солодка, духмяна, хрумка, сама в рот так і проситься. За нею не треба лізти в воду, як за карасями. Бачте, як Ви промокли. Мабуть займалися підводним полюванням? Вже холодно, недовго й простудитися, - Братик Бі так пройнявся турботою про здоров’я Братика Му, що на якийсь час забув про намір прилаштувати вовче щастя до своєї універсальної теорії.
- У Вас хибні уявлення про рибалку, - поблажливо відгукнувся Братик Му. – Це Вам треба забратися на морквяне поле, щоб поласувати морквою. До мене на берег карасики самі вискакують.
- Як це, самі? Вони хочуть, щоб Ви їх з’їли? – Братик Бі неабияк здивувався такому різновиду білкового щастя. Морква з грядок сама до нього не вискакувала. Доводилося добряче потрудитися, щоб її видобути з грунту.
- Ні, вони хочуть поласувати смачнішим і духмянішим за моркву черв’ячком, якого я для них приношу. Вони ковтають разом з черв’ячком схований в ньому гачок, до гачка я прив’язую волосінь, волосінь прив’язую до вудила, яке тримаю в руці. Як тільки карась ковтає черв’ячка, я смикаю вудило, карась вискакує з води на берег. Тут я його й ковтаю.
- З гачком і без солі? – налякано прошепотів Братик Бі. Він уявив, як його разом з гачком у морквині Братик Му висмикує з морквяного поля і ковтає без солі.
- Та не лякайтеся так, гачок мені не зашкодить, я його відразу виймаю, щоб ловити ним інших карасів, - Братик Му вирішив, що Братик Бі злякався, як би він не наковтався гачків і не захворів.
- Але ж Ви обманюєте карасів. Ви уявляєте, якими нещасними вони себе відчувають? - Братик Бі уявив, як це воно, намірившись смачно пообідати, самому перетворитися на обід. Братик Бі не терпів обману навіть щодо моркви, а карасі, на його думку, відчували більше й складніше, ніж морква.
- Спробуйте вийти за межі заячих уявлень про щастя. Якби Ваша воля, все живе на землі мало б щастя харчуватися тільки морквою, - Братик Му не виявив ні найменшого бажання перейти на морквяну дієту заради щастя карасів.
- Не тільки морквою! Є ще грушки, капуста, яблунева кора і багато інших смачних речей! Ви не задумувалися над тим, що прагнення щастя властиве всім живим істотам, а відчуття щастя універсальне? Карасі, яких Ви їсте, теж прагнуть щастя! – тут Братик Бі відчув, що крім нього у всьому світі нікого не хвилює щастя карасів. Та й його воно почало хвилювати тільки зараз як складова універсального білкового щастя. Він навіть пожалкував, що так багато часу приділяв моркві й досі не завів знайомство з жодним карасем. Братик Му міг би заповнити прогалину в його знаннях про карасів.
- Розкажіть, будь ласка, про карасів, які вони? – зважився на розвідку Братик Бі.
- Вони смачні! – розповідь Братика Му про карасів виявилася на диво короткою.
- Я не про це запитую. Чим вони живуть? Чого прагнуть? – наполігся Братик Бі.
- Чим живуть? Живуть вони тим, що знайдуть у воді. За моїми спостереженнями, здатні цілісінький день порпатися у багнюці, вишукуючи там щось поживне для себе. Ковтають все підряд і не думають про щастя черв’яків, личинок і комах, які потрапили їм до рота. Їсти й спати – ось і все їхнє щастя.
- Ви, мабуть, помиляєтеся. Подивіться на них, як вони вранці й увечері вистрибують з води. Я думаю, що вони прагнуть літати, як чайка на ймення Джонатан Лівінгстон, - Братик Бі відчув, що його з області гіпотез зносить в область метафор, і замовк.
- Я до карасів ставлюся з такою ж любов’ю, як Ви до моркви, - примирливо проказав Братик Му. – Якщо хочуть, нехай літають. Але якби Вам довелося ганятися за літаючою морквою, чи не почали б Ви харчуватися не такими спритними, як морква, карасями?
Розмова про карасів не просунула Братика Бі ні на крок в теорії універсального білкового щастя. Їсти обманутих карасів і ганятися за літаючою морквою йому не хотілося. Зрештою після вдалої рибалки в очах Братика Му не проскакували хижі іскри, а бесіда була пізнавальною і повчальною. Махнувши лапою на щастя карасів, Братик Бі взявся досліджувати вовче щастя:
- Братику Му, якби Вам дозволили обирати, ким бути, Ви б захотіли залишитися вовком? – Братик Бі цим запитанням хитро замаскував інше – у чому вовче щастя.
- Я вже думав про це. Колись я хотів мати крила, як у сови, щоб літати. Не так, як літають карасі, а по справжньому. Просто совою не хотів би бути, сови мені не подобаються. Хотів бути крилатим вовком. Але крила заважатимуть ловити мишей. Вони зайві й під час рибалки. Згодилися б крила полювати на крилатих зайців, а зі звичайними зайцями я й без крил добре справляюся.
Братик Му затнувся і подивився, як відреагував на його слова Братик Бі. Братик Бі сидів тихо, поставивши торчком вуха-прапорці, чекав подальшої розповіді про вовче щастя. І Братик Му продовжив:
- Після знайомства з Вами, на зайців я полюю віртуально і гіпотетично. Тому крила і в цьому випадку будуть непотрібні. Залишуся я тим, ким є, і таким, як є.
- Ви хочете сказати, що Ви щасливий бути вовком? – перепитав Братик Бі.
- Щастя – це така річ, яка помітна лише здалеку, зблизька її не роздивитися. Можливо, колись виявиться, що саме зараз я щасливий.
- А чи не хотіли б Ви стати зайцем, - Братик Бі мав добру душу і готовий був поділитися здобутими секретами універсального заячого щастя.
- Ні, не хотів би. Бачте, сидите Ви під грушею на узліссі не з зайцем, а з вовком. Та й я маю втіху від розмов саме з зайцем. Якби було інакше, не було б цих розмов. Можете сказати, це звичка, чи щастя?
В теорії універсального білкового щастя відповіді на це запитання ще не було і Братик Бі відмітив для себе, що слід дослідити залежність інтенсивності щастя від тривалості звички.
Авжеж, Братик Му вмів делікатно ставити завдання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2022
Постав враз обрис острова колиски моря
могили посеред ефіру й солі
його курні шляхи обвили скелі
й вознісся голос понад шумом і мовчанням
тут мають дім частини світу й пори року.
і тіні добрі в добру ніч і добре сонце
тут океан хотів би скласти кості
руками втомленими обриває листя небо
такий крихкий серед ворожої стихії
коли вночі тріщить вогонь людський у горах
а вранці перед тим як спалахне Аврора
спочатку загориться в папоротях світло
прообразом народженого світу.
[i]Можливо, написано під враженням картини швейцарського художника-символіста Арнольда Бекліна (1827 – 1901 рр.) Острів мертвих
Arnold Böcklin Die Toteninsel, 1886, Öl auf Holz, Museum der bildenden Künste, Leipzig
Арнольд Беклін Острів мертвих, 1886, дерево,олія, Музей образотворчого мистецтва, Лейпциг
Є декілька варіантів картини з різним освітленням, різними деталями і різним форматом полотна. Найкращим вважають варіант 1886 року. Посеред моря постав острів. Високі скелі утворили півколо, на невеличкому майданчику ростуть кипариси, які символізують зв’язок померлих з небом. В скелях штучні печери - родинні склепи. До острова наближається човен з небіжчиком у труні. В сутінках можна розгледіти скульптури левів на брамі. Убрана в біле постать перевізника викликає асоціацію з Хароном, який переправляє душі померлих через Стікс у царство мертвих.
[/i]
[b]Zbigniew Herbert WYSPA[/b]
Jest nagła wyspa Rzeźba morza kołyska
groby między eterem i solą
dymy jej ścieżek oplatają skały
i podniesienie głosów nad szum i milczenie
Tu pory roku strony świata mają dom.
i cień jest dobry dobra noc i dobre słońce
ocean rad by tutaj złożyć kości
zmęczone ramię nieba opatrują liście
Jej kruchość pośród wrzasku elementów
gdy nocą w górach gada ludzki ogień
a rankiem zanim wybłyśnie Aurora
pierwsze w paprociach wstaje światło
źródeł obrazem świata.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2022
Занадто старому щоб носити зброю і битись як інші -
мені наостанок милостиво призначили роль літописця
пишу – знати б для кого – літопис облоги
слід бути точним але не знаю коли почалися набіги
двісті років тому у грудні вересні (1) чи може вчора на світанку
тут всі ми страждаємо втратою відчуття часу
нам залишили тільки місце прикутих до місця
ще втримуємо руїни храмів фантоми садів і будинків
якщо ми втратимо руїни не стане нічого
пишу так як умію в ритмі нескінченних тижнів
понеділок: в пусту крамницю забіг тільки щур
вівторок: невідомі злочинці вбили мера
середа: переговори про припинення вогню ворог інтернував послів
невідоме їхнє місце знаходження тобто місце страти
четвер: після бурхливих дебатів відхилено більшістю голосів
подання торговців прянощами про безумовну капітуляцію
п’ятниця: початок суботньої чуми: вчинення самогубств
N.N.(2) незламні оборонці неділі: немає води відбили
штурм східної брами названої Ковчегом Заповіту
я знаю що вся ця монотонність нікого ніколи не зможе зворушити
я уникаю коментарів не даю волі емоціям пишу про факти
мабуть тільки вони цінуються на чужих ринках
але з якоюсь гордістю хочу донести світові
що дякуючи війні ми виростили новий різновид дітей
наші діти не люблять казок граються у вбивства
наяву і уві сні марять про суп хліб і кістки
подібно псам і котам
вечорами я люблю блукати по границі Міста
вздовж кордонів нашої хиткої свободи
я дивлюся зверху на безліч військ їхні вогні
я слухаю гул барабанів варварські вигуки
справді незрозуміло як Місто ще захищається
облога триває довго ворогам слід змінюватися
вони не мають нічого спільного крім бажання нас знищити
Готи, Татари, Царські полки Преображення Господнього
хто їх порахує
кольори штандартів змінюються як ліс на горизонті
від ніжно-жовтого пташиного навесні через зелений червня до зимового чорного
потім увечері звільнившись від фактів можна подумати
про справи давні далекі наприклад про наших
союзників за морем я знаю вони співчуваючи щиро
прислали мішки борошна калорійні жири і добрі поради
вони навіть не знають що нас зрадили їхні батьки
наші давні союзники у часи другого Апокаліпсису
безвинні сини заслуговують на вдячність тому ми вдячні
вони не переживали довгої як вічність облоги
ті кого спіткало нещастя завжди самотні
захисники Далай-лами Курди афганські горці
зараз коли я пишу ці слова прихильники угоди
здобули певну перевагу над партією незламних
звичайні зміни настрою долі ще важать
цвинтарі ростуть зменшується кількість захисників
але оборона триває і триватиме до кінця
і якщо Місто впаде і залишиться хтось один
він буде нести Місто в собі по шляху вигнання
він буде Містом
ми дивилися в обличчя голоду обличчя вогню обличчя смерті
найгірше за всі – обличчя зради
і тільки наші сни не були скорені
[i](1) 01/09/1939 почалося вторгнення в Польщу гітлерівської армії
(2) N.N. (від лат. Nomen Nominandum — деяка особа) — скорочення, яке використовується як підпис висловів (афоризмів, крилатих висловів та ін.), якщо автор виразу невідомий.
[/i][b]Zbigniew Herbert RAPORT Z OBLĘŻONEGO MIASTA[/b]
Zbyt stary żeby nosić broń i walczyć jak inni —
wyznaczono mi z łaski poślednią rolę kronikarza
zapisuję - nie wiadomo dla kogo — dzieje oblężenia
mam być dokładny lecz nie wiem kiedy zaczął się najazd
przed dwustu laty w grudniu wrześniu może wczoraj o świcie
wszyscy chorują tutaj na zanik poczucia czasu
pozostało nam tylko miejsce przywiązanie do miejsca
jeszcze dzierżymy ruiny świątyń widma ogrodów i domów
jeśli stracimy ruiny nie pozostanie nic
piszę tak jak potrafię w rytmie nieskończonych tygodni
poniedziałek: magazyny puste jednostką obiegową stał się szczur
wtorek: burmistrz zamordowany przez niewiadomych sprawców
środa: rozmowy o zawieszeniu broni nieprzyjaciel internował posłów
nie znamy ich miejsca pobytu to znaczy miejsca kaźni
czwartek: po burzliwym zebraniu odrzucono większością głosów
wniosek kupców korzennych o bezwarunkowej kapitulacji
piątek: początek dżumy sobota: popełnił samobójstwo
N.N. niezłomny obrońca niedziela: nie ma wody odparliśmy
szturm przy bramie wschodniej zwanej Bramą Przymierza
wiem monotonne to wszystko nikogo nie zdoła poruszyć
unikam komentarzy emocje trzymam w karbach piszę o faktach
podobno tylko one cenione są na obcych rynkach
ale z niejaką dumą pragnę donieść światu
że wyhodowaliśmy dzięki wojnie nową odmianę dzieci
nasze dzieci nie lubią bajek bawią się w zabijanie
na jawie i we śnie marzą o zupie chlebie i kości
zupełnie jak psy i koty
wieczorem lubię wędrować po rubieżach Miasta
wzdłuż granic naszej niepewnej wolności
patrzę z góry na mrowie wojsk ich światła
słucham hałasu bębnów barbarzyńskich wrzasków
doprawdy niepojęte że Miasto jeszcze się broni
oblężenie trwa długo wrogowie muszą się zmieniać
nic ich nie łączy poza pragnieniem naszej zagłady
Goci Tatarzy Cesarza pułki Przemienienia Pańskiego
kto ich policzy
kolory sztandarów zmieniają się jak las na horyzoncie
od delikatnej ptasiej żółci na wiosnę przez zieleń czerwień do zimowej czerni
tedy wieczorem uwolniony od faktów mogę pomyśleć
o sprawach dawnych dalekich na przykład o naszych
sprzymierzeńcach za morzem wiem współczują szczerze
ślą mąkę worki otuchy tłuszcz i dobre rady
nie wiedzą nawet że nas zdradzili ich ojcowie
nasi byli alianci z czasów drugiej Apokalipsy
synowie są bez winy zasługują na wdzięczność więc jesteśmy wdzięczni
nie przeżyli długiego jak wieczność oblężenia
ci których dotknęło nieszczęście są zawsze samotni
obrońcy Dalajlamy Kurdowie afgańscy górale
teraz kiedy piszę te słowa zwolennicy ugody
zdobyli pewną przewagę nad stronnictwem niezłomnych
zwykłe wahanie nastrojów losy jeszcze się ważą
cmentarze rosną maleje liczba obrońców
ale obrona trwa i będzie trwała do końca
i jeśli Miasto padnie a ocaleje jeden
on będzie niósł Miasto w sobie po drogach wygnania
on będzie Miasto
patrzymy w twarz głodu twarz ognia twarz śmierci
najgorszą ze wszystkich - twarz zdrady
i tylko sny nasze nie zostały upokorzone
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2022
Все твоє тіло - це нестримний пагін терну,
і птахи все ще їдять у тебе з рук
і співають у лісі, ніби нічого не сталося.
Уночі ти показуєш мені Всесвіт:
сьогодні це було узбережжя Ісландії,
Едда де Сноррі (1) і обіцянка Вінленда (2).
Твоє тіло наче захищається шипами,
мені треба подушки, щоб тебе кохати;
все ж я мрію торкнутися твоїх губ,
коли сонце стане чорною точкою в небі.
Коли ти говориш, твій голос як водоспад,
який несе трупи і поліцейських в мундирах.
Ти говориш віршами, як Овідій і Лопе,
як рано змужнілий скальд Егіль Скаллагрімссон (3).
Іноді я тебе перебиваю. Твої поцілунки дарують золото,
як ночі Стівенсона або де Мардрюса (4).
Вони як діаманти. Як повернене дитинство.
Я не знаю, чи тобі судилися каталоги рукописів,
якби ти була бібліотекарем в Олександрії.
Одного дня я бачив, як ти ганялася за кабаном в Дордоні (5)
(Тієї ночі мені наснився Таємний Король).
Я міг би вистелити твоє ліжко ліліями і трояндами,
хоча для мене було б краще напустити туди скорпіонів.
Потім ми розшифровували магічні папіруси і емблеми.
Я не знаю, як тобі сказати, наскільки я тебе кохаю.
Минула вічність відтоді, як зникли турніри.
Ісуса продожують розпинати щодня. До цих пір.
Але Клодовео сказав, що Голгофа не прославиться,
якщо він зі своїми франками не візьме Єрусалим...
Спочатку ми читаємо візантійські романи, слухаємо записи,
і ніколи не запалюємо світло в мансарді.
Мені здається, що я проживаю миттєвості двічі,
я п'ю довершену ніжність з твоїх очей.
Деякі боги здаються нам смішними:
Наприклад, Юпітер, всі, які правили.
Але річкові німфи, ельфи, дракони,
Мае Вест(6) і Міріам Гопкінс (7) переважують втрату.
Ми писали вірші, плавали, годували птахів,
тренувалися як спортсмени, як Діана Палмер (8).
Ми шукали скарби в саду твоїх діда й баби,
уявляли сонце Геракліта, який все ще не пристав
до тонкого в талії Веселого Роджера,
вічно грабували і топили кораблі в басейні.
Але зараз, коли ти тут, моя кохана,
ти така, як всі жінки.
Я не знаю чи здатен взагалі
розуміти тебе і розуміти себе.
Зрештою всі ми живемо у своєрідній в'язниці,
яку не можемо покинути
і в яку ніхто не може увійти.
Все це записано в Єдиній книзі,
що, не зважаючи на тернії і голки,
ми кохаємо взаємно
і ми будемо кохати, ти і я.
[i](1) Едда де Сноррі - основний твір германо-скандинавскої міфології
(2) Вінла́нд (ісл. Vínland — «винна земля») — вікінгська назва узбережжя Затоки Святого Лаврентія (територія нинішніх канадських провінцій Ньюфаундленд, Нова Шотландія і Нью-Брансвік), яку дав Лейф Еріксон і вікінги, відкривши та заселивши днякі території Північної Америки за п'ять століть до Христофора Колумба
(3) Еґіль Скаллаґрімссон (ісл. Egill Skallagrímsson - син Гріма Лисого; близько 910 - близько 990) - великий ісландський скальд, чиє життя описане в «Сазі про Егіля» (допускають, що вона написана близько 1220).
(4) Жозеф-Шарль Мардрюс (фр. Joseph-Charles Mardrus, 1868, Каїр — 1949, Париж) — французький лікар, поет і перекладач.
(5) Дордонь - французька провінція, розташована на південному заході країни, яка належить з 1 січня 2016 року до нового регіону Нової Аквитанії
(6) Мері Джейн "Мае Вест" (17 серпня 1893 - 22 листопада 1980) [1] американська актриса, співачка, д6раматург, сценарист, комедійний і секс-символ, її кар'єра тривала десятки років.
(7) Міріам Гопкінс (англ. Miriam Hopkins, уроджена Еллен Міріам Гопкінс (англ. Ellen Miriam Hopkins, 18 жовтня 1902 — 9 жовтня 1972) — американська актриса 1930-х років.
(8) Сьюзен Кайл, не Сьюзен Елоїз Спает (народився 11 грудня 1946 року в місті Катберт, штат Джорджія, США) - американська письменниця, відома як Діана Палмер, писала романтичні романи з 1979 року[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca LA CHICA DE LAS MIL CARAS[/b]
Todo tu cuerpo es un inmenso brote de espinas,
pero las aves siguen comiendo en tus manos
y cantan en el bosque como si nada.
Por las noches me enseñas el universo:
hoy han sido las costas de Islandia,
la Edda de Snorri y la promesa de Winland.
Como tu cuerpo está erizado de agujas,
necesito almohadones para amarte;
luego despierto enganchado a tus labios,
cuando el sol es un punto negro en el cielo.
Si hablas, tu voz es una cascada
que arrastra cadáveres y policías de uniforme.
Hablas en verso, como Ovidio y Lope,
como el precoz escaldo Egil Skallagrimsson.
A veces te interrumpo. Tus besos llevan oro,
como las Noches de Stevenson o de Mardrus.
Son algo tan brillante. Como una nueva infancia.
No sé si tu destino es catalogar manuscritos,
si has sido bibliotecaria en Alejandría.
Un día vi cómo perseguías a un jabalí en Dordoña
(esa noche soñé con el Monarca Oscuro).
Podría hacerte un lecho de lirios o de rosas,
aunque preferiría cubrirte de alacranes.
Luego descifraríamos papiros mágicos y emblemas.
No sé cómo decirte lo mucho que te amo.
Hace siglos que desaparecieron los torneos.
Jesús sigue muriendo cada día. Hasta cuándo.
Pero Clodoveo decía que el Gólgota no sería famoso
si él hubiese estado allí, en Jerusalén, con sus francos...
Antes leíamos novelas bizantinas, escuchábamos discos,
no encendías jamás la luz en el desván.
Me parecía haber vivido dos veces los momentos
y bebía del suave terminarse de tus ojos.
Algunos dioses se nos antojaban ridículos:
Júpiter, por ejemplo, todos los que mandaban.
Pero las ninfas de las fuentes, los elfos, los dragones,
Mae West y Miriam Hopkins compensaban la perdida.
Hacer versos, nadar, dar de comer a un pájaro,
ejercer de sportwoman como Diana Palmer.
Buscábamos tesoros en el jardín de tus abuelos,
bajo ese sol de Heráclito que sigue sin ponerse,
con una Jolly Roger ceñida a la cintura,
saqueando glorietas y naufragando en la piscina.
Y ahora que está aquí, mi amor,
tú que eres todas las mujeres,
no sé si voy a ser capaz
de recordarte y recordarme.
Todos vivimos, a la postre,
en una especie de prisión
de la que no podemos salir,
en la que nadie puede entrar.
Pero consta en el Libro Único
que, a pesar de espinas y agujas,
nos amamos alguna vez
y nos amaremos tú y yo.
[i]"Elsinore" 1972[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2022
[i]для Аліси[/i]
Ти, я, кохання, верхи, на зімлілі
схили смерканням золотим
вертається журба, ти, я, тепло вогнів
серед пітьми, що затопила
півсвіту, пущені повіддя,
на рукаві два соколи, навколо
поля змагаються зі смертю,
відстоюючи літо і життя,
проти дверних запорів, проти шрамів,
проти мовчання, проти забуття,
проти соборів, де сховались
облудна скнарість, лиходійство,
ти, я, удвох шукаємо емоцій,
середньовічних, вічних, верхи,
прямуємо в нікуди, будуть
при кожнім кроці орхідеї ночі
рости за нами, падатиме в пил
на заході розмитий обрис сонця,
ти, я в країні, застланій туманом,
на конях верхи, два коханці,
які серця з'єднали прагненням
звитяги, блискавиць, світанків,
і скачемо в пітьму таємно,
немов розвінчані король і королева.
[i]Мадрид, 22 травня 2008 р.[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca PASEO VESPERTINO[/b]
[i] para Alicia[/i]
Tú y yo, amor, a caballo, por las suaves
laderas de un crepúsculo dorado
que vira a negro, tú y yo, luces tibias
frente a la oscuridad que va anegando
esta parte del mundo, rienda suelta,
sendos halcones en los puños, campo
a través, contra el tiempo de la muerte,
a favor de la vida y del verano,
contra cerrojos, contra cicatrices,
contra el silencio, contra el desamparo,
contra esos templos donde se refugian,
ávidos de mentiras, los malvados,
tú y yo solos en busca de emociones,
medievales y eternos, a caballo,
rumbo a ninguna parte, mientras brota
la orquídea de la noche a cada tranco
y queda atrás, hundiéndose en el polvo,
la borrosa silueta del ocaso,
tú y yo por los países de la bruma,
picando espuelas, dos enamorados
que unen sus corazones en la fronda
donde alumbran, gloriosos, los relámpagos,
y cabalgan oscuros por lo oscuro,
como un rey y una reina destronados.
[i]Madrid, 22 mayo 2008.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2022
Чому, якщо це не змінити, не провести нам час буття,
як лавр, злегка темніший за всяку
іншу зелень, з хвилястим краєм кожен лист
(мов вітру посмішка) – чому тоді
людське повинне – ховаючись від долі,
за долею тужити?..
О, не тому що в цьому щастя,
у цім хиткім передчутті близької втрати.
Не для допитливості чи вправляння серця,
яке колись бувало лавром...
Але тому що Тут-Буття важливе, і нам тому потрібне
усе існуюче, оця минущість, що дивовижно
випадає нам. Минущим, нам. Єдиний раз
для кожного, лиш раз. Єдиний раз, й ніколи більше.
Й ми теж єдиний раз. Ніколи знову. Цей раз настає.
Хай навіть тільки раз:
минуще настає, спалахує невідворотно.
І так ми підганяємо себе і звершень прагнемо,
це хочемо утримати в своїх простих руках,
у переповнених очах і у безмовнім серці.
Це спроба бути. Ким бути? Найкраще
все запам’ятати назавжди... Ах, що жаль залишати
у іншім відліку? Не споглядання, якому тут
неспішно вчився, і не діяння. Ні.
То ж біль. То ж Гніт-Буття,
любові тривалий досвід, - то ж
тільки мовчазне. Але пізніше,
під зорями, ну що: що краще безмовного.
Все ж подорожній не несе з гірського краю
в долину повні пригорщі землі, безмовний світ,
здобуте кожне слово правдиве, лазурне й золоте,
як тирлич(1). Ми тут, можливо, щоб назвати: дім,
ворота, міст, фонтан, вікно, глек, дерево плодове, -
не значиміші ніж: колона, вежа... але назвати, зрозумій,
о, так назвати, як речі самі ніколи
із глибин не скажуть. Хіба то не таємна хитрість
безмовної землі, коли вона закоханих охотить
своїми почуттями чарувати іншого?
Поріг: що він для двох
закоханих, для того щоб вони потроху
стирали вщент старий поріг на вході, вони,
услід за багатьма до них і до наступних... легко.
Тут Час висловлюваний, тут його вітчизна.
Скажи і визнай. Більше ніж оці
минущі речі, які осяжні, тому що в них
заміщене діяння, діяння без прояву.
Діяння під корою, яка готова лопнути, як тільки
всередині дозріє дія й встановиться границя інша.
Викута молотом
нашого серця, немов зубами,
мова, яка одначе
досі лишається благословляючою.
Слав всесвіт перед Ангелом(2), не змовкни, перед ним
не зможеш похвалитись сильнішим, більшим відчуттям; у світі,
де він чутливий відчуває, ти новачок. Тому йому
показуй простоту, що поставала з роду в рід,
жила як Наше, в руках і баченні.
Назви йому предмети. Він вражено завмре, як завмирав ти
в Римі перед канатчиком, чи перед гончарем поблизу Нілу.
Покажи йому, що щастя можна мати від речей, невинних, наших,
що сам невинний образ горючої біди наважиться
служити річчю, але в речах вмирає – й зникає
скрипкою в блаженнім потойбічнім світі. – Так розуміють
смерть наявні речі, її прославиш ти, мінливу,
насправді рятівну для нас Минущість.
Ми хочемо, ми мусимо їх змінювати повністю в серцях
– о, неперервно – в собі! Ким ми постанемо в кінці.
Земле, чи не цього хотіла ти: незримо
в нас воскресати? – Чи не така у тебе мрія,
невидимою бути щоразу? Земле! невидимою!
Що, крім Відродження, в твоїх невідворотних змінах?
Земле, кохана ти, я хочу. О повір, не треба більше
твоїх весен, аби мене скорити – однієї,
ах, вже єдиної в крові багато.
Безіменний з тобою я рішучий, здаля.
Завжди права була ти, і твоя свята ідея –
це смерть довірлива.
Глянь, я живу. Відколи? Ні дитинство, ні майбуття
не зменшуються... Незлічимі Буття
зароджуються у моєму серці.
[i](1)Тирлич – багаторічна рослина альпійських і субальпійських лугів
(2) „Ангел „Елегій” – це сутність, в якій перетворення видимого в невидиме, здійснюване нами, здається вже завершеним... це істота, відповідальна за розпізнання в невидимому вищого порядку реальності. І тому він „жахливий” для нас, що ми, люблячі і перетворюючі його, все ще чіпляємося за видиме” (Райнер Марія Рільке)[/i]
[b]Rainer Maria Rilke DIE NEUNTE ELEGIE[/b]
WARUM, wenn es angeht, also die Frist des Daseins
hinzubringen, als Lorbeer, ein wenig dunkler als alles
andere Grün, mit kleinen Wellen an jedem
Blattrand (wie eines Windes Lächeln) –: warum dann
Menschliches müssen – und, Schicksal vermeidend,
sich sehnen nach Schicksal?. . .
Oh, nicht, weil Glück ist,
dieser voreilige Vorteil eines nahen Verlusts.
Nicht aus Neugier, oder zur Übung des Herzens,
das auch im Lorbeer wäre . . . . .
Aber weil Hiersein viel ist, und weil uns scheinbar
alles das Hiesige braucht, dieses Schwindende, das
seltsam uns angeht. Uns, die Schwindendsten. Ein Mal
jedes, nur ein Mal. Ein Mal und nichtmehr. Und wir auch
ein Mal. Nie wieder. Aber dieses
ein Mal gewesen zu sein, wenn auch nur ein Mal:
irdisch gewesen zu sein, scheint nicht widerrufbar.
Und so drängen wir uns und wollen es leisten,
wollens enthalten in unsern einfachen Händen,
im überfüllteren Blick und im sprachlosen Herzen.
Wollen es werden. – Wem es geben? Am liebsten
alles behalten für immer . . . Ach, in den andern Bezug,
wehe, was nimmt man hinüber? Nicht das Anschaun, das hier
langsam erlernte, und kein hier Ereignetes. Keins.
Also die Schmerzen. Also vor allem das Schwersein,
also der Liebe lange Erfahrung, – also
lauter Unsägliches. Aber später,
unter den Sternen, was solls: die sind besser unsäglich.
Bringt doch der Wanderer auch vom Hange des Bergrands
nicht eine Hand voll Erde ins Tal, die Allen unsägliche, sondern
ein erworbenes Wort, reines, den gelben und blaun
Enzian. Sind wir vielleicht hier, um zu sagen: Haus,
Brücke, Brunnen, Tor, Krug, Obstbaum, Fenster, –
höchstens: Säule, Turm . . . aber zu sagen, verstehs,
oh zu sagen so, wie selber die Dinge niemals
innig meinten zu sein. Ist nicht die heimliche List
dieser verschwiegenen Erde, wenn sie die Liebenden drängt,
daß sich in ihrem Gefühl jedes und jedes entzückt?
Schwelle: was ists für zwei
Liebende, daß sie die eigne ältere Schwelle der Tür
ein wenig verbrauchen, auch sie, nach den vielen vorher
und vor den Künftigen . . . ., leicht.
Hier ist des Säglichen Zeit, hier seine Heimat.
Sprich und bekenn. Mehr als je
fallen die Dinge dahin, die erlebbaren, denn,
was sie verdrängend ersetzt, ist ein Tun ohne Bild.
Tun unter Krusten, die willig zerspringen, sobald
innen das Handeln entwächst und sich anders begrenzt.
Zwischen den Hämmern besteht
unser Herz, wie die Zunge
zwischen den Zähnen, die doch,
dennoch, die preisende bleibt.
Preise dem Engel die Welt, nicht die unsägliche, ihm
kannst du nicht großtun mit herrlich Erfühltem; im Weltall,
wo er fühlender fühlt, bist du ein Neuling. Drum zeig
ihm das Einfache, das von Geschlecht zu Geschlechtern gestaltet,
als ein Unsriges lebt, neben der Hand und im Blick.
Sag ihm die Dinge. Er wird staunender stehn; wie du standest
bei dem Seiler in Rom, oder beim Töpfer am Nil.
Zeig ihm, wie glücklich ein Ding sein kann, wie schuldlos und unser,
wie selbst das klagende Leid rein zur Gestalt sich entschließt,
dient als ein Ding, oder stirbt in ein Ding –, und jenseits
selig der Geige entgeht. – Und diese, von Hingang
lebenden Dinge verstehn, daß du sie rühmst; vergänglich,
traun sie ein Rettendes uns, den Vergänglichsten, zu.
Wollen, wir sollen sie ganz im unsichtbarn Herzen verwandeln
in – o unendlich – in uns! Wer wir am Ende auch seien.
Erde, ist es nicht dies, was du willst: unsichtbar
in uns erstehn? – Ist es dein Traum nicht,
einmal unsichtbar zu sein? – Erde! unsichtbar!
Was, wenn Verwandlung nicht, ist dein drängender Auftrag?
Erde, du liebe, ich will. Oh glaub, es bedürfte
nicht deiner Frühlinge mehr, mich dir zu gewinnen –, einer,
ach, ein einziger ist schon dem Blute zu viel.
Namenlos bin ich zu dir entschlossen, von weit her.
Immer warst du im Recht, und dein heiliger Einfall
ist der vertrauliche Tod.
Siehe, ich lebe. Woraus? Weder Kindheit noch Zukunft
werden weniger . . . . . Überzähliges Dasein
entspringt mir im Herzen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022
Вже не хвала, ні, не хвала, голос зростаючий,
природи твоєї крик; ти дійсно кликав дзвінко, наче птах,
коли збігає його час, голосніше, ледь не забувши,
що він стурбований самець, а серце дано йому
не тільки для радості у рідних небесах. Ти, як і він, так
хочеш кликати, не тихше, - щоб, ще не бачена,
твоя подруга почула і боязко у відповідь
повільно пробудилася і відігріта почутим, -
взаємністю палала на осмілілі твої бажання.
О, і весну я розумію - тут немає місця,
куди не долинає благовіст її звуків. Спочатку
цей тихий запитальний гомін, підсилений мовчанням,
повсюди шириться погожим світлим днем.
Потім каскади наростають, каскади запрошень в омріяний
Храм Майбуття; - там щебети, фонтани,
які б'ють вгору струменями і в падінні являють
давно обіцяну гру водограю... І літо настає.
Не тільки всі ранки літа, - не тільки
вони переростають в день, і на світанку сяють.
Не тільки дні з ласкавим цвітом, й над ним
зростаючі дерева, могутні і міцні.
Не тільки благоговіння цих розквітлих сил,
не тільки стежки, не тільки вечірні сіножаті,
не тільки подих ясності буття услід за пізньою грозою,
надвечір не тільки близькість сну і осені...
але ночі! Але величні літні
ночі, але зорі, земні зорі.
О колись померти й пізнавати їх нескінченно,
усі зірки: але як, як, як їх забути!
Поглянь, ось я покликав кохану. Та не лише вона
прийшла... Явилася майже похована в могилі
і зупинилась дівчина... Хіба я прогоню її,
яка прийшла на зов? Хто тоне, той завжди
шукає сушу. - Її діти споріднену, осягнену,
зворушуючу суть поширять посеред багатьох.
Не думаю, що доля - це більше, ніж омани дитинства;
як часто обганяли ви своїх коханих, захекавшись,
захекавшись від радісного бігу, в нікуди, ні за чим.
Чудове Тут-Буття. Дівчата, ви це знали, навіть ви,
у кого його забрали, відправили на дно - вас, у найгірші
закапелки вулиць, у гнійники чи в смітники
відкриті. Колись у кожної був час, можливо не
весь час, єдина мірка часу, майже мить
поміж двох хвиль, - у них було буття. У всіх. Вени наповнені буттям.
Тільки нам так легко пам'ятати, що наш сусід-насмішник
не помічає і не заздрить. Очевидно нам
захочеться піднятися туди, де наше щастя більш помітне,
але його зазнати неможливо, якщо ми змінюємо суть.
Ніколи, кохана, світ не був таким, яким зсередини здавався.
Тут наш світ мінливий і завжди зникаючий
поволі зовні. Там де колись стояв надійний дім,
розкинулося фантастичне творіння, химерне, в повній
відповідності з Ймовірністю, як поставало в задумах.
Сила багатої уяви творить у дусі часу, неясне,
наче натхненне, прагнення у виграші завжди.
Воно не береже святині. Це марнотратство серця
приховуємо мовчки. Так, коли ми щось здобудемо,
як і належить, на колінах вимолимо річ -
вона стає незмінюваною, і віднині невидимою.
Ще більше невидимою, щоб цілком без зиску
в собі творити з неї найвеличніші колони й статуї!
Кожен незрозумілий порух світу приносить таке нещастя,
якого не було в минулому і ще не відчувалося в майбутньому.
Тому що ближнє далеко від людей. Нам не слід
тривожитися цим. Міцніє наша захищеність,
її знайомий вигляд. - це колись постало перед людьми,
у центрі долі постало, у руйнівному центрі
Невідання-Куди постало, як суще, і зривало
для себе зорі у незворушнім небі. Ангеле (1),
тобі я покажу це, там! твоєму спогляданню
постане це врятоване наприкінці, нарешті сміливо.
В колонах, сфінксі, пілонах, натхненнім різьбленні
з померлих сірих міст або з чужих соборів.
Чи це не диво? О, Ангеле, дивуйся, бо ми є,
О ти, Величний, знай, ми досягли цього, мій подих
не достатній для хвали. Та все ж ми
не втрачали простір, цей доручений, цей
наш простір. (Який повинен бути страшенно великим,
бо за тисячоліття не переповнився він нашим відчуванням.)
Але була велична вежа, чи не правда? О Ангеле, це ж правда -
велична навіть поруч із тобою? Шартр (2) був величним - і музика
підносилася вгору і перевершувала нас. Все ж навіть
любляча - о, одинока перед нічним вікном...
не досягає твоїх колін -?
Не думай, що тебе я славлю.
Ангеле, й тебе я славив теж. Ти не явився.
Бо заклик мій завжди був на дорозі туди; а ти супротив
течії не можеш йти. Простягнута рука є закликом моїм. І для підтримки
згори відкритою рукою залишиться для тебе
відкритою, як засторога й захист,
незбагненно, задалеко.
[i](1)"Ангел "Елегій" - це така істота, для якої, здається, завершилося перетворення видимого в невидиме, яке здійснюємо ми... це істота, яка ручається за розпізнавання в невидимому вищого порядку реальності. І тому він "жахливий" для нас, оскільки ми, люблячі і претворюючі його, все ще хапаємося за видиме" (Райнер Марія Рільке)
(2)Шартрський собор - католицький кафедральний собор у місті Шартр (90 км від Парижа) являється одним з шедеврів готичної архітектури.
[/i]
[b]Rainer Maria Rilke DIE SIEBENTE ELEGIE[/b]
WERBUNG nicht mehr, nicht Werbung, entwachsene Stimme,
sei deines Schreies Natur; zwar schrieest du rein wie der Vogel,
wenn ihn die Jahreszeit aufhebt, die steigende, beinah vergessend,
daß er ein kümmerndes Tier und nicht nur ein einzelnes Herz sei,
das sie ins Heitere wirft, in die innigen Himmel. Wie er, so
würbest du wohl, nicht minder –, daß, noch unsichtbar,
dich die Freundin erführ, die stille, in der eine Antwort
langsam erwacht und über dem Hören sich anwärmt, –
deinem erkühnten Gefühl die erglühte Gefühlin.
O und der Frühling begriffe –, da ist keine Stelle,
die nicht trüge den Ton der Verkündigung. Erst jenen kleinen
fragenden Auflaut, den, mit steigernder Stille,
weithin umschweigt ein reiner bejahender Tag.
Dann die Stufen hinan, Ruf-Stufen hinan, zum geträumten
Tempel der Zukunft –; dann den Triller, Fontäne,
die zu dem drängenden Strahl schon das Fallen zuvornimmt
im versprechlichen Spiel . . . . Und vor sich, den Sommer.
Nicht nur die Morgen alles des Sommers –, nicht nur
wie sie sich wandeln in Tag und strahlen vor Anfang.
Nicht nur die Tage, die zart sind um Blumen, und oben,
um die gestalteten Bäume, stark und gewaltig.
Nicht nur die Andacht dieser entfalteten Kräfte,
nicht nur die Wege, nicht nur die Wiesen im Abend,
nicht nur, nach spätem Gewitter, das atmende Klarsein,
nicht nur der nahende Schlaf und ein Ahnen, abends . . .
sondern die Nächte! Sondern die hohen, des Sommers,
Nächte, sondern die Sterne, die Sterne der Erde.
O einst tot sein und sie wissen unendlich,
alle die Sterne: denn wie, wie, wie sie vergessen!
Siehe, da rief ich die Liebende. Aber nicht sie nur
käme . . . Es kämen aus schwächlichen Gräbern
Mädchen und ständen . . . Denn wie beschränk ich,
wie, den gerufenen Ruf? Die Versunkenen suchen
immer noch Erde. – Ihr Kinder, ein hiesig
einmal ergriffenes Ding gälte für viele.
Glaubt nicht, Schicksal sei mehr, als das Dichte der Kindheit;
wie überholtet ihr oft den Geliebten, atmend,
atmend nach seligem Lauf, auf nichts zu, ins Freie.
Hiersein ist herrlich. Ihr wußtet es, Mädchen, ihr auch,
die ihr scheinbar entbehrtet, versankt –, ihr, in den ärgsten
Gassen der Städte, Schwärende, oder dem Abfall
Offene. Denn eine Stunde war jeder, vielleicht nicht
ganz eine Stunde, ein mit den Maßen der Zeit kaum
Meßliches zwischen zwei Weilen –, da sie ein Dasein
hatte. Alles. Die Adern voll Dasein.
Nur, wir vergessen so leicht, was der lachende Nachbar
uns nicht bestätigt oder beneidet. Sichtbar
wollen wirs heben, wo doch das sichtbarste Glück uns
erst zu erkennen sich giebt, wenn wir es innen verwandeln.
Nirgends, Geliebte, wird Welt sein, als innen. Unser
Leben geht hin mit Verwandlung. Und immer geringer
schwindet das Außen. Wo einmal ein dauerndes Haus war,
schlägt sich erdachtes Gebild vor, quer, zu Erdenklichem
völlig gehörig, als ständ es noch ganz im Gehirne.
Weite Speicher der Kraft schafft sich der Zeitgeist, gestaltlos
wie der spannende Drang, den er aus allem gewinnt.
Tempel kennt er nicht mehr. Diese, des Herzens, Verschwendung
sparen wir heimlicher ein. Ja, wo noch eins übersteht,
ein einst gebetetes Ding, ein gedientes, geknietes –,
hält es sich, so wie es ist, schon ins Unsichtbare hin.
Viele gewahrens nicht mehr, doch ohne den Vorteil,
daß sie's nun innerlich baun, mit Pfeilern und Statuen, größer!
Jede dumpfe Umkehr der Welt hat solche Enterbte,
denen das Frühere nicht und noch nicht das Nächste gehört.
Denn auch das Nächste ist weit für die Menschen. Uns soll
dies nicht verwirren; es stärke in uns die Bewahrung
der noch erkannten Gestalt. – Dies stand einmal unter Menschen,
mitten im Schicksal stands, im vernichtenden, mitten
im Nichtwissen-Wohin stand es, wie seiend, und bog
Sterne zu sich aus gesicherten Himmeln. Engel,
dir noch zeig ich es, da! in deinem Anschaun
steht es gerettet zuletzt, nun endlich aufrecht.
Säulen, Pylone, der Sphinx, das strebende Stemmen,
grau aus vergehender Stadt oder aus fremder, des Doms.
War es nicht Wunder? O staune, Engel, denn wir sinds,
wir, o du Großer, erzähls, daß wir solches vermochten, mein Atem
reicht für die Rühmung nicht aus. So haben wir dennoch
nicht die Räume versäumt, diese gewährenden, diese
unseren Räume. (Was müssen sie fürchterlich groß sein,
da sie Jahrtausende nicht unseres Fühlns überfülln.)
Aber ein Turm war groß, nicht wahr? O Engel, er war es, –
groß, auch noch neben dir? Chartres war groß –, und Musik
reichte noch weiter hinan und überstieg uns. Doch selbst nur
eine Liebende –, oh, allein am nächtlichen Fenster . . . .
reichte sie dir nicht ans Knie –?
Glaub nicht, daß ich werbe.
Engel, und würb ich dich auch! Du kommst nicht. Denn mein
Anruf ist immer voll Hinweg; wider so starke
Strömung kannst du nicht schreiten. Wie ein gestreckter
Arm ist mein Rufen. Und seine zum Greifen
oben offene Hand bleibt vor dir
offen, wie Abwehr und Warnung,
Unfaßlicher, weitauf.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022
[i] За перекладом О. Гітовича[/i]
Дикий гусь
одиноко кружляє,
В його криках
печаль і тривога,
Він відстав,
але вірить, що зграя
Не покине,
згадає про нього.
Все здається,
гукає своїх недарма,
Що почується
відповідь з неба...
Але тільки ворона,
істота дурна,
Своїм карканням
кличе до себе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2022
[i]За перекладом О. Гітовича[/i]
Прилітають сюди
дикі гуси за тисячі лі,
Ось у вирій на північ
вони повертаються знову.
Я дивлюсь на них,
на прибульців з чужої землі,
Що за парою пара
рушають в дорогу сувору.
Їх вже мало лишилось
на плесах річок і озер,
Різко в небі кричать,
що мій друг ще напише
Що обіцяний лист
ще на крилах вони принесуть.
Все це, друже мій,
казка красива, не більше
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2022
І смерть не буде панувати (1)
Будуть з мерцем оголеним єдині
Місяць на обрії й розвіяна людина;
Як їхні білі кості стануть тліном,
У ліктях і ступнях засяють зорі;
Хоч божевільні, повернеться розум.
Хоч в морі втоплені, постануть знову;
Хоч зникнуть люблячі, любов не зникне.
І смерть не буде панувати.
І смерть не буде панувати.
У саван моря не загорнуть мертвих,
Їм більше не лежати в цій могилі;
Не рватимуть на дибі сухожилля,
Прикутих до коліс не четвертують;
Не розірвуть в руках їх віру навпіл (2),
І зла єдиноріг ударить мимо;
Все, що розколоте, не розіб’ється;
І смерть не буде панувати.
І смерть не буде панувати.
Не будуть чайки в вуха їм ридати,
Не будуть хвилі бити в берег моря;
Де квіти маяли, не будуть квіти
На стук дощу голівки піднімати;
Хоч божевільні, та як гвозді мертві (3),
Їх голови штовхають маргаритки (4);
До сонця рвуться, доки зірвуть сонце,
І смерть не буде панувати.
[i](1) „знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, смерть над Ним не панує вже більше!” (Біблія Новий заповіт, Послання Апостола Павла До Римлян 6:9, переклад І.Хоменка)
(2) Після Тайної Вечері Христос пішов молитися в Гетсиманський сад. Його слова, звернені до учнів, які мали наглядати, але заснули: „Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне.” (Біблія Новий заповіт, Євангеліє від Матея 26:41, переклад І.Хоменка).
Можливо, Ділан каже, що тримають віру слабкі людські руки, тому віра розривається надвоє, навпіл.
(3) Ідіома „бути мертвим, як цвях”, варіант”бути мертвим, як дверний цвях”
(4) Ідіома „штовхати маргаритки” означає, бути мертвим, лежати під землею і звідти давати рости маргариткам
[/i]
[b]Thomas Dylan AND DEATH SHALL HAVE NO DOMINION[/b]
And death shall have no dominion.
Dead man naked they shall be one
With the man in the wind and the west moon;
When their bones are picked clean and the clean bones gone,
They shall have stars at elbow and foot;
Though they go mad they shall be sane,
Though they sink through the sea they shall rise again;
Though lovers be lost love shall not;
And death shall have no dominion.
And death shall have no dominion.
Under the windings of the sea
They lying long shall not die windily;
Twisting on racks when sinews give way,
Strapped to a wheel, yet they shall not break;
Faith in their hands shall snap in two,
And the unicorn evils run them through;
Split all ends up they shan't crack;
And death shall have no dominion.
And death shall have no dominion.
No more may gulls cry at their ears
Or waves break loud on the seashores;
Where blew a flower may a flower no more
Lift its head to the blows of the rain;
Though they be mad and dead as nails,
Heads of the characters hammer through daisies;
Break in the sun till the sun breaks down,
And death shall have no dominion.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2022
Трикутна зірка, вісниця Начала,
Всміхнулась світлом на пустім обличчі,
Суком кістлявим небо пронизала,
Суть роздвоїлась, сонце народила,
І, пропаливши круг в кругах космічних,
Вир з раю й пекла закрутила.
Началом стали письмена бліді,
Із трьох складів, сіяючі, як сміх,
Дзеркально відображені в воді,
Різьбився місяця чеканний лик;
Кров з дерева хреста текла, й Грааль,
Залишив слід, торкнувшись хмар.
Началом став вогонь животворящий,
Що спалахнув від іскор блискавиці,
Багрець триокий розцвітав незрячо,
Зродилося життя, пливло морями,
Коріння спрагле рвало землю й камінь,
Єлей містичний повнив трави.
Началом стало слово, саме слово,
Яке із нерушимих сутей світла
Всі сутності створило в пустоті;
Із затуманених підвалин Духу
Постало слово віще, що в любові
Народжень і смертей основа.
Началом стали замисли творця,
Який просте в складному об’єднав.
Услід за мить дробилися сонця;
За мить наповнив вен тремтливі фільтри
Ток крові і розніс в потоках світла
Незграбне втілення любові.
[b]Thomas Dylan IN THE BEGINNING[/b]
In the beginning was the three-pointed star,
One smile of light across the empty face,
One bough of bone across the rooting air,
The substance forked that marrowed the first sun,
And, burning ciphers on the round of space,
Heaven and hell mixed as they spun.
In the beginning was the pale signature,
Three-syllabled and starry as the smile,
And after came the imprints on the water,
Stamp of the minted face upon the moon;
The blood that touched the crosstree and the grail
Touched the first cloud and left a sign.
In the beginning was the mounting fire
That set alight the weathers from a spark,
A three-eyed, red-eyed spark, blunt as a flower,
Life rose and spouted from the rolling seas,
Burst in the roots, pumped from the earth and rock
The secret oils that drive the grass.
In the beginning was the word, the word
That from the solid bases of the light
Abstracted all the letters of the void;
And from the cloudy bases of the breath
The word flowed up, translating to the heart
First characters of birth and death.
In the beginning was the secret brain.
The brain was celled and soldered in the thought
Before the pitch was forking to a sun;
Before the veins were shaking in their sieve,
Blood shot and scattered to the winds of light
The ribbed original of love.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2022
Життя - єдиний спосіб обростати листям,
хапати повітря на піску, злітати на крилах,
бути псом, або гладити його тепле хутро,
відрізняти біль від усього, що не є ним,
включатися в події, бути на виду,
шукати найменшу з помилок.
Виняткова можливість запам'ятати на мить
про що розговорилися при вимкненому світлі,
й принаймі хоча би раз спіткнутися об камінь,
промокнути під якимсь дощем, загубити ключі в траві,
проводжати поглядом іскру на вітрі,
і незмінно не знати чогось важливого.
[b]Wisława Szymborska Notatka [/b]
Życie – jedyny sposób, żeby obrastać liśćmi,
łapać oddech na piasku, wzlatywać na skrzydłach,
być psem, albo pogłaskać go po ciepłej sierści,
odróżniać ból od wszystkiego, co nim nie jest,
mieścić się w wydarzeniach, podziewać w widokach,
poszukiwać najmniejszej między omyłkami.
Wyjątkowa okazja, żeby przez chwilę pamiętać,
o czym się rozmawiało przy zgaszonej lampie,
i żeby raz przynajmniej potknąć się o kamień,
zmoknąć na którymś deszczu, zgubić klucze w trawie,
i wodzić wzrokiem za iskrą na wietrze,
i bez ustanku czegoś ważnego nie wiedzieć.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2022
Одностороннє знайомство між мною і вами
розвивається не найгірше.
Я знаю це листок, пелюстка, колос, шишка, стебло,
і що з вами діється в квітні, а що в грудні.
Хоча моя зацікавленість без взаємності,
я навмисне схиляюся до деяких з вас,
а до деяких з вас задираю голову.
У вас мої імена:
клен, лопух, переліска,
вереск, ялівець, омела, незабудка,
а ви мене не звете ніяк.
Ми разом подорожуємо.
Зрештою під час спільних подорожей
обмінюються зауваженнями хоча б про погоду,
або про станції, які швидко проминають.
Тем не забракло б, бо в нас багато спільного.
Та сама зірка тримає нас у межах досяжності.
Ми відкидаємо тіні на тих самих правах,
Намагаємося розуміти кожен у свій спосіб,
а те, чого не розуміємо, теж подібне.
Я поясню, як зможу, тільки запитуйте:
Що це таке дивитися очима,
чому б'ється моє серце
і чому моє тіло не має коріння.
Але як відповідати на не задані питання,
якщо на додачу будучи кимось
для вас я швидше ніхто.
Підлісок, ліс, луг і очерет -
все, що вам кажу, це монолог,
і ви його не чуєте.
Розмова з вами потрібна і неможлива.
нагальна в житті поспішливому
і відкладена на ніколи.
[b]Wisława Szymborska MILCZENIE ROŚLIN[/b]
Jednostronna znajomość między mną a wami
rozwija się nie najgorzej.
Wiem co listek, co płatek, kłos, szyszka, łodyga,
i co się z wami dzieje w kwietniu, a co w grudniu.
Chociaż moja ciekawość jest bez wzajemności,
nad niektórymi schylam się specjalnie,
a ku niektórym z was zadzieram głowę.
Macie u mnie imiona:
klon, łopian, przylaszczka,
wrzos, jałowiec, jemioła, niezapominajka,
a ja u was żadnego.
Podróż nasza jest wspólna.
W czasie wspólnych podróży rozmawia się przecież,
wymienia się uwagi choćby o pogodzie,
albo o stacjach mijanych w rozpędzie.
Nie brakłoby tematów, bo łączy nas wiele.
Ta sama gwiazda trzyma nas w zasięgu.
Rzucamy cienie na tych samych prawach.
Próbujemy coś wiedzieć, każde na swój sposób,
a to, czego nie wiemy, to też podobieństwo.
Objaśnię jak potrafię, tylko zapytajcie:
co to takiego oglądać oczami,
po co serce mi bije
i czemu moje ciało nie zakorzenione.
Ale jak odpowiadać na niestawiane pytania,
jeśli w dodatku jest się kimś
tak bardzo dla was nikim.
Porośla, zagajniki, łąki i szuwary -
wszystko, co do was mówię, to monolog,
i nie wy go słuchacie.
Rozmowa z wami konieczna jest i niemożliwa.
Pilna w życiu pospiesznym
i odłożona na nigdy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2022
Кажуть кохання - це діти,
Або - кохання, мов птиця,
Або - любов править світом,
Або - любов небилиця.
Я запитав у сусіда,
Чимало він бачив і знав,
Дружина зиркнула грізно,
Й нічого він не розказав.
Можливо, любов наче пара піжамна,
Як шинка в вегетаріанськім готелі?
Чи запахом схожа на запахи лами,
Можливо, що лами для когось приємні.
Вона як з шипшини колючі паркани,
Чи може м’яка, наче ковдра пухова?
По краю округла, чи гостра аж ранить?
О розкажи мені правдиво про любов.
Пишуть в книгах історичних
Загадкові криптограми,
На шляхах трансатлантичних
Тема ця доволі знана.
Тему цю знайшов в записці,
На столі у самовбивці,
Хтось сліди її залишив
На сидіннях залізниці.
Чи виє вона як голодна вівчарка,
Чи громом гримить, як оркестр воєнний?
Можливо, влаштує величну виставу
На пилці звичайній або на Стейнвеї?
Горланити буде на буйній вечірці?
Чи тихо зітхає під твори класичні?
Затихнути може, чи здатна спиниться?
О розкажи мені правдиво про любов.
Зазирнув я у альтанку,
Може там хтось загубив;
Був на Темзі в Майденхеді,
Брайтон бризом освіжив.
Чорні щось дрозди співали,
Щось повідали тюльпани;
Може з курника втікала*,
Чи сховалась під диваном.
Можливо обличчя ховає за маску?
Чи валить в недузі, як качка морська?
Чи час свій вона витрачає на скачках?
Чи може в рядки розставляє слова?
Чи тихо рахує свої капітали?
Чи думки просякнуті патріотизмом?
Чи має пригоди кумедні й вульгарні?
О розкажи мені правдиво про любов.
І так про появу свою попередить,
Як ніс вибирати не кличуть нікого?
Можливо, постукає вранці у двері,
Чи ввійде в автобус й наступить на ногу?
Вітання її будуть чемні чи грубі?
Чи прийде і піде, як зміна погоди?
Чи в свято вона перетворює будні?
О розкажи мені правдиво про любов.
* - мультфільм "Втеча з курника" [url=""]https://eneyida.tv/4296-vtecha-z-kurnyka.html[/url]
[b]Wystan Hugh Auden O TELL ME THE TRUTH ABOUT LOVE[/b]
Some say love's a little boy,
And some say it's a bird,
Some say it makes the world go around,
Some say that's absurd,
And when I asked the man next-door,
Who looked as if he knew,
His wife got very cross indeed,
And said it wouldn't do.
Does it look like a pair of pyjamas,
Or the ham in a temperance hotel?
Does its odour remind one of llamas,
Or has it a comforting smell?
Is it prickly to touch as a hedge is,
Or soft as eiderdown fluff?
Is it sharp or quite smooth at the edges?
O tell me the truth about love.
Our history books refer to it
In cryptic little notes,
It's quite a common topic on
The Transatlantic boats;
I've found the subject mentioned in
Accounts of suicides,
And even seen it scribbled on
The backs of railway guides.
Does it howl like a hungry Alsatian,
Or boom like a military band?
Could one give a first-rate imitation
On a saw or a Steinway Grand?
Is its singing at parties a riot?
Does it only like Classical stuff?
Will it stop when one wants to be quiet?
O tell me the truth about love.
I looked inside the summer-house;
It wasn't over there;
I tried the Thames at Maidenhead,
And Brighton's bracing air.
I don't know what the blackbird sang,
Or what the tulip said;
But it wasn't in the chicken-run,
Or underneath the bed.
Can it pull extraordinary faces?
Is it usually sick on a swing?
Does it spend all its time at the races,
or fiddling with pieces of string?
Has it views of its own about money?
Does it think Patriotism enough?
Are its stories vulgar but funny?
O tell me the truth about love.
When it comes, will it come without warning
Just as I'm picking my nose?
Will it knock on my door in the morning,
Or tread in the bus on my toes?
Will it come like a change in the weather?
Will its greeting be courteous or rough?
Will it alter my life altogether?
O tell me the truth about love.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2022
Час нічого не скаже, а я б розказав,
Час лиш ціну назве, яку треба сплатити;
Я про це розповів би, аби тільки знав.
Чому плачемо ми від фіглярських вистав,
Чи спіткаємось в танці, як грають музики,
Час нічого не скаже, а я б розказав.
Не записані долі, щоб хтось їх читав,
Я кохав тебе більше, ніж можна посміти,
Я про це розповів би, аби тільки знав.
Коли вітер нізвідки наносить удар,
Це причина, чом листю доводиться гнити;
Час нічого не скаже, а я б розказав.
Кущ трояндовий, мабуть, коли розквітав,
Теж хотів би назавжди таким залишитись;
Я про це розповів би, аби тільки знав.
Леви встануть і підуть, я це допускав,
Доведеться струмки і солдат відпустити;
Чи розкаже те час, що тобі розказав?
Я про це розповів би, аби тільки знав.
[b]Wystan Hugh Auden IF I COULD TELL YOU… [/b]
Time will say nothing but I told you so,
Time only knows the price we have to pay;
I could tell you I would let you know.
If we should weep when clowns put on their show,
If we should stumble when musicians play,
Time will say nothing but I told you so.
There are no fortunes to be told, although,
Because I love you more than I can say,
If I could tell you I would let you know.
The winds must come from somewhere when the blow,
There must be reasons why the leaves decay;
Time will say nothing but I told you so.
Perhaps the roses really want to grow,
The vision seriously intends to stay;
If I could tell you I would let you know.
Suppose the lions all get up and go,
And all the brooks and soldiers run away;
Will Time say nothing but I told you so?
If I could tell you I would let you know.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2022
Ось воно, знов весна
і я доволі молода людина!
Я спізнююся з моїм співом.
Цей горобець із чорним "дощиком" на грудях
Свої каденції співав два тижні тому:
Від чого защеміло моє серце?
Трава на заднім ґанку
густа і соковита.
Являють старі клени
на вітах коричневі і жовті метелики-квітки.
Висить в блакиті місяць
у надвечір'я над болотом.
Я спізнююся з моїм співом.
[b]William Carlos Williams THE LATE SINGER[/b]
Here it is spring again
and I still a young man!
I am late at my singing.
The sparrow with the black rain on his breast
has been at his cadenzas for two weeks past:
What is it that is dragging at my heart?
The grass by the back door
is stiff with sap.
The old maples are opening
their branches of brown and yellow moth-flowers.
A moon hangs in the blue
in the early afternoons over the marshes.
I am late at my singing.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022
Безмежне й сиве, небо
це подоба
всіх тих, у кого дні
безмежні й сиві, і -
У високій висохлій траві
козел, роздувши
ніздрі, шукає слід.
- мої думки витають у повітрі,
але хто я?..
І серце вражене тремтить
від думки про кохання,
безмежне й сиве,
що тихо тужить наді мною.
[b]William Carlos Williams THE DESOLATE FIELD[/b]
Vast and gray, the sky
is a simulacrum
to all but him whose days
are vast and gray, and—
In the tall, dried grasses
a goat stirs
with nozzle searching the ground.
—my head is in the air
but who am I…?
And amazed my heart leaps
at the thought of love
vast and gray
yearning silently over me.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022
Там, де колись твоєї видимості води
В мені крутили вири, зітхає твоя суха душа,
Не відкриває мрець своїх очей;
Там, де колись крізь твою кригу водяник
Здіймав своє волосся, засипав сіллю
Суховій ікру й коріння.
Там, де колись твої дитячі петлі в’язав
Припливів стрій, проходить
Юний руйнівник,
Хитають тихо леза ножиць змащених,
Зрізають русла твоїх джерел,
І падають покоси мокрі вниз.
Твоїх припливів відлік непомітно
На дні кохання в травах обірвався;
Кохання трави висохли;
Снують там круг твого каміння
Дитячі тіні, які про свої втрати
Виплакують дельфіновому морю.
Сухі, як склеп, твої оманливі повіки
Не зімкнуться, доки чарують потоки
Розуму на небі і землі;
Повинні бути тут корали на твоєму дні,
Повинні бути тут в твоїх припливах змії,
Доки всі боги моря не помруть.
[i]18/03/1934 рр.
Про цей вірш у січневому листі за 1934 рік Томас Ділан пише: «Я хочу забути все, що написав раніше, і почати з початку з новим відчуттям чуда, без моєї колишньої похмурості, позбавитися ускладненості, вона хвороблива».
Море завжди поряд з Томасом Діланом. Воно символ життя, смерті, часу. Воно задає стиль і музичний ритм незвичайної романтичної образності. Сюрреалістичний образ вмираючого і воскрешаючого моря - це образ кохання? Море надто потужне, щоб дозволити смерті себе вбити. Все неоднозначно…[/i]
[b]Thomas Dylan WHERE ONCE THE WATERS OF YOUR FACE[/b]
Where once the waters of your face
Spun to my screws, your dry ghost blows,
The dead turns up its eye;
Where once the mermen through your ice
Pushed up their hair, the dry wind steers
Through salt and root and roe.
Where once your green knots sank their splice
Into the tided cord, there goes
The green unraveller,
His scissors oiled, his knife hung loose
To cut the channels at their source
And lay the wet fruits low.
Invisible, your clocking tides
Break on the lovebeds of the weeds;
The weed of love’s left dry;
There round about your stones the shades
Of children go who, from their voids,
Cry to the dolphined sea.
Dry as a tomb, your coloured lids
Shall not be latched while magic glides
Sage on the earth and sky;
There shall be corals in your beds,
There shall be serpents in your tides,
Till all our sea-faiths die.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022
Поселилась незнайомка
У покоях мого дому, де не ладять з головою,
Божевільна, наче птах,
Запирає на ніч двері вкритим пір’ям рук крилом.
У постелі лабіринти
Зманить небозвід над домом і напустить в нього хмар.
То покличе мандрувати у жахаючих кімнатах,
Де розгулюють померлі,
То в уявні океани чоловікових палат.
Той, хто нею володіє.
Здатен, як манливе світло, проникати через стіни.
Одержима небесами.
Чи гуляє серед бруду, чи засне в тісній канаві,
Скрізь вона, як мрія, вільна,
Оросили мої сльози божевільну сцену мандрів.
Її руки дивним світлом променяться неперервно,
Я, дивуюся, як вперше,
Що спалахують від нього і горять на небі зорі.
[i]Цей вірш – гімн шлюбу, написаний у квітні 1941 року після одруження з Кейтлін. Жінка-птах - постійний символічний образ всеохоплюючої Любові. Слово Asylum перекладається не тільки як божевільня, але й як пристанище, прихисток.
[/i]
[b]Thomas Dylan LOVE IN THE ASYLUM[/b]
A stranger has come
To share my room in the house not right in the head,
A girl mad as birds
Bolting the night of the door with her arm her plume.
Strait in the mazed bed
She deludes the heaven-proof house with entering clouds
Yet she deludes with walking the nightmarish room,
At large as the dead,
Or rides the imagined oceans of the male wards.
She has come possessed
Who admits the delusive light through the bouncing wall,
Possessed by the skies
She sleeps in the narrow trough yet she walks the dust
Yet raves at her will
On the madhouse boards worn thin by my walking tears.
And taken by light in her arms at long and dear last
I may without fail
Suffer the first vision that set fire to the stars.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022
Дослідники з майбутніх століть,
Прийдіть, я покажу вам, що ховає цей незворушний вигляд, я
розповім вам, що про мене говорити,
Надрукуйте моє ім’я та повісьте портрет мій, як найніжнішого коханця,
Який був закоханий в друга і якого ніжно кохав його друг,
Того, хто пишався не своїми піснями, а безмежним в собі океаном любові,
і лив її щедро на всіх,
Хто часто блукав по дорогах самотніх і мріяв про любого друга, своє кохання,
Хто з другом в розлуці часто сумно лежав уночі безсонний,
Хто знав надто добре, як боляче, як страшенно боляче, що той, кого любиш
таємно, до тебе байдужий,
Чиї найщасливіші дні були серед дальніх полів, в лісах, на горбах,
удвох, узявшись за руки, бродити посеред безлюддя,
Хто часто, блукаючи містом, обіймав свого друга за плечі,
в той час як рука його друга спиралась на нього так само.
[b]Walt Whitman Recorders Ages Hence[/b]
Recorders ages hence,
Come, I will take you down underneath this impassive exterior, I
will tell you what to say of me,
Publish my name and hang up my picture as that of the tenderest lover,
The friend the lover's portrait, of whom his friend his lover was fondest,
Who was not proud of his songs, but of the measureless ocean of love
within him, and freely pour'd it forth,
Who often walk'd lonesome walks thinking of his dear friends, his lovers,
Who pensive away from one he lov'd often lay sleepless and
dissatisfied at night,
Who knew too well the sick, sick dread lest the one he lov'd might
secretly be indifferent to him,
Whose happiest days were far away through fields, in woods, on hills,
he and another wandering hand in hand, they twain apart from other men,
Who oft as he saunter'd the streets curv'd with his arm the shoulder
of his friend, while the arm of his friend rested upon him also.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022
Я вас чув, урочисті ласкаючі труби органа, як в останню неділю уранці приходив до храму;
Вітри осені! В сутінках лісу, гуляючи, слухав я ваші протяжні, журливі зітхання;
Італійського тенора спів досконалий я слухав – чув, співають квартетом сопрано;
Тебе слухав я теж, тихий шепіт, в моїй голові твій докірливий голос; ...Серце мого кохання!
Пульс твій слухав, як стихло усе, і дзвіночками в вухах видзвонював вечір останній.
[b]Walt Whitman I HEARD YOU, SOLEMN-SWEET PIPES OF THE ORGAN[/b]
I HEARD you, solemn-sweet pipes of the organ, as last Sunday morn I pass'd the church;
Winds of autumn!-as I walk'd the woods at dusk, I heard your long-stretch'd
sighs, up above, so mournful;
I heard the perfect Italian tenor, singing at the opera-I heard the soprano in the
midst of the quartet singing;
... Heart of my love!-you too I heard, murmuring low, through one of the wrists
around my head;
Heard the pulse of you, when all was still, ringing little bells last night under my ear.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022
Кун пройшов
за династичний храм
і увійшов в кедровий гай,
і далі вийшов до річкової заплави,
і з ним Ю-цзи,
І Тян скупий на слово,
і "нас не знають,"- мовив Кун,-
"Ти будеш управляти колісницею?
Чи це тебе прославить,
чи слід мені зайнятись колісницею або стріляти з лука?
Чи повправлятися в публічних виступах?"
Й Цзи-лу сказав: "Я б зміцнював укріплення".
Й Хуей сказав: "Якби я управляв провінцією,
То б встановив порядок кращий, аніж зараз".
І Чай сказав: "Я обираю маленький храм у горах
з дотриманням обрядів
і виконанням відповідних ритуалів".
І Тян сказав, торкаючись рукою струн своєї лютні,
Лунали тихі звуки,
коли він руку прибирав зі струн,
і звуки здіймалися, як дим, над листям,
й він пильнував за звуками:
"Ось місце для купання,
І хлопчики стрибають з дошки,
або сидять у зарослях і грають на мандолінах".
І посміхався Кун однаково до всіх.
Цзен-цзи хотів дізнатися:
"Хто відповів найкраще?"
І Кун сказав: "Вони всі говорили правильно,
Це означає, кожен відповідно своїй природі".
І замахнувся Кун своїм кийком на Юань Янга,
Був Юань Янг за нього старшим,
Бо Юань Янг сидів обіч дороги, удаючи,
що він вбирає мудрість.
І Кун сказав:
"Ти старий дурень, отямся,
Встань і зроби хоч щось корисне".
І Кун сказав:
"Шануйте схильності дитини
З миті, коли вона вдихнула свіже повітря,
Та п'ятдесятирічний чоловік, не знаючий нічого,
не вартий шани".
І "Якщо принц збирає біля себе
усіх учених і митців, не будуть змарновані його багатства".
І Кун сказав і записав на листі фікуса:
"Якщо людина не здатна дати собі лад,
Вона не може управляти іншими;
І якщо чоловік не здатен дати собі лад,
Його родина не буде виконувати його розпорядження;
І якщо принц не здатен дати собі лад,
Він не зуміє навести лад у своїх володіннях".
Й Кун називав слова "лад"
і "шанувати брата"
Й нічого не казав про "життя після смерті."
І він сказав:
"Впадати в крайнощі уміє кожен,
Легко стріляти мимо цілі,
Важко влучати точно в центр".
І вони сказали: "Якщо вчинив убивство чоловік,
чи мусить батько його обороняти і переховувати?"
І Кун сказав:
"Він мусить його сховати".
І Кун віддав свою доньку Кон-Чану,
Хоча Кон-Чан був у в'язниці.
І він віддав свою племінницю Нан-Юну,
Хоча Нан-Юн не мав посади.
І Кун сказав: "Ван правив розсудливо,
У його дні держава процвітала,
І навіть я згадати можу час,
коли історики лишали пустими сторінки у своїх записах,
Я маю на увазі події, про які вони не знали,
Але, здається, такий час минає".
І Кун сказав: "Без характеру ти будеш
Не здатен грати на цьому інструменті
Або виконувати музику придатну для співу.
Несе цвіт абрикосу
Вітер зі сходу на захід,
Й я намагався уберегти його від опадання".
[i]Конфуцій (27/08/551 до н.э. — 479 до н.э) - справжнє ім'я Кун-цю (Кьюнг Чіу), але в літературі частіше вживається Кун-цзи (цзи - учитель), рідше Кун Фу-цзи, что означает Шановний Учитель Кун
Персики і абрикоси - китайська метафора учителя і учнів
[/i]
[b]Канто ХІІІ - В якості вступного слова[/b]
[i]Це Канто демонструє уявлення Езри Паунда про відмінності між Конфуцієм і Заходом в галузях освіти, філософії, релігії, мистецтва і моралі. Він неявно протиставляє орієновану на суспільство філософію Конфуція, етику і політику його практично грецьким сучасникам Сократу і Платону, які дискутували про абстрактні відмінності і "космологічні прозріння". Пізніше Паунд виділив Арістотеля як західний еквівалент Куна, оскільки Арістотель єдиний серед греків мислив з позицій реальної політики, а не ідеальних республік. Арістотель написав або підштовхнув до написання положень конституцій у 158 грецьких державах. Паунд порівнює релігійні положення конфуціанства і християнства, підкреслюючи орієнтацію Куна на земне життя: Кун прагнув виховати у своїх учнях почуття єдності через виконання ритуалів та відповідальність за життя, яке служить суспільству, в якому вони живуть, а не за їхнє особисте спасіння після смерті. Паунд розцінював християнську заповідь "любити ближнього свого" як неявний дозвіл втручатися в приватні справи іншої людини. Він пропонує нам конфуціанську концепцію "шанувати брата", яка поважає приватну сферу, як корективу християнської цінності. Нарешті Пвунд протиставляє Куна, творця педагогіки його часу, системі, запровадженій в німецькій практиці, стимулюючій здобування знань задля знань, а не як підготовку до життя. Паунд вважав, що такі знання не мають значення при вирішенні життєво важливих проблем і шкодять окремим людям, оскільки спрямування знань від учителя до учнів включає їх в єдину систему, перетворюючи на потенційних рабів тиранії. У "Провінціалізм ворог" (ч.ІІ), 1917, Паунд поставив Куна в один ряд з Флобером і Генрі Джеймсом, борцями з прихованим поневоленням, викликаним "вдовблюванням учнів як деталей частини механізму і [...} звиканням чоловіків до відчуття себе частинами механізму для якогось застосування: на противагу тому, щоб спочатку подивитися, як їх будуть використовувати" ("Провінційність, ч.ІІ, 233-34).
Навпаки, як видно з центральної сцени Канто, взятої з "Аналектів, 11:25", стосунки Куна з учнями направлені на те, щоб з'ясувати, що вони знають про себе, і зосередити увагу на тому, що найважливіше для їхнього майбутнього. Він не вказує їм, що думати, а лише задає відповідні запитання - учні пропонують відповіді, які не цензуруються і не співставляються з нормами правильності. Важливо зазначити, що Кун відмічає переваги і оцінює відповіді кожного з учнів в "Аналектах, 11:25", але Паунд пропускає місця, в яких той так робить. Таким чином, Канто - це не поєднання перекладів, призначене для пояснення тексту Конфуція, а швидше те, що Мері Патерсон Чейдл назвала "солянка з уривків, елегантно з'єднаних разом", обумовлена власними ідеями Паунда про значення і масштаби конфуціанства та уроки, які воно може запропонувати західній культурі. Це проявляється у відмінностях між Канто і його джерелом, миттєвими але дуже значущими способами, якими Паунд відступається від нього, щоб викласти свою позицію. Це оригінальне бачення Паунда, в якому мало або нічого спільного з традиційним розумінням конфуціанського вчення.
Єдиним джерелом для цього Канто є французький переклад «Чотири китайських класика» Г. М. Патьє під назвою «Доктрина Конфуція», який містить «Le Ta Hio» («La Grande Étude»), Tchong Young («Invariabilité dans le milieu»), Лунь Юй («Entretiens Philosophiques" ["Філософські розмови" або "Аналекти") та Мен-Цеу ("Mencius ").
Центральний епізод Канто (розмова з учнями) виведений з «Entretiens Philosophiques"11:25 в перекладі Патьє. Новіші видання «Аналектів» (Lau, Eno, Chin) розділили 11:2 на дві частини, так що 11:25 стало 11:26.
У своєму "Mr. Villerant’s Morning Outburst» Паунд опублікував прозовий переклад цього епізоду в Короткому ревю у листопаді 1918 р. ([V], P&P III: 221-223), який подається у глоси та може бути знайдений у Джерелах.
[/i]
[b]РОМАНІЗАЦІЯ ІМЕН КИТАЙЦІВ[/b]
Паунд послідував за романізованими іменами та китайськими термінами, наданими його джерелами (Cheadle 7), тоді як новіші дослідження як конфуціанських робіт, так і перекладів Паунда слідували за системою піньїна (Cheadle, Lan, Chin). Таким чином, проект Кантос буде дотримуватися практики включення китайського слова спочатку у використовуваній Паундом романізації, а потім у піньїні в квадратних дужках. Для канто XIII Паунд використовує французьку романізацію, яку він знайшов у своєму джерелі: "Доктрина Конфуція: Les Quatre livres de philosophie morale et politque de la Chine". Traduite par M. G. Pauthier. Париж 1814. Pdf.
Інформація про учнів Конфуція взята з "Додатка" Аннпін Чин та коментарів до її перекладу "Аналекти" (Пінгвін 2014) та онлайн-перекладу Роберта Ено.
[b]Ezra Pound Canto XIII [/b]
Kung walked
by the dynastic temple
and into the cedar grove,
and then out by the lower river,
And with him Khieu Tchi
and Tian the low speaking
And "we are unknown," said Kung,
"You will take up charioteering?
"Then you will become known,
"Or perhaps I should take up charioterring, or archery?
"Or the practice of public speaking?"
And Tseu-lou said, "I would put the defences in order,"
And Khieu said, "If I were lord of a province
"I would put it in better order than this is."
And Tchi said, "I would prefer a small mountain temple,
"With order in the observances,
with a suitable performance of the ritual,"
And Tian said, with his hand on the strings of his lute
The low sounds continuing
after his hand left the strings,
And the sound went up like smoke, under the leaves,
And he looked after the sound:
"The old swimming hole,
"And the boys flopping off the planks,
"Or sitting in the underbrush playing mandolins."
And Kung smiled upon all of them equally.
And Thseng-sie desired to know:
"Which had answered correctly?"
And Kung said, "They have all answered correctly,
"That is to say, each in his nature."
And Kung raised his cane against Yuan Jang,
Yuan Jang being his elder,
For Yuan Jang sat by the roadside pretending to
be receiving wisdom.
And Kung said
"You old fool, come out of it,
"Get up and do something useful."
And Kung said
"Respect a child's faculties
"From the moment it inhales the clear air,
"But a man of fifty who knows nothng
Is worthy of no respect."
And "When the prince has gathered about him
"All the savants and artists, his riches will be fully employed."
And Kung said, and wrote on the bo leaves:
If a man have not order within him
He can not spread order about him;
And if a man have not order within him
His family will not act with due order;
And if the prince have not order within him
He can not put order in his dominions.
And Kung gave the words "order"
and "brotherly deference"
And said nothing of the "life after death."
And he said
"Anyone can run to excesses,
"It is easy to shoot past the mark,
"It is hard to stand firm in the middle."
And they said: If a man commit murder
Should his father protect him, and hide him?
And Kung said:
He should hide him.
And Kung gave his daughter to Kong-Tchang
Although Kong-Tchang was in prison.
And he gave his niece to Nan-Young
although Nan-Young was out of office.
And Kung said "Wan ruled with moderation,
"In his day the State was well kept,
"And even I can remember
"A day when the historians left blanks in their writings,
"I mean, for things they didn't know,
"But that time seems to be passing.
A day when the historians left blanks in their writings,
But that time seems to be passing."
And Kung said, "Without character you will
"be unable to play on that instrument
"Or to execute the music fit for the Odes.
"The blossoms of the apricot
"blow from the east to the west,
"And I have tried to keep them from falling."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022
Твій розум і ти – то наше Саргасове Море,
Лондон круг тебе обвився десятком років,
І осяйні кораблі залишали по праву тобі те чи інше:
Задуми, давні чутки, залишки втрачених смислів,
Дивні полеміки мудрих і речі, що втратили вартість.
Великі уми зустрічали тебе – коли іншу шукали.
Ти була завжди на другому місці. Трагічно?
Ні, ти вважала що так і належало бути:
Невидатний чоловік, все тупішає й любить безмірно,
У посереднього – менше думок рік за роком.
О, ти терпляча, Я бачив, ти здатна сидіти
Годинами, мабуть, витаючи в хмарах.
І зараз ти платиш. Так, ти за все заплатила сповна.
Ти особистість цікава, і той, хто приходить до тебе,
Із дивовижним здобутком відправиться геть:
Цінний улов; якась незвичайна порада;
Факт, що нічого не важить, і байка про двох,
Зміст мандрагор або щось таке інше,
Здатне згодитися і ні на що не придатне,
Те, що не впишеться в дійсність, не стане реальним,
Що не зітчеться ніколи із прядива днів:
Тьмяна даремна чудова старинна робота;
Парфуми, божки і затійливі фрески,
Твоє надбання, твої сенси величні, і все ж
У всіх цих принесених морем скарбів із минущого хламу,
У дивному лісі зіпсутих водою і нових барвистих речей:
В повільнім потоці мінливого світла і тіні,
Немає! Немає нічого! В частині чи в цілому,
Немає нічого твого особисто.
Але це є ти.
[b]Ezra Pound PORTRAIT D'UNE FEMME[/b]
Your mind and you are our Sargasso Sea,
London has swept about you this score years
And bright ships left you this or that in fee:
Ideas, old gossip, oddments of all things,
Strange spars of knowledge and dimmed wares of price.
Great minds have sought you — lacking someone else.
You have been second always. Tragical?
No. You preferred it to the usual thing:
One dull man, dulling and uxorious,
One average mind — with one thought less, each year.
Oh, you are patient, I have seen you sit
Hours, where something might have floated up.
now you pay one. Yes, you richly pay.
You are a person of some interest, one comes to you
And takes strange gain away:
Trophies fished up; some curious suggestion;
Fact that leads nowhere; and a tale for two,
Pregnant with mandrakes, or with something else
That might prove useful and yet never proves,
That never fits a corner or shows use,
Or finds its hour upon the loom of days:
The tarnished, gaudy, wonderful old work;
Idols and ambergris and rare inlays,
These are your riches, your great store; and yet
For all this sea-hoard of deciduous things,
Strange woods half sodden, and new brighter stuff:
In the slow float of differing light and deep,
No! there is nothing! In the whole and all,
Nothing that's quite your own.
Yet this is you.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022
І ангел перед ним постав: Готуйся
слухати мене єством. Ось мій наказ.
Повинен ти переступити через тих,
Хто найсолодшим був для тебе,
нехай вони гіркими стануть.
Хоча ти можеш їх кохати більше
(і не переч мені: ти не правий),
однак ти відгориш, і так назначено,
що багатьох ти приведеш
в самотність, до якої
лиш через прірву вхід. Відкрий
його для тих, на кого я вкажу,
Нехай вони в зростанні перевершать
і переплачуть Елоїзу*.
[i]*Елоїза (1100 – 1164 рр.) – кохана і таємна дружина Абеляра**. Після того, як її дядько й опікун Фульбер піддав Абеляра кастрації, прийняла постриг у Аржантельському монастирі.
Зберегося листування Елоїзи й Абеляра, яке досі надихає письменників і поетів.
** П'єр Абеляр(1079 — 1142) — французький богослов, філософ і поет. Деталі свого життя описав в автобіографії „Історія моїх страждань”.[/i]
[b]Rainer Maria Rilke DON JUANS AUSWAHL[/b]
Und der Engel trat ihn an: Bereite
dich mir ganz. Und da ist mein Gebot.
Denn dass einer jene überschreite,
die die Süßesten an ihrer Seite
bitter machen, tut mir not.
Zwar auch du kannst wenig besser lieben,
(unterbrich mich nicht: du irrst),
doch du glühest, und es steht geschrieben,
dass du viele führen wirst
zu der Einsamkeit, die diesen
tiefen Eingang hat. Lass ein
die, die ich dir zugewiesen,
dass sie wachsend Heloïsen
überstehn und überschrein.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022
Він у своїх забавах часто грався з луком,
з якого ще не поціляв в серця жіночі;
і часом він не надто свої брови супив,
коли з симпатією задивлявся в очі,
які манили на чужій старій картині,
в єдиної, яку він уникав, такі ж самі:
він посміхався. Він вже не плаксій віднині,
який колись боявся й плакав у пітьмі.
Й нова незнана самовпевненість думок
Його бентежила і майже спокушала,
Він помічав уважні погляди жінок,
Які подобались йому і хвилювали.
[b]Rainer Maria Rilke DON JUANS KINDHEIT[/b]
IN seiner Schlankheit war, schon fast entscheidend,
der Bogen, der an Frauen nicht zerbricht;
und manchmal, seine Stirne nicht mehr meidend,
ging eine Neigung durch sein Angesicht
zu einer die vorüberkam, zu einer
die ihm ein fremdes altes Bild verschloß:
er lächelte. Er war nicht mehr der Weiner,
der sich ins Dunkel trug und sich vergoß.
Und während ein ganz neues Selbstvertrauen
ihn öfter tröstete und fast verzog,
ertrug er ernst den ganzen Blick der Frauen,
der ihn bewunderte und ihn bewog.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022
[i]За перекладом Л.Ейдліна[/i]
Тридцять свитків віршів залишились.
Золоті і яшмові в них дзвони.
Тут, в Лунмені, під горбом могили
Тільки прах... душі не похорониш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956337
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022
[i]За перекладом Альони Алексєєвої[/i]
Душа втомилась від років, я вже не п'ю вина,
В очах тьмяніє і тому я не читаю книг.
Пусті і задуми, й думки, пливуть немов вода,
Про що писати, якщо я суть усього постиг.
Вмостився півень на паркан. Спить вечір у дворі.
Сніг на деревах вдалині крізь сутінь забілів.
Залишився на самоті, як хмарка угорі.
Здається, поселився я у горах назавжди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956336
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022
Прощавай, моя фантазіє!
Прощавай, дорогий товаришу, ненаглядна любове!
Я йду звідси, куди, я не знаю,
Чи пощастить, чи колись ми зустрінемось знову,
То ж прощавай, моя фантазіє!
Зараз востаннє – дозволь на мить озирнутися назад;
Повільно стихає в мені хід мого годинника,
Відхід, сутінки, і вслід затихне стукіт серця.
Довго ми жили, раділи, кохалися разом;
Зачаровуюча! – зараз розлучаємося – прощавай, моя фантазіє.
І все ж не дозволь мені надто спішити,
Ми справді довго жили, спали, проникали, майже зливалися один з одним;
Зараз, коли ми вмираємо, ми вмираємо разом, (так, ми будемо нероздільні,)
Якщо ми кудись відправимося разом назустріч неминучому,
Можливо ми станемо багатшими і щасливішими, і щось пізнаємо,
Можливо це справді передвістя моїх самих правдивих пісень (як знати?)
Можливо це ти відведеш, відвернеш руку смерті – так що зараз востаннє
Прощавай і вітаю! моя фантазіє.
[b]Walt Whitman GOOD-BYE MY FANCY! [/b]
Good-bye my Fancy!
Farewell dear mate, dear love!
I'm going away, I know not where,
Or to what fortune, or whether I may ever see you again,
So Good-bye my Fancy.
Now for my last--let me look back a moment;
The slower fainter ticking of the clock is in me,
Exit, nightfall, and soon the heart-thud stopping.
Long have we lived, joy'd, caress'd together;
Delightful!--now separation--Good-bye my Fancy.
Yet let me not be too hasty,
Long indeed have we lived, slept, filter'd, become really blended
into one;
Then if we die we die together, (yes, we'll remain one,)
If we go anywhere we'll go together to meet what,
May-be we'll be better off and blither, and learn something,
May-be it is yourself now really ushering me to the true songs, (who
knows?)
May-be it is you the mortal knob really undoing, turning--so now finally,
Good-bye--and hail! my Fancy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022
Молодість щедра, квітуча, закохана - молодість щиросердна, енергійна, захоплива,
Чи знаєш ти, що старість може прийти до тебе така ж щиросердна, енергійна, захоплива?
День повноцвітний і розкішний - день божественного сонця, дії, задумів, сміху;
Ніч ступає услід за днем з мільйонами сонць і сном, і поверненням темряви.
[b]Walt Whitman YOUTH, DAY, OLD AGE AND NIDHT[/b]
YOUTH, large, lusty, loving—youth full of grace, force, fascination,
Do you know that Old Age may come after you with equal grace,
force, fascination?
Day full-blown and splendid—day of the immense sun, action,
ambition, laughter,
The Night follows close with millions of suns, and sleep and
restoring darkness.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022
[i] За перекладами О.Гітовича, Andrew W.F. Wong, Shigeyoshi Obatjl [/i]
Я високо в горах ночую в величному храмі.
Так близько зірки, що рукою подати до них.
Боюся порушити тишу земними словами.
Не смію завадить розмові богів неземних.
[b]夜宿山寺 (李白)[/b]
危楼高百尺，
手可摘星辰。
不敢高声语，
恐惊天上人。
[b]Li Bai Lodged for the night at the Summit Temple,[/b]
Lodged for the night at the Summit Temple,
Can touch at arm’s reach the stars so nigh;
Yet dare not raise my voice in speech,
For fear might disturb the beings up high.
[i]Translated by Andrew W.F. Wong (Huang Hongfa) [/i]
[b]Li Bai LODGING FOR A NIGHT AT A MOUNTAIN TEMPLE[/b]
The dangerous temple seems a hundred chi* tall,
My hands could pluck the stars in the sky.
But I am afraid to speak loudly,
For fear of startling the beings up above.
[i]*chi: ancient Chinese measure of length, equal to a foot[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022
[i]За перекладами В.Самошина, О.Гітовича
[/i]Сяє на сонці вершина Шанлу, сизий дим.
Повис вдалині водограй над потоком річним.
Чи бачу правічне стремління до неба води -
Чи Срібна Ріка витікає з космічних глибин.
[i]Срібна Ріка – Чумацький Шлях
Шанлу – кадильниця
[/i]
日照香爐生紫煙
遙看瀑布掛前川
飛流直下三千尺
疑是銀河落九天
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022
[i]За перекладами А.А.Штейнберга, О.І.Гітовича, Ю.К.Шуцького, В.В.Мазепуса, О.В.Матвєєва, В.М.Алексєєва, С.А.Торопцева, А.А.Кистяковського[/i]
На східці яшмові упали білі роси,
Ніч довга: вже й панчішки вимокли шовкові.
Час опустити пологу кришталь дзвінкоголосий,
Осінній місяць хай малює в нім узори.
[i]Це один з найвідоміших текстів Лі Бо, який приводиться у всіх антологіях. Написаний у формі цзюецзюй (обірваних і обрізаних рядків), він приваблює простотою і традиційними китайськими поетизмами - осінь, ніч, місяць.
Наложниця китайського імператора Бань доживала віку в самотині у віддалених покоях палацу. Свою долю вона виплакала в "Оді власній печалі". Відтоді яшмові східці стали поетичним символом не лише імператорського палацу, а й покинутої коханої.
Лі Бо повторив дослівно назву вірша улюбленого поета Се Тяо (464 - 499) "Печаль на яшмових східцях":
Вночі в покоях опустила з перлів полог.
Блиск світлячка погас, розтанув у пітьмі.
Безмежна ніч... я шию убрання шовкове;
Думки тільки про Вас – коли кінець вже їм?
Нескінченно довго триває ніч. Схвильована жінка вийшла на ганок без черевичків і панчішки вимокли в росі. Опущений над постіллю кришталевий полог - символ любовного побачення, піднятий - символ жіночої самотності.
Окрім явних образів, у тексті присутні еротичні коннотації. Дзвін кришталевих підвісок полога перегукується зі дзвоном яшмових підвісок на поясі жіночого вбрання. Яшмові східці асоціюють не тільки з імператорськими покоями, але і з символом чоловічої сили - "яшмовим стрижнем". Білі роси символізують осінь життя.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022
[i] За перекладом С. Торопцева[/i]
Місто зникло в пітьмі. Я лишився один.
Гуси сум мій забрали у вирій з собою.
Сплять озера Замріяні Хмари - Дунтин.
Піднімається місяць, мій друг, над водою
Ми на хмарі по небу полинемо вдвох
Будем зорі з вином наливати у келих.
Свіжий вітер остудить обох випивох
І опустить на землю, хмільних і веселих
[i]759 р.
Ланцюжок озер Дунтин (2740 кв.км) настільки видовжений, що сонце сходить із його вод і в них заходить. З півночі озера облямовані горами. Береги заросли різними видами бамбуку. З води піднімаються горбисті острівці. В старовину озера звалися озерами Замріяних Хмар. Назву Дунтин озера отримали від гори Дунтин (пізніше перейменована в Дзюньшань - Царська гора), яка піднялася біля впадіння річки Сян в озера. Зараз на цій горі вирощується чай "Сріблясті голки Царської гори"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022
У тиші нічній Цзиньліна
Проноситься свіжий вітер.
Один піднімаюсь на вежу,
Дивлюся на У і Юе.
Купаються в хвилях хмари,
Гойдається тихе місто,
Осяяні місяцем роси
Блищать, мов зерна перлин.
Під місяцем світлим сумую,
Не можу відвести погляд.
Не часто щастить побачить,
Що бачив древній поет.
Про річку сказав Се Тяо:
"Прозоріша білого шовку”, -
І ім’я його навіки
Залишиться в цих словах.
[i]Сє Тяо (*謝朓, 464 —499) — китайський поет-лірик часів династії Південна Ці. Мав прізвисько «Сяо Сє» (Малий Сє)
Юе — одна з найбільших держав у долині річки Янцзи на території сучасного Китаю, що утворилася на початку VI століття до н. е. У 470-460 роках була гегемоном Китаю
У – одне з трьох царств епохи Трицарства , існувало в 222 - 280 р. н.е.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022
[i] За перекладом на англійську Samuel Hinton[/i]
Тчуть цикади із осінніх співів
Золоті потоки павутини;
На моїй бамбуковій підстилці
Від морозу візерунки білі.
Затухає мій світильник тьмяний,
Дописати вірша поспішаю;
Задивляюся на місяць марно,
Оглянуся й глибоко зітхаю.
Люди гарні, наче квіти в хмарах.
Під високим небом ніч чорніє.
В небо шлях веде до перевалу,
Чи його здолати я зумію.
Унизу свої зелені води
Річка котить хвилі далі й далі.
Гірко на душі – дорога довга.
Серце розриває туга давня.
[b]Long yearning In Chang'an[/b]
Web woof autumn call gold well railing
Coalesce frost freezing bamboo mat look cold
Lonely lamp not bright think almost cut
Roll curtain gaze moon vain long sigh
Beautiful person like flower separate cloud end
Above be black night () high heaven
Below be green water () billow
Heaven long road far spirit fly bitter
Dream spirit not arrive pass mountain difficult
Long yearning
Break heart
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022
[i]За перекладом на англійську (tr. Gary Snyder)[/i]
2
Обрав я місце там, де скель громаддя –
Пташині тут шляхи, людей ні сліду.
Що за моїм двором?
Лиш білі хмари на скелі опускаються туманом.
Сюди - я тут живу багато років –
За разом раз приходять весни й зими.
Скажу родинам із каретами і сріблом
„Яка вам користь з суєти і грошей?”
4
Направив я коня у місто мертве,
У мертве місто я лягаю тінню.
Високі і низькі старі руїни,
Великі і малі могили древні.
Моя хитнулась тінь, одна єдина,
Я чув, як затріщала домовина.
Мені шкода цих кістяків буденних,
Немає їх в переліку Безсмертних.
6
Дорога на Холодну Гору знана.
Хоча на ній немає ані сліду.
Не тане крига, як настане літо,.
Ранкове сонце губиться в тумані.
Як же сюди потрапити зуміть?
У тебе серце не таке шалене.
Якби воно було таке, як в мене,
Ти б його чув і був би тут за мить.
8
Дереться стежка на Холодну гору,
І тягнеться по ній все далі й далі:
В вузькі ущелини повзуть обвали,
Понад струмком туманом вмиті трави.
Вологий мох слизький і без дощів,
Співають сосни, хоч немає вітру.
Хто радо згодиться без зайвих слів
Зі мною тут у білих хмарах жити?
14
Холодна Гора ховає численні дива,
Страшно людям, які забрались сюди.
Сяючий Місяць яскраво грає в воді,
Вітер гуляє, тріщить і шепоче трава.
На голих гілках сливи цвіт сніжний,
На трухлявому пні скатерка туману.
Дотик дощу повертає життя і свіжість,
Обертає струмок у ріку нездоланну.
16
Холодна Гора - це дім,
Де немає припасів чи стін.
Шість дверей настіж направо й наліво,
Блакитне небо - садиба.
Всі кімнати в тумані і вільні,
Зустрілися східна і західна стіни
Посеред пустоти.
Кредитори мене не шукають,
В стужу гріюся біля вогню,
Зголоднію, із трав приготую страву,
Жоден багач зиску з мене не має,
В нього є пасовиська, худоба в сараї –
Сам себе він прирік на неволю.
І не може вихід з неї знайти.
Добре подумай над тим -
Зрозумій, може бути таке й з тобою.
20
Критик поважний мене осудив:
„У віршах твоїх немає мудрості Дао”.
Я ж пригадав людей старини,
Вони не журились, хоча й бідували.
Я посміявся над ним,
Влучити в мене нелегко,
Такий чоловік недалекий,
Йому б тільки гроші робити.
[b]Hanshan THE COLD MOUNTAIN POEMS[/b]
2
In a tangle of cliffs, I chose a place -
Bird paths, but no trails for me.
What's beyond the yard?
White clouds clinging to vague rocks.
Now I've lived here - how many years -
Again and again, spring and winter pass.
Go tell families with silverware and cars
"What's the use of all that noise and money?"
4
I spur my horse through the wrecked town,
The wrecked town sinks my spirit.
High, low, old parapet walls
Big, small, the aging tombs.
I waggle my shadow, all alone;
Not even the crack of a shrinking coffin is heard.
I pity all those ordinary bones,
In the books of the Immortals they are nameless.
6
Men ask the way to Cold Mountain
Cold Mountain: there's no through trail.
In summer, ice doesn't melt
The rising sun blurs in swirling fog.
How did I make it?
My heart's not the same as yours.
If your heart was like mine
You'd get it and be right here.
8
Clambering up the Cold Mountain path,
The Cold Mountain trail goes on and on:
The long gorge choked with scree and boulders,
The wide creek, the mist blurred grass.
The moss is slippery, though there's been no rain
The pine sings, but there's no wind.
Who can leap the word's ties
And sit with me among the white clouds?
14
Cold Mountain has many hidden wonders,
People who climb here are always getting scared.
When the moon shines, water sparkles clear
When the wind blows, grass swishes and rattles.
On the bare plum, flowers of snow
On the dead stump, leaves of mist.
At the touch of rain it all turns fresh and live
At the wrong season you can't ford the creeks.
16
Cold Mountain is a house
Without beans or walls.
The six doors left and right are open
The hall is sky blue.
The rooms all vacant and vague
The east wall beats on the west wall
At the center nothing.
Borrowers don't bother me
In the cold I build a little fire
When I'm hungry I boil up some greens.
I've got no use for the kulak
With hs big barn and pasture -
He just sets uo a prison for himself.
Once in he can't get out.
Think it over -
You know it might happen to you.
20
Some critic tried to put me down -
"Your poems lack the Basic Truth of Tao."
And I recall the old timers
Who were poor and didn't care.
I have to laugh at him,
He misses the point entirely,
Men like that
Ought to stick to making money.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022
Біллі Коллінз ЧИТАЮЧИ АНТОЛОГІЮ КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ДИНАСТІЇ СУН, Я ЗУПИНЯЮСЯ, ЩОБ ПОМИЛУВАТИСЯ ДОВЖИНОЮ І ЯСНІСТЮ ЗАГОЛОВКІВ
Здається, поети ці не ховають нічого
в широких своїх рукавах,
вони відразу здають всі карти,
говорячи нам перед першим рядком
мокро було чи сухо,
вдень чи вночі і в якій порі року була Людина,
навіть, скільки їй довелося випити.
Можливо це осінь і дивимося на горобця,
Можливо, засипало снігом місто з красивою назвою.
"Милуюся Півоніями біля Храму Щастя,
у хмарний полудень" - поема Сун Тунг По.
"Черпаю воду з річки і заварюю чай" - ще одна,
або просто "На човні дрімаю вночі".
І Лу Юй їсть рисовий коржик, і лунає:
"У човні літнього вечора
Я почув крик чаплі з болота.
Мені стало сумно, бо я згадав,
Що мене покинула невірна кохана.
Я розчулився і написав цей вірш".
Тут суворо заборонені заголовки типу "Буремні рядки", "Вістря крику", чи чогось подібного.
Немає біля дверей килимків з загадковими написами.
Замість цього: "Літнього ранку я гуляю
піід спів птахів і дзвін водограю" -
і завіса, вишита бісером,
торкає мої плечі,
і "Десять днів весняний дощ не випускав мене з дому"
Послужливо ведуть мене в кімнату,
Де поет з тонкою борідкою
сидить на рогожі зі жбанком вина,
шепоче щось про хмари і холодний вітер,
Про хворобу і втрату друзів.
Як легко він запросив мене увійти, сісти в кутку,
схрестити ноги, як він, і слухати.
[b]READING AN ANTHOLOGY OF CHINESE POEMS OF THE SUNG DYNASTY,
I PAUSE TO ADMIRE THE LENGTH AND CLARITY OF THEIR TITLES
by Billy Collins[/b]
It seems these poets have nothing
up their ample sleeves
they turn over so many cards so early,
telling us before the first line
whether it is wet or dry,
night or day, the season the man is standing in,
even how much he has had to drink.
Maybe it is autumn and he is looking at a sparrow.
Maybe it is snowing on a town with a beautiful name.
"Viewing Peonies at the Temple of Good Fortune
on a Cloudy Afternoon" is one of Sun Tung Po's.
"Dipping Water from the River and Simmering Tea"
is another one, or just
"On a Boat, Awake at Night."
And Lu Yu takes the simple rice cake with
"In a Boat on a Summer Evening
I Heard the Cry of a Waterbird.
It Was Very Sad and Seemed To Be Saying
My Woman Is Cruel--Moved, I Wrote This Poem."
There is no iron turnstile to push against here
as with headings like "Vortex on a String,"
"The Horn of Neurosis," or whatever.
No confusingly inscribed welcome mat to puzzle over.
Instead, "I Walk Out on a Summer Morning
to the Sound of Birds and a Waterfall"
is a beaded curtain brushing over my shoulders.
And "Ten Days of Spring Rain Have Kept Me Indoors"
is a servant who shows me into the room
where a poet with a thin beard
is sitting on a mat with a jug of wine
whispering something about clouds and cold wind,
about sickness and the loss of friends.
How easy he has made it for me to enter here,
to sit down in a corner,
cross my legs like his, and listen
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022
Нещасний край, що має твої крила! Хоча ніщо
Тут захисту не потребує, між ворогами і тобою океан,
Все ж хмари бомбовозів
Дивують побережні гори, винищувачі як осиний рій,
Тренуються вдень і вночі гармати.
Орлиний дзьоб і крила у невдахи з курячим мозком,
Плач (часто так з людьми буває), плач над жахливим розмаїттям сили,
Смішним невіглаством правителів, над пафосом кривавих і нікчемних результатів.
[b]Robinson Jeffers EAGLE VALOR, CHICKEN MIND[/b]
Unhappy country, what wings you have! Even here,
Nothing important to protect, and ocean-far from the nearest enemy,
what a cloud
Of bombers amazes the coast mountain, what a hornet-swarm of fighters,
And day and night the guns practicing.
Unhappy, eagle wings and beak, chicken brain,
Weep (it is frequent in human affairs), weep for the terrible magnificence
of the means.
The ridiculous incompetence of the reasons, the bloody and shabby
Pathos of the result.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022
Я війну ненавидів і зневажав брехунів, насміхався з лякливих
І завбачав перемогу; не вагався ніколи ні миті.
Але вже недалеко, за плечима одного з повзучих років, велика
Наступна війна піднімає до неба стовп пилу
І вихор вогню: ясно вже, що ми будемо мати ті ж самі страждання,
що й інші, жах жорстоких поразок –
Хай не в цій, то в наступній війні – подивись на Німеччину,
І побачиш майбутнє. Ми, звичайно, хотіли б, щоб наші жінки,
Помирали, кусаючись, наче щури у підвалі, щоб вовками у горах були наші чоловіки:
Але буде не так. Будуть наші чоловіки проклинати, скорятися і плазувати;
Будуть наші жінки за шматок шоколаду під сміх переможців самі роздягатись.
[b]Robinson Jeffers WE ARE THOSE PEOPLE[/b]
I have abhorred the wars and despised the liars, laughed at the frightened
And forecast victory; never one moment's doubt.
But now not far, over the backs of some crawling years, the next
Great war's column of dust and fire writhes
Up the sides of the sky: it becomes clear that we too may suffer
What others have, the brutal horror of defeat—
Or if not in the next, then in the next—therefore watch Germany
And read the future. We wish, of course, that our women
Would die like biting rats in the cellars, our men like wolves on the mountain:
It will not be so. Our men will curse, cringe, obey;
Our women uncover themselves to the grinning victors for bits of chocolate.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022
Очистивши в теоріях і вченнях,
через численну кількість літ старий
свій зрілий труд, закручені ідеї
солодких знань, нарешті завершив.
Завзяття повен учень полум’яний,
Штурмує він бібліотеки і архіви,
Багато вивчивши, амбіціями гнаний,
Вклав у юнацьку працю генію глибини.
Сидить і дує хлопчик в соломину,
Наповнює повітрям мильні бульки,
Як псалом світлий, кожна сяйно блима,
Всю свою душу він вкладає в бульки.
Студент, дитина, вчений, кожен з них
Створив свій світ із піни майя,
Чарівний сон, який нічого не міняє,
В скількох одначе викликає сміх
Відчуте вічне світло радісних утіх.
[i]З "Творів, залишених Йозефом Кнехтом" (Додаток до книги "Гра в бісер") [/i]
[b]Hermann Hesse SEIFENBLASEN[/b]
Es destilliert aus Studien und Gedanken
Vielvieler Jahre spat ein alter Mann
Sein Alterswerk, in dessen krause Ranken
Er spielend manche susse Weisheit spann.
Hinsturmt voll Glut ein eifriger Student,
Der sich in Buchereien und Archiven
Viel umgetan und den der Ehrgeiz brennt,
Ein Jugendwerk voll genialischer Tiefen.
Es sitzt und blast ein Knabe in den Halm,
Er fullt mit Atem farbige Seifenblasen,
Und jede prunkt und lobpreist wie ein Psalm,
All seine Seele gibt er hin im Blasen.
Und alle drei, Greis, Knabe und Student
Erschaffen aus dem Maya-Schaum der Welten
Zaubrische Traume, die an sich nichts gelten,
In welchen aber lachelnd sich erkennt
Das ewige Licht, und freudiger entbrennt.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022
Що прекрасне і манливе -
То лиш подих і тремтіння,
Ухопити неможливо
Що чаруюче і цінне:
Хмару, квітку, мильну пінку,
Феєрверк, дитячий сміх,
В склі дзеркальнім погляд жінки
Й безліч інших справ чудних,
Промайнуть вони і зникнуть,
Лиш коротку мить тривають,
Аромат і повів вітру,
Ах, печаллю наповнять.
А застиглість, нерухомість,
Не цінуємо ми їх:
Тяжкість злитків золотих,
Самоцвітів блиск холодний;
Навіть зорі незліченні
Нам далекі і чужі,
Не дістануться в душі
у глибини сокровенні.
Ні, здається найріднішим,
Тільки те любові вартим,
Що живе на грані втрати,
Але звуки найцінніші
Музики ледь зазвучали,
Вже минули, вже пропали,
Тільки сум, потік, погоня
І приносять тихий траур,
Серця гаснучі удари
Нас хвилюють і спиняють;
Звук за звуком, ледь полонять,
Віддаляться і зникають,
Вабить серце тимчасове,
Непостійне і життя
Вірне й братські почуття
Терпеливі, не святкові.
Швидко втомлює постійність,
Скеля, зірка, самоцвіт,
Нас чарує вічна змінність
вітру й мильних бульок зміст,
Нетривале, швидкоплинне,
Цвіт троянд, роси краплини,
Птахів пишне вихваляння,
Як хмарина в небі тане,
Мерехтливий сніг, веселка,
Пролітаючий метелик,
Голосний веселий сміх,
Коли ми ідемо мимо,
Хоч він значить свято в них,
Хоч біду. Ми любим лише
Що нам рівне й зрозуміле,
На піску що вітер пише.
[b]Hermann Hesse IN SAND GESCHRIEBEN[/b]
Daß das Schöne und Berückende
Nur ein Hauch und Schauer sei,
Daß das Köstliche, Entzückende,
Holde ohne Dauer sei:
Wolke, Blume, Seifenblase,
Feuerwerk und Kinderlachen,
Frauenblick im Spiegelglase
Und viel andre wunderbare Sachen,
Daß sie, kaum entdeckt, vergehen,
Nur von Augenblickes Dauer,
Nur ein Duft und Windeswehen,
Ach, wir wissen es mit Trauer.
Und das Dauerhafte, Starre
Ist uns nicht so innig teuer:
Edelstein mit kühlem Feuer,
Glänzendschwere Goldesbarre;
Selbst die Sterne, nicht zu zählen,
Bleiben fern und fremd, sie gleichen
Uns Vergänglichen nicht, erreichen
Nicht das Innerste der Seelen.
Nein, es scheint das innigst Schöne, .
Dem Verderben Liebenswerte.
Zugeneigt, stets nah am Sterben,
Und das Köstlichste: die Töne
Der Musik, die im Entstehen
Schon enteilen, schon vergehen,
Sind nur Wehen, Strömen, Jagen
Und umweht von leiser Trauer,
Denn auch nicht auf Herzschlags Dauer
Lassen sie sich halten, bannen;
Ton um Ton, kaum angeschlagen,
Schwindet schon und rinnt von dannen.
So ist unser Herz dem Flüchtigen,
Ist dem Fließenden, dem Leben
Treu und brüderlich ergeben,
Nicht dem Festen, Dauertüchtigen.
Bald ermüdet uns das Bleibende,
Fels und Sternwelt und Juwelen,
Uns in ewigem Wandel treibende
Wind- und Seifenblasenseelen,
Zeitvermählte, Dauerlose,
Denen Tau am Blatt der Rose,
Denen eines Vogels Werben,
Eines Wolkenspieles Sterben,
Schneegeflimmer, Regenbogen,
Falter, schon hinweggeflogen,
Denen eines Lachens Läuten,
Das uns im Vorübergehen
Kaum gestreift, ein Fest bedeuten
Oder wehtun kann. Wir lieben,
Was uns gleich ist, und verstehen,
Was der Wind in Sand geschrieben.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022
Всякий раз, коли я говорю з тобою, інші слова
зриваються з моїх губ, інші слова.
Вони не мої. Вони виникають в іншому місці.
Вони кусають язик. Мені від них боляче.
У них, як у списів героїв,
два вістря, і мої губи зранені
їхнім дотиком, всякий раз, коли вони виринають
зсередини - чи з далеко, чи з ніколи -
з моїх губ стікає тепла цівка
крові, яка розтікається по моєму тілу.
Всякий раз, коли я говорю з тобою, інші слова
говорять за мене, наче більше не залишилося
нічого мого на світі, нічого мого
через безмежне виснаження
коханням до тебе і відчуттям себе розлюбленим.
[i]Зі "Срібної шкатулки" 1985[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca CONVERSACIÓN[/b]
Cada vez que te hablo, otras palabras
escapan de mi boca, otras palabras.
No son mías. Proceden de otro sitio.
Me muerden en la lengua. Me hacen daño.
Tienen, como las lanzas de los héroes,
doble filo, y los labios se me rompen
a su contacto, y cada vez que surgen
de dentro - о de muy lejos, o de nunca-,
me fluye de la boca un hilo tibio
de sangre que resbala por mi cuerpo.
Cada vez que te hablo, otras palabras
hablan por mí, como si ya no hubiese
nada mío en el mundo, nada mío
en el agotamiento interminable
de amarte y de sentirme desamado.
[i]De "La caja de plata" 1985[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022
Я прибув на південь. Пішов у Ботанічний Сад.
Землю вкривало мертве листя, йому колись
життя давало гілля буків і яворів,
кінських каштанів, ясенів і верб.
Опале листя ганяв холодний вітер
у парку на свій розсуд, виючи
зловісно, як в Дракулі (1), коли Джонатан Харкер (2)
їхав у замок до вампіра, і вовки
супроводжали його поїздку. Мої воєнні чоботи
топтали і кришили листя,
недовговічне і сухе, нагадуючи інший шум
моїй душі: страшний шум Ночі
Кришталевої (3). Що сталося в моїй країні?
Я відчував, що смерть маскується під осінь,
вслухався в свої кроки і згадував той вірш
безсмертного Гомера, який завчив в гімназії:
"Як родовід у листя, так само родовід людський".(4)
[i](1) Дра́кула - роман ірландського письменника Брема Стокера, який був опублікований в 1897 році.
(2) Джонатан Харкер молодий стряпчий з Великобританії, який відправився в глуху місцину в Трасільванії до вампіра графа Дракули оформити купівлю нерухомості .
(3) Ніч Розбитого Скла, Кришталева Ніч— назва першої, цілеспрямованої та керованої нацистською державною владою Третього Рейху масової акції прямого фізичного насильства та терору щодо євреїв на території Німеччини, що відбулася в ніч з 9 на 10 листопада 1938 року. З 7 до 13 листопада 1938 року було вбито або доведено до самогубства близько 400 людей, зруйновано понад 1400 синагог, молитовних кімнат, інших місць для відправлення служби, а також тисячі крамниць, помешкань, єврейських кладовищ. До 10 листопада близько 30 тисяч євреїв були відправлені до концентраційних таборів.
(4) Гомер "Іліада", Пісня 6, Переклав Борис Тен
145) "Духом великий Тідіде, навіщо про рід мій питаєш?
146) Наче те листя на дереві — людські усі покоління:
147) Листя одне, обриваючи, вітер розносить, а інше —
148) Клечанням свіжим ліси укриває з новою весною.
149) Так і людські покоління — ці родяться, ті вже зникають.
[/i]
[i]Переклад іспанською:
«¡Magnánimo Tidida! ¿Por qué me preguntas mi linaje?
Como el linaje de las hojas, tal es también el de los hombres.
De las hojas, unas tira a tierra el viento, y otras el bosque
hace brotar cuando florece, al llegar la sazón de la primavera.
Así el linaje de los hombres, uno brota y otro se desvanece.
[/i]
[i]"Великодушний Тідіде! Чому питаєш ти мій родовід?
Як родовід у листя, так само родовід людський.
Листя одне вітер на землю кидає, а інше ліс
змушує знов проростати, коли навесні розквітає.
Так і людський рід, один з'являється, інший зникає."
[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca BERLÍN, OTOÑO DE 1938[/b]
Eché a andar hacia el sur. Llegué al Jardín Botánico.
El suelo estaba lleno de hojas muertas, que un día
dieron vida a las ramas de hayas y sicomoros,
de fresnos, de castaños de Indias y de sauces.
Hojarasca que un viento gélido dispersaba
por el parque a su antojo, aullando de manera
siniestra, como en Drácula, cuando Jonathan Harker
se dirige al castillo del vampiro, y los lobos
acompañan su marcha. Mis botas militares
aplastaban y hacían crujir aquellas hojas
secas y fugitivas, evocando otro ruido
en mi alma: el estruendo terrible de la Noche
de los Cristales Rotos. ¿Qué ocurría en mi patria?
Sentí como la muerte, disfrazada de otoño,
vigilaba mis pasos, y recordé aquel verso
imborrable de Homero que aprendí en el Gymnasium:
«Las hojas y los hombres son del mismo linaje»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022
[i] За перекладом Сергія Торопцева[/i]
У сніжним покривалом вкрило,
З туманного Бохаю сніг летить,
Цвіте він цвітом весняним на гіллі,
У сяйві місяця на березі блищить,
Кружляє і звивається без краю,
Неначе розквітають білі квіти,
На східцях виросли чарівні трави,
Неначе пилом яшмовим покриті.
І звідси від Шаньжунських ручаїв
Душа у Лянюань до друга рветься.
Тобі я посилаю пісню Ін,
Ти заспівай, і моє серце відгукнеться.
[i] 746 р.[/i]
[i]Фу Ай – ймовірно, друг Лі Бо з міста Сунчен;
Царство У існувало в епоху Весни і Осені. Перша згадка про нього у літописі в 585 р. до н.е. Територія сучасної провінції Цзянсу;
Хуай – ріка Ціньхуай в нижній течії поблизу Нанкіна, де вона впадає в Янцзи;
Яшмовий пил – легендарна їжа святих небожителів, в поезії метонім снігу;
Бохай – затока біля північного узбережжя Китаю, в тексті Мінбо, що означає туманний Бохай;
Шаньчжунський ручай – річка в районі гори Гуйцзи, метонім царства Юе, одночасно натяк на історію Ван Цзи-ю, який в засніжену ніч, хмільний, читав вірші „Кличу того, хто далеко”. Цей вірш бере початок від вірша ханського поета Ван Аня, присвяченого Цюй Юаню. Ван Ань, живучи в Шаньіні згадав свого друга Дай Аньдао, який жив біля Шаньчжунського ручая, сів у човен і швидко поплив до друга. Але, не доїхавши, повернув назад. Як він пояснив: „Мене повело натхнення, а коли воно минуло, то для чого мені Дай”;
Ін – столиця князівства Чу періоду Чаньцю (770 – 475 рр. до н.е. і Чжаньго (403 – 221 рр. до н.е.) на території нинішньої провінції Хубей. В оді „Сун Юй відповідає на запитання чуського князя” розповідається про співака, який співав просту пісеньку про сільського хлопця з Ба (провінція Сичуань) і всі охоче йому підспівували. Коли ж він почав співати складніші пісні, не знайшлося у натовпі жодного, хто зміг би підспівувати[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022
[i] Англійський підстрочник Jun Tang[/i]
З чубком, вистриженим до брів (1), рвала квіти я біля воріт.
На бамбуковому кийку приїздив ти, як на коні.
Разом, сидячи на стільці, грались жменею синіх слив.
У Чан'ані (2) двом дітям були не відомі підозри і гнів.
Вийшла заміж за тебе я у свої чотирнадцять років (3),
Засоромлена, я тоді посміхнутись не сміла тобі,
Закривала обличчя своє, відверталася до стіни,
Обернутись не сміла хоча б мене звав тисячі разів.
Посміхнулась в п'ятнадцять літ і не хмурила більше брів.
Тільки б разом, аж доки ми не обернемось в попіл і пил.
Тоді вірила я, що ти, як Вейшен (4), будеш вірний мені,
Як завбачити скелю могла, де дружини ждуть чоловіків?
Ти в шістнадцять поїхав кудись за Янью (5), за каньйон Кутанґ (6).
Неприступний у червні Янью (7), з неба чуються плачі мавп.
На слідах твоїх у дворі вже зелені мохи розрослись,
Надто густо, не промести. Осінь, вітер, падає лист.
Пролітають метелики в парах над травою в осіннім саду.
Вони серце моє розірвали. Зблідли барви обличчя від дум.
Як відправишся вниз по Янцзи (8), прошу, вишли негайно листа.
Я найдовші дороги пройду, щоб зустріти тебе в Чанфенша (9).
[i][b]Роки життя Лі Бо 701 - 762 (763?)[/b][/i]
[i](1) Маленькі китайські дівчатка традиційно носили чілку, яка закривала чоло. Лі Бо говорить, що це подружжя було знайоме з раннього дитинства.
(2) Чан'ань (長安, 长安, Cháng'ān, «вічний спокій») - стародавня Західна або Верхня столиця кількох китайських держав, пункт призначення торгових караванів, які йшли Великим шовковим шляхом у Китай. В добу династії Тан розрізнені містечка тут об'єдналися у єдине місто, яке отримало назву Чан'ань і стало столицею династії. Місто нагадувало за формою прямокутник, розбитий на рівновеликі квартали, як шахова дошка. Населення Чан'аню у середині 8 століття становило понад 1 мільйон осіб і було найбільшим урбанізованим центром тогочасного світу. В добу династії Мін столицю перенесено в Пекін, а Чан'ань перейменовано в Сіань.
(3) В Китаї дівчат видавали заміж у віці від 13 до 22 років.
(4) Вейшен - юнак, який під час повені обхопив опору мосту, щоб виконати обіцянку, дочекатися тут своєї коханої. Юнак потонув. Дівчина, дізнавшись про його смерть, кинулася в річку і теж потонула. Історія згадується в “Чжуанцзи”, другому за значенням тексті даоської філософської та релігійної традиції.
(5) Риф Янью розташований на річці Янцзи у гирлі ущелини Кутанг, мав у ширину близько 70 метрів. Влітку його частково ховала піднята вода.
(6) Кутанґ - відразу за древнім селом Байдичен (白帝城) річка Янцзи проходить між горою Чицзя (赤 甲 山) на півночі та горою Байян (白 鹽山) на півдні. Місце, де проходить річка між цими горами, називають ворота Куймен (夔門), це вхід до ущелини Кутанґ - першої з трьох ущелин Янцзи. Гори по обидва боки сягають у висоту 1200 метрів. Ущелина Кутанґ має лише 8 кілометрів у довжину, але вона найвужча з трьох ущелин. В найширшому місці має лише 150 метрів. Поєднання вузьких каньйонів серед високих гір створює вражаючі краєвиди. Ущелину Кутанґ вважають найкрасивішою з усіх трьох ущелин.
(7) Риф Янью непрохідний у червні. В поемі Лі Бо події відбуваються в п’ятому місяці місячного календаря- місяці дракона (тобто у червні за григоріанським календарем), коли повені роблять водний шлях недоступним. У стародавніх книгах зафіксовано, що мандрівники, які бажали пройти через ущелину Кутанг, повинні були підніматися вгору по річці ранньою весною, а спускатися вниз по річці восени. Тому героїня починає очікувати повернення чоловіка, коли побачить осінніх метеликів та опале листя.
(8) Янцзи - найдовша річка Китаю, з довжиною 6300 км займає третє місце у світі. Китайська назва长江 Cháng Jiāng (Чан Цзян) - Довга ріка
(9) Чанфенша - місто на відстані близько 200 миль від Чан'аня вгору по Янцзи. Дружина так прагне побачити свого чоловіка, що готова йти йому назустріч до пристані в Чанфенша, куди прибуде його корабель.[/i]
[b]A Song of Changgan[/b]
When I first wore bangs, I played
before the front gate, picking flowers.
You came straddling a bamboo stick in imitation of horse-riding,
and lounged around the bench, fiddling with green plums.
We lived at Changgan in the downtown area
as two little children without misgivings or suspicions.
At fourteen I became your wife.
Shyness prevented me from smiling.
Facing the dark wall with drooping head, I would not turn around
even if you called my name for a thousand times.
At fifteen I began to relax my eyebrows and smile.
I was willing to be with you until we turned into dust and ashes.
I used to believe that you would be as dependable as Weisheng, but
how could I foresee my mounting the high terrace for wives expecting their husbands’ return?
At sixteen you went away, somewhere
far beyond the Yanyu Reef of the Qutang Gorge.
The Reef was unapproachable in June,
and the sky resounded with monkeys’ whining.
Your former footprints on the doorstep
were covered by green mosses
too thick to be swept away.
This autumn, leaves fall early in wind.
August butterflies came in twos,
dancing above the grass in the west garden.
At the sight my heart was broken
And the color of my face faded as I sat brooding.
Sooner or later, if you will come down the Yangtze River,
Please send me a letter in advance.
Regardless of the distance, I will go
all the way to Changfengsha to meet you.
长干行
妾发初覆额，
折花门前剧。
郎骑竹马来，
绕床弄青梅。
同居长干里，
两小无嫌猜。
十四为君妇，
羞颜未尝开。
低头向暗壁，
千唤不一回。
十五始展眉，
愿同尘与灰。
常存抱柱信，
岂上望夫台?
十六君远行，
瞿塘滟滪堆。
五月不可触，
猿声天上哀。
门前迟行迹，
一一生绿苔。
苔深不能扫，
落叶秋风早。
八月蝴蝶来 (or: 黄)，
双飞西园草。
感此伤妾心，
坐愁红颜老。
早晚下三巴，
预将书报家。
相迎不道远，
直至长风沙
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022
Я сиджу й дивлюся на всі скорботи світу, і на
страждання й приниження,
Я чую як захлинаються сльозами молоді люди від жалю
до себе, розкаюючись у вдіяному,
Я бачу матерів, якими нехтують їхні діти, вмираючих,
забутих, виснажених, зневірених,
Я бачу жінок, зраджених чоловіками, я бачу зрадливого спокусника
юних дівчат,
Я помічаю, як намагаються приховати болючі ревнощі і нерозділене кохання,
я бачу ці неприглядні земні картини,
Я бачу, як розгортається битва, пошесть, тиранія, я бачу страждаючих
і ув'язнених,
Я слідкую за голодаючими в морі, я слідкую, як моряки кидають жереб,
кого треба вбити, щоб врятувати життя інших,
Я спостерігаю ганьбу і занепад втрачаючих гідність людей
серед робітників, бідноти, негрів і подібних їм,
На все це – підлість і нескінченні страждання я сиджу й дивлюся,
бачу, чую і мовчу.
[b]Walt Whitman I SIT AND LOOK OUT[b][/b][/b]
I sit and look out upon all the sorrows of the world, and upon all
oppression and shame,
I hear secret convulsive sobs from young men at anguish with
themselves, remorseful after deeds done,
I see in low life the mother misused by her children, dying,
neglected, gaunt, desperate,
I see the wife misused by her husband, I see the treacherous seducer
of young women,
I mark the ranklings of jealousy and unrequited love attempted to be
hid, I see these sights on the earth,
I see the workings of battle, pestilence, tyranny, I see martyrs and
prisoners,
I observe a famine at sea, I observe the sailors casting lots who
shall be kill'd to preserve the lives of the rest,
I observe the slights and degradations cast by arrogant persons upon
laborers, the poor, and upon negroes, and the like;
All these--all the meanness and agony without end I sitting look out upon,
See, hear, and am silent.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2022
Щастя не тільки в коханні,
Не тільки в достатку, визнанні в зрілому віці, перемогах в політиці чи війні;
Але коли життя добігає кінця, і всі бурхливі пристрасті стихають,
Які прекрасні, розмиті, невимовні відтінки охоплюють вечірнє небо,
Яке спокійне, ніжне, насичене обрамлення, неначе соковитого, цілющого повітря,
Як дні вбирають м’яке світло, і висить достигле яблуко,
нарешті байдуже до визрівання на дереві,
Це час для повних тиші найщасливіших зі всіх днів!
Щасливих і задумливих безжурних днів!
[b]Walt Whitman HALCYON DAYS[/b]
Not from successful love alone,
Nor wealth, nor honor'd middle age, nor victories of politics or war;
But as life wanes, and all the turbulent passions calm,
As gorgeous, vapory, silent hues cover the evening sky,
As, fulness, rest, suffuse the frame, like freshier, balmier air,
As the days take on a mellower light, and the apple at last hangs
really finish'd and indolent-ripe on the tree,
Then for the teeming quietest, happiest days of all!
The brooding and blissful halcyon days!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2022
Свідомість ця, що пізнає
Сусіда й Сонце,
Та сама, що пізнає Смерть,
Й сама в самій собі
Перетинає інтервал
Між розумінням
І визначним експериментом
Буття Людини -
Як адекватною собі
Являти свою суть
Самій собі й нікому більш
Її не осягнуть.
Провірити самій себе
Призначено душі -
У супроводі з гончаком
Її тотожності.
[b]Emily Dickinson 822 (817) This Consciousness that is aware[/b]
This Consciousness that is aware
Of Neighbors and the Sun
Will be the one aware of Death
And that itself alone
Is traversing the interval
Experience between
And most profound experiment
Appointed unto Men -
How adequate unto itself
Its properties shall be
Itself unto itself and none
Shall make discovery.
Adventure most unto itself
The soul condemned to be -
Attended by a single Hound
Its own identity.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022
Я це знаю – Хтось віри не йме
Не стану доводити – нині –
Відкинь – сумніви! Смерть
Відбирає ймовірне –
До моїх ніг підступила ріка -
Та все ще – сухе моє Серце –
О, Коханий – не довело Життя –
може вдасться - довести Смерті –
Ріка піднялась по груди мені –
Стій – стій – Руки мої над нами
Закликають з останніх сил –
Чи ти впізнаєш Кохання?
Ріка до вуст моїх підступає -
Згадай – як розіллється море
Тебе шукав мій погляд – останній –
щоб залишитись – з тобою!
[b]Emily Dickinson 537. ME PROVE IT NOW – WHOEVER DOUBT[/b]
Me prove it now – Whoever doubt
Me stop to prove it – now –
Make haste – the Scruple! Death be scant
For Opportunity –
The River reaches to my feet –
As yet – My Heart be dry –
Oh Lover – Life could not convince –
Might Death – enable Thee –
The River reaches to My Breast --
Still – still – My Hands above
Proclaim with their remaining Might –
Dost recognize the Love?
The River reaches to my Mouth –
Remember – when the Sea
Swept by my searching eyes – the last –
Themselves were quick – with Thee!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022
Цього вечора міцні Лівайси (1),
Які я одягав щодня більше року
і які до останнього здавалися
в ідеальному стані,
раптом розірвалися.
Як чи чому, я не знаю,
але це сталося: великий розрив проміж ніг.
Місяць тому мій друг Нік
пішов з ракетбольного корту,
прийняв душ,
переодягнувся у звичайний одяг,
і на півдорозі додому втратив свідомість і помер.
Прислухайся, ти, хто це читаєш,
і стань на коліна зараз і ще раз,
як поет Крістофер Смарт (2),
і цілуй землю, і радій,
і використовуй більше свого часу,
і будь добрим з кожним,
навіть з тим, хто на це не заслуговує.
Хоча ти можеш не вірити,
це станеться,
ти теж одного дня зникнеш,
Я, чиї Лівайси розірвалися проміж ніг
без причини,
запевняю тебе, що саме так буває.
Передай це.
[i](1) Лівайс - джинсові брюки американської компанії Levi Straus (Levi's), яка спеціалізується на пошиві джинсового одягу з 1873 року
(2) Крістофер Смарт (1722 - 1771) - англійський поет, який страждав на психічний розлад, який переріс у релігійну одержимість. Він постійно голосно молився, падав на коліна в людних місцях і вимагав, щоб люди наслідували його приклад. "Більше божевілля не молитися зовсім, ніж молитися так, як це робив Смарт" (Семюель Джонсон)
[/i]
[b]Steve Kowit NOTICE[/b]
This evening, the sturdy Levi's
I wore every day for over a year
& which seemed to the end
in perfect condition,
suddenly tore.
How or why I don't know,
but there it was: a big rip at the crotch.
A month ago my friend Nick
walked off a racquetball court,
showered,
got into his street clothes,
& halfway home collapsed & died.
Take heed, you who read this,
& drop to your knees now & again
like the poet Christopher Smart,
& kiss the earth & be joyful,
& make much of your time,
& be kindly to everyone,
even to those who do not deserve it.
For although you may not believe
it will happen,
you too will one day be gone,
I, whose Levi's ripped at the crotch
for no reason,
assure you that such is the case.
Pass it on.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2022
Якби не Мері, яка дуже добре знає все про мою неуважність,
я б ніколи не помітив ці дрібні, непоказні створіння,
які кружляли в собачій чашці з водою. Солідні, маслянисто-жовті
жилетики легко помітити і легко врятувати - Ти просто
ківшиком долоні під їхніми животиками витягуєш їх на волю,
І вони спинаються на лапки, як обурені пияки, тріпочуть
своїми розправленими крилами і летять. А я ніколи не помічав цих крихітних
мошок і комарів, доки Мері не показала їх. На побіжний погляд
вони є не що інше, як часточки пилу та цяточки сміття.
На той час, як я нахилився, щоб їх розглянути, деякі вже потонули
і безнадійно пропали. Але тих, які все ще плавали,
тих, що ще були ледь живі, але все ж живі, ти можеш посадити
на кінчик пальця, потім делікатно умовити перебратися на сухий картон
або на те, що підвернеться під руку, щоб врятувати - але ради бога,
будь обережним Один рух може стати фатальним. Але якщо ти терпеливий
і достатньо наполегливий, ти побачиш крильця, тендітні, як вії
над оком маленької дитини, які нарешті стрепенуться. Так буде збережене,
хоча ним досить легко зневажити, чиєсь дорогоцінне
незамінне життя. Немає кінця печалям на цій планеті, так давайте
рятувати тих, кого можемо. Мільярди років тому череп останнього гомініда,
повернений в глину, можливо, руйнували такі ж самі рої, як ці,
але нащадки зниклих створінь все ще на узбережжі, в сутінках,
над цими пагорбами. Хай вони знайдуть багато води та їжі.
Хай кожен вітерець, який їх підхоплює, виявиться попутним.
[i]Березень 2011[/i]
[b]Steve Kowit A PRAYER[/b]
If it wasn’t for Mary who knows all too well my oblivious nature,
I’d never have noticed those tiny, crepuscular creatures
floating around in the dogs’ water bowls. The big, fat yellow
jackets are easy enough to spot & easy to save—You just
cup your hand under their bellies, tossing them free with a splash,
& they’ll stumble back to their feet like indignant drunks, shake
out their wings, & fly off. But I’d never noticed those minuscule
midges & gnats till Mary pointed them out. At a casual glance
they are nothing but dust motes & flecks of debris.
By the time I bend over to look, a few have already been
pulled under & are hopelessly gone. But the ones still floating,
the ones still barely alive but alive nonetheless, you can lift out
on the tip of your finger, then gingerly coax onto dry cardboard
or fencing or whatever is lying around—though for godsakes
be careful! A single slip can prove fatal. But If you’re patient
& steady enough, you’ll see wings, delicate as the lash of a small
child’s eye, at last start to flutter. What has been saved,
though easy enough to disparage, is somebody’s precious,
irreplaceable life. Given this planet’s unending grief, let us
save whom we can. Eons after the last hominid skull has
crumbled back into the loam, may swarms of these all
but invisible creatures’ descendants coast still, at dusk,
over these hills. May they find water & food in abundance.
May every breeze upon which they sail prove benign.
[i]March 2011[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955120
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2022
Вісник на якого чекали відчайдушно довго
з жаданою звісткою про перемогу або загибель
затримувався з прибуттям – трагедія була бездонною
У глибині хор скандував темні пророцтва й прокляття
король – особа династична – метався в тенетах невідання
не вистачало лише одного обов’язкового персонажу – долі.
Епілог напевно знали вітер орел морські хвилі
глядачі напівмертві ледь дихали закам’янівши
Боги заснули Ніч тиха без блискавиць
Прибув нарешті вісник у масці з крові багна і сліз
щось крикнув нерозбірливе рукою вказав на Схід
це було гірше смерті бо не співчуття не розради
а кожен в останню мить жадав лиш оправдання
[b]Zbigniew Herbert POSŁANIEC[/b]
Posłaniec na którego czekano rozpaczliwie długo
upragniony zwiastun zwycięstwa lub zagłady
ociągał się z przybyciem - tragedia była bez dna
W głębi chór skandował ciemne proroctwa i klątwy
król - dynastyczna ryba - miotał się w niepojętej sieci
brak było drugiej koniecznej osoby - losu
Epilog pewnie znał orzeł wiatr morska fala
widzowie na poły martwi oddychali płytko jak kamień
Bogowie spali Noc cicha bez błyskawic
Na koniec przybył ów goniec w masce z krwi błota lamentu
wydawał niezrozumiałe okrzyki pokazywał ręką na Wschód
to było gorsze niż śmierć bo ani litości ni trwogi
a każdy w ostatniej chwili pragnie oczyszczenia
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2022
З цим хлопцем незмінюваним як елеатська стріла (1)
хлопцем серед високих трав я не схожий ні в чому
крім часу народження й відбитків пальців
те фото мій батько зробив незадовго до другої перської війни (2)
листя і хмари свідчать що це було в серпні
птахи дзвеніли цикади пахло зерном і достатком
в пониззі ріки що зветься на картах у римлян Гіпаніс (3)
близькість води і гроза спонукали сховатися в греків
неподалік були їхні приморські колонії
довірлива посмішка хлопця не знає він інших тіней
крім тіней від його солом’яного бриля від сосни і від дому
а якщо зарево то тільки зарево заходу
Мій малий мій Ісаак схили голову
то тільки мить болю а потім будеш
ким тільки захочеш – ластівкою, лілією, тванню
Я мушу пролити твою кров мій малий
Щоб ти залишився невинним у літню грозу
назавжди захищений як комаха в бурштині
прекрасний як папороть що вціліла на згарищі храму.
[i](1) Елеати – послідовники древньогрецької школи, яка існувала з кінця VI до першої половини V століття до нашої ери в місті Елей у Великій Греції (південь Італії). Елейці розробили теоретичні засади учення про буття, його єдність і незмінюваність, як нерозділюваного на частини і не старіючого у часі континууму, даного лише в думках, але не у відчуттях.
(2) Греко-перські війни (500 до н.е. – 449 до н.е.) – війни між Персією і давньогрецькими містами-державами, які відстоювали свою незалежність. Приводом для війни стала допомога війсковими кораблями від Афін і Еретрії (острів Евбей) 500 повсталим проти перського панування грецьким полісам у Малій Азії.[/i]
(3) Гіпаніс - ймовірно, Південний Буг
[b]Zbigniew Herbert FOTOGRAFIA[/b]
Z tym chłopcem nieruchomym jak strzała Eleaty
chłopcem wśród traw wysokich nie mam nic wspólnego
poza data narodzin linią papilarną
to zdjęcie robił mój ojciec przed drugą wojną perską
z listowia i obłoków wnioskuję że był sierpień
ptaki dzwoniły świerszcze zapach zbóż zapach pełni
w dole rzeka na rzymskich mapach nazwana Hypanis
dział wód i bliski grom doradzał by schronić się u Greków
ich nadmorskie kolonie nie były zbyt daleko
chłopiec uśmiecha się ufnie jedyny cień jaki zna
to cień słomkowego kapelusza cień sosny cień domu
a jeśli łuna to łuna zachodu
mój mały mój Izaaku pochyl głowę
to tylko chwila bólu a potem będziesz
czym tylko chcesz -– jaskółką lilią polną
więc muszę przelać twoją krew mój mały
abyś pozostał niewinny w letniej błyskawicy
już na zawsze bezpieczny jak owad w bursztynie
piękny jak ocalała w węglu katedra paproci
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2022
Щоразу з тебе, як зі скіпок смольних,
Летять навколо іскри вогнянисті;
Гориш, не знаєш, чи стаєш ти вольним,
Чи Твоє марно мусить загубитись?
Чи ти залишиш попіл і палання,
Що буря кине в прірву? - чи постанеш
З-під попелу зірковим діамантом,
Звитяжним вічності світанком!...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU[/youtube]
Cyprian Kamil Norwid POPIÓŁ I DIAMENT
Coraz to z Ciebie jako z drzazgi smolnej
Wokoło lecą szmaty zapalone.
Gorejąc nie wiesz czy stawasz się wolny
Czy to co Twoje ma być zatracone.
Czy popiół tylko zostanie i zamęt
Co idzie w przepaść z burzą. Czy zostanie
Na dnie popiołu gwiaździsty dyjament -
Wiekuistego zwycięstwa zaranie?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2022
Прекрасна Греціє!.. Ці дивні руки мармурові
І – мова... розкажи: що сталося з Гомером (1),
Який тебе навчив із зорями співати в хорі?
Могила його де? Де дім? Промов! Або хоч шерех
Гекзаметру, що в скелі б’ють егейські хвилі -
Ритмічний плескіт – заповіт у піні білій!
*
Чарівна Греціє! – Куди подівся Фідій (2),
Який учив тебе тримати постать гідно
Й ступати як боги, дух відчувати в тілі?
Це він пішов в темницю? Безмовність або війни?
Де Фемістокл (3), Фукідід (4), Кімон (5)... Де їхнє оправдання?!
О Греціє! - що з красномовним Аристидом (6) стало,
Який прощати вчив і потерпав в вигнанні?
А старець Фокіон (7), що виграв битву слави,
Йому дали отруту... а Сократ(8)??...
Ох! Пані,
Синьоока, Мінерви (9) профіль ідеальний...
Прекрасні, як і ти, стоять твої руїни,
Вітаємо їх радо!.. Сумуєм при прощанні,
Рвемо зарошені фіалки, розквітлі на камінні,
Єдине, що оплакано... що потім виростає.
[i]На борту корабля в Егейському морі, 1848 р. [/i]
[i](1) Гомер - легендарний давньогрецький поет, який вважається автором «Іліади» та «Одіссеї». Про його життя немає жодних достовірних свідчень.
(2) Фідій - давньогрецький скульптор 5 ст. до н. е. Звинувачений у святотатстві: на щиті Афіни Фідій розмістив профілі свій і Перікла. Кинутий у темницю, помер від отрути, чи від поневірянь і горя. За іншими даними помер у вигнанні.
(3) Фемістокл (524 до н. е. — 459 до н. е.) — афінський політик, стратег, один з лідерів демосу. У 471 р. до н. е. дружні зв'язки Фемістокла із персами були викриті, його піддали остракізму і вислали з Афін. За легендою — наклав на себе руки (отруївся, випивши бичачу кров) щоб не брати участь у новій війні персів проти Греції.
(4) Фукідід, зрідка Тукідід (близько 460 до н. е., - близько 396 до н. е.) — давньогрецький історик, автор основ історичної критики. Його авторству належить незавершена Історія Пелопоннеської війни, перший історичний твір, в якому вивчаються раціональні причини і наслідки подій. За поразку ескадри, якою він командував, був зісланий у вигнання. Через 20 років йому дозволили повернутися в Афіни. Помер чи був убитий по дорозі з вигнання.
(5) Кімон (504 до н. е., - 449 до н. е.) - афінський полководець, стратег, що одержав значні перемоги під час греко-перських війн. Політичний суперник Фемістокла і Перікла. За його симпаті до Спарти, афіняни не довіряли йому і у 461 до н. е. піддали остракізму й вигнали з Афін. У 456 році повернувся. Загинув під час облоги міста Кітіон.
(6) Аристид - (530 до н. е. - 468 до н. е.) — афінський полководець і політик, був одним з 10 воєначальників у битві під Марафоном в 490 до н. е. Постійно суперничав з Фемістоклом. Після сутички з Фемістоклом Аристид був підданий остракізму у 482 р.до н.е., декретом Фемістокла повернений в Афіни у 480 р.до н.е.
(7) Фокіон (398 – 318 до н. е.) – військовий командувач і політичний діяч Афін. Уславився кількома вдалими військовими компаніями Афін проти Македонії. В 319 р. до н.е. воєначальник македонського гарнізону в Муніхії. Фокіон, якому було більше 80 років, не зміг протистояти захвату Пірей. Афіняни звинуватили його в зраді і стратили.
(8) Сократ (469 до н. е., - 399 до н. е.)— давньогрецький філософ, був першим філософом, який не залишив жодного письмового джерела після себе. Звинувачення: «Сократ винен у невірі в богів, визнаних державою, і в тому, що увів в поліс нового бога. Він також винний у розбещенні молоді. Пропоноване покарання: смерть.» Мав вибрати покарання: вигнання або смерть. Випив цикуту.
(9) Мінерва — римська богиня мудрості, покровителька письменства, мистецтва й ремесла, пізніше ототожнена з Афіною.[/i]
[b]Cyprian Kamil Norwid Marmur-biały[/b]
Grecjo piękna!... twe dziwiąc ramiona z marmuru
I - serce... pytam: co się téż stało z Homerem,
Który cię uczył śpiewać z gwiazdami do chóru?
Gdzie jego grób? lub chata? - mów! chociażby szmerem
Fal egejskich, bijących w heksametr o skałę -
Rytmem klasku ich rzeknij - zapisz, w piany białe!
*
Wdzięczna Grecjo! - a co się i z Fidiasem stało,
Który cię uczył kibić wyginać dostojnie
I stąpać jako bogi, duchem czując ciało -?
Czy on w więzieniu przepadł? Milcjad czy na wojnie?
Temistokles, Tucydyd, Cymon... czyż skazani?!
Grecjo! - a co się z słodkim Arystydem stało,
Który-ć przebaczać uczył, cierpiąc jak wygnani?
A stary Focjon, bitwę co wygrywa z chwałą
Nim mu podawasz trucizn... a Sokrat??...
...Oh! Pani,
Błękitno-oka, z równym profilem Minerwy...
- Stąd to zwaliska twoje są, jak ty, nadobne,
Wita się je z radością!... a żegna z tęsknotą,
Rosami operlone rwąc fijołki drobne,
Jedyne, co łzawieją tam... i rosną po to.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2022
Змучений шалом штормів, як корабель п’яний,
Вже нічого не прагну, хочу тільки мовчання
І когось, хто зрозуміє мій жаль несказанний
Когось, хто почує моє безмовне чекання.
Когось, хто душу ясну зможе мені розкрити
Щоб я у божому світі спочив від муки,
Того, хто розбурхане серце утішить,
Поклавши на очі мої милосердну руку
Іду по щастя своє.. По тишу. До кого?
Куди? Ах, як сліпий! Як звично – поперед себе.
Я знаю, що так буває, коли загубиш дорогу,
Бо всі дороги мої приводять до Тебе.
[b]Julian Tuwim ZMĘCZONY BURZ SZALEŃSTWEM[/b]
Zmęczony burz szaleństwem, jak statek pijany,
Już niczego nie pragnę, jeno wielkiej ciszy
I kogoś, kto zrozumie mój żal nienazwany,
Kogoś, kto mą bezsłowną tęsknotę usłyszy;
Kogoś, kto jasną duszą życie mi przepoi,
Iżbym w spokoju bożym wypoczął po męce,
Kogoś, kto rozszalałe serce uspokoi,
Kładąc na moje oczy miłosierne ręce.
Idę po szczęście swoje. Po ciszę. Do kogo?
Którędy? Ach, jak ślepiec! Zwyczajnie - przed siebie.
I wiem, że zawsze trafię, którą pójdę drogą,
Bo wszystkie moje drogi prowadzą do Ciebie
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022
Тендітна, мила, золота
Мімоза осінь починає.
Це ти, це ти, дівчина та,
Яку на вулиці чекав я.
Як пахло від твоїх листів!
Я задихався, біг зі школи,
По вулиці осінній вслід
Летіли ангели за мною.
У жовтні спогади навіяв
Безсмертник, як мімоза, жовтий,
То ти, то ти моя єдина,
В кав’ярню вечором приходиш.
Повільно, мов у сні, повільно
У парку шепотів крізь сльози
Той хлопчик серед хмар осінніх
Про травня золоті мімози.
Ах, ніжні найдобріші сни,
Я з ними засинав під ранок.
В снах давня забавка весни,
Як казка золота, духмяна.
[b]Julian Tuwim WSPOMNIENIE[/b]
Mimozami jesień się zaczyna,
Złotawa, krucha i miła.
To ty, to ty jesteś ta dziewczyna,
Która do mnie na ulicę wychodziła.
Od twoich listów pachniało w sieni,
Gdym wracał zdyszany ze szkoły,
A po ulicach w lekkiej jesieni
Fruwały za mną jasne anioły.
Mimozami zwiędłość przypomina
Nieśmiertelnik żółty - październik.
To ty, to ty moja jedyna,
Przychodziłaś wieczorem do cukierni.
Z przemodlenia, z przeomdlenia senny,
W parku płakałem szeptanymi słowy.
Młodzik z chmurek prześwitywał jesienny,
Od mimozy złotej - majowy.
Ach, czułymi, przemiłymi snami
Zasypiałem z nim gasnącym o poranku,
W snach dawnymi bawiąc się wiosnami,
Jak tą złotą, jak tą wonną wiązanką...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022
Я вдома серед дійсності і снів.
Де спиться після ігор дітворі,
Де за вечерю всілися старі,
і жевріє камін і осяває дім.
Я вдома серед дійсності і снів.
Там, де вечірній дзвін повеліває,
й дівчата, як відлуння затихає,
спираються на зруб колодязів.
І липа – дерево, яке я полюбив;
і кожне літо, що у ній стихає,
знов тисячею гілочок торкає
й оберігає серед дійсності і снів.
[i](З ранніх віршів)[/i]
[b]Rainer Maria Rilke ICH BIN ZU HAUSE ZWISCHEN TAG UND TRAUM[/b]
Ich bin zu Hause zwischen Tag und Traum.
Dort wo die Kinder schläfern, heiß vom Hetzen,
dort wo die Alten sich zu Abend setzen,
und Herde glühn und hellen ihren Raum.
Ich bin zu Hause zwischen Tag und Traum.
Dort wo die Abendglocken klar verlangen
und Mädchen, vom Verhallenden befangen,
sich müde stützen auf den Brunnensaum.
Und eine Linde ist mein Lieblingsbaum;
und alle Sommer, welche in ihr schweigen,
rühren sich wieder in den tausend Zweigen
und wachen wieder zwischen Tag und Traum.
[i](Aus den frühen Gedichten)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2022
Як той, моряк, що знає дальні мандри,
я тут завжди здаюся дикуном,
бо виліз вдень на стіл, ви ж за столом,
мій повний зріст - це відстань поміж нами.
Навряд чи знає світ мою персону,
безлюдно тут, немов на Місяць втрапив,
одначе вам самотність невідома,
обжиті вами всі промови і трактати.
Диковини, що я привіз з собою,
на те не схожі, чим тут володіють –
вони на батьківщині вільні звірі,
а тут, соромлячись, тамують подих.
[b]Rainer Maria Rilke DER EINSAME[/b]
Wie einer, der auf fremden Meeren fuhr,
so bin ich bei den ewig Einheimischen;
die vollen Tage stehn auf ihren Tischen,
mir aber ist die Ferne voll Figur.
In mein Gesicht reicht eine Welt herein,
die vielleicht unbewohnt ist wie ein Mond,
sie aber lassen kein Gefühl allein,
und alle ihre Worte sind bewohnt.
Die Dinge, die ich weither mit mir nahm,
sehn selten aus, gehalten an das Ihre -:
in ihrer großen Heimat sind sie Tiere,
hier halten sie den Atem an vor Scham.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2022
Коли я був малим
Місяць був срібним
Сонце золотим.
Коли дорослим був
Холодний вітер
Цей світ перевернув.
Та зараз мене вже тут нема
Хай гойдають хвилі мого човна
Як випаде мій шанс
В припливу час
Вернуся в добрий старий світ
Жовтень мине
Я повернуся в свій дім
В’юнкою стежкою спущуся вниз.
Край поля де лежу
Пугало в лахмітті
Біжить за межу.
А все що я маю з квітів вінок
На мій земляний горбок.
О, тільки літо минуло
Я згадую його добром
Вертаюсь в добрий старий світ.
Я згадую як вона тримала мою руку
Ми в дощ додому йшли удвох
Її м’яке волосся її прекрасні губи
Це неможливо повторити
На її грудях та троянда
До неї хочу мою голову схилить
Її волосся золоте вино багряне
Вертають в добрий старий світ
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=CM3zgch0d5w[/youtube]
[b]Tom Waits, Kathleen Brennan THE GOOD OLD WORLD[/b]
When I was a boy,
the moon was a pearl
the sun a yellow gold.
But when I was a man,
the wind blew cold
the hills were upside down.
But now that I have gone from here
there's no place I'd rather be
Than to float my chances
on the tide
back in the good old world.
On october's last
I'll fly back home
rolling down winding way.
Scare crows are
all dressed in rags
out at the edge of the field I lay
And all I've got's a pocket full
of flowers on my grave.
Oh but summer is gone
I remember it best
Back in the good old world.
I remember when she held my hand
We walked home alone in the rain
How pretty her mouth, how soft her hair
Nothing can be the same
And there's a rose upon her breast
Where I long to lay my head
And her hair was so yellow and the wine was so red
Back in the good old world
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2022
Закружляй краса зі мною під вогненну скрипку
Закружляй же до безтями доки я не стихну
Підніми мене немов гілочку оливи
І голубкою до мене прилети додому
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
О, дозволь мені без свідків бачить твою вроду
Дай відчути твої рухи мов у Вавилоні
Покажи мені неспішно межі моїй волі
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Мов на нашому весіллі, закружляй зі мною
Закружляй зі мною ніжно, нескінченно довго
Піднімаймося все вище люблячі обоє
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй хай наші діти зможуть народитись
Закружляй хай поцілунки перепони знищать.
Хай хоч порваний намет стане нашим кровом
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
Закружляй краса зі мною під вогненну скрипку
Закружляй же до безтями доки я не стихну
Чи рукою в рукавичці ти зустрінеш мою
Чи торкатимеш мене голою рукою
Закружляй зі мною в танці до кінця любові.
[i]Пісня "Закружляй зі мною в танці до кінця любові." насправді була натхнена Голокостом. В інтерв'ю Коен сказав про неї:
"Цікаво, як починаються пісні, оскільки походження пісні, кожної пісні, має якесь зерно або насіння, яке хтось тобі вручить, або світ накаже тобі взяти, і тому процес написання пісні такий загадковий. Але ця відбулася лише через почуте чи прочитане, що в деяких таборах смерті поруч з крематоріями грав струнний квартет, який давав концерт серед цього кошмару. Долею цих людей було серед жаху грати класичну музику, коли їхніх співгромадян вбивали та спалювали. Отже, ця музика "Закружляй краса зі мною під вогненну скрипку" означає, що краса є завершенням життя, кінцем цього існування і пристрасною складовою в цьому завершенні. Але це та сама мова, яку ми використовуємо для освідчення в коханні. Так що не важливо, щоб хтось знав генезис пісні, тому що, якщо слова вийшли з цього пристрасного джерела, вони можуть мати в собі всі відтінки пристрасті."[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=NGorjBVag0I[/youtube]
[b]Leonard Cohen DANCE ME TO THE END OF LOVE[/b]
Dance me to your beauty
with a burning violin
Dance me through the panic
'til I'm gathered safely in
Lift me like an olive branch
and be my homeward dove
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love
Oh let me see your beauty when the witnesses are gone
Let me feel you moving
like they do in Babylon
Show me slowly what I only know the limits of
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love
Dance me to the wedding now,
dance me on and on
Dance me very tenderly and dance me very long
We're both of us beneath our love,
we're both of us above
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love
Dance me to the children
who are asking to be born
Dance me through the curtains
that our kisses have outworn
Raise a tent of shelter now,
though every thread is torn
Dance me to the end of love
Dance me to your beauty
with a burning violin
Dance me through the panic
till I'm gathered safely in
Touch me with your naked hand or touch me with your glove
Dance me to the end of love
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2022
Чи дальній перехід?
Крок - і зупинка.
Чи подолати зміг?
Спитай розталий сніг,
Кружляючу пір'їнку.
Що можу там зустріти?
Хоч локон, хоч щетину.
Що можу загубити?
Спитай метеорити,
Вітер неспинний.
Мене навік не стане?
На нескінченні дні.
Чи їх частина знана?
Спитай мої пісні,
Спитай цей камінь *.
Чиє прощальне слово?
Ударять дзвони.
Оплаче хтось мене?
Про це не смію мовить -
Розо**, цілуй мене.
[i]* Могила Сесіла Дей-Льюїса поряд з могилою палко шанованого ним Томаса Гарді в церкві Святого Михаїла в Стінсфорді, Дорсет. Епітафія на надгробному камені - третя строфа з цього вірша.
** Розамонд Леман - британська письменниця, з якою у Сесіла Дей-Льюїса був тривалий неспокійний роман у 1940-х роках, коли він написав цей вірш.
Поет-лауреат - титул придворного поета її Величності Королеви у 1968 - 1972. Надавався на 10 років як нагорода особливо талановитим поетам. Не зобов'язував писати вірші, але забезпечував отримання пенсії. [/i]
[b]Cecil Day-Lewis IS IT FAR TO GO?[/b]
Is it far to go?
A step — no further.
Is it hard to go?
Ask the melting snow,
The eddying feather.
What can I take there?
Not a hank, not a hair.
What shall I leave behind?
Ask the hastening wind,
The fainting star.
Shall I be gone long?
For ever and a day.
To whom there belong?
Ask the stone to say,
Ask my song.
Who will say farewell?
The beating bell.
Will anyone miss me?
That I dare not tell —
Quick, Rose, and kiss me.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022
Мов мушля немовлятам час співає,
Бринить між сном і сном, вінчано-пінний
Пляж, вітер-флейта із чужого краю,
Й рокоче море неясні хотіння.
Пісенний полюс на стежинах літа
Тремтить у нескінченній сонячній імлі
Над жнивом, степовим маковим цвітом -
Це випромінювання неба і землі.
Їм ледве чується, в густій утробній тьмі
Шепоче море, що їх народило:
Їм чується, співає полюс літніх днів,
Не слід питати, чого спрагне жниво.
Пориви шепотіння струменіють -
Дзвін-благовіст з глибин, легато мрії.
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS I [/b]
For infants time is like a humming shell
Heard between sleep and sleep, wherein the shores
Foam-fringed, wind-fluted of the strange earth dwell
And the sea's cavernous hunger faintly roars.
It is the humming pole of summer lanes
Whose sound quivers like heat-haze endlessly
Over the corn, over the poppied plains --
An emanation from the earth or sky.
Faintly they hear, through the womb's lingering haze,
A rumour of that sea to which they are born:
They hear the ringing pole of summer days,
But need not know what hungers for the corn.
They are the lisping rushes in a stream --
Grace-notes of a profound, legato dream.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022
Згори не видно дітям впадини долини,
Туман їх сірістю ранковою окутав:
Їм хочеться його розвіяти й вернути
Знамена, каруселі, радісні години.
Їм видно як весна нестримно наступає -
Здіймає диханням легким піщану круговерть,
Утішний їхній день: але біжить уява геть
У плавання по сяючому естуарію.
Щиро бажаємо стелитися туманам,
Вони ховають те, що краще їм не знати,
Ми їм залишимо весну, щоб їй не стати
Для них сипучими пісками й руйнуванням.
Але вони крізь наші пальці протечуть водою,
Як мла, як час, який пішов неспинною ходою.
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS II[/b]
Children look down upon the morning-grey
Tissue of mist that veils a valley's lap:
Their fingers itch to tear it and unwrap
The flags, the roundabouts, the gala day.
They watch the spring rise inexhaustibly --
A breathing thread out of the eddied sand,
Sufficient to their day: but half their mind
Is on the sailed and glittering estuary.
Fondly we wish their mist might never break,
Knowing it hides so much that best were hidden:
We'd chain them by the spring, lest it should broaden
For them into a quicksand and a wreck.
But they slip through our fingers like the source,
Like mist, like time that has flagged out their course.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022
Так стався той невідворотний крок, кінець
Невідання, що починався безневинно,
Коли в беззаборонному саду творець
Заборонив червонобокий плід дитині.
Добувши заборонний плід, ми почали
Дивитися вперед, назад, все далі й далі
Росло безвір'я в нас у ту фатальну мить
Непослуху, в тумані лик творця розтанув.
Птах, риба або звір не відають безвір'я -
Тільки людина уявляє образ милий
За межами досяжності чуттів; в цій дії
Доленосній є вибору сумнівна сила.
Невинність робить перший вибір. І дитину
В сльозах провчила заборонна деревина.
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS III[/b]
That was the fatal move, the ruination
Of innocence so innocently begun,
When in the lawless orchard of creation
The child left this fruit for that rosier one.
Reaching towards the far thing, we begin it;
Looking beyond, or backward, more and more
We grow unfaithful to the unique minute
Till, from neglect, its features stale and blur.
Fish, bird or beast was never thus unfaithful -
Man only casts the image of his joys
Beyond his senses' reach; and by this fateful
Act, he confirms the ambiguous power of choice.
Innocence made that first choice. It is she
Who weeps, a child chained to the outraged tree.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022
Молодість наша проминула незлічимі
Омани, де зі світлом чергувались тіні.
Там все то тьмяне, то сліпуче. Упівсили
До мрії рвалися, в страху наполовину
Ніколи не прокинутись. Алмази цінні
Класичну тему гострим вістрям в нас різьбили:
І вісь пітьми також по своєму блищала,
Росла, де зібране землі містичне сяйво.
О юності пора чарівна, шлях вінчали
Фонтани, радісне кохання обіцяли,
Вів кипарис до романтичної могили -
Пробудження, обман у всьому і в деталях
Знайшли ми в мріях, що в печері мерехтіли:
Лиш досі щирий той вогонь, яким палали.
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS IV[/b]
Our youthtime passes down a colonnade
Shafted with alternating light and shade.
All's dark or dazzle there. Half in a dream
Rapturously we move, yet half afraid
Never to wake, That diamond-point, extreme
Brilliance engraved on us a classic theme:
The shaft of darkness had its lustre too,
Rising where earth's concentric mysteries gleam.
Oh youth-charmed hours, that made an avenue
Of fountains playing us on to love's full view,
A cypress walk to some romantic grave --
Waking, how false in outline and in hue
We find the dreams that flickered on our cave:
Only your fire, which cast them, still seems true.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022
Увесь цей час, коли гримить в повітрі грім:
Рве нерви, квіти блискавок палають.
Тремтять пампаси, яблуко стає пругким,
Відблиск троянд надмірний або зайвий.
Година тягнеться, чекаємо кінця
Чого? - з вуст ясновидця лопотіння
Банальне на лужку? Від неба посланця
Ангела - з жезлом золотим, в огні купину?
Шторм не вщухав. Але троянда згодом
Полум'яніла, гасла, знов палала,
Як серце вогняне, і подих тамували
Пампаси, яблуня вслухалася в негоду.
Так звинувачення ніколи не звучало -
Від мовленого Слова прикривалось тіло,
[b]Cecil Day-Lewis O DREAMS, O DESTINATIONS V[/b]
All that time there was thunder in the air:
Our nerves branched and flickered with summer lightning.
The taut crab-apple, the pampas quivering, the glare
On the roses seemed irrelevant, or a heightening
At most of the sealed-up hour wherein we awaited
What? - some explosive oracle to abash
The platitudes on the lawn? heaven's delegated
Angel - the golden rod, our burning bush?
No storm broke. Yet in retrospect the rose
Mounting vermilion, fading, glowing again
Like a fire's heart, that breathless inspiration
Of pampas grass, crab-tree's attentive pose
Never were so divinely charged as then -
The veiled Word's flesh, a near annunciation.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022
Я не хочу більшого, лиш руку;
руку зранену, якщо можливо.
Я не хочу більшого, лиш руку
в тисячу ночей моїх безсонних.
Буде в ній вапняна білість лілії.
Буде голубом горнутися до серця.
Буде берегти вночі в дорозі,
і рішуче не підпустить місяць.*
Я не хочу більшого, лиш руку -
хліб насущний, білий саван болю.
Я не хочу більшого, лиш руку;
що крилом моєї смерті стане.
Інше все минеться.
Незнайоме хвилювання теж. Зорі вічні.
Інше все недовговічне; сумно вітрові
в час, коли втікають хмари листя.
[i]* За повір'ям, людина помирає, коли на неї крізь вікно світить місяць
[/i]
[b]Federico García Lorca Casida de la mano imposible[/b]
Yo no quiero más que una mano;
una mano herida, si es posible.
Yo no quiero más que una mano
aunque pase mil noches sin lecho.
Sería un pálido lirio de cal.
Sería una paloma amarrada a mi corazón.
Sería el guardián que en la noche de mi tránsito
prohibiera en absoluto la entrada a la luna.
Yo no quiero más que esa mano
para los diarios aceites y la sábana blanca de mi agonía.
Yo no quiero más que esa mano
para tener un ala de mi muerte.
Lo demás todo pasa.
Rubor sin nombre ya. Astro perpetuo.
Lo demás es lo otro; viento triste,
mientras las hojas huyen en bandadas.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022
[b]1. Удар рогом і смерть[/b]
О п’ятій годині вечора.
Рівно о п’ятій годині вечора**.
Хлопчик приніс білий саван
о п’ятій годині вечора.
Винесли кошик з вапном
о п’ятій годині вечора.
Далі смерть, нічого, крім смерті
о п’ятій годині вечора.
Вітер підхоплює вату
о п’ятій годині вечора.
Нікель і скло з іржею
о п’ятій годині вечора.
Бій голуба з леопардом
о п’ятій годині вечора.
Стегно, пронизане рогом,
о п’ятій годині вечора.
Почали калатати дзвони
о п’ятій годині вечора.
Задзвеніли миш’як і дим
о п’ятій годині вечора.
Змовкли юрми на перехрестях
о п’ятій годині вечора.
І серце бика шалене!
о п’ятій годині вечора.
Хололи краплини поту
о п’ятій годині вечора,
коли вилився йод на арену
о п’ятій годині вечора,
смерть в рану відклала яйця
о п’ятій годині вечора.
О п’ятій годині вечора.
Рівно о п’ятій годині вечора.
Ліжком стала йому домовина
о п’ятій годині вечора.
Прах і флейти сурмили в вуха
о п’ятій годині вечора.
Бик ревів над його головою
о п’ятій годині вечора.
В кімнаті веселка агонії
о п’ятій годині вечора.
Даль вставала гангреною
о п’ятій годині вечора.
В паху розквітали іриси
о п’ятій годині вечора.
Наче сонце, палила рана
о п’ятій годині вечора,
Зазирали у вікна люди
о п’ятій годині вечора.
О п’ятій годині вечора.
Ай, ці жахливі п’ять годин вечора!
П’ять годин на усіх годинниках!
Була п’ята година вечора!
[i]* Ігнасіо Санчес Мехіас – матадор, письменник, близький друг Федеріко Гарсіа Лорки. Під час кориди бик розірвав йому стегнову артерію.
** п’ята година вечора – традиційний час початку кориди в Іспанії[/i]
[b]2. Розлита кров[/b]
Я не хочу, це бачити!
Скажіть місяцю, як зійде,
Що я не хочу бачити кров
Ігнасіо на арені.
Я не хочу, це бачити!
Місяць повний,
хмари як тихі коні,
і місце похмурого сну
за бар’єром першого ряду.
Я не хочу, це бачити!
Пам’ять моя палає.
Передайте жасминам,
що замало їх білизни!
Я не хочу, це бачити!
Корова старого світу
Провела язиком печалі
по закривавленій морді
на залитій кров'ю арені,
і бики де Гісандо,
чи зі смерті, чи з каменю,
від двухсотрічної втоми,
ревучи, землею ступали.
Ні.
Я не хочу, це бачити!
Сходить по східцях Ігнасіо
свою смерть несе на плечах.
Чекав він світанку,
і не настав світанок.
Шукав свій постійний вигляд
і заблудився у сні.
Шукав він прекрасне тіло,
і натрапив на кров розлиту!
Не кажіть мені, що він бачив!
Я не хочу відчути, як струмінь
повільно втрачає силу;
цей струмінь, який заливає
розпростертого і потрапляє
на убрання і шкіру
жадібної юрми.
Хто там кличе, щоб я прийшов!
Не кажіть, щоб я подивився!
Його очі були відкриті,
коли він зустрів удар рогом,
коли піднімала голову
небезпечність віків.
Серед небесного стада
викрики змовкли в повітрі,
коли гнали биків небесних
пастухи у бліді тумани.
Не стало в Севільї найпершого,
ніхто не зрівняється з ним
ні вправним мечем, як у нього,
ні таким же відданим серцем.
Він був, як річка, сміливий,
сила його дивовижна,
тіло різьблене з мармуру,
приваблююча розсудливість.
Римський тип андалузця
з розумом золотим,
була його посмішка нардом
розуму і дотепності.
Який великий тореро на арені!
Який видатний горець в горах!
Яка його шпага ласкава!
Які його шпори жорстокі!
Яка делікатність роси!
Які світозорі вистави!
Які відчайдушні останні
його бандерильї пітьми!
Але зараз заснув він навіки.
Віднині лиш мох і трави
звично своїми пальцями
торкатимуть черепа квітку.
Віднині пісні його крові
луги і болота співають,
з холодних рогів місяця
стікаючи мертвим туманом,
об сотні копит спіткаючись,
довгий чорний язик печалі
у розлитій калюжі агонії
біля Гвадалквівіру зоряного.
О білі стіни Іспанії!
О чорний бик печалі!
О сувора кров Ігнасіо!
О солов'ї його вен!
Ні.
Я не хочу, це бачити!
Немає чаші, щоб це вмістити,
немає ластівок, щоб це випити,
немає інію, щоб остудити,
немає ні пісні, ні повені лілій,
немає дзеркал, щоб покрити сріблом
Ні.
Я не хочу, це бачити!
[b]3. Наявне тіло[/b]
Надгробний камінь – місце, де зітхають мрії
без струменів води й холодних кипарисів.
Надгробний камінь - бік зовортний часу
із плачучих дерев і стежок і планет.
Я бачив, як стрімкі потоки сірих злив
здіймали зранені безсилі руки,
щоб затулитись від надгробних каменів,
які звільняли їх від тіл безкровних.
Надгробний камінь це кінець насінню й хмарам,
скелетам жайворонків і нічних вовків;
не здатен народити слово, воду, пломінь,
лише місця, місця, і знов місця без стін.
Надгробний камінь над Ігнасіо шляхетним.
Ось і кінець; Що сталося? Погляньте на обличчя:
Зробила смерть його мертвотно-сірим,
підставила похмурий образ мінотавра.
Ось і кінець. Дощ ллється у відкритий рот,
його загиблу душу мчить шалений вітер,
І лиш Любов, напоєна сльозами світу,
Свої стада відігріває на вершині.
Сказати що? В могилі зогниє мовчання.
Відомо, що наявне тіло зникне,
не стане форми, що співала солов'ями,
і ми віллємося в бездонну яму.
Хто скомкав його саван? Не кажіть неправди!
Ніхто тут не співає, ніхто в кутку не плаче,
не пронизає шпага, не налякають змії:
не хочу більше цих очей навколо,
що розглядають тіло, не знаюче спокою.
Я хочу бачити чоловіків неговірких,
які коней приборкуєть і підкоряють ріки;
міцних чоловіків, які на всю горлянку
співатимуть про сонце і про гори.
Я хочу бачити їх тут. Перед надгробним каменем.
Тут перед цим безсильним тілом.
Я хочу, щоб вони навчили відшукати вихід
зі смерті для цього капітана нерішучого.
Я хочу, щоб мене навчили плакати як ріки
в серпанковім тумані з крутими берегами,
щоб не стало тіла Ігнасіо, не стало,
ще раз почутого биків дихання.
Щоб не було арени круглої, як місяць,
де плаче дічинка над нерухомим м’ясом,
де заблукали у пітьмі безмовні риби,
і замерзає дим над побілілим бур’яном.
Не хочу, щоб його обличчя вкрила
хустина, щоб звикав носити свою смерть.
Втікай, Ігнасіо: не слухай лютий рев.
Засни, зникай, спочинь: і море теж вмирає!
[b]4. Душа відсутня[/b]
Не впізнають тебе ні бик, ні інжир,
Ні мурашки, ні коні в твоєму дворі,
Не впізнають тебе ні дитина, ні вечір,
тому що ти мертвий навіки.
Не впізнають тебе вершини скель,
Ні пітьма, що тебе зруйнувала.
Не впізнає тебе твоя пам’ять німа,
тому що ти мертвий навіки.
Інша осінь настане знову,
Виноград сховають тумани й ченці,
не подивиться в очі тобі ніхто,
тому що ти мертвий навіки.
Тому що ти мертвий навіки,
як усі, хто помер на Землі,
як усі забуті померлі,
серед куп околілих псів.
Тебе не впізнають. Ні. Та я оспіваю тебе.
Твою вдачу і грацію я оспіваю.
Твій розсудливий розум, ученість.
Твою тягу до смерті і смак твоїх губ.
Печаль у твоїй веселій звитязі.
Не часто народжуються такі, як він,
Справжній андалузець, спраглий пригод.
Слова про його досконалість плачуть,
і спогад в оливах сумним вітерцем.
[b]Federico García Lorca LLANTO POR IGNACIO SÁNCHEZ MEJÍAS[/b]
[b]1. LA COGIDA Y LA MUERTE[/b]
A las cinco de la tarde.
Eran las cinco en punto de la tarde.
Un niño trajo la blanca sábana
a las cinco de la tarde.
Una espuerta de cal ya prevenida
a las cinco de la tarde.
Lo demás era muerte y sólo muerte
a las cinco de la tarde.
El viento se llevó los algodones
a las cinco de la tarde.
Y el óxido sembró cristal y níquel
a las cinco de la tarde.
Ya luchan la paloma y el leopardo
a las cinco de la tarde.
Y un muslo con un asta desolada
a las cinco de la tarde.
Comenzaron los sones de bordón
a las cinco de la tarde.
Las campanas de arsénico y el humo
a las cinco de la tarde.
En las esquinas grupos de silencio
a las cinco de la tarde.
¡Y el toro solo corazón arriba!
a las cinco de la tarde.
Cuando el sudor de nieve fue llegando
a las cinco de la tarde
cuando la plaza se cubrió de yodo
a las cinco de la tarde,
la muerte puso huevos en la herida
a las cinco de la tarde.
A las cinco de la tarde.
A las cinco en Punto de la tarde.
Un ataúd con ruedas es la cama
a las cinco de la tarde.
Huesos y flautas suenan en su oído
a las cinco de la tarde.
El toro ya mugía por su frente
a las cinco de la tarde.
El cuarto se irisaba de agonía
a las cinco de la tarde.
A lo lejos ya viene la gangrena
a las cinco de la tarde.
Trompa de lirio por las verdes ingles
a las cinco de la tarde.
Las heridas quemaban como soles
a las cinco de la tarde,
y el gentío rompía las ventanas
a las cinco de la tarde.
A las cinco de la tarde.
¡Ay, qué terribles cinco de la tarde!
¡Eran las cinco en todos los relojes!
¡Eran las cinco en sombra de la tarde!
[b]2. LA SANGRE DERRAMADA[/b]
¡Qué no quiero verla!
Dile a la luna que venga,
que no quiero ver la sangre
de Ignacio sobre la arena.
¡Que no quiero verla!
La luna de par en par,
caballo de nubes quietas,
y la plaza gris del sueño
con sauces en las barreras
¡Qué no quiero verla!
Que mi recuerdo se quema.
¡Avisad a los jazmines
con su blancura pequeña!
¡Qué no quiero verla!
La vaca del viejo mundo
pasaba su triste lengua
sobre un hocico de sangres
derramadas en la arena,
y los toros de Guisando,
casi muerte y casi piedra,
mugieron como dos siglos
hartos de pisar la tierra.
No.
¡Qué no quiero verla!
Por las gradas sube Ignacio
con toda su muerte a cuestas.
Buscaba el amanecer,
y el amanecer no era.
Busca su perfil seguro,
y el sueño lo desorienta.
Buscaba su hermoso cuerpo
y encontró su sangre abierta.
¡No me digáis que la vea!
No quiero sentir el chorro
cada vez con menos fuerza;
ese chorro que ilumina
los tendidos y se vuelca
sobre la pana y el cuero
de muchedumbre sedienta.
¡Quién me grita que me asome!
¡No me digáis que la vea!
No se cerraron sus ojos
cuando vio los cuernos cerca,
pero las madres terribles
levantaron la cabeza.
Y a través de las ganaderías,
hubo un aire de voces secretas
que gritaban a toros celestes,
mayorales de pálida niebla.
No hubo príncipe en Sevilla
que comparársele pueda,
ni espada como su espada,
ni corazón tan de veras.
Como un río de leones
su maravillosa fuerza,
y como un torso de mármol
su dibujada prudencia.
Aire de Roma andaluza
le doraba la cabeza
donde su risa era un nardo
de sal y de inteligencia.
¡Qué gran torero en la plaza!
¡Qué gran serrano en la sierra!
¡Qué blando con las espigas!
¡Qué duro con las espuelas!
¡Qué tierno con el rocío!
¡Qué deslumbrante en la feria!
¡Qué tremendo con las últimas
banderillas de tiniebla!
Pero ya duerme sin fin.
Ya los musgos y la hierba
abren con dedos seguros
la flor de su calavera.
Y su sangre ya viene cantando:
cantando por marismas y praderas,
resbalando por cuernos ateridos
vacilando sin alma por la niebla,
tropezando con miles de pezuñas
como una larga, oscura, triste lengua,
para formar un charco de agonía
junto al Guadalquivir de las estrellas.
¡Oh blanco muro de España!
¡Oh negro toro de pena!
¡Oh sangre dura de Ignacio!
¡Oh ruiseñor de sus venas!
No.
!Que no quiero verla!
Que no hay cáliz que la contenga,
que no hay golondrinas que se la beban,
no hay escarcha de luz que la enfríe,
no hay canto ni diluvio de azucenas,
no hay cristal que la cubra de plata.
No.
!Yo no quiero verla!
[b]3. CUERPO PRESENTE[/b]
La piedra es una frente donde los sueños gimen
sin tener agua curva ni cipreses helados.
La piedra es una espalda para llevar al tiempo
con árboles de lágrimas y cintas y planetas.
Yo he visto lluvias grises correr hacia las olas
levantando sus tiernos brazos acribillados,
para no ser cazadas por la piedra tendida
que desata sus miembros sin empapar la sangre.
Porque la piedra coge simientes y nublados,
esqueletos de alondras y lobos de penumbra;
pero no da sonidos, ni cristales, ni fuego,
sino plazas y plazas y otras plazas sin muros.
Ya está sobre la piedra Ignacio el bien nacido.
Ya se acabó; ¿qué pasa? Contemplad su figura:
la muerte le ha cubierto de pálidos azufres
y le ha puesto cabeza de oscuro minotauro.
Ya se acabó. La lluvia penetra por su boca.
El aire como loco deja su pecho hundido,
y el Amor, empapado con lágrimas de nieve
se calienta en la cumbre de las ganaderías.
¿Qué dicen? Un silencio con hedores reposa.
Estamos con un cuerpo presente que se esfuma,
con una forma clara que tuvo ruiseñores
y la vemos llenarse de agujeros sin fondo.
¿Quién arruga el sudario? ¡No es verdad lo que dice!
Aquí no canta nadie, ni llora en el rincón,
ni pica las espuelas, ni espanta la serpiente:
aquí no quiero más que los ojos redondos
para ver ese cuerpo sin posible descanso.
Yo quiero ver aquí los hombres de voz dura.
Los que doman caballos y dominan los ríos;
los hombres que les suena el esqueleto y cantan
con una boca llena de sol y pedernales.
Aquí quiero yo verlos. Delante de la piedra.
Delante de este cuerpo con las riendas quebradas.
Yo quiero que me enseñen dónde está la salida
para este capitán atado por la muerte.
Yo quiero que me enseñen un llanto como un río
que tenga dulces nieblas y profundas orillas,
para llevar el cuerpo de Ignacio y que se pierda
sin escuchar el doble resuello de los toros.
Que se pierda en la plaza redonda de la luna
que finge cuando niña doliente res inmóvil;
que se pierda en la noche sin canto de los peces
y en la maleza blanca del humo congelado.
No quiero que le tapen la cara con pañuelos
para que se acostumbre con la muerte que lleva.
Vete, Ignacio: No sientas el caliente bramido.
Duerme, vuela, reposa: ¡También se muere el mar!
[b]4. ALMA AUSENTE[/b]
No te conoce el toro ni la higuera,
ni caballos ni hormigas de tu casa.
No te conoce el niño ni la tarde
porque te has muerto para siempre.
No te conoce el lomo de la piedra,
ni el raso negro donde te destrozas.
No te conoce tu recuerdo mudo
porque te has muerto para siempre.
El otoño vendrá con caracolas,
uva de niebla y monjes agrupados,
pero nadie querrá mirar tus ojos
porque te has muerto para siempre.
Porque te has muerto para siempre,
como todos los muertos de la Tierra,
como todos los muertos que se olvidan
en un montón de perros apagados.
No te conoce nadie. No. Pero yo te canto.
Yo canto para luego tu perfil y tu gracia.
La madurez insigne de tu conocimiento.
Tu apetencia de muerte y el gusto de tu boca.
La tristeza que tuvo tu valiente alegría.
Tardará mucho tiempo en nacer, si es que nace,
un andaluz tan claro, tan rico de aventura.
Yo canto su elegancia con palabras que gimen
y recuerdo una brisa triste por los olivos.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022
Цей день холодний і печальний;
Йде дощ, і вітер не стихає;
Лоза чіпляється за ненадійну стіну,
З поривом кожним мертве листя рине,
І день холодний і печальний.
Життя холодне і печальне;
Йде дощ, і вітер не стихає;
Думки чіпляються за втрачене минуле;
Надії юності знесло поривом бурі,
І дні холодні і печальні.
Вгамуйся, серце! годі нити;
За хмарами ще сонце світить;
З твоєю долею і інші долі схожі,
Повинен дощ пролитися у долі кожній,
Є дні холодні і печальні.
"Балади та інші вірші" 1842
[b]Henry Wadsworth Longfellow THE RAINY DAY[/b]
The day is cold, and dark, and dreary;
It rains, and the wind is never;
The vine still clings to the mouldering wall,
But at every gust the dead leaves fall,
And the day is dark and dreary.
My life is cold, and dark, and dreary;
It rains, and the wind is never weary;
My thoughts still cling to the mouldering Past,
But the hopes of youth fall thick in the blast,
And the days are dark and dreary.
Be still, sad heart! and cease repining;
Behind the clouds is the sun still shining;
Thy fate is the common fate of all,
Into each life some rain must fall,
Some days must be dark and dreary.
"Ballads and Other Poems" 1842
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022
Після посушливого літа прийшла суха осінь. Настільки суха, що все живе завмерло, чекаючи лиха. Коли чогось чекаєш, воно обов’язково збудеться. То лише здається, що життя безладне. Воно підпорядковане сталим законам. Варто дослухатися, і стане зрозумілою їхня суть, відкриються зору шляхи, якими ходить очікуване щастя і незвані печалі. Жаль, щастя біжить непомітними стежками так швидко, що не встигнеш черевики взути, щоб догнати. Жаль, біда суне відразу всіми дорогами, ніяк її не оминеш.
З осінньою засухою у Дивний ліс прийшла біда. Чи хтось необачно кинув недопалок, чи з автомобіля впала іскра на сухий, як порох, килимок придорожньої трави. Спалахнуло, розгорілося, і загуділа лісова пожежа, злизуючи тисячами язиків усе живе на своєму шляху. Задихаючись, вибігали зі своїх нірок ящірки й миші, вискакували загорнуті в палаючі трав’яні перинки їжаки, які вже вклалися на зимову сплячку. Засліплені димом, стрибали врізнобіч зайці, втікали геть лисиці, кабани, вовки... Після пожежі залишилося покреслене сірими людськими стежками чорне згарище та обпалені вогнем дерева.
Першим повернувся до Дивного лісу дятел, заторохтів, забарабанив дзьобом по дереву, знайшов під корою личинку короїда, з’їв і вирішив, що жити тут можна. Услід прилетіли зграйкою горобці – ліс після пожежі такий, як і взимку, тихий, прозорий, на запах гарі можна не зважати, а харчі є поряд на вцілілому полі. Чорні, ніби обпалені вогнем, ворони погаласували, помітингували, та й вирішили, що весна покаже, чи вижив ліс, чи можна буде на деревах зробити гнізда. По одному чи зграйками поверталися до рідного лісу всі, хто врятувався від пожежі, бо добре тому, хто в своєму дому, а на чужині сумно й псині.
Прискакав до Дивного лісу Братик Бі – хутро підсмалене, лапки обпечені, але вушка, як прапорці, високо підняті над зчорнілим простором всеохоплюючої любові. Егей, листопадовички, хто вцілів після великої пожежі, життя триває, не сьогодні воно зародилося, не сьогодні й зникне! Ось і зайченятко - причаїлося на зеленому острівці споришу. Полум’я не знайшло поживи, обійшло його стороною. А тут цілий гурт малят у канаві біля джерела, де вогню нічого робити. От і добре. Будуть зайці, буде й ліс. Братик Бі розгосподарювався біля малечі, ніколи на небо глянути, тільки пильнує, чи не виросли в малих вуса. Бо як заєць вуса має, то про себе сам подбає.
Час спливав, час минав. Малеча підросла й розбіглася лісовими стежками шукати заяче щастя. Нарешті Братик Бі вибрався провідати стару грушу на узліссі. Стоїть чорна, обпалена, чи й прокинеться, коли пригріє весняне сонечко. Присів Братик Бі біля неї, зіщулив вушка-прапорці, задумався... чи про майбутню весну, чи про солодку моркву, чи про печені грушки.
О! Печені грушки! Взяв одну – солодко, смачно, але за вухами не лящить. Не доводилося ніколи куштувати печених груш, а вони ж такі добрі, що спав би – їв би, і встав би – їв би. Щось я віршами заговорив”, - хмикнув Братик Бі. – „Мабуть токсичні речовини від пожежі викликають психоделічні зміни моєї свідомості і віднині бути мені заячим поетом... Ні, краще заячим письменником і написати таку історію заячого життя, щоб вразити нею весь світ”.
- Атож, історія заячого життя матиме шанувальників серед вовків. Мені колись пощастило познайомитися з історією життя глухарів. Відтоді вправнішого за мене мисливця за глухарями немає не тільки в Дивному лісі, а й у ближніх лісах. Знання роблять життя прекрасним.
- Доброго здоров'я Вам, Братику Му. Добре, що Ви повернулися до нашого лісу. Сподіваюся, що підсмалений заєць не становить для Вас гастрономічного інтересу? – ввічливо і завбачливо, як завжди, відгукнувся Братик Бі.
- Підсмалений заєць не становить гастрономічного інтересу для смаленого вовка. Ви ж знаєте Закон лісу: в лиху годину весь ліс - одна родина, - заспокоїв його Братик Му.
- Братику Му, Ви схудли, зблідли і навіть не насміхаєтеся. У Вас все гаразд? Чи врятувалася Ваша родина?
- Дякую, Братику Бі, у нас все гаразд, пожежа зайнялася з іншого краю лісу, ми встигли врятуватися. Вже й нору полагодили. Жаль, земля попелом устелена, на ньому залишаються сліди. Ми нечасто виходимо, щоб не навести на нору мисливців. Та й мишей у лісі поменшало, з харчами стало сутужніше. Ваша книга про зайців могла б скрасити наші вечори, - Братик Му ввічливо проявив інтерес до анонсованої книги.
- Е-е, Братику Му, Ви мене невірно зрозуміли, я не збираюся писати „Посібник для вовків. Як уполювати зайця”. Це буде повість „Психологічні тонкощі заячих складнощів”, - мабуть під впливом печених грушок психоделічна свідомість Братика Бі не зреагувала на журливі інтонації співбесідника.
- Жаль, - зітхнув Братик Му, - Вовча спільнота давно чекає на правдиві заячі історії. Нас завжди дивувала заяча здатність заплутувати сліди, удавати свою присутність там, де їх немає і ховатися там, де ніхто не сподівається їх знайти. Звичайно, заєць - це не вовк, але ж не до такої міри. Повірте, приємніше добути мишу з нори, ніж ганятися лісом за зайцем. Без особливих зусиль можна вгамувати голод десятком мишей. Зате за зайцем набігаєшся, наморишся, а впіймаєш щось не варте зусиль - худе, жорстке, жилаве. Доки з”їси, можеш зуби втратити.
- Так таки худе та жилаве? – іронічно усміхнувся Братик Бі, який мав так багато чеснот, що не вважав жилавість своїм суттєвим недоліком.
- Всяк буває, - Братик Му делікатно не став обговорювати з зайцем відтінки смаку зайчатини. – Доки в лісі не превелися миші, можете спокійно насолоджуватися печеними грушками.
- А що буде, коли Ви з'їсте всіх мишей? - Братик Бі хоч і жив сьогоднішнім днем, але не забував подумки зазирнути в день завтрашній.
- Доки є вовки, не переведуться миші, - переконано запевнив Братик Му.
- Братику Му, Ви запрягаєте коня позаду воза. Саме чисельність популяції мишей регулює чисельність популяції вовків, а не навпаки, - виткнулося з мішка шило заячих знань про вовків.
Теоретично Братик Бі був і швець, і жнець і в дуду грець, тому намірився було навчити (теоретично) Братика Му запрягати коня у воза, та враз змовк. З одного боку він не хотів щоб до харчової ніші вовків потрапили зайці. З іншого він нарешті помітив, що й хутро у Братика Му недостатньо сіре, і очі у нього неяскраві, й вуха понурі і голос не бадьорий. Невже винна пожежа в Дивному лісі ? А якщо ні?
- Братику Му, що Вас так невпізнанно змінило? Невже пожежа? – Братик Бі не мав звички довго гадати, коли можна швидко запитати.
- Ет, не зважайте. Заєць вовка не зрозуміє.
- Можна, спробувати? Ми ж Братики?
- Братики-Кіндратики... Ви братик заячий, а я вовчий. Якби заєць здатен був упіймати хоча б одну мишу, можна було б і про розуміння поговорити.
- Еге! Ходила щука з котом мишей ловити, так вони їй і хвіст обгризли, - Братик Бі аж скривився, уявивши, як він полює на мишей. Краще Ви скуштуйте цю грушку. Скуштували? І як? Смачно? Мені теж смачно. Виходить, що не такі вже ми й різні. Ви спробуйте пояснити, а я спробую відчути себе у вашій шкурі, - наполіг Братик Бі.
- Заєць у вовчій шкурі, - посміхнувся нарешті Братик Му. – Що ж, приміряйте, чи не завелика вона для Вас.
Братик Бі наставив торчком вушка-прапорці, приготувавшись розуміти.
- Ви мабуть знаєте, - нерішуче почав Братик Му, - вовки кожної ночі співають колискову для Сонця.
- Звичайно, знаю, - підтвердив Братик Бі. – Весь Дивний ліс знає. Якби вовки не співали колискову для Сонця, воно б розгнівалося і спалило Землю. Тому зайці не надто ображаються, коли хтось з вовків уполює зайця. За все належить платити.
- Я теж думав, що від моїх колискових залежить життя на Землі. Але коли горів Дивний ліс, я за клопотами про порятунок родини забув про колискову. Нічого не змінилося від того, що я не заколисав Сонце. Від мене не залежить, чи спатиме вночі Сонце. То який сенс у вовчому житті?
- Братику Му, якщо не Ви, так інші Вовки співали свої колискові. Важливо, що Сонце це чуло. Доки вовки співають сонцю колискові, не зникне життя на Землі, - схвильовано втішив його Братик Му.
- Братику Бі, а чи не запрягаєте Ви коня позаду воза? – знову посміхнувся Братик Му.
- Я на возах собаку з”їв, - пожартував Братик Бі.
- Добре, що не вовка, - відгукнувся Братик Му.
Іноді важливо знати, що без тебе не впаде небо, яке ти тримаєш на своїх руках, не порушиться плин днів і ночей, якщо ти не котиш сонце по небу, що ти не один відповідаєш за життя на Землі.
Пожежа не знищила Дивний ліс, тому є надія, що казка не закінчиться
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022
Символи грубих відчуттів - печалі
Текли, немов ріка сакральна, в тайні:
З бажань росли абстракції уявні,
І, як орел, у небеса злітали.
На шип ми своє серце натикали,
Ступаючи на ґрунт: куди летіли,
Чому страждали, ледве розуміли -
Боліло щось, родитися благало.
Томління юності! - Ніщо захмарне,
Потік похмурий віщувань даремних
У дзеркалі безсилля, як повернем
Первородство, кінець борні примарній.
Ах, не у мріях, коли душі вільні
від твані і лабет, приходить зрілість.
[b]CECIL DAY-LEWIS O DREAMS, O DESTINATIONS. VI[/b]
Symbols of gross experience! - our grief
Flowed, like a sacred river, underground:
Desire bred fierce abstractions on the mind,
Then like an eagle soared beyond belief.
Often we tried our breast against the thorn,
Our paces on the turf: whither we flew,
Why we should agonize, we hardly knew -
Nor what ached in us, asking to be born.
Ennui of youth! - thin air above the clouds,
Vain divination of the sunless stream
Mirror that impotence, till we redeem
Our birthright, and the shadowplay concludes.
Ah, not in dreams, but when our souls engage
With the common mesh and moil, we come of age.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022
Старіючи, торуєм шлях туди, де дії
Рухали гори, розсували вшир долини:
Корилися на радість нам маленькі цілі,
Війну зустріли, воювали як повинні.
Цей шлях повинен повторити контур кожний,
Утворений вогнем поразок битв зі світом:
У сни невільничі біля бівачних вогнищ
Вертаємось в своє минуле подивитись.
Світанок давній згас, ми з нього починали
Прагнути цілісності: зараз зрозуміли
Півхліба, напівправди - досить напівв'ялим,
Спалахи вирвані з гниття задовольнили.
Юносте вмерла, вибач нам, що відступали,
Трофеї взяли там, де твою честь згубили.
[b]CECIL DAY-LEWIS O DREAMS, O DESTINATIONS. VII[/b]
Older, we build a road where once our active
Heat threw up mountains and the deep dales veined:
We're glad to gain the limited objective,
Knowing the war we fight in has no end.
The road must needs follow each contour moulded
By that fire in its losing fight with earth:
We march over our past, we may behold it
Dreaming a slave's dream on our bivouac hearth.
Lost the archaic dawn wherein we started,
The appetite for wholeness: now we prize
Half-loaves, half-truths -- enough for the half-hearted,
The gleam snatched from corruption satisfies.
Dead youth, forgive us if, all but defeated,
We raise a trophy where your honour lies
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022
Поглянь, омана давня ще раз повертається
По стежці польовій, коли цикорій розгорається
Як очі літа, в полудень синіють краплі сяйва,
І серце тягнеться до них і знов жадає:
Жадає вийти за межу у світ печалей
За кожним сплеском щастя, спогади потонуть
В тумані бризок золотих, сон оборонить
Від змін і ночі, вслід все інше обступає.
Любове, ми вловили досконалість світу,
Як уловив цикорій дивне сяйво самоцвіту:
Згорає літо, його квіти швидко блякнуть -
Омана вічна, що можливо замінити
Призначення для сонця й глини, духу й літа,
Якщо колись у згоді з ними заспівати!
[b]CECIL DAY-LEWIS O DREAMS, O DESTINATIONS. VIII [/b]
But look, the old illusion still returns,
Walking a field-path where the succory burns
Like summer's eye, blue lustre-drops of noon,
And the heart follows it and freshly yearns:
Yearns to the sighing distances beyond
Each height of happiness, the vista drowned
In gold-dust haze, and dreams itself immune
From change and night to which all else is bound.
Love, we have caught perfection for a day
As succory holds a gem of halcyon ray: (безжурний промінь)
Summer bums out, its flower will tarnish soon--
Deathless illusion, that could so relay
The truth of flesh and spirit, sun and clay
Singing for once together all in tune!
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=f97ZX6BzZek[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022
Мандруючи як птах, байдуже споглядати
Пустелю, де в піску втонули кам'яні боги,
Як океан в невиннім сні голубить береги;
Втікать від часу, починати все спочатку.
Селитися як птах, незмінно проявляти
Ознаки вірності у збуренім потоці
Схвильованих світил і осені: в затоці
Вгорі над пінистими хвилями ширяти.
Ось так би й нам. Жаль, птах всліпу летить по світу,
Йому призначення не явить зримо виду:
Його вага на гладі вод не лишить сліду,
З його гнізда невдовзі кошик зробить вітер.
Мандрівники, ми - полотно доріг, які пройшли;
Як пір'я на потоці часу, осідаєм ми.
[b]CECIL DAY-LEWIS O DREAMS, O DESTINATIONS. IX [/b]
To travel like a bird, lightly to view
Deserts where stone gods founder in the sand,
Ocean embraced in a white sleep with land;
To escape time, always to start anew.
To settle like a bird, make one devoted
Gesture of permanence upon the spray
Of shaken stars and autumns: in a bay
Beyond the crestfallen surges to have floated.
Each is our wish. Alas, the bird flies blind,
Hooded by a dark sense of destination:
Her weight on the glass calm leaves no impression,
Her home is soon a basketful of wind.
Travellers, we are fabric of the road we go;
We settle, but like feathers on time's flow.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022
Тому що ти моя і не моя
Тому що думаю про тебе
Тому що уночі не сплю
Тому що прийде ніч й розкаже про любов
Тому що ти прийшла й забрала свій портрет
І ти гарніша за усі свої портрети
Тому що ти прекрасна від підошв до душі
Тому що доброю душею ти мені підходиш
Тому що ти за гордістю ховаєш ніжність
Маленьке ніжне
Серце у броні
Тому що ти моя
Тому що не моя
Тому що тебе бачу і вмираю
І гірше ніж вмираю
Якщо тебе кохана не побачу
Якщо на тебе не дивлюся
Тому що ти живеш завжди де заманеться
Тому що тобі краще жити там де заманеться
Тому що в тебе губи наче кров
А ти холодна
Я відчуваю що люблю тебе кохана
Я відчуваю що тебе кохаю
Хоча болить ця рана наче дві
Хоча якщо шукати ти її не знайдеш
І хоча
Минає ніч а ти моя
І не моя.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=M7JfFwmXc_c[/youtube]
[b]Mario Benedetti CORAZÓN CORAZA[/b]
Porque te tengo y no
Porque te pienso
Porque la noche está de ojos abiertos
Porque la noche pasa y digo amor
Porque has venido a recoger tu imagen
Y eres mejor que todas tus imágenes
Porque eres linda desde el pie hasta el alma
Porque eres buena desde el alma a mí
Porque te escondes dulce en el orgullo
Pequeña y dulce
Corazón coraza
Porque eres mía
Porque no eres mía
Porque te miro y muero
Y peor que muero
Si no te miro amor
Si no te miro
Porque tú siempre existes dondequiera
Pero existes mejor donde te quiero
Porque tu boca es sangre
Y tienes frío
Tengo que amarte amor
Tengo que amarte
Aunque esta herida duela como dos
Aunque te busque y no te encuentre
Y aunque
La noche pase y yo te tenga
Y no.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2022
Ти не зупинишся
на узбіччі
не остудиш радість
не захочеш бажань
ти не врятуєшся ні зараз
ні повік
ти не врятуєшся
ти не заспокоїшся
тебе не втішить світ
хоча б тихим закутком
ти не зімкнеш повіки
важкі як вирок
ти не залишишся без губ
ти не спатимеш без снів
ти не думатимеш без крові
ти не судитимеш без часу
але якщо
всупереч всьому
не зможеш уникнути цього
і остудиш радість
і захочеш бажань
і врятуєшся зараз
і заспокоїшся
і тебе втішить світ
хоча б тихим закутком
і зімкнеш повіки
важкі як вирок
і пересихатимуть губи
і спатимеш без снів
і думатимеш без крові
і судитимеш без часу
і ти зупинишся
на узбіччі
і ти врятуєшся
після цього
ти не залишишся зі мною.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=rwivEVwkyXw[/youtube]
[b]Mario Benedetti NO TE SALVES[/b]
No te quedes inmóvil
al borde del camino
no congeles el júbilo
no quieras con desgana
no te salves ahora
ni nunca
no te salves
no te llenes de calma
no reserves del mundo
sólo un rincón tranquilo
no dejes caer los párpados
pesados como juicios
no te quedes sin labios
no te duermas sin sueño
no te pienses sin sangre
no te juzgues sin tiempo
pero si
pese a todo
no puedes evitarlo
y congelas el júbilo
y quieres con desgana
y te salvas ahora
y te llenas de calma
y reservas del mundo
sólo un rincón tranquilo
y dejas caer los párpados
pesados como juicios
y te secas sin labos
y te duermes sin sueño
y te piensas sin sangre
y te juzgas sin tiempo
y te quedas inmóvil
al borde del camino
y te salvas
entonces
no te quedes conmigo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2022
„Що ми робимо у своєму приватному житті – це наша справа”, - говорили
Шість Приголомшуючик Медсестер з госпіталю Пікапун в Кароліні,
колихаючи своїми грудьми
з божественною солодкістю
що якби Бог був жінкою? хтось сказав
що якби Богом були Шість Приголомшуючих Медсестер з Пікапуну? сказав хтось
що якби Бог так солодко колихав грудьми? сказав
що якби Бог був жінкою?
розповзаються слухи про Шістьох
їх бачили покидаючими підозрілий на вигляд притулок зі скорботними губами
їх бачили в ліжку Готелю Дракули
їх бачили блудницями з кравцями шевцями, м'ясниками всього
Пікапуна
а хіба Бог не покидає підозрілий на вигляд притулок зі скорботними
губами? хтось сказав
що якби Бог був жінкою?
цицьки Бога! білі ляжки Бога! молочні! Сказав
молоко Бога! прокричали з дахів всього міста
так що запалили
високий вогонь біля підніжжя гори на Сході
і при цьому спалили Шістьох Приголомшуючих Медсестер з Пікапуна
вони всі були білявками і щодня бачили смерть за роботою
ось і все
так закінчується потрясіння смертних і безсмертних в Кароліні
і в інших обителях Бога
що якби Бог був жінкою?
що якби Бог був Шістьма Приголомшуючими Медсестрами Пікапуна? сказав хтось
[b]Хуан Хельман PREGUNTAS[/b]
“lo que hacemos en nuestra vida privada es cosa nuestra” dijeron
las Seis Enfermeras Locas del Pickapoon Hospital de Carolina
mientras movían sus pechos con una
dulzura tan parecida a Dios
¿y si Dios fuera una mujer? alguno dijo
¿y si Dios fuera las Seis Enfermeras Locas de Pickapoon? dijo alguno
¿y si Dios moviera los pechos dulcemente? dijo
¿y si Dios fuera una mujer?
corrían rumores acerca de las Seis
las habían visto salir de hospedajes sospechosos con una mirada triste
en la boca
las habían visto en una cama del Bat Hotel
las habían visto fornicando con sastres zapateros carniceros de toda
Pickapoon
¿y acaso Dios no sale de los hospedajes con una mirada triste
en la boca? alguno dijo
¿y si Dios fuera una mujer?
¡tetas de Dios! ¡blancos muslos de Dios! ¡lechosos! Dijo
¡leche de Dios! gritaba por los techos de toda la ciudad
así que lo quemaron
hicieron una hoguera alta al pie de la colina del Este
y también quemaron a las Seis Enfemeras Locas de Pickapoon
todas eran rubias y cada día habían visto a la muerte trabajar
eso es todo
así acaban con los temblores mortales e inmortales en Carolina
y otros sitios de Dios
¿y si Dios fuera una mujer?
¿y si Dios fuera las Seis Enfermeras Locas de Pickapoon? dijo alguno.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2022
[i] А якби Богом була жінка?
Хуан Гельман
[/i]А якби Богом була жінка?
запитав Хуан простодушно,
так, так, якби Богом була жінка
цілком можливо що агностики і атеїсти
не стали б його заперечувати
а прийняли б з розкритими обіймами.
Можливо він би манив прекрасною наготою
ми б цілували його не бронзові ноги,
його не кам’яний лобок,
його не мармурові перси,
його не гіпсові вуста.
Якби Богом була жінка ми б обіймами
виманювали його з далини
і не дозволяли присягати
що навіть смерть не розлучить нас
так як він безсмертний у найвищому сенсі
і замість зараження СНІДом чи панікою
заражав би нас своїм безсмертям.
Якби Богом була жінка, вона б не ховалася
десь у царстві небесному
а тільки й чекала нас у сінцях перед пеклом
з розкритими обіймами
не пластмасовими трояндами
і не ангельською любов’ю.
О Боже мій, Боже мій
якби віднині й навіки
ти був жінкою
які б ти влаштовував чудові скандали,
які натхненні, розкішні, неймовірні,
фантастичні сварки.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jNWvVZFGXN4[/youtube]
[b]Mario Benedetti SI DIOS FUERA UNA MUJER[/b]
[i] ¿Y si Dios fuera mujer?
Juan Gelman[/i]
¿Y si Dios fuera mujer?
pregunta Juan sin inmutarse,
vaya, vaya si Dios fuera mujer
es posible que agnósticos y ateos
no dijéramos no con la cabeza
y dijéramos sí con las entrañas.
Tal vez nos acercáramos a su divina desnudez
para besar sus pies no de bronce,
su pubis no de piedra,
sus pechos no de mármol,
sus labios no de yeso.
Si Dios fuera mujer la abrazaríamos
para arrancarla de su lontananza
y no habría que jurar
hasta que la muerte nos separe
ya que sería inmortal por antonomasia
y en vez de transmitirnos SIDA o pánico
nos contagiaría su inmortalidad.
Si Dios fuera mujer no se instalaría
lejana en el reino de los cielos,
sino que nos aguardaría en el zaguán del infierno,
con sus brazos no cerrados,
su rosa no de plástico
y su amor no de ángeles.
Ay Dios mío, Dios mío
si hasta siempre y desde siempre
fueras una mujer
qué lindo escándalo sería,
qué venturosa, espléndida, imposible,
prodigiosa blasfemia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2022
Десь за морями і за рожевими горами
Далека Італія, юності край заповітний,
Мрій моїх рідна Вітчизна.
Багряні дерева розповідають про осінь.
В започатковану осінь
Мого життя сиджу я самотній,
Дивлюся в прекрасні безжалісні очі світу,
Шукаю фарби кохання й малюю її,
Ту, що так часто манила,
Яку я кохаю завжди і навік.
Кохання й самотність,
Кохання і нездійсниме бажання
Першоджерела мистецтва;
Навіть у осінь життя
Вони мене вводять за руку,
І їхня пристрасна пісня
Чаруючим сяйвом над морем і горами
І над прощальним, прекрасним буттям.
[b]Hermann Hesse BLICK NACH ITALIEN[/b]
Über dem See und hinter den rosigen Bergen
Liegt Italien meiner Jugend gelobtes Land,
Meiner Träume vertraute Heimat.
Rote Bäume sprechen vom Herbst.
Und im beginnenden Herbst
Meines Lebens sitz' ich allein,
Schaue der Welt ins schöne grausame Auge,
Wähle Farben der Liebe und male sie,
Die so oft mich betrog,
Die ich immer und immer noch liebe.
Liebe und Einsamkeit,
Liebe und unerfüllbare Sehnsucht
Sind die Mütter der Kunst;
Noch im Herbst meines Lebens
Führen sie mich an der Hand,
Und ihr sehnliches Lied
Zaubert Glanz über See und Gebirg
Und die abschiednehmende, schöne Welt.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2022
Вночі уві сні міста і люди,
Монстри й повітряні споруди,
Все, ти знаєш, все мусить постати
Із душі у темній кімнаті,
Це твої власні образи й дії.
Це твої мрії.
Йди вдень через місто і провулок,
Дивись на хмари, на примар,
Ти їх одержуєш у подарунок:
Це твоє, твій поетичний дар!
Все, що було думками донині,
Стократно прожите і тремтить,
Воно твоє, в твоїй середині
Мрія, що душу твою ятрить
В тобі самому завжди ступає,
Швидко ховається і виповзає,
Ти промовець і ти приймач,
Ти творець і ти руйнач.
Чарівна сила давно забута,
Павук висвячений шахраєм,
Світ, який не можна збагнути,
Доки дихаєш, він живе.
[i]--------
Ні неба – ні землі,
але завжди ще
падають сніжинки
(Хашин)[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fb-OTu5ShRI[/youtube]
[b]Hermann Hesse DIE WELT UNSER TRAUM[/b]
Nachts im Traum die Städt’ und Leute,
Ungeheuer, Luftgebäude,
Alle, weißt du, alle steigen
Aus der Seele dunklem Raum,
Sind dein Bild und Werk, dein eigen,
Sind dein Traum.
Geh am Tag durch Stadt und Gassen,
Schau in Wolken, in Gesichter,
Und du wirst verwundert fassen:
Sie sind dein, du bist ihr Dichter!
Alles, was vor deinen Sinnen
Hundertfältig lebt und gaukelt,
Ist ja dein, ist in dir innen,
Traum, den deine Seele schaukelt.
Durch dich selber ewig schreitend,
Bald beschränkend dich, bald weitend,
Bist du Redender und Hörer,
Bist du Schöpfer und Zerstörer.
Zauberkräfte, längst vergeßne,
Spinnen heiligen Betrug,
Und die Welt, die unermeßne,
Lebt von deinem Atemzug.
--------
[i]Kein Himmel - keine Erde
aber immer noch
fallen Schneeflocken
(Hashin)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2022
„Я дякую тобі, що б не було”. І відвернулася,
І наче промінь сонця на зів’ялих квітах
Згасає, коли їх розкидав вітер,
Пішла поквапливо від мене. Ні, хай триває
Хоча б година сонячна і всемогутні боги
Не зможуть похвалитися нічим прекраснішим,
Аніж побачене за цю годину, що минула.
[i] Erat hora – був час (лат.).[/i]
[b]Ezra Pound ERAT HORA[/b]
‘Thank you, whatever comes.' And then she turned
And, as the ray of sun on hanging flowers
Fades when the wind hath lifted them aside,
Went swiftly from me. Nay, whatever comes
One hour was sunlit and the most high gods
May not make boast of any better thing
Than to have watched that hour as it passed.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2022
Я не зігнуся, щоб тебе здобути
медовим словом, квітнучим цілунком
і краплями солодких напівістин,
що падають в траву старих забутих міфів про любов,
утрачену в минулих днях.
У воркотінні сутінків
Не смію я здаватись нижчим тебе,
Захоплюватись пошепки,
тремтячи, як відлуння дальніх дзвонів.
Я всі ці речі знав колись
І уникав
У тій веселій юності, лишив я їх минулому.
І зникло це,
Неначе подих вітру.
Ні, я не можу домагатися тебе таким;
Але колись я вирвуся нагору,
Де суть всіх істин,
Тоді, охоплений вогнем великих звершень,
Тебе покликати повинен за собою,
Я завжди прагнутиму звати,
„Іди услід! Іди услід!”
І наша переможна зустріч
Повинна відродити силу.
І разом посеред стихії
Ми у взаємнім прагненні повинні
Гукати завжди:
„Я йду, а ти іди ще далі.”
І знову, „Йди услід”,
Нам зупинятися не можна.
[b]Ezra Pound THE SUMMONS[/b]
I can not bow to woo thee
With honey words and flower kisses
And the dew of sweet half-truths
Fallen on the grass of old quaint love-tales
Of broidered days foredone.
Nor in the murmurous twilight
May I sit below thee,
Worshiping in whispers
Tremulous as far-heard bells.
All these things have I known once
And passed
In that gay youth I had but yester-year.
And that is gone
As the shadow of wind.
Nay, I can not woo thee thus;
But as I am ever swept upward
To the centre of all truth
So must I bear thee with me
Rapt into this great involving flame,
Calling ever from the midst thereof,
"Follow! Follow!"
And in the glory of our meeting
Shall the power be reborn.
And together in the midst of this power
Must we, each outstriving each,
Cry eternally:
"I come, go thou yet further."
And again, "Follow,"
For we may not tarry.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2022
I
Це шкільний двір
заповнений
дітьми
різного віку біля села
на малому річному
вигині
де дехто з хлопців
голозадих
купається
або залазить на дерево у листя
все перебуває
в русі
старі жінки слідкують
за малою
дітворою
граються в весілля
хрестини
поруч один заліз
кричати
всередині
пустої бочки
ІІ
Малі дівчатка
кружляють у своїх спідничках
доки вони напнуться дзвонами
з піднятим млинком
бігти проти вітру
або крутити дзигу трирівневу
зроблену ними
з шматків шпагату грати
у піжмурки повторювати дії
ведучого ходити
на ходулях і підкидати крем'яшки
висіти на колінах
стояти на власній голові
бігти крізь стрій
дюжини лежачих на спинах
які штовхаються ногами
хлопчик повинен не впасти
обруч котити або
споруджувати
із цеглин
залишених якимось муляром
ІІІ
Безпросвітні іграшки
дітей
їхня
фантазія непотривожена
й підстави для них
належить
шукати
всюди
і в ігри переносити
іншим спадає
з очей полуда
застосувати
непевне
значення
із того що
випадково
ударить в
голови про
них
Брейгель побачив все
і зі своїм похмурим
гумором правдиво
змалював
це
[i]Дослідники творчості Брейгеля вважають, що це перша картина задуманого ним циклу "Чотири віка людини". При всій очевидності зображеного, немає єдиного розуміння цього послання Брейгеля людству. Хтось бачить в ній енциклопедію дитячих ігор: 168 хлопчиків і 78 дівчаток граються приблизно у 83 - 90 ігор. Інші вбачають в них алегорію на ігри дорослих, які поводяться як нерозумні діти, невигадливі, жорстокі, суєтливі. Їхні обличчя нагадують застиглі маски. Ще інші вважають, що головною темою картини є безумство світу, яким бачить його Бог, споглядаючи світ зверху.
Пітер Брейгель Старший "Дитячі ігри", 1560, дошка, масло, Музей історії мистецтв, Відень
Pieter Brueghel the Elder "Children's Games", 1560, Oil on wood, Kunsthistorisches Museum, Vienna
Особисто мене зворушила гра "5 крем'яшків", в яку граються дві дівчинки зліва внизу картини. Для гри в соді виварювалися майже квадратні кісточки з козиних суглобів і фарбувалися цибулиним лушпинням в червоний колір. Такі кісточки були знайдені в розкопках прадавнього Києва. Є варіанти цієї гри з горіхами або сухими бобами. В моєму степовому селі в Північному Причорномор'ї крем'яшки виготовляли обточуванням шматочків червоної черепиці. Це одна з найперших групових ігор, приправлена зворушливими спогадами про вихід у дитячий світ зі світу родини.
Збирався гурт до 5 дітей, кожен зі своїми власноруч обточеними крем'яшками. По черзі підкидалися крем'яшки - один підкидається і, доки він летить у повітрі, підбираються решта чотири крем'яшки, спочатку по одному, потім по два, потім три, потім чотири. Якщо підкинутий крем'яшок не впіймати - це стратка. Починає підкидати і збирати свої крем'яшки наступний, теж до стратки. І так по колу. Коли в жменю зібрані всі п'ять крем'яшків, вони підкидаються вгору і ловляться п'ять разів на стулені разом тильні сторони рук.
Майже всі ігри з картини Брейгеля дожили до нашого часу. Тут "Довга лоза", "Жмурки", "У коня", "Хвіст", "Весілля" , катання обруча... Як добре, що Брейгель залишив це детальне дитяче послання пів тисячоліття тому назад, щоб дійшло, як повільно змінюється людство і які ми однакові, незалежно від часу і місця народження. [/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL X. CHILDREN'S GAMES[/b]
I
This is a schoolyard
crowded
with children
of all ages near a village
on a small stream
meandering by
where some boys
are swimming
bare-ass
or climbing a tree in leaf
everything
is motion
elder women are looking
after the small
fry
a play wedding a
christening
nearby one leans
hollering
into
an empty hogshead
II
Little girls
whirling their skirts about
until they stand out flat
tops pinwheels
to run in the wind with
or a toy in 3 tiers to spin
with a piece
of twine to make it go
blindman's-buff follow the
leader stilts
high and low tipcat jacks
bowls hanging by the knees
standing on your head
run the gauntlet
a dozen on their backs
feet together kicking
through which a boy must pass
roll the hoop or a
construction
made of bricks
some mason has abandoned
III
The desperate toys
of children
their
imagination equilibrium
and rocks
which are to be
found
everywhere
and games to drag
the other down
blindfold
to make use of
a swinging
weight
with which
at random
to bash in the
heads about
them
Brueghel saw it all
and with his grim
humor faithfully
recorded
it
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022
Це жахливе але прекрасне зображення
притча про сліпих
без червоного
в композиції виділена група
жебраків які ведуть
один одного по діагоналі вниз
впоперек полотна
на краю
упавши накінець в болото
де ця картина
і композиція завершується
в ній незрячі люди
показані неголеними
і нужденними з їхніми
жалюгідними
пожитками випраними
в тазу в селянській
хаті видний і шпиль церкви
обличчя повернені
ніби до світла
тут немає зайвих деталей
в композиції один
за одним ідуть палкою
в руці вітаючи біду
[i]У ХVІ столітті в північну Європу прийшов Ренесанс і протестантська Реформація. Протестантська північ підтримала кальвінізм, католицький південь - католицьку церкву. В міжконфесійну війну втягнута величезна кількість людей. Для придушення смути і зміцнення католицької церкви іспанський король призначив намісником Нідерландів герцога Альбу (Залізного герцога).Той створив Раду Смут («Raad van beroerte», «Conseil des troubles»)., прозвану в народі Кривавою Радою. Тільки за перші три місяці вона відправила на ешафот близько 1800 людей. Суспільна еліта, подібно незрячому поводирю, підтримала завойовників. Картина "Притча про сліпців" написана через рік після встановлення в Нідерландах жорстокого терору з боку іспанських правителів.
Попри біблійний сюжет, на картині рівнинний фламандський пейзаж без типових для Брейгеля гір - місце дії, без сумніву, Нідерланди. На задньому плані впізнавана церква Святої Анни з села Сант-Анна-Піде. Між церквою і сліпцями засохле дерево. Сліпці одягнені не в селянське вбрання, при них повні гаманці, а у поводиря є музичний інструмент.
Тема сліпих поводирів древня, як світ
Упанішади (800 - 200 р. до н.е.) Перебуваючи посеред незнання, вважаючи їх мудрими та вчителями, нерозумні безумно йдуть туди чи сюди, як сліпі, на чолі зі сліпими
Горацій (85 - 8 рр. до н.е.): Caecus caeco dux ("Сліпий вождь сліпих")
Євангеліє від Матвія 15:13-14, переклад Івана Огієнка:
13 Він же сказав у відповідь: усяка рослина, яку не насадив Отець Мій Небесний, викоріниться.
14 Облиште їх: вони — сліпі вожді сліпців, а коли сліпець веде сліпця, то обидва впадуть в яму.
Пітер Брейгель Старший "Притча про сліпих", 1568, льняне полотно, темпера, Національний Музей Каподімонте, Неаполь, Італія
Pieter Bruegel the Elder "The Parable of the Blind", 1568, Distemper on linen canvas, Museo di Capodimonte, Naples, Italy
[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL IX. The Parable of the Blind[/b]
This horrible but superb painting
the parable of the blind
without a red
in the composition shows a group
of beggars leading
each other diagonally downward
across the canvas
from one side
to stumble finally into a bog
where the picture
and the composition ends back
of which no seeing man
is represented the unshaven
features of the des-
titute with their few
pitiful possessions in a basin
to wash in a peasant
cottage is seen and a church spire
the faces are raised
as toward the light
there is no detail extraneous
to the composition one
follows the others stick in
hand triumphant to disaster
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022
Розставлений художником
іти по колу
і у колі
в святковому вбранні
гріховний веселий натовп
селян і їхніх
товстозадих дівах
заповнює
ринкову площу
в центрі уваги жінки
у їхніх білих
крохмалених чіпцях
вони танцюючи або відкрито
йдуть до краю
лісу
знову й знову
у грубих черевиках й
селянських штанях
роззявлені роти
Ойя!
брикають своїми п'ятками
[i]"Весільний танець" - язичницьке свято, заповнене нестримною хіттю і веселим буйством. Безладний дикунський танець, під час якого фалоси надимають гульфіки чоловіків, жінки радо відгукуються на грубі залицяння, цілуються парочки - все це таке далеке від установ цивілізованого світу і від релігійних норм. Шлюб робить суспільно прийнятними інстинкти тіла, узгоджує їх з суспільною мораллю. День весілля є часом звільнення від будь-яких правил, заборон чи оцінок. В цей день тілесні бажання не караються і не осуджуються, неконтрольована пристрасть стає підставою для буйних веселощів. Картина пронизана сексуальною енергією такої сили, що у листопаді 1951 року в Массачусетсі було забоорнено продавати журнал Time з репродукцією цієї картини. Видавництва, які боролися за суспільну мораль, друкували репродукції з заретушованими непристойними гульфіками.
Знову бачимо підвішене полотно, яким відмічене місце для нареченої і паперову корону на цьому полотні. Знову бачимо наречену у святковому чорному платті з весільним обручем на голові і розпущеним волоссям - тут вона витанцьовує на своєму святі, святі нареченої. Нареченого не видно ніде, йому немає місця на її святі.
Пітер Брейгель Старший "Весільний танець під відкритим небом", 1566, дерево, масло, Інститут мистецтв, Детройт
Pieter Bruegel the Elder "The Wedding Dance in the Open Air", 1566. Oil on wood, nstitute of Arts, Detroit
[/i]
[b]William Carlos Williams PICTURES FROM BRUEGHEL VIII. THE WEDDING DANCE IN THE OPEN AIR[/b]
Disciplined by the artist
to go round
& round
in holiday gear
a riotously gay rabble of
peasants and their
ample-bottomed doxies
fills
the market square
featured by the women in
their starched
white headgear
they prance or go openly
toward the wood's
edges
round and around in
rough shoes and
farm breeches
mouths agape
Oya!
kicking up their heels
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022