Позмиваємо грим.
Порожнеча важка й глуха.
За лаштунками лінз незнайомі свавільні очі.
Повертаймось у Рим… я трава, вітре, я - трава.
Віртуальна трава
в прохолодній долоні ночі.
Не лякайся доріг.
Учорашня крихка іржа.
Панорама руїн. Обпечи, обпали вустами.
Зупини караван… я межа, звіре, я - межа.
Абсолютна межа
між роздвоєними світами.
Не уникнути чар.
Огорнися в піски. Гойдай
полинові човни на солоних морях оман цих.
Обростаєш крильми ?.. я вода, рибо, я - вода.
Каламутна вода
у маленькій прозорій склянці
Як же ти права, Наталі... Ми дійсно роздвоєні, і ми межа - ось тільки між чим і чим? І як глибоко розуміємо це кожний? І не звір... і не риба, але ж і не та людина, що її сотворяв Бог... Хоча йому поспішати можна до безкінечності... Дочекається в кінці кінців результату. Це нам ще невтямки і хочеться усе і зараз. А навіщо нам все? Нам треба всього то крихту - дійсної любові у теплому погляді, приторканні, слові, подиху тих, хто поряд у цьому поході земними коротесенькими стежинами... А люстерко так поспішає показувати їх кінечність...
Дякую за глибінь твоєї поезії, Наталі. Ти вперто тримаєш планку, молодець. Пробачай. що я на ти...
Менестрелю, своїм коментарем Ви, мабуть, сказали більше, ніж я у вірші...і не звір, і не риба,але ж і не та людина, яку створив Бог...ми - межа...і ми ж нескінченність....і роздвоєність, і половинчастість, і розгубленість...ми ж пошук і віра...і в цьому хаосі колись дійдемо до істини ..безмежно вдячна Вам за цей коментар...будьте щасливі!
ага...тільки бубна не вистачає 
дякую, Романе, за цікавий коментар 
