Він знав, що сила тертя між її язиком
та її піднебінням за́вжди буде ніжнішою,
ніж сотні стокрилих ангелів, що ночують під її віями.
Він знав, що вона безумовно легша і тихша,
ніж мільйони повішених в цій країні,
яких вона начебто любить
і підставляє їм спину.
Він не вигнав би, звісно, вітрів, що ночують в рожевому горлі,
не вирвав би квітів з грудної сумної клітки,
не міг би спалити листя в легенях
і осінь,
що не дає їй спокійно жити.
Нехай собі тліє.
Нехай не встигає упасти
у присмерку згуслі шовкові води,
хай лиш трави, високі та горді трави, леліють й ховають її під собою.
././2015
