На дворі дощ іде,
І сльози він тихенько заховає.
Ніхто не бачить, що в душі гроза,
Та він пройде,
А чи мине журба, не знаю.
І чи зупиниться гірка моя сльоза.
Хіба ми так багато забажали,
Чому руйнується міцна наша стіна,
Яку лиш почали ми будувати.
Надіялись , на гірше не зважали,
Хоч був один і ти була одна.
Та залишалось нам лише страждати.
Цей дощ мине
І з’явиться веселка в небі,
Тебе я знов усміхнену згадаю.
А час пливе
Як по озерцю лебідь.
Повір , як міцно я тебе кохаю.
Не вірю, що лише узявши в руки,
Я відпущу тебе, мов пташку ту.
Що відлетить , залишить гірку муку,
Біль у душі і в серці пустоту.
